Ті, що співають у терні

19

Сидячи у своєму боннському кабінеті за ранковою чашкою кави, Райнер із газети дізнався про смерть кардинала де Брикасара. Політична буря останніх кількох тижнів нарешті вщухала, тому він вмостився зручніше у кріслі, щоб насолодитися читанням газети і збадьоритися думками про майбутню зустріч із Джастиною, не надто переймаючись її мовчанкою впродовж останніх днів. Це здавалося йому цілком природним: вона неготова усвідомити всю міру відповідальності, яку накладало на неї рішення пов’язати з ним своє життя.

Але новина про смерть кардинала Ральфа прогнала з його голови всі думки про Джастину. За десять хвилин він за кермом свого «Мерседеса-280SL» вже прямував до автобану. Бідолашному старому Вітторіо тепер буде так самотньо, йому було нелегко і в кращі часи. їй-богу, подорожувати автомобілем швидше, бо поки він чекав би на авіарейс, поки добирався б з аеропорту, за цей час можна доїхати до Ватикану власним авто. І в цьому був позитивний момент, бо поїздка на авто — це те, що він міг контролювати сам, ні від кого не залежачи, а для такого чоловіка, як він, це важливо.

Від кардинала Вітторіо Райнер дізнався історію, яка настільки потрясла, що він навіть спершу і не замислився, чому це Джастина не довела його до відома.

— Він зайшов до мене і спитав, чи знав я, що Дейн був його сином, — мовив він лагідним голосом, поки його лагідні руки гладили синьо-сіру спинку Наташі.

— І ви відповіли…

— Я відповів, що здогадувався, і більшого сказати йому не міг. Але бачили б ви його обличчя! Я розплакався.

— Це його і вбило, однозначно. Коли я бачив кардинала востаннє, мені здалося, що йому зле, але він висміяв мою пропозицію піти по лікаря.

— То була воля Божа. Мабуть, Ральф де Брикасар був найбільш стражденною людиною з тих, кого я знав. І в смерті він знайшов мир та спокій, які не зміг знайти у цьому житті.

— А що вже казати про хлопця, Вітторіо! Це ж трагедія.

— Ви так гадаєте? А я схильний думати, що це прекрасно. Я майже впевнений, що Дейн зустрів свою смерть як бажану, і ніяк інакше, тож не дивно, що Наш милосердний Господь не став чекати ані хвилини довше і забрав Дейна до себе. Так, мені шкода, але не хлопця, а його матір, яка, напевне, так страждає, бідолашна! Шкода його сестру, його дядьків і бабусю. Ні, я не сумую за ним. Отець О’Ніл жив у майже абсолютній чистоті розуму й духу. Що для нього смерть, як не перехід до вічного життя? А для решти ж нас цей перехід буде значно важчим.

Зі свого номера в готелі Райнер послав телеграму до Лондона, в якій він не міг висловити увесь свій гнів, біль та розчарування. Тому в ній ішлося: МУШУ ПОВЕРНУТИСЯ БОНН АЛЕ БУДУ ЛОНДОНІ НАПРИКІНЦІ ТИЖНЯ КРАПКА ЧОМУ ТИ НЕ СКАЗАЛА МЕНІ КРАПКА ДИВНО КОХАЮ ВСІМ СЕРЦЕМ РЕЙН.

На його робочому столі в боннському офісі лежав терміновий лист від Джастини і секретний поштовий пакунок, котрий, як поінформувала Райнера секретарка, прийшов від римських адвокатів кардинала де Брикасара. Цей пакунок він розпечатав першим і дізнався, що, згідно з умовами заповіту Ральфа де Брикасара, до його й без того солідного списку директорських посад додалося директорство ще в одній компанії — «Мікар Лімітед». І Дрогеда. Обурений таким рішенням, але й водночас, як не дивно, зворушений, він зрозумів, що в такий спосіб кардинал повідомив йому, що, остаточно зважуючи своє рішення, він не забув і про нього, що оті молитви під час війни дали свої плоди. У його руки передавався майбутній добробут Меґі О’Ніл та її близьких. Принаймні так витлумачив Райнер цю частину документа, бо кардинал склав заповіт так, що в ньому не йшлося про якихось конкретних осіб. Однак тлумачити його по-іншому ніхто б і не наважився.

Він кинув цей пакет у кошик для загальної кореспонденції, призначеної для невідкладної відповіді, й розкрив листа від Джастини. Він починався погано — без будь-якого привітання.

«Дякую за телеграму. Ти навіть уявити не можеш, яка я рада, що ми не бачилися останні два тижні, бо я б не стерпіла твоєї присутності біля себе. На той час я думала, згадуючи тебе, лише про одне: слава Богу, що ти не дізнався про смерть Дейна. Може, тобі важко буде це зрозуміти, але я хочу, щоб ти до мене й близько не підходив. У людському горі немає нічого привабливого, а якби ти став свідком мого горя, то це аж ніяк його не полегшило б. Це довело мені, наскільки мало я тебе люблю, і ти сам сказав би те саме. Якби я по-справжньому тебе кохала, то інстинктивно захотіла б звернутися до тебе за підтримкою, хіба ж ні? Але сталося навпаки — я відвернулася від тебе.

Тому я волію, щоб ми краще сказали одне одному квит і розсталися назавжди, Рейне. Я нічого не можу тобі дати, а від тебе нічого не хочу. Ця трагедія навчила мене, як багато важать люди, якщо вони поруч із тобою двадцять шість років. Другого подібного горя я не зможу пережити. Пам’ятаєш, що ти казав? Заміжжя або ніщо. Що ж, я вибираю ніщо.

Мати каже старий кардинал помер за кілька годин після того, як я поїхала з Дрогеди. Дивно. Маму його смерть підкосила. Ні. Вона нічого мені не казала, але ж я знаю її. Мене просто вбиває, чому вона, Дейн і ти так любили його. Я не змогла його полюбити, бо він здавався мені таким огидним, що й висловити важко. І цю думку я не збираюся змінювати лише тому, що він помер.

Ось так. Оце і все. Я повністю відповідаю за свої слова, Рейне. Ніщо — ось що я вирішила мати від тебе. Бережи себе».

Вона підписалася як і завжди — великими чорними літерами: Джастина. Лист був написаний новітнім винаходом — фломастером. Вона зраділа цьому подарунку: він писав товстими чорними лініями і дуже їй сподобався.

Він не склав цього листа, щоб покласти його до свого гаманця на пам’ять, не став його палити. Він зробив із ним те, що робив з усією кореспонденцією, яка не потребувала відповіді: засунув, щойно прочитавши, до електричного подрібнювача, прикріпленого до робочого столу. А сам подумав, що смерть Дейна поклала край емоційному пробудженню Джастини, поклала вкрай жорстоко і недоречно. Це було несправедливо. Бо він скільки чекав!

На вік-енд Райнер таки злітав до Лондона, але не для того, щоби з нею побачитися, хоча він її побачив. На сцені, у ролі коханої дружини мавра Дездемони. Грала вона потрясаюче. Він не міг дати Джастині більше, ніж давала їй сцена. Анітрохи. І оце моя розумничка, моя добра дівчинка! Що ж, вихлюпуй свої емоції на сцені.

Та тільки не могла вона вихлюпувати все на сцені, бо була замолода, щоб грати Гекубу. Сцена була тим єдиним місцем, яке давало їй душевний мир та забуття. Джастина тільки й могла, що сказати собі: час загоює рани, але не вірила цьому. Питала сама себе, чому ж їй і досі так боляче? Коли Дейн був живий, вона і не думала про нього, за винятком тих моментів, коли бачилася з ним, а вже доросла бачилася з ним мало, бо їхні канікули часто припадали на різний час. Але його смерть створила в її житті таке велике провалля, яке, вона з відчаєм відчувала це, їй вже ніколи не вдасться хоч якось заповнити.

Найбільше ж болю завдавала необхідність переривати саму себе посеред спонтанної реакції, наприклад: «Треба не забути розповісти про це Дейну, йому страшенно сподобається!» А необхідність отак смикати себе виникала доволі часто і лише підливала олії у вогонь болю та смутку. Були б обставини його смерті менш жахливими, Джастина оговталася б швидше, але кошмарні події тих днів чітко й виразно закарбувалися в її пам’яті. Вона страшенно сумувала за братом; знову і знову її розум повертався до того неймовірного факту, що Дейн загинув і вже ніколи не повернеться.

До цього додавалося ще й переконання в тім, що вона мало допомагала йому. Здавалося, всі, окрім неї, вважали Дейна бездоганним, що він уникнув проблем, притаманних решті чоловіків, але Джастина знала, що його постійно мучили сумніви, що він терзався думкою про власну нікчемність, завжди дивувався, що особливого бачили люди за його обличчям і тілом. Бідолашний Дейн, він, здавалося, так і не зрозумів, що людям подобалася його доброта. І було страшно усвідомлювати, що йому вже нічим не допомогти.

їй також було жаль свою матір. Якщо смерть Дейна так страшно вплинула на неї саму, то скільки ж, напевне, горя, завдала вона матусі? Від цієї думки їй хотілося кричати й тікати світ за очі, женучи від себе спогади. Перед її очима й досі стояли дядьки з Дрогеди, які приїхали до Рима на висвячення свого племінника і походжали бундючно, мов індики. Це було найгірше: уявляти собі відчай та спустошеність своєї матері та інших мешканців Дрогеди.

Будь чесна сама з собою, Джастино. Чи це справді найгірше? Чи, може, було ще щось, набагато бентежніше? Вона не могла викинути з голови думку про Райнера, про те, що вона начебто зрадила Дейна. Щоб задовольнити власні бажання й потреби, вона відпустила брата до Греції самого, а якби вона поїхала з ним, то зберегла б його життя. Це уявлялося їй тільки так і не інакше. Дейн загинув через її егоїстичну зацикленість на Райнері. Звісно, брата вже не повернути, але якщо розрив стосунків із Рейном хоч якось спокутує її провину, то самотність та спричинені нею страждання стануть цілком адекватною ціною.

Так минули тижні, а за тижнями місяці. Рік, два роки. Дездемона, Офелія, Порція, Клеопатра. Від самого початку Джастина лестила собі думкою, що зовні поводиться гак, наче не трапилося нічого такого, що зруйнувало її світ; вона ретельно слідкувала за тим, щоб говорити, сміятися і спілкуватися з людьми нормально, наче нічого й не сталося. І якщо й була якась зміна, то вона полягала в тому, що Джастина стала добрішою, аніж була, бо тепер сприймала біди та горе інших людей наче свої власні. Але зовні вона лишалася колишньою Джастиною: зухвалою, енергійною, зарозумілою, відстороненою та ядуче-саркастичною.

Двічі намагалася вона з’їздити додому на Дрогеду, одного разу навіть заплатила за квиток на літак. Але щоразу її в останню секунду зупиняла якась несподівана поважна причина не їхати, але в душі Джастина усвідомлювала, що справжньою причиною були відчуття провини та боягузтва. їй бракувало духу постати перед матір’ю; зробити так означало, що вся сумна правда вийде назовні. А найнеприємнішим було те, що це могло статися під час бурхливого виливу згорьованих почуттів, якого їй досі вдавалося уникати. Хай мешканці Дрогеди, а особливо її мати, і далі гадають, що принаймні у Джастини все нормально, що вона пережила смерть брата відносно неушкодженою душевно. Тому краще до Дрогеди не їздити. Набагато краще.

Меґі спіймала себе на тому, що їй захотілося тяжко зітхнути, і придушила це бажання. Якби її кості та суглоби так не боліли, то вона осідлала б коня й проїхалася верхи, але сьогодні одна лише думка про це спричиняла біль. Мабуть, іншим разом, коли її артрит не даватиметься взнаки так немилосердно.

Вона почула, як під’їхав автомобіль, як гупнув у двері мідний молоточок у вигляді баранячої голови, почула тихе жебоніння голосів, потім кроки і голос матері. Якщо це не Джастина, то яка різниця, хто приїхав?

— Меґі! — гукнула Фіона з порогу веранди. — До нас гість. Вийди, будь ласка.

Гостем виявився респектабельний на вид чолов’яга років сорока з гачком, хоча, може, й молодший. Незнайомець помітно відрізнявся від решти чоловіків, яких їй доводилося бачити, з тим винятком, що у ньому відчувалися така сама внутрішня сила і впевненість у собі, як і колись у Ральфа. Колись у Ральфа. Минулий час. Бо він назавжди відійшов у минуле.

— Меґі, знайомся, це пан Райнер Гартгайм, — сказала Фіона, стаючи біля крісла.

— Ой, — мимоволі скрикнула Меґі, вкрай здивована тим, що побачила перед собою того самого Рейна, який колись так часто фігурував у листах Джастини. Схаменувшись, вона згадала про світські манери. — Прошу, сідайте, пане Гартгайм.

Він теж здивовано витріщався на неї.

— Ви анітрохи не схожі на Джастину! — заявив він напрямки.

— Так, не схожа, — відказала Меґі й сіла напроти нього тет-а-тет.

— Я залишу вас наодинці з паном Гартгаймом, Меґі, бо він каже, що хоче поговорити з тобою сам-на-сам. Коли будете готові до чаювання — подзвоніть, — скомандувала Фі й пішла собі.

— Ви, звісно, німецький приятель Джастини, — розгублено мовила Меґі.

Він витягнув пачку цигарок.

— Дозвольте?

— Аякже, будь ласка.

— Хочете цигарку, місіс О’Ніл?

— Ні, дякую. Я не палю. — Вона поправила плаття. — Здалеку ж ви приїхали, пане Гартгайм. Маєте в Австралії бізнес?

Райнер усміхнувся. «Цікаво, що б вона сказала, дізнавшись, що я, фактично, є господарем Дрогеди?» — подумав він. Але не збирався казати їй цього, бо волів, щоби всі мешканці Дрогеди вважали, що їхній добробут є в руках джентльменів, найнятих їм як посередників.

— Будь ласка, місіс О’Ніл, звіть мене просто Райнер, — сказав він, вимовивши своє ім’я так само, як і Джастина, з іронією подумавши, що ця жінка не відразу звикне вимовляти його цілком спонтанно, бо вона не з тих, хто швидко проймається довірою до незнайомців. — Ні, я не маю жодного офіційного бізнесу в Австралії, але маю вагому підставу для приїзду. Я хотів побачитися з вами.

— Побачитися зі мною? — здивовано спитала Меґі. І, немов бажаючи приховати раптове зніяковіння, відразу ж змінила тему. — Мої брати часто про вас говорять. Ви були з ними надзвичайно приязними у Римі під час висвячення Дейна. — Ім’я Дейна вона вимовила без смутку, так, немов часто згадувала його вголос. — Сподіваюся, ви зможете залишитися у нас на кілька днів.

— Зможу, місіс О’Ніл, — з готовністю погодився гість.

Для Меґі ця розмова складалася несподівано ніяково: цей незнайомець заявив, що здолав дванадцять тисяч миль лише для того, щоб із нею побачитися і, вочевидь, не поспішав повідомляти про мотиви свого приїзду. їй подумалося, що він їй врешті-решт сподобається, але Райнер здавався їй трохи лячним. Мабуть, чоловіки такого типу ще ніколи не з’являлися на її обрії, і саме тому він і вивів її з рівноваги. І тоді вона стала сприймати Джастину інакше, по-новому: її донька спроможна бути на одній нозі з чоловіками на кшталт Райнера Мерлінґа Гартгайма! Нарешті вона подумала про Джастину як про рівну собі представницю жіночої статі.

«Попри її вік та сивину, вона й досі надзвичайно красива», — думав Райнер, поки Меґі сиділа, мовчки й ввічливо споглядаючи його. Він і досі дивувався з того, що вона настільки несхожа на Джастину, наскільки Дейн був схожий на кардинала. Як же ж їй, напевне, самотньо! Однак він не відчував до неї жалю, як до Джастини: ця жінка таки дійшла внутрішньої згоди з самою собою.

— Як там Джастина? — спитала вона.

Він здвигнув плечима.

— Боюся, я не в курсі. Я не бачив її відтоді, як загинув Дейн.

Меґі анітрохи не здивувалася.

— Та я й сама не бачила її з того часу, як поховали Дейна, — сказала вона і зітхнула. — Я сподівалася, що вона приїде додому, але мені потроху здається, що вона ніколи цього не зробить.

Він співчутливо поцокав язиком, але вона, здавалося, не почула його, бо говорила далі, але інакшим голосом, більше звертаючись до себе, аніж до співрозмовника.

— У наші дні Дрогеда — наче притулок для перестарілих, — мовила вона. — Нам потрібна молода кров, а Джастина — єдина молода кров, що залишилася.

Співчуття покинуло його; він швидко подався вперед, блиснувши очима.

— Ви говорите про неї так, наче вона — рухоме майно Дрогеди, — різко відказав Райнер. — Я доводжу вас до відома, місіс О’Ніл, — Джастина не є рухомим майном.

— Яке ви маєте право судити, ким є чи не є Джастина? — сердито спитала вона. — Зрештою, ви ж самі щойно сказали, що не бачили її відтоді, як загинув Дейн, а це було два роки тому!

— Так, ви маєте рацію. Все це — відомості дворічної давнини. — Він пом’якшив тон, іще раз нагадавши собі, як, напевне, важко цій жінці тепер. — Ви мужньо несете свій хрест, місіс О’Ніл.

— Ви так гадаєте? — спитала вона, зобразивши усмішку і не зводячи з нього очей.

Раптом Райнер усвідомив, що саме в ній побачив кардинал і за що так її любив. У Джастині цього не було, але й він не був кардиналом Ральфом; його цікавили інші речі, й на життя він дивився інакше.

— Так, ви й справді мужньо несете свій хрест, — повторив він.

Вона відразу ж упіймала натяк і поморщилася від болю.

— А звідки ви знаєте про Дейна та Ральфа? — невпевнено поцікавилася Меґі.

— Сам здогадався. Не хвилюйтеся, місіс О’Ніл, не здогадався більше ніхто. Особисто ж я здогадався лише тому, що познайомився з кардиналом задовго до того, як зустрів Дейна. У Римі всі вважали, що кардинал — ваш брат, дядько Дейна, але Джастина розбила в мені цю ілюзію під час першої ж нашої зустрічі.

— Джастина? Тільки не Джастина! — скрикнула Меґі.

Райнер нахилився і взяв її за руку, якою вона несамовито ляснула себе по коліну.

— Ні, ні, ні, місіс О’Ніл! Джастина про це й гадки не має, і клянуся — ніколи не матиме. Вона обмовилася цілком випадково і мимовільно, повірте мені.

— А ви впевнені?

— Так, присягаюся.

— Тоді чому ж, заради всього святого, вона не приїздить додому? Чому не бажає бачитися зі мною? Чому не наважується поглянути мені у вічі?

Не лише слова, а й біль у її голосі пояснили йому, що саме мучило матір Джастини щодо причин, із яких донька вже два роки не з’являлася вдома. Важливість його власної місії враз зблякла у його очах; тепер він мав нову: розвіяти страхи Меґі.

— Це моя провина, — твердо мовив він.

— Ваша? — отетеріло спитала Меґі.

— Джастина збиралася поїхати до Греції разом із Дейном, і вона абсолютно переконана, що якби так вчинила, то він би й досі був живий.

— Дурниця! — відказала Меґі.

— Цілком із вами згоден. Але то ми знаємо, що це дурниця, а Джастина не знає. І саме від вас залежить, зрозуміє вона це чи ні.

— Від мене? Ви дечого не розумієте, пане Гартгайм. Жодного разу в житті Джастина не дослухалася до моїх слів, а тепер я повністю втратила і той невеличкий вплив, який на неї мала. Навіть бачити мене не бажає. — Вона говорила тоном людини, що не зазнала поразки, але почувається жалюгідною та приниженою. — Я потрапила в ту саму пастку, що й моя мати, — спокійно вела вона далі. — Дрогеда — це моє життя… Будинок, книги… Тут я потрібна, тут я і досі відчуваю певну потребу і сенс жити. Тут мешкають люди, які на мене покладаються. А мої діти — ніколи не мене не покладалися. Ніколи.

— Це неправда, місіс О’Ніл. Якби це було правдою, то Джастина могла би запросто повернутися додому, не відчуваючи ані малодушності, ані докорів сумління. Ви недооцінюєте тієї своєрідної любові, яку вона до вас відчуває. І коли я кажу, що винуватий у тому, що переживає Джастина, то маю на увазі те, що вона залишилася в Лондоні через мене, щоби бути зі мною. Але страждає вона через вас, а не через мене.

Меґі заціпеніла.

— Вона не має права страждати через мене! Нехай страждає через себе, якщо їй так хочеться, але не через мене. Через мене — ніколи!

— То ви вірите мені, коли я кажу, що вона й гадки не має про Дейна й кардинала?

Її поведінка змінилася, немов він нагадав їй про інші важливі речі, які вона упускала з виду.

— Так, — відповіла Меґі. — Я вірю вам.

— Я приїхав до вас тому, що Джастина потребує вашої допомоги, але не в змозі звернутися до вас по неї, — заявив Райнер. — Ви мусите переконати дочку знову зв’язати докупи обірвані нитки її життя — ні, не життя на Дрогеді, а її власного життя, яке до Дрогеди не має жодного стосунку. — Він відкинувся на спинку крісла, схрестив ноги і підкурив іще одну цигарку. Джастина вдягла на себе щось на кшталт волосяниці, але з хибних міркувань. І ніхто, окрім вас, не відкриє їй на це очі. Однак застерігаю вас, коли ви надумаєте це зробити, вона вже ніколи не приїде додому, а якщо вона житиме так, як живе тепер, Джастина може назавжди повернутися додому. Для таких, як Джастина, лише сцени недостатньо, і близький той день, коли вона це усвідомить. І тоді вона зробить вибір на користь не театральних персонажів, а живих людей — або своєї родини на Дрогеді, або мене. — Він усміхнувся їй із глибоким розумінням у погляді. — Але одних лише людей Джастині теж недостатньо, місіс О’Ніл. Якщо Джастина зробить вибір на мою користь, то тоді зможе зберегти для себе й сцену, а от Дрогеда не зможе забезпечити їй такої розкоші. — Райнер суворо поглянув на неї, наче на непримиримого конкурента. — Я приїхав просити вас переконати її, щоб вона обрала мене. Це може здатися вам жорстокістю, але мені вона потрібна набагато більше, ніж вам.

Меґі знову гордовито заціпеніла.

— Дрогеда — не такий вже й поганий варіант, — заперечила вона. — Ви говорите так, немов для неї вона означатиме кінець життя, але це ж зовсім не так, і ви це прекрасно знаєте. І сцена в неї тут буде. Тут справжня й щира людська спільнота. Якби вона вийшла заміж за Боя Кінґа, як роками сподівалися його дід та я, то за час її відсутності про її дітей потурбувалися б не гірше, аніж тоді, коли вона була б одружена з вами. Це її домівка! Тутешнє життя вона добре знає і розуміє. Якби вона зробила вибір на його користь, то прекрасно усвідомлювала б цей такий вибір. Чи можете ви сказати те саме про життя, яке збираєтеся запропонувати їй ви?

— Ні, — мляво погодився Райнер. — Але стихія Джастини — це сюрпризи й несподівані повороти. На Дрогеді вона скисне.

— Тобто ви хочете сказати, що вона не буде тут щасливою.

— Та ні, не зовсім так. Я не маю сумніву, що коли б вона вирішила повернутися сюди і вийти заміж за отого Боя Кінґа — а хто, до речі, цей Бой Кінґ?

— Нащадок сусідньої маєтності, Бугели, і давній друг дитинства, якому хотілося б стати для Джастини більше, ніж другом. Його дід бажає цього шлюбу з династичних міркувань, а я — через те, що вважаю це саме тим, чого потребує Джастина.

— Зрозуміло. Що ж, якщо вона повернеться сюди і вийде заміж за Боя Кінґа, то вона навчиться бути щасливою. Але щастя — це стан відносний. Не думаю, що Джастина хоч коли-небудь пізнає тут те задоволення, яке вона знайде в мені. Тому що, місіс О’Ніл, Джастина кохає мене, а не Боя Кінґа.

— Тоді вона демонструє свою любов до вас надзвичайно дивним способом, — зауважила Меґі смикаючи мотузку, щоб принесли чаю. — До того ж пане Гартгайм, як я сказала раніше, мені здається, що ви переоцінюєте мій вплив на неї. Джастина ніколи не звертала ані найменшої уваги на те, що я говорила, а тим більше — хотіла від неї.

— Не намагайтеся видатися безпораднішою, аніж ви є насправді, — відповів Райнер. — Ви чудово знаєте, що зможете це зробити, якщо захочете. Я прошу вас поміркувати над тим, що я вам щойно сказав. Ви маєте час, поспішати потреби немає. Я надзвичайно терпляча людина.

Меґі всміхнулася.

— Тоді ви — справжній раритет, — сказала вона.

Райнер більше не чіпав цього питання, і вона теж. Упродовж тижня свого гостювання він поводився як і всякий інший гість, хоча Меґі мала підозру, що німець намагався продемонструвати, що він — хлопець, хоч куди. Братам він дуже подобався, однозначно: щойно зачувши, що він приїхав, вони полишили свої пасовиська, з’їхалися на ферму і не покидали її допоки Райнер не відбув до Німеччини.

Фіоні він теж був до вподоби; може, її зір погіршився і вона не могла вести бухгалтерські книги, але в старече слабоумство вона не впала. Минулої зими місіс Сміт померла уві сні, проживши чимало років, і Фіона, замість нав’язувати Мінні та Кет (вони обидві були старі, але ще моторні) нову економку, спихнула бухгалтерію на Меґі, й сама більш-менш вдало посіла місце місіс Сміт. Саме Фіона першою здогадалася, що Райнер мав стосунок до тої частини життя Дейна, про яку жоден із мешканців Дрогеди нічого не знав, тому вона попросила його розповісти їй про це. Він легко погодився, швидко помітивши, що ніхто з дрогедців не виказував ані найменшої неохоти говорити про Дейна, навпаки — всі вони з величезним задоволенням слухали про нього нові розповіді.

За маскою ввічливості Меґі не могла відсторонитися від сказаного Райнером, не могла не замислюватися про вибір, перед яким він її поставив. Вона вже давно полишила надії на повернення Джастини, а він поставив на цій надії остаточну крапку, хоча й визнав, що, можливо, вона й була щасливою, якби повернулася додому. А ще вона була вдячна Райнеру за те, що він поховав її страх, що Джастина якимось чином дізналася про зв’язок між Дейном та Ральфом.

Стосовно ж шлюбу з Рейном Меґі не бачила потреби підштовхувати доньку туди, куди та не мала бажання йти. Чи, може, то їй хотілося так вважати? Так, її донька симпатизувала німцю, але ж його щастя аж ніяк не означало для неї стільки, скільки благополуччя власної доньки, благополуччя дрогедців та самої Дрогеди. Головне питання полягало ось у чім: наскільки важливим був Рейн для майбутнього щастя Джастини? Німець був упевнений, що Джастина кохає його, однак Меґі не пригадувала, щоб донька казала щось таке, що свідчило б, що Рейн має для неї так само важливе значення, яке для неї колись мав Ральф.

— Я так розумію, рано чи пізно ви побачитеся з Джастиною, — сказала Меґі, відвозячи Райнера до аеропорту. — Мені не хотілося б, щоб ви розповідали їй про ваш приїзд до Дрогеди.

— Як скажете, — відповів Райнер. — Я лише просив би вас подумати над тим, що я сказав, і не поспішати. — Але навіть коли він промовляв ці слова, його мучило відчуття, що Меґі здобула від його візиту набагато більше користі, аніж він сам.

У середині квітня, коли минуло два з половиню роки з дня загибелі Дейна, на Джастину накотилося всепоглинаюче бажання побачити щось інше, аніж низки будинків та натовпи похмурих людей. Раптом цього чудового весняного дня зі свіжим повітрям та ще прохолодним сонячним світлом міський лондонський ландшафт став для неї нестерпним. І Джастина сіла на електричку до ботанічних садів К’ю, задоволена тим, що був вівторок, отже, вона зможе насолоджуватися місциною майже у цілковитій самотності. До того ж у неї був вихідний, і тому вона не боялася перевтомитися, гуляючи боковими стежинами.

Ясна річ, вона добре знала цей парк. Лондон із його пишними клумбами був радістю для кожного мешканця Дрогеди, але ботанічні сади К’ю — то щось особливе. Колись Джастина полюбляла гуляти тут із квітня до кінця жовтня, бо для кожної пори року з’являлися свої характерні квіти.

Середину квітня Джастина любила більш за все, бо то була пора нарцисів, азалій, пора цвітіння дерев. У саду була місцинка, яку вона з чималою впевненістю могла назвати одним із найкрасивіших місць у світі завдяки затишній, майже інтимній атмосфері, яка там панувала. Тож Джастина сіла на вологу землю і зачудовано упивалася красою. Скільки сягав погляд, виднілася широка смуга нарцисів; трохи осторонь від натовпу схилених донизу дзвіночків обтікав великий квітучий мигдаль із вітами такими важкими, що вони вигнутим водоспадом схилялися до землі — бездоганні й застиглі, наче японський малюнок. Тиша й спокій. їх так важко знайти!

І коли її голова була надто зайнята спогадами, щоб повністю усвідомити абсолютну красу цього мигдалю в оправі нарцисів, з’явилося дещо не таке прекрасне. То був ніхто інший, як сам Райнер Мерлінґ Гартгайм. Він обережно пробирався крізь зарості нарцисів; від прохолодного вітру його кремезну фігуру захищав типово німецький шкіряний плащ, а на сріблястому волоссі виблискувало сонце.

— Нирки застудиш, — сказав він, знімаючи свій плащ і розстилаючи його підкладкою догори, щоб на нього сісти.

— Як ти мене тут знайшов? — спитала Джастина, вмощуючись на коричневу галявку з атласної підкладки.

— Місіс Келлі сказала, що ти поїхала до К’ю. Решта було неважко. Я ходив, доки тебе не помітив.

— Ти, напевне, гадав, що я буду сама не своя від радості, побачивши тебе — тра-ля-ля?

— А то ні?

— Той самий Рейн — відповідає питанням на питання. Ні, я не рада тебе бачити. Я гадала, що змусила тебе заповзти до своєї шпарини і зникнути з мого обрію назавжди.

— Пристойний чоловік — не клоп, якого можна змусити назавжди сховатися до своєї шпарини. Як ся маєш?

— Нормально.

— Вже зализала свої рани?

— Ні.

— Чого й слід було очікувати, як на мене. Але я потроху усвідомив, що раз ти мене прогнала, то вже ніколи не усмириш свою гординю настільки, щоби першою зробити крок до примирення. Тоді як я, Herzchen, чоловік досить розумний, щоб розуміти ось що: гординя — поганий партнер у ліжку.

— Навіть не тіш себе думкою, що тобі у моєму ліжку знайдеться місце, Рейне, і я попереджаю тебе, що в такій іпостасі ти мені не потрібен.

— А ти мені теж у такій іпостасі не потрібна.

Швидкість і легкість його відповіді роздратувала її, але вона вдала, що у неї відлягло від серця і спитала:

— Чесно?

— Якби це було не так, то хіба ж я зміг би прожити без тебе так довго? У тому сенсі ти була моєю тимчасовою примхою, але я й досі вважаю тебе своїм добрим другом і саме як за добрим другом скучаю за тобою.

— Ой, Рейне, і я теж!

— От і добре. То я отримую допуск як друг.

— Звісно.

Відкинувшись на плащ і заклавши руки за спину, він ліниво всміхнувся їй.

— Скільки тобі зараз — тридцять? В оцьому жахливому вбранні ти маєш вигляд жалюгідної школярки. Якщо я не потрібен у твоєму житті в будь-якій іншій ролі, то можу знадобитися тобі в ролі незалежного експерта з оцінки твоєї елегантності, не сумнівайся.

Вона розсміялася.

— Зізнаюся: я думала, що ти, можливо, колись несподівано виповзеш зі своєї шпарини, і в мене з’явиться бажання зацікавитися своєю зовнішністю. Так, мені тридцять, але ж і ти вже не хлопчик із рожевою сідничкою. Тобі, напевне, сорок, якщо не більше. Різниця у віці не така й велика, еге ж? Ти схуд і наче зменшився. Як твоє здоров’я, Рейне?

— Я ніколи не був товстим, лише кремезним, а від сидіння за столом не розширився, а скоцюрбився.

Влігшись долілиць, вона наблизила до нього своє обличчя і всміхнулася.

— Знаєш, Рейне, я справді рада тебе бачити. Рада більше, ніж будь-кого. А радість спілкування не купиш ні за які гроші.

— Бідолашна Джастина! Маєш грошей невпрогорт?

— Грошей? Так, — кивнула вона. — Дивно, що кардинал усі їх залишив мені, ну не всі, половину мені, а половину — Дейну, але ж я, згідно з заповітом, була єдиною його спадкоємицею. — Гримаса болю скорчила її обличчя. Джастина нагнула голову і вдала, що роздивляється нарцис із цілого моря, і дивилася на нього доти, поки не відчула, що знову зможе контролювати свій голос. — Знаєш, Рейне, я багато віддала б за те, щоб дізнатися, ким же насправді був кардинал для моєї родини. Невже тільки другом? Мабуть, більше, ніж другом, але все це якась таємниця. Але ж ким? Не знаю. Шкода, що не знаю.

— Не треба шкодувати. — Райнер підвівся і подав їй руку. — Ходімо, серденько, я почастую тебе обідом у такому місці, де завидющі очі констатують, що розрив у стосунках між вогненно-рудоголовою австралійською акторкою та членом німецького кабінету міністрів подолано. Відтоді, як ти мене прогнала, моя репутація ловеласа дуже постраждала.

— Слідкуй за новинами, друже мій. Мене більше не звуть рудоголовою австралійською акторкою — тепер, завдяки моїй інтерпретації образу Клеопатри, я стала розкішною й соковитою британською актрисою з тіціанівським волоссям. Тільки не кажи, що не знаєш, що тепер критики називають мене найекзотичнішою Клеопатрою впродовж багатьох років. — І вона вигнула передпліччя й п’ясті, зобразивши з себе єгипетський ієрогліф.

Його очі заблищали.

— Кажеш, екзотична? — спитав Райнер із сумнівом у голосі.

— Так, екзотична, — твердо відповіла вона.

Кардинал Вітторіо помер, і тепер Райнер бував у Римі нечасто. Натомість він зачастив до Лондона. Спочатку Джастина тішилася запропонованій ним дружбі й не прагнула чогось більшого, але минали місяці, а він ані словом, ані поглядом не нагадав про їхні колишні стосунки. Тому помірне обурення Джастини переросло на щось значно серйозніше й бентежне. Ні, вона не хотіла відновлення отих якісно інших стосунків, безперервно повторювала вона сама собі; вона з цим покінчила назавжди і їй це більше не потрібно. Не дозволяла своїй уяві торкатися того образу Райнера, який вона поховала у своїй пам’яті так вдало, що він по-зрадницьки приходив до неї у снах, а сни не обманеш.

Оті перші кілька місяців після смерті Дейна були найжахливішими, Джастина постійно переборювала в собі палке бажання поїхати до Райнера, відчути його поруч тілесно й духовно, прекрасно знаючи, що так воно й буде, якщо вона схоче. Але вона не могла собі дозволити цього, поки його обличчя затьмарювало обличчя Дейна. Вона вчинила правильно, що порвала з ним, що відчайдушно намагалася затоптати у собі останні вогники своїх почуттів до нього. І з часом, коли здавалося, що Райнер більше ніколи не з’явиться в її житті, тіло Джастини впало в позбавлену хтивості апатію, а розум привчився не думати про секс.

Але тепер Рейн повернувся і забувати ставало дедалі важче, їй не терпілося спитати, чи пам’ятає він оті інакші стосунки — невже ж він про них забув? Ясна річ, сама вона давно з цим покінчила, але їй приємно було б знати, що йому це не вдалося, звісно, за тієї умови, коли йшлося саме про неї і лише про неї, а не якусь іншу жінку.

Марні мрії, плани на піску. Рейн аж ніяк не був схожий на чоловіка, що сохне через нерозділене кохання, ментально чи фізично, і він ніколи не висловлював ані найменшого бажання наново відкривати оту колишню фазу в їхньому житті. Вона була потрібна йому як друг, і він насолоджувався їхнім дружнім спілкуванням. От і прекрасно! Саме цього й вона хотіла. Та от тільки… Невже він і справді забув? Ні, це не можливо, нехай йому біс, якщо він і справді забув!

Того вечора образ леді Макбет, яку вона грала у цьому сезоні, несподівано набув оригінальної гостроти й жорстокості, непритаманних попереднім інтерпретаціям. Опісля вона погано спала, а наступного ранку отримала від матері листа, який її стривожив.

Матуся писала не часто, певно, то тривала розлука вплинула на них обох, а ті листи, які вона спромагалася написати, виходили якимись млявими. Цей же був іншим, у ньому відчувалося глухе старече бубоніння, підступна змореність і нудьга, які, мов вершечки айсберга, вистромили кілька характерних слів над поверхнею беззмістовності. Джастині цей лист не сподобався. Постаріла. Мама постаріла!

Що ж відбувалося на Дрогеді? Чи не намагалася мама приховати якусь серйозну біду? Може, бабуня захворіла? Вона вже три роки їх не бачила, а за три роки з ними могло трапитися все, що завгодно, навіть якщо з Джастиною О’Ніл за цей час не трапилося нічого. Те, що її власне життя перебувало в застої, не давало їй підстав вважати, що життя решти людей було таким самим, як і у неї.

Того вечора Джастина була у «відпустці»; їй залишалася всього одна вистава «Макбет». Денні години тягнулися нестерпно нудно, навіть думка про майбутню вечерю з Рейном не давала очікуваного задоволення від передчуття цієї події. їхня дружба була безглуздою, марною, статичною, казала вона собі, вбираючись у вечірнє плаття — у те помаранчеве, яке він терпіти не міг. Старий консервативний буркотун! Якщо вона йому не сподобається у такому вигляді, то й Бог із ним, нехай терпить. Розправляючи рюші низького декольте на скромних грудях, вона спіймала у дзеркалі свій погляд і саркастично розсміялася. Подумаєш, буря в склянці води! Вона поводилася, як жінка того типу, яким він найбільше гидував. Все пояснювалося надзвичайно просто; вона видихалася і потребувала відпочинку. Слава Богу, що зіграти леді Макбет лишилося тільки один раз. Але що ж трапилося з матусею?

Останнім часом Рейн проводив дедалі більше часу в Лондоні, і Джастина захоплювалася тією легкістю, з якою він пересувався між Бонном та Англією. Звісно, що йому став у великій пригоді приватний літак, утім, такі подорожі були, вочевидь, досить виснажливими.

— А чому ти так часто приїздиш до мене? — спитала вона Райнера ні з того ні з сього. — Звісно, для кожного репортера з відділу пліток це визначна подія, але, мушу сказати, мені інколи здається, що ти використовуєш мене як привід для приїзду до Лондона.

— Так, це правда, інколи я використовую тебе як привід, — спокійно зізнався він. — Взагалі-то, я часто тобою прикриваюся. Але це зовсім неважко, бо мені подобається бути з тобою. — Він зупинив на ній задумливий погляд своїх темних очей.

— Ти сьогодні якась дуже тиха, Herzchen. Тебе щось непокоїть?

— Та ні, нічого. — Джастина поколупалася ложечкою в десерті й відсунула його убік, так і не доївши. — Окрім однієї дурнички. Ми з мамою не листуємося щотижня, як раніше — ми з нею бачилися так давно, що вже не лишилося, що казати одна одній, — але сьогодні від неї прийшов такий дивний лист. Зовсім нетиповий.

Його серце занило; Меґі й справді не поспішала обдумати його пропозицію, але інстинкт підказав йому, що вона нарешті почала діяти. І до того ж не на його користь. Меґі розпочала свою гру, щоб повернути Джастину до Дрогеди і таким чином продовжити династію.

Він потягнувся через стіл і взяв Джастину за руку; попри оце жахливе плаття, вона з віком тільки гарнішає. Тоненькі зморшки надавали її обличчю дівчинки-шибайголови такої необхідної їй солідності, а також підкреслювали силу характеру, якого особі, що за цим лицем крилася, ніколи не бракувало. Але ж наскільки глибоко поширювалася оця зовнішня зрілість? Ось у чому полягала сутність проблеми з Джастиною, наявність якої вона категорично відмовлялася визнавати.

— Серденько, твоїй матері самотньо, — пояснив він, спалюючи за собою мости.

Якщо їй хотілося саме цього, то яке він має право вважати, що сам мислить правильно, а вона — хибно? Джастина — її донька, і вона, безперечно, знає свою матір набагато краще, аніж він.

— Так, можливо, — мовила Джастина, насупивши брови, — але я не можу позбутися відчуття, що тут щось іще. Ну, я хочу сказати, що вона, напевне, багато років почувалася самотньою, але з якого дива вона викинула оцього несподіваного коника, чи як це назвати? Я не можу вловити і збагнути, що це, Рейне, і саме це мене найбільше непокоїть.

— Ти, мабуть, постійно забуваєш про одне: вона старіє. Тому цілком можливо, що на неї тиснуть певні обставини та факти, з якими їй раніше було набагато легше впоратися. — Раптом у його очах з’явився відсторонений вираз, наче його інтелект всю свою силу зосередив на чомусь, що суперечило щойно сказаному. — Джастино, три роки тому твоя мати втратила єдиного сина. Ти гадаєш, що з часом біль вщухає? На мою думку, він лише посилюється, стає нестерпнішим. Його немає, він пішов у небуття, і, можливо, в неї виникає відчуття, що тебе теж немає. Зрештою, ти ж навіть у гості до неї не їздила!

Джастина заплющила очі.

— Я поїду, Рейне, поїду! Обіцяю, що невдовзі поїду! Ти маєш рацію, як завжди. Я ніколи не думала, що скучатиму за Дрогедою, але останнім часом у мене з’являється до неї досить сильна прихильність і навіть любов. Наче я й справді її частина.

Раптом Райнер поглянув на годинник і сумно всміхнувся.

— Боюся, що сьогодні — один із тих випадків, коли я використав тебе, Herzchen. Мені страшенно незручно просити тебе самій добратися додому, але менш ніж за годину я маю зустрітися з декотрими вкрай впливовими панами у вкрай секретному місці, до якого я маю прибути у власному авто, керованому німцем, який пройшов потрійну перевірку в службі безпеки.

— Лицарі плаща й кинджала! — пожартувала Джастина, приховуючи образу. — Он звідкіля оці несподівано замовлені таксі! Мені ввіряють водія таксі, але не довіряють таємниць майбутнього Спільного ринку, еге ж? Що ж, я покажу тобі, що мене не цікавить ані таксі, ані твій водій, тричі перевірений службою безпеки: я поїду додому в метро. Іще досить рано. — Його долоні мляво лежала на її руці. Вона підняла її, притиснула до щоки, а потім поцілувала. — Ой, Рейне, не знаю, що б я без тебе робила!

Він опустив руку в кишеню, підвівся, обігнув столик і другою рукою витягнув її стілець.

— Я твій друг, — сказав він. — А друзі для того й існують, щоби без них не можна було обійтися.

Але коли вони розсталися, Джастина поїхала додому у вкрай задумливому настрої, який швидко змінився на пригнічений. Сьогодні вона, як ніколи близько, підійшла до обговорення особистих стосунків: по суті сказала, що матері страшенно самотньо, вона старіє, і тому їй доведеться з’їздити додому. Відвідати матір, сказав Рейн, але насправді в її голові увесь час вертілася думка — а може, він мав на увазі поїхати й залишитися там? І це свідчило, що коли він щось і відчував до неї у минулому, то це й залишилося у минулому, і він не мав бажання воскресати його.

Раніше їй ніколи не спадало на думку, що Райнер, можливо, ставиться до неї, як до прикрої неприємності, частини його минулого, яку треба скромно й пристойно поховати десь у такому далекому краю, як Дрогеда. Цілком імовірно, він і справді цього хотів. Тоді навіщо ж він знову з’явився в її житті дев’ять місяців тому? Через те, що відчував, наче мусить віддати їй якийсь борг? Через те, що відчував, що її слід підштовхнути до матері, у якої після смерті Дейна залишилася вона одна? Він дуже любив Дейна, і хтозна — про що вони говорили під час отих його тривалих приїздів до Рима, коли її там не було? Можливо, Дейн просив його пильнувати її, бо саме цим Рейн і займався. Витримав пристойну паузу, щоб вона сама його за двері не виставила, а потім знову увійшов до її життя, виконуючи якусь обіцянку, яку він дав Дейну. Так, це було ймовірне пояснення. Звісно, він її більше не любить. Та симпатія, яку він колись відчував до неї, вже, напевне, давно померла; зрештою, чому б їй не померти, коли вона ставилася до нього жахливо й огидно. І винувата у цьому була вона одна.

Від цієї думки Джастина гірко розплакалася, одначе взяла себе в руки, наказавши собі не бути такою дурепою, скоцюрбилася і довго товкла головою подушку, марно намагалася заснути, а потім лягла і почала читати сценарій. Після кількох сторінок літери по-зрадницьки розпливалися у неї перед очима, зливатися докупи і дрейфувати. І хоч як би Джастина не намагалася здійснити свій давній трюк — запхати відчай і смуток у якийсь віддалений куточок своєї свідомості, її зусилля скінчилися тим, що відчай остаточно взяв над нею гору Нарешті, коли неохайне й ліниве лондонське світло проникло до її кімнати, Джастина сіла за стіл, щулячись від прохолоди; вона чула далекий шум автомобілів, вдихала сире повітря і відчувала його неприємну ядучу різкість. Раптом поїздка до Дрогеди видалася їй чудовою ідеєю. Солодке й чисте повітря, тиша, яку порушують лише природні звуки. Спокій.

Взявши один із чорних фломастерів, Джастина почала листа своїх матері, й поки вона писала, її сльози висохли.

«Сподіваюся, що ти зрозумієш, чому я не була вдома відтоді, як загинув Дейн, — написала вона. — Але що б ти про це не думала, я впевнена, що ти з радістю приймеш мій намір виправити свою помилку і надолужити згаяне, так би мовити, наочно.

Так, ти правильно здогадалася. Я назавжди повертаюся додому, мамо. Ти мала рацію: прийшов час, і я засумувала за Дрогедою. Я вже втішила своє самолюбство і виявила, що воно взагалі нічого для мене не значить. Який мені в ньому сенс — шкутильгати до скону по сцені? Мені потрібне дещо стабільне, надійне, витривале, тому я повертаюся додому, на Дрогеду, яка мені все це дасть. Досить пустопорожніх мрій. Хтозна? Може, я й справді вийду заміж за Боя Кінґа, якщо я йому й досі потрібна, зроблю нарешті щось вартісне зі своїм життям, наприклад, заведу цілий виводок маленьких нащадків фермерів із Північного заходу. Я втомилася, мамо, так втомилася, що погано розумію, що кажу, і дай мені, Боже, сили написати те, що я відчуваю.

А зі своєю роботою я розберуся пізніше. З роллю леді Макбет покінчено, і я ще не вирішила, що робити наступного сезону, тому я нікого не поставлю в незручне становище тим, що ввічливо вклонюся й покину акторське ремесло. Лондон кишить акторками, Клайд знайде мені адекватну заміну за кілька секунд, але ж ти — не зможеш, правда? Ти ж не зможеш знайти мені заміну? Вибач, що мені знадобилося тридцять із копійками років, щоб це збагнути.

Якби Рейн мені не допоміг, то процес прийняття рішення затягнувся б на довше, але він — надзвичайно проникливий. Ви з ним ніколи не бачилися, однак він, схоже, розуміє тебе краще, аніж я. Втім, недарма ж кажуть, що збоку видніше. Це сказано саме про нього. Він мені страшенно набрид — увесь час пильнує кожен мій крок зі своїх олімпійських вершин. Я так гадаю, що Рейн вважає себе в боргу перед Дейном, чи щось колись пообіцяв йому, і тому тепер вічно набридає мені, вистрибуючи, мов Пилип із конопель, щоби зі мною побачитися. Нарешті я здогадалася, що не скільки він мені докука, скільки я йому. Коли я повернуся до Дрогеди, я опинюся там у безпеці, борг чи обіцянка втратить свою силу, еге ж? Нехай тепер подякує мені за те, що не витрачатиме купу грошей на польоти.

Я знову напишу тобі, щойно зберуся з думками, а ти напиши мені, коли мене чекатимеш. А тим часом знай, що я люблю тебе — по-своєму: химерною й дивною любов’ю».

Вона підписалася без звичної квітчастості, просто вивела: «Джастина», як робила це тоді, коли писала матері листи з пансіону під невсипущим орлиним оком черниці-цензора. Потім склала аркуші, засунула їх до конверта авіапошти і написала на ньому адресу. А по дорозі до театру, де вона мала грати леді Макбет, вкинула листа до поштової скриньки.

Джастина негайно приступила до реалізації своїх планів покинути Англію. Клайд так розстроївся, що впав у верескливу істерику, від якої Джастину аж тіпати почало, але наступного дня повністю змінив своє ставлення і здався на її милість з елегантною й великодушною поблажливістю. Неважко було спекатися квартири, розташованої в колишній стайні, яку свого часу переробили на жилий будинок: виявилося, що подібні помешкання користуються підвищеним попитом; більше того — як тільки пішли чутки, що вона з’їжджає, претенденти надзвонювали чи не кожні п’ять хвилин, тож Джастині довелося зняти з апарата слухавку. Місіс Келлі, яка допомагала їй «по господарству» ще з тих далеких днів, коли Джастина вперше прибула до Лондона, з сумом дибала посеред куп дерев’яних стружок та ящиків, оплакуючи свою долю, а потім тишком-нишком поклала слухавку на телефон, сподіваючись, що зателефонує хтось достатньо впливовий, щоб переконати Джастину передумати.

І в розпал цього гармидеру дехто впливовий таки зателефонував, але не для того, щоб переконати її у зворотному, — Рейн і гадки не мав, що вона збирається від’їжджати. І тому спитав Джастину, чи не згодиться та виступити в ролі господині на прийомі, який він зібрався влаштувати у своєму будинку на Парк-лейн.

— Ти про що? Який будинок на Парк-лейн? — здивовано пискнула Джастина.

— Ну, з огляду на те, що Велика Британія бере дедалі активнішу участь у справах Європейської Економічної Спільноти, і мені доводиться проводити в Англії багато часу, тому я вирішив, що мені зручніше буде мати якесь постійне помешкання, от я й орендував будинок на Парк-лейн, — пояснив Райнер.

— Ну ти й вилупок, Рейне! Огидний і мерзотний негідник! І давно ти його орендуєш?

— Близько місяця.

— То он чому ти минулого разу, коли ми вечеряли, вигадав всю оту ідіотську історію? Пішов ти! — Джастина так розлютилася, що геть забула про гарні манери.

— Взагалі-то, я збирався тобі сказати, однак мені так подобалася твоя свята віра в те, що я увесь час мотаюся туди-сюди літаком, що я не міг відмовити собі у задоволенні ще трохи поводити тебе за носа.

— Я приб’ю тебе! — прогарчала вона крізь стиснуті зуби, часто кліпаючи, щоб не заплакати.

— Та ні, Herzchen, благаю, не злися! Приходь, будеш моєю господинею. Тоді й надивишся досхочу на мої скромні пенати.

— Ага! У компанії з п’ятьма мільйонами інших гостей. Що сталося, Рейне? Ти не довіряєш самому собі й боїшся залишитися зі мною наодинці? Чи ти не довіряєш мені?

— Ти ж будеш не гостею, — відповів Райнер на першу частину її тиради. — А господинею, а це зовсім інше. Ну як, згода?

— Так, — хрипко відповіла Джастина, витерши сльози тильним боком долоні.

Все вийшло значно приємніше, аніж вона насмілювалася сподіватися, бо будинок справді був красивий, а Рейн у доброму гуморі, який мимоволі Джастини передався і їй. Вона прибула, вдягнувшись відповідно оказії у дещо квітчасту сукню, як на його смак; на його обличчі з’явилася гримаса, коли він побачив те потрясаюче лискучо-рожеве плаття, але він змусив Джастину взяти себе під руку і влаштував їй невеличкі оглядини будинку до прибуття гостей. А на прийомі він поводився належним чином, ставлячись до неї перед гостями з ненав’язливою довірливістю, від якої Джастина почувалася і потрібною, і корисною. Гості ж Райнера були настільки впливовими політиками, що їй навіть подумати було лячно, які важливі рішення вони можуть приймати. А в іншому це були цілком звичайні й навіть непримітні люди. І це дещо пригнічувало Джастину.

— Я була б не проти, коли хоча б один із них виявив симптоми зіркової хвороби і похизувався, що належить до вершків суспільства, — сказала вона, коли гості розійшлися, радіючи, що вони з Райнером нарешті залишилися наодинці, здивована тим, що він швидко відправляє її додому. — Ну, як Наполеон або ж Черчілль. Інакше довелося б довго пояснювати, чому один — обранець долі, а другий — видатний державник. А ти вважаєш себе обранцем долі, Рейне?

Він поморщився.

— Тобі слід обережніше ставити запитання у розмові з німцем, Джастино. Ні, не вважаю. Навпаки — я вважаю, що політикам негоже бачити себе обранцями долі. Таке може піти на користь небагатьом, та й то навряд чи, зате переважна більшість «обранців долі» накликають на себе та на свої країни нескінченні лиха.

Вона не мала бажання заперечувати його слова. Однак такий поворот розмови добре послугував для того, щоб пустити її в певне русло: тепер Джастина могла змінити тему так, щоб ця зміна не видалася навмисною й очевидною.

— Дружини твоїх гостей — досить пістрява компанія, еге ж? — начебто безхитрісно спитала вона. — Переважна більшість із них значно поступалися мені своєю презентабельністю, хоча ти скоса дивишся на мої яскраво-рожеві плаття. Пані Нікчема мала стерпний вигляд, пані Кізяк розчинилася на тлі схожих за кольором шпалер, а пані Стара Калоша була просто страхопудна. Не уявляю, як її чоловік терпить таке опудало? Ну й дурні ж чоловіки, якщо вибирають собі таких дружин!

— Джастино! Коли ти навчишся запам’ятовувати імена?! Добре, що ти від мене відмовилася, бо для політика ти була б іще тою дружиною! Я чув, як ти безпорадно бекала й мекала, коли не могла з першого разу запам’ятати їхніх прізвищ. Багато чоловіків із жахливими дружинами зробили блискучу кар’єру, а стільки ж, якщо не більше, потерпіли на цій стезі фіаско. Врешті-решт це не грає ролі, головне — масштаб особистості чоловіка, який перевіряється конкретними справами. Мало хто з чоловіків одружується з політичних міркувань.

Джастину й досі збивала з пантелику здатність Райнера швидко ставити її на місце; щоби зберегти обличчя, вона глузливо вклонилася йому — і всілася на килим.

— Джастино, облиш і негайно ж піднімися!

Та вона навмисне, мов не чуючи його, підібгала під себе ноги, сперлася спиною об стіну біля каміна і погладила Наташу. Приїхавши до Райнера, Джастина виявила, що той після смерті кардинала Вітторіо забрав собі його кішку; здавалося, він дуже любив її, навіть стару і примхливу.

— Я казала тобі, що назавжди повертаюся на Дрогеду? — раптом спитала Джастина.

Райнер саме витягував із пачки цигарку; його великі руки ані сіпнулися, ані здригнулися, а так само плавно продовжили свою справу.

— Ти ж чудово знаєш, що не казала, — відповів він.

— Тоді кажу тепер.

— Коли ти прийняла таке рішення?

— П’ять днів тому. Я від’їжджаю наприкінці цього тижня, якщо все складеться нормально. Жду не діждуся.

— Зрозуміло.

— Це все, що ти хочеш мені сказати з цього приводу?

— А що ще я маю сказати, окрім як побажати тобі успіху в усьому, що ти робиш? — відповів він із таким непорушним спокоєм, що вона аж скривилася від болю.

— Що ж, дякую, — сказала вона безтурботним тоном. — Ти ж, мабуть, радий, що я тобі більше не набридатиму й не морочитиму голову?

— Ти мені не набридаєш, Джастино, — відказав він.

Вона відпустила Наташу, взяла кочергу і заходилася з дещо перебільшеним завзяттям копирсати нею у дровах, які встигли вигоріти до порожніх оболонок і обвалилися, а зараз спалахнули наостанок купкою іскор; тепло у каміні швидко пішло на спад.

— Мабуть, у нас обох вселився біс руйнації, імпульсивне бажання заштрикати кочергою вогонь. І він лише прискорив кінець. Але красивий кінець, як ти вважаєш, Рейне?

Вочевидь, його не цікавило те, що трапляється зі згасаючим вогнем, коли його поворушити кочергою, бо він спитав:

— Кажеш, наприкінці тижня? Бачу, ти не гаєш часу.

— А який сенс затягувати розв’язку?

— А як же твоя кар’єра?

— Мені моя кар’єра остогидла. Ба більше — після того, як я зіграла леді Макбет, до чого вищого мені залишилося прагнути?

— О, Джастино, стань дорослою врешті-решт! Коли я чую від тебе такі інфантильні бздури, мені хочеться надавати тобі лозинкою по сраці! Чому б не сказати, що в театрі тобі стало нецікаво і що тебе замучила ностальгія?

— Гаразд, гаразд! Нехай буде по-твоєму, чорт забирай! То було моє звичне зухвальство. Яка я була, така й залишилася. Вибачте великодушно за образу! — Вона скочила на ноги. — Де, в біса, мої туфлі? І куди поділося моє пальто?

З’явився Фріц з обома предметами одягу в руках — і відвіз її додому. Рейн вибачився і не став її проводжати, пославшись на невідкладні справи, але коли Джастина поїхала, він знову розпалив вогонь, сів біля каміна, взявши на коліна Наташу, і вигляд у нього був який завгодно, тільки не заклопотаний невідкладними справами.

— Ну ось, — сказала Меґі своїй матері. — сподіваюся, що ми вчинили правильно.

Фі підсліпувато примружилася на неї й кивнула.

— Так, так. Я в цьому анітрохи не сумніваюся. Біда з Джастиною полягає в тому, що сама вона нездатна наважитися на такий важливий крок, тому ми не маємо вибору. І мусимо зробити цей крок замість неї.

— Мені не подобається роль всемогутнього Господа Бога. Я впевнена, що знаю, що насправді потрібно Джастині, та навіть коли я ткну її у це носом, вона відвернеться й стане ухилятися.

— О, ця вперта гординя родини Клірі! — слабко всміхнулася Фіона. — Вона вискакує в найменш підходящий момент і в найнесподіваніших людях.

— Та годі тобі, це не лише гординя Клірі! Мені завжди здавалося, що й Армстронґівської напористості тут чимало.

Та Фіона похитала головою.

— Ні. Моїми вчинками навряд чи рухала гордість чи впертість. Старість, вона дається нам як перепочинок перед смертю, щоб ми збагнули, чому вчинили у житті так, а не інакше.

— Ага — якщо старече слабоумство не завадить зробити аналіз своїх вчинків, — сухо зауважила Меґі. — Та ти не переймайся, тобі це не загрожує. Та й мені також, наскільки я розумію.

— Можливо, старече слабоумство — як милосердя, котре Бог проявляє до тих, хто не зможе безстрашно стати лицем до лиця зі своїм минулим. До речі, рано тобі ще казати, що тебе оминуло старече слабоумство. Почекай років із двадцять, а потім казатимеш.

— Років із двадцять! — з жахом у голосі відлунила Меґі. — Здається нескінченно довго!

— Ти могла б зробити ці двадцять років не такими самотніми, чи не так? — спитала Фіона, завзято орудуючи в’язальними шпицями.

— Так, могла б. Але воно було того не варте, мамо. Хіба ж ні? — сказала вона без тіні сумніву, постукавши кінчиком древньої в’язальної шпиці по аркушу листа, який прислала Джастина. — Я довго боялася й вагалася. Сиділа собі відтоді, як приїздив Райнер, сподіваючись, що мені нічого не треба буде робити, і що рішення доведеться приймати не мені. Однак, він мав рацію. Його таки довелося приймати саме мені.

— Ну, і я теж трохи приклалася, мусиш визнати, — трохи ображено заперечила Фі. — Коли ти придушила свою гордість достатньо, щоб розказати про це мені.

— Так, ти справді допомогла, — лагідно погодилася Меґі.

Чулося цокання старого годинника; його стрілки з черепаховими основами поблискували на тлі циферблата.

— А скажи мені, мамо, — раптом озвалася Меґі. — Чому ти побивалася за Дейном так, як не побивалася за татком, Френком чи Стю? Ти немов зламалася тоді.

— Зламалася? — задумливо питала Фіона, зупиняючись і відкладаючи убік шпиці; вона й досі могла в’язати не гірше, ніж у ті дні, коли ще добре бачила. — Що ти маєш на увазі — зламалася?

— Ну, наче це вбило тебе.

— Вони всі по-своєму вбили мене, Меґі. Та з першими трьома я була молодшою, мала енергію краще приховати своє горе. Та й підстав більше було. Як у тебе тепер. Але Ральф зрозумів, що я відчувала, коли загинули татко та Стю. Ти була ще надто молода, щоб побачити це. — Вона всміхнулася. — Знаєш, я обожнювала Ральфа. Він був… особливим. Страшенно схожим на Дейна.

— Так, справді був. До мене не доходило, що ти це бачила, мамо, — я кажу про схожість їхніх вдач. Дивно, еге ж. Ти для мене — як китайська грамота. Я знаю про тебе так мало!

— І слава Богу, — пирхнула Фіона і розсміялася, склавши руки на колінах. — Повернімося до теми. Якщо тобі вдасться зреалізувати свій задум стосовно Джастини, тоді я скажу, що ти зі своїх лих винесла більше користі, аніж я зі своїх. Мені не хотілося робити так, як просив мене Ральф: придивлятися за тобою й оберігати тебе. Мені хотілося бути на самоті з моїми спогадами… і ні з чим іншим. А ти вибору не маєш. Бо окрім спогадів, у тебе нічого не лишилося.

— Так, спогади — це втіха, коли вщухає біль. Як ти гадаєш? Двадцять шість років у мене був Дейн, і я навчилася казати собі: те, що трапилося, трапилося на краще: може, таким чином, він уникнув якогось страшного випробування, на яке він не мав сил пережити. Як і Френк, можливо, але по-іншому. Є речі гірші за смерть, і ми обидві добре це знаємо.

— І ти анітрохи не горюєш? — спитала Фіона.

— Ой, спершу дуже горювала, я потім, заради них самих, навчилася не горювати.

Фі знову взялася за в’язання.

— Тож коли нас не стане, не залишиться більше нікого, — тихо мовила вона. — Дрогеда піде в небуття. О, так, у книжках з історії їй присвятять пару рядків, а якийсь палкий молодик приїде до Джилі, щоб розпитати очевидців і написати про Дрогеду книгу. Про останню з могутніх ферм Нового Південного Уельсу. Але ніхто з читачів цієї книги так і не дізнається, як воно було насправді, бо просто не зможуть. Для цього треба самому бути частиною історії.

— Так, — погодилася Меґі, не відкладаючи в’язання. — Для цього треба бути частиною історії Дрогеди.

Колись, після спустошення, яке прийшло на зміну потрясінню й болю, спричинених смертю Дейна, попрощатися з Рейном за допомогою листа було легко і навіть по-жорстокому приємно, бо вона відповідала ударом на удар: раз ти зробив мені боляче, то нехай стане боляче й тобі. Але тепер Рейн поставив себе так, що про лист на кшталт «Любий Джоне, хоч як мені не сумно кидати тебе…» не могло бути й мови: він запросив Джастину на прощальну вечерю до їхнього улюбленого ресторану, а не до свого будинку на Парк-лейн, що розчарувало її, але не здивувало. Ясна річ, Рейн виголосить прощальне слово під пильним оком Фріца. Він не збирався ризикувати.

Єдиний раз у житті Джастина потурбувалася вдягнутися так, щоби сподобатися йому: наче почуття протесту, яке раніше підштрикувало її вдягнути щось вигадливе й дратівливо-помаранчеве, накивало п’ятами, плюючись від огиди. Оскільки Рейну подобався простий стиль, Джастина вдягнула довге, до п’ят, шовковисте трикотажне плаття темно-червоного кольору з комірцем під шию та довгими рукавами в обтяжку. До нього вона додала вите позолочене намисто з гранатами та перлинами, а на зап’ястя вдягла відповідні за стилем браслети. Яке ж у мене жахливе волосся! Страшне! Йому ніколи не вдавалося дати лад так, щоб подобалося Рейну. Косметики — більше, ніж зазвичай, щоб приховати сліди депресії. Ось так. Якщо він надто не придивлятиметься, то й так зійде.

А він начебто і не придивлявся; принаймні не питав про втому чи можливу хворобу, навіть не цікавився, чи важко було зібрати й запакувати речі. Що на нього зовсім не схоже. І невдовзі у Джастини з’явилося відчуття близького кінця світу — настільки нехарактерно для себе поводився Рейн.

Він не допомагав їй створити під час вечері довірливу товариську атмосферу, аби перетворити цю зустріч на подію, яку потім вони довго б із приємністю згадували у своїх листах. Хоч би їй переконати себе, що він засмучений її від’їздом, то це вже добре. Але не вдалося. Бо Рейн не сумував. Він сидів якийсь байдужий і такий далекий; Джастині навіть здалося, наче вона бачить біля себе одновимірну й пласку паперову фігуру, яку ось-ось підхопить порив вітру і понесе від неї далеко-далеко. Наче він уже з нею попрощався, і ця зустріч була лише зайвою формальністю.

— А ти вже отримала листа від своєї матері? — ввічливо спитав він.

— Ні, але якщо чесно, то я й не чекаю, що вона напише. їй, напевне, важко висловлювати свої думки.

— Хочеш, Фріц відвезе тебе завтра до аеропорту?

— Дякую, я візьму таксі, — нечемно відказала вона. — Не хочу, щоб ти хоча б тимчасово позбувся його послуг.

— Я впродовж усього дня матиму зустрічі, тому, запевняю тебе, ти анітрохи не завдаси мені незручностей.

— Я ж сказала тобі, що візьму таксі!

Райнер здивовано підняв брови.

— Навіщо кричати, Джастино? Як скажеш, так і буде. Я не проти.

Він більше не називав її Herzchen; останнім часом Джастина помітила, що частота вживання цього слова зменшувалася, а сьогодні увечері він взагалі жодного разу не вжив цього ласкавого звертання. О, яка же це була гнітюча вечеря! Хоч би вона скоріше скінчилася! Джастина спіймала себе на тому, що витріщається на його руки, намагаючись пригадати їхній дотик, але марно. Чому в житті все не впорядковано, чому трапляються такі нещастя, яке спіткало Дейна? Можливо, через те, що вона пригадала Дейна, настрій Джастини зіпсувався остаточно, і їй була незмога висидіти ще хоча б секунду — вона сперлася на підлокітники крісла.

— Може, підемо, га? — спитала вона. — У мене так розболілася голова, що, здається, от-от лусне.

На перехресті Хай-роуд, неподалік маленької квартири Джастини, Райнер допоміг їй вибратися з авто, сказав Фріцу, щоб той об’їхав квартал і почекав його, а сам, байдуже взявши її під лікоть, ввічливо повів додому. І вони поволі пішли бруківкою під холоднючою лондонською мжичкою, і довкола розсипалося відлуння їхніх кроків. Сумних самотніх кроків.

— Що ж, Джастино, попрощайся, — сказав Райнер.

— Принаймні на деякий час, — жваво відповіла вона. — Але ж не назавжди. Я час від часу приїжджатиму сюди, а ти, сподіваюся, знайдеш час, щоб навідатися до Дрогеди.

Він похитав головою.

— Ні. Це прощання назавжди, Джастино. Думаю, ми одне одному більше не потрібні.

— Ти хочеш сказати, що я тобі більше не потрібна, — поправила вона і досить переконливо розсміялася. — Та все нормально, Рейне, не треба мене жаліти, кажи як є, я витримаю!

Він взяв її за руку, нахилився і поцілував її, потім випрямився, всміхнувся їй у вічі — і пішов геть.

На килимку лежав лист від матері. Джастина нагнулася підняти його, потім кинула на долівку свою сумку та дощовик, туфлі поставила поряд і пішла до великої кімнати. Важко опустившись на ящик із запакованими речами, вона закусила губу і на мить зупинила погляд на прекрасному фото, де був зображений по пояс Дейн під час свого висвячення. Раптом Джастина спіймала себе на тому, що ніжно гладить пальцями своїх голих ніг скатаний кенгуровий килимок; скорчивши гримасу огиди, вона швидко підвелася.

До кухні — кілька кроків. І вона ступила ці кілька кроків, увійшла до кухні, відчинила холодильник, щоб видобути звідти глек із вершками, а з дверей холодильника дістала бляшанку з меленою кавою. Поклавши одну руку на кран, щоб набрати собі на каву холодної води, Джастина озирнулася довкола з широко розкритими очима, наче досі не бачила цієї кімнати. Придивилася до дефектів у шпалерах, поглянула на чепурненький рододендрон, що звисав у кошику з-під стелі, на чорний настінний годинник у вигляді чорного кошеняти, що мотало своїм хвостиком-гирькою і підкочувало під лоба очі, жахаючись тому, як бездумно люди розтринькують свій час. «НЕ ЗАБУДЬ ГРЕБІНЕЦЬ» — було написано на дошці великими чорними літерами. На столі лежав олівцевий ескіз Райнера, зроблений кілька тижнів тому. І пачка цигарок. Вона витягнула одну, підкурила, поставила чайник на плиту — і раптом згадала про материн лист, який і досі тримала зібганий у руці. Можна й прочитати, поки закипатиме вода. Джастина сіла за кухонний стіл, змахнула олівцеве зображення Рейна на підлогу і наступила на нього ногою. Та пішов ти у сраку, Райнере Мерлінґ Гартгайм! Бачиш — мені на тебе начхати, ти, вайлуватий, догматичний фашисте в шкіряному пальті! Кажеш, я тобі більше не потрібна, еге ж? Так і ти мені теж більше не потрібен, так і знай!

Вона розірвала конверт і почала читати лист.

«Моя люба Джастино!

Не сумніваюся, що ти, з притаманною тобі імпульсивністю, збираєшся до від’їзду, тому сподіваюся, що мій лист застане тебе вчасно. Якщо те, що я написала тобі останнім часом у своїх листах, спричинило твоє рішення повернутися, тоді вибач мені, будь ласка. Я не прагнула такої різкої реакції. Гадаю, то мені захотілося трішечки співчуття, а я постійно забуваю, що під твоєю начебто товстою шкірою криється ніжне серце.

Так, мені самотньо, страшенно самотньо. Однак твоє повернення аж ніяк цьому не зарадить. Якщо ти на хвилю зупинишся і замислишся, то збагнеш, наскільки правильною є ця думка. Чого ти хочеш добитися, повернувшись додому? Не в твоїх силах повернути мені те, що я втратила, а твоя присутність цю втрату не компенсує. І це не лише моя втрата. Це і твоя втрата також, і бабусина, і всіх інших. Здається, тебе мучить одна думка, до речі, хибна думка, що ти якимось чином винувата. Оце твоє імпульсивне бажання повернутися, як на мене, схоже на спокутування гріхів. Це гординя й претензійність, Джастино. Дейн був дорослим чоловіком, а не безпорадним хлопчиком. Це я відпустила його з дому, розумієш? Якби я дозволила собі почуватися так, як ти, то сиділа б і винуватила себе, аж поки не потрапила б до психлікарні, бо, бач, не змогла собі простити, що дала синові можливість жити власним життям. Але я не сиджу, як пеньок, винуватячи саму себе. Ми не Господь Бог, ні я, ні ти, хоча все ж таки я мала більше можливостей вчитися у життя, аніж ти.

Приїжджаючи додому, ти віддаєш мені своє життя, наче жертву. Мені ця жертва не потрібна. Ніколи не була потрібна. І тепер я знову відмовляюся приймати її. Дрогеда — це не твоє. І ніколи не було твоїм. Якщо ти й досі не вирішила, де твоє місце, то я пропоную тобі ось що: негайно сідай і починай серйозно міркувати. Інколи ти буваєш страшенно тупа і вперта. Райнер — дуже добра людина, але мені ще ніколи не траплявся чоловік, який виявився б не меншим альтруїстом, аніж він здається. Джастино, благаю, стань дорослою! Хоча б заради Дейна!

Люба моя, світло згасло. Для всіх нас — світло згасло. І ти тут не зможеш вдіяти нічого, анічогісінько, ти це розумієш? Я не збираюся ображати тебе, вдаючи, що я цілком щаслива. Немає такого стану людини, як абсолютне й перманентне щастя. Але якщо ти гадаєш, що ми тут, на Дрогеді, тільки те й робимо, що хлипаємо та завиваємо з горя, ти помиляєшся. Ми насолоджуємося кожним днем нашого життя, і вогонь у кожному з нас горить для тебе й досі. Світло ж Дейна згасло назавжди. Благаю, люба моя Джастино, спробуй це прийняти.

Неодмінно приїжджай до Дрогеди, ми з радістю тебе зустрінемо. Але не назавжди. Ти ніколи не матимеш щастя, оселившись тут. З твого боку це була б не лише непотрібна, а й марна жертва. У такій кар’єрі, як твоя, навіть рік перерви може обійтися тобі дуже дорого. Тому залишайся там, де ти потрібна, і будь доброю громадянкою свого світу».

Біль. Такий, як в оті перші дні після загибелі Дейна. Так само неминучий, виснажливий і нікчемно-непотрібний біль. Звісно, вона нічим не може зарадити. Тихше, чайнику, не свисти! Замовкни заради моєї матусі. Ти знаєш, чайнику, що то є таке — залишитися єдиною дитиною своєї матусі? Спитай Джастину, вона тобі розкаже. Так, Джастина знає все про те, як бути єдиною дитиною. Але я — не та дитина, яка їй потрібна, отій в’янучій жінці на далекій фермі. Ой, мамо! Мамо, мамо… Невже ж ти гадаєш, що я не зробила б цього, якби це було під силу людині? Нову лампу замість старої, моє життя — замість його життя! Це так не справедливо, що загинув саме Дейн… Вона має рацію. Моє повернення на Дрогеду не змінить того факту, що Дейн вже ніколи туди не повернеться. Не зможе, хоча й спочив там назавжди. Його світло згасло, і я не зможу запалити його знову. Але я розумію, що вона має на увазі: моє світло й досі горить для неї. Тільки не на Дрогеді.

Двері відчинив Фріц, вдягнений не як зазвичай — в елегантну шоферську форму темно-синього кольору, а в елегантний ранковий костюм дворецького. Але коли він усміхнувся, стримано вклонився і, за старою й доброю німецькою традицією, клацнув каблуками, в голову Джастині закралася думка: а він і в Бонні виконував дві роботи?

— Фріце, ви просто скромний слуга сера Гартгайма чи насправді його сторожовий пес? — спитала вона, подаючи своє пальто.

Фріц і бровою не повів.

— Герр Гартгайм у своєму кабінеті, міс О’Ніл.

Він сидів і, трохи подавшись уперед, споглядав вогонь, а на килимку, скрутившись калачиком, спала Наташа. Коли двері відчинилися, Райнер підняв на неї погляд, але нічого не сказав; здавалося, він не дуже зрадів візиту Джастини.

Тож вона перетнула кімнату, стала навколішки і поклала голову йому на коліна.

— Рейне, вибач, що я скільки років терзала тебе, і я не знаю, як загладити свою провину, — прошепотіла вона.

Він не підвівся, не підняв її разом із собою. Навпаки — став навколішки поруч із нею на долівку.

— Ти ба, сталося диво, — сказав він.

Джастина всміхнулася йому.

— Ти ж ніколи не переставав любити мене?

— Ні, Herzchen, ніколи.

— Уявляю, скільки болю я, напевне, тобі завдала!

— Не в тому сенсі, що ти думаєш. Я знав, що ти мене кохаєш, і тому мав змогу чекати. Я завжди обстоював думку, що терплячий чоловік насамкінець неодмінно переможе.

— Тому ти вирішив дати мені можливість самій у всьому розібратися. Невже ти анітрохи не стурбувався, коли я оголосила про намір повернутися до Дрогеди?

— А то ні. Якби то був інший мужчина, я б не переймався, але ж Дрогеда… Дрогеда — це важкий суперник. Так, я стурбувався.

— Так ти знав, що я їду ще до того, як я повідомила тобі?

— То Клайд бовкнув, сам того не бажаючи. Він зателефонував до Бонна і спитав, чи не можу я хоч якось тебе зупинити, тому я попросив його потягнути час тиждень-два, поки я придумаю, що можна вдіяти. Не заради нього, Herzchen, ні, а заради мене. Я не альтруїст.

— Про це мені вже повідомила матуся. Але ж оцей будинок! Ти й справді придбав його місяць тому?

— Ні, не місяць і не придбав. Однак, якщо ти збираєшся продовжити свою кар’єру, і якщо нам знадобиться будинок у Лондоні, то я міг би подумати і про його купівлю. Ну, звісно, якщо він тобі подобається. Я навіть можу довірити тобі його переобладнання, якщо ти чесно пообіцяєш мені не прикрашати його рожевим чи помаранчевим.

— Я й гадки не мала, що ти такий хитрий. Чому ж ти одразу не сказав, що й досі кохаєш мене? Бо мені дуже хотілося, щоб ти це сказав!

— Ні. Ознаки цього були і ти сама могла їх побачити, мала побачити на власні очі.

— Боюся, що я страждаю на хронічну сліпоту. Нічого на власні очі я не бачила, і тому, напевне, потребувала трохи допомоги. І моя мати силоміць розкрила мені очі. Сьогодні увечері від неї прийшов лист, де вона пише, щоб я не поверталася додому.

— Твоя матір — чудова людина!

— Я здогадалася, що ти з нею бачився, Рейне. Коли?

— Я поїхав зустрітися з нею десь рік тому. Дрогеда — потрясаюче місце, але воно — не для тебе, Herzchen. Тоді я їздив, щоб відкрити твоїй матері очі саме на це. Ти навіть не уявляєш, який я радий, що мені вдалося це зробити, хоча не думаю, що сказав їй щось надзвичайно проникливе й розумне.

Джастина торкнулася пальцями його губ.

— Я сумнівалася у собі, Рейне. Завжди сумнівалася. І, можливо, завжди сумніватимусь.

— Ой, Herzchen, краще не треба! Для мене не може бути нікого іншого — тільки ти. Про це вже багато років знає увесь світ. Але слова кохання самі по собі не значать нічого. Я міг тисячу разів на день кричати «Я кохаю тебе!» — і анітрохи не вплинути на твої сумніви. Тому я не говорив про своє кохання, Джастино, я жив ним. Як ти могла сумніватися в почуттях свого найвідданішого кавалера? — Райнер зітхнув. — Що ж, принаймні останнє слово було не за мною. Можливо, ти й далі розважливо ставитимешся до порад своєї матері й вважатимеш їх вартими уваги.

— Благаю, не кажи так! Бідолашний Рейн, мабуть, твоє терпіння урвалося і тепер трималося на тоненькій ниточці. Не ображайся, що останнє слово залишилося за матусею. Це не має значення! І я на знак спокути й смиренності стала перед тобою на коліна!

— Слава Богу, що ця смиренність триватиме тільки сьогодні, — сказав Райнер вже бадьоріше. — А завтра ти оговтаєшся і будеш нормальною.

Напруженість стала покидати її: найгірше минулося.

— Знаєш, що мені подобається в тобі? А точніше, що я в тобі люблю? Ти змушуєш мене так попотіти й побігати, що я сумніваюся, що коли-небудь зможу тебе наздогнати.

Плечі Райнера трусилися від сміху.

— Тоді поглянь на майбутнє таким чином, Herzchen. Якщо житимеш зі мною під одним дахом, то матимеш можливість побачити, як це можна зробити. — Він поцілував її брови, щоки та повіки. — Ти мені потрібна такою, яка ти є, Джастино, і ніякою іншою. Щоб ані одна цяточка твого ластовиння не щезла, щоби жодна клітинка твого мозку не змінилася.

Вона просунула руки повз його шию і запустила пальці в таке густе й приємне волосся Райнера.

— О, якби ти знав, як я цього прагнула! — сказала вона. — Бо так і не змогла забути.

У телеграмі йшлося:

Поклавши телеграму на стіл, Меґі вп’ялася поглядом в осінні троянди, що пишно буяли в саду. Над трояндами — бджоли. Гібіскуси, дерева-щітки, евкаліпти-привиди, бугенвілії, що видряпуються високо-високо догори, перцеві дерева. Сад прекрасний, повний життя. Добре споглядати, як маленькі паростки виростають великими, змінюють колір та форму, в’януть і засихають. А потім з’являються нові маленькі паростки, щоб знову повторити той нескінчений круговорот життя.

Дрогеді слід зупинитися. Давно треба. Нехай все повториться ще раз із новими людьми. Я сама обрала свою долю, мені нема кого винуватити. І я не шкодую про жодну прожиту хвилину.

Пташка з терновою шпичкою в грудях — вона підкоряється незмінному закону; гнана цим законом, вона поспішає, сама того не усвідомлюючи, наштрикнутися на колючку і зі співом померти. Тієї миті, коли шпичка входить у її тіло, пташина не усвідомлює неминучої загибелі. Вона співає й співає, доки в ній не лишиться ані краплини життя, і їй буде несила взяти наступну ноту. Але ж ми, коли проштрикуємо собі груди терновими колючками, — ми знаємо. Ми усвідомлюємо. Та однаково робимо це. Однаково робимо.