Таємниця катакомб

~~~

Головний астроном Сюзі Лі підняла голову від комп’ютера й нервово провела пальцями по волоссю.

— Уже готові нові обчислення? занепокоєно запитав колега.

Вона кивнула.

— Усе підтверджується?

Сюзі знову кивнула.

— Наскільки все серйозно?

Сюзі Лі мусила прокашлятися, перш ніж відповісти хрипким голосом.

— Обчислення показують, що комета з вірогідністю 99,9 відсотків зіткнеться із Землею. Розмір комети і її швидкість, — вона затнулася на мить. — Усе свідчить, що зіткнення матиме катастрофічні наслідки. Життя на Землі зникне. Коли 65 мільйонів років тому велетенський астероїд упав на нашу планету, вимерли динозаври. Зіткнення з цією кометою набагато загрозливіше. Ніхто не виживе. Ні люди, ні тварини. Не знайдеться жодного місця на Землі, де можна було б заховатися. Комета просто знищить земну кулю.

Голос їй зірвався. Вона глибоко вдихнула і мовила:

— Це кінець світу. Судний день.

Розділ I Ченці

— Мамо!

Роберт на ходу скинув з себе черевики й кинувся у вітальню.

— Мам, я зрозумів…

І раптом… побачив маму, прив’язану до стільця.

Він став, наче вкопаний.

Мама? З неприродно розширеними очима. Прив’язана до стільця. З тугим кляпом у роті.

Очі бачили картину, але мозок відмовлявся її сприйняти.

Немов у фільмі. Не зовсім по-справжньому.

— Мамо? — затинаючись, пробелькотів хлопчик.

Її очі. Сповнені жахом. Вона затрусила головою. Ніби хотіла щось йому сказати.

Застерегти його.

Біжи! — волав її погляд. Біжи, Роберте! Утікай!

А тоді Роберт помітив їх.

Їх не видно було за дверима. Вони були вдягнені в звичайний одяг, але Роберт миттю збагнув, хто це.

Ченці.

Доміні Канес!

Господні Пси!

Роберт різко обернувся. Треба тільки вибігти в передпокій, звідти — у міжквартирний коридор і покликати на допомогу. Сусіди відразу повідчиняють двері. Поліція прибуде за кілька хвилин.

Але він не встиг.

Один з ченців стояв просто за його спиною. Мабуть, ховався у Робертовій кімнаті.

Обличчя холодне. Застигла маска без жодних емоцій.

Ченці вивели їх із будинку й посадили до мікроавтобуса з тонованими вікнами.

І мама, і Роберт мали кляпи в роті. Заведені за спину руки обмотали клейкою стрічкою.

Маму посадили в самому кінці автобуса, Роберта — перед нею. По обидва боки від них сіли ченці.

На очі пов’язали шарфи.

«Щоб ми не бачили, куди нас везуть», — подумав Роберт.

Мікроавтобус рушив з місця.

Роберт не знав, скільки часу вони їхали. Він сидів, стиснений з обох боків ченцями. Ним мотляло вперед і назад від руху авта. Їхали вони в місто чи з міста? У перші хвилини Роберт намагався пильнувати за кожним поворотом, уявляючи вулиці й квартали. Але майже відразу втратив орієнтацію.

Дуже швидко його загойдало. Він спробував думати про щось відсторонене. Марно. Слина наповнила рот.

«Тільки б не виблювати, тільки б не виблювати», — промовляв він про себе, як заклинання.

Роберт жував кляп, щосили боровся зі спазмами в шлунку.

Ченці глухо мовчали.

Від них віяло дивним запахом. Не бридким. Але якимось незвичним. Солодкавим. Схожим на запах ладану.

Тільки б не виблювати, тільки б не виблювати.

Нарешті авто зупинилося. Скільки часу вони їхали? Довго. Важко сказати точно.

Роберт почув, як відсунулися бокові двері. Повів свіжого повітря. Один із ченців схопив його й виволік назовні. Він чув мамин схлип.

Їх вели подвір’ям. Під ногами хрумтів гравій. Скрипнули, відчиняючись, двері. Ченці заштовхнули їх у якесь приміщення з застояним повітрям. Тхнуло старою, вогкою пліснявою. Далі — униз довгими сходами. В обличчя війнуло холодом. Відчинилися важкі двері.

Аж тоді вони зупинилися.

Прийшли.

Хтось розрізав стрічку на руках, вийняв кляпи й зняв пов’язки з очей.

Роберт з мамою опинилися у старовинному льосі. Кам’яні колони підпирали стелю. У підземеллі панувала сутінь. Пітьму освітлювали тільки миготливі факели на стінах.

— Роберте, — прошепотіла мама. — З тобою усе гаразд?

Роберт не відповів. А що казати?

Він роззирнувся. Ченці відступили крок назад, стояли з похиленими головами.

Один чоловік вийшов з тіні колони.

Роберт здригнувся.

— Роберте? — стривожено мовила мама. — Що таке, Роберте?

Хлопець не зміг видушити з себе відповідь. Слова застрягли в горлі.

То був він.

Чернець.

Чернець з катакомб.

Тепер він не мав на собі чернечої ряси з каптуром. Але Роберт упізнав його. Палаючі очі. Перстень.

Той самий чоловік! Роберт не мав ані крихти сумніву.

Як і тоді в катакомбах, чернець повів рукою від чола до живота, а тоді — від плеча до плеча.

Перехрестився.

— Christi crux est mеа lux, — тихо проказав чернець. — Ad mаіоrеm Dei gloriam.

— Амінь, — хором відгукнулася решта.

Чернець ступив крок до Роберта.

— Що ж, Роберто… Ось ми й знову зустрілися.

Він говорив ламаною англійською, але Роберт чудово його розумів.

— Who are you? — скрикнула мама. — Хто ви? Чого вам від нас треба?

— Мовчи, жінко! — суворо відрізав чернець, але потім голос його пом’якшав: — Ми вас забрали до себе в гості, бо потребуємо вашої допомоги.

— У гості? Та ви нас викрали! — гнівно вигукнула мама. — Вивезли силою! Ви…

— Тихо! — владно урвав її чернець.

— Хто ви?

— Це ченці ордену Доміні Канес, мамо, — озвався Роберт. — Господні Пси…

Лючіо кивнув.

— Нам відомо, що ти шукав інформацію про нас у інтернеті. Але як ти довідався, до якого ордену ми належимо?

Роберт кивнув на каблучку ченця. З хрестом та іклом.

— Моє шанування! — мовив чернець. — Я — Лючіо. Я смиренний служитель Бога Отця, всемогутнього Творця неба й землі. Я — його знаряддя, його раб.

Роберт і мама мовчали.

— Нам потрібна ваша допомога, — повторив чернець. — Напевно, ви не розумієте, чим можете допомогти.

— Ні, не розуміємо, — погодилася мама.

«Вони шукають прикрасу», — подумав Роберт.

— У вас є те, що належить нам, — сказав чернець.

— Що такого ми можемо мати, що належить вам? — здивовано запитала мама.

— Не роби з нас дурнів, жінко! Ти чудово знаєш, що ми шукаємо!

— Ні… І Роберт не знає.

— Можеш і далі вдавати невідання. Але ми, зрештою, добудемо те, що шукаємо. Зажди так було!

— Що ви маєте на увазі?

— Ми знаємо методи добування правди, які не хотіли б тут застосовувати. Методи, які упродовж століть допомагали нам досягнути мети.

Роберт і мама переглянулися.

— Ти знаєш, про що вони говорять? — запитала мама.

— Прикраса… — прошепотів Роберт.

— Амулет?

Чернець зрозумів.

— Амулет! Де амулет?

— Це про них мовиться? Про амулети? — мама похитала головою. — Чому було відразу так не сказати? Ні я, ні Роберт не збираємося вдавати з себе героїв… Ми не маємо амулетів.

— Амулетів? — вражено перепитав чернець, а в льоху стало зовсім тихо.

— Ну так… Це ж за ними ви полюєте?

— Зажди! Ти сказала — амулети?

— Так.

— У множині? Ти кажеш про два амулети?

— Так… Дві трикутні прикраси…

Ошелешений чернець аж відступив крок назад.

— Де вони?! — рявкнув він. — Де зараз ці амулети?

ГОСПОДНІ ПСИ Розкриття таємниці

Два амулети.

Два!

Слава Господові!

Обидва амулети? Лючіо ледве вірив своїм вухам.

Отче небесний! Неймовірно!

Якщо мама хлопчика каже правду, то вони мають не лише прикрасу з катакомб, але й другу половину амулета, втрачену понад тисячу років тому в Луні — украдену вікінгами. Невже це справді він, Лючіо, є знаряддям Господа для здійснення стародавнього пророцтва? Невже він повернеться до монастиря не з одним, а з двома амулетами? І своїми руками наблизить Судний день — останній день світу, коли Ісус повернеться на землю, щоб вершити суд над живими й мертвими?

Лючіо перехрестився.

Він щораз більше впевнювався, що грає у команді, де суддею є ніхто інший, як Всевишній Господь. Що Бог веде його шляхом істинним. Бо чого ж його тоді послали на далеку Північ? До Ультіма Туле…

Кардинал — і сам Отець небесний — мали його в своїх планах.

Обидва амулети!

Тепер лише треба видобути правду з хлопчиська та його матері…

— Де амулети? — Лючіо вп'явся поглядом у Роберта. — Де ви заховали прикраси?

— Ми їх не ховали, — вперто торочив Роберт. — А передали далі.

— Брешеш!

— Гадаєте, я дурний? Навіщо мені брехати? У нас амулетів немає!

— Він каже правду, — втрутилася мама.

— То де вони?

— У Фонді старожитностей, — назву закладу Роберт назвав рідною мовою.

— Фонд… старих… житностей?

— Фонд старожитностей — це Collection of National Antiquities, відділення Історичного музею Норвегії, — пояснила мама. — Саме туди ми передаємо знайдені давні речі.

Лючіо доклав неймовірних зусиль, щоб не видати своєї розгубленості.

— Прикраси вже виставили для огляду в музеї?

— Ні. Спершу їх мають дослідити. Гадаю, до їхнього вивчення ще й не бралися.

— То ми вже можемо піти собі? — запитав Роберт.

— Піти?

— Амулетів ми не маємо, то навіщо нас тримати.

— Ні, ви не можете нікуди піти.

— Чому?

— З вами ще не закінчено…

Роберта з мамою знову завели до мікроавтобуса й посадили на заднє сидіння. Валентино рушив у напрямку центру Осло.

— Куди ми ідемо? — без угаву допитувалися Роберт і мама майже хором.

— А як ви гадаєте? — гаркнув Валентино; допитування діяли йому на нерви.

Чи вони геть дурні? Невже справді не розуміють, куди їх везуть?

Брат Драґо сидів позаду з ноутбуком. На сайті комуни міста Осло він знайшов кілька старих малюнків музею.

— Вхід для персоналу з тильного боку, — сказав він. — Там само — паркінг для автомобілів музейних співробітників. Це нам підходить, можна спокійно працювати.

— Сигналізація?

— Звісно. Але вона старого типу. Мабуть, музей не має коштів для модернізації. Відімкнемо її завиграшки.

Історичний музей був розташований у величезній жовтій кам'яниці, недалеко від Королівського замку.

«Та й сам музей схожий на замок, — подумав Лючіо. — Справжній палац. Розкішний фасад, ряди арочних вікон. Величава краса».

Вони припаркувалися упритул до одного зі шлагбаумів позаду музею. Двоє ченців, Альберто й Торре, вибігли східцями до службового входу, повитягали інструменти зі своїх спеціальних валізок, зламали замок на дверях. Один кивнув братові Драґо, щоб той від'єднав сигналізацію.

А тоді вивели з автобуса Роберта з мамою.

Розділ II Амулет

Ченці завели Роберта з мамою до темного музею.

«Нема чого бавитися у героя, — подумав Роберт. — Навіть заради стародавньої прикраси!»

Роберт не сумнівався, що вони з мамою правильно вчинили, зізнавшись, де перебуває коштовність. Якби змовчали, хтозна, що заподіяли б їм ченці.

Попри все йшлося ж тільки про якісь стародавні цяцьки…

Ченці веліли мамі провести їх коридорами. Вони зупинилися перед дверима з табличкою:

Майстерня консервації артефактів

Тут фахівці піклувалися про збереження старовинних знахідок: спершу чистили, а тоді обробляли спеціальними засобами, щоб якнайдовше зберегти їх для нащадків.

— Де амулети? — прошепотів чернець, який називав себе Лючіо.

— Я не знаю, — відповіла мама. — Я не працюю у цьому відділенні, тому не знаю, де і що зберігається.

Ченці хутко розсіялися приміщенням і заходилися шукати. Відчиняли шафки, витягали шухляди, заглядали в касетки й скриньки.

Однак прикраси ніде не було.

Раптом почувся якийсь звук!

Усі заціпеніли.

Охорона? Поліція?

Десь недалеко зачинилися двері.

Кроки відлунювали коридором.

Стихли. Перед дверима майстерні.

— Агов? — почувся жіночий голос.

Хтось обережно поторгав клямку. Прочинив двері на шпарку.

— Агов? Хтось ще тут працює?

Головний консерватор Інґеборґ Мюкле розгублено застигла на порозі.

— Що… тут… трясця… відбувається?

— Інґеборґ! — вигукнула мама Роберта. — Що ти тут робиш о цій порі?

Минуло кілька секунд, перш ніж Інґеборґ Мюкле впізнала Роберта і його маму.

— Я вивчала деякі давні манускрипти. Ми з Робертом виявили причетність гьовдінґа Раґнвальда до нападу на римське місто Луну. Але що ви робите тут? Тепер? Що трапилося? Хто ці люди?

— Вони полюють на прикраси, — пояснив Роберт.

— Тихо! — гаркнув Лючіо. — Де амулети?

— Амулети? — здивовано перепитала Інґеборґ. — Ах! Ви кажете про кулони-трикутники?

— Де?! — ще грізніше рявкнув Лючіо.

Інґеборґ Мюкле зрозуміла, що вибору немає. Вона повела їх довгими коридорами з консерваційної майстерні, де вони вже все перевернули догори дриґом, до дверей з табличкою:

Пані Мюкле відчинила двері своєю службовою карткою й увімкнула світло.

— Тут, — мовила вона, підходячи до широкої шухляди.

Витягла шухляду, вийняла звідти коробочку й поклала на столі посередині кімнати.

— Ось тут, — повторила вона й зняла накривку.

У коробці лежала прикраса, дбайливо загорнена в обгортковий папір.

Лючіо схопив коштовність, підняв до світла.

— Gratias tibi, Deus! — прошепотів він. — А де другий амулет? Де він?

— Другий? — затинаючись, запитала Інґеборґ. — Тут його немає.

— Де він? — рикнув Лючіо.

— Його відіслали назад, до Бурґюнна, де він був знайдений. Там відкрили місцеву історичну виставку в інформаційному центрі поряд зі ставкіркою. Кулон-трикутник — одна з виставкових атракцій.

ГОСПОДНІ ПСИ Плани

Бурґюннська ставкірка…

Лючіо не любив ставкірки. Хоч і будувалися вони як християнські храми для поклоніння Богові, але в них ще досі витав єретичний дух вікінгів. Немовби Одін та сонм прадавніх скандинавських богів ставав на перешкоді вірі в Ісуса Христа.

«Є щось у тих ставкірках дике й неприємне, — думав Лючіо. — Щось містичне й грізне. Вони нагадують сатанинські капища».

Удвох із братом Драґо вони знайшли в мережі карту, а на карті — Бурґюнн. Ставкірку треба було шукати на заході країни, у Вестланні. Чотири-п'ять годин їзди від Осло. Лючіо зиркнув на годинник.

— Будемо там уранці, коли відкриється виставка, — сказав він.

— А що з… — брат Драґо кивнув головою у бік трьох заручників.

— Хлопця візьмемо з собою. Він може стати в пригоді.

— Як скажеш…

— А ви з братом Торре облаштуйте нашу штаб-квартиру в готелі. Мусимо мати негайний доступ одне до одного, на випадок непередбачених ускладнень.

— Гаразд. Як бути з двома дамами?

— Пильнуй їх, доки не закінчимо операцію.

— А тоді?

— Гм… Потім подумаємо, що з ними робити…

Розділ III Ставкірка

Могутнім, темним силуетом здіймалася старовинна церква на тлі сонця, що сходило. Роберт, засліплений сонячним сяйвом, закліпав очима, глянув у вікно. Валентино саме підкотив мікроавтобус до церкви й зупинився. Десь неподалік гавкав собака.

Вони їхали всю ніч. І ось, нарешті, дісталися до місця призначення. Робертові стерпло все тіло. Він був наляканий і втомлений. Болів живіт. Що ті ченці, власне, намислили? Украсти коштовність з виставки посеред білого дня? Невже ніколи не чули про сьому заповідь Божу? Не вкради. Схоже, не надто вони переймаються заповідями… Не лише цією, іншими — теж.

Роберт ще раз глянув на ставкірку. Голови драконів на вершечку даху, немов хижі звірі з запіненими писками, шкірилися у криваво-багряне небо.

Мама й Інґеборґ Мюкле залишилися в Осло під наглядом двох ченців. Роберт нічого не знав про їхню долю. Вони ж не заподіють лиха мамі? Чи заподіють?

Я мушу повідомити поліцію!

Робертова мама важко дихала. Разом з Інґеборґ Мюкле їх ув’язнили в готельній кімнаті в Осло. Прив’язали до стільців. Литки туго примотали клейкою стрічкою до ніжок. Навколо талії — зав’язані вузлом грубі мотузки. На щастя, хоч руки залишили вільними.

Їх стерегли двоє ченців. Один скоцюрбився над ноутбуком. Другий дивився у вікно — стояв на чатах.

Решта ченців поїхало з Робертом до Бурґюнна, щоб викрасти другу прикрасу.

Господи, не дай їм скривдити мого хлопчика!

Схованими під одягом пістолетами ченці змусили жінок пройти повз рецепцію готелю. Ніхто не звернув на них ніякої уваги. Вони піднялися ліфтом на четвертий поверх, увійшли до номера, більше схожого на командний штаб. Комп’ютери, комутатори, карти, довідники. Робертову маму й Інґеборґ ретельно обшукали. Невже ченці підозрювали, що норвезькі жінки зазвичай ходять озброєні? Вони знайшли в Робертової мами один мобільний телефон, а другий — позичений у майстерні, який вона забула повернути, — не помітили. Мабуть, не сподівалися, що хтось може носити з собою два телефони одночасно.

Якби вона зуміла до нього дістатися, зателефонувала б у поліцію!

Історична виставка розташовувалася у сучасному інформаційному центрі, зовсім поряд зі ставкіркою, і відкривалася о десятій ранку. Було вже кілька хвилин по десятій. Четверо ченців разом з Робертом вийшли з мікроавтобуса й попрямували до інфоцентру. Ченці підштовхували Роберта перед собою.

— Туристи? Так рано? — защебетала дама за стійкою. Вона глянула на ченців, одягнених у джинси й футболки. Несміливо всміхнулася, ніби відчула щось непевне, але не могла второпати, що саме.

Кулон-трикутник та багато інших археологічних знахідок лежали в скляних вітринах. Місцеве історичне товариство зібрало на виставці знаряддя і зброю, брошки й гребінці, римські монети й прикраси.

Усі артефакти були підписані норвезькою, англійською, німецькою та французькою мовами.

— Лючіо! — вигукнув один з ченців, киваючи головою на узвишшя посеред зали.

Кулон-трикутник лежав на похилій фетровій підставці. Під прикрасою було написано:

Лючіо рішуче підійшов до вітрини й спробував підняти кришку. Але вона не піддалася.

— Перепрошую! — вигукнула дама за стійкою. — Заборонено…

І раптом вона замовкла. Ніби збагнула: все, що б вона казала чи робила, не має жодного сенсу.

Лючіо нетерпляче пошарпав скляною вітриною.

Роберт і дама за стійкою перезирнулися.

Обоє заціпеніли.

Один із ченців підійшов до жінки, став перед нею, широко розставивши ноги й схрестивши на грудях руки, щоб миттю відбити її атаку, якби вона на таке відважилася. Але жінка стояла непорушно, мов громом прибита.

— Chiave! — крикнув один з ченців італійською. — Key! — відразу переклав він англійською. — Now!

— Вони вимагають ключ! — сказав Роберт.

— Ключ? — не відразу збагнула дама за стійкою.

— До вітрини…

— Вони його не дістануть!

— Ліпше віддати їм ключ.

— Key! Now! — гаркнув чернець.

Жінка відчинила шухляду, понишпорила якусь мить під стійкою, вийняла в’язку ключів і тремтячою рукою простягла крайньому ченцеві. Той перекинув ключі Лючіо. Лючіо швидко відшукав потрібний і відімкнув вітрину.

Ленсман[3] саме зручно вмостився з першою ранковою філіжанкою кави, коли задзвонив телефон. Місцеве управління поліції щойно одержало потайний тривожний сигнал з інформаційного центру біля Бурґюннської ставкірки. Потайний тривожний сигнал — це сигнал, який подається непомітно, щоб ніхто не побачив і не почув.

Ленсман наморщив чоло. Інформаційний центр біля ставкірки? Що ж там красти? О десятій годині ранку? Грошей вони не тримають, а археологічні експонати не мають аж надто високої цінності на ринку. Сигналізацію встановили більше з огляду на можливі бешкети.

Ленсман глянув на годинник. Вісім хвилин на одинадцяту. Їхати до церкви двадцять пять-тридцять хвилин. Мінімум чверть години, якщо ввімкнути сирени й мигалки. З іншого боку, потайний тривожний сигнал хтось міг натиснути помилково. Буває ж таке. Не зриватись же отак відразу… Спершу ленсман вирішив зателефонувати до інфоцентру й про всяк випадок перевірити ситуацію.

Повільно, дуже повільно Робертова мама піднімала руку до внутрішньої кишеньки куртки. Там лежав мобільник, якого не завважили ченці. Рука ковзнула всередину. Пальці обхопили телефон. Тоненький iPhone.

Звісно, для розблокування треба набирати код. Але телефон мав ще окремий «ґудзик» для екстреного дзвінка — у самому низу екрану, ліворуч. У критичних випадках мобільник не конче було розблоковувати.

Не зводячи погляду з ченців, мама вийняла телефон з кишені. Один чернець усе ще сидів, схилившись над ноутбуком. Другий читав Біблію.

Робертова мама крадькома глянула на екран. Увімкнула телефон. Вимкнула звук.

ВІДКРИТИ.

Великим пальцем перевела стрілку на екрані праворуч.

НАБРАТИ КОД.

Але ж код не треба набирати. Вона натиснула «ґудзик» екстреного дзвінка.

На екрані з’явилася клавіатура.

Мама ковзнула очима від ченця за ноутбуком до ченця з Біблією. Той начеб відчув її погляд, раптом підвів голову від Біблії. Мама завмерла. Але чернець не помітив телефону в її долоні, схованій за литкою, і знову заглибився у читання.

Мама скосувала очі вниз. Провела великим пальцем по екрану ліворуч.

1

Секунду почекала, знову торкнулася «клавіші».

1

Затамувала подих. Ченці нічого не помічали. Палець ковзнув далі праворуч.

2

Ось так:

112

Виклик поліції.

Тепер питання, як повідомити про біду. Вона ж не могла піднести телефон до вуха. Залишалось хіба сподіватися, що на іншому боці слухавку взяв поліцейський.

— Please! — гукнула мама Роберта. — Будь ласка!

Обидва ченці глянули на неї. Здивовано.

— Why are you holding us hostage? — запитала мама. — Навіщо ви взяли нас заручниками?

Звісно ж, вона зверталася не до ченців, а до поліції. Однак змушена була висловлюватися так, щоб ченці ні про що не здогадалися.

Чоловіки мовчали. Лише непорозуміло витріщалися на неї.

— Why? — майже закричала жінка. Вона грала розпач. Та, зрештою, і була в розпачі.

— Quiet! — гостро сказав один з ченців. — Мовчати!

— I don't understand why are we here… — Робертова мама проказала назву готелю й номер кімнати… — Why have you kidnapped us?

— Be quiet! — гаркнув чернець.

— Роберт! Мій син! — мама виразно вимовляла кожне слово. — Нащо ви повезли мого сина до Бурґюннської ставкірки?

— SHUT UP!

Інфоцентр не відповідав. Ленсман зітхнув. Він не мав вибору. Треба брати ноги в руки й їхати в Бурґюнн, перевірити, чи все там гаразд. Він мав купу значно важливіших справ, аніж прогулянка до Бурґюнна. Однак тривожний виклик — це тривожний виклик. Він знав, що десь там, поблизу, чергував поліцейський патруль, але не хотів зривати їх з місця через якесь, вочевидь, помилкове спрацювання сигналізації.

Ленсман вже виходив з кабінету, коли задзвонив телефон.

День заповідався нівроку…

Телефонували з центрального оперативного пульта поліції в Осло. Загін спеціального призначення саме прямував до одного з готелів столиці, де, імовірно, утримували заручників. Одна з заручниць повідомила також про факт викрадення свого сина, якого повезли до Бурґюннської ставкірки. Усі сили з навколишніх відділень поліції у Вестланні просять про допомогу. Ленсманові доручають взяти поліцейських, які перебувають у його розпорядженні, прибути на місце і з’ясувати ситуацію.

Лючіо благоговійно підняв прикрасу до світла.

Інші ченці щось тихо бурмотіли, хрестячись.

— Ave Maria! — вигукнув Лючіо.

— Алілуя!— відповіли хором ченці.

«Тепер вони мають обидві прикраси», — подумав Роберт.

Він не до кінця усвідомлював, чим це може загрожувати. У кожному разі, не помічав ніяких ознак наближення Судного дня.

Принаймні поки що.

Лючіо заховав фетрову підкладку з прикрасою на грудях і кивнув решті забиратися геть. Вони вибігли з інформаційного центру, ледь не розкидавши на всі боки розгублених японських туристів, які саме заходили. Двоє ченців буквально волочили Роберта за собою.

Вони застрибнули в мікроавтобус і рвонули з місця, вихопилися на головне шосе й помчали в керунку Осло.

«Цікаво, куди далі покотиться світ, якщо його кінець так і не настане?» — подумав Роберт.

Вони проминули автобусну зупинку і розвалену молочну рампу, де колись виставляли бідони з молоком, за якими приїжджали цистерни-молочарні. На одному хутірському подвір’ї завівся трактор, дав задній хід і під’їхав до причепа, навантаженого землею. Віддалік, за парканом, паслися кілька корів.

«Для усіх навколо день триває, як завжди, — думав Роберт. — Їм не треба нічого боятися. Вони роблять справи, які треба зробити, — нині те саме, що й учора».

Мікроавтобус обігнав автофургон-кемпінг.

«Ми їдемо надто швидко, — майнуло в голові Роберта. — Щонайменше 150 кілометрів на годину».

Трохи далі, на пологому підйомі, мікроавтобус, додавши газу, почав обганяти фуру. Назустріч з-за повороту вигулькнув поштовий фургон, заблимав фарами. Валентино перемкнув передачу, рвонув уперед і ледве встиг ускочити на свою смугу перед фурою. Поштовий автомобіль люто засигналив.

В автобусі ніхто не зронив ні слова.

Роберт так боявся, що страх перемінився у занімілу апатію.

«Хай би ми розбилися і загинули, — подумав Роберт. — Принаймні все скінчилось би».

Валентино занепокоєно глянув в дзеркало огляду. Перемкнув передачу. Ще більше додав газу. Роберт оглянувся.

За кілька сотень метрів позаду блимали сині мигалки.

Поліція!

Ув’язнена в готельному номері в Осло Робертова мама потроху втрачала надію.

Нічого не відбувалося.

Можливо, дзвінок на номер 112 зірвався. Можливо, там не почули її, коли вона почала кричати на ченців.

Можливо, подумали, що хтось так хуліганить.

Серце Роберта голосно гупало в грудях.

Мікроавтобус на шаленій швидкості обігнав два легкові автомобілі й одну вантажівку. Потім — мотоцикл з коляскою.

Поліцейське авто позаду запалило в Робертові надію. А з надією повернувся страх.

Десь за кілометр чи два поліція почала їх наздоганяти. Роберт уже розрізняв обличчя полісменів. Сині мигалки блимали, як спалахи. Сирена завивала.

Валентино проскочив повз автофургон перед черговим закрутом. Водій фургону не завважив поліцейське авто й не пропустив його. Мікроавтобус відірвався від переслідування на кілька сотень метрів. Наприкінці затяжного, пологого повороту вони звернули з шосе на майже зарослу деревами вузьку ґрунтову дорогу.

Зі звуку сирени Роберт збагнув, що поліція їх не помітила й помчала далі по шосе.

Розділ IV Утеча

Вони стояли хвилину або дві, доки Лючіо розмовляв з кимось по мобільному телефону. Потім він переказав інструкції водієві. Валентино розвернувся і з’їхав на шосе. Повернув праворуч — через міст. Поліція могла чекати на них десь далі на головній дорозі.

Вони довго їхали паралельним до шосе вузьким путівцем у південному керунку. А може, у східному. Роберт не вмів точно визначити напрям. Іноді траплялися назустріч інші автомобілі, один чи два. Поліції ніде не було видно. Навколо мирні, зелені ландшафти. Клаптики нив та ріденькі гайки. Хутори й пасовиська. Вони вже не гнали так швидко, як перше. Ченці пильно видивлялися за поліцією. Але переслідувачі зникли.

За десять-п’ятнадцять хвилин путівець знову вивів їх на шосе. GPS показував, що іншого шляху на цьому відтинку просто не було. Ще за кілька миль треба було б визначатися — їхати далі на південь, до Осло, через гори чи обрати маленькі села на сході. Валентино обережно з’їхав на шосе. Поліції ніде ані сліду. Він натиснув на газ. Неможливо вгадати, чи поліцейське авто прямує далі, а чи повернуло назад — їм назустріч. Однак ченці не мали вибору. Роберт це зрозумів. Якщо їхня мета — Осло, то доведеться прямувати на схід саме цим шляхом. Рух тепер був не такий шалений, тож Валентино додав газу. Роберт глянув на спідометр. Той показував швидкість 140 км/год.

У готельному номері в Осло хтось несміливо постукав у двері. Досередини зазирнула покоївка.

— Excuse me, you asked for fresh tovels? — запитала вона. — Вибачте, ви просили чисті рушники?

Обидва ченці підвелися. Один уже розтулив рота, щоб відповісти, але тієї миті щось влетіло в кімнату через прочинені двері. Робертова мама не роздивилася, що саме. А тоді пролунав голосний виляск. Щось сліпучо спалахнуло. Шокова граната! Двері розчахнулися, до кімнати ввірвалися поліцейські. Вони накинулися на ченців і вклали їх на підлогу.

Лише вдягнувши на ченців кайданки, поліція перемкнула свою увагу на двох заручниць.

— Вони викрали мого сина! — вигукнула Робертова мама. — Поїхали з ним до Бурґюннської ставкірки за старовинним амулетом.

— Ми попередили тамтешнього ленсмана. Наш поліцейський гвинтокрил теж уже вилетів з Осло, — заспокоїв її один з рятівників.

— Робертові лише чотирнадцять років…

— Усе буде добре.

Водій раптом різко загальмував. Роберта аж жбурнуло вперед. Пасок безпеки боляче вп’явся у груди й стегна.

Хлопчик розгублено роззирнувся. Далеко попереду, на шосе, виднілося поліцейське загородження. Два автомобілі з синіми мигалками перегородили дорогу, утворивши вузький проїзд. Люди в поліцейській уніформі перевіряли кожне авто.

Ченці схвильовано загомоніли. Мікроавтобус зупинився. Валентино вивернув кермо на зустрічну смугу, щоб, здаючи назад, не впертися в автомобільну чергу позаду, а тоді розвернув бусик у «кишеньці» для зупинки рейсового автобуса у протилежному напрямку й щодуху помчав геть від загородження.

Роберт озирнувся. Два поліцейські автомобілі рвонули їм навздогін. Наче знавіснілі вовки.

Спідометр показував 180 км/год. Більше мікроавтобус витиснути не міг. Але й це була шалена швидкість. На вузькій, звивистій дорозі здавалося, що авто ось-ось злетить у повітря, мов реактивний літак. Праворуч від дороги — бетонний бордюр над прірвою, ліворуч — прямовисна скеля.

Розділ V Автокатастрофа

Ще задовго до того, як вони звернули з шосе, Роберт передчував біду. Велику біду.

Через два кілометри Валентино на повному ходу різко звернув на бічну дорогу, що вела уздовж річки. Може, він сподівався, що йому вдруге пощастить втекти від поліції. Путівець був значно вужчий за головну дорогу. Швидкість надто висока. Повороти надто стрімкі.

Нещастя сталося при заході в правий закрут. Переднє колесо потрапило на рінь узбіччя. Валентино не зумів відновити контроль над мікроавтобусом. Роберт вчепився за єдине, що трапилося під руку — пасок безпеки.

«Ми розіб’ємося», — промайнуло в його голові.

Колесо черкнуло камінь. Бусик підстрибнув угору. Дуже перехилився, і його понесло донизу трав’яним схилом. Просто до річки. До бурхливого русла.

Валентино спробував втримати авто й повернути його на дорогу. Він несамовито крутив кермо, та від цього стало тільки гірше. Роберт затамував подих. Мікроавтобус ударився до дерева, відбився від стовбура й боком посунув униз схилом.

Роберт мав відчуття, ніби сидів на каруселі, а та карусель дуже швидко крутилася. Надто швидко.

Вони врізалися у велетенський валун. Авто перевернулося. Роберта сильно замлоїло. Усе пішло догори дриґом. Бусик ще раз перевернувся. І ще раз. Скотився униз. Розбилися шибки. Обшивка зіжмакалася. Роберт гупнувся об стелю. Болю не відчув. Принаймні ніде конкретно. Навіть не відчув, як тече з голови кров. Їх затиснуло в салоні.

А бусик котився…

…котився…

…котився…

…донизу схилом.

Понівечений до невпізнання. Клубок погнутого металу й битого скла. А тоді звалився з берега в бурхливий потік.

Тим часом, в Осло поліція звільнила прив’язаних до стільців обох жінок. Ченців уже вивели з кімнати й посадили в поліцейські авта.

Керівник групи слухав у навушниках повідомлення.

— Поліція встановила місцезнаходження мікроавтобуса, — сказав він Робертовій мамі. — Цієї миті вони намагаються його зупинити.

— О Господи! — зойкнула мама, схопила мобільний телефон і тремтячими пальцями набрала Робертів номер.

Озвався автовідповідач.

— Роберте! — розпачливо скрикнула вона.

Де я?

Вода…

Вода?

Вода!

Усюди! Вода! Крижана вода!

Робертові перехопило подих, він широко розплющив очі. Пінисті води студеної річки, що витікала з-під льодовика, плинули через розбитий салон бусика. Роберт задихався. Хапнув повітря, натомість наковтався води. Закашлявся. Замолотив руками. Він вхопився за пасок безпеки, трохи підтягнувся, щоб втримати голову над водою.

Мікроавтобус лежав на даху посеред гірського потоку. Неймовірним зусиллям Роберт знову випірнув, ковтаючи навпереміну повітря й воду.

Раптом просто перед собою хлопчик побачив прикраси.

Ту, що зі скрині, знайденої біля Бурґюннської ставкірки, і ту, яка ще недавно висіла в нього на шиї.

Роберт схопив обидві.

Навколо нього борсалися, захлинались водою і репетували ченці. Кожен дбав лише про власний порятунок.

Треба звільнитися від паска безпеки!

Але де замок? Щоб знайти замок, довелося попустити пасок і пірнути під воду.

Він набрав повні легені повітря, пірнув, намацав замок паска. Це ж так просто. Червоний ґудзик. Великий палець. Клац! Доведений до автоматизму рух, сотні разів повторений. Але ж ніколи під водою! Ніколи занімілими від холоду пальцями. Ніколи з затисненими в долоні коштовностями. Ніколи під крижаною водою…

Нагору! Негайно нагору!

Зрештою, Роберт здався. Підтягнувся на паску, вистромив з-над води голову. Судомно хлепнув повітря. Закашлявся. Змерзлі руки тремтіли. Він майже не відчував пальців.

Геть з авта! Треба вибратися назовні!

Роберт знову глибоко вдихнув і пірнув, шукаючи замок паска. Червоний ґудзик. Ґудзик, на який варто лиш натиснути… легким зусиллям… і звільнитися. Та де ж він?

ДЕ ВІН?

Роберте!

Шепіт…

Він розплющив під водою очі. Нікого, лише стрімко плине вода.

???де???

???я???

???є???

Роберте!

Голос. Голос у його голові.

Він уже колись чув цей голос.

Ти мусиш дихати, Роберте! Тримай голову над водою!

Мама?

Хлопчик схопився за пасок і випірнув. Кашляв і захлинався.

— Мамо?! — заволав він.

На мить йому почорніло в очах. Стало темно. Роберта огорнуло блаженне відчуття супокою. Коли ж раптом отямився, упізнав голос. То не мама кликала його.

То була Анґеліна.

Анґеліно?

Він невиразно бачив перед собою власні руки.

Прикраси зникли!

Куди вони поділися?

Він щойно ж тримав їх у долоні.

А тепер вони пропали.

Він загубив їх.

— Анґеліно! — крикнув він з повним ротом води.

І раптом щось трапилося. Роберт не збагнув, що саме. Його огорнув неймовірний спокій. Він більше не боявся. Нестерпний холод відпустив. Йому стало тепло. Тепло й приємно. Він відчув себе в безпеці. І миттю усе зрозумів.

«Ось воно, — подумав він. — Так умирають…»

Але це же страшно, Зовсім не страшно. Тепер він це збагнув. Смерть — це спокій, умиротворення, темрява. Вічність.

Очі йому знову заплющилися.

Він у якомусь місті, не знає, у якому, не знає, коли саме усе відбувається, але здогадується, що в дуже давно минулих часах. Обважніле сонце висить на небі, палюча спека, і він ховається у затінку підворітні. Довкола чутно голоси чоловіків, які розмовляють чужинецькою мовою, але дивина в тому, що він усе розуміє. Нараз до підворітні вдираються два молодики, два грабіжники, вимагають у нього грошей, один вимахує кинджалом, я не маю грошей, кричить він, але вони кажуть, що він бреше, він справді бреше, вони кажуть, мовляв, бачили його в купця, але він далі бреше, не хоче віддавати їм гроші, якими мусить годувати свою родину весь рік, і раптом відчуває, як один з чоловіків вганяє йому в живіт ножа, він не відчуває болю, зате відчуває, як промок одяг, дивиться униз, одежа забарвилася кров’ю, другий чоловік хапається за шкірний гаман на поясі під плащем, шарпає до себе. Коліна підгинаються. Залитий кров’ю, він уклякає, а двоє молодиків вискакують з підворітні на сонце. Я помираю, думає він, а вже

наступної

миті

стоїть на полі битви,

він воїн, на ньому важкі лати. Гримлять барабани, він заносить меч на ворога, якого не бачить, та ще заносячи вгору меч, розуміє марність своїх зусиль, бо ззаду налітає рицар, вимахуючи бойовою сокирою, він ледь встигає обернутися, як сокира розкроює йому череп, і враз

він опиняється

у човні

у лодії вікінгів, яка носом розрізає штормові хвилі, він кричить, слова тонуть у завиванні вітру, а вже за мить велетенська хвиля захлюпує палубу, зриває щоглу, лодія лягає на бік, він опиняється у крижаному, розбурханому морі й поволі йде на дно,

глибше,

ще глибше

у тишу, тишу, яка триває вічно — це тиша Всесвіту, тиша поміж зорями; він стає єдиним цілим з зоряним пилом і всесвітньою німотою, світлом і мороком, та раптом німота вибухає гамором, ґвалтом, гармидером,

десь кричать,

галайкають,

і він знову в якомусь місті, стародавньому місті, і все відбувається дуже-дуже давно; він Горацій, він римлянин Горацій, чинбар за фахом, і ось він біжить, він біжить у юрбі знавіснілих чоловіків вулицями міста, вони заганяють відступницю, відьму, черницю-християнку, нечестивицю. Він проминає Колізей, де так часто сидів на трибунах, насолоджуючись видовищами, та зараз він тут не затримується. Де вона? Він відчуває присмак крові в роті, усе його єство жадає крові. Якась частка свідомості опирається хижій гонитві, бо ж вона ще зовсім юна дівчинка, та гнів за богів, мов очманіння, не відпускає, і він женеться за нею далі… далі… Де та щуриця? Вони мчать містом.

— У катакомбах! — гукає один з проводирів. — Вона спустилася у катакомби!

І вони всією юрбою вриваються до темного лабіринту, у підземелля, де християни-відступники вкладають гнити своїх покійників на поталу пацюкам, комахам і нестерпному смороду! Вона потанула в пітьмі, сховалася у надрах, але вони регочуть, бо добре знають, що перехитрували її. Ось він підважує валун, передає далі; вони закладають камінням лаз, ставлячи камінь на камінь, і регочуть ще дужче: тепер вона гнитиме там разом з мертвяками; закінчивши роботу, заваливши вхід до тунелю каміняччям, вони, похитуючись, виходять на денне світло, на свіже повітря, і зловтішно регочуть — має те, на що заслужила, хвала Юпітерові, верховному богові,

хвала Плутонові,

богові пітьми,

повелителеві царства мертвих…

А тоді: пустка.

Лише темрява.

Розділ VI Лікарня

Але Роберт не помер. Він лежав у лікарняній палаті.

Поволі, немилосердно поволі, кліпнув повіками, розплющуючи очі.

Де…

Він наче зринав на поверхню з глибин баговиння, виборсувався з чіпкої, паркої глини.

Де… я…

Кадри автокатастрофи нараз зблиснули в голові. Короткими, яскравими спалахами…

Бурхлива вода. Крижана. Смертельна. Голос: «Ти мусиш дихати, Роберте!» Очі знову склепляються. І він відчуває… Долоньку. М’яку долоньку, яка веде його руку до замка, що замикає пасок безпеки.

Роберт широко розплющив очі.

Де… я… є?

Хлопчик розглянувся навколо. Помітив маму. Мама? Що вона тут робить? Він силкувався прокинутися, зрозуміти… Де я?

— Роберте! — вигукнула мама і пересіла зі стільця на край ліжка; погладила по щоці. — Як ти почуваєшся?

— Д… добре?..

— Ти щось пам’ятаєш?

— Аварію… — пробурмотів він. — Де я?

— У лікарні. Тебе доставили в Осло гелікоптером. Ти зазнав сильного переохолодження. Але все минеться… Поклали до лікарні про всяк випадок.

— А ченці?

— З ними розберуться. Їх арештувала поліція. Усіх до єдиного. За свої вчинки відповідатимуть за законом.

— А прикраси?

Мама зітхнула.

— Не хвилюйся за них!

— Де вони?

— У потрощеному авті їх не знайшли. Жоден з ченців не ховав їх на собі. Поліція всіх ретельно обшукала. Обнишпорила і берег, і навіть русло річки.

— Але ж…

— Коштовності зникли, Роберте. Може, їх віднесло течією. Головне, що з тобою усе гаразд!

Ніч. Лікарняні звуки ледь вчувалися, далекі й приглушені.

Роберт лежав без сну, вдивляючись у темряву. Крізь щілинку в гардинах заглядав місяць. Мама поїхала додому. Медсестра уже провідала його перед сном.

Роберт задрімав. І раптом різко прокинувся. Йому наснилася Анґеліна. Чи вона тільки сон? Хлопчик довго перевертався у ліжку. Сон не йшов. Перед очима промайнули картини катастрофи. Вода. Холод. Страх. Яскраві кадри немов спалахували в пам’яті. Роберт тремтів. Намагався відігнати від себе моторошні думки: Я ж міг тепер бути мертвий, міг захлинутися в крижаній воді, замерзнути до смерті, і ось цієї миті лежати на ношах у холодильнику в лікарняному морзі, де лежать усі покійники, чекаючи відходу на вічний спочинок…

Роберте…

Він здригнувся.

Роберте?… Хтось покликав його на ім’я? Він сів на ліжку. Може, причулося? Хто б це міг бути? Мама? Медсестра?

Анґеліна?

Роберт завмер, дослухаючись, чи не почує знову своє ім’я.

— Анґеліно! — покликав він.

Покликав уголос. Але ж вони не вголос спілкувалися… Вони інакше розмовляли. Він та Анґеліна. Роберт заплющив очі й зосередився. Якщо це була Анґеліна, то говорити з нею треба подумки.

Анґеліно? Ти тут?

Він розплющив очі, пошукав її поглядом.

Спершу — нічого.

Раптом здалося, ніби повітря у лікарняній палаті ледь сколихнулося, змістилося на пару міліметрів. Наче все навколо трохи зсунулося з місця.

Роберте…

Тихий шепіт. У його голові.

Війнув теплий вітерець. Ніби повітря і темрява збіглися в розмірах, а тоді розширилися в одному поруху. Сполохи розкішних барв заквітчали стіни палати. Немов веселка. Кольори пульсували. Він завважив обриси Анґеліни. Її постать була невиразна й далека. Прозора.

Поволі, поступово обриси ставали чіткішими.

Анґеліно? Це справді ти?

Вони довго мовчки дивилися одне на одного. Роберт усміхався. І сам не знав, чому. Йому стало так радісно.

Анґеліно… Маю тобі щось сказати…

Він підшукував слова й нарешті мовив подумки:

Мені здається, я уже жив колись… раніше…

Усі ми вже колись жили на світі, Роберте. І згодом знову житимемо.

Вони зустрілися поглядами. Роберт опустив очі. Не знав, про що говорити далі.

Мушу щось тобі розповісти, — він знову натужно підбирав слова. — В одному з життів я був Горацієм, чинбарем. Він належав до банди розбійників, які гналися за тобою. Горацій хотів тебе вбити, Анґеліно. Тобто я хотів тебе вбити!

Зараз ти Роберт. Ти не відповідаєш за вчинки Горація.

Роберт заплющив очі.

Пробач!

Тиша.

Роберт зітхнув.

Це ще не все… — очі Роберта блищали. — Я все зруйнував… Я не припильнував коштовності. Обидва амулети. Вони зникли. Прикраси потонули в річці після аварії. Я ж мав їх берегти… І ось загубив!

Анґеліна усміхнулася. Похитала головою.

І тут раптом Роберт побачив їх. Дві прикраси. Анґеліна тримала кулони-трикутники в обох долонях. Вони полискували неземним сяйвом у місячному світлі, котре пробивалося у шпаринку між гардинами.

Амулети?

Хіба не пригадуєш, Роберте? Я допомогла тобі дихати. І відімкнути замок паска безпеки. А потім — ще до появи поліції — винесла тебе з води, і ти віддав мені коштовності.

Справді?

Обидві…

Чому їх дві, Анґеліно?

Дві тисячі років тому Ісус Христос подарував одну з прикрас своїй матері, Марії. Священну Зірку. Коли Ісуса розіп'яли, Марія розламала Зірку надвоє. Одну половинку залишила собі:

А другу віддала Марії Магдалині, Ісусовій послідовниці й близькій Синові жінці.

Так, любий Роберте, Священна Зірка стала двома прикрасами. Два з’єднані трикутники мають ось такий вигляд:

Роберт аж рота розтулив від зачудування. Через дві тисячі років коштовні трикутники, нарешті, знову з’єдналися і стали одним цілим — зіркою.

Священною Зіркою.

Стародавнє пророцтво здійснилося. Отрокові з Ультіма Туле пощастило. Він знайшов обидві половинки й склав докупи Зірку. Він передав амулет стражниці коштовності. Місія стража виконана. Саме так передбачили пророцтво й легенда. Чому так? Навіть пророки не знають відповідей на всі загадки Всесвіту. Якщо пророцтво справді має силу, то загибель Землі — Судний день — настане ще дуже нескоро.

Ти знову зникнеш тепер? — Роберт закліпав очима, проганяючи сльозу.

Анґеліна кивнула.

Може, ми ще побачимося? Колись? У вічності?

Дівоча постать почала поволі танути. Стала невиразною. Нереальною.

Роберт простягнув до неї руку.

Анґеліна поцілувала пучки своїх пальців і торкнулася ними Робертових губ.

Проживи гарне життя, Роберте! — мовила вона…

… і зникла.