Таємниця катакомб

~~~

Головний астроном обсерваторії Мауна-Кеа на Гаваях Сюзі Лі затамувала подих. Вона втретє перевірила свої обчислення.

Десь, напевно, закралася помилка!

Сюзі потягнулася за філіжанкою з кавою. Але рука так тремтіла, що Сюзі ненароком перевернула чашку. Тепла кава полилася на записник.

— Сюзі? — вигукнув один із колег. — З тобою усе гаразд?

Сюзі не відповіла.

— Ти дуже бліда. Тобі погано?

— Комета…

— Що з нею?

Тремтячим пальцем Сюзі тицьнула в записник з обрахунками. Цифри розплилися від кави. Вона кілька разів прокашлялася, щоб прогнати хрипоту.

— Комета на всіх парах летить просто до Землі!

Розділ I Загадковий хлопчик

Сирена швидкої допомоги завивала позмінно на високих і низьких регістрах і з різним ритмом.

Роберт заховав прикрасу під сорочку й застебнув доверху ґудзики. На щастя, мама не помітила ланцюжка. Він не хотів, щоби вона його бачила.

Роберт нічого не розумів. Звідки взялася прикраса? Може, Анґеліна дала йому коштовність, але так, що він того й не помітив?

Лікар погладив його по щоці. Роберт намагався пояснити, що з ним усе гаразд. Просто він трохи брудний. Але ніхто й слухати його не хотів. Навіть мама…

Роберт лежав на ношах і думав про Анґеліну. Він нікому про неї не розповів. Ще поки нікому… Бо що казати? Він не знав, хто вона. Чи звідки взялася? Що робила в катакомбах?

Здавалося, ніби дівчинка заздалегідь знала, що він заблукав у підземеллі. Ніби наперед знала, що станеться обвал. Ніби прийшла до нього, щоб показати йому вихід з лабіринту, доки ще не сталося біди.

Неможливо!

А що, як її зовсім не існує? А що, як вона витвір його фантазії? Витвір його страху?

Уранці Роберт різко прокинувся від скрипу дверей у палаті. Прийшла мама, принесла італійську газету «Corriere della Sera». Зі світлиною Роберта на всю першу сторінку. «Загадковий хлопчик» — так звучав заголовок. За мамою до лікарняної палати ввійшов Умберто.

— А тепер час, Роберте, пояснити мені, що понесло тебе в катакомби! — звеліла мама, сідаючи на край синового ліжка.

— Я хочу щось тобі показати, — сказав Роберт.

Він готовий був розповісти про свої знахідки, бо тільки на них мав докази існування. Про ченця, Анґеліну й прикрасу він волів промовчати. Принаймні до того часу, коли знатиме, що казати. Роберт показав на телефоні світлини, які зробив у катакомбах.

— А це що таке? — вражено запитав Умберто, примружено придивляючись до світлини. — Анкх?

— Я теж спершу так думав. Але ні, це — коптський хрест, — пояснив Роберт, не без гордості, що й він може навчити чогось Умберто.

— Коптський хрест? — вигукнули в один голос мама й Умберто.

— Коптський хрест має не такий вигляд, — заперечив Умберто.

— Тепер — не такий, — мовив Роберт. — Але колись давно, відразу після Різдва Христового, він виглядав саме так.

— Гм, — хмикнув Умберто. — То ти сфотографував його внизу?

— Тому й поліз у катакомби. Попри заборону… Я помітив хрест ще під час нашої екскурсії. Але ж ви не хотіли мене слухати!

— Це — сенсація, — пробурмотів Умберто сам до себе. — Ранній коптський хрест у римських катакомбах! Ніколи про таке не чув! Це свідчить про близькі зв’язки між єгипетськими коптами й римськими християнами. Справжня сенсація! Дякувати Богові, що ти встиг сфотографувати його, перш ніж усе обвалилося. Вишли мені, будь ласка, фото!

Роберт не міг заснути. Крутився у ліжку й думав про те, що трапилося з ним у катакомбах. Про символи на стінах. Сліди ніг. Про ченця. Але найбільше про Анґеліну.

Чи мусив він розповісти про неї рятувальникам? Ні… Вони однаково не повірили б. А навіть якби повірили, то чим змогли б зарадити? Нічим. Абсолютно нічим. Анґеліна, напевно, встигла вийти з підземелля ще до того, як вийшов він сам. Якщо ж ні… Про це він навіть думати не смів… Катакомби завалилися тієї миті, коли він прошмигнув у кам’яний льох. Не могла ж Анґеліна… Хлопчик важко зітхнув.

А прикраса, яка досі схована під його одягом? Звідки вона взялася? Чому вона є точною копією прикраси, знайденої в Бурґюнні? Це ж не випадковість? Чи все ж? Невже Анґеліна дала йому коштовність? Чи він знайшов її під ногами? А Анґеліна — витвір його фантазії?

Хто ти, Анґеліно? Де ти тепер?

Розділ II Удома

Роберт і мама поїхали з Рима додому наступного дня після катастрофи в катакомбах.

Він не мав наміру привласнити собі прикрасу, подарунок Анґеліни. Справді не мав. Роберт чудово знав, що стародавні коштовності треба віддати відповідним владним органам. Передати вдома до музею. Та річ у тім, що тоді він навіть не згадав про правила. У лікарні кулон висів у нього на шиї, під піжамою. Мама теж його не помітила. Медичному персоналу було до того байдуже. І лише тоді, коли на прикрасу зреагувала сигналізація в аеропорту, мама побачила, що в нього на шиї.

— На Бога, Роберте, що тут робить кулон з Бурґюнна? — запитала вона.

Сердито. Розгублено..

— Мамо! Це не та прикраса! Просто… дуже схожа.

— Звідки вона в тебе?

— З катакомб.

— Як це? Ти знайшов її у катакомбах?

— Не знаю!

— Не знаєш? Що це означає? Ти повинен знати, звідки вона взялася!

— Коли я вийшов з підземелля, вона вже висіла на шиї.

— Але… чесно кажучи…

— Я поясню тобі пізніше. Удома. Не тепер.

Ніби він мав хоч якесь пояснення…

Коли вони вийшли з зони митного контролю в аеропорту Осло, на Роберта вже чекав гурт журналістів та фотографів.

Загадковий хлопчик.

Знову й знову йому доводилося розповідати про драматичні події у катакомбах. Про ченця й Анґеліну він не згадав і словом.

Тобі було страшно? — запитували журналісти. — Чому ти сам спустився у підземелля? — хотіли вони знати. — Про що ти думав, коли збагнув, що заблукав? Як знайшов шлях до порятунку?

Справді, як він знайшов шлях на поверхню?

Мікрофони й диктофони. Телекамери й фотоапарати. Ручки й нотатники.

Запитання, запитання, запитання.

Нарешті мама сказала, що вже годі, і повела Роберта геть від репортерів.

Найліпшого Робертового друга звали Свейн.

Вони дружили ще з дитячого садочка. У школі сиділи поруч. Свейн дуже відрізнявся від Роберта. Навіть уподобання вони мали різні. Свейн ненавидів футбол. Не читав книжок. Ніколи не слухав музику. Грав у шахи й колекціонував комах, яких укладав у прозорий пластик. І все ж вони щиро товаришували.

Лише Свейнові Роберт признався про ченця й Анґеліну. Доки він лежав у римській лікарні, вони розмовляли в чаті й по скайпу. Він розповів другові про все, що сталося. Усе! Свейн став першим — і поки що єдиним, — хто почув вичерпну історію Робертових пригод.

Коли таксі заїхало на подвір’я багатоповерхівки, де мешкав Роберт із мамою, Свейн уже чекав на нього. Зі щуриком на плечі й кліткою з Робертовим хом’ячком Бюрре в руці.

— Де вона? Де вона? — відразу заторохтів Свейн, вертячи головою на всі боки, коли вони висіли з таксі.

— Хто? — здивувався Роберт.

— Анґеліна, звісно! — Свейн хитро всміхався.

— Анґеліна? — перепитала мама, нічого не розуміючи.

— Забудь! — буркнув Роберт, а губами подав другові знак, щоб той замовк.

Він досі й словом не зізнався мамі. Поки що. Не сказав ні про ченця. Ані про Анґеліну.

Після того як вони з мамою занесли речі до помешкання, Роберт і Свейн подалися на футбольне поле. Там хлопці з їхнього класу ганяли м’яча, але миттю припинили гру, помітивши Роберта. Юрбою кинулися до нього. Попереду всіх — Патрік.

Не те щоб Роберт не любив Патріка. Хоча… Патрік йому не подобався. Якщо вже бути чесним до кінця, Патрік і Роберт довгий час були суперниками — змагалися за право стати капітаном команди. Тренер віддав перевагу Робертові. А Патрік не пропускав жодної нагоди, аби покритикувати капітанство Роберта.

Однокласники з’юрмилися навколо нього, щоб почути незвичайну розповідь.

І Роберт розповів. Про Рим. Про катакомби. Він не збирався розказувати друзям більше, ніж мамі та римській поліції. Та не міг стерпіти зверхньої посмішечки Патріка. Слова полилися самі по собі, і він вибовкав історію про зустріч із ченцем у лабіринтах.

Але змовчав про Анґеліну.

Друзі спершу вражено притихли.

Стало дуже тихо.

Першим порушив мовчання Патрік.

— Чернець? У катакомбах? — він зробив театральну паузу. — Чернець? Хочеш сказати — привид?

Не встиг він це сказати, як увесь гурт вибухнув істеричним реготом.

Привид? Бєєєєєе! Привид? Ха-ха-ха!

Хтось загукав по-мавпячому. Інші почали вдавати примар.

Реакція однокласників стала для Роберта повною несподіванкою. Хоча він десь їх розумів. Сам би сміявся на їхньому місці.

Не глузував тільки Свейн.

— Ви ж там не були, — сказав він, коли всі трохи вгамувалися.

— Може, ти там був? — уїдливо запитав Патрік.

— Ні, не був. Але я вірю Робертові. Якщо він каже, що там був чернець, то він там таки був…

Свейнова відповідь — і серйозність в його голосі — зробила своє: хлопці споважніли. Тож коли Роберт вихопив м’яча з Патрікових рук й побіг на поле, усі побігли услід за ним — без жартів і глузувань.

Неймовірно!

Головний консерватор Інґеборґ Мюкле мала такий просвітлений і захоплений вигляд, як під час їхньої останньої зустрічі влітку, коли перед нею відчинили бурґюннську скриньку. Вона стояла разом із Робертом і його мамою в одному з приміщень сховища старожитностей в Історичному музеї й уважно роздивлялася коштовність, привезену з Рима.

— Це стовідсотково копія прикраси-трикутника з Бурґюнна! — ледь стримувала хвилювання пані Мюкле.

— Так, тому ми й прийшли сюди, щоб передати її музею, — винувато мовила мама; вона нервово кахикнула. — Отже… Це ж не бурґюннська прикраса… яку Роберт…

— Мамо!

— Бурґюннська? — Інґеборґ Мюкле заспокійливо усміхнулася. — Жодних підстав для хвилювання! Це її точна копія. Я пильно бережу підвіску з Бурґюнна й можу вас запевнити, якби вона зникла, я про це знала б! — пані Мюкле взяла до рук лупу. — Дуже важлива знахідка! Така сама форма й виготовлена одним майстром. Ніякого сумніву! Ідентичні копії!

— Що може пов’язувати Бурґюнн і Рим? — поцікавився Роберт.

— Бурґюнн і Рим? — повторила пані Мюкле й замислилася. — Важко сказати… Норвезькі вікінги, звісно, бували в Римі та й не раз. Але чи походив хтось із них з Бурґюнна, хтозна. Це можуть бути хіба здогадки. Як прикраса потрапила тобі до рук?

— Коли я вийшов із катакомб, вона вже висіла в мене на шиї, — затинаючись, відповів Роберт.

Хлопчик не збрехав, але таємницю появи Анґеліни волів поки не розголошувати.

— Просто висіла на шиї, — тихенько засміялася Інґеборґ.

— Я не все розумію з цими прикрасами, — сказав Роберт. — Прикраса з катакомб є копією бурґюннської? Чи, навпаки, прикраса з Бурґюнна є копією римської?

— Слушне запитання, — відповіла Інґеборґ Мюкле. — Техніка виготовлення свідчить, що цю коштовність викували задовго до епохи вікінгів. До того ж… далеко-далеко від Скандинавії. У кожному разі дивно, як прикраса з Рима опинилася у поховальному кургані вікінгів біля Бурґюннської ставкірки в Норвегії… якщо не існувало прямого зв’язку між Бурґюнном і Римом.

— Дуже загадково, — погодилася мама Роберта. — Що ж це за зв’язки?

— Може, вікінги виміняли її на щось під час якоїсь з торгових виправ до Рима? — припустила Інґеборґ.

— Або під час розбійницького набігу… Знахідка з кургану значно давніша за саму церкву. Тож тлінні рештки належать, вочевидь, вікінгові.

Раптом Роберт згадав про зроблені в катакомбах фотографії настінних символів.

— Заждіть! — вигукнув він, виймаючи з кишені мобільний телефон і водночас пояснюючи, що саме зняв у підземеллі.

Спершу показав коптський хрест. Потім — рибу з підписом.

— Оце цікаво! Текст… — вигукнула Інґеборґ, примружившись, — написаний начеб латиною. Треба попросити когось, щоб допоміг перекласти.

Роберт переслав світлини зі свого телефону на телефон пані Мюкле.

— Це також переслати? — запитав він, показуючи інший символ: око й хрест.

Мама й Інґеборґ довго роздивлялися фото.

— Такого знака я ніколи раніше не бачила, — пробурмотіла Інґеборґ.

Мама теж похитала головою.

— Хрест свідчить, що це якийсь християнський символ, — завважила мама.

Роберт нерішуче м’явся. Боявся вибовкати зайве, але не міг стриматися, щоб не запитати:

— А що означає ікло з хрестом всередині?

Інґеборґ і мама подивилися на нього, не розуміючи, про що він каже.

— Ти про що? — здивувалася мама.

— Ікло. І хрест.

— Маєш фото?

— Ні… Але я бачив такий малюнок, — пробурмотів Роберт.

— Де ти його бачив? — пильно глянула на нього мама.

— Ікло? І хрест? — голосно розсміялася Інґеборґ. — Це точно не християнський символ!

Коли Роберт подався того вечора до себе, до його кімнати зазирнула мама. Він читав у ліжку. Мама сіла на край постелі.

— Завтра я повернуся додому трохи пізніше, — сказала вона. — Треба зайти в майстерню з ремонту мобільних телефонів — клавіатура не працює.

— Гаразд.

Мама стурбовано дивилася на нього.

— Як справи?

— Добре.

— Радий повернутися до школи?

— Так.

— Хтось з однокласників читав про катастрофу в катакомбах?

— Мамо, моя фотографія на перших сторінках абсолютно всіх газет! Звісно, вони читали про обвал.

— Ну, так… Звісно… Дурне запитання, — мама якось дивно усміхнулася. — Послухай, а коли ти збираєшся розповісти мені, що там, власне, трапилося?

— Що трапилося? — ухильно перепитав Роберт.

— Так, Роберте, що трапилося насправді… Коли розкажеш?

Хлопець промовчав.

— Я не уявляю, як ти зумів вибратися з-під обвалу і як знайшов прикрасу-трикутник. Розумію, тобі, мабуть, важко про те згадувати, але…

Роберт зустрівся з мамою поглядом. Її очі трохи блистіли й мали немов відсутній вираз, як завжди, коли вона почувалася засмученою.

— Будь ласка, розкажи, Роберте!

Розповісти про все, що лежало на душі, було неймовірною полегшею. Страх, клуби пилюки, хаос. Слова полилися потоком. Мама не зводила з сина погляду.

Роберт розповів, як заблукав. Про години, проведені в підземеллі. Про загадкового ченця, який переслідував його в лабіринті. І, зрештою, про Анґеліну, яка врятувала йому життя.

Коли земля над катакомбами почала осипатися, йому на порятунок прийшла Анґеліна. Вона взяла його за руку й потягнула за собою, показала таємний шлях нагору — тунель, який вів до стародавнього кам’яного льоху.

— О, Роберте! — прошепотіла мама.

Її очі вмить зволокли. Вона погладила сина по щоці, по голові. І… розплакалася.

— О Роберте, хлопчику мій! Я не знала… Я й уявити собі не могла…

— Усе добре, мамо!

— Ми з цим упораємося… Разом!

— Упораємося?

— Не бійся синочку, усе буде добре.

— Що? Що буде добре?

Мама зазирнула йому в очі. Спробувала всміхнутися.

— Мій хлопчику! Роберте! Ми обов’язково знайдемо когось, хто тобі допоможе…

Допоможе мені? Що вона мала на увазі? Невже він потребував допомоги? Якої допомоги?

— У чому допоможе, мамо?

Мама обійняла його.

— Не бійся, Роберте! Ти знову одужаєш! Цілком одужаєш!

ГОСПОДНІ ПСИ Пес Бога

Руки Лючіо тремтіли.

Уперше в житті йому було дозволено погортати стародавній фоліант «CodexDomini».

Колись це був списаний текстами шкіряний сувій. Але понад тисячу років тому його розрізали й зшили у вигляді книжки.

Лючіо сидів у монастирській бібліотеці удвох із ченцем-бібліотекарем, довічним завданням якого було студіювати книгу й берегти її, мов зіницю ока.

Таємний скарб чернечого ордену.

Хлопчина з Ультіма Туле називався Роберт. Його виписали зі шпиталю наступного дня після обвалу. Завтра Лючіо полетить до Норвегії. Він знайде амулет. І привезе його в монастир.

Чого б це не коштувало.

— Господня книга, — мовив чернець-бібліотекар хрипким, немов заіржавілим, голосом. — У ній не лише Святе Письмо, але й багато історій, які так і не ввійшли до церковної Біблії.

В одному з пророцтв ідеться про амулет — Священну Зірку. У Біблії ти й слова не знайдеш про неї. Можливо тому, що церковники боялися пророцтв? Священна Зірка несе вість про Армагеддон, Судний день і друге пришестя Христа.

— Алілуя! — перехрестився Лючіо.

Раптом він помітив кардинала, який стояв позаду них і прислухався до розмови. Скільки часу він так вже простояв? Лючіо обернувся, молитовно склав перед грудьми долоні й уклонився.

— Не знаю, чи гідний цього високого завдання, отче…

Кардинал усміхнувся батьківською усмішкою і поклав руку на плече ченця.

— Їдь до Норвегії! Знайди коштовність! Ти обраний, Лючіо! Тебе чекає священна місія на славу Бога. Пишайся, що ти вірний пес Господа! Усе годиться для досягнення мети! Усе!

Розділ III Шепоти ночі

— Розкажи мені про все, що з тобою відбувалося, Роберте!

Психолог уважно дивилася на Роберта поверх окулярів. Погляд її був скептичний. Тон був скептичний. Усе в ній було скептичне.

Жінка на ім’я Венхе, середніх літ, одягнена в спідницю і вовняний светр.

— Ви ж, напевне, читали газети, — ображеним голосом сказав Роберт.

Він злився. Злився на маму, яка затягнула його сюди, а сама залишилася чекати в приймальні. Злився на те, що йому не вірять.

— Звичайно, я читала газети. Але я хочу, щоб ти про все, що з тобою трапилося, розповім сам. Від А до Я. Власними словами. Так, як пам’ятаєш…

З приреченою міною на обличчі Роберт почав розповідь. Розказав про Рим, про мамину обіцянку й про Умберто, який не дозволив йому допомагати на розкопках у катакомбах. Розказав, як попри заборону таки проник у підземелля, про години, проведені в цілковитій темряві, про страх і про зустріч із ченцем. А також про втечу від ченця і про Анґеліну, яка допомогла йому знайти вихід з лабіринту перед самим обвалом.

— Ти так жваво все описуєш, — промовила психолог, коли Роберт замовк. — У такий спосіб пригадуєш події. Такими вони є в твоїй уяві.

— Бо саме так все й відбувалося!

Знову на обличчі психолога з’явилася тінь скепсису. Ніби думала вона зовсім не про те, про що говорила.

— Розумію твоє розчарування, коли тобі не дозволили взяти участь у розкопках. Тому ти вкрав ключі?

— Так! Ні! Я взяв ключі, щоб знайти символ на стіні. Я мусив його сфотографувати.

— Символ?

— Коптський хрест.

— Ти мусив сфотографувати коптський хрест?

— Так. Я помітив викарбуваний на стіні знак ще першого разу, коли спускався у катакомби. Але мама й Умберто мені не повірили. Тому я хотів його сфотографувати, щоб мати доказ. Можете мені не дорікати. Я знаю, що повівся по-дурному.

— Ну, усі ми іноді поводимося не зовсім мудро. Але ти щось казав про ченця. Можеш розповісти про нього трохи більше?

— Він був одягнений у чорну чернечу сутану з каптуром на голові. Я не зміг до пуття розгледіти його обличчя.

— А ота… Анґеліна? Якою вона була на вигляд?

— Довге, темне волосся. Карі очі. Щось схоже на білу сукню або туніку… чи як воно називається, — Роберт зустрівся поглядом з лікаркою. — Якби я її собі вигадав, вона мала б інший вигляд.

— Звісно, інший.

— То я вже тепер здоровий? — в’їдливо запитав Роберт.

— Ти ж розумієш, твоя мама хвилюється за тебе.

— Вона вважає, що я трохи схибнувся?

— Та ні, що ти! Анітрохи так не вважає! Твоя мама боїться, що через страх, пережитий у катакомбах, ти створив собі якусь нову реальність. У голові…

— Хіба таке буває?

— Ще й як буває. Коли реальність стає занадто важкою ношею, дехто може створити в своїй уяві нову дійсність, яка існує лише в їхніх головах.

— Я знаю, що там трапилося!

— Ти думаєш, ніби знаєш. Ти навіть переконаний, ніби знаєш, що трапилося. Але спробуй уявити собі інше, Роберте… Уяви, що ти ніколи не бачив ченця і ніколи не зустрічався з Анґеліною. Уяви, що чернець — витвір твого страху, фантазії, а образ Анґеліни — прояв потреби почуватися захищеним.

— Отже, усі гадають, що я брешу?

— Ні, ніхто так не гадає… Однак, на мою думку, пережите в підземеллі так тебе налякало, що мозок сам нафантазував і ченця, і дівчинку, яку ти називаєш Анґеліною. Те, що ми собі, буває, придумуємо, не завжди відповідає дійсності.

— Що ви маєте на увазі?

— Коли людина переживає якісь драматичні події, її тіло й мозок опиняються у тривожній готовності. Пульс гупає в жилах, дихання пришвидшується. Відбувається викид адреналіну. І тоді навколишній світ постає у викривленому світлі. Ми навіть можемо бачити галюцинації. Бачити й чути те, чого не існує.

— Я…

— Зачекай! Не відповідай відразу! Я б хотіла спершу, щоб ти трохи подумав над моїми словами. Просто подумай…

Роберт замислився.

З одного боку, слова психолога звучали доволі вірогідно. Він і сам про таке подумував. А з іншого боку, наскільки може бути реальною зустріч із ченцем і дівчинкою у надрах катакомб?

Не надто реальною.

Але ж він знав, що там відбувалося. Знав!

Чи ні?

Роберт глибоко зітхнув. Думки в голові переплуталися.

Невже я все вигадав? Бо дуже налякався?

— Мене цікавить ще одна річ… — озвалася Венхе.

— Яка?

— Кажеш, ти розмовляв з Анґеліною?

— Так, а що?

— Якою мовою ви спілкувалися?

Час зупинився.

Холод раптом скував його тіло.

Якою мовою???

— Роберте?

— Що?

— Я запитала, якою мовою ви спілкувалися, ти й Анґеліна?

Роберт незмигним поглядом дивився на лікарку. Запитально. З напіврозтуленим ротом.

— Мова? — затинаючись, пробелькотів він.

— Навряд чи Анґеліна була норвежкою. Ти ж не знаєш італійської? То як ви розмовляли? Англійською?

Чому мені раніше не спадало таке на думку? Чому не вловив, що щось було не так? Як ми могли порозумітися, якщо не розмовляли однією мовою?

— Роберте? Що з тобою? Роберте?

Ми не могли розмовляти. Бо не мали спільної мови!

— Роберте? Ти мене чуєш?

Мова, якою вони перемовлялися, не була ні італійською, ані норвезькою. Аж тепер він це усвідомив.

Вони взагалі не розмовляли ніякою мовою.

Слова не були словами. То були думки. Вони спілкувалися подумки…

Ні мама, ні Роберт не мали особливого бажання розмовляти дорогою додому. Роберт почувався злим і недобрим. Мама була засмучена.

Після бесіди психолог запросила до кабінету маму. Роберт не втратив зв’язку з реальністю, сказала вона. Це принаймні означало, що він при своєму розумі. Але якщо ці думки не зникнуть самі по собі, додала психолог, їм доведеться ще зустрічатися. І не раз. Можливо, доведеться показати хлопця психіатру. Ну, а в найгіршому випадку — покласти до лікарні для більш детального обстеження і лікування.

Покласти в лікарню? Роберт міцно стиснув пасок безпеки. У божевільню, чи що? Нізащо! Ніколи в світі!

Він більше й словом не згадає про свої пригоди. А їхнє з Анґеліною спілкування за допомогою передачі думок на відстані навіки стане його таємницею. Як це, до речі, називається? Телепатія? Коли розмовляєш думками, а не словами?

Авто звернуло на подвір’я їхнього будинку.

«Треба більше довідатися про це явище», — подумав Роберт.

Коли вони піднімалися у ліфті нагору, до свого помешкання, задзвонив мамин мобільний телефон. Новий, незвичний дзвінок. Мамі позичили інший телефон, доки її був у ремонті. Роберт здогадався, що телефонував тато. Після розлучення він переїхав у Сомалі, працював там у якійсь організації з надання гуманітарної допомоги. Мама відповідала ухильно, ніби хотіла, щоб Роберт не здогадався, з ким вона розмовляє. Вони вже й до помешкання увійшли, а вона ще говорила в слухавку. Мама вийшла на кухню. Роберт замкнувся у своїй кімнаті. Через стіну до нього долинав приглушений, схвильований мамин голос.

— Анґеліно? — пошепки покликав він.

Він прошепотів ім’я дуже тихенько, щоб мама не почула й зовсім не стратила розум від паніки.

— Анґеліно? — промовив він трохи голосніше.

Якщо вона з’явилася йому в катакомбах, то чом би не могла з’явитися і тут.

— Анґеліно? — прошепотів він ще голосніше.

У відповідь — тиша.

— Подай мені хоч найменший знак, що ти насправді існуєш!

Мама ввімкнула в вітальні телевізор.

— Анґеліно?

Нічого.

Зовсім-зовсім нічого…

Розділ IV Невідоме

— Вони мені не вірять, — сказав Роберт.

— Хто? — не зрозумів Свейн.

— Ніхто не вірить.

— Я тобі вірю.

Вони стояли на краю шкільного подвір’я. Дощило. Віддалік, біля господарських прибудов, кілька хлопчаків грали в футбол. Інші стояли групками, розмовляли. Кілька дівчат голосно засміялися, поглядаючи на Роберта.

— Справді, віриш? — перепитав Роберт.

— Ясно!

— А чому?

— Бо ти мій друг!

— І все ж…

— Ну, бо… — зам’явся Свейн.

— Ну?!

— Я теж дещо бачив.

— Що бачив?

Свейн на мить замовк.

— Пам’ятаєш, я розказував тобі про бабусину стару хатинку в горах? У Ювдалі?

— Так.

— Наступного після бабусиної смерті літа ми їздили туди на канікули. Мама й тато хотіли там навести лад.

Свейн потупив погляд.

— І що ти побачив? — нетерпеливився Роберт.

— То було вночі. Радше, під сам ранок, але ще не світало. Я прокинувся…

— І — що?..

— І…

— Що?

— Побачив бабусю.

Роберт вражено занімів.

— Вона стояла посеред моєї кімнати й дивилася на мене.

— Дивилася на тебе?

— Так… Усміхалася. Такою доброю, знайомою бабусиною усмішкою.

— Але ж вона померла?

— Я бачив її ніби живою. Нітрохи не злякався. Я знав, що вона не бажає мені зла. Здавалося, ніби вона прийшла подивитися, чи все в мене гаразд… Розумієш, про що я?

— Гадаю, так.

— То тривало дуже коротко.

— Тобі могло наснитися…

— Так, могло. Але я не спав. Я це точно знаю. Я не спав і бачив бабусю.

— Ти комусь про це розповідав?

— Нікому. Тобі першому…

Робертові перехопило горло. Стиснуло.

Задзвонив дзвоник на урок.

Друзі поволі рушили до входу.

— Не бачив більше ніяких примар останнім часом, Роберте? — гукнув їм навздогін Патрік.

За спиною почувся глузливий сміх однокласників.

Після уроків Свейн мав ще репетицію духового оркестру, тож додому Роберт пішов сам.

Недалеко від шкільного подвір’я він проминув темно-сірий автомобіль із затемненими вікнами.

«Неприємні оті темні вікна, — подумав Роберт. — Ніколи не знаєш, є хтось усередині чи ні».

Хтозна, може, там напхом напхано людей, і всі вони не зводять з нього погляду.

Роберт мимоволі усміхнувся. Навряд чи таке можливе. Бо навіщо комусь слідкувати за ним з-за темних вікон авта?

Отямся, Роберте!

Спершу привиди. Тепер манія переслідування.

Що далі?

Запищав мобільний. Роберт саме виконував домашні завдання. То прийшло повідомлення від Інґеборґ Мюкле:

Роберт перечитав повідомлення кілька разів. «Я скоро прийду, і ми поговоримо», — написав він в есемесці.

Запитання роїлися у його голові.

Священна Зірка? Що це таке?

Діва? Яка діва?

Страж коштовності? Хто це?

Що таке Священна Зірка і як вона може бути розділена надвоє Дівою?

Роберт увімкнув комп’ютер, погуґлив. Але не знайшов вичерпної відповіді. За англійським онлайн-лексиконом з релігійної тематики The Holy Star є прикрасою з магічними або ж релігійними властивостями. Назва походить з однієї римської легенди, в основу якої покладено ще давніше, дохристиянське пророцтво.

За цим пророцтвом, Священна Зірка або спричиниться до кінця світу, або врятує землю від загибелі. Священики не могли дійти згоди, як саме тлумачити пророцтво.

За півгодини Роберт вже сидів у кабінеті Інґеборґ Мюкле.

— Текст під «рибкою» був, напевно, видряпаний на стіні християнином, — мовив Роберт.

— О, безсумнівно! Символ «риба», а тим більше синтаксис латинського напису підтверджують, що хтось з давніх християн вишкрябав його в камені як послання майбутнім поколінням. Можливо, це якийсь код.

— Код чого?

— Перші християни осіли в Римі близько 50 року після P. X. Нелегко їм жилося. Коли 64 року Рим згорів, божевільний і кровожерний імператор Нерон звинуватив християн у підпалі. Він велів кидати людей на розтерзання собакам, розпинати й спалювати живцем. Багатьох вигнали на арену Колізею, де їх вбили гладіатори. Тисячі загинули мученицькою смертю. Жахливі то були часи. Задля передавання важливих і таємних посилань доводилося використовувати коди.

— Священна Зірка — що воно таке? Ви щось знаєте про неї?

— Дуже приблизно. Ідеться не буквально про зірку, а про легенду.

— А хто цей страж коштовності? Як гадаєте? Жива особа?

— Уявлення не маю, — похитала головою Інґеборґ.

— І ще одне… Я досі не можу збагнути, як пов’язані між собою прикраса з катакомб і прикраса, знайдена в кургані вікінгів, — сказав Роберт. — Дві однаковісінькі коштовності в абсолютно різних місцях?

Інґеборґ безпорадно розвела руками.

— Вікінги, які дісталися аж до Італії? — далі міркував уголос Роберт. — Хто вони, власне кажучи, були?

— Норвезькі, шведські, данські, ісландські… Вікінги — їх ще називали норманами — влаштовували спустошливі набіги повсюдно. Від Каспію — на сході, Середземномор’я — на півдні й аж до Америки — на заході. Вочевидь, коштовність украли під час військової виправи на Середземному морі, — Інґеборґ замовкла, ніби згадувала щось, а тоді засміялася. — Якось вікінги захопили одне місто — подумали, що Рим, а то була Луна, розташована значно північніше.

На прощання Інґеборґ Мюкле позичила Робертові книжку про символи й знаки. Дорогою додому, у трамваї, хлопчик гортав сторінки, шукаючи око з хрестом усередині — символ, який він сфотографував у катакомбах, однак не знайшов нічого навіть схожого.

Коли того вечора мама побажала йому на добраніч і зачинила за собою двері спальні, Роберт не спав, чекав, доки вона міцно засне. Потім прослизнув до вітальні, знайшов мамину товсту книжку, яка називалася «Парапсихологія — метафізичні феномени, містика й окультизм». Роберт не хотів, щоб мама знала про його зацікавлення надприродними явищами. Якби довідалася, мабуть, відразу послала б знову до психолога. Може, книжка пояснить загадкові зустрічі в катакомбах?

З книжкою під пахвою, він крадькома повертався до своєї кімнати, коли раптом зі спальні вийшла мама.

— Забула зняти контактні лінзи, — промурмотіла вона сонним голосом.

Роберт зупинився, мов укопаний.

— Ти ще читати зібрався? — здивувалася мама.

На щастя, вона не помітила, яку саме книжку він ніс.

— Лише трішки.

— Не забувай, тобі завтра зранку до школи! — позіхнула мама.

Роберт поквапився до своєї кімнати, зачинив двері, сів на ліжку. Автор книжки Ґеорґ Ведель Шєльдеруп-мол. об’їздив увесь світ, вивчаючи надприродні явища — так мовилося в анотації на зворотному боці палітурки.

Роберт поринув у читання. Про передачу думок від мозку до мозку і про ясновидіння, і про провидіння — здатність людей зазирати в минуле й майбутнє, бачити речі, невидимі простим смертним. Він читав про привидів і про мистецтво ворожби; про людей, які змушували предмети рухатися; про реінкарнацію, тобто народження після смерті. Один феномен дивовижніший за інший.

Раптом йому спало на думку, а чи не розпитати про все, що його цікавить, самого Ґеорґа Веделя Шєльдерупа-мол.? Може, той зуміє допомогти? Роберт знову відкрив ноутбук і поґуґлив ім’я. Одним з перших посилань було інтерв’ю автора в місцевій газеті.

«Чудово! — подумав Роберт. — Він мешкає зовсім поряд, легко змотатися туди й назад велосипедом…»

Наступного дня, ледве дочекавшись перерви між уроками, Роберт зателефонував до Ґеорґа Веделя Шєльдерупа-мол.

У слухавці почувся скрипучий голос. Затинаючись від хвилювання, Роберт відрекомендувався, але не знав до пуття, як пояснити, чого він хоче. Старий чоловік випередив його, сказав, що читав про Робертові пригоди в пресі, і радо запросив до себе в гості, трохи згодом, по обіді, якщо Роберт має бажання побалакати.

Окрилений, Роберт подався до бібліотеки. Попросив знайти йому щось про вікінгів та давні символи. Поцікавився, чи можна десь роздобути книжки про походи вікінгів у чужі краї. До Італії, наприклад. Насамперед він мав намір зосередитися на слідах, залишених норманами в Європі, щоб потім, після відвідин Ґеорґа Веделя Шєльдерупа-мол., з чистим сумлінням засісти за студіювання парапсихології. Спершу треба перевірити розповідь Інґеборґ про перебування вікінгів в Італії.

«Від Рима до Луни справді далеко, не кажучи вже про те, як далеко від Італії до Норвегії, — думав Роберт. — Ти чи міг усе ж існувати між ними зв’язок?»

Бібліотекар повернувся з великим стосом книг. Роберт примостився в тихому закуточку читальної зали. Перша книжка, яку він розгорнув, називалася «Війни вікінгів". Він гортав сторінку за сторінкою, шукаючи згадок про Рим, Луну й Бурґюнн. Раптом йому потрапила на очі маленька примітка в кутку сторінки, яка змусила швидше забитися його серце: 860 року військо вікінгів під проводом короля Бйорна Залізного й гьовдінґа[1] Галльстейна напали на місто Луну. Інґеборґ правду казала. У Луні вони зруйнували й пограбували монастир та церкву ченців ордену Доміні Канес. Вікінги повезли додому, до Норвегії, Швеції та Данії, багаті скарби.

«Трикутна прикраса, знайдена в кургані, могла потрапити в Норвегію після розбійницького набігу вікінгів на Луну», — схвильовано подумав Роберт.

Але він ніде не знайшов згадки про дві однакові прикраси.

Розділ V Дідуган

ДЗЕНЬ-дзень-дзень-дзелень-ДЗЕНЬ!

Роберт натиснув на дзвоник на дверях, і він заграв, ніби дзвони на дзвіниці собору. На дверній табличці вишуканим шрифтом було написано:

Нічогеньке собі ім’я… Роберт відступив крок назад і налаштувався на будь-яку несподіванку, яка могла чигати на нього за тими пошарпаними дверима.

Він не був розчарований.

Ґеорґ Ведель Шєльдеруп-мол. нагадував покруча, у якому сплелися укупі садовий гном, хоббіт та Йода з «Зоряних війн». Йому запросто можна було дати років з 257. Перекособочений, худющий старець спирався на ціпок. Ведучи Роберта до вітальні, він на ходу пояснював, що скорочення «мол.» після його імені означає «молодший». Роберт стримався, аби не ляпнути, що він вже давно не чув нічого безглуздішого за оцей додаток «молодший» до імені такого древнього старця.

Дивнішого помешкання Робертові ще не доводилося бачити. Розташування кімнат таке ж, як у всіх типових багатоповерхівках: передпокій, кухня, вітальня, спальня і ванна. Але на цьому схожість закінчувалася. Стіни заставлені книжками, увішані мисливськими трофеями, африканськими масками, пожовклими географічними картами, зморшкуватими, висхлими головами тубільців з Південної Америки. Підлога встелена килимами та шкірами тварин. В одному кутку стояли велетенський глобус, барабан і чималий телескоп.

Ґеорґ Ведель Шєльдеруп-мол. почовгав у повстяних пантофлях на кухню і приніс великий кавник із какао. Роберт сів у глибоку, м’яку софу. Ґеорґ Ведель Шєльдеруп-мол. налив какао собі й гостеві. А тоді пильно глянув на Роберта.

— То ти цікавишся парапсихологією?

— Намагаюся з’ясувати одну дрібничку, — ухильно відповів хлопець.

Ґеорґ Ведель Шєльдеруп-мол. знову глянув на нього, похитав головою.

— О, — мовив дідуган, — мабуть, тут криється дещо більше…

«Він що, ясновидець?» — подумав Роберт.

Старий ніби підслухав його думки.

— Як я вже казав, я читав про тебе в газетах. І бачив репортажі по телевізору. Про катакомби в Римі. Ти щось там, під землею, побачив, хіба ні?

Роберт промовчав. Звідки старець міг би про це знати?

— У словнику написано, що парапсихологія — це наукове вивчення надприродних явищ, які не піддаються поясненню і виходять поза межі наших нинішніх знань про життя душі, — сказав Ґеорґ Ведель Шєльдеруп-мол. — Я припускаю, ти побачив щось у катакомбах, Роберте. Я маю рацію? Це тому тебе зацікавила парапсихологія? Ти побачив щось таке, чому не можеш знайти пояснення…

Роберт не знав, що й казати. Він кивнув, відпив ковток какао.

— Хочеш розповісти мені про те, що бачив? — запитав Ґеорґ Ведель Шєльдеруп-мол.

Роберт вже почав звикати розповідати свої історії. Про години, проведені в катакомбах. Про ченця й Анґеліну. Та все ж він підшукував слова, щоб описати свої неймовірні пригоди. Ґеорґ Ведель Шєльдеруп-мол. уважно слухав, не перебивав, лише кивав собі головою.

Роберт намалював на аркуші паперу символ, який помітив на персні ченця з підземелля.

— Ви бачили коли-небудь щось подібне? — запитав він.

Ґеорґ Ведель Шєльдеруп-мол. довго розглядав малюнок.

— Щось знайоме, але не можу згадати, що саме і де я це вже бачив, — відповів старий. — Потім, після нашої зустрічі, я пошукаю у своїх книжках.

Роберт вийняв з кишені мобільний телефон, показав старцеві рисунок ока з хрестом усередині. Ґеорґ Ведель Шєльдеруп-мол. довго розглядав фото, та лише похитав головою.

— Ви чули легенду про Священну Зірку? — запитав Роберт. — Або про діву, яку називають стражем коштовності?

— О, так, — тихо пробурмотів Ґеорґ Ведель Шєльдеруп-мол. — Але де? Хай трохи думка покрутиться у моїй голові, я скоро її упіймаю!

Роберт і господар попивали какао. На якийсь час у кімнаті стало тихо, аж нарешті озвався дідуган.

— Усе тут точиться навколо часу.

— Навколо часу? — перепитав Роберт.

— Я старий чоловік, Роберте. Багато чого зазнав у житті. Багато подорожував. Я мешкав у солом’яних хижках і снігових іглу, плавав далекими ріками й виходив на найвищі гірські вершини. Я бачив речі, які тобі й не снилися. З цих подорожей за всі ці роки я чогось та й навчився. Якщо старість має позитивний бік, то це — знання.

— Про час?

— Так. Завжди йдеться про час. Про те, чим є час…

— А чим є час?

Ґеорґ Ведель Шєльдеруп-мол. голосно засміявся.

— Ми можемо його виміряти. Можемо поділити час на секунди, хвилини, години, дні, доби, тижні, місяці, роки… Час може бути фіксованою миттю, подією в історії. А може бути періодом, який триває між двома подіями. Проте все це не пояснює, чим, власне, є час. Я спостерігав багато явищ, які вважали надприродними, однак насправді в тих випадках йшлося саме про час!

— Як це?

— Ось наприклад… Знаєш, що таке застеріг?

— Ні!

— У народних вірування застеріг чи оберіг — це попередження про те, що невдовзі станеться. Тобі здається, що ти бачиш або чуєш когось, хто прийшов до тебе додому, а насправді це стається лиш за декілька хвилин.

— О, зі мною було таке! Якось я гостював у бабусі. Я почув, як вона увійшла й зі стуком скинула з ніг гумові чоботи — мала таку звичку. Я вийшов до передпокою привітатися, але її там не було. Буквально за кілька хвилин я знову почув бабусині кроки, і то вже була вона.

— Отож-бо! Справжній застеріг! У народних переказах мовиться про духа-охоронця, ангела-хоронителя, який завжди оберігає людину, до чиєї душі він приставлений. Такий собі дух-двійник, який завжди випереджує у часі того, кого оберігає. За моєю теорією, застеріг з’являється, коли час змінює свій напрям, скручується. Чуючи або бачачи застеріг, ми, по суті, переживаємо майбутнє.

— Хіба так буває?

— Ось ми й повертаємося до початку: Що таке час? Час, яким ми його знаємо, іде прямою лінією. Спершу відбувається те, потім — інше, потім — ще інше. Спершу А, потім В, потім С. Між тими трьома точками біжить час. Уловлюєш? — усміхнувся сам до себе Ґеорґ Ведель Шєльдеруп-мол. — Проведімо разом експеримент! Уявімо, ніби час простує не від А до В й далі до С, ніби часова лінія перекрутилася, і тепер В відбудеться скоріше, ніж А, або С — скоріше, ніж В. Звучить неймовірно, правда?

Роберт кивнув.

— Тобі відомий термін вимір? — захоплено вів далі дідуган. — Чистий аркуш паперу має лише один вимір. Кімната — як моя вітальня — має три виміри: висоту, ширину й довжину. Альберт Ейнштейн, батько теорії імовірності, запровадив четвертий вимір — час. Але попри все, що ми знаємо, може існувати більше вимірів, аніж названі чотири. А це означає, що час зовсім не мусить бути абсолютним і прямолінійним, як ми звикли його трактувати. Добрий приклад цьому — Всесвіт. На думку фізиків, універсум викривлений! Він прогинається! Уяви, що Всесвіт — внутрішня сторона велетенського м’яча. Якщо ти достатньо довго подорожуватимеш в одному напрямку, то приїдеш туди, звідки виїхав.

— А що зовні того м’яча?

— Нічого! Всесвіт існує лише всередині. Закони природи, як, скажімо, сила тяжіння, яка зліплює Всесвіт докупи, діє лише зсередини м’яча. Зовнішньої поверхні просто немає. Лише внутрішня. Назовні нічого не існує.

— Ух!..

— Так само важко уявити собі, що час гнеться і корчиться. А якщо воно й справді так? Тоді застеріг може з’явитися уже за дві хвилини. Ми ніби натискаємо на DVD-програвачі клавішу перемотки запису вперед.

— Здається, я розумію…

— Чув щось про дежавю?

— Ні.

— Дежавю — це відчуття, коли тобі здається, ніби те, що відбувається з тобою тепер, ти вже бачив, чув або переживав раніше. Насправді ж це стається уперше.

«Таке було зі мною, коли я спустився у катакомби», — майнуло в голові Роберта.

— Дежавю — французьке слово й означає «уже бачене», — пояснив Ґеорґ Ведель Шєльдеруп-мол. — Доволі моторошне відчуття, скажу я тобі. Ото приходиш кудись і раптом відчуваєш, що вже бував тут раніше, що все тут тобі знайоме, хоча чудово знаєш — у цьому місці ти опинився вперше. Фактично, це дуже поширене парапсихологічне відчуття.

— Спричинене часом?

— Така моя теорія. Вчені мають різні версії. Одні кажуть, що мозок помилково тлумачить відчуття і змушує людину повірити, ніби вона з подібним уже стикалася. Як це буває уві сні наяву. Фантазія, яка вплітається у дійсність. Принаймні так це сприймається. А якщо нам буде дозволено зазирнути краєм ока в майбутнє, хай навіть у те майбутнє, від якого нас відділяють лише кілька секунд? І ми побачимо, що на нас чекає ось вже тут, за поворотом? А можливо, в часі є діри…

— Діри?

— …або тунелі, лази, тріщини.

— Мені це важко уявити.

— Мені — також. Навіть після купи років міркувань і глибоких роздумів.

— У який спосіб оті чудасії з часом можуть пояснити появу привидів?

— Залежить, що вважати привидами. Класична примара, загорнена в простирадло, у якої одне на меті: налякати тебе, — то одне. Справжні привиди не полюють за людьми, лиш би нагнати на них страху. Їх ми називаємо з’явами. Це те, що нам з’являється у видимих обрисах. І тоді я собі думаю: може, ми їх бачимо крізь заслону часу? Може, їхній час і наш час переплітається так, що вони бачать нас, а ми бачимо їх?

— Як це?

— Після смерті людини її душа продовжує жити. Не тіло, не фізична оболонка, а душа, наше внутрішнє Я. І ця душа невидима. Можливо, мертві — примари — з’являються нам такими, якими самі себе пам’ятають? Тоді примара постає у тому позачасовому образі, у якому померлий хотів би, щоб його побачили. В образі, збереженому пам’яттю. Вони є десь на зовнішньому боці часу, незалежні від часу. На противагу нам, живим.

— Гм, — пробурмотів Роберт.

— Мертві більше не мають фізичного тіла. Вони просто є. Я уявляю привида як згусток енергії. Усе на світі енергія, Роберте! Усе в усьому Всесвіті! А за законами природи, енергія не може братися нізвідки й не може нікуди зникати. Енергія здатна хіба переходити в іншу форму. Кількість енергії у Всесвіті незмінна. Так, гадаю, відбувається і з нами, людьми, коли ми помираємо. Ми переходимо в іншу форму. Залишаємося енергією. В іншому вигляді. Незалежні від часу.

— Але…

— Я саме до цього й веду!

— До чого?

— Ти питав про Священну Зірку й стража коштовностей… — Ґеорґ Ведель Шєльдеруп-мол. важко почовгав до книжкового стелажа й повернувся з грубою книжкою — історичним трактатом; гортав сторінку за сторінкою, бурмочучи собі під ніс: — Вони ж із цієї легенди, хіба ні? Заворожлива історія, скажу я вам… Ах! — зрештою, стиха вигукнув він і підсунув грубий фоліант до Роберта.

«Своїй матері! — стрепенувся Роберт. — Хто мати Ісуса? Та ж Діва Марія! Це, ймовірно, пояснює, звідки взялося слово «діва» у настінному написі в катакомбах, який попросила перекласти для нього Інґеборґ Мюкле. Діва розділила Священну Зірку. Так, звучить дуже правдоподібно. Я — страж коштовності. Ісус Христос мій Господь».

«Напевно, це означає, що Діва Марія — страж коштовності», — подумав Роберт.

Він читав далі. За легендою, Священну Зірку приніс до Рима святий Петро.

Хто такий святий Петро? — запитав Роберт.

— Один з учнів Ісуса Христа, — відповів Ґеорґ Ведель Шєльдеруп-мол. — А ще він був найпершим Папою.

Роберт знову схилився над книжкою. У давньому пророцтві мовилося, що Священну Зірку оберігала одна з наступниць Богородиці за духом — непорочна діва, яка жила у вірі, благочесті та чистоті.

— Що означає отрок? — запитав Роберт.

— Молодий хлопець, юнак.

— А Ультіма Туле?

— Крайня Північ світу.

«Цікаво, де це? — подумав Роберт. — Треба з’ясувати…»

Священну Зірку має оберігати незаймана, непорочна стражниця з роду Євиного. А це що таке? Незаймана й непорочна — те саме, що й діва. З роду Євиного? Тобто, походить від Єви, яку створив Бог у райському саду? Чи мається на увазі будь-яка жінка?

Ґеорґ Ведель Шєльдеруп-мол. перегорнув сторінку. Роберт помітив, як здригнувся старий і насупив чоло.

— Що там?

— Трясця…

— Що ви знайшли?

— Я ніколи не надавав цьому значення, — пробурмотів сам до себе дідуган.

— Та що там?! — не втерпів Роберт.

Ґеорґ Ведель Шєльдеруп-мол. узяв книжку до рук.

— Під час археологічних розкопок руїн жіночого монастиря у Римі в двадцятих роках минулого століття серед рукописних сувоїв було знайдено текст. Аж тепер я збагнув, що він був написаний так званою стражницею коштовності. Науковці датують цей текст третім століттям.

Роберт вражено роззявив рота. Текст, написаний стражницею коштовності? Неймовірно! Він потягнув книжку до себе:

Яка історія! Роберт кілька разів перечитав текст.

«Але чи можна покладатися на пророцтва й легенди? — думав хлопчина. — Давні релігійні байки… Упродовж століть їх було записано тисячі. Не всі ж вони правдиві?»

А ця оповідь? Наскільки правдива вона?

Коли Роберт повертався велосипедом від Ґеорґа Веделя Шєльдерупа-мол., голова його повнилася думками й запитаннями.

Історія про стражницю коштовності справила на нього величезне враження. Ніби вона стосувалася його особисто. Зазвичай прадавні часи уявлялися йому чимось далеким, несправжнім. Та після прочитання оповіді про стражницю коштовності хлопчик усвідомив, що люди анітрохи не змінилися за дві тисячі років.

«Якби можна було подорожувати назад у часі! — думав він. — Пізнати минуле наяву! Якщо вірити Ґеорґу Веделю Шєльдерупу-мол., це не така вже й нездійсненна мрія. Що ж… Більшість тепер відмахнуться, назвуть історію вигадкою і нісенітницею. Але колись, у давні часи, чимало сучасних наукових істин теж піддали б сумніву».

Роберт звернув на подвір’я перед будинком і завів велосипед до комори.

ГОСПОДНІ ПСИ Проникнення

Модель військового літака часів минулої війни, месершміта, гойдалася на нейлоновій мотузці, причепленій до стелі. На столі «дрімав» відкритий ноутбук, поряд — старий глобус із давнім поділом світу. На стінах — фотошпалери з зображенням команди «Manchester United», постери відомих футболістів.

Лючіо поволі обводив чорними очима кімнату. Валентино відрапортував, що хлопчисько провідав одного старого чоловіка за кілька кварталів звідси. Мама Роберта затримувалася на роботі, повідомив чернець, який ходив за нею назирці від самого ранку, відколи жінка вийшла з дому.

Двоє ченців саме в цю мить встановлювали в лампочки мікрофони-жучки — у кожній кімнаті помешкання.

Лючіо ковзав поглядом від предмета до предмета. Шукав провідну нитку, яка привела б його до мети. Глянув на Робертів ноутбук. Драґо, професійний комп'ютерний, уже зламав пароль і встановив програму, яка автоматично повідомляла про будь-яку активність користувача і пересилала файли на комп'ютер Лючіо. Вони також підключилися до мобільних телефонів Роберта і його мами. Щоразу, коли хтось з них телефонував чи відсилав есемеску, розмова або текстове повідомлення потрапляли на комутатор, де перекладач зі знанням норвезької мови перекладав їхній зміст.

Досі ні Роберт, ані його мама й словом не згадали про амулет.

«А це свідчить про те, що вони мають що приховувати», — подумав Лючіо.

Коли кардинал доручив йому виконання цієї важливої місії, Лючіо попросив собі на допомогу найдостойніших ченців. Кардинал не заперечував. До чернечого десанту ввійшло дев'ятеро осіб — авангард війська Господніх Псів. Лючіо був командувачем. Брат Драґо — технічний геній, який міг зламати найхитромудріший код у світі, — був експертом з електронного шпигування. Брат Валентино — водій. Лючіо мав також у своєму розпорядженні ще шістьох ченців: Альберто, Тоне, Вітторіо, Ріко, Сільвіо та Д'Анджело. Усі шестеро були володарями «чорних поясів» у різних видах єдиноборств, натреновані на виконання особливо небезпечних завдань.

Ченці обнишпорювали помешкання, кімнату за кімнатою, у пошуках амулета чи хоча б натяку, де його могли заховати.

Сільвіо та Д'Анджело оглядали мамину спальню, перевірили всі шухляди й шафи, касетки з прикрасами й торбинки. Торре й Вітторіо взяли на себе вітальню, кухню та ванну. А сам Лючіо разом з Альберто й Ріко обшукували кімнату Роберта.

Кожну книжку на стелажі виймали й охайно ставили на те саме місце. У шухлядах комода перемацали кожну одежину, а опісля теж охайно поскладали.

Нічого.

Дуже підозріло.

Вони нишпорили в помешканні, доки Валентино повідомив, що Роберт вийшов від дідугана й вирушив додому.

Ченці тихо покинули помешкання, залишивши по собі все, як було. Троє сіли до орендованого автомобіля кольору мокрого асфальту з затемненими вікнами. Інші — до мікроавтобуса з так само затемненими вікнами, якого також винайняли на час.

Отак сиділи вони, принишклі, і спостерігали за Робертом. Хлопець звернув на подвір'я й завів велосипед до комори. Майже відразу за ним з'явилася його мама — поспішала з роботи додому.

Розділ VI Підозра

Щось було не так.

Роберт не міг зрозуміти, що саме. Озирнувся кімнатою. Ноутбук на столі. Книжки. DVD-диски. Незастелене ліжко. Моделі літаків звично погойдувалися під стелею.

Що ж не так?

У двері постукала мама, стала на порозі.

— Роберте, ти часом не нишпорив у моїй касетці з прикрасами?

— Звісно, ні! Що я там забув?

— Я теж так подумала. Але одна з шухлядок відчинена. Я була певна, що всі позачиняла.

— Прикраси на місці?

— Ніби так… Не міг же хтось вдертися до помешкання? Дивина та й годі!

Коли мама пішла, Роберт відкрив ноутбук і знайшов у Вікіпедїї інформацію про Ультіма Туле:

Та ж Ультіма Туле — це Норвегія! Не інакше, як Норвегія!

Роберт замислено відхилився на спинку стільця. Його погляд упав на книжку поряд з ноутбуком.

І тут він помітив, що було не так: книжка про Рим лежала титульним боком догори. Роберт добре пам’ятав, що залишив її розгорненою перед виходом з дому.

А тепер вона була згорнена.

Роберт не міг заснути. Перевертався з боку на бік у ліжку. Запитання роїлися у голові.

Хтось побував у помешканні? Навіщо комусь проникати в оселю і нічого не вкрасти?

Так, ніби йому нема більше над чим ламати собі голову! Роберт глянув на позичені в бібліотеці книжки, які стояли стосиком на підлозі. Який зв’язок між прикрасою та вікінгами? А між вікінгами й пророцтвом? Хто цей отрок? І що сталося зі Священною Зіркою? Не всьому почутому від Ґеорґа Веделя Шєльдерупа-мол. Роберт повірив. Здавалося, старому вже трохи з’їхав дах. Але він, без сумніву, був дуже розумний. Видно, багато думав за своє життя. Багато-багато років. Робертові ж щойно чотирнадцять виповнилося. Він багато думати ще не встиг. Принаймні не про такі складні речі. Думки хлопчика помандрували від Ґеорґа Веделя Шєльдерупа-мол. до проникнення чужих у їхнє помешкання і далі до Анґеліни.

— Анґеліно? — прошепотів він у темряві, ніби сподівався виманити її з минулого, покликавши на ім’я.

— Щось негаразд? — запитала за сніданком мама отим своїм голосом — мене-турбує-твій-стан-але-я-вдаю-ніби-нічого-не-сталося.

— Ні, усе добре.

— Точно?

— Ага!

— Ти трохи подумав… про розмову з психологом?

Якби ж ти тільки знала, про що я лиш не думав!

Але йому була осоружною думка про мамину стурбованість і нові кола допитів у психолога та лікарів. Тому Роберт пішов шляхом меншого спротиву:

— Мабуть, вона таки має рацію.

Мама аж випросталася на стільці.

— Справді, так думаєш?

— Ну, не знаю, — відповідати в такий спосіб було простіше, ніж відверто брехати. — Можливо, усе розігралося у моїй уяві. Бо навколо було темно, я боявся і все таке… Не знаю. Ти не забула, що ввечері я йду на тренування з футболу?

— Ні-ні, не забула! — голос мами пожвавішав. — Я постараюся скоріше повернутися з роботи.

На тренуванні хлопці з’юрмилися навколо Роберта. Хто ще не чув розказаної, мабуть усоте, історії, просив розповісти про катакомби. А потім, коли хлопці розходилися, він чув їхні коментарі.

Каже, що бачив примару. Ченця! Може, його камінь по голові цюкнув…

Сміх.

Перед виходом на поле тренер відкликав Роберта набік.

— Усе гаразд, Роберте?

— Усе чудово!

— Знаєш, я розмовляв з твоєю мамою.

— Про що?

— Ну, що тобі нелегко було… Я розумію… Тож я подумав, тобі треба менше напружуватися, фізично викладатися…

— Про що ви кажете? Я більше не гратиму?

— Та ні, гратимеш, звісно. Але, на мою думку, для команди буде ліпше, якщо Патрік залишиться капітаном…

— Але ж…

— …принаймні ще на кілька тижнів. Доки ти… одужаєш.

— Зі мною все добре!

— Та ніхто й не сумнівається!

— Мені не треба одужувати!

— І все ж поки буде так. А там побачимо…

Після тренування Роберт роззирнувся за автомобілем кольору мокрого асфальту з затемненими шибками. Він помітив його під будинком, коли ще виходив з дому. Потім, коли вийшов з роздягальні, те саме авто стояло припарковане біля футбольного поля. Однак зараз його не було.

Звісно, не було…

«Це ж не фільм, Роберте», — сказав він сам собі.

Хлопчик глибоко зітхнув. Йому в голові не вкладалося, як міг тренер залишити Патріка капітаном команди? Патріка? Тепер, після повернення, він, Роберт, мав стати капітаном. Одужувати? Та не треба йому одужувати! Невже тренер гадає, що всі катакомби завалилися йому на голову, га?

Коли задзвонив мобільний телефон, він, як завжди, спершу глянув, хто телефонує. Дзвонили зі стаціонарного телефону. Хіба він знає когось, хто ще має стаціонарний телефон удома? 2013 рік надворі!

— Роберте? — пропищав у слухавці тоненький голосок.

Роберт відразу впізнав Ґеорґа Веделя Шєльдерупа-мол.

— Я телефоную з приводу символу на каблучці ченця. Хрест в іклі. Може, зайдеш до мене, якщо маєш час? Я тобі дещо показав би.

За п’ятнадцять хвилин Роберт уже сидів у вітальні старого. Груба, стародавня книжка лежала на відполірованому до блиску столі.

Ancient Religious Symbols

— «Стародавні релігійні символи», — переклав Ґеорґ Ведель Шєльдеруп-мол.

Він розгорнув фоліант на 764 сторінці. І там, посередині, поміж усілякими іншими дивними символами, Роберт побачив той самий знак, який він помітив на персні ченця.

Доміні Канес? Знайома назва… Так! Це ж назва давнього чернечого ордену. Хіба не так називалися ченці монастиря у Луні, на який напали вікінги, гадаючи, що захопили Рим?

— А ви ще щось знаєте про Доміні Канес? — схвильовано запитав Роберт.

— На жаль, ні. Я відразу зателефонував тобі, щойно побачив символ у книжці. На детальніші пошуки не мав часу.

— Щось є про другий символ? Око з хрестом усередині?

— Я ще до нього не дошукався.

— Перевірмо на вашому комп’ютері!

— На моєму комп’ютері? — оторопів дідуган.

— Так! Пошукаємо в ґуґлі!

— У ґуґлі?. — старий вибухнув сміхом. — Любий мій хлопчику, я не маю комп’ютера! Я маю чудову чорнильну ручку й друкарську машинку Remington, якою користуюся у випадку потреби.

«Ото ніби йому тисячу літ!» — подумав собі Роберт.

Розділ VII Кривавий Зуб

Роберт поквапився додому, вилетів нагору сходами й відразу сів за ноутбук. Але він майже нічого не знайшов про Доміні Канес. Чернечий орден, заснований ще 743 року, мав свій монастир в Італії… — оце й усе, що повідомлялося.

«Доволі суперечливий орден, — прочитав Роберт за одним з посилань. — Ченці цього ордену вважають, що, діючи в ім’я Бога, не підпорядковуються юридичним законам».

Отже, доки вони працюють для Бога, закони їм не писані…

За іншим посиланням Роберт знайшов статтю про трьох ченців Доміні Канес, засуджених за вбивство священика, який жив у гріху.

«Якщо ченці ордену Доміні Канес щиро вірили, ніби діяли від імені Бога, то в них було не все гаразд з головою, — подумав Роберт. — У такому випадку, вони могли робити все, що їм заманеться».

В ім’я Господа.

Роберт сів на ліжку. На підлозі лежали книжки з бібліотеки. Він схопив верхню. «Гьовдінґи норвезьких вікінгів». Роберт не здавався, шукав сліди до протоптаного шляху між Луною та Бурґюнном.

Нарешті знайшов взаємозв’язок.

В розділі «У розбійницькому поході» Роберт прочитав про грізного гьовдінґа, який наганяв жах на все західне узбережжя Норвегії. Звали його Раґнвальд. І мав він прізвисько Кривавий Зуб. 879 року Раґнвальд перебрався з Каупанґера до нового маєтку.

І де ж був новий маєток Раґнвальда?

Ага… Робертові ледь серце не вистрибнуло з грудей. У Лердалі! Неподалік Бурґюнна.

Гьовдінґ Раґнвальд, мовилося у книжці, служив у флоті шведського короля Бйорна Залізного та його брата Галльстейна, які приблизно в 60-х роках IX століття здійснювали грабіжницькі набіги на узбережжя Середземного моря. Під час тих набігів Раґнвальда заслужено назвали Кривавим Зубом.

Неймовірно!

Раґнвальд Кривавий Зуб — саме той, кого він шукає.

Раґнвальд був тим вікінгом, який украв трикутну прикрасу з Луни, коли гадав, ніби грабує Рим. Він привіз коштовність додому, до Норвегії. А нинішнього літа Робертова мама розкопала її в кургані.

Роберт безгучно скрикнув: yessss! Нарешті!

Він спробував додзвонитися до Інґеборґ Мюкле, але вона вимкнула мобільний. Напевно, сиділа на якійсь нараді. Роберт написав довгу есемеску, де пояснив, що саме він знайшов і попросив пані Мюкле понишпорити в архівах, може, їй пощастить роздобути більше інформації.

Коли мама повернулася з роботи, Роберт вже наготував для неї купу запитань.

Чи чула вона про гьовдінґа Раґнвальда?

Чи теж вважає, що Раґнвальд якось пов’язаний з коштовністю, знайденою в кургані неподалік Бурґюнна?

Мама розгубилася. Вона припускала, що одним з вікінгів, похованих в Бурґюнні разом зі скринькою, був саме Раґнвальд Кривавий Зуб. Але їй не спадало на думку, що Раґнвальд з Каупанґера міг брати участь у походах до середземноморського узбережжя під проводом Бйорна Залізного.

«Усе пов’язане між собою, — збуджено думав Роберт. — Якщо трикутну прикрасу, знайдену в Бурґюнні, вкрали з лунського монастиря, а ченці знали про римські катакомби, тоді просто пояснити існування карти, яка показувала шлях у підземелля».

Роберт спробував упорядкувати свої думки.

Спершу вікінги вкрали одну прикрасу (і карту!) з монастиря в Луні. Потім гьовдінґ Раґнвальд Кривавий Зуб привіз військову здобич додому, у Норвегію. Коли він помер, деякі його коштовності поклали до мідної скриньки й поховали разом з господарем, як велів звичай.

А за тисячу років скриньку розкопали археологи. Відразу по тому така сама прикраса вигулькнула в Римі — на Робертовій шиї. Мабуть, Анґеліна зуміла непомітно одягнути йому кулон. Іншого пояснення він не мав. Але навіщо? Може, хотіла, щоб він подбав про нього, надійно заховав?

Мав би існувати ще один зв’язок між двома однаковими трикутниками-прикрасами й амулетом на ім’я Священна Зірка. Роберт зітхнув. Важко було звести докупи усі нитки. У книжці Ґеорґа Веделя Шєльдерупа-мол. щось говорилося про те, що отрок з Ультіма Туле з’єднає Священну Зірку в одне ціле. В одне ціле? Який у цьому сенс? І водночас порятує світ від загибелі? Як? Що більше Роберт сушив собі голову, то заплутанішими ставали думки, збившись тугим вузлом у його голові.

Розділ VIII Царство мертвих

Цього вечора Роберт знову спробував викликати Анґеліну.

В одній з книжок із парапсихології він читав про викликання духів. Фаховою мовою магів це називалося некромантика. Розмови з мертвими. Не існувало жодних приписів, як правильно треба викликати духів людей, яких вже, мабуть, немає серед живих. Однак деяких ідей з цього приводу Роберт таки набрався. Якби Анґеліна знову вийшла на контакт, вона змогла б відповісти хоч на кілька з безлічі запитань, які не давали йому заснути ночами. Лише Анґеліна змогла б пояснити, чому вона опинилася в катакомбах того фатального вечора.

Коли мама замкнулася у своїй спальні, Роберт вичекав кілька хвилин, щоб вона міцно заснула. Потім взяв з кухонної шафки з усіляким побутовим дріб’язком шість стеаринових свічок і рулон пакувального паперу. У кімнаті розгорнув папір на підлозі, намалював гексаграму — велику шестикутну зірку; запалив шість свічок і поставив їх колом навкруги зірки. Вимкнув світло. Сів, схрестивши ноги, на підлогу — у центр гексаграми. Від хвилювання йому наче клубок підкотився до горла.

Робертові стало трохи моторошно.

Він підняв угору руки, далі, ніж на ширину пліч, обернувши долоні від себе. Заплющив очі. А тоді почав заклинати. Тихенько, щоб мама не почула, та все ж з притиском.

— Анґеліно!

Роберт судомно ковтнув клубок, що застряг у горлі, розглянувся кімнатою.

— Анґеліно, я викликаю тебе! Чи ти чуєш мене? Це я, Роберт, кличу тебе! Я запрошую тебе до себе в гості! Пройди довгим шляхом з царства мертвих, щоб ми змогли поговорити.

Він знову заплющив очі.

— Анґеліно… Я вже не в катакомбах, а вдома, у своїй кімнаті, у Норвегії. Ти чуєш мене? Анґеліно? Сподіваюся, ти мене чуєш. Я хотів би, щоб ти прийшла сюди, чи хоча б поговорила зі мною.

Роберт сторожко розплющив очі. Вона тут? Сидить на ліжку й дивиться на нього?

Ні.

Він знову стулив повіки.

— Анґеліно, я — Роберт — запрошую тебе! Ти мене пам’ятаєш? Я не чарівник, але так сподіваюся, що ти мене почуєш, де б не була, і не побоїшся вийти на контакт попри те, що я живий хлопець, а ти, вочевидь, дівчинка з царства мертвих.

Роберт, примружившись, удивлявся у сутінь.

Чи не ворухнулось щось отам, біля ліжка? Та ні, це хом’ячок Бюрре визирнув з пластикової трубки в своїй клітці. Певно, йому цікаво стало, що це Роберт витворяє.

— Чуєш мене, Анґеліно? Це Роберт кличе тебе…

Усе надаремно.

Нічого. Ані шепоту. Ані холодного протягу в кімнаті. Свічки горять рівненько.

Анічогісінько.

Що ж, він не спіритуаліст. І аж ніяк не медіум.

«Мені потрібна допомога», — подумав Роберт.

Він саме зібрав усі окультні атрибути з підлоги й ліг, коли зателенькав мобільний телефон. Повідомлення від Інґеборґ Мюкле:

«Сага про Раґнвальда»! Роберт аж пашів від збудження. Хоч би Інґеборґ пощастило розшукати ту сагу з часів вікінгів!

Розділ IX Судний день

Роберт тинявся шкільним подвір’ям сам. Йому нестерпно було спілкуватися з приятелями, які жваво сперечалися, хто ж виграє серію матчів. Він щойно отримав ще одне повідомлення від Інґеборґ, яка спустилася в глибочезний льох музейного архіву в пошуках саги про Раґнвальда Кривавого Зуба. Десь там, серед сотень стародавніх пергаментів, вона сподівалася її віднайти.

Думки в голові збивалися докупи, наче клубок змій. Ніхто не вірив його розповіді про ченця. Чи про Анґеліну… Наскільки він бачив це з реакції слухачів. Але ж ніхто з них не бував там, унизу. У катакомбах…

І все ж… Роберт і сам розумів, що при денному світлі його історія не видавалася правдивою. В одній історичній книжці він прочитав про Дельфійського оракула, яка понад тисячу років провіщала майбутнє багатим грекам. Так ось, на момент виголошення своїх пророцтв віщунка перебувала під впливом особливих газів, які просочувалися з підземних надр.

Може, подібні гази були й в катакомбах?

Гази, які викликали галюцинації?

Коли подзвонив дзвоник на урок, Роберт почувався ще розгубленішим і безпораднішим, аніж до перерви.

Після уроків Роберт зі Свейном пішли до ятки купити газету. Роберт знав, що в одній із газет публікують оголошення людей, які стверджують, ніби можуть вступати в контакт з душами померлих. Вони називали себе спіритуалістами. Роберт зателефонував до першої-ліпшої, яка назвалася Сибіллою, і домовився про зустріч.

— Ти зовсім здурів?! — вигукнув Свейн.

Роберт не знав, що на це відповісти. Бо саме так і почувався. Ніби зовсім здурів…

— Спіритуалісти розмовляють з духами, — сказав Свейн. — Вони викликають мертвих! Я бачив по телевізору. То справжнє жахіття!

— Чому всі вважають покійників небезпечними?

— Роберте, — мовив Свейн голосом старшого брата, який ліпше знає. — Вони небезпечні вже тому, що мертві!

— Он як!

— Мертві, чуєш?

Свейн підняв угору руки, зателепав долонями, загуготів тремтячим голосом — усе це мало б вказувати на мертвяка, нарешті здогадався Роберт.

— Не думаю, що покійники отак трусять руками, — холодно відрізав Роберт.

Тоді Свейн відстовбурчив скрючені пальці — наче кігті.

— І так вони теж не роблять… Не думаю, що мертві видають якісь моторошні звуки.

— Зате зомбі так точно роблять! — наполягав Свейн.

— Зомбі — то щось зовсім інше, вони не є представниками померлих, — заперечив Роберт, відчуваючи свою перевагу в знаннях про надприродні явища. — Зомбі — це живі мертвяки, які підкоряються волі того, хто їх розбудив. Звичайний привид нікому не підкоряється, лише сам собі.

Свейн судомно гикнув.

— Я сподіваюся, ти підеш зі мною? запитав Роберт.

— Куди?

— До медіума. На сеанс.

— Ага, вже розігнався…

Але після кількох хвилин умовлянь Свейн, хай неохоче, та все ж погодився піти на сеанс удвох із Робертом.

«Ну, хоч не сам…» — подумав Роберт.

Попрощавшись зі Свейном, який мав заняття з шахів, Роберт подався до бібліотеки.

Там йому прийшла до голови цікава думка. Проходячи повз виставлені в скляних вітринах давні світлини з ритуалами конфірмації, Роберт раптом подумав, що священики мали б знати, що означає око з хрестом усередині. Чи знайомий йому хоч один священик? Та, власне кажучи, ні. Щоправда, колись він брав інтерв’ю в місцевого пароха для шкільної газети. Жінка-священиця називалася Вібека Віллюм і колекціонувала давні книжки про всі релігії на світі.

Роберт передумав і вийшов з бібліотеки. Знайшов телефон Вібеки Віллюм, набрав номер.

— Роберт?! — вигукнула вона, коли він відрекомендувався. — Звісно, я тебе пам’ятаю! Гарне вийшло інтерв’ю у шкільній газеті. А тепер усі газети пишуть про тебе!

Роберт пояснив, що розшукує інформацію про символ: око з хрестом усередині. Вібека Віллюм ніколи не чула про таке, але пообіцяла пошукати в своїх книжках і зателефонувати, якщо знайде щось цікаве.

Роберт повернувся до бібліотеки. Бібліотекар підкликав його до себе.

— Прийшли книжки, які ти замовляв з головної філії, — жінка простягнула йому два грубі фоліанти з купою ілюстрацій. «Міфи й легенди» — називалася одна книжка. «Служителі Бога: секти, конфесії та чернечі ордени» — називалася друга.

Роберт сів у кутку читальної зали й почав гортати сторінки. Гортав і гортав. Іноді щось вичитував. А коли дійшов до сторінки 243, так здригнувся, що ледь не впустив книжку на підлогу.

Цілий розділ про Доміні Канес!

«Господні Пси, — було там написано, — суперечливий у своїй суті чернечий орден; ченці цього ордену присвячують своє життя приготуванням до Судного дня, коли Ісус Христос удруге прийде на землю і покарає мертвих та живих».

Роберт читав про Судний день у шкільному підручнику «Релігія, світогляд, етика». Ісус був певний, що Судний день близько, ще коли сам жив. Дві тисячі років тому. Ранні християни так само вірили, що Судний день може настати будь-якої миті. Скажімо, завтра. Можливо, наступного року. Отак прочекали вони його аж дві тисячі літ.

Орден Доміні Канес був заснований ченцями, які вважали себе покликаними допомогти Господу й Ісусові Христу прискорити настання Судного дня.

Для досягнення мети — загибелі світу — годилися усі засоби.

Мета виправдовує засоби, як то кажуть.

Якщо мета поставлена висока, то байдуже, як її досягнути.

Орден Доміні Канес колись давно володів старовинною прикрасою. Вона була схована в тріщині з тильного боку хреста, який дістався їм у спадок від жіночого монастиря в Римі.

«Кулон-трикутник!» — здогадався Роберт.

Ченці Доміні Канес поклали коштовність у скриньку з найшляхетнішого золота, оздоблену пурпуром та шовком, і зберігали як святиню. А за кілька століть монастир захопили вікінги — бородаті варвари з засніженої країни на півночі. Вікінги пограбували монастир, забрали всі коштовності й украли скриньку з найдорожчою реліквією.

Yesssss!

Вікінги! А якщо бути точнішим: Бйорн Залізний, Галльстейн і Раґнвальд Кривавий Зуб.

Роберт втупився поперед себе невидючим поглядом. Раґнвальд Кривавий Зуб забрав прикрасу з собою; спершу до Норвегії, а потім — у могилу. А інша така сама прикраса залишилася у закинутих катакомбах…

Анґеліна одягнула йому ту прикрасу на шию.

Невже він справді наткнувся у підземеллі на ченця ордену Господніх Псів? І не просто на ченця, а на ченця, котрий вважав, що має право вбити, якщо це необхідно задля Бога… Вочевидь, за кулоном-трикутником, який опинився в нього на шиї, і полювали ченці. Мабуть, гадали, що це така сама коштовність, яку поцупили в них вікінги!

«Ще добре, що вони в Римі за нею полювали, а не тут», — подумав Роберт.

ГОСПОДНІ ПСИ Ніч

Бліда важка повня висіла в небі.

Вони запаркувалися між невеликою вантажівкою і скутером на вулиці перед багатоповерхівкою, де мешкав Роберт. Вони змінили авто. Лючіо був певний, що Роберт щось запідозрив.

Інші ченці вважали Лючіо аж надміру обережним. Те, що Роберт кілька разів приглядався до авта з затемненими вікнами, зовсім не мало б означати, що він відчував за собою стеження. Жодних підстав для Робертових підозр наче б не було. Але Лючіо наполіг на своєму. Треба змінити автомобіль. Блакитний цього разу. З затемненими вікнами.

Лючіо сидів на пасажирському місці. Валентино — за кермом. Решта спали хто де: одні — в готелі, інші — в кам'яних келіях, які їм виділили на час деякі норвезькі монахи. Лючіо сподівався спокійної ночі, але пильності не втрачав: не можна дати малому жодного шансу вислизнути з їхніх рук під покровом темряви. Роберт розумний хлопець. Тут і сумніву немає. Справжній приватний детектив. Дані з Робертового комп'ютера й прослуховування його телефону свідчили, як багато хлопчисько вже довідався. Ультіма Туле. Доміні Канес. Напад вікінгів на місто Луну. А яку мережу контактів він створив! Священики, парапсихологи, професори… Іноді Лючіо думалося, що Роберт знає про амулет більше, ніж він сам.

Лючіо знав, що стане ченцем, ще як був малим хлопчиком. Він любив монастирську атмосферу, йому подобалась цілеспрямованість монастирського життя. До того ж орден Доміні Канес не був схожий на всі інші чернечі ордени. Доміні Канес були обрані для священної місії. Господь потребував помічників на землі. Помічників, які в разі потреби радо пожертвували б своїм життям заради Бога. Лючіо, немов мурашка, працював на благо спільноти. Можливо, він не завжди розумів велич, задля якої докладав стільки зусиль, але хто її, зрештою, розумів? Хіба розуміє мураха, де найпотрібніша в мурашнику саме її ялинова хвоїнка? Відповіді на деякі запитання варто залишити тим, хто має ширше видноколо і глибше розуміння світу.

Ще новіцієм, — коли проходив випробувальний термін перед складанням чернечої обітниці, — Лючіо засвідчив свою ретельність та відданість справі. Абат і кардинал дуже швидко оцінили надзвичайні чесноти молодого Лючіо. Тому його рано залучили до спеціально тренованого таємного загону, який орден за потреби висилав для виконання особливих завдань. Піхотинці Господа. Господні Пси. Вони сумирно виконували свою місію — наближали Судний день.

Лючіо та Валентино спали по черзі. Година сну — година стеження. Вулиця тиха й безлюдна. У багатоповерхівці майже всі вікна темні. Лючіо точно знав, за яким вікном спав Роберт. У лівому навушнику він чув важке, розмірене дихання хлопчика. У правому — тихе посопування Робертової мами. Темрява й монотонні звуки заколисували. Однак Лючіо не мав права задрімати.

Близько п'ятої ранку з'явився поштар. Лючіо провів його поглядом. Він під'їжджав на велосипеді до під'їздів, на кілька хвилин зникав у будинку і їхав далі. Десь перед восьмою з під'їзду підстрибом вибіг Роберт. Лючіо розбудив Валентино. Судячи з ранця на спині, Роберт поспішав До школи. Вони об'їхали школу й стали на протилежному боці вулиці. Шкільне подвір'я лежало перед ними, як на долоні.

Лючіо не розумів логіки в поведінці Роберта. Що він надумав? Де заховав амулет? Навіщо відвідує усіх цих людей? Роберт немов провадив власне, дуже приватне, законспіроване слідство. Але ж це неможливо! Що він може вистежувати? Він уже ж має амулет! Лючіо нічого не розумів.

І це його сердило.

Розділ X Смерть

«Дивно!» — подумав Роберт.

Учора був автомобіль кольору мокрого асфальту з затемненими вікнами, який впав йому в око. Сьогодні — блакитний. Теж з затемненими вікнами. Він помітив його, коли вибігав з дому, кваплячись до школи. Авто стояло трохи віддалік на вулиці — між вантажівкою та скутером. А тепер онде видніється за шкільним подвір’ям.

Навряд чи те саме авто.

Роберт спробував зазирнути досередини, коли проходив повз нього, але побачив лише власне відображення. І все ж йому здалося, ніби в салоні хтось сидів. Він не міг цього знати. Просто вчував якимось шостим відчуттям.

Дурниці, дурниці, дурниці.

Насправді ж, усе дуже просто. Якщо налаштувався помічати червоні автомобілі, то всюди ввижатимуться самі лиш червоні авта.

Після останнього уроку Роберт і Свейн разом подалися додому, продовжуючи вчорашню дискусію про спіритизм.

Свейн вважав смерть кінцевою станцією. Коли людина вмирає, то вже вмирає, назовсім. Якою та смерть не була б. Тіло помирає. Думки — теж.

— А якщо це не так, — заперечив Роберт. — Уяви, ніби душа живе далі після смерті тіла.

— У який спосіб? — запитав Свейн.

— У будь-який!.. Незалежно від тіла.

— Пхе!

— Може, примара — це образ, який зуміла колись створити душа, щоб ми, живі, могли її побачити. Можливо, душа намагається показатися нам такою, якою сама себе запам’ятала, коли ще жила в тілі?

— У такому випадку мільйони душ весь час літають навколо нас.

— Або ж тільки деякі з них… Ті, що чомусь залишилися тут.

— Чому?

— Хіба я знаю? Бо не змогли потрапити до царства мертвих? Може, не здогадуються, що вже померли і просто… чекають.

— Чекають? На що чекають? Чи на кого?

— Кажу ж, не знаю! — роздратовано вигукнув Роберт.

Далі друзі йшли мовчки.

— Як тоді бути з твоєю бабусею? — раптом озвався Роберт.

— А що таке з моєю бабусею?

— Ти ж казав, що бачив її. Уже після її смерті… Як ти міг її бачити, якщо не віриш у таке?

Свейн зупинився, мов укопаний. Він довго мовчав, аж, зрештою, сказав:

— З бабусею — то інакше… Я не знаю, що саме бачив. Може, то було бабусине відображення, яке дивним чином зависло в нашій гірській хатині.

— Відображення?

— Ну, як картинка на диску — записав і можеш переглядати. То була не бабуся, а лише її зображення.

Роберт замислився. До такого він не додумався. А якщо Анґеліна була відображенням дівчинки, яка жила сотні років тому?

Але ж вони розмовляли! Як картинка може відповідати за запитання?

Мама приготувала на обід рибні фрикадельки в білій підливці. З креветками. І карі. Робертові смакували рибні фрикадельки в білій підливці з креветками й карі.

Раптом мама, з повним ротом, почала сміятися.

— Ото вже я! Безнадійна!

— Я знаю, — усміхнувся Роберт.

— Не повіриш, я забула повернути позичений телефон, коли забирала свій з ремонту!

— Ну то можеш тепер телефонувати сама собі…

— Заїду в майстерню завтра.

— Мамо? — озвався Роберт, коли вже наївся по саму зав’язку.

— Мгм?

— Ти щось чула про Доміні Канес?

— Доміні-хто? Книжка? Фільм?

— Чернечий орден.

— Ти маєш на увазі домініканців?

— Ні! Доміні Канес. Це означає Господні Пси.

— Уперше чую.

— Саме ченця того ордену я зустрів у катакомбах.

Мама перестала жувати.

— Він мав перстень з символом — хрест та ікло. Тому я знаю, що він з того ордену.

— Роберте…

— Це правда! Можеш сама перевірити в інтернеті!

— В інтернеті багато чудасій віднайдеться. Не все там є правдою.

— Це давній-предавній орден, мамо. Справжній. Знаєш, яке їхнє призначення. Вони…

— Більше про це ані слова!

— Гаразд, але їхнє покликання — допомогти Богові прискорити Судний день. Загибель світу.

— Досить!

— Але…

— Не хочу нічого й чути! Гадаю, це не пов’язано з отою Анґеліною?

Священиця Вібека Віллюм була присадкуватою, повнотілою жінкою, з надто великими окулярами й вогненно-рудим волоссям. Вона відчинила Робертові двері, весело сміючись.

— Як приємно! — вигукнула вона.

Ще в передпокої Роберт здогадався, що Вібека Віллюм пекла булочки.

Вони ввійшли до вітальні.

Вібеці було дуже цікаво почути про Робертові пригоди. Хлопчик розповів про подорож до Рима й про те, що трапилося у катакомбах. Про Анґеліну не обмовився і словом. Не мав жодного бажання заводити ще одну дискусію, була вона насправді чи ні.

— І там ти знайшов малюнок на стіні? Око з хрестом усередині?

— Так. А ще рибу. Тобто зображення риби, видряпане в камені.

— Символ ранніх християн. Але ти це, мабуть, і сам знаєш.

— Знаю… То ви знайшли щось про той символ? Око з хрестом?

Вібека Віллюм вийняла зі стелажа книжку й розгорнула її на закладці.

— Цей символ ти мав на увазі? — запитала вона.

Роберт ледь не скрикнув, вражений.

— Той самий знак! — вигукнув він і показав фото в своєму мобільному телефоні.

— Око святого Горація, — кивнула Вібека.

Роберт здригнувся. І сам не знав, з чого б це.

Око святого Горація…

Горацій? Де він вже чув це?

— Що таке око святого Горація?

— Горацій був римлянином і жив у III столітті. Мав фах чинбаря, вичиняв шкіри тварин. Молодим брав участь у переслідуванні християн. Але згодом, у зрілому віці, навернувся у християнство, став побожним і вченим чоловіком, а кілька століть по тому його проголосили святим.

— За які заслуги?

— Вважалося, що він був своєрідною з’єднувальною ланкою між звичайними людьми та Ісусом Христом.

— Хоч сам колись переслідував християн?

— В усіх нас закладена можливість до навернення в істинну віру, можливість залишити свої гріхи в минулому й віддатися служінню Отцю небесному…

— Розкажіть про символ! — урвав тираду Роберт, побоюючись, що Вібека Віллюм надто захопиться і виголосить цілу недільну проповідь.

— Ага, символ… Око святого Горація. Хрест в оці. Гербом чинбаря Горація (сьогодні це назвали б логотипом) було око. Цей знак він ставив на усіх вичинених шкірах. Згодом хтось додав до ока ще й хрест. Цей символ церква перестала використовувати ще 600–700 років тому. Але тривалий час в епоху Середньовіччя око святого Горація символізувало навернення грішників у християнську віру, бо ж і сам Горацій з грішника став віруючим. Ось, можна побачити…

Вібека Віллюм знову підійшла до книжкових полиць і вийняла стару книжку в шкіряній палітурці.

— Цій книзі вже сто років. Давня грецька версія старовинного трактату «De fide ad Gratianum Augustum», написаного ще в IV столітті отцем церкви Амвросієм Міланським. Тут він розповідає історію Горація (до речі, ще задовго до проголошення його святим), подаючи її як повчальну спонуку до наслідування.

— Що там написано?

Вібека Віллюм прокашлялася.

— Мені доведеться на ходу перекладати норвезькою, то вже потерпи трохи мою повільність:

У Римі в той час жив чинбар на ім’я Горацій. У юності він був запеклим ворогом християнського вчення і разом з іншими собі подібними регулярно переслідував та вбивав римлян-християн. Про раніше життя Горація ми знаємо з листа, якого він написав у старості:

— … у бездумному юнацькому віці, — закінчив фразу Роберт.

— Так, правильно, — пробурмотіла Вібека Віллюм, глянула на текст, тоді знову на Роберта. — То ти вже читав цього листа раніше?

— Мабуть… Тільки де? І коли? Не пам’ятаю. Але ця історія мені знайома. Я її знав… А потім забув…

— Як вже мовилося, Горацій став благочестивим і побожним чоловіком, який виправив помилки молодості. А за багато сотень років католицька церква оголосила його святим. Він — живе свідчення того, що людині все під силу, треба тільки обрати правильний шлях.

— Але Горацій видряпав на стіні саме лиш око…

— І що?

— Звідки в оці з’явився хрест?

— Ти дуже уважний, Роберте. Хрест, мабуть, пізніше додав якийсь християнин. А може, й сам Горацій прийшов до катакомб уже в похилому віці?

Дві думки застрягли в Робертовій голові, змушуючи серце гупати й тріпотіти. Він втупився непорушним поглядом поперед себе.

— Щось сталося? — стривожено запитала Вібека Віллюм.

— Ні-ні, — пробурмотів Роберт. — Просто мені здається, що все було трохи не так.

Думки шалено крутилися в голові, ніби в центрифузі пральної машинки.

Юна черниця, замурована в катакомбах… Та це, напевно, Анґеліна!

Друга думка була ще більш хвилюючою:

«Я норвег, — думав Роберт. — Юнак, тобто отрок. А Норвегія — це Ультіма Туле. Якщо прадавнє пророцтво правдиве, то, мабуть, я і є тим отроком з Ультіма Туле!»

ГОСПОДНІ ПСИ Наказ

— Ми тупцюємо на місці, — пригнічено сказав Лючіо.

Він розмовляв по телефону з кардиналом. Послідовно, пункт за пунктом, викладав усе, що трапилося останніми днями. Ходіння назирці за Робертом і його мамою. Проникнення до помешкання. Стеження.

Кардинал говорив м'яко, однак вчувалося його нетерпіння.

— Ви повинні знайти амулет, — раз по раз повторював він.

— Ми робимо все можливе, отче.

— Замало робите, Лючіо!

Гострі, погрозливі нотки закралися у голос кардинала.

— Мені шкода!

— Бог розгнівається, якщо ви не знайдете коштовність, — вів далі кардинал. — Бог покладається на тебе. Як і я покладаюся…

Лючіо заплющив очі.

«Я ось-ось зраджу сподівання Господа, — подумав він. — Не лише кардинала… Не лише ордену… Але й самого Бога…

Він не мав на це права.

— Іноді… — мовив кардинал, і голос його знову пом'якшав і потеплів, став таким, яким його знав Лючіо. — Іноді ми повинні зробити те, що вкрай необхідно. Навіть якщо це нам не подобається.

— Необхідно, отче? — розгублено перепитав Лючіо.

— Так, необхідно! В ім'я Бога! — рішуче сказав кардинал і поклав слухавку.

Іноді ми повинні зробити те, що вкрай необхідно.

«Я не підведу, — подумав Лючіо. — Зроблю усе, щоб знайти амулет. Абсолютно все!»

Розділ XI Сеанс

— Більшого безглуздя я ще в житті не чув! — сказав Свейн, щиро регочучи.

Роберт мовчав. Він щойно довірив другові свою теорію.

Вони прямували до медіума, яка мала допомогти налагодити контакт Роберта з Анґеліною.

— Якщо я правильно тебе зрозумів, — знову озвався Свейн, трохи вгамувавши свій сміх, — ти вважаєш, що тебе — Роберта! — згадали в давньому пророцтві? Ти отой оброк з Ультіма Туле? Ти?

— Не оброк, а отрок! Так… я… Але я не казав, що так вважаю. Я сказав: а якщо це правда… можливо… це… правда…

— Якого дідька саме ти — з-поміж усіх людей на світі — мав стати героєм тисячолітнього пророцтва?

— Ну, не знаю.

— Послухай себе! Хіба не чуєш, як по-дурному це звучить?

— Та…

— Де ця Ультіма Туле, до речі?

— Тут. На півночі. Це — Норвегія.

— Ага! Хто б сумнівався… Оце збіг! — Свейн знову засміявся. — Оброк з Ультіма Туле.

— Але якщо Анґеліна — справді ота черниця, яку святий Горацій загнав до смерті й замурував у катакомбах, то…

— …то ти і є той оброк — перепрошую, отрок! — урвав друга на півслові Свейн. — Роберте! Отямся!

Роберт зітхнув. Важко. Свейн мав рацію. Усе це скидалося на справжню маячню.

— Щось ви надто юні для спіритичних сеансів!

Медіумом була жінка маминого віку. І не дуже схожа на свою світлину в газетному оголошенні. На фото вона більше скидалася на циганську королеву. А насправді мала вигляд анемічної вуличної торговки з розпатланим волоссям та бляклими очима. Вона скептично міряла поглядом хлопчаків у щілину прочинених дверей.

— Надто юні? Це добре! — полегшено зітхнув Свейн. — Тоді побачимося… За кілька років!

Роберт схопив його за рукав.

— Я не знав, що існує вікове обмеження у спілкуванні з душами померлих, — сказав він до жінки, витягаючи з кишені кілька банкнот.

Медіум відчинила двері, висмикнула гроші з Робертової долоні й завела хлопців до помешкання.

— Тільки ж нікому ні слова про те, що були тут! — застерегла жінка.

У вітальні сиділи ще дві жінки, пили червоне вино й дивилися телевізор. Вони солодко заусміхалися до Роберта й Свейна.

— Я читала про тебе в газеті. Яка ж це була газета? Здається, «Дагбладет»? — сказала медіум. — Коли ти зателефонував, я відразу згадала. Це ж тебе засипало в катакомбах?

— Так.

— Тому ви прийшли до мене?

— Я… — Роберт зам’явся.

— Не бійся нам зізнатися, — заспокоїла медіум. — Ми знаємо, не все є таким, як вважають інші.

— Я декого зустрів там, у підземеллі.

— У катакомбах?

Роберт кивнув.

— Її звуть Анґеліна.

— Анґеліна… Гарне ім’я.

— Я гадаю, вона примара…

Навіть у сутінках Роберт помітив, як три жінки перезирнулися.

— І тепер ти хочеш увійти в контакт з Анґеліною? — запитала медіум.

— Якщо це можливо. Я ж не знаю, чи вона мертва.

— Усе можливо. Але чи ти певен, що насправді цього хочеш?

— Якби не хотів, не прийшов би.

— Знаєш, що таке спіритичний сеанс?

— Розмова з мертвими.

— Правильно. Ми, що маємо такі здібності, уміємо відкривати канали до царства мертвих. Там запитуємо в мертвих і передаємо відповіді їхнім коханим та рідним, які залишилися жити на землі.

— Покійники, сподіваюсь, сюди не приходять? Ну… у тілі? — поцікавився Свейн. — Лише розмовляють?

— Не хвилюйся, — усміхнулася медіум. — Вони розмовляють через мене…

Одна з жінок вимкнула телевізор. Друга почала запалювати цілий ліс свічок. Вимкнула верхнє освітлення. Вітальня миготіла відсвітами вогників. Медіум пов’язала на голову хустку. Вона сіла за круглий стіл, і всі взялися за руки.

— Тепер заплющмо очі, — звеліла медіум тихим голосом, — і відкриймося для мертвих!

Так вони сиділи довгий час. Роберт відчував, як долоні жінок по обидва боки ритмічно стискали його руки. Хлопець не знав, як це воно — відкритися для мертвих, але старався. Йому було моторошно на душі, він глянув на Свейна, який мружився і почувався дуже некомфортно.

У глибині кімнати почувся низький, незрозумілий звук. Немов дзвін далеких-далеких церковних дзвонів.

Медіум щось тихо бурмотіла. Нерозбірливі слова. То скидалося на черевомовлення. Вона гойдала головою, вимальовуючи нею кола. Раптом відкинула голову назад.

— Ppppppppppppґґгггг! — пророкотала вона.

Принаймні Робертові так почулося.

Ррррррррррррґґгггг!

Майже… нелюдським голосом.

Свейн широко розплющив очі. Налякано подивився на Роберта. Самими лиш губами безгучно щось запитав, але Роберт його не зрозумів, лише здогадався, що мала б означати Свейнова міміка: «Утікаємо?»

— Кханді цтхулгу зхач харелун! — вигукнула медіум.

Гучно, пронизливо.

— Це — мова мертвих, — прошепотіла жінка, що сиділа ліворуч від Роберта.

Мова мертвих? Хіба покійники мають свою мову?

Роберт відчув, як йому пересохло в роті.

— Акх аллам гахл хтоу альх зюллох!

— Вона в трансі, — пояснила жінка ліворуч.

— Ааааанґеліноооо! — заволала медіум. — Ти тут, Анґеліно? Анґеліно, згах магль акчі аллам!

Холодний повів протяв кімнату. Заблимали свічки.

— Анґеліно — мазх вагль зхач! — мовила медіум.

— Вона умовляє Анґеліну прийти до нас, — пошепки пояснила жінка ліворуч.

— Анґеліно, душе у царстві мертвих! Зваахз кегль зух, я кличу тебе, Анґеліно, альх зюллох цтгулгу зхач харегм, тут є хтось, хто хоче поговорити з тобою, згач магль акчі, подай нам знак, Анґеліно!

Тепер Роберт відчув повів теплого вітерцю.

— Вона тут, — мовила медіум.

Роберт роззирнувся навколо, але нікого не побачив. Відчував лише дивний, теплий подув вітру.

— Тепер можеш з нею говорити, — прошепотіла жінка ліворуч.

— З Анґеліною?

— Так. Вона тут.

— Але я її не бачу.

— Вона невидима. Однак може розмовляти через свого медіума.

Роберт глянув на медіума, яка сиділа з напіврозтуленим ротом. Очі їй закотилися, видно було тільки білки.

— Анґеліно? — запитав Роберт.

Медіум смикнулася на стільці.

— Слухаю… — озвалася вона раптом тоненьким дитячим голоском.

— Це ти, Анґеліно?

— Звісно, я.

— Де ти?

— У царстві мертвих.

— Що ти там робиш?

— Чекаю… Щоб іти далі.

— Я маю запитання. Це я отрок з Ультіма Туле?

Пауза. Свейн тихо захихотів.

— Ти тут, Анґеліно?

— Звісно. Я тут!

— Це я отрок з Ультіма Туле?

— Гм… Звідки? Імовірно, наскільки мені відомо. Еге ж… Цілком можливо. Так… Мабуть, так і є.

— Анґеліно?

— Що?

— Як нам вдається розмовляти з тобою?

— Про що ти?

— Ми ж говоримо норвезькою?

Пауза.

— Коли ти встигла вивчити норвезьку мову, Анґеліно?

— Я не розмовляю норвезькою.

— Але ж зараз ми говоримо саме норвезькою!

— Ну так… бо медіум…. Перекладає… мої думки…

— Пригадуєш нашу останню розмову?

— Звичайно.

— Як вона відбувалася?

— Не чіпляйся до слів, Роберте!

— То була не Анґеліна!

Роберт зі Свейном поверталися додому. З сеансу від медіума.

— Хто ж тоді? — запитав Свейн.

— Та дама все вигадала! Хтозна, чи й сама вірила в свою балаканину. Мабуть, просто хотіла заграбастати мої грошики.

— Звідки ти знаєш?

— Я здогадався, коли вона заговорила норвезькою. Уявляєш — норвезькою! Анґеліна ніколи не знала норвезької мови. Ми не розмовляли з нею жодною мовою.

— Як же тоді спілкувалися, смію запитати?

— Обмінювалися думками.

— Думками? У який спосіб?

— О, мені не під силу пояснити. Просто знаю, що та медіум усе вигадала про Анґеліну. Придумала всю розмову. Коли я запитав, чи я є тим отроком з Ультіма Туле, вона не зрозуміла, про що йдеться. Справжня Анґеліна зрозуміла б. Медіум нас обдурила.

— Майстерно принаймні. Ти чув дивні звуки? А холодний і теплий протяг відчув?

— Аякже. Але подумай сам, як важко зорієнтуватися у темряві. Звуки — очевидно, запис. Холодного й теплого вітру надмухало вентилятором.

— Ну так, — пробурмотів Свейн.

— Дивина в іншому, — тихо сказав Роберт. — Я майже фізично її там відчував.

— Кого? Анґеліну?

— Так. Але не тоді, коли медіум промовляла. Вона блефувала… І все ж я відчував її… присутність. Відчував, що вона там була разом з нами.

Свейн приречено зітхнув.

— Роберте! Trust mе! Її там не було!

Розділ XII Сага про Раґнвальда

Роберт саме попрощався зі Свейном і підходив до свого під’їзду, коли задзвонив мобільний телефон. Телефонувала Інґеборґ Мюкле. Голос мала дуже збуджений.

— Роберте! Я знайшла її!

— Кого знайшли?

— Вона лежала в підвалі, у запаснику Фонду старожитностей, — Інґеборґ навіть не слухала хлопця. — Сага, Роберте! Сага! Стародавній пергамент! Дослідники ніколи не сприймали всерйоз існування «Саги Раґнвальда». Вважали її вигадкою, такою собі казкою. Але ось я знайшла давній пергамент! Оригінал! Текст Саги!

Якусь мить Роберт вражено мовчав.

— І про що там ідеться?

— Я ще не встигла багато прочитати. Письмо нерозбірливе, та й написано давньонорвезькою мовою. Прочитання забирає купу часу. На першій сторінці намальовані такі самі символи, що й на скриньці, яку знайшла твоя мама у Бурґюнні: анкх, ty і хрест!

Роберт відразу згадав ті символи:

— А ще гьовдінґ Раґнвальд Кривавий Зуб щось написав про прикрасу, власницею якої монахи називали святу діву, і що там чогось бракує…

— Кулон-трикутник! — вигукнув Роберт.

— Власне! Він, щоправда, ні словом не згадує про Луну. Певно, вважав захоплене місто Римом. З того, що я поки зуміла розшифрувати, можна зрозуміти, що Раґнвальд і вікінги знали про особливість прикраси.

— Я вже майже вдома. Чи могли б ми з мамою навідатися до вас?

— Звичайно! Приходьте! Буду рада вас бачити! Мені потрібна допомога твоєї мами в перекладі тексту. Я у своєму кабінеті в Фонді.

— Ми скоро будемо!

Роберт хутко вибіг нагору сходами. Знахідка Інґеборґ Мюкле була справжнім проривом у розслідуванні! Прикраса, яка належала святій діві…

Хлопчик нараз зупинився, мов укопаний.

Свята діва…

Йому аж морозом сипонуло поза шкіру.

Чому він не здогадався про це раніше? Чому був таким дурним? Якщо він є тим отроком з Ультіма Туле… Як би неймовірно це не звучало…

Якщо він дійсно юнак із давнього пророцтва…

Якщо прикраса в нього на шиї є частиною Священної Зірки…

Якщо Анґеліна є тією загнаною у катакомби черницею…

То все це означає…

Звісно ж!

Анґеліна!

Анґеліна не випадково з’явилася у катакомбах! Не випадково опинилася там разом з Робертом. І аж ніяк не випадково одягнула йому на шию прикрасу.

Анґеліна була не просто юною черницею, яку Горацій і осатаніла юрба загнали в катакомби й замурували там. Замурували, щоб заморити до смерті.

Анґеліна була ще й незайманою, непорочною представницею Євиного роду. Святою дівою…

Анґеліна була стражем прикраси.

У давньому пророцтві мовилося про неї і про Роберта!

Роберт насилу ковтнув клубок, який підкотився йому до горла. Якщо пророцтво правдиве, то Анґеліні потрібні обидва кулони-трикутники. Потрібні для того, щоб врятувати світ від погибелі…