Таємниця. Замість роману

1. МІЙ МЕРТВИЙ ДРУГ РАДУ ТЕОДОР

Почнемо?

Починай, але з самого початку.

І коли все це почалося?

Мені здається, восени 2003-го, два роки тому. У Гайдельберзі. Там є така кнайпа в самому що не є старому місті і вона якось так по-американськи називається — «Drugstore».

Знаю, це на Кеттенґассе.

Можливо. У кожному разі це лічені хвилини від Ринку і від університету, і від усього того дещо карамельного середньовіччя. У тій кнайпі збираються всілякі місцеві шахісти. А, може, не шахісти, може, збирачі поштових марок. Чи якийсь тому подібний сорт замкнутих у власному колі напівідіотів. Там можна сидіти годинами і нічого не замовляти — лише газети. Я приїхав до Джейкоба на свій поетичний вечір, але в мене ще лишалася купа вільних годин. Я був зі Стефою Пташник, ми ходили удвох під довгим і цілком безнадійним дощем, бо то було наприкінці жовтня, і врешті ми прибилися до тієї «Drugstore». Мені це сподобалося, бо я тоді головним чином перекладав бітників, а Стефа сказала, що ця кнайпа якось пов’язана з людьми 1968 року і тому в неї така американська, трохи наче бітницька назва. Отож ми там просиділи якусь годину, потаємно розглядали всіх тих фріків, котрі у відповідь лише позиркували на нас і шаруділи своїми всохлими жовтневими газетами. Крім того, ми обговорювали Стефині переклади пісень для мертвого півня, я пив чай з велетенської чашки, якоїсь уже навіть і не чашки, а миски, тобто вже навіть не пив, а сьорбав, ну а потім пішов до клозету відлити і мені цілком зненацька подумалося, що то насправді такий фільм зі мною — ось я чомусь у Гайдельберзі, в кафе з американською назвою, йду, виконую якісь рухи, думаю про раптову зупинку серця, заходжу до сортиру ітеде і в той же час я все це дивлюся — не зовсім збоку, звісно, але й не зовсім ізсередини. І слідом за тим подумалося, що у фіналі цього фільму герой мусить померти і що в такому разі зробимо з глядачем?

Тоді я про всяк випадок спробую з усіх сил користатися цим твоїм внутрішнім кінематографом — поки він працює. От коли ти намагаєшся пригадати собі якісь найперші найраніші враження — що в тебе перед очима?

Підлога, дошки підлоги такого брудного темночервоного кольору, сильно подряпані дошки, шпарини між ними. І в тих шпаринах зачаїлася безодня! Жартую — безодні ще не було. Мабуть, я повзав тією підлогою. На мені були приблизно такого ж кольору, малинового, грубі фланелеві штани. Я ніколи їх не бачив, що називається, ніколи свідомо не зареєстрував, але я певен, що вони в мене були.

Тобі було добре чи зле?

Ніяк. Не хочу нічого домальовувати, додумувати, додавати якісь деталі. Все одно вони будуть вигадані.

Але ти, звісно, пам’ятаєш моменти, коли було направду добре?

Багато років пізніше, улітку 1970-го. Ми з батьками їдемо до Праги. Ну так, спершу цілий день у Львові, такому жахливо тьмяному, брезклому, і знов таки дощ, який не переставав і переставати не збирався. Так що у приміщеннях вокзалу всюди пахтіло мокрим, якоюсь такою бездомною псятиною. Плюс буфетною теплою їжею, цими жахливими котлетами. Ними й досьогодні пахне вся ота почекальня між приміським залом і головним. Цього духу вже ніколи звідти не витравити. Пополудні відходив потяг Москва — Прага, але на нього не було квитків і ми нікуди не поїхали. Якісь люди крутилися навколо міжнародної каси й активно давали моїм батькам — головним чином мамі, бо вона й сама до всіх заговорювала — всілякі типово радянські поради, як нам тепер викручуватися. Батько періодично кудись зникав, гадаю, до буфету. Батько був на межі. Ми і так ледве вмовили його їхати з нами, потім ще ця виснажлива тайняцька процедура з отриманням закордонного паспорта і дозволу на виїзд. А тепер ще й такий провальний початок. Я був майже в розпачі — що коли одного разу він зникне в буфеті і не повернеться?

Мушу нагадати моє запитання: чи пам’ятаєш ти моменти, коли тобі було добре?

Зараз я до цього дійду, не поспішай. Десь ближче вечора мама примудрилася купити квитки на нічний поїзд до Чопу. Їй хтось таке порадив: от, мовляв, доїдете до Чопу, кордон перейдете пішки, а там із першої-ліпшої чехословацької станції перший-ліпший потяг до Праги. Скільки їй було років? Рівно тридцять, молода гарна жінка, вся ця галайстра навколо міжнародної каси намагалася всіляко липнути до неї. Мені було прикро, що батько цього навіть не бачить.

Чому ви їхали до Праги?

Ми їхали в гості до родичів. Там на той час жили дві батькові тітки, рідні сестри його батька. Старша з них була заміжня за професором біології, ми звали його вуйком Евґеном (саме Евґеном, не Євгеном — точнісінько як Маланюка), вони мешкали на передмісті Моджани разом із другою сестрою, незаміжньою, та старшим сином. Сусіди казали про них, що професор Евґен Малик живе з двома кобітами — старша варить йому їсти, а з молодшою він спить. Цілком непогана ідея. Насправді він не міг спати із сестрою власної дружини, тому що був абсолютно моральним типом, моральніших уже просто не буває. Він походив з Богодухова на Слобідській Україні і військовий вишкіл здобув у царській армії. До Чехо-Словаччини його занесло, як і безліч інших еміґрантів з УНР, після остаточної поразки Петлюри. Не знаю, як до цього дійшло, але під час Другої війни, тобто вже у 40-х, він перетнувся з тетою Адою, сестрою мого діда. Обидвоє були катастрофічно немолоді й самотні, тому чимшвидше побралися і зробили першу дитину. В них народився хлопчик, якого вуйко Евґен чомусь категорично хотів назвати яким-небудь біблійним іменем — Давидом, Ісааком або Авраамом. «Може, чого доброго, Шмулем?» — протестувала тета Ада. Вони погодилися на Даниїлові. Одного разу вночі вуйко Евґен пробубонів зі сну: «Я запродав би душу Мефістофелеві — тільки щоб дожити до часів, коли він закінчить школу». Але й без Мефістофеля він дотягнув до значно пізніших часів. Хоча хто його знає, може, якраз?.. Улітку 68-го ми з мамою вперше поїхали до Праги і мешкали в них на Моджанах. Вуйко Евґен стверджував, що ми жахливо русифіковані і виправляв услід за нами чи не кожне слово. «Лічниця, — казав він, — лічниця, а не лікарня, бо лікарня — це там, де ліки, себто аптека, а лічниця — там, де лікують. На крайній випадок — шпиталь». Він був таким собі стовідсотковим коміксовим професором: лисина, сива борідка-еспаньйолка, нев’їбенно товсті окуляри. А газети читав ще й з лупою. І завжди звертав мамину увагу на всілякі мої недоліки, тобто недоліки мого виховання. Наприклад, я не вмів правильно тримати виделку. Як її правильно тримати, не знаєш? Або влазив у розмови дорослих без їхнього дозволу. Я не можу сказати, що дуже любив його. Добре, що Петлюра програв ту війну, інакше він чого доброго став би згодом якимось міністром. Наприклад, міністром біольоґії. Він був з тих, які обов’язково стають міністрами соціалістичних урядів.

Але Прага і 68-й рік — це передусім інша стійка історична конотація…

Так, абсолютно. Ми з мамою їздили туди в липні, а в серпні, через місяць, сталися відомі події. Ми вже були вдома, коли почули, що народ Чехословаччини просить допомогти йому танками і зупинити натовську аґресію. Батька різко забрали до війська, він зупиняв натовську аґресію як міг — носив хабе з чорними артилерійськими петлицями, на погонах він мав три зірки, що означало товариш старший лейтенант. Його дивізію з усіма тягачами й зенітками розгорнули про всяк випадок в околицях Станіслава, хоч тоді вже, зрештою, Франика, над річкою, і вони там непогано пиячили. Мій батько був дотепником, іноді він утікав з того військового табору на пару годин додому, переважно незле вставлений, і все повторював про нас із мамою щось типу того, що ну от, пустив їх до Праги і вони там усякого намутили, а мені після них увесь той бардак розрулювати. Він був перейнятий духом армійських чобіт, онучів, ременів і політінформацій. Він давав мені потримати свій бойовий пістолет, одного разу в неділю ми стріляли з нього у стовбур горіха в нашому подвір’ї, величезний такий був горіх і височенний. Ми з батьком гатили над усі сподівання влучно, раз за разом відстрілюючи від дерева всохлі гілки. Здається, ми вистріляли кілька обойм, аж тоді до батька дійшло, що йому доведеться звітувати за кожен патрон.

А якби йому довелося того року стріляти в чехів? Як ти гадаєш, він стріляв би?

Гадаю, стріляв би. Армія існує на те, щоб стріляти. Ні, не знаю, не можу стверджувати напевно. Йому на той час було 38 років, і в ньому було повно всього намішано. З одного боку він завжди пам’ятав, чий він син і від чиїх куль пішов на той світ його батько. З іншого — як він міг чинити опір? Система забрала його до війська і швидше за все він мусив би виконувати її накази. На щастя, наказу стріляти в чехів він так і не отримав. Але йому подобалося бути офіцером запасу в червоній армії, це точно. Носити — нехай тимчасово — пістолет, портупею, пахнути кирзою й одеколоном «Шипр». Якоюсь мірою з нього при цьому перло недожите дитинство — така собі забава у війноньку.

В одному з есеїв, здається, «…но странною любовию», ти пишеш, ніби тоді, у 68-му році, коли радянські танки вдерлися до Праги, ти був не на боці танків. Це означає, що ти був не на боці власного батька?

Еге, якось так приблизно. Просто на той час я вже встиг побувати у Празі, а він ще ні. Тобто щодо чехів я мав більше досвіду, ніж він. Я любив їхній Орлой, усіх тих лялькових апостолів, їхню Влтаву, їхню мову, всі ці димінутиви типу smrticka. Мені подобалося, що вони готують ґуляш із котів. Я любив Карлів міст, цукрову вату, Малу Страну, «Латерну маґіку», зоопарк і парк імені Юліуса Фучіка з його жахними атракціонами, я дуже любив кофолу. Це такий напій, чехословацька відповідь кока-колі. Яро Рудіш каже, наче тепер її знову запустили у продаж. Я дуже тішився водяним пістолетом і кількома фігурками індіанців, один з яких стоячи на коліні гріб у каное. Я всім на світі розповідав про «Напрстково музеум», де можна було оглянути відтяті людські голови з Амазонії — справжні, уявляєш? Але препаровані, тобто зменшені до величини кулака, проте зі збереженням усіх рис і пропорцій. Справжні людські голови завбільшки з кулак і з зашитими ротами!

Навіщо їх зашивали?

Про це я прочитав кілька років по тому у книжці Аркадія Фідлера. Це робилося для того, щоб дух убитого не вийшов назовні і не мстив. Менше з тим. Я був щасливий у Празі і мені геть не подобалося, що тепер там хазяйнують якісь йобані російські танки. Можна сказати, що Захід купив мене з тельбухами саме того літа. Для нас це був Захід — Прага. Зрештою, вона і тоді, й зараз розташовується дещо західніше від Берліна, про що не забуває нагадувати Яхимек Тополь.[1]

У тебе тоді не виникло такого дитячого відчуття, наче починається війна?

Здається, виникало. Пам’ятаю одне таке недільне надвечір’я — десь на початку вересня чи якось так. Ми мешкали на вулиці Гаркуші, це поблизу залізничного вокзалу, увесь транспорт, що сунув через місто, пер завжди тією вулицею, бо ніяких об’їздних доріг тоді ще у Франику не було. Але того надвечір’я це була колона, ціла колона танків — уявляєш? І всі херачать у напрямку вокзалу, де їх потім вантажать на такі спеціальні платформи. І — вперед, на чехів. Пам’ятаю, що сусіди повибігали з домів і стояли обабіч вулиці. І всім нам — у тому числі малим пацанам — передалось якесь таке заціпеніння. Від дорослих. Бо тодішні дорослі на 70 відсотків складалися з осіб, які мали у досвіді останню війну. Моїй бабці, приміром, було на той час 66 років і вона мала у своєму досвіді цілих дві війни. І всі ці люди з війною в досвіді так і заціпеніли в тому гуркоті у призахідному сонці, втупившись у бруднозелену колону. Більшість із них були певні, що то вже війна. Причому знову переможна. А потім була ще така сцена на вокзалі (бо всі ми якогось хріна попензлювали за тими танками на вокзал, ніби щури за щуроловом). Так от, на вокзалі все кишіло від мільйонів жінок, які добиралися туди власним ходом, щоб востаннє попрощатися зі своїми бойовими танкістами. Бо це було не реґулярне військо, а такі ж, як і мій батько, партизани, себто дорослі чолов’яги, вирвані з родин загальною військовою повинністю, самі тобі майже виключно селюки з бурякових ланів Бандерлянду. І от в одного з них на пероні просто таки вчепилася його жінка, вона висла на ньому, голосила що було духу, падала перед ним на коліна, ловила його за ноги і мало не билася головою об землю. Та ні, билася таки, билася. Чувакові було не цілком вдобняк, що його баба така істеричка, він її щоразу якось так бездарно відпихав убік, тим більше, що офіцери вже починали на нього погейкувати, досить роздратовано. Урешті він остаточно видерся з її мокрих обіймів і запхався кудись подалі у вагон, а тоді виставив голову з вікна — мовляв, як там моя істеричка? А та зненацька видушує із себе крізь те трагічне ридання: «Йвасю, чюєш?! А єк будеш у Празі, то купи мені файні мешти! Трийцікь семий розмір!». По цьому поїзд рушив.

Гаразд, але ми погодилися, що ти розповідаєш про моменти, коли тобі було добре.

Я пам’ятаю, що ми в цьому погодились, і я до цього веду, не квапся. Зараз ми мусимо перестрибнути через два роки і повернутися на той інший, львівський вокзал, де всюди повно огидних типів і смердить рибними котлетами в тісті. Але ми з батьками їдемо до Праги, і мама взяла нам квитки на нічний потяг до Чопа. А Чоп — це така найзахідніша станція Радянського Союзу, уявляєш собі на мапі — Закарпаття, Чоп, і в ньому сходяться докупи кордони трьох країн. Зрештою, ти це знаєш. Як і те, що Чоп — це такий своєрідний кінець світу. У 95-му році ми з Ірваном їхали — знову ж — зі Львова до Праги і сіли у той самий московський потяг, квитки на нього того разу чомусь були. Ірван заходить у своє купе, а там уже імєєт мєсто бить один пасажир — якесь таке вусмерть запите чмо, напівдоходяга, весь у тюремних тату, розхристано пітніє на нижній полиці, а підлогою туди-сюди перекочуються всі без винятку спорожнені ним пляшки. Відчув, що хтось увійшов — вони ж усі чутливі, ніби зайці — і продер око. Тоді питає: «Сасєд?». Ірван: «Ага». Він: «Дальока?». Ірван: «Ага». Він: «І я дальока. Да самаво канца». Якось так урочисто це вимовив, з інтонацією. Сашко повертається до мене в купе і каже: «Курва, до самої Праги в одному купе з убивцею їхати!». Але перед Чопом той заворушився, зазбирався, став пакувати манатки, випив ще одне пиво і в Чопі зійшов у безвість. От що в нього означало «да самаво канца» — Чоп. Чоп, а не Прага. Таким чином, з точки зору совкової географії Чоп — це канєц. І того вечора ми з батьками все-таки вирушили нічним потягом до Чопу.

І саме в цьому потязі тобі стало якось незабутньо добре?

Та де там! Швидше незабутньо зле. Ми потрапили до якогось жахливого вагону — в нас такі називають плацкартними — з тих, де світла саме настільки, щоб не заснути і не читати, саме настільки, аби повіситися. Отже, напівморок і невивітрюваний сморід безлічі людських тіл, ну там ще шкарпеток, трусів, прокладок, яєць натвердо, самогонки, всього такого, що робить наші плацкартні вагони саме плацкартними, але передусім — запах людських тіл, бо то була, за визначенням Йосифа Бродського, переддезодорантна епоха, тобто часи цілком інакшої гіґієнічної свідомості, нині вже фактично загибла цивілізація. Психована вагонна тітка відразу ж розлучила нас, бо в неї не знайшлося трьох вільних місць в одному відділенні, навіть двох вільних місць не знайшлося, і я, пам’ятаю, опинився десь на верхній полиці, а піді мною молодий офіцерик у розстібнутій до пупа сорочці частував горілкою з пивом двох так само молодих дам і від того робився все п’янішим. Одна з них була безцеремонно товстою, в окулярах і нітрохи не гарною, вона сильно пітніла у своєму ситцевому халаті й обмахувалася саморобним паперовим віялом. Друга була дрібною як миша і відповідно як миша хихотіла, коли офіцер видавав із себе щось дотепне типу вєсь зєльоний, в жопє вєткі, капітан ідьот развєдкі. Ця миша відверто з ним кокетувала і все повторювала а мнє ваєнниє нравятся как мужчіни. Але офіцер поза сумнівом запав на першу, товстуху, і миша йому тільки заважала. Засинаючи на своїй полиці, я ще подумав, що от яка несправедливість — він такий молодий, стрункий і бравий, а вона така бегемотиха і чому він саме її так хоче? Я тоді ще не знав суворої чоловічої приповідки про те, що негарних жінок не буває. Коли я за годинку-другу прокинувся (можливо, то була станція Стрий, а може вже й Лавочне, не знаю), дислокація піді мною змінилася настільки, що миша, ображена браком уваги, і востаннє силувано хихочучи (вєсь в гавнє, в руках тапор — прадвігаєтся сапьор), подерлася на свою верхню полицю навпроти мене, а офіцер відразу пересів ближче до товстухи і спробував покласти руку на її коліно завбільшки з футбольний м’яч. Вона сказала на це нервово і жорстко «Нє нада, Вадік» — і, як то кажуть, сняла рєшітєльно піджак наброшенний. Можливо, його збуджував її піт. Можливо, він нюхом зачув у цьому якусь еманацію пристрасті. Втім, це я зараз теоретизую, а тоді я знову заснув. Потім я час до часу прокидався, а вони все борюкалися там унизу, підсліпувата негарна вчителька в ситцевому халаті й підколінках стидного кольору, і вродливий офіцер артилерії, що з позачергової відпустки у своїй Рязані-Казані повертався до місця проходження дійсної служби в посьолку городського типу Ческе Будейовіце. «Нє нада, Вадік», — шепотіла вона. «А єслі я по любві?» — шепотів він і пряно відгикував. І щоразу прокидаючись у тому вагонному присмерку, я знову і знову чув це сповнене шалу і трепету шепотіння: «Нє нада, Вадік» — «А єслі я по любві?». І через годину, і через дві: «Вадік, я же сказала — нє нада» — «А єслі я? А єслі я по любві?». Потім настав світанок, десь так година їзди до Чопу, тобто до кінця. Він добив останні сто з паперового морозивного стаканчика і зі словами «Ну і пашла ти к єбєнємать, карова ачкастая!» вийшов у тамбур розлючено викурювати все, що лишалось у портсигарі. А вона відразу ж якось так жалісливо захлипала і, здається, прорюмсала всю решту часу — у Чопі виявилося, що в неї все дуже запухло — ніс і очі. Щодо офіцера Вадіка, то він так уже й не промовив жодного слова (і до миші теж) — лише протер собі скроні й потилицю «Русским лесом», запнув усі ґудзики і тупо дивився за вікно, як ми прибуваємо — вєсь подтянут, всюду чіст — вот какой артілєріст! Так ми доїхали до Чопу, але до Праги було ще страх як далеко.

Гаразд, а тепер скажи мені, наскільки ми ще далеко від того місця, де тобі врешті стане добре?

А це вже воно і є. Тобто ще трохи — і воно буде. Але спершу ми з батьками ще мусимо пройти двосторонній прикордонний контроль, якого я не пам’ятаю, тому проходимо його відносно швидко, не зупиняючись. На чехословацькому боці (Черна-над-Тисою) ми сідаємо до чехословацького ж потяга і невдовзі рушаємо. У тому вагоні все було подібно, як у наших. Але й досить інакше. Скажімо, не було смороду. І все було якесь новіше або просто чистіше. Пасажири говорили іншою мовою з усіма її димінутивами типу smrticka, хоч то була, вочевидь, і не чеська, а словацька. Ну от, тепер залишається тільки це: всі перешкоди подолані і ми стрімко несемося туди, де я знову так хочу бути. Це були передчуття кофоли і цукрової вати з парку імені Фучіка. Тобто це було щастя, тому що все попереду — «Латерна маґіка», фільми про індіанців, чорничні ліси над Влтавою. Можна було час до часу провалюватись у снива в тому вагонному кріслі і знову прокидатись і бачити за вікном несамовито красиві гори, суцільний словацький рай. Ми їхали годин десять, коли не дванадцять. І майже завжди за вікном були гори. Або довгі тунелі, що по-своєму заворожливо. До того ж я бачив, що мої батьки зараз люблять одне одного — їм відчутно попустило на душі, як в усі часи попускало всім радянським підданим після перетину західного кордону своєї вітчизни. Раптом виявлялося, що ти на свободі, ти вирвався, ти виграв у фантастичній життєвій лотереї. Зрештою, не лише радянським підданим — маркіз де Кюстін зауважив цей ефект ще за часів царя Миколи І. Гадаю, й за інших царів усе було точнісінько так само. Головне — вирватися, якось перебігти за бугор. Мені запам’яталось, як бігали батькові зіниці, він пожирав ними той світ за вікном. Він погладжував мамину ступню, вона скинула туфлі і протягнула ноги на протилежне сидіння. Я тоді ще не знав, що там, за вікном, батько саме намагається щось розпізнати. Одного разу в житті він уже міг їхати цим маршрутом.

Описана тобою у «Центрально-східній ревізії» втеча до Відня?

Так, це можна назвати втечею до Відня, звісно. Ну, а крім того, мій батько був лісівником і цілком фанатичним. Він пам’ятав сотні рослин, перш усього дерев, не тільки за українськими назвами, але й за латинськими. Він ці назви час до часу вимовляв, дивлячись за вікно на чехословацькі ліси. Якщо в той час у мене був на світі хтось такий, від кого все починалось і на кому все закінчувалось, то це був батько. Він був першою на світі людиною, котра показала мені дерево гінґо. У жахних снах мені вже тоді снилося, що він помре, і мене аж душило від розпачу. Але я зараз не про те — я про те, що того дня в потязі до Праги ми всі були щасливими.

Якось ти написав, що ви з батьком були великими друзями, тому що вам подобались одні й ті самі книжки.

Ну так, про книжки, прочитані після батька, разом з батьком, прожиті з батьком, у мене знайдеться не одна історія. Зараз ми наближаємося до Праги, так? А я ще не казав, що у вуйка Евґена і тети Ади була досить серйозна бібліотека, не надто велика, але незле відібрана?

Ні, не казав.

Так от — я в цій їхній бібліотеці міг порпатися годинами і все, що там було українською, прочитав ще першого разу, тобто в 68-му році: казки Східної Словаччини, новели Богдана Лепкого, я навіть вибрані статті Донцова тоді прочитав і зрозумів, що їхнім змістом краще ні з ким не ділитися. А наступного приїзду я взявся за чеські книжки. Там було повно всіляких біологічних атласів — відповідно до вуйкового вченого фаху. Були фотографічні альбоми з Прагою та околицями. Були всякі хрестоматії, антології, світова класика, Сервантес, Бальзак і «Anna Kareninova». Далі черга дійшла до пригодницької літератури і я просто запав на передвоєнний (десь кінця 20-х) том у коричневій шаґреневій палітурці — звісно, пожовклий папір, старий запах, ілюстрації — «Баффало Білл» Вільяма Ф. Коді. Кілька днів я вагався, підходив до книжкової шафи, знову і знову брав його до рук, читав перші два-три речення чеською мовою. Я тоді навчився повільно читати чеською, хоч і не розумів у прочитаному дуже багатьох речей, але міг більш-менш відтворити звучання і вловити найзагальніший зміст. Я ж дуже любив цю мову з усіма її димінутивами! Одного разу я вирішив, що нічого надзвичайного не трапиться, якщо я цього «Баффало Білла» вкраду. Все одно ніхто його тут більше не читає. Ніхто й не помітить. Додам, що це була не остання в моєму житті украдена книжка. І при цьому мені завжди здавалося, що ніхто й не помітить. Бо загалом на світі страшенно багато книжок. Ну от — я сховав «Баффало Білла» у щойно куплений для мене ранець — туди, де тримав усілякі інші свої цінності, отримані з різних оказій, але цілком леґально. За день перед від’їздом ми вкотре щось там допаковували — у вітальні, на очах у всіх. Батько вирішив перевірити, чи є місце в ранці, поліз у нього рукою — і тут я зрозумів, що його рука намацала шляхетну, обтягнуту шаґренем палітурку. Це виступило в нього на обличчі, стопудово. При цьому його рука не могла не розпізнати, що саме вона намацала — якийсь час тому він разом зі мною любовно гортав той самий примірник і запам’ятав його навіть на дотик. Я приготувався до громадянської страти. Найгіршою була присутність вуйка Евґена, котрий і без того вважав мене безнадійно запущеною педагогічно почварою пекла. Я напружено відчитав хвилинну боротьбу на батьковому обличчі. Він перестав шарудіти в нутрощах ранця і лише кинув один-два швидкі погляди на присутніх. А тепер скажи мені: що було далі?

Нічого. Він не здав тебе.

Так, не здав. Його рука зробила вигляд, що нічого такого в тому ранці не намацала. Припускаю, за ті три тижні у Празі вуйко Евґен встиг і його дістати своїми нотаціями, сентенціями. Він просто уявив собі ще одну, невимовно довгу — з тих, від яких мухи дохнуть. І крім того, ми були спільниками — нам обом страшенно подобалася ця книжка. І дружба зі мною, тобто продовження цієї дружби було йому важливіше й потрібніше, ніж заповідь «Не вкради», так мені здається. І це насправді велико, що людина стає над заповідями заради іншої людини. Хоч загалом він ще кілька разів ловив мене на книжках.

На крадіжці книжок?

Ні, не обов’язково. Одного разу на «Декамероні». На тому, що я читав «Декамерон» у начебто ще не відповідному віці. Власне кажучи, якби я робив це відкрито, тримаючи книгу на своєму столі, усе виглядало б не так peinlich. Але я її ховав, і батько випадково знайшов ту схованку.

«Схованку для Бокаччо»?

Саме її. З того, що я його ховав, випливало цілковите усвідомлення мною всієї глибини власного переступу. Тобто свідоме скоєння злочину з кількома обтяжливими обставинами.

І він тебе покарав?

Ні. Тобто для покарання вистачило самого викриття — кажучи традиційно по-галицьки, шкіра лупилася мені на лиці. Мірою покарання стала тимчасова втрата лиця

Секс і еротика були у вашій родині табу?

Швидше так. При тому, що приблизно з шестилітнього віку я знав, як це робиться. Сусідські хлопці-наставники, підглядання за життям дорослих, тіснота помешкань, в яких діти злякано будяться від загадковго поляскування чи постогнування, перший онаністичний досвід, усе таке. І при цьому в родині всі вдавали, що я нічого такого не знаю, бо нічого такого не існує. Моя бабця згідно з виховними нормами певно ще ХІХ століття стежила, щоб мої долоні вночі обов’язково знаходилися поверх ковдри. Часом вона підкрадалася до мого ліжка і схилялася над ним із запаленою свічкою. Коли мені виповнилося дев’ять років, мама завагітніла і вважала за необхідне пояснювати мені поступове зростання свого живота всілякими дурницями на кшталт того, що час до часу тьоті починають усе більше й більше налягати на їжу і завдяки цьому в них потім народжується хлопчик або дівчинка.

Як загалом це виглядало — ваш дім?

Минулого літа його знесли. Я вже казав, що вулиця називалася іменем якогось Гаркуші, можливо, Розбійника Гаркуші? Так вона й досьогодні називається. Цілком недалеко від залізничного вокзалу. Тому нічні локомотивні гудки і безглузді скоромовки з диспетчерських гучномовців стали постійними звуковими доріжками моєї підсвідомості. То був одноповерховий, більш ніж типовий для старого Станиславова будинок, зрештою, «будинок» — не те слово, усе-таки «хата», її власником був ще мій прадід, тобто батько моєї бабці, художник Карло Скочдополь. Але за його часів там мешкала тільки одна родина — він з дружиною і четверо їхніх дітей. А коли радянська влада по війні все це знаціоналізувала, то дім поділили ще на три родини, і моїй бабці залишилося дві кімнати з колишніх восьми. Плюс маленька веранда, половину якої відвели для кухні. Ми жили так: у першій кімнаті спала бабця і в ній же був стіл, за яким ми їли. У другій спав я і батьки, при цьому вони чомусь у різних ліжках. Там же був інший стіл, полірований, а отже, святковий, етажерка з книжками, радіола, а 1967-го року з’явився телевізор. Або він з’явився ще під кінець 66-го, можу стверджувати лише, що якось так під новий рік. Улітку 66-го року його ще в нас не було, бо на фінал чемпіонату світу Англія — ФРН батько ходив до сусідів. Це було житло без водогону і каналізації. Воду носилося із сусідського подвір’я, де була металева колонка з ручною помпою. Помиї відносилося і виливалося до каналізаційного стоку з решіткою просто на вулиці. Туалет, а краще сказати дерев’яний сральник, знаходився у глибині двору, за городами і велетенським горіхом, зимової ночі виправа до нього не справляла великої радості. Хіба що ніч видавалася зоряною. Зараз мені важко уявити собі такий спосіб життя, але, наскільки я знаю, в подібних умовах у ті часи перебивалася добра половина героїчного радянського народу. При цьому кінець 60-х у колективній пам’яті вважається часом високого матеріального процвітання. Не те що пізні 70-ті з їхнім харчовим дефіцитом! От і мої батьки — спершу вони купили нову шафу, потім радіолу, потім холодильник, а потім і телевізор. Купувала, власне кажучи, мама з її житейською кмітливістю і вмінням на все своєчасно оформити розстрочку. При цьому вона іронічно цитувала відому пісню: «Пред родиной в вечном долгу».

Чим опалювали?

Це аж так цікаво? Газом. У кожній кімнаті була кахляна пічка, в ній палилося газом. Ні, наскільки мені пригадується, було загалом тепло, хоч зими тих років запам’яталися холодними і сніжними. Газові печі досить весело гуготіли зсередини, вже від самого цього звуку робилося тепло. Під нього добре читалося «Снігову королеву».

Були ще якісь звуки?

Звичайно. Акація за вікном, вона шелестіла і скрипіла всією собою. Вітер і краплі дощу по шибах. Вокзал — як я вже згадував, усі ці гудки, свистки, чах-чах-чах. Розмови перехожих, що йшли вулицею Гаркуші, на вокзал і з вокзалу, пізно вночі і рано-вранці. Можна було цілими днями стояти на веранді перед вікном і дивитися на перехожих. Від цього робилося нестерпно смішно. Перехожі всі як один здавалися жахливими виродками, вистачало придивитися й побачити їх саме такими. Ага, ще був один цілком таємничий звук, який з’являвся винятково вночі, десь близько одинадцятої. Я чув його завжди, скільки себе пам’ятаю, але ніколи про нього не запитував. Аж одного разу мої батьки заговорили про нього самі, і я зрозумів, що то не якийсь мій персональний глюк.

Що це було?

Стукіт. Або краще сказати гупання, цілком розмірене, завжди в однаковому ритмі — так наче десь унизу під нами працював якийсь величезний молот, можливо, пневматичний. У моїх батьків була звичка читати в ліжках перед сном. Вони по черзі читали одні й ті самі позичені з бібліотеки книжки, найчастіше Джека Лондона і Ремарка. Я від певного моменту почав їх у цьому наслідувати. Отже, ми мовчки лежали кожне у своєму ліжку і у своєму тексті, аж раптом мама сказала щось типу «Знову це гупання». Почалось обговорення — настільки жваве, що, виявилося, ми всі роками тільки й чекали нагоди. З-поміж кількох версій (забивання паль — прокладання тунелю — серце живцем похованого під нашим домом чарівника,) найімовірнішою здалася батькова: підземний завод, секретний стратегічний об’єкт. Я уявив собі ці велетенські, залиті неоновим світлом цехи, довгі ряди станків, іскри, сталь, металеві листи ракетної обшивки. Тисячі робітників, що все життя працюють лише вночі. Можливо, серед них якісь наші знайомі, сусіди? Удень ми бачимо їх поруч з нами, а вночі вони спускаються під землю. Або ні — якісь ніколи й ніким не бачені люди, підземні мешканці, що ніколи не виходять на поверхню? Було захопливо і дещо лячно. Здається, батько звернув увагу на те, що в ніч з неділі на понеділок гупання припиняється. Тобто у них так само є вихідний. Тобто це все-таки завод. Дуже сильний арґумент, але я не певен, чи справді з неділі на понеділок усе завмирало. Я на той час уже базґрав якісь пригодницькі історії в учнівських зошитах, тож батько порадив мені братися за повість під назвою «Таємничий молот».

І ти написав?

Ні. Бракувало розв’язки. Крім того, для десятирічного автора це була заскладна тема — вимагалося знання надто багатьох технічних фішок, я заплутався і провалився. У 71-му році ми переїхали до хрущовки на Бельведері і майже відразу забули про ті звуки. Ага! Щойно пригадалось таке: я цю таємницю колись промусолив і з сусідськими пацанами. Кожен з них радісно визнав, що таке гупання справді існує. Найстарший серед нас — з тих, які вчать молодших усьому найгіршому і вперше показують, як повинен виглядати залуплений пеніс — активно проштовхував версію з будівництвом тунелю. За його словами, цей тунель роками будували китайці — з наміром одного дня вийти назовні і захопити нас практично голими руками. То були часи, просяклі духом китайської загрози. Усі говорили про Мао Цзедуна і хунвейбінів, чи, як це зазвичай вимовлялося, хуйвенбінів. Було відомо, що в них жахливе перенаселення, що вони з голодухи пожерли всіх ворон і горобців, а тепер не мають іншого виходу, як тільки завоювати нас. Політична напруга між Союзом і Китаєм справді зростала замалим не щодня. Говорилося про багатотисячну атаку хуйвенбінів на нашу прикордонну заставу. Це мало бути десь на Амурі, острів Даманський чи якось так. І нібито наші всіх їх там покосили — лазерними променями, тобто сотні тисяч китайців просто перетворились у попіл. Інші, щоправда, стверджували, ніби то був ніякий не лазер, а катюші нового покоління. У будь-якому разі наші хлопці незле довели тій жовтій швалі, що перемоги здобуваються аж ніяк не кількістю. Після того даманського погрому аґресивність жовтків пішла відчутно на спад, хоч напруга все одно відчувалась і остаточно всіх попустило лише після смерті Мао. Ця смерть якось особливо втішила мою бабцю Ірену Карлівну, котру одні сусіди кликали «пані Ірена», а інші просто «Карловна». І вона не любила Мао Цзедуна.

Я розумію так, що це та сама особа, про яку ти пишеш в «Ерц-Герц-Перц»? Та, що дванадцятилітньою дитиною спостерігала за Францом Фердинандом фон Габсбурґом у фіакрі?

Так, вона. Але не у фіакрі, а у відкритому авто, себто в кабріолеті. Він їхав у бік залізничної станції попри той самий наш дім на вулиці Романовського, майбутній Гаркуші. Ну так — пані Ірена. Королева ірисів. Малесенького зросту дивовижна істота — патетична, іронічна, нервова, наївна. Удень вона обов’язково мусила поспати — з хустинкою, зав’язаною на голові так, щоб очам було темно. Мені здавалося, що замість сну вона щоразу готується до публічної страти. Завдяки тій хустині вона спала страшенно глибоко — якісь науковці могли б на ній вивчати фізіологію сну. Одного разу вона раптом виразно сказала не прокидаючись: «Але він знервований!». Мені видалося цікавим продовжити розмову і я запитав, хто. Вона відповіла: «Кіт». Але так і не прокинулася. Значно більше я пишу про неї у «Центрально-східній ревізії». Але скільки б я про неї не писав, буде все одно недостатньо. Це вона мене навчила найдовшого слова на світі і це слово німецьке: Hottentottenpotentatentantenatentatentater.[2] Тобто я завжди лишатимуся перед нею в боргу. За свої неповні 80 років вона пережила шість політичних режимів.

П’ять.

Усе-таки шість: Австрійська імперія, ЗУНР, Польща, перші совіти, Райх, другі совіти. Можна писати історію ХХ століття.

У чому різниця між першими й другими совітами? Хіба це різні режими?

Перші були окупантами, а другі визволителями. І все завдяки німцям. Я, звичайно, жартую. Ні, це фактично як різниця між передвоєнним і післявоєнним есесером. Це досить відмінні системи, хоч начебто почасти із тим самим Сталіном на чолі. Як би там не було, але моя бабця — то такий фантастичний шпагат над рікою часу. На одному березі — фотопластикум, Франц-Фердинанд, німе кіно і танець шиммі, на іншому — космонавти, Мао Цзедун, Центральне телебачення і смерть Гагаріна, яку вона тяжко оплакувала. Уявляєш — Франц Фердинанд і Юрій Гагарін в одному й тому ж фільмі! Бракувало б ще тільки групи «Франц Фердинанд».

Тобто вона, пані Ірена, не була антирадянською?

Вона була собою. Тобто людиною, що встигла пожити в шести політичних режимах — з усіма наслідками. І вона якось так притягувала до себе всілякі уламки знищених попередніх світів. Коли ми ще мешкали на Гаркуші, до неї часто заходили всілякі напівзбожеволілі старі панюсі, рідше панове, але переважно все-таки панюсі, переважно дами, бо панове зазвичай до таких років з різних причин не доживали. Крім того, чи не всі вони були старими дівами і чи не всі мешкали попарно зі своїми сестрами. Я тепер іноді припускаю, може, то були не сестри, а таємна лесбійська спільнота. Уявляєш — лесбійський рух опору на тлі всіх тих диктатур? І це був якийсь такий паноптикум — усі ці потерті хутра, страусові пера, лисячі хвости, блакитні стрічки й рожеві кокарди, тюрбани з брошками, капелюшки. Ну так — капелюшки передусім. Серед них була одна така цілком глуха старушенція, котра завжди розповідала те саме: нібито щойно за нею бігла ватага бенькартів і вони верещали «Пані в капелюшку! Пані в капелюшку!», тож вона носила повні кишені камінців, аби їх відганяти. Бабцю не надто тішили їхні візити, але вона зазвичай подавала їм какао з пончиками. Це було схоже на виконання обов’язку. Справа в тому, що більшість із них були навіть не її, а її матері подругами, деякі так і звертались до неї — «дитинко». Я аж під стіл валився з реготу: моя бабця — дитинка! Для мене то взагалі був незлий цирк. Особливо коли вони чогось хотіли від мене, а бабця не контролювала ситуації, бо саме виходила на веранду, наприклад, приготувати для них какао. Тоді я давав собі з ними джазу. «Що нового в ґімназії, Ігорку?» — запитувала котрась із них, явно грузнучи в десятиліттях і плутаючи мене з моїм батьком. «Усім роздали зброю», — відповідав я і показував привезений з Праги водяний пістолет. «А як ти називаєшся?» — запитувала вона ж через пару хвилин. «Моріс Джеральд», — відповідав я, і вона схвально кивала головою, бо і так нічого не чула. Коли ми переїхали на Бельведер, їх суттєво поменшало. Може, ті чотириповерхові хрущовки якось їх відлякували. А може, вони просто повимирали. Одна з них точно згоріла у своїй хаті разом з усіма своїми котами й кішками. Про це пише Юрко Прохасько, він теж її пам’ятає, як і Тарас.

Перш ніж ми остаточно переїдемо до хрущовок — щось іще згадаєш з того першого дому?

Усього так багато, що мені залишається пунктир. Пам’ятаю сусідів. Коли від нас виходилось у двір, то першими були двері до помешкання єврейської родини Дротів. Там жили дві сестри — Аня і Софа, вони багато возилися зі мною в часи, коли я ще повзав. Їм, як усім дівчаткам, було цікаво бавитися такою живою тлустою іграшкою. Потім вони вчили мене їздити на триколісному ровері. Пам’ятаю, що в них була платівка з «Шербурзькими парасольками» і вони по тисячу разів на день пускали її, раз за разом, знову і знову, тисячу разів на день! Їхніх батьків звали Іда і Копель, вони розмовляли смішною російською, але тоді майже всі розмовляли смішною російською. Включно з самими росіянами. У Дротів був найперший телевізор і вони часом запрошували на нього сусідів — якщо увечері показували яку-небудь «Судьбу чєлавєка». Або «Хаждєніє по мукам». До них же батько ходив у 66-му на футбол.

Ага, футбол. Ти ним цікавився?

Це заслабке слово. Але почалося все приблизно з моменту, коли телевізор з’явився і в нашій хаті. Приблизно тоді ж батько став забирати мене на матчі нашого «Урагану». Пам’ятаю, як наші вчистили 3:0 «Нафтовикові» (Дрогобич) і 4:0 «Харчовикові» (Бендери). Ми йшли — тисяч із п’ять горлодерів — довжелезною колоною зі стадіону по вулиці Шевченка і скандували щось типу «Сини Бандери побили Бендери!». Крім того, я дико вболівав ще за дві команди — збірну СРСР і київське «Динамо». Часом за львівські «Карпати», але за «Динамо» більше. З ними все склалося дуже своєчасно: я став їхнім фаном якраз у роки, коли вони тричі поспіль вигравали першість Союзу, більше такого не повторилося. З усіх трьох моїх команд я більш-менш стоїчно переносив поразки збірної і франиківського «Урагану». Але поразки Києва іноді доводили мене до плачу. Я лив сльози і в 67-му, коли вони у Кубку чемпіонів продули «Ґурнікові», перед тим фантастично вибивши з гри «Селтік» (Ґлазґо), і в 68-му, коли вони вилетіли з того ж Кубка, програвши «Фіорентині», але найгіркіші — у 69-му, коли вони проїбали першість Союзу з московським «Спартаком». Це був кошмар, а не матч. Ми жили ним уже кілька тижнів поспіль — то мав бути київський реванш за поразку першого кола 1:2 в Москві. Протистояння київського «Динамо» і московського «Спартака» у старих радянських чемпіонатах важко порівнювати навіть з простистоянням «Барси» і «Реала» в іспанських чи того ж «Селтіка» і «Рейнджерс» у шотландських. Для нас у Західній Україні це було щось на кшталт війни за незалежність. І тричі поспіль ми вигравали її. Тому кілька тижнів ми тільки про той матч і тринділи — у школі й дома, всюди. Я екстатично відраховував дні до початку дійства. На уроках я креслив у зошитах схеми розташування та взаємодії гравців і перетасовував можливі варіанти. Варіант був один: «Динамо» мусило вигравати і виходити на перше місце. Я закривав очі і бачив прекрасні м’ячі, що влітають у сітку московських воріт — Сабо, Турянчик, Бишовець! Була жахлива осінь, якийсь кінець жовтня чи вже листопад, тяжкий холодний дощ не припинявся ні на мить — що в Києві, що у Франику, що по всій Україні. Мій батько навів повну хату своїх друзяк, ми засіли перед телевізором, чомусь майже певні, що Київ переможе, бо інакше не буває. Переможе, але в дуже важкій боротьбі, погоджувалися ми. У середині першого тайму Осянін забив нам гол на контратаці. Москалі самі не вірили власному щастю. З хвилини на хвилину ми чекали динамівського гола у відповідь, потім другого, третього. М’яч ледве котився по полю, застрягаючи в калюжах. Неможливо було грати у жоден з футболів — ані в силовий, ані в комбінаційний. Усе гинуло в нестерпно грузькому місиві під крижаними струменями. «Динамо» розпачливо і спазматично навалилося на московські ворота, але жоден прекрасний м’яч того вечора так у них і не влетів. Як і жоден незугарний м’яч, як і будь-який просто м’яч. Хвилин за двадцять до смерті я став рюмсати і жахливо поблідлий батько гаркнув на мене «Перестань!». Ніколи в житті він не кричав на мене, це сталося вперше. І ніколи в житті я не бачив його таким судомно-скривленим і блідим. Але я не перестав, бо не міг. І коли це сталося (фінальний свисток, єдиний смертний видих, єдиний стогін трибун, перетворення дощу в мокрий сніг і зла татарська радість на знахабнілих спартаківських фізіях), я відчув, як у мені щось обривається — сталося, курва, неможливе — хтось помер, щось померло, чогось не стало на світі, Росія, Росія, сука Росія знову нас видрючила, москалі нас здєлалі, горе-горе тій чайці-небозі, що вивела чаєняток — мій плач був плачем України, він переріс у голосіння, батько хряснув дверима і кудись попер у дощову пітьму разом з усією компанією, вночі в мене піднялася температура і я нестерпно багато блював, а він приповз десь аж над ранок, п’яний в дрезину чи навіть у драбадан, промоклий до нитки і в грязюці. Такий футбол.

І ти продовжував плакати над футболом усі наступні роки?

Та ні, з роками хлопці просто втрачають цю здатність — плакати. Хлопці не плачуть, як відомо. Десь після одинадцяти — дванадцяти це як рукою знімає. Часом і хотів би, але вже не можеш, лише схлипуєш. Це, вочевидь, початок статевого дозрівання, коли в тобі надовго засинає якийсь організаційний центр плачу. Він потім знов оживає десь після сороківки, але вже по-іншому. Щоб закінчити з футболом: пік мого вболівання випадає на 70-ті. Наприклад, чемпіонат світу 74-го року. Я про нього, здається, все пам’ятаю. Скажімо: у матчі збірної ФРН проти Чилі турецький суддя вигнав з поля чилійця Касселі за симуляцію. Або: поляки накидали Гаїті 7:0. А від Африки тоді брала участь лише одна команда і то був Заїр.

А хто забив полякам у півфіналі?

Ну, це дуже просто! Мюллер, Ґерд Мюллер. От якби ти спитав, хто з югославів забив третій гол з дев’яти в матчі проти Заїру, то я б ще задумався. А загалом моєю любов’ю була тоді Голандія, таки найкраща у світі, просто їй не щастило — і в 74-му в Німеччині, і в 78-му в Арґентині вона мусила у фіналі грати проти господарів.

Гаразд, облишмо футбол, бо це засмоктує. Я вже й сам починаю мучитися згадуванням, хто кому не забив якогось пенальті. Ми ще не завершили з подвір’ям на Гаркуші?

По-справжньому цього не вдасться завершити ніколи. От я зараз думаю: про що мені ще сказати? Про інших сусідів, про їхні непорушні, наче на палі понастромлювані, і такі ж вишкірені, голови у вікнах? Про сім’ю ворожок у глибині двору? Про збирання горіхів або черешень? Про дитячий майданчик з гойдалками, де літніми вечорами пересувна кінобудка задурно показувала мультики і старі революційні трилери? Про Малого Володьку, якому я різко з’їздив ребром долоні по шиї, просто в борлак, і він перестав дихати, посинів, а в мене відняло коліна, бо я уявив собі, що він зараз помре і хтось із моїх батьків буде змушений відсидіти за мене в тюрмі?

Обійшлося?

Вискочила мама, яка саме слухала зі Львова недільний концерт на замовлення. Між 13-ю та 14-ю годинами щонеділі Львів передавав на середніх хвилях концерт. Музика Білаша, слова Павличка і всяке таке, мама це любила. Вона влила у Малого Володьку цілу склянку сифонної газводи з малиновим сиропом, і він віддуплився. Пізніше, буваючи в нас у хаті, він ще кілька разів удавав, наче щось йому забилося в горло, а він не може впіймати подих і синіє. Бо він дуже запам’ятав ту газводу з сиропом і в таких випадках завжди її отримував. Ага, ще бувала повінь — два роки поспіль, улітку. Якось так виходило, що дощі падали по сорок днів і ночей і тоді обидві Бистриці здувалися і виходили з берегів, і несли на своїх цілком здичавілих хвилях уламки домів, дерева, копиці, одного разу хтось бачив, як несло корову і вона була ще жива, але з поламаними ногами, іншого разу несло автомобіль, «Волгу». Так Волга поєдналася з Бистрицею. Дивакуваті приятельки моєї бабці казали, що це через польоти у космос. Може, й мали рацію. У будь-яких проявах кінця світу вони орієнтувалися найкраще.

Були ще якісь прояви? Крім польотів у космос і китайців?

Більш ніж достатньо. Іноді це було м’ясо, тухле м’ясо — його збагрювали якісь підозрілі селяни, що вдосвіта проповзали попри наш дім з вокзалу на ринок. Як тільки вони йшли геть, м’ясо блискавично вкривалося гнійними плямами, починало ворушитися і жахливо стогнати. Іноді це були яйця — на перший погляд, звичайні курячі, але всередині всі вони мали зародки, непропорційно великі, схожі на драконячі. Потім ще той мотуз — одного разу батько знайшов двометровий волохатий мотуз, запечений у буханці хліба. Ще пам’ятаю мандрівного проповідника з кошлатою бородою і в облізлій кримці, він завжди з’являвся у привокзальному сквері на початку літа і крутився там до середини осені, роздаючи наліво й направо якісь сторінки зі священними віршами, не надто зрозумілими, якимись радше дадаїстичними. Але всі вони віщували щось дуже недобре, це було ясно. Ми бігали за ним дещо більшою ватагою й улюлюкали. Ну, тобто висміювали. Або чіплялися, щоб він визначив, хто з нас грєшнік, а хто правєднік. Бо він це вмів з першого погляду.

І що він сказав про тебе?

Правєднік. Ха-ха-ха-ха! Згодом мені часто снилося, що я чимось ображаю його і він за мною женеться, от-от наздоганяючи. Мені так само снилися страшні сни з деякими сусідами. За кілька будинків від нас мешкали такі собі Пілявські, дочка і матір, обидві цибаті, худі як тички, з яскраво намальованими губами, в міжвоєнних беретах, такі дещо інопланетянки. Дочці було років за 50, матері відповідно під 80. Існували вони начебто з того, що пізніми вечорами приводили з вокзалу всіляких випадкових пасажирів, котрі мусили на ніч зупинитись у Франику. Вони начебто пропонували їм нічліг за вельми помірну ціну. Насправді ж мало хто виходив з їхнього пропахлого котами і просто сечею барлогу цілим та неушкодженим. Обидві були павучихами. Стара кілька разів намагалася заманити мене до них, показуючи з вікна веранди якісь пожовклі польські журнали, але я вдавав, наче не дивлюся в її бік і насуплено відходив поближче до свого дому. Одного разу на вокзалі я спостерігав за тим, як її дочка нишпорила почекальнями в пошуках чергової жертви. Це були переважно молоді хлопці, майже підлітки, завжди одного й того ж типу — з бідних сіл, якісь такі учні технікумів та ремісничих бурс у куцуватих шинельках і з незґрабними, оббитими по кутах бляхою валізами. Пані Пілявська ловила їх за лікоть і щось активно говорила своїми яскравими губами. То був сеанс гіпнозу — вони йшли за нею, покірно звісивши голову — так ідуть швидше за все на страту.

Отже, увечері ти любив вештатися вокзалом?

Погодься, що розвага не з найгірших. Спершу було так, що я вимагав від бабці, а часом від батька «піти дивитися на паровози». Це тривало приблизно років до п’яти. Я дуже любив, коли прибував варшавський — тобто швидкий потяг Варшава — Констанца. У вікнах його вагонів завжди стояли якісь трохи інакші люди, мабуть, поляки.

Ага, 76-й?

Припустимо, що так. Одного разу він привіз купу наших родичів з Кракова. Їх було аж п’ятеро і вони приїхали до нас у гості, це був наймолодший брат мого діда, стрийко Роман, з дружиною і трьома дітьми. Бабця не бачила його років з тридцять, вона ледь не зімліла на пероні від хвилювання, її довелося підтримувати з усіх можливих боків. Загалом вона часто непритомніла. І часто валилася з ніг. Це був такий самозахист: мовляв, я ж кожної миті можу вас покинути, мені це запросто. З тих пір варшавський потяг став для мене передвісником якоїсь гарної несподіванки — гостей і подарунків, наприклад. Я вимовляв «Варшава» — і відчував якісь парфумно-мильні запахи, цілком іноземні, в нас таких не водилося. «Кон-станца» ж була передусім Станцією — залита світлом велетенських канделябрів, уся в дзеркалах і пальмах. Констанца була на Півдні, а Південь був морем.

Вокзал — це щось наче порт? Тобто з нього можна побачити море?

Абсолютно. У 94-му році я справді потрапив на кілька годин до Констанци і там справді виявилося трохи пальм. Усе інше було ледь інакшим, але я, звісно, не здивувався. Загалом же можна все це підсумувати таким чином, що переїзд з Гаркуші на Бельведер був перш усього втратою вокзалу, його близькості. Усіх його циганів.

Але, напевно, це була не тільки втрата. Так чи інакше з’явилося щось навзамін.

Річка, близькість річки. З Гаркуші ми мали до річки значно далі. До того ж до іншої річки — Бистриці Надвірнянської. До неї йшлося вічно розпеченим пішохідним мостом над коліями, потім над цехами паротягоремонтного заводу, ПРЗ (або, як казала бабця, пеерзет), потім ще довго вулицею Миру й тодішніми околицями Софіївки чи Каспрівки, чи чогось там ще. Хоч це й було переважно в кайф — іти крізь той запах розігрітих просмолених шпал і потім тими закуреними вуличками. А з помешкання на Бельведері виявилося не більше 10 хвилин до Бистриці Солотвинської. Вулицею Кармелюка (до речі, знову розбійника) — до самого кінця. У новому (відносно новому) помешканні кімнат виявилося на одну більше — цілих три, а також усі так звані зручності включно з ванною. Тепер батьки мали окрему спальню зі спільним ліжком. З вікна в їхній спальні можна було побачити вузесенький проблиск річки — ранньою весною, коли ще не було зелені. А також тоненьку смугу протилежного берега. Удень, коли батьків не було вдома, я міг подовгу стояти коло того вікна в їхній спальні. Я в ній взагалі бував щодня по кілька годин. Я потаємно читав мамині книжки — одна з них була перекладом з французької й називалася «Анжеліка», інша називалася «Ґабрієла», її написав Жоржі Амаду. В обидвох я вишукував еротичні сцени й описи, тобто я читав лише вибрані місця.

Скільки тобі було років?

Коли ми переїхали на Бельведер, мені йшов дванадцятий. Тобто зміна місця проживання наклалась у часі з початком відомих змін у мені. Така собі особиста сексуальна революція, революшн намба ван. Настає певний час — і все на світі зненацька починає обертатися навколо твого стручка. Книжки були чи не єдиним натоді зовнішнім збудником. Давно відомо, що в СРСР початку 70-х сєкса єщьо нє било. Його не було в телевізії, а в кіно — якщо там у котромусь західному прогресивному фільмі цілувались надто пристрасно чи, скажімо, героїня мала надто глибоке декольте — встановлювали драконячий режим до 16 років. Додамо сюди цілковиту відсутність відео та реклами. Порнографія траплялася лише на засмальцьованих саморобних картах і за неї садили до в’язниці. Купальники були переважно закритими, нижня білизна переважно потворною. А перші міні-спідниці наштовхувалися на такий одностайний громадянський спротив, що я донині подивляю відчайдушній саможертовності тодішніх лідерок. По скільки ж це їм зараз років? Десь так за 50? У будь-якому разі ці перші сезони з міні, це було якесь таке ненастанне зміїне сичання їм услід. Чи принаймні обов’язкові розмови під час застіль на тему «до чого ми так дійдемо?». Мій батько виступав з позицій раціоналістично-естетських. «Я вважаю, — казав він, — що коли в дівчини красиві стрункі ноги, то чому б їх і не показувати?». «Ви тільки послухайте! — реаґувала мама. — Та ти вже застарий на них задивлятися!». За такої нагоди вона не забувала натякнути йому на десятилітню різницю у віці. На той час вона, вочевидь, ще не могла знати, що в чоловіків після сороківника все лише починається з новою силою, вони знову стають збудливими, наче підлітки. І в той же час уже цілком вільними від підліткового зрадливого трепету. У певному сенсі вони стають досконалими. Але повертаємося до моїх тодішніх терзань. Саме з моментом нашого переїзду на Бельведер я увійшов у стадію, коли перестаєш цікавитись індіанцями і починаєш дівчатами. Або на певному проміжку воно ще сяк-так співіснує, тільки от індіанці остаточно перестають бути чимось найголовнішим. Така от чергова зрада білої людини. Загалом тобі ще подобається тримати в руці томагавк війни, але з куди більшою радістю ти потримав би в ній цицьку однокласниці — тим більше, що зовсім недавно в неї ще нічого схожого на цицьку не промацувалося. До речі, в нашому класі всі пацани без винятку дико хотіли однієї й тієї ж однокласниці. Такий дивно перекошений розподіл лібідо — ми всі були один одному суперниками. Тобто за всіма тими нашими щоденними бійками ховався цілком особливий сенс.

Як виглядали твої шанси?

Зле. Саме тепер доречно, мабуть, розповісти про мої тодішні проблеми: я був товстуном. Це не виглядало жахливо, але й не надто сексі. Моя вайлуватість породжувала мою нерішучість, а та у свою чергу невпевненість. Тим часом, як уже одного разу з’ясовано пані Ромою Воронич, справжня сексуальність — це передусім упевненість. Серед своїх однокласників я, щоправда, мав деякий успіх — як оповідач історій, котрі вигадував переважно спонтанно, але називав фільмами, що їх вони не бачили, а мені начебто вдавалося все це невідомо як подивитися. Таким чином, то було радше переказуванням нашвидку вигадуваного відеоряду — в теперішньому часі і трохи в ролях. Тобто я жестикулював, корчив міни і змінював голоси. Це приковувало до мене увагу, вони могли слухати годинами. Але було складно заблиснути цією здатністю перед дівчатами, чи, називаючи речі своїми іменами, перед однією з них: вільний час, тобто перерви і загалом час поза уроками, ми проводили абсолютно порізно, хлопці лише з хлопцями, дівчата лише з дівчатами. До певної вікової межі, звісно. Але коли ми її переступили, я вже не був товстуном. Проте в ті найперші роки це таки дійсно було терзання: дивитися лише здалеку, втрачати мову від кожного наближення, ховатися в собі, знову і знову перечитувати вибрані місця про широко розведені Ґабрієлині стегна і захлинатись у власних самозжираючих фантазмах — наприклад, як чудово було би при потребі робитися невидимцем і проникати в її дім, кімнату, ліжко — а тоді? Що далі? Далі все мало б вийти само собою. Щиро кажучи, це було пекло, жах. Мені здається, дитячі й підліткові роки — це перш усього пекло. Ці дорослі недоумки з відповідно затертими в пам’яті вибраними місцями зазвичай нав’язують собі самим фальшиве уявлення про якийсь утрачений рай дитинства. Можливо, це тягнеться ще з тих середньовічних часів, коли дитинство вважалося не віком, а своєрідним станом, блаженним психічним розладом, з якого виростають. Цей стереотип не лише хибний, він абсолютно жорстокий по відношенню до самих дітей — запитайте спершу їх про ті безодні розпачу, в які вони тільки й зазирають, щогодини і щодня. Дитинство — це і є суцільна безодня, це просто катастрофа, суцільний ланцюг катастроф, найгірше, що може трапитися.

А старість?

Не знаю. Напевно, також. Але щодо старості вже принаймні немає дурних ілюзій, зі старістю все чесніше. З тебе сміються, але зовсім не так безжально й цинічно, як тоді, коли ти був дитиною.

Гаразд. Повертаємося до школи. Припускаю, що ти не був у захваті. Можеш трохи детальніше?

Було гидко. Гидке невисипання, коли за вікном холод і темрява. Гидке відчуття невивчених уроків. Гидка порожнеча у шлунку. Гидкі запахи з їдальні. Додаткові години — сьома, восьма, дев’ята, подовжений шкільний день, вічне промивання мізків усілякою ідеологічною хернею на кшталт атеїстичного виховання або ленінського заліку. Гарячкове зривання і зав’язування ненависного піонерського галстука. Ходити в ньому містом було вершиною ганьби. Але з’явитися без нього у школі було просто смертельно. Садизм учителів і завучів не знав жодних обмежень. Вони з відвертою насолодою прикладали до нас руки і тероризували нас морально. Навряд чи я маю право таке про них говорити, але нічого не можу вдіяти. Ева Караді якось написала мені: «Коли не знаєте, що сказати, кажіть, що думаєте». Це саме той випадок. Більшість із них дуже добре до мене ставилися, це правда. Правда і те, що вони також були жертвами. Але і те, що вони відігравалися на нас, теж правда. І ми відплачували їм як могли, наприклад, вигадували всілякі нищівні й дурні прізвиська. Крім того, нас муштрували. Дисципліна була показовою і дебільною: одяг виключно найнезугарніший, волосся виключно найкоротше. Я ненавидів дзеркала, ненавидів свої відображення, ці жахливі штани, цю зачіску типу полубокс, мені снились американські джинси, але не мені одному — всім нам. Як таке опудало могло навіть мріяти про те, аби подобатися дівчатам? А це ж було найголовніше на світі — подобатися дівчатам!

І як довго все це тривало?

Десять років, уявляєш? Десять років суворого режиму! Навіть будівля тієї школи, навіть її коридори і внутрішнє подвір’я мали в собі щось цілком в’язничне. Не дивно, що там перед початком війни розташувалась одна з філій енкаведе. У підвалах нашої школи катували людей, то було абсолютно лихе місце. Пізніше меморіалівці знайшли там повно людських черепів з дірами в потилицях. Я вийшов з тієї в’язниці на волю влітку 1977 року і — як це називається? — обтрусив порох зі стіп своїх. Тобто я жодного разу більше не переступив тих порогів. Ця школа досьогодні вважається найкращою у Франику. Не думаю, що так воно насправді є.

Але все-таки: невже так і не було нічого позитивного?

Канікули, особливо літні. Це був кайф! Передусім встигало трохи відрости волосся, хоч загалом тих трьох місяців не вистачало навіть для бітлівської зачіски, не те що роллінґівської. Про довжину волосся, як у Роберта Плента, просто мовчимо. По-друге, можливість носити джинси, переважно неамериканські, якісь індійські чи польські, з дурнуватим написом «Szarotka» на задній кишені, але все-таки! І футболки, джинси і футболки, яскраві сорочки гарячих відтінків. Улітку ми з Юркою Соколовим продовжували бігати вранці навколо озера, щоранку три кілометри і потім купання, плавання в озері. Я скинув трохи кілограмів і десь так років від 15-ти зробився терпимішим до власних відображень. Пам’ятаю, як у пляжній кабіні ми підглядали за молодою жінкою. Вона зняла верхню частину купальника і колихнула своїми чудовими грудьми. Отак. Ми завмерли в очікуванні і потрясінні. Її пизди ми тоді так і не дочекались, але все одно було ураганно. Я побачив це вперше. Зробилося радісно — так, наче я відбув статеву ініціацію. От що таке канікули — передчуття ініціації. Щороку я давав собі слово, що наступного літа обов’язково матиму свій перший секс. І потім літо катастрофічно швидко тануло, день за днем, я з жахом думав про наближення проклятого вересня з його першою шкільною лінійкою. Але так і залишався хлопчиком, жодного злягання, ніде і ні з ким, з жодною на світі вівцею. Деякі з моїх приятелів здобували своє чоловіцтво вже десь у 14–15 років і це можна було на них прочитати, вони ставали певнішими себе, заспокоєнішими. А я лише метався всередині власної клітки, між книжковими еротичними сценами і британською музикою. У рок-н-ролі я страшенно любив мінор — мені здавалося, всі ці пісні про мене, про мою самоту. Можна сказати, що я жив з роллінґівською «Angie» всередині. Я любив уявляти, як безмежно довго танцюю під неї так званий мєдляк. Звісно, максимально близько притискаючи до себе якусь Невідому з перламутровим волоссям. Ха, між іншим: минулої ночі я дістав мейла від Ярки, вона час до часу нагадує мейлом про своє існування, причому в такий спосіб, ніби ми з нею про щось розмовляли ще п’ять хвилин тому. Цього разу вона цілком зненацька пише про «Angie». Але це інша тема. Ну так, була ще така балада Елтона Джона — її назва, здається, «I’ve Seen This Movie, Too» з подвійного альбому «Goodbye Yellow Brick Road», і я просто розчинявся в ній — настільки це було моє, це був я сам, просто я. А загалом я дуже шкодую про те, що ми тоді слухали більше «Beatles», аніж «Rolling Stones» і більше «Deep Purple», аніж «Led Zeppelin». Наші смаки трохи обманювали нас.

У якомусь зі своїх есеїів, здається, у «Центрально-східній ревізії», ти пишеш про заборонену західну музику і взагалі про Захід як про dark side of the moon.

Ну так, музика ставала цілою паралельною дійсністю, таким собі паралельним світом, куди можна було втекти від школи, Совдепії і спермотоксикозу. Років з 14-ти я прилип до радіоли, це був невимовно громіздкий ламповий апарат, звали його, по-моєму, «Серпухов», на його шкалі було зазначено назви десятків міст, у тому числі й таких, як Копенгаген, Лісабон чи Едінбурґ. Але мені жодного разу не вдалося піймати нічого такого — шкала просто блефувала. Раніше мама слухала з нього недільні концерти на замовлення, а також крутила для себе платівки Ніколая Сліченка, Ґеорґа Отса і Майї Кристалінської. Крім того, в неї серед улюбленців ходив Батир Закіров, народний артист Узбекистану. Він щоразу співав якесь дуже жалісливе танґо, мовою хінді, бо воно походило з якогось індійського фільму. У ньому був колосальний перший рядок, батько дочув у ньому щось на зразок я завтра там, в пісуарі. Відтоді ця платівка так у нас і називалася: «Ну що, послухаємо я завтра там, в пісуарі?». Ну, і Робертіно Лоретті, звичайно. Я перевіряв: ніхто в Італії нічого не знає про того Робертіно Лоретті, уявляєш собі? А в есесері його знав і обожнював кожен, цього диво-хлопчика з першими ознаками мутації голосу. Після нашого переїзду на Бельведер я забрав радіолу собі. На середніх ловилася Румунія і англомовне «Радіо Люксембурґ», але воно ледве прослуховувалося, а хвиля тільки й робила, що вислизала з-під нього. Шипіння, тріскотня, напливи інших станцій і всяке таке включно з глушінням — ну ти знаєш. Зате на довгих відносно добре ловилася Польща. Західного рок-н-ролу в поляків було більше, ніж у румунів. Тому з певного моменту я цілими днями тримався Польщі, при цьому в мене цілком мимоволі входила польська мова. Але по неділях я проривався на короткі, де найбільше глушили, бо саме там шикувались одна за одною всі підривні радіостанції: «Свобода», «Вільна Європа», «Голос Америки», «Радіо Ватикан», які там ще? Ага, «Німецька хвиля» і «Бі-Бі-Сі». Так от, у неділю пополудні я завжди кілька годин поспіль слухав «Metronomuli duminical», передачу румунської служби радіо «Europa Libere», то була авторська програма певного невимовно симпатичного типа. Його звали Раду Теодор і він був моїм найкращим другом, бо щонеділі упродовж 3–4 годин з перервами на кількахвилинні новини він пускав «Pink Floyd», «Grand Funk», «Uriah Heep», «Colosseum», «Genesis», Джимі Гендрікса, Пітера Фремптона, Френка Заппу, була ще така група «Styx», яку він так само часто пускав. Музика програвалася безпосередньо з вінілових дисків, було чутно, як вони потріскують під голкою. Раду Теодор мусив бути фантастичним дядьком, я віддав би півжиття за змогу з ним познайомитися. Я не міг розуміти його коментарів, але міг відчувати, що він абсолютно веселий і класний чувак. Його передача стала для мене головною подією неділі, я чекав цього «Метронома» шість днів на тиждень і жив лише ним. Через багато років, здається, у 1997-му, я мешкав у Відні в одній квартирі з Даном Міхалцяну, румунським акціоністом. Одного разу ми розпивали на двох велику пляшку сливовиці і я захотів сказати йому щось вельми тепле про румунів та Румунію. У моїй пам’яті знайшовся на цей випадок Раду Теодор. «Уявляєш, — казав я, — коли 5 років тому я бував у Мюнхені на «Свободі», то міг з цим самим Раду випадково перетнутися будь-де — у ліфті, наприклад». Але Дан заперечив, що ні, що 5 років тому вже не міг би. «Його знищила секуритатя за особистим наказом Чаушеску, — сказав він. — Вони підклали йому вибухівку просто у студію. Його розірвало на елементарні частинки». Дан Міхалцяну був переконаний, що я повинен обов’язково про нього щось написати. Приміром, якийсь такий підлітково-юнацький роман під назвою «Мій мертвий друг Раду Теодор». Можливо, я ще дійду до цього. Така от історія про заборонену музику.

Тобто у вільний час ти слухав музику…

…слухав або записував. На 16-ті уродини мені подарували магнітофон — він був монофонічний, дводоріжковий, мав лише дві швидкості, називався «Дайна» і походив чи то з Литви, чи з Латвії. У вільний час я вкладав його до спеціальної валізи і йшов навідати Турка, тобто Богдана Турецького. Турок володів неперевершеним «Юпітером-стерео». Теоретично вважалося, що записи, зроблені з «Юпітера», ну просто як один до одного з диска, тобто з вінілового оригіналу. Турок розповідав, що останнім часом почитує книги філософа Канта, які особливо добре йдуть під «Genesis» aбо «Yes». Не знаю — з «Genesis» воно, може, і слушно, а от щодо «Yes»… Маю сумніви.

І все ж — про книги. Ти читав?

Ні, Канта я не читав. Але багато чого іншого.

Як наприклад?

Я не хотів би зараз у це заглиблюватися. Справа йде до вечора, а мені й без того ще згадувати і згадувати.

Може, дві або три назви — з тих, які найважливіші.

Окей. Про Швейка і «Декамерон» ти вже знаєш, так? Додамо Гоголя — фактично все, починаючи з «Вечорів на хуторі». Гоголя я перечитав десятки разів. У мене був такий старезний томище Гоголя з усіма його повістями. Я це вкрав у того ж Турка з його родинної бібліотеки, але не зовсім украв, бо він сам з цим погодився і дав мені той томище назовсім, от лише його батьки про це не знали. Але вони й не мусили знати — і так мали тих книжок аж задохріна, тисячі томів. Вони були театральними художниками, його батьки. І я був певен, що того ж таки Гоголя в них є ще з кілька десятків у різних виданнях і комбінаціях — і Гоголя, і Моголя, і Шмоголя. Книги не повинні застоюватися на полицях, вони мусять мандрувати від людини до людини, так? Цей мій Гоголь був таким добротним і товстезним, здається, ще сталінським. Сталін любив Гоголя, як і Шекспіра. І Булгаков теж любив Гоголя. Він його відверто наслідував, це не таємниця. Коли твої колеґи, особливо тут, на Заході, називають мене кимось на кшталт булгаковця, то я відповідаю, що це не зовсім так, що насправді це не я булгаковець, а це ми з Булгаковим гоголівці. Старезний Шерех усе абсолютно точно прострілив. Після виходу у світ «Перверзії» він написав таку веселу-превеселу статтю під назвою «Го-Гай-Го» — про три джерела і три складові частини. Обидва «Го» — це абсолютне потрапляння в яблучко, бо це Гоголь і Гофман, ваш, німецький Е.Т.А. Але Гофман з’явиться в моєму житті трохи пізніше, за студентських часів. Єдине, в чому Шерех помиляється, — це «Гай», тобто Гайне, Гайнріх, теж ваш. Сором визнати, але я донині не тримав у руках його італійських щоденників, відносно яких Шерех має таку стовідсоткову впевненість. Начебто я мусив потрапити під їхні впливи.

Обов’язково прочитай ці щоденники. Вони й сьогодні мали б тобі дуже сподобатися. Це ніколи не пізно. Але це принагідно. У «Схованці для Бокаччо» ти згадуєш Томаса Вулфа.

Так, російський переклад його «Look Homeward Angel». Для мене це стало абсолютним потрясінням. Я іноді патетично називаю цю річ головною книгою мого життя. Вона відкрила мені стільки простору, що я попервах аж захлинувся. І відразу ж почав записувати віршами мій другий потаємний блокнот.

Другий? Тобто на той час уже був перший? З чого це все почалося?

Гарне запитання. Гарне, бо вимагає дуже довгої відповіді. Ти певен, що ти цього справді хочеш?

Певен. Мене вже не злякати жодною довжиною.

Тоді, як кажуть, веселої забави — ти сам цього хотів. Улітку 1976-го ми з мамою поїхали над Чорне море, це мало бути десь в околицях Одеси. Я вкотре поклявся перед самим собою, що за ті два тижні обов’язково стану чоловіком. Хоч у принципі то був жахливий облом для 16-річного хлопця — їхати на море з мамою! Але я не мав вибору, і це були останні канікули. Останні шкільні канікули, якщо точніше. Так. І що далі? Добре, пропускаємо той цілий потяг з Франика до Одеси і розмови в ньому. У ті часи я вважав, що хочу бути археологом, а якісь культурні російські тьотки в купе посилено мене від цього відмовляли. Не знаю, чому їм аж так залежало, щоб я ніколи не став археологом. Менше з тим. Скільки б усе не тяглося, але до Одеси ми таки доповзли. А там виявляється, що до нашої — як її, Дельфінівки? — слід ще з годину добиратись автобусом. Ясна річ, переповненим. Поруч з нами крутиться якась дівчина, окей, молода жінка, років так 26, якщо в тому шмаркатому стані я міг оцінити правильно. З тих, на яких відразу і беззастережно встає — і нічого ти вже не вдієш. І тебе не цікавить, хто вона, звідки — у тебе стоїть і годі. При цьому вона увесь час заговорює з нами — якась така спільниця, бо вона нібито також має путівку до тієї ж Дельфінівки. Тепер уяви собі, що ми всі стоїмо в тому безрозмірному автобусі шалено близько одне від одного, сто тисяч пасажирів, не менше. І як тільки я хапаюся рукою за стояк поручня, вона всім тілом лягає на нього ж, себто на мою руку. Тобто я відчуваю, о як я відчуваю це — кожною фалангою! Який початок, бринить у мені, який класний початок! І це зовсім не випадково, і ніхто цього не бачить, себто це тільки між нами. Тобто вона знає, що я знаю. І я знаю, що вона знає. І так ми їдемо хвилин десять — шум у вухах, іскри в очах, крик і шал, ти розумієш. «Ось яка ти, — повторюється в мені, - ось ти яка, ось яка ти, ось ти яка!». Це стало її іменем — Якати Тияка. Не знаю, навіщо я про це розповів.

Я теж поки що не знаю — мова йшла про те, як у тебе починалося з віршами. Але мені все одно цікаво, що далі. Хоч ти нібито уже й кінчив?

Можна сказати, так. Далі була зупинка, на якій зійшла добра половина пасажирів. І ми просто не змогли стояти так близько, як перед тим. Щоб усі це побачили. Вона чимшвидше відклеїлася від того поручня з моєю отерплою рукою. Далі були тільки погляди. Упродовж наступних днів над морем так само — часом ми перетиналися поглядами. Вона була з легких, тобто легко велася, бо щоразу траплялася мені з іншим чуваком. При цьому я щоразу встигав прочитати в її очах щось ніби докір, щось ніби «от, бачиш, телепню, ти не зробив ані кроку, тепер я мушу ходити з усіма цими казлами». Часом я запливав далеко за буйок і чекав її там. Але вона не підпливала. До того ж наші програли НДР у півфіналі Олімпіади і — що було геть немислиме — Колотов не забив пенальті. Все, пора закривати тему.

А поезія?

Поезія — це завше неповторність. Жартую, звісно. Просто від усього того я зненацька усвідомив, що хочу записувати свої внутрішні стани у відмінний від звичайного мовлення спосіб, тобто поетично. Зараз мені важко реконструювати в усій повноті ефект від того старанно прихованого особистого відкриття. Однак я ще й досі пам’ятаю, що домінувала радість — було так, наче я раптом знайшов себе. Крім того, забивало дух від свободи — я міг писати що завгодно, позаяк усе одно не збирався цього не тільки публікувати, але й будь-кому на світі показувати. Восени я почав писати до невеличкого нотатника, котрий було заховано в надійному місці, таким чином я наче здобув ще одне життя — таємне і головне. Отже, поезія стала для мене закритим від усіх інших притулком, в якому й відбувалося це головне таємне життя. Російське слово убежище (тільки не переплутай його з російським же уебище) тут як ніколи доречне — саме так, від утікати, це була справжнісінька втеча — на свободу. Українське сховок теж до якоїсь міри підходить, особливо в сенсі тієї ж таки свободи, матеріалізованої в переховуваному нотатнику. Як і в тому, що я ховав не лише нотатник, а й самого себе.

Твій перший вірш був про ту дівчину?

Ха, зовсім ні! Про Наполеона! Сатиричний вірш про жадобу влади.

Абсолютна сублімація! Класичне витіснення проґресуючої незадоволеності з еротичної сфери у суспільно-громадянську.

Як собі хочеш, так і називай. Ні, про ту жінку теж було — здається, вірш номер п’ять. «Стало знову сумно // я згадав як море // било в берег гнівно // На піску лежала ти моя красуне // ти моя царівно». Кошмар! Хоч, можливо, як текст до якої-небудь акустичної балади, цілком незле. Так я собі це й уявляв — дві гітари, вокал, струнний квартет. Після другого рефрену гітари стають електричними, додаються ударні, словом, Stairway To Heaven, українська версія, група «Вертеп». Я уявляв собі, що виступаю фронтменом у групі, яка мала б називатися «Вертеп».

А пригадуєш, скільки всього віршів було в тому першому зошиті?

Десь так зо два десятки. На більше в ньому не вистачило сторінок. То був, власне кажучи, не зошит, а такий собі мініатюрний альбом, альбомної форми блокнот, ширший ніж довший. Я потягнув його з особистих архівів батька. На його палітурці було написано ДЛЯ СТИХОВ і я не міг цьому протистояти. Гадаю, що батько купив його на початку 50-х у гарнізонній крамниці. Під час служби у війську батько почав писати вірші російською мовою, такі досить патріотичні. Боже мій, jakie to pojebane, kurwa! Але цікаво, що сталінські політруки заохочували писання віршів. Воїн червоної армії мусив мати ліричну душу. Може, їм так само йшлося про сублімацію?

Ти стверджуєш, ніби писання віршів тебе надзвичайно змінило.

Так, надзвичайно. У десятому класі мені вдається певний прорив. Це ніби раптове і стрімке здобування себе. Я почав танцювати, більш-менш до ладу розмовляти з дівчатами і потроху вживати алкоголь. Куріння вважалося серед нас немодним, але під білі сухі вина ми часом курили. У десятому класі я прогуляв безліч уроків і фактично перестав готувати їх удома. Я покинув заняття боксом, від яких у мене лише випадало волосся. Це теж вимагало рішучості — одного дня перестати відвідувати секцію, де мені так і не вдалося начистити кому-небудь пачку. Я почав розумітися на тому, що в мистецтві є якийсь аванґард, чи як це ще назвати, і це супер. Я спробував закохати в себе нашу практикантку з німецької мови, хоч її ноги і здавалися мені дещо затонкими. Вона була років на чотири старшою, вчилася в університеті, носила такі досить вузькі спідниці і поводилася цілком cool. Подібно до Юджина Ґанта, я вже бачив, як залишаюся з нею після уроків сам на сам і ми для початку нервово облизуємо губи. На уроках ми любили відволікати її від німецьких тем розмовами про музику, вона велася. У моїх очах вона раптово спалила себе дощенту, коли одного разу цілком довірливо запитала: «У тебе ABBA вся?». Мене ніби струмом вдарило. ABBA?!!!! Яка ще в пизду ABBA, я ненавидів цю лискучу шведську родину! Я вмить перестав кохати її, гадаю, що в мене вже навіть і не встав би. Цікаво, чи вона це тоді відчула?

Але загалом ти продовжував учитися не так вже й погано?

Я продовжував отримувати не такі вже й погані оцінки. На той час я вже знав, що спробую вступати до поліграфічного на так звану журналістику, тому я просто послав усі ці хімії, фізики й геометрії. При цьому я кілька разів перемагав на олімпіадах з української, всю ту блядську комісію чомусь дуже проперло від моїх творів, я остаточно відмовився бути невдахою і повірив у цілком запаморочливе майбутнє. Те, в якому я живу зараз. Воно збулося. Загалом я вже тоді привчав себе до невловності, до того, аби бути всюди і ніде водночас. І щоб ніхто на світі не міг стверджувати, ніби по-справжньому знає мене. Я писав твори на «відмінно» і розкурював косяки з Грузином та його компанією. Половини з них уже немає серед живих, а інша ніколи не вийде з в’язниць і психушок. Найчастіше ми прогулювали історію, бо наш сімдесятирічний учитель наближався до маразму і його легко було дурити. Навесні 1977-го я став свідком і мимовільним співучасником відомого вбивства Хіміка.

Хіміка? Що це було?

Хімік був начебто нашим товаришем, таким собі сорокарічним придурком. Перед тим він уже двічі сидів за малолітніх, при цьому на зоні його ще й зробили пєтухом. Іноді він чіплявся до нас, він був з таких дуже липких типів. Росіяни б сказали, що він за нами увязывался. Він ходив з нами у джунґлі над річкою, часом до лісу в Ценжів. На пляжі він любив зненацька підбігти і стягнути з когось із нас труси, з таким дурнуватим реготом. Я не можу сказати, що для когось із нас він був другом. Просто ми не надто відганяли його, от і все. До того ж іноді він мав гроші і приносив один-два фаусти на всіх нас. Якщо ми бували з гітарою, то він міг навчити двох-трьох бандитських пісень. Так що користь від нього все-таки якась була. Проте з ним слід було обов’язково триматися на сторожі — він щоразу поривався лапнути когось між ногами і всяке таке. У нього завжди була з собою потерта колода порнокарт, він любив нас провокувати. Того вечора, десь наприкінці травня, ми як завжди тусували на стройці, там у нас було таке улюблене сухе місце між восьмим і дев’ятим поверхами. Хімік приперся десь коло десятої — увесь намагнічений, накручений — таким ми його ще не бачили. І потім не бачили, бо ніякого потім уже не було. Як я розумію, він тоді вколовся або щось таке прийняв на душу населення. Те, що очі в нього тоді просто лізли з орбіт, ще й нині можуть підтвердити всі, хто дожив. Він гарячково привітався з кожним за руку (мою аж обпекло) і свиснув до — гм, назовімо його так — Малого: «Малий, пішли, щось покажу!». Малий був справді малий, йому виповнилося лише 12, такий собі особливий випадок у компанії, його старший брат — скажімо, так — Бура, наш одноліток, на той час уже сидів. Ми брали з собою Малого з поваги до його брата. Ну от. Далі мені важко згадувати про все послідовно. Пам’ятаю, як Малий починає верещати десь вище — поверхом або й двома. Пам’ятаю, як усі похапали в руки металеві прути — з такими переважно ходилося район на район, Бельведер на Гірку, а Німецька Колонія на Майзлі ітеде. Пам’ятаю, як усі сунуть на Хіміка з тими прутами в руках і як він крок за кроком відступає, шкірить зуби, чвиркає слиною. Прути зі свистом розтинають повітря, і в Хіміка все менше простору. Один крок, другий. Озирнися, бевзю! Але поки хтось із нас устиг це гукнути, Хімік уже летів донизу ліфтовою шахтою. Ясно, що його рознесло вдрузки. Анджей Стасюк називає це w drobne chujki.

Як ти потім з цим жив?

Зараз це видається сном і я не можу описати того стану у всіх відтінках. Зрозуміло, що було зле. Хоча з іншого боку… Хімік був сам винен, на всі сто. Та навіть на сто двадцять. Ми захищали слабшого, вірно? Наше щастя, що лягаві не надто старалися з розслідуванням і справу Хіміка було зараховано до нещасних випадків. У двох із нас пізніше нібито відбулася розмова з офіцером розшуку — десь через півтора місяця, вже після випускного балу. Він начебто сказав «Я знаю все», але от, мовляв, не хочеться ламати ваших юних життів, добре, якщо це стане для вас уроком. Якось так. Я в це не дуже вірю, це все вигадки. Хіба що при цьому він узяв їх на гачок, але тоді це інша історія.

На випускному було весело?

Не занадто: веселилися швидше старі, тобто батьки. Вони запізнилися з пошуками музикантів, усі пристойні капели потрапили до інших шкіл, а для нас грав якийсь бум-цик-цик з акордеоном, кларнетом і басом, якесь таке безнадійне ретро з польками й вальсиками, так що наші батьки натанцювалися до всирачки, а ми тим часом, організовано зникаючи малими групами, встигли розпити у подвір’ї кілька незлих пляшок. Схід сонця над озером усі зустріли з млявим отупінням. Але якщо ти маєш на увазі всю цю історію з Хіміком, тобто якщо ти маєш на увазі сумління…

Саме так…

…то можеш мені повірити, що в юності як ніколи сильні захисні механізми. Усі переломи зростаються надзвичайно швидко. Скажімо, мені робилося набагато гіркіше від думки про те, що школа закінчилась, а я й далі хлопчик. От уже навіть узяв участь у вбивстві людини — а все ще хлопчик. Здавалося, вже останні з останніх моїх друзяк зуміли ініціюватися. Один із них при цьому навіть шпокнув однокласницю, котра починала мені подобатися. І дружньо сповістив мене, що вона нічого. Тобто мені довелося зазнати якоїсь такої пекучої суміші заздрощів з ревнощами — жах! Зрештою, в поляків це чомусь одне й те саме слово, ти знаєш. Мені залишалося сподіватись на Львів, на те, що я поїду з дому і буду жити в чужому місті, і там усі вони стануть моїми.

Уявне місто Львів лежало на мальовничих зелених пагорбах, цілковито зберігаючи архітектоніку й архітектуру міста ще, либонь, середньовічного. З відчинених вікон там нон-стоп лунала клавесинна музика чи принаймні добрий симфо-рок, а дівчата з довгим волоссям і вінками на головах чекали на мене в траві поблизу фонтанів.

Дуже доречно, браво!

Я мушу пояснити читачам — це була цитата з «Малої інтимної урбаністики».

Яку я написав двадцять два роки по тому. Але, здається, мені вдалося точно все відреставрувати. Десь так воно й було.

Як ти вважаєш, на чому сьогодні зупинимося?

Доведемо справу до прощання з Фраником. Але спершу треба, щоб я не провалив абітуру. Спершу той цілий творчий конкурс, оцінка «добре» і дурнувата співбесіда, під час якої з’ясувалося, що серед моїх майбутніх викладачів превалюють усякі монстри. Потім ще чотири іспити, з українськими мене трохи підрізали, ставлячи по четвірці як за письмовий, так і за усний. Це ламало всі мої плани набрати якомога більше очок у домашніх матчах. Зате потім були дві перемоги на виїзді. На екзамені з німецької я просто перелічив прізвища всіх футболістів «Динамо» — з німецькою вимовою. Два роки тому вони взяли Кубок кубків і Суперкубок і я їх усіх дуже любив. Екзаменатор любив їх не менше за мене. Ми розійшлися, цілком задоволені один одним. Я вступив. Мене чекало Місто.

Щось іще?

Напевно, так. Останні дні серпня, я вже пакуюся до Львова. Вони знаходять мене телефоном, однокласники, тепер уже колишні. Ідея: відсвяткувати в кабаку (тоді це слово на означення ресторану лише з’явилося) наші успішні вступні. Нас набирається восьмеро, нас порівну. Ми дуже красиві, бо нам по сімнадцять років. Ми не ховаючись попиваємо горілку і вино. Ми не ховаючись куримо. Курять лише хлопці. Наше волосся подовшало і наші краватки саме такі, як треба. Щодо дівчаток, то вони лише раз за разом підносять нам вогонь. Тоді саме з’явилась якась така мода — у товаристві кожна дівчина повинна була стежити за своїм хлопцем, за його рухами. Як тільки він вкладав до рота сигарету, вона тут-таки мусила піднести йому вогонь. У цьому був якийсь ритуал. Вони попередньо домовлялися між собою, хто кому підносить. Це означало я хочу бути з цим. Тепер уяви собі: ми куримо все частіше, вогонь спалахує все відвертіше. Мені запалює та сама дівчина, яка почала мені подобатися. Я знаю, що її дер мій товариш, але якого біса. Потім ми танцюємо і вона рухається, дихає, треться настільки безсумнівно, що стає солодко і страшно і треба щось робити з ерекцією. «Я тобі, - шепочу я, — подзвоню зі Львова, ти приїдеш?». Вона втискається в мене з такою силою, що будь-яке «так» блідне. Ми танцюємо ще багато разів, бо це єдине, що в нас є — Танець, і жодної вільної хати на сьогодні.

На сьогодні досить?

Напевно, так.