Таємне товариство боягузів, або засіб від переляку № 9

Розділ 23. Жук і Заєць втрачають надію

Чесно кажучи, я не зовсім зрозумів, чому моїх батьків охопила така бурхлива радість. Ну гаразд, розповів я їм про те, що комахи діють на синьомордів як снодійне, але звідки, звідки ми наберемо стільки комарів, мух та усіляких кузьок? Проте скоро я дізнався, що стародавні папіруси, які, на перший погляд, були цікаві лише археологам, можуть стати у пригоді цілому світові.

Мама поманила мене рукою, ми зайшли у сусіднє приміщення, вона клацнула вимикачем — і я побачив, що стою посеред добре обладнаної наукової лабораторії. Над потужним мікроскопом схилився якийсь невисокий чоловік, біля лабораторного столу, заповненого колбами, ретортами й слоїками, схилився інший дослідник. Щось у цих двох постатях було знайоме. Я придивився й упізнав своїх нових друзів — Жука та Зайця.

— А ви як сюди потрапили? — вражено запитав я у хлопців.

— Оце якраз було зовсім просто. Пані Соломія доправила нас сюди на часольоті, — пояснив Заєць. — На жаль, то був її останній політ. Коли вона повернулася додому, її вже підстерігали синьоморди. Добре, що вони не захопили часоліт. Хіба ж можна здогадатися, що цей обшарпаний “Запорожець” — насправді машина часу?

— Представники нашої організації роблять що можуть, але підступний вірус страху вражає все більше й більше людей, — додав Жук. — Епідемія страху охопила всю планету. Ми сподівалися, що зможемо використати протиотруту, яку винайшла пані Соломія… — Жук із надією глянув на моїх батьків.

Але тато заперечливо похитав головою.

— У такому разі не буде кому опиратися десанту прибульців, — сумно промовив Заєць. І, здається, вперше я не побачив на його обличчі усмішки- звичний оптимізм зрадив і його.

— Ніколи не можна впадати у відчай, — заперечив тато і повів нас усіх за собою.

Він рушив угору вузенькими сходами. Стеля у цьому тісному коридорчику була зовсім низька. Навіть мені доводилося пригинатися. А тато зігнувся майже удвоє. Та наша маленька група продовжувала уперто підніматися все вище й вище. Врешті ми дійшли до другого рівня піраміди, і тато освітив потужним ліхтарем бічну стіну кімнати. Водночас він заглядав у розгорнутий папірус, що тримав перед очима.

— Ось тут, — промовив тато, ще раз уважно подивившись на дивні значки, накреслені на папірусі. — Треба діяти швидко, цей папірус ми ще не встигли обробити спеціальним розчином. Він от-от може розсипатися. Але в ньому якраз ідеться про те, як можна врятувати усю нашу цивілізацію.

Ми оточили тата й нетерпляче зазирали йому через плече. Я побачив на жовтуватому аркуші, що вже почав чорніти й розсипатися по краях, стародавній малюнок, який нагадував… так-так, він нагадував звичайнісіньку муху!

— Погляньте! — скрикнув Заєць. — Ось точнісінько такий значок на стіні!

Щойно тато торкнувся вирізьбленої на стіні комахи, як на кам’яній поверхні утворилася ніша. Він простягнув руку, обережно обмацав заглиблення й витягнув звідти дивний предмет. То було металеве півколо з маленькою пластинкою посередині, схожою на тонкий язичок.