Таємне товариство боягузів, або засіб від переляку № 9

Розділ 13. Я шукаю допомоги

Ви помічали, що зазвичай люди бувають страшенно неуважні? Тисячі разів піднімаючись сходами до власної квартири, ми не знаємо, скільки сходинок доводиться долати. Ми не звертаємо уваги на те, що на дереві під самісінькими нашими вікнами звила гніздо чудова пташка з довгим жовтим дзьобом і темно-зеленими пір’їнами на хвості.

І навіть не помічаємо, у що вдягнений наш сусіда по парті. Просто більшості людей здається, що все в житті визначено наперед і жодних див із ними статися не може. Приблизно так вважав і я, аж поки вклепався у цю дику історію, яка от-от могла закінчитися загибеллю нашої цивілізації.

Тепер, коли я біг вулицею, залишаючи мокрий брудний слід (купання в калюжі не лише звільнило мене від клею, але й перетворило на губку), я почав пильніше придивлятися до людей. І те, що я побачив, вразило мене. Так-так: усі, хто мене оточував, мали надзвичайно дивний вигляд. Вони рухалися, ніби у сповільненій зйомці. І вирази обличчя в усіх були схожі — наче на них надягли гумові маски з наклеєними усмішками. Але сміху не було чутно. Власне, люди майже не розмовляли.

Я почав пригадувати і зрозумів, що з самого початку навчального року мене весь час щось непокоїло. Вчителі ніби були ті ж самі, але часом вони розмовляли і рухалися, як актори в театрі, котрі повторюють наперед завчені ролі. І що у словах, які вони вимовляли, не було жодного змісту. Але мене настільки зацькував Кактус, що замислюватися над усім цим мені було ніколи. Лише тепер, коли я мчав до секретної лабораторії, я пригадав оті загадкові речі.

Завернувши за ріг, я не вагаючись став на кришку люка, передчуваючи, що зараз вона м’яко осяде під моїми ногами. Та що це? Кришка була тверда й непорушна. Я кілька разів ударив по ній ногою, але було зрозуміло — ніхто мене тут не чекає.

Я почав гарячково пригадувати дорогу до старої залізної брами й до саду, де я познайомився з Жуком і Зайцем. Але в моїй пам’яті було провалля. Ніби хтось витер цілий шматок моїх спогадів. Певно, синьомордий, що захопив мене, все ж встиг частково мене зазомбувати.

І коли я вже зовсім втратив будь-яку надію і був готовий до того, що мене остаточно і назавжди захоплять хижі прибульці, до мене прийшла допомога. З неба.

Ні, не подумайте, що над моєю головою завис вертоліт або до мене спустилася повітряна куля. Я почув лопотіння крил, і мені на плече вмостився велетенський метелик — такого я зроду не бачив. Завбільшки він був з дорослого горобця, крила мав жовтогарячого кольору, а коли я придивився, то побачив, що в лівій передній лапці він тримає маленьку залізну капсулу. Метелик легко дався мені в руки, і за мить я вже розгортав скручене трубочкою послання, написане знайомим кострубатим почерком Жука:

У цьому місці було відірвано кутик аркуша, і, гублячись у здогадах про те, хто ж урешті допоможе мені врятувати людство, я прожогом побіг до свого будинку…