Ті, що співають у терні

14

Не бажаючи, щоб хто-небудь знав про її повернення, Меґі виїхала до Дрогеди на поштовій вантажівці разом зі старим Блуї Вільямсом; кошик із Джастиною вона поклала поруч на сидіння. Блуї був радий її бачити, і жваво розпитував, що ж вона робила останні чотири роки, але на під’їзді до ферми замовк, інтуїтивно вловивши її бажання приїхати додому тихо і спокійно.

Назад — до брунатного та сріблястого, назад — до пилюки, назад — до тої прекрасної чистоти та широти, якої так бракувало північному Квінсленду. Немає тут пишної рослинності, не гниє вона так швидко, щоб звільнити місце для нової, — лише повільна неминучість, що обертається у неозорому просторі, мов сузір’я. Кенгуру — їх навіть побільшало. Милі й маленькі, симетричні вільги, такі кругленькі та по-материнському статечні, майже соромливі. Какаду, що рожевими хвилями знімалися зі шляху при наближенні вантажівки. Прудконогі ему. Нахабні кролики, що зістрибували з дороги, здіймаючи маленькі клубочки білого пилу. Вибілені скелети мертвих дерев у траві. Марево гаїв бовваніло на далекому викривленому обрії, коли вони проїжджали пасовиськами ферми Діббан-Діббан, і тільки тремтливі блакитні лінії, що перетинали їх знизу, свідчили про те, що ці гаї — нереальні. Звук, за яким вона підсвідомо скучала, — самотнє й розпачливе каркання ворон.

Туманні покривала коричневого пилу, гнані сухим осіннім вітром, наче завіси брудного дощу. І трава, сріблясто-бежева трава Великого північного сходу, що тягнулася до неба, немов благословення.

Дрогеда, Дрогеда! Евкаліпти-привиди та гігантські перцеві дерева, що гудять бджолами. Скотопригінні двори та маслисто-жовті пісковикові будівлі, химерна, якась нетутешня зелена галявина газону довкола великого будинку, осінні квіти у саду, жовтофіолі та цинії, айстри і жоржини, нагідки й хризантеми, і троянди, троянди… У дворі на гравїї, стоїть місіс Сміт; вона спочатку отетеріло роззявляє рота, а потім сміється й плаче, біжать Мінні та Кет, своїми худими старечими руками обнімають їй душу. Бо Дрогеда — це домівка, а значить, душа й серце Меґі — тут, назавжди.

Вийшла Фіона — подивитися, що там за гармидер зчинився.

— Привіт, мамо. Я повернулася додому.

Сірі очі не змінили виразу, але оновлена, нещодавно подорослішала душа Меґі все зрозуміла. Мама була рада, але не знала, як це показати.

— Ти покинула Люка? — спитала Фі, вважаючи природним, що місіс Сміт та служниці втаємничені у суть справи не менше за неї.

— Так. І більше ніколи до нього не повернуся. Йому не потрібна ані домівка, ані діти, ані я.

— Діти?

— Так. У мене буде ще одна дитина.

Служниці заохали й заахали, а Фіона висловила свою думку стримано, але з явним задоволенням.

— Якщо ти йому не потрібна, ти вчинила правильно, що повернулася додому. Ми про тебе потурбуємося.

Її колишня кімната, що виходить вікнами на сади та на вигін Гоум Педдок. І сусідня кімната — для Джастини та нової дитинки, коли та народиться. О, як гарно бути вдома!

Боб теж був радий її бачити. Він ще більше нагадував Педді: трохи згорбився і став жилавим, бо сонце досуха випекло його шкіру та кості. Він мав батькову лагідну силу характеру, але тримав себе не по-батьківськи, мабуть, через те, що ніколи не був годувальником великої родини. А ще він був схожий на Фіону.

Тихий, задумливий, несхильний відверто висловлювати свої думки та почуття. З раптовим здивуванням Меґі подумала, що братові вже років тридцять п’ять, а він досі нежонатий. Невдовзі прийшли Джек та Г’юї — дві копії Боба, але без його авторитетності, сором’язливими усмішками привітали її повернення додому. «Ото ж бо й воно, — подумала Меґі, — брати такі сором’язливі, це все через землю, бо земля не потребує нарочитої відкритості та суспільних навичок. Вона потребує лише того, що їй дають, — мовчазної любові та безоглядної вірності».

Того вечора всі чоловіки Клірі були вдома, щоб розвантажити вантажівку кукурудзи, яку Джимс та Петсі привезли з Джилі від фірми «АМЛ і Ф».

— Ніколи не бачив такої посухи, Меґі, — сказав Боб. — Ані краплини дощу за два роки. А кролі стали ще більшою напастю, аніж кенгуру, бо з’їдають більше трави, аніж вівці та кенгуру разом. Ми спробуємо перейти на годування з рук, але ж ти знаєш, які вівці вередливі.

О, Меґі прекрасно знала, що таке вівці. Телепні, яких світ не бачив, нездатні засвоїти найелементарніші правила виживання. В оцих штучно виведених аристократичних клубках вовни не залишилося ані дещиці невеличкого мозку, який мали їхні дикі предки. Вівці нічого не бажали їсти, окрім трави або зрізаного листя чагарників. Але на фермі бракувало рук для різання чагарників, щоб задовольнити апетит понад ста тисяч овець.

— То ви не проти, щоби я вам допомагала?

— Ще б пак! Якщо ти об’їжджатимеш внутрішні пасовиська, як колись, Меґі, ти вивільниш одного-двох робітників на різання чагарників.

Надійні, як і їхнє слово, двійнята повернулися додому назавжди. В чотирнадцять років вони покинули інтернат «Риверв’ю», бо їм кортіло якомога швидше повернутися до чорноземних рівнин. Вони вже нагадували Боба, Джека та Г’юї, коли ті були підлітками, але замість звичної уніформи тваринників Великого північного заходу — старомодної фланелі та твілу, вони вбиралися у білі молескінові бриджі, білі сорочки, крислаті сірі капелюхи з пласким верхом та високі верхові черевики з еластичними халявами на пласких підошвах. Лише жменька аборигенів-метисів, що жили в занепалій частині району Джилі, мавпували американських ковбоїв — із їхніми розцяцькованими чоботами на високих підборах та широченними стетсонівськими капелюхами. Для простолюдина з чорноземних рівнин таке вбрання було безглуздою й непотрібною манірністю, частиною іншої культури. У чоботах на високих підборах важко йти крізь поросль та чагарники, а ходити чагарями часто доводилося.

Руда кобила та чорний мерин померли, і стайня стояла порожня. Меґі наполягала — їй досить і звичайної робочої конячини, але Боб з’їздив до Мартіна Кінґа й купив їй двох породистих коней: кремову кобилу з чорними гривою та хвостом і ногатого рудого мерина. Чомусь втрата рудої кобили засмутила Меґі сильніше, аніж розлучення з Ральфом. То була запізніла реакція, наче смерть коняки чітко підкреслила факт його від’їзду. Але так приємно знову опинитися на пасовиську, їхати верхи разом із псами, ковтати пилюку від отари мекаючих овець, дивитися на небо, птахів, землю…

Було страшенно сухо. Меґі пам’ятала, що трава на Дрогеді завжди переживала засуху, але не цього разу. Тепер трава порідшала, у ній з’явилися залисини, звідки проступала чорна земля з павутиною тріщин, що зяяли наче висохлі спраглі роти. За це треба було «дякувати» кролям. Вони і раніше завдавали чимало шкоди, але за чотири роки її відсутності розплодилися понад всякі розумні межі. Зненацька, наче за один день їхня кількість перевищила критичну масу. Кролі були скрізь, і вони їли дорогоцінну траву.

Вона навчилася ставити кролячі пастки; і хоча їй було вкрай неприємно бачити цих милих тваринок скалічених залізними пазурами капканів, вона, як людина від землі, робила те, що мала робити. Бо вбити заради того, щоб вижити, — це не жорстокість.

— Нехай їм чорт, тим змученим ностальгією емігрантам, які завезли з Англії кролів, — сердився Боб.

Ці емігранти погано знали Австралію, і їх сентиментальність, що спонукала привезти сюди цей небезпечний вантаж, порушила екологічний баланс континенту, на відміну від овець та корів, яких вирощували за науковими рекомендаціями з моменту завезення. В Австралії не знайшлося природного хижака, який контролював би кількість кролів, а завезені лисиці не прижилися. Цим — неприродним — хижаком мала стати людина, але надто мало було людей, а кролів — надто багато.

Коли Меґі розповніла і не могла їздити верхи, вона проводила час на фермі з місіс Сміт, Мінні та Кет, шиючи та в’яжучи одежинки для малюка, який ворушився в її животі. Він (а Меґі завжди думала, що це він) був її частиною так, як ніколи не була Джастина; вона ніколи не страждала від нудоти чи депресії та дочекатися не могла, коли народить малюка. Можливо, Джастина, сама того не підозрюючи, до цього доклалася: це білооке маля з безсловесного немовляти виростало в надзвичайно розумну дівчинку, і Меґі з подивом для себе виявила, що їй подобається і вагітність, і її перша дитина; давно облишила бути до неї байдужою, прагнула огорнути доньку любов’ю, обнімати її, цілувати, сміятися з нею. Ввічлива, але тверда і вперта відсіч із боку доньки стала для неї шоком, але Джастина завжди так поводилася при надмірно емоційному виливі почуттів.

Коли Джимс та Петсі покинули інтернат «Риверв’ю», місіс Сміт була знову хотіла взяти хлопців під своє крило, але швидко розчарувалася, бо більшість часу вони воліли проводити на пасовиськах. І місіс Сміт спрямувала свою любов на Джастину — однак дістала таку саму вперту відсіч, як і Меґі. Здавалося, Джастина не хотіла, щоб її обнімали, цілували та смішили.

Ходити й говорити вона почала рано — в дев’ять місяців. Зіп’явшись на ноги і навчившись говорити чітко й виразно, вона ходила сама по собі й робила те, що їй заманеться. Ні, вона не була шумливою чи вперто-вередливою, ця дівчинка — криця. Меґі нічого не знала про гени, але якби знала, то, напевне, замислилася б над результатом змішання спадкових рис Клірі, Армстронґів та О’Нілів. Бо з цього вийшла надзвичайно потужна людська закваска.

Та найпротивнішою рисою Джастини була її вперта відмова всміхатися й сміятися. Кожен мешканець Дрогеди аж із шкіри пнувся, викидаючи коники, щоб змусити дівчинку вичавити з себе хоч подобу усмішки, але марно. Своєю внутрішньою серйозністю вона перевершила навіть власну матір. Першого жовтня, коли Джастині виповнилося шістнадцять місяців, на Дрогеді народився син Меґі. Народився він несподівано — на чотири тижні раніше; було три-чотири сильних перейми, відійшли води, і кілька хвилин по тому, як телефоном викликали лікаря, з допомогою місіс Сміт та Фіони на світ з’явилося немовля. Меґі й очима кліпнути не встигла. Болю майже не було, важке випробування скінчилося, ледь розпочавшись, і Меґі, попри шви, які їй довелося накласти через такий поспіх у появі сина на світ, почувалася прекрасно. Її груди, колись сухі для Джастини, тепер повнилися молоком, і цього разу не було потреби у пляшечках зі штучною молочною сумішшю.

А який же він прекрасний! Довгий та стрункий, із чубчиком солом’яного волосся на бездоганної форми голівці та виразними блакитними очима, які з часом не змінили кольору. Та хіба вони могли змінитися? То були очі Ральфа, і Ральфів ніс, і Ральфові руки та ступні. Меґі не надто переймалася докорами сумління і була надзвичайно вдячна Люкові за схожість із Ральфом і статурою, і кольором волосся й шкіри, і рисами обличчя. Але руки, брови, пухнастий вдовиний виступ, а також форма пальців на ногах та руках були саме від Ральфа, а не від Люка. Що ж, залишалося сподіватися, що ніхто не згадає, у кого з двох чоловіків були саме такі риси обличчя й пальці.

— Ти вже визначилася з іменем? — спитала Фіона, зачарована малюком.

Меґі з вдячністю подивилася на матір, яка тримала малого на руках. Фіона знову любитиме, може, не так, як любила Френка, але принаймні щось відчуватиме.

— Я назву його Дейн.

— Яке химерне ім’я! Здається, це родинне ім’я О’Нілів. Хіба ти не порвала з О’Нілами?

— Воно не має до Люка жодного стосунку. Це його ім’я, і більше нічиє. Терпіти не можу родинних імен; це наче нав’язувати шматок чогось старого зовсім іншій новій людині. Джастину я назвала так, бо мені це ім’я сподобалося, і Дейна назву Дейном з цієї самої причини.

— Що ж, звучить непогано, — погодилася Фіона.

Меґі поморщилася — її груди повнилися молоком.

— Ти б віддала його мені, мамо. Ой, він, мабуть, зголоднів! Сподіваюся, старий Блуї не забуде привезти відсмоктувач молока, інакше доведеться їхати по нього до Джилі.

Малюк таки зголоднів; він присмоктався до неї своїм припухлим ротиком так, що їй заболіло. Та дивлячись на нього, на його заплющені оченята, чорні вії із золотистими кінчиками, на пухнасті бровенята та на щічки, що натужно працювали, смокчучи молоко, Меґі відчувала до малого всепоглинаючу любов, любов, яка боліла їй сильніше за всяке смоктання.

«Він — це все. Його достатньо. Більше дітей я не хочу. Але ж клянуся Богом, Ральфе де Брикасар, тим Богом, якого ти любиш більше за мене, ти ніколи не дізнаєшся про те, що я вкрала у тебе — і у Нього. Я ніколи не розповім тобі про Дейна. О, моя дитинко! — Посунувшись на подушках, Меґі вмостила малого на зігнуту руку так, щоб краще роздивитися його бездоганне маленьке личко. — Моя дитинко! Ти — мій, я ніколи й нікому тебе не віддам. А надто твоєму батьку, священику, він не зможе визнати тебе своїм. Хіба ж це не прекрасно?»

Корабель підійшов до генуезької пристані на початку квітня. Архієпископ Ральф зійшов на берег в Італії, де щойно розквітла бурхлива середземноморська весна, і сів на потяг до Рима. Якби він попросив, його зустріли б і відвезли до Рима у ватиканському авто, але він страшився знову відчути церкву довкола себе; йому хотілося відкласти це на довший час. Вічне місто! І справді вічне, думав він, дивлячись із вікна таксі на дзвіниці та куполи, на всіяні голубами площі, розкішні фонтани та римські колони, чиї підніжжя сягали в глиб століть. Однак для нього все це зовнішня призолота. Єдино важливе значення мала для нього та частина Рима, що звалася Ватиканом, із його пишними громадськими приміщеннями та приміщеннями приватними, котрі можна було назвати якими завгодно, але не пишними.

Монах-домініканець у чорно-кремовій мантії провів його високими мармуровими коридорами повз бронзові та кам’яні статуї, яким належало бути в музеї, повз великі картини в стилі Джотто, Рафаеля, Ботічеллі та Фра Анжеліко. Ральф опинився в громадському приміщенні великого кардинала; безсумнівно, заможна родина Контіні-Верчезе витратила грубенькі гроші на оздоблення інтер’єру для свого іменитого нащадка.

У кімнаті зі слонової кістки та золота, багатої кольорами завдяки гобеленам та полотнам, обставленій французькими меблями та встеленій французькими килимами, де скрізь домінував кремовий відтінок, сидів Вітторіо Скарбанца, кардинал ді Контіні-Верчезе. Гладенька маленька рука з сяючим рубіновим перснем простягнулася у вітанні; радий, що може дивитися на неї, не піднімаючи очей, архієпископ Ральф перетнув кімнату, став навколішки, взяв руку і поцілував перстень. І він притиснувся щокою до цієї руки, знаючи, що не зможе збрехати, хоча збирався, допоки не торкнувся губами цього символу духовної сили і минущої світської влади.

Кардинал Вітторіо поклав другу руку Ральфу на плече, кивнув головою, відпускаючи монаха, а потім, коли двері зачинилися, його рука перемістилася з плеча на волосся, завмерла на густих чорних кучерях і ніжно відхилила їх від лоба, трохи відверненого вбік. Це волосся змінилося: невдовзі воно не буде чорним, воно стане сталевим. Зігнута спина напружилася і злегка випрямилася, плечі розправилися, подалися назад — і архієпископ Ральф поглянув у вічі своєму володарю.

Е-е-е, та його обличчя теж зазнало змін. Рот втягнувся, в ньому відобразився новий біль та сильніша вразливість, а очі, такі прекрасні своїм кольором, формою та обрамленням, тепер не схожі на ті, які він пам’ятав так добре, наче вони весь час були перед ним. Кардинала Вітторіо завжди вражало те, що очі Ісуса були блакитні, й у Ральфа теж: спокійні, відсторонені від баченого ними і тому здатні охоплювати все і розуміти все.

Та, може, то було помилкове враження. Хіба ж можна співчувати людству та страждати самому, якщо це не відображається у твоїх очах?

— Йдіть сюди, Ральфе, сідайте.

— Ваше високопреосвященство! Я хочу сповідатися.

— Згодом, згодом! Спершу ми поговоримо, і до того ж англійською. В наші дні скрізь повно допитливих вух, але, дякуючи нашому любому Ісусу Христу, ці вуха не розуміють англійської. Сідайте, Ральфе, будь ласка. Так приємно знову бачити вас! Мені бракувало ваших мудрих порад, раціонального розуму та вишуканого розуміння товариських стосунків. Мені не вдалося знайти хоча б наполовину такого доброго помічника, як ви. Він відчув уже, як його мозок переключився на формальність, відчув, як самі його думки набули простіших та ходових формулювань: більше за інших Ральф де Брикасар усвідомлював, як все в людині змінюється залежно від компанії та навіть від мови. Легка невимушеність розмовної англійської — не для вух кардинала. Тому він сів неподалік, напроти тендітної постаті в яскраво-червоному муарі, колір якого немов змінювався і залишався незмінним, а ще мав властивість зливатися по краях із довкіллям, а не виділятися з нього.

Розпачлива втома та нервозність, які мучили його кілька тижнів, здавалося, трохи послабили тягар на його плечах; йому стало дивно — чому він так боявся цієї зустрічі, хоча достеменно знав наперед, що його зрозуміють і пробачать. Але річ була не в цьому, зовсім ні. А в тому, що він сам відчував провину за те, що спотикнувся, за те, що недостойний ідеалу, до якого прагнув, за те, що розчарував чоловіка, який був доброзичливим до нього, нескінченно добрим, справжнім другом. Він почувався винуватим, бо будучи нечестивим сам, зайшов до цієї непорочної чистоти.

— Ральфе, ми священики, але перш за все ми — ще дехто, ми ті, ким були до того, як стали священиками, і від цього нам нікуди не подітися попри нашу винятковість. Ми — люди, з людськими слабостями та пороками. І ніякими словами не змусите ви мене змінити про вас враження, яке склалося за проведені разом роки, ніякими своїми словами не змусите ви мене думати про вас гірше і відчути меншу симпатію. Багато років я знав, що ви уникали втілення наших внутрішніх слабостей, нашої людської натури, але я знав, що ви пройдете через це, бо всі ми через це проходимо. Навіть Його Святість — найсмиренніший та найлюдяніший із нас.

— Я порушив обітницю, ваше високопреосвященство. Це не прощається так легко. Бо це святотатство.

— З власного бідністю ви покінчили багато років тому, коли прийняли заповіт місіс Мері Карсон. Залишаються цнотливість та послух, чи не так?

— Тоді я порушив усі три, ваше преосвященство.

— Називайте мене Вітторіо, як і раніше! Я не шокований, Ральфе, і не розчарований. Така воля Господа нашого Ісуса Христа, і я гадаю, що ви, напевне, дістали великий урок, який не можна засвоїти у менш деструктивний спосіб. Шляхи Господні недовідомі, й мотиви Його лежать за межами нашого вузького й недосконалого розуміння. Але, гадаю, те, що ви зробили не далося вам легко, ви не могли відкинути вашу обітницю як марну й безглузду річ. Я добре знаю вас. Я знаю, що ви горді, вам подобається сама ідея бути священиком, ви надзвичайно свідомі своєї винятковості. Можливо, цей конкретний урок був потрібен вам для того, щоб угамувати власну гординю, дати зрозуміти, що спершу ви людина, і тому не є таким винятковим, як вам здається. Хіба ж це не так?

— Так. Мені бракувало смиренності, мені здається, що я прагнув бути самим Господом. І в цьому був мій непростимий гріх. Я не можу простити себе, тож як я можу сподіватися на прощення небесне?

— Гординя, Ральфе, гординя! Не вам прощати, невже ви досі не розумієте? Прощати може лише Бог. І він простить, якщо побачить справжнє розкаяння. Ви ж знаєте, він простив більші гріхи людям менш святим, а також великим лиходіям. Невже ви гадаєте, що Володар Люцифер не був прощений? Він дістав прощення в першу ж мить свого бунту. Він сам обрав свою долю правителя пекла, то не була воля Божа. Хіба він не сказав: «Краще правити у пеклі, аніж прислужуватися в раю»? Бо він не зміг здолати своєї гордині, підкорити свою волю волі іншого, навіть попри те, що цей інший був самим Господом Богом. Я не хочу бачити, як ви зробите ту саму помилку, мій дорогий друже. Смиренність була тією єдиною рисою, якої вам бракувало, а саме її наявність необхідна для того, щоб стати великим святим або великою людиною. Допоки ви не залишите справу прощення Господу, ви не набудете справжньої смиренності.

Сильне вольове обличчя Ральфа скривилося.

— Так, я розумію вашу правоту. Я мушу прийняти себе таким беззаперечно і прагнути бути кращим, не пишаючись тим, ким я є. Я каюсь і тому хочу сповідатися, щоб чекати на прощення. Я справді розкаююсь, гірко розкаююсь. — Ральф зітхнув; його очі видали внутрішній конфлікт, який він не міг приховати, де завгодно, тільки не тут. — Одначе, Вітторіо, в певному сенсі мені не залишалося нічого іншого. Або зруйнувати і занапастити її, або занапаститися самому. Тоді здавалося, що іншого вибору я не мав, бо дійсно кохаю її. І не її провина в тому, що я не хотів переводити це кохання у фізичну площину. Розумієте, її доля стала важливішою за мою. До того я ставив на перше місце себе, як більш значущого за неї, істоту нижчого порядку. Але я побачив, що є відповідальним за те, що з нею сталося… Я мав розстатися з нею ще тоді, коли вона була дитиною, та не зміг. Я зберігав її у своєму серці, й вона про це знала. Якби я викинув її зі свого серця, вона б відчула це, неодмінно, і стала б людиною, на яку я не мав би впливу. — Ральф усміхнувся. — Бачите, я маю багато в чому покаятися. Бо теж намагався стати свого роду творцем.

— Це була ота Троянда?

Архієпископ Ральф закинув голову і поглянув на стелю з позолоченою ліпниною та бароковими люстрами.

— Хіба ж це міг бути хтось інший? Вона — моя єдина спроба Творення.

— А чи буде з нею все гаразд надалі, з цією Трояндою? Чи не завдали ви їй ще більшої шкоди, аніж відмовилися б від неї?

— Не знаю, Вітторіо, якби ж я знав! На ту мить це здавалося єдино можливим виходом. Я не маю, як Прометей, таланту провидця, а емоції не сприяють розважливості суджень. До того ж… це сталося! Але, здається, вона отримала майже все, чого потребувала, тобто моє визнання того, що вона — жінка. Я не хочу сказати, що вона не усвідомлювала жіночої суті свого єства. Навпаки, це я його не усвідомлював. Якби я познайомився з нею тоді, коли вона була дорослою жінкою, все могло бути інакше, але я багато років знав її ще дівчинкою.

— У ваших словах відчувається певне самовдоволення, Ральфе, і тому вважаю, що ви неготові до прощення. Вам боляче, так? Боляче, бо виявилися надто людиною і піддалися людській слабкості. Чи ви справді вчинили це у дусі благородної пожертви?

Ошелешений, Ральф поглянув у ці вологі чорні очі й побачив у них власне віддзеркалення — двох крихітних малозначущих чоловічків.

— Ні, — відповів він. — Я — чоловік, і як чоловік, знайшов у ній задоволення, про існування якого навіть не підозрював. Я не знав, що жінка може дати таке відчуття, що вона здатна бути джерелом такої глибокої і невимовної насолоди. Мені не хотілося покидати її, хотілося назавжди залишитися з нею, і не лише через її тіло, а тому, що мені подобалося бути з нею — розмовляти з нею, мовчати з нею, їсти страви, які вона приготувала, всміхатися їй, ділитися з нею думками. Я скучатиму за нею решту життя.

Щось у жовтуватому аскетичному обличчі незбагненно нагадало йому вираз обличчя Меґі у хвилину їхньої розлуки: величезний емоційний тягар, що падає з душі, рішучість і твердість характеру, цілковито здатного йти вперед попри негаразди, горе й біль. А що він пізнав у своєму житті, цей кардинал у червоному шовковому вбранні, чиєю єдиною людською слабкістю була, здається, його млосна, патетична абісинська кішка?

— Я не можу покаятися за те, що сталося між нами, — продовжив Ральф, коли його преосвященство промовчав. — Я каюся через те, що порушив обітниці — серйозні, з обов’язком, як саме моє життя. Я більше ніколи не зможу приступити до своїх обов’язків священика так, як я робив це раніше, так само ревно. Я гірко за це розкаююся. Але ж Меґі…

Коли це ім’я зірвалося у нього з вуст, Ральф нишком поглянув на обличчя кардинала Вітторіо, але той відвернувся, вочевидь, борючись зі власними думками й спогадами.

— Каятися через Меґі — це те саме, що вбити її. — Ральф стомлено потер лоба. — Не знаю, чи зрозуміло я висловлююся і чи зможу взагалі чітко висловити свої думки з цього приводу. Ніколи в житті не зможу я більш-менш адекватно висловити те, що відчуваю до Меґі. — Коли кардинал повернув голову назад, Ральф подався вперед у кріслі й побачив, як два його відображення у очах Вітторіо збільшилися. Очі Вітторіо були схожі на дзеркало: відбивали те, що бачили, але не залишали ані щілини для того, щоб побачити, що відбувається за ними. Очі Меґі — пряма протилежність: вони вели все глибше, глибше й глибше — аж до самісінької душі. — Меґі — це благословення, — сказав Ральф. — Вона для мене як щось святе, як свого роду таїнство.

— Так, я розумію вас, — зітхнув кардинал. — Добре, що ви це відчуваєте. Гадаю, в очах нашого Господа це пом’якшить ваш гріх. Заради вашого ж блага вам краще сповідатися отцю Джорджіо, а не отцю Гільєрмо. Отець Джорджіо не перекрутить ваших почуттів і пояснення мотивів. Він побачить істину. А отець Гільєрмо менш проникливий та чутливий, і тому може поставити під сумнів ваше щире розкаяння. Усмішка ледь помітною тінню промайнула на його тонких губах. — Ті, хто вислухує сповіді великих, вони теж люди, мій Ральфе. Ніколи не забувайте про це, допоки живете. У священицькому сані є вони сосудами, що містять Бога. У всьому іншому вони — прості люди. І прощення, яке вони відпускають, іде від Бога, хоча вуха, які вислуховують і роблять судження, належать людям.

У двері обережно постукали; кардинал Вітторіо мовчки дивився, як на інкрустований столик поставили тацю з чаєм.

— От бачите, Ральфе? Після Австралії я пристрастився до вечірнього чаювання. На моїй кухні його готують досить добре, хоча спочатку в них не виходило. — Він підняв руку, коли архієпископ Ральф потягнувся було за чашкою.

— Стривайте! Я сам наллю. Мені подобається бути «господинею».

— Я бачив багато чорних сорочок на вулицях Генуї та Рима, — зазначив архієпископ Ральф, спостерігаючи, як кардинал Вітторіо наливає чай.

— То спеціальні загони Дуче. Попереду в нас — дуже важкі часи, мій любий Ральфе. Його Святість твердо вирішив, що не має бути розколу між Церквою та світським урядом Італії, і він таки має рацію. Що б не трапилося, ми мусимо мати змогу служити всім нашим дітям, навіть якщо війна означатиме розкол між нашими дітьми, які воюватимуть один з одним в ім’я католицького Бога. Де б не були і кому б не належали наші серця та емоції, ми завжди намагатимемося тримати Церкву поза ідеологією та міжнародними конфліктами. Я покликав вас до себе, тому що добре знаю: ваше обличчя не видасть ваших думок, що б ви перед собою не бачили, а ще тому, що я не знаю людей, чиї дипломатичні таланти могли б зрівнятися з вашими.

Архієпископ Ральф гірко посміхнувся.

— Ви сприяєте моїй кар’єрі всупереч мені, чи не так? Що б зі мною було, якби я вас не зустрів?

— О, та ви б стали архієпископом Сіднейським — добра і вагома посада. — Його преосвященство широко всміхнувся. — Але шляхи нашого життя не завжди залежать від нас. Ми зустрілися тому, що так судилося бути, як і те, що ми працюватимемо безпосередньо на Його Святість Папу Римського.

— Я не бачу успіху наприкінці цього шляху, — сказав архієпископ Ральф. — Гадаю, результат буде таким самим, яким завжди буває результат безпристрасності. Ніхто нас не любитиме, і всі нас засуджуватимуть.

— Я знаю це, і Його Святість також це знає. Але ми більше нічого не можемо вдіяти. І ніщо не завадить нам молитися таємно за швидке падіння Дуче та фюрера, хіба ж ні?

— Ви й справді думаєте, що буде війна?

— Я не бачу жодної можливості уникнути її.

Кішка його преосвященства вийшла з сонячного куточка, де вона спала і дещо незграбно, через свій поважний вік, заскочила на коліна кардинала, вкриті мерехтливою мантією.

— А, Шебо! Привітайся зі своїм старим другом Ральфом, якому ти віддавала перевагу переді мною.

Жовті сатанинські очі пихато зиркнули на Ральфа — і заплющилися. Обидва чоловіки розсміялися.

15

Дрогеда мала радіоприймач. Нарешті прогрес дійшов і до Джилленбоуна у вигляді радіостанції Австралійської радіомовної комісії, і нарешті — нарешті! — у танців та вечірок з’явився гідний конкурент на ниві розваг. Саме радіо являло собою досить неоковирний об’єкт у горіховому корпусі, що стояв на маленькому вишуканому комоді у вітальні, а його елемент живлення у вигляді автомобільного акумулятора лежав у самому комоді. Щоранку місіс Сміт, Фіона або Меґі вмикали його послухати новини Джилленбоунського району та прогноз погоди, а щовечора Фіона та Меґі слухали загальнонаціональні новини. Як це дивно — отак раптово сполучитися із зовнішнім світом, слухати про повені, пожежі, дощі в кожній частині країни, про тривожну ситуацію в Європі, про австралійську політику, і не залежати від милості Блуї Вільямса та його спізнілих газет.

Коли першого вересня у випуску загальнонаціональних новин повідомили, що Гітлер напав на Польщу, вдома були лише Меґі та Фіона, і цю новину почули тільки вони. І не звернули на неї ані найменшої уваги. Адже про можливу війну говорили багато місяців поспіль, до того ж Європа була бозна-де. Вона не мала жодного стосунку до Дрогеди, котра, як відомо, була центром всесвіту. Але в неділю, третього вересня всі чоловіки зібралися з пасовиськ, щоб відвідати службу отця Ветті Томаса. Чоловіки цікавилися становищем у Європі. Ані Фіона, ані Меґі не здогадалися розповісти їм новину, яку почули у п’ятницю, а отець Ветті після служби поспішив до ферми Нарренганґ.

Як завжди того вечора радіо ввімкнули, щоб послухати загальнонаціональні новини. Та замість хрусткого оксфордського акценту диктора почулася простолюдна, безпомилково австралійська вимова прем’єр-міністра Роберта Гордона Мензіса:

«Шановні співвітчизники. З сумом виконую свій обов’язок і офіційно сповіщаю вас, що внаслідок наполегливого продовження Німеччиною вторгнення до Польщі, Великобританія виголосила їй війну, в результаті чого Австралія тепер також перебуває у стані війни…

Тепер можна припустити, що амбіції Гітлера полягають не в об’єднанні усього німецького народу під єдиним керівництвом, а у взятті під таке керівництво стількох країн, скільки можна підкорити силою. Якщо це триватиме й далі, то не буде у Європі безпеки, а у світі миру… Немає сумніву, що позицію Великобританії підтримують всі народи Британського світу…

Найкращою підтримкою нашої стійкості та стійкості Англії буде забезпечення належного рівня виробництва, розвиток професій та бізнесу, збереження високого рівня зайнятості, бо все це вкупі є гарантією нашої сили. Впевнений, що попри емоції, які ми переживаємо, Австралія готова вистояти і перемогти.

Нехай Господь своєю милістю та своїм співчуттям позбавить світ від цієї муки».

У вітальні запала довга тиша, переривана гулкими тонами короткохвильової трансляції промови прем’єр-міністра Великої Британії Невілла Чемберлена до британців; Фіона та Меґі поглянули на своїх чоловіків.

— Якщо рахувати Френка, то нас шестеро, — мовив Боб у повній тиші. — Всі ми, окрім Френка, займаємося фермерством, і це означає, що нас не візьмуть до війська. З тих скотарів, що працюють у нас, на мою думку, шестеро підуть на війну, а двоє захочуть залишитися.

— Я піду! — сказав Джек із сяючими очима.

— І я! — радо озвався Г’юї.

— І ми, — заявив Джимс від себе та від імені не надто говіркого Петсі.

Але всі поглянули на Боба, який був начальником.

— Мусимо бути розважливими, — сказав він. — Вовна — стратегічний військовий товар, і не лише для виробництва одягу. Вона використовується як набивка в боєприпасах та вибухових пристроях, а також для всіляких хитрих штук, про які ми навіть не здогадуємося. До того ж ми маємо корів та биків на м’ясо, та старих кастрованих баранів, які підуть на шкури, клей, жир, ланолін — все це військова сировина. Тому ми не можемо кинути Дрогеду напризволяще. Ферма не працюватиме сама по собі. Під час війни нам буде вкрай важко знайти заміну тим скотарям, яких ми неминуче втратимо. Засуха триває третій рік поспіль, ми ріжемо чагарі, а кролі зводять нанівець усі наші зусилля. Наразі наша робота тут, на Дрогеді; не дуже цікава порівняно з бойовими діями, але не менш важлива. Тож ми докладатимемо всіх своїх зусиль тут.

Обличчя чоловіків осунулися, жіночі обличчя просвітліли.

— А що, як війна триватиме довше, аніж сподівається свинюка Залізний Боб? — спитав Г’юї, назвавши прем’єр-міністра прізвиськом, яке знала вся країна.

Боб глибоко замислився, на його обвітреному й висушеному сонцем обличчі затягли зморшки.

— Якщо ситуація погіршиться, і війна затягнеться, тоді, я думаю, поки в нас працюватимуть двоє скотарів, ми зможемо вивільнити двох Клірі, але за умови, що Меґі захоче знову впрягтися в роботу і працювати на внутрішніх пасовиськах. Це буде страшенно важко, і в добрі часи ми не потягнули б такий обсяг робіт, але при такій засусі, я думаю, п’ятеро чоловіків та Меґі, яка працюватиме сім днів на тиждень, ми зможемо впоратися з Дрогедою. Однак Меґі доведеться сутужно, бо в неї двоє малих дітей.

— Бобе, якщо це треба робити, то це треба робити, — сказала Меґі. — Якщо я попрошу місіс Сміт трохи повозитися з Джастиною та Дейном, вона не заперечуватиме. Коли ти скажеш, що я потрібна для того, щоб Дрогеда працювала на повну потужність, я почну об’їжджати внутрішні пасовиська.

— Тоді це ми, оті двоє, кого можна вивільнити, — сказав, посміхаючись, Джимс.

— Ні, це ми з Г’юї, — швидко заперечив Джек.

— Цими двома за правом мають бути Джимс та Петсі, — неквапливо мовив Боб. — Вони — наймолодші й найменш досвідчені як скотарі, але як солдати — ми всі недосвідчені. Але вам тільки шістнадцять, хлопці.

— На той час, коли ситуація погіршиться, нам буде по сімнадцять, — не відступав Джимс. — Ми на вигляд старші, аніж ми є, тому без проблем зможемо записатися до війська, якщо візьмемо у тебе листа, завіреного Гаррі Гоу.

— Але просто тепер ніхто нікуди не йде. Краще подумаймо, як збільшити продуктивність Дрогеди навіть попри засуху та кролів.

Меґі тихо вийшла з вітальні, й піднялася до дитячої кімнати. Дейн та Джастина спали, кожен у пофарбованій у біле колисці. Вона пройшла повз доньку, стала над сином і довго дивилася на нього.

— Дякувати Богу, ти ще дитя, — мовила вона.

Минув майже рік, перш ніж війна вторглася в маленький всесвіт Дрогеди, рік, впродовж якого один за одним пішли скотарі, кролі розмножувалися, як і раніше, а Боб геройськи воював за те, щоб фермерська бухгалтерія відповідала військовим потребам. Але на початку червня 1940 року прийшла звістка, що Британський експедиційний корпус евакуюють із Європейського материка, з Дюнкерка; добровольці, що бажали записатися до другого Австралійського імперського корпусу, тисячами потягнулися до призовних пунктів; серед цих добровольців опинилися й Джимс та Петсі.

Чотири роки на об’їзді пасовиськ в усяку погоду зістарили їхні юні тіла й обличчя, надавши отого мудрого спокою, підкресленого зморшками в куточках очей та глибокими борозенками вздовж носа аж до рота. Вони подали свої листи і були прийняті без заперечень. На призовних пунктах селюки-бушмени користувалися попитом. Зазвичай вони добре стріляли, розуміли необхідність підкорятися наказам і виявлялися сміливими й витривалими.

Джимс та Петсі записалися до війська в Даббо, що в Новому Південному Уельсі, але підготовчий табір мав бути в Інглберні, тому їх проводжали на нічний поштовий поїзд усі. Кормак Кармайкл, наймолодший син їдена, їхав на тому самому поїзді, і, як виявилося — до того самого табору. Тому дві родини зручно вмостили майбутніх солдат до купе першого класу і ніяково стояли, обступивши своїх хлопців; їм страшенно хотілося поплакати, розцілуватися на прощання, пригадати щось приємне на дорогу, але вони заціпеніли, скуті типово британською нелюбов’ю до демонстративного вияву почуттів. Великий паровоз марки С-36 сумно крикнув, і начальник станції свиснув у свисток.

Меґі нахилилася і сором’язливо цьомкнула братів у щоки, а потім ще й Кормака — як дві краплини води схожого на свого старшого брата Коннора; Боб Джек та Г’юї потиснули три юнацькі руки; а місіс Сміт одна за всіх цілувалася та обнімалася, бо решта страх як хотіли це зробити, але соромилися. Іден Кармайкл, його дружина, та постаріла, але й досі красива донька виконали ті самі формальності. Усі, хто проводжав хлопців, повиходили на платформу станції Джилі, а потяг, брязнувши буферами, смикнувся і поволі рушив.

— До побачення, до побачення! — кричали всі й вимахували білими хустками, аж поки потяг перетворився на тоненьку оповиту димом стрічку вдалині, освітленій червоним передзахідним сонцем.

Разом, як вони й просили, Джимса та Петсі призначили до недосвідченої і ненавченої Дев’ятої австралійської дивізії і напочатку 1941 року відправили кораблем до Єгипту, тож вони саме приспіли до розгрому в Бенгазі. Новоприбулий генерал Ервін Роммель кинув своє військо на шальки терезів, надавши перевагу Гітлеру та його союзникам, і почав блискавичні наступальні дії в Північній Африці. І в той час, коли решта британського війська безславно відступала назад до Єгипту під натиском Африканського корпусу Роммеля, Дев’ятій австралійській дивізії дали наказ зайняти й утримувати Тобрук, аванпост на території, окупованій країнами Вісі. Цей план був здійсненним, бо місто Тобрук мало вихід до моря і могло мати постачання доти, поки британські кораблі мали змогу пересуватися Середземним морем. «Пацюки Торбука» вісім місяців тримали оборону, відбиваючи наступ за наступом, бо Роммель регулярно кидав на них всі наявні війська, але так і не міг вибити їх із міста.

— А чи знаєте ви, навіщо ви тут? — спитав рядовий Кол Стюарт, ліниво скручуючи цигарку і облизуючи її язиком.

Сержант Боб Маллой підняв широкий обвислий кріс свого капелюха рівно настільки, щоб побачити того, хто поставив це запитання.

— Ні фіга не знаю, — відказав він і вишкірився; це питання звучало досить часто.

— Тому що це краще, аніж бити байдики у хаті, що скраю, — сказав рядовий Джимс Клірі, потягнувши трохи нижче шорти свого брата, щоб зручніше вмостити свою голову на його м’який теплий живіт.

— Так, але у хаті, що скраю, по тобі постійно не стріляють, — заперечив Кол, кинувши згаслого сірника в ящірку, що вилежувалася на сонці.

— Та знаю, знаю, — погодився Боб Маллой, знову поправляючи капелюх так, щоб закрити від сонця очі. — Краще стрілянина, аніж здохнути від нудьги.

Вони зручно вмостилися в сухому всипаному гравієм окопчику напроти мінного поля та колючого дроту, якими закінчувався південно-західний кут периметра оборони; з протилежного боку Роммель чіпко тримався за невеличкий шматок території Тобрука. Великий кулемет «браунінг» п’ятдесятого калібру стояв поруч в окопі, а біля нього акуратно лежали коробки з патронами; атаки ніхто не очікував. Гвинтівки стояли під стіною, поблискуючи багнетами на яскравому тобруцькому сонці. Повсюди дзижчали мухи, але всі четверо були мешканцями австралійської глушини, тому Тобрук зокрема та Північна Африка загалом нічим не здивували — знайомі їм спека, пилюка та мухи.

— От добре вам, що ви двійнята, — сказав Кол, кидаючи камінці у ящірку, яка його повністю ігнорувала, непорушно гріючись на сонці. — Ви схожі на парочку голубих, нерозлучних і вдень, і вночі.

— То ти заздриш, — весело вишкірився Джимс, погладжуючи живіт Петсі. — Бо Петсі — найкраща подушка у Тобруці.

— Та то зрозуміло, а що думає сам бідолашний Петсі? Ну ти, Гарпо, скажи що-небудь, — піддражнив його Боб.

Петсі оголив в усмішці білі зуби, але, як завжди, не сказав нічого. Всі намагалися розговорити його, але нікому не вдавалося просунутися далі однозначних «так» чи «ні», і зрештою його стали звати Гарпо — як безсловесного відомого американського коміка.

— Чули новину? — раптом спитав Кол.

— А що?

— Танки «матильда» з сьомої бригади знищені під Хальфаєю за допомогою вісімдесятивосьмиміліметрових зенітних гармат, використаних як протитанкові. Це єдина гармата, здатна впоратися з «матильдою». Її снаряд проходить крізь товстий корпус цього танку, наче ніж крізь масло.

— Бреши, та не забріхуйся, — скептично відказав Боб. — Я, сержант, і ніколи про це не чув, а ти, рядовий, але все про це знаєш. Послухай-но, приятелю, немає у фріців нічого, що здатне впоратися з цілою бригадою «матильд».

— Я був у тенті командувача Моршеда з донесенням від командира, а там про це по радіо передавали, правду кажу, — уперто твердив Кол.

Якийсь час всі мовчали; у кожного захисника обложеного аванпосту Тобрук слід було підтримувати тверду впевненість у тім, що вони мають достатньо військової потуги, щоби визволити місто з облоги. Принесена Колом новина була украй небажаною, тим більше, що кожен військовик у Тобруці знав: Роммель — не хлопчик для биття. Вони вперто відбивали його спроби прорватися до міста, бо щиро вірили, що австралійському солдату немає рівних, окрім гуркхів із Непалу, а віра у власні сили — це дев’ять десятих успіху, тож австралійці виявили себе вправними і сміливими вояками.

— Ото ще англійці задрипані, — мовив Джимс. — От якби в Африці було більше австралійців!

Хор схвальних голосів перервався вибухом на бруствері окопу; ящірку рознесло на друзки, а чотири солдати пірнули до кулемета й гвинтівок.

— Довбані макаронники! Гранату по людські зробити не можуть! Сили — нуль, зате скалок купа! — з полегшенням прокоментував Боб. — Якби це був подарунок від Адика Гітлера, то ми вже точно в раю на арфах цигикали б! Ти хотів би у раю на арфі цигикати, га, Петсі?

Невдовзі розпочалася операція «Хрестоносець», і після кривавої і виснажливої облоги Тобрука, яка не дала супротивнику істотних результатів, Дев’яту австралійську дивізію евакуювали морем до Каїра. Поки Дев’ята дивізія вперто обороняла це місто, англійці встигли підкинути до Північної Африки свіжі сили і сформувати Восьму Британську армію під командуванням генерала Бернарда Лоу Монтгомері.

Фіона носила маленьку срібну брошку — емблему Австралійських збройних сил у вигляді вранішнього сонця; до цієї брошки двома ланцюжками кріпився срібний брусочок із двома золотими зірками, кожна з яких означала сина, що служить в армії. І ця брошка була свідченням того, що таким чином Фіона додає невеличку лепту в загальну справу перемоги над ворогом. Оскільки ні чоловік, ні син Меґі солдатами не були, вона такої брошки не мала. Вона отримала від Люка листа, де той повідомляв, що рубатиме тростину; написав він, мовляв, на той випадок, якщо вона стурбується — чи не подався він, бува, на війну. Здавалося, до нього так і не дійшло жодне слово з того, що вона сказала йому тоді, в інгемівському готелі. Скрушно похитавши головою, Меґі з саркастичною посмішкою кинула той лист до сміттєвого кошика Фіони і подумала: чи хвилюється її мати за своїх двох синів, що пішли до війська? Та Фіона про це ані слова не говорила, хоча брошку носила, не знімаючи.

Інколи з Єгипту приходив лист, якій відразу ж розсипався на шматочки, щойно його виймали з конверта, бо ножиці цензора залишали квадратні дірки в тих місцях, де йшлося про географічні назви чи конкретні військові підрозділи. Читання цих листів більше нагадувало намагання зібрати хоч щось із нічого, але ці листи слугували одній меті — допоки вони надходять, хлопці живі.

А дощу все не було. Схоже, що стихії небесні — й ті змовилися, щоб убити всяку надію на краще, бо 1941 рік став п’ятим роком катастрофічної засухи. Меґі, Боб, Джек, Г’юї та Фіона були у відчаї. Банківський рахунок Дрогеди дозволяв купувати вівцям необхідні корми, але більшість овець відмовлялися від їжі. Кожна отара мала свого ватажка, яких називали юдами; якщо переконати такого юду їсти, то решта так-сяк послідує його прикладу, та інколи навіть це не допомагало — вівці стояли і байдуже споглядали, як їхній вожак наминає харч.

Тому Дрогеда теж пізнала, що таке кровопролиття, і цей досвід викликав у її мешканців огиду й жах. Трава щезла, земля перетворилася на розтріскану чорну пустку, де-не-де розбавлену сірими або ж коричневими, мов кізяки, гаями евкаліптів та інших дерев. Клірі озброїлися гвинтівками та ножами; щоразу, забачивши здихаючу тварину без очей, бо їх відразу ж видзьобували круки, перерізали їй горлянку або пристрілювали, щоб врятувати від довгої болісної смерті. Боб завів більше корів і годував їх із рук, щоб Дрогеда давала стратегічні матеріали для фронту. За такої ціни на корми прибутку не було ніякого, бо найближчі аграрні регіони і дальні пасовища теж вразила засуха. Врожаї зернових культур стали до абсурдного мізерні. Однак із Рима прийшла вказівка продовжувати сільськогосподарську діяльність, попри високу собівартість продукції.

Найбільше дратувало Меґі те, що вона витрачала купу часу на об’їзд пасовиськ. На Дрогеді залишився один скотар, а більше взяти було нізвідкіль. Брак робочої сили завжди був найбільшою проблемою австралійської економіки. Меґі працювала на пасовиськах по сім днів на тиждень, допоки Боб не помітив її дратівливості та виснаження і не надав можливість відпочивати по неділях. Одначе, даючи їй вихідний, Боб сам працював більше, тому Меґі намагалася приховувати свою втому й роздратування, їй навіть на думку не спадало прикритися малими дітьми і відмовитися працювати скотарем. За дітьми добре наглядали, а Боб потребував її допомоги набагато більше, аніж малюки. Меґі ж бракувало проникливості збагнути, що вона потрібна дітям; їй здавалося, що бажання побути з Джастиною та Дейном — це вияв егоїзму з її боку, тим паче, що малі були в надійних люблячих руках. «Це егоїзм», — запевняла вона себе. Не мала вона і розуміння, яке підказало б їй, що в очах дітей вона була так само особливою та єдиною, як і вони для неї. Тому вона тижнями об’їжджала пасовиська, а дітей бачила лише сплячими.

Щоразу, коли Меґі дивилася на Дейна, її серце тьохкало і завмирало. Він був надзвичайно вродливим хлопчиком; навіть незнайомці на вулицях Джилі оберталися на них, коли Фіона брала малого з собою до міста. Зазвичай усміхнений, спокійний малюк мав дивовижну вдачу — він постійно перебував у стані глибокого непорушного щастя; здавалося, він збагнув свою окремішність й усвідомив це без болю, яким зазвичай супроводжується цей процес у дітей; він рідко помилявся стосовно людей та явищ, і ніщо й ніколи не бентежило його і не спантеличувало. Його схожість із Ральфом лякала Меґі, але, здавалося, цього ніхто не помічав. Ральф покинув Джилі дуже давно, і хоча Дейн мав ті самі риси обличчя і ту саму статуру, була одна особливість, яка дозволяла приховати це. Волосся Дейн мав не чорне, як Ральф, а світло-золотисте, не кольору пшениці чи променів західного сонця, а кольору трави на Дрогеді, в якому змішалися сріблясті, золотисті й бежеві відтінки.

Джастина полюбила свого маленького братика в ту мить, коли вперше зупинила на ньому свій погляд. Для Дейна вона не жалкувала нічого і була готова на будь-які клопоти, аби щось йому подарувати чи дістати. Щойно він почав ходити, вона не відступала від нього ані на крок, за що Меґі була вдячна доньці, бо переживала, чи добре пильнуватимуть малого хлопчиська місіс Сміт та служниці, які були вже надто старенькі. Одної неділі, у вихідний, Меґі взяла Джастину на коліна, щоб серйозно поговорити з нею про догляд за Дейном.

— Я не можу залишатися тут, на фермі, й ним займатися сама, — пояснила вона, — тому все лежить на тобі, Джастино. Це твій маленький братик, і ти мусиш завжди пильнувати його, щоб він не потрапив у халепу чи біду.

Світлі очі доньки були надзвичайно розумні, без отої блукаючої неуважності, притаманної чотирирічним дітям. Джастина впевнено кивнула.

— Не хвилюйся, мамо, — кинула вона. — Я завжди пильнуватиму його замість тебе.

— Шкода, що я сама не можу цього робити, — зітхнула Меґі.

— А мені не шкода, — самовдоволено й хвалькувато сказала мала. — Мені подобається, коли я доглядаю Дейна сама, без нікого. Тому не турбуйся. Я не допущу, щоб із ним трапилося щось лихе.

Меґі це запевнення не переконало і не втішило, хоча звучало воно переконливо. Це рано розвинене мале мишеня збиралося поцупити в неї сина, а вона нічого не могла з цим вдіяти, не могла відвернути. Що ж, доведеться повертатися до пасовиськ, а Джастина пильнуватиме малого. Її витіснила власна донька, створіння химерне й дивовижне. В кого ж вона вдалася, заради всього святого? Однозначно не в Люка, не в неї, і не в Фіону.

Принаймні тепер Джастина всміхалася і хихотіла. Лише в чотири роки побачила вона щось смішне хоч у чомусь, і сталося це завдяки Дейну, який сміявся відтоді, як був немовлям. Він сміявся, тож сміялася й вона. Діти Меґі постійно вчилися чогось одне в одного. Але Меґі дошкуляло те, що вони прекрасно обходилися без неї. Коли ця проблема зникне, подумалося їй, Дейн буде вже надто дорослий, щоб відчувати до мене те, що належить відчувати сину до матері. Він завжди буде ближчим до Джастини. І чому воно так: щойно мені здається, наче я надійно контролюю своїх дітей, як щось трапляється. Я не просила цієї війни, цієї засухи, але вони трапилися.

Мабуть, то на краще, що Дрогеда переживала важкі часи. Якби було легше, то Джек та Г’юї вмить подалися б до війська. А так вони не мали вибору: корилися долі й тяжко працювали, рятуючи хоч щось від засухи, яку називали Велика засуха. Вона вразила понад мільйон квадратних миль тваринницьких та зернових угідь від південної Вікторії до пасовиськ Мітчелл у Північній території, де зазвичай трави сягали до половини людського зросту.

Але, з іншого боку, війна відволікала увагу від посухи. Оскільки двійнята Джимс та Петсі воювали в Північній Африці, люди на фермі з напруженим інтересом слідкували за цією кампанією, поки вона перекочувалася з одного краю Лівії до другого. Як люди робочі за походженням, вони палко підтримували лейбористів і з огидою ставилися до нинішнього уряду, ліберального за назвою, але консервативного за суттю. Коли у серпні 1941 року Роберт Гордон Мензі пішов у відставку, визнавши нездатність впоратися з ситуацією, вони тріумфували, а коли третього жовтня лідер лейбористів Джон Кертін дістав пропозицію сформувати уряд, це було найкращою новиною, яку Дрогеда чула за багато років.

Впродовж усього 1940 року та року 1941 тривога стосовно Японії зростала, особливо, коли Рузвельт із Черчиллем перекрили їй шляхи постачання пального. Європа була далеко, і Гітлеру довелося б перекидати свої армії на дванадцять тисяч миль, щоб вторгнутися до Австралії, а Японія була частиною «жовтої загрози», яка завжди висіла дамоклевим мечем над багатими, обширними та малозаселеними просторами Австралії. Тому ніхто в Австралії не здивувався, коли японці напали на Перл-Харбор, бо не сумнівалися: щось подібне десь неминуче трапиться. Раптом війна постала на порозі й навіть могла перекинутися безпосередньо до їхнього двору. Австралію від Японії відділяли не великі океани, а лише великі острови й маленькі моря та протоки.

Різдвяного дня 1941 року впав Гонконґ; але всі запевняли одне одного, що япошкам ніколи не вдасться захопити Сінгапур. Потім прийшли звістки про висадку японців у Малайзії та на Філіппінах; велика військово-морська база на краю півострова Малакка мала потужні гармати, пристріляні бити настильним вогнем по морських цілях, а флот стояв під парами. Але восьмого лютого 1942 року японці перетнули вузьку протоку Джохор, висадилися з північного боку острова Сінгапур і підійшли до міста ззаду, де потужні гармати були безсилі.

І тут — приголомшлива новина! Всі австралійські війська мали повернутися з Північної Африки додому! Прем’єр-міністр Кертін спокійно проігнорував бурхливі хвилі гніву Черчилля і заявив, що Австралія має пріоритетне право розпоряджатися власними збройними силами. Шоста й Сьома дивізії хутко завантажилися на кораблі в Олександрії; за ними, як тільки з’являться додаткові судна, відправиться і Дев’ята дивізія, котра відпочивала в Каїрі, зализуючи рани після жорстоких боїв під Тобруком. Фіона всміхнулася, а Меґі мало не збожеволіла від радості: Джимс та Петсі додому повертаються!

Але додому вони не повернулися. Поки Дев’ята дивізія очікувала суден, терези несприятливо гойднулися в інщий бік: під тиском німців та італійців Восьма армія поспіхом відступала з Бенгазі. Прем’єр Черчилль уклав із прем’єром Кертіном угоду: Дев’ята дивізія залишиться в Північній Африці в обмін на американську дивізію, яку пришлють для захисту Австралії від можливого нападу японців. Бідолашні солдати! їх смикали і збивали з пантелику суперечливими рішеннями, які приймалися в кабінетах поза межами їхньої країни.

Але для австралійців це стало важким ударом — дізнатися, що мати-Англія зганяє з сідала своїх далекосхідних курчат, навіть таке вгодоване, як Австралія.

Уночі 23 жовтня 1942 року в пустелі було дуже тихо. Петсі завовтузився, намацав у темряві свого брата і прихилився до його плеча, мов мала дитина. Джимс пригорнув його, і вони сіли так разом у приємній товариській тиші. Сержант Боб Маллой легенько штовхнув рядового Пола Стюарта і весело вишкірився.

— Поглянь-но — парочка голубих, — гмикнув він.

— Пішли ви у сраку — обидва, — відказав Джимс.

— Нумо, Гарпо, скажи що-небудь, — сонно промимрив Кол.

Петсі подарував йому ангельську усмішку, майже невидиму в темряві, розтулив рота і загудів, точнісінько, як у фільмі про Гарпо, імітуючи автомобільний гудок. Усі, хто був поруч на відстані кількох ярдів, засичали, щоб Петсі заткнув пельку, — згідно з наказом всі мусили дотримуватися режиму цілковитого мовчання.

— Чорт, це нескінченне чекання мене вбиває, — зітхнув Боб.

— А мене убиває тиша! — раптом вигукнув Петсі.

— Ах ти ж гівнючий брехун! Це я тебе уб’ю! — хрипко каркнув Кол, простягаючи руку за багнетом.

— Заради Бога — заткніться! — почувся шепіт капітана. — Який це ідіот горлає?

— Петсі, — хором відповіли з десяток голосів.

Вибух веселого реготу покотився мінними полями і вщух у потоці приглушеної лайки та прокльонів, що вирвалися з вуст капітана. Сержант Маклой зиркнув на свій годинник: стрілка наближалася до 9:40 вечора.

Вісімсот вісімдесят дві англійські гармати та гаубиці озвалися разом. Небеса розверзлися, земля злетіла догори, розгорнулася і задвигтіла, артпідготовка тривала й тривала, ані на секунду не стишуючи шаленого гуркоту. Марно було затикати вуха — удари гупали в землю і потрапляли до мозку через плоть та кістки. Вояки Дев’ятої дивізії, засівши у траншеях, могли лише здогадуватися, який шквал вогню обрушився на передній край оборони Роммеля. Зазвичай можна було за звуком пострілу відрізнити один тип гармати від іншого, але цієї ночі їхні жерла співали в бездоганний унісон; минали хвилини, а вони все ревли й ревли.

Пустеля освітилася яскравим сонячним вогнем; величезна хмара пилу клубами злетіла на тисячі футів угору, час від часу осяюючись вогнями вибухлих мін та снарядів; стрибали угору омахи полум’я від самодетонації боєприпасів та боєкомплектів. Вогонь усієї артилерії, яку він мав у розпорядженні, — польових гармат, гаубиць та мінометів — Монтгомері зосередив на мінних полях. І всі боєприпаси, що він мав, вивергалися настільки швидко, наскільки швидко артилерійська обслуга спромагалася заряджати їх; немов раби, гармаші метушилися біля утроб своїх гармат, схожі на переляканих маленьких пташок, що намагаються нагодувати гігантську зозулю; гільзи розжарювалися, інтервал між відбоєм та перезаряджанням скорочувався, бо артилеристи, захоплені власним поривом, невпинно пришвидшували рухи. Наче божевільні, виконували вони той самий ритуальний танок біля своїх польових гармат — богів війни.

То були прекрасні й захопливі хвилини, пік життя артилериста, який у мирні дні знову й знову переживатиме він у снах, то засинаючи, то прокидаючись. І прагнутиме знову пережити їх — оті фантастичні п’ятнадцять хвилин біля гармат Монтгомері.

Запала тиша. Непорушна абсолютна тиша, що хвилями розбивалася об розтягнуті барабанні перетинки; нестерпна тиша. Було точно за п’ять хвилин десята. Вояки Дев’ятої дивізії рушили зі своїх траншей до нейтральної смуги: поспіхом прикріпляли багнети, вставляли обійми з патронами, знімали запобіжники, перевіряли наявність фляжок із водою та недоторканих запасів, позираючи на годинники, перевіряючи, чи добре сидять на головах каски, чи міцно зашнуровані черевики, і придивляючись, де йдуть кулеметники з кулеметами. У лиховісному вогні пожеж було добре видно червоний розжарений пісок, що плавився під час обстрілу і перетворювався на скло; і поки між ворогом та ними стояла завіса з пилу, вони були у безпеці. Наразі у безпеці. На самісінькому краю мінного поля вони зупинилися і чекали.

Десята ночі, секунда в секунду. Сержант Маллой приклав до губ свисток і пронизливо свиснув, подаючи сигнал своїй шерензі, а капітан крикнув «Уперед!» І на фронті дві милі завширшки Дев’ята дивізія рушила в наступ, а позаду неї знову заревли гармати. Вояки добре, наче удень, бачили, куди йдуть, бо гаубиці, ретельно пристріляні на найкоротшу дистанцію вогню, клали снаряди за якихось кілька десятків ярдів поперед них. Кожні три хвилини лінія вогню просувалася на сотню ярдів уперед; і кожну сотню ярдів солдати молилися, що коли там і залишилися якісь міни, то нехай лише протитанкові, сподіваючись, що всі протипіхотні міни знищив вогонь гармат Монтгомері. На полі бою їм траплялися розрізнені групи німців та італійців, кулеметні гнізда, дрібнокаліберні п’ятдесятиміліметрові гарматки та міномети. Інколи хтось наступав на протипіхотну міну і навіть встигав побачити, як вона вистрибувала з піску, а за мить бідаху розривало навпіл.

Немає часу на роздуми, немає часу ні на що — тільки бігти на зігнутих, як той краб, щоби встигнути за лінією вогню, яка кожні три хвилини просувалася вперед. Гуркіт, спалахи, пилюка, дим, страх, що залізною рукою стискав нутрощі. Здавалося, кінця не буде цим мінним полям, що тягнулися дві чи три милі по той бік нейтральної смуги, а назад вороття немає. Інколи під час крихітних інтервалів між загороджувальним вогнем у розпеченому й шорсткому повітрі чулося далеке химерне квиління волинки: то зліва від Дев’ятої дивізії наступала П’ятдесят перша шотландська дивізія, а її вояки крокували крізь мінні поля з дударем на чолі кожної роти поруч із її командиром. Для шотландця звук волинки, що звала його до бою, був найсолодшою принадою у світі, а для австралійців вона теж звучала доброзичливо й заспокійливо. Але у німців та італійців від неї волосся на загривку ставало дибки.

Битва точилася дванадцять днів, а дванадцять днів — то тривала битва. Спочатку Дев’ятій дивізії пощастило: під час переходу через мінні поля та в перші дні просування зайнятою Роммелем територією її втрати були відносно невеликими.

— Знаєте, краще я залишуся собою, і нехай у мене стріляють, аніж бути сапером, — філософськи зауважив Кол Стюарт, спершись на свою лопату.

— Хтозна, приятелю, хтозна; гадаю, вони влаштувалися найкраще, — пробурчав сержант. — Сидять собі за довбаними траншеями, поки ми не виконаємо всю роботу, а потім тупцюють уперед зі своїми дурними міношукачами, щоб розчистити акуратні проходи для довбаних танків.

— Бобе, то не танки винуваті, а великі військові цабе, які по-дурному їх застосовують, — зауважив Джимс, приплескуючи лопатою землю над свіжовикопаною траншеєю. — Хоча я не проти того, щоб вони хоч ненадовго протримали нас в одному місці! Бо я вже замахався лопатою махати! За останні п’ять днів я перерив більше землі, аніж довбана єхидна.

— Копай, копай, приятелю, — неприязно мовив Боб.

— Гей, погляньте! — скрикнув Кол, тицяючи пальцем у небо.

Над долиною, заходячи на ціль бездоганним, немов у льотній школі, бойовим порядком, знизилися вісімнадцять легких бомбардувальників королівських ВПС і з убивчою точністю скинули невеличкі, схожі на палички бомби на позиції німців та італійців.

— Красиво, чорт забирай, — зауважив сержант Боб Маллой, закинувши назад голову з довгою шиєю.

Три дні по тому він загинув: під час нового наступу потужний заряд шрапнелі відірвав йому передпліччя й вгризся в груди, але ніхто не мав часу зупинитися; тільки свисток витягнули з кривавою мішанини, яка колись була його ротом. Тепер солдати гинули, як мухи, надто втомлені, щоб пам’ятати про прудкість й обережність; але той жалюгідний шматок землі, який вдалося захопити, вони утримували впевнено й міцно, хоча й наштовхнулись на опір елітних частин прекрасно підготовленої армії — ці вояки оборонялися з тупою впертістю тих, хто не визнавав права на поразку.

Поки Дев’ята дивізія сковувала частини під командуванням графа фон Шпонека та полковника фон Лунгерхаузена, танки прорвалися на південь, і нарешті Роммелю завдали поразки. На початку листопада він почав збирати розрізнені частини за єгипетським кордоном, і Монтгомері призначили командувачем усього армійського угрупування. Друга битва під Ель-Аламейном стала важливою тактичною перемогою; Роммелю довелося кинути багато своїх танків, гармат та іншого військового спорядження. Тепер з’явилася можливість розпочати операцію «Смолоскип» на схід від Марокко та Алжиру. Попереду було іце багато боїв із Пустельним Лисом, але більшу частину його пухнастого хвоста обрубали саме під Ель-Аламейном. Завершилася вирішальна, найбільша битва північно-африканського театру бойових дій, і переможцем із неї вийшов фельдмаршал віконт Монтгомері Аламейнський.

Друга битва під Ель-Аламейном стала лебединою піснею Дев’ятої австралійської дивізії в Північній Африці. Нарешті вони поверталися додому, щоби протистояти японцям в Новій Гвінеї. На лінії фронту хлопці перебували більш-менш постійно з березня 1941 року. Прибувши туди погано навченими та спорядженими, тепер вони поверталися додому з репутацією, яка поступалася лише Четвертій англійській дивізії. І з Дев’ятою дивізією додому поверталися Джимс та Петсі, цілі й неушкоджені.

Ясна річ, їм надали відпустку до Дрогеди. Боб поїхав автомобілем до Джилі, щоби забрати хлопців із потяга, бо Дев’яту дивізію розквартирували в Брісбені, звідки вона, після підготовки до бойових дій у джунглях, мала вирушити до Нової Гвінеї. Коли «ролс-ройс» підкотив під’їзною алеєю, всі жінки чекали на галявині, Джек та Г’юї стали трохи позаду, але їм не менш за жіноцтво кортіло побачитися з молодшими братами. Вівці, що ще лишилися живими на Дрогеді, — й ті, мабуть, попадали б від радощів, забачивши Джимса та Петсі, але їх серед зустрічальників не було.

Ніхто не ворухнувся, навіть коли авто зупинилося, і хлопці з нього вийшли. Два роки в пустелі перетворили на лахміття їхню уніформу, і тепер на них було нове обмундирування — зелене, під колір джунглів, і тому вони скидалися на незнайомців. Здавалося, вони виросли на кілька дюймів, що, власне, й сталося; останні два роки вдалині від Дрогеди вони змужніли та виросли, значно перевершивши старших братів. Вони були вже не хлопчиками, а дорослими чоловіками, хоча не того типу, що втілювався в Бобові, Джекові та Г’юї: пережиті тяготи, ейфорія бою та вид насильницької смерті витворили з них людей, якими вони ніколи не стали б на Дрогеді. Північно-африканське сонце висушило й затемнило їхню шкіру до кольору червоного дерева, злущивши всі нашарування дитинства. Так, дійсно можна повірити, що ці двоє чоловіків у простих мундирах та крислатих капелюхах зі значками австралійських збройних сил, схожими на вранішнє сонце, убивали своїх одноплемінників, людських істот. Бо це бачилося по їхніх очах — блакитних, як у Педді, але сумніших, без натяку на ніжність.

— Ой, хлопчики, мої хлопчики! — скрикнула місіс Сміт, підбігаючи до них, а по її щоках струменіли сльози. Ні, байдуже, що вони робили, байдуже, що вони так змінилися — для неї вони й досі були малюки, яких вони купала, загортала в пелюшки, чиї сльози витирала, чиї рани й подряпини загоювала. Та рани, завдані їхнім душам, навіть вона загоїти не змогла б.

Раптом всі враз оточили хлопців, відкинувши свою британську стриманість; усі сміялися і плакали, навіть бідолашна Фіона — і та всміхалася і плескала синів по спинах. Після місіс Сміт їм настала черга цілуватися з Меґі, Мінні, та Кет, потім вони сором’язливо обіймалися з матусею та з промовистим мовчанням боляче тиснули руки Джеку та Г’юї. Мешканці Дрогеди не могли збагнути, що то є таке — повернутися додому, як Джимс та Петсі прагнули цього моменту і як боялися.

А як двійнята наминали страви! Хіба можна порівняти армійський харч із домашніми стравами! Тут тобі й смачнючі тістечка, і коржики в шоколадній глазурі, обсипані кокосовою стружкою, і пудинг з ізюмом, і соковита маракуя, і вершки з дрогедських корів… Пам’ятаючи, як поводилися шлунки хлопців, місіс Сміт не сумнівалася, що Джимс та Петсі після таких страв зляжуть на тиждень, та, на щастя, чаю було вдосталь, щоб осадити все з’їдене, проблем із травленням хлопці не мали.

— Дещо не схоже на чурбанський хліб, еге ж, Петсі?

— Та отож.

— А що таке «чурбан»?

— Не що, а хто. Чурбан — це араб, а чурка — це італієць, правда ж, Петсі?

— Та отож.

Розмова складалася дивно. Хлопці, принаймні Джимс, годинами розповідали про Північну Африку: про міста, людей, тамтешні харчі, каїрський музей, про життя на борту військово-транспортного судна, про відпочинок у таборі. Але, скільки б їх не розпитували, нікому так і не вдалося витягнути з них нічого, окрім ухильних відповідей про те, що ж таке справжня війна, якими були ті бої під Бенгазі, Газалою, Тобруком та Ель-Аламейном. Згодом, після завершення війни, жінкам часто доводилося стикатися з таким феноменом: чоловіки, що побували у гущі боїв, мовчали, мов риби, відмовлялися вступати до «братств» та клубів колишніх вояків і не бажали мати нічого спільного з закладами, чия діяльність сприяла збереженню пам’яті про війну.

На Дрогеді на їхню честь влаштували бенкет. Алестер Макквін теж був у Дев’ятій дивізії і приїхав на відпочинок додому, тож, ясна річ, і на фермі Рудна Гуніш влаштували гулянку. Домінік О’Рурк теж влаштував святкування в Діббан-Діббані, хоча його сини у складі Шостої дивізії перебували в Новій Гвінеї і взяти участь у гулянні не могли. Кожна ферма, де син був на фронті, забажала відзначити щасливе повернення трьох хлопців із Дев’ятої дивізії. Жінки та дівчата проходу їм не давали, але герої Клірі, що повернулися додому, за першої ж нагоди намагалися вшитися від них, налякані увагою більше, аніж будь-коли на полі бою.

Здавалося, Джимс та Петсі взагалі не хотіли мати з жінками ані найменшої справи, і тулилися до Боба, Джека та Г’юї. Жінки йшли спати, а двійнята допізна засиджувалися за розмовою з братами, яким довелося залишитися вдома, і виливали їм свої зболені та зранені душі.

Та впевнені у собі Джимс і Петсі, чиї серця огрубіли після пережитого на війні, вважали землю Дрогеди невимовно прекрасною, вівці їх заспокоювали, а запах пізніх троянд у саду п’янив неземним ароматом. І їм страшенно захотілося напитися цього аромату, щоб його не забути, бо їхній похід на війну був легковажним та бездумним поривом, і хлопці не мали ані найменшого уявлення, що на них чекає. Коли ж вони поїдуть із дому тепер, то намагатимуться зберегти про нього кожен спогад, щоб потім плекати його у своїх душах, вони вкладуть до своїх військових сумок троянди з Дрогеди та стебла такої рідкісної тепер трави. З Фіоною вони поводилися з лагідною жалістю, а до Меґі, місіс Сміт, Мінні та Кет — із ніжною-ніжною любов’ю. Бо саме вони, а не Фіона, були їхніми справжніми матерями.

Меґі була у захваті від того, що Джимс та Петсі полюбили Дейна і годинами бавилися з ним, брали з собою на верхові прогулянки, борюкалися з ним на галявині. А от Джастина, здавалося, лякала їх; втім, хлопці почувалися ніяково в компанії зі всякими жінками, окрім старших жінок Дрогеди, до яких вони звикли. До того ж бідолашна Джастина страшенно ревнувала, бо Джимс та Петсі постійно брали Дейна в свою компанію, а це означало, що дівчинці не було з ким гратися.

— Дейн — класний хлопець, Меґі, — якось сказав Джимс, коли вона вийшла на веранду; він сидів у плетеному кріслі й спостерігав, як Петсі та Дейн граються на галявині.

— Так, він маленьке чудо, еге ж? — Меґі всміхнулася, сідаючи так, щоб їй було видно молодшого брата. В очах застигла ніжна печаль — вони теж колись були її малюками, і вона їх доглядала.

— Джимсе, щось не так? Розкажи мені.

Він підняв на неї очі, просякнуті якимось глибоким болем, але похитав головою — мовляв, і не питай.

— Ні, Меґі. Це те, що я ніколи не стану розповідати жінці.

— А як стосовно того, щоб одружитися, коли все це скінчиться? Може, тоді дружині своїй розкажеш?

— Ми — одружитися? Не думаю. Війна геть відбиває таке бажання. Нам страшенно хотілося потрапити на війну, але тепер ми мудріші. Якщо одружимося, у нас будуть сини — і заради чого? Виростити їх, а потім спостерігати, як їх штовхають на те, на що штовхнули нас, щоби бачити те, що бачили ми?

— Мовчи, Джимсе, мовчи!

Він поглянув туди, куди дивилася вона: Дейн весело хихотів, бо Петсі перевернув його догори ногами.

— Ніколи не дозволяй йому покидати Дрогеду, Меґі. Тут з ним не станеться нічого лихого, — сказав Джимс.

Архієпископ Ральф біг високим ошатним коридором, не звертаючи уваги на здивовані обличчя тих, хто обертався йому вслід; увірвавшись до кімнати кардинала, він враз завмер, як вкопаний. Його преосвященство невимушено розмовляв із мсьє Папе, представником польського емігрантського уряду у Святому Престолі.

— Що, Ральфе? Що таке?

— Це сталося, Вітторіо. Муссоліні скинули!

— Господи милосердний! А Його Святість — він знає?

— Я особисто телефонував до Кастель-Гандольфо, хоча по радіо цю новину можуть передати у будь-яку хвилину. Мені про це повідомив телефоном один приятель із німецького штабу.

— Я сподіваюся, що Його Святості встигнуть зібрати речі, — сказав мсьє Папе з легким відтінком задоволення в голосі.

— Він зможе вибратися, якщо ми замаскуємо його під бродячого монаха-францисканця, і не інакше, — відрізав архієпископ Ральф. — Генерал Кессельрінґ заблокував місто, як корком пляшку.

— Він не зможе вибратися, — сказав кардинал Вітторіо.

Мсьє Папе підвівся.

— Мушу покинути вас, ваше преосвященство. Я представник уряду, яке є ворогом Німеччини. Якщо Його Святість у небезпеці, то я теж. У моїй кімнаті є декотрі папери, якими мушу зайнятися негайно.

Дипломат до кінчиків пальців, акуратний і педантичний, мсьє Папе вийшов із кімнати, залишивши священиків наодинці.

— Він приходив, щоб просити вашого заступництва для захисту свого стражденного народу?

— Так, бідолаха, він так за них переживає.

— А ми?

— І ми теж, Ральфе! Але ситуація є важчою, аніж він собі уявляє.

— Правда полягає в тому, що йому не довіряють.

— Ральфе!

— А хіба ж це не правда? Його Святість провів юність у Мюнхені, полюбив німців і досі їх любить, незважаючи ні на що. Якщо перед його очима предстануть оті понівечені трупи, він скаже, що то росіяни їх замордували. Але аж ніяк не любі його серцю німці! Бо ж вони такі культурні, такі цивілізовані!

— Ральфе, ви не є членом товариства Ісуса[11], але ви тут лише тому, що взяли особисту обітницю вірності Його Святості. У ваших венах тече гаряча кров ірландських та норманських предків, але я благаю вас — будьте розважливим! З минулого вересня ми жили у страху перед дамоклевим мечем, що завис над нами, молячись про те, щоб Дуче залишився й уберіг нас від німецьких репресій. У характері Адольфа Гітлера химерним чином уживаються незбагненні суперечливості, він вважає, що має двох ворогів: Британську імперію та Католицьку церкву, але будь-що намагається їх зберегти. Та коли його змусили до цього обставини, він зробив все, що міг для того, щоби Британську імперію знищити. Невже ви гадаєте, що він не знищить і нас, якщо ми підштовхнемо його на такий крок? Одне слово на засудження подій у Польщі — і він розчавить нас. А що, на вашу думку, дасть наше засудження, друже мій? Ми не маємо армій, не маємо військовиків. Репресії впадуть на нас без зволікань, і Його Святість заберуть до Берліна, а саме цього він боїться. Чи не пам’ятаєте ви про маріонеткового папу в Авіньйоні багато сторіч тому? Невже ви хочете, щоб Папа Римський став маріонеткою в Берліні?

— Вибачте, Вітторіо, але я бачу це інакше. Я наполягаю на тому, що ми мусимо засудити Гітлера, мусимо кричати про його варварство на кожному розі! Якщо він накаже розстріляти нас, то ми помремо мучениками, і це, в кінцевому підсумку, дасть більше користі.

— Це недалекоглядно, Ральфе! Він не розстрілюватиме нас. Бо не гірше за нас розуміє психологічний ефект мучеництва. Його Святість відправлять до Берліна, а нас потихеньку відправлять до Польщі. До Польщі, Ральфе, до Польщі! Невже вам хочеться марно загинути в Польщі, коли тут від вас більше користі?!

Архієпископ Ральф сів, затиснувши руки колінами і сповненим бунтарства поглядом уставився у вікно на голубів, позолочених променями призахідного сонця, що поверталися з вишини до голубника. У свої сорок дев’ять років він був стрункішим, аніж у минулі роки, і старів із такою елегантністю, з якою робив майже все, за що брався.

— Ральфе, ми ті, хто ми є. Люди, але це на другому місці. Спершу ми — священики.

— Не так ви розставляли пріоритети, коли я повернувся з Австралії, Вітторіо.

— Тоді я говорив про інше, і ви це чудово знаєте. З вами важко мати справу. Саме тепер ми не мусимо міркувати, як звичайні люди. Мусимо міркувати, як священики, бо це — найважливіший аспект наших життів. Що б ми не думали і що б не хотіли зробити, як люди, ми вірні Церкві, а не представникам минущої влади! Наша вірність — лише на боці Його Святості! Ви присягалися на вірність та послух, Ральфе. Ви знову хочете порушити обітницю? Його Святість непогрішимий у всіх справах, що стосуються благополуччя й добробуту Церкви Божої.

— Він помиляється! Його судження упереджені. Всю свою енергію він скерував на боротьбу з комунізмом. Німеччину ж він вважає найзапеклішим ворогом комунізму, єдиним реальним чинником, що стримує його поширення на Захід. І він бажає, щоби Гітлер залишався при владі в Німеччині, так само, як хотів бачити Муссоліні при владі в Італії.

— Повірте, Ральфе, є речі, яких ви не розумієте. Він — Папа! І він — непогрішимий! Якщо ви це заперечуєте, то ви заперечуєте саму вашу віру.

Розчинилися двері — з обережністю, але поспіхом.

— Ваше преосвященство, гер генерал Кессельрінґ!

Обидва прелати підвелися і всміхнулися, загладивши на своїх обличчях сліди недавньої суперечки.

— Приємно бачити вас, ваша вельможносте. Прошу, сідайте. Хочете чаю?

Далі розмова йшла німецькою, оскільки багато хто з достойників Ватикану вільно нею володів. Сам Папа Римський любив розмовляти німецькою і слухати німецьку мову.

— Дякую, ваше преосвященство, не відмовлюся. Бо більше ніде у Римі не можна поласувати відмінним англійським чаєм.

Кардинал Вітторіо безхитрісно всміхнувся.

— Цю звичку я набув, коли служив папським посланцем в Австралії, і від якої, попри всю мою італійськість, так і не зміг відмовитися.

— А ви, ваша милість?

— Я ірландець, гер генерал. Ми, ірландці, теж виховані на традиціях чаювання.

Генерал Альберт Кессельрінґ завжди спілкувався з архієпископом де Брикасаром як чоловік із чоловіком; після цих хитрих італійських прелатів із масними очицями він був наче ковток свіжого повітря, бо був людиною прямою, без схильності до двозначних недомовленостей.

— Ваша милість, я завжди захоплювався і захоплююся чистотою вашої німецької вимови, — відпустив він комплімент.

— Я маю добрий слух на мови, гер генерал, а це — як і решта талантів — не заслуговує на похвалу.

— Чим можемо служити вашій вельможності? — лагідно спитав кардинал.

— Я так розумію, ви вже знаєте про долю, яка спіткала Дуче?

— Так, ваша вельможносте, знаємо.

— То ви, мабуть, здогадуєтесь, чому я прийшов. Щоби запевнити вас, що все гаразд, і просити передати цю звістку тим, хто перебуває в Кастель-Гандольфо. Бо я такий зайнятий, що сам не в змозі поїхати туди з візитом.

— Ми передамо ваше повідомлення. Невже ви так зайняті?

— Цілком природно. Ви, напевне, чудово розумієте, що тепер для нас, німців, ваша країна є ворожою.

— Ви сказали ваша країна, гер генерал? Це не територія Італії, і ніхто тут не ворог нам, окрім лихих людей.

— Вибачте, ваше преосвященство. Звісно, я мав на увазі Італію, а не Ватикан. Але стосовно Італії я мушу чинити так, як накаже мені мій фюрер. Італію буде окуповано, і мої війська, які досі перебували тут як союзники, перетворяться на поліцію.

Архієпископ Ральф невимушено сидів у кріслі з виглядом людини, яка й гадки не має, що таке боротьба ідеологій, і пильно придивлявся до генерала. Чи знає він, чим займається його фюрер у Польщі? Хіба ж він може не знати?

Кардинал Вітторіо зобразив на обличчі тривогу.

— Любий генерале, сподіваюся, не йдеться про власне Рим? Рим, із його древньою історією, безцінними пам’ятками давнини? Якщо ви введете війська на сім його пагорбів, це призведе до війни та руйнації. Благаю вас, тільки не це!

Генерал Кессельрінґ неспокійно завовтузився.

— Сподіваюся, до цього не дійде, ваше преосвященство. Але я теж давав присягу і тому підкоряюся наказам. Я мушу чинити так, як бажає мій фюрер.

— Потурбуйтеся про нас, гер генерал! Благаю вас! Ви мусите цього не допустити! Кілька років тому я був в Афінах, — швидко сказав архієпископ Ральф, нахиляючись уперед і широко розкриваючи свої приємні виразні очі; пасмо сивуватого волосся впало йому на чоло. Він знав про ефект, який справляла на генерала його зовнішність, і безцеремонно ним скористався. — Ви бували в Афінах, пане?

— Так, бував, — сухо відповів генерал.

— Тоді я впевнений, що ви знаєте цю історію. Про те, як люди сучасної доби зруйнували будівлі на вершечку Акрополя. Гер генерал, Рим стояв і стоїть пам’ятником двом тисячам років турботи, уваги й любові. Благаю вас — не наражайте Рим на небезпеку!

Генерал уставився на архієпископа з подивом і мимовільним захопленням; мундир личив йому, але не більше, аніж пурпурова сутана архієпископу Ральфу. Він був схожий на солдата — бездоганна статура воїна і янгольське обличчя. Напевне, саме так має виглядати Архангел Михаїл — не ніжний хлопчик доби Відродження, а елегантний немолодий чоловік, що колись любив Люцифера, а потім бився з ним, вигнав із раю Адама та Єву, уразив Змія, і був правою рукою Господа. Цікаво, чи знає він про свій приголомшливий вигляд? Це справді непересічний чоловік, образ якого закарбовується у пам’ять.

— Я зроблю все від мене залежне, ваша милість, обіцяю вам. Мушу визнати, певною мірою це рішення залежить від мене. Я, як ви знаєте, людина цивілізована. Але ви вимагаєте від мене дуже багато. Якщо я проголошу Рим відкритим містом, то це означає, що я не зможу висадити в повітря його мости або перетворити його будівлі на укріплення, а це, в кінцевому підсумку, може завдати шкоди Німеччині. Які я маю гарантії того, що Рим не відплатить мені зрадою, ударом у спину, якщо я поставлюся до нього добросердно й поблажливо?

Кардинал Вітторіо зімкнув губи і видав звук, схожий на поцілунок його елегантній сіамській кішці, яку він нещодавно завів; лагідно посміхнувшись, він поглянув на архієпископа.

— Рим ніколи не відплатить зрадою за добро, гер генерал. Певен, коли ви знайдете час на візит до Кастель-Гандольфо, то почуєте такі самі запевнення. Йди-но сюди, моя люба Хан-сі! Отак, моя кішечко. — Посадивши кішку на коліна, кардинал ніжно погладив її.

— Яка дивовижна тварина, ваше преосвященство.

— Аристократка, гер генерал. Ми з архієпископом є нащадками древніх і славних родин, але порівняно з її родоводом наші й близько поряд не стояли. Вам подобається її ім’я? Китайською воно означає «шовковиста квітка». Влучно, чи не так?

Подали чай; всі мовчали, поки послушниця не вийшла з кімнати.

— Ви не пошкодуєте про своє рішення оголосити Рим відкритим містом, ваше превосходительство, — звернувся архієпископ Ральф до нового володаря Італії, даруючи йому обеззброєну усмішку. Він обернувся до кардинала, скинувши свій шарм наче мантію, непотрібну в стосунках із вірним другом. — Ваше преосвященство, хто гратиме роль господині й частуватиме гостя — ви чи я?

— Господиня? — здивовано закліпав очима генерал Кессельрінґ.

Кардинал ді Контіні-Верчезе розсміявся.

— Та це у нас, холостяків, жарт такий. Того, хто наливає чай, звуть господинею. Це — англійська приказка, гер генерал.

Того вечора архієпископ Ральф був зморений, стурбований і знервований. Йому здавалося, що він нічого не робить, щоб наблизити кінець цієї війни, а тільки дріб’язково метушиться, намагаючись зберегти від руйнації пам’ятки давнини; з роками у нього з’явилася огида до інерції Ватикану. Сам він був консерватором за вдачею, та інколи равликова обережність тих, хто обіймав найвищі посади в Католицькій церкві страшенно його дратувала. Окрім скромних черниць та священиків, що працювали тут слугами, він багато тижнів не розмовляв із жодною простою людиною, з кимось, хто не мав би безпосереднього стосунку до політичної, духовної або військової сфери. В ці дні йому навіть молилося важче, Бог здавався далеким-далеким, за багато світлових років від нього, немов Всевишній самоусунувся від справ і надав своїм створінням у людській подобі повну владу і всі можливості для того, щоби знищити світ, який він для них сотворив. І Ральф вирішив, що саме тепер йому потрібна сильна доза Меґі та Фіони, сильна доза спілкування з кимось, хто б не переймався долею Ватикану та Рима.

Архієпископ спустився спеціальними сходами до базиліки Святого Петра, куди зайшов знічев’я. У ці дні її двері зачинялися з настанням темряви, і це знамення тривожного й крихкого миру, що тримався у Римі, було більш промовистим, аніж загони вдягнених у сіру уніформу німецьких солдат на його вулицях. Слабке примарне мерехтіння вихоплювало з темряви порожню зяючу апсиду; його кроки гулко відлунювали кам’яною підлогою, коли він ішов, а коли зупинився і став навколішки вперед головним вівтарем, кроки поглинула тиша. Потім архієпископ рушив був далі, але за звуком власних кроків він раптом почув наче хтось охнув. Ліхтарик у його руці ожив; архієпископ спрямував його промінь на звук, не стільки налякавшись, скільки зацікавившись. Бо то був його світ, і він міг захищати його, звільняючи від страху.

Промінь замерехтів по скульптурі, яка, на його думку, була найпрекраснішим мистецьким витвором у всьому світі — «Оплакування Христа» роботи Мікеланджело. Під завмерлими розпачливими фігурами виднілося ще одне обличчя, витворене не з каменю, а з плоті, все у темних затінених впадинах і наче неживе.

— Чао, — сказав його милість і всміхнувся.

Відповіді не було, але він побачив форму німецького піхотинця найнижчого звання — ось він і зустрів просту людину, з якою можна поговорити! Те, що той був німцем, не мало жодного значення.

— Wie geht’s? Як справи? — спитав він, і досі всміхаючись.

Обличчя поворухнулося, і крізь напівтемряву архієпископ помітив на високому розумному чолі краплини поту.

— Du bist krank? Ти хворий? — «Може, хлопчина і справді хворий», — подумав його милість, бо німець точно виявився хлопчиною.

Нарешті почулася відповідь:

— Nein.

Архієпископ Ральф поклав ліхтарик на підлогу, ступив кілька кроків уперед, узяв солдата за підборіддя, підняв йому голову і зазирнув у вічі, темніші за темряву.

— Що сталося? — спитав він німецькою — і засміявся. — Ну от! — продовжив він, так само німецькою. — Ти цього не знаєш, але моє головне заняття у житті — питати у людей «що сталося». І, скажу тобі, це питання привело мене свого часу до великих негараздів.

— Я прийшов помолитися, — відповів хлопець голосом занизьким для його віку та з сильним баварським акцентом.

— Що трапилося? Тебе ненароком замкнули?

— Так, але справа не в цьому.

Його милість підняв ліхтарик.

— Що ж, на всю ніч ти тут лишитися не можеш, а ключів від дверей я не маю. Ходімо зі мною. — 3 цими словами він рушив спеціальними сходами, що вели до папського палацу, і тихо й спокійно мовив: — Взагалі-то, я й сам прийшов помолитися. Через твоє верховне командування сьогодні видався досить нелегкий день. Принаймні для нас. Залишається сподіватися, що персонал Його Святості не подумає, що мене заарештували, хоча це я тебе веду, а не ти мене.

Хвилин десять вони йшли у повній тиші коридорами до відкритих внутрішніх дворів та садів, потім знову ввійшли до коридору і піднялися сходами; молодий німець і не збирався відходити від свого заступника — увесь час тримався поруч. Нарешті його милість відчинив двері, провів свого безпритульника до скромно й скупо обставленої маленької кімнати відпочинку, увімкнув лампу і зачинив двері.

Вони завмерли: нарешті можна роздивитися один одного. Німецький солдат побачив перед собою дуже високого чоловіка з гарним обличчям та розумними блакитними очима; архієпископ Ральф побачив дитину, обманом вдягнену в уніформу, яку боялася і яку поважала уся Європа. Авжеж дитина, не старше за шістнадцять років. Середнього зросту і по-юнацькому худорлявий, він мав статуру, яка згодом обіцяла масивну фігуру, велику фізичну силу та довгі руки. Його обличчя скоріше належало до італійського типу — темне й аристократичне, надзвичайно привабливе, широко поставлені темно-карі очі з довгими чорними віями, красива голова з чорними кучерями. Не було у цьому хлопцеві нічого пересічного та простого, навіть попри його просту роль військовика; тож, попри бажання поговорити саме з простою людиною, архієпископ Ральф зацікавився.

— Сідай, — сказав він хлопцю і підійшов до шухляди, звідки видобув пляшку вина марсала. Наливши трохи у дві склянки, він одну подав хлопцеві, а зі своєю вмостився у кріслі, звідки мав можливість споглядати неординарне й привабливе обличчя.

— Невже у них таке скрутне становище, що вони змушені призивати на війну дітей?

— Не знаю, — відповів хлопець. — Яз дитбудинку, тому мене забрали б рано.

— Як же звуть тебе, хлопче?

— Райнер Мерлінґ Гартгайм, — відповів солдат, поважно і з великою гордістю вимовивши своє ім’я так немов розгорнув його перед архієпископом Ральфом.

— Прекрасне ім’я, — мовив священик задумливо й серйозно.

— Правда? Ви дійсно так вважаєте? В дитбудинку мене звали Райнер Шмідт, але коли я пішов до армії, то змінив його на ім’я, яке завжди хотів мати.

— Ти сирота?

— Черниці казали, що я дитя кохання.

Архієпископ стримав усмішку — оговтавшись від страху, хлопець поводився тепер із великою гідністю та самовладанням. Тільки що саме його налякало? Те, що його не знайдуть у частині, чи те, що його випадково замкнули у базиліці?

— А чому ти був такий переляканий, Райнер?

Хлопець боязко відсьорбнув вина і задоволено підняв очі.

— Ти диви, яке добре й солодке. — Вмостившись зручніше, він сказав: — Мені хотілося побувати у базиліці Святого Петра, бо черниці часто про неї говорили і показували нам фотографії. Тому коли нас послали до Рима, я зрадів. Ми прибули сюди сьогодні вранці. Щойно мені випала вільна хвилина, я прийшов сюди. — Хлопець нахмурився. — Але сталося не так, як я гадав. Мені здавалося, що я відчую себе ближчим до Нашого Господа, коли зайду до Його рідної церкви. Натомість виявилося, що вона — величезна й холодна. Я не зміг відчути Його присутності.

Архієпископ Ральф усміхнувся.

— Я знаю, про що ти. Втім, базиліка Святого Петра — це не якась там звичайна церква. Не в тому сенсі, якими є більшість церков. Базиліка Святого Петра — це особлива церква. Мені пригадується, що я й сам до цього не відразу призвичаївся.

— Мені хотілося б помолитися за дві речі. — Хлопець кивнув на знак, що таке пояснення він колись чув, але воно його не влаштовувало, бо не це він хотів почути.

— Хотів помолитися за те, що тебе страшить?

— Так. Я гадав, що коли побуваю в церкві Святого Петра, це мені допоможе.

— І що ж лякає тебе, Райнере?

— Те, що вони вирішать, наче я — єврей, і що наш полк пошлють до Росії.

— Зрозуміло. Не дивно, що ти наляканий. А чи є вірогідність, що тебе визнають євреєм?

— Та ви лишень погляньте на мене! — сказав хлопець замість пояснення. — Коли записували мої відомості, то сказали, що їм доведеться перевірити. Не знаю, чи вдасться їм це зробити, але маю підозру, що черниці знають більше, аніж мені сказали.

— Якщо вони й справді знають більше, вони цього нікому не розкажуть, — заспокійливо мовив його милість. — Бо здогадаються, навіщо у них питають.

— Ви й справді так гадаєте? О, я хотів би на це сподіватися!

— А тебе що — непокоїть думка про те, що в тобі тече єврейська кров?

— Моя кров не має значення, — відповів Райнер. — Я народився німцем і це найважливіше.

— Тільки вони дивляться на це інакше, чи не так?

— Ні.

— А Росія… Гадаю, не варто хвилюватися через Росію, їй-богу. Ти ж у Римі, в абсолютно протилежному місці.

— Сьогодні вранці я чув, як наш командир сказав, що насамкінець нас можуть послати до Росії. А там у нас справи кепські.

— Ти ще дитина, — різко мовив архієпископ Ральф. — Ти ще маєш до школи ходити.

— Тепер уже не ходив би, — відповів хлопець і посміхнувся. — Мені вже шістнадцять, тому я працював би. — Він зітхнув. — Хоча мені хотілося б продовжити навчання в школі. Бо навчання — важлива річ.

Архієпископ Ральф розсміявся, а потім підвівся і знову наповнив склянки.

— Не звертай на мене уваги, Райнере. То я розсміявся просто так. У голові ширяють думки — одна за одною. Тепер у мене час для роздумів. Мабуть, я не дуже гостинний господар, еге ж?

— Та все нормально, — запевнив його хлопець.

— Що ж, — мовив його милість, знову сідаючи. — Ти маєш визначитися з самим собою, Райнере Мерлінґ Гартгайм.

На юному обличчі з’явився дещо дивний вираз гордості й самоповаги.

— Я німець, і я католик. Я хочу, щоб Германія була такою країною, де не переслідують за походження та релігію, і якщо я виживу, то неодмінно присвячу своє життя цій меті.

— Я молитимуся за тебе — щоб ти залишився живим і щоб зміг втілити свою мету.

— Правда? — сором’язливо спитав хлопець. — Ви й справді молитиметеся за мене особисто, називатимете на ім’я?

— Аякже. Ти навіть дечого мене навчив. Що у своїй справі я маю лише один засіб, одну зброю у моєму розпорядженні — це молитву. Інших функцій я не виконую.

— А хто ви? — спитав Райнер, починаючи сонно блимати від випитого вина.

— Я — архієпископ Ральф де Брикасар.

— Ой, а я гадав, що ви — звичайний священик!

— А я і є звичайний священик. І не більше.

— Пропоную угоду! — сказав хлопець, і очі його заіскрилися ентузіазмом. — Ви молитиметеся за мене, отче, а якщо я поживу достатньо довго, щоб добитися свого, я приїду до Рима, і ви самі переконаєтесь, якого результату досягли ваші молитви.

Блакитні очі ніжно всміхнулися.

— Гаразд, укладімо угоду. А коли ти повернешся, я розповім тобі, що я думаю про свої молитви. — Архієпископ підвівся. — Залишайся тут, маленький політику. А я піду пошукаю тобі що-небудь поїсти.

І вони говорили аж доки на куполах зажеврів світанок, а за вікном закружляли голуби. Потім архієпископ провів гостя громадськими кімнатами палацу, задоволено споглядаючи захват хлопця, і випустив його в свіжу ранкову прохолоду. Хлопець із красивим ім’ям ще не знав, що невдовзі мав їхати до Росії, забираючи з собою дивовижно приємний та заспокійливий спогад: що у Римі, в церкві Нашого Господа, за нього молитиметься священик, називаючи його на ім’я.

На той час, коли Дев’яту дивізію підготували, щоб відправити на Нову Гвінею, активні бойові дії там скінчилися, і залишилося тільки провести операцію з зачищання території від недобитків японських підрозділів. Тому найдобірніша дивізія за всю військову історію Австралії лише сподівалася на те, що вона здобуде славу деінде, витісняючи японців з Індонезії. Битва при Гвадалканалі зруйнувала всі сподівання японців на просування до Австралії. Однак, як і німці, вони оборонялися з надзвичайною впертістю і відступали вкрай неохоче. І хоча ресурсів для ведення війни їм катастрофічно бракувало, і їхні армії страждали від нестачі підкріплень та військового спорядження, японці змусили американців та австралійців дорого заплатити за кожен дюйм відвойованої території. Відступаючи, вони залишили Буну, Гону та Саламауа і відкотилися до північного узбережжя, до Лає та Фіншафена.

П’ятого вересня 1943 року Дев’яту дивізію висадили з моря на північ від міста Лае. Було дуже жарко, вологість сягала ста відсотків і щодня після обіду дощило, бо мокрий сезон прийшов на два місяці раніше. Через небезпеку малярії всі приймали атабрин, і від цих маленьких жовтих таблеток кожному ставало так зле, наче він і справді підчепив малярію. Від мокрої погоди шкарпетки та черевики не встигали висихати; ступні ніг вже нагадували рихлу губку, а шкіра між пальцями розтерлася й кровоточила. Укуси комарів та бабок мока червоніли і подовгу не загоювалися, перетворюючись на язви.

У порту Морсбі вояки дивізії бачили жалюгідний стан аборигенів Нової Гвінеї, і якщо вже вони не могли впоратися зі шкірними лейшманіозами, хворобою бері-бері, з малярією, пневмонією, хронічними шкірними захворюваннями, гепатитами та захворюваннями підшлункової залози, то біла людина мала навіть менше шансів вижити. У порту Морсбі перебували й ті, хто вцілів під час битви за Кокодський тракт, вони постраждали не стільки від рук японців, скільки від жахливих умов самої Нової Гвінеї, всі в порізах та язвах, змучені малярійною лихоманкою. Від пневмонії, спричиненою лютим холодом на висоті дев’яти тисяч футів (а більшість вояків мали на собі тоненьку тропічну уніформу) померло вдесятеро більше, аніж від японських куль та багнетів. Доводилося долати маслянисту багнюку, пробиратися химерними, якимись неземними лісами, що мерехтіли уночі холодним примарним світлом, яким світилися після настання темряви фосфоресцентні гриби, а стрімкі підйоми через купи переплетених коренів дерев, коли не було часу й на мить озирнутися, щоб поглянути угору, перетворювали вояка на вкрай зручну мішень для снайпера. І це настільки відрізнялося на гірше від того, з чим їм довелося зіткнутися в Північній Африці, що солдати Дев’ятої дивізії анітрохи не жалкували через те, що залишилися там довше і взяли участь у двох битвах при Ель-Аламейні, а не у битві за Кокодський тракт.

Лае, прибережне місто посеред трав’янистих луків, щільно порослих лісом, лежало далеко від узгір’я одинадцять тисяч футів заввишки; щодо безпеки для здоров’я тамтешній клімат був сприятливішим для ведення бойових дій, аніж у Кокоді. Саме ж місто — жменька будинків у європейському стилі, бензозаправна колонка й купа хатинок аборигенів. Як і завжди, японці билися вперто й хоробро, але їх було мало, їх виснажили жахливі умови Нової Гвінеї не менше за австралійців, із якими вони воювали і так само страждали від всіляких хвороб.

Після потужних артпідготовок у Північній Африці, де використовували чимало надсучасної техніки, дивно було не бачити ані мінометів, ані гармат — тільки автомати Оуена та гвинтівки з багнетами. Джимсу та Петсі подобалися рукопашні бої, вони звикли йти на супротивника пліч-о-пліч і прикривати один одного. Втім, після німців з Африканського корпусу Роммеля, це сприймалося як жахливий удар по авторитету. Невеличкі жовті чоловічки, котрі, здавалося, всі мали окуляри й криві, неправильно пророслі зуби, аж ніяк не були схожі на вправних і хвацьких вояків.

Через два тижні після висадки під Лає японців довкола не залишилося. Як для весни у Новій Гвінеї, день видався надзвичайно гарний. Вологість упала на двадцять відсотків, із неба, яке раптом із туманно-білого перетворилося на яскраво-блакитне, світило сонце, а пагорби Водорозділу, що здіймалися за містом, переливалися зеленими, пурпуровими та бузковими кольорами. Дисципліна ослабла, всі насолоджувалися вихідним днем — грали в крикет, гуляли, дражнили аборигенів, щоб ті розсміялися і показали їх свої криваво-червоні беззубі ясна — результат жування плодів бетельної пальми. Джимс та Петсі вешталися по високій траві за містом, бо вона нагадувала їм про Дрогеду; тутешня трава мала той самий сріблясто-коричневий відтінок, як і трава на Дрогеді після сильних дощів.

— Незабаром ми повернемося додому, Петсі, — сказав Джимс. — Япошки тікають, та й фріци теж. Додому, Петсі! Додому до Дрогеди! Жду не діждуся!

— Та отож, — відповів Петсі.

Вони йшли пліч-о-пліч, набагато ближче один до одного, аніж заведено серед звичайних людей; інколи вони торкалися один одного — несвідомо, так людина торкається свого тіла, щоб почесатися, коли воно свербить, або пересвідчитися, що руки-ноги на місці. Як приємно було відчувати на обличчях тепло справжнього сонця, а не ту розпечену кулю, що жевріла крізь пару турецької лазні кілька днів тому. Час від часу хлопці піднімали догори свої писки і роздували ніздрі, жадібно вдихаючи аромат гарячих променів на траві, такій схожій на дрогедську, мріючи, що вони там і йдуть собі до вільги, аби передрімати полуденну спеку. Перекотитися долілиць, відчути шкірою приязність землі, відчути власне потужне серцебиття, як відчуває спляча дитина серце матері.

— Ой, Джимсе! Поглянь! Та то ж справжнісінька хвиляста папужка, точнісінько, як на Дрогеді! — вигукнув Петсі й сам здивувався з того, що у нього прорізався дар мовлення.

Можливо, хвилясті папужки водилися і в місцевості довкола Лає, але настрій того дня і ця несподівана згадка про домівку раптом викликала у Петсі шалене піднесення. Сміючись і відчуваючи, як трава лоскоче йому голі ноги, він кинувся був за пташкою, зірвав із голови крислатий капелюх і тримав його так, наче й справді збирався спіймати втеклу пташину. Джимс з усміхом спостерігав за братом.

Петсі встиг відбігти ярдів на двадцять, коли кулеметна черга косонула траву довкола нього; Джимс помітив, як брат підкинув руки догори, тіло його крутнулося, а здійняті руки немов благально простягнулися до нього. Від талії до колін він вкрився кров’ю, яскравою животворною кров’ю.

— Петсі! Петсі! — пронизливо закричав Джимс; кожною клітиною свого тіла він теж відчув ці кулі, відчув, як сили покидають його і він помирає.

Широченними кроками кинувся він уперед, але його військовий досвід таки взяв гору над емоціями, і він стрімголов пірнув у траву — і раптом кулемет вибухнув іще однією чергою.

— Петсі, Петсі, у тебе все нормально?! — скрикнув він, розуміючи, що каже дурню, бо бачив кров.

Неймовірно, але він почув відповідь.

— Авжеж, — відгукнувся брат слабким голосом.

Дюйм за дюймом повз Джимс у пахучій траві, прислухався до навколишніх звуків та власного шерхоту.

Добравшись до брата, він поклав голову на його голе плече і заплакав.

— Ану облиш, — сказав Петсі. — Я ж іще не помер.

— Сильно поранило? — спитав Джимс, стягуючи просяклі кров’ю шорти і з тремтінням оглядаючи оголену, залиту кров’ю плоть.

— Та щось не схоже, що я помру.

До них позбігалися брати по зброї, декотрі з тих, що грали в крикет, так і прибігли у своїх рукавичках та наколінниках; хтось подався назад за ношами, а решта зайнялися знищенням кулеметника на дальньому боці галявини. Це зробили з більшою, аніж зазвичай, жорстокістю, бо Гарпо любили всі. Якщо з ним щось трапиться, Джимс ніколи не буде таким, як раніше.

А день як був, так і лишився чудовим; хвилястий папужка кудись відлетів, довкола безстрашно щебетали й цвірінькали пташки, які надовго замовкали лише під час справжнього бою.

— Петсі страшенно пощастило, — сказав Джимсу фельдшер через деякий час. — У нього влучили з десяток куль, але всі вони, здебільшого вразили стегна. Ще дві-три, що пішли вище, застрягли в кістках таза або ж у м’язах поруч. Наскільки я можу судити, шлунок та кишечник вони не зачепили. І сечовий міхур також. Та от тільки…

— Тільки що? — нетерпляче перервав його Джимс. Його й досі трусило, аж губи посиніли.

— На цій стадії важко сказати, я — не геніальний хірург, як декотрі хлопці з шпиталю в Морсі. Вони зможуть розповісти більше. Була пошкоджена уретра і багато тоненьких дрібних нервів у проміжжі. Я анітрохи не сумніваюся, що його зберуть і заштопають, і буде він, як нова копійка, але, можливо, за винятком отих нервів. На жаль, нерви погано зростаються, і відновити їх важко. — Він прокашлявся. — Я ось до чого веду: Петсі може частково і назавжди втратити чутливість статевого органа.

Джимс опустив голову і втупився поглядом у землю крізь кришталеву завісу сліз.

— Що ж, принаймні він живий, — резюмував він.

Йому надали відпустку, щоб злітати до Порт-Морсбі й залишатися там допоки лікарі не скажуть, що загроза життю Петсі минула. З ранами йому фантастично пощастило. Кулі розсипалися по всій нижній частині живота, не пробивши її. Але фельдшер із Дев’ятої дивізії мав рацію: чутливість у нижній тазовій частині дуже постраждала. Настільки вона зможе відновитися згодом — ніхто достеменно не міг сказати.

— То не так і страшно, — заявив Петсі з нош, на яких його мали відправити до Сіднея. — Мені не дуже й хотілося одружуватися. А ти, Джимсе, бережи себе, чуєш? Мені так не хочеться залишати тебе одного…

— Я берегтимуся, Петсі, — усміхнувся Джимс і міцно стиснув братову руку. — Навіть уявити важко, як я проведу решту війни без найкращого друга. Я напишу тобі, що це за відчуття. Передай від мене привіт місіс Сміт, Меґі, мамі та братам, добре? Заздрю тобі — ти повертаєшся на Дрогеду!

Фіона з місіс Сміт полетіли до Сіднея, щоби зустріти літак, яким Петсі транспортували з Таунсвіля; Фі була там кілька днів, а місіс Сміт оселилася до готелю в Рендвіку неподалік військового шпиталю Принца Уельського. Там Петсі був упродовж трьох місяців. Для нього війна скінчилася. Багато сліз пролила місіс Сміт; але, дякувати Богу, не так уже погано все склалося. Звісно, Петсі втратив можливість жити повним життям, але тепер він міг займатися всім іншим: їздити верхи, ходити й бігати. Чоловіків Клірі, здавалося, ніколи особливо й не вабило до жіноцтва. Коли його виписали зі шпиталю, Меґі приїхала за ним із Джилі на «ролсі»; разом із місіс Сміт вони всадовили Петсі на заднє сидіння, закутали всього ковдрами і повезли до Дрогеди, благаючи Господа про ще один подарунок: щоби Джимс теж повернувся додому.

16

Тільки коли імператор Японії Хірохіто офіційно підписав акт капітуляції, мешканці Джилленбоуна повірили в те, що війна нарешті скінчилася. Ця звістка прийшла 2 вересня 1945 року, акурат через шість років після початку війни. Багато хто не повернувся: Рорі, син Домініка О’Рурка, Джон, син Горрі Гоуптона, Кормак, син їдена Кармайкла. Ангус, наймолодший син Росса Макквіна, втратив можливість ходити, син Ентоні Кінґа, Девід, ходити міг, але втратив зір, а Петсі, син Педді Клірі, втратив можливість мати дітей. Було ще багато тих, хто мав рани невидимі оку сторонніх, але шрами не менш глибокі; ті, хто йшов на війну з ентузіазмом і сміючись, повернулися додому тихими, говорили мало, а сміялися ще менше. Хто міг подумати, коли все це починалося, що війна триватиме так довго і забере стільки життів?

Мешканці Джилленбоуна не вирізнялися забобонністю, але навіть найцинічніші з них тремтіли тієї неділі, 2 вересня. Бо того дня, коли скінчилася війна, скінчилася й найдовша засуха в історії Австралії. Майже десяти років не випадало жодного значущого дощу, але того дня в небі скупчилися густі чорні хмари і, з гуркотом розкрившись, вилили на спраглу землю дванадцять дюймів дощу. Один дюйм дощу ще не означає кінець засухи, якщо по тому не буде нічого знов, але дванадцять дюймів — це вже трава.

Меґі, Фі, Боб, Джек, Г’юї та Петсі стояли на веранді, вдивляючись у темряву, і нюхали невимовно солодкий запах дощу на посохлій та розтрісканій землі. Коні, вівці, корови та свині широко розставляли ноги, щоб не впасти на землю, що раптом роз’їжджалася навсібіч, а потоки води стікали їхніми тілами, від чого тварини посмикувалися і посіпувалися, бо більшість із них народилися після того, як на Дрогеду востаннє пролився такий сильний дощ. На кладовищі дощ змив пилюку зі статуї умиротвореного ангела Ботічеллі. У струмку виникла повенева хвиля, і її шум злився з торохтінням крапель проливного дощу. Дощ! Дощ! Дощ… Наче благословення з чиєїсь таємничої руки, довго затримуване і, нарешті, дане. Благословенний, прекрасний дощ. Бо дощ означав траву, а трава означала життя.

З’явилися блідо-зелені паростки, виткнули до неба свої стебельця, розрослися, наповнилися силою, позеленішали й видовжилися, а потім зблідли, набрали ваги і перетворилися на сріблясто-бежеву й високу, по коліно, траву Дрогеди. Вигін Гоум Педдок скидався на пшеничне поле, грайливий вітерець гнав по ньому легенькі хвильки, а сади на фермі вибухнули кольорами, розквітли великі бутони, евкаліпти-привиди знову стали білими та світло-зеленими після дев’яти років збирання пилу. Незліченні баки для води, забезпечені фінансовою щедрістю Майкла Карсона, містили достатньо води, щоб підтримувати життя в садах Дрогеди, на кожен листок і кожну пелюстку осів пил, від чого вони потьмяніли. Стара легенда справдилася: Дрогеда й справді мала достатньо води, щоб пережити десятирічну посуху, але це стосувалося саме ферми.

Боб, Джек, Г’юї та Петсі повернулися на пасовиська — придивлялися й міркували, як найкраще відновити поголів’я; Фіона розкрила нову пляшечку чорного чорнила і міцно закрутила пляшку з чорнилами червоними — період втрат скінчився; Меґі жила сподіванням про те, що нарешті прийшов кінець її життю у сідлі, бо невдовзі мав повернутися Джимс, і з’явиться чимало чоловіків у пошуках роботи.

Після десятирічної засухи на фермі лишилося мало овець та корів — лише найкращі запліднювачі, яких завжди тримали у загоні й годували з рук, бо ці барани та бики були осердям нового племінного поголів’я. Боб подався на схід, аж до гірських схилів, щоби придбати чистопородних овець на фермах, менше вражених засухою. Потім додому повернувся Джимс, і у штат Дрогеди було офіційно зараховано вісім скотарів. Меґі почепила своє сідло на гвіздок.

Невдовзі вона отримала листа від Люка, другого відтоді, як вони його кинула.

«Тепер недовго лишилося, однозначно, — писав він. — Іще кілька років на рубанні тростини — і я матиму вдосталь грошей. От тільки щось спина поболює, та я ще здатен угнатися за найкращими з рубачів і видаю по вісім-дев’ять тон на день. Ми з Арне набрали ще дванадцять бригад, які на нас працюють, всі вони — гарні хлопці. Грошей — хоч греблю гати, бо Європа так швидко споживає цукор, що ми не встигаємо його виробити. Я заробляю понад п’ять штук фунтів на рік і примудряюся майже все заощадити. Тож невдовзі я виїду до Кайнуни, Меґ, щоб придивитися підходящу маєтність. Може, коли я вирішу всі справи з грошима та купівлею, ти повернешся до мене, га? Чи пощастило тобі народити від мене дитину, як ти хотіла? Дивно, чого це жінки так зациклені на своїх дітях, всю душу в них вкладають. Мабуть, саме це нас і розлучило, еге ж? Розкажи, як там у тебе справи, як Дрогеда пережила посуху. Щиро твій, Люк».

Фі вийшла на веранду, коли Меґі з листом у руці сиділа, спрямувавши байдужий погляд удалечінь через зелень газону.

— Як там Люк?

— Як і завжди, мамо. Анітрохи не змінився. І досі, мов заведений, повторює свою оповідку про те, що хоче ще трішечки попрацювати на тростині, а вже потім придивитися маєтність під Кайнуною.

— Як ти гадаєш — він коли-небудь на це зважиться?

— Гадаю, що так. Колись.

— А ти не думаєш до нього повернутися?

— Та ні за що у світі.

Фіона вмостилася в плетене крісло біля доньки і повернула його так, щоб добре бачити Меґі. Неподалік гомоніли чоловіки, і гепали молотки: нарешті вирішили огородити веранду та вікна верхнього поверху тоненькою металевою сіткою проти мух. Фіона роками впиралася — ну то й що, що мухи потрапляли до будинку?! — його силует не можна псувати огидними сітками. Та засуха тривала, мухи скаженіли; і за два тижні до кінця засухи Фіона здалася і найняла майстрів, щоб закрити сітками не лише особняк, а й кожну будівлю на фермі, включно з будинками для робітників та бараками.

Але електрику проводити вона категорично не хотіла, хоча ще 1915 року на Дрогеді встановили «движок» (так його називали стригалі), котрий виробляв електричний струм для стригальського сараю. Дрогеда без м’якого світла гасових ламп? Та це ж немислимо! На фермі вже була газова плитка, що живилася від змінного балона з газом, і з десяток гасових холодильників. Австралійська економіка ще не перейшла на мирні рейки, але нарешті почало надходити у продаж нове побутове приладдя.

— Меґі, а чому б тобі не розлучитися з Люком і знову не вийти заміж? — раптом спитала її Фіона. — Інок Девіс радо б на тобі оженився, коли б дізнався, що ти не проти; він ні на кого, окрім тебе, й не поглянув.

Меґі здивовано поглянула на матір.

— Господи милосердний, мамо, я не вірю своїм вухам! Ти розмовляєш зі мною, як жінка з жінкою!

Фіона не всміхнулася; вона рідко всміхалася.

— Що ж, якщо ти й досі не жінка, то вже ніколи нею не станеш. Хоча, на мою думку, ти нею стала. Мабуть, це старість — я стала надто балакуча.

Меґі розсміялася, вона була в захваті від материної жартівливої «увертюри», але побоюювалася ненароком зруйнувати її новий настрій.

— То через дощ, мамо. Точно через дощ. Як прекрасно знову бачити на Дрогеді траву, а довкола будинку — зелену галявину!

— Та отож. Але ти ухилилася від мого запитання. Чому б не розлучитися з Люком і знову не вийти заміж?

— Це проти законів Церкви.

— Дурниці! — стиха вигукнула Фіона. — Одна твоя половина — це я, а я — не католичка. Не з’їжджай із теми, Меґі. Якби ти й справді хотіла вийти заміж, ти давно розлучилася б із Люком.

— Та, мабуть, так. Але я не хочу знову виходити заміж. Мені й з моїми дітьми та Дрогедою добре.

Раптом із заростів «пляшкового йоржика» поблизу веранди долинуло хихотіння, схоже на її власне, але обвислі яскраво-червоні циліндри чагарів приховували «автора» цього сміху.

— Ти ба! Онде він, це Дейн! А знаєш, як на свій вік він тримається у сідлі не гірше за мене. — Меґі подалася вперед. — Дейне, що ти там робиш? Негайно вилізь звідти!

З-під найближчого куща «пляшкового йоржика» вигулькнув Дейн із руками у чорній грязюці та підозрілими чорними плямами довкола рота.

— Знаєш, мамо, а земля приємна на смак! їй-бо, мамо, правду кажу!

Хлопчик — йому вже виповнилося сім — підійшов і став біля неї. Високий, стрункий, граціозно сильний, він мав гарне личко красивої порцелянової статуетки.

З’явилася Джастина і стала позаду Дейна. Вона теж була висока, але скоріш худа, а не струнка, а на додачу її тіло немилосердно обсипало ластовинням. За коричневими цятками й плямами важко було роздивитися риси обличчя, але оті бентежні очі так і лишилися бліді. Як і в дитинстві, її піщаного кольору брови та вії губилися у густому ластовинні. Яскраво-руді кучері Педді стовбурчилися бунтівною кучмою довкола її хитруватого і навіть чаклунського обличчя. Ніхто б не назвав її симпатичною дитиною, але ніхто б про неї і не забув, хоч раз побачивши, і не лише через очі, але й завдяки надзвичайно крутій вдачі. Жорстка, прямодушна і безкомпромісно розумна, у свої вісім років, як і тоді, коли була ще немовлям, Джастина з байдужістю ставилася до того, що про неї думали люди. Лише одна людина була їй близька — Дейн. Вона й досі обожнювала його і досі вважала його своєю власністю.

І ця обставина не раз призводила до боротьби характерів між нею та матір’ю. Для Джастини стало жорстоким ударом те, що Меґі почепила сідло на гвіздок і повернулася до своїх материнських обов’язків. Вона не потребувала матері, бо була переконана у своїй абсолютній правоті стосовно всього. Не потрібна їй і близька людина, яка давала б добрі поради та доброзичливо оцінювала її вчинки. А Меґі для Джастини була тим, хто безперервно заважав спілкуватися з Дейном. Набагато краще дівчинка знаходила спільну мову зі своєю бабусею, бо такі люди, як Фіона, дуже подобалися Джастині: бабуся трималася віддалік і вважала, що решта людей і без неї достатньо розумні, щоб у всьому розібратися самотужки.

— Я наказувала йому не їсти землю, — повідомила Джастина.

— Та не буду я його мордувати, Джастино, але він винуватий, — сказала Меґі й напустилася на сина. — Дейн, навіщо ти їв землю?!

Хлопчик серйозно замислився над запитанням.

— Ну, була земля, і я її їв. Якби вона не йшла мені на користь, то не смакувала б так добре, правда ж? А вона й справді така смачна!

— Це не зовсім так, Дейне, — хвалькувато-повчально перервала його Джастина. — Ти мене розчаровуєш, авжеж розчаровуєш. Декотрі надзвичайно смачні речі є надзвичайно отруйними.

— Назви хоч одну! — вимогливо вигукнув малий.

— Патока! — тріумфально відказала Джастина.

Дейн дуже отруївся, коли знайшов у комірчині місіс Сміт бляшанку патоки і всю її з’їв. Він не став заперечувати цей випад, але відразу ж завдав удар у відповідь.

— Але я й досі живий і стою отут перед тобою, отже, не така вона й отруйна.

— Це лише тому, що ти виблював її. А якби не виблював, то помер би.

Аргумент був незаперечним. Вони з сестрою були приблизно одного зросту; Дейн по-товариськи взяв її під руку, і вони пішли галявиною до куреня, який спорудили їм дядьки там, де дітлахи й просили: посеред обвислих гілок перцевого дерева. Побоюючись бджолиних укусів дорослі спершу відмовлялися, але малі таки мали рацію: бджоли чудово з ними уживалися і ставилися цілком приязно. Бо, як пояснили діти, перцеві дерева — найприємніші з дерев, у них можна ховатися так, щоб ніхто не бачив. І мають такий чудовий аромат, а схожі на виноградні ґрона кетяги, розсипалися в руці на пряні пластівці, якщо стиснути їх у руці.

— Вони такі несхожі одне на одного, Дейн та Джастина, одначе надзвичайно добре ладять, — зауважила Меґі. — Я без кінця дивуюся. Не пригадую, щоб вони коли-небудь сварилися, хоча не розумію — як Дейн може уникати сварок із таким рішучим та впертим створінням, як Джастина.

Та Фіона мала на думці зовсім інше.

— Господи, та він же ходяча копія свого батька! — мовила вона, дивлячись, як хлопець пірнув під низькозвислі гілки дерева і щез із виду.

Меґі відчула на спині холодок; хоча роками чула ці слова від різних людей, але їй не вдавалося привчити себе спокійно на них реагувати. Звісно, холодні мурашки на спині з’являлися лише через відчуття провини. Бо люди завжди мали на увазі Люка. А чому б ні? Люк О’Ніл та Ральф де Брикасар таки схожі один на одного. Та хоч як би Меґі не старалася, їй не вдавалося зберігати спокій, коли люди говорили про схожість Дейна на його батька.

Вона нарочито невимушено зітхнула:

— Ти й справді так гадаєш, мамо? — спитала Меґі, начебто безтурботно чукикаючи ногою. — Я сама якось не придивлялася. Можливо. Але за вдачею та ставленням до життя Дейн і близько не нагадує Люка.

Фіона розсміялася. Скоріше навіть не розсміялася, а пирхнула, але доброзичливо. Похмуро-іронічний погляд її очей, зблідлих через вік та катаракту, яка насувалася підступною й невпинно, завмер на ошелешеному обличчі Меґі.

— Чи ти, Меґі, за дурепу мене маєш? Я кажу не про Люка О’Ніла. Я кажу, що Дейн — ходяча копія Ральфа де Брикасара.

Свинцева. Її нога стала немов свинцева. І впала на долівку з іспанської кахлі. Її свинцеве тіло осунулося, а свинцеве серце в грудях билося повільно-повільно, насилу долаючи цю величезну свинцеву вагу. Бийся, чорти б тебе забрали, бийся! Мусиш битися заради мого сина!

— Ти що, мамо! — мовила Меґі, й голос її теж був свинцевим. — Ну ти й скажеш таке! Ти маєш на увазі отця Ральфа де Брикасара?

— А чи багато людей із таким іменем? Люк О’Ніл не має до того хлопця жодного стосунку. Бо Дейн — син Ральфа де Брикасара. І я знала це з тієї миті, коли дістала його із тебе під час пологів.

— Тоді… чому ж ти тоді нічого не сказала? Чому ж ти чекала сім років, щоб робити такі божевільні й безпідставні звинувачення?

Фіона неквапливо випростала ноги й елегантно зігнула їх у щиколотках.

— Меґі, нарешті я почала старіти. І багато що в житті мені не болить, як раніше. Яке ж то благословення — старість! Так приємно бачити, як Дрогеда повертається до життя, і завдяки цьому я почуваюсь краще, аніж раніше. І вперше за багато років мені захотілося поговорити.

— Скажу тобі, мамо, умієш ти вибрати тему, коли у тебе виникає бажання поговорити! Ти не маєш права казати мені такі речі. Бо це неправда, — розпачливо заявила Меґі, не знаючи напевно, чого саме хоче мати — чи то помучити її, чи то поспівчувати.

Раптом Фіона простягнула руку і поклала її на коліно Меґі. Вона всміхалася — не саркастично і не презирливо, а з подивом та симпатією.

— Не бреши мені, Меґі. Збреши краще комусь іншому, але не мені. Ніщо й ніколи не переконає мене в тому, що Люк О’Ніл є батьком твого хлопця. Я ж не дурепа, я маю очі. Немає в ньому нічого від Люка, ніколи не було і бути не могло. Він — жива копія священика. Лишень поглянь на його руки, на те, як росте його волосся, на отой «вдовин виступ», на форму його обличчя, рота, брів. Навіть на те, як він рухається. Ральф де Брикасар, Меґі. Викапаний Ральф де Брикасар.

Меґі здалася, і полегшення, яке вона відчула, виявилося в тому, як вона тепер сиділа — розслаблено й невимушено.

— Відчуженість у його очах. Це те, що мені особисто більше впадає в око.

— Невже це й справді так видно, мамо? Хтось іще про це знає?

— Звісно, що ні, — впевнено відповіла Фіона. — Бо люди не бачать далі кольору обличчя, форми носа, загальної статури. Як для Люка, то цілком достатньо. Я ж побачила це тому, що спостерігала за тобою і Ральфом де Брикасаром роками. Варто йому було пальцем поворухнути, як ти стрімголов до нього бігла, тож не вішай мені локшину на вуха про якісь там закони Церкви, коли йдеться про розлучення. Тобі страх як кортіло порушити більш суворий закон Церкви, аніж той, що стосується розлучення. Ти безсоромна, Меґі, ось ти яка! Безсоромна! — У голосі матері почулися залізні нотки. — Але він був впертим чоловіком. Всім серцем бажав стати бездоганним священиком, а ти йому таку свиню підсунула! О, яка ж дурість! Це не пішло йому на користь, хіба ні? Але рано чи пізно це мало статися.

За рогом веранди хтось випустив молоток, і той полетів униз, супроводжуваний довгою лайкою; Фіона здригнулася і скорчила гримасу.

— Господи, так коли ж вони скінчать морочитися з цими сітками! — вигукнула вона і повернулася до теми. — Ти гадаєш, що обдурила мене, коли не захотіла, щоб вас із Люком вінчав Ральф де Брикасар? Я все зрозуміла. Бо він був тобі потрібен як жених, а не як священик, що освячуватиме твій шлюб. А коли він приїхав до Дрогеди перед від’їздом до Афін і не застав тебе, то я відразу ж збагнула, що рано чи пізно Ральф де Брикасар знайде тебе. Він блукав фермою сам не свій, немов хлопчик, що загубився на Королівській великодній виставці в Сіднеї. Вийшовши заміж за Люка, ти зробила надзвичайно розумний хід, Меґі. Допоки він знав, що ти вмираєш за ним, Ральф тебе не хотів, але щойно дізнавшись, що ти стала чиєюсь, він виявив усі класичні ознаки «собаки на сіні». Звісно, він переконав себе, що його симпатія до тебе є чистою та непорочною, як перший сніг, але факт залишався фактом: він бажав тебе, ти була йому потрібна. Потрібна так, як не була — і, підозрюю, не буде — жодна інша жінка. Дивно, — мовила Фіона з непідробним спантеличенням. — Мене завжди дивувало, що ж він такого знайшов у тобі, хоча, мабуть, матері завжди є дещо підсліпуватими стосовно своїх дочок, а потім вони стають надто старими, щоб заздрити молодості. Для мене ти була такою ж, якою тепер для тебе є Джастина.

І Фіона відкинулася на спинку, злегка погойдуючись у кріслі, й напівзаплющила очі, хоча й далі пильно споглядала за Меґі, немов науковець, що роздивляється щойно відкриту ним особину.

— Те, що Ральф у тобі знайшов, він знайшов відразу ж, коли вперше побачив тебе, і відтоді це чарувало його. Найважчим для нього було спостерігати, як ти дорослішаєш, та ще важче довелося тоді, коли він приїхав зустрітися з тобою, але дізнався, що тебе нема, бо ти вийшла заміж і поїхала геть. Бідолашний Ральф! Він не мав іншого виходу, як шукати тебе. І він таки знайшов тебе, чи не так? Я переконалася в цьому, коли ти повернулася додому, перед народженням Дейна. Якщо ти здобула Ральфа де Брикасара, то не було потреби залишатися з Люком, чи не так?

— Так, — зітхнула Меґі. — Ральф знайшов мене. Хоча це нічого нам не дало. Я знала, що він ніколи не кине свого Бога заради мене. Саме тому я й вирішила отримати від нього те, що реально зможу, — дитину. Дейна.

— Оце слухаю тебе, і наче чую далеке відлуння, — сказала Фіона і хрипко розсміялася. — Ти мені це розповідаєш, а я на твоєму місці уявляю себе.

— Ти про Френка?

Крісло скрипнуло; Фіона підвелася, пройшлася по кахлях веранди, потім повернулася й увіп’ялася поглядом у дочку.

— Ну-ну, Меґі… Око за око? І давно ти про це знала?

— Ще відтоді, коли була маленькою дівчинкою. Коли Френк пішов із дому.

— Його батько був жонатим чоловіком. Він був набагато старшим за мене, відомим політиком. Якщо я скажу тобі його ім’я, ти відразу ж його впізнаєш. Бо його ім’ям названі вулиці в Новій Зеландії, та ще й кілька містечок, якщо я не помиляюся. Для зручності назву його Пакеха. Маорійською це означає «біла людина», але й так згодиться. Ясна річ, він уже помер. Я маю у собі краплину маорійської крові, але батько Френка був наполовину маорі. І це проявилося у Френку, бо в ньому маорійська кров від нас обох. Господи, як же я кохала того чоловіка! Не знаю, може, то був поклик крові, хтозна. Він був вродливий. Кремезний чоловік із кучмою чорного волосся та надзвичайно яскравими й усміхненими чорними очима. Він мав усе те, чого не мав Педді: освіченість, витонченість і шарм. Я кохала його до божевілля. І гадала, що більше нікого не покохаю; на жаль, у цій ілюзії я потопала так довго, що коли позбулася її, було пізно, надто пізно! — Голос її затремтів. Вона відвернулася й уставилася поглядом у сад. — Повір мені Меґі, я теж маю багато приводів для розкаювання.

— То он чому ти любила Френка більше, аніж будь-кого з нас, — мовила Меґі.

— Принаймні так мені здавалося, бо він був сином Пакехи, а решта були від Педді. — Фіона сіла і скрушно зітхнула. — Історія повторюється. І коли я побачила Дейна, в душі я сміялася, повір мені.

— Мамо, ти дивовижна жінка!

— Хіба? — Скрипнувши кріслом, Фіона подалася вперед. — Хочеш видам одну таємницю? Дивовижна, не дивовижна, але я дуже нещасна жінка. Я була нещасною відтоді, як зустріла Пакеху. І, здебільшого, я сама винувата у своєму нещасті, бо кохала його, але те, як він зі мною вчинив, не мусить траплятися з кожною жінкою. А потім з’явився Френк… Я трималася за нього, ігноруючи вас. Ігноруючи Педді, який виявився найкращим із того, що було у моєму житті. Та, на жаль, я цього не бачила. Бо надто переймалася, порівнюючи його з Пакехою. О, я була йому вдячна, я бачила, який він прекрасний чоловік… — Фіона здвигнула плечима. — Але все це в минулому. І я хотіла сказати, що це неправильно, так не має бути, Меґі. Сподіваюся, ти розумієш це, Меґі?

— Ні, не розумію. Бо вважаю по-іншому. На мою думку, Церква не має права забирати у священиків і їхнє чоловіче начало.

— Дивно, чому ми завжди мислимо Церкву в жіночій статі? Ти, Меґі, украла чужого чоловіка, так само, як і я.

— Ральф не присягався зберігати вірність жодній жінці, окрім мене. Церква — не жінка, мамо. Це заклад, інституція.

— І не думай переді мною виправдовуватися. Я знаю відповіді на всі запитання. Тоді я міркувала так само, як і ти тепер. Для нього розлучення було абсолютно неможливим. Він був одним із перших чоловіків свого племені, який досяг неабиякої політичної ваги і тому мусив обирати межи мною та своїм народом. Який чоловік встоїть перед шансом стати впливовим та шляхетним? Точнісінько, як і твій Ральф, який обрав Церкву, чи не так? Тож я й подумала тоді: мені байдуже. Здобуду від нього те, що зможу. Принаймні народжу від нього дитину і любитиму її.

Раптом Меґі охопила неприязнь до матері, бо вона вважала, що має право жаліти її, і натякала, що донька повторила її помилки і так само перетворила своє життя на безлад. І Меґі сказала:

— Різниця між нами в тім, мамо, що я значно перевершила тебе у хитрості та проникливості. Ніхто не зможе забрати ім’я у мого сина, навіть Люк.

Фіона з сичанням випустила крізь зуби повітря.

— Яка ж ти лиха й підступна, Меґі! Тобі палець у рот не клади! До речі, мій батько купив мені чоловіка, щоб дати ім’я Френку і спекатися мене; клянуся, ти цього не могла знати! Та все ж дізналася. Звідки?

— То не твоє діло.

— Ой, стережися, Меґі, бо заплатиш. Заплатиш за все. Не вдасться тобі вийти сухою із води, як не вдалося й мені. Я втратила Френка у найгірший для матері спосіб; мені так хочеться його побачити, але я не маю можливості… Постривай! Ти теж втратиш Дейна.

— Я зроблю все, щоб цього не сталося. Ти втратила Френка тому, що він не зміг ужитися з татком. А я зробила так, що Дейн не матиме батька, котрий його обмежуватиме. Його обмежуватиму я. І Дрогеда. Як ти гадаєш, навіщо я поволі готую з нього скотаря? На Дрогеді йому нічого не загрожуватиме. Він буде тут у безпеці.

— А таткові теж нічого не загрожувало? І Стюарту теж нічого? Повної безпеки не буває ніде. 1 не втримаєш ти тут Дейна, якщо він захоче податися геть. Татко не зміг втримати Френка. Ось так. Френка не можна було зупинити й загнуздати. І якщо ти вважаєш, що тобі, жінці, вдасться втримати біля себе сина Ральфа де Брикасара, то краще добряче подумай, бо в тебе знову будуть проблеми. А як же інакше? Коли жодна з нас не спромоглася втримати батька, то як ми можемо сподіватися втримати його сина?

— Я можу втратити Дейна лише тоді, коли ти розкриєш рота, мамо, і вибовкнеш правду. І тому попереджаю тебе: ти не встигнеш цього зробити, бо я тебе вб’ю.

— Охолонь. Не варто через мене теліпатися на шибениці. Я надійно зберігатиму твою таємницю; я — зацікавлений сторонній спостерігач. Саме так — спостерігач.

— Мамо, але ж чому ти такою стала, чому? Що зробило тебе такою холодною і безсердечною?

Фіона зітхнула.

— Мене зробили такою події, що сталися за багато років до того, як ти народилася, — зворушливо відповіла вона.

Та Меґі відчайдушно замотала головою.

— Ой, ні! Тільки не це! Після того що ти мені сказала? Знову сідаєш на свого улюбленого коника? Цей номер більше не пройде, так і знай! Бо все це — нісенітниця й дурня! Чуєш мене, мамо? Ти купалася в цій ілюзії майже все своє життя, наче муха в сиропі!

Фіона, відчувши щире задоволення, широко всміхнулася.

— Раніше мені здавалося, що краще мати синів, а не доньку, та я помилялася. Ти мені подобаєшся, Меґі, подобаєшся по-особливому, так, як мені ніколи не подобатимуться мої сини. Бо дочка — це рівня, гідний суперник. А сини — ні, скажу тобі відверто. Вони — немов беззахисні ляльки, якими можна легко попихати.

Меґі спантеличено витріщилася на Фіону.

— Яка ж ти безжальна й жорстока… То скажи мені, коли саме ми робимо помилку?

— Коли народжуємося, — відказала Фіона.

Чоловіки тисячами тисяч поверталися з війни додому, змінюючи уніформу хакі та крислаті капелюхи на цивільний одяг. І лейбористський уряд, що й досі був при владі, почав подовгу уважно придивлятися до великих ферм на західних рівнинах та до декотрих ближніх господарств. І в уряді вирішили: несправедливо, коли так багато землі належить одній родині, бо чоловікам, що ризикували життям за Австралію, треба було десь прилаштовуватися, окрім того країна потребувала більш інтенсивного обробляння власних земель. На території завбільшки зі Сполучені Штати Америки проживало шість мільйонів людей, але фактичним власником величезних площ землі була невеличка купка людей. Найбільші господарства підлягали роздрібненню, щоб віддати частину своїх площ ветеранам війни.

Бугела зменшилася зі 150000 акрів до 70000; двоє ветеранів відкусили кожен по 40000 акрів від маєтності Мартіна Кінґа; Рудна Гуніш нараховувала 120000 акрів, тож Росс Макквін втратив 60 000, які відійшли ще двом відставним солдатам. Отак воно сталося. Звісно, уряд компенсував тваринникам втрату земель, хоча суми компенсації були нижчими за ринкову ціну втраченої землі. І це було образливо. Ой, як образливо! Та в Канберрі не сприймали жодного аргументу — такі великі господарства, як Рудна Гуніш та Бугела підлягали роздрібненню. Звісно, людині не треба так багато землі, оскільки в районі Джилі були заможні ферми площею менше за 50000 акрів.

А найбільше боліло й зачіпляло те, що тепер відставники таки будуть вперто й наполегливо працювати на отриманих наділах. Після Першої світової більшість великих ферм теж пройшли через часткове розпаювання, але робилося те недбало, а тваринники-початківці не мали належного досвіду й підготовки. Поступово скватери викупили у розчарованих ветеранів свої ж землі за копійчані ціни. Та цього разу уряд твердо намірився своїм коштом навчати й готувати нових поселенців.

Майже усі скватери були активними членами селянської партії і тому принципово зневажали лейбористів, асоціюючи їх із високооплачуваними робітниками великих міст, профспілками та безпорадними інтелігентами-марксистами. І найгіршим ударом стало для них те, що Клірі, які завжди голосували за лейбористів, не втратили жодного акру з величезної площі, яку займала Дрогеда, бо то була власність Католицької церкви, а власність Церкви, цілком природно, звільнялася від розпаювання. Зойк невдоволення сусідів долетів аж до Канберри, але його проігнорували. Скватерам, які завжди вважали себе найвпливовішою лобістською групою країни, вкрай важко було змиритися з тією думкою, що той, хто володіє державним батогом у Канберрі, має досить широкі повноваження і можливість чинити на свій розсуд. Австралія мала жорстку федеральну систему, і тому уряди штатів фактично стали безправними.

Тому Дрогеда, зберігши чверть мільйона акрів, тепер була схожа на велетня у світі ліліпутів.

Дощі приходили і йшли геть, інколи помірні, інколи надмірні, інколи надто слабкі, але, дякувати Богові, такої страшної засухи більше не було. Поступово поголів’я овець зросло, якість вовни покращилася до рівня, який був перед засухою, але досягалося Це важким наполегливим трудом. Всі кинулися розводити тварин і покращувати породу, це стало найновішим віянням сільськогосподарської моди. Фермери заговорили про господарство Гедеон Ріг побіля Воррена, почали активно конкурувати з її власником, Максом Фолкінером, який на сіднейських великодніх виставках щоразу демонстрував найкращого барана та вівцю. Ціна на вовну поволі поповзла угору, а потім злетіла зі стрімкістю ракети. Європа, Сполучені Штати та Японія спрагло потребувати кожного кілограма тонкої вовни, виробленої Австралією. Інші країни постачали грубішу вовну, яка йшла на грубі тканини, килими та повсть; але тільки з довгої шовковистої вовни австралійських мериносів виробляли матерію таку тонку, що вона прослизала крізь пальці, немов м’якенький батист. А найкращі сорти такої вовни отримували на чорноземних рівнинах північного заходу штату Новий Південний Уельс та південного заходу штату Квінсленд.

Здавалося, що після років поневірянь прийшли часи справедливої винагороди. Прибутки Дрогеди сягнули захмарних вершин: мільйони фунтів щороку. Фіона сиділа за своїм конторським столиком, випромінюючи задоволення, а Боб офіційно найняв на роботу ще двох скотарів. Якби не кролі, то умови ведення господарства взагалі були б ідеальними, але ці маленькі тварини досі були дошкульною напастю.

Немов зненацька на фермі запанувала тиша й благодать. Дротяні сітки не пускали мух до жодної житлової будівлі Дрогеди; тепер усі звикли до їхнього вигляду й дивувалися — як вони досі виживали без цих пристосувань? Неоковирний зовнішній вигляд сіток компенсувався численними благами, наприклад — можливість поїсти на свіжому повітрі на веранді, під розкішною листвою гліциній, коли у приміщенні було надто жарко.

Жабам сітки теж сподобалися. Ці маленькі зелені створіння з тоненьким блискуче-золотистим нальотом на шкірі на своїх лапках із присосками видряпувалися зовнішнім боком сітки і з поважним виглядом непорушно витріщалися на тих, хто вечеряв на веранді. Інколи якась із жабок зненацька стрибала, хапала нічного метелика мало не більшого за неї — і знову завмирала, а з рота в неї стирчав метелик, який відчайдушно борсався. Дейну та Джастині було цікаво фіксувати час, за який жаба повністю проковтне великого метелика, серйозно витріщаючись крізь сітку і потроху заковтуючи комаху. На це йшло багато часу, метелик борсався в неї в роті навіть тоді, коли зовні стирчав лише кінчик крила.

— У-у-у! Яка жахлива доля! — хихотів Дейн. — Уяви лишень: одна твоя половина й досі жива, а друга вже перетравлюється.

Пожадливе читання — ця пристрасть Дрогеди — ще в ранньому віці забезпечило Джастину на Дейна чудовим обширним лексиконом. Вони були розумні, допитливі, цікавилися всім. Життя на фермі було для них легким та приємним. Дітлахи мали своїх породистих конячок-поні, які зростали разом із ними; виконували заочні домашні завдання за зеленим кухонним столом місіс Сміт; гралися в хатинці посеред перцевих дерев; вони мали домашніх тварин — котів, собак, навіть ручного варана, який прекрасно ходив на ціпку і відгукувався на своє прізвисько. їхнім улюбленцем була мініатюрне рожеве поросятко на ім’я Паць, розумне, мов собачка.

Мешкаючи вдалині від міської тисняви, діти мало хворіли, а на застуду та грип — ніколи. Меґі страшенно боялася дитячого паралічу, дифтерії, котрі могли раптово нагрянути, як грім серед ясного неба, — і забрати її дітей, тому роздобувала всі наявні на той час вакцини.

Коли Дейну виповнилося десять, а Джастині — дванадцять, їх послали вчитися до інтернатів у Сіднеї; Дейна, за традицією — до «Риверв’ю», а Джастину — до школи-пансіону «Кінкоппал». Меґі, вперше посадила дітей на літак і тепер дивилася, як вони, зі стриманими та хоробрими личками, махають їй у вікно хусточками; ані Джастині, ані Дейну ще ніколи не доводилося бувати далеко від дому. їй самій страшенно хотілося поїхати разом із ними, самій прослідкувати, як вони влаштуються, але всі на Дрогеді були проти, і вона скорилася. Всі — від Фіони до Джимса й Петсі — вважали, що діти самі краще дадуть собі раду.

— Не панькайся з ними, — жорстко сказала Фіона.

Але в душі Меґі наче було дві різні людини, поки вона дивилася, як літак ДС-3 злетів у клубах пилу і повільно набирав висоту в мерехтливому небі. Її серце розривалося від розлуки з Дейном і з легкістю сприймало розлуку з Джастиною. В її відчуттях до сина не було двозначності: його весела врівноважена вдача сприймала і віддавала любов із природністю дихання. А Джастина була симпатичним — і лячним — чудовиськом.

Її не можна було не любити, бо в ній чимало заслуговувало на любов: сила характеру, внутрішня цілісність і чесність, самоповага — і багато іншого. Біда була в тім, що Джастина, на відміну від Дейна, відкидала любов і ніколи не збурювала в Меґі того прекрасного відчуття, що вона потрібна своїй доньці. їй не були притаманна товариськість та схильність до жартів, зате вона мала жахливу звичку принижувати людей, головним чином — свою матір. Багато чого в Джастині було такого, що доводило Меґі до розпачу, і в цьому мала нагадувала Люка, але, на відміну від її батька, Джастина не була нікчемною скнарою. І на тому спасибі.

Наявність прямої прибуткової авіалінії означала, що всі, навіть найкоротші канікули, діти зможуть проводити на Дрогеді. Однак, після початкового звикання дітям сподобалося вчитися. Після відвідин Дрогеди Дейн подовгу сумував за домівкою, а Джастина призвичаїлася до Сіднея, немов прожила там усе життя і вдома скучала за великим містом. Єзуїти з інтернату «Риверв’ю» були у захваті — Дейн виявився прекрасним учнем, як в аудиторії, так і на спортивному майданчику. А от черниці в «Кінкоппалі» були не в захваті: Джастина, зі своїми чіпкими очима та гострим язиком вона навряд чи могла сподіватися на приязне ставлення оточуючих. На клас старша за Дейна, вона, мабуть, була кращою із них двох, але саме в аудиторії.

Примірник газети «Сідней морнінг геральд» від 4 серпня 1952 року був надзвичайно цікавий. Її передня стаття рідко містила більше одної фотографії, зазвичай посередині або вгорі, яка ілюструвала головну новину дня. А того серпневого дня передня сторінка містила красиве фото Ральфа де Брикасара.

«Його милість архієпископ Ральф де Брикасар, наразі помічник держсекретаря Святого Престолу в Римі, сьогодні дістав звання кардинала де Брикасара від Його Святості папи Пія XII.

Ральф Рауль, кардинал де Брикасар мав давні й славетні зв’язки з Римо-католицькою церквою в Австралії, від часу його прибуття туди щойно висвяченим священиком у липні 1919 року і до від’їзду до Ватикану в березні 1938 року.

Народився кардинал де Брикасар 23 вересня 1893 року в Республіці Ірландія, був другим сином у родині; свій родовід веде від барона Ранульфа де Брикасара, котрий прибув до Англії разом із Вільгельмом Завойовником. Згідно з сімейною традицією, кардинал де Брикасар увійшов до лона Церкви. У віці сімнадцяти років він вступив до семінарії, а після висвячення його направили до Австралії. Перші місяці він провів під началом нині покійного єпископа Майкла Клеббі в єпархії Віннемурра.

У червні 1920 року його перевели пастором до Джилленбоуна, на північному заході Нового Південного Уельсу. Здобувши титул монсіньора, він працював у Джилленбоуні до грудня 1928 року. Потім став приватним секретарем тодішнього папського посланника, його преосвященства кардинала ді Контіні-Верчезе. За цей час йому присвоїли звання єпископа. Коли кардинала ді Контіні-Верчезе перевели до Рима, де він продовжив свою славну кар’єру, єпископ де Брикасар здобув звання архієпископа і повернувся з Афін до Австралії вже як папський посланець. Цю важливу посаду він обіймав до переведення до Рима 1938 року; відтоді його кар’єра в керівній ієрархії Римо-католицької церкви була приголомшливою і стрімкою. Кажуть, що у свої п’ятдесят вісім років він увійшов до обмеженого кола ієрархів, які активно впливають на визначення політики Святого Престолу.

Вчора кореспондент газети «Сідней морнінг геральд» мав розмову з декотрими колишніми парафіянами кардинала де Брикасара з району Джилленбоуна. Його там добре пам’ятають і згадують із великою любов’ю. За релігійними вподобаннями цей багатий вівчарський регіон є, здебільшого, римо-католицьким.

«Отець де Брикасар започаткував «Провінційне товариство книголюбів імені Святого Хреста», — пригадує пан Гаррі Гоу, мер міста Джилленбоун. — То була чудова громадська служба — особливо як на ті часи — щедро фінансована спочатку покійною місіс Мері Карсон, а після її смерті — самим кардиналом, який ніколи не забував нас і наші потреби».

«Отець де Брикасар був найгарнішим чоловіком, яких я будь-коли зустрічала у своєму житті, — зазначила місіс Фіона Клірі, нинішня розпорядниця ферми Дрогеда — найбільшого та найуспішнішого господарства в Новому Південному Уельсі. — Під час свого перебування в Джилі він надавав велику духовну підтримку своїм парафіянам, а особливо мешканцям Дрогеди, котра, як ви знаєте, належить католицькій церкві. У повінь він допомагав нам переганяти поголів’я, і під час пожежі прийшов нам на допомогу, хоча й встиг лише допомогти поховати загиблих. Він і справді був чоловіком видатним у всьому, і мав більше шарму, аніж будь-хто із чоловіків, яких мені доводилося зустрічати. Відразу було видно, що ця людина народилася для великих звершень. Ми й досі пам’ятаємо його, хоча відтоді, як він покинув нас, минуло двадцять років. І я не кривитиму душею, коли скажу, що в околицях Джилі й досі є люди, які за ним скучають».

Під час війни Ральф де Брикасар, тоді ще архієпископ, служив Його Святості вірно й непохитно, і саме йому віддають належне за вплив на рішення фельдмаршала Альберта Кессельрінґа залишити за Римом статус відкритого міста після того, як Італія стала ворогом Німеччини. Флоренція, яка марно добивалася теж такого привілею, втратила багато скарбів і відновила їх лише згодом, завдяки тому, що Німеччина потерпіла поразку у війні. Безпосередньо в повоєнний період кардинал де Брикасар допоміг тисячам переміщених осіб набути притулку в інших країнах і з особливим ентузіазмом сприяв втіленню австралійської програми імміграції.

Хоча за походженням він є ірландцем і, здається, не збирається реалізовувати свій вплив в Австралії на посаді кардинала, ми й досі вважаємо: Австралія може пишатися цим видатним чоловіком як рідним сином».

Меґі подала матері газету і сумно всміхнулася.

— Я теж передала йому привітання в інтерв’ю кореспонденту «Геральда». Але вони чомусь його не надрукували. А твою невеличку похвальбу надрукували майже слово в слово — ось бачиш? От і колючий же в тебе язик! Тепер принаймні я розумію, звідки він такий у Джастини. Цікаво, чи багато людей виявлять достатньо розуму, щоб прочитати між рядків твого інтерв’ю?

— Він однозначно прочитає, якщо цей примірник трапиться йому на очі.

— Цікаво, чи пам’ятає він нас? — зітхнула Меґі.

— Безперечно. Бо й досі знаходить час, щоб цікавитися справами на Дрогеді й давати керівні вказівки. Звісно, він пам’ятає нас, Меґі. Хіба ж може він забути?

— А й справді, як же ж я могла забути! Дрогеда — власність Церкви. Ми заробляємо купу грошей, і він, напевне, надзвичайно задоволений. За ціни вовни у фунт за фунт на аукціонах, цьогорічний дохід Дрогеди затьмарить навіть золотодобувні шахти. От тобі й золоте руно. Чотири мільйона фунтів — і це тільки те, що ми настригли з наших баранчиків, не беручи до уваги решту грошей.

— Не будь цинічною Меґі, це тобі не личить, — зауважила Фіона; останнім часом її ставлення до Меґі, хоча інколи й помірно-суворе, відзначалося повагою та приязню. — Добре ми попрацювали, еге ж? І не забувай, що нам, окрім цього, капають щороку гроші на рахунок, незалежно від того — вдалий рік чи невдалий. Хіба ж він не заплатив Бобу сто тисяч фунтів премії? А решті з нас по п’ятдесят? Якби він вигнав нас завтра з Дрогеди, то ми могли б запросто придбати Бугелу, навіть за сьогоднішніх роздутих цін на землю. А скільки він дітям твоїм подарував! Тисячі тисяч. Тому будь до нього справедлива.

— Але ж мої діти про це не знають, і ніколи не взнають. Дейн та Джастина виростуть із розумінням того, що їм самотужки доведеться прокладати шлях у житті, без сприяння шановного Ральфа Рауля, кардинала де Брикасара. Уяви собі: його друге ім’я — Рауль! Ну д-у-у-же норманське ім’я, еге ж?

Фіона підвелася, підійшла до каміна і кинула першу сторінку «Геральда» у вогонь. Ральф Рауль, кардинал де Брикасар, здригнувся, підморгнув їй, зморщився — і щез.

— Що ти робитимеш, коли він повернеться, Меґі?

Меґі пирхнула.

— Дідька лисого! Так він і повернеться!

— А може, й повернеться, — загадково мовила Фіона.

І він повернувся. У грудні. Тихо, без помпи, щоб ніхто не знав, він сам приїхав на спортивному авто «астон мартін» аж із Сіднея. Ані слова про його перебування в Австралії не дійшло до преси, тому ніхто на Дрогеді й не підозрював про його приїзд. Коли його авто зупинилося на гравійній під’їзній алеї біля будинку, ніхто не почув, як він приїхав, бо ніхто не вийшов на веранду.

Кожною клітиною свого тіла він відчував широкі джилійські простори, вдихав аромат чагарів, овець і сухої трави, що невгамовно іскрилася на сонці. Кенгуру та ему, какаду та варани, мільйони комах, що стрекотали й гуділи, мурахи, що марширували нескінченними шеренгами, товсті опецькуваті вівці… Він любив це, бо в якомусь курйозі це відповідало його уявленню про саме життя; і, здавалося, плин років не зміг приглушити в ньому цю рису.

Сталася лише одна зовнішня переміна — сітки для захисту від мух, але він із подивом відзначив, що Фіона не наказала затулити сіткою частину веранди, що виходила на джилійський шлях, а лише вікна з цього боку. Звісно, вона мала рацію: широка сітка неминуче зіпсувала б цей величний і красивий фасад у георгіанському стилі. Цікаво, скільки живуть оці евкаліпти-привиди? їх пересадили сюди з більш посушливих районів Австралії років вісімдесят тому. Він поглянув на бугенвілії, що звисали по стінах суцільною жовтувато-пурпуровою піною.

Було літо, залишалося два тижні до Різдва, на Дрогеді буяли троянди. Троянди квітнули повсюди — рожеві, білі та жовті, темно-червоні, як кров, та яскраво-червоні, як сутана кардинала. Хаотично розкидані рожеві й білі троянди сонно дрімали поміж зеленіючих гліциній, вони звисали з даху веранди, чіплялися за сітку, ніжно притискалися до чорних віконниць другого поверху і простягали повз них до неба свої вусики. А ще серед троянд він побачив той самий колір — блідий рожево-сірий. Попіл троянд? Так, саме таку назву він мав. Напевне, то їх посадила Меґі, більше ніхто.

Кардинал почув сміх Меґі й непорушно закляк від страху, але таки змусив себе рушити туди, де звучав сміх, що перейшов у мелодійне, схоже на пташину трель, хихотіння. Точнісінько так само вона сміялася, коли була маленькою дівчинкою. Он звідкіля долинає сміх — із великої купи рожево-сірих троянд біля перцевого дерева! Голова паморочилася від духмяного запаху і від отого сміху. Ральф де Брикасар простягнув руку і відсунув квіти убік.

Але Меґі там не побачив — лише хлопчика, який, присівши навпочіпки в соковитій траві, дражнив маленьке рожеве поросятко, а те шалено кидалося туди-сюди, то підскакуючи до нього, то відскакуючи. Не усвідомлюючи, що за ним спостерігають, хлопчик закинув голову з блискучим чорним волоссям і засміявся. Сміх Меґі, але виривався він із незнайомих вуст. Кардинал Ральф мимовільно відпустив відхилену гілку троянди і, не звертаючи уваги на колючки, пройшов крізь кущ. Хлопчик років дванадцяти-чотирнадцяти — саме пубертатного віку, спантеличено поглянув на нього знизу вгору; поросятко кувікнуло і, підібгавши хвостика, чкурнуло навтьоки.

Вдягнений лише у шорти хакі, босоногий, він мав шовковисту золотисто-брунатну шкіру, його струнке, хлоп’яче тіло вже подавало ознаки майбутньої сили у широких плечах, добре розвинених м’язах стегон та литок, підтягнутому животі та струнких ногах. Його трохи задовге волосся спадало вільними кучерями кольору вигорілої на сонці дрогедської трави, крізь надміру густі чорні вії дивилися яскраво-блакитні очі. Хлопець скидався на втеклого з раю молодого янгола.

— Привіт, — сказав хлопець, усміхаючись.

— Привіт, — відповів кардинал Ральф, визнавши за неможливе протистояти чарівливості тієї усмішки. — Хто ти?

— Я — Дейн О’Ніл, — відповів хлопчина. — А ви хто?

— Мене звуть Ральф де Брикасар.

Дейн О’Ніл. То він — син Меґі. Виходить, вона не кинула Люка О’Ніла, а повернулася до нього, народила йому прекрасного хлопця, який міг би бути його сином, якби він не оженився спершу на Церкві. Скільки ж йому було років, коли він оженився на Церкві? Він був не набагато старшим за цього хлопчика, не набагато дорослішим. Якби він почекав, то це міг бути його син. Яка дурниця, кардинале де Брикасар! Якби ти не оженився на Церкві, то залишився б в Ірландії коней розводити, твоя доля склалася б інакше, і ти ніколи б не опинився на Дрогеді й не взнав би Меґі Клірі.

— Може, вам чимось допомогти? — чемно спитав хлопець, підводячись із трави з гнучкою грацією, яку кардинал Ральф упізнав і приписав Меґі.

— А твій батько тут, Дейне?

— Мій батько? — Темні, елегантно виточені брови нахмурилися і витягнулися в ниточку. — Ні, його тут немає. І ніколи не було.

— Ага, зрозуміло. А мати твоя тут?

— Вона в Джилі, але невдовзі повернеться. Втім, вдома є бабуся. Чи не хочете з нею побачитися? Я можу вас провести. — Сині, як волошки, очі, раптом уважно вдивилися в нього і примружилися. — Ральф де Брикасар… Я чув про вас. О! Кардинал де Брикасар! Ваше преосвященство, вибачте! Вибачте мене за нечемність!

Хоча він і скинув церковні регалії, надавши перевагу чоботям, бриджам та білій сорочці, рубіновий перстень і досі був на його пальці — він мусив залишатися там завжди, до скону. Дейн О’Ніл став навколішки, взяв своїми тендітними руками тендітну руку кардинала Ральфа і побожно поцілував перстень.

— Все гаразд, Дейне. Я приїхав сюди не як кардинал де Брикасар, а як приятель твоєї матері й твоєї бабусі.

— Вибачте, ваше преосвященство, мені слід було розпізнати ваше прізвище тієї ж миті, щойно я почув його. Тут воно звучить досить часто. Тільки ви вимовляєте його трохи інакше, а ваше ім’я збило мене з пантелику, бо я його чув нечасто.

— Дейне, Дейне, ти де? — почувся нетерплячий голос, глибокий і чарівливо хрипкуватий.

Звисаючі віти перцевого дерева розсунулися, і з-за них випірнула, відразу ж випрямившись, дівчинка років п’ятнадцяти. Він миттю упізнав, хто перед ним, по вражаючих очах — донька Меґі. Вкрита ластовинням, гостролиця, з дрібними рисами, невтішно несхожа на Меґі.

— Ой, привіт, вибачте. Я не відразу здогадалася, що у нас — гість. Мене звуть Джастина О’Ніл.

— Джассі, це кардинал де Брикасар! — мовив Дейн гучним шепотом. — Мерщій поцілуй його перстень, нумо!

Білуваті очі зневажливо спалахнули.

— Ти очманів від релігії, Дейне, — відказала дівчина, і не думаючи стишувати голос. — Цілувати перстень — негігієнічно, і я цього не робитиму. До того ж звідки ми знаємо, що перед нами справді кардинал де Брикасар? Як на мене, то він більше схожий на старомодного тваринника. На кшталт пана Гордона.

— Та це справді кардинал, кажу тобі! — наполягав Дейн. — Благаю, Джассі, будь другом! Поводься чемно заради мене!

— Я поводитимусь чемно, але тільки заради тебе. Однак персня цілувати не буду. Це жахливо. Й огидно. Звідки ти знаєш, хто востаннє його цілував? Може, у тих людей був грип або застуда.

— Тобі не треба цілувати мого персня, Джастино. Я приїхав до вас на вихідні; тому тут я не кардинал.

— Це добре, бо, скажу вам чесно, я атеїстка, — серйозно заявила донька Меґі Клірі. — Після чотирьох років у «Кінкоппалі» я дійшла висновку, що все це суцільна туфта.

— Це ваш привілей — мати власну думку, — сказав кардинал Ральф, відчайдушно намагаючись бути так само статечним та серйозним, як і Джастина. — А чи можна мені поговорити з вашою бабусею?

— Звісно. Ми вам потрібні? — спитала Джастина.

— Ні, дякую. Я знаю, куди йти.

— Добре. — Вона обернулася до брата, який і досі ошелешено споглядав гостя з роззявленим ротом. — Нумо, Дейне, ходімо! Ходімо, кажу тобі!

Та хоча Джастина боляче смикнула його за руку, Дейн стояв непорушно і дивився, як висока струнка постать кардинала Ральфа зникає за трояндами.

— Ти таки отупів від релігії, Дейне. Що в ньому такого особливого?

— Він кардинал! — відповів Дейн. — Лишень уяви собі! Справжнісінький живий кардинал на Дрогеді!

— Кардинали, Дейне, є володарями Церкви. Можливо, ти й маєш рацію, він і справді досить незвичайний. Але мені він не подобається.

Де ж іще могла бути Фіона, як не за своїм робочим столом? Він відсунув сітку і пройшов у високе вікно до вітальні. Напевне, вона почула його, але не відволіклася, працювала, зігнувши спину, а її колись красиве й золотисте, а тепер посивіле волосся звисало над столом. Кардинал насилу підрахував, що їй, напевне, вже сімдесят два.

— Привіт, Фіоно, — сказав він.

Коли вона підняла до нього обличчя, Ральф де Брикасар помітив переміну, що в ній відбулася, але не зміг точно визначити її природу. Так, байдужість як була, так і лишилася, але до неї додалися ще кілька особливостей. Вона немов пом’якшала і водночас посуворішала, стала більш людяною, але людяною в стилі Мері Карсон. Господи, от уже ці дрогедські матріархальні володарки! Невже й Меґі такою стане, коли буде її черга?

— Привіт, Ральфе, — відповіла вона так, наче він щодня заходив у вікно до вітальні. — Надзвичайно приємно тебе бачити.

— І мені теж.

— Я не знала, що ти в Австралії.

— Цього не знає ніхто. Я маю кількатижневу відпустку.

— Сподіваюся, ти залишишся у нас?

— А де ж іще? — він оглянув кімнату, і зупинив погляд на прекрасному розкішному портреті Мері Карсон. — Знаєш, Фіоно, ти маєш бездоганний і безпомилковий смак. Ця кімната може посперечатися з будь-якою у Ватикані. Оті чорні еліпсоподібні конфігурації з трояндами — це взагалі геніальна знахідка.

— Та невже! Дякую. Стараємось у міру наших скромних сил. Особисто я віддаю перевагу їдальні; відтоді, як ти тут був востаннє, я ще раз переробила її. У рожевих, білих та зелених тонах. Начебто жахливо, як послухати, але не поспішай із висновками, доки не побачиш. Не знаю, навіщо я стараюся… Це твій будинок, еге ж?

— Ні, не мій, допоки живий хоч один із Клірі, Фіоно, — тихо заперечив він.

— Як зворушливо і як заспокійливо. Що ж, ти й справді вибився в люди відтоді, як покинув Джилі, чи не так? Ти бачив оту статтю в «Геральді» про твоє підвищення?

Ральф скорчив кислу міну.

— Та бачив. Ти стала більш цинічною і гострою на язик, Фіоно.

— Так, справді. Скажу навіть більше — мені це подобається. Всі ці роки я мовчала, стуливши писок, і не наважувалася й слово мовити! Я навіть гадки не мала, як багато втрачала. — Вона всміхнулася. — Меґі в Джилі, але має незабаром повернутися.

Крізь вікна увійшли Джастина з Дейном.

— Бабуню, а можна нам з’їздити верхи до свердловини?

— Ви знаєте правила. Ніякої верхової їзди, доки мати сама не дасть вам дозвіл. А де ваші гарні манери? Ідіть сюди, і я відрекомендую вас нашому гостю.

— А я вже з ними познайомився.

— О!

— Взагалі-то я гадав, що ти в інтернаті, — сказав Ральф Дейну і всміхнувся.

— Тільки не в грудні, ваше преосвященство. Нас відпустили на два місяці — тепер літні канікули.

І справді, багато років спливло: він вже забув, що в південній півкулі дітлахи втішаються тривалими канікулами в грудні та січні.

— А ви надовго до нас завітали, ваше преосвященство? — поцікавився Дейн і досі, мов заворожений, дивлячись на кардинала.

— Його преосвященство залишатиметься з нами стільки, скільки зможе, Дейне, — відповіла його бабуся, — але мені здається, що йому не сподобається, якщо ти весь час звертатимешся до нього «ваше преосвященство». Як буде краще? «Дядьку Ральфе»?

— Дядьку? — скрикнула Джастина. — Ти ж знаєш, що «дядько» — це супроти наших сімейних правил, бабуню! Наші дядьки — це Боб, Джек, Г’юї, Джимс та Петсі. Це означає, що ми зватимемо кардинала просто Ральф.

— Чому ти така нечемна, Джастино! Куди поділися твої гарні манери, хотіла б я знати?! — гримнула на неї Фіона.

— Та все нормально, Фіоно. Я й справді волів би, щоб усі називали мене просто Ральфом, — швидко погодився кардинал. Чому ж вона так його не любить, ця мала миша?

— Я не можу! — аж охнув Дейн. — Я не можу звати вас просто Ральф!

Кардинал Ральф перетнув кімнату, взяв хлопчика за голі плечі, усміхнувся йому ясними й добрими очима, що немов світилися у сутінках кімнати.

— Звісно, що можеш, Дейне. Це не є гріхом.

— Ходімо, Дейне, повернімося до хатинки! — наказала Джастина.

Кардинал Ральф та його син обернулися до Фіони і разом поглянули на неї.

— Допоможи нам, Господи! — зітхнула Фіона. — Іди собі, Дейне, пограйся, добре? — Вона сплеснула руками. — Поквапся, кому сказала!

Хлопчик чимдуж кинувся навтьоки, а Фіона зиркнула на свої гросбухи. Кардинал Ральф, не бажаючи заважати їй, заявив, що піде до кухонного будиночка. Як мало змінилася ця споруда! Та ще й досі лампою освітлюється, електричного струму тут немає. Повсюди — вази з трояндами і той самий запах бджолиного воску.

Він довго розмовляв із місіс Сміт і служницями. За роки його відсутності жінки постаріли, але чомусь старість личила їм більше, аніж Фіоні. І вони були щасливі. Так-так. По-справжньому і майже абсолютно щасливі. Бідолашна ж Фіона щастя на має. Йому страшенно захотілося побачити Меґі — чи щаслива вона?

Та коли кардинал Ральф вийшов із кухонного будиночку, Меґі й досі не повернулася, і щоб згаяти час, він вирішив прогулятися територією ферми до струмка. На цвинтарі було тихо та спокійно; на стіні гробниці виднілося шість бронзових плит, як і тоді, коли він був тут востаннє. Треба подбати про те, щоб і його тут поховали, треба не забути дати розпорядження, коли він повернеться до Рима. Біля гробниці Ральф помітив дві нові могили — старого Тома, садівника-чорнороба, та дружини одного зі скотарів, який працював на Дрогеді з 1946 року. Напевне, це свого роду рекорд. Місіс Сміт гадала, що він і досі в них працює, якщо його дружина похована тут. Спадкова парасолька кухаря-китайця геть вицвіла за роки під нещадним сонцем, зблякла від розкішно-червоного з відтінками, які він пам’ятав, до блідо-рожевого, майже попелясто-трояндового. Меґі, Меґі. Ти після мене повернулася до нього і народила йому сина.

Було жарко; раптом налетів легенький вітерець і колихнув плакучі верби вздовж струмка, задзеленчав дзвіночками на китайській парасольці, й ті заспівали свою сумну й брязкітливу мелодію: Хі-Сін, Хі-Сін, Хі-Сін! «Чарлі з водокачки — він був гарним хлопцем». Цей напис теж зблякнув і майже не читався. Так, все це було цілком природно. Цвинтарі мають вгрузати в лоно матері-землі, повертаючись до неї, втрачаючи людський вантаж у потоці часу, аж поки повністю не щезне. І лише повітря, зітхаючи, пам’ятатиме тих, хто пішов. Йому не хотілося, щоб його поховали у ватиканському склепі серед йому подібних. Він бажав спочивати тут, посеред людей, які справді жили.

Ральф обернувся — і наштовхнувся на бляклий погляд мармурового янгола. Кардинал підняв руку, вітаючи його, і подивився через трави на великий будинок. А звідти йшла Меґі. Струнка, золотоволоса, в бриджах та білій чоловічій сорочці, точнісінько такій, як і у нього, сірому чоловічому повстяному капелюсі та коричневих черевиках. Схожа на хлопця, на свого сина, який мав би бути його сином.

Він був чоловіком, але коли його поховають отут, на цьому цвинтарі, то не залишиться про цей факт жодної живої згадки, жодного нащадка.

Вона підійшла, переступила через білий парканчик і стала так близько, що він бачив лише її очі, ці сірі ясні очі, які не втратили своєї краси і своєї влади над його серцем. Її руки оповили йому шию — і знову його доля поруч, ось вона, її можна торкнутися. Здавалося, він ніколи не покидав її; цей рухливий рот, що притиснувся до його вуст, — це не сон, він так довго жадав його, так довго… Це зовсім інше таїнство, темне, мов земля, воно не має нічого спільного з небесами.

— Меґі, Меґі, — повторював він, зануривши обличчя їй у волосся і міцно обнімаючи; її капелюх впав у траву.

— Здавалося б, яка різниця, еге ж? Ніщо й ніколи не змінюється, — мовила вона із заплющеними очима.

— Так, ніщо не зміняється, — підтвердив він, сам вірячи у свої слова.

— Це Дрогеда, Ральфе. Я колись попереджала тебе, що на Дрогеді ти мій, а не Божий.

— Знаю. Не заперечую. І я приїхав. — Ральф похилив її до трави, і вони лягли. — Чому, Меґі?

— Чому що? — перепитала вона, гладячи йому волосся, вже біліше, аніж у Фіони, але й досі густе, досі прекрасне.

— Чому ти повернулася до Люка. І народила від нього сина? — спитав він ревниво.

Визирнувши зі своїх прозорих сірих вікон, її душа вмить запнула цупкими шторами від нього свої думки.

— Він змусив мене, — люб’язно й заспокійливо відповіла вона. — І то було лише раз. Але я народила Дейна і не жалкую. Дейн вартий того, через що я пройшла, щоби його народити.

— Вибач, я не мав права питати. Бо це ж я підштовхнув тебе до Люка, еге ж?

— Та отож, ти й підштовхнув.

— Дейн — прекрасний хлопець. Він на Люка схожий?

Вона таємничо всміхнулася, зірвала травинку і просунувши руку крізь сорочку, поклала йому на груди.

— Та ні, не дуже. Ніхто з моїх дітей майже не схожий ані на мене, ані на Люка.

— Я люблю їх, бо вони твої.

— Ти як завжди сентиментальний, Ральфе. А тобі личить твій вік, я знала, що личитиме і сподівалася, що матиму можливість побачити це на власні очі. Я знаю тебе тридцять років! А здається, наче тридцять днів.

— Тридцять років? Невже так багато?

— Мені сорок один — так воно і є. — Меґі підвелася на ноги. — Мене офіційно відрядили, щоб я покликала тебе до будинку. Місіс Сміт накриває чудовий чайний стіл на твою честь, а згодом, коли спаде спека, має бути смажена свинина з хрусткою скоринкою.

Він повільно пішов поруч із нею.

— У твого сина сміх точнісінько, як твій, Меґі. І саме його сміх був першим людським звуком, який я почув, коли сьогодні приїхав. Мені здалося, що то ти; я пішов подивитися — але натомість знайшов його.

— Отже, Дейн був першою людиною, яку ти зустрів у Дрогеді.

— Та, мабуть, так.

— Ну, як він тобі, Ральфе? Що можеш про нього сказати? — спитала вона зі жвавою цікавістю.

— Він мені сподобався. Як же Дейн мені не сподобається, коли він — твій син? Але він привабив мене надзвичайно, більше за твою доньку. Я їй теж не сподобався.

— Може, Джастина, й моє дитя, але сучка вона рідкісна. Лаятися я навчилася лише тепер, у зрілому віці, й саме завдяки Джастині. Трохи завдяки тобі. Трохи через Люка. Війну. Дивно, як це все накопичилося.

— Ти дуже змінилася Меґі.

— Невже? — Її ніжний повний рот вигнувся в посмішку. — Мені так не здається, якщо чесно. Вся справа у Великому Північному Заході, це він мене виснажує, злущує з мене нашарування, наче сім покривал із Саломеї. Або як з цибулини, за словами Джастини. Ох і дитина! Ніякої романтики в душі. Я — та сама Меґі, Ральфе, тільки більш оголена.

— Може, й так.

— Зате ти дуже змінився, Ральфе.

— В якому сенсі, моя Меґі?

— Наче статуя на п’єдесталі, яка похитується від кожного подиху вітру, і наче те, що ти бачиш зі своєї висоти, тебе розчаровує.

— І справді, — беззвучно розсміявся він. — Подумати тільки! Колись я мав безрозсудність сказати, що ти звичайнісінька, така, як усі! Забираю ці слова назад. Бо ти — дивовижна і неповторна жінка, Меґі! Одна-єдина!

— А що сталося?

— Не знаю. Може, я виявив, що навіть ідоли Церкви мають глиняні ноги? Може, я справді продався за дешеву юшку? Може, я справді намагаюся втриматися за те, чого не існує? — Ральф зсунув брови, наче відчувши біль. — В цьому, мабуть, і полягає суть проблеми, якщо висловити її двома словами. Я — набір кліше. Який же він старий, прогірклий та скам’янілий, цей світ Ватикану.

— Я завжди була більш реальною, але ти так і не побачив цього.

— Але ж я нічого не міг вдіяти, правду кажу! Я знав, куди мені рухатися, але я не міг. З тобою я був би кращою людиною, хоча й без високої посади. Але я не міг, Меґі. Як мені хочеться, щоб ти це зрозуміла!

Вона ніжно взяла його під руку.

— Мій любий Ральфе! Я все бачу, і все розумію. Кожен із нас має в собі те, через що нездатен переступити, хоч криком кричи від болю. Ми є такими, якими ми є, от і все. Як та древня кельтська легенда про пташину з терновою колючкою в грудях — вона співає пісню свого серця, а потім умирає. Бо не може інакше, бо її до цього одержимо вабить. Ми знаємо, що чинимо хибно, ще до того, як це вчинити, але самоповага та гординя не дають змоги щось змінити, чи не так? Невже ти не розумієш, що кожен співає свою маленьку пісню, будучи переконаним, що це найпрекрасніша пісня з усіх, які чув цей світ. Ми самі створюємо власні тернові колючки і навіть не думаємо зупинитися і замислитися про наслідки. Все, що ми можемо, — це страждати від болю і запевняти себе, що він був того вартий.

— Ось цього я й не розумію. Навіщо біль? — Він поглянув на її руку, яка ніжно торкалася його і водночас завдавала нестерпного болю. — Чому біль, Меґі?

— А ти Бога спитай, Ральфе, — відказала Меґі. — Біль — це в Його віданні, хіба ж ні? Він створив нас такими, якими ми є. Він створив увесь світ. Отже, це Він створив і біль.

Боб, Джек, Джимс та Петсі зібралися на вечерю, бо то була субота. Наступного дня отець Ветті мав відслужити месу, але Боб йому зателефонував і попередив, що на фермі нікого не буде. Така собі безневинна брехня, щоби зберегти анонімність приїзду кардинала Ральфа. П’ятеро хлопців Клірі тепер ще більш схожі на Педді, старші, повільніші у розмові, надійні й витривалі, як земля. А як вони Дейна любили! Очей, здавалося, з нього не зводили, навіть проводжали його до кімнати, коли той ішов спати. Авжеж вони дочекатися не могли того дня, коли він приєднається до них, щоб разом господарювати на Дрогеді.

Кардинал Ральф виявив-таки причину ворожого ставлення Джастини до себе. Річ у тім, що він сподобався Дейну, хлопець ловив кожне його слово, постійно крутився біля нього — і Джастину банально замучили ревнощі.

Коли діти пішли нагору спати, він окинув поглядом тих, хто лишився: братів, Меґі та Фіону.

— Фі, відірвися на хвилину від свого столу, — сказав кардинал. — Іди сідай із нами. Я хочу з усіма вами поговорити.

Вона й досі трималася добре і не втратила постави, от тільки груди обвисли і в талії трохи погладшала, та й то скоріше через вік, а не через надмір ваги. Вона мовчки сіла напроти кардинала в кремове крісло поруч із Меґі, а брати примостилися на кам’яній лавці неподалік.

— Це стосується Френка, — почав він.

Ім’я немов зависло, резонуючи у повітрі, таке далеке, майже забуте.

— Про Френка? — стримано спитала Фіона. — А що?

Меґі відклала в’язання і поглянула на матір, а потім — на кардинала Ральфа.

— Розкажи нам, Ральфе, — швидко мовила вона, побоюючись, що материного самовладання надовго не вистачить.

— Френк відбув майже тридцятирічний термін ув’язнення, ви знаєте це? — спитав кардинал. — Мені відомо, що мої люди тримали вас у курсі, хоча я попрохав їх не засмучувати вас без крайньої потреби. Я щиро вірю, що ані Френку, ані вам не стало б легше, якби ви дізналися про болісні подробиці його самотності та відчаю, бо ніхто з нас нічим не зміг би йому допомогти. Наскільки я знаю, його випустили б на волю багато років тому, якби не його погана репутація через схильність до насильства та через психічну неврівноваженість у перші роки у в’язниці міста Гульберн. Навіть під час війни, коли багатьох в’язнів відпустили служити в армії, бідолашному Френку відмовили.

Фіона відірвала руки від обличчя.

— Це все його норов, — мовила вона без натяку на емоції в голосі.

Здавалося, кардиналу було важко добирати правильні слова; і поки він намацував їх, вся родина споглядала його зі змішаними почуттями жаху й надії, хоча не за добробут Френка вони турбувалися.

— Ви, мабуть, страшенно здивуєтеся, дізнавшись, навіщо я приїхав до Австралії через стільки років, — нарешті сказав кардинал Ральф, не дивлячись на Меґі. — Я не завжди думав про ваші життя, і я це усвідомлюю. Спочатку я думав про себе і ставив себе на перше місце. А коли Його Святість винагородив мої труди на благо Церкви кардинальською мантією, я поставив собі питання: а чи зможу я зробити для родини Клірі щось таке, що засвідчило б мою повагу до них і турботу. — Він глибоко вдихнув і поглянув на Фіону, а не на Меґі. — Я приїхав до Австралії, щоб подивитися, чи можна щось зробити для Френка. Пам’ятаєш, Фіоно, нашу розмову після загибелі Педді та Стю? Двадцять років пройшло, а я й досі не можу забути вираз твоїх очей. Немов вся жвавість, все бажання жити покинули тебе.

— Так, — різко мовив Боб, прикипівши поглядом до матері. — Саме так воно й було.

— Френка звільняють під слово честі, — сказав кардинал. — Це єдине, що я міг зробити, аби продемонструвати, що я й справді про вас турбуюся.

Якщо кардинал очікував, що давно згаслі очі Фіони раптом спалахнуть яскравим світлом життя, то на нього чекало сильне розчарування: спочатку в них замерехтів слабенький вогник, якому тягар прожитих років не дав би розгорітися в повну силу. Але в очах її синів він побачив справжню силу цього вогню і відчув корисність і потрібність свого покликання так, як не відчував його відтоді, коли спілкувався з молодим німецьким солдатом із незвичним ім’ям.

— Дякую, — тільки й сказала Фіона.

— Ви покличете його сюди, на Дрогеду? — спитав він чоловіків Клірі.

— Це його домівка, тут йому місце, — стисло відповів Боб.

Усі схвально закивали головами, окрім Фіони, яка, здавалося,зациклилася на якомусь своєму видінні.

— Він уже не той, колишній Френк, — лагідно говорив далі кардинал Ральф. — Перш ніж їхати сюди, я відвідав його в тюрмі й сповістив йому новину, і мені довелося сказати, що увесь цей час на Дрогеді знали, що з ними сталося і де він є. Якщо я скажу вам, що він сприйняв це досить спокійно, то це дасть вам декотре уявлення про те, настільки він змінився. І він був просто… вдячний. Сказав, що жде не діждеться знову зустрітися з родиною, а особливо — з Фіоною.

— А коли його випускають? — спитав Боб, прокашлявшись і таким чином даючи матері час оговтатися, бо вона ще не поборола страх перед тим, що може трапитися, коли повернеться Френк.

— За тиждень-два. Він приїде нічним поштовим потягом. Я хотів відправити його літаком, але він сказав, що волів би приїхати потягом.

— Ми з Петсі зустрінемо його, — радо запропонував Джимс, але враз осунувся. — Ой, ні! Ми ж не знаємо, який він!

— Ні, — озвалася Фіона. — Я сама його зустріну. Я ще зможу з’їздити сама на авто до Джилі.

— Мама має рацію, — твердо мовила Меґі, випереджаючи хор заперечень від братів. — Нехай мама сама його зустріне. їй першою належить із ним побачитися. Це її право.

— Ну, досить, мені треба роботу робити, — хрипко мовила Фіона і рушила до свого столика.

Всі п’ятеро братів підвелися, як один.

— Та й нам, мабуть, вже пора спати, — сказав Боб, нарочито позіхаючи. Він сором’язливо всміхнувся кардиналу Ральфу. — Як у давнину, коли ви служили ранками месу.

Меґі згорнула в’язання, відклала його і підвелася.

— Тоді і я скажу «добраніч», Ральфе.

— Добраніч, Меґі. — Він провів її поглядом, коли вона виходила з кімнати, а потім обернувся до зсутуленої спини Фіони. — Добраніч, Фіоно.

— Прошу? Ти щось сказав?

— Добраніч, кажу.

— Ой, добраніч, Ральфе.

Йому не хотілося йти нагору так швидко після Меґі.

— Піду, мабуть, погуляю перед сном. Знаєш, що, Фі?

— Ні, не знаю, — відказала вона байдужим голосом.

— Ти мене й на секунду не обдуриш.

Вона пирснула від сміху, і звук вийшов якийсь химерний.

— Та невже? А я гадала, що можу.

Пізня ніч, і зорі. Південні зорі, що вічно мандрують небесами. Він назавжди втратив із ними зв’язок, хоча вони нікуди не поділися, вони й досі тут, надто далекі, щоб зігріти, надто відсторонені й байдужі, щоби втішити. Вони ближче до Бога, котрий між ними немов слабенький, ледь помітний серпанок. Ральф довго стояв, вдивляючись у зоряне небо, прислухаючись до вітру в деревах і всміхаючись.

Не маючи охоти зустрічатися з Фі, він піднявся сходами на дальньому кінці будинку; лампа над її столом і досі горіла, і йому було видно її силует — Фіона працювала. Бідолашна Фіона. Як їй, мабуть, страшно лягати в постіль! Хоча, коли з’явиться Френк, це буде легше. Можливо.

Верхній майданчик сходів зустрів його щільною стіною тиші; на вузенькому коридорному столику стояла кришталева лампа, кидаючи довкола тьмяне світло для комфорту тих, кому вночі здумається вийти; вона мерехтіла під легеньким вітерцем, який поколихував штори на сусідньому вікні. Він пройшов повз неї, нечутно ступаючи м’яким килимом.

З широко розчинених дверей спальні Меґі линуло світло, а самі двері на якусь мить затулили від нього світло коридорної лампи; він зайшов, зачинив за собою її двері й повернув ключ. Меґі, накинувши широкий халат, сиділа у кріслі біля вікна, що виходило на поглинуте темрявою пасовисько Гоум Педдок; повернувши голову, вона мовчки дивилася, як Ральф підійшов до ліжка і сів скраю. Меґі повільно піднялася і підійшла до нього.

— Давай допоможу тобі зняти чоботи. Саме тому я й не ношу черевики чи чоботи з високими халявами: не можу їх зняти без спеціального важеля, а важіль руйнує добре взуття.

— А ти навмисне вдягла такий халат, Меґі?

— Це ти про трояндовий попіл? — усміхнулася вона. — Це завжди був мій улюблений колір. Річ у тім, що він пасує до мого волосся.

Він виставив одну ногу, і вона стягнула з неї чобіт, а потім виставив другу.

— Ти й не сумнівалася, що я прийду до тебе, Меґі?

— Я ж казала тобі. На Дрогеді ти мій. Якби ти не прийшов до мене, то я прийшла б до тебе сама, можеш навіть не сумніватися.

Вона стягнула йому через голову сорочку і на мить із пронизливою чуттєвістю затримала руку на його голій спині, потім пішла до лампи і прикрутила її, а Ральф тим часом розвішав свої речі на спинці стільця. Потім він почув шерхіт — то вона скинула свій халат. «Завтра вранці я служитиму месу. Але то буде завтра вранці, коли магія минеться. А тепер ніч, і Меґі. Я так хотів її. Завжди. Вона теж, як святе причастя».

— А я гадав, що ви будете в червоній сутані! — розчаровано мовив Дейн.

— Інколи я вдягаю її, Дейне, але лише в стінах палацу. За його межами я ношу чорну сутану з червоним поясом, як і тепер.

— А ви й справді маєте палац?

— Так.

— І там повно люстр?

— Так, але Дрогеда має їх не менше.

— Ой, яка там Дрогеда! — з відразою сказав Дейн. — Не сумніваюся, що наші крихітні порівняно з вашими. Хотілося б побачити ваш палац і вас у червоній сутані.

Кардинал Ральф усміхнувся.

— Хтозна, Дейне! Може, одного дня й побачиш.

У глибині хлопчикових очей завжди ховався дивовижний вираз якоїсь задумливої відчуженості. Коли Дейн прийшов на месу, кардинал Ральф помітив, що цей вираз посилився, став помітнішим, але він не впізнав його, хоча й відчув, що вже десь бачив таке. Бо жоден чоловік не бачить себе у дзеркалі таким, яким він є насправді. І жодна жінка.

Людді та Енн Мюллери мали приїхати на Різдво, як робили це щороку. Великий будинок повнився безтурботними людьми, які збиралися відзначити найкраще Різдво за багато років; Мінні та Кет працювали, невлад поспівуючи, і місіс Сміт безперервно всміхалася, від чого її пухкеньке личко висіювалося зморщечками; Меґі без нарікань віддала Дейна під опіку кардинала Ральфа, навіть Фіона мала щасливіший вигляд і не так часто прилипала до свого столу. Чоловіки хапалися за кожну можливість повернутися на вечір додому, бо після пізньої вечері вітальня гуділа розмовами, а місіс Сміт призвичаїлася готувати закуску на сон грядущий — грінки з розтопленим сиром, гарячі здобні булочки з маслом та коржики з ізюмом. Кардинал Ральф запротестував, що від такої кількості смачної їжі він погладшає, але після трьох днів перебування на дрогедському повітрі, спілкування з дрогедськими мешканцями та споживання дрогедських харчів він, здавалося, таки позбувся тієї худорлявості й виснаженого вигляду, який мав, коли приїхав сюди.

Четвертий день видався надзвичайно спекотним. Кардинал Ральф поїхав із Дейном загнати отару овець, похмура Джастина залишилася сама в хижці серед перцевих дерев, а Меґі вилежувалася на плетеній канапці з подушками на веранді. Її тіло наситилося і розслаблено обм’якло; вона почувалася щасливою. Жінка може прекрасно жити без цього роками, але коли це траплялося з єдиним коханим чоловіком — це вдвічі приємніше. Коли вона бувала з Ральфом, оживала кожна часточка її єства, окрім тієї, яка належала Дейну; а коли вона бувала з Дейном, оживала кожна часточка її єства, окрім тієї, що належала Ральфу. І лише тоді, коли вони були побіля неї одночасно, як тепер, вона почувалася абсолютно щасливою. Що й не дивно: Дейн був її сином, а Ральф був її чоловіком.

Однак була одна обставина, що затьмарювала її щастя: Ральф так і не здогадався. Тому вона вперто мовчала про свою таємницю. Якщо він сам цього не побачив, то навіщо про це казати? Бо що він такого зробив, щоб заробити право на це знання? Те, що Ральф хоч на мить повірив, що вона з власної волі могла повернутися до Люка, стало останньою краплею. Він не заслуговував на те, щоб йому про це розповісти, якщо так погано про неї подумав. Інколи вона відчувала на собі холодний іронічний погляд Фіони, але, як нічого не було, так само холодно й іронічно дивилася на неї у відповідь. Фі зрозуміла, вона все зрозуміла, в цьому сумніву не було. Зрозуміла прихований гнів на Ральфа, обурення і бажання відомстити за довгі роки самотності. Ганявся за прекрасними, але ілюзорними веселками — ось чим займався Ральф де Брикасар, тож із якого дива вона даруватиме йому найпрекраснішу веселку у світі — свого сина? Нехай залишається сам. Нехай страждає, так і не дізнавшись.

Задзвонив телефон — міжміський дзвінок; Меґі спочатку слухала, лежачи на канапці, а потім, здогадавшись, що Фіони поблизу немає, неохоче підвелася і взяла слухавку.

— Місіс Фіону Клірі, будь ласка, — сказав чоловічий голос.

Меґі гукнула Фіону, та підійшла й взяла слухавку.

— Фіона Клірі слухає, — сказала вона, а потім замовкла, слухаючи, і її обличчя поступово змінилося й пополотніло так, як і у дні після загибелі Педді та Стюарта. Воно зібгалося і стало нещасним. — Дякую, — відповіла вона і поклала слухавку.

— Що таке, мамо?

— Френка випустили з в’язниці. Він прибуде сьогодні вечірнім поштовим потягом. — Поглянувши на годинника, вона додала: — Треба поспішати, вже кілька хвилин на другу.

— Дозволь мені поїхати з тобою, — запропонувала Меґі. Її сповнило щастям, і вона не помітила материного розчарування, лише відчула, що ця зустріч не стане для Фіони безхмарно-радісною.

— Ні, Меґі, все буде гаразд, я впораюся. Потурбуйся, щоб тут все було нормально, і затримай вечерю до мого повернення.

— Хіба ж це не прекрасно, мамо? Френк повертається додому на Різдво!

— Так, — сказала Фіона. — І справді прекрасно.

В ці дні ніхто не подорожував поштовим поїздом, якщо була можливість летіти літаком, тому коли поштовик відчмихав від Сіднея до Джилі шістсот миль, висадивши по маленьких містечках купу пасажирів (більшість яких їхали другим класом), йому залишалося позбутися невеличкої жменьки подорожніх.

Начальник станції кивком голови привітався з місіс Фіоною Клірі, але навіть і думки не мав про те, щоб почати з нею розмову. Він провів її поглядом, поки вона спускалася дерев’яним місточком, що вивищувався над коліями, і залишив її самотньо й непорушно стояти на платформі. «Ти диви яка стильна підстаркувата дівка, — подумав він, — сучасне плаття й капелюх, туфлі на високих підборах. І досі гарна фігура, та й зморщок на лиці небагато для такого віку; одразу видно, що дружини заможних тваринників живуть, як у Бога за пазухою».

Тому зовнішньо Френк упізнав матір швидше, аніж вона його, хоча серце безпомилково вказало їй на сина. Йому було п’ятдесят два роки, і за час відсутності він із молодика перетворився на зрілого чоловіка. Чоловік, що стояв на станційній платформі в променях призахідного сонця, був худий, мов примара, і страшенно блідий. Коротко стрижений, невисокий на зріст, у безформному одязі, що висів на фігурі, але не міг приховати чималу силу, він стояв, а його красиві руки міцно стискали криси сірої повстяної шляпи. Френк не горбився, на вигляд був не хворий, він просто стояв, безпорадно мнучи в руках отого капелюха, і начебто не чекав, що хтось зустрічатиме його, бо не знав, що робити далі.

Тримаючи себе в руках, Фіона швидко пройшла платформою.

— Привіт, Френку, — сказала вона.

Він підняв очі, що колись спалахували вогнем, а тепер дивилися на неї з обличчя чоловіка, що помітно постарів. То були не Френкові очі. Якісь виснажені, сповнені терплячості й страшенної втоми. Та коли вони увібрали в себе постать Фіони, в них з’явився надзвичайний вираз, то був вираз умирущого — пораненого й безпорадного, який благав допомоги.

— Ой, Френку! — скрикнула вона і, обійнявши його, стала чукикати його голову на своєму плечі. — Все нормально, все гаразд, — лагідно проспівала вона, а потім іще раз ніжно повторила: — Усе гаразд.

Спочатку він мовчки сидів у авто, але коли «ролс-ройс» вибрався з міста і набрав швидкість, Френк виявив цікавість до світу довкола і визирнув у вікно.

— Все точнісінько таке, як і було, — прошепотів він.

— Ще б пак. Час у цих краях не летить, а повзе.

Гуркочучи на дошках, вони переїхали дерев’яний місток над тоненьким багнистим рівчаком, вздовж якого росли плакучі верби; дно здебільшого пересохло, оголивши сплутане коріння, пересипане гравієм, де-не-де в ньому стояли коричневі від багнюки калюжі, а на кам’янистих пустирях повсюди росли евкаліпти.

— Барвон, — мовив Френк. — Ніколи не сподівався побачити його знову.

Позаду них здійнялася хмара куряви; вони помчали шляхом прямим, наче чітка лінія в шкільному зошиті, прокреслена величезною трав’янистою рівниною, де не було видно дерев.

— Це новий шлях, мамо? — Здавалося, він відчайдушно намагається зав’язати розмову, щоб надати ситуації природності й невимушеності.

— Так, дорогу проклали навпростець від Джилі до Мільпарінки щойно скінчилася війна.

— Могли б її хоч трохи смолою обробити, щоб не залишати ту остогидлу пилюку.

— А навіщо? Ми вже звикли ковтати пилюку, а уяви, скільки грошей пішло б на полотно достатньо міцне, щоб витримувати дощі й багнюку! Цей шлях прямий, як стріла, його регулярно розрівнюють грейдером, до того ж він скоротив тринадцять із наших двадцяти семи воріт. Між Джилі та Дрогедою лишилося тільки чотирнадцять, і постривай трохи — невдовзі ти побачиш, що ми з ними зробили, Френку. Не треба відчиняти і зачиняти ворота.

«Роле» підкотився по апарелі до сталевих воріт, і ті неохоче піднялися; щойно авто проїхало під ними і здолало кілька ярдів дороги, як вони знову опустилися.

— Чудеса, та й годі!

— Ми були першою тутешньою фермою, котра встановила автоматичні звідні ворота — але тільки між дорогою на Мільпарінку та господарством, ясна річ. Ворота між вигонами так само треба відчиняти й зачиняти вручну.

— Тому, хто вигадав їх, напевне, доводилося відчиняти й зачиняти ворота мільйон разів, однозначно, — весело вишкірився Френк; це була перша ознака доброго настрою, яку він виявив.

Але потім він замовк, тож його мати зосередилася на дорозі; вона не поспішала підштовхувати його до розмови. Коли вони проїхали в останні ворота й опинилися на пасовиську Гоум Педдок, Френк аж охнув.

— Я й забув, як тут красиво, — сказав він.

— Це наша домівка, — відповіла Фіона, — тому ми стараємося доглядати за нею.

Вона підігнала «ролс» до гаража і рушила разом із Френком до великого будинку.

— Де хочеш зупинитися — у великому будинку, чи у будиночку для гостей, який увесь буде у твоєму розпорядженні? — спитала мати.

— Я вибираю гостьовий будиночок, дякую. — Виснажені очі Френка завмерли на її обличчі. — Буде приємно пожити окремо від людей, — пояснив він. Це був єдиний натяк на умови в тюрмі, який він зробив за увесь час.

— Я теж гадаю, що там тобі буде краще, — погодилася Фіона, проводячи Френка до вітальні. — Великий будинок тепер повен по вінця — там і кардинал, і Дейн із Джастиною приїхали на канікули, а післязавтра на різдвяні свята до нас приїдуть Людді та Енн Мюллери. — Смикнувши сигнальну мотузку, щоб принесли чаю, Фіона швидко обійшла кімнату й запалила гасові лампи.

— Людді та Енн Мюллери? — спитав він.

Мати на мить кинула викручувати гніт і поглянула на нього.

— То було дуже давно, Френку. Мюллери — добрі приятелі Меґі. — Відрегулювавши лампу, Фіона сіла в крісло. — За годину вечеря, але спочатку поп’ємо чаю. Хочу змити з горла дорожню пилюку.

Френк боязко всівся скраєчку отоманки, оббитої кремовим шовком, і з побожним захватом оглянув кімнату.

— Тут все так змінилося з часів тітоньки Мері!

Фіона всміхнулася.

— Ще б пак, — відповіла вона.

Увійшла Меґі, й Френк збагнув, що усвідомити той факт, що його сестра стала дорослою жінкою, важче, аніж те, що його мати постаріла. Коли Меґі обнімала й цілувала брата, він відвертав обличчя, аж зіщулився у своєму мішкуватому піджаку і благально поглядав через плече сестри на матір, а та сиділа мовчки і дивилася на нього, й очі її промовляли: то нічого, невдовзі ти призвичаїшся і ставитимешся до цього нормально, просто на все потрібен час. Через хвилину, поки він намагався придумати, що ж сказати цій незнайомці, увійшла донька Меґі — висока худорлява дівчина зі світлими очима; вона манірно сіла, поклавши великі руки на складки свого плаття, й уважно поглянула спочатку на матір, а потім — на нього. Увійшов син Меґі з кардиналом і всівся на підлозі біля сестри — вродливий, спокійний і якийсь відсторонений хлопчина.

— Френку, це чудово, що ти приїхав, — сказав кардинал Ральф, потиснувши йому руку, а потім повернувся до Фіони і запитально підняв ліву брову. — Чашка чаю? Прекрасна ідея.

Чоловіки Клірі увійшли до кімнати всі разом, і атмосфера відразу ж стала напруженою, бо вони й не думали пробачати його. Френк знав чому — він завдав болю їхній матері. Але він не знав, що сказати їм, щоб вони хоч трохи його зрозуміли, не міг він розповісти їм про свій біль та самотність, не міг благати у них прощення. Єдиною людиною, яка мала для нього значення, була мати, а вона ніколи не вважала, що має щось прощати йому.

Вечір тримався завдяки кардиналу, який вів розмову за столом, а потім у вітальні, з невимушеністю дипломата говорячи про те й се і навмисне намагаючись залучити Френка до спілкування.

— Бобе, все я хотів у тебе спитати — куди поділися кролі? — поцікавився кардинал. — Я бачив тисячі нір, але не бачив жодного кролика.

— Вони всі повиздихали, — відповів Боб.

— Повиздихали?

— Так, від якоїсь хвороби, що зветься міксоматоз. Через кролів та багаторічну засуху на 1947 рік Австралії як головному виробнику вовни мало не настав гаплик. Ми були у відчаї, — сказав Боб, радо підхоплюючи цю тему і вдячний кардиналу за можливість обговорювати щось таке, що виключить із розмови Френка.

Та раптом Френк мимоволі розчарував свого найближчого за віком брата, втрутившись у розмову своїм коментарем.

— Я знав, що було погано, але щоб так! — зауважив він і відкинувся на спинку крісла, сподіваючись, що задовольнив кардинала своїм крихітним внеском у розмову.

— А я й не перебільшую, повір мені! — в’їдливо і різко відказав Боб. Звідки ж Френку це знати?

— А що конкретно сталося? — швидко докинув кардинал.

— Позаминулого року Науково-промислова дослідницька організація Співдружності започаткувала у Вікторії експериментальну програму з інфікування кролів вірусом, який вивели їхні науковці. Не знаю, що таке вірус, знаю лише, що це такий собі мікроб. Як би там не було, його назвали вірусом міксоматозу. Спершу здавалося, що він поширюється недостатньо швидко, хоча ті кролі, які його підхопили, всі повмирали. Та через рік після експериментального зараження він почав ширитися, немов пожежа в сухій траві, гадають, що завдяки комарам, але кажуть також, що і завдяки сафлоровим будякам. Відтоді вухаті почали мерти мільйонами і невдовзі геть щезли. Інколи ще можна побачити жменьку хворих кролів із великими шишаками по всій пиці — вкрай огидні створіння, між іншим. Але то була прекрасна робота, Ральфе, правду кажу. Ніщо більше не може заразитися міксоматозом, навіть найближчі родичі. Тому завдяки отим хлопцям із науково-промислової організації кроляча чума нам більше не загрожує.

Кардинал Ральф уважно поглянув на Френка.

— Ти ж розумієш, про що йдеться, Френку?

Бідолашний Френк похитав головою, відчайдушно бажаючи, щоб всі дали йому спокій і змогу стати маленьким і непомітним.

— Йдеться про широкомасштабну біологічну війну. Цікаво, чи знає решта світу, що ось тут, в Австралії в період між 1949 та 1952 роками велася вірусна війна проти популяції, яка нараховувала трильйони трильйонів і скінчилася повним її знищенням? Отак! Бачите, як легко це можна зробити? Можна викинути на смітник атомні та водневі бомби, вони більше не потрібні. Знаю, це треба було зробити, це було необхідно, і це, мабуть, є найменш відоме у світі велике наукове досягнення. Та стає страшно.

Дейн уважно слідкував за розмовою.

— Біологічна війна? Ніколи про таку не чув. А що це таке, Ральфе?

— Це нові слова, Дейне, але я дипломат Ватикану і, на жаль, маю постійно бути в курсі таких негарних слів, як «біологічна війна». У двох словах — цей термін означає міксоматоз. Виведення мікроба, котрий цілеспрямовано вбиває або калічить лише якийсь один вид живих істот.

Дейн мимовільно перехрестився і прихилився спиною до колін Ральфа де Брикасара.

— Треба помолитися, щоб такого не було, еге ж?

Кардинал поглянув на русяву голову хлопця і всміхнувся.

Френку вдалося таки призвичаїтися до життя на Дрогеді, й це сталося виключно завдяки Фіоні, яка, долаючи жорсткий опір чоловіків Клірі, поводилася так, наче Френк ненадовго кудись від’їздив і ніколи не накликав ганьбу на родину, ніколи не завдавав болю своїй матері. Тихо й непомітно прилаштувала вона його в нішу, яку він, здавалося, і сам був радий зайняти, подалі від решти своїх братів. Вона не спонукала Френка знову бути бадьорим і жвавим. Бо він давно не був таким — це вона помітила, щойно побачивши його на платформі в Джилі. Це поглинуло тюремне життя, природу якого він не бажав із нею обговорювати. Максимум, що вона могла зробити для нього — дати можливість почуватися щасливішим, і найкращим шляхом до цього було намагання сприймати нинішнього Френка як Френка колишнього.

Питання про його роботу на пасовиськах не стояло взагалі, бо брати його не бажали там бачити, та він і сам не хотів вести життя, яким завжди гидував. Йому подобалося споглядати, як ростуть рослини, тож Фіона прилаштувала Френка на непильну роботу в фермерському саду — і дала йому спокій. Поступово чоловіки Клірі призвичаїлися до того, що Френк повернувся, поступово усвідомили, що загрози їхньому благополуччю, яку колись становив Френк, більше не існує.

Ніщо й ніколи не могло вплинути на те, що відчувала до нього їхня мати, ці почуття залишалися незмінними, незалежно від того, де він був — у тюрмі чи на фермі. Найважливішим було те, що, як їм здавалося, його присутність на Дрогеді робила Фіону щасливою. Френк не намагався втручатися в їхнє життя, для них він був таким, як і завжди, — не більше й не менше.

Однак Фіоні було мало радощів від того, що Френк повернувся додому, та й із якого дива могло бути інакше? Бачити його щодня було їй так само болісно й сумно, як і не бачити зовсім. Яке то страшне горе — дивитися на скалічене життя скаліченого чоловіка. Того, хто був її улюбленим сином і зазнав стільки болю, що їй і уявити важко.

Френк був із родиною близько півроку, коли одного дня Меґі увійшла до вітальні й застала там матір; та сиділа і дивилася у великі вікна на Френка, який підстригав на під’їзній алеї великий кущ троянд. Фіона повернула до неї голову, і щось у її спокійному обличчі змусило Меґі скинути руки і вхопитися за серце.

— Ой, мамо! — розпачливо мовила вона.

Фіона поглянула на неї, похитала головою і посміхнулася.

— Та все нормально, Меґі, — сказала вона. — Це не має значення.

— Якби ж то я могла хоч чим-небудь зарадити!

— Можеш. Живи, як жила раніше. Я вдячна тобі. Ти стала моєю спільницею.