ЧАСТИНА ШОСТА 1954–1965, Дейн

17

— Так от, — сказала Джастина матері. — Я вирішила, чим буду займатися.

— А я гадала, що ти вже давно вирішила. Факультет мистецтв у Сіднейському університеті, хіба ні?

— О, та то я відволікала маневром, щоб створити у тебе фальшиве відчуття безпеки, поки я вибудовувала свої справжні плани. Але тепер, коли все вирішено, можу поділитися ними з тобою.

Меґі відірвала голову від свого заняття — вона формочками для печива вирізала із тіста ялинки: місіс Сміт захворіла, і вони підміняли її на кухні. Мати поглянула на дочку нетерплячим, роздратованим і безпорадним поглядом. Хіба ж можна хоч якось вплинути на таку людину, як Джастина? Навіть якби вона заявила, що завтра вирушає до Сіднея на курси повій, її не зупинити. Люба, страхітлива Джастина, цариця, сила безжалісна й невмолима, наче багатотонна вантажівка!

— Кажи, я вся — увага, — мовила Меґі й знову заходилася вирізати з тіста ялинки.

— Я вирішила стати акторкою.

— Ким?

— Акторкою.

— Господи милосердний! — Ялинки знову довелося облишити. — Послухай мене, Джастино, я не хочу обламувати тебе і псувати тобі настрій, не хочу ображати тебе, але невже ти гадаєш, що маєш… ну… відповідні фізичні дані для того, щоби стати акторкою?

— Ой, мамо, та що ти кажеш! — презирливо пирхнула Джастина. — Я збираюся стати не якоюсь там зіркою кіноекрану, а акторкою! Я не хочу вихляти стегнами, виставляти свої цицьки і надувати пухкі вологі губки! Я хочу грати на сцені. — Вона взялася накладати обрізані від жиру шматки яловичини в діжку для соління. — Я маю достатньо грошей для життя, коли навчатимуся на курсах, які я оберу, хіба ж ні?

— Так, маєш. Завдяки кардиналу де Брикасару.

— Тоді ми про все домовилися. Я вивчатиму акторське мистецтво в Альберта Джонса в театрі «Каллоден», і я вже написала листа до Королівської академії драматичного мистецтва в Лондоні з проханням внести мене до списку кандидатів.

— А ти впевнена, що добре подумала, Джассі?

— Абсолютно впевнена. Бо давно цього хотіла. — Поклавши останній шматок скривавленої яловичини в солоний розчин, Джастина грюкнула лядою діжки. — Ось так! Сподіваюся, що більше ніколи в житті я не побачу жодного шматка солонини!

Меґі подала їй деко з печивом.

— Постав оце в духовку, добре? На чотириста градусів. Мушу сказати, що я здивована. Взагалі-то, дівчатка, які хочуть стати актрисами, постійно грають якусь роль, когось із себе видаючи, а ти весь час грала лише одну роль — свою. Ти грала себе.

— Ой, мамо, знову ти за своє — плутаєш фільмових зірок з актрисами. Ти безнадійна, чесне слово.

— А хіба фільмові зірки не актриси?

— Так, але найнижчого ґатунку. Звісно, якщо вони спочатку не виступали на сцені. Тобто навіть Лоуренс Олів’є інколи знімається в фільмах.

На туалетному столику Джастини стояло фото Лоуренса Олів’є з його автографом; колись Меґі вважала це суто дівчачою закоханістю, хоча тоді подумки відмітила, що Джастина принаймні має непоганий смак. Бо зазвичай подруги, яких вона інколи привозила з собою додому на кілька днів, як найдорожчий скарб плекали фотографії Теба Гантера та Рорі Колхауна.

— Не розумію, — похитала головою Меґі. — Актриса!

Джастина стенула плечима.

— А де ж іще я зможу верещати, волати й завивати, як не на сцені? Мені не дозволялося цього робити ані тут, ані у школі, ані будь-де! А мені подобається волати, верещати й завивати, чорт забирай!

— Але ж тобі так добре вдається образотворче мистецтво, Джассі! Чому б тобі не стати художницею? — не здавалася Меґі.

Джастина відвернулася від величезної газової плити і постукала пальцем по балону.

— Треба сказати кухонним робітникам, щоб замінили балон, бо там уже мало газу. Хоча, гадаю, на сьогодні вистачить. — У її світлих очах промайнула жалість, коли вона поглянула на Меґі. — Ти така непрактична, мамо. Хоча вважається, що саме діти не переймаються практичними аспектами своєї майбутньої кар’єри. Тож дозволь мені пояснити ось що: я не збираюся померти з голоду під парканом, а прославитися — після смерті. Мені хочеться хоч трохи викупатися у власній славі, доки я жива, ще й добряче заробляти. Тому я малюватиму для душі, а акторським ремеслом зароблятиму собі на життя. Як тобі така ідея?

— Та ти ж маєш дохід із Дрогеди, Джассі, — розпачливо мовила Меґі, порушуючи дану самій собі обітницю мовчати, щоб там не було. — Ти ніколи не дійдеш до того, що помиратимеш із голоду під парканом. Тому, якщо ти малюватимеш, це добре. Малювання тобі вдається.

Джастина пожвавилася, зацікавившись.

— А скільки я маю на рахунку, мамо?

— Достатньо для того, щоб усе життя не працювати, якщо, звісно, ти цього захочеш.

— Господи, як же це нудно! Я скінчу тим, що безперервно висітиму на телефоні або гратиму в бридж; принаймні саме цим і займаються більшість матерів моїх шкільних подруг. Я збираюся жити в Сіднеї, а не на Дрогеді. Бо Сідней подобається мені набагато більше за нашу ферму. — В її очах блиснув вогник надії. — А чи достатньо я маю грошей, щоб вивести моє ластовиння отим новітнім електричним методом?

— Ще б пак. Звісно, що маєш. Але навіщо тобі це?

— Бо в такому разі можна буде нарешті роздивитися моє обличчя — ось навіщо.

— Здається, хтось мене щойно запевняв, що зовнішність для актриси — не головне?

— Не будьмо про це, мамо, тут і так все зрозуміло — раз і назавжди. Моє ластовиння завдає мені багато неприємностей і болю.

— Ти впевнена, що не хочеш бути художницею?

— Абсолютно впевнена. — Вона зробила маленьке танцювальне па. — Я гратиму в театрі, місіс Вортінґтон![12]

— А як же ж ти примудрилася потрапити до театру «Каллоден»?

— Я пройшла співбесіду.

— І вони тебе прийняли?!

— Ваша віра у власну доньку зворушує, шановна мамо. Ясна річ, вони мене прийняли! Ти ж знаєш, що я найкраща! І одного дня стану надзвичайно знаменитою.

Меґі вилила зелений харчовий барвник у миску з рідкою глазур’ю і заходилася кропити спечені ялинки.

— А це для тебе так важливо, Джастино? Ну, я маю на увазі успіх та славу.

— Аякже. — Вона всипала цукор у миску на масло, але воно розтопилося на рідке — попри те, що звичайну дров’яну плиту замінили газовою, в кухні було дуже жарко. — Моє бажання прославитися тверде, мов криця.

— А заміж ти не хочеш?

Джастина гидливо поморщилася.

— Та ні за що у світі, чорт забирай! Змарнувати своє життя, витираючи сопливі носи та перучи засрані пелюшки?! Низько вклонятися якомусь телепню, котрий і мізинця мого не вартий, хоча щиро вважає себе кращим за мене? Хо-хо-хо! Розсмішила! Хто завгодно, тільки не я!

— Як же ти мене дістала! Звідки ти набралася цих виразів?

Джастина почала швидко і вправно, однією рукою, розбивати яйця в миску.

— У моєму коледжі для вихованих та благочестивих дівиць, де ж іще? — Взявши спеціальний маленький віночок, вона заходилася немилосердно збивати яйця. — Насправді, ми досить пристойні дівчата. Надзвичайно культурні. Бо не кожна дурну-вато-язиката дівчина-підліток зможе оцінити всю витонченість ось такого, наприклад, латинського лимерика:

Якось римлянин з Вінідію,

Сорочку вдягнув із іридію;

Всі йому — дивний жест!

А він каже: Id est

Bonum sanguinem praesidium.

Меґі скривила губи.

— Соромно демонструвати своє невігластво, але що ж відповів отой римлянин?

— Сказав, що то до біса міцна одежина!

— І все? А я гадала, що буде щось набагато гірше, якась непристойність. Ти мене дивуєш. Але повернімося, моя розумнице, до теми, з якої ти так елегантно з’їхала. Чим тобі не подобається заміжжя?

Джастина пирхнула й іронічно розсміялася, імітуючи в цьому свою бабусю, яка зрідка вдавалася до такого полемічного прийому.

— Мамо, ну ти молодець, їй-богу! Таке спитала — хоч стій, хоч падай.

Меґі відчула приплив крові, й поглянула на тацю з яскраво-зеленими ялинками.

— Не будь такою нахабною, навіть якщо ти — доросла сімнадцятирічна дівиця.

— Дивно, еге ж? — спитала Джастина, втупившись поглядом у миску зі збитими яйцями. — Щойно хтось ступає на батьківську територію, як відразу ж стає «нахабним». Коли я сказала: «Ну ти й молодець!» — я сказала те, що мала на думці, чорт забирай!

Я не збиралася натякати, що ти — невдаха, грішниця чи навіть гірше. Навпаки, я вважаю, що ти виявила винятковий здоровий глузд, коли спекалася свого чоловіка. Навіщо він був тобі потрібен взагалі? Тут і так є купа чоловіків, щоб справляти на твоїх дітей суто чоловічий вплив — он скільки у мене та Дейна дядьків, до того ж ти маєш достатньо грошей для безбідного життя. Я з тобою цілком згодна: заміжжя — це для дуреп.

— Ти така ж, як і твій батько!

— Іще один оманливий маневр. Щоразу, коли я тебе дратую, я стаю схожою на свого батька. Що ж, доведеться тобі на слово повірити, бо мені так і не довелося хоч краєм ока на цього джентльмена поглянути!

— Коли ти збираєшся їхати? — розпачливо спитала Меґі.

Джастина весело вишкірилася.

— Ждеш не діждешся, коли спекаєшся мене, еге ж? Та все нормально, мамо, я ні в чому тебе не винувачу. Але нічого не можу з собою вдіяти — ну подобається мені шокувати людей, і все! Особливо тебе. Відвезеш мене завтра на аеродром, добре?

— Краще післязавтра. А завтра я відвезу тебе до банку. Тобі варто дізнатися, скільки ти маєш грошей. До того ж, Джастино…

Джастина вправно досипала борошно і розколочувала суміш, коли раптова зміна тону материного голосу змусила її підвести погляд.

— Що?

— Якщо з тобою трапиться лихо, неодмінно повертайся додому, благаю. Знай, що у нас на Дрогеді завжди знайдеться для тебе місце. Що б ти не зробила, це не буде настільки поганим, щоб ти не змогла повернутися додому.

Погляд дочки полагіднішав.

— Дякую, мамо. У душі ти не така вже й погана стара калоша.

— Я стара калоша?! — аж охнула Меґі. — Я ще не стара! Мені лише сорок чотири!

— Господи, так багато?

Меґі кинула в Джастину тістечком і поцілила їй у носа.

— Ах ти ж негіднице! — розсміялася вона. — Ти справжнє чудовисько! Тепер я почуваюся так, наче мені сто років.

Донька весело вишкірилася.

І саме тоді до кухні увійшла Фіона, щоб перевірити, як просуваються справи. Її появу Меґі привітала полегшеним зітханням.

— Мамо, а знаєш, що тільки-но сказала мені Джастина?

Очей Фіони ледь вистачало на ведення бухгалтерських книг, та й то через зусилля, але розум, що крився за цими помутнілими зіницями був гострий, як і завжди.

— Звідки ж мені знати, що тобі тільки-но сказала Джастина? — спокійно спитала вона, злегка здригнувшись, коли забачила зелені ялинки.

— Бо інколи мені здається, що ви з Джассі приховуєте від мене якісь маленькі гиденькі таємниці, бо щойно моя донька ошелешила мене новиною, а тут і ти, наче випадково.

— М-м-м, а на смак вони не такі страшні, як на вигляд, — прокоментувала Фіона, відщипнувши шматочок зеленої ялинки. — Запевняю тебе, Меґі, я не схиляю твою доньку до змовництва поза твоєю спиною. На який мозоль ти наступила цього разу, Джастино? — спитала Фіона, обернувшись туди, де Джастина розливала пухку суміш по змащених та посиланих борошном бляшанках.

— Я сказала мамі, що збираюся стати актрисою, бабуню, тільки й того.

— Тільки й того, кажеш? Це правда чи це один із твоїх хитромудрих жартів?

— Ой, правда. Невдовзі я починаю навчання в театрі «Каллоден».

— Ну-ну… — проказала Фіона, прихиляючись до столу і саркастично поглядаючи на свою доньку. — Дивно, як самостійно мислить сучасна молодь, правда ж, Меґі?

Меґі промовчала.

— А ти що — не схвалюєш мого рішення, бабуню? — прогарчала Джастина, готуючись дати відсіч.

— Я? Не схвалюю? Це не моє діло, що ти збираєшся робити зі своїм життям, Джастино. До того ж мені здається, що з тебе вийде добра актриса.

— Ти й справді так вважаєш? — аж рота роззявила Меґі.

— Звісно, я так вважаю, — відповіла Фіона. — Джастина — не та людина, що робитиме нерозумний вибір, правда ж, дівчинко моя?

— Правда. — Джастина засяяла усмішкою і змахнула з очей змокріле кучеряве пасмо. Меґі побачила, як її донька глянула на бабусю з симпатією, яку вона ніколи не виказувала до своєї матері.

— Ти гарна дівчина, Джастино, — заявила Фіона і, смакуючи, прикінчила печиво-ялинку, яке спочатку з таким острахом куштувала. — Ти ба, досить смачно, але слід було їх білою глазур’ю полити.

— Ялинки білими не бувають, — заперечила Меґі.

— А от і бувають — коли вкриті снігом, — настійливо сказала мати.

— Надто пізно, вони вже такі зелені, що на ригачку схожі, — розреготалася Джастина.

— Джастино!

— Ой, вибач, мамо, не хотіла тебе образити. Завжди забуваю, що ти у нас гидлива.

— Я прийшла подивитися, чи не можна тут у вас чаю попити, — втрутилася Фіона, підсовуючи крісло і сідаючи. — Джастино, будь гарною дівчинкою, постав, будь ласка, чайник.

Меґі теж присіла.

— Ти й справді гадаєш, що у Джастини все вийде, як вона хоче? — стурбовано спитала вона матір.

— А чом би й ні? — відповіла Фіона, спостерігаючи, як Джастина виконує чайний ритуал.

— Це може бути всього-на-всього минуща стадія в її розвитку й змужнінні.

— Джастино, це в тебе — скороминуща стадія розвитку, чи як? — спитала Фіона.

— Ні, — відказала Джастина, розставляючи чашки та тарілочки на старому кухонному столі.

— Виклади печиво на тарілку, Джастино, не став сюди всю миску, — механічно зауважила Меґі, — й, заради Бога, не став на стіл увесь глек із молоком, налий трохи у чайний глечик.

— Так, мамо, вибач, мамо, — відповіла Джастина так само механічно. — Не бачу сенсу дотримуватися етикету на кухні.

Все, що треба зробити — це поставити недоїдене туди, звідки я його взяла — і вимити двійко-трійко додаткових тарілок.

— Роби, як тобі кажуть, так набагато краще.

— До речі, повернімося до нашої теми, — наполягла Фіона. — На мою думку, тут немає чого обговорювати. Треба дати Джастині можливість спробувати, тим більше, що в неї, напевне, все вийде добре.

— От якби я була така ж впевнена, — похмуро зазначила Меґі.

— Ти прагнеш слави, Джастино? — спитала її бабуся вимогливим тоном.

— Серед аргументів на користь такого рішення вони присутні, — відповіла Джастина, виклично ставлячи на стіл старий коричневий чайник і похапливо сідаючи. — І не здумай заперечувати, мамо; я не заварюватиму на кухні чай у срібному чайнику, і моє рішення — остаточне.

— Та чого ти, цей чайник цілком доречний, — усміхнулася Меґі.

— О-о-о-о, як приємно! Немає нічого кращого за чашку доброго чаю, — солодко зітхнула Фіона. — Джастино, чому ти так погано все пояснила матері? Ти ж знаєш, що це не питання слави і багатства. Це питання самої себе. Свого «я».

— Самої себе, бабуню?

— Звісно. Це питання власного «я». Акторська гра, це коли ти чиниш так, як вчинила б на місці персонажу, хіба ж ні?

— Так.

— Тоді чому ж ти не пояснила це саме так своїй матері? Навіщо засмучувала її зухвалими й легковажними дурницями?

Джастина здвигнула плечима, допила чай і підсунула матері чашку за добавкою.

— Хтозна, — буркнула вона.

— Не «хтозна», а «не знаю», — поправила її Фіона. — Хочеться вірити, що на сцені твоя дикція буде бездоганною. То ти бажаєш стати актрисою через власне «я», щоб самовиразитися?

— Та, мабуть, — неохоче відповіла Джастина.

— Ох вже ця вперта й дубоголова гординя у стилі Клірі! Вона тебе й прикінчить, Джастино, якщо ти не навчишся вгамовувати її.

Отой дурний страх, що з тебе сміятимуться чи виставлять у невигідному світлі. Хоча я не розумію, чому ти вважаєш, що твоя мати буде така жорстока, що зробить із тебе посміховисько? — Вона легенько поплескала Джастину по шиї. — Будь простішою, Джастино, йди назустріч.

Але Джастина вперто похитала головою.

— Я не можу.

Фіона зітхнула.

— Що ж, яке починання ти не замислила б, бажаю тобі на тій стезі всіляких гараздів.

— Дякую, бабуню, ціную твою підтримку.

— Тоді віддяч мені за мою підтримку в цілком конкретний спосіб: знайди, будь ласка, свого дядька Френка і скажи йому, що в кухні він може попити чаю.

Джастина вийшла, а Меґі здивовано витріщилася на Фіону.

— Мамо, ти приголомшлива, правда!

Фіона всміхнулася.

— Маєш визнати, що я ніколи не повчала нікого зі своїх дітей, що вони мають робити.

— Справді ніколи, — ніжно мовила Меґі. — І ми теж тобі за це вдячні.


* * *

Переїхавши до Сіднея Джастина щонайперше почала виводити ластовиння. На жаль, процес виявився досить тривалим; вона мала його так багато, що виведення зайняло у неї аж рік, і потім вона мала решту життя уникати сонця, інакше ластовиння виступить знов. Другим ділом — вона знайшла собі квартиру, хоча це було вкрай непростим трюком у ті часи, коли люди частіше будували собі будинки, а сумісне проживання у багатоквартирних спорудах вважали мало не анафемою. Та нарешті вона орендувала двокімнатне помешкання у Ньютрал-бей в одному зі старих вікторіанських особняків на набережній, чиї власники переживали не найкращі часи, і тому змушені були розділити їх на тісні напівквартири. Оренда складала п’ять фунтів десять шилінгів на тиждень — обурливо висока ціна, зважаючи, що туалет і кухня були спільними, і ними користувалися всі мешканці. Одначе Джастині все подобалося. Хоча вона й виросла в приватному помешканні й мала відповідні звички, у неї був майже відсутній інстинкт до створення затишного домашнього гніздечка.

Життя в районі Ботвелл-гарденс було цікавішим за акторське учеництво в театрі «Каллоден», яке, здебільшого, зводилося до переховування за декораціями і спостерігання за тим, як інші люди репетирують, а також до випадкової участі в масових сценах, заучування напам’ять величезних шматків із Шекспіра, Шоу та Шерідана.

Разом із помешканням Джастини, комуналка у Ботвелл-гарденс налічувала шість квартир, а ще там була квартира місіс Дівайн, домовласниці. Місіс Дівайн — шістдесятип’ятирічна уродженка Лондона з великою пихою, булькатими очима та величезним презирством до Австралії та австралійців, що аж ніяк не заважало їй дерти з них три шкури за проживання. Здавалося, головним інтересом її життя були рахунки за газ та електрику, а її головною слабкістю був молодий англієць, сусід Джастини, який нещадно й життєрадісно експлуатував своє британське походження.

— Я не промину кинути цій старій лисиці трохи кісток у вигляді лестощів, коли ми віддаємося спогадам про Англію, — зізнався він у розмові Джастині. — Тоді, знаєш, вона дещо послаблює хватку на моєму горлі. Вам, дівчатам, вона навіть узимку не дозволяє користуватися електричними обігрівачами, а мені вона видала обігрівач і дозволила користуватися і в холоди, і взагалі — коли мені заманеться.

— От свинюка! — прокоментувала Джастина безпристрасним тоном.

Звали цього молодика Пітер Вілкінс, і він працював комівояжером.

— Заходь до мене, коли буде настрій, чаю поп’ємо, — якось кинув він їй услід, заворожений отими загадковими блідими очима.

І Джастина прийшла, ретельно вибравши час, коли місіс Дівайн не нишпоритиме ревниво неподалік; і досить швидко навчилася давати відсіч нахабним наскокам Пітера. Роки, проведені на Дрогеді, верхова їзда та важка праця виробили в ній чималу фізичну силу, і вона без зайвої скромності й упередженості могла зацідити будь-кому по яйцях.

— Чорти б тебе забрали, Джастино! — охнув Пітер, витираючи сльози, що виступили від болю. — Здавайся, дівчино! Ти ж знаєш, що рано чи пізно доведеться втратити цноту! Тут тобі не вікторіанська Англія, тож і не думай, що збережеш її до заміжжя.

— А я й не збираюся зберігати її до заміжжя, — відказала Джастина, поправляючи плаття. — Ще не знаю, кому надати таку честь, от і все.

— Чи й не красуня знайшлася! Та на тебе навіть глянути страшно! — відрізав Пітер, бо дуже боліло.

— Ні, це не так. Можеш казати, що завгодно, Пітере. Словами ти мене не діймеш. До того ж є чимало чоловіків, які багато дадуть за зустріч із незайманкою.

— І багато жінок також! Лишень поглянь, що коїться в квартирі на першому поверсі.

— О, та знаю, знаю, — запевнила його Джастина.

Дівчата, що мешкали в цій квартирі, були лесбіянками, вони радо вітали її приїзд, але невдовзі переконалися, що вона не лише не зацікавилася, а й навіть не здивувалася. Спочатку вона не второпала, на що їй натякали, а коли дівчата сказали напрямки, вона лише байдуже стенула плечима. Після взаємного призвичаювання вона стала їхнім камертоном, резонатором, нейтральною повіреною особою, їхнім безпечним портом у всяку негоду; вона добилася, щоб Біллі випустили з тюрми під заставу, возила Боббі до шпиталю «Матер», щоб відкачати її після крововиливу в живіт — так вони побилися з Біллі; вона відмовлялася ставати на той чи інший бік, коли на горизонті маячили різні суб’єкти — Пет, Ел, Джорджі й Ронні. От яким небезпечним та невлаштованим буває життя на суцільних емоціях, зробила висновок Джастина. Чоловіки теж не подарунок, але принаймні мають одну родзинку — вони внутрішньо інакші.

Тож і в «Каллоден», і в Ботвелл-гарденс, і серед дівчат, яких вона знала ще з інтернатських часів у «Кінкоппалі», Джастина мала багато подруг і сама їм була доброю приятелькою. Вони довіряли їй свої біди та проблеми, а вона — ні, бо для цього в неї був Дейн, хоча ті нечисленні проблеми, існування котрих вона визнавала, не заважали їй жити. Подруг Джастини захоплювала її надзвичайна самодисципліна; у них складалося таке враження, oо вона змалечку привчала себе не дозволяти зовнішнім обставинам впливати на її життя. А найбільше всіх, хто вважався її другом чи подругою, цікавило ось яке питання: як, коли та з ким Джастина зрештою стане повноцінною жінкою. Та вона не поспішала.

Артур Лестрейндж найдовше затримався в трупі Альберта Джонса, спеціалізуючись на амплуа молодих героїв, хоча за рік до того, як в театрі «Каллоден» з’явилася Джастина, він із сумом попрощався зі своїм сорокаріччям. Він мав гарну фігуру, був надійним актором, який ніколи не підводив, а його правильне мужнє обличчя в обрамленні солом’яних кучерів завжди гарантовано зривало аплодисменти публіки. Впродовж першого року він не помічав Джастини, яка поводилася тихо, як мишка, і робила точнісінько те, що їй казали. Та коли її лікування від ластовиння завершилося, вона вже виділялася на тлі декорацій, а не зливалася з ними. Без ластовиння та з косметикою, яка затемнила її брови та вії, вона стала симпатичною елегантно-стриманою стильною дівчиною, наче фея з казки. Вона не мала ані звабливої краси Люка О’Ніла, ані материної витонченості. Фігура непогана, хоча й не вражаюча, зі схильністю до худоби. Вирізнялося лише яскраво-руде волосся. А на сцені вона перевтілювалася, ставала інакшою, змушувала глядачів повірити, що вона прекрасна, як Єлена з Трої, або страшна, як відьма.

Артур вперше помітив Джастину ще в період навчання, коли вона мала прочитати напам’ять уривок із роману Джозефа Конрада «Лорд Джим», користаючись різними акцентами. Вона зробила це надзвичайно добре, настільки добре, що Артур відчув збудження і захват Альберта Джонса і нарешті збагнув, чому Ел присвячував цій дівчині так багато часу. Виявилося, що вона — вроджена мімічна акторка, але більш того: Джастина надавала неповторного звучання кожному мовленому нею слову. А ще вона мала голос — справжній скарб для кожної актриси: низький, хрипкуватий, пронизливий.

Тож коли Артур побачив її з чашкою чаю в руці та з книжкою на колінах, він підійшов і сів поруч.

— А що ви читаєте?

Вона всміхнулася і підняла очі.

— Пруста.

— А він не здається вам нуднуватим?

— Пруст — нуднуватий? Та ні, якщо цікавитися плітками. А він саме цим і займається, ви ж знаєте. Жахливий старий пліткар, ось хто він такий.

У нього виникло неприємне відчуття, що вона ставиться до нього з інтелектуальною зверхністю, але він її вибачив. Звичайний радикалізм молодості.

— Я чув, як ви читали Конрада. Прекрасно.

— Дякую.

— Може, якось поп’ємо кави й обговоримо ваші плани на майбутнє?

— Можна й попити, якщо хочете, — відповіла вона і повернулася до Пруста.

Артур був радий, що запропонував каву, а не вечерю, бо дружина тримала його в чорному тілі, а вечеря передбачала таку міру вдячності, яку, як він побоювався, Джастина ще неготова виявити. Однак, він не забув про своє невимушене запрошення і повів її до маленького затишного кафе внизу Елізабет-стрит, де, як він небезпідставно сподівався, дружина і не подумає його шукати.

Заради самозахисту і психологічного комфорту Джастина навчилася палити, бо їй набридло видаватися благочестивою дівицею, коли їй пропонували цигарки, а вона відмовлялася. Вони сіли, і Джастина видобула з сумочки нерозпечатану пачку цигарок і ретельно обірвала верхню частину целофанової упаковки з відкидної кришки, а нижню залишила на пачці. Артур із цікавістю спостерігав за її ретельними маніпуляціями.

— А навіщо завдавати собі стільки мороки? Зірвіть її всю, Джастино.

— Та це ж страшенно неохайно!

Він узяв пачку і задумливо погладив вцілілу частину целофану.

— Так ось — якби я був учнем всесвітньо відомого Зігмунда Фрейда…

— Якби ви були Фрейд що? — Вона підвела очі й побачила біля себе офіціантку — Капучино, будь ласка.

Його роздратувало, що вона сама зробила замовлення, але він не подав знаку, бо був надто зосереджений на власній думці.

— Каву по-віденськи, будь ласка. Так от, повертаючись до того, що я сказав про Фрейда. Цікаво, що б він подумав про оце? Він міг би сказати…

Джастина забрала у нього пачку, відкрила її, витягнула цигарку і підкурила її, не давши йому часу знайти сірники і виявити галантність.

— Ну, і?

— Він подумав би, що ви схильні тримати мембранні субстанції неторканими, хіба ж ні?

Її сміх із веселим дзюрчанням пронизав прокурену кав’ярню і змусив кількох чоловіків із цікавістю обернутися.

— А справді цікаво, що б він подумав! Це у вас такий обхідний спосіб дізнатися, чи я й досі незаймана, Артуре?

Він розпачливо зацокав язиком.

— Джастино! Бачу, що крім всього іншого, мені доведеться вчити вас витонченому мистецтву ухиляння від прямої відповіді.

— Окрім якого іншого, Артуре? — Вона поставила лікті на стіл, поблискуючи очима в півтемряві кав’ярні.

— А що вам треба вчити?

— Та я, взагалі-то, є досить добре освіченою людиною, Артуре.

— В усьому?

— Господи, ну й вмієте ж ви робити наголос на потрібних вам словах! Прекрасно, я запам’ятаю інтонацію, з якою ви це сказали.

— Є речі, яким можна навчитися лише з безпосереднього досвіду, — ніжно мовив він, простягаючи руку, щоб поправити їй за вухо кучеряве пасмо.

— Та невже? Я завжди вважала, що уважного спостереження цілком достатньо.

— Чудово, але як же стосовно кохання? — Останньому слову він надав ніжність і глибину. — Як же ви гратимете Джульєтту, якщо не знаєте, що таке кохання?

— Слушно сказано. Я з вами згодна.

— А ви коли-небудь кохали?

— Ні.

— А ви знаєте що-небудь про кохання? — Цього разу Артур зробив наголос на «що-небудь», а не на «коханні».

— Анічогісінько.

— Ага! То Фрейд мав би рацію, еге ж?

Джастина взяла пачку цигарок, поглянула на її обтягнуту целофаном нижню частину і всміхнулася.

— В дечому, може, й мав би.

Артур швидко вхопився за край целофану, зірвав його і підняв догори, а потім драматичним жестом зіжмакав і кинув у попільницю, де целофан пискнув і, звиваючись, знову розкрутився.

— Я хотів би, якщо ви дозволите, навчити вас, що то є таке — бути жінкою.

Якусь мить вона мовчала, пильно вдивляючись у кривляння зіжмаканого целофану на дні попільниці, а потім чиркнула сірником і підпалила його.

— А чом би й ні? — спитала вона, звертаючись до короткого яскравого спалаху. — Так — чом би й ні?

— Чи буде це божественна подія з місячним сяйвом та трояндами, чи це має бути дещо коротке й гостре, як стріла? — продекламував він, приклавши до серця руку.

Джастина розсміялася.

— Та годі вам, Артуре! Особисто я сподіваюся що він буде довгим та гострим. Але без місячного сяйва та троянд, благаю. В мене серце не лежить до пристрасного й надокучливого залицяння.

Він увіп’явся в неї трохи сумним поглядом і похитав головою.

— Ой, Джастино! У кожної людини лежить серце до пристрасного залицяння, навіть ваше. Ви, холоднокровна молода незайманко! Ось побачите: одного дня вам самій страшенно цього захочеться.

— Тю! — Вона підвелася. — Ходімо, Артуре, зреалізуємо нашу оборудку, доки я не передумала.

— Як негайно? Сьогодні увечері?

— А чом би й ні, заради Бога? Я маю достатньо грошей на готельний номер, якщо у вас забракне коштів.

Готель «Метрополь» розташовувався неподалік. Джастина комфортно взяла його під руку і вони пройшли сонними вулицями, сміючись і перемовляючись. Було надто пізно для охочих повечеряти в ресторані чи кафе і надто рано для закінчення вечірніх театральних вистав, тому їм траплялося мало людей, лише купки американських матросів з ескадри, що зайшла до Сіднея, і зграйки дівчат, що начебто розглядали вітрини магазинів, а самі поглядали на матросів. Ніхто не звернув на них ані найменшої уваги, що було на руку Артуру. Він заскочив до аптеки, поки Джастина чекала на вулиці, й вигулькнув звідти, радісно сіяючи.

— Тепер ми повністю устатковані всім необхідним, моя кохана.

— А що ти купив? «Французькі привіти»?

Артур скорчив гримасу.

— Став би я ганьбитися! Французька штучка — то наче кохатися, загорнувши його в сторінку з «Рідерз дайджест». Сама клейкість та тягучість — і більше нічого. Ні, я придбав тобі гель. А звідки ти, до речі, знаєш про «привіти з Франції»?

— Як це звідки? А навіщо я сім років училася в католицькому інтернаті? Як ти гадаєш, що ми там робили? Молилися? — Вона вишкірилася. — Власне, ми не стільки робили, скільки говорили про все.

Пан та пані Сміт огледіли своє царство — досить непогано як для сіднейського готельного номера тієї доби. Епоха «Хілтонів» ще не настала. Номер був величезний, із прекрасним краєвидом на Сіднейський міст над гаванню. Ванни, звичайно, у ньому не було, зате на підставці з мармуровою стільницею стояли таз і глечик — цілком доречний додаток до величезних реліктових меблів вікторіанської доби.

— Ну, і що я маю робити тепер? — спитала Джастина, розпинаючи штори. — Прекрасний пейзаж, еге ж?

— Так. А стосовно того, що тобі робити — труси знімати, що ж іще?

— І більше нічого? — пустотливо спитала вона.

Артур зітхнув.

— Все знімай, Джастино! Якщо не відчувати шкіру до шкіри, то не буде того задоволення.

Швидко і вправно, анітрохи не соромлячись, вона скинула одяг, увібралася до ліжка і лягла, розставивши ноги.

— Отак, Артуре, чи як?

— О, Боже! — злегка вигукнув він, акуратно складаючи свої брюки: жінка завжди придивлялася, чи вони, бува, не пожмакані.

— Що? Щось не так?

— Так ти й справді рудоволоса?

— А як ти думав — що там пурпурове пір’я?

— Пустотливість не створює відповідного настрою, люба, тож негайно припини, прошу тебе. — Артур втягнув живота, обернувся і широким кроком підійшов до ліжка. Ліг поруч із Джастиною і почав уміло покривати маленькими поцілунками спочатку її щоку, потім спустився до шиї, а потім до грудей.

— М-м-м-м, яка ти гарна. — Він обійняв її. — Ось так! Скажи, приємно?

— Та, мабуть. І справді, досить приємно.

Запала тиша, її переривали лише звуки поцілунків та інколи — бурмотіння. Біля дальнього краю ліжка стояв величезний і старий туалетний стіл, його дзеркало якийсь надміру еротично налаштований коханець із попередніх постояльців навмисне повернув так, щоби було видно всю любовну арену.

— Вимкни світло, Артуре.

— Ні, люба, ні! Урок номер один. Немає у коханні нічого такого, що треба ховати від світла.

Виконавши пальцями підготовчу роботу, він намастив гелем там, де треба, і вмостився у Джастини між ногами. Їй було трохи боляче, але досить зручно, хоча й на екстаз аж ніяк не схоже. Відчуваючи якусь навіть материнську ніжність, вона дивилася через Артурове плече на ліжко, яке відбивалося у дзеркалі.

Неприродно короткі, бо деформовані кутом віддзеркалення, їхні ноги видалися такими химерними: його кінцівки, вкриті темним волохатим смухом і затиснуті між її ногами — гладенькими і без ластовиння; але більшу частину зображення складали половинки Артурової дупи. Коли він вовтузився і міняв положення, вони то розсовувалися, то стискалися, то підскакували, то падали, а два жмута жовтого волосся, що стирчали над округлими половинками, немов весело їй помахували.

А Джастина дивилася й дивилася в дзеркало. Несамовито притиснувши кулак до рота, вона стогнала й придушено скрикувала.

— Ось так, ось так, моя люба, я вже у тебе ввійшов, тепер уже не так болітиме, — прошепотів він.

Її груди почали здійматися і опускатися; Артур міцніше обхопив її руками, нерозбірливо бурмочучи всілякі ніжності.

Раптом вона закинула голову, її рот розкрився в протяжному зболеному зойку, який перейшов у гримучі напади сміху. І чим більше він шаленів, поступово слабнучи, тим гучніше вона реготала, безпорадно тицяючи пальцем у дзеркало біля краю ліжка, а по її обличчю ручаями текли сльози. Все її тіло стрясали конвульсії, але не від того, на що сподівався бідолашний Артур.


* * *

Багато в чому Джастина була Дейну ближча за матір, а те, що вони до неї відчували, належало їй. Це не заважало і не суперечило тому, що вони відчували одне до одного. Ці відчуття виникли дуже рано і з часом навіть посилилися, а не послабшали. На той час, коли їхня матуся звільнилася від тягаря своїх обов’язків на Дрогеді, вони були вже досить дорослими і сиділи за столом у кухні місіс Сміт, виконуючи заочні шкільні завдання. Тому їхня звичка знаходити втіху в компанії одне одного залишилася назавжди.

Попри розбіжності в характерах, Джастина та Дейн мали багато спільних смаків та схильностей, а ті, які спільними не були, вони інстинктивно берегли, як родзинку відмінності, таку необхідну у стосунках. Тобто вони знали одне одного досить добре. Джастина мала природну схильність гудити людські вади і не помічати їх у собі, його ж природною схильністю було розуміти і прощати людські вади в інших, а до себе ставитися з безжальною вимогливістю. Вона почувалася невразливо сильною, він вважав себе безнадійно слабким.

І якимось чином із всього цього витворилася майже бездоганна дружба, в ім’я якої не могло бути нічого неможливого. Однак, оскільки Джастина була балакучішою, Дейн дізнавався про неї та її почуття більше. У дечому в ній було трохи морального слабоумства, бо нічого святого для неї не існувало, і Дейн усвідомлював, що його завдання — забезпечити їй ті моральні принципи, яких їй бракувало. Отак він і взяв на себе роль пасивного слухача — з ніжністю та співчуттям, які б страшенно розізлили Джастину, якби вона про це здогадалася.

Та вона ніколи не здогадувалася і вкладала йому у вуха все і про все відтоді, як Дейн став достатньо дорослим, щоб звертати на це увагу і дослухатися.

— Вгадай, що я утнула вчора ввечері, — сказала вона, ретельно поправляючи солом’яний капелюшок, щоб він добре затіняв їй обличчя й шию.

— Зіграла свою першу зіркову роль, — сказав Дейн.

— Лопух! Якби це мало статися, я б тебе попередила. Вгадай іще раз.

— Нарешті вхопила удар, який Боббі призначала для Біллі.

— Влучив як пальцем у небо.

Він здвигнув плечима, бо йому набридло.

— І гадки не маю.

Вони сиділи на траві у парку, під готичною громадиною собору Святої Марії. Дейн зателефонував Джастині й сказав, що приїде на особливу церемонію до собору, а перед тим вони могли б зустрітися у парку. Звісно, що вона погодилася. Бо аж помирала від нестримного бажання розповісти брату про останню пригоду.

Наприкінці випускного року в інтернаті «Риверв’ю» Дейн був старостою школи, капітаном крикетної команди, а також команд із регбі, гандболу та тенісу. У своєму класі він користувався беззаперечним авторитетом ватажка. У свої сімнадцять він на два дюйми переріс шість футів, його голос остаточно оформився в баритон, і він якимось чудесним чином уникнув таких юнацьких лих, як прищі, незграбність та гострий борлак. Через русявість він іще не голився, але в решті аспектів більше скидався на молодика, аніж на школяра. Лише уніформа інтернату «Риверв’ю» чітко вказувала на його вікову категорію.

День був теплий та сонячний. Знявши свого шкільного солом’яного капелюха, Дейн розтягнувся на траві, а Джастина сіла, біля нього, обхопивши руками коліна і зігнувшись так, щоб значна частина відкритого тіла залишалася в тіні. Він ліниво поглянув на неї, розплющивши одне блакитне око.

— І що ж ти утнула вчора уночі, Джассі?

— Втратила незайманість. Принаймні мені здається, що втратила.

Він розплющив обидва ока.

— Не тринди.

— Тю, чесно. Та вже давно пора. Як же я можу сподіватися стати гарною акторкою, якщо й гадки не матиму про те, що відбувається в стосунках між чоловіком та жінкою?

— Треба було зберегти себе для чоловіка, за якого ти вийшла б заміж.

Її обличчя скривилося гримасою безнадійного розпачу.

— Дейне, їй-богу, інколи ти буваєш таким архаїчним, що мені аж моторошно стає! А якщо я й до сорока років не зустріну чоловіка, якого покохаю? Що ж, на твою думку, мені тоді робити? Сидіти всі ці роки і плекати свою незайманість? Ти теж збираєшся чинити саме так — берегти цноту аж до одруження?

— Не думаю, що коли-небудь одружуся.

— От я теж не збираюся. Навіщо ж тоді перев’язувати цю велику цінність блакитною стрічкою і урочисто зберігати її у своїй неіснуючій скрині з приданим? Я не збираюся померти, так нічого і не пізнавши.

Дейн усміхнувся.

— Тепер це тобі не загрожує.

Перекотившись на живіт, брат підпер підборіддя рукою і поглянув на неї — спокійно, уважно й стурбовано.

— Все пройшло нормально? Ну, чи не було це жахливо? Огидно?

Вона злегка скривила губи, пригадуючи.

— Огидно мені не було, це я точно можу сказати. Жахливо теж не було. З іншого боку, боюся, я так і не второпала, з чого, власне, всі так шаленіють? Приємно — так, але не більше. Втім, я не віддалася кому попало. Я вибрала чоловіка дуже привабливого та достатньо дорослого, аби знати, що він робить.

Він зітхнув.

— Ну ти й дурбас, Джастино. Мені було б набагато приємніше почути від тебе отаке: «Він ніякий на вигляд, але так вийшло, що ми зустрілися, і я не змогла втриматися». Я ще можу зрозуміти, що ти не хочеш чекати, поки вийдеш заміж, але це те, чого ти маєш прагнути через людину, а не заради самого акту, Джас-сі. Тому я не дивуюся, що ти не в захваті від пережитого.

Вираз веселого тріумфу враз зійшов із її лиця.

— Чорт забирай, як ти мене обламав! Якби я не знала тебе краще, то могла б подумати, що ти намагаєшся принизити мене — або принаймні мої мотиви.

— Але ж ти знаєш мене краще, еге ж? Я ніколи тебе не принижуватиму, але інколи твої мотиви бувають відверто дурними. — Він навмисне перейшов на монотонний менторський тон. — Я — голос твоєї совісті, Джастино О’Ніл.

— Ти теж дурбас. І лопух. — Забувши про необхідність ховатися в тіні, вона гепнулася на спину поруч із Дейном, щоб він не бачив її обличчя. — І ти знаєш чому. Еге ж?

— Облиш, Джассі, — сумно мовив він, та не встиг нічого додати, бо вона перервала його, і в її голосі зазвучали жорстокі й немилосердні нотки.

— Я ніколи й нікого не покохаю! Ніколи! Коли ти кохаєш людей, вони вбивають тебе! Правду кажу — вбивають!

Йому завжди боліло те, що вона почувалася так, наче її оминуло кохання, а ще більше це боліло тому, що він знав: все через нього. Якщо й існувала причина, чому Джастина була для нього такою важливою, то вона полягала в тому, що сестра любила його достатньо сильно, щоб не тримати на нього зла, ніколи не давала йому відчути, що її любов хоч на мить ослабла через ревнощі чи образу. І для нього стало жорстоким ударом те, що вона вийшла за межі кола, осердям якого був він. Він молився й молився, щоб все змінилося, але нічого так і не змінилося. Утім, це не послабило його віри, лише вкотре виразно нагадало, що десь, колись йому доведеться заплатити за ту симпатію та любов рідних, що незаслужено й даремно дісталися йому, а не їй. Джастина спробувала виставити це в найкращому світлі, примудрилася переконати навіть себе, що на зовнішній орбіті у неї все вийшло добре, але він таки відчув її біль. Бо він знав. Вона варта кохання, а не він! Не маючи змоги поглянути на ситуацію під іншим кутом зору, Дейн вважав, що левова частка любові оточуючих дістається йому завдяки його вроді, його зговірливій вдачі, його здатності спілкуватися з матір’ю та рештою мешканців Дрогеди. А ще тому, що він належав до чоловічої частини людства. З того, що траплялося йому на очі, мало що прослизало повз його увагу, і він бачив — Джастина довіряє йому і товаришує з ним так, як ні з ким іншим. Але матуся значила для неї набагато більше, аніж вона була готова визнати.

«Я спокутую все це, я компенсую, — думав він. — Бо вся любов діставалася мені. Я мушу це якось повернути, віддати данину, надолужити Джастині те, чого вона недобрала».

Випадково зиркнувши на годинника, він швидко скочив на ноги; хоч яким би великим не був його борг перед сестрою, декому Іншому він заборгував ще більше.

— Знову йдеш до своєї гидотної церкви! І коли ти вже з неї виростеш?

— Сподіваюся, ніколи.

— Коли побачимося?

— Ну, оскільки сьогодні п’ятниця, то завтра неодмінно, об одинадцятій, на цьому ж місці.

— Гаразд, будь слухняним і гарним хлопчиком.

Він був відійшов на кілька ярдів, вдягаючи солом’яний бриль, але раптом обернувся і з усмішкою сказав:

— А хіба я не завжди такий?

— Звісно, що завжди, помагай тобі, Боже. Ти такий добрий та гарний, що аж не віриться. Це я завжди вскакую у якусь халепу. Завтра побачимося.

До собору Святої Марії вели величезні двері, оббиті червоною шкірою; прочинивши одну половинку, Дейн прослизнув всередину. Він полишив Джастину трохи раніше, бо любив заходити до церкви до того, як вона заповнювалася людьми, перетворюючись на переливчасте й мінливе скупчення зітхань, покашлювання, перешіптування та шерхотіння одежі. Було набагато приємніше бувати в церкві самому. На головному вівтарі служитель запалював свічки. Диякон — безпомилково визначив Дейн. Схиливши голову, він став навколішки, перехрестився, коли священнослужитель, проминувши раку, тихо пройшов до лавки.

Дейн, стоячи на колінах, схилив голову на складені поперед себе руки і відпустив на волю думки. Він не молився навмисне й свідомо, а радше ставав невід’ємною частиною атмосфери храму, яку відчував щільною, хоча й ефемерно, невимовно святою цілісністю, що спонукала до роздумів. Йому здавалося, що він перетворюється на вогник у маленькому вівтарному світильнику з червоним склом; такі завжди мерехтіли так, наче ось-ось згаснуть і незмінно підтримувані невеличким згустком якоїсь життєдайної енергії, кидали слабке, але стійке світло в неосяжну й далеку темряву.

Непорушність, безформність та нечутливість до своєї людської особистості — ось що виносив Дейн із церкви. Більше ніде він не відчував у собі таку внутрішню упорядкованість, більше ніде не був у мирі з самим собою, таким відстороненим від болю. Його вії опустилися, очі заплющилися.

З органної галереї почулося човгання ніг, а потім — пробний свистячий звук, видих повітря з органних труб. То співаки з хору Хлопчачої школи при соборі Святої Марії прийшли заздалегідь, щоб попрактикувати співи перед початком ритуалу. Мала відбутися лише денна п’ятнична бенедикція, але один із друзів Дейна та кілька вчителів інтернату прийшли відзначити її, от і йому захотілося прийти.

Орган видав декілька акордів, стишився до дзюркотливого акомпанементу, і раптом під тьмяні арки з вишуканим кам’яним мереживом злетів один-єдиний хлопчачий голос неземної краси, високий, тоненький і наповнений такою безневинною чистотою, що жменька присутніх у великій порожній церкві тужливо заплющили очі, сумуючи за тим, що ніколи не повернеться.

Panis angelicus

Fit panis hominium,

Dat panis coelicus

Figuris terminium,

O res mirabilis,

Manducat Dominus,

Pauper, pauper,

Servus et humilis…

Янгольський хлібе, хлібе небесний, чудо чудесне! Моя душа взивала до Тебе, о, Боже; Боже, мій голос почуй! Налаштуй Свої вуха на благання мої. Не відвертайся від мене, о, Господи! Не відвертайся. Бо Ти — мій Володар, Ти — мій Господар, мій Бог, а я — Твій покірний слуга. Одне лиш важить в очах Твоїх — доброчесність. І байдуже Тобі, чи прекрасні слуги Твої, чи огидні. Тобі важливе лише серце; в Тобі все зцілюється, в Тобі я пізнаю спокій.

Боже, як мені самотньо. Молюся, щоб це невдовзі скінчилося — цей біль життя. їм не зрозуміти, чому мені, такому обдарованому, так болісно жити. Але Ти — розумієш, і Твоя утіха — це єдине, що тримає мене. Що б Ти від мене не вимагав, мій Господи, все Ти від мене отримаєш, бо я Тебе люблю. І якщо я наважуюсь що-небудь у Тебе просити, то це — назавжди забути всіх інших у Тобі…


* * *

— Ти увесь час мовчиш, мамо, — сказав Дейн. — Про що ти думаєш? Про Дрогеду?

— Ні, — сонно відповіла Меґі. — Я думаю про те, що старію. Сьогодні вранці я виявила у себе кілька сивих волосин, а мої кістки ниють.

— Ти ніколи не постарієш, мамо, — заспокоїв він її.

— Хотілося б, щоб було так, мій любий, але, на жаль, так не буває. Я відчуваю потребу бувати в гарячій воді біля свердловини, а це вірна ознака старості.

Вони лежали під теплим зимовим небом на розстелених на траві біля свердловини рушниках. На дальньому краю великого ставка булькала, сичала й бризкала кипляча вода, а над нею плив і розчинявся у повітрі сморід сірки. То була одна з великих зимових розваг — поплавати у ставку на свердловині. «Як добре, що тут можна змити з себе всі болі та болячки підступно підповзаючої старості», — подумала Меґі й перевернулася горілиць так, що її голова опинилася в тіні колоди, на якій колись давно вони сиділи з отцем Ральфом. Дуже-дуже давно, бо вона навіть приблизно не могла відтворити у пам’яті те відчуття, яке з’явилося у неї, коли Ральф поцілував її.

Почувши, як Дейн піднявся, вона розплющила очі. Він завжди був її малюком, її гарненьким маленьким хлопчиком; і хоча Меґі з материнською гордістю спостерігала, як він зростав і мужнів, вона безперервно накладала на його дедалі доросліше обличчя образ маленького усміхненого дитинчати. Раніше до неї якось не доходило, що насправді Дейн вже давно не дитина у всьому.

Момент прозріння і розуміння настав миттєво, коли вона побачила його фігуру в коротеньких плавках — чіткий силует на тлі чистого неба.

О, Боже, все скінчилося! Скінчилося дитинство, скінчилася юність. Дейн — мужчина. Гордість, образа, суто жіноче замилування, моторошне передчуття якоїсь неминучої трагедії, захват, печаль — все це та інші почуття змішалися в душі Меґі, поки вона дивилася на сина. Лячно сотворити чоловіка, а ще більш лячно сотворити саме такого чоловіка. Такого навдивовижу мужнього і прекрасного чоловіка.

Ральф де Брикасар і трохи від неї самої. Як тут не розчулитися, коли бачиш надзвичайно молоде тіло чоловіка, який з’єднався колись із нею в коханні? Меґі сором’язливо заплющила очі, не бажаючи думати про свого сина як про мужчину. Може, він теж останнім часом бачить у ній жінку, чи вона й досі для нього є прекрасна й загадкова мама? Чорт його забери! Чорт забери! Як він посмів стати дорослим?

— А ти знаєш що-небудь про жінок, Дейне? — раптом спитала вона, знову розплющуючи очі.

— На прикладі пташок та бджіл, чи як? — усміхнувся він.

— З такою сестрою, як Джастина, ти це знаєш, я не сумніваюся. Коли вона виявила, що міститься між обкладинками підручника з фізіології, то розбазікала про це всім, кого бачила. Ні, я ось що мала на увазі: тобі ще не доводилося втілювати на практиці медичні трактати Джастини?

Дейн швидко похитав головою — мовляв, не доводилося, ковзнув на траву побіля матері й поглянув їй у вічі.

— Дивно, що ти про це питаєш, мамо. Мені давно хотілося про це з тобою поговорити, але я не знав, як почати.

— Тобі лише вісімнадцять, любий мій. Чи не зарано думати про те, як втілити теорію у практику? — Лише вісімнадцять. Всього-на-всього. Але ж він уже мужчина, чи не так?

— Ось саме про це я й хотів із тобою поговорити. Про те, щоб не втілювати це у практику.

Який холодний вітер дме з Великого Водорозділу! Дивно, як вона раніш цього не помічала. Де ж її халат?

— Не втілювати це у практику, — глухо повторила вона, і це було не запитання.

— Так, саме так. Я цього не хочу, взагалі не хочу. Не те, щоб я не думав про це чи мені не бажалося мати дружину й дітей. Думав і бажалося. Але я не можу. Бо в моїй душі недостатньо місця, щоби любити і їх, і Бога. Я вже давно це знав. І не пам’ятаю, відколи саме я це знав, і чим старшим стаю, тим сильнішою є моя любов до Бога. То є велика таємниця — любити Бога.

Меґі лежала, вдивляючись у спокійні й відчужені блакитні очі сина. Ральфові очі, такі самі, як у нього. Але в цих очах палало щось не притаманне Ральфу. Чи мав він оцей вогонь в очах у вісімнадцять років? Мав чи не мав? Може, це відчувається саме у вісімнадцятирічному віці? На той час, коли вона ввійшла в життя Ральфа, йому додалося до вісімнадцяти ще десять років. Однак її син був містиком — вона завжди це знала. Меґі сумнівалася, що на якійсь стадії життя Ральф виявляв містичні нахили. Вона прокашлялася і щільніше загорнула у халат своє самотнє тіло.

— Тому я питав себе, — продовжив Ральф, — що я можу зробити, щоб продемонструвати, як сильно Його люблю? Я довго не бажав давати відповіді на це запитання, не бажав її бачити. Бо теж хотів жити як мужчина, дуже хотів. Однак я знав, що жертва має бути, знав… Тому є лише одне, чим я можу пожертвувати заради Нього, щоб показати, що в моїй душі немає нікого, хто займав би важливіше місце, аніж Він. Я мушу відмовитися від єдиного, хто може стати його суперником, — ось та пожертва, якої Він вимагає від мене. Я — Його слуга, і Він не мусить мати суперників. Мені довелося вибирати. Або всі радощі, якими Він дозволить мені насолоджуватися, — або оте, з чого ми почали нашу розмову. — Дейн зітхнув і висмикнув буру дрогедську травинку. — Я мушу показати Йому, що розумію, навіщо Він дав мені так багато, коли я народився. Мушу продемонструвати Йому, наскільки важливим є моє життя як чоловіка.

— Ти цього не зробиш, я не дозволю тобі! — скрикнула Меґі й потягнулася, щоб вхопити його за руку.

Яка ж вона ніжна й гладенька, його шкіра, яка сила відчувається під нею — зовсім, як у Ральфа. Зовсім, як Ральф! Вважає, що не має права дозволити якійсь гарненькій дівчині покласти руку на його красиве тіло?

— Я збираюся стати священиком, — заявив Дейн. — Я хочу усього себе віддати служінню Богу, і як Його священик офірувати Йому все, що я маю, і все, ким я є. Бідність, цнотливість і послух. Від Своїх слуг Він вимагає не менше, аніж усе. Це буде нелегко, але я це зроблю.

Ой, який вираз з’явився в її очах! Наче він убив її, повергнув у пилюку під своїми ногами. Не думав він, що завдасть стільки болю! Навпаки, йому здавалося, що мати з гордістю за нього і радістю подарує сина Богу. Вони сказали йому, що вона відчує піднесення й захват і підтримає його рішення. Натомість мати витріщалася на нього так, немов перспектива його священицького сану була для неї смертним вироком.

— Я тільки священиком хотів бути, і більше ніким, — розпачливо мовив він, побачивши оті охоплені смертною тугою очі. — Як же ти цього не розумієш, мамо? Ніколи і ніким не хотів я бути — тільки священиком! І я не зможу бути ніким іншим — лише священиком!

Її рука впала з його руки; він опустив очі додолу й побачив білі плями на своїй шкірі там, де вхопилася мати, і маленькі дуги від її нігтів, що глибоко вп’ялися йому в шкіру. Вона закинула голову й розреготалася. Її тіло довго здригалося від потужних вибухів злого істеричного сміху.

— О, це занадто, щоби бути правдою! — нарешті мовила вона, хапаючи ротом повітря і витираючи тремтячою рукою сльози в куточках очей. — Яка жахлива іронія! Трояндовий попіл, сказав він тієї ночі, коли ми їхали сюди, до свердловини. А я не зрозуміла тоді, про що він казав. Прахом ти був, на прах і обернешся. Попелом. Церкві ти належиш, і Церкві тебе офірують. О, як прекрасно! Згинь, Боже, кажу Тобі я! Згинь, негіднику й ідіоте! Найстрашніший ворог жіноцтва — ось хто такий Бог! Все, що ми прагнемо зробити, Він прагне знищити!

— Ой, мамо, ні! Не треба, мамо! — Він розплакався, розплакався через її біль, через своє нерозуміння її болю та слів, які вона казала. Його сльози падали, спотворені, у його серце; офіра почалася, та ще й так, як він і подумати не міг. І хоча він плакав за матір’ю, але навіть заради неї не був він у змозі скасувати офіру. Бо мусив її зробити, і чим важче вона йому давалася, тим ціннішою ця офіра буде в Його очах.

Вона змусила його плакати, хоча досі такого не траплялося за все його життя. І Меґі рішуче придушила власний гнів та горе. Ні, це несправедливо — мститися йому за себе. Його зробили таким гени. Або його Бог. Чи Ральфів Бог. Він був світлом її життя, її син. І ніколи він не страждатиме через неї, ніколи.

— Дейне, не плач, — прошепотіла вона, погладжуючи почервонілі мітки на його передпліччі. — Пробач, я не хотіла. Ти шокував мене, от і все. Звісно, я за тебе рада, справді рада! Хіба ж може бути інакше? Це потрясіння, я ніяк цього не очікувала, повір мені. — І вона розсміялася, хоча губи її тремтіли. — Цю звістку ти кинув на мене, наче камінь.

Його очі прояснилися, і він із сумнівом подивився на матір. Чому ж їй здалося, наче він її убив? Бо то були не ті мамині очі, до яких він звик: повні любові, такі жваві. Сильні молоді руки Дейна обійняли матір.

— Ти й справді не заперечуєш? Ти впевнена?

— Заперечувати? Хіба ж може мати, благочестива католичка, заперечувати проти того, щоб її син став священиком? Цього не може бути! — Меґі скочила на ноги. — Б-р-р-р-р! Як холодно стало! Повертаймося додому.

Вони приїхали не верхи, а на всюдиході-«лендровері». Дейн сів за кермо, мати вмостилася поруч.

— А ти вирішив, куди підеш навчатися? — спитала Меґі, зі схлипом втягуючи в легені повітря і знімаючи з очей скуйовджені кучері.

— Та, мабуть, до коледжу Святого Патрика. Принаймні поки не стану на ноги. Можливо, опісля я вступлю до якого-небудь ордену. Мені подобаються єзуїти, але я остаточно не вирішив, чи вступлю відразу ж до ордену єзуїтів.

Меґі невідривно дивилася крізь заляпане комахами вітрове скло на буру траву, що стрибала у неї перед очима.

— Я маю набагато кращу ідею, Дейне.

— Он як? — Йому довелося зосередитися на дорозі, бо колія трохи заросла, стала менш помітною, і на ній з’явилися нові впалі колоди.

— Я відправлю тебе до Рима, до кардинала де Брикасара, ти ж його пам’ятаєш?

— Чи пам’ятаю я його? Що за питання, мамо? Та я його й через мільйон років не забуду! Він взірець для наслідування, я вважаю, що саме таким має бути ідеальний священик. Якби я зміг стати таким священиком, як і він, це було б для мене щастя.

— Мало здаватися ідеальним, треба ідеальним бути, — в’їдливо зауважила Меґі. — Але я віддам тебе під його начало, бо знаю, що заради мене він опікуватиметься тобою. Ти зможеш поступити до семінарії у Римі.

— Та невже, мамо? Ти не жартуєш? — Занепокоєння витіснило радість із його обличчя. — А грошей вистачить? Було б набагато дешевше, якби я залишився в Австралії.

— Завдяки кардиналу де Брикасару, мій любий сину, ти ніколи не потерпатимеш від нестачі грошей.

Коли вони опинилися біля будинку-кухні, Меґі підштовхнула Дейна до дверей.

— Піди й про все розкажи дівчатам та місіс Сміт, — сказала вона. — Вони в екстаз впадуть від захвату.

Меґі, повільно, одна за одною, опустила ноги на землю і, важко доплентавшись до великого будинку, зайшла у вітальню, де сиділа Фіона, але — о, диво! — не працювала, а розмовляла з Енн Мюллер за чашкою вечірнього чаю. Коли увійшла Меґі, вони попіднімали голови і з її обличчя побачили, що трапилося щось серйозне.

Вісімнадцять років Мюллери регулярно відвідували Дрогеду і сподівалися, що так воно буде й далі, але минулої осені Людді Мюллер раптово помер, і Меґі відразу ж написала Енн, що та, якщо захоче, може перебиратися до Дрогеди на постійне проживання. Місця багато, для усамітненості можна оселитися в гостьовому будиночку; вона може платити за проживання, якщо гордість не дозволяє жити просто так, хоча, Бог свідок, грошей достатньо для того, що розмістити й тисячу гостей, які постійно проживали б тут. Меґі побачила в цьому шанс віддячити Енн за підтримку в ті самотні роки, коли їй довелося жити в Квінсленді, а Енн побачила в цій пропозиції порятунок. Бо без Людді в Хіммельхосі було страшенно самотньо. Втім, ферму вона продавати не стала, а найняла розпорядника, бо хотіла, щоб після її смерті все успадкувала Джастина.

— Що сталося, Меґі? — спитала Енн.

Меґі важко опустилася у крісло.

— Схоже, мене вразив караючий удар блискавки.

— Що?!

— Виявилося, що ви обидві мали рацію. Ви колись казали, що я його втрачу. Я вам не повірила, бо думала, що зможу перемогти Бога. Бо не народилася ще та жінка, яка впоралася б із Богом. Бо Він — Чоловік.

Фіона налила Меґі чашку чаю.

— На, випий, — сказала вона таким тоном, наче чай мав від-новлювальні властивості бренді.

— І як саме ти його втратила?

— Він збирається стати священиком, — відповіла Меґі, сміючись і плачучи разом.

Енн сперлася на свої палиці, дошкутильгала до Меґі й, незграбно вмостившись на підлокітнику крісла, ніжно погладила її красиве золотаво-руде волосся.

— Отакої! Хоча це не так вже й погано.

— А ти знаєш про Дейна, Енн? — спитала у неї Фіона.

— Завжди знала, — відповіла вона.

Меґі швидко протверезіла.

— Кажеш, не так вже й погано? Та це ж початок кінця, невже ти не розумієш? Відплата. Я вкрала Ральфа у Бога, і відплачую за це моїм сином. Ти сказала мені, мамо, що це крадіжка, хіба ж ти не пам’ятаєш? Мені не хотілося вірити тобі, але ти казала правду, як і завжди.

— Він збирається до Святого Патрика? — спитала Фіона діловитим тоном.

Меґі розсміялася, але цього разу менш химерним сміхом.

— Погано ж ти уявляєш собі відшкодування, яке я маю зробити, мамо. Я пошлю його до Ральфа, ясна річ. Він — наполовину Ральф, тож нехай Ральф і втішається своїм сином. — Вона стенула плечима. — Втім, він мені важливіший за Ральфа, до того ж я знала, що він захоче податися до Рима.

— А ти так і не сказала Ральфу про Дейна? — спитала Енн, бо ця тема ніколи не обговорювалася.

— Ні, й ніколи не скажу. Ніколи!

— Вони такі схожі, він зможе здогадатися.

— Хто, Ральф? Та він ні за що не здогадається! Про це я потурбуюся. Бо посилаю йому свого сина — і не більше. Але я не посилаю йому його сина.

— Побійся ревнощів богів, Меґі, — тихо попередила її Енн. — Може, вони й досі мають на тебе злобу.

— Здається, вони й так зробили мені все погане, що могли, — тужливо відказала Меґі.

Коли Джастина дізналася новину, вона оскаженіла, хоча останні три-чотири роки мала невиразну підозру, що все до того йде.

Для Меґі ця новина стала раптовим ударом грому, але для Джастини — очікуваним крижаним душем.

Джастина була з ним у Сіднеї в школі і як близька товаришка слухала його розповіді про те, про що він не наважувався розказати своїй матері. Дівчина знала: для Дейна його релігія була життєво важливою. І не лише Бог, а й містична значущість католицьких ритуалів. На думку Джастини, Дейн, якби народився у сім’ї протестантів, навернувся б у католицтво, дослухаючись власного внутрішнього голосу, щоб задовольнити якісь одному йому відомі душевні потреби. Аскетичний кальвіністський Бог був не для Дейна. Його Бог зображався в мозаїці, курився в ладані, крився в мереживних золотистих прикрасах, прославлявся в складних музичних творах та чудових латинських речитативах.

І яка химерна іронія — настільки обдарований вродою хлопець вважав її непоправимою вадою і всіляко жалкував, що її має. Бо Дейн жалкував. Від усякої згади про його зовнішність він аж зіщулювався; і Джастині подумалося, що він радше волів би народитися бридким і непривабливим. Частково вона розуміла, чому він саме так почувався, і, можливо, через те, що її власна кар’єра стосувалася професії, горезвісної самозамилуванням її представників, вона, загалом, схвалювала його ставлення до власної зовнішності. От чого вона не могла второпати, то це його щирої ненависті до власної вроди; Дейн міг би її ігнорувати.

До того ж секс мало цікавив його, а чому — вона достеменно не могла пояснити: або він навчився бездоганно сублімувати свої пристрасті, або, попри видатні фізичні дані, йому бракувало якоїсь ділянки центральної нервової системи. Скоріш за все, справжньою причиною була перша, оскільки Дейн щодня займався тим чи іншим видом ігрового спорту, щоб лягати у ліжко виснаженим. Джастина добре знала, що його схильності були нормальні, тобто гетеросексуальні, і вона навіть знала, який тип дівчат подобався брату: високі, темноволосі й хтиві. Але йому бракувало усвідомленої чутливості — Дейн не помічав відчуття, яке давала та чи інша річ, яку він тримав у руках, не помічав довкола себе ароматів у повітрі, не усвідомлював того особливого і незвичайного задоволення від споглядання форми та кольору. Для того щоб Дейн відчув сексуальний потяг, потрібний невідпорний вплив на нього об’єкту, який міг би цей потяг спричинити, бо лише в рідкісні моменти він, здавалося, таки здогадувався про існування земної стезі, якою більшість чоловіків ідуть, керуючись своїм вибором, настільки довго, наскільки дозволяли їм фізичні можливості.

Про своє рішення стати священиком він розповів їй після вистави за кулісами театру «Каллоден». Того дня було досягнуто домовленості з Римом; Дейну страх як хотілося сказати їй про це, однак він знав, що його рішення їй не сподобається. Його релігійні амбіції були тією темою, яку він не міг обговорювати з сестрою стільки, скільки хотів, бо її це бісило. Та того вечора, коли він зайшов за куліси, йому було несила стримувати свою радість.

— Ти дурбас і лопух, — з огидою мовила Джастина.

— Це те, чого я хочу, те, що мені потрібно.

— Ти — ідіот.

— Лаючи мене, ти нічого не зміниш, Джас.

— Гадаєш, я цього не знаю?! Це дає мені можливість вихлюпнути емоції.

— А я гадав, що ти вже вихлюпнула їх на сцені, граючи Електру. До речі, грала ти її надзвичайно добре.

— Після цієї новини я гратиму ще краще, — похмуро відказала сестра. — Поїдеш до Святого Патрика?

— Ні. Я поїду до Рима, до кардинала де Брикасара. Мама про все домовилася.

— Дейне, ні! Це ж так далеко!

— А чому б і тобі не перебратися, скажімо, до Англії? З твоєю підготовкою й даними ти досить легко змогла б там влаштуватися.

Вона сиділа перед дзеркалом і стирала макіяж Електри, хоч і досі не скинула вбрання цієї героїні; сильно підведені колами широких чорних арабесок, її дивні очі здавалися ще дивнішими. Джастина повільно кивнула.

— Та могла б, і справді могла… — задумливо мовила вона. — Давно треба було… Бо Австралія стає для мене замалою… Маєш рацію, приятелю! Молодець! Моя мета — Англія!

— Суперово! Лишень подумай: я матиму канікули, ну знаєш, у семінарії теж бувають канікули, як і в університеті. Ми зможемо узгоджувати і проводити їх разом, скажімо, трохи подорожувати Європою, з’їздити додому, на Дрогеду. Ой, Джассі, я ж усе це продумав! Було б класно, якби ти влаштувалася неподалік.

Вона аж засвітилася від радості.

— І справді класно, еге ж? Бо моє життя зміниться у гірший бік, якщо я не матиму змоги з тобою розмовляти.

— Тому я й боявся, що ти залишишся. — Дейн усміхнувся. — Але якщо серйозно, Джас, я хвилююся за тебе. І волів би мати тебе десь поблизу, щоб час від часу бачитися з тобою. Інакше хто ж тоді буде голосом твоєї совісті?

Прослизнувши між шоломом важкоозброєного піхотинця та маскою жриці-провидиці, Дейн пробрався до місця, звідки міг бачити сестру, і сів на підлогу компактним клубочком, щоб на нього ніхто не наступив. Річ у тім, що «Каллоден» мав лише дві вбиральні для зірок, а Джастина ще не втрапила до того розряду. Вона сиділа у загальній вбиральні, де безустанку сновигали люди.

— Чортів старий пеньок, цей кардинал де Брикасар! — випалила Джастина. — Я зненавиділа його тієї миті, коли він трапився мені на очі!

Дейн стримано хихикнув.

— Це неправда, і тобі це добре відомо.

— Правда, правда!

— Ні, неправда. Тітка Енн якось розповіла мені, коли я був на різдвяних канікулах, і можу побитися з тобою об заклад, що ти про це не знаєш.

— Про що я не знаю? — підозріло спитала Джастина.

— А про те, що коли ти була ще немовлям, він годував тебе з пляшечки, а потім змусив тебе відригнути, після чого чукикав тебе, поки ти заснула. Тітка Енн розповіла, що ти була страшенно вередливим малям і не любила, коли тебе брали на руки. Та коли тебе взяв на руки Ральф де Брикасар, тобі сподобалося.

— Це нахабна брехня!

— Ні, не брехня. — Він весело вишкірився. — Тоді чому ти так ненавидиш його тепер?

— Ненавиджу — і все. Він схожий на старого кістлявого стерв’ятника, і мене від нього нудить.

— А мені він подобається. І завжди подобався. Ідеальний священик — ось як називає його отець Ветті. Я гадаю, що й отець Ветті теж ідеальний священик.

— Якщо він так тобі подобається, то піди і трахни його в сраку!

— Джастино!!!

— Ага, нарешті я тебе шокувала! Б’юся об заклад, ти навіть не здогадувався, що я знаю слово «трахатися».

В Дейнових очах затанцювали бісики.

— А ти й справді знаєш, що воно означає? Розкажи мені, Джассі, Нумо, вперед! Благаю тебе!

Вона не могла встояти, коли він піддражнював її; тож її очі теж пустотливо зблиснули.

— Може, одного дня ти, лопух, і справді станеш отцем Прутнем, але якщо ти й справді досі не знаєш, що це таке, то краще й не питай.

Дейн посерйознішав.

— Не хвилюйся, не питатиму.

Біля Дейна зупинилася, крутнувшись на місці, пара красивих жіночих ніг. Він поглянув угору, почервонів, як буряк, і, швидко відвернувшись, сказав невимушеним тоном:

— А, привіт, Марто!

— І тобі привіт.

То була надзвичайно красива дівчина; їй трошечки бракувало акторських здібностей, але її врода була цінним надбанням для кожної вистави; окрім того, сталося так, що вона належала саме до тієї категорії дівчат, які подобалися Дейну, бо Джастина не раз вислуховувала його захоплені компліменти на її адресу. Марта була висока, сексуальна (цей термін і увійшов у моду в кіношних журналах), мала темне волосся й очі, світлу шкіру та розкішні груди.

Примостившись скраєчку столу, за яким сиділа Джастина, вона звабливо погойдувала ногою прямісінько під носом у Дейна, дивлячись на нього з такою відвертою цікавістю та симпатією, що він збентежився. «Боже, оце так хлопець! Всім хлопцям хлопець! Звідки у кістлявої шкапи Джассі міг узятися такий брат? Мабуть, йому лише вісімнадцять, і якщо я його зваблю, то це буде, наче немовля з колиски поцупити, але мені начхати».

— А як щодо того, щоб прийти до мене на каву і таке інше? — спитала вона, дивлячись на Дейна. І неохоче додала: — Вам удвох, звісно.

Джастина рішуче похитала головою, і в її очах раптом спалахнув якийсь здогад.

— Та ні, дякую, я не зможу. Тобі доведеться вдовольнитися Дейном.

Він теж рішуче похитав головою, але з явним жалем, немов і справді долав спокусу.

— Дякую за запрошення, Марто, але я не можу. — Із цими словами Дейн зиркнув на годинник, наче на свого рятівника.

— Господи, на моєму лічильнику залишилася всього одна хвилина! Скільки ти ще тут будеш, Джассі?

— Хвилин із десять.

— Я почекаю тебе надворі, добре?

— Боягуз! — глузливо кинула вона.

Темні очі Марти сумно провели Дейна.

— Він розкішний! Чому ж він на мене й поглянути не схотів?

Джастина кисло посміхнулася, нарешті зіскрібши з обличчя грим. Ластовиння поволі поверталося. Може, Лондон допоможе — там мало сонця.

— О, не переймайся, він теж ласо позирав на тебе. І йому теж хотілося б із тобою зустрітися. Та чи зустрінеться? Тільки не Дейн.

— Чому? Що з ним не так? Невже він голубий? От зараза, ну чому кожен розкішний мужчина, якого я зустрічаю, виявляється педиком? Ніколи не думала, що Дейн — педик. Він на нього зовсім не схожий.

— Слідкуй за тим, що кажеш, ти, дурепо безмозка! Звісно, ніякий він не голубий. А якщо він колись хоч погляне убік Солоденького Вільяма, то я того ж дня горлянку переріжу — і йому, і Вільяму.

— Якщо він не гомік і задивляється на жінок, то чому ж він не клюнув? Чому не вхопився за моє запрошення? Може, вважає, що я для нього застара?

— Красунечко, ти й у сто років не будеш застарою для жодного нормального мужчини, в цьому будь певна. Ні, дурень Дейн поклявся виключити секс зі свого життя. Бо збирається стати священиком.

Марта ошелешено роззявила свого розкішного хтивого рота, на мить завмерла, а потім виклично гойднула гривою чорнильно-темного волосся.

— Не тринди.

— Та правда, кажу тобі!

— Ти хочеш сказати, що все оте багатство піде коту під хвіст?

— Боюся, що так. Бо він офірує його Богу.

— Тоді Бог — ще більший педик, аніж Солоденький Віллі.

— Може, ти й маєш рацію, — погодилася Джастина. — Втім, насправді його й жінки не дуже цікавлять. Ми для нього — як глядачки, що сидять на дешевих місцях верхнього ярусу. А партер та нижній балкон — виключно для чоловіків.

— Он воно як!

Джастина, звиваючись, вивільнилася з одежі Електри, вдягла через голову тонке бавовняне плаття, пригадала, що надворі прохолодно і накинула зверху джемпер, а потім поблажливо поплескала Марту по голові.

— Та не побивайся ти так, крихітко. Бог був милосердний до тебе — дав мало мозку. Повір мені, так значно легше. Ти ніколи б не склала конкуренції Творцю Всесвіту.

— Не знаю, не знаю. Хотілося б спробувати позмагатися з Господом за твого брата.

— Облиш і забудь. Бо тобі довелося б воювати з Церквою, а це відпочатку програшна справа. Ти скоріше б Солоденького Віллі звабила, аніж Дейна, повір мені.


* * *

Автомобіль із Ватикану зустрів Дейна в аеропорту і швидко повіз його бляклими сонячними вулицями з красивими усміхненими людьми; приклеївши носа до скла, він упивався, бо на власні очі бачив те, що раніше траплялося йому на фото: римські колони, палаци в стилі рококо, ренесансна велич собору Святого Петра.

І на нього чекав, цього разу весь у червоному, з голови до п’ят, Ральф Рауль, кардинал де Брикасар. Простягнулася вперед рука, зблиснув перстень; Дейн впав на обидва коліна і поцілував його.

— Встань, Дейне, дозволь мені на тебе поглянути.

Дейн підвівся, усміхаючись високому чоловіку майже одного з ним зросту; вони могли дивитися один одному у вічі. Дейн відчував надзвичайно сильну ауру духовної влади, яку випромінював кардинал, і це, в його розумінні, була радше аура Папи, а не святого. Але оті невимовно сумні очі не були очима Папи. Як, напевне, довелося страждати цьому чоловікові, щоби мати такі очі, але як, напевне, шляхетно він зміг піднятися над цим стражданням і стати найідеальнішим з ідеальних священиків!

А кардинал Ральф дивився на сина, не знаючи, що це його син, і відчував до нього любов, пояснюючи собі цю любов тим, що Дейн був сином Меґі. Саме таким він і хотів бачити власного сина: так само високим, як і він, так само граціозним, так само вражаюче красивим. Ніколи в житті він ще не бачив, щоб чоловік рухався так красиво. Але приємнішим за всяку фізичну красу була нехитра краса його душі. Тут відчувалася сила янголів і щось від їхньої неземної сутності. Чи був він і сам таким у вісімнадцять років? Він спробував пригадати і відмотав на три п’ятих назад щільний клубок подій — ні, він таким не був. Ніколи. Може, це тому, що Дейн прийшов сюди з власного вибору? Бо ж у Ральфа все було не так, хоча покликання він мав — в чому-чому, а в цьому кардинал упевнений.

— Сідай, Дейне. Ти зробив, як я тобі казав, — приступив до вивчення італійської?

— На нинішній стадії я розмовляю вільно, але без ідіоматичних виразів, і добре читаю. Можливо, вивчення полегшується тим, що італійська — вже четверта моя мова. Здається, я маю до мов талант. Іще тижнів зо два — і я буду в змозі взятися за місцевий діалект.

— Так, не сумніваюся, що зможеш. До речі, я теж маю хист до мов.

— Що ж, це корисна здібність, — ніяково мовив Дейн. Висока імпозантна постать у червоному трохи лякала його; вона на якусь мить затьмарила собою чоловіка, який їздив верхи на рудому мерині на Дрогеді.

Кардинал Ральф нахилився, пильно вдивляючись у хлопця.

«Я передаю відповідальність за нього тобі, Ральфе, — писала Меґі у своєму листі. — Я покладаю на тебе обов’язок про його щастя і добробут. Те, що я вкрала, повертаю тобі. Бо мушу. Лишень пообіцяй мені дві речі, і я заспокоюся, знаючи, що ти вчинив найкраще в інтересах Дейна. По-перше, пообіцяй мені, що перед тим, як прийняти його до себе, ти переконаєшся, що стезя священика є тим, чого він потребує, — правдиво і цілковито. По-друге, якщо виявиться, що це — те, чого він насправді бажає, зроби так, щоби він укріпився у своєму виборі. Якщо ж Дейн втратить бажання й ентузіазм, я хочу, щоб він повернувся до мене. Бо спершу він належить мені. І це я його тобі віддаю».

— Дейне, а ти впевнений у своєму виборі? — спитав кардинал.

— Абсолютно.

— А чому?

Очі хлопця були якимись дивовижно відстороненими, незручно знайомими, але це відчуття знайомства сягало чомусь у далеке минуле.

— Через ту любов, яку я маю до нашого Господа Бога. І я бажаю служити йому як Його священик всю решту свого життя.

— А чи розумієш ти, що означає служба Господу, Дейне?

— Так.

— Чи розумієш ти, що ніяка інша любов не може втрутитися між тобою і Ним? Що ти повністю належатимеш виключно Йому, відмовившись від усіх інших?

— Так, розумію.

— Що це стосуватиметься усього, що на Господній службі ти муситимеш поховати свою особистість, свою індивідуальність, саме уявлення про самого себе як унікального і єдино важливого?

— Так.

— Що, за потреби, ти муситимеш стійко прийняти смерть, ув’язнення і голод у Його Ім’я? Муситимеш нічого не мати, і не цінувати нічого, що загрожуватиме зменшити твою любов до Нього?

— Так.

— А ти сильний, Дейне?

— Я чоловік, ваше преосвященство. Спершу я чоловік. Знаю, буде важко. Але я молюся, щоби з Його поміччю знайти сили.

— А чи мусить твоє покликання бути саме таким? Може, ти вдовольнишся чимось меншим та скромнішим?

— Ні.

— А якщо згодом станеться так, що ти передумаєш — що ти станеш робити?

— Як що? Попрошуся відпустити мене, — здивовано відповів Дейн. — Якщо я передумаю, то це станеться тому і тільки тому, що я щиро помилився у своєму покликанні. І тоді я спитаюся дозволу піти. Я не буду любити Його ані краплини менше, але я знатиму, що це не той спосіб, у який Він хоче, щоб я Йому служив.

— Але коли ти даси остаточні обітниці й тебе висвятять, то чи розумієш ти, що тоді вороття не буде, не існує звільнення від обітниці, ніякого відпущення взагалі?

— Я це добре розумію, — спокійно сказав Дейн. — Але якщо треба приймати рішення, то я зроблю це заздалегідь.

Кардинал Ральф відхилився на спинку крісла і зітхнув. Чи був він сам коли-небудь таким упевненим? Чи був коли-небудь сам таким сильним?

— А чому ти приїхав саме до мене, Дейне? Чому не лишився в Австралії?

— Мама запропонувала Рим, але я ще раніше мріяв про це. Я боявся, що мені грошей забракне.

— Твоя мати — мудра жінка. А вона тобі нічого не розповідала?

— Розповідала про що, ваше преосвященство?

— Що ти маєш дохід п’ять тисяч фунтів на рік і чимало тисяч фунтів на своєму іменному банківському рахунку?

Дейн заціпенів.

— Ні, вона ніколи мені про це не казала.

— Мудро. Але гроші є, і Рим — до твоїх послуг, якщо ти цього хочеш. Тобі потрібен Рим?

— Так.

— А навіщо тобі потрібен я, Дейне?

— Бо ви — взірець ідеального священика для мене, ваше преосвященство.

Кардинал поморщився.

— Ні, Дейне, не треба так ідеалізовано мене сприймати. Я — не бездоганний священик. Бо порушив усі свої обітниці, розумієш? Мені довелося вчитися того, що ти, напевне, уже знаєш, і вчитися у найболючіший для священика спосіб — порушуючи свої обітниці. Бо я відмовлявся визнати перед самим собою, що спершу я смертний чоловік, а лише після цього — священик.

— Ваше преосвященство, це не має значення, — тихо й лагідно мовив Дейн. — Те, що ви кажете, аж ніяк не зменшує вашої значущості як ідеального священика в моїх очах. Ви, мабуть, не зрозуміли, про що я. Я не мав на увазі автомат, позбавлений людських почуттів, автомат, який стоїть вище за слабкості людської плоті. Я мав на увазі, що ви страждали — і зросли. Мої слова не звучать претензійно? Я не хотів, чесно. Якщо я образив вас, то хочу перепросити. Інколи так важко висловити свої думки! Я лише хотів сказати те, що, аби стати ідеальним священиком, потрібні роки, жахливий біль, а ще треба завжди бачити перед собою ідеал — нашого Господа Бога.

Задзвонив телефон; коли кардинал Ральф підняв слухавку, його рука злегка тремтіла, і він заговорив італійською.

— Так, дякую, ми прийдемо негайно. — Він підвівся. — Час до вечірнього чаю, і ми поп’ємо його з одним моїм добрим старовинним приятелем. Окрім самого папи, він, напевне, є найвпливовішим священиком нашої Церкви. Я сказав йому, що ти приїдеш, і він висловив бажання з тобою познайомитися.

— Дякую, ваше преосвященство.

Вони пішли коридорами і опинилися в гарному саду, зовсім не схожому на сад у Дрогеді — високі кипариси й тополі, акуратні квадратики трави поміж проходів із колонами, вкриті мохом кам’яні плити; проминувши готичні арки, вони пройшли під містками епохи Відродження. Дейн всім цим упивався, бо любив це. Такий відмінний від Австралії світ, такий древній і вічний!

До палацу вони добралися за п’ятнадцять хвилин швидкої ходи і, увійшовши всередину, піднялися величними мармуровими сходами, завішаними прекрасними гобеленами.

Вітторіо Скарбанца, кардинал ді Контіні-Верчезе, якому було вже шістдесят шість, страждав від ревматизму, але розум його був ясний та жвавий, як і зазвичай. Його теперішня кішка російської блакитної породи на ім’я Наташа стиха мурчала, лежачи в нього на колінах. Через хворобу, яка призвела до часткового каліцтва, кардинал не міг підвестися, щоби привітати своїх гостей, він натомість широко всміхнувся і поманив їх до себе рукою. З обличчя любого друга Ральфа він перевів погляд на Дейна О’Ніла — і непорушно уставився на нього, звузивши очі. Відчувши, як у грудях зрадливо тьохнуло серце, він звичним жестом швидко приклав до грудей руку, немов захищаючи його, і сів, отетеріло витріщившись на молоду копію Ральфа де Брикасара.

— Вітторіо, з вами все гаразд? — стурбовано спитав кардинал Ральф, взявши тендітну й слабку п’ясть друга, і помацав пульс.

— Так, все нормально, слабкий скороминущий біль, не більше. Сідайте, сідайте!

— Спершу я хотів би, щоби ви познайомилися з Дейном О’Нілом, котрий, як я вже казав, є сином моєї дорогої приятельки. Дейне, знайомся. Це його преосвященство кардинал ді Контіні-Верчезе.

Дейн став навколішки й поцілував перстень, а кардинал Вітторіо, дивлячись через його голову, розшукав поглядом обличчя Ральфа і придивився до нього прискіпливіше, аніж будь-коли за багато років. І трохи розслабився: то вона йому про це не сказала. Звісно, Ральф і не підозрював того, що відразу ж припускали ті, кому доводилося бачити їх разом. Не обов’язково батько й син, але неодмінно кревні родичі. Бідолашний Ральф! Він ніколи не бачив, як він ходить, не спостерігав за зміною виразів на своєму обличчі, ніколи не помічав, як запитально злітає догори його ліва брова. Воістину Бог милосердний, що створив людей сліпими.

— Сідайте. Чай зараз принесуть. Що ж, молодий чоловіче! То ви бажаєте стати священиком і вдалися до підтримки кардинала де Брикасара?

— Так, ваше преосвященство.

— Ви зробили мудрий вибір. Під його опікою лихо вам не загрожує. Але ви трохи знервований, сину мій. Це від незвичності ситуації?

Дейн усміхнувся Ральфовою усмішкою, якій, може, бракувало усвідомлення власного шарму, але ця усмішка, яка так нагадувала усмішку Ральфа, зачепила старе стомлене серце, наче шпичак колючого дроту.

— Я приголомшений, ваше преосвященство. Я навіть не здогадувався, якими впливовими людьми є кардинали. Я й не думав, що мене в аеропорту зустріне авто, я й мріяти не міг, що мені доведеться пити з вами чай.

— Так, це незвично… Тепер розумію. Може, це і справді є причиною вашої нервозності. Ага, а ось і чай принесли! — Він з приємністю спостерігав, як розставляють чашки та тарілочки, він застережливо підняв угору палець. — Е, ні! Сьогодні я буду господинею. Як ти питимеш чай, Дейне?

— Так само, як Ральф, — відповів він — і густо почервонів. — Вибачте, ваше преосвященство, я не хотів!

— Та все нормально, Дейне, кардинал ді Контіні-Верчезе прекрасно розуміє. Спершу ми познайомилися, як Дейн та Ральф, і в такому стилі спілкування узнали один одного набагато краще, хіба ж ні? Офіційність є новим і незвичним аспектом у наших стосунках. Тому я волію, щоб у приватному спілкуванні так і було. Його преосвященство не заперечуватиме, правда ж, Вітторіо?

— Не заперечуватиму. Мені подобається звертатися до людей на ім’я. Але повернімося до того, що я казав про друзів у високих колах, сину мій. Для тебе тривала дружба з нашим Ральфом може стати джерелом певного психологічного дискомфорту після того, як ти підеш навчатися до семінарії, яку сам обереш. Щоразу, коли зв’язок між вами будуть помічати, тобі доведеться вдаватися до довгих та нудних пояснень. Інколи Наш Господь дозволяє нам дещицю безневинної неправди, — усміхнувся кардинал, блиснувши золотими зубами, — тому для спокою кожного з нас я пропоную вдатися до однієї невеличкої вигадки. Бо невимушені дружні зв’язки інколи важче пояснити, аніж зв’язок, скріплений червоною ниточкою крові. Тому всім і всяким охочим знати ми пояснимо, що кардинал де Брикасар — твій дядько, мій любий Дейне, і нехай так воно й буде, — закінчив кардинал Вітторіо змовницьким тоном.

Дейн не міг приховати свого потрясіння, а кардинал Ральф беззаперечно погодився.

— Не розчаровуйся у сильних світу цього, сину мій, — лагідно мовив кардинал Вітторіо. — Бо вони теж мають глиняні ноги, і часто вдаються до безневинної неправди заради того, щоб когось утішити. Щойно ти отримав важливий урок, хоча дивлюсь на тебе і розумію, що ти навряд чи коли-небудь ним скористаєшся. Однак мусиш зрозуміти, що ми, добродії в пурпурових мантіях, є дипломатами до кінчиків пальців. Воістину, я думаю лише про тебе й твоє майбутнє, сину мій. Заздрощі та образа в семінаріях — таке саме звичне явище, як і в мирських закладах. Ти трохи страждатимеш через те, що вони гадатимуть, наче Ральф — твій дядько, тобто брат твоєї матері, але твої страждання були б сильнішими, якби вони знали, що вас не пов’язує кревний зв’язок. Спершу ми — люди, а саме з людьми тобі доведеться мати справу в цьому та інших світах.

Дейн поштиво вклонився, потім подався вперед і виставив руку, щоб погладити кішку.

— Можна? Я люблю котів, ваше преосвященство.

Не можна було знайти шляху ближчого за цей до старого, але вірного серця кардинала Вітторіо.

— Можна. Зізнаюся, вона стає для мене надто важкою. Ти ненажера, Наташо, еге ж? Йди до Дейна, він у нас — нове покоління.


* * *

Джастина не мала можливості перебратися з південної півкулі до північної так швидко, як це зробив Дейн: на той час, коли вона відпрацювала сезон у «Каллоден» і без жалю попрощалася з квартирою в Ботвел-гарденс, її брат уже два місяці був у Римі.

— Як, у біса, я примудрилася назбирати стільки мотлоху? — спитала вона себе, сидячи в оточенні одежин, паперів та коробок.

Меґі розігнула спину з коробкою з металевими кухонними мочалками для миття посуду в руках.

— А що вони роблять у тебе під ліжком?

На розчервонілому обличчі доньки з’явився вираз глибокого полегшення.

— О, слава Богу! То онде вони! А я гадала, що їх проковтнув безцінний пудель місіс Дівайн, бо він аж тиждень ходив змарнілий, а я не наважилася сказати їй про зниклі мочалки для посуду. Але я була на сто відсотків упевнена, що ота огидна тварина зжерла їх, бо він зжирає все, що не встигає з’їсти його. Хоча, — задумливо мовила Джастина, — я б не дуже побивалася, якби сталося останнє.

Меґі сіла навпочіпки і розреготалася.

— О, Джассі! Ти така смішна! — І мати кинула коробку на ліжко до купи речей. — Дрогеда не зможе тобою пишатися, це точно. Після акуратності та охайності, яку ми пхали до твоєї голови, — такий розгардіяш!

— Я мала завчасно сказати вам, що марно стараєтеся. Може, забереш ці мочалки на Дрогеду? Я відпливаю кораблем, тому мій багаж необмежений за вагою, хоча, смію припустити, що в Лондоні залізних кухонних мочалок хоч греблю гати.

Меґі поклала коробку з мочалками до великого картонного ящика з написом місіс Д.

— Гадаю, краще подарувати їх місіс Дівайн, бо вона має передати квартиру наступному мешканцю в гарному стані. — Скраю столу вивищувалася нестійка споруда з немитих тарілок, що вже повкривалися пліснявою.

— Господи, ти хоч коли-небудь миєш тарілки?

Джастина захихотіла, анітрохи не розкаюючись.

— Дейн каже, що я їх не мию, а голю бритвою.

— Оці таки доведеться спочатку підстригти. І чому ти не миєш їх відразу ж після того, як поїси?

— Бо це означало б піший похід на кухню, а оскільки я зазвичай їм опівночі й пізніше, то нікому не сподобається тупотіння моїх маленьких ноженят.

— Дай-но мені порожній ящик, я повкладаю туди брудні тарілки і викину, — сказала мати, втомившись боротися з донькою; Меґі достеменно знала, що на неї чекає, ще до того, як виявила бажання поїхати до Сіднея, і тому анітрохи не здивувалася. Мало коли їй траплялася нагода допомогти Джастині; й щоразу все скінчалося тим, що Меґі почувалася повного дурепою. Але цього — єдиного — разу ситуація стосовно домашніх справ змінилася кардинально, і Меґі могла допомагати, скільки її душа забажає, і не почуватися дурепою.

Меґі й Джастина таки примудрилися впоратися з розгардіяшем і мікроавтобусом, на якому Меґі приїхала з Джилі, вирушили до готелю «Австралія», де Меґі знімала номер люкс.

— Чому б вам, мешканцям Дрогеди, не придбати будинок у Палм-біч або ж в Авалоні? — запропонувала Джастина, заносячи свою валізу до другої спальні люксу. — Це жахливо: наш номер — над вулицею Мартін-плейс. Уяви собі, як було б класно жити за три кроки від прибою! Може, тоді б ти частіше моталася літаком із Джилі до Сіднея!

— А навіщо мені мотатися до Сіднея, скажи на милість? Я була тут двічі за останні сім років: Дейна проводжала, а ось тепер — тебе. Якби ми мали будинок, то не користувалися б ним.

— Дурня!

— Чому це?

— Чому? Тому що у світі є не лише Дрогеда, чорт забирай! Мене від неї нудить!

Меґі зітхнула.

— Повір мені, Джастино, прийде час, коли тобі страшенно захочеться повернутися додому, на Дрогеду.

— Це й Дейна стосується?

Тиша. Не дивлячись на доньку, Меґі взяла зі стола свою сумку.

— Ми можемо спізнитися. Мадам Роше сказала бути о другій. Якщо ти хочеш, щоби твої сукні були готові до відплиття, краще поквапитися.

— Знову мене ставлять на місце і вчать, як жити, — іронічно зауважила Джастина.

— А чому це, Джастино, ти ні з ким зі своїх приятельок мене не познайомила? У Ботвелл-гарденс я не зустріла нікого, окрім місіс Дівайн, — сказала Меґі, коли вони сиділи в салоні Жермен Роше, спостерігаючи, як чепуряться манекенниці з удаваними усмішками на обличчях.

— Бач, вони трохи сором’язливі… їм бракує впевненості в собі. Мені подобається оте помаранчеве плаття, а тобі?

— Тільки не під твоє волосся. Краще сіре вибери.

— Тьху! Навпаки — я вважаю, що помаранчеве чудово пасує до мого волосся. У сірому я матиму вигляд дохлої миші, яку затягала кішка, — брудної і смердючої. Не відставай від часу і моди, мамо. Не треба вважати, що рудим дівчатам неодмінно треба носити щось біле, сіре, чорне, смарагдово-зелене або отой жахливий колір, до якого ти маєш непоясниму пристрасть — як його там? ага — трояндовий попіл! Який безнадійний архаїзм!

— Ти правильно згадала назву того кольору, Джастино, — зауважила Меґі й, обернувшись, впритул поглянула на дочку. — Ти справжнісіньке чудовисько, — сказала вона з кривою посмішкою, але й із любов’ю в голосі.

Джастина ж не звернула на ті слова ані найменшої уваги, бо не вперше чула її.

— Я виберу помаранчеве, яскраво-червоне, з пурпурового ситцю, темно-зелене, бордовий костюм…

Меґі сиділа, розриваючись між сміхом та люттю. Хіба ж можна дати собі раду з такою донькою, як Джастина?

Судно «Гімалаї» відплило з гавані Дарлінґ три дні по тому. То був гарний старий корабель, плоскодонний і з добрими мореплавними властивостями, збудований у ті дні, коли ніхто нікуди сторчголов не поспішав, і всі спокійно сприймали той факт, що до Англії через Суец — чотири тижні ходу, а через мис Доброї Надії — п’ять. Нині навіть океанські лайнери набули стрімких обрисів, їхнім корпусам надають форми есмінців, аби тільки підвищити швидкість. Але той ефект, який ця новація справила на чутливі шлунки, змусила здригнутися навіть бувалих моряків.

— От чудасія! — сміялася Джастина. — Першим класом із нами їде ціла футбольна команда, тому буде не так нудно, як я гадала. Декотрі з них — такі розкішні хлопці.

— Ти що, невдоволена, що я наполягла на першому класі?

— Та начебто задоволена.

— Джастино, ти збурюєш у мені все найгірше, ти завжди примудрялася це робити, — відрізала Меґі, розгнівавшись за те, що їй здалося невдячністю. Це мале стерво хоча б трохи могла удати, що сумує. — Ти вперта, як віслюк, самодурка! Я від тебе у розпачі!

Якусь мить Джастина не говорила нічого, відвернулася, удаючи, що прислухається до гонгу, який видзвонював команду «Всім, хто проводжає, — на берег», аніж до того, що говорила їй мати. Прикусивши губу, щоб та не тремтіла, вона сліпуче всміхнулася.

— Я знаю, що ти від мене у розпачі, — бадьоро сказала вона, дивлячись матері у вічі. — Та то нічого, ми такі, якими ми є. Ти ж завжди казала, що я вдалася у татка.

Вони ніяково обнялися, і Меґі з полегшенням прослизнула до натовпу, що стікався до трапів, і щезла з виду. Джастина пройшла на верхню палубу і стала біля поруччя, тримаючи в руках сувійчики кольорових стрічок. Далеко внизу, на пристані, вона побачила постать у рожево-сірому платті та капелюшку, що стала в обумовлене місце і прикрила обличчя від сонця рукою. Дивно, але з такої відстані добре видно, що матусин вік наближається до п’ятдесятирічної позначки. Час іще лишився, але з її постави це добре видно. Вони замахали руками одна одній, а потім Джастина кинула перший із сувійчиків, а Меґі вправно упіймала його кінець. Потім донизу полетіли червоний, блакитний, жовтий, рожевий, зелений та помаранчевий, сіпаючись під поривами вітру і падаючи вниз по спіралі.

Провести футболістів у далеку дорогу прийшов оркестр; майоріли вимпели, розвівалися картаті накидки, а музики вичавлювали з інструментів химерну, але цікаву версію пісні «Час настав». Поруччя корабля обліпили пасажири, що міцно тримали кінці тонких паперових стрічок; на пристані сотні людей повитягували голови догори, немов лелеки, жадібно вдивляючись наостанок в обличчя тих, хто від’їжджав так далеко; здебільшого то були молоді обличчя, яким кортіло подивитися, що ж насправді за центр цивілізації розташований із протилежного боку земної кулі. Вони там житимуть, працюватимуть, може, за два роки повернуться, а може, не повернуться взагалі.

Синє небо всипали баранці сріблясто-білих хмар, дув поривчастий сіднейський вітер. Сонце зігрівало задрані голови проводжальників та спини пасажирів, що витріщалися вниз; широка смуга різнокольорових стрічок бриніла, єднаючи корабель із берегом. Раптом між бортом старого корабля та дерев’яною пристанню утворилася прогалина, і повітря наповнилося криками та схлипами; один за одним тисячі стрічок перервалися, несамовито затріпотіли, безсило обвисли — і поперехрещувалися на поверхні води, змішавшись з апельсиновими скоринками та медузами, щоб згодом помандрувати водною гладдю.

Джастина вперто стирчала на своєму місці біля поруччя, аж поки пристань не перетворилася на відстані на кілька різких ліній та рожевих точок, схожих на булавочні головки. Буксири розвернули «Гімалаї» в інший бік і, протягнувши безпорадне судно під гулкими прольотами моста над гаванню, вивели його на середину надзвичайно красивого краєвиду Сіднея, що виблискував на сонці.

Ні, то було зовсім несхоже на подорож пороном до передмістя Менлі, хоча вони йшли тим самим курсом повз Ньютралбей, Роуз-бей та повз Креморн і Воклюз. Бо цього разу вони виходили крізь миси Саут-Гед і Норт-Гед до відкритого океану — повз немилосердно гострі стрімчаки скель із віялами мереживної морської піни. Дванадцять тисяч миль, аж до протилежного краю світу. І, незалежно від того, повернуться вони чи ні, вони не почуватимуться вдома ні там, ті тут, бо вони стануть людьми, яким довелося жити на двох континентах і спробувати два способи життя.

Джастина виявила, для тих, хто з грошима, Лондон — надзвичайно привабливе місце. Не для неї копійчане животіння на манівцях Графського двору, який іще називали Кенгуровою долиною через велику кількість австралійців, які там облаштувалися. Не для неї типова доля англійських австралійців — перебиватися з хліба на воду в дешевих гуртожитках, працюючи за мізерну платню в якійсь конторі чи школі або ж шпиталі, а увечері тремтячи, напівголодною, тулитися до маленького обігрівача у сирій холодній кімнаті. Однокімнатна квартира з центральним опаленням у лондонському районі Кенсінгтон неподалік Найтсбридж і місце в театральній трупі Клайда Далтінгема-Робертса, що належала до Єлизаветинської групи, — оце для Джастини.

Коли настало літо, вона сіла на поїзд до Рима. У наступні роки вона часто всміхатиметься, пригадуючи, як мало бачила під час тривалої подорожі Францією до Італії. Бо голова її була забита тим, що вона збиралася сказати Дейну при зустрічі, а найголовніше ще й намагалася вивчити напам’ять, щоби не забути. Але того, що вона мала сказати, так багато, тож дещо довелося викинути.

Невже це Дейн? Оцей високий світловолосий чоловік на платформі — невже це Дейн? Зовні він майже не змінився, але то була чужа людина. Він уже не належав до її світу. Вигук, яким вона збиралася привернути його увагу, застрягнув у неї в горлі; Джастина трохи подалася назад на сидінні, щоби мати змогу краще роздивитися Дейна, бо її вагон зупинився за кілька футів від того місця, де він стояв і безтурботно вдивлявся у вікна. Джастина відчувала, що коли почне розповідати брату про своє теперішнє життя, то розмова вийде досить однобокою, бо тепер Дейн не відчуватиме потреби ділитися з нею пережитим. От чорт! Він більше не її маленький братик; життя, яким він жив, мало до неї стосунок не більший, як до Дрогеди. Ой, Дейне! Жити одним і тим самим двадцять чотири години на добу — я не можу уявити собі, що це таке.

— Ага! Попався! А ти гадав, мабуть, що я тебе витягнула сюди, а сама не приїду? — сказала Джастина, непомітно підкравшись до нього ззаду.

Він обернувся, потиснув їй руки й усміхнено уставився на неї.

— Ти — дурбас, — люблячим тоном мовив він, підхоплюючи велику валізу сестри, більшу за його саквояж, і беручи її за вільну руку. — Приємно тебе бачити, — додав, коли саджав її в червону «лагонду». Дейн завжди був фанатом спортивних авто і придбав такий автомобіль відразу ж, як тільки отримав водійські права.

— І мені теж приємно тебе бачити. Сподіваюся, ти знайшов мені гарний готель, бо я не жартувала, коли писала тобі листа. Я не збираюся стирчати у ватиканській келії серед зграї дядьків, які дбають про свій целібат, — розсміялася Джастина.

— Та вони б тебе і не пустили з твоїм бісівським рудим волоссям. Я поселив тебе в невеличкому пансіоні неподалік, але там розмовляють англійською, тому ти не матимеш труднощів, коли мене з тобою не буде. І взагалі в Римі можна без проблем користуватися англійською, бо завжди поруч знайдеться хтось, хто нею володіє.

— У подібних ситуаціях я шкодую, що не маю твого таланту до іноземних мов. Але я впораюся, бо мені добре вдається мімічна гра та розгадування всіляких шарад.

— Я маю аж два місяці, Джассі, хіба ж це не суперово? Ми зможемо подивитися Францію та Італію. І місяць залишити на Дрогеду. Я сумую за нашою старою доброю домівкою.

— Та невже? — Вона повернулася і поглянула на нього, на ці красиві руки, що так вміло вели авто крізь божевільний транспортний потік Рима. — А я за нею і не сумую, бо в Лондоні дуже-дуже цікаво.

— Мене ти не обдуриш, — сказав Дейн. — Бо я знаю, як багато значать для тебе Дрогеда і мама.

Джастина стиснула на колінах руки, але нічого не відповіла.

— Ти не хочеш попити сьогодні увечері чаю з моїми друзями? — спитав Дейн, коли вони приїхали. — Я трохи випередив події і вже домовився про твій прихід. їм так хочеться зустрітися з тобою, що я не міг їм відмовити, тим паче що лише із завтрашнього дня я — вільна людина.

— От дурбас! Чому б це я стала відмовлятися? Якби ми були у Лондоні, то я б утопила тебе у своїх приятелях, тож чому б тобі не познайомити мене зі своїми? Я рада, що ти влаштуєш мені оглядини хлопців у семінарії, хоча щодо мене це несправедливо, еге ж? Бо їх не можна торкатися руками.

Джастина підійшла до вікна і поглянула на занедбану маленьку площу з двома старими платанами в квадраті землі у бруківці, під ними — три столи, з одного боку площі виднілася церква з облупленим тиньком, позбавлена краси та архітектурної грації.

— Дейне…

— Що?

— Тепер я розумію, справді розумію.

— Так, я знаю. — Усмішка зникла з його лиця. — От якби ще й мама розуміла.

— Мама не така. їй здається, що ти покинув її, і не розуміє, що насправді ти її не покидав. Та ти не переймайся через неї. З часом вона отямиться.

— Сподіватимуся, — усміхнувся він. — До речі, сьогодні ти зустрінешся не з хлопцями із семінарії. Я не став би тебе та їх спокушати. Це кардинал де Брикасар. Я знаю, що ти його не любиш, але обіцяй мені, що поводитимешся добре.

В її очах застрибали бісівські вогники.

— Обіцяю! Навіть поцілую всі персні, які він мені простягне.

— Ага, ти пам’ятаєш! Того дня я мало не сказився од злості, бо ти мене так зганьбила перед ним.

— Гаразд. Бо відтоді мені доводилося цілувати чимало речей менш гігієнічних, аніж перстень. У нашому акторському класі є один жахливий прищавий юнак із неприємним запахом із рота, хворими гландами та хворим шлунком, із яким мені на репетиції довелося поцілуватися аж двадцять дев’ять разів. Після нього мені вже нічого не страшно. — Джастина підійшла до дзеркала і поправила волосся. — Чи маю я час перевдягнутися?

— О, та про це не турбуйся, ти маєш чудовий вигляд.

— А хто ще буде на чаюванні?

Сонце було надто низько, щоб зігрівати старезну площу, тому платани з лускатими плямами на стовбурах видавалися якимись змарнілими та хворобливими. Джастина здригнулася.

— Там іще буде кардинал ді Контіні-Верчезе.

Джастина, пригадавши це ім’я, широко розплющила очі.

— Отакої! А ти, виявляється, обертаєшся у досить високих колах!

— Так. І намагаюся це заслужити.

— Це означає, що деякі люди намагаються ускладнити твоє тутешнє життя в інших аспектах, чи не так, Дейне? — проникливо спитала Джастина.

— Та ні, взагалі-то, ні. Неважливо, хто кого знає. Сам я про це не думаю, тому всі інші теж про це не думають.

Яка кімната! Які чоловіки в червоних мантіях! Іще ніколи у житті Джастина не відчувала настільки гостро непотрібність і вторинність жінок у житті декотрих чоловіків, як тоді, коли ввійшла у світ, де жінкам не було місця, окрім як у ролі скромних і покірливих служанок-черниць. На ній і досі був той оливково-зелений лляний костюм, який вона вдягнула перед Турином, трохи пожмаканий у поїзді, й дівчина, йдучи м’яким червоним килимом, кляла нетерпляче бажання Дейна опинитися тут, і шкодувала, що не наполягла вдягнути щось, що менш постраждало від поїздки.

Кардинал де Брикасар, приязно усміхнений, встав. Такий красивий літній чоловік!

— Моя люба Джастина, — мовив він із хитрим усміхом і подав їй руку з перснем, немов натякав, що добре пам’ятає той інцидент; кардинал пильно вдивлявся їй в обличчя, наче шукав там щось одному йому відоме. — Ви зовсім не схожі на свою матір.

«Стань на одне коліно, поцілуй перстень, покірливо всміхнися, підведись і всміхнись, але вже не так покірливо».

— Так, не схожа. У професії, яку я обрала, материна краса мені б знадобилася, але на сцені я примудряюся впоратися й без неї. Бо, знаєте, насправді краса не має нічого спільного з реальним обличчям. Саме актор та його мистецтво переконують глядачів, що його обличчя є саме таким і ніяким іншим.

З крісла почувся сухий сміх; знову їй довелося цьомкнути перстень на старій вузлуватій руці, але цього разу Джастина поглянула у темні очі і, як не дивно, побачила в них любов. Любов до неї, до тої, яку він раніше не бачив і чиє ім’я чув, у кращому випадку, декілька разів. Її ставлення до кардинала де Брикасара залишилося негативним, як і тоді, коли їй було п’ятнадцять років, але до цього старого чоловіка Джастина відчула теплу симпатію.

— Сідайте, люба, — сказав кардинал Вітторіо, вказуючи на крісло біля себе.

— Привіт, кицько, — мовила Джастина, полоскотавши синьо-сіру кішку на його вкритих червоною мантією колінах. — Яка гарна, еге ж?

— Справді гарна.

— А як її звуть?

— Наташа.

Відчинилися двері, але не для чайного візка. До кімнати увійшов чоловік, вдягнений, на щастя для Джастини, як мирянин. «Іще одна червона сутана — і я б кинулася на неї, як скажений бик», — подумала вона.

Але то був непростий чоловік, хоча й мирянин. Мабуть, у Ватикані було якесь внутрішнє правило — міркував непокірний розум Джастин — яке забороняло простим людям заходити сюди. Не те, щоб невисокого зросту, цей чоловік мав могутню статуру, від чого здавався навіть кремезнішим, аніж був насправді: масивні плечі, широкі груди, велика левина голова і довгі, як у стригаля, руки. Справжня людиномавпа, однак із тим винятком, що цей чоловік випромінював розум і рухався ходою людини, яка схопить все, що їй потрібно, швидко — за ним і думка не услідкує. Вхопити і, можливо, розчавити, але не безцільно й бездумно, ні, навпаки — після ретельного і витонченого обмірковування. Він був чернявий, але його густа грива мала точнісінько такий колір, як сталеві мочалки для миття посуду, і приблизно таку ж консистенцію — ніби ці сталеві мочалки накрутили правильними маленькими кучерями.

— Райнере, ви саме вчасно, — сказав кардинал Вітторіо, вказуючи на крісло біля себе і й досі говорячи англійською. — Люба моя, — сказав він, коли кремезний чоловік поцілував перстень і підвівся, — познайомтеся з моїм добрим другом. Це гер Райнер Мерлінґ Гартгайм. Райнере, знайомтеся, це Джастина, сестра Дейна.

Райнер вклонився, педантично клацнувши каблуками, коротко й без теплоти у погляді всміхнувся і сів збоку — достатньо далеко, щоби добре її роздивитися. Джастина полегшено зітхнула, особливо коли побачила, як Дейн, із легкістю звички вмостився на підлозі біля крісла кардинала Ральфа, у центрі її поля зору. Допоки вона добре бачить того, кого вона добре знала й любила, вона почуватиметься спокійно і впевнено. Але сама кімната, чоловіки в червоному та оцей чоловік у чорному дратували її сильніше, аніж Дейн заспокоював: її обурювало те, як вони відтіснили її на другий план. Тому вона нахилилася і ще раз полоскотала кішку, знаючи, що кардинал Вітторіо відчуває її обурення, і це його позабавило.

— Їй видалили яєчники? — спитала Джастина.

— Аякже.

— Аякже? Не розумію, навіщо було потрібно. Одне лише перманентне проживання у цьому палаці надійно забезпечить кастрацію будь-чиїх яєчників.

— Навпаки, люба моя, — відказав кардинал Вітторіо, задоволений співбесідницею. — Це ми, чоловіки, психологічно кастрували себе.

— Мушу з вами не погодитися, ваше преосвященство.

— То наш маленький світ вам не до вподоби?

— Ну, скажімо так — я почуваюся тут зайвою, ваше преосвященство. Тут добре гостювати, але мені б не хотілося тут жити.

— Я не можу вас винуватити. І маю сумнів, що вам приємно бути тут у гостях. Але ви звикнете до нас, бо нам хотілося б, щоб ви тут бували, будь ласка.

Джастина весело вишкірилася.

— Терпіти не можу, коли мені доводиться вести себе чемненько і бути цяцею, — зізналася вона. — Це збуджує мої найгірші риси, і я вже відчуваю переляк Дейна навіть звідси, не дивлячись на нього.

— А мені й самому цікаво — скільки ж вона протримається, — відповів брат, аніскілечки не знітившись. — Пошкрябайте Джастину — і під тонким верхнім шаром ви знайдете бунтарку. Саме тому мені й приємно мати таку сестру. Я, за своєю природою, не бунтар, але захоплююся ними.

Гер Гартгайм пересунув стілець так, щоб і далі тримати її у полі зору, навіть коли Джастина випрямилася і кинула гратися з кішкою. В цю мить красива тварина, втомившись від її ласк і незнайомого жіночого запаху, переповзла, не стаючи на лапи, з червоних колін кардинала до сірих колін гера Гартгайм і скрутилася там калачиком. Коли ж німець погладив її дужими кутастими руками, кішка замурчала так, що всі розсміялися.

— Тоді вибачаюся за те, що існую, — сказала Джастина, цінуючи добрий жарт, навіть якщо його мішенню була вона сама.

— Моторчик Наташі у доброму стані, як і завжди, — зауважив гер Гартгайм, і весела усмішка спричинила чудесні зміни на його обличчі. Його англійська була така добра, що він говорив майже без акценту, хоча й з легкою американською модуляцією — заокруглював звук «р».

Чай подали, і, як це не дивно, цього разу його розливав гер Гартгайм. Джастині він подав чашку з приязнішою усмішкою, аніж тоді, коли їх знайомили.

— У британському товаристві, — сказав він їй, — післяобіднє чаювання є найважливішою відпочинковою процедурою усього дня. За чашкою чаю відбувається багато важливого й цікавого, чи не так? Мабуть, це пояснюється самою природою чаю, який можна замовляти й споживати в будь-який час між другою та п’ятою тридцять, а розмова — то така справа, після якої пити хочеться.

Здавалося, наступні півгодини підтвердили його правоту, хоча Джастина не брала участі в цьому чоловічому конгресі. Розмова коливалася від слабкого здоров’я Його Святості до холодної війни та економічного спаду, і всі четверо чоловіків говорили зі жвавістю, яка спонукала Джастину уважніше прислухатися, і в результаті вона намацувала і роздивлялася спільні риси, навіть у Дейна, який за час їхньої розлуки став таким незнайомим… Він брав у розмові активну участь, і увагу сестри не оминув той факт, що всі троє старших чоловіків прислухалися до нього з дивовижною смиренністю, з підкресленою шанобливістю і навіть із благоговінням. У його коментарях не було ані необізнаності, ані наївності, й вони були інакшими, оригінальними, наче святими. Може, саме через цю святість вони приділяли його висловлюванням і йому самому таку увагу? Бо невже він цю святість мав, а вони не мали? Чи це дійсно була та чеснота, якою вони захоплювалися і прагнули для себе? Невже святість є такою великою рідкістю? Троє дорослих чоловіків, такі відмінні, однак міцно пов’язані між собою, набагато міцніше, аніж будь-хто із них — із Дейном. Як важко було їй сприймати Дейна так само серйозно, як і вони! Ні, не тому, що багато в чому він поводився не як старший брат, а як молодший, не тому, що вона не усвідомлювала притаманної йому мудрості, інтелекту чи святості. Але досі Дейн був частиною її світу. І їй доведеться звикати до того, що це вже не так.

— Дейне, якщо ви бажаєте відразу ж приступити до молитов, то я можу провести вашу сестру до готелю, — запропонував командним тоном гер Райнер Мерлінґ Гартгайм, не завдавши собі клопоту, що думають із цього приводу самі Дейн і Джастина.

І невдовзі Джастина спускалася сходами в компанії опецькуватого кремезного чоловіка, намагаючись знайти тему для розмови і не знаходячи. Надворі, у жовтому сяйві римського призахідного сонця, німець узяв її під руку і провів до чорного лімузину «мерседес», біля якого по стійці струнко завмер шофер.

— Поїхали, вам не слід проводити свій перший вечір у Римі самій, бо Дейн зайнятий іншими справами, — сказав він, саджаючи Джастину до авто і сідаючи в нього сам. — Ви втомилися, ви дещо спантеличені, й тому вам потрібна компанія.

— Та ви мені й вибору не залишаєте, гер Гартгайм.

— Краще звіть мене Райнер.

— Ви, напевне, теж впливова людина, бо маєте шикарне авто й особистого водія.

— Я буду ще впливовішим, коли стану канцлером Західної Німеччини.

Джастина пирхнула.

— Дивно, що ви ним досі не стали.

— Ну ви й нахаба! Я надто молодий.

— Та невже? — Повернувшись, Джастина пильніше придивилася до співбесідника і виявила моложаву смагляву шкіру без зморщок і глибоко посаджені очі без м’ясистих мішків, що з’являються з наближенням старості.

— Я кремезний і сивий, але я посивів у шістнадцять років, а кремезним став тоді, коли дістав змогу мати достатньо харчів. Мені всього-на-всього тридцять один рік.

— Що ж, повірю вам на слово, — мовила Джастина, скидаючи свої туфлі. — Хоча ви для мене застарі, бо я — квітуча двадцятиоднорічна дівчинка.

— Ви — чудовисько, — сказав Райнер з усмішкою.

— Та, мабуть, так воно і є. Моя мати каже мені те ж саме. Тільки я не впевнена, що саме кожен із вас має на увазі під цим словом, тому, будь ласка, дайте мені свій варіант пояснення.

— А з материним варіантом ви вже ознайомлені?

— Це питання спантеличило б її так, що їй мову відняло б.

— А вам не здається, що ви й мене спантеличуєте?

— Я маю сильні підозри, гер Гартгайм, що ви теж — чудовисько, тому навряд чи вас чимось можна спантеличити.

— Отже, чудовисько… — стиха мовив він. — Гаразд, пані О’Ніл, я спробую визначити для вас цей термін. Чудовисько — це той, хто лякає інших, зверхньо ставиться до решти людства і є таким самовпевненим і впертим, що його здатен перемогти лише Господь Бог, це той, хто не має принципів і має мало моральних гальм.

Вона захихикала.

— Це ви про себе? Бо я маю принципи і моральні гальма. Я ж сестра Дейна.

— Ви на нього ані краплини не схожі.

— Що ж, тим гірше для мене.

— Його обличчя не пасує до вашого характеру.

— Ви, безперечно, маєте рацію, але з його обличчям у мене б був інший характер.

— А це залежить від того, що є первинним — курка чи яйце? Взуйте ваші туфлі, нам скоро виходити.

Надворі було тепло, сутеніло, але повсюди яскраво горіли ліхтарі, й куди б вони не їхали, скрізь були натовпи людей, а дороги заполонили верескливі мопедики, маленькі прудкі «фіати» та пластмасові мікролітражки «гогомобіль», що скидалися на орди переляканих жабок. Райнер зупинив авто на маленькій площі, вимощеній гладенько зачовганою ногами за багато століть бруківкою, і провів Джастину до ресторану.

— Може, ви волієте поїсти на свіжому повітрі? — спитав він.

— Якщо ви нагодуєте мене, то мені, в принципі, байдуже, де — всередині, ззовні чи десь посередині.

— Можна замовити вам страви?

Її бліді очі зморено кліпали, але в її душі й досі точилася боротьба.

— Якщо чесно, мені не надто подобається, коли чоловіки командують мною з отакою безцеремонністю, — відказала вона. — До того ж звідки вам знати про мої гастрономічні вподобання?

— Ви у своєму репертуарі, — стиха пробурмотів Райнер. — Тоді скажіть, які харчі вам подобаються, і я гарантую, що ви будете задоволені. Риба? Телятина?

— А може, якесь компромісне рішення? Гаразд, я вам допоможу, чом би й ні? Мені хочеться паштету, трохи креветок із часниковим соусом, величезний шніцель із підливою, а після всього цього поласувати фруктовим тортом із капучино.

— Ви мене розорите, — сказав Райнер, чий гарний настрій анітрохи не погіршився. Він передав її замовлення офіціанту точнісінько так, як вона й забажала, але швидкою італійською скоромовкою.

— Ви сказали, що я зовсім не схожа на Дейна. Невже немає нічого такого, в чім я була б на нього схожою? — спитала Джастин із легким розпачем у голосі, сьорбаючи каву, надто голодна, щоби марнувати час на розмови, коли на столі було скільки всього.

Він підкурив їй сигарету, потім собі й, відхилившись у затінок, мовчки дивився на неї, пригадуючи свою першу зустріч із хлопцем два місяці тому: кардинал де Брикасар мінус сорок років життя. Він побачив це миттєво, а потім дізнався, що вони — дядько й племінник, що мати хлопця та дівчини є сестрою де Брикасара.

— Певна схожість є, — сказав він. — Інколи навіть у обличчі. Але скоріше у виразах, аніж у рисах. Довкола очей та рота: в очах широко розкритих, а ротах — стулених. Дивно, однак, що всього цього немає у вашого дядька кардинала.

— У мого дядька кардинала? — отетеріло перепитала Джастина.

— Ну, кардинала де Брикасара. Він же ваш дядько? Начебто саме так мені й сказали — дядько.

— Отой старий стерв’ятник? Він нам не рідня, слава Богу. Колись давно він був священиком нашої парафії, ще задовго до того, як я народилася.

Вона була дуже розумна, але дуже втомлена. Бідолашна маленька дівчинка — бо саме нею була Джастина: маленькою дівчинкою. Десять років, що розділяли їх, зяяли столітньою прірвою. Якщо в неї виникнуть підозри, її світ перетвориться на руїну, а вона так хоробро захищала його — свій світ! Можливо, вона не захоче цього бачити, навіть якщо сказати їй про це напрямки. То як зробити так, щоб не загострити її уваги? Не педалювати цю тему, але й не з’їжджати з неї негайно.

— Тоді все зрозуміло, — сказав Райнер невимушеним тоном.

— Зрозуміло що?

— Що схожість Дейна з кардиналом стосується загальних рис — зросту, кольору шкіри, постави…

— О! А моя бабуся казала мені, що наш із Дейном батько був дуже схожий зовні на кардинала, — дуже доречно зауважила Джастина.

— А ви коли-небудь бачили свого батька?

— Ні, навіть фото не бачила. Вони з мамою розлучилися назавжди до народження Дейна. — Джастина поманила рукою офіціанта. — Принесіть, будь ласка, ще один капучино.

— Джастино, ви дикунка немилосердна! Дозвольте мені робити вам замовлення!

— Нізащо, чорт забирай! Я здатна сама давати собі раду і не потребую огидних чоловіків, які вказували б, що, як і коли мені робити, затямили?

— Легенько пошкрябати — і виявиш бунтарку, саме так Дейн і сказав.

— Він має рацію. О, якби ви знали, як я не люблю, коли зі мною панькаються, коли мене улещують і метушаться біля мене!

Я люблю сама робити вчинки і не потерплю, щоб мені вказували! Я не прошу пощади, але й сама нікому її не дам.

— Та бачу, бачу, — сухо мовив Райнер. — А чому ви такі стали, Herzchen[13]? Це якась родинна риса?

— Родинна риса? Якщо чесно, то не знаю. Нас по одній на покоління — бабуня, мама і я. А чоловіків — тьма тьмуща.

— Але у вашому поколінні тьми чоловіків чомусь немає. Тільки Дейн.

— Це, гадаю, через те, що мама кинула мого батька. І, здавалося, більше ніким відтоді не зацікавилася. Я вважаю, що це погано. Моя мама — справжня домосідка, їй би подобалося пурхати над чоловіком і всіляко йому догоджати.

— Вона на вас схожа?

— Навряд чи.

— А найважливіше — ви любите одна одну?

— Ми з мамою? — Вона беззлобно всміхнулася, так само, мабуть, як усміхнулася б її мати, коли б її спитали, чи любить вона свою доньку. — Не впевнена, що ми любимо одна одну, але щось таке є. Можливо, то через біологічний зв’язок, не знаю. — Її очі загорілися. — Мені завжди хотілося, щоби вона розмовляла зі мною так, як із Дейном, і ладнати з нею так, як ладнає з нею Дейн. Та, може, їй чогось бракує, а може, — мені… Скоріш за все, мені. Вона набагато краща й добріша людина, аніж я.

— Я з нею не знайомий, тому не можу ані погодитися з вашим судженням, ані заперечити його. Якщо це вас хоч якось утішить, серденько, то мені ви подобаєтеся така, яка ви є. Ні, я нічого у вас не змінював би — навіть вашу сміховинну забіякуватість.

— Це так люб’язно з вашого боку, особливо після того, як я вас образила. Я зовсім не схожа на Дейна, еге ж?

— На Дейна взагалі ніхто у цьому світі не схожий.

— Ви хочете сказати, що він — не від цього світу?

— Та, мабуть, так. — Райнер нахилився із затінку вперед, до слабкого світла свічечки, вставленої у пляшку з-під к’янті. — Я католик, і моя релігія в моєму житті жодного разу мені не зрадила, хоча я зрадив їй багато разів. Не хочу говорити про Дейна, бо серце підказує мені, що декотрі речі обговорювати не слід. Звісно, ви не така, як він у своєму ставленні до життя і до Бога. Облишмо цю тему, добре?

Вона спантеличено поглянула на нього.

— Добре, Райнере, якщо ви так бажаєте. Можемо укласти з вами угоду: про що б ми не говорили, це не стосуватиметься ані вдачі Дейна, ані релігії.


* * *

Багато подій сталося в житті Райнера Мерлінґ Гартгайма після зустрічі з Ральфом Брикасаром у липні 1943 року. Тиждень по тому їхній полк відправили на Східний фронт, де він провів решту війни. Рваний сумнівами, без стерна та вітрил, надто молодий, щоб, піддавшись нацистській пропаганді, вступити до «гітлерюгенду» в неквапливі й безпечні роки довоєнного існування цієї організації, він пізнав наслідки гітлерівського правління — по коліна у снігу, майже без боєприпасів, на передовій такій розтягнутій, що на кожні сто ярдів припадав лише один солдат. З війни він виніс два спогади: жорстокі бої на жорстокому холоді й обличчя Ральфа де Брикасара. Страхіття й краса, диявол і Бог. Наполовину збожеволілий, наполовину замерзлий, безпорадно й беззахисно чекаючи, коли ворожі літаки скинуть у снігові замети сталінських партизан — із низької висоти, без парашутів[14], він каявся, бив себе в груди і бурмотів молитви. Але він погано усвідомлював, за що молився: і за кулі для гвинтівки, і за те, щоб не потрапити у полон до радянців, за свою безсмертну душу, за чоловіка в базиліці Святого Петра, за Німеччину і за полегшення страждань.

Навесні 1945 року він відступав через Польщу під натиском радянців, маючи перед собою, як і більшість його товаришів-солдат, лише одну мету: дістатися до американської чи британської зони окупації. Бо якби його спіймали росіяни, вони б неодмінно розстріляли його. Він порвав на дрібні шматки свої документи, закопав два Залізні хрести, поцупив цивільний одяг — і здався британським властям на кордоні з Данією. Його перевели до табору переміщених осіб у Бельгії. Там він цілий рік жив на одному хлібі та вівсянці, бо виснажені війною британці більше нічого не могли запропонувати тисячам тисяч людей, що опинилися у їхньому віданні; Райнер терпляче чекав, поки британці здогадаються, що єдиний для них вихід — відпустити цих людей.

Двічі табірне начальство викликало його на співбесіду і ставило перед вибором без вибору: в гавані міста Остенде чекає корабель, на який збирають іммігрантів до Австралії. Йому видадуть нові документи і безкоштовно відправлять до нової батьківщини, а він навзамін два роки працюватиме на уряд Австралії там, де цей уряд визнає за потрібне. А два роки по тому він стане повновладним господарем своєї долі. Ні, про рабський труд і мови не може бути: ясна річ, йому платитимуть стандартну зарплатню. Та в обох випадках йому вдалося відмовити табірне начальство піддавати його такому дисциплінарному покаранню, як, фактично, примусова депортація. Він ненавидів Гітлера, але не Німеччину, і він не соромився бути німцем. Домівка означала для нього Німеччину, якою повнилися його мрії та сни впродовж останніх трьох років. Йому була нестерпною сама думка про те, що він знову застрягне в якійсь країні, де люди не говорили його мовою, а він — їхньою. Тому на початку 1947 року він опинився на вулицях Аахена без гроша в кишені, готовий по шматочку відновлювати життя, якого йому так бракувало.

Він врятувався і врятував свою душу, але не для того, щоб повернутися до невизначеності та злиднів. Бо Райнер був більше, аніж просто амбіційною людиною, він був свого роду геній. Він влаштувався на роботу в фірмі «Ґрюндіг» і почав вивчати царину, яка захоплювала його уяву відтоді, як він вперше познайомився з радаром, — електроніку. Його голова повнилася новаціями, але він не збирався продавати їх фірмі за мільйонну частку їхньої вартості. Натомість Райнер ретельно вивчав ринок електроніки, а потім, оженившись на вдові чоловіка, який володів двома невеликими радіофабриками, сам зайнявся бізнесом. Те, що йому було лише двадцять із гаком, його не бентежило. Він мав інтелект значно старшого чоловіка, а хаос у повоєнній Німеччині створив сприятливі можливості для підприємливих молодих людей.

Оскільки їхній шлюб був цивільним, Церква дозволила йому розлучитися з дружиною; тож 1951 року Райнер, сплативши Аннелізі Гартгайм суму рівно вдвічі більшу за початкову вартість фабрик її колишнього чоловіка, саме це й зробив: розлучився з нею. Однак знову одружуватися не став.

Те, що трапилося з ним у зимному російському жахітті, не витворило з нього бездуховну карикатуру на людину; скоріше, цей страшний досвід затримав розвиток таких якостей, як доброта й ніжність, вивівши на передній план інші — розум, безжальність та рішучість. Людина, яка не має, що втрачати, здобуває все, бо не можна завдати болю людині без почуттів. Принаймні так він сам собі казав. Фактично, він дивовижним чином нагадував чоловіка, якого зустрів у Римі 1943 року: як і Ральф Де Брикасар, він розумів, що чинить погано навіть під час поганого вчинку. Ні, усвідомлення зла, що в ньому крилося, ані на секунду його не зупиняло, та от тільки за власний добробут він платив болем та самобичуванням. Багато людей вважало матеріальний здобуток не вартим таких страждань, але для нього цей здобуток значно перевищував моральні страждання, компенсуючи їх. Одного дня він керуватиме Німеччиною і зробить її такою, якою мріяв; він збирався обмежити арійсько-лютеранську мораль і замінити її ширшою і більш гнучкою. Через те, що він не наважився обіцяти кинути грішити, йому кілька разів відмовляли у відпущенні гріхів під час сповіді, але якимось незбагненним чином його гріхи уживалися з його релігією, аж поки накопичені гроші та вплив не підняли Райнера так високо над відчуттям провини, що він зміг нарешті покаятися й отримати прощення.

1955 року він, один із найбагатших та найвпливовіших людей нової Західної Німеччини і свіже обличчя її парламенту в Бонні, подався до Рима. Щоби розшукати кардинала де Брикасара і продемонструвати результат його молитов. Опісля він не міг пригадати, якою бачив цю зустріч, бо від її початку і до кінця Райнер усвідомлював лише одне: він розчарував Ральфа де Брикасара.

Він знав чому, не було потреби питати. Утім, Райнер не очікував, що кардинал скаже на прощання таке:

— Я молився, щоб ти став кращим за мене, бо ти був такий молодий. Жодна мета не варта того, щоб її досягали якими завгодно засобами. Але, здається, зерна нашої руїни сіються ще до того, як ми з’являємося на світ.

Повернувшись до свого номера в готелі, Райнер розплакався, але невдовзі заспокоїв себе такою думкою: «З минулим покінчено, а в майбутньому я буду таким, як він сподівався». І часом це йому вдавалося, часом не вдавалося. Але він старався. Його дружба з чоловіком із Ватикану стала найціннішим земним надбанням усього його життя, а Рим став тим місцем, куди він утікав тоді, коли йому здавалося, що лише розрада цих людей здатна врятувати його від нездоланного відчаю. Розрада. Вона була у них якоюсь дивною. Не заспокійливий дотик рук, не лагідні слова. А немов бальзам із їхніх душ, немов вони розуміли його біль.

І коли Райнер, провівши Джастину до її пансіону, йшов крізь теплу римську ніч, він подумав, що завжди буде їй вдячним. Бо, спостерігаючи, як вона впоралася з тим тяжким випробуванням, на яке перетворилася її сьогоднішня зустріч із кардиналами, він відчув, як у його душі ворухнулася ніжність. От мале чудовисько — дістало на горіхи, але не скорилося. Цікаво, чи розуміли ці чоловіки, що вона їм рівня у всьому? Мабуть, отак пишався б він власною донькою, та тільки доньки він не мав. Тож він поцупив її у Дейна і провів додому, щоб спостерігати, як вона, безпосередньо після цієї зустрічі, відреагує на оту приголомшливу церковність, на того Дейна, якого ще не доводилося бачити, на Дейна, який ніколи не міг стати повнокровною частиною її життя.

Найприємнішою рисою його Бога, міркував далі Райнер, було те, що Він міг простити все; він міг простити Джастині її природжену безбожність, а йому — закриття потужного джерела емоцій, поки йому стане внутрішньо вигідним та комфортним знову його відкрити. Лише одного разу він панічно перелякався, подумавши, що загубив ключ назавжди. Райнер усміхнувся і викинув недопалок. Ключ… Що ж, інколи ключі мають дивовижну форму. Можливо, знадобився кожен вигин у кожному кучері отієї рудоволосої, аж яскраво-червоної, голівки, щоб перемкнути якийсь потаємний вимикач у його душі, можливо, у тій яскраво-червоній кімнаті його Бог дав йому яскраво-червоний ключ.

Скороминущий день пролетів, наче за секунду. Але, поглянувши на годинник, Райнер побачив, що було досить рано, і відразу ж збагнув, що чоловік, який мав стільки сили і впливу тепер, коли Його Святість лежав на смертному одрі, й досі не спить, розділяючи зі своєї кішкою її звички нічної тварини. Оті моторошні гикавки, що заповнювали маленьку кімнатку в Кастель-Гандольфо… Вони болісно корчили схудле, бліде й аскетичне обличчя, яке багато років бачили під білою тіарою; цей чоловік помирав — чоловік, що був великим Папою. Бо він таки був великим Папою, щоб там не казали. Якщо він любив своїх німців, якщо й досі волів чути довкола себе цю мову — то що це змінювало? Не Райнеру про це судити.

Але Кастель-Гандольфо не був джерелом того, про що хотів дізнатися Райнер. Нагору, мармуровими сходами, до пурпурової кімнати, поговорити з Вітторіо Скарбанца, кардиналом ді Контіні-Верчезе. Який, може, стане наступним папою, а може, і не стане. Майже три роки він бачив, як ці мудрі люблячі очі зупиняли свій погляд там, де їм найбільше було до вподоби; так — краще шукати відповіді у нього, а не у кардинала де Брикасара.


* * *

— Ніколи не думала, що почую це від себе, але, хвала Господу, ми вирушаємо до Дрогеди, — сказала Джастина, відмовившись кидати монетку у фонтан Треві. Ми збиралися подивитися Францію та Іспанію, а натомість ми й досі у Римі, і я почуваюся непотрібною, як пуп. Тут суто чоловіче братство!

— Г-м-м-м, то ти вважаєш, що пупи непотрібні? До речі, Сократ теж так вважав, наскільки я пам’ятаю, — зауважив Райнер.

— Сократ? Щось я не пам’ятаю! Смішно сказати, але свого часу я, здається, перечитала ще й усього Платона. — Вона крутнулася і, поглянувши на нього, відзначила, що невимушений одяг туриста, що приїхав до Рима, личить Райнеру набагато більше, аніж отой аскетично-офіційний костюм, у якому він був на аудієнції у Ватикані.

— Сократ, взагалі-то, був переконаний, що пупи непотрібні. Настільки твердо переконаний, що на підтвердження цієї думки він відкрутив власний пуп і викинув його.

Джастина перелякано скривилася.

— І що трапилося?

— З нього впали брюки.

— Скажеш таке! — захихотіла Джастина. — У ті часи в Афінах не носили брюк. Але я маю страшну підозру, що в твоїй історії є мораль. — Її обличчя враз набуло серйозності. — Навіщо ти зі мною панькаєшся, Рейнере?

— От противна! Скільки разів треба повторювати, що правильно казати Райнер, а не Рейнер!

— Нічого ти не розумієш, — сказала вона задумливо дивлячись на дзюркотливі струмочки води, на брудний басейн, заповнений брудними монетами. — Ти коли-небудь був у Австралії?

Його плечі здригнулися, але він ані слова не вимовив.

— Двічі я мало не поїхав туди, Herzchen, але таки примудрився уникнути поїздки.

— От якби ти там побував, то зрозумів би мене. Для австралійців твоє ім’я мало б магічне звучання, якщо вимовляти його так, як я — Рейнер. Рейн. Дощ. А дощ — це життя у пустелі.

Спантеличений Райнер аж цигарку впустив.

— Джастино, ти ж не збираєшся в мене закохуватися?

— Які ж ви, чоловіки, егоїсти! Страшенно не хочеться розчаровувати тебе, але ні. — І вона, немов пом’якшуючи різкість своїх слів, взяла його долоню і стиснула її. — Це не кохання, це дещо набагато приємніше.

— А що може бути приємніше за кохання?

— Та майже все, на мою думку. Мені не хочеться, щоб у мене хтось був саме такий.

— Може, ти й маєш рацію. Якщо кохання приходить надто рано, то воно — наче болячка, що калічить людину. І що ж є приємнішим за кохання?

— Коли знаходиш друга. — І Джастина потерла рукою його долоню. — Ти ж мені друг?

— Так. — Він усміхнувся і кинув у фонтан монетку. — Ось так! За кілька років я кинув сюди, мабуть, тисячу німецьких марок, як запевнення, що я й далі відчуватиму тепло півдня. Бо інколи у своїх кошмарах я й досі замерзаю.

— Тобі слід відчути тепло справжнього півдня, — сказала Джастина. — Сто п’ятнадцять градусів у тіні — де іще ти знайдеш таке?

— Не дивно, що ти така холодна і не відчуваєш спеки. — Райнер беззвучно розсміявся, як і завжди — фронтова звичка, бо сміятися уголос часто означало спокушати долю. — І саме через спеку ти така крута, що крутіше тебе може бути лише круто зварене яйце.

— Твоя англійська є розмовною, але в її американському різновиді. Таке враження, що ти вивчав її у якомусь елітному британському університеті.

— Та ні. Я навчався англійської у бельгійському таборі — від солдат із Шотландії, простолюдних районів Лондона та з Центральної Англії. І не розумів ані слова, за тим винятком, коли розмовляв із чоловіком, який навчав мене англійської. Бо вони кожен по-різному вимовляли одне й те саме слово. Тому, повернувшись до Німеччини, я ходив на кожен англомовний фільм, коли тільки мав змогу, і придбав ті єдині записи англійською мовою, які зміг придбати, — платівки американських комедійних акторів. Вдома я прокручував їй знову і знову, аж поки не оволодів англійською на рівні, достатньому для того, щоб самотужки вивчати її далі.

Джастина була без туфель, як і завжди; Райнер захоплено спостерігав, як вона ходила босоніж бруківкою і тротуарами такими гарячими, що на них можна було смажити яєчню.

— Противне дівчисько! Вдягни туфлі!

— Я оссі, тобто австралійка, наші ноги надто широкі, щоб почуватися комфортно у взутті. Іще одна причина — відсутність по-справжньому холодної погоди; ми ходимо босяка, як тільки є змога. Я можу пройтися босоніж пасовиськом із гострими колючками, а потім повитягувати їх зі ступнів, навіть не відчуваючи їх, — гордо заявила Джастина. — Мабуть, я змогла б навіть пройтися по гарячих вуглинах. — Раптом вона змінила тему. — Ти кохав свою дружину, Рейне?

— Ні.

— А вона тебе?

— Так. І саме тому вийшла за мене заміж.

— Бідолаха! Ти використав її, а потім викинув.

— Ти в мені розчарувалася?

— Та ні, не думаю. Насправді я навіть захоплююся цим вчинком. Та мені шкода її, і це додає мені рішучості не вскакувати в халепу, до якої потрапила вона.

— Ти мною захоплюєшся?

— А чому б ні? Я ж шукаю в тобі те, що, безсумнівно, шукала в тобі й вона. Ти мені подобаєшся, ти — мій друг. Вона ж кохала тебе, а ти був її чоловіком.

— Боюся, серденько, — сказав Райнер із легким сумом, — що амбіційні чоловіки не надто добрі до своїх жінок.

— Це тому, що вони віддають перевагу жінкам безхарактерним, жінкам-ганчіркам на кшталт «так, любий, ні, любий, справ переробила — чортів копицю, що ще накажеш». Куди не кинь — скрізь клин, я так це розумію. Коли б я була твоєю дружиною, то послала б тебе під три чорти, якби ти мене дістав, але, б’юся об заклад, вона так цього й не зробила, еге ж?

Його губи скривилися болісною гримасою.

— Ні. Бідолашна Анналіза. Вона була з жінок-мучениць, які мовчки несуть свій хрест, тому користувалася зброєю, що й близько не була настільки прямою й «вишукано»-експресивною. От жаль, що немає австралійських фільмів, інакше я би вивчив твій лексикон. Ту частину твоєї філіпіки, де йшлося про «чортів копицю», я ще зрозумів, але я й гадки не маю, що таке «Куди не кинь — скрізь клин».

— Це означає невезіння, тільки ще гірше, щось на кшталт відсутності перспективи. — Міцно вчепившись у внутрішній край фонтана широкими пальцями ніг, Джастина ризиковано гойднулася і легко відновила рівновагу. — Втім, насамкінець ти повівся з нею благородно — ти її позбувся. Бо їй набагато краще без тебе, хоча вона, напевне, про це й не здогадується. А я зможу тебе утримати біля себе, бо ніколи не дозволю пролізти мені в душу і заволодіти нею.

— Ну, ти й крута, справді крута, Джастино. А звідки ти про мене все це дізналася?

— Дейна спитала. Звісно, Дейн є Дейн, тому він дав мені лише голі факти, ну, а я зробила з них власні висновки.

— Ще б пак — із «великої» комори твого досвіду! Ах ти ж шахрайко! Кажуть, ти добра актриса, але мені в це не віриться. Бо як ти можеш зображати відчуття, яких ти ніколи у житті не знала? Твій розвиток як особистості на рівні п’ятнадцятирічного дівчиська, а мо, навіть нижче!

Джастина зістрибнула з перепета фонтана і нахилилася вдягнути туфлі. Поворушивши пальцями ніг, вона скрушно похитала головою.

— От чорт, ступні набрякли. — На її обличчі не було жодної ознаки обурення чи образи через останню ремарку Райнера. Наче у ній вимикався якийсь внутрішній слухаючий пристрій, коли її критикували або ж у чомусь звинувачували. І, схоже, таке бувало часто, дуже часто. Те, що вона не відчувала ненависті до Дейна, здавалося дивом.

— Важко відповісти, — нарешті мовила Джастина. — Напевне, я все ж таки вмію це робити, інакше мене не вважали б доброю акторкою, правда ж? Це як… перечікування, розумієш? Ну, моє життя поза сценою. Я консервую себе, я не можу витрачати себе поза театром. Бо актор всього себе віддає публіці. На сцені я — це не я, точніше — послідовність, ціла низка моїх «я». Як на мене, то акторська гра — це спершу інтелект і тільки інтелект, а вже потім — емоції. Перше спричинює друге і доводить його до блиску, удосконалює. Гра — це набагато більше, аніж психологічно переконливо заверещати чи розсміятися. Знаєш, це як маленьке диво: силою думки проникнути до якогось іншого «я», стати тим, ким я могла бути за певних обставин. І це не лише диво — це таїна. Не просто стати кимось іншим, а вмонтувати роль у себе так, немов моя героїня — це я сама. І вона дійсно стає мною. — Збудившись і розхвилювавшись так, що їй несила було сидіти непорушно, Джастина зіскочила з фонтана.

— Уяви собі, Рейне! Років через двадцять я зможу сказати собі: я скоювала жахливі убивства, я накладала на себе руки, я божеволіла, я рятувала чоловіків або ж доводила їх до загибелі. О! Скільки всіляких можливостей для перевтілення!

— І всі вони будуть тобою. — Райнер підвівся і знову взяв її за руку. — Так, твоя правда, Джастино. Тобі не можна марнувати себе поза сценою. Хтось інший іще б міг собі це дозволити, але ти — я не певен…

18

Якби мешканці Дрогеди завдали собі клопоту подумати про Рим та Лондон, вони б сказали, що це десь неподалік Сіднея, а Дейн та Джастина — і досі діти, що вчаться в інтернаті. Зрозуміло, тепер вони не мали змоги приїжджати додому на всі короткі канікули, як колись, але раз на рік Дейн та Джастина заявлялися додому хоча б на місяць. Це траплялося зазвичай у серпні чи вересні, й дітлахи мали звичний, незмінний вигляд, тобто дуже молодих людей. Яка різниця, скільки їм було — п’ятнадцять та сімнадцять чи двадцять один і двадцять три? Коли настала весна, мешканці Дрогеди жили цим місяцем, але, звісно, не ходили туди-сюди, приказуючи, що до приїзду дітей лишилося кілька днів. Або щось на кшталт «Господи, та ще ж і місяця не минуло, як вони поїхали!» Але вже з липня всі метушилися, і радісні усмішки не покидали їхніх облич. Скрізь планувалися й обмірковувалися частування й подарунки — від кухонного будиночку й пасовиськ — до вітальні.

А в проміжку між відвідинами були листи. Здебільшого вони відображали особистості їхніх авторів, але інколи бувало навпаки. Наприклад, можна було подумати, що Дейн буде ретельним та сумлінним дописувачем, а Джастина — таким-сяким. Що Фіона взагалі писати не буде. Що чоловіки Клірі листуватимуться лише двічі на рік. Що Меґі щодня завалюватиме пошту листами, принаймні Дейну. Що місіс Сміт, Мінні та Кет надсилатимуть вітальні картки до днів народження та Різдва. Що Енн Мюллер писатиме Джастині, але Дейну — ніколи.

Наміри Дейна були добрі, й він писав регулярно. Та була одна проблема: він часто забував відносити на пошту результати своїх зусиль, і виходило так, що два-три місяці від нього не було ані слова, а потім Дрогеда за один раз отримувала від нього купу листів. Балакуча Джастина писала довжелезні послання — то був потік свідомості, в якому траплялися місця, котрі через грубість і відвертість змушували читаючих червоніти та занепокоєно квохтати, але загалом ці листи були надзвичайно цікаві й захопливі. Меґі писала лише раз на два тижні — обом своїм дітям. Від бабці Джастина листів не отримувала, зате Дейн — досить часто. Йому також регулярно надходили листи від його дядьків: про землю, овець та здоров’я дрогедського жіноцтва, бо вони, здавалося, вважали саме своїм обов’язком запевнити його, що вдома все в порядку й нормально. Однак, цей обов’язок вони не поширювали на Джастину, і слава Богу, бо їхні листи її тільки дратували б.

Читати листи було великою втіхою, а писати їх — великою докукою. Тобто для всіх, окрім Джастини, яка інколи страшенно обурювалася через те, що ніхто не писав їй таких листів, яких їй хотілося б: розлогих, багатослівних та відвертих. Саме від Джастини мешканці Дрогеди отримували відомості про Дейна, бо його листи ніколи не вводили читача в суть справи. А дописи Джастини — вводили. Якось вона написала таке:

«Рейн прилетів сьогодні до Лондона і сказав, що минулого тижня бачився з Дейном. Взагалі-то, він бачиться з Дейном частіше за мене, оскільки Рим у Рейна на першому місці у списку міст для відвідання, а Лондон — на самісінькому дні. Тож мушу визнати, що Рейн — одна з найважливіших причин, чому я щороку бачуся з Дейном перед поїздкою додому. Дейн любить бувати в Лондоні, тільки я не дозволяю йому приїжджати тоді, коли Рейн перебуває у Римі. Егоїстично з мого боку, погоджуюсь. Але ви навіть близько не уявляєте, як мені подобається Рейн. Він — один із небагатьох моїх знайомих, із яким варто зустрічатися, і тому мені хочеться, щоб такі зустрічі траплялися частіше.

У дечому Рейн щасливіший за мене. Бо має змогу зустрічатися з однокурсниками Дейна, а я ні. Мабуть, Дейн боїться, що я їх тут на місці й зґвалтую. Або вони мене зґвалтують. Ги-ги.

Це станеться тільки тоді, коли вони побачать мене в костюмі Чарміан. Людоньки, ви б попадали, якби мене у ньому вздріли. Типу того, що носила акторка Теда Бара в одному з її фільмів. На цицьках — два бронзові кружальця, купа ланцюжків і щось схоже на пояс вірності — і все. Втім, для того щоби його зняти, знадобився різак для жерсті. У довгій перуці, макіяжі «під засмагу» на всьому тілі, прикритому лише кількома смужками металу, я мала приголомшливий вигляд, глядачі мліли і падали з ніг.

…Про що це я? А, зовсім забула. Так от. Минулого тижня Рейн у Римі зустрівся з Дейном та його приятелями. Вони пішли трохи погуляти й порозважатися. Щоби Дейну не довелося червоніти, за все платив Рейн. Гулянка вийшла на славу. Та ні, без жінок, але все інше — повний набір. Можете уявити собі Дейна, який стоїть навколішки у смердючому римському барі й промовляє до вази з квітами: «О, прекрасні нарциси, яка шкода, що невдовзі ви зів’янете!»? Хвилин із десять намагався він правильно процитувати цей пасаж, але не зміг і кинув спроби, а натомість затиснув у зубах нарцис і виконав запальний танок? Ви можете уявити Дейна з такою витівкою? Рейн каже, що такі гулянки безневинні й необхідні, бо знімають напругу, що накопичується у хлопців під час навчання, і таке інше. Якщо спілкування з жінками не дозволяється, то найкраще з того що залишається — це добряче напитися. Принаймні так каже Рейн. Нехай у вас не складається враження, що таке буває часто, бо це не так, а коли такі гулянки трапляються, то всім верховодить Рейн, пильнуючи ватагу молодих наївних телепнів. Але я сміялася, уявляючи, як зблякнув німб святості над головою Дейна, коли він виконував запальний фламенко з нарцисом у зубах».

Щоби стати священиком, Дейн провів у Римі аж вісім років, і спочатку його рідні це здалося нескінченно довго. Але вісім років промайнули так швидко, що ніхто на Дрогеді й уявити собі не міг. Чим саме займатиметься Дейн після висвячення, ніхто на Дрогеді й гадки не мав, але чомусь думали, що він повернеться до Австралії. Лише Меґі та Джастина підозрювали, що він захоче залишитися в Італії, і принаймні Меґі заколисувала свої сумніви спогадами про те, з яким задоволенням її син приїздив щороку до Дрогеди. Раз він австралієць, він неодмінно захоче бувати вдома. З Джастиною було інакше. Ніхто навіть не мріяв, що дівчина назавжди повернеться додому. Вона ж актриса, а Австралія — це глухий кут для її кар’єри. Втім, Дейн теж міг ревно торувати свою кар’єру де завгодно.

Тож по восьмому року ніхто не будував планів стосовно того, чим займатимуться діти під час щорічних відвідин домівки, натомість мешканці Дрогеди планували поїздку до Рима: подивитися, як Дейна висвячуватимуть у священики.


* * *

— З нас вийшов пшик, — сказала Меґі.

— Прошу, моя люба? — спитала її Енн.

Вони сиділи у теплому закутку веранди й читали, але Меґі давно впустила книгу на коліна і байдужим поглядом спостерігала за витівками двох маленьких цуценят на галявині. Рік був дощовий; повсюди було повно черв’яків, і тому птахи були радісні й наїжені, як ніколи. Зі світанку до сутінок повітря повнилося їхніми піснями.

— Я сказала, з нас вийшов пшик, — повторила Меґі, мов каркнула. — Як з відсирілої петарди. А які ж були сподівання! Хто б подумав, що так станеться, коли ми тисяча дев’ятсот двадцять першого року прибули на Дрогеду?!

— Ти про що?

— Аж шість хлопців, та ще й я на додачу. А через рік — іще два хлопці. Як тут не сподіватися? Десятки дітей, півсотні внуків! І що з нами стало? Гал і Стю померли, ніхто з живих і не думає одружуватися, і тільки я, не маючи права передавати прізвище, тільки я дала Дрогеді нащадків. Але богам і цього було замало. Здавалося, б цілком нормально: син і донька, можна сподіватися принаймні на кількох онуків. Але що трапляється натомість? Мій син стає на стезю священика, донька перетворилася на стару діву і поглинута власного кар’єрою. Іще один глухий кут для Дрогеди.

— Не бачу в цьому нічого дивного, — мовила Енн. — Зрештою, чого можна було чекати від чоловіків? Стирчать собі на фермі, тихі й сумирні, як кенгуру, де їм зустріти дівчат, із якими можна побратися. Стосовно Джимса та Петсі — то це війна винувата. Хіба ж можна уявити, що Джимс одружиться, знаючи, що Петсі не може? Надто вже вони люблять один одного, щоб Джимс оженився. До того ж земля вимагає щоденної виснажливої праці, а це також нейтралізує їхнє чоловіче начало. Вона забирає у них майже всі їхні сили, а сил вони мають не так вже й багато. Ну отих, суто фізичних. Тобі це ніколи не спадало на думку, Меґі? Кажучи напрямки, твоя родина ніколи не була активною в сексуальному плані. Дейна та Джастини це теж стосується. Я хочу сказати, що є люди, яких їхня природа змушує безперервно полювати на сексуальну здобич, але це не про вас. Хоча, може, Джастина колись і вийде заміж. Є отой німець на ім’я Райнер, здається, він їй страшенно подобається.

— Ти влучила прямісінько в точку, — сказала Меґі, не бажаючи, щоб її заспокоювали. — Саме подобається. І не більше. Вона ж уже понад сім років із ним знайома. І якби захотіла вийти за нього заміж, то давним-давно могла б це зробити.

— Давним-давно? Сумніваюся. Бо знаю Джастину дуже добре, — щиро сказала Енн, і це було правдою: вона справді знала Джастину краще за будь-кого на Дрогеді, включно з Меґі та Фі. — Наскільки я розумію, вона страшиться обмежувати себе тим коханням, яке передбачає шлюб, а я, мушу зізнатися, захоплююся Райнером. Здається, він добре розбирається в Джастині. Ні, я не хочу сказати, що він її кохає, а якщо й кохає, то йому принаймні вистачає здорового глузду почекати, поки вона сама наважиться на цей крок. — Енн подалася вперед, і забута нею книга впала на кахлі веранди. — Ой, лишень послухай оту пташину! Мабуть, із нею й соловей не зрівняється. — І, трохи помовчавши, Енн висловила те, що хотіла сказати вже багато тижнів. — Меґі, а чому б тобі не поїхати до Рима на висвячення Дейна? Бо таке трапляється не щодня.

— Нікуди я не поїду, — відказала Меґі, зціпивши зуби. — Я більше нікуди й ніколи не поїду з Дрогеди.

— Меґі, що ти собі думаєш! Хіба ж можна так засмучувати хлопця? їдь, благаю тебе! Якщо ти не поїдеш, там не буде жодної з наших жінок, бо ти — єдина з нас здатна витримати тривалий переліт. Але кажу тобі, якби я хоч трохи була впевнена, що не помру в польоті, я не задумуючись вскочила б у літак.

— їхати до Рима і споглядати, як самовдоволено усміхатиметься Ральф де Брикасар? Та я краще помру!

— Ой, Меґі, Меґі! Ну чому ти зганяєш злість на ньому та на твоєму синові? Ти ж сама колись сказала, що це твоя помилка. Тому відкинь свою гордість — і гайда до Рима! Благаю тебе!

— Мова не про гордість, — відповіла Меґі, мимоволі здригнувшись. — Я боюся, Енн, як я боюся! Бо мені в це не віриться, просто не віриться! У мене мурашки по спині біжать, коли я думаю про це.

— А ти краще задумайся про те, що Дейн, ставши священиком, більше не зможе побувати вдома! Це тобі не спадало на думку? Йому вже не так щедро даватимуть відпустки, як тоді, коли він навчався в семінарії, бо, якщо він вирішить залишитися в Римі, тобі доведеться самій з’їздити туди. Інакше ти ніколи не зможеш його побачити. їдь до Рима, Меґі!

— Ні, не можу. Знала б ти, як мені страшно! Це не гордість чи боязнь визнати, що Ральф узяв наді мною гору, і не те, що я зазвичай відповідаю людям, коли хочу, щоб вони припинили ставити мені незручні запитання, ні. Господи, та я за ними обома так скучила, що ладна на колінах повзти, аби хоч трохи бути впевненою, що потрібна. Так, Дейн буде радий мене бачити, а Ральф? Він уже й забув, що я колись існувала. Тому я й боюся, кажу тобі. Я нутром відчуваю, що коли поїду до Рима, щось неодмінно трапиться. Не хочу їхати.

— А що таке може трапиться, скажи на милість?

— Не знаю… Якби ж то я знала — що, то могла б хоч якось його здолати. Як я можу здолати відчуття? Бо є лише невиразне відчуття — і все. Точніше, якесь недобре передчуття. Наче боги збираються докупи, щоби завдати вирішального удару.

Енн розсміялася.

— Ти стаєш старою бабцею, Меґі. Облиш цю дурню негайно.

— Не можу, не можу! Бо я й справді стара баба.

— Дурниці, ти ще моторна літня жінка. І достатньо молода, щоб, спритно вскочити до літака і гайнути до Рима.

— О, дай мені спокій врешті-решт! — визвірилася Меґі, піднімаючи з долівки книгу.


* * *

Час від часу до Рима з’їжджається натовп людей. З цілком конкретною метою. Не для туризму, щоб помацати очима шматочки славетної історії у вигляді вцілілих до наших днів реліквій, не для того, щоби заповнити часовий відрізок між пунктами А і В, у якому Рим лежить десь посередині. Натовп об’єднує одне сильне почуття: ці люди мало не лускаються від гордощів, бо вони приїхали подивитися, як їхнього сина, племінника, кузена чи друга висвячують у священики у величній базиліці, одній із найвідоміших та найшановніших церков у світі. Члени цього натовпу розселяються по скромних гуртожитках, люксових готелях та помешканнях друзів чи родичів. Але вони відчувають абсолютну єдність і перебувають у мирі один з одним та цілим світом. Вони сумлінно здійснюють туристичні екскурсії — Ватиканський музей із Сікстинською капеллою наприкінці як винагорода за терплячість; Форум, Колізей, Апієва дорога, Іспанські сходи, пожадливий на монети фонтан Треві, світломузика. Убиваючи час, дожидаючись призначеного дня. їм нададуть особливий привілей — приватну аудієнцію з Папою Римським, і ця зустріч буде для них найкращим із того, що здатен запропонувати Рим.

Цього разу Джастину зустрічав на платформі не Дейн, бо він був у затвірництві. Замість нього платформою, мов великий хижий звір, нетерпляче походжав Райнер Мерлінґ Гартгайм. Він не став вітати її поцілунком, бо не мав такої звички, а обійняв її за плечі й притиснув до себе.

— Ти як ведмідь, — сказала Джастина.

— Ведмідь?

— Коли я вперше зустріла тебе, мені здалося, що ти — така собі відсутня ланка у розвитку людини, але потім вирішила, що ти більше схожий на ведмедя, аніж на горилу.

— А ведмеді добрі?

— Ну, вони люблять пообніматися, хоча у своїх обіймах можуть ненароком і задушити. — Взявши його під руку, Джастина пішла поруч, легко підлаштувавшись під його широкий крок, бо була майже того ж зросту, що і Райнер.

— Як там Дейн? Ти бачив його перед затвірництвом? Я готова на шматки роздерти Клайда за те, що не відпустив мене раніше.

— Та все нормально — Дейн як Дейн.

— Ти не намагався збити його з путі істинного?

— Я? Звісно, що ні. Маєш прекрасний вигляд, Herzchen.

— Зараз у мене період ідеальної поведінки, і я придбала собі наряди чи не в кожного лондонського кутюр’є. Тобі подобається моя нова коротка спідниця? їх називають міні.

— А ти пройдись попереду, і я скажу.

Край шовкової спідниці ледь доходив до середини стегна; Джастина різко обернулася, крутнувши спідницею і повернулася до Райнера.

— Ну, що скажеш, Рейне? Не занадто епатажно? Скандалу не буде? Я помітила, що у Парижі таких коротких спідниць іще не носять.

— Маєш рацію, серденько: з твоїми гарними ногами носити спідницю хоч на міліметр довшу — це дійсно був би скандал. Гадаю, римляни зі мною погодяться.

— Ага, і це означає, що вся моя дупа за годину вкриється синцями. От чорт! Втім, знаєш, що, Райнере?

— Що?

— Мене ще жодного разу не вщипнув священик. Всі ці роки я заходила до Ватикану й виходила з нього, але не можу похвалитися, що мене бодай однісінький раз ущипнули. Тож тепер, коли на мені міні-спідниця, я маю надію, що деякі бідолашні прелати не втримаються.

— Твоя міні-спідниця може призвести до того, що не втримаюся я, — з усмішкою сказав Райнер.

— Та не може бути! У помаранчевій міні? А мені здалося, коли я пофарбувала волосся в помаранчевий колір, тебе це роздратувало.

— Цей колір дуже жвавий, і тому вмить розпалює мою чуттєвість.

— Та ти глузуєш із мене, — обурилася Джастина, убираючись у «мерседес» із німецьким вимпелом на капоті. — А коли ти причепив цей прапорець?

— Коли отримав нову посаду в уряді.

— Точно — я бачила повідомлення в «Світових новинах». А ти бачив його?

— Джастино, ти ж знаєш, я не читаю низькопробних газеток.

— Я теж не читаю, але мені хтось показав, — сказала вона і, змінивши голос на тоненький і манірно-аристократичний, пропищала: «Одна напориста й перспективна рудоголова актриса з Австралії зміцнює дуже теплі стосунки з одним урядовцем із Західної Німеччини!»

— Звідки їм знати, скільки часу ми зустрічаємося? — спокійно відказав Райнер, випростуючи ноги і вмощуючись зручніше.

Джастина пробігла схвальним поглядом по його одежі: невимушено, так по-італійськи. Райнер потрапив у струмінь останньої європейської моди і наважився вдягнути одну з тих сітчастих сорочок, які давали змогу італійським чоловікам демонструвати волохатість своїх грудей.

— Тобі взагалі не слід носити костюм та сорочку з краваткою, — раптом сказала Джастина.

— Не слід? Чому ж це?

— Тому що стиль «агресивний самець» — це, безперечно, саме твій стиль: оцей одяг та ще й золотим медальйоном на волохатих грудях. У костюмі ж ти маєш такий вигляд, наче у тебе затовста талія, хоча це не так.

Кілька секунд Райнер ошелешено витріщався на неї, а потім його обличчя стало настороженим та пильним, набувши, як полюбляла казати Джастина, «зосереджено-замисленого вигляду».

— Уперше.

— Що уперше?

— За сім із гаком років нашого знайомства ти ще ніколи не коментувала моєї зовнішності, хіба що зневажливо гудила її.

— О, Господи, та невже? — спитала Джастина з дещо винуватим виглядом. — Та ні, я часто думала про твою зовнішність, але щоб зневажливо — ніколи. — І чомусь похапливо додала: — Я маю на увазі, думала не про зовнішність взагалі, а проте, який вигляд ти маєш у тому чи іншому одязі.

Райнер нічого не відповів, а всміхнувся, немов думав про щось надзвичайно приємне.

Оця поїздка з Райнером виявилася чи не єдиною спокійною і не метушливою подією за останні дні. Невдовзі після того, як вони повернулися з зустрічі з кардиналами де Брикасаром та ді Контіні-Верчезе, найнятий Райнером лімузин висадив до готелю десант із Дрогеди. Краєм ока Джастина спостерігала реакцію Рейна на делегацію Клірі, котра складалася виключно з її дядьків. Джастину не покидала впевненість, що Меґі все ж таки передумає і приїде до Рима, аж до того моменту, коли вона переконалася, що матері серед гостей немає. Те, що вона не приїхала, стало жорстоким ударом; Джастина навіть не знала, за кого їй було болючіше — за себе чи за Дейна. Та все ж з нею були дядьки, і вона, безперечно, почувалася для них господинею.

«Ну чому ж вони такі несміливі та сором’язливі! Хто з них хто? Чим старшими вони ставали, тим більш схожими робилися. А в Римі вони були такі, якими були завжди: точнісінько як тваринники з Австралії, що приїхали у відпустку до Рима. Кожен був одягнений у класичну міську уніформу заможного скватера: рудувато-коричневі верхові чоботи з еластичними халявами, класичні брюки, рудувато-коричневі спортивні куртки з товстої ворсистої вовни з боковими вентиляційними отворами та безліччю шкіряних нашивок, у білих сорочках із в’язаними вовняними краватками та плосковерхих крислатих капелюхах. Під час великодньої виставки таке вбрання часто траплялося на сіднейських вулицях, але під осінь у Римі воно мало екстраординарний вигляд.

І можу сказати, не кривлячи душею: велика подяка Рейну! Він із ними такий приязний! Ніколи б не повірила, що хтось спроможеться розв’язати Петсі язика, але у Райнера це вийшло, слава Богу. І тепер вони торохтять, наче папуги; а до речі, де він примудрився дістати для них австралійське пиво? Мої дядьки йому сподобалися і, сподіваюся, йому з ними справді цікаво. Цьому німецькому промисловцю-політику все до снаги, все перемелює млин його особистості. Незбагненно — як він із такою вдачею примудряється зберегти вірність своїй вірі? Ви — дивовижна загадка, Райнере Мерлінґ Гартгайм. Приятель пап та кардиналів, друг Джастини О’Ніл. О, я вам така вдячна, що навіть поцілувала б вас, якби ви не були такі огидні! Господи, що б я робила, якби опинилася в Римі зі своїми дядьками, а Рейна поруч не було б? Що ж, вдале ім’я я придумала вам».

Рейн сидів, відкинувшись на спинку крісла і слухаючи розповідь Боба про стригальство, а Джастина, не маючи, що робити, бо німець все повністю взяв на себе, з цікавістю роздивлялася його. Здебільшого вона відразу ж помічала у людях їхні фізичні особливості, але зрідка пильність підводила її, могла застукати зненацька й утворити нішу в її житті, так і не отримавши від неї отої початкової оцінки. А якщо така оцінка не була зроблена, то могли пройти роки, і ці самі люди могли втрутитися в її думки як чужинці. Саме це й відбувалося, коли вона спостерігала за Рейном. Звісно, визначальною стала ота перша зустріч, коли вона, оточена з усіх боків церковниками, ошелешена й перелякана їхньої сановною величчю, поводилася підкреслено розв’язно й навіть нахабно. Тому їй вдалося запам’ятати лише найочевидніші риси: його кремезну статуру, його волосся, його чорнявість. А потім все це зблякло, бо він нав’язав їй сприйняття самого себе, яке виходило за межі суто фізичних атрибутів: Джастині було набагато цікавіше слухати, що промовляє рот, аніж на цей рот дивитися.

І тепер вона дійшла висновку, що він не був бридким. Вочевидь, зовнішність Райнера відображала не найкраще і найгірше, що в ньому було. Як у римського імператора. Тож не дивно, що йому подобався Рим. Широке обличчя з широкими й високими вилицями та невеликим, але орлиним носом. Оці чорні брови, чомусь прямі, хоча б мали повторювати вигин надочних дуг. Незвично довгі, майже жіночі вії та досить приємні чорні очі, здебільшого напівзаплющені, щоб приховати його думки. Але найціннішим надбанням Райнера був, беззаперечно, його рот: ані повний, ані тонкогубий, ані маленький, ані великий, гарної форми, з чітко окресленими обрисами губ і тою особливою рішучістю, з якою він стискав його, немов побоюючись, що коли він послабить контроль над ним, звідти повискакують таємниці його справжньої натури. Як це цікаво — аналізувати обличчя, яке вважалося знайомим, а виявилося незнайомим взагалі!

Джастина вийшла з задумливості й спостерігала за Райнером. Це було наче з тебе зірвали одіж перед натовпом, який готовий тебе закидати камінням. На мить його очі прикипіли до її очей — широко розкриті й уважні, й не стільки спантеличені, скільки здивовано-обережні. Потім Райнер спокійно перевів погляд на Боба і поставив йому цілком доречне запитання про методи підтримання високої якості вовни. Джастина подумки струсонула головою і наказала собі не фантазувати всілякі дурниці. Хоча цікаво було уявити можливим коханцем чоловіка, який скільки років був її другом. І виявити, що ця думка їй не огидна і не відразлива.

Після Артура Лестрейнджа вона мала низку його послідовників, та її не тягнуло пореготати під час статевого акту. О, довгий же шлях здолала я після тієї пам’ятної ночі. Та чи досягла я насправді хоч якогось прогресу? Втім, кохатися з чоловіком — це дуже приємно, і до біса те, що Дейн казав їй про одного-єдиного чоловіка. «Я ніколи не зупинюся на одному чоловікові, тому я не спатиму з Райнером, ні, тільки не це. Бо тоді багато чого зміниться, і я втрачу свого друга. А мені потрібен друг, я не можу дозволити собі втратити його. Тому я збережу його для себе так, як і Дейна, — людську істоту чоловічої статі, яка не має для мене жодного фізичного значення».


* * *

Церква вміщала двадцять тисяч людей, тому не була переповненою. Ніде у світі не було вкладено стільки часу, думки та генію у створення храму Божого, як у базиліку Святого Петра; перед нею жалюгідно бліднули всі язичницькі храми античності. І це не було перебільшенням. Скільки любові, скільки важкої праці, скільки поту. Базиліка Браманте, купол Мікеланджело, колонада Берніні. Пам’ятник не лише Богу, а й Людині. Глибоко під сповідальнею, у маленькій кам’яній камері був похований сам святий Петро; тут коронувався імператор Карл Великий. Здавалося, поміж тоненькими низочками світла відлунює шепіт давно замовклих голосів, давно померлі пальці пестять бронзові промені за головним вівтарем і ніжно гладять кручені бронзові колони baldacchino[15].

Він лежав долілиць на сходах, наче мертвий. Про що він думав? Чи відчував біль (якого не мав права відчувати) через те, що його мати не приїхала? Кардинал Ральф, дивлячись крізь сльози, знав, що такого болю не було. До цього — так, був. Опісля — теж, безумовно, буде. Але тепер болю не було. Все у ньому зосередилося на цьому моменті в очікуванні дива. Не мусить бути в ньому місця ні для чого, що не є Богом. Це був день його днів, найважливіший момент його життя, і ніщо не мало значення, окрім нагальної справи: обітниці присвятити своє життя й душу Богу. Мабуть, йому це вдасться, та скільком це вдалося насправді? Кардиналу Ральфу не вдалося, хоча він і досі згадував своє висвячення, як подію, сповнену святої чудесності. Він прагнув цього усією душею й тілом, але щось не дозволило йому це зробити.

«Моє висвячення не було таким пишним, але я знову переживаю його разом із Дейном. І це ж просто диво (а Дейн і є дивом), що він, попри наші побоювання за нього, провів між нами стільки років і не сотворив собі неприятеля, не кажучи про справжнього ворога. Всі його люблять, і він любить всіх. Йому навіть на думку не спадає, що такий стан справ є вкрай незвичайним. Однак, коли він вперше прийшов до нас, він не був такий упевнений у собі; ми дали йому цю впевненість, і заради цього, напевне, варто було жити. Багато священиків вийшли зі стін цієї церкви, тисячі тисяч, однак для нього ця подія є чимось надзвичайним. О, Меґі! Чому ж ти не приїхала поглянути на подарунок, який ти зробила Нашому Господу, подарунок, який я сам не в змозі був зробити? Оце, мабуть, і є причина — чому він сьогодні не відчуває болю. Бо саме сьогодні Бог наділив мене здатністю забрати той біль собі, позбавити Дейна від нього. Я плачу його сльозами, я сумую його сумом. І саме так воно й має бути».

Трохи згодом він повернув голову і поглянув на мешканців Дрогеди в незвичних темних костюмах. Боб, Джек, Г’юї, Джимс, Петсі. Вільний стілець для Меґі, а за ним — Френк. Полум’яне волосся Джастини, приглушене чорною мереживною вуаллю; єдина жінка серед присутніх Клірі. Побіля неї Райнер. А потім багато людей, яких він не знав, але ті переживали сьогоднішній день так само повно і яскраво, як і мешканці Дрогеди. Однак цей день і для нього є особливим. Сьогодні він почувається так, наче віддає Богу власного сина. Він усміхнувся і зітхнув. Що ж тоді відчуває Вітторіо, який наділяє Дейна саном священика?


* * *

Мабуть, через те, що він гостро переживав відсутність матері, Джастина була першою, кого Дейн відвів убік на прийомі, який кардинал Вітторіо та кардинал Ральф влаштували на його честь. У сутані з високим білим комірцем Дейн видавався пишним і величним, подумала Джастина, «але він зовсім не схожий на священика, скоріше, на актора, який священика грає». Але таке враження зберігалося доки не поглянути в його очі. А в них — внутрішнє світло, те невловиме й непоясненне, що перетворило його із надзвичайно вродливого хлопця на чоловіка воістину унікального.

— Здрастуйте, отче О’Ніл, — сказала вона.

— Я ще не звик до такого звернення, Джассі.

— Це неважко зрозуміти. Я ще ніколи не почувалася так, як у соборі Святого Петра, а що відчував ти під час висвячення, я навіть уявити не можу.

— Ой, та зможеш — десь у душі. Якби ти дійсно не могла, то не була б такою гарною акторкою. Але у тебе, Джассі, це йде з підсвідомості; воно не вибухає, перетворюючись на думку, допоки не стає тобі потрібним.

Вони сиділи на маленькій кушетці в дальньому кутку кімнати, де їм ніхто не заважав говорити.

Згодом Джастина сказала:

— Я така рада, що Френк приїхав, — і поглянула туди, де Френк розмовляв із Райнером із таким пожвавленням на обличчі, якого ані його племінник, ані племінниця ніколи не бачили.

— Я знаю одного втеклого румунського священика, — продовжив Дейн, — який часто приказує «От бідолаха!» із таким співчуттям у голосі, що мені відразу ж пригадується Френк, і коли я про нього говорю, то для нього знаходжу ці самі слова. Дивно, еге ж?

Та Джастина проігнорувала братове бажання звести розмову на манівці й відразу ж перейшла до суті справи.

— Я готова убити нашу рідненьку матусю! — просичала вона крізь зуби. — Яке вона мала право так вчинити з тобою?!

— Ой, Джассі, я її прекрасно розумію. І ти спробуй зрозуміти. Якби це було зроблено від злості чи через бажання помститися, тоді мені, можливо, і було б боляче, але ж ти знаєш маму не гірше за мене. Невдовзі я поїду до Дрогеди. І сам з нею поговорю й дізнаюся, у чім справа.

— Мабуть, сини завжди толерантніші до своїх матерів, аніж дочки. — Вона ображено опустила кінчики губ і здвигнула плечима. — Може, це й добре, що я індивідуалістка-одиначка і тому не маю права нав’язувати свою думку тій чи іншій матері.

Блакитні очі брата дивилися на неї з добротою та ніжністю; Джастині здалося, що то Дейн її жаліє, і відразу ж відчула, як у неї волосся на потилиці стало дибки.

— А чому ти не виходиш заміж за Райнера? — несподівано спитав він.

Вона аж рота роззявила від спантеличення.

— А він мені ніколи не пропонував, — відповіла вона тоненьким тремтячим голосом.

— Тільки тому, що гадає, що ти відмовиш йому. Але ситуацію можна владнати.

Джастина схопила його за вухо, як колись у дитинстві.

— І не здумай, ти, телепень у сутані! Ані єдиного слова — чуєш мене? Я не кохаю Рейна! Він мені лише друг, і я хочу зберегти з ним саме такі стосунки. Якщо ти про це хоч заїкнешся, клянуся — я сяду поруч, зведу очі в одну точку і накладу на тебе прокляття; пам’ятаєш, який страх наганяла я на тебе у дитинстві?

Дейн закинув голову і розсміявся.

— Нічого в тебе не вийде, Джастино! Тепер моя магія сильніша за твою. Але не варто через це казитися, дурненька. Ну помилився я, буває. Чомусь мені здалося, що у вас із Райнером роман.

— Ніякого роману немає. Через сім років? Не сміши мої капці! За такий час можна й свиню навчити літати. — Джастина замовкла, наче підшукуючи потрібні слова, а потім поглянула на брата ніжно і майже сором’язливо. — Дейне, я за тебе рада. Гадаю, якби мама була тут, вона відчувала б те саме. їй треба лише одного: побачити, яким ти став. Постривай, вона неодмінно з’явиться.

Лагідно він обхопив долонями загострене обличчя сестри і всміхнувся їй із такою любов’ю, що вона підняла руки і міцно обхопила його зап’ястя, всотуючи цю любов всіма порами. Немов враз пригадалося дитинство, що безцінним скарбом зберігалося в їхніх душах.

Поза ніжністю до неї, яку Джастина побачила в братових очах, вона відчула і якийсь сумнів; та, мабуть, «сумнів» — то надто сильно, радше занепокоєння. Загалом, Дейн не сумнівався, що матуся колись неодмінно все зрозуміє, але він був перш за все людиною, хоча всі, окрім нього вже почали забувати про цей факт.

— Джассі, ти не зробиш мені одну послугу? — спитав Дейн, відпускаючи її обличчя.

— Все, що завгодно, — щиро відповіла сестра.

— Я отримаю щось на кшталт відпустки, перепочинку, щоби подумати, як жити далі. Два місяці. І цю важку мозкову роботу я виконуватиму верхи на коні на Дрогеді після того, як поговорю з мамою: чомусь мені не хочеться приймати рішення ще до розмови з нею. Але спершу… Спершу мені треба зібрати докупи свою хоробрість і наважитися поїхати додому. Тож, якщо зможеш, — гайда зі мною до Пелопоннесу на тиждень-два, де ти пилятимеш мене за моє боягузтво, аж поки твій голос не обридне мені так, що я сяду на літак і чкурну геть, аби тільки не чути його. — Дейн поглянув на неї і всміхнувся. — До того ж, Джассі, мені б не хотілося, щоб ти думала, наче я збираюся виключити тебе зі свого життя, та й маму не збираюся виключати. Тобі ж потрібно, щоб час від часу поруч із тобою була твоя совість?

— Ой, Дейне, звісно, поїду!

— От і добре, — сказав Дейн і кинув на сестру пустотливий погляд. — Ти мені й справді потрібна, Джас. Коли будеш поруч і чіплятимешся й діставатимеш мене, мов стара мегера, це те, що треба. Як у старі добрі часи.

— Ой-ой-ой! Що за мова, отче О’Ніл — «діставатимеш», «мегера»! Це не личить новоспеченому священику.

Заклавши руки за шию, Дейн задоволено відкинувся на спинку кушетки.

— Ай справді! Я священик. Прекрасно, еге ж? Я побачуся з мамою і потім увесь зосереджуся на Нашому Господові. Ти ж знаєш, що саме в цьому моя схильність і моє покликання. Думати про Бога.

— Треба було тобі до ордену вступити, Дейне.

— Я й досі можу це зробити і, скоріш за все, зроблю. Маю все життя попереду, тому поспішати немає потреби.

Джастина поїхала з прийому в компанії Райнера, і коли вона розповіла йому, що поїде з Дейном до Греції, він розповів їй, що поїде до свого офісу в Бонні.

— Чорт, уже давно пора, — сказала вона. — Щось ти не надто завантажений роботою як для урядового міністра. Всі газети тільки й пишуть, що ти — гульвіса і приємно проводиш час із рудоголовою австралійською актрисою, старий ловеласе.

Він пригрозив їй величезним кулаком.

— Я плачу за свої нечисленні розваги так, як ти й уявити собі не можеш!

— Не хочеш поговорити, Райнере?

— Ні. Допоки ти не знімеш своїх туфель.

— Тепер не можу. Міні-спідниці мають свої недоліки: минули дні, коли можна було носити панчохи, які легко знімалися. Натомість придумали щось типу театрального трико, а їх не можна зняти привселюдно, не викликавши фурору на кшталт того, який свого часу влаштувала леді Годіва. Тому щоб не продерти страшенно дорогих колгот, мушу залишатися полонянкою своїх туфель.

— Що ж, ти принаймні допомагаєш мені поглибити мої знання у сфері жіночої білизни, як спідньої, так і верхньої, — спокійно зауважив він.

— Не тринди! Можу присягнутися, що ти маєш із десяток коханок і саме з ними й вивчаєш тонкощі жіночої білизни!

— Не десяток, а лише одну, і вона, як і усі добрі коханки, чекає на мене негліже.

— А знаєш, здається, ми ще ніколи не обговорювали твоє інтимне життя. Як дивно! А яка вона, твоя коханка?

— Русява сорокарічна ропуха з хворим шлунком.

Джастина аж заціпеніла.

— Не дуркуй, цього не може бути, — повільно промовила вона. — Я не можу уявити тебе з такою жінкою.

— Чом би й ні?

— У тебе надто гарний смак.

— У кожного свій смак, моя люба. Я й сам зовні аж ніяк не Аполлон, то чому ж ти гадаєш, що я здатен зачарувати молоду й красиву жінку, аби вона стала моєю коханкою?

— Бо ти це можеш! — обурено кинула Джастина. — Ще й як можеш!

— Ти про мої гроші, еге ж?

— Та які там гроші! Ти дражниш мене, як і завжди. Райнере Мерлінґ Гартгайм, ви чудово усвідомлюєте, наскільки привабливим ви є, інакше б не носили отих золотих медальйонів та сорочок-сіточок. Зовнішній вигляд — це ще не все, а якби це було так, мені й досі було б дивно.

— Твоя турбота про мене така зворушлива, Herzchen.

— Чому коли я з тобою, у мене виникає таке відчуття, що я постійно біжу, наздоганяючи тебе, але жодного разу мені це не вдавалося?

Вибух її роздратування вщух; Джастина вклякла, з сумнівом дивлячись на Райнера.

— Скажи — ти пожартував?

— А ти вважаєш, що пожартував?

— Так! Ти — не марнославний, але чудово усвідомлюєш свою привабливість.

— Знаю чи не знаю — це неважливо. Важливо те, що ти вважаєш мене привабливим.

Вона збиралася сказати йому: «Звісно, вважаю. Я навіть недавно подумки приміряла тебе до себе як коханця, але потім вирішила, що нічого путнього із цього не вийде, тож краще нам зберегти дружні стосунки».

Якби він дозволив їй це сказати, то міг би вирішити, що його час іще не настав, і тому повівся б інакше. Та не встигли слова зірватися з її вуст, як Райнер тримав її в обіймах і цілував. Не менше хвилини стояла Джастина, немов роздерта навпіл, роздавлена й вмираюча, її внутрішня енергія несамовито волала від шаленого піднесення, намагаючись вирватися назовні й злитися з такою самою несамовитою енергією Райнера. Його рот — о, як це прекрасно! А його волосся — таке неймовірно густе, таке повне життєвої сили, що їй захотілося в самозабутньому екстазі вчепитися в нього руками. А Райнер взяв її обличчя у свої долоні й сказав, усміхаючись:

— Я кохаю тебе.

Вона скинула руки догори, але не для того, щоб ніжно взяти його за зап’ястя, як нещодавно з Дейном: її нігті люто вгризлися у шкіру і продряпали її аж до м’яса. Відступивши два кроки назад, Джастина зупинилася, важко дихаючи, витираючи рукавом рота — очі великі від переляку, груди здіймаються.

— Нічого путнього з цього не вийде! — сказала вона, хапаючи ротом повітря. — І ніколи не вийде, Рейне!

Скинувши туфлі, вона нагнулася взяти їх, відвернулася і кинулася навтьоки. За кілька секунд швидке й м’яке тупотіння її ніг стихло.

Він і не думав кидатися за нею навздогін, хоча їй, мабуть, здавалося, що кинеться. Його зап’ястя кровоточили і боліли. Райнер притиснув хустинку спочатку до однієї руки, потім до другої, викинув просяклий кров’ю клаптик тканини геть і зосередився на вгамуванні болю. Згодом він видобув із кишені пачку цигарок, витягнув одну, підкурив і неспішно пішов. Ніхто з перехожих не міг би сказати з його обличчя, що він відчував. Все, що було у нього майже в руках, все до чого він прагнув, все втрачено. От дурне дівчисько! І коли вже воно подорослішає? Відчула оте, емоційно відгукнулася, але відразу ж перелякалася і втекла.

Та він був азартний гравець, із тих, хто багато не здобували, але й багато не програвали. Сім довгих років чекав він на можливість спіймати удачу і відчув у ній переміну саме сьогодні, в день висвячення. Однак він, вочевидь, поспішив. Ну то й Бог із ним. Він добре знав Джастину. І тому не мав сумніву, що матиме можливість повторити спробу завтра або наступного року або через наступний рік. Здаватися він не збирався. Якщо він пильнуватиме її, одного дня йому неодмінно пощастить.

Сміх розпирав його: «русява сорокарічна ропуха з хворим шлунком». Чому саме ці слова він несподівано для самого себе бовкнув — Райнер не знав, хоча пригадав, що колись давно чув їх від своєї колишньої дружини. Річ у тім, що ці слова зазвичай характеризували жінку, що страждала на каміння в нирках. А бідолашна Аннеліза мучилася через цю хворобу, хоча сама була темноволосою, п’ятдесятирічною, а з шлунком не мала ані найменшої проблеми. І чому це мені саме тепер спала на думку Аннеліза? Мабуть, тому, що моя терпляча багаторічна облога скінчилася гучною поразкою, і в цьому сенсі я так само невезучий, як і моя колишня дружина. Втім, постривайте, фройляйн Джастина О’Ніл! Ми ще побачимо, хто таки візьме гору.


* * *

У вікнах палацу горіло світло; він зайде туди на кілька хвилин, щоб поговорити з кардиналом Ральфом, який останнім часом сильно здав, у нього такий хворобливий вигляд. Треба переконати його пройти медогляд. Райнеру було боляче, але не за Джастину — вона ще молода і має час — за кардинала Ральфа: він бачив, як висвятили його рідного сина, але не знав про це.


* * *

Було ще рано, і в фойє готелю було повно людей. Взувши туфлі, Джастина швидко пройшла до сходів і стрімголов кинулася нагору. Тремтячими руками вона довго шукала у сумці ключ від номера, і не могла знайти; думка про те, що доведеться повертатися униз за дублікатом їй не сподобалася, бо біля столика адміністратора скупчився чималий натовп. Нарешті ключ знайшовся; виявляється, вона, нервуючи, провела по ньому кільканадцять разів руками, але не звернула уваги.

У номері вона не вмикала світла, а навпомацки знайшла дорогу до ліжка, сіла на край і спробувала заспокоїтися й упорядкувати думки. Джастина, тоскно витріщаючись на широкий прямокутник блідого світла — то крізь вікно на неї дивилося нічне небо — намагалася переконати себе, що вона обурена, нажахана і розчарована. їй хотілося брутально лаятися, хотілося плакати. Вже ніколи не буде, як раніше, і це була справжня трагедія. Втрата найближчого друга. Зрада.

Та то були порожні й неправдиві слова; раптом Джастина зрозуміла, що саме її налякало і змусило тікати від Райнера так, немов він намагався не поцілувати її, а вбити. Її налякала природність того, що сталося! Це було як повернення до самої себе, повернення додому, а повертатися додому вона не хотіла. Не хотіла й обов’язків, які накладає кохання. Повернення додому — це крах, фіаско, тому кохання — це теж фіаско. І не лише це, хоча й цього було достатньо для приниження; річ у тім, що вона не мала впевненості, що здатна кохати. А якщо й кохала колись, то раз чи два, і то лише тоді, коли не спрацювала її обережність — така собі система захисту Джастини. Так — раз чи два вона відчула, як серце боляче кольнуло щось значно більше, аніж поблажлива симпатія до її нечастих коханців. їй навіть на думку не спадало, що вона навмисне вибирає собі таких коханців, які не становитимуть загрози її добровільному психологічному відстороненню, яке стало невід’ємною частиною її вдачі, бо вона вважала його чимось цілком природнім. Вперше у житті вона не мала точки відліку, яка допомогла б їй зорієнтуватися. Не виявилося розради в минулому досвіді, не було тут згаслого пристрасного кохання, ані з її боку, ані з боку отих млявих коханців. Люди з Дрогеди теж нічим не могли допомогти, бо й від них вона завжди трималася на відстані принаймні психологічно.

Вона не могла не кинутися навтьоки від Райнера. Сказати «так» — означало прив’язати себе до нього. А навіщо? Щоби невдовзі побачити, як він відсахнеться від неї, усвідомивши всю глибину її неадекватності? Це таке приниження! Він дізнався б, якою вона є насправді, й це знання убило б його кохання до неї. Про таке й подумати страшно: сказати «так», щоб потім тебе відкинули назавжди. Тому краще відкинути самій. Так хоч гордість і самоповагу вона збереже, адже Джастина з лишком успадкувала материну гордість. Рейн ніколи не дізнається, що насправді криється за тим кам’яним фасадом зухвальства.

Він покохав ту Джастину, яку звик бачити; вона не дала йому можливості запідозрити, що під поверхнею вирує море бурхливих сумнівів. Про їх існування підозрював лише Дейн. Втім, ні, не підозрював, — знав.

Вона нахилилася і сперлася лобом об прохолодний туалетний столик, відчуваючи, як по щоках котяться сльози. Зрозуміло, що саме за це вона й любила Дейна. Бо він знав, яка вона насправді, а однаково любив її. Це пояснювалося і кревним зв’язком, і роками спільних спогадів, проблем, болю та радощів. А Рейн був чужинцем, не відданим їй так, як був відданий Дейн чи навіть інші члени її родини. Тому ніщо не зобов’язувало його кохати її.

Джастина пирхнула, витерла долонею сльози, здвигнула плечима і зайнялася важкою роботою: заштовхувати своє лихо до далеких закутків свідомості, де воно мирно лежатиме собі, позабуте нею. Вона знала, що вміє це робити, бо все життя вдосконалювала техніку цього психологічного прийому. Однак це потребувало безперервної діяльності, постійного всотування того, що існувало і відбувалося довкола. Джастина увімкнула нічну лампу.

Напевне, один із її дядьків заніс їй у номер листа, бо він лежав на туалетному столику: блідо-блакитний конверт авіапошти з зображенням королеви Єлизавети у верхньому куту.

«Люба Джастино! — писав їй керівник трупи Слайд Далтінгем-Робертс. — Повертайся до нашої кошари, бо ти страшенно потрібна! Негайно! Тут є одна невеличка вакантна роль у репертуарі нового сезону, яку ніхто не хоче грати, і одна маленька пташка принесла мені на хвості звістку, що ти можеш цією роллю зацікавитися. Як стосовно Дездемони, люба? З Марком Сімпсоном у ролі твого Отелло? Репетиції головних ролей розпочинаються наступного тижня — якщо це, звісно, тобі цікаво».

«“Якщо це тобі цікаво!” Дездемона! Дездемона в Лондонському театрі! Та ще й із Марком Сімпсоном у ролі Отелло! Та це ж роль усього мого життя!»

Її настрій блискавично шугонув угору, і недавня сцена з Райнером враз втратила усю значущість, хоча ні, радше вона набула іншого виміру значущості. Мабуть, якщо вона буде дуже-дуже обережною, то їй вдасться зберегти кохання Райнера; затребувана успішна актриса — людина надзвичайно занята і тому не має змоги приділяти багато часу спілкуванню з коханцями. Що ж, варто спробувати такий варіант стосунків. Якщо вона помітить, що він добирається надто близько до істини, вона завжди зможе знову його відштовхнути. Щоб зберегти Рейна у своєму житті, тим більше оцього нового Рейна, Джастина була готова на все, окрім того, щоб зірвати з себе маску.

Така новина заслуговувала на те, щоби її хоч якось відзначити. Джастина відчувала, що ще не готова знову постати перед Рейном, але були й інші люди, охочі відзначити з нею її тріумф. Тож вона взула туфлі, пройшла коридором до спільної кімнати відпочинку своїх дядьків, і коли Петсі відчинив двері й впустив її всередину, Джастина зі сліпучою усмішкою стала на порозі, широко розкинувши руки.

— Виставляйте пиво — я скоро Дездемоною буду! — оголосила вона дзвінким голосом.

Якусь мить всі мовчали, а потім приязно озвався Боб:

— Це дуже добре, Джастино.

Та відсутність ентузіазму у відповіді Боба анітрохи не зменшила її гарного настрою; навпаки, він підскочив ще вище, аж до неконтрольованого піднесення. Джастина розсміялася, упала у крісло і весело витріщилася на своїх дядьків. Які ж вони гарні чоловіки! Ясна річ, для них ця новина не означає нічого, бо вони не знають, хто така Дездемона. Якби вона зайшла і оголосила, що виходить заміж, відповідь Боба була б приблизно такою ж.

Скільки Джастина пам’ятала себе, дядьки завжди були частиною її життя, а вона, дурепа, цуралася і їх, і всього, пов’язаного з Дрогедою. Її дядьки! Спільнота, яка не має з Джастиною О’Ніл нічого спільного. Члени конгломерату, які то приїжджали на ферму, то покидали її, сором’язливо всміхаючись своїй племінниці й намагаючись уникнути її, щойно намічалася хоч якась розмова. Ні, не можна сказати, що вони не любили її, і вона це щойно збагнула; дядьки відчували, наскільки вона їм чужа, і тому почувалися некомфортно. А у цьому римському світі, чужому для них і такому звичному для неї, Джастина почала їх краще розуміти.

Раптом в неї зажеврів вогник відчуття, яке можна було назвати любов’ю до дядьків, й одне за одним вона оглянула їхні зморшкуваті усміхнені обличчя: Боб — двигун усієї спільноти, бос Дрогеди, але не суворий і ненав’язливий; Джек — у всьому повторював Боба, а може, так здавалося тому, що вони чудово ладили один з одним; Г’юї — зі схильністю до пустотливості, якої не мали решта братів, однак в усьому іншому такий на них схожий; Джимс та Петсі — негатив і позитив одного самодостатнього цілого; бідолашний мовчазний Френк, мабуть, єдиний з усіх, кого безперервно мучили страхи та відчуття небезпеки. Всі вони, за винятком Джимса та Петсі, мали сиве волосся, а Боб із Френком — ті геть посивіли, хоча, здавалося, вони так і не змінилися з того часу, коли вона була маленькою.

— Не знаю, чи можна мені тобі пиво давати, — мовив Боб із сумнівом у голосі, тримаючи у руці пляшку холодного пива.

Подібна ремарка ще півдня тому довела б її до сказу, а тепер Джастина була надто щаслива, щоб ображатися.

— Слухай, любий, я знаю, що тобі й на думку не спало запропонувати мені пива, коли ми були з Рейном, але ж, їй-богу, я вже доросла дівчинка і від пива зі мною нічого не станеться. Це не гріх, запевняю тебе, — сказала Джастина і всміхнулася.

— А де це Райнер? — спитав Джимс, беручи у Боба повну склянку і передаючи її Джастині.

— Я з ним побилася.

— З Райнером?

— А з ким ще. Але я сама винувата. І тому згодом збираюся побачитися з ним і вибачитися.

Жоден із дядьків не палив. Хоча раніше вона й не просила у них пива, зате під час їхньої розмови з Рейном кілька разів виклично курила; але щоб дістати цигарки тепер їй знадобилося б більше хоробрості, тому Джастина вдовольнилася маленькою пивною перемогою. їй страшенно хотілося спрагло осушити склянку кількома величезними ковтками, але вона стрималася, усвідомлюючи недвозначне ставлення дядьків до своєї особи. «Спокійно, Джастино, пий пиво маленькими жіночими ковточками, навіть якщо ти суха, мов торішній листок».

— Райнер — кльовий чувак, — сказав Г’юї, пустотливо зблиснувши очима.

Ошелешена Джастина раптом збагнула, чому вона так різко виросла в їхніх очах: бо підчепила собі чоловіка, якого вони хотіли б бачити у родині.

— Так, кльовий, — стисло кинула вона і відразу ж змінила тему. — Чудовий день був сьогодні, еге ж?

Всі разом закивали головами, навіть Френк, але, схоже, дядькам не хотілося говорити на цю тему. Джастина помітила, які вони зморені, однак не пожалкувала про своє імпульсивне бажання зайти до них у гості. За короткий час вона освіжила свої притуплені чуття й почуття, повернувши їм належні функції, тож дядьки в цьому стали доброю мішенню для практики. У тому-то й біда, коли ти сам схожий на ізольований острів, часто забуваєш про те, що діється за його берегами.

— А що таке Дездемона? — спитав Френк із затінку, в якому ховався.

Джастина пустилася яскраво й образно описувати персонаж, чимало втішена непідробним переляком дядьків, які щойно дізналися, що раз на вечір її душитимуть; вони так захопилися її розповіддю, що згадали про свою втому лише за півгодини, коли Петсі гучно позіхнув.

— Мушу йти, — сказала Джастина, ставлячи порожню склянку. Другої їй не запропонували, мабуть, для дам існував ліміт — одна склянка пива. — Дякую, що вислухали мої теревені.

На превеликий подив зніяковілого Боба, вона цьомкнула його на добраніч; Джек було боязко відсунувся, але Джастина легко спіймала його, а от Г’юї сприйняв прощальний поцілунок зі жвавою запопадливістю. Для Петсі — обійми й поцілунок, бо він сам був трішечки островом. Френку поцілунку не дісталося: він відвернув голову, але коли Джастина обняла його, то відчула слабке, але відчутне відлуння якоїсь внутрішньої сили, геть відсутньої в інших братах. Бідолаха Френк. І чому він такий?

Зачинивши за собою двері, вона на хвильку прихилилася до стіни. Райнер її кохає. Та коли вона зателефонувала до його номера в готелі, телефоністка поінформувала, що він виселився і повернувся до Бонна.

Байдуже. Буде навіть краще, коли вона дочекається його у Лондоні. Стисле вибачення поштою із запрошенням до вечері, коли він наступного разу буде в Англії. Джастина багато чого не знала про Райнера, а от стосовно однієї його риси вона не мала жодного сумніву: він неодмінно приїде, бо не мав ані найменшої схильності до злопам’ятства. Тепер закордонні справи стали сферою відповідальності Райнера, і Англія часто була його пунктом призначення.

— Поживемо побачимо, мій хлопчику, — мовила Джастина, дивлячись у дзеркало, але замість свого обличчя бачила обличчя Райнера. — Я зроблю Англію твоєю найважливішою закордонною справою, або я не Джастина О’Ніл.

їй ніколи й на думку не спадало, що, можливо, для Рейна її ім’я і було суттю справи. Її схеми поведінки вже давно усталилися, і заміжжя в ці схеми не вписувалося ніяк. Вона й подумати не могла, що Рейн, можливо, бажає перетворити її на Джастину Гартгайм. Бо всі думки були зайняті спогадами про отой незабутній поцілунок і мріями про нові поцілунки й обійми.

Залишалося одне: сказати Дейну, що вона не зможе поїхати з ним до Греції, але стосовно цього вона була спокійною. Дейн зрозуміє, він завжди її розумів. Тільки чомусь їй не хотілося казати йому про всі причини, через які вона не поїде до Греції. Хоч як би вона не любила свого брата, їй не хотілося вислуховувати його повчальну проповідь, котра обіцяла бути суворою й жорсткою, як ніколи. Дейн хотів, щоб вона вийшла заміж за Рейна, тож коли вона розкриє перед ним свої плани щодо новоспеченого боннського політика, брат неодмінно забере її з собою до Пелопоннесу, навіть якщо йому доведеться викрасти її. Серце Дейна не зможе сумувати за тим, чого не чули його вуха.

«Любий Рейне, — йшлося у записці. — Вибач, того вечора я повелася, мов скажена кішка, не знаю, що на мене найшло. Мабуть, тому той день видався напруженим та хаотичним.

Прошу, вибач мене за те, що поводилася, як остання дурепа. Мені соромно, що я зчинила такий ґвалт через дрібницю. Смію зазначити, що той важкий день, мабуть, і на тебе погано вплинув, — ну, слова про кохання і все таке. Тому ось що я тобі скажу: ти пробач мене, а я пробачу тебе. Будьмо друзями, благаю. Мені нестерпно усвідомлювати, що ми з тобою посварилися. Будеш наступного разу в Лондоні — заїжджай до мене додому, і ми з тобою офіційно складемо проект мирної угоди».

Як і зазвичай, записка була підписана просто «Джастина». Ані слова навіть про симпатію: вона цього ніколи не робила. Нахмурившись, він став уважно вдивлятися в артистично-безхитрісні фрази, немов крізь них міг побачити, що насправді думала Джастина, коли їх писала. Безумовно, то була передмова до дружби, але що ще? Зітхнувши, він змушений був визнати, що, мабуть, більше нічого. Він страшенно її налякав; те, що Джастина хотіла зберегти їхню дружбу, свідчило, як багато він для неї значив, але була не впевнена, що сама розуміє, що саме відчуває до нього. Зрештою, тепер вона дізналася, що він її кохає; якби вона розібралася у собі достатньо, щоб зрозуміти, що вона теж кохає його, то неодмінно відразу виклала це напрямки у своєму листі. Однак чому ж вона повернулася до Лондона, а не поїхала з Дейном до Греції? Райнер знав: не варто сподіватися, що це сталося через нього, але, попри свої побоювання, надія вже малювала барвами його думки, і він натиснув на дзвінок, викликаючи секретарку. Була десята ранку за Гринвічем — найкращий час, щоб застати Джастину вдома.

— З’єднайте мене з квартирою міс О’Ніл, — наказав він і кілька секунд чекав, насупивши внутрішні кінчики брів.

— Привіт, Рейне! — вигукнула Джастина, зрадівши. — Ти листа мого отримав?

— Щойно.

Витримавши делікатну паузу, вона спитала:

— А ти скоро приїдеш на вечерю?

— Я збираюся до Англії наступної п’ятниці й залишуся на суботу. Не надто швидко для тебе?

— Та ні, якщо суботній вечір тебе влаштує. Я репетирую Дездемону, тому п’ятниця випадає.

— Дездемону?

— Так, уяви собі! Ой, та ти ж іще не знаєш! Клайд написав мені у Рим і запропонував цю роль. Марк Сімпсон у ролі Отелло, головний режисер — Клайд. Прекрасно, еге ж? Тому я повернулася до Лондона першим же літаком.

Райнер затулив долонею очі, радіючи тому, що секретарка сидить так, що не бачить його обличчя.

— Джастино, Herzchen, це ж здорово! — сказав він з удаваним ентузіазмом у голосі. — А я все думав: що змусило тебе так швидко до Лондона повернутися?

— Ой, та Дейн все чудово зрозумів, — невимушено кинула вона, — і навіть задоволений, що їде сам. Він вигадав історію, наче я потрібна йому для того, щоб постійно дзижчати у вуха про необхідність з’їздити додому. Але мені здається, що тут, скоріше, інше, і він мені про це теж казав: Дейн не хоче, щоби я почувалася викинутою з його життя тепер, коли він став священиком.

— Можливо, — ввічливо погодився Райнер.

— Тоді у суботу ввечері, — сказала вона. — Десь о шостій, щоб ми з тобою провели мирні переговори за сприяння пляшки-другої, а коли ми досягнемо взаємоприйнятного компромісу, я тебе нагодую. Годиться?

— Звичайно ж, серденько. До побачення.

Зв’язок різко урвався звуком покладеної слухавки; якусь мить Райнер сидів, і досі тримаючи слухавку в руці, а потім стенув плечима і поклав її на важіль. Бісова Джастина! Вона вже вклинюється між ним та його роботою.

Вона вклинювалася між ним та його роботою і в наступні дні, хоча навряд чи хтось про це здогадався. І в суботу увечері він заявився до її квартири, як і завжди — з порожніми руками, бо знав, що Джастині важко догодити подарунком. До квітів вона була байдужа, тістечок не їла, а якесь дорожче підношення закинула б легковажно у якийсь куток — і відразу ж забула б про нього. Здавалося, Джастина дорожила тільки тими подарунками, які підніс їй Дейн.

— Шампанське перед вечерею? — спитав Райнер, здивовано поглянувши на неї.

— А хіба ти не вважаєш таку оказію доречною? Це ж наша перша сварка, перший розрив стосунків, і це наше перше примирення, — досить правдоподібно пояснила Джастина, вказуючи йому на зручне крісло, а сама вмостилася на рудувато-коричневий килимок із кенгурячої шкіри, і злегка розтуливши рота, наче вже репетирувала відповіді на всі його наступні репліки та запитання.

Але Райнеру розмова давалася туго принаймні доти, поки йому не вдалося вловити її настрою. До того поцілунку в Римі йому було легко триматися відсторонено і невимушено, але тепер, вперше побачивши її знову після того, він зізнався сам собі, що в майбутньому така поведінка даватиметься йому значно важче.

Мабуть, навіть під старість Джастина збереже щось не до кінця зріле в обличчі, в манері триматися, наче ота жіночність завжди її оминатиме. Здавалося, отой холодний, егоїстичний та логічний розум повністю опанував її, однак вона збуджувала цікавість та потяг такі потужні, що Райнер сумнівався, чи зможе він коли-небудь замінити Джастину іншою жінкою. Не раз ставив він собі питання: а чи варта вона такої тривалої боротьби? Може, з філософської точки зору і не варта. Втім, яка різниця? Вона — його мета, його натхнення.

— Маєш сьогодні чудовий вигляд, Herzchen, — нарешті озвався він, піднімаючи до неї келих із шампанським: цей жест був чи то тостом, чи то визнанням у ній супротивника.

У невеличкому вікторіанському каміні палав незакритий вогонь, але Джастина, наче не маючи нічого проти жару, скрутилася калачиком неподалік і не зводила з Райнера очей. Потім вона з дзенькотом поставила келих на кам’яну плиту під каміном, подалась уперед і обхопила руками коліна, сховавши босі ступні під складками чорнильно-чорного плаття.

— Терпіти не можу тягнути кота за хвіст, — сказала вона. — Ти правда мав це на увазі, Рейне?

Раптом відчувши, як у нього наче камінь із душі упав, він відкинувся на спинку крісла.

— Мав на увазі що?

— Те, що сказав у Римі… Що ти мене кохаєш.

— То он навіщо ти все це влаштувала, Herzchen!

Джастина відвернулася, стенула плечима, потім знову поглянула на нього — і кивнула головою.

— Але ж навіщо знову згадувати про це? Ти сказала мені, що думаєш із цього приводу, і я зрозумів, що сьогоднішнє запрошення замислювалося не для того, щоб ворушити минуле, а щоби планувати майбутнє?

— Ой, Рейне! Ти поводишся так, наче я навмисне влаштувала переполох. А навіть якщо й влаштувала, то ти прекрасно розумієш чому саме.

— Ні, не розумію. — Поставивши на підлогу келих, він подався вперед і уставився в неї уважним поглядом. — Ти недвозначно дала мені зрозуміти, що тобі моє кохання не потрібне, і я сподівався, що тобі принаймні вистачить делікатності утриматися від обговорення цієї теми.

Вона й не чекала, що ця зустріч, хоч яким буде її результат, складеться так некомфортно. Зрештою, Райнер сам поставив себе у становище прохача, який смиренно чекатиме, поки вона не передумає, а тепер перекрутив ситуацію на сто вісімдесят градусів. І вона відчула себе вередливою школяркою, яку змусили відповідати за свою ідіотську витівку.

— Послухай, хлопче, це ти змінив статус-кво, не я! Я не просила тебе приїздити сьогодні для того, щоб я просила вибачення за те, що поранила величне «я» пана Гартгайма!

— Ти захищаєшся, Джастино?

Вона роздратовано завовтузилася.

— Так, чорт забирай! Захищаюся! Як це в тебе добре виходить, Райнере! Хоч би раз дозволив мені взяти над тобою гору!

— Якби дозволив, ти негайно ж викинула б мене, як просмерділу стару ганчірку, — відказав він і весело вищирився.

— Я й тепер можу це зробити, хлопче!

— Дурниця! Якщо ти досі цього не зробила, то вже не зробиш ніколи. Ти бачишся зі мною тому, що я постійно тримаю тебе в напруженні: ти не знаєш, чого від мене чекати.

— То он чому ти сказав, що кохаєш мене! — кинула Джастина з біллю в голосі. — То була хитрість, щоб тримати мене в напруженні, змусити понервувати?

— А ти як гадаєш?

— Я гадаю, що ти першокласний негідник і вилупок! — процідила вона крізь зуби і на колінах пішла до нього по килимку, щоб дати йому відчути зблизька весь її гнів. — Ану скажи ще раз, жалюгідний фріце, — і я тобі межи очі плюну!

Він теж розізлився.

— Ні, не скажу! Ти ж не тому запросила мене до себе? Мої почуття тебе не стосуються, Джастино. Ти запросила мене в гості, щоб поекспериментувати з власними почуттями, а тобі навіть і близько на думку не спадає, що це принаймні несправедливо стосовно мене.

Не встигла вона відсахнутися, як він рвучко нахилився, вхопив її за передпліччя і міцно затиснув її тіло у себе між ногами. Її лють відразу ж щезла; вона поклала долоні йому на стегна і підняла на нього очі. Але він не поцілував її. Прибравши зі стегон її руки, він перекрутився, вимкнув лампу позаду себе, а потім ослабив хватку і відкинув голову на спинку крісла.

Джастина не могла збагнути — чи то Райнер затемнив кімнату до жевріння каміна як перший крок до акту кохання, чи то для того, щоб приховати вираз свого обличчя. Розгублена, побоюючись негайного відторгнення, вона чекала, поки їй скажуть, що робити. Вона мала раніше збагнути, що з такими людьми, як Райнер, жартувати не варто. Бо люди такого типу є непереможними, як сама смерть. Чому б їй не покласти голову йому на коліна і сказати: вибач мене Рейне, кохай мене, я без тебе не можу? О, безперечно, — якби їй вдалося підштовхнути його покохатися з нею, то повернувся б якийсь емоційний ключ, і всі вивільнені почуття хлинули б нестримним потоком…

Він сидів мовчки, з відстороненим поглядом, але дозволив їй зняти з нього піджак та краватку; та, коли Джастина почала розстібати йому сорочку, вона зрозуміла — нічого не вийде. Інстинктивні еротичні навички, здатні найбуденнішу дію зробити надзвичайно збуджуючою, не входили до її репертуару. Це було так важливо — а у неї нічого не виходило! Пальці її затремтіли, губи скривилися. І Джастина розплакалася.

— О, ні! Herzchen, люба, тільки не плач! — Райнер підняв її, всадовив на коліна і, прихиливши її голову собі на плече, обійняв. — Вибач, Herzchen, я не хотів! Я не хотів, щоб ти плакала.

— Тепер ти знаєш, — сказала вона, хлипаючи. — Я жалюгідна нікчема; я ж казала тобі, що нічого не вийде! Рейне, мені так хотілося утримати тебе, але я знала, що з цього нічого не вийде, особливо, коли ти дізнаєшся, яка я страшна!.

— Звісно, з цього нічого не вийде. Та й не могло вийти. Бо я тобі не допомагав, серденько. — Він наблизив її обличчя до свого, поцілував їй повіки, мокрі від сліз щоки, кутики рота. — Це моя помилка, Herzchen, а не твоя. Я хотів тобі відплатити тією ж монетою і подивитися, як далеко ти зайдеш, якщо тебе не заохочувати. Та, здається, я помилився щодо твоїх мотивів, nicht war[16]? — Його голос став грубішим, якимось більш німецьким. — Кажу тобі — якщо це те, що ти хочеш, ти його отримаєш, але ми зробимо це разом.

— Рейне, благаю, припинімо! Я не маю в собі того, що для цього потрібно. Я тільки розчарую тебе!

— О, маєш, серденько, певен, що маєш. Я бачив це на сцені. Як ти можеш сумніватися у собі, коли ти зі мною?

І це було настільки переконливо сказано, що Джастина кинула хлипати.

— Поцілуй мене так, як цілував тоді, у Римі, — прошепотіла вона.

Та тільки цей поцілунок виявився не таким, як у Римі. Там — то було щось дике, приголомшливе, вибухове; тут — млосне, глибоке, щось, що давало можливість скуштувати одне одного, понюхати, відчути, поступово занурюючись у хтиву знемогу. Її пальці повернулися до ґудзиків на його сорочці, а він потягнувся до блискавки її плаття, потім Райнер накрив руку Джастини своєю і засунув під сорочку, провівши її долонею по своїй шкірі, вкритій тоненьким м’яким волоссям. Раптовий і міцний поцілунок у шию викликав у неї млосну знемогу — таку потужну, що вона мало не зомліла; здалося, вона падає — вона й справді падала на шовковистий килимок, а Рейн нависав над нею. Він уже був без сорочки, а може, і не тільки без сорочки, їй не було видно, видно було тільки відблиск вогню в каміні на його плечах, який охопив усе її тіло, видно було тільки сувору лінію його красивого рота. їй страшенно захотілося порушити цю дисципліновану суворість, і вона, вчепившись пальцями йому у волосся, змусила Райнера поцілувати себе ще раз і ще раз, міцніше й міцніше!

О, як із ним приємно! Наче повернення додому, до свого,— губами, тілом та руками Джастина впізнавала кожну його часточку, яка була такою казково-незвіданою! Коли увесь світ зіщулився до невеличких омахів полум’я в каміні, що вистрибували в темряві, вона розкрилася його бажанню і дізналася те, що він надійно приховував від неї упродовж знайомства: напевне, Райнер подумки кохався з нею тисячі разів. Це підказав їй власний досвід та наново набута інтуїція. Джастина почувалася обеззброєною. З будь-яким іншим мужчиною така інтимність і приголомшлива чуттєвість відштовхнули б її, але Райнер дав їй зрозуміти: вона має право розпоряджатися ним. І вона розпоряджалася. Аж поки не скрикнула йому завершувати й оповила руками так міцно, що відчула під плоттю його кістяк.

Повільно спливали хвилини, загорнуті в насичені почуттями спокій і тишу. Вони стали дихати в унісон, повільно й легко; він поклав голову їй на плече, а вона закинула на нього ногу. Мало-помалу її хватка на його спині ослабла до мрійливого кругового погладжування. Райнер зітхнув, перевернувся і поклав Джастину на себе, мимоволі даючи їй можливість іще глибше зануритися у задоволення від перебування з ним. Вона поклала руку йому на бік, щоб насолодитися дотиком його шкіри, а потім, ковзнувши рукою по теплих м’язах, огорнула долонею важку й м’яку масу у нього в паху. І з цікавістю відчула, як та ожила, зарухалася сама по собі, що стало для неї новим і незвіданим відчуттям, бо колишні коханці ніколи не цікавили її настільки, щоб вона зберігала свою сексуальну цікавість і до цієї стадії — розслабленої та невимушеної. Та раптом те, що було в неї у долоні з розслабленого та невимушеного стало таким твердим, збуджуючим та привабливим, що їй знову захотілося його.

Застукана зненацька, вона пережила ще один приємний шок, Джастині аж дух перехопило, коли Райнер оповив їй руками спину, а потім пригнув голову до себе. І вона у темряві розгледіла, що в лінії його рота й сліду не лишилося від жорстко контрольованих емоцій: тепер його силует визначався виключно нею і для неї. І в її душі вперше у житті народилися ніжність та смиренність. Напевне, це виявилося у її обличчі, бо він вдивлявся в неї, сяючи від емоцій, що вона, не витримавши цього погляду, нагнулася і взяла його губами за нижню губу. Нарешті думки та почуття злилися в одне, але беззвучний скрик застигнув у неї на вустах, залишився невимовленим зойком задоволення, яке приголомшило її — вона втратила здатність усвідомлювати все, окрім цього потужного пориву, бездумно переживала кожну напружену мить. Світ досяг крайньої точки свого звуження, зібгався і повністю щез.


* * *

Напевне, Райнер підкинув у камін поліняк, бо коли крізь складки штор проникло м’яке світло лондонського дня, у кімнаті й досі було тепло. Цього разу, коли він поворухнувся, Джастина швидко зреагувала і зі страхом вчепилася йому в руку.

— Не йди!

— А я нікуди і не йду, Herzchen. — Стягнувши з софи ще одну подушку, він поклав її собі під голову, пригорнув Джастину ближче до себе і легенько зітхнув. — Все нормально?

— Так.

— Тобі не холодно?

— Ні, але якщо холодно тобі, то ми можемо перебратися до ліжка.

— Після того як кілька годин кохалися на тому килимку? Це буде жахливе падіння! Навіть якщо у тебе простирадла з чорного шовку.

— Та ні, вони звичайні, з білої бавовни. Кажеш, тобі сподобався оцей шматочок Дрогеди?

— Шматочок Дрогеди?

— Килим! Він зроблений із дрогедських кенгуру, — пояснила Джастина.

— Йому бракує екзотичності й еротичності. Я замовлю тобі тигрячу шкуру з Індії.

— Це нагадує мені один віршик:

Хочете впасти у гріх

З Елінорою Глін, наспіх

підстеливши під себе

Тигрячу шкуру,

Подаровану індійським гуру?

Чи ви, начитавшись Камасутри,

Кохатиметеся з нею на іншому хутрі?

— Що ж, серденько, мушу сказати, що тобі час оговтатися і прийти до тями. Інакше, розриваючись між вимогами Ероса та Морфея, ти й до кінця дня не зможеш відновити свою звичну зухвалість.

— Та мені наразі не хочеться, — усміхнулася вона у відповідь, зручно вмощуючи його руку в себе між ногами. — Дурнуватий віршик про тигрячу шкуру вискочив із мене тому, що він надто вже гарний і я не могла його не процитувати. Але в моїй шафі не залишилося скелетів, які я мала б ховати від тебе, тому зухвалість втрачає всякий сенс, еге ж? — Раптом вона принюхалася, відчувши у повітрі слабкий запах затхлої риби. — Господи, ти так і не повечеряв, а вже час снідати! Хіба ж я думала, що ти проживеш на одному коханні?

— Навряд чи проживу, якщо ти сподіваєшся, що воно завжди буде таким напруженим і виснажливим.

— Та годі тобі, ти ж насолоджувався кожною миттю.

— Та й то правда. — Райнер зітхнув, потягнувся і позіхнув. — Цікаво, ти хоч трохи здогадуєшся, який я щасливий?

— А то ні, — тихо відповіла вона.

Він піднявся на лікті й поглянув на неї.

— Скажи — ти повернулася до Лондона тільки через Дездемону чи була ще якась причина?

Джастина вхопила його за вухо й боляче крутнула.

— А тепер моя черга відплатити тобі за всі оті запитання начальницьким тоном! А як ти гадаєш — була якась інша причина?

Райнер легко відчепив її пальці від вуха і весело вишкірився.

— Herzchen, якщо ти не відповіси мені, то я задушу тебе надійніше за Отелло.

— Я повернулася до Лондона грати Дездемону, але через тебе. Після того поцілунку в Римі, я вже не могла казати, що моє життя повністю належить мені, й ти прекрасно це знаєш. Ти ж надзвичайно розумний чоловік, Райнере Мерлінґ Гартгайм.

— Достатньо розумний, щоб збагнути, як тільки тебе побачив, що саме тебе хочу мати своєю дружиною, — відказав він.

Вона швидко піднялася і сіла.

— Дружиною?

— Так, дружиною. Якби ти була мені потрібна, як коханка, то я здобув би тебе багато років тому, і впевнений, що мені це вдалося б. Бо знаю, як працює твій розум, тому це було б досить легко зробити. А не зробив це лише тому, що хотів бачити тебе моєю дружиною, хоча й знав, що ти ще не готова позитивно сприйняти ідею заміжжя.

— Мабуть, я й досі не готова її сприйняти, — замислено мовила Джастина.

Райнер підвівся і, підтягнувши її на ноги, поставив напроти себе.

— Що ж, можеш трохи попрактикуватися і приготувати мені невеличкий сніданок. Якби це був мій будинок, то таку честь зробив би тобі я, але у себе на кухні — ти господиня.

— Я не проти приготувати тобі сніданок сьогодні вранці, але навіть теоретично не можу собі уявити, що робитиму це аж до скону. — Джастина похитала головою. — Це не для мене.

Знову його обличчя набуло рис римського імператора, що велично-незворушно відреагував на загрозу непокори.

— Джастино, з цим не граються, і я не та людина, з якою можна гратися. Ти ще маєш повно часу. Ти маєш усі підстави вірити, що я можу виявляти величезну терплячість. Але викинь геть із голови думку про те, що наші стосунки можна владнати інакше, аніж через шлюб. Я бажаю, щоб мене знали саме як твого чоловіка, а не когось у нижчому статусі.

— Я не збираюся кидати акторство! — агресивно заявила вона.

— Verfluchte Kiste, от зараза, а я тебе що — просив кинути акторство?! Заради Бога, Джастино, вже слід подорослішати! Можна подумати, що я прирікаю тебе на довічне ув’язнення біля плити й раковини! Ти зможеш мати стільки завгодно слуг, няньок для дітей і решту необхідного.

— Телепень! — вигукнула Джастина, яка про дітей навіть не думала.

Райнер закинув назад голову і розсміявся.

— Серденько, це те, що зазвичай називають протверезінням після необдуманого вчинку. Згоден, я телепень, бо надто швидко завів розмову про реалії. Але все, що тобі треба робити на цій стадії, — це про них думати. Хоча недвозначно попереджаю: коли обдумуватимеш своє рішення, май на увазі, що, коли ти не захочеш стати моєю дружиною, я не захочу тебе взагалі.

Вона обхопила його руками і несамовито притиснулася до нього.

— Рейне, не став мене у таку важку ситуацію!


* * *

Дейн виїхав сам на своїй «лагонді». Піднявшись чоботом італійського півострова, він проминув Перуджу, Фіренцу, Болонью, Феррару, Падову, обігнув Венецію і переночував у Трієсті. Це було одне з найулюбленіших міст, тому Дейн затримався на Адріатичному узбережжі ще на два дні, а потім вирушив гірською дорогою до Любляни і заночував у Загребі. Опісля він подався широкою долиною ріки Сава крізь порослі блакитними волошками поля до Белграда, звідти — до міста Ніш, де провів іще одну ніч. Потім була Македонія з містом Скоп’є, яке й досі лежало в руїнах після потужного землетрусу, що стався два роки тому, та курортним містом Тіто-Велес, яке й донині зберігало легкий турецький флер завдяки мечетям та мінаретам. }дучи через Югославію, Дейн харчувався скупо, бо соромився сидіти за великою тарілкою з м’ясом, коли мешканці цієї країни могли дозволити собі лише хліб.

Нарешті грецький кордон, а за ним — місто Фессалоніка. Італійські газети повнилися репортажами про революцію, що вирувала в Греції. Дивлячись із вікна свого номера на тисячі палаючих смолоскипів, що рухалися погойдуючись у темряві південної ночі, Дейн втішно зітхнув: добре, що з ним не поїхала Джастина.

«Па-пан-дреу! Пап-ан-дреу!» несамовито ревів натовп, скандуючи, і походжав зі смолоскипами аж до глухою ночі.

Але революція — явище, притаманне великим містам, де зосереджені маси збіднілих людей, зате рубцювата місцевість Фесалії була така сама, як і тоді, коли легіони Цезаря йшли маршем по паленій стерні під час битви під Фарсалом. Пастухи спали в тіні шкіряних наметів, стояли на одній нозі лелеки у гніздах на дахах старих білених будинків, і скрізь була страшна посуха. Ця місцевість із чистими високими небесами та бурими безлісими пустирями нагадала Дейну Австралію. І він глибоко вдихав її повітря, всміхаючись при думці, що невдовзі поїде додому. Він поговорить із мамою, і вона зрозуміє його.

За містом Лариса він виїхав до моря, зупинив авто і вийшов. Перед ним розкинулося гомерівське темно-червоне море, біля пляжів — тоненька смужка чистого аквамарину, далі, під горбатим обрієм — великі пурпурові плями винного кольору. Далеко унизу, на зеленому моріжку стояв маленький храм із колонами, яскраво-білий на сонці, а над ним на схилі гори височила похмура фортеця хрестоносців. Греціє, ти прекрасна, прекрасніша за Італію, хоча Італію я дуже люблю. Але колиска — тут і назавжди.

Прагнучи якомога швидше добратися до Афін, Дейн тиснув на газ, гнав червоний спортивний автомобіль петлями серпантину біля перевалу Домокос, а перетнувши його, спустився до Беотії, де йому відкрилася панорама оливкових гаїв, пагорбів із бурими схилами та гір. Попри поквап, він зупинився поглянути на дивовижно голлівудський пам’ятник царю Леоніду та його спартанцям у Фермопілах. На камені був напис: «Незнайомцю, піди й передай спартанцям, що тут ми полягли, слухняні їхнім законам». Цей напис зачепив Дейна за живе; здавалося, ці слова він уже чув у іншому контексті. Він здригнувся і швидко пішов геть.

У променях червоного полуденного сонця він трохи постояв над Камена Вурла[17], поплавав у чистих водах вузького проливу, за яким виднівся острів Евбея; колись у давнину тисячі кораблів пливли тут з Оліса до Трої. Течія була сильна, в ній крутилися водорості; мабуть, древні гребці не налягали тут на весла. Коли Дейн увійшов до купальні, то захоплене воркування вдягненої в чорне старої карги та її ніжне прогладжування страшенно збентежили його і він спробував спекатися її. Люди ніколи відверто не казали про його красу, тому зазвичай він про це і не думав. Затримавшись лише для того, щоб купити в крамничці два великі тістечка із заварним кремом, він поїхав далі Аттичним узбережжям і добрався до Афін, коли сонце сідало, позолотивши афінський пагорб із дорогоцінною короною з колон.

Але в Афінах панувала лиха й напружена атмосфера, а відвертий захват жіноцтва пригнічував його; у Римі жінки були більш витончені й не такі безсоромні. У натовпах, цих осередках бунтарства, панувала похмура рішучість привести до влади Папандреу. «Ні, Афіни не схожі самі на себе, краще податися деінде». Залишивши «лагонду» на стоянці, Дейн сів на паром до Криту.

І нарешті там, посеред гір, оливкових гаїв та дикого чебрецю, він знайшов спокій. Після тривалої поїздки автобусом, де несамовито кричали зв’язані курчата і смерділо часником, Дейн знайшов крихітний білений готельчик з арковою колонадою, біля якого на кам’яних плитах тротуару стояли три столики під парасольками, з яких звисали яскраві торбочки на продаж. Там були перцеві дерева й австралійські евкаліпти, завезені з південного континенту і висаджені в ґрунт, надто посушливий для звичайних європейських дерев. Нутряний вереск цикад. Пилюка кружляла червоними вихорцями.

Вночі Дейн спав у схожій на келію кімнаті з широко розчиненими віконницями; в ранковій тиші він радісно відслужив самотню месу, а вдень прогулявся. Ніхто йому не заважав, і він не заважав нікому. Та під час прогулянки темноокі селяни здивовано проводжали його поглядами, а зморшки на їхніх обличчях ставали ще глибшими від приязних усмішок. То була жарка, спокійна і навіть сонна місцина. Бездоганні мир і спокій. День ішов за днем, немов намистини в чотках, які перебирала висохла й зморщена рука старого критянина.

Дейн мовчки молився, і його охоплювало відчуття, яке було наче продовженням його єства, думки його, як чотки, і дні його, як чотки.

«Господи, я воістину Твій. Я дякую Тобі за все благословенне добро, що Ти мені зробив. За великого кардинала, за його поміч, за його дружбу і незмінну любов до мене. За Рим і за можливість бути у Твоєму серці, за те, що я лежав розпростертий перед Тобою у Твоїй базиліці, за те, що відчув у собі міцність каменю Твоєї Церкви. Ти одарив мене більше, аніж я на те заслуговую, що я можу зробити для Тебе, щоб продемонструвати, як Тебе люблю? Я мало страждав. Моє життя було суцільною радістю відтоді, як я служу Тобі. Я мушу страждати, і Ти, хто так страждав, мусиш це знати. Тільки через страждання зможу я піднятися над самим собою, краще зрозуміти Тебе. Бо що таке життя, як не шлях до розуміння Твоєї таємниці? Встроми свого списа мені у груди, встроми так глибоко, що я ніколи не зможу витягнути його! Змусь мене страждати… Заради Тебе я відмовляюся від усіх інших, навіть від моєї матері, моєї сестри і мого кардинала. Ти єдиний є моїм болем, моєю радістю. Принизь мене і я оспівуватиму Твоє кохане ім’я. Знищ мене — і я тріумфуватиму. Я кохаю Тебе, тільки Тебе…»

Дейн прийшов на маленький пляж, де він полюбляв купатися, — жовтий півмісяць поміж скупчених, схожих на жуків, положистих валунів. Він трохи постояв, вдивляючись у синю даль Середземного моря туди, де мала бути Лівія — далеко-далеко за обрієм. А потім легко зіскочив кам’яними східцями до пляжу, скинув кросівки, взяв їх у руки і пішов, м’яко ступаючи податливим піском, туди, де зазвичай кидав взуття, сорочку й шорти. Неподалік лежали двоє червоних, як раки, англійців, перемовляючись із дзюркотливим оксфордським акцентом, а за ними двоє сонних жінок мляво розмовляли німецькою. Дейн зиркнув на жінок і мимовільно підтягнув плавки, побачивши, що німкені кинули розмовляти, сіли у піску і, поправляючи зачіски, заусміхалися йому.

— Як справи? — спитав він англійців, хоча подумки він називав їх так, як завжди називали всі австралійці, — поммі. Ці двоє приходили на пляж щодня і вже стали частиною ландшафту.

— Чудово, друзяко. Пильнуй течію — вона для нас надто сильна. Схоже, десь неподалік лютує шторм.

— Дякую, — усміхнувся Дейн, побіг до безневинних на вигляд маленьких хвильок і, як справдешній досвідчений плавець, вправно пірнув у мілку воду.

Дивно, якою оманливою може бути тиха вода. Течія була просто шаленою, він відчував. Як вона хапає його за ноги і тягне під воду, але він був надто добрим плавцем, щоби цим перейматися. Зануривши голову, Дейн полинув за водою, насолоджуючись її прохолодою і відчуттям свободи, яке вона давала. Коли він зупинився й озирнувся на берег, то побачив німкень, які вдягнули купальні шапочки, побігли, сміючись, до води.

Приклавши руки рупором до рота, Дейн гукнув їм по-німецьки, щоб вони не запливали на глибину, бо там сильна течія. Сміючись, жінки помахали руками — мовляв, почули. Тоді Дейн знову занурив голову і поплив далі, як раптом йому здалося, наче він чує крик. Але він відплив іще трохи і зупинився — тут підводна течія не була такою сильною. Так, він не помилився: хтось кричав. Дейн обернувся й помітив двох жінок, які відчайдушно били руками по воді й несамовито верещали зі спотвореними страхом обличчями; раптом одна з них підняла угору руки і почала тонути. На пляжі двоє англійців підвелися і неохоче рушили до води.

Дейн різко перевернувся на живіт і стрімко рвонув назад, із кожним помахом наближаючись до берега. Руки панічно переляканої жінки потягнулися до нього, вхопили його — і потягнули під воду. Він спромігся вхопити одну жінку за талію і втримував її достатньо довго, щоб привести до тями сильним щипком за шкіру, а другу вхопив за штрипку купальника і, попхавши коліном у спину, виштовхнув на поверхню. Відкашлюючись, бо коли його потягнуло донизу, він наковтався води, Дейн перевернувся на спину і, наче буксир, потягнув свій безпорадний тягар до берега.

Двоє англійців стояли по плечі у воді, надто настрашені, щоб іти далі, за що Дейн їх анітрохи не винуватив. Пальці його ніг торкнулися дна, і він із полегшенням зітхнув. Виснажений, він зробив останнє надлюдське зусилля і швиргонув жінок до безпечного місця. Вони швидко прийшли до тями — знову несамовито заверещали і безладно заплескали руками по воді. Важко дихаючи, Дейн зобразив на обличчі подобу усмішки. Що ж, свою частину роботи він виконав, нехай тепер поммі допомагають. Поки він відпочивав, переводячи дух, течія потягла його на глибину — пальці ніг більше не дотягувалися до дна, навіть коли Дейн повністю випростав ноги униз. Кілька хвилин тому жінки були на волосинці від загибелі. Якби не він, вони, безсумнівно, потонули б: поммі не мали ані сил, ані уміння, щоби їх врятувати. Та внутрішній голос заперечив: «Жінкам захотілося поплавати саме тому, що поблизу був ти. Допоки вони тебе не побачили, у них не виникало ані найменшого бажання заходити у воду. Ти сам винуватий у тому, що вони опинилися в небезпеці, сам».

Дейн погойдувався на поверхні води, аж раптом у його грудях розквітнув жахливий біль, наче їх проткнули списом — одна довга розпечена стріла незносного болю. Він закричав, скинув руки над головою і закляк, його м’язи конвульсивно скоротилися; та біль став сильнішим, змусив його знову опустити руки, встромити кулаки під пахви і підібгати коліна до грудей.

«Моє серце! У мене серцевий напад, я помираю! Моє серце! Я не хочу помирати! Тільки не тепер, я ж іще не починав роботи, я ж іще не мав можливості проявити себе! Любий Боже, допоможи мені! Я не хочу помирати, не хочу помирати!»

Простромлене спазмом тіло завмерло і розслабилося; Дейн перевернувся на спину і широко розкинув руки — намагався втриматися на поверхні води, долаючи біль. Виснажений, він уставився у височенний купол небозводу. «Ось він, ось він — Твій спис, якого я, охоплений гординею, благав у Тебе години тому. Дай мені можливість страждати, сказав тоді я, змусь мене страждати. А тепер, коли страждання прийшло, я опираюся, нездатний до довершеної й бездоганної любові. О, милосердний Боже! Це той біль, якого я благав. Мушу прийняти його, не боротися з ним, мушу не противитися Твоїй волі. Твоя рука — могутня, і це — Твій біль, який ти, напевне, відчував, розіп’ятий на хресті. Боже, мій Боже, я — Твій! Якщо це Твоя воля, то так і буде. Немов дитя, я віддаю себе в Твої неозорі й безмежні руки. Ти до мене надто добрий. Що ж я зробив такого, щоб заслужити від Тебе так багато, від людей, які люблять мене сильніше, аніж будь-кого іншого? Чому Ти дав мені так багато, хоча я того не вартий? Біль, цей біль! Ти до мене такий добрий, Боже. Нехай це буде недовго, просив Тебе я, і це було недовго. Моє страждання буде коротким і швидко минеться. Невдовзі я побачу Твоє обличчя, але тепер, ще в цьому житті, я дякую Тобі. О, цей біль! Мій милосердний Боже, Ти надто до мене добрий. Я люблю тебе!

Страхітливий дрож пронизав очікувально завмерле тіло. Губи Дейна ворухнулися, стиха вимовили Його ім’я і спробували всміхнутися. А потім зіниці Дейна розширилися, і в них назавжди потонула вся синь його очей.

Двоє англійців, нарешті безпечно вибравшись на берег, кинули на пісок своїх плачучих підопічних і завмерли, видивляючись Дейна. Але спокійний глибокий синій обшир став пусткою; на берег накочувалися і відступали легенькі хвильки. Дейн зник.

Хтось згадав про розташовану неподалік базу ВПС США і побіг туди по допомогу. Не минуло й півгодини після зникнення Дейна, як у повітря злетів гелікоптер. Несамовито колошматячи повітря лопатями, він робив над морем біля пляжу дедалі ширші кола в пошуках зниклого відпочивальника. Але ніхто й не сподівався щось побачити. Потонулі опускаються на дно і не спливають по кілька днів. Минула година, коли за п’ятнадцять миль від берега пошуковці помітили Дейна — той спокійно лежав собі на лоні морських глибин, розпростерши руки і повернувши обличчя до неба. їм навіть здалося, що він живий і вітально гукає рятувальників, та коли машина, збиваючи воду в шипучу піну, опустилася достатньо низько, стало зрозуміло, що Дейн — мертвий. Пілот передав по радіо координати, з бази вирушив катер і за три години повернувся.

Звістка про загибель Дейна швидко поширилася серед критян. Вони любили спостерігати, як він гуляє, любили сором’язливо перекинутися з ним кількома словами. Ці люди зібралися чималим натовпом біля моря, жінки схожі на неоковирних чорних птахів, чоловіки — у старомодних мішкуватих брюках, розстебнутих у комірі білих сорочках із закоченими рукавами. Всі стояли мовчазними групами і чекали.

До берега підійшов катер. З нього на пісок вистрибнув кремезний старший сержант морської піхоти й обернувся, щоб взяти на руки загорнуте в ковдру тіло. Він пройшов лінією води і з допомогою ще одного чоловіка поклав свою ношу на пісок. Ковдра розкрилася — серед критян, що зібралися на березі, прошелестіла хвиля гучного шепоту. Вони скупчилися довкола тіла, притискуючи до обвітрених губ розп’яття; почали стиха голосити жінки, і їхнє голосіння, оте просте, без слів, «о-о-о-о!», здавалося, мало власну мелодію, таке скорботне, спокійне, глибинне, суто жіноче.

Була п’ята година дня; сонце, що ховалося за хмарами, котилося на захід, за похмуру скелю, воно освітило маленьку темну купку людей на березі моря, довге непорушне тіло на піску — з золотистою засмаглою шкірою, заплющеними очима, чиї вії настовбурчилися гострячками через висохлу в них сіль, зі слабкою усмішкою на посинілих вустах. Коли з’явилися ноші, усі разом — критяни та американські військовики — понесли Дейна геть від моря.

В Афінах вирувала революція, натовпи бунтівників порушували усталений порядок, але полковник ВПС США, тримаючи у руці блакитний австралійський паспорт Дейна, зв’язався зі своїм начальством через спеціальну радіочастоту. Його фах був позначений словом «Студент», а на останній сторінці в графі «Найближчі родичі» значилося ім’я Джастини та її лондонська адреса. Не переймаючись юридичним значенням терміну «Найближчі родичі», Дейн вніс у паспорт ім’я сестри тому, що Лондон був набагато ближчим до Рима, аніж Дрогеда. Квадратну чорну валізку зі священицьким приладдям Дейна, знайдену в його готельному номері, відчиняти не стали, і вона, разом із великою валізою, чекала допоки дадуть вказівки — куди переслати речі небіжчика.


* * *

Коли о дев’ятій ранку в помешканні Джастини задзвонив телефон, вона перевернулася, розліпила заспане око і завмерла, проклинаючи бісів телефон і обіцяючи собі, що неодмінно попросить домовласника вимкнути його. Якщо решта світу вважала за доречне й потрібне займатися своїми справами з дев’ятої ранку, то чому вони мали нахабство вимагати від неї того самого?

Але телефон дзвонив і дзвонив. Може, то Рейн? Ця думка схилила шальки терезів на користь свідомого, а не сонного буття, і Джастина, вибравшись із ліжка, неохоче попленталася до великої кімнати. Німецький парламент зібрався на позачергову сесію, вона ось уже тиждень не бачилася з Райнером і без особливого оптимізму розцінювала свої шанси побачитися з ним хоча б через тиждень. Але, може, кризу вирішили, і він телефонує їй сказати, що невдовзі приїде.

— Алло?

— Міс Джастина О’Ніл?

— Так, це я.

— Вас турбують з австралійського посольства в Олдвічі, — сказав голос з англійським акцентом. Джастина була ще надто сонна й зморена, щоб розібрати почуту назву, до того ж її свідомість і не до кінця переварила той факт, що цей не Рейнів голос.

— Ага, австралійське посольство. — Вона позіхнула й однією ногою почесала другу.

— Ви маєте брата, пана Дейна О’Ніла?

Очі Джастини широко розкрилися.

— Так, маю.

— Наразі він перебуває в Греції, міс О’Ніл?

Вона міцно вчепилася пальцями ніг у килимок.

— Так, це правда. — їй і на думку не спало поправити співбесідника, бо Дейн був не «пан», а «отець».

— Міс О’Ніл, я з великим жалем сповіщаю, що на мене покладено печальний обов’язок повідомити вам одну погану новину.

— Погану новину… Погану новину? А що таке? У чому справа?

— Я з великим сумом сповіщаю вас, що ваш брат, пан О’Ніл, потонув учора на Криті, настільки я розумію, загинув смертю героя, рятуючи з моря утоплеників. Однак, ви, напевне, знаєте, що в Греції революція, і та інформація, яку ми маємо, є уривчастою, і, можливо, не зовсім точною.

Телефон стояв під стіною, і Джастина сперлася, скориставшись її мовчазною непорушно-солідною підтримкою. Коліна її підігнулися і вона повільно сповзла вниз, аж поки опустилася на підлогу й скрутилася калачиком. Не сміючись і не плачучи, а видаючи щось середнє між першим та другим, вона хлипала і хапала ротом повітря. Дейн потонув. Хлип. Дейн загинув. Хлип. Крит. Дейн потонув. Хлип-хлип. Він мертвий, мертвий.

— Міс О’Ніл? Ви мене чуєте, міс О’Ніл? — наполягав голос.

Загинув. Потонув. Мій брат!

— Міс О’Ніл, відповідайте!

— Так, так, так, так! О, Боже, так, я вас чую.

— Настільки я розумію, ви — його найближча родичка, тому нам потрібні ваші вказівки стосовно того, що робити з тілом. Міс О’Ніл, ви мене чуєте?

— Так, так!

— Що ви пропонуєте нам зробити з тим тілом, міс О’Ніл?

Тіло! Тепер він був «тілом», вони навіть не казали «його тіло», сказали лише «з тим тілом». Дейн, мій бідолашний Дейн. Тепер він — тіло. «Кажете, найближча родичка?» — почула вона власний голос, слабкий і тоненький, змучений риданнями.

— Я не найближча родичка Дейна. Напевне, це має бути моя мати.

З того боку лінії настала пауза.

— Ви ставите нас у вкрай скрутне становище, міс О’Ніл. Якщо ви — не найближча родичка, то ми змарнували дорогоцінний час. — Ввічливе співчуття змінилося нетерплячим роздратуванням. — Схоже, ви так і не зрозуміли, що в Греції революція, а нещасний випадок стався на острові Крит, іще більш віддаленому та з гіршим зв’язком. Ситуація вкрай складна. Зв’язатися з Афінами майже неможливо, і нам дали розпорядження негайно передати побажання та вказівки найближчих родичів стосовно тіла. Ваша мати з вами? Дайте їй слухавку, будь ласка.

— Моєї матері тут немає. Вона в Австралії.

— В Австралії? Господи, далі — більше! Тепер нам доведеться надсилати телеграму до Австралії, а це ще більша затримка. Міс О’Ніл, якщо ви — не найближча родичка, то чому ж у паспорті вашого брата вказано, що саме ви нею і є?

— Не знаю, — відповіла Джастина — і почула власний сміх.

— Дайте мені адресу вашої матері в Австралії, ми негайно пошлемо їй телеграму. Ми маємо знати, що робити з тілом! Відповідь на телеграму прийде лише за дванадцять годин, сподіваюся, ви розумієте, що це означатиме затримку ще на дванадцять годин. А затримка — це подальші ускладнення.

— Тоді не гайте часу на телеграми і зателефонуйте їй.

— Міжнародні телефонні розмови не передбачені в бюджеті, міс О’Ніл, — суворо відказав голос. — Тому дайте мені ім’я та адресу вашої матері.

— Місіс Меґі О’Ніл, — проказала по пам’яті Джастина. — Ферма Дрогеда, район Джилленбоун, штат Новий Південний Уельс, Австралія. — А потім по буквах назвала чиновнику незнайомі назви.

— Іще раз висловлюю вам моє глибоке співчуття, міс О’Ніл.

На протилежному боці клацнуло, і почувся безперервний гудок набору. Джастина сиділа на підлозі, тримаючи на колінах слухавку. «То, напевне, якась помилка, і незабаром з’ясується. Дейн потонув? Абсурд! Він плавав, як чемпіон світу! Ні, цього не може бути, це неправда. Та ні, правда, Джастино, і ти це знаєш. Ти не поїхала з ним захищати його й оберігати, от він і потонув. Саме ти була його захисником змалечку, тому мусила теж там бути. І якщо тобі не вдалося б його врятувати, то мусила потонути разом із ним. А не поїхала ти з ним тому, що тобі хотілося бути в Лондоні й кохатися з Рейном».

Думки плуталися, мислити було важко. Все було важко. Здавалося, тіло відмовилося слухати її, навіть ноги. У голові не лишилося місця ні для кого, окрім Дейна, думки ходили довкола нього колами, що все звужувалися й звужувалися. Аж поки вона згадала про матір та мешканців Дрогеди. О, Господи! Ця страшна новина дійде туди, дійде до неї, дійде до них. Мама навіть не приїхала подивитися, яким прекрасним було обличчя її сина, коли його висвячували в сан. Мабуть, вони пошлють телеграму до джилійського відділка поліції, немолодий сержант Ерн увіпхається до свого авто і поїде нескінченними милями до Дрогеди — сказати моїй матері, що її єдиний син загинув. Цей сержант не годиться для такої делікатної місії, бо вона майже не знає його. «Місіс О’Ніл, прийміть мої сердечні співчуття, ваш син загинув». Ввічливі, поверхові й порожні слова… Ні! Я не дозволю їм завдати їй болю, тільки не їй, бо вона — і моя мати також! Тільки не так, не так, як про це довелося почути мені.

Джастина взяла зі столика апарат, приклала слухавку до вуха і набрала номер оператора.

— Комутатор? Мені, будь ласка, міжнародну лінію. Здрастуйте, я хочу терміново зателефонувати до Австралії, Джилленбоун один-два, один-два. І, будь ласка, покваптеся.


* * *

Меґі сама відповіла на дзвінок. Було пізно, і Фіона вже пішла спати. Останнім часом їй не хотілося лягати рано, і вона воліла сидіти на веранді, слухаючи цвіркунів та жаб, дрімати над книжкою та віддаватися спогадам.

— Алло?

— Вас викликає Лондон, місіс О’Ніл, — повідомила джилійська телефоністка.

— Привіт, Джастино, — сказала Меґі так, наче нещодавно з нею розмовляла. Втім, Джассі час від часу таки телефонувала додому, щоб дізнатися, як справи.

— Мамо, це ти, мамо?

— Так, твоя мама слухає, — лагідно відповіла Меґі, відчувши розпач Джастини.

— Ой, мамо, мамо! — У слухавці почулося щось схоже на схлип чи зойк. — Мамо, Дейн загинув. Дейн загинув!

Під її ногами розверзлася прірва. Страшна і бездонна. Меґі зісковзнула в неї, відчула як її краї зімкнулися у неї над головою і збагнула, що до скону з неї не вибереться. «Яку ж капость іще не утнули боги?» Треба було добряче подумати, перш ніж таке казати. Як же ж вона могла спитати таке? Хіба ж вона не знала? Не спокушай богів, бо вони це люблять. Не поїхавши до Рима споглядати отой найпрекрасніший момент у його житті, вона гадала, що нарешті відплатила богам, повернула їм борг. І Дейн звільниться від цього боргу — і від неї. Вона гадала, що відплатить тим, що не побачить такого дорогого їй обличчя сина. Задушлива прірва зімкнулася над нею. Меґі стояла, розуміючи, що вже надто пізно, що вона нічим не зарадить.

— Джастино, дорогенька моя доцю, — відповіла Меґі мужнім і твердим голосом. — Заспокойся і розкажи мені все, як є. Ти впевнена, що ці відомості достовірні?

— Мені телефонували з австралійського посольства, бо чомусь подумали, що я — його найближча родичка. То був якийсь жахливий чоловік, який добивався від мене тільки одного: що робити з тілом? Він безперервно називав Дейна «тілом». Наче він вже не мав на своє тіло права, наче воно було не його, а чиєсь інше. — Меґі почула, як донька схлипнула. — Господи, я впевнена, що тому чоловікові самому було соромно за те, що йому довелося так казати! Ой, мамо! Дейна більше нема!

— Як це сталося, Джастино! Де? У Римі? Чому Ральф не зателефонував?

— Ні, не в Римі. Мабуть, кардинал іще нічого про це не знає. На Криті. Той чоловік із посольства сказав, що він потонув, когось там рятуючи. Він був у відпустці, мамо, просив, щоб я теж із ним поїхала, а я не поїхала, бо хотіла грати Дездемону, хотіла бути з Рейном. Який жаль, що я не поїхала з Дейном! Якби я була там, цього могло й не трапитися. Господи, що ж мені робити?

— Припини, Джастино, — суворо сказала Меґі. — Припини істерику і спробуй думати інакше, чуєш мене. Дейну б твоя поведінка не сподобалася. Трапляється всяке, чому — нам не дано знати. Тепер найважливіше — щоб із тобою все було гаразд, щоб я не втратила вас обох. Ти єдина, хто у мене лишився. Ой, Джассі, це так далеко, так далеко! Світ — великий, надто великий. Приїжджай додому, до Дрогеди! Мені нестерпно думати, що ти там сама-одна.

— Ні, я маю працювати. Робота для мене — єдиний вихід. Якщо я не працюватиму, я збожеволію. Я нікого не хочу бачити, мені не потрібні люди, не потрібен комфорт. Ой, мамо! — несамовито розридалася вона. — Як ми житимемо без нього?

А й справді — як? Хіба то життя? Бог дав, Бог забрав. З праху ти вийшов, на прах і обернешся. Життя — це для тих із нас, хто спіткнувся в житті, для невдах. Жадібний Бозя забирає собі найкращих, а залишає світ решті нас, щоб ми у ньому гнили заживо.

— Ніхто не знає, скільки йому відведено жити, — прошепотіла Меґі. — Джассі, велике спасибі тобі, що ти сама мені зателефонувала і сказала.

— Мені була нестерпна думка, що цю новину принесе тобі якийсь чужинець, мамо. Тільки не так, не від чужинця. Що ж ти робитимеш? І що ти можеш зробити?

Зібравши докупи всю силу волі, Меґі спробувала передати через тисячі миль потік сердечного тепла і втіхи своїй убитій горем доньці в Лондоні. Її син помер, але дочка ще жива. Її треба підтримати, відновити цілісність її особистості. Якщо ще можна. Здавалося, за все життя Джастина любила тільки Дейна. І більше нікого, навіть себе.

— Люба Джастино, не плач. Спробуй не впадати у розпач. Дейну це не сподобалося б, хіба ж ти не знаєш? Приїжджай додому і все забудь. Ми й Дейна перевеземо додому. Юридично він тепер знову мій, він більше не належить Церкві, тому вони не зможуть завадити. Я негайно зателефоную до австралійського посольства в Англії та до посольства в Афінах, якщо зможу додзвонитися. Він мусить повернутися додому! Мені нестерпна сама думка про те, що мій син покоїтиметься десь далеко від Дрогеди. Тут його місце, він має повернутися додому. Приїжджай разом із ним, Джастино.

Та Джастина, зсунувшись копичкою під стіною, хитала головою, наче матір могла її бачити. Повернутися додому? Вона ніколи не зможе цього зробити. Якби вона поїхала з Дейном, він не загинув би. Повернутися додому і до скону дивитися на материне обличчя? Ні, про це й думати не можна.

— Ні, мамо, — відповіла вона, відчуваючи, як сльози, гарячі, мов розплавлений метал, котяться по щоках. Хто ж це вигадав, що люди, глибоко зворушені горем, не плачуть? Той, хто це сказав, нічого про це не знає! — Я залишуся тут і працюватиму.

Я приїду додому разом із Дейном, але потім повернуся. Я не зможу жити на Дрогеді.

Три дні чекали вони, немов у вакуумі, не знаючи, що робити, Джастина в Лондоні, Меґі та родина на Дрогеді, у душі перетворюючи офіційне мовчання на слабеньку надію. Після тривалої мовчанки має виявитися, що це помилка, ясна річ помилка, бо якби це було правдою, то вони про це вже дізналися б. Невдовзі усміхнений Дейн постане на порозі у Джастини і скаже, що все те було дурною помилкою. У Греції революція, тому можливі всілякі дурні помилки. На порозі з’явиться Дейн і зневажливо висміє саму думку про його смерть, він стоятиме високий, сильний і усміхнений. Надія зростала, вона зростала з кожною хвилиною їхнього чекання. Така підступна і непевна, така моторошна надія. Він не загинув, ні! Не потонув, ні! Хто завгодно, але тільки не Дейн, бо він прекрасно плавав, міг здолати будь-який морський шторм і вижити. І вони чекали, внутрішньо не приймаючи тієї звістки, бо сподівалися, що вона виявиться хибною. І не поспішали сповіщати знайомих та Рим.

На четвертий ранок Джастина отримала повідомлення. Немічно, немов стара бабця, знову зняла вона слухавку і попросила з’єднати її з Австралією.

— Привіт, мамо.

— Привіт, Джастино.

— Ой, мамо… Вони вже його поховали, ми не зможемо привезти його додому! Що ж нам робити? У посольстві тільки й сказали, що Крит — великий острів, назви села вони не знають, і поки вони чекали на телеграму-відповідь, Дейна кудись хутко відвезли й закопали. І тепер він лежить десь у безіменній могилі! Я не можу вибити собі візу до Греції, ніхто не хоче допомагати, всюди хаос! Що робити, мамо?

— Зустрічай мене в Римі, Джастино, — сказала Меґі.

Всі, окрім Енн Мюллер, скупчилися біля телефону, не в змозі оговтатися від шоку. Здавалося, чоловіки за три дні постаріли років на двадцять, а Фіона, мов якась зсохла стара пташина, сива й скоцюрблена, бродила кімнатами, безперервно повторюючи: «І чому ж то була не я? Чому ж Він мене не забрав замість нього? Я ж уже така стара, така стара! І не проти вирушити на той світ, чому ж це мав бути він? Чому не я? Я ж така стара!» Енн злягла, і місіс Сміт, Мінні та Кет плакали весь час, навіть уві сні. Меґі мовчки поклала слухавку й поглянула на них. Оце і вся Дрогеда, все, що від неї лишилося: невеличка купка старих дідів та бабць, бездітних і духовно надламаних.

— Дейн загубився, — сказала вона. — Ніхто не може його знайти — його поховали десь на Криті. Це ж так далеко! Хіба може він покоїтися так далеко від Дрогеди? Я їду до Рима, до Ральфа де Брикасара. Хто ж, як не він, мусить мені допомогти?


* * *

До кабінету кардинала де Брикасара увійшов секретар.

— Ваше преосвященство, я не хотів вас турбувати, але з вами хоче зустрітися якась пані. Я пояснив їй, що тепер проходить конгрес, що ви зайняті й не маєте часу на зустрічі, та вона наполягає, що сидітиме у вестибюлі доти, поки ви з нею не зустрінетеся.

— У неї якесь горе, отче?

— Велике горе, ваше преосвященство, це легко помітити. Сказала мені передати вам її ім’я: Меґі О’Ніл. — Секретар промовив її ім’я з легким іноземним акцентом, і воно прозвучало, як «Мехі Онейл».

Кардинал пополотнів, і колір його обличчя зрівнявся з кольором його сивого волосся. Він поволі підвівся.

— Ваше преосвященство! Вам зле?

— Та ні, отче, я почуваюся прекрасно, дякую. Скасуйте всі призначення до подальших розпоряджень і негайно запросіть до мене пані Меґі О’Ніл. Нас нікому не можна турбувати, окрім Його Святості.

Священик вклонився і вийшов. «О’Ніл. Ну аякже! Це прізвище молодого Дейна, слід би вже й запам’ятати. У палаці кардинала всі казали просто «Дейн». Дуже жаль, що Меґі довелося чекати. Якщо Дейн був улюбленим племінником його преосвященства, то пані Меґі О’Ніл — улюбленою сестрою».

Коли Меґі увійшла до кабінету, кардинал ледве упізнав її. Востаннє він бачився з нею тринадцять років тому; їй було п’ятдесят три, а йому сімдесят один. Тепер вони обидва постаріли. Її обличчя не змінилося, скоріш «усілося» в нову форму, не схожу на ту, яка існувала в його уяві. Ніжність змінилася гострою дошкульністю, лагідність — нальотом залізної рішучості. Меґі нагадувала жваву старіючу і владно-примхливу мученицю, а не відсторонено-задумливу святу, яка жила в його снах. Краса її, очі ясні та сріблясто-сірі досі вражали, але і краса, і очі стали суворішими, а колись яскраве волосся зблякло до тьмяно-бежевого, як у Дейна, і в ньому майже не було життя. Але найбільш бентежним було те, що вона не затримала на ньому погляду, не дала можливості задовольнити ніжну цікавість.

Не в змозі привітатися з «такою» Меґі просто й невимушено, він з офіційним виглядом вказав їй на крісло.

— Сідайте, будь ласка.

— Дякую, — відповіла Меґі так само офіційним тоном.

І тільки коли вона сіла і він зміг роздивитися її всю, кардинал помітив, які набряклі були у неї литки та ступні.

— Меґі! Ти прилетіла сюди з Австралії, не перериваючи подорожі на відпочинок? Що сталося?

— Так, я прилетіла прямим рейсом, — відповіла вона. — Останні двадцять дев’ять годин я провела у літаках — від Джилі до Рима, я тільки й робила, що витріщалася на хмари й думала. — Її голос був жорсткий і холодний.

— Що сталося? — повторив кардинал роздратовано, збентежено і з погано прихованим страхом.

Відірвавши погляд від своїх ніг, Меґі незмигно дивилася на нього.

У її очах було щось жахливе, щось настільки темне й лячне, що у нього по потилиці побігли мурашки, і він підняв руку, щоб потерти її.

— Дейн загинув, — відповіла Меґі.

Рука кардинала ковзнула й упала на його вкриті червоною сутаною коліна, наче в ганчіркової ляльки.

— Загинув? — повільно мовив він. — Дейн загинув?

— Так. Потонув шість днів тому на Криті, рятуючи з моря якихось жінок.

Він нахилився вперед і затулив обличчя руками.

— Помер? — почула Меґі ледь розбірливі тихі слова. — Дейн помер? Мій прекрасний хлопчик! Не може бути, що він помер! Дейн — він був ідеальним священиком, таким, яким мені не вдалося стати. Він мав те, чого не мав я. Він завжди це мав у собі — і всі ми це бачили — всі ми, хто так і не зміг стати ідеальним священиком. Загинув? О, Боже милосердний!

— Не турбуйся за свого милосердного Бога, Ральфе, — сказала незнайомка, що сиділа напроти нього. — Бо маєш важливіші справи. Я прийшла по допомогу, а не для того, щоби стати свідком твого горя. У повітрі я розмірковувала, як же краще тобі про це сказати, і витріщалася на хмари, намагаючись усвідомити, що Дейн загинув. І тепер твоє горе не розчулить мене.

Одначе коли він відірвав руки від свого обличчя, її холодне й мертве серце тіпнулося, стиснулося й підскочило. То було обличчя Дейна, і на ньому відбилося страждання, якого Дейн не зазнав. «О, хвала Всевишньому! Хвала Всевишньому, що він загинув, і йому ніколи не доведеться пережити те, що пережив цей чоловік, що довелося пережити мені».

— А чим я можу допомогти, Меґі? — тихо спитав він, придушуючи власні емоції та вдягаючи на обличчя глибокодумну маску духовного наставника.

— У Греції панує хаос. Дейна поховали десь на Криті, і я не можу з’ясувати — де, як і чому. Лише припускаю, що мої вказівки щодо відправлення його літаком додому відкладалися через громадянську війну, а Крит — це не Австралія. Ніхто не пред’явив прав на тіло, місцеві власті, мабуть, вирішили, що Дейн не мав родичів, і поховали його. — Вона напружено подалася вперед. — Я хочу забрати свого хлопчика, Ральфе, я хочу, щоб його знайшли і відправили туди, де йому місце — додому, на Дрогеду. Я пообіцяла Джимсу, що неодмінно привезу його додому і я це неодмінно зроблю, навіть якщо мені доведеться проповзти навкарачки через усі цвинтарі Криту. І не здумай ставити йому розцяцьковану усипальницю католицького священика, Ральфе. Доки я жива, я цього не дозволю і навіть готова судитися. Дейн має повернутися додому.

— Ніхто не забере в тебе це право, Меґі, — лагідно мовив кардинал. — Церква прохає лише одного — щоби земля під могилу була освячена католицьким священиком, тільки й того. Я теж заповідав поховати мене на Дрогеді.

— Я не можу пробитися через усю цю бюрократію, — говорила вона далі, наче й не чула його слів. — Я не розмовляю грецькою і не маю ані влади, ані впливу. Саме тому я звертаюсь до тебе, щоб ти вдався до своєї влади і свого впливу. Поверни мені сина, Ральфе!

— Не хвилюйся, Меґі, ми повернемо його, хоча це може зайняти певний час. У Греції прийшли до влади ліваки, а вони проти католиків. Однак, я, на щастя, маю в Греції друзів, тому все буде зроблено. Дозволь мені запустити цей процес негайно, і не турбуйся. Дейн — священик Святої Католицької церкви, ми неодмінно повернемо його.

Його рука потягнулася було до мотузки дзвінка, але Меґі своїм холодним лютим поглядом зупинила її.

— Ти не зрозумів, Ральфе. Я не хочу, щоби ти запускав офіційний механізм. Мені потрібен мій син — не наступного тижня чи місяця, а зараз! Негайно! Ти говориш грецькою, можеш роздобути візи для себе й для мене, можеш добитися реального результату. Я хочу, щоби ти негайно поїхав зі мною до Греції і допоміг мені забрати свого сина.

Багато почуттів відбилося в очах кардинала: ніжність, співчуття, потрясіння, горе. Але це були очі священика — розумні, логічні, сповнені здорового глузду.

— Меґі, я люблю твого сина так, наче він — мій рідний син, але я не можу покинути Рим. Я ж не вільний у своїх вчинках, і ти знаєш це краще за інших. Хоч як би я не співчував тобі, хоч як би я не співчував самому собі, я не можу покинути Рим у розпал життєво важливого конгресу. Я помічник Його Святості.

Меґі відкинулася на спинку крісла, спантеличена й обурена до глибини душі, а потім з легкою усмішкою на вустах похитала головою, немов то були вибрики якогось бездушного предмета, на який вона не має здатності впливати. Потім вона здригнулася, облизала пересохлі губи, немов приймала якесь важливе рішення, і сіла, заклякнувши, з прямою спиною.

— Ти й справді любиш мого сина, як і свого рідного, Ральфе? — спитала вона. — А чи багато ти зробив би заради рідного сина. Чи сказав би ти тоді його матері, відкинувшись у кріслі, «Ні, вибач, ніяк не можу відволіктися від нагальних справ»? Ти зміг би сказати це матері свого сина?

Очі Дейна, але не Дейна. Вони дивляться на неї, спантеличені, зболені й безпорадні.

— Я не маю сина, — відказав кардинал, — але з того, чого навчив мене твій син, найголовнішим є ось що: моя найперша і найголовніша вірність — це вірність Всемогутньому Богу.

— Дейн був твоїм сином, — тихо мовила Меґі.

Він отетеріло витріщився на неї.

— Що?!

— Кажу, Дейн був твоїм сином. Я покидала острів Метлок вагітною. Дейн — від тебе, а не від Люка О’Ніла.

— Це… не… це неправда!

— Я не збиралася тобі про це розповідати взагалі, навіть сьогодні. Чи ти вважаєш, що брешу?

— Можливо, — відповів він слабким тремтячим голосом. — Щоб повернути Дейна.

Вона підвелася, стала над його кріслом, оббитим червоною парчею, взяла його тонку, суху, як пергамент руку, нахилилася і поцілувала перстень, затуманивши до молочності своїм диханням його рубін до тускло-молочного кольору.

— Всім, що ти вважаєш для себе святим, Ральфе, я клянуся, що Дейн був твоїм сином. Він не був і не міг бути сином Люка О’Ніла. Клянуся тобі його смертю.

Почувся зойк — звук, який видає душа, проходячи у ворота пекла. Ральф де Брикасар упав із крісла уперед, скоцюрбившись у своїй червоній мантії на підлозі, немов велика калюжа свіжої крові, затулив обличчя ліктями, руками вчепився у волосся і заплакав.

— Плач! — сказала Меґі. — Плач, бо ти тепер знаєш! Це правильно, що хоч один із його батьків проливає за Дейном сльози. Плач, Ральфе! Двадцять шість років був у мене твій син, а ти не знав цього і навіть не помічав. Не зміг помітити, що він — твоє продовження, з голови до п’ят! Моя мати збагнула це відразу ж після пологів, а ти так і не спромігся. Твої руки, твої ступні, твоє обличчя, твої очі, твоє тіло. Тільки колір волосся він мав свій, відмінний від твого, а все решта в ньому було твоїм. Тепер ти розумієш? Посилаючи його до тебе, я написала у листі: «Що я вкрала, я повертаю». Пам’ятаєш, Ральфе? Та тільки ми обидва вкрали, Ральфе. Ми обидва вкрали те, що ти поклявся віддати Богу, і тепер удвох маємо платити.

Вона сіла у крісло, невмолима й безжальна, і дивилася на червону фігуру на підлозі, що корчилася в агонії болю.

— Я кохала тебе, Ральфе. Але ти ніколи не був моїм. Тому я змушена була поцупити те, що могла взяти від тебе. Дейн був моєю часткою, всім тим, що я спромоглася в тебе забрати. І поклялася, що ти ніколи про це не дізнаєшся, поклялася, що не дам тобі ані найменшої можливості забрати його від мене. А він сам подарував себе тобі, з власної волі. Він називав тебе прикладом бездоганного священика. Як же я сміялася з цих слів! Але ні за що у світі не бажала я подарувати тобі таку зброю, як знання про те, що він — твій син. Хіба що ціною його смерті. Ціною його смерті. Ні за що менше за його смерть я тобі цього не сказала б. Втім, тепер це не має значення. Дейн більше не належить ані мені, ані тобі. Він належить Богу.


* * *

Кардинал де Брикасар найняв у Афінах приватний літак; він, Меґі та Джастина привезли Дейна додому, на Дрогеду, живі сиділи мовчки, а померлий мовчав на ношах, вже нічого не потребуючи на цій землі.

«Маю відслужити цю месу, цей реквієм за моїм сином. Плоть від плоті моєї, мій син. Так, Меґі, я вірю тобі. Коли я прийшов до тями і оговтався, то я б повірив тобі й без твоєї страшної клятви. Вітторіо збагнув це, лишень поглянувши на хлопця, і я, напевне, в душі теж знав. То був твій сміх, який я почув тоді з-за куща троянд, але очі, що дивилися на мене, то були мої очі, очі мого безневинного дитинства. Фіона знала. Енн Мюллер теж знала. Але не ми, чоловіки. Ми не годимося, щоб нам таке казали. Саме так вважаєте ви, жінки, приховуючи свої таємниці, повертаючись до нас спинами за ту зневагу, яку продемонстрував вам Господь, не створивши вас за Своєю подобою. Вітторіо знав, але жіноча частина єства затулила йому рота. Яка ж майстерна й досконала помста!

Скажи це, Ральфе де Брикасар, розкрий рот, підніми свої руки, осіни хрестом, починай промовляти молитву латиною за душу померлого. Який був твоїм сином. Якого ти любив більше, аніж його матір. Так, більше! Бо він був твоїм відтворенням, твоїм продовженням, тільки в досконалішій формі».

— В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духу…

У каплиці ніде було яблуку впасти; там були всі, хто мав бути. Кінґи, О’Рурки, Девіси, П’ю, Гордони, Кармайкли, Гоуптони. І Клірі — дрогедські мешканці. Надія зблякла, світло згасло. Попереду, у великій освинцьованій труні — отець Дейн О’Ніл, всипаний трояндами. Чому щоразу, коли він повертався до Дрогеди, квітнули троянди? Надворі жовтень, розпал весни. Звісно, вони буятимуть. Бо настав їхній час.

— Санктус… Санктус… Санктус…

«Знай, що на тебе чекає Святая Святих. Мій Дейне, мій сину прекрасний. Так краще. Я не хотів би, щоб ти став таким, яким є я. Чому я кажу тобі це — сам не знаю. Воно тобі не потрібно. І ніколи не було потрібно. Те, що я знаходив навпомацки, ти знав інтуїтивно. Не ти нещасний, а ми — ті, що тут зібралися, ті, що залишилися. Пожалій нас, коли настане наш час, допоможи нам».

— Ite, Missa est… Requescat in pace…[18]

З каплиці — через галявину, повз евкаліпти-привиди, троянди, перцеві дерева — і до цвинтаря.

«Спочивай, любий Дейне, бо лише добрі помирають рано. Чому ми оплакуємо тебе? Ти щасливець, бо рано уникнув цього важкого виснажливого життя. Мабуть, оце і є пекло — тривалий термін земного ув’язнення. Мабуть, ми страждаємо у пеклі саме під час життя…»

День скінчився, ті, хто приїхали попрощатися з померлим, роз’їхалися по домівках, а дрогедці тинялися по будинку, уникаючи одне одного; кардинал Ральф не наважувався навіть поглянути на Меґі. Джастина поїхала з Джин та Боєм Кінґами. Щоб встигнути на денний літак до Сіднея, а там — на нічний літак до Лондона. Він майже не чув її чарівливого хрипкого голосу, майже не бачив отих дивних блідих очей. Відтоді, як Джастина зустріла його та Меґі в Афінах і до від’їзду з Джин та Боєм Кінґами, ця жінка більше нагадувала примару, яка надійно відгородилася від усіх, оточивши себе щільною захисною оболонкою. Чому ж вона не зателефонувала Райнеру Гартгайму, щоб той її супроводив сюди? Хіба ж вона не знає, як він її кохає, як йому хотілося б бути з нею? Але ця думка жодного разу не залишилася надовго у змореній голові кардинала Ральфа, і тому він Райнеру не зателефонував, хоча раз по раз згадував про це відтоді, як сів у Римі в літак. Дивні вони, ці мешканці Дрогеди. Не люблять горювати у компанії; воліють залишатися на самоті зі своїм болем.

Після вечері, яка так і зосталася неторкнутою, у вітальні лишилися Фіона, Меґі та кардинал Ральф. Усі сиділи мовчки; цокання позолоченого бронзового годинника на мармуровій камінній дошці ударами грому відлунювало по кімнаті, а намальовані очі Мері Карсон із мовчазним викликом витріщалися через кімнату на портрет Фіониної бабусі. Фі та Меґі сиділи разом на кремовій софі, злегка торкаючись плечима; кардинал Ральф не пригадав випадку, щоб вони коли-небудь були так близько одна до одної. Але вони сиділи мовчки і не дивилися — ані одна на одну, ані на нього.

Він спробував збагнути, що ж він зробив не так. Бо біда була в тому, що він надто багато зробив не так. Гординя, амбіційність, дещиця безпринципності. А поміж ними квітнула любов до Меґі. Але йому гак і не довелося пізнати вершину щастя отої любові. А що було, якби він знав, що Дейн — його син? Чи міг би він любити хлопця ще сильніше — якби знав? Чи обрав би він інший шлях, якби дізнався про сина? «Так!» — кричало його серце. «Ні», — глузливо кепкував його розум.

Він із несамовитою жорстокістю накинувся на самого себе. «Дурень! Ти мав би втямити, що Меґі не повернеться до Люка! Мусив відразу ж здогадатися, чиєю дитиною був Дейн! Бо вона ж так пишалася хлопцем! Він був, як вона сказала в Римі, єдиним, що вона змогла у тебе взяти. Що ж, Меґі, ти й справді взяла у мене найкраще. Господи, Ральфе, як же ти не второпав, що він — твій син? Ти принаймні міг здогадатися, коли він, вже дорослий, прибув до тебе, хоча мав здогадатися раніше. Вона чекала, що ти побачиш, до нестями прагнула, щоб ти побачив; якби тобі це вдалося, то вона приповзла б до тебе на колінах. Але ти був незрячий. Ти не хотів бачити. Ральф Рауль, кардинал де Брикасар — он чого ти прагнув, он ким ти хотів стати, ти хотів цього більше, ніж її, більше, ніж свого сина. Більше, ніж свого сина!

Кімната наповнилася короткими скриками, шерхотом, шепотом; годинник цокав в унісон із його серцем. І раптом синхронність порушилася. Серце відстало від ритму годинника. Меґі та Фіона повільно, наче спливаючи у воді, підвелися і рушили до нього; крізь водянистий туман він бачив їхні перелякані обличчя; вони щось казали йому, але він не чув, не розумів.

— А-а-а-а! — скрикнув він, нарешті зрозумівши.

Він ледь усвідомлював біль, зосередився на доторках Меґі, яка обняла його, на тому, як він безсило зронив на неї голову. Але йому вдалося таки повернутися і побачити її очі, зазирнути в них. Він спробував сказати: «Пробач мені», і побачив, що вона давним-давно пробачила йому. Вона знала, що отримала все, що могла, — і найкраще. Потім йому захотілося сказати їй щось настільки бездоганне, щоб вона назавжди втішилася і заспокоїлася, але побачив, що цього теж не треба робити. Хоч як би важко їй не було, вона знесе і перетерпить усе. Усе! Кардинал заплющив очі й востаннє дозволив собі подумки злитися з Меґі й забутися в ній.

Загрузка...