Таємничий голос за спиною

РОЗДІЛ XI

Так от, сталося це у суботу на великій перерві. Настрій у мене був поганючий. І з тобою посварився, наговорив ти мені такого, що… хоч і справедливо, може, а все одно… І… Підійшов я до Милочки Петриківської, стояла вона біля вікна сама.

— Що, кажу, скучаєш? Давай, я тобі анекдот розкажу…Тільки що Стасик Іванець приніс… Летіли на літаку американець, француз і наш, радянський…

— Пхе! — перебила вона мене, — Дуже мені потрібен ваш анекдот!

І одійшла. Тоді бачу: підходить до неї Вітасик Граціанський. Чую:

— Слухай анекдот. Летіли на літаку американець, француз…

І вона так уважно слухає, тоді як зарегоче:

— Ой! Здорово!

Так мені стало кепсько… Пішов я у двір, щоб їх не бачити. Тинявся-тинявся, забрів у куток безлюдний, що за спортмайданчиком, біля сараїв. Аж чую раптом голос за спиною:

— Що — заздриш? Хотів би бути на його місці?

Обернувся я — і похолов. Ззаду не було нікого. («Ой!» — сказав у цьому місці Женя Кисіль. Але пояснювати того «ой» поки що не став. Вітасик це відніс виключно за рахунок враження від своєї розповіді і спокійно вів далі).

Тоді знову чую:

— Не дивуйся і не обертайся. Ти мене не побачиш. Слухай тільки. Можу тобі це зробити. Спершу на три дні. А як сподобається — назавжди. Подумай. Даю тобі часу до кінця уроків. Як вирішиш, зайдеш кудись, щоб ніхто тебе не бачив, і скажеш тільки одне слово: «Згоден!» І замовк.

Знову я обернувся. Нікого.

Тільки почув, як зацокотіли раптом, віддаляючись, копита.

Аж тут і дзвоник на урок задеренчав. Побіг я у клас.

До кінця уроків тільки й думав, що то таке було. Розіграв мене хтось, чи що. Сховався за живоглотом і говорив. Але ж таке було враження, наче за самісінькою спиною стояв. І голос не хлопчачий, а дорослий, басовитий. Чого б це дорослий мене розігрував? Хто ж це міг бути? Якийсь казковий чарівник?

Чарівники бувають лише в казках. А у нас реальне життя.

Може, вчений якийсь. Гіпнотизер. Спеціаліст яких-небудь телепатичних наук. Хіба мало різного незнаного, дивовижного, невивченого в природі. Оно нещодавно у програмі «120 хвилин» я сам чув про випадок з західно-німецьким підводним човном, який на дні океану, на глибині кількох кілометрів, де нічого живого нема, схопила й тримала, не відпускала невідома істота. А екстрасенси! А телекінез… А Бермудський трикутник! А отой «полтергейст», про який ми з тобою недавно говорили! Яких тільки див нема на світі.

Може, якийсь вчений досліди проводить. І я ще, чого доброго, в історію вітчизняної науки увійду, прославлюся на весь світ.

В усякому разі нічого загрозливого я у тому таємничому голосі за спиною не відчув. Добрий був той голос. І зовсім не страшний.

Думав я, думав, і нарешті вирішив: а чому б не погодитися? Що я втрачаю? Три дні побути на місці Вітасика Граціанського — погано, чи що? Мати джинси «Левіс», кросовки «Адідас», японський годинничок, плейєр — це ж здорово!

Як це все буде, я собі не уявляв, — чи примусить учений-гіпнотизер Граціанського все те мені віддати, чи як, — хтозна. Але дуже мені вже захотілося. І я вирішив: коли закінчаться уроки, погоджусь. «Зайдеш кудись, щоб ніхто тебе не бачив, і скажеш…» А як же він знатиме? Мабуть, за допомогою складної апаратури встановив зі мною контакт на відстані… Ну що ж! Спробую! Тільки виберу таке місце, де ніхто за кущами не стоятиме і з-за рогу не спостерігатиме.

Якщо це хтось пожартував, тоді просто нічого не буде, а якщо справді, то…

І от як закінчилися уроки, почекав я, поки розійшлася трохи учні, і заскочив у туалет на третьому нашому поверсі. Були там спершу десятикласник Валера Лобуренко, Вася Таратута з п'ятого «а», семикласник Гриша Свистуненко. Тоді один за одним повиходили. Сам я лишився, один. Переконався, що нікого нема, набрався духу і кажу вголос, але тихо:

— Згоден!

Аж чую з-за спини:

— Молодець! Не побоявся. Тепер тримайся!

Той самий голос.

Потемніло у мене в очах на мить, наче хтось по кумполу вдарив. І таке враження, немов шкіра вся з мене злізла враз — лоскотно-лоскотно стало по всьому тілу. Дивлюсь — внизу на ногах уже не мої черевики шостої взуттєвої фабрики, а кросовки адідасівські. 1 джинси фірмові. І годинник пластмасовий японський на руці. І плейєр на шиї.

Аж подих перехопило. Оце так! Тю!

І така мене радість зненацька охопила, що я тобі передати не можу.

Вискочив я з туалету.

Бачу — ти біля вікна стоїш.

Помітив мене, скривився презирливо і очі одвів.

«Ах, думаю, одвертаєшся, кирпу гнеш! Не хочеш миритися? Ну й не треба! Ну й одвертайся!»

І пішов собі.

Вийшов з школи. Дивлюсь — стоїть на розі Милочка Петриківська. Глянула на мене і раптом усміхнулась. Не пихато, зверхньо, як завжди, а привітно, лагідно.

Підходжу.

— Що, — кажу, — чекаєш когось?

— Та ні… просто так… А ти, Вітасику, у який бік? — і очима тільки стрель кокетливо.

— Отуди! — показую.

— О! І мені туди! Мене аж у жар кинуло.

«Ах ти! — думаю. — Для тебе не людина важлива, а джинси, кросовки і плейєр!»

Але хоч і подумав так, але все одно приємно, що вона поряд зі мною йде і лагідно розмовляє.

— Погода, — кажу, — гарна.

— Ага, — каже, — тепло, хоч і жовтень уже. А ти осінь любиш?

— Люблю, — кажу, — і осінь, і літо, і весну, і зиму навіть.

— Ха-ха! — засміялася вона, — А ти дотепний.

І знову очима тільки стрель на мене. Знову мене у жар кинуло.

Сунув я руку в кишеню, щось там зашаруділо. Очі опустив, руку трохи витяг — у руці десятка червоненька. Ух ти!

І раптом відчайдушна думка з'явилася в мене.

— Слухай, — кажу, — а давай у кіно підемо.

Вона аж спинилася від несподіванки.

— Що? — і розгублено очима на мене: кліп! кліп! кліп!

— В «Україні», кажу, іде… (Сказав, а що іде, не знаю)… щось потрясне, кажуть…

Вона почервоніла, очі опустила і каже:

— Тільки мені спершу додому треба… пообідати… бо дідусь хвилюватиметься, а в нього серце…

— Ну, гаразд, — кажу, — і я їсти хочу. Пообідаємо, а тоді…

— Ага, — каже, — давай.

— Так о четвертій біля «України». Добре? — кажу, а в самого в душі концерт Алли Пугачової («Миллион алых роз…»), аж гопки скакати хочеться.

— Добре, — каже і знову очима на мене тільки стрель.

— Слухай, — кажу я, — а чого ти до мене так раніше зневажливо ставилася? Пхикала тільки і одверталася? Навмисне?

— Я-а?! — витріщилася вона на мене. — Коли це я на тебе пхикала? Ти що? Тобі просто здалося.

— Ех, ви! — кажу. — Хитрий ви народ, дівчата. Ну, гаразд, прощаю. Ти ж не запізнюйся тільки.

— Постараюсь, — сказала вона й побігла, портфелем розмахуючи весело, у під'їзд свого будинку. А я повернув додому. І тут згадав, що мати просила мене купити свіжого хліба до обіду.

Побіг я у нашу булочну. А там, ти ж знаєш, одна стіна дзеркальна. А я ж себе у тому джинсовому костюмі ще й не бачив. Глянув — і… завмер, закам'янів, дихнути не можу…

З дзеркала на мене дивився… Вітасик Граціанськнй. Я навіть у першу мить подумав, що то не відображення, а справді він стоїть переді мною. Але ворухнувся, і він так само. Моргнув, скривився — і він… Відображення!

— Гарний-гарний! Проходь! — штовхнула мене ззаду якась нетерпляча дама.

А я зрушити не можу. Похолов, наче крижаний став.

І тут тільки до мене дійшло: це ж не лише джинси, кросовки, годинник, плейєр на мені його, а й руки, ноги, тулуб, голова… Все! Перетворився я на Граціанського з ніг до голови. Тільки душа моя лишилася, розум, свідомість, відчуття… Але хто ж то бачить? Ніхто того не бачить. Як це сталося з точки зору наукової, я не знаю, але сталося — факт!

Спершу невимовний жах мене охопив. Що ж це буде?.. Та потім потроху я себе заспокоїв. Ну чого боятися? Це ж усього на три дні. І це ж здорово! Це ж цікаво. У жодному детективному фільмі такого не побачиш. Це ж таки пригода, про яку тільки мріяти можна. Всі думають, що я Граціанський, а я Дорошенко насправді. Ги-ги!

І тут я згадав… Милочку Петриківську. Так от чого вона була такою! А я думав… Мало гопки не скакав. Таке мене зло на неї взяло, що аж зубами скреготнув. У кіно з Граціанським розігналася. Ич!.. Ну, почекає вона біля «України»! Чорта з два я прийду тепер! Чорта з два! А куди ж іти? Додому йти неможливо. Матері ж не поясниш, у чім річ. Я ж тепер Граціанський, а не я. Отже хліба вже купувати не треба.

Вийшов я з булочної.

Став, думаю.

Що ж його робити? Куди йти? А де ж, до речі, справжній Граціанський дівся? Ще, чого доброго, зустріну його. Що ж тоді буде?

І раптом за спиною моєю почувся знайомий басок:

— Не хвилюйся, не зустрінеш.

Обернувся я, хотів спитати щось, та нікого, звичайно, не побачив, тільки почув цокіт копит, що віддалявся.

Але голос той остаточно заспокоїв мене. Все гаразд! Тримайся, Дорошенко-Граціанський! Починається найзахоплюючіша пригода твого життя. Не витрачай даремно жодної хвилини з цих дивовижних трьох днів. Давай, дорогий, поганяй «додому» — до «тата» Бориса Борисовича та «мами» Елеонори Іванівни, яких ти зроду не бачив.

І враз лоскотне збудження охопило мене. Що ж зараз буде? Як зустріне мене «мама» Елеонора? «Тато», мабуть, на роботі, це ясно. А «мама», казав колись Граціанський, у нього доцент, викладає в інституті, ходить туди тричі на тиждень після обіду.

Не скажу, що у мене жижки не трусилися, коли я підходив до дверей квартири Граціанських. Трусилися. І усередині лунко тенькало, як у порожній бочці.

Думаю, що і в тебе б жижки трусилися і всередині тенькало, коли б ти був на моєму місці… («Авжеж!» — погодився Женя Кисіль). Як я їй у очі подивлюся, тій «мамі» Елеонорі? Чи відчує вона, що я не її Вітасик? Невже не відчує? Я підніс руку і натиснув на кнопку дзвоника.