Таємничий голос за спиною

РОЗДІЛ XVI,

Прокинувшись, я не одразу збагнув, де я і що зі мною.

Сів, здивовано озирнувся. За вікном квокчуть кури. Десь далеко мекекече коза. Жодного людського голосу не чуть.

І раптом я все згадав — і своє перетворення, і Елеонору Іванівну та Бориса Борисовича, і дорогу, і бабу Манефу, і діда Гогоню, і жахливу нічну пригоду в коровнику. Все-все.

Я підхопився, гарячково натягнув штани, сорочку і, прочинивши двері, визирнув у сусідню кімнату.

Нікого.

Вискочив у сіни. На ґанок. Ні душі.

Кури, що греблися на подвір'ї, підвели голови і подивилися на мене своїми круглими здивованими очима, Я підбіг до повітки. Двері відчинені, корови нема, але яма закидана, зверху гній, наче й не було нічого.

Пробігся садом, городом.

Ніде нікого.

Тю!

Куди ж це вони всі поділися?

І раптом я помітив, що «Лади» у дворі нема.

О! Поїхали, значить, одбирати свій скарб. А мене, «синочка», кинули напризволяще.

І тут я згадав про своїх рідних маму і тата…

Ой!

Це ж вони там ніч не спали, збожеволіли від хвилювання. Думають, що я вже й загинув. А я…

Негайно треба бігти на пошту, дзвонити, що я живий-здоровий. Скористатися швидше, поки нема контролю. Я вискочив на вулицю. Глянув в один бік — нікого. В другий — сидить віддалік на лавочці біля своїх воріт якась старенька бабця.

Я — до неї. Треба ж спитати, де пошта, бо я ж навіть не знаю, у який бік іти.

Підбігаю:

— Здрастуйте!

— Здрастуйте, якщо не жартуєте, — усміхнулася бабця, широко розтягаючи беззубого рота.

— Скажіть, будь ласка, а де у вас пошта?

— Там, де й сільрада, — впевнено сказала бабця.

— А де сільрада?

— Там, де й пошта, — усміхнулася вона.

— Так я ж і питаю — де?

— Так я ж і кажу.

— Що ви кажете?

— Те, що ти питаєш, — і усміхається привітно-привітно. Дуже старенька бабця, років, мабуть, за дев'яносто.

— Скажіть хоч, у який бік бігти? — питаю у відчаї.

Вона на мене дивиться-дивиться, наче щойно побачила, а тоді:

— У той, звідки ти прибіг, — і засміялася дрібненько. — Хе-хе-хе-хе-хе!..

Бачу — толку не буде.

Подякував і побіг назад.

Біжу, біжу — аж якось тітка з дядьком назустріч корзини з яблуками несуть (на базар, мабуть).

— Здрастуйте, — кажу (у селі, ти ж знаєш, треба з усіма вітатися).

— Здоров-здоров, — відповідають. І дядько до тітки:

— Бачиш, вилюднів-таки. Почав вітатися. А ти казала…

— Вилюднів, — закивала тітка. — Надовго приїхали?

— Та ні, — зам'явся я.

— Ну, передавай привіт. — І вже коли вони минали мене, я наважився спитати: — Скажіть, будь ласка, а де пошта?

Вони здивовано перезирнулися:

— Тю! Та он же ж вона! — і дядько кивнув назад.

Я почервонів. Звідки їм знати, що я — це не я і зовсім тут не орієнтуюся.

Пошта справді була метрів сто від того місця, де я стояв. Міжміський телефон-автомат висів під дашком на стіні просто на вулиці.

Коли я міняв монетки, поштарка мені сказала:

— Тільки він у нас травмований. Бісові хлопці весь час кулаками гатять, псують. Якщо встигнеш щось сказати, твоє щастя.

Я набрав код, наш номер і, почувши мамин голос, радісно закричав:

— Мамочко! Це я! Не хвилюйся! Зі мною все в порядку! Я, може, не приїду ще два-три дні… Але не хвилюйся. Все буде добре!

— Хто це? — чую, здивовано питає мама.

— Та я ж! Вітасик!

— А чого в тебе такий голос… не твій?

— Правильно! — кричу. — Не мій! Але все одно це я.

— Де ти? — тремтячим голосом питає мама.

— Потім все розкажу. Потім. Говорити більше не можу. Прощай! Не хви… — я відчував, що воно от-от перерветься, і воно перервалося: «…люйся» я вже договорити не встиг.

Я відчув на собі чийсь погляд. Обернувся. Позад мене стояв дід Гогоня. Він, звичайно, чув усю мою розмову — я так кричав.

— Це ви? — розгублено спитав я, навіть забувши привітатися.

— Я. Доброго ранку.

— Здрастуйте… вибачте…

— Нічого я у вас не розумію. Куди це й ти намилився? На два-три дні. Сам, чи що?.. І як це ти так швидко з мамою сконтактував? Куди вони поїхали? І що це за люди приїздили до них уранці?

Я тільки очима кліпав. Я нічого не міг сказати. Я нічого не знав. Хтось, виявляється, приїздив уранці. І Борис Борисович з Елеонорою Іванівною поїхали з ними.

Але дід Гогоня думає, що я знаю. Він певен, що я тільки-но дзвонив Елеонорі Іванівні, бо ж я кричав: «Мамочко».

Ми одійшли від пошти і попрямували вулицею назад до хати баби Манефи.

— Слухай, Вітько, ти зовсім малий хлопець. — Дід Гогоня супив брови — У тебе все життя попереду. Я так за тебе боюся, синку…

Я мовчав.

— Ти мене нічого не питаєш? — здивувався дід Гогоня, — Тебе не цікавить, чого я так кажу?

Я розгублено подивився на нього.

— Значить, ти у курсі всіх справ?.. — дід Гогоня зітхнув. — Невже й тебе, дитину, вплутали…

Далі мовчати вже було неможливо.

— Ніхто мене ні у що не вплутував. І я зовсім не в курсі ніяких справ.

— Що? — недовірливо глянув на мене дід Гогоня.

Я вдарив себе в груди:

— Чесне слово!

— Серйозно? А ти хіба не з мамою говорив зараз?

— Але не з Елеонорою Іванівною…

— Що?! — вирячився він на мене. —У тебе ще одна мама є?

— Ні… Ви… ви все одно зараз не зрозумієте… Але, клянусь, я вам чесно кажу… Я нічого не знаю про їхні справи… Клянусь!

— Що ж… Хоч я нічого не розумію… Але я тобі чогось вірю… Серцем… А воно мене поки що ніколи не підводило. Якийсь ти сьогодні не такий, як завжди. Тож слухай, Вітько. Я вам не стороння людина. Я вам кревний родич. Кревний, розумієш. Ми з твоєю прабабкою, Манефиною мамою, рідні брат і сестра. І даремно ти мене обізвав тоді «Дисидентом…»

— Я-а?!

— Бач, совісно стало. Навіть самому не віриться. Думаєш, твоя баба Манефа просто так сюди переїхала? До мене переїхала. Бо, крім мене, у неї нікого з родичів не лишилося. Отже, я за всіх вас відповідальний перед людьми. Бо — найстарший у роду. І не можу я спокійно дивитися, що у вас робиться…

Дід Гогоня зітхнув і якийсь час кульгав мовчки.

— Нечисте щось робиться. Розумієш? Ти вже хлопець не малий, мусиш розуміти…

— Я розумію, — сказав я. Йому було важко говорити.

— Ти тільки не лякайся… Твій батько непоганий чоловік, але… він працює у торгівлі. А це, так би мовити, зона підвищеної небезпеки… Бо з грошима, з великими матеріальними цінностями справу мають люди. То колись жартома казали: «Нам сонця не треба — бо Сталін нам світить, нам хліба не треба — роботу давай!» Треба, треба, багато чого треба людям. І слабкодухому важко встояти перед спокусою. Але, синку мій дорогий, нечесні, лихі гроші ніколи ще не приносили людям щастя. Саме лише горе.

— Я розумію, — повторив я.

— Молодець! — зрадів дід Гогоня. — То прекрасно, якщо ти це розумієш. Може, ти єдиний у змозі врятувати зараз батька… батьків…

— Як? — спитав я.

— Тільки не подумай, що я тебе підмовляю на батьків клепати, наговорювати. Боже збав!.. То колись Павлик Морозов вважався героєм. Ніякий він не герой. Нещасна дитина. Жертва страшної епохи. Рідних батьків зраджувати — то останнє діло… От якби ти з ними просто поговорив. Обережненько. Щоб про тебе подумали, про твою долю… Того, хто вчасно сам приходить повинитися, іноді навіть прощають, карають умовно…

Дід Гогоня замовк і знову якийсь час ішов мовчки.

— Я спробую, — нарешті сказав я.

Дід Гогоня мовчки пригорнув мене до себе, і мені здалося, що я відчув, як б'ється його серце…