Таємниця. Замість роману

2. СЮЇТА ДЛЯ «JETHRO TULL» З ОРКЕСТРОМ

Це був рік…

Це був рік 1977-й, дві сімки на кінці. Згущені сімдесяті, найвища концентрація десятиліття. У липні мав настати кінець світу — і не просто у липні, а 7 липня, сьомого сьомого сімдесят сьомого. На наших теренах спостерігалося велике рушення — тисячі сектантів, десятки, сотні тисяч, можливо. Вони звідусіль ішли до підніжжя певної гори — чорт, як же вона зветься? — зараз уже не згадаю, але в будь-якому разі то мав бути їхній Сіон. Вважалося, що ті з них, які зустрінуть цю дату — 7 липня року сімдесят сьомого — у спільній молитві коло підніжжя Сіону, безперечно врятуються від карального вогню. Але настало 8 липня і нічого такого не трапилося. Жодного вогню, уявляєш? Ніхто з нас не згорів, хоч як їм цього хотілося. Їхні проповідники, звісно, відразу ж якось це їм пояснили — я думаю, в них були напрацьовані варіанти.

Отже, нове життя почалося з кінця світу?

Ну так. Який — не виключено — триває досьогодні. Тобто все, що з того моменту відбулось і відбувається зі мною — не інакше як суцільна галюцинація когось, хто насправді увесь цей час горить. Ось уже двадцять вісім років. І мушу визнати, що мені в кайф. Документи на вступ я завіз до Львова 5 липня. Того дня я фактично вперше там побував — усі попередні епізоди були тільки проїздами.

Тобі сподобалося?

Знаєш, якщо в цьому Світі існує щось таке, як Місто, мені воно випало саме тодішнім Львовом. Прага була страшенно далеко — за кордоном, а Львів поруч, у межах цілковитої досяжності. Щоб забезпечити його собі на щодень, тобто щоб жити у ньому щодня, слід було гранично напружитися, загнати в себе назад невротичну ранкову нудоту і вступити до інституту. Мені це вдалося, я отримав це Місто на дальші п’ять років — як мінімум.

У чому це полягало? Чому саме воно? Розумієш, твої пояснення щодо якогось такого «відлуння Праги» мені не цілком достатні.

Гаразд, я спробую розкласти це на елементарні частини. Візуально Львів нагадав мені Прагу, бо в ньому було так само багато старого європейського каміння. І це каміння всюди поєднувалося з рослинністю. Це такий вічний занепад Риму темних віків — кози, що скубуть усяке зілля на уламках кераміки. Розумієш, це засіло в мені на кшталт якогось естетичного культу, я це згодом висловив у «Леґенді про дивака»: Він дуже полюбляв старе каміння, // розбитих веж і мурів кольори. Як там далі? Ага, ну якось так приблизно: І зелень, що не звідавши косіння, // все пнеться крізь каміння догори. До речі, це слово — косіння — таке цілком незугарне, жах. Кілька років по тому (але вже в черговому, наступному житті) мій видавничий редактор, на щастя, це був Гера, підкреслив мені в рукописі це «косіння» хвилястою лінією і написав олівцем на берегах: косовиця або косьба. Я змінив його потім на… На що? На «проміння», так.

…зелень, що не звідавши проміння?

Ні, зелень, що доцільно, мов проміння… Це страшенно наївний вірш — саме такий, яким я був у той час. Уже тільки назва чого варта — «Леґенда про дивака»!

Чи можна при цьому думати, що у такий спосіб ти вже тоді шукав свою Центральну Європу?

У Львові? Аби краще виглядати у твоїх очах, можу сказати «так». Але навряд чи я знав тоді це словосполучення. Хоч я вже щось таке чув про географічний центр Європи у Рахові чи околицях. До речі, потяг, яким я вперше поїхав з Франика до Львова, був саме звідти, рахівський. У нас такі називають або ковбойськими, або циганськими. Під ковбоями, вочевидь, розуміють гуцулів. Менше з тим. На превелике моє щастя, наш поліграфічний інститут, себто, як ми його звично називали, Поліграф, розташовувався у старому місті, на Підвальній, зовсім поруч з Вірменською, Руською, Ринком, Сербською, Жидівською — суцільне тобі середньовіччя, ти йдеш повз ці потріскані напівмертві стіни, твої підбори цокають, остроги дзвенять, плащ розвівається, шпага — ну, що вона робить?..

Шпага креше об камені…

…цілком можливо! — і в тобі щось таке без перерви відлунює, якийсь такий Бах з Емерсоном. Так, це було саме воно: місто, яке винятково добре лягало на музику, котру я тоді слухав. Тоді ще не було плеєрів, я сам носив у собі десятки композицій і вони самі собою вмикалися, часом усі водночас. Вистачало ходити і слухати. Ха, ніколи не забуду, як одного з вечорів Смичок розказав, що от він щойно ішов старим містом і воно було цілком вимерле — тільки він і нікого. І от він чує — це, вочевидь, у чиїйсь кухні відхилена кватирка — і він чує дзвін, тобто подзвонювання, тобто калатання ложечки об склянку. Уявляєш? Хтось насипає собі до чаю цукор і розмішує його, подзвонюючи ложечкою об склянку. І це чути на всі прилеглі квартали, він іде триста метрів, п’ятсот, а воно до нього все долітає й долітає. Для мене в цьому весь Львів, чорт забирай. Це насправді така особлива акустика. Львів — це передусім акустика, аудіо, а не відео. Я зміг пояснити?

Не надто. Але нічого. Отже, старе каміння у поєднанні з зеленню. Це — як я розумію — головне візуальне враження? Якщо ми все-таки про відео. Були ще якісь?

Узимку зелень зникала. А Львів залишався Львовом. Хоча більше йому пасувала пізня осінь, така патина смутку. І бруду. Інше візуальне поєднання: старе каміння з американською джинсою. Виявилося, що у Львові є страшенно багато людей, котрі одягаються не так. Що це такий таємний порт, куди стікається вся контрабанда світу — заборонені музика, одяг, звичаї, зачіски. Довге волосся тоді вже начебто починало виходити з моди, але не категорично, дехто з нас цілком незле встиг. Я до скону буду вдячний рідному Поліграфові за те, що ми в ньому ходили так, як хотіли. І нас ніхто не скуб за довге волосся. У цьому сенсі там панувала цілковита лібертуха. Ну так, якщо спробувати якось це висловити одним-єдиним словом, той стан, то це буде саме воно — свобода…

Зараз я тобі заперечу. Для цього я сягаю по твій власний, вже згадуваний текст. Він називається «Мала інтимна урбаністика». Пам’ятаєш таку? І в ній читаємо: «Реальний Львів відсотків на дев’яносто з чимось складався з жахливих передмість і новобудов. Нагромадження промислових територій, хаос фабрично-станційних закамарків, одноманітна житлова забудова сімдесятих і пізніших років, залізобетон, панелі, сморід і скрегіт зубовний. Фатальна безпорадність міської влади з водою, каналізацією, транспортом. З відчинених вікон якщо й долинала якась музика, то тільки радянська естрада, російської мови в місті виявилося страшенно багато. Але ще гіршим було те, що носії української майже всі без винятку були доволі тупою й пасивною селючнею. Студенти університету всім своїм виглядом та рівнем спілкування і способом життя нагадували швидше вихованців якогось імбецильного петеу. А т. зв. національна інтеліґенція демонструвала чудеса вірнопідданства й сервілізму, всю свою українськість сублімуючи в розгодовані фізії та вишивані сорочки. Усе це разом становило найпаскуднішу зі знаних мені видозмін совка — совоукр». Перепрошую за довге цитування, але це ти написав.

Ну і?..

Мені йдеться про те, що ти сам називаєш розчаруванням. Воно, як ти слушно зауважуєш у тому ж тексті, переважно з’являється на грані зіткнення уявного з реальним. Коли уявне починає програвати реальному, відступати під його тиском.

Тоді, якщо можна, прочитай, що там у мене далі. Наступні два — три речення з того ж тексту…

Окей, читаю. Ось воно: «Тому мені не залишалося нічого іншого, крім віри в якийсь паралельний, таємний Львів. Час від часу це місто посилало мені сигнали про своє існування».

Ну от! Посилало сигнали, чуєш? Не варто забувати про те, що я увесь той час ставав поетом. Тобто в моєму випадку відступало якраз реальне — під тиском уявного. Що там далі?

«Іноді це була тінь якогось нетутешнього й нетеперішнього персонажа з виеміґрувалої пташиної країни»…

Дякую, досить. Саме так — іноді. Іноді це були сліпці. У Львові вони траплялися всюди, з першого ж дня. Я так розумію, що там якась сліпецька колонія, цілий інтернат або щось таке. При цьому здавалося, ніби очі їм повиколювали ще років тому з триста. Всюди ці чоловіки — чомусь майже всі вони чоловіки — з білими паличками, якесь таке безперервне намацування стежок, вузлів, поворотів, торкання ринв, порогів, трамвайних східців, тротуарної кромки. Страшенно багато сліпців на душу населення. Більше, здається, лише божевільних. Це типово для всіх репресованих міст — велике число божевільних або диваків. У Львові психіатричний шпиталь на вулиці Кульпарківській, район міста теж називається Кульпарковом. Але часом тобі здається, що той Кульпарків значно більший, що він більший від самого Львова, що насправді Львів — це така собі філія Кульпаркова.

Мені здається, чим більше місто, тим більше божевільних.

Напевно. Згідно із законами статистики, це, мабуть, так. Знаєш, скільки їх тут у вас, у Берліні? А в Москві? А в Нью-Йорку? В Нью-Йорку це просто гаплик, при цьому вони активні, вони увесь час шукають контакту. Такий вже характер цього міста — навіть божевільні поводяться в ньому, як брокери на біржі. Вірляна Ткач розповідала, як певного дня в підземці її заатакував тип із мертвим щуром у руці. Він тримав того щура за хвіст і намагався лупити ним усіх зустрічних. Вона ледве втекла від нього, вся в шоці, звичайно. Тут їй врешті трапився полісмен — великий чорний хлопець, такий підкреслено спокійний, стриманий. Усе, як і належиться, полісменові в Нью-Йорку — надто ж, коли він чорношкірий. Не знаю, що він про неї подумав, коли почув, що тут начебто на сусідній станції бігає маньяк, який б’ється мертвим щуром. «Мем, — каже він на це, — візьміть себе в руки, мем, вам дурне в голові, а ми тут із самого ранку ловимо одного такого, що відрізає зустрічним носи!».

Але у Львові чогось подібного не траплялося?

Ні, було радше симпатично, нуль аґресії.

Тоді, можливо, звідси і свобода, про яку ти кажеш? Тобто неаґресивна свобода божевільних?

Щось таке — божевільних і пияків. У ті роки, себто наприкінці сімдесятих, по місту ще пересувалися цілком інакші пияки.

Чим інакші?

Це були часи дешевих кріплених вин, так званих чорнил і шмурдяків. Деякі з них мали надзвичайно поетичні назви — «Золота осінь», «Аромат садів», «Сонцедар». Уяви собі лишень цю красу — Сонцедар, дар Сонця! Це ніби назва столиці якоїсь, наприклад, скіфської держави. Або, наприклад, «Солнце в бокале». Хоч усі звичайно казали на нього «Муха в стакане». Існували й цілком суворі неметафоричні назви — «Біле міцне», «Плодово-ягідне», «Красное вино». Або «Портвейн-72». Я досьогодні не знаю, чому 72. Що це за цифра, до чого. Мався на увазі рік його розробки чи що? У кожному разі то не міг бути рік урожаю. Про жоден урожай там узагалі не йшлося, як і про жоден виноград. Існували ще всілякі екзотичні назви. Скажімо, з Азербайджану постачали «Агдам». Його було прийнято називати «Агдам Іванович». Ми ледве дочекалися першої стипендії, щоб накупити шмурдяків і влаштувати в гуртожитку кривавий бенкет.

Кривавий?

Ну, це я перебільшив. Загалом було так. З початку вересня я отримав тимчасове місце в гуртожитку, лише на три місяці. Житла, як усюди в совку, ніколи не вистачало на всіх. У грудні я мусив звільнити своє ліжко в гуртожитку на користь нового студента. Тобі цього все одно не зрозуміти, тому приймай як даність.

І що тоді?

Я про це не надто думав. Було ясно, що винаймати квартиру не вийде — це, як ви кажете тут у Німеччині, зруйнувало б моїх батьків фінансово. Мені здається, то був час нашої найглибшої сраки. Батько деґрадував на службі і заробляв дедалі менше, а пропивав дедалі більше, мама тягнула майже все на собі. Максимум, який могла вона мені дати до Львова, дорівнював моїй місячній стипендії. Тобто до сорока рублів ще сорок. Плюс трохи їдла з дому, не забуваймо про їдло. Але все ж. Квартира коштувала б, напевно, ще цілу стипендію. Натомість гуртожиток був фантастично дешевим — два рублі на місяць. Ти можеш це якось осягнути? Два рублі на тридцять днів! Але в ньому, звичайно, не вистачало місця на всіх. До грудня ми жили по четверо в одній кімнаті, потім ті з нас, які були тимчасовими, мусили залягти на дно. Себто звільнити ліжка і подбати про власний матрац на підлозі. І по змозі жити в тому ж гуртожитку далі, але не світитися. Так уже з грудня 77-го року я став у цьому житті нелеґалом Орфейським. Несправедливість полягала в тому, що мене від самого початку навчань було призначено старостою групи. Тобто, з одного боку, залучено до якогось такого, курва, істеблішменту, а з іншого — приречено на нелеґальний статус.

Що означало бути старостою групи?

Це був жах. Це щось таке, наче концтабірний капо. Але в пом’якшеній формі. Я, звичайно, жартую. Староста визначався з-поміж студентів — як такий, що виконує адміністративні завдання деканату. Наші студенти навчалися групами — ніби школярі класами. Скажімо, нас у нашій групі було двадцять шестеро. І я був начебто кимось головним, якимось таким представником деканату в групі. Але, як навчали мене старші й досвідчені друзяки за склянкою шмурдяку, насправді йшлося про протилежне — бути представником групи в деканаті. Тобто вести своєрідну подвійну гру — вдаючи, ніби сумлінно виконуєш адміністративні обов’язки, захищати своїх від усяких деканських підступів і репресій. Усе це виглядало страшенно мило і навіть почесно, от тільки хотілося знати, чому саме я? Чому саме я маю бути жертовним пеліканом? Тобто, прикриваючи свободу інших, жертвувати власною? Староста не міг пропускати занять. Староста вів журнал обліку і готував рапортички. Староста мусив відводити удари від інших і приймати їх на себе. Староста щодня пропливав між Сциллою та Харибдою — туди й сюди по десять разів на день. Мої студентські роки виявилися жахливо зіпсутими цим клятим староством. Я досі не знаю, чому вибір декана впав саме на мене. Переважно старостами призначали всіляких бугрів — старших за віком, партійних, таких, що відслужили у війську і спізнали смак наказів та приниження собі подібних. Я не відповідав жодному з цих критеріїв. Навіть брутальності мені не вистачало, тим більше кар’єризму. Моєю мрією завжди було звільнення. Іноді я провокував такі ситуації, щоб мене обов’язково зняли, змістили. Але я так і залишався старостою всі п’ять років. Дивовижно, як радянська система дослівно в усьому, у будь-якій формі колективного співіснування, примудрялася застосовувати одну й ту ж в’язнично-табірну модель. Для нас вона вигадала всі свої студради (які ми не могли не назвати стук-радами — само просилося!), всі ті перевірки санітарного стану кімнат, чергування на поверхах, здирання зі стін неправильних плакатів, заборону неправильної музики, підглядання, підшіптування… Одне й те саме, всюди одне й те саме — тільки десь м’якше, а десь і…

Мені здається, ти почав розповідати якусь історію, від якої ми трохи віддалилися.

Нічого, я пам’ятаю: перша стипендія і кривавий бенкет. Був, здається, понеділок третього тижня від початку занять. Ми нарешті дочекалися першої в житті виплати стипендій. Кілька днів поспіль ми нервово потирали руки в очікуванні. Це мусила бути святкова вечеря для своїх — шістьох або й сімох першаків. Азіати — їх у цій ініціативній групі було приблизно з половину — мали зготувати плов. У нашому Поліграфі вчилося до біса мешканців Центральної Азії, дехто навіть жартував, ніби велике У в абревіатурі УПІ (Український поліграфічний інститут) слід насправді розуміти як Узбецький. Уявляєш — старий Львів, середньовічні мури, руїни Європи — і всюди повно узбеків у смугастих халатах! Востаннє це місто могло переживати щось подібне хіба в ХVII столітті, коли Хмельницький напустив у нього своїх друзів-татар. Кайф!

Ти ще пам’ятаєш тих хлопців?

Кого, азіатів? Звісно, як і всіх інших! Першого з них, узбека, звали Шухрат, але він просив називати його Шуриком. Дещо кумедний тип, такий трохи Ходжа Насреддін, фанат Корану, шаріату і кандидат у лави партії. З ними таке траплялося — подивись на всіх цих нинішніх рахмонкарімових. Звідки б вони взялися? Іншого прізвище було Рукавішніков, напівросіянин-напівтаджик. Чи напівтуркмен? Ні, все-таки напівтаджик — якось мені врізалося в пам’ять це слово — Душанбе. Він жив у кімнаті зі старшаками, третьокурсниками, тому раніше за всіх нас пройшов іспит вином. Тобто він його не те щоб успішно склав, але намагався скласти, і неодноразово. Третій називався Різо Назіров, такий цілком харизматичний тип, басмач і памірець. Я саме тоді від нього й дізнався, що є такий народ — памірці. Не вампірці, а памірці — від Паміру. Вони живуть високо в горах, котрі, як відомо є Дахом Світу, і зневажають таджиків з долин. Він навіть казав мені, як по-їхньому «раб» і з усього випливало, що то синонім до «таджик». Вони говорять однією з афганських мов. До того ж серед них повно синьооких блондинів, бо насправді вони є прямими нащадками якихось заблудлих недобитків Александра Македонського. Почекай, слід якось повернутися до тієї історії.

Вона нікуди від нас не втече. Були ще якісь гідні спогаду типи?

Ще двоє. Обидва покинули Поліграф під час першого курсу. Вітюня вчився разом зі мною на журналістиці, був злостивий, як опосум, і завше влазив у якісь розбірки, особливо серед старших. Він чомусь несамовито подобався дівчатам. Вони писали йому довжелезні любовні записки. Чому? Я цього пояснити не можу. Проте це настільки розгойдало його душевну рівновагу, що він перестав виходити на пари, загрузнувши в гуртязі і поступово наливаючись посизінням від бухла. Нині він, здається, служить якимось прокурором, що в нашій країні не так уже й погано. Другого звали до банальності звично — Саша Шевчук. Попри банальність імені це був, як кажуть американці, a character. За нас усіх він був старший — здається, його вже виключали з історичного в Ленінграді, після чого він устиг відбути повні два роки війська. Він теж не ходив на пари. Зазвичай він багато читав і курив. Можливо, він для того і вступав до Поліграфу, щоб удосталь начитатися й накуритися. Так і бачу його донині: от він сидить за столом, постава пряма, на столі розгорнута книга, попільничка і пачка цигарок. Усе. Він читає й курить. Читає й курить. І до нікого ані слова. Цілими годинами, цілими днями.

Що він читав?

Уяви собі, різне. Але передусім «Капітал» Маркса. Він читав його для себе, його такі речі чомусь цікавили — додаткова вартість, усяке таке. При цьому він мав самі лише двійки з марксизму, бо його ніколи не бачили на заняттях.

Гаразд, коло дійових осіб окреслене. Тепер про той бенкет.

Ну, звісно — ми ж навіть не починали. У понеділок пополудні до інституту завезли гроші. Кожен староста мав отримати готівку на всю свою групу. А потім усе це роздати — кожному його суму. Тобто це була така жива черга до каси. Відтоді я стоятиму в ній усі п’ять років — щонайменше 50 разів. Мої руки звикнуть до грубих банківських пачок. Тобто звикнуть не тремтіти від шелесту запаморочливої кількості купюр.

Що то були за суми?

Наскільки пригадую, переважно десь коло тисячі рублів — часом більше, а часом менше. У кожному разі це замалим не дотягувало до суми річного заробітку мого батька.

Річного?

Так. Я не обмовився. Отже, можеш собі уявити — така довжелезна черга, де всі на всіх гавкають, при цьому, звісно, старші розпихають навсібіч молодших грудьми і ліктями, цілковитий бардак, початок навчального року, механізми розлагоджені, адміністративний скрегіт, машина дає збій, колеса не крутяться, поршні не скачуть, психована касирка з віконця верещить — і так далі. І жодного просування вперед. Після двох з гаком годин такого тупцювання й вовтуження я залишаюся фактично сам: моїх друзів і подруг з групи дістало, вони розходяться, мовляв, я й сам упораюсь, достоюся, а вони — так тому й бути — почекають до завтра, завтра я їм усе видам без штовханини й напрягу, так тому й бути, культурно і на блюдечку. Перспектива заночувати в гуртязі з мішком чужих грошей під подушкою неприємно холодить нутрощі. Поруч залишається хіба що Вітюня, майбутній прокурор. Але про це його майбутнє ані він, ані я ще не знаємо. Я отримую повний розрахунок одним з останніх, коли надворі, як і в очах, темніє. Синя пачка — це п’ятірки, зелена — трояки. Схоже на те, що разом там вісімсот. Крім того, якась нез’ясована кількість рубльових — вони розлітаються надовкіл, наче осінні листки, ми спазматично згортаємо їх і зсипаємо у роззявлену пащу мого крокодила.

Припускаю, що того ж вечора ви розпустили більшу частину мішка…

Якби ж то! Ми шляхетно відокремили своє від чужого (свого було жалюгідно мало, всього лише по вісім синіх купюр) і накупили вина. Як це тоді називалося в газетах, до святкового столу. Того ж вечора ми пристойно повечеряли масним узбецьким пловом та ще маснішою памірською шурпою і до непристойності мало захмеліли. Помилка крилася, вочевидь, не тільки в масній їжі, але і в тому, що вина ми набрали не міцного, а столового. Останню пляшку ми навіть вилили в чайник, розігріли і щедро змішали з цигарковим попелом. Начебто вино з попелом мало чудодійно позривати наші голови з пліч. Ефект виявився нікчемним. Ми насьорбалися теплої попелястої гидоти, раніше званої закарпатським ркацителі, і, так нічого й не доп’явши, повалилися спати. Хтось лише заїкнувся на тему дівчаток, але був одностайно посланий — які ще дівчатка на тверезу голову?

Тобто як — жодних еротичних поривів?

З цим було нев’їбенно складно. Розумієш, це був дуже нелегкий у житті нашої тодішньої країни час. Ми всі по вуха застрягли в тому жахливо вбогому побуті. Уяви собі — вічно загиджені коридори, сморід від сміттєбаків, умивальників, сральників, металеві солдатські ліжка, сіра дірява білизна, спортивні штани з начосом, халати, курва мама, якісь неоковирні, якісь лікарняні халати! З тих, у яких помирають! І капці, і панталони, і бігуді! Розумієш, до цього слід було звикнути. Щоб уявити собі кохання за таких обставин, слід було пройти певну стадію своєрідного емоційно-естетичного отуплення. І зрадити музику, свою музику, бо ті корови слухали винятково всяке гівно типу «Лєйся, пєсня!» і Деміса Руссоса. Ні, безумовно, там, у тих гуртожитських коридорах так само траплялися цілком стерпні (або й цілком нестерпні) кралі, але саме вони бували вже переважно зайнятими. Як, наприклад, моя майбутня дружина, про що згодом. До всіх інших категорій мусилося підходити лише під сильним впливом алкогольної анестезії.

Окей, тоді що все-таки з тим кривавим бенкетом?

Не хвилюйся, ситуація поки що під контролем. Наступного дня був вівторок і це означало, що ми йдемо до школи аж на першу тридцять. У нас п’ять разів на тиждень заняття розпочиналися пополудні, тільки у понеділок — з восьмої ранку. У Поліграфі не вистачало аудиторій, тому заняття відбувалися за змінами. Я кажу до школи, бо так ми цей наш Поліграф переважно називали — школою. Існувала така весела приповідка: по рублю — і в школу не підемо. Існувала ще веселіша: по рублю — і поригаємо. Того ранку так воно і сталося. Рукавішніков (він же Рукав) зранку навів до нас повну кімнату своїх старшаків — курс третій, четвертий, навіть чи не п’ятий, всі такі зарізяки з вусищами, бакенбардами, в джинсі і в тільняшках, абсолютні тобі ветерани недавньої війни у В’єтнамі. Ідея була гуманна: зближення між поколіннями, студентська солідарність, посвячення молодих. Ми й незчулись, як на столі, під столом і всюди по кутах завелися незліченні голови пляшок і вони впритул витріщились на нас. Що це було — «Гроно Закарпаття»? Зараз уже не згадати… Пам’ятаю лише, як уже десь після другої склянки ми всі затягнулися димом і світ виявився дедалі швидшою каруселлю. Ефективність шмурдяків полягала в тому, що вони коштували небагато, пилися відносно легко і великими дозами, найчастіше повними гранчаками, а вставляли фактично вмить. Краще за мене це може пояснити Індрик — він уміє все обґрунтувати з біохімічної точки зору: процент цукру, спиртові домішки, коефіцієнт засвоєння слизовою, м’якими тканинами, концентрація, консистенція. Пам’ятаю, як Рукав усе бігав і бігав по нові пляшки, чомусь саме він — з дитинства легкоатлет. Пам’ятаю, як о пів на дванадцяту ми всі заревіли старовинну махновську пісню «Любо, братци, любо!». Вона донині для мене одна з улюблених, ця «Любо, братци!», але май на увазі: щойно я почну її співати, це завжди знак, що мені досить. Так уже склалося.

І саме тоді пролилася перша кров?

Ні, що ти. Уяви собі — дванадцята дня і всі готові, всі — ветерани і молодняк — всі кудись розповзаються, кімнату перетворено на суцільне смердюче звалище: гори недокурків, голова обертом, порожні пляшки, так і хочеться додати — порожні душі. Я лежу на одному з ліжок, я лежу навзнак, щоб не обблюватися, мої молоді очі, очі мої грусниє, втуплені кудись у небо, себто угору, у стелю, у тріщину. І думка в мене всього тільки одна, але вельми суперечлива: от я фактично не стою на ногах, а мені за півгодини треба підвестися і вийти і винести свого крокодила з тисячею чужих рублів і йти цілих 15 хвилин до кінцевої зупинки трамвая, а потім ще їхати 20 хвилин трамваєм, де мене звідусіль затиснуть цілком огидні люди, львів’яни і львів’янки, від яких мене не зможе не зблювати, і вони всі шипітимуть своє такий молодий а так напившшшя бо я справді такий молодий (поет!) сімнадцятилітній (поет!) і такий самотній п’яний і навіть ще ні з ким у житті (поет!) не цілувався тож вони запросто вирвуть у мене ті гроші і всю мою душу і радісно порозпихають (поет!) по всіх своїх смердючих кишенях… А мене здадуть на миловарню. З того дня я наче знайшов одне зі своїх сталих положень на цій землі. Я так і бачу себе, як я лежу навзнак, завжди навзнак, лицем до стелі, на десяткові інших ліжок чи просто матраців планети і світу — у 17 років, а потім у 18, коли мою голову крутило в центрифузі, а крізь туман в очах я побачив патлаті обриси Дема, і у 19, коли всі по черзі схилялися наді мною і щось останнє нашіптували, а я лише розпливався дедалі ширшою посмішкою, і у 20, коли в Садового їхав дах і він до крові бив тарілки ребром долоні, і значно пізніше — завжди, коли я вмираю від алкоголю і мене роздирає такий смуток, що… Що я, здається, розумію, що мав на увазі Ґомбрович, пишучи про запах сірки з темного — уявляєш? — абсолютно темного і цілком глухого підвалу.

Про запах сірки не пам’ятаю. Але все-таки чим закінчилася та історія?

Хе, вона ще досить далека від закінчення! Гаразд — пунктиром. Уяви собі, що за якусь годину я таки підводжуся: мене чекають, мене чекають, вони голодні, вони без копійки, я мушу йти. Потім цей неймовірно довгий історичний прохід по Львові. Майорівка, Пагорб Слави, могили радянських воїнів-визволителів. З яким презирством вони на мене дивилися! Сходження по Леніна вниз (ну звичайно, я не сідав до трамваю!), попри танк на постаменті, паралельно до колії, ще нижче, повз будинок, де мешкав з батьками Дябо Липа, далі той кінотеатр — як він там? Згодом я все-таки опинився у трамваї, щоправда, не у двійці, а в сімці, там, навпроти святих Петра і Павла з їхніми безалкогольними німбами. Потім — затемнення. Пам’ятаю лиш те, що різко почало сутеніти, а я кружляв лабіринтовими коридорами Поліграфу чи то в пошуках аудиторії зі своєю групою, чи то невідомо де покинутого дипломата з крокодилячої шкіри (і тисячі чужих рублів у ньому). Якось так виявилося, що його вже зі мною не було. Скільки годин я був у дорозі? Куди мене заносило? Під Оперу? На Янівський цвинтар? На Високий Замок? Останнє було підказкою: Високий Замок. Звідкілясь це вилізло якимось таким двадцять п’ятим кадром. Деякі лекції нам за браком місця читали не у головному корпусі, а в розташованих поблизу школах — 28-й та 19-й. Ця друга стояла на схилі Замкової гори. Я піднявся до неї вже майже витверезілий. Кашельок ілі жизнь — чомусь стукотіло в моїй голові. Порожнеча вечірніх, ледь освітлених сходів і коридорів навіювала екзистенційний жах. На третьому поверсі я пережив трепет дежавю. Мені здалося, наче я вже бував тут сьогодні. Мій нікому не потрібний крокодил дочікувався мене на одному з підвіконників. Скільки часу він так простояв, нікому не видимий у своєму четвертому вимірі? Кашельок ілі жизнь, видихнув я і відкрив його. Бабло виявилося на місці: синя пачка (розпечатана), зелена (неторкнута) і жмуток осінніх рубльовок. Я переможно і дещо знахабніло відчинив двері класу навпроти. Викладачка античної літератури саме заливалася про щит Ахілла. Я, увесь у захоплених спалахах двадцяти п’яти пар очей (герой! герой!), недбало запитав дозволу сісти. «Сідайте, товаришу старосто», — відповіла вона з таким пісним невдоволенням, що я назавжди зрозумів: друзями нам не бути. А я ж міг і з вікна викинутися, Галино Степанівно.

Отже, все-таки гепі-енд. Тобі щастило. Тобі завжди так щастило?

Щастити мені почало щойно у грудні. Так, у грудні я наче потрапив на іншу планету. Причому не виходячи з того самого гуртожитка. Я просто змінив кімнату в ньому. Однак перед тим у моє життя увірвався Кольорук. Це був хтось, кому я вперше на світі показав свій зошит з віршами. Це був Хтось.

У такому разі — про вірші. Ти писав їх і далі?

Фактично ні. Зміна ландшафту виявилася попервах паралізуючою. Однак я й далі жив з таємною думкою, що я поет. Записування віршів, зрештою, ніколи не є вирішальним. Важливіше їх проживати. До того ж я томився в передчутті і, напевно, через те тримав коло себе свій зошит — завжди на відстані витягнутої руки. Як сталося, що одного з вечорів я показав його Кольорукові? Ха, знав би ти, як мені було в ті хвилини — я намагався курити орбіту за орбітою і навіть не дивитися в його бік, поки він читав. Насправді я все одно дивився — не очима, а всім собою. Моє серце билося збожеволілим птахом. Дозволяю собі цей вислів, бо тоді я ще допускався подібних висловів. Ця мука тривала з півгодини, не менше. Кольорук був інститутською знаменитістю, монстром і динозавром. Йому саме виповнилося десь із двадцять п’ять, він здавався в тих стінах вічним — вічним студентом або Вічним Жидом, що пройшов крим і рим, літав у космос, горів у танку і так далі. Зовні він нагадував трохи Тараса Шевченка, а трохи Володю Мулявина з ансамблю «Пєсняри». Тільки значно худіший і хрипкіший від обидвох. Не було такої людини в гуртожитку, котра б хоч раз не змушена була вислухати його вірші. Він просто вривався до кімнат або зупиняв першого-ліпшого в коридорі — і змушував. У нього була цілком геніальна горлянка і він писав приблизно таке: Ховали хліб на припічку, // молились Богу. // Мала-манюня скрипочка // виспівує волого. // Смичок, мов птах, по струнах — // стриб-стриб, цвірінь! // Сусідських душ відлуння. // Тінь. І от саме йому я показав той свій зошит.

І тоді він прочитав його, і…

Знаєш, він висловився схвально. Він, щоправда, кинув зауваження, що типу я повинен більше образів брати із життя, але у ті часи всі кидалися такими зауваженнями, це було своєрідним слоґаном: література повинна йти від життя. Зрештою, тяжко цьому щось заперечити. Література? Життя? Усі ці поділи надто умовні. Але я не про те. Ситуація з моїм поетичним самовикриттям отримала невдовзі — чи не наступного ж дня? — цілий ланцюг подальших наслідків. Кольорук раптово захотів жити з нами, в нашій кімнаті, тож, користуючись якимись власними адміністративними впливами, змусив забратися геть узбецького Шухрата. Відтоді все й почалося: преферанс, вірші, безсоння, тисяча сигарет на ніч, продажні поети 60-х, шукання рими, сварки з приводу Сальвадора Далі або комунізму, ритуальне слухання в темряві «Pink Floyd». Це був альбом «Wish You Were Here» — він починається й завершується такою колосальною сюїтою, ти пам’ятаєш…

«Shine On You Crazy Diamond».

Саме так. Це повторювалося з ночі в ніч — старшина запасу Кольорук наказував лягати, гасити світло і запускати в темряву «Pink Floyd». Ми завмирали — кожен на своєму ліжку — з мрійницькою цяткою сигаретини в зубах: я, Вітюня, Шевчук і, здається, Карлуша Волох. Після перших же гітарних зойків, таких, пригадуєш, дещо езотеричних, Кольорук обов’язково вимовляв піздєєєц. З ночі в ніч, завжди у тому самому місці, уявляєш? Піздєєєц. Саша Шевчук відверто його недолюблював і за його відсутності висміював. Це було як знущання над моїм культом. Я схилявся перед Кольоруком, на той час він був одним із моїх нечисленних святих — німб над головою, глибоченні западини очей, тремтіння красивих нервових рук, пластика голосу. Якийсь такий східний пророк! Я відійшов від нього лише згодом — коли він надто брутально вліз у моє перше, гм, кохання. До речі, Чорну Книгу Антонича я теж позичив у нього — і жив з нею кілька місяців. Чорт забирай, який нерозривний ланцюг! Стільки нової поезії, стільки ночей, стільки програних мною преферансів, Антонич, переписування Антонича від руки. Ну і нарешті той грудень.

А скажи-но, що все-таки трапилось у грудні?

Чудо. Мене запросили жити до художників. Виявляється, Кольорук, покидаючи всіх нас надовго задля якоїсь там кількамісячної переддипломної практики, лишив щось на зразок свого духовного заповіту і пустив гуртягою інфу про мене як про волею Божою поета. Віддаю належне — мені в лице він цього ніколи не казав, мабуть, з міркувань педагогічних. Тобто в живі очі він переважно розмазував мене по стіні і вічно повторював ах ти, інтеліґенте гнилий. Але поза очі розповідав усім, що я волею Божою поет. Хоч він тоді й не вірив у Бога. Але, мабуть, вірив у Божу волю. У кожному разі саме завдяки його, здогадуюся, вельми яскравій піар-кампанії я й потрапив до тієї містичної кімнати. Там жили художники — винятковий для Поліграфу сорт людей. Вони студіювали Мистецтво Книги і були схожими на середньовічних рицарів Таємного Ордену — носили грубі светри, потерті плащі, довге волосся, бороди і — часом — берети. Їм ішлося про те, щоб до них на вільне койкомісце тимчасово не підселили якусь одноклітинну почвару, скажімо, з механічного. Тобто вони саме шукали гнилого інтеліґента собі до компанії. Бо вони створили у тій своїй кімнаті зовсім інакший прекрасний світ: стелажі з книгами, свічки, репродукції, платівки, ангели, крила, зітхання, яблука, чай і сухе вино. Так я потрапив до Касталії. Перше, що я там відчув — це радість праці. Уявляєш? Вони любили працювати, себто годинами, днями і ночами длубатися у своїх проектах — ілюстрацій, шрифтів, обкладинок, титулів, колонтитулів і колофонів, вони працювали тушем, гуашем, чорнилом, олівцями, пензлями, пастелями — усім, що малювало. Праця вважалася кайфом. Їхній побут був цілком підпорядкований цьому кайфові, а отже, впорядкований. Як усі ченці, вони відволікалися виключно на дівчат — тих, що найкрасивіші. Хоча й дівчат вони приводили до своєї кімнати переважно з єдиною метою. Ти знаєш про що я?

Здогадуюся.

Ні. Вони частували їх сухим вином, чаєм, яблуками і малювали з них портрети. Я хотів бути художником, і мені почало писатися. Часом вони просили читати що-небудь уголос. Я вмирав, у мене пересихало в роті, мій голос панічно втікав хрін знає куди, я дочитував звідкілясь із дна своєї найглухішої бочки, але їм усе одно подобалося. Вони любили мене і вважали рівним собі, я не міг цим потайки не пишатися. Звісно, там, серед них, я знайшов собі ще одного святого. То був Смичок. Він був — я не маю іншого слова — геніальний. Це було все разом — рисунок, малярство, акторство, спів, гра на багатьох музичних інструментах, сюрреалізм, гумор, свобода. Це був Ганс Гольбайн Молодший — не менше! Слухай, виберися тут, у Берліні, до картинної ґалереї й подивися роботи Ганса Гольбайна Молодшого, тільки так ти зрозумієш, хто такий Смичок! Він читав уголос речення з першої-ліпшої книжки — і мені хотілося прочитати її всю. Він умів таким чином переповідати фільми, що з них якнаочніше вилазило все потаємне, до того ж виявляючись головним. Я досьогодні завжди і всюди намагаюся співати позичені в нього пісні — чи то лемківські, чи якісь козацько-турецькі. Він навчив мене з головою занурюватись у хорали, маґніфікати й ораторії. Він був рокером і бітником і пронизливо сурмив у старовинний ріжок з якогось південного степу. Багато років по тому я написав «Елегію післяноворічного ранку» і там є про нього: Ти, Ігоре, сурмив у свій ріжок, // в якому всі музики триста років // шукали кайф і висновки глибокі, // а нам зостались метушня і шок… ну і так далі, а потім, уже ближче до кінця: Хоч ми й були, мов мандрівні актори, // і в нас був Ігор — він сурмив, як ас! До речі, деякі коментатори схильні бачити за цим Ігорем цілком інших людей. Тому принагідно заявляю: той Ігор — Смичок! Нікому з вас, мудаків, не відомий геній.

Мені здається, ти визрів.

До чого?

Ти самоліризувався. Якраз достатньо, аби говорити про кохання.

Окей. Ти сам цього хотів! Хоч це, напевно, вже висіло у повітрі. На Новий рік ми влаштували у себе в кімнаті забаву, і я вкотре поклявся — вкотре перед самим собою, що стану чоловіком.

А ти все ще не?..

У тому й справа. Не забувай, що одне з моїх імен — усе-таки Нарцис. Іноді мені вистачало лише простягнути руку. Але я не простягав її. Ну гаразд, про це ще скажемо. Тієї ночі через нас перевалило повно всілякого люду, гуртяга цілодобово навстіж, тисячі всіляких гостей ітеде, дискотеки на кожному поверсі, пиятики, флірти, конфетті, спідниці, сідниці, декольте, атмосфера наелектризована до краю, Бразилія, карнавал. Якось так усі зненацька помилися і виявилися молодими й красивими. Ми гуляли в такому досить мішаному товаристві, там чогось були кореянки з технологічного й одна з них увесь час терлась об мене. Я вирішив, що вона Йоко Оно, а я Джон Леннон. Який тоді, до речі, ще жив. Ми танцювали дуже тісно і під усе на світі — навіть під Баха. Потім у зовсім темному коридорі на цілком невідомому поверсі я спробував упитися губами в її губи. Але Йоко кудись вислизнула. Здається, всім нам дуже хотілося спати. Така от історія.

Ха! І це вона вся?

Окей, ходімо далі. Наступного дня, трохи проспавшися, ми знову танцюємо і п’ємо. Наступний день — це перше січня, розумієш? 1 січня 1978 року. І та сама Йоко все так само об мене треться. Аж ми вже навіть від усього цього тертя сильно спітніли. І раптом — чах! Звідки ще ця взялася? Такі мені лише снились, уявляєш?

Знову кореянка?

Ні, львів’янка. І вона увесь час танцює з іншими, але так, ніби тільки зі мною. You know what I mean. Ще того ж вечора ми щось устигли собі сказати. Але яким жахом було дізнатися, що вона — уяви собі! — на цілих чотири роки старша! Це значить, що їй уже невдовзі двадцять два, цілих двадцять два, це ж якась така доросла старіюча жінка! Я сяк-так прожив без неї наступні пару днів. На третій вона постукала до нашої кімнати саме тоді, коли в ній був лише я, сам-один. З’явився, щоправда, Смичок, але — вірний товариш — відразу ж і запався під землю, супроводжуваний сигнальними спалахами свого електричного німба. Ми слухали сонати Баха для альта з клавесином і говорили про них же, тобто про сонати Баха для альта з клавесином. Десь на восьмій хвилині я подумав, що то цілковитий ідіотизм — досі не почати цілуватися. Я перестав говорити і вона теж. Затемнення.

Розумію.

Та ні, навряд чи ти це справді розумієш. Я сам уже цього не розумію. Коли все це вперше і в тобі пульсує стільки дурнуватого щастя, і ти замалим не розриваєшся від одного-єдиного слова ого. Ого, пронизує тебе, ого, вона це робить язиком, ого, як у неї добре під светром, ого, який я, виявляється, нахаба, ого, куди я поліз, ого, а це, виявляється, такий пиптик, так ось ти який, ого, ого, ого. Це було суцільне ого. Збоку це мусило виглядати як початок порнофільму «My First Sex Teacher» з тематичної категорії «Mom + Boy» — але тільки як початок. Потім ми вибігли з гуртяги на сніг, було дико і радісно. У такий спосіб ми промучили себе всю ту зиму плюс добрячий шматок весни, суцільний петинґ, спостерігання за вікнами і провалені побачення. Хоч насправді лише січень був нашим. Потім щось таке зламалося і пішло цілком косо. Найгіршою була ця різниця у віці. Або краще сказати — брак досвіду з мого боку. Мені страшенно не подобалося бути з нею на людях. Усі так співчутливо дивилися на мене, ніби я був якимось піддослідним кролем. Або офірним цапом. Щоб дорівнятись їй, я всім брехав, начебто ми однолітки. Мене розлущували фактично без зусиль — як горіх кракатук. (Так? Вам уже двадцять два? А виглядаєте зовсім ще юним!). Моє волосся було завдовжки з мушкетерське, але вуса не дотягували. Вуса тільки-но пробилися в нерішучості — не знаючи ще до ладу, рости їм і далі чи не варто. Саме тоді я трошки запізнався з цим особливим людським поріддям — міщанством Львова. Це колосальне явище, увесь цей бестіарій, цей безконечний і нерозв’язний пасьянс пліток, інтриґ, прихованих скандалів, шлюбних партій, хитросплетіння зрад, плекання чистоти альянсу, раси, конфесії, чогось там ще. Ти уявляєш — я міг стати частиною цього всього! Я міг з нею одружитися, ще тієї ж весни, цілком таємно від власних батьків, і увійти до цього двору таким собі 18-літнім принцом-зайдою, чужокровним парвеню, зеленим і недоумкуватим.

Хоча в «Малій інтимній урбаністиці» ти начебто захищаєш цю львівську герметичність. Ти пишеш: «Завдяки цьому місто вижило, зберегло себе в найтяжчі часи. Львівські чутки і балачки — це такий спосіб взаємної підтримки. Бо справжні львів’яни — це велика родина, la familia, мафія, де всі підтримують одне одного своїми ненастанними пліткуванням, зацікавленням, заздрістю, ненавистю, котра межує з любов’ю, настирливою увагою. Він шалено живучий, цей Львів, недаремно ж він з родини котячих».

Звісно, я й зараз його захищаю. Мені здається, я не сказав про нього жодного лихого слова!

Що це було? Кохання?

У кожному разі це було щось найпекучіше на світі. При цьому я свідомо вибрав утечу, знаєш? І не обов’язково тому, що на весну з неба впав розгніваним бойовим вершником джихаду Кольорук і заволав на всю силу своїх вельми прокурених легень: Бевзю! Дебіле! Втікай, поки не пізно, втікай! Але його мені якраз і не хотілося слухати, надто вже пафосно він хрипів на всю свою геніальну горлянку. Ні, я щось таке вичув сам, абсолютно сам. Занадто радикально це гралось — одруження. А, може, нічого й не гралося?

Загалом це надзвичайно цікаво — віяло шляхів. Ти начебто щоразу спотикаєшся перед якимось усе новим вибором і ти його робиш, але стільки невипробуваного залишається позаду. Тобі не шкода всього того, чим ти не став? Скажімо, тим спеціально запрошеним з провінції принцом?

Я так само не став тисячею інших осіб. Я не став офіцером радянської армії, бомжем, єговістським проповідником, інженером людських душ, мисливцем за черепами, серійним убивцею, викладачем Кама-Сутри, я ніколи не стригся у ченці і пішки не ходив на Тибет, я не сидів у в’язниці за гомосексуалізм чи бодай за розтрату казенних коштів, не кохався з негритянками чи бодай мулатками…

Овва, а сцена в душовій з «Московіади»?

Про це пізніше, гаразд? Зараз мені важливо сказати інше: ці художники з їхніми слайдами, німбами, плащами і платівками щоразу витягали мене з чергової біди — передусім Смичок, хоч і Вано теж. Тобто я, майже несвідомо, перейняв від них абсолютне знання про те, що у світі, де так багато зовнішнього, насправді є невичерпні резервуари внутрішнього — і в цьому внутрішньому можна сяк-так протриматися все життя, наче хробак у яблуку. Особливо якщо навколо — суцільний совок, сіра зона, котру шулерська система лукаво називає дійсністю. Так от, саме від них я перейняв таємне знання про те, що дійсність є деінде. Знаєш, під їхнім впливом я так розписався, що ранньої весни — в момент найнищівнішого краху моєї першої love story і відповідного йому обвалу почуттів — з мене поперла якась така цілком екстатична львівська проза, без початку і кінця, писана такими ж екстатичними поривами під Баха, Пахельбеля, Генделя, Перселла, Джемініані, Марчелло, Телемана, Шютца…

Вівальді?

Звичайно. Кореллі, Скарлатті. Усе це страшенно пасувало до Львова, в якому ми тоді жили. Такого Львова насправді не було, але ми в ньому жили. Це було життя у старих гравюрах. Слід було потрапити всередину, стиснути себе всього до вимірів малого голандця, стати персонажем, героєм, мандрівним погоничем хортів. За кожним рогом відкривалася приголомшлива перспектива далеких пагорбів, щохвилини можна було піти в їхньому напрямку і зникнути серед них назавжди. Увечері ми пили чай з липи і читали вголос Едґара Алана По, такий грубезний том з майже тисячею сторінок, виданий у серії «Литературные памятники».

Російською?

Так. Найкращі книги тоді виходили російською. Україну трусила цензура. Я навчився читати польською і принаймні двічі на тиждень виходив полювати до книгарні «Дружба», де без роздумів хапав польських Карпентьєра чи Кортасара, а потім перебігав до «Мелодії» з її сміховинно дешевими покладами ренесансово-барокового вінілу. Була ще «Поезія», але в ній мені не щастило. Насправді це було таке мурування власного світу. Від усього цього дому буття робилося дедалі драйвовіше. Я ходив до лісу, там була якась покинута залізнична колія, можна було безконечно довго йти уздовж і компонувати в собі сюїту для «Jethro Tull» з оркестром. У червні, коли майже всі роз’їхалися на практики й вакації, ми з Інґою стали братом і сестрою. Вона була трохи вищою за мене, сорокарічні чоловіки так і жерли її очима. Вона була капітаном баскетбольної команди і дівчиною мого товариша Длинного, ще одного художника і ще одного генія.

Як стають братом і сестрою?

Для цього слід дуже любити одне одного і розмовляти про найінтимніше. Разом подорожувати — до Олеського замку, наприклад. Разом упитися в ньому червоним вином і разом вибиратися з якихось середньовічних, порослих лопушинням і реп’яхами ровів. Треба жити в одній кімнаті, їсти з однієї тарілки і з руки одне в одного. Треба пити одне в одного з вуст. А також спати в одному ліжку і жодного разу не торкнутись одне одного по-іншому. Інґа намовила мене, щоб я почав запускати бороду. Це було жахливо — ця моя перша кущувата рослинність, але Інґа всіляко мене заохочувала і казала, що це пасує. Длинний мав — і має донині? — фантастичну, а краще сказати — фентезійну — зовнішність, щось поміж вікінґом і тамплієром, до того ж метри два зросту. Він досьогодні такий, на нього зглядаються навіть на Бродвеї, а там зазвичай ні на кого вже не зглядаються. У 98-му ми з ним кілька годин крокували Бродвеєм, і це було something! Так от, я не заздрив йому, бо Інґу я любив по-іншому. Але уві сні я бачив себе менестрелем. От. А потім сталася родинна катастрофа.

??????

Мій батько замалим не помер у лікарні. Це стало для мене громом з неба — ні, не такого вже ясного — я щомиті міг чекати з нього гніву. Але все ж. Мама сама відвела його на лікування. Вона вирішила, що то алкоголізм і врешті наполягла на своєму. Але в лікарні йому зробили щось таке, від чого він майже помер. Якусь ін’єкцію чи щось таке, донині не знаю. Його витягали з того світу пункцією спинного мозку. У свої 48 років він, хоч і вижив, але так ніколи звідтам не видряпався. Передусім він покинув ліс і лісівництво. Це так, наче припинити жити єдино можливим життям. Відтоді він протягнув ще два десятиліття, але то було швидше якесь таке доруйновування себе. Родичі Його влаштували машиністом на тепломережу — він, здається, прийняв це з покірністю, але так нікому цього й не пробачив. У липні, коли в мене нарешті почалися вакації, я мусив повернутися додому. Я шалів без Львова і рятувався лише писанням про Львів. Звісно, під музику. Написані шматки здавалися мені геніальними, можливо, це так і було — тоді і там. Геніальність є суб’єктивною, чи не так? Мене роздирала самотність, я нікого не хотів бачити, ми жили удвох із бабцею, котрій дедалі більше відмовляли ноги і вона вже не могла сходити з третього поверху. Мама була на морі, а батько в лікарні. Мої вакації спливали в чергах за сякою-такою жрачкою, я ненавидів це спалене літо і свій спалений дім, і ці щоденні відвідування психушки з передачами для батька. Я хотів піти, розчинитись у Світі, у Львові, зникнути серед його пагорбів. Ні, знаєш, часом я любив це: спаковувати всі ті шпитальні слоїки, приготовлені бабцею худі бульйони, мені подобалося приховувати від неї в наплечнику чергову пачку «Фільтру» для батька, я любив наближатися до мурів лікарні, викликати його, чекати поки він — нестерпно повільно — віднесе всі ті слоїки до своєї палати, а потім таємно курити з ним у якихось кущах і всіляко намагатися підтримувати його жарти на тему алкоголіків у лікарняних піжамах. Він забував, про що ми вже встигли поговорити, і повторювався. «Знаєш, — казав він, прищурюючи око від диму, — ще трохи — і в тебе не стало б тата». Ми обидва вдавали, що весело сміємося з цього приводу, ми сміялися до сліз і витирали очі. Іноді я заставав його за підвечірком в їдальні, він сидів за одним столом з кількома іншими чоловіками в піжамах, і це було жахливо дико — бачити, як він їсть за одним столом з чужими людьми, так, наче він уже пішов з дому і навіки потрапив до якоїсь іншої спільноти. Якщо чесно, мене доводила до розпачу ця його несподівана втрата себе самого. До мене дійшло, що ми вже ніколи не побоксуємо собі на дозвіллі. І не підемо удвох поплавати в озері. Або, скажімо, на стадіон — дивитися, як «Ураган» учеше по самі помідори якому-небудь «Колхозчі» з Ашхабаду. Не кажучи вже про мотогонки на вертикальній стіні або мотокрос на Вовчинецьких горах.

І саме тоді ти його покинув?

Тобто?

Я маю на увазі те, про що ти пишеш у «Центрально-східній ревізії» — ось тут: «…я віддалявся від батька згідно з обов’язком зміни часів. …Можливо, це було моє перше велике визволення — я позбувався однієї з найсильніших залежностей. А втім, це не конче так: не стільки визволення, скільки розчарування. Лісовий герой і харизматичний оповідач історій розвалювався в мене на очах, зникав у минулому. Залишався нестримно старіючий чоловік, забудькуватий і повільний, схильний до набридливого повторення одних і тих самих сюжетів (від занадто частого вжитку вони марніли, стиралися, блякли, губили колишню пружність і безсумнівність), залишався хронічний розкладач пасьянсів і відлюдник».

Ну так, це воно. Ні, це не так. Не зовсім так. Так, з одного боку я покидав його, як усі блудні сини, це ясно. А з іншого — я все одно не міг без нього жити. В одне з наступних літ, знову під час вакацій, я натрапив на його записник. Він чомусь забув його вдома. Припустимо, що він забув його. Працюючи машиністом на теплостанції, він мусив чимось заповнювати час. У тому записнику були всілякі його малюнки, гуморески, віршики, навіть кросворди, що їх він намагався укладати. І от я знаходжу в ньому його прощальну записку. У ній він досить офіційно звертається до своєї дружини, пояснює, чому він іде з життя, бажає їй чимшвидше знайти себе в цьому світі без нього, сподівається, що я, син, хоч трохи його зрозумію. Була п’ята пополудні, його зміна тривала до восьмої вечора. Я кинувся дзвонити до нього на станцію. Коли він це написав? Рік тому? Минулого тижня? Минулої ночі? Він уже зробив це? Щойно, дві хвилини тому? Чому він досі не підійшов до телефону? П’ятий гудок, шостий. І коли він таки врешті відповів, я лише видихнув щось типу «Е-е-е-е, тату? Така справа… Прийдеш з роботи — зіграємо в шахи, окей?». Він був явно ошелешений — з чого б це я так, які ще шахи, ми не грали в них триста років. Увечері ми не говорили про це. І ніколи в житті не говорили. Я дуже хотів оточити його увагою і відвести подалі від думок про самогубство. Можливо, ту записку він підкинув мені навмисне. Як сигнал, що він завжди готовий. Але я ніколи не запитав його про це: мені видавалося ризикованим навіть порушувати цю тему. Та ні, просто я все одно не зміг би чогось такого вимовити — ротом, губами, язиком. Дякувати Богу, ця бомба сповільненої дії ніколи не спрацювала. Ми, люди, які живуть вигадуванням історій, щоразу вимальовуємо собі якесь нове страхіття, щось таке, що може тут і там трапитися з тими, кого ми любимо, якісь нещасні випадки, хвороби, комети, стихійні лиха. Для мене це одна з незаперечних ознак любові. Пам’ятаю, як улітку 79-го ми з Ніною мали роз’їхатися в Києві на якісь півтора місяця. Вона вирушила автобусом до Чернігова, а я трамваєм до залізничного вокзалу. Ще навіть не доїхавши до нього, я зрозумів, що її автобус швидше за все перекинувся і згорів, а сама вона швидше за все загинула. Це було ясно, як Божий день, бо як могло бути інакше? У 79-му році ще не було мобілок — і не те що у нас, а навіть у вас. Тобто з думкою про її загибель я прововтузився годин п’ятнадцять на розжарених цвяхах у поїзді. Зранку, вже вдома, я обережно запитав у бабці, чи не було яких-небудь свіжих повідомлень про автобусні аварії. Але тоді їх не бувало взагалі, таких повідомлень. Тобто аварії й катастрофи могли траплятися лише на Заході. Мені не залишалося нічого іншого, як тільки таємно подзвонити до неї. І коли я почув у слухавці її дещо змінений, чернігівський голос, я навіть не спромігся нічого із себе видушити.

Як це почалося?

Почалося так, що ми з нею зналися вже рік. І кожне з нас мало свою історію. Мою ти вже більше чи менше знаєш. Окей, почнемо не звідти. Ну так — почалося з того, що ми разом лежали на сіні. У вересні нас повезли на т. зв. сеге-роботи. Було темно, волого і весело — ми пили яблучний пунш, стежили за небесними тілами, передусім за НЛО, бо їх того сезону всі звідусіль накликали. Ми заснували рок-групу «Волосы Ангела» і намагалися привернути їхню увагу своїми нічними концертами. З Ніною, а також Дарою та Садовим, ми щовечора вислизали в темряву. У темряві ми розмовляли про Джойса, Фройда і Бога, ми облазили всі навколишні руїни, полохаючи кажанів на аварійних дзвіницях. Ми заперечували Маркса. Крім того, ми ходили уздовж нічного шосе. Нас переслідували спалахи фар і синіх вогнів на цвинтарях. Не минуло і трьох таких вечорів, як до мене дійшло, що я пропав. Та що там — і двох таких вечорів не минуло, а я вже пропав! Потім я падав до ями з нечистотами, помилково в темряві прийнявши її за земну твердь. Потім я падав під вантажівку з п’ятьма тонами мокрої дощової капусти. Мою ногу вчавило колесом у грязюку, і машина з вищанням (моїм?) загальмувала. Якби це був асфальт, я швидше за все лишився б без ноги, мене врятувала метафізична грязюка наших доріг. Я лежав з ногою під колесом і кричав йоб тваю мать — десятки разів одне й те саме, напевно, мене зациклило на цій магічній формулі — ЙТМ, вона ж мене, мабуть, і врятувала. Газуючи з усіх сил і з’їжджаючи мені з ноги, той шоферюга був блідіший за мене. «Я помру від правця, а ти так і не дізнаєшся про мою останню любов, кохана», — звертався я до Ніни ще тієї ж ночі в гарячці. Потім я падав до розверзлої гробниці на Янівському цвинтарі. Нас було п’ятеро і ми шукали могилу Антонича. Ми її знайшли, хоч це й було безнадійно, але нас провадили сто червінців божевілля, розсипаних там і тут на цвинтарних доріжках. Я захопився бічними стежками і мене відразу ж було покарано падінням до тієї смердючої гробниці. Того сезону я тільки й робив, що літав і падав. Я став каскадером з десятьма переломами рук, ніг і ребер, моє тіло сорок разів укололи від сказу. На початку листопада я, хапаючи пересохлим ротом рештки повітря, змусив себе освідчитися. Ніна відповіла цитатою: «Можеш вважати, що я набила себе по обличчі». Хто не бачив телефільму «Собака на сіні» з Боярським і Тєрєховою, той не зрозуміє, що в такий спосіб мені відмовлялося.

Чому?

Я також не знаю чому. Але сталося: одного ранку я прокинувся в жахливо холодній, заповненій бляклою листопадовою сірістю кімнаті. Я дивився у гуртожитську стелю, якої, щоправда, не пам’ятаю, але я певен, що вона була такою ж нестерпною, як уся ця кімната, вся ця осінь. І в моїй голові пульсувало одним-єдине заклинання: «Добрий ранок, моя одинокосте». Саме воно тої миті виявилося найдосконалішою формулою мене, бо в ньому був зосереджений і болісно скорчений увесь я. Минуло кілька безглуздих днів, заповнених болісно скорченим Нічим, а потім до нашого Поліграфу приїхала велика бригада людей у ритуальних масках і фланелевих халатах смертельно-брудного кольору. Запахло чорними африканськими культами. Це були медики зі станції переливання крові, ціла станція медиків, усі до одного. Вони приїхали по нашу молоду й дурнувату донорську кров. Ми з товаришем — це був той самий Садовий, з яким ми дещо тісніше зійшлися після всіх ескапад — здали по двісті мілілітрів, а тоді отримали звільнення від занять, купили дві пляшки шмурдяку і розпили їх на Високому Замку. Ми сиділи на припорошених першим снігом корягах старезного дуба (граба? бука?) і дивилися на місто внизу. Наші очі починали скліти, і від любові можна було вмерти. Після цього я загадковим чином доплівся до гуртяги і впав на ліжко у своїй кімнаті. На той час у ній нікого більше не було — всі інші мешканці десь порозлазилися. Западали ранні листопадові сутінки. За стіною хтось безжально слухав «Ґольдберґ-варіації». Я став знімати із себе светр, і при цьому від дірки, залишеної у вені шприцом, відлип тампон. Я побачив, як з вени потекла кров, i вирішив, що так і буде найкраще. Мої очі злипалися від утоми, алкоголю і нещасливого кохання. Було загалом кайфово — як у фізичному сенсі, так і в моральному. В останню мить хтось наче заверещав «Стоп!», зупинив Баха і наказав мені розплющити важкі-преважкі повіки, а потім знайти в напівтемряві той самий тампон, прикласти його до тієї ж ранки і рішуче зігнути руку в лікті. Так я лишився серед живих. Наступного разу я вже не мучився жодним освідченням — ми просто почали цілуватися і все. Але це сталося аж у лютому, після зимових вакацій. А між листопадом і лютим нас було репресовано, мене, Ніну й Майора.

По-перше, яким чином, а по-друге, хто такий Майор?

Майор був одним із нас, він також учився в нашій групі. А яким чином нас репресували — це історія, що вимагає надто довгої передмови. На її марґінесах мусять виникнути два Юріки, що з них один К., а інший Ф., Дябо, Джана, Поломаний, хтось іще. А в центрі постає Сєрьоґа. Ми всі були тої осені, тої самої осені, на сеге-роботах і тільки Сєрьоґа не був. Зрештою, це не важливо. Важливо, що певного пополудня він завітав до нас на село і нами було випито не тільки море горілки, але й рештки яблучного пуншу з крамниці. Потім ніц не пам’ятаю, як співали Гадюкіни. Себто пам’ятаю, але щось цілком інше: як ми лежали на сіні — я, Ніна, Дара, Садовий — дивилися в нічні небеса і розучували лемківську пісню «Любуй же ня, хлопку// В стодолі на снопку,//Любуй же ня пильно // Бо ми в ножки зимно». Я думаю, їм, дівчатам, і справді було трохи зимно в ножки, тому пісня їм страшенно подобалася.

Поки що не бачу нічого загрозливого.

Ми вчотирьох так само нічого такого не бачили, нам було добре в нічному полі — і все. А тим часом у селі відбувалися вельми зловісні події. Цим реченням варто закінчити попередній розділ пригодницького роману: «А тим часом у селі відбувалися вельми зловісні події».

Ага. Які?

Я не хотів би в це заглиблюватися. На ранок ми дізналися, що Сєрьоґу пов’язала міліція. Начебто він уночі ходив селом і когось дуже сильно образив діями. На ранок його заламали і здали в руки правопорядку. Поки він сидів у районному арешті, до нас понаїхало всілякого інститутського начальства. Нас почали скручувати в баранячий ріг, допитувати по одному, те і се. Крім усього, вони провели ґвалтовний обшук у казармі, де ми, хлопці, спали і, звісно, викрили фантастичну кількість пляшок з-під горілки й пуншу. Цікаво, всі вони були якимись типу науковцями, доцентами, кандидатами, а істинне покликання, виявляється — сискной атдєл! Надто вже професійно вони все це провели — допити з розводками, обшуки з прістрастієм. Справжня тобі школа Порфирія Петровича!

Окей, після цього вас було якось покарано.

Та в тому-то й цимес, що нібито й ні, попервах. Навіть Сєрьоґу випустили з каталажки. У жовтні ми повернулися до Львова — і нічого. І щойно в листопаді, коли випали всі ті перші сніги, нас трьох було репресовано. У нас відібрали житло. При переїзді зі старого гуртожитка на Майорівці у новий на Підголоску з’ясувалося, що нас у списках немає. Ми розбрелися хто куди. Тобто хто куди мав. У Львові робилося все темніше й зимніше, слід було пересидіти зиму в якомусь закамарку, де принаймні вода б не замерзала у трубах. Сєрьоґа, дорога душа, запросив мене жити з ним у його батьків — провина ж передусім лежала на ньому. Але там я зміг витримати лише один вечір. Загалом цей час бездомності виявився несподівано гарним часом. Мої речі спочивали у вокзальній камері схову, а я щовечора напружено змагав інтриґу, куди сьогодні піти. Це як Мармеладов у Достоєвського, пам’ятаєш? Ого, знову Достоєвський, вдруге поспіль — чи не зачасто? Можливо, ти пам’ятаєш: «Ведь надо же человеку иметь куда пойти»! Чи якось так.

І куди?

О, це було щовечора по-іншому. Іноді я лазив через вікна, іноді пхався у чорні двері. Кілька ночей я просто ходив вулицями і площами древнього, але вічно юного Міста Лева. Найгірше стояли справи зі взуттям. Слід було заробити грошей і винайняти собі помешкання. У не цілих дев’ятнадцять я опинився викинутим на вулицю в чужому місті студентом. Тоді ж Длинний порадив мені звернутися до морґу, де завжди є потреба в санітарах. За його словами, цим синякам ще й непогано платять, а спирт вони дудлять літрами. Спирт — це єдине, що тримає їх при здоровому глузді. Містом ходили чутки про неофіційного художника на прізвисько Сюр, який начебто заробляв собі на життя власне працею в морзі. Він гримував померлих перед їхнім останнім party. Звичайно, йди, казали мені найкращі друзі слідом за Длинним. Уявляєш, як ти після цього почнеш писати, налаштовував мене найвимогливіший з них. Ані він, ані я не знали тоді, що на світі вже був один такий поет і звали його Ґотфрід Бенн. Певного дня я таки дійшов до тих дверей.

До дверей морґу?

До дверей Таємниці. А потім я вирішив їхати геть. Насувалася зима, я не мав де жити, навчання летіло утрихуя, моя кохана набила себе по обличчі, ніщо не затримувало мене у Львові. Я захотів утекти до Москви і вступити там до Літературного інституту. Цікаво, зарахували б мене тоді, якби я подав їм свої тодішні тексти? Однієї суботи я приїхав додому і заявив, що мене викинуто на вулицю. Я врешті сидів у теплі і в хатніх пантофлях. Я їв якусь велетенську яєшню з кашею, потім канапки з ковбасою й сиром, десятки канапок і якісь розігріті субпродукти, знову з кашею, я все це їв і їв, і їв, на очах перетворюючись у Пантаґрюеля, а Пантаґрюелева мама все щось докладала мені на тарілку і все щось говорила, говорила й говорила, а потім я пив чай з малиною і в мене злипались очі від ситості, спокою і тепла, тож я, западаючи під пуховики сну, пообіцяв, що повернуся до Львова і піду жити до її давніх знайомих, і буду вчитися далі. Наприкінці місяця грудня нас із Майором було помилувано і ми отримали кімнату на двох у новій гуртязі на Підголоску.

А твоя майбутня дружина?

Її, здається, помилували дещо раніше. Я досі не знаю, що їй інкримінувалося. Нам з Майором — пиятика, наслідком якої Сєрьоґа мало не загримів на зону. А їй? Було трохи дивно чути деканову відповідь «Вона сама знає, за що». Ні, насправді вони нас вистежували. Ми ж бо все-таки читали не те, слухали інше, розпускали язики на слизькі теми. Наприклад, ми любили встрявати в суперечки з приводу комунізму. Я доводив, що його ніколи не настане, бо має рацію Фройд. А вона — що його ніколи не настане, бо мають рацію індійські йоґи. Вона сідала в лотос, коли ми слухали вірші Тувіма й Ружевича. Ми зачитувалися Е. Т. А. Гофманом і знаходили в кожній його казці абсолютно прозору індуїстсько-брахманічну модель Світу. У Гофмана справді страшенно багато реінкарнації. А також цілком віртуозної гри між зовнішніми і внутрішніми сенсами. Згодом ми годинами, цілими вечорами читали вголос Булгакова — це була навіть не ксерокопія «Майстра і Маргарити», журнального, сильно цензурованого, але все одно забороненого. Тоді ще не існувало ксероксів, зате існувала копіювальна машина «Ера». Тож невідомі відчайдухи в невідомих науково-дослідних установах з нев’їбенним кримінальним ризиком для себе відерювали до послуг невідомих споживачів усілякі таємні тексти. Як, приміром, «Основи світогляду індійських йоґів» Рамачараки. Ця штука, простудійована мною цілком доглибно, спричинилася до суттєвого впорядкування моєї картини світу. Я зненацька побачив Сенс Усього. Найголовніше було усвідомити Свідомість. І відкрити для себе, що все на світі — Структура, де одне неодмінно виростає з іншого, а менше неодмінно належить більшому. Мої тогочасні вірші перенасичені містичними алюзіями: Брахман, Атман, Океан, Крапля, Дерево, Листок, Ціле, Часткове. Ігор Поломаний — свята душа, де він зараз? — вислухавши з десяток тих опусів (я писав тоді чомусь переважно вінками сонетів), одного разу сказав: «Нє, старий, ти, напевно, таки станеш верховним проповідником у баптистів».

Кого ще ти читав? Ні, може так: чиї ще книги ти вивчив би напам’ять, якби їх почали спалювати?

Достоєвського. Курва, вже втретє! Але з цим усе зрозуміло. Гессе. Гессе був для мене всім. Кілька років тому, до котрогось його ювілею, я написав такий есей — «Півжиття плюс мінус Гессе». Я називаю його вчителем рятівного ескапізму. Завдяки йому мені і нам вдавалося втікати значно далі, глибше, послідовніше.

Тобі і вам?

Так, нас було мало, переважно п’ятеро: Ніна, Дара, Оксана, Садовий і я. Час до часу за участю Майора і Вєрки Братчик. Довший час ми трималися разом — у різних комбінаціях, часом доволі болісних. Здуріти — Оксани і Вєрки вже немає! Можливо, та п’ятірка склалася від могили Антонича. Я вже казав, як ми її знайшли на Янівському цвинтарі? Ми рухалися за логікою цвинтарної книги 1937 року. У цвинтарній книзі від липня 37 року було абсолютно точно зазначено сектор із похованням Антонича, Богдана-Ігоря. Залишалося прочесати сектор, продертися крізь його по-осінньому захаращений декадентський терен. Ми тоді ще не знали, що нами знайдена могила не була автентичною, що її відновили інші молоді люди два десятиліття тому. Тодішні молоді люди.

Як це виглядало — дружба, любов?

Часом це виглядало дивно. Тобто всередині п’ятикутника, іноді семикутника, час до часу формувались інші фігури. Ми з Ніною були в парі, Садовий мав якісь поривання в бік Оксани, але вони з Дарою любили його дратувати. Вони теж були в парі — Дара й Оксана. Коли влітку 80-го ми потрапили на практику до Ужгорода, то спершу не мали де жити і винайняли якийсь велетенський номер на всіх п’ятьох. Цей готель «Верховина» такого типу, що поза сумнівами мусив колись називатися «Габсбурґ» або «Савой» — такий, курва, цілком занедбаний цісарсько-королівський готель. Отож ми спали всі в одному величезному номері з вікнами на Центральну площу і пішохідний міст над Ужем, а готельні тьотки були переконані, ніби ми там тільки й робимо, що злягаємося вп’ятьох. Одна з таких казала мені вранці «Ой, рєбята, от вас так пратівна нєсьот віном». Хоч уранці ми пили тільки каву — розчинну. У нашій країні досьогодні зберігся цей тип совєтскіх женщин — це якісь переважно офіцерські дружини, колишні покоївки, буфетниці і таємні аґентки. Щодо останнього, то ще невідомо, чи колишні. Вони гидкі, тлусті, російськомовні, ну гаразд — здебільшого російськомовні, і всім на світі невдоволені. Вони патологічно розпусні й тому вважають, що всі на світі лише трахаються — але, курва, без їхньої участі! Тому вони такі жахливі — вони заздрять. Ми сяк-так купували їх коробками львівського шоколаду «Світоч». Менше з тим. Я зараз не про них, а про нас. Ми були молодими й веселими. І за кожної нагоди подорожували разом.

«Одного дощового літа багато-багато років тому ми з приятелями мандрували певними виноградними передгір’ями, намагаючись віднаходити старі поруйновані замки. Ми були студентами й тому нам хотілося всього на світі: вражень, дружби, сексу, вина, музики». «Центрально-східна ревізія».

Вона. І воно. Закарпаття. О п’ятій ранку ми зійшли з потяга на вокзалі в Ужгороді — і потрапили до раю. Нас було в ньому лише п’ятеро, поміж усіх тих каменів і трояндових кущів. За винятком безсонного діда з небагатьма зубами, котрий запитав «Звідкіля ви?», але в нього це вийшло як «Звідсіля би!» — ми сприйняли це як погрозу і лишили його самого у власній пісочниці. Того літа справді випало до біса дощів. Аби не вмерти з голоду за майже цілковитої відсутності грошей, ми з Садовим трюхикали приміським потягом до Цегловки, де перестрибуючи над калюжами від хати до хати, скуповували дешеві старі крумплі. Двох наплечників нам вистачало на кілька днів. Але місцеві не дуже хотіли нам їх продавати. Вони щось відповідали угорською, ми не розуміли нічого за винятком слова хуйово.

А вино? Червоне і біле вино, домашнє, куплене в селян? І потім змішане докупи — червоне з білим?

О ні, це сталося вже в Середньому. Таке село — справді Середнє, бо посередині старої дороги між Ужгородом і Мукачевим. Саме в ньому можна побачити ті недоруйновані рештки рицарського замку. Кажуть, ніби тамплієрів. Звісно, 25 років тому їх ще можна було побачити. Тобто руїни, не тамплієрів.

А зараз?

Не знаю. Я там ніколи не був удруге.

Якісь іще пригоди?

Звичайно. Ми випромінювали щось таке, що до нас тягнулися діти, божевільні і зеки. Тобто ми привертали до себе увагу, це ясно. З нами обов’язково щось траплялося. Наступну практику — восени 81-го — ми відбували в Ленінграді. Ми нелеґально мешкали в якійсь гуртязі на Васильєвському острові, там усім заправляла така дещо сексапільна комендантка, і вона легко велася на ті самі шоколадки «Світоч». Це була безвідмовна львівська валюта тих днів — шоколадки «Світоч». До того ж ми купували їй коньяк, і вона його розпивала з Валєрою, офіцером контррозвідки. Ми навіть не здогадувалися, що сам Бродський на той час уже хотів би там помирати. Того разу ми так само мешкали всі в одному номері — але значно меншому, розрахованому швидше за все на двох. Садовий спав самотньо у відокремленому вузькому ліжку, а я в одному широкому ліжку з трьома дівчатами.

О, справді?

Так. Тобто я лежав скраю, за мною Ніна, за нею Дара, потім Оксана. Або навпаки — Оксана, потім Дара. Не пригадую хто саме, бо між нами була Ніна. Уночі нам з нею здавалося, що ми робимо це нечутно. Не думаю, що так було насправді. Нечутно могли б тільки ангели, але вони не кохаються. Ми, як завжди, потерпали від голоду і браку грошей. Одного разу дорогою до Петергофу дівчата з вікна електрички зауважили якісь неозорі капустяні поля. Така безмежно-сіра російська рівнина, що переходить у безмежно-сіре небо — і зелені голови в землі аж до горизонту. Цілком сюрреалістично. Сотні верст капустяного поля! Ми запам’ятали станцію і на зворотному шляху вистрибнули там. Капустини були жахливо мокрі й важкі, але ми натирили їх з великий мішок. Ха! Чи не тоді в моє підсвідоме закрався той рядок з майбутнього «Гаспида»: дівчата смараґдові, мов капуста? Цікаве припущення.

Мішок ви вже мали з собою?

Ми непомітно зняли його в Петергофі з однієї садово-паркової скульптури, здається, з Лаокоона.

Тоді це мусив бути справді великий мішок.

Якщо в Петергофі є Лаокоон. Цілий тиждень ми тільки й жили капустою. Капустою і поезією. Тобто капустою — тиждень, а поезією завжди. Ми тоді читали передрукованих на машинці Ахматову, Пастернака і елегію Цвєтаєвої до Рільке. Точніше, на його смерть.

Російська література, як бачимо, домінувала.

Це трохи так, а трохи й не так. Ні, це абсолютно не так. Усі ці імена щойно спали мені на думку виключно в контексті Ленінграду. Протягом п’яти студентських років я прочитав тисячі сторінок. Не думаю, що російська частка в цьому сягає більше двадцяти відсотків. Іноді я ставив перед собою цілком наївні професійні завдання і вирішував: цього літа я читаю виключно французьку класику. Після чого обкладався десятком томів і пускався в подорож, від роману до роману — Меріме, Флобер, Мопассан, Франс. Чи, скажімо, з головою залазив у всілякі старезні блокбастери типу Еразма, Сервантеса і Рабле. Або Ґоцці, увесь цей покручений театр, уявляєш? Гофманового «Кота Мура» я перечитував тричі. І написав щось на зразок поеми під назвою «Справжня історія загадкової смертельної хвороби Е. Т. А. Гофмана, сновидного капельмейстера». Що стосується росіян, то мені йшлося передусім про заборонених. Під час останньої практики, переддипломної, задля якої я знову подався до Ужгорода, мій тодішній ґуру Петро Іванович завантажив мене Соловйовим. Філософом Соловйовим. Петро Іванович володів його повним зібранням, звичайно, передреволюційним. Я екстатично долав цю феноменальну прозу з усіма її ятями, твердими знаками і тут-таки переписував до блокнота, на мій погляд, найбомбовіші цитати, як наприклад про те, що саме у формах жіночого тіла, у всіх його заокругленнях, опуклостях та вигинах, досягнуто абсолютне поєднання найвищих проявів природної краси в рослинному і тваринному світі. Якось так, приблизно так це звучало. Моя релігійність була вкрай еротичною. Я не витримав, зробив раптову перерву у своїй так званій практиці (тобто насправді у соловйовських студіях) і примчав на вихідні до Львова. Був лютий, приблизно середина лютого, зима, темінь і цілком порожня гуртяга на засніжених пагорбах коло лісу. Ми захоплено накинулись одне на одного і не вилазили з ліжка кілька днів і ночей поспіль. Щоразу, нестерпно довго і солодко кінчаючи просто в неї, я не міг позбутися враження, що це неминуче на дитину. У березні все підтвердилося.

І як ти зреаґував?

Криком радості. Це відчуття я міг би порівняти хіба що з тим найпершим разом, коли все вдалося. Або навіть з тим найпершим моментом, коли вдається. Це все одно, що відчути себе причетним до всіх радостей світу. Але бути причетним до появи ще одного життя — це абсолютна радість. Нам залишалось одружитися і якось дати собі раду з майбутнім. Життя вмить зробилося дорослим. Слід було думати про тисячу обов’язкових речей, кожна з яких могла стати катастрофою. Понад усе хотілося жити у Львові, всі інші міста уявлялися купою гівна, всі інші, крім Ужгорода, але для Ужгорода ми не годилися, бо не були закарпатцями, а Львів не приймав. Ми спазматично шукали роботу, щоб зачепитися. З раннього ранку ми виходили на лови. Як пишуть у вчених книжках, ми збилися з ніг. Варіантів існувало два: знайти роботу хоча б для одного з нас і нікуди вони не дінуться. Або знайти житло, купити к бісовій мамі півособняка з божевільною старушенцією де-небудь на Збоїщах і носити воду відрами від добрих людей з сусіднього подвір’я. Мовчу про нічні горщики з-під божевільної старушенції. Ми навіть не здогадувалися, скільки таке добро могло б коштувати. Усе одно в нас не було грошей, тож і цікавитися не було сенсу. З другої половини березня Ніну почав ламати жахливий токсикоз. Вона блювала і худла, блювала і худла. Наш плід натякав на те, що збирається себе прикінчити. Якась моралізуюча потвора сказала б, що це покарання за невпорядковані позашлюбні зносини. Хтось цинічніший — що за секс без презерватива. У кожному разі говорили б, що це покарання. Але насправді це була винагорода. Не знаю, чи ти зауважив певне відлуння тих днів у «Перверзії». Ти читав «Перверзію», правда ж?

Наскільки зміг.

Менше з тим. Там є цей стан — «…якась дурнувата гонитва і вічне невстигання, якесь перескакування з автобусів у тролейбуси, забігання у брами, шукання безпечного подвір’я, притулку під деревом чи просто — у темряві. Якісь осудливі погляди перехожих, мовляв, що вони тут роблять удвох. Пси, які рвуться з ланцюгів, забачивши нас, чужих і двоногих, у пильнованій зоні, викликання міліції якимось незримим спостерігачем, що прикипівши до вікна, відстежує кожен крок підозрілої пари внизу. Переховування від патрулів — за стовбуром дерева, за рогом прибудови, за розвішаними простирадлами, за сміттєвими баками». І трохи далі: «Її постійно нудило, Вона непритомніла в переповнених (як і в порожніх, але порожніх не бувало) автобусах, іноді для Неї звільняли місце коло вікна, але це не рятувало, я тримав її за руку, хоч повільна сіризна вже накочувалась на її обличчя, ми ледве вискакували на зупинці і летіли в першу-ліпшу браму, де Вона врешті вибухала своїм давно стримуваним блювотинням, бліда, бездомна і бідна, а я кружляв навколо Неї, ніби сторож, ніби крук, ніби охоронець, ніби раб, ніби власник, ніби рабовласник». Так, сама ця історія з «Перверзії» — це, звісно, щось цілком інше, але ті мотиви — бездомність і блювотиння — це очевидне відлуння.

Чому тобі і вам так залежало саме на Львові?

Тому що Львів — магічне місто. Окей, без жартів. Це було наше місто — в жодному іншому ми ще не жили. Можливо, більшою мірою це була моя заморочка: мати щодня цей дотик до старих європейських каменів. Ха, страшенно цікаво зазирнути в себе тодішнього і побачити, як я тодішній уявляв собі майбутнє. Передусім існувала система, тобто навіть не система, а ціла тобі Система, яка навесні 1982-го здавалася вічною. Отже, я мусив прийняти як сувору даність те, що на поверхні мене не буде. Я не зможу публікувати своїх текстів, тому що вони абсолютно не влаштують Систему. Звісно, я можу почати писання під Систему, але це неприпустимо. Я ненавидів офіційну українську літературу тих днів і за жодних обставин не хотів ставати її черговою інтеґральною частинкою. У своїх листах з Ужгорода мій ґуру висловлювався приблизно так, що бажання побачити свої тексти надрукованими ніколи не повинно перевищувати іншого бажання — писати. Ця думка сподобалася мені тим, що в ній виразно розмежовувалося зовнішнє та внутрішнє — на користь внутрішнього. Таким чином, я вже бачив, як усе життя свідомо писатиму до шухляди і для кола незрадливих найближчих, як житиму вельми інтенсивним внутрішнім і цілком іґноруватиму зовнішнє, для відводу ворожих очей і шматка хліба повсякдень виконуючи яку-небудь непомітну працю на кшталт сумлінного редаґування аптечних рецептів. Як казав принц данський Гамлет, «Господи, та мені достатньо й горіхової шкаралупи, щоб почутися власником безмежного простору — аби лиш погані сни не снилися». Звісно, що такий шлях вимагав би емоційних компенсацій. Однією з них — і найголовнішою — мало стати Місто, себто його середовище, себто життя у такому ландшафті, який був би невичерпним, здатним безмежно довго стимулювати й оновлювати. Але Система розкусила цей мій таємний план і владно сказала своє «зась», перекривши шляхи до одного з таких Міст.

Аж так?

Аж так. Виявилося, що вибрати собі місце для ціложиттєвої схованки фактично неможливо. Як узагалі і принципово неможливо будь-що вибрати. Ну так, у цьому й полягав сенс тодішньої Совдепії — максимально звузити можливості твого вибору. Змусити тебе приймати те, що дають, не вибираючи. Нас — і Ніну, й мене — звідусіль просто виставляли за двері. Система диспонувала цілим набором пасток і пасточок на нас: прописка, стаж, військова повинність, тисяча й один облік, перший відділ, другий відділ, третій шмідділ. Скидалося на те, що методи боротьби за власне Я мусять бути ще більш партизанськими, ніж це уявлялося спочатку. Тобто окопатися проти Системи можна не у заздалегідь вибраному тобою місці, а винятково там, куди вона сама тебе пожбурить. Так ми і погодилися з думкою, що будемо жити у Франику. Ми взагалі погодилися. Ми погодилися з думкою, що відтепер доведеться все частіше погоджуватися з думкою. Головне було народити. А також відслужити у війську, щоб вони врешті від’їбалися зі своїми обов’язковими повинностями і можна було б урешті закритись у власній ніші.

І як воно виглядало — твоє прощання зі Львовом?

Можливо, як наше весілля. Це сталося наприкінці квітня, здається, в четвер. Ми вистояли свою чергу до палацу Потоцьких і розписалися в книзі. Наші мами, звісно, пускали сльозу, а я чомусь увесь час під ті фольклористичні співанки жахливо горбився — протягом усієї церемонії. Можливо, від усвідомлення невимовної екзистеційної ваги всього, що з нами відбувається. Немає нічого дурнуватішого від цієї ролі — молодих на власному весіллі! Ти знаєш, з яким лютим кайфом я багато років по тому перекладав «Mariage» Ґреґорі Корсо? До того ж ми справді були молодими і навіть дуже. Ми викручувались як могли. Наприклад, ми тихо запротестували в той спосіб, що не схотіли одягатися традиційно: Ніна була не в білому і не мала вельону, а я був увесь на коричнево, ніби жук-скарабей. Крім того, ми насцяли на вічний вогонь, себто не поїхали до нього з квітами. Чомусь вважалося, що всі молоді пари повинні після розписки покласти квіти до жахливого патріотичного монумента на початку Стрийської. Ми натомість поїхали до зовсім тісної і вельми підозрілої кнайпи на Краківському передмісті, де й пустилися в танці з невеличкою зграєю друзів та родичів. Тамтешній адміністратор виглядав кінченим синяком і пройдохою, він безконечно розігрував якісь темні і лише йому зрозумілі комбінації. Наприклад, запропонував моєму батькові почергувати годинки з дві коло вхідних дверей, називаючись усім, хто спробує в них ломитися, підполковником міліції. Батькові ідея не сподобалась і він його послав. Тобто батько послав. Батькові нерви й без того були не на жарт розхитані. Адміністратор чомусь образився і страшенно нажлуктився, а потім напустив півкнайпи якихось лише йому знайомих типів і тьоток, які не змигнувши оком, почали змітати все, що бачили, зі столів і — що гірше — танцювати в нашому колі. Було абсолютно весело — без іронії. Першу ніч ми провели у готельному люксі, що його заздалегідь винайняв мій тепер уже тесть. З огляду на плід і його безпеку священне таїнство відбулося виключно на оральному рівні. Ми обійнялися на всю широту по-королівському неосяжного ліжка, на якому свого часу спочивав льотчик-космонавт Валерій Биковський, і, легко відбившися від землі, полетіли в космос. Наші схлипи були дитячими, а мова ночі солов’їною. У цьому номері ми прожили ще дві наступні доби, поки всі від нас не роз’їхалися. Відтоді ми залишались у Львові ще два місяці.

На сьогодні більше історій немає?

Ще тільки одна. Власне кажучи, це ніяка не історія, а щось більше. Я думаю, це трапилося зі мною на самому кінці, скажімо, за тиждень або за два перед остаточним від’їздом. Вийшло так, що я прокинувся серед ночі. У нашій з Майором кімнаті на вікні не було нічого, жодної штори чи завіси. Отже, я прокинувся і побачив за вікном небо. На ньому висипали зірки, це було, гм, зоряне небо наді мною. Те, що сталося пізніше, не має до цього зоряного неба жодного стосунку. Або навпаки — тільки до нього й має.

І що саме сталося?

Мене всього — уперше в житті — стиснув жах проминання часу. Причому так безжально, такими — як це називають у романах? — льодяними лещатами, що не знаю, як я тільки не крикнув. Мені згадалося, що мій вік — аж двадцять два роки. І що за кілька місяців, уже восени, мене загребуть до армії, де в мене разом з душею витягнуть цілих півтора року мого життя. І коли я знову вийду на волю, мені буде майже двадцять п’ять, уявляєш? Двадцять п’ять років! Абсолютна старість, кінець усьому, фініто.