Таємниця катакомб

Розділ I Скринька

Мружачись проти сонця, Роберт розглядав смолянисто-чорну дерев’яну церкву. Бурґюннська стародавня церква часів вікінгів, ставкірка, вражала своїми стрімкими дахами й кутами. Поверх за поверхом. Дашками й піддашками. Вежами й шпилями. Похмура, могутня, загадкова — вона височіла, осяяна променями сліпучого літнього сонця. Голови драконів шкірилися до неба грізним оскалом. Поруч — християнські хрести й праскандинавські фантастичні звірі. Мальовані й різьблені орнаменти. Зате жодних вікон, жодних вітражів. Лише ота похмурість, чорність і замкненість.

Літній день був теплий, наповнений дзумкотінням комах і квітковим пилком. Припікало сонце. Піщані хмари з поля розкопок припудрили дерева й траву на луці. Ставкірка кидала загострену тінь на гурт археологів, які, колінкуючи, шукали в надрах землі минувшину.

Одним із них був Роберт. Цілком звичайний хлопець. Звичайного зросту. Звичайної зовнішності.

Кілька місяців тому йому виповнилося чотирнадцять років. У захваті від музики. Від пригодницьких фільмів. Комп’ютерних ігор. І від хом’ячка на ім’я Бюрре. Але нині він перебував тут, біля Бурґюннської стародавньої церкви, разом зі своєю мамою. Вона археолог. Роберт щоліта, скільки себе пам’ятав, у час шкільних канікул їздив з нею на розкопки. Йому це дуже подобалося. Хлопчик любив археологію. Або ж полювання за скарбами, як він це називав. «Ми не скарби шукаємо», — завжди заперечувала мама. Та Роберт лише відмахувався. Для нього розкопки були пошуками скарбів.

Увесь той ранок він працював разом з мамою у розкопаному кургані — похованні вікінгів, яке налічувало понад тисячу літ. Міліметр за міліметром, сантиметр за сантиметром вони розкопували й відчищали пензликами стародавній світ — заглиблювалися у минуле.

— Овва! — раптом скрикнула Робертова мама.

Надто голосно. І пронизливо. Підвелася. Решта археологів бігцем кинулися до неї, оточили колом.

— Що там, мамо? — запитав Роберт.

Мама підняла щось догори.

Скринька.

Мідна скринька.

Скринька епохи вікінгів.

Археологи тісним гуртом подалися до польового намету. Там зберігалися знайдені досі брошки, гребені, гостряки стріл. Очолювали процесію Роберт і його мама.

Керівник археологічної експедиції, головний консерватор Фонду старожитностей Історичного музею Осло Інґеборґ Мюкле вийшла з намету на дерев’яний поміст, аби довідатися, з чим вони прийшли.

Робертовій мамі аж руки тремтіли від хвилювання, коли вона ставила мідну скриньку на робочий стіл у наметі.

На віку скриньки були видряпані три символи:

— Неймовірно! — перешіптувалися між собою археологи.

Дехто радісно усміхався. Хтось недовірливо хитав головою.

— Що — неймовірно? — допитувався Роберт.

— Перший символ — це анкх, — пояснила мама.

— Що-що?

— Анкх — стародавній єгипетський ієрогліф, знак вічного життя, відродження. Другий символ — давньоскандинавська літера-руна ty, якою у вікінгів позначали бога війни — Тіра. Третій знак — християнський хрест, символ розп’яття Христа і його воскресіння.

— То й що? — здивувався Роберт.

— Три однаково стародавні й абсолютно різні символи не можуть поєднуватися.

— То й що? — далі не розумів Роберт.

— Усе, що не поєднується, цікаве для нас, археологів.

— А може, все ж найцікавіше те, що сховане в скриньці? — наполягав Роберт.

Мама погодилася з сином.

Дуже обережно й дуже повільно — немов цілу вічність — Робертова мама зчищала глину, а тоді сторожко підняла віко.

Дехто вражено охнув.

У скриньці лежали чотири римські монети. І рукописна карта Рима на матеріалі, схожому на телячу шкіру.

Та вражено охнути змусило археологів щось зовсім інше: прикраса. Неймовірно гарна прикраса. Осяйний трикутник:

Навіть пролежавши в касетці, у кургані вікінгів, тисячу років, прикраса виблискувала теплим полиском.

«Майже магічне сяйво», — подумав Роберт.

Розділ II Катакомби

Бібікання автомобільних клаксонів. Сирени. Виск гальм. Коли Роберт із мамою прибули на таксі до місця розкопок, вечірній транспортний час пік у Римі перебував у своїй найжахливішій фазі. Вони приїхали з помешкання, яке винаймали в центрі міста, навіть не розпакувавши речі після перельоту.

Біля входу на обгороджену територію прибулих вже чекав керівник експедиції. Він аж засяяв на обличчі, коли їх побачив, помахав рукою і відрекомендувався як Умберто.

«Неймовірно, — подумав Роберт. — Умберто перший археолог, який не пахне землею та потом, а смердить лосьйоном після гоління».

Умберто поцілував Робертовій мамі руку, вигукнувши при цьому співочою італійською bella donna. Прекрасна жінка. А тоді поважно поручкався з Робертом.

— Молодий чоловіче, — звернувся Умберто англійською. — Знайомство з катакомбами запам’ятається тобі на все життя.

Роберт побував уже в багатьох археологічних експедиціях. Жодна з них не вразила його якось по-особливому. Та цього разу все було інакше. Карта в скриньці, яку мама знайшла в Бурґюнні, привела, як виявилося, до невідомих досі римських катакомб. А в Римі невідомі катакомби — справжня сенсація.

Завдяки знайденій карті Робертовій мамі виявили велику честь — їй дозволили взяти участь у розкопках. І Робертові — теж. Мама пообіцяла, що так буде. О, як він зрадів! Роберт марив наяву, як знайде якийсь надзвичайний артефакт і приголомшить своєю знахідкою усіх археологів.

Умовою звільнення від шкільних занять мало стати написання твору за однією із заданих тем. Про Рим. Катакомби. Раннє християнство. Про все, чого він навчився. Укладання маленького словничка термінів. Факти, зібрані Робертом. Факти про ієрогліфи та руни. Факти про катакомби. Факти про все, що треба знати, щоб стати найкращим у світі археологом.

«Катакомби, — написав Роберт перед від’їздом, — це підземний лабіринт, призначений для поховань».

Щоправда, Робертові видавалося дивним, як щось таке старе й чудне, як двотисячолітнє масове поховання, може стати сенсаційною темою в усіх газетах та теленовинах земної кулі. Людей неймовірно заворожували катакомби. І ось Роберт став членом команди, яка їх досліджуватиме. Разом з мамою та найвідомішими археологами світу він відкриватиме таємниці стародавньої усипальні.

Роберт вже не міг дочекатися тієї миті.

Умберто спорядив Роберта і його маму шоломами та жовтими світловідбивальними жилетами з написом ARCHEOLOGO. Археолог. Від гордості Роберт сяяв усмішкою від вуха до вуха.

— Готові? — запитав Умберто.

Мама й Роберт енергійно закивали головами.

Умберто повів їх під накриття над входом. Стрімкі, змайстровані зі свіжих дощок сходи вели вглиб, під землю.

— Катакомби є по всьому світу, — розповідав Умберто, спускаючись донизу. — Але найвідоміші з них — римські.

«Та я це знаю», — подумав Роберт. Але з увічливості зацікавлено прислухався і кивав.

Нижня сходинка була трохи високою. Роберт зістрибнув на земляну долівку. І роззирнувся на всі боки.

Йому перехопило подих.

Роберт мимоволі затулив рота долонею. Глянув праворуч. Тоді — ліворуч. Темні коридори й сире, сперте повітря змусили його здригнутися. Він ніби впізнавав… Ніби… так, ніби він вже бував тут раніше. У підземеллі. Але ж це не так. Він уперше опинився у Римі.

На щастя, ні Умберто, ні мама не помітили його реакції.

— Більшість із сорока катакомб Рима відчинені для відвідувачів, — розповідав Умберто. — Один лабіринт тягнеться аж на п’ятнадцять кілометрів. В іншому знайдено понад тисячу скелетів. Деякі мають три-чотири поверхи й сягають двадцяти метрів у глибину.

Роберт не знав, що й казати. Він почувався… дивно.

— Щось не так? — стурбувалася мама.

Хлопець заперечно похитав головою.

— Направду?

— Направду!

Коли вони увійшли в тунель, у ніс їм вдарив особливий запах. Темні коридори освітлювали лампи, які звисали зі стелі й чіплялися до стін. Деякі стояли на штативах. Жарівки дзижчали й гуділи.

Повсюди лежали скелети. Кістки. Черепи. Деякі — прикриті зітлілим шматтям.

Сміючись і бурхливо жестикулюючи, Умберто повів їх на екскурсію численними ходами та підземними кімнатами. Пояснив, як археологи планують організувати розкопки і що саме шукатимуть, що сподіваються знайти. Роберт трохи відстав. Дивне відчуття почало помалу відпускати. Він ішов сам по собі, розглядаючись навколо. Голос Умберто гудів десь наче здалеку.

В одній стінній ніші Роберт розгледів висічений у камінній стіні символ, частково схований за глиняним горщиком. Ціле щастя, що він взагалі помітив той знак.

Робертові мов морозом сипонуло поза шкіру. Символ видався дуже знайомим! Хлопець спробував згадати, де він вже міг таке бачити. Ось тільки роздивитися його на стіні було важко. Заважав горщик. Чи можна його відсунути? Ні, нічого не можна переставляти. Роберт знав правила археології. Рухати предмети на розкопках — це те ж саме, що торкатися речей на місці злочину, скажімо, убивства.

Тієї миті Роберта гукнула мама. Вони з Умберто саме звернули за вигин коридору.

— Мамо, ходи сюди! Поглянь! — гукнув Роберт.

— Не зараз!

— Але ж, мамо…

— Не відставай!

— Але…

— Роберте! Кому я кажу!..

Мамин тон не спонукав до подальшої дискусії. Робертові довелося наздоганяти їх бігцем.

— Мамо…

— Цить!

— Ну мамо…

— Не заважай Умберто!

Умберто співучим голосом вів оповідь про катакомби.

— Ніхто не знає, яка довжина чи глибина саме цього лабіринту. Лише одне це робить його неймовірно цікавим для нас. Ми зовсім не відаємо, скільки мертвих тут упокоїлося, але мова, без сумніву, йде про тисячі…

Тисячі мертвих.

«Неймовірно», — подумав Роберт.

Тунель перегороджувала дощана стіна.

— Далі ані руш! — застеріг Умберто. — Перш ніж просуватися далі вглиб, мусимо укріпити лази. Ґрунтові маси за тією дощаною стіною дуже нестабільні. Насамперед треба встановити підпірки й балки. Наскільки нам відомо, у тому напрямку немає виходу на поверхню.

Назад вони повернулися іншим, коротшим, шляхом. Катакомби виявилися справжнім лабіринтом. Добре, що Умберто знав їх, як свої п’ять пальців.

Після прогулянки підземеллям вони видряпалися хиткими дерев’яними східцями нагору. До надвечірнього сонця, світла, майже свіжого, сповненого відпрацьованими автомобільними газами повітря. Роберт вдихнув на повні груди, намагаючись притлумити в собі якесь моторошне відчуття.

— Спасибі за екскурсію! — подякувала мама.

— Я бачив один знак… — втрутився Роберт.

— О, так! — урвав його Умберто. — Цікаво, правда ж? Стіни катакомб усіяні написами й давніми символами. Їх викарбували в камені християни й, мабуть, інші люди, які мали свої причини перебувати в підземеллі.

— Я вже десь бачив той символ раніше, — сказав Роберт.

— Таке часто трапляється з символами.

— Але саме цей символ…

— Роберт стане археологом, — урвала його на півслові мама й жартома сколошкала чуприну.

— Як мило! — похвалив Умберто.

— А знаєш, Умберто, йому дозволили працювати моїм асистентом.

— Твоїм асистентом? — перепитав Умберто, недовірливо всміхаючись кутиком вуст.

— Сподіваюся, ти не проти… щоб Роберт мені допомагав?

— У чому?

— У розкопках, звісно. Унизу… у катакомбах.

Умберто насупився. Перевів погляд з Роберта на маму, а тоді знову з мами на Роберта.

— Чудова ідея! Безумовно! — сказав він і на мить замовк.

Роберт і його мама запитально глянули на Умберто. Роберт підозрював, що той зараз скаже.

— Але, — Умберто розвів руками, — з цього, на жаль, нічого не вийде. Правила дуже суворі. Роберт усього лиш дитина. Підземні археологічні розкопки — занадто ризикована справа для підлітка його віку. Даруйте! Навіть мови бути не може!

— Але… — почала було мама.

Умберто підняв догори обидві руки, ніби обороняючись.

— Мені справді дуже шкода, але відповідь — ні…

Відповідь — ні.

Вони їхали в таксі додому, до свого римського помешкання. Роберт так лютував, аж ледь не плакав. Він втупився у вікно, щоб мама не бачила його безмірного розчарування. Повз них промчав, завиваючи сиренами, поліцейський автомобіль. Перед самим капотом таксі упхався скутер.

Відповідь — ні.

Ні?

Він уже похвалився усім своїм друзям, що працюватиме нарівні з археологами в глибоких катакомбах.

А тепер йому заборонили?

— Мені прикро, Роберте, — мовила мама.

— Байдуже, — видушив з себе Роберт.

Байдуже? Та ні, аж ніяк не байдуже. Мама порушила обіцянку. Як тільки постало питання про поїздку до Рима, Роберт не надто втішився. Він щойно став капітаном футбольної команди, він, а не Патрік! А тут на, маєш тобі — переїзд до Рима! Він пам’ятав кожне слово з тієї розмови.

«Але ж, Роберте, — вмовляла мама. — Ми ж туди не переїжджаємо. Йдеться лише про один місяць. Чотири тижні! І тренер пообіцяв, що після повернення додому ти знову станеш капітаном».

Мама розмовляла з директором школи й класним керівником. Поза його спиною… Усі знали про поїздку до Рима, крім самого Роберта.

«До того ж ти будеш моїм асистентом! — сказала мама. — Допомагатимеш мені на розкопках у підземеллі. Купу всього навчишся».

Робертове серце аж підстрибнуло! Працювати археологом! У Римі! По-справжньому!

Так він гадав. Досі. Аж тут — ні. Мамина обіцянка-цяцянка виявилася не вартою і ламаного гроша!

Відповідь — ні.

Роберт притулився чолом до шибки авта, дивлячись на пішоходів на тротуарах.

— Ти зможеш допомагати мені в іншому, — вмовляла мама.

Він чув з маминого голосу, яка вона засмучена.

— Як?

— Щось придумаємо. Таке, що зможемо робити вдвох, коли я повертатимуся увечері додому.

Роберт пречудово знав, що вона мала на увазі. Реєстрація. Каталогізація. Систематизація. Паперова робота, одним словом.

Нууууууууудота.

— Усе гаразд. Не турбуйся, — буркнув він.

— Я…

— Досить — забудь!

Вони мовчки розпаковували речі. Потім мама принесла з ресторану на куті вулиці піцу. Доки їли, Роберт раптом згадав, де вже бачив символ з римського підземелля.

Анкх!

Єгипетський ієрогліф з Бурґюннської скриньки.

— Мамо, — озвався Роберт з набитим піцою ротом. — Отой символ, який я побачив у катакомбах…

Мама запитально глянула на нього.

— То був анкх! Викарбуваний у кам’яній стіні.

— Анкх?

— Так! Як той, що на віку скриньки з Бурґюнна.

— Єгипетський ієрогліф не має нічого спільного ні з римськими катакомбами, ані з Бурґюннською скринькою.

— Так отож! То звідки він там взявся?

Мама всміхнулася.

— Ти впевнений, що бачив саме анкх? А не, скажімо, хрест? Без досвіду тут легко помилитися.

— То був анкх! Я точно знаю! Хрест з округлою верхівкою.

— Дивно, — мама звела догори плечі. — Але цьому неодмінно знайдеться пояснення, як тільки ми візьмемося до роботи.

Мама взяла ще шматочок піци й почала гортати папери з планами розкопок.

Роберт розсердився. Чому вона більше не сприймає його серйозно? Якщо анкх у катакомбах таке незвичайне явище, то вона мала б виказати більше зацікавленості. От якби він сфотографував той символ на стіні… Робертові потрібні були докази.

Уранці мама встала на світанку. За нею приїхав Умберто. Роберт повернувся на інший бік і проспав ще зо дві години. Потім насилу виповз із ліжка, почвалав на кухню, підсушив у тостері три скибки багета. Випив дві склянки помаранчевого соку.

Відтепер йому доведеться увесь місяць з ранку й до вечора самому давати собі раду. «Достатньо часу, аби все побачити й з усім розібратися», — подумав він.

Роберт прибрав за собою після сніданку, подався до вітальні й сів до комп’ютера. Насамперед він хотів знайти в інтернеті відповідь на запитання, звідки взявся символ анкха на стіні в катакомбах. І чи справді це був анкх? Що довше він думав, то більше сумнівався. Треба все ґрунтовно дослідити.

Однак це було непросто. Роберт ґуґлив. Задав пошук у Вікіпедії. Знайшов чимало зображень анкха, але жоден з них не мав на вершечку хреста в колі. За годину нишпорення у мережі він анітрохи не просунувся у пошуку. Розчаровано зітхнув. Кого б про це розпитати? Де перевірити? Де можна знайти відповідь на всі можливі й неможливі запитання, якщо тобі заборонено доступ до катакомб?

Бібліотека! Звісно ж!

А які бібліотеки є у Римі?

Інтернет показав їх аж цілу купу.

Роберт занотував адреси двох, до яких можна було дістатися від помешкання пішки: головна бібліотека й бібліотека Ватикану. Він поклав до наплічника план міста, планшет і вийшов з дому.

Спершу подався до Biblioteca Nazionale Centrale Roma. Та далі входу Роберта не пустив чоловік в однострої. Він гукнув його. Італійською.

— I have to find a book, — пояснив Роберт, затинаючись.

— How old are you? — запитав швейцар.

— 14.

Швейцар похитав головою і пояснив, що вхід до бібліотеки дозволений тільки тим, кому вже виповнилося вісімнадцять.

Вікове обмеження? У бібліотеці?

Дискусія не мала сенсу. Роберт навіть не зміг би підібрати потрібні слова англійською. Розчарований, він вийшов з будівлі. Ще можна було спробувати потрапити до бібліотеки Ватикану.

Від головної бібліотеки до Ватикану Роберт чимчикував понад годину. Дорогою думав про слова Умберто. Роберт усього лиш дитина. Ну, він їм покаже, яка він дитина! Він неодмінно відкриє таке, що пройшло повз увагу археологів. А якщо відкриттів буде більше, ніж напис на стіні?! Якщо він знайде щось сенсаційне?! Раз по раз Роберт уявляв собі очі мами, коли він вийде з катакомб, несучи… скажімо, меч римського цезаря з чистого золота або терновий вінок Ісуса, або святий Грааль!

Усього лиш дитина — ха-ха!

Роберт перетнув площу П’яцца Венеція. Тренькнув мобільний телефон. Есемеска від Патріка:

«О’кей, щоб взяти реванш, треба знайти щонайменше меч цезаря, терновий вінок і святий Грааль», — подумав Роберт і прискорив крок.

На велетенському майдані перед собором Петра юрмилися туристи, продавці, жебраки, ченці й черниці. Роберт розшукав ватиканську бібліотеку. Тут його теж спинили перед входом. Та що це таке з італійськими бібліотеками?

— Я з Норвегії, — пояснив Роберт англійською. — Я хочу…

— Дітям вхід не дозволений, — урвав його швейцар.

— Але…

— Приходь, коли підростеш! — неприязно буркнув швейцар і випровадив хлопця геть.

Роберт стояв заціпенілий, незрушно дивлячись перед собою. Він почувався знеможеним. І безпорадним. Хотілося пити.

— Якісь проблеми, хлопче? — запитав ламаною англійською малесенький чоловічок в круглих окулярах.

— Мене туди не впускають, — відповів Роберт.

— А навіщо тобі — смію поцікавитись — бібліотека Ватикану? Ти ж, мабуть, здогадуєшся, що там немає підліткової літератури?

— I know! — сказав Роберт.

І раптом слова полилися з нього потоком. Він розповів усе! Про катакомби. Про загадковий символ. Про маму, яка не сприйняла всерйоз його знахідку.

— Я ж тільки хотів більше довідатися про давній символ!

— Гадаю, я зможу тобі допомогти, — мовив чоловічок, поправляючи окуляри. — Ходімо зі мною.

Чоловічок у круглих окулярах перейшов з Робертом майдан перед бібліотекою і провів його крізь великі важкі двері. Уже всередині будівлі міцно потиснув Робертові руку.

— Моє ім’я Альдо Манчіні.

— Роберт. From Norway.

— О! Norvegia! Чудова країна. Ми з тобою, юначе, перебуваємо зараз у таємному архіві Ватикану.

— Таємний архів? — вражено перепитав Роберт.

— Ну аж таким таємним він насправді не є. Назва означає, що архів належить Папі і має більш приватний статус, аніж книгозбірня ватиканської бібліотеки.

— І сюди допускають чотирнадцятирічних? — з надією в голосі поцікавився Роберт.

Альдо Манчіні голосно засміявся.

— Сюди майже нікого не допускають. Дослідники, студенти й професори повинні подавати клопотання, щоб одержати допуск. Лише найповажнішим науковцям дозволяють відвідини архіву для вивчення його фондів.

Роберт важко зітхнув.

— Але, — вів далі Альдо Манчіні, — оскільки я тут працюю, то можу завести тебе досередини як свого приватного гостя.

Роберт запитально глянув на чоловічка. «Чому» вже ледь не зірвалося йому з язика.

Альдо Манчіні глянув на хлопця крізь круглі окуляри.

— Я теж колись був хлопчаком, якого все на світі цікавило. І добре пригадую, як воно почуватися, коли всі ставляться до тебе… як до дитини.

Нічого гарнішого за читальний зал таємного архіву Ватикану Роберт ще в житті не бачив. Це було щось середнє між собором і бібліотекою. За читальними пультами, ряд за рядом, сиділи дослідники й гортали давні книги й рукописи. Книжкові полиці здіймалися угору двома поверхами.

Конторка Альдо Манчіні, крихітна й тісна кімнатка, була переповнена книжками, газетами й картонними коробками з пожовклими документами.

— Отож що саме ти шукаєш? — запитав господар.

Роберт розповів про символ, викарбуваний на стіні в катакомбах.

— Єгипетський анкх? — перепитав Манчіні. — Дуже дивно, мушу визнати. Ти певний, що це саме анкх?

— Не зовсім, — зізнався Роберт. — Знак мав трохи інший вигляд.

Манчіні простягнув Робертові аркуш паперу, ручку й попросив намалювати символ. Роберт заплющив очі, уявляючи побачений знак, і намалював його, як зумів:

— Ах! — захоплено вигукнув Альдо Манчіні. — Тепер я збагнув! Розумію, чому ти подумав, ніби це — анкх. Але насправді все не так. Цей символ — коптський хрест!

— Коптський хрест? — перепитав Роберт.

— Копти були однією з перших християнських громад. Коптська церква в Єгипті заснована євангелістом Марком ще 42 року нашої ери. Нині їхній хрест має зовсім інший вигляд. А в ті часи коптські християни поєднали давній єгипетський ієрогліф анкх з християнським символом — хрестом. Ти справді бачив такий хрест у підземеллі? Оце знахідка! Справжня сенсація! Принаймні для фахівців. Найдавніша відома мені поява подібного єгипетського хреста в нашому місті. Це свідчить про те, що копти бували в Римі в III столітті й чомусь викарбували свій релігійний символ на стіні катакомб. Можливо, якийсь заможний коптський єгиптянин помер у Римі та був похований поруч із римськими християнами. Дуже цікаво, направду…

Справжня сенсація.

Покидаючи Ватикан, Роберт почувався надзвичайно збуджено й радісно. Він підстрибом біг римськими вулицями до свого помешкання. Коптський хрест уб’є наповал і маму, й Умберто. Вони ж навіть не забажали підійти, коли він кликав їх подивитися на свою знахідку. І не повірили його розповіді. Водночас Роберт розумів, що саме через це відкриття йому закрита дорога в катакомби. Замало доказів. Їх треба більше. Роберт зупинився. Якщо йому знадобилося лише кілька хвилин для справжньої сенсації, то що можна знайти в підземеллі, маючи багато часу? Роберт знав, що робити. Знав, мабуть, ще тоді, коли Умберто заборонив йому спускатися в катакомби, але тоді спробував навіть не думати про можливість потай від усіх прослизнути в підземелля, знайти нішу з горщиком, який затуляв викарбуваний знак, і сфотографувати коптський хрест, довівши тим самим його існування. А потім дослідити, які ще загадки приховують катакомби. Бо ж саме для цього він приїхав до Рима.

Але як втілити задум? І коли?

Можливість вималювалася ще того вечора.

Повернулася мама, гукнула його з порога. Роберт вийшов до передпокою привітатися. Мама була вся запилюжена й спітніла після довгого робочого дня в катакомбах.

Вона знічено кахикнула й сказала:

— Слухай, Роберте!

— Гм?

— Ти не гніватимешся, якщо побудеш сьогодні ввечері вдома сам?

— Сам?

— Я тобі залишу трохи грошей, зможеш піти в «Мак-Дональдс».

— Навіщо?

— Розумієш, Умберто запросив археологів на вечерю — невеличке святкування.

— Що святкуватимете?

— Та нічого особливого. Початок розкопок. Я можу відмовитися, якщо ти проти. Чи може, усе ж піти?

— Звісно, піди!

Роберт відповів трохи ніби недбало. Байдуже. Щоб мама не запідозрила його справжнього настрою: Yessssss! Якщо археологи сидітимуть у ресторані, то в катакомбах не залишиться ані живої душі. Шлях до відкриттів вільний! Його відкриттів…

Мама підмалювалася, бризнула на себе хмаринку парфумів.

Вийшла до вітальні, де сидів Роберт і працював на планшеті над своїми нотатками та файлами з історичними фактами.

— Не нудьгуватимеш? — запитала мама чотириста чотирнадцятий раз.

— Ти маєш право трохи розважитися — заслужила, — мовив Роберт, наслідуючи дорослих.

Мама обійняла його.

Скориставшись нагодою, коли мама знову на хвилинку забігла до ванни — поправити кучерик, який не так лягав, — Роберт прошмигнув до її торбинки й вийняв в’язку ключів. Обережно відчепив ключ від входу до катакомб.

Унизу, на вулиці, засигналив автомобіль. Не інакше, як Умберто. Роберт ледве встиг покласти ключі назад до торбинки, перш ніж мама вийшла з ванни. Вона простягнула йому гроші на супер-велике МакДональдс-меню з молочним шейком.

Роберт стояв біля вікна, махаючи рукою Умберто й мамі, які саме від’їжджали з-під будинку на чорному, вимитому до блиску «Альфа Ромео». Роберт аж вискнув від радості: усе вдалося аж занадто легко…

Він трохи почекав. Так, про всяк випадок. Мама була дуже забудькувата, могла й цього разу щось забути вдома. Однак, упевнившись, що вже ніхто не повернеться, Роберт поклав до кишені ключ та ліхтарик, збіг сходами на вулицю. Там узяв таксі до місця розкопок, заплатив грошима, узятими в мами.

Зазвичай на території метушилася купа людей. Тепер тут було тихо й пустельно. Темно. Ані звуку. Ані живої душі.

Усе це дуже підходило Робертові.

Перед тим як відчинити двері й спуститися в катакомби, він повісив на цвях біля входу свою кепку — задля приколу. Хоча той дитинячий жарт навряд чи хтось завважить.

Трохи було моторошно. Але класно! Роберт почувався детективом або шпигуном на таємному завданні. Тепер він нарешті з’ясує, які таємниці приховують катакомби. Що це за таємниці, він не знав. Та неодмінно щось більше, ніж коптський хрест. Мав таке передчуття. Не мав лише певності, чого те передчуття стосується.

Розділ III У темряві

Безпросвітна пітьма. І тиша. Німотна тиша.

У темряві запах тліну відчувався іще гостріше. Воно й не дивно. Тисячі покійників пролежали тут, унизу, не одне століття. Роберт зробив глибокий вдих через ніс, щоб скоріше звикнути до підземного духу.

Хлопчина увімкнув ліхтар і помітив велику оранжеву скриньку на стіні, просто під сходами — електричний щиток. Він відчинив дверцята й повернув найбільший вмикач. Нічого. Спробував покрутити інші вмикачі. Жодна лампочка не спалахнула. Типово… Напевно, головний вмикач десь в іншому місці.

Доведеться задовольнятись кишеньковим ліхтариком.

І на що це я наважився? Навіть світло не зумів увімкнути!

Він несміло рушив углиб підземного коридору, подумки дошукуючись у собі, чим так нестримно вабили його катакомби. Ніби притягували до себе. Манили…

Якийсь звук.

Роберт здригнувся.

Невже тут хтось є? Він завмер на місці. Може, мама? Може, вона здогадалася, де він, і подалася навздогін? Якусь мить він навіть палко сподівався на це.

Але ні… Надто мало часу минуло. Мама ніяк не могла виявити його відсутність удома. Та вона, напевно, погукала б його. Він добре її знав.

Роберте! — крикнула б мама. — Роберте! Ти тут? Хлопчику мій!

У її голосі вчувався би страх. Гарантовано! Навіть істерика…

Знову сторонній звук.

Кроки?

Кроки по жорстві.

Роберт судомно ковтнув.

Хто б це міг бути?

Умберто? Ні. Умберто влаштовував вечірку для археологів. О’кей. Це — не мама і не Умберто. Хто ж тоді? Котрийсь з археологів? У цей час доби? Чому ж не увімкнув ліхтар? Охоронець?

Або… ЩОСЬ цілком інше?

Роберт вже злився сам на себе. Оця його вічна непогамовна цікавість…

Він і не пригадував, скільки разів мама просила його спам’ятатися. «Мусиш подумати про наслідки, перш ніж кидатися у якусь авантюру», — завжди казала вона.

Кілька років тому Роберт заліз на будівельний майданчик по сусідству. Гаразд, заліз не зовсім точне слово. Прокрався — більш відповідне. Він лише хотів з’ясувати принцип роботи бульдозерів та екскаваторів. Чи керують ними за допомогою важелів? Чи мають вони педалі газу й гальма, як звичайні автомобілі? Коробку передач? Він прослизнув на будову через дірку в паркані. Щоправда, довелося її розширити, інакше не проліз би. Роберт гадав, що робочий день уже закінчився. Та раптом за два метри від нього приземлилася сталева балка, вагою у кілька тонн. Завили сирени. Уся робота відразу зупинилась. Прибіг якийсь чоловік, перекинув хлопця собі через плече й відніс до адміністративного барака. Як він лютував! Чи розуміє Роберт, що ледь не загинув під балкою? Начальник будови зателефонував до мами, попросив її прийти й забрати сина.

Трохи згодом знову сталася неприємність. На ютюбі Роберт побачив, що відбувається, коли змішати соду з водою. Він сам захотів перевірити хімічну реакцію. Заховався після уроків під партою і дочекався, коли в хімічній лабораторії нікого не було. Приніс відерце з водою. У шафці знайшов пляшечку з фенолфталеїном і бляшанку з содою. Одягнув гумові рукавиці, вилив фенолфталеїн у воду. А тоді вкинув добрячу грудку соди. Суміш миттю вибухнула з таким ляском, аж вікна задрижали. З відра вихопилися клуби пари. І відразу спрацювала протипожежна сигналізація. Засліплений випарами, Роберт навпомацки дістався до дверей і, похитуючись, вивалився у коридор. За кілька хвилин до школи під’їхали пожежні авта з увімкненими сиренами. На той момент Роберт разом зі своїми однокласниками стояв на подвір’ї, вдаючи, ніби він ні при чому. Але його, звісно ж, розкусили.

І ось він знову встругнув щось подібне. Опинився у катакомбах. Де йому, чесно кажучи, нічого робити. Умберто ясно дав зрозуміти, як небезпечно для життя тинятися підземеллям, ще не розвіданим до кінця археологами.

Роберт прислухався. Тихо. Може, причулося? Може, то й не кроки йому вчувалися. Ще зо дві хвилини він стояв непорушно, нашорошивши вуха. Зрештою, відважився піти далі.

Хлопець увійшов до великої зали. У стінах виднілися кілька десятків поховальних ніш. Промінь світла вихопив з темряви трухляві кістяки й роззявлені черепи. Стародавні стіни списані незрозумілими знаками й символами.

Роберт упізнав те місце. Онде заглибина! Він обережно поставив на долівку глиняний горщик. Посвітив ліхтариком на позначку. Коптський хрест. Не анкх.

Справжня сенсація.

Роберт вийняв з кишені мобільний телефон і зробив кілька фоток.

Знову почувся дивний звук. Ніби зітхання.

Роберт здригнувся. Йому хотілося крикнути: Хто тут? Але він не відважився. Ніби боявся, що запитання може виманити когось з темряви. Або щось.

КОГОСЬ чи ЩОСЬ, з чим він зовсім не бажав зустрітися.

Роберт завмер. Довго так стояв.

Прислухався.

Звук пропав.

Дихання поступово вирівнялося. Звісно ж, він тут сам. Звісно ж, тут нікого немає. Це лише його уява. І все ж хлопцеві здавалося, ніби він потрапив до якогось кошмару. Ніби він — головна дійова особа у фільмі жахів.

«Треба повертатися нагору», — подумав він.

Роберт обернувся, вдивляючись у пітьму. Увімкнув ліхтарик і освітив тунель. Якщо ХТОСЬ справді за ним скрадався, то він стоятиме саме там. За його спиною.

А може, за закрутом тунелю?

Припини, Роберте! Не будь таким трясогузом!

Наперекір страхові, він змусив себе рушити назад, до сходів.

Тіні зникали в темряві. І оживали, щойно він умикав ліхтар. Шугали стінами. Примарні. Ніби тіні неіснуючих з’яв. Тіні КОГОСЬ. Або ЧОГОСЬ.

Роберт вимкнув ліхтарик. Уявив ожилих мерців, які, похитуючись, сунули на нього з простягненими руками. Знову ввімкнув світло. Щоб повернути реальність.

Роберт рушив далі на обм’яклих ногах. Промінь ліхтарика прорізав темряву. Коліна підгиналися. Жорства скрипіла під підошвами. Сніп світла стрибав стінами й стелею. Роззявлені черепи померлих витріщалися на нього з кам’яних ніш, де їх поклали для вічного спочинку ще в сиву давнину. Хлопець уникав дивитися на них. Уникав зустрітися поглядом з порожніми очницями. Йому здавалося, наче мерці тоді теж дивитимуться на нього.

Потрапивши до ще однієї зали, Роберт зупинився і роззирнувся навколо. Він не впізнавав цього місця. Зала розділялася на два тунелі: один — ліворуч, другий — праворуч. Треба було вибирати.

«Праворуч, — подумав Роберт. — Я цілком певний, що прийшов саме з цього тунелю».

А якщо ні?

Роберт сторожко ступив кілька кроків коридором.

На стіні він побачив ще один дивний символ. Йому стало моторошно. Око і хрест. Чим так стривожив його цей знак?

Хлопець знову дістав із кишені мобільник і сфотографував малюнок.

«Ось іще один загадковий символ», — подумав він і рушив далі.

Це ж цією дорогою він прийшов? Чи ні? З кожним кроком у його душу закрадався дедалі більший сумнів. Він не впізнавав місць. І тільки дійшовши до вогких кам’яних сходів, які стрімко вели донизу, упевнився у своїх сумнівах. Бо точно ніякими сходами не піднімався. Він заблукав.

Роберт повернув назад.

Велетенський щур шмигнув просто в нього під ногами. Хлопчик скрикнув. Ні, він не боявся щурів. Як можна боятися щурів, маючи вдома улюблене звірятко — хом’ячка! А його найближчий друг, Свейн, тримав щурика у клітці у своїй кімнаті.

І все ж мимоволі зупинився, щоб віддихатися. Надто несподіваною була поява гризуна.

Щур… Ясно тепер…. Це, мабуть, щурі видавали оті дивні звуки.

Роберт аж усміхнувся від полегші.

Щурі!

Роберт повів променем ліхтаря по стінах і помітив ще один малюнок.

Риба.

Мама розповідала, що ранні християни використовували зображення риби як свій таємний символ. Роберт провів пучками пальців по викарбуваних лініях і подумав: Майже дві тисячі років хтось стояв ось тут, на цьому місці, де зараз стою я, і вишкрябував ось цю рибу на цій стіні. А тепер я проводжу пальцем по його малюнку.

Під зображенням Роберт завважив напис. Спробував прочитати. Але нічого не зрозумів. Текст, мабуть, писаний латиною. Чи зуміли б археологи перекласти напис? Може, тут ідеться про щось важливе? Щось, що змінило історію світу? Ото була б новина! Він знову потягнувся за телефоном і сфотографував малюнок.

Довелося визнати: він заблукав. Уявлення не мав, куди потрапив. Здавалось, ніби зникли всі входи й виходи з катакомб, залишилися тільки безкінечні коридори й поховальні зали.

Крок за кроком просувався він кам’яними тунелями, попід арками порталів, через підземні кімнати з високими склепіннями.

Хіба я не був уже тут раніше? Невже я ходжу колами?

За наступним закрутом тунель знову роздвоювався.

Лише тепер Роберт збагнув, навіщо археологи й спелеологи, спускаючись у незнайоме підземелля, носять зі собою великі мотки мотуззя. Щоб знайти шлях назад.

Роберт освітив долівку перед собою.

І раптом побачив їх!

Сліди ніг…

Залишені його ж кросівками.

А поряд інші сліди.

Більші. Чіткіші.

Ніби хтось ішов за ним назирці.

Охоплений панікою, Роберт посвітив ліхтариком на всі боки. А потім вимкнув світло. Безпросвітна темрява робила його невидимим.

Хлопчик завмер. Намагався затримати подих. Але не зумів. Серце гупало в грудях. Він напружено дослухався.

Думай, Роберте, думай!

Легко сказати! Думки сплутались у голові.

Мусить бути якесь пояснення!

Роберт зосередився. Дві пари слідів. Це могло означати, що хтось шпигував за ним. Але… могло бути й таке, що це він сам ступав поряд з відбитками підошов археологів.

Цілком вірогідне припущення, хіба ні?

Роберт увімкнув ліхтарик.

Перед очима шаснула тінь.

Роберт аж гикнув з несподіванки. Повернув ліхтарик у бік зниклої тіні — углиб тунелю. Нікого. Руки йому тремтіли. Промінь світла дрібно дрижав.

Здалося. Просто здалося.

А ще, можливо, світло ліхтарика, потрапляючи на нерівні стіни, створювало тіні та ілюзію руху.

Хлопчик несміло рушив уперед. Позаду нього зашаруділа жорства. Роберт різко зупинився. Гарячково світив в усі закутки.

Нікого.

Вийняв з кишені мобільник. Зв’язку не було. Звісно ж, не було…

І що мене занесло в ці катакомби?

Чому не спробував серйозно поговорити з мамою про коптський хрест? Спокійно й виважено. Так, щоб вона йому повірила. Але ж ні… Конче треба було попертися у підземелля!

Роберт рушив далі. У роті пересохло. Язик прилипав до піднебіння з чудним цмоканням.

«Варто було взяти з собою пляшку води», — запізно похопився він.

Роберт думав про маму. Люба, найдорожча мама, яка завжди хвилювалася й турбувалася, чи йому добре. Іноді його дратувала її надмірна увага. Чи все гаразд у школі? У футбольній команді? Чи не зіпсувалися його стосунки з друзями? Чи нічого його не діймає? «Ти мусиш просто поговорити зі мною, якби в тебе з’явилися якісь проблеми». Бувало, йому хотілося закричати: «Та все в мене добре!!!» Навіть якщо добре не було. Лиш би вона дала йому спокій…

За наступним закрутом Роберт упізнав тунель. Він дійшов до кінця. До обмежувальних стрічок та дощаної стіни. За огородженням лежали ще недосліджені ходи й лази катакомб. Небезпека обвалу. Треба повертатися назад.

Звук. Позаду.

Ще один щур?

Роберт озирнувся.

Щось важке промчало повз нього.

Зм’якли коліна. Він ледь не впав.

І аж тепер побачив його. У напівтемряві, там, де тунель переходив у залу.

Чернець.

Чернець з обличчям, схованим під великим каптуром.

З очима, що жевріли у темряві.

Розділ IV Чернець

Чернець був одягнений у довгу чорну рясу, схожу на сукню. Підперезаний мотузкою.

— Хто ти? — гукнув Роберт.

Голос йому тремтів і зривався.

…хто ти… хто ти… хто ти… — відбилося луною від стін.

Чернець не відповів. Роберт повторив запитання англійською.

…who are you… who are you… who are you…

Чернець підійшов ближче. У яскравому світлі ліхтарика очі його червоно жевріли з-під каптура.

Роберт відступив крок назад.

Чернець зупинився. Поволі підняв руку до чола, потім опустив до живота, переклав від плеча до плеча.

Перехрестився.

А потім… потім заспівав.

Чистим, глибоким голосом.

Роберт від переляку аж стерп.

Чужа мелодія. Старовинна. Роберт вихопив з пісні кілька слів. Щось таке, як Kristi kruks і mеа luks. Що б воно означало?

Раптом чернець замовк. Вони дивилися одне на одного. Вичікувально. Чернець розвів руки й підняв їх угору долонями назовні. Як священик…

Роберт ледь не зойкнув.

Чернець ступив крок до нього. Простягнув руку. На пальці зблиснув великий золотий перстень. На персні Роберт розгледів знак:

Хрест усередині… ікла?

Треба втікати. Роберт мимохідь зиркнув на дощану стіну. Між найнижчою дошкою та долівкою була шпарина десь на тридцять сантиметрів.

Він вагався лише мить. Тоді метнувся назад. Упав на долівку. Панічно намагався проповзти під дощаним щитом. Геть від ченця. Нижня дошка шкребла спину. Він звивався, протискуючись попід дошками. У пітьму…

А тоді відчув його хватку. Сильну руку. Чернець схопив Роберта за правий зап’ясток і з несамовитою силою потягнув до себе.

Одяг зачепився за дощану перегородку. Надто хистку, щоб втримати його. Роберт відчував, як вона хилиться. Він покотився до ченця. Тому довелося відпустити Роберта, щоб заслонитися від дощок, котрі падали на них.

Роберт зірвався на ноги. Не озираючись, він побіг у темряву. У надра нерозвіданих катакомб.

Невідома й небезпечна для життя територія, застерігав Умберто. Але зараз він про це не думав. Чернець з гуркотом відсунув набік дощаний щит і кинувся услід за Робертом.

Роберт не вмикав ліхтарик. Подумав, що темрява дасть йому хай крихітну, але перевагу. Він біг щодуху, обдираючи до кам’яних стін розставлені руки.

Чернець щось кричав навздогін. Роберт не розумів, що саме.

Чернець був близько. Дуже близько.

Роберт побіг швидше. Далі й далі в пітьму.

Раптом ударився головою — стеля у тунелі стала нижчою. Йому забило памороки. Він скорчився, присівши навпочіпки.

Поряд щось гупнуло. Почувся стогін.

Мабуть, чернець також ударився головою до стелі.

Роберт спробував піти далі. Але не зміг втримати рівновагу. Що це — підлога гойдається? Він оперся на стіну. Пісок посипався йому на волосся і на обличчя.

Що відбувається?

Щось загуркотіло. Застугоніло. Заклубочилася пилюка. Роберт закашлявся.

А тоді в тунелі завалилася стеля.

Усе сталося так швидко, що він навіть не встиг зрозуміти, що відбувається.

Ударною хвилею його збило з ніг. Угору здійнялася хмара пилюки й піску. Роберт кашляв і кашляв. Ніяк не міг вдихнути повітря. Затулив обличчя зігнутим ліктем. Притиснувся носом і ротом до футболки. Кілька разів глибоко вдихнув. Знову почав кашляти. Очі пекло вогнем. Він часто кліпав повіками, щоб вимити сльозою пилюку.

Тиша.

Роберт сидів на твердій кам’яній долівці, намагаючись опанувати своїм диханням, серцем, страхом…

Куди подівся чернець?

Заховався десь у камінній кишені, залишеній після обвалу? Як і Роберт? Чи його присипало землею?

Роберт увімкнув ліхтарик. Посвітив навколо. Крізь пилюку майже нічого не було видно. Хіба череп просто перед ним. Він примружився. Вимкнув ліхтарик. Треба берегти батарейки…

Пилюка поступово влягалася. Уже можна було бачити стіни катакомб.

Роберт посвітив навколо.

Тунель, з якого він прийшов, був завалений тоннами каміняччя. Чернець не зможе до нього допастися. Інший кінець тунелю губився у темряві.

Роберт згадав слова Умберто: У тому напрямку немає виходу на поверхню.

Він у пастці.

Погляд його мимоволі прикипів до скелета в кам’яній ніші. Череп ніби витріщався на нього і реготав.

Роберт вимкнув ліхтарик.

Раптом йому здалося, ніби звідкись долинув голос.

Тихо. Близько. Майже нечутно.

Роберте, — шепотів голос.

Тільки його ім’я.

Роберте…

Розділ V Голос

Роберте…

Шепіт у пітьмі.

Він увімкнув світло. Озирнувся. Нікого не видно. Він сам.

Хто ж його кликав?

Голос був надто тоненький, щоб належати ченцеві. Дівочий голос.

Молодий…

У тунелі все ще висіла пилюка після обвалу. Немов туман. Очі пекли. Роберт струсив пил і пісок з одягу.

Невже причулося? Чи десь у катакомбах блукало дівча?

Дівча? Дівчина в катакомбах?

Дівчина, яка знала його ім’я… Неможливо!

Роберте! Ходи сюди!

Ось знову. Голос. Вимогливий.

Роберте! Поквапся!

«Це мені просто вчувається», — вмовляв себе Роберт.

Він набрав мамин номер телефону. Почекав. Але ні… Зв’язок відсутній.

Тремтячими пальцями, ледь потрапляючи на клавіші, він набрав есемеску:

Натиснув клавішу «Надіслати». Якщо трішки пощастить, зв’язок, можливо, з’явиться хоч на кілька секунд.

Він принаймні сподівався на це.

Обережно ступаючи, Роберт рушив углиб лабіринту. У темряву. Здавалося, ніби він простує назад у часі. У минуле. Піщана пилюка лежала грубим шаром. Укрила долівку й кістяки в стінних нішах. Відчуття, ніби бредеш у борошні.

Було так вогко й задушливо, що хлопчик розстебнув сорочку. Ставало дедалі важче дихати. Невже в тунелі мало кисню? На мить його охопила паніка. Якщо забракне кисню, він задихнеться. Задихатиметься повільно й невблаганно. Роберт зробив глибокий вдих. Наповнив легені. Затримав повітря. Видихнув. Знову вдихнув. Знову й знову. Вдих. Видих. Нарешті відчув, як паніка відпустила його.

Роберт не вірив у привидів. Отих, що блукають з простирадлами на головах і брязкальцями на ногах. Однак його фантазія малювала, як мерці, яким знудилося лежати, човгають темними, пустельними коридорами підземної гробниці. Уявлялися не кістяки. Скоріш примари — прозорі обриси людей, якими вони колись були. Віддзеркалення потойбіччя.

У непроглядній темряві він бачив перед собою поховальні процесії, які проходили цими коридорами майже дві тисячі років тому. Заплакані вдови. Скорботні батьки. Хтось, напевно, співав псалми. Покійники на ношах, накриті полотном. Свіжі квіти.

Роберт ішов, не зупиняючись, усе далі й далі… І думав: «Так глибоко в катакомби не заходила жодна жива душа впродовж двох тисячоліть».

Раптом він спинився наче вкопаний. Жалісний стогін скував холодом його тіло. Протяжне виття з глибин катакомб…

Серце ледь не вистрибувало з грудей. Він завмер, прислухаючись… чекав… слухав… Чекав у напрузі, що ось зараз нове виття пронизав душу й мозок.

Звідки воно долинає? Хто виє?

То був не людський звук. У цьому він не сумнівався. Але хіба в катакомбах живуть дикі звірі? Виття було схоже на… Роберт постарався відігнати страшну думку, але вона все не йшла з голови… То було схоже на виття чудовиська… Монстра не зі світу живих.

Роберт притиснувся до стіни. Боявся вмикати ліхтарик. Ліпше залишатися невидимим.

Спробував уявити, хто або що могло так завивати.

Може, у підземеллі вивівся цілком новий вид тварин? Сліпі, безволосі, підземні дикі звірі, які пожирали щурів, кажанів, комах — усе, що заблукало в катакомбах?

Наприклад, хлопчиків з Норвегії?

Знову виття.

Протяжне. Жалібне.

Роберт заплющив очі. І раптом його пронизала думка: Протяг!

Яка неймовірна полегша! Це, мабуть, вітер! Вітер, який протискається вузьким лазом.

А вітер означає лише дві речі:

У тунелі є життєдайне повітря.

І десь далі має бути вихід на поверхню.

Роберте…

Голос. Ось знову. Невиразний дівочий шепіт.

Роберт засвітив ліхтарик, майже очікуючи побачити загадкову дівчинку. Просто перед собою.

Бліду. Мертву.

Вимкнув світло. І відразу знову ввімкнув.

А тоді побачив її.

Розділ VI Страх

Сині мигалки. Сліпучі спалахи бліців. Телерепортер з мікрофоном в руці веде пряму трансляцію: «Поки залишається нез’ясованою причина обвалу, однак поліція побоюється, що в катакомбах потрапила в пастку принаймні одна людина». Журналісти з’юрмилася навколо керівників рятувальної операції, які разом з Умберто вивчали схему підземних ходів.

Посеред того мурашника стояла мама Роберта, ледь жива від страху. Повернувшись зі святкової вечері з археологами, вона не застала сина вдома. Спершу розсердилася. А тоді в душу закралася підозра. Зазирнула до своєї торбинки. Так і є. Ключ від входу до катакомб зник.

Роберт!

Під’їхав ще один пожежний автомобіль. Сині відблиски маячків мерехтіли на фасадах будинків. Тріскотіли рації. Поліція нап’яла загороджувальну стрічку, щоб стримати натиск цікавих.

Керівником рятувальників був кремезний чоловік у шоломі й важкій уніформі. Він взяв Робертову маму за руку.

— Це кепі вашого сина? — запитав він, показуючи бейсболку Роберта.

Мама змогла лише мовчки кивнути.

— Ми зробимо все можливе, щоб знайти вашого сина, шановна пані, — співчутливо сказав чоловік.

Його слова прозвучали, мов смертний вирок. Вона заплакала.

Розділ VII Анґеліна

Дівчинка.

Роберт так здригнувся, що ледь не заточився назад.

У затуманеному пилюкою півмороку її постать заледве виднілася, наче розмита світлина.

Дівчинка?

Що вона тут робить?

Роберте!

Її голос. Щось у ньому було дивне.

Хутчіше!

— Хто ти? — затинаючись, запитав Роберт. — Звідки знаєш, як мене звати? Можеш вивести з підземелля?

Немає часу! Поквапся, Роберте!

Вона манила його пальцем. Роберт несміливо рушив за нею.

Немає часу? На що немає часу?

Швидкими кроками — такими швидкими, аж здавалося, ніби вона летить у повітрі, а не йде — дівчинка рушила у пітьму.

Роберт наздогнав її у великій залі, повній кістяків.

Дівчинка стояла посеред зали, чекаючи на нього. За завісою пилюки він ледве її бачив. Дівчинка — приблизно його однолітка. Вона була вдягнена в щось схоже на білу сукню, підперезану паском. Роберт захекався. А дівча анітрохи не втомилося.

Поквапся, Роберте! Часу вже майже немає!

Щось не те було з її голосом. Щось, чого Роберт не вмів витлумачити.

— Зажди! — гукнув він. — Як тебе звуть?

Анґеліна.

«Анґеліна. Звучить, як ангел, — подумав він. — Ангел…»

Ні, не ангел, ні. Хотіла б ним бути. Ангелом у Бога на небі…

Розділ VIII Безнадія

У супроводі чотирьох поліцейських мотоциклів прибув автомобільний кран і вантажівка з екскаватором у кузові. Кілька чоловіків, перегукуючись, координували процес спуску екскаватора з кузова на асфальт. Мама Роберта не розуміла, навіщо тут здався кран. Журналістів і телерепортерів з камерами відвели далі від провізорного рятувального центру. Безперервно блимали спалахи фотокамер. До Робертової мами підійшли Умберто й керівник рятувальників. Кахикаючи й відводячи погляд.

— Завалена частина тунелю розташована в глибині лабіринту, який ще зовсім не досліджений, — першим почав керівник.

— Навряд чи Роберт встиг зайти так далеко, — обережно додав Умберто.

«Не знаєте ви Роберта», — подумала мама.

— Ми робимо все можливе й неможливе, — сказав головний рятувальник.

Мама бачила правду в їхніх очах — вони втратили надію…

Розділ IX Обвал

Поквапся, Роберте!

Вони бігли чимдуж.

Чому такий поспіх?

Анґеліна довго вела Роберта лабіринтом ходів і тунелів.

Швидше, Роберте, швидше!

І раптом він відчув це…

Спершу вібрацію. Задрижала долівка. Зі стелі сіявся пісок.

А тоді долинув звук. Наче грім.

Розкотистий. Грізний.

Швидше, Роберте, швидше!

У його голові немов вибухав крик.

Роберт глянув на стелю. Угорі ширилася розколина. Звідти посипалося каміння, земля і пісок.

Сюди, Роберте, сюди!

Він кинувся услід за дівчинкою.

Хутчіш!

І враз обвалилися катакомби.

Розділ X Землетрус

Землетрус.

Здалося, ніби почався землетрус. Вулиця під ногами заходила ходором. Хтось кричав. Якесь запарковане авто перевернулося та так і завмерло на боці. Завивала автомобільна сигналізація. Крізь водостоки й каналізаційні колодязі виривалися стовпи пилу з підземелля. «Землетрус?» — подумала Робертова мама. І лише побачивши вираз обличчя Умберто, усе зрозуміла.

Катакомби!

— О Господи! — скрикнула вона.

Умберто глянув на неї. Нічого не сказав, лише стояв і дивився на неї. Нарешті видушив з себе:

— Це ще нічого не означає…

Звісно, це багато що означало. Десь там, глибоко під землею, був Роберт. І ось підземелля завалилося.

Жінка кинулася до входу в катакомби, але ніякого входу більше не було. Лише каміння.

Тонни каміння.

Керівник рятувальників підійшов до неї. Зняв шолом. У його очах стояли сльози.

— Ми тут безсилі, пані, — тихо промовив він.

Жінка в розпачі закусила кулак.

— Очевидно, розкопки порушили моноліт лабіринту, — вів рятувальник далі. — Звісно, ми організуємо пошуки…

Слова його поволі танули, голос згасав.

Мама Роберта не наважувалася запитати. Вони мовчки дивилися одне на одного.

— А Роберт? — нарешті пробелькотіла мама.

Рятувальник крутив у руках шолом, потупивши погляд.

— О ні! — прошепотіла вона.

Підійшов Умберто, обійняв її за плечі.

— Ні… ні… ні…

Коліна підігнулися. Умберто довелося її підтримувати.

— Ніііііііііііііі!

Розпачливий мамин крик пронизав ніч. Робота припинилася. Пожежники познімали шоломи. Навколо запала тиша. Чутно було хіба виття сирен, що наближалися, та істеричне ридання Робертової мами.

Розділ XI Прикраса

Підземелля дудніло. Важке каміння падало довкола. Здійнялася густа завіса пилу й піску.

Хутко!!! Хутчіше!

Анґеліна тягнула Роберта за собою.

Іще хутчіше, Роберте!

Велетенські брили відривалися від склепіння й гупали додолу. Анґеліна й Роберт бігли, тримаючись за руки. Щодуху. З усіх боків гуркотіло й валилося. Анґеліна затягнула Роберта у вузький прохід, який вів до стародавнього кам’яного льоху. Анґеліна ступала першою. Щоб потрапити до льоху, Робертові довелося відсунути набік якісь дерев’яні ящики й плетені з лика кошики. Він встиг останньої секунди. Короткий коридор за ним обвалився.

— Де ми? — запитав Роберт.

Анґеліна не відповіла.

— Анґеліно?!

Він роззирнувся навколо.

Дівчинка зникла. Роберт нічого не розумів. Куди вона поділася? Може, невидима в піщаному тумані, зуміла вибратися з льоху поперед нього?

Спотикаючись, Роберт рушив далі. Догори старими камінними сходами. Східці були вкриті товстим шаром пилу. Ніяких слідів у пилюці. Дивно.

— Анґеліно?

Мабуть, вже вийшла нагору. Але чому не відповідає. Чому не зачекала на нього?

З кам’яного льоху Роберт потрапив до стародавньої пральні. Тремтячими руками відчинив двері. Ледве волочачи ноги, вивалився на заднє подвір’я. Затяжний підйом сходами позбавив його останніх сил. Роберт прихилився до стіни, щоб віддихатися.

Роззирнувся навколо. Ніде ні душі.

— Анґеліно, де ти?

Дівчинка врятувала йому життя, а сама кудись запропастилася.

Роберт нетвердою ходою рушив з подвір’я. Вийшов на вулицю і почвалав у бік синіх миготливих світел. У голові паморочилося і гуло. Душив кашель. Легені, здавалося, були забиті пилюкою.

Спершу все стихло. Потім юрбою пробіг шепіт.

— Примара! — раптом почувся чийсь голос.

Хтось заплескав у долоні.

Для Роберта це були далекі, нереальні звуки. У вухах дзвеніло.

Тієї ж миті він побачив свою маму. Умберто обіймав її за плечі.

— Поглянь! — вигукнув Умберто.

Мама витерла сльози з очей, дивилася поперед себе невидющим поглядом.

Так минуло кілька секунд.

— РОБЕРТЕ! — несамовито закричала мама, вирвалася з обіймів Умберто й кинулася до сина.

— Мамо! — схлипнув Роберт.

— Роберте! Синочку! — плакала мама.

Двоє медиків у світловідбивальних жилетах поверх уніформи допомогли Робертові сісти в авто швидкої допомоги. Швидка рушила з місця. Аж тоді він завважив щось важке, що звисало з шиї і вдарило в груди, коли він лягав на ноші.

Роберт підняв річ до очей.

Прикраса?

— Very nice, — сказав один з лікарів й усміхнувся йому.

Водій швидкої увімкнув сирену.

Звідки взялася ця прикраса?

Роберт придивився уважніше.

Незбагненно!

Кулон, який висів у нього на шиї, був такий самий, як той, що його знайшла мама в скриньці з кургану неподалік Бурґюннської стародавньої церкви.