Таємне товариство боягузів, або засіб від переляку № 9

Розділ 29. Ми вистежуємо викрадачів

Тато намагався якнайточніше запрограмувати у часольоті необхідний час і місце. Єдине, що було нам потрібно, — це перенестися у вчорашній ранок. Найкраще у той часовий відрізок, коли я саме вибіг до школи (і по дорозі потрапив у лабети си- ньоморда), а моя бабуся залишилася вдома сама.

— З усього видно, що її захопили якраз у той момент, коли й тебе. Отже, це сталося приблизно о восьмій двадцять. — Тато ще раз виставив на дисплеї ці цифри. Але намарне, екран залишався темним.

Мама сиділа біля батька, а ми з Жуком та Зайцем — на задньому сидінні.

— А що буде, коли часоліт взагалі не запрацює? — пошепки запитав Заєць.

— Цього не може бути! — впевнено заперечив я і сам здивувався тому, що ми помінялися ролями: раніше хлопцям весь час доводилося мене підбадьорювати.

Зненацька я відчув, як щось навколо мене змінилося. Визирнув у вікно й побачив, що наш жовтенький автомобіль стоїть під старою грушею у дворі мого будинку.

— Приїхали, — просто сказав тато й почав вилазити з низенької машинки.

Мама і ми з хлопцями також вийшли й усі гуртом попрямували до під’їзду.

— Заждіть, — раптом скомандував тато й швидко сховався за трансформаторну будку.

Ми стали за його спиною, а тоді я обережно визирнув, аби побачити, що там відбувається. Вхідні двері відчинилися навстіж, і з них вийшов… Сашко Смик — Кактус. Він сторожко озирнувся, побачив, що подвір’я порожнє, і поманив когось рукою. За ним вийшло кілька людей, вбраних у чорні старомодні пальта й крислаті капелюхи. Я впізнав їх: адже часто помічав, як ці люди з низько насунутими на лоба капелюхами стоять десь біля вітрини чи сидять на лавочці, затулившись газетою. Отже, вони давно стежили за мною.

Як виявилося, цікавив їх не лише я. Бо разом з ними йшла наша бабуся. Мене здивувало те, що бабуся не пручалася й не намагалася якось вирватися від викрадачів. Вона крокувала спокійно, і видно було, що навіть говорила щось Кактусові й людям у капелюхах.

— Обережно, не витикайтеся, — прошепотів тато, — треба за ними простежити!

Група викрадачів завернула за ріг будинку, а ми обережно пішли за ними назирці.

— Погляньте! — скрикнула мама. — Вони завели бабусю в будку, де лагодять взуття!

— Та вона ж давно стоїть зачинена, і там ніхто не працює, — здивувався тато.

Але з усього було видно, що викрадачі мали чіткий план. Спершу у будку зайшли бабуся й люди в чорних пальтах і капелюхах, потім, переконавшись, що їх ніхто не помітив, до будки вскочив Кактус і причинив за собою двері.