Таємне товариство боягузів, або засіб від переляку № 9

Розділ 9. Знайомий ротвейлер

Ми із Зайцем та Жуком стояли посеред маленького двору, захаращеного поламаними меблями, іржавими ваннами й холодильниками. На цьому дворі я знав один секрет. Якось, блукаючи підвалами банку, який прибирала моя бабуся, я виявив невеличкі двері під сходами. Вони були геть непомітні. Ніби хтось їх навмисне замаскував,

накидавши біля них цілу купу відер і довгих палиць з кудлатими ганчір’яними насадками для миття підлоги. Тоді, влітку, я розгріб завал, натиснув на ручку дверей, вони на диво легко відчинилися, і я непомітно вийшов на це невеличке подвір’ячко. Так я знайшов потайний вхід до банку, про який, напевне, всі давно забули. Адже цей величезний будинок — може, найвищий у нашому місті — перебудовували разів десять. Хто знав, що тепер я пробиратимусь до банку саме крізь ці потайні замасковані дверцята?

Я розкидав кілька пом’ятих картонних ящиків, що затуляли вхід, натиснув на клямку невеличких дерев’яних дверцят, і вони розчинилися, пронизливо зарипівши. Жук сердито стукнув мене по шиї і засичав:

— Ти що, сказився?! Хочеш, щоб сюди збіглася вся банкова охорона?

Мені стало страшенно прикро. Я погодився допомогти цим дивним хлопцям лише через те, що одного дня дав ідіотську клятву вступити до Таємного Товариства Боягузів. Раптом я зрозумів, що в глибині душі у мене жила божевільна мрія: а що як і справді я позбудуся цього огидного страху, що переслідує мене скрізь? І одного разу, коли Кактус крикне мені: “Гей ти, поганський Паганіні! Ходи-но сюди, я трохи тебе відлупцюю” — я зроблю блискавичний рух рукою, і Кактус полетить шкереберть на асфальт, розмазуючи соплі і сльози.

— Ти що, заснув? — знову штурхонув мене у спину Жук.

Я стріпнув головою і швидко пішов темним підземним коридором, час від часу торкаючись руками стін — щоб не загубитися у заплутаних підземних лабіринтах. Тепер, пізно ввечері, життя в банку завмерло, і я був певен, що хлопці прийшли сюди не на прогулянку. Ясно було, що ми йдемо на пограбування. І я чудово усвідомлював, що нас от-от схоплять. В охороні банку працювали спортсмени-каратисти, а на кожному повороті банкових коридорів було встановлено камери спостереження.

Раптом я почув зойк, озирнувся й не зміг втриматися від сміху. Мої сміливі супутники Заєць і Жук стояли мов укопані, притиснувшись до холодної стіни. А біля них, ошкіривши гострі ікла, стояв Бакс — місцевий ротвейлер, якого випускають вночі охороняти банк.

— Баксику, до мене! — пошепки покликав я грізного собацюру, і той, весело заметлявши хвостом, кинувся мені на груди й лизнув у носа. — Це зі мною, — сказав я псові й недбало махнув у бік переляканих хлопців.

“А що, знатимете, як глузувати з мене?” — думав я, піднімаючись пожежною драбиною, на яку ми перелізли крізь маленьке віконце у комірчині для відер і ганчірок. Дивно, але нічна пригода вже починала мені подобатися. Ось зараз ми опинимося біля броньованого вікна на всю стіну — за тим вікном був розташований кабінет директора банку, і хлопці самі зрозуміють, що проникнути туди — марна справа! Та холодний голос Жука вмить привів мене до тями:

— Відсторонися! Тепер діятимуть фахівці…

Хлопці, немов за командою, одночасно витягли з-за пазухи невеличкі гумові присоски й приклали їх до скла. Потім приладами, схожими на циркулі, намалювали два кола і беззвучно витягли з шибки два невеличкі кружальця. Ще секунда — і Жук із Зайцем просунули руки крізь отвори всередину і, натиснувши на ручки вікна, розчинили його навстіж. За мить ми вже стояли посеред директорського кабінету, встеленого м’яким перським килимом.

— Гоп-ля-ля! — проказав Заєць і весело плеснув у долоні, так ніби ми стояли посеред циркової арени і він щойно зробив якийсь хитромудрий фокус.

— А як же камери стеження? — вражено запитав я, чекаючи, що ось-ось до кабінету ввірвуться озброєні охоронці.

— А про це подбаю я, — озвався Жук, витяг із нагрудної кишені тонку металеву трубочку, встромив у неї маленьку, завбільшки з горошину, кульку й, спрямувавши її на підвішену під стелею камеру, різко дмухнув, поціливши кулькою простісінько в об’єктив камери.

— Все, тепер ти слухатимешся нас. Головне — ні з чого не дивуйся і не кричи. На всю операцію нам відведено п’ятнадцять хвилин! — промовив завжди веселий Заєць, який і тепер кумедно усміхався, показуючи довгі передні зуби.

Хлопці впевнено, ніби вони бували тут сотні разів, підійшли до величезної картини, що висіла позаду директорського столу. Жук якусь мить пильно розглядав намальований на картині сільський пейзаж — дерева, пагорби й маленьку хатинку на вершечку гори. Тоді простягнув руку й ледь торкнувся до того місця, де були намальовані двері хатинки.

Клац! — це картина раптом розділилася навпіл і почала роз’їжджатися, відкриваючи вузенький прохід у глибину стіни.