Таємничий голос за спиною

РОЗДІЛ XIV,

Ти ж знаєш, я люблю їздити у машині. Що не кажи, а це кайф.

Сидиш, утопаєш на м'якому сидінні, дивишся у вікно, а перед тобою земля крутиться, обертається. Пропливають поля, переліски, річки й озера, хати, двори. Корови на вигоні, кури у пилюці гребуться, півень на віз вискочив, крилами тріпоче, кукурікає, тебе вітає, гуси шиї повитягали, дивляться, хто ж то там такий гарний поїхав… Але особливо чогось люблю, коли через ліс їдеш. Запах грибів у вікно плине, аж дух забирає, а за деревами таїна, химерія ховається якась… Гарно!..

Спершу їхали мовчки. «Тато» з «мамою» були зосереджені, тільки перезиралися, і Елеонора Іванівна кривила губи, а Борис Борисович піднімав брови, похитував головою і знизував плечима. Та десь уже за містом, як виїхали на трасу, Борис Борисович раптом рішуче кахикнув і, знявши одну руку з керма, обняв Елеонору Іванівну за плечі, пригорнув до себе:

— Веселіше, Норочко! Не вішай носа! Що за настрій? Все гаразд! Життя прекрасне і дивовижне! Правда, синку? — він витягнув шию і зиркнув у дзеркальце на мене.

— Абсолютно! — кивнув я дзеркальцю. Бо й справді мені було добре отак-от сидіти і їхати.

— Ну, тоді заспівуй нашу похідну!

Я заморгав (а звідки мені знати, яка їхня «похідна»?).

— Ти що — забув?.. — І Борис Борисович сам затягнув на повний голос:

— Ну?! — він знову витягнув шию і запитально глянув у дзеркальце.

Я знову заморгав. Я не знав цієї пісні.

— Чого ж ти мовчиш? Ну!.. — і знову сам заспівав:

— Що ж ти, брате? — Та з ним взагалі щось сьогодні робиться незрозуміле, — сказала не обертаючись Елеонора Іванівна.

— Що таке? Що з тобою робиться? — весело спитав Борис Борисович. — Може, закохався?

На відміну від Елеонори Іванівни, «тато» був веселий і симпатичний. І, здається, добрий. Він мені сподобався.

І, щоб не мовчати, я затягнув пісню, яку ми з моїм татом любили співати:

— О! — здивовано підняв брови Борис Борисович. — А звідки ти знаєш цю пісню? Ми ж її, по-моєму, не співали ніколи. Цікавишся начебто сучасними естрадними шлягерами, а сам нову українську народну пісню розучив. Ну, ти кадр!.. Диви, мамо, як ми погано знаємо свого сина. Молодчинка! — І він підхопив:

Потім я затягнув «Ой, наступала та чорна хмара…», яку ми теж удома співали, чим здивував уже не лише Бориса Борисовича, а й Елеонору Іванівну. Вона обернулася, зняла темні окуляри і подивилася мені просто у вічі. Довгим пильним вивчаючим поглядом.

— Це що, у вас в школі розучують народні пісні?

Я знітився:

— Ні… Чого обов'язково у школі?.. І по радіо, і по телевізору ж передають…

Вона одвернулась і знову наділа окуляри.

— Справді, сьогодні він якийсь… Наче це не наш син. Наче нам його підмінили…

Борис Борисович засміявся:

— Ага! Агент нуль-нуль-сім в образі нашого сина! Що тільки не роблять нерви з людиною. Та перестань ти переживати. Все буде гаразд.

— Не удавай тільки, що тобі все до лампотури, як ти кажеш. Я ж по очах бачу, як ти сам нервуєш.

— Анітрішечки!

— Розкажи кому-небудь іншому. Хто-хто, а я тебе прекрасно знаю.

— А що сталося? У вас якісь неприємності? — спитав я. Після такої розмови і Граціанський спитав би так само.

Вони перезирнулися.

— Та нічого-нічого. Нічого не сталося, — фальшиво усміхнувся Борис Борисович. — Які неприємності? Ти що?

Елеонора Іванівна стулила губи і ледь помітно похитала йому головою: який ти, мовляв, необережний. Я удав наївняка:

— Але ви ж самі кажете! Що я — не чую?

Елеонора Іванівна насупила брови:

— Нічого ми такого не кажемо! Ти що — забув? Ми ж з тобою домовлялися: справи дорослих — це справи дорослих. Ти їх не бачиш, не помічаєш і нічого не чуєш! Ми ж домовлялися! Ти що, забув ту неприємну історію з телефоном? Ти хочеш, щоб я була змушена… — вона знову обернулася, зняла окуляри і подивилася мені у вічі довгим холодним поглядом.

Я тільки стенув плечима. Звідки мені було знати про ту неприємну історію з телефоном і ту домовленість?

— Ну що ти, що ти! Він дорослий хлопець і все розуміє! Правда? — Борис Борисович глянув на мене у дзеркальце й підморгнув.

— Правда, — зітхнув я й замовк. І вони замовкли теж.

За шляхопроводом на Одесу, проїхавши трохи, ми звернули праворуч, біля стрілки, де по синьому білими літерами було написано «Хрястів».

Я одразу згадав і Тернаву, і тебе, і нашу з тобою дурну сварку. І подумав: як же ти дивуватимешся, коли я тобі розкажу всі свої неймовірні пригоди. І те, що ми повернули у бік Хрястова, мені було приємно. Ми довго їхали безлюдною дорогою, не розминувшися з жодною зустрічною машиною. Лише один раз перегнали воза на гумових автомобільних колесах, запряженого парою сивих коней. А один раз трапився нам хлопець на мотоциклі. І все.

Потім звернули в поле, на ґрунтову дорогу, потім їхали лісовою дорогою, і нарешті в'їхали в якесь село.

— О! Дід Гогоня нас зустрічає! — весело сказав Борис Борисович.

— Краще б не зустрічав! — невдоволено буркнула Елеонора Іванівна.

— Ну чого ти! Я його якраз люблю. Такий балакун. Так весело розказує різні побрехеньки.

— І всюди суне свого носа. Те, що саме зараз нам дуже треба! — Іронічно скривилася Елеонора Іванівна.

— Нічого-нічого! Не бійся. Нейтралізуємо, — бадьоро усміхнувся Борис Борисович і, висунувши руку з вікна, вітально помахав маленькому хлоп'якуватому діду, що стояв біля воріт і, приставивши козирком руку до очей, дивився, як ми повільно під'їжджаємо.

— Манефо! Кульгай, стара, сюди! Борка твій приїхав! З усією зондеркомандою, шнеллер! — дзвінко закричав дід Гогоня, коли ми спинилися біля воріт.

І поки ми вилізли з машини, з воріт перевальцем — ваги-переваги — вже вийшла кругленька рум'яна бабуля у білій хустині, по-піратському хвацько перев'язаній через лоба набакир.

— Здрастуйте, мамо! — радісно вигукнув Борис Борисович, обнімаючи і тричі цілуючи бабулю.

Потім з такими ж словами обняла й поцілувала бабулю Елеонора Іванівна. Правда, не стільки поцілувала, скільки притулилася щокою до щоки, щоб не замазати нафарбовані губи.

Я розгублено стояв, не знаючи, що мені робити: чи цілуватися, чи як…

Елеонора Іванівна різко обернулася до мене:

— А ти чого стоїш? Ну, зовсім як дикий!

Бабуся Манефа сама обняла мене і цмокнула шершавими губами у щоку. У цей час Борис Борисович уже обіймав діда Гогоню. Той ляскав його по спині (та позаяк Борис Борисович був високий, а дід низенький, то виходило трохи нижче спини). При цьому дід Гогоня весело сміявся і говорив пришепелявлюючи:

— Ну, Борка! От, Борка! Молодець, що приїхав! Я за вами, чортами, вже скучив. Свято, свято зробили!

Потім дід Гогоня так само обійняв і поляскав по спині Елеонору Іванівну, яку ті обійми й поляскування явно покоробили. Вона аж скривилася. Правда, так, щоб дід Гогоня не бачив.

Потім дійшла черга й до мене. Я вже приготувався до обіймів, уже й руки розвів. Але дід обіймати мене чогось не захотів. Лише ляснув по плечу й підморгнув:

— Чао, бамбіно!

Та погляду на мені не зафіксував. Ковзнув очима і знову до Бориса Борисовича:

— Ходімте ж у хату! Манефо, ну що ж ти не запрошуєш? От племінницю бог послав! Навіть сина з сім'єю по-людськи прийняти не може. Одчиняй ворота! Не кидати ж машину на дорозі.

Я зрозумів, що дід Гогоня, по-перше, дядько матері Бориса Борисовича, тобто двоюрідний його дідусь, а, значить, Вітасика Граціанського двоюрідний прадід, і по-друге, що цей двоюрідний прадід на Вітасика Граціанського за щось ображається (таке в мене у всякому разі склалося враження).

Поки одчиняли ворота, поки Борис Борисович загнав машину у двір, я роззирався навколо. Хата була досить стара, але під новою блискучою бляхою (видно, недавно ремонтували). Під такою ж новенькою бляхою був і великий сарай (чи то повітка, чи то клуня, хто його зна — я в цих речах, ти ж знаєш, не дуже розуміюсь).

Але що мені кинулося у вічі — це якісь однакові чудернацькі металеві ручки і на хвіртці, і на дверях хати, і на дверях повітки. І навіть на дверях туалету, що визирав з лопухів за городом. І умивальник під грушею був якийсь чудернацький…

Та, лише глянувши на ворота, я нарешті зрозумів. Власне, не на самі ворота, а на номер будинку, що стримів на стовпі. Великий подвійний емальований номер дев'ять на залізному кронштейні. Та це ж номер залізничного вагона! І ручки з вагонного купе. І умивальник вагонний.

Як я потім дізнався, колишній хазяїн цього обійстя, в якого купила хату мама Бориса Борисовича, працював на залізниці і перетягав з депо різні речі й деталі з старих списаних вагонів.

Тим часом баба Манефа (так я її називатиму, бо вона Вітасику Граціанському таки бабуся), почимчикувала перевальцем у хату, і коли ми всі нарешті зайшли, то на столі вже стояли і домашня ковбаса, і сало, і миска з огірками, помідорами, цибулею, і тарілки з холодцем, і якісь пляшки, і великий графин з узваром. Коли вона тільки встигла все це виставити? Наче зарані чекала на наш приїзд.

— Мамо! — захоплено вигукнув Борис Борисович. — Ви чарівниця! Тільки цим можу пояснити…

— Еге! — хихикнув дід Гогоня. — До сільмагу вчора скатерті-самобранки завезли. Якраз на храм…

— А-а!.. То ми саме вчасно! — Борис Борисович радісно потер руки. — Люблю повеселитися, тим паче попоїсти!

— Борю! — докірливо сказала Елеонора Іванівна.

— А що таке? — знизав плечима Борис Борисович. — Я вже у рідної матері соромитися мушу?

Посідали до столу.

Одразу стало гамірно й весело, як завжди під час святкового застілля.

Після першої, закусюючи, дід Гогоня спитав у Бориса Борисовича:

— Ну як ти там? Керуєш?

— Та керую… — Борис Борисович аж прицмокував від насолоди, наминаючи оті смачнющі голубці в сметані.

— Не зняли ще? — примружився дід Гогоня.

— А чого б це…

— Ну, тепер запросто знімають. Зібрався народ, побалакали, проголосували і — під сідало коліном.

— Уже й так!

— А що? Ти ж Орлюка знаєш?

— Івана Йосиповича? Директора радгоспу? Аякже!

— Колишнього…

— Та ви що?!

— От-от. Я ж і кажу!

— Коли? За що?

— То цілий роман. Пригодницький…