Таємниця. Замість роману

5. СУДДЯ ДАЄ ПОГРАТИ

Де і коли відбувся перший вечір Бу-Ба-Бу?

Тоді це називалося Молодіжним театром. Мала сцена. Київ, 21 грудня 1987 року.

Звідки ця точність у датуванні?

Не знаю. Мабуть, це конфронтація з часом. Час маркується датами. Пришпилюється ними до хребтів наших історій і розвівається услід, мов церата. Крім того, саме ця дата легко запам’ятовується, бо це уродини Сталіна.

І ви його вшанували?

Нашим першим вечором? Навряд чи. Якраз це найменше нас цікавило.

Як усе стало можливим?

У театрі почалися зміни. З Москви приїхав Лесь Танюк і став головним. Життя зрушило з місця.

І він сам вас запросив?

Усе вигадав Неборак, аспірант в устах венер. Відтоді він років на п’ять стає мотором більшості наших акцій. Неборак описав йому нас, це сподобалося, він відчинив двері.

Це був спектакль?

Це було спектакулярно. Якоюсь мірою. І режисером начебто був Проскурня. Ти що-небудь чув про такого?

Ні. Як це виглядало?

Спершу читали актори. Такий нібито пролог з нашими юнацькими соплями. Щоб начебто показати, якими ніжними та юними були ми ще років п’ять тому. Хоча ні — спершу виступив Танюк і сказав, що все це дуже нагадує йому золоті 20-ті з усіма тими груповими забавами: футуристи, неокласики, МАРС, ВАПЛІТЕ. Нам це, звісно, полестило.

Тобто в 20-ті роки у вас діялося щось цікаве?

У нас завжди діялося щось цікаве. І невидиме світові. Але 20-ті роки — це особливий вибух. Це час, коли ми стали чемпіонами Європи з поезії, в неофіційному гамбурзькому заліку. Поки всіх наших чемпіонів не перетрощили й не постріляли, але то вже здебільшого у 30-ті. Бачиш, з усього цього раптово таки вилазять роги товариша Сталіна.

Happy birthday! Потім читали актори. А потім?

Потім ми зробили декілька кіл. Кожен читає по 3–4 вірші і передає голос наступному. Відтоді ми так і чинили на всіх подальших вечорах.

Якісь додаткові ефекти?

Проектор зі слайдами — малярство Кауфмана, Коха та інших. Кауфман і Кох не спали — вони приїхали на той вечір до Києва і маніпулювали технікою. Неборак порівняв їх з добрими гномами.

Музика?

Віктор Морозов — щоправда, магнітофонний. Живим він саме гастролював у Лаосі.

Публіка?

Фантастична! А які дівчатка! Які майстри художнього слова! Валерій Шевчук, приміром. Або Юрій Павлович Чемодан. Ясно, що все переповнено, забито до останнього проходу. Додай свист і верески тінейджерів. Як і масове змокріння у дамських міжніжжях.

Яким чином вдалося їх усіх там зібрати?

Це були часи бездоганного функціонування циганської пошти. Подібного типу новини передавалися, мов поцілунки — з вуст в уста. Усі хотіли, розумієш?

І жодної реклами?

Здається, Кауфман і Кох, K-und-K, надрукували сотню запрошень, до речі, дотепних. Формально вони розіграли наше число. Тобто число три. На сьогодні це унікальна пам’ятка історії. Чи культури? Один примірник такого запрошення нині коштує близько двадцяти тисяч євро.

Знайшлися покупці?

То був жарт. Надалі я буду тебе попереджувати.

Чому число три? Чому ви зібралися саме втрьох?

Після того, як Рябчук поговорив зі сцени, в самому кінці того вечора, дехто подумав, ніби нас четверо, і четвертий — він. Відтоді це всіляко переслідувало нас — намагання сторонніх людей з’ясувати, хто є четвертим.

Але четвертого не існувало?

Не могло існувати. Три — це довершене число. А чотири — так собі, нічого цікавого. Якщо від чотирьох відняти один, то вийде трикутник. Але якщо від трьох відняти один, то вже нічого не вийде. Ми вигадали нашу фігуру таким чином, щоб жодного з нас неможливо було від неї відняти. Ми виявилися стихійними піфагорейцями. Хоч того першого вечора було здійснено ще одну спробу стати четвертим. Ні, навіть четвертим і п’ятим. Перетворити Бу-Ба-Бу на зірку. Якось так ближче до завершення почулись нецензурні крики зі сходів, потім до зали завалило двоє незле вставлених типів, з яких один був поетом Маленьким. Не маленьким поетом, а саме поетом Маленьким. Він уже котрийсь день блукав Києвом зі свіжо купленою новорічною ялинкою на плечі. Ялинку він мав доставити до міста Душанбе, в якому переважно жив і займався персами. У сенсі не жіночих, а перської літератури. Так він і ходив з тою ялинкою по всьому Києву вже не один день. Завдяки тій ялинці його вже всі у Києві розпізнавали і казали на нього таваріщ із Душанбе. Другим виявився не знайомий нікому з нас Іван. Цей Іван теж захотів вилізти на сцену і прочитав дуже довгого вірша про суд з приводу якихось аліментів на дитину. Його читання публіці так само дуже сподобалося — по завершенні всього ціла купа дівчаток хотіла від нього автограф. А, може, й дитину, хто знає.

Тобто це був успіх?

Так — і його, і наш. Юра Жигун потелефонував наступного дня до Неборака і сказав, що в нього ще досі відхідняк. У ті часи вірилося в поезію. Це переживалося цілком максималістично. Від перенапруження я зліг, щойно повернувся додому. Мене знову зламала якась безіменна застуда, абсолютна застуда, застуда в чистому вигляді — на ранок мої губи обкидало, ніби Моцартові у фільмі Формана. Ми лише пару тижнів як подивилися той фільм, і виправляючи мене на вечір до Києва, Ніна сказала щасливо тобі там, Вольфі. Подібні речі просто так не говоряться, ти знаєш. З цього все й почалося.

Ти вкотре вимовляєш цю фразу. Про те, що все почалося.

Ну, бо так я й живу. Суцільне відкривання нових і нових вікон у Windows.

Ваш другий вечір. Пам’ятаєш його так само добре?

1 квітня 1988 року. Зала спілки письменників. Людей утричі більше, ніж вона може вмістити. Стількох нефорів у дертій джинсі та з кульчиками в носах ті стіни ще не бачили. Тобто ми відчутно оновили затхлу атмосферу закладу.

Ти був членом спілки письменників?

На той час так. Щиро кажучи, зараз я трохи жалкую про це. Але тоді здавалося, що це дає більше прав. Усі йшли туди за своїми правами — навіть найасоціальніші фріки. Я зробив те саме.

Зараз ти не є членом спілки письменників?

Ні, починаючи з 96 року. Тебе аж так цікавить саме ця тема?

Не надто. Як відбувся той другий вечір?

Цілком пристойно, місцями сенсаційно. По закінченні ми, оточені десятком рідних і близьких, набилися до майстерні Жигунової жінки Наталки, звідкись ми мали цілі декалітри коньяку і — що ти думаєш ми там робили? Далі читали вірші! Рідні і близькі теж читали вголос — ті з них, які були поетами. Після котроїсь чарки Гера зажадав, щоб поляки вийшли геть. Поляками вважалися Влодко Наконечний з Ларисою. Гера завжди влаштовував подібні сцени, у кожному товаристві мусив бути хтось, кого він на певній стадії пиятики виганяв геть. Розумієш, насправді це було значно важливіше від самих вечорів — перетинатися, бути разом, разом переживати ці сплески, зіткнення, провали і простріли свідомості. Я тобі просто зачитаю — це називається «Аве, Крайслер!», написано 12 років тому, себто зі значно ближчої до тих початків часової перспективи. Слухай: Ми не розробляли програм і маніфестів, не підписували жодних комюніке чи меморандумів. Ми просто вигадували вірші і читали їх — спершу один одному (і я в житті не мав таких геніальних слухачів, як ці двоє!), потім — для ширшого кола свідків Бу-Ба-Бу, наших адептів і симпатиків, урешті — для публіки, що приходила на влаштовані нами вечірки, число яких, до речі, сягнуло десь так тридцяти (трьохсот тридцяти, хочеться сказати). Розумієш, найперше йшлося про те, щоб писати вірші один для одного, хоч зараз я думаю ще інакше: не стільки писати, скільки проживати свої вірші один для одного. Вистачало три доби прозависати в Неборака у Львові — і відразу ж виникали які-небудь «Липневі начерки подорожнього». Десять віршів, написаних протягом дня і половини ночі. Це не могло складатись інакше — стільки ходінь, блукань, спеки, дівчат, поганого алжирського вина, смердючих під’їздів, трамваїв, розмов у ліжку, цитат, прикмет, стільки всього не могло не вилізти всілякими липневими начерками. Ти знаєш мій вірш «Ребро», правда ж?

Так, пам’ятаю.

Одного з тих днів Неборак домовився зі своїми медичними знайомими і нас допустили до їхнього закритого музею патанатомії. Це одне з тих місць, де світова змова лікарів робиться очевидною. Нікому, крім них, цього не можна бачити, йдеться-бо про здискредитовану природу людини. Це щось таке, наче поезія Ґотфріда Бенна зсередини. В його поезії почуваєшся, як в анатомічній майстерні. Ти ходиш по ній, розглядаєш так звані об’єкти, вдихаєш запах антисептиків, бліднеш і намагаєшся зберігати почуття гумору. З того разу мені запам’яталися велетенські серця різників і коханців, обвислі й надуті легені курців, трубачів і склодувів, меланхолійні пияцькі нутрощі, татуйований на шкірі грудей — якраз над пиптиком — орден героя. Були також ампутовані для історії руки останнього львівського ката. Офіційно останнього, мається на увазі, бо насправді це ремесло існує там донині, але таємно. Усе це зберігалося в різної форми і розмірів посудинах, заповнених питним фізіологічним розчином. Здається, я заповів тій майстерні своє ребро. Я все ще вірю, що з мого ребра будуть люди.

Ви спали разом?

З ким, з Небораком? Чого ти питаєш?

Коли ти перелічував усе, що ви переживали у Львові, ти згадав і розмови в ліжку.

Ага! Он як! Ні, наскільки пригадую, Неборак у домі своїх батьків мав цілком окреме ліжко для гостей. Проте якщо гостей траплялося більше, ніж один, то вони мусили спати в одному ліжку. Тому якщо я справді з кимось із них спав, то радше з Ірваном. Він уві сні жахливо копається і, щиро кажучи, скрипить зубами. Принаймні тоді було так, він копався і скрипів, а як із цим зараз, не знаю, я ж із ним уже скоро 20 років, як не спав. При цьому його не добудишся — удень він значно більше за інших говорить, жестикулює і рухається, а вночі вирубується значно глибше за всіх інших моїх знайомих, мабуть, знімає і ставить на зарядку акумулятори. Зате він має і свої переваги. Він худий. Тоді він був надзвичайно худий, а зараз він худий надзвичайно. Тобто в ліжку він не займає надто багато місця. Я взагалі волію худих людей — навколо них завжди значно менше неприємних запахів. Людина має бути легкою й сухою, мов корок.

Про що ви найчастіше розмовляли?

Коли збирались утрьох? О, це неможливо відтворити! Це була таємна мова птахів. У кожному разі ми багато сміялися, ми тільки й робили, що вибухали сміхом, ніби герої молдавського епосу. Учені хлопці й дівчата навіть вирішили віднести нас до сміхової культури. Пізніше мені довелося прочитати Бахтіна, щоб зрозуміти, до чого нас усе-таки віднесено. Виявилося, що наша поезія, а точніше, наші поезії є своєрідним ліричним карнавалом. Звучало це класно. Ми загалом не мали нічого проти. Я скажу навіть більше — ми в це самі повірили.

Нині ти вже не поділяєш цього?

І так, і ні. Страшенно важко намагатись уявляти, що б із усього цього розвинулось, якби одна з перших рецензій на «Небо і площі» не називалася «Ліричний герой карнавалу». Хоча чому б і ні? Повертаючись до твого запитання, про що ми розмовляли: зненацька мені подумалося, що ми на дев’ять десятих розмовляли віршами, розумієш? У кожному разі, коли влітку 87-го мені написалися перші речі з «Екзотичних птахів і рослин», я цілком свідомо робив так, щоб їх справді хотілося читати вголос. Я й раніше був поведений на фонетиці, можливо, це мої пригнічені музичні нахили й таке інше, але от приблизно від літа 87-го, коли мені писались «Арія Олекси Розумовського», «Павло Мацапура, злочинець», «Вольф Мессинґ», «Загибель Котляревщини», «Козак Ямайка», це стало для мене абсолютом. Я випробовував на звук і кожен рядок, і кожні піврядка, і навіть кожні півслова — губами, язиком, піднебінням.

«Насправді кожен із нас почав по-своєму допасовувати писані ним вірші до такого стану, в якому їх дуже хотілося б слухати. Вони мали звучати. Це мала бути слухана поезія, йшлося передусім про те, щоб не давати нікому заснути. Це трапляється загалом часто — люди приходять на літературний вечір і після 15 хвилин сидіння у зручному кріслі починають засинати. Ми хотіли позбавити їх цього шансу». Пам’ятаєш?

Так. І навіть можу продовжити: «Якщо уявити собі карнавал, втілений виключно звуками слів і людським голосом, то це мав бути він. Чи, скажімо, інше порівняння: вірш як цирковий номер. Це порівняння особливо приваблювало своїм максималізмом: точність поета має дорівнювати точності канатохідця (ну або повітряного гімнаста), для якого мікронне відхилення від єдино можливого алгоритму означатиме падіння і смерть. Так і поет у вірші — він мусить добирати єдино можливі слова, інтонації, ритмічні структури». Через багато-багато років я знайшов щось подібне у Лоренса Ферлінґетті в його Constantly Risking Absurdity, але гадаю, що ми з ним не перші й не останні».

Я теж так гадаю. Скільки всього ваших вечорів відбулося?

Ого, так відразу й не скажеш. Зараз уже ніхто не полічить, хіба що якийсь феноменальний Підрахуй. Проблема ще в тому, що починаючи з 89-го року, ми все частіше виступали в альянсі. Зали робилися все більшими, публіка хотіла все веселішого. Слідом за нами на сцену полізли ЛуГоСад, Пропала Грамота, Ху-Ха-Ху. Останні проіснували тільки один вечір. Потім ще ця історія з академією. У 88 році Неборак першим замислився над тим, що, ймовірніше за все, кожен з нас доживе до 2000-го. У це слабо вірилось тоді, але ймовірність виявилася стовідсотковою. На останні 12 років тисячоліття ми вигадали собі гру в нашу власну премію. Це щоразу мав бути вірш, опублікований протягом минулого календарного року. Тобто премія присуджувалася нами трьома за найкращий вірш року. Кожен рік ми розпочинали з того, що з’їхавшись у певній, надійно захованій від цікавого стороннього ока місцині, оточені секретарками, псами й охоронцями, всідалися за стіл таємних переговорів і вже не підводилися з-за нього, поки навзаєм не погоджували ім’я нового лауреата. У 88-му першим лауреатом став Малкович, на початку 89-го ми привселюдно вручили йому пляшку якогось віскі чи не пригадую вже чого. А втім, яке віскі в совковому гастрономі у 89 році? Ні, звичайно, то була горілка, от тільки якась рідкісна й дорога, тобто у пляшці нуль сім і обов’язково під закрутку. Це завжди була найдорожча пляшка, її вартість ми порівну ділили на трьох. Отже, цей момент з Малковичем є початком Академії Бу-Ба-Бу. На 2000 рік Академія мала налічувати 15 дійсних членів — трьох бубабістів і дванадцятьох обраних ними лауреатів з 1988-го по 1999-й.

І чим вона мала б займатися?

Хрін його знає. Як парость виноградної лози, плекала б мову. Ніхто з нас цього не знав, тому ми відразу й розпустили її, щойно створивши. Це діялось у травні 2000-го на сцені Львівської філармонії. Ми проголосили останнього лауреата, точніше, двох, Римарука та Геру, і заявили, що Академію, таким чином, засновано. Публіка почала плескати і поволі, ряд за рядом, підозріливо навзаєм переглядаючись, підійматися з місць. У Львові публіка любить поаплодувати стоячи. Коли всі до останнього підняли свої дупи, ми подякували і зробили наступну заяву — про саморозпуск. Знаєш, усе це гарно, але все це спогади про майбутнє, а ми з тобою наразі мусимо залишатися там, де й були — наприкінці 80-х.

І все-таки — скільки вечорів, бодай приблизно?

Триста тридцять. Або двісті двадцять. Принаймні так мені здається. При цьому кожен з нас узяв на себе якусь частину з них. Неборак усі ті роки жив у Києві, точніше гойдався маятником поміж Києвом та Львовом, у нього воно так і називається в одному з віршів — «Маятник». Це означає, що він організовував левову частину. Хоч у цьому випадку левовою мала б називатися та, що відбулась у Львові. Зрештою, у Львові теж він організовував — а хто б інший? Він жив на два міста, вдаючи аспіранта-натурфілософа. Від нього надходили всі на світі breaking news. У ті часи він дописував «Літаючу голову», ходив на руках, мовив черевом, перевертав ієрархічні піраміди і доводив публіку обидвох статей до масових оргазмів. Уявляєш — поезією! Не порнофільмами, а промовленою вголос поезію. Його телефонні дзвінки завжди означали якусь чергову зміну в моєму житті. Наприклад, пізньої осені 88-го він подзвонив і сказав увага, над тобою сходять зірки. Зірки сходили наді мною тому, що професор Дончик, до якого саме дійшов примірник моїх армійських оповідань, запущених у громадянське суспільство Рябчуком, отже, професор Дончик прочитав їх і дав читати далі — своєму синові Андрієві. Не просто так, а тому, що той як кінорежисер шукав сценарію для фільму — звісно, про армію. Йому від цього життя нічого так не хотілось, як зняти фільм про армію. До речі, ми служили в один і той же час. Ясно, що як такі мої оповідання сценарієм стати не могли. З них можна було витягнути хіба що пару сюжетів, якісь мотиви, настрої чи типажі, але потрібна була інша, наскрізна і цілісна історія. Отже, мені пропонувалося писати сценарій. Це було, як повідав би Ярослав Ґарсія Лорка, солодко і страшно. На самому початку 89 року, в один з перших січневих морозів, я вирвався до Києва. Увесь день ми з Андрієм проуявляли собі майбутній фільм. Найлегше нам давалася музика — такі тягучі електричні смури, щось типу «Pink Floyd». Усе інше провисало в тумані, попри те, що в нас було з мільйон точок дотику. Цікава штука: на відміну від мене Андрій служив десь дуже-дуже далеко, чогось мені здається, що аж у Забайкаллі. Це означає, що нас із ним у часи виконання священного обов’язку відокремлювало не менше 10 тисяч кілометрів. Гадаю, навіть більше. Але все, абсолютно все, всі нелеґальні механізми, неписані правила і внутрішні поведінкові фішки, вся масова свідомість, увесь маскульт і фольклор були ідентичними — що в мене, що в нього. Існували якісь дуже несуттєві різниці в несуттєвих деталях, про них уже й забулося. Гаразд, у них цивільний одяг новобранців пропускали крізь м’ясорубку, а в нас жбурляли у вогонь. І все ж на 99 відсотків усе з усім співпадало. Як це назвати — викликом просторові?

Швидше доланням того виклику, що ним є простір. Знавці імперій стверджують, ніби в цьому й полягає їхнє призначення.

Бачиш, який ти розумний! Ні, офіційна поверхня мусила бути єдиною, тут усе ясно — армія й існує на те, щоб уніфікувати. Мені ж ідеться про те, що на споді, про тінь, про паралельну структуру. Чому вона всюди теж була однаковою? Яким чином це передавалося — всі ці ритуали з ременями, пряжками, днями до приказу і маслом, усі ці віршики, пісні, приказки і прикмети? Так, оце нарешті і є правильне питання: яким чином усе передавалося й переймалося? Може, армія — це просто якась епідемія? У будь-якому разі з Києва я поїхав сильно перестудженим і зарядженим. Увечері я дивився на вулицю з вікна друкарні. З вікна третього поверху друкарні, коли не помиляюся. Діло було в саме Різдво, тоді ще офіційно ніяке не свято. Я дивився з вікна і бачив унизу групу вертепних перебиранців: Пастушків, Ірода, Жида, Трьох Царів, Ангела. На той час міліція вже переважно не чіпала їх. Вони тупцювали на зупинці і подзвонювали своїми дзвіночками. Потім підійшов автобус, до біса забитий, але вони все одно полізли у задні двері — Пастушки, Ірод, Жид, Тріє Царі, Смерть. Ну так, і Смерть, а як же без неї? Смерть з косою в переповненому автобусі, уявляєш? Останнім намагався запхатись Ангел, але в нього за спиною були великі ватяно-поролонові крила, і задні двері ніяк не хотіли закритись. Урешті той автобус так і рушив — із затиснутими у задніх дверях крилами. Вони світилися, боліли й заважали — дослівно за Костем Москальцем. Я подумав є. Герой мого сценарію мав стати вертепним Ангелом. Якщо ангела забрати на дійсну військову службу, він може померти від браку повітря.

Нічого такого у фільмі я не пригадую.

Бо у фільмі нічого такого й немає. Під час монтування виявилося, що ця лінія сильно конфліктує з головною, брутально-реалістичною. Щось наче два різні фільми, довелось один відтяти. Інший від цього, можливо, й виграв.

Мені подобається твоє «можливо». Але я хочу перейти до іншого. Як сталося, що ти врешті пішов з друкарні? На початку того року ти ще тримався за неї.

Знаєш, те вікно в газетному цеху виявилось її останнім словом. Більше нічого дати вона вже не могла. Я вже довший час обдумував, як би з неї нарізати. Виходило так, що я дедалі сильніше роздвоювався. З одного боку — бубабізм, публіка, мандрівний спосіб життя, свобода жестів і слів. З іншого — присмак цинку, рутина, чорно-білі шпальти, трудовий розпорядок. Від цього можна було зшизіти. Уяви лишень таке: от ти на сцені і тебе слухає триста людей, а потім вони довго і сильно аплодують. Після чого ти чорним ходом покидаєш той магічний театр, приречено повертаєшся до друкарні, залазиш у свій халат, знімаєш телефонну слухавку і чуєш у ній вереск редакційного секретаря двопунктову на третій зняти, заголовки на першій перебираємо рубленим. Чи якусь подібну виробничу дрисню. Але міняти друкарню на якусь іншу, більш творчу в’язницю мені теж не хотілось. Мені не хотілося жодної посади. Здається, десь у ті часи я й задумався над існуванням у цьому світі якихось лазівок. Але цей світ натоді ще обмежувався лише однією шостою своєю частиною. І на всьому просторі від Карпат і до Курил таких лазівок існувала всього одна. Тільки от, убий мене, я зовсім не пам’ятаю, коли це почалося, коли прийшла ця ідея з Москвою і хто мені підкинув її. Напевно, Рябчук, бо хто ж іще?

Таким чином, ти звільнився з друкарні, щойно вступивши на курси до Москви?

Та ні, все-таки раніше. Знаєш, навіть я з моїм феноменальним смітником у голові, виявляється, не все пам’ятаю. Скажімо, зовсім не пам’ятаю моменту, коли я дізнався, що мене зараховано. Як це було? Лист? Дзвінок? З редакції в кожному разі я звільнявся десь у червні. Але значно важливішим став травень, бо у травні ми з Ніною і Софійкою прокралися через кордон. Я, здається, щось уже згадував про краківських родичів, так? Ну от, ми й продерлися до них у гості. Ясно, що не без усіх тих пригод з анкетами, паспортами, ментовськими начальниками ітеде, але я затявся і мов кінь прогриз вудила — так ми і прорвалися. Виявилося, що Польща починається відразу ж за Львовом, тобто там і їхати не було особливо куди. При цьому ми потрапили акурат на польську революцію. З тих, які називають оксамитовими. Слухай, це був рай! Рай і драйв! Юрми гарних людей на Ринку, щойно звільнені політв’язні з меґафонами, живі ланцюги, барикади, вуличні дискусійні клуби, щоденні походи студентів під радянський консулат. Раз на день телебачення надавало сім хвилин опозиції. Протягом семи хвилин ефіру вони примудрялися вщент розбивати цілодобову державну пропаґанду, і всі були за них. Самопальні відозви на кожному стовпі, списки вчорашніх заарештованих і побитих на всіх парканах, на стінах універу й костельних брамах, ейфорія ксероксів, тони брошур і листівок, параліч засипаної квітами міліції.

Помаранчева альтернатива?

Саме так. Вони блокували пересування спецпідрозділів усякими блазенськими акціями. Приміром, одягалися пиздуватими казковими гномами і роздавали зомівцям цукрову вату. Карнавал громадянського спротиву. Ти це знаєш, я не мушу розповідати.

Не мусиш. Але як ти сам це сприймав?

Одного дня ми прогулювалися центром учотирьох — мої дівчата, стрий Роман і я. Нас не могло не потягнути на звуки чергової маніфестації під радянським консулатом. Гаслом було Sowieci, do domu! малося на увазі виведення з Польщі радянського війська. Кілька сотень молодих під чорними прапорами з пацифіком…

… я думаю, цим займався передусім WiP, тобто Wolno?? i Pok?j, анархісти.

Можливо. От вони такою густою колоною підходять під консулат і багато разів скандують So-wie-ci-do-do-mu. При цьому займають усю проїжджу частину і врешті всі як один сідають на асфальт. Ми, серед інших спостережників, стоїмо метрів за сто від них, на тротуарній бровці з боку Плянтів. Ти ж бував у Кракові не раз і знаєш це місце?

Думаю, що так. Воно в мене зараз перед очима.

Тоді ти можеш побачити, як їм назустріч виповзає механізована міліцейська колона. Попереду бобик з якимось начальником і мигалкою, а далі цілком незрозумілі сіро-брунатні плямисті почвари на колесах, бойові машини завбільшки з бетеер, причому явно наїжачені стволами. І таких з десяток. Софійці ще немає семи і вона цікавиться, що буде далі. Ми з Ніною тримаємо її за руки і ніхто не знає, що відповісти. Але нам не хочеться звідси нікуди йти: по-перше, де ще таке побачиш у прямому ефірі, по-друге, як глядачі ми нічим не ризикуємо. Колона зупиняється метрів за сто від сидячих на асфальті демонстрантів, більш-менш нарівні з нами. Начальник у бобику вдається до гучномовця. Він вимагає звільнити проїжджу частину і мирно розійтися — у противному разі будуть застосовані armatki wodne. У відповідь сидячі одностайно свистять. Начальник повторює своє заклинання вдруге, бо так йому велить службова інструкція. Сидячі свистять удруге, але ще одностайніше. Стрийко Роман пояснює нам, що зараз буде третє і останнє попередження. Так, ніби коментує тенісний матч. У 30-ті роки він був чемпіоном Станиславова з тенісу та пінґ-понґу. Начальник і справді виголошує свій магічний текст утретє. Стрийко задоволено дивиться на нас і каже ну от. Сидячі втретє відповідають свистом і гамором, потім на мить усе замовкає, тиша. А тепер вони вистрелять, каже Стрийко. Стволи на баштах повертаються в наш бік. Я навіть устигаю зрозуміти, по кому вони вистрелять. Тобто я ще тільки встигаю, а в живіт мені вже хуячить такий приголомшливий струмінь, що я майже валюся з ніг. Тепер ясно — каральну акцію вони вирішили почати з мирного населення. Усі три попередження начальника-гучномовця стосувались і нас. Наступний кадр: ми біжимо Плянтами — обліплені одягом, до останньої нитки мокрі, абсолютно дивне революційне угруповання, передовий загін екстремістів, підступно замаскований під подружню пару з України, їхню шестирічну доньку і сивочолого ветерана (увага: озброєний тенісною ракеткою і вкрай небезпечний!). А взагалі добре, що того дня все сталося так. І що — на відміну від дещо давніших часів — ту воду з водометів уже нічим не зафарбовували. Довелося б так і ходити у плямах.

За цими плямами вони згодом виловлювали учасників розігнаних демонстрацій. Вони їх знакували.

У нас починалося щось подібне. На той час уже почалося. Як завжди, зі Львова — там у 88-му пройшло пару перших мітинґів і наче б нічого. Мабуть, Система вирішила почекати, придивитися. Тут головне щоб не зарано, але й не запізно. Звісно, що немає потреби кидатися на купку міських вар’ятів. Слід упіймати саме той момент, коли купка починає обростати все прихильнішим людом, але поки що не стала масою. 300 тисяч на вулицях — це для влади кінець. Від 300 тисяч і більше. Але у 88-му де ще були ті 300 тисяч! Два мітинґи відбулося спокійно, на третій раз у влади зіграло очко, зірвало дах і вона застосувала омон з вівчарками. Кажуть, ніби виникло жахливе місиво — крики, кров, гумові палиці, заламування рук. Найбільше перепало старим жінкам, бабусям, вони ж у Львові завжди на чолі процесів. І процесій. Крім того, ефект несподіванки, шок: омон тоді засвітили вперше, ніхто й ніколи перед тим чогось такого не бачив, навіть і не чув про існування чогось такого — справжнє ґестапо, всі по два метри, бритоголові, в чорному, тупі, безжальні, б’ють лежачих, жінок, дітей, усі на психотропах. Найбільше мучило саме це: хто вони такі і звідки взялися на наші черепи зі своїми, курва, кийками. У кожному разі тої осені вони начебто всіх задавили, ніхто вже не рипнувся, всі наші розбіглися по зимових криївках і зализували рани до весни, а мені написався вірш, де хлопці в беретах взялись до наших суглобів і вони плюють на цей старовинний брук. Чекай, ми щойно говорили про травень 89-го, а тепер я знову невідомо де.

Припустимо, що ви повернулися з Польщі.

Ну так, ми повернулись, і я відразу ж кинувся збирати необхідні папери й передавати їх до Москви останнім вагоном останнього потяга. Зненацька з’ясувалося, що все мусить бути назавтра, бо завтра — межа. Я завис у Києві, вдень бігав за якимись медичними довідками, яких навіть теоретично ніхто не повинен був мені в Києві видавати, бо я в Києві не мешкав, тож звідки їм було знати про мої можливі психічні відхилення. Але пароль я від Хонекера, тобто від Жигуна, діяв безвідмовно. Взагалі-то мався на увазі товариш Еріх Гонекер, як ти розумієш, але Юру Жигуна всі любили й шанували саме як Хонекера і якби я казав, що я від Гонекера, то й довідок мені б не побачити, бо хто такий той Гонекер? А вночі ми з Кручиком, доброю душею, длубались у російських перекладах моїх віршів і доходили розпачливого висновку, що поезія все одно кудись вислизає. Російські переклади були потрібні для того, щоб таємно-таємниче журі в Москві мене оцінило і вирішило, що зі мною вчинити. Звісно, йшлося про підрядники. А ще в один з тих днів я мав довгу зустріч із Соломією.

Хто вона?

Її вже немає. Тому її присутність є настільки відчутною. Безумовно — це її я маю на увазі у своїй присвяті до «Дванадцяти обручів»: Крістіанові, Соломії та Іншим. Крістіан — це Крістіан Льойдль, дивний віденський поет, унаслідок якогось нервово-метафізичного розладу він періодично здригався і видавав із себе різкий пташиний клич. Інші — це всі ті, що відійшли невідомо куди з цього світу упродовж того самого відтинку часу, поки я носився зі згаданими обручами всередині. А Соломія — це вона, Соломія Павличко. Пам’ятаю той по-літньому згущений день і як Неборак звів нас на Прорізній, тоді ще, здається, Свердлова. Я казав їй, наче збираюся писати дисертацію про Антонича, а вона все застерігала тільки в жодному разі не назови її «Богдан-Ігор Антонич: традиції і новаторство». Хоча ні — в ті хвилини ми ще були на Ви, вона мусила казати не назовіть — це вже згодом, пізньої ночі, після багатьох чарок коньяку в Жигуновій майстерні і ще бозна-де, коли все стемніло, а мій язик перестав мене слухатися, ми — на вимогу все того ж Неборака — поцілувалися на брудершафт. Усе це діялося на якійсь лавочці, у глибині якогось дитячого майданчика, де були гойдалки і все гойдалося.

Вона була письменницею?

На відміну від багатьох літературознавців вона справді знала літературу. Знала у глибшому сенсі, тобто знала, як ця штука дихає, тремтить, розгортається, знала її в найтонших структурах і найдальших закамарках, передусім прозу. Пам’ятаю телефонну розмову в Києві: ми тисячу разів повторили проза, подумки теж. Але в ті часи ми не могли обійти і політику — вона звідусіль сама нав’язувала себе, це тривало четвертий рік, усе, чого не торкнешся, виявлялося на дотик політикою. Влітку 89-го це вже стало тотальним захопленням, дещо психотичним, однак неминучим. Я вживаю слово захоплення, тому що саме це слово правильне. Нас було захоплено, ми були захоплені. Нас було захоплено ланцюговою реакцією на поступове розкривання всіх можливих спецхранів — тобто всього, що лежало за сімома замками на збереженні. Цензура відступала і скорчувалась, усе прискореніше здавала територію за територією, і виявлялося, що радіо, телебачення, преса здатні захоплювати. Це накривало сильніше за горілку. Це був наростаючий меґашок загальною тривалістю у п’ять років, при цьому доза потрясінь робилася все більшою та сильнішою, ми обмінювалися, наче курці травою, періодикою, книжками і ксерокопіями, це було якесь неперервне читання, слухання, бубоніння за спиною, миготіння з екранів, кружляння думок і гасел, мультиплікація. Уяви собі — зненацька всім захотілося товстих журналів і публіцистики! Усі почали розумітися на екології, корупції та ціноутворенні. А словосполучення типу національно-російська двомовність, реґульовані ринкові механізми чи парад суверенітетів увійшли в плоть і кров щоденних колапсоїдних балачок у кожній черзі. Це була геометрична проґресія.

Мене цікавиш ти. Як це відбивалося на тобі?

Звичайно, з наростанням і — nomen omen — прискоренням. «Нашим був час. Він сприяв. Ще ніколи ніхто з поетів не мав такого сприятливого часу. Свободи зовнішньої ставало все більше, ми відкривали в собі все більші ресурси свободи внутрішньої». Це знову з «Аве, Крайслер!», як ти здогадуєшся. Я вживаю ми, але тут розумій його так, що це я. У тому числі це я.

Тобто ти потрапив у течію й тебе понесло в бажаному напрямку?

Трохи не так. Це досить викривлене відчуття, що тоді все йшло своєю чергою і само собою влаштовувалося. Чи то пак розвалювалося — кому що краще лягає на душу. Насправді зміни увесь час перебували під загрозою. Загалом здавалося, що це як у футболі — порушення стають дедалі очевиднішими, але суддя все ще не зупиняє гру, не свистить, коментатори кажуть у таких випадках, що суддя дає пограти. Хоч свисток у нього вже в зубах. Кілька років ми прожили в нервовому сторожкому очікуванні різкого закручування гайок і повноформатних репресій. Це, до речі, теж тодішнє словосполучення — закручування гайок. Щоб воно з’явилося, треба їх було для початку трохи повідкручувати. Часом здавалося, що от — уже почалося, от він, сигнал, завтра вночі по нас приїдуть. Це вам на Заході могло віритися, що Горбі ґарантує незаламування рук і ледь гумористичний перебіг прощання з минулим. Це у вас він вважався таким собі вродженим ліберальним добрягою в оточенні кровожерних ортодоксів. Ми ж так цього не відчували, цієї його ліберальної доброти. Одного львівського розгону вистачило, щоб так цього не відчувати. Хоч у той же час було ясно, що краще він, аніж будь-хто інший. Але все-таки про мене. Якщо мати на увазі безпосередню заанґажовану діяльність, то я долучився відразу ж після Польщі, влітку 89-го.

Настільки сподобався польський карнавал?

Так, надзвичайно. Я був на сто відсотків з ними. І не тому, що їхні менти принагідно розстріляли мене з водомета, а передусім тому, що опозиція взагалі — ну, як би це сказати? — сексі. Тобто Польща Польщею, а статевий потяг своєю дорогою. Ти ж припускаєш якусь таку річ, як пристрасть? Отже, це була вона і її вже не хотілося стримувати. Ми збиралися в одному з підвалів на Валах, то була майстерня, що належала спілці художників. Одним з її користувачів був художник Микола Я., ми з ним віднедавна затоваришували і це суттєво прискорило мою згоду на його запрошення до організації. Микола Я. старший за мене років на два, ми зблизилися з ним трохи раніше, восени 88-го. Тієї осені ми домовилися, що удвох напишемо есей про певного, на той час глухо ізольованого Системою митця, пана Опанаса, чи просто Панаса. У нього таке фонетично розкішне прізвище — Заливаха. Зараз йому вже 80, а тоді, як виходить, було 63 роки. До чого я згадую про його вік? Тому що він з того покоління, яке у 60-ті почало підважувати Систему інакодуманням чи передусім інакшою естетикою. Мені здається, справа взагалі завжди і тільки в естетиці. Політичні мотивації є насправді хибно проартикульованими естетичними. Художник Заливаха був одним із центрів іншої естетики 60-х. Тому його й засудили одним з перших, уже в 1965 році. Він відсидів на зоні п’ять років — серед інших і з Параджановим. Ти знаєш, хто такий Параджанов?

Так, я знаю його фільми. Не всі.

Ну от. У 70-му році Система його, тобто Опанаса, випустила, але прирекла на животіння, забуття і повільне підточування. Вони пильнували його всіма своїми стонадцятьма рецепторами — кожен крок управо і кожен уліво. Дякувати Богу, він абсолютно сильний і за всі попередні десятиліття накопичив у собі стільки опору, що аж. Це, до речі, один з наслідків читання Сенеки. І Германа Гессе, і тисячі інших. Ярослав Ґарсія, поет і мій кум, а також кум і мій поет, одного разу сказав мені так: Отже, у цьому місті живе леґендарний художник і цього ніхто не бачить — напиши про нього. Слово отже на початку речення стосувалось якоїсь попередньої думки, однієї з тих, що від них часом ледь не лускали наші з Ярославом помірно алкоголізовані, та все одно запалені черепи. До речі, в одному з віршів Ярослав Ґарсія написав про себе я палій, бо маю світла повну голову свою. І ця повна світлом голова придумала мені чергову пригоду. Тому пізня осінь 88-го, та й грудень теж — це наші напівлеґальні пізні вилазки на вулицю Кошового, до Заливахи. Я хотів, щоб Микола Я. став моїм співавтором, і він погодився. Для мене це був засіб урешті зблизитися з ним, я знав, що він перекладає Бруно Шульца і зовсім не такий, як інші. Кожен не такий був на рахунку, йшлося про певний альянс не таких. Третім у нашому маленькому загоні був, ясна річ, керівник проекту Ярослав Ґарсія, а четвертим Фотопавло зі своїм бездоганно старосвітським ніконом. Ми підходили до умовленого місця лише після настання темряви і сторожко роззиралися в передчутті хвостів. Двоє з нас наближалися з боку вулиці, але її протилежною стороною, в останню мить різко перебігаючи до потрібної хвіртки. Ще двоє рухалися через сусіднє подвір’я, шкільне, і крізь діру в металевій сітці пробиралися на заборонену дисидентську територію. Ми скрадалися стрибками — з однієї купи осіннього листя на іншу. Вітер повнився криками невидних, певно, сполоханих нами ворон. Вітер і дощ наприкінці грудня — як мені знову опинитися в тих ночах? Таких ночей вже може й не бути.

Навіть не сумнівайся. Таких не буде.

Побачимо. Десь у березні вийшло чергове число ілюстрованого тижневика з ризикованою назвою «Україна». Здається, все вдалося. Про Опанаса не могло не вдатися. Поки ми розпитували його за чаєм з горілкою, він малював наші портрети і цитував Сенеку. У нього робітня нагорі, до неї підіймаєшся такими дещо карколомними сходами, особливо карколомними після чаю, коли спускаєшся. Знаєш, я не думаю, що за нами тоді справді стежили. Хіба що всі ті незліченні жінки, які вічно перебували в його домі — чи ми бува не пиячимо. Але всі ці конспіративні навики могли ще знадобитися, не тільки у випадку з допитливими жінками. Тобто коли влітку наступного року Микола Я. запросив мене до організації, все стало на свої місця. Цілком зненацька я виявився координатором. У нашого дракона було, як завжди, три голови — крім мене й Миколи Я., Маркіян Ч., трохи молодший за нас, таємничий, мов демон, активіст. У спілкуванні з ним я ніколи не міг позбутися відчуття, що він знає набагато більше, ніж ми з Миколою. Набагато більше, ніж це взагалі можливо. І що вони з Миколою знають набагато більше, ніж я, третій. Саме з цього й починаються розколи у підпільних структурах — з надмірної таємничості одних та безпідставних підозр інших. І якби наше конспіративне ферментування дещо затяглося в часі, то добром усе це не скінчилось би. Але час не надто давав собі затягуватись і розкручував інтриґу з усе наростаючим прискоренням. Починаючи з липня, Франик по вінця наповнився мітинґами. Це не вкладалося в моє розуміння і швидше нагадувало сон або белетристику, але факт залишався фактом — це ми їх організовували. Мені тяжко оцінювати це достеменно, але думаю, що на одному з перших мене — ну, не тільки мене, а й усіх інших — слухало десь до 40 тисяч людей. То було цілком дивне відчуття: існує якийсь підвал, якась художня майстерня на Валах, у ній час до часу збирається кілька мало кому відомих типів, щиро кажучи, не надто респектабельних, а радше аутсайдерів і фантазерів, один з них поет-бубабіст, інший перекладає Шульца, ще хтось борсається в якійсь аспірантурі, такий собі клуб за інтересами, і вони про щось начебто домовляються, розподіляють якісь ролі, завдання, формулюють самопальні відозви, тоді в сутінках по одному розходяться, наче в якійсь підлітковій грі про змовників — а 40 тисяч дорослих громадян унаслідок цього організовано збирається, скажімо, в міському парку й — почнемо з малого — уважно дослухається, що вони скажуть. І тоді своєчасно скандує і своєчасно підіймає заборонені владою прапори. Якось водномить усе стало реальністю і можливістю, історичною можливістю, уявляєш? Ні, з одного боку, мені все ясно. От ми збираємося і про щось говоримо — окей, нічого надзвичайного. От вони, 40 тисяч, народні маси, втілюють свою конституційну свободу зібрань — теж нормально, тобто як на ті часи вже нормально. Але як, як відбувалося те, що посередині? Як передавалися імпульси? Ті, що між нами й ними?

Мені здається, ти дещо спотворюєш об’єктивний хід речей. Тобто занадто зміщуєш центр ваги на себе.

Звичайно. Ти ж сам сказав, що тебе цікавлю я. То я й розповідаю від себе. Ні, насправді ми нічого нікому не вкладали в голови — все і так уже там сиділо. Можливо, ми просто відточували формулювання, не більше. Тобто були своєрідним секретаріатом. Роздруковували і розклеювали на парканах остаточні формулювання.

Як ти гадаєш, чи існувала реальна загроза, що ваш секретаріат, гм, спробують розігнати? Я маю на увазі реакцію влади?

Я не хочу нічого додумувати. Наші дії, звичайно, відслідковували — це ясно. Напевно, писались якісь звіти і тому подібне. Але що з того? Час уже не належав їм. Зрештою, що вони могли зробити такому, як я? Навіть з жодної роботи звільнити вже не могли, я їх у цьому випередив і сам звільнився, а тепер тільки чекав вересня. Ну так, теоретично вони могли вдатися до кримінальних методів — декому з наших того літа все-таки поламали ребра. Але мені жодної такої пригоди не трапилося, навіть натяку на щось подібне. Це при тому, що я досить часто лазив ночами або вдосвіта. О третій ранку я прокрадався в помешкання і часом заставав батька на кухні за пасьянсом. Це був його постійний номер — він не міг через мене спати і мусив дочекатись, але насправді вдавав, що йому це все по цимбалах, от він просто засидівся над пасьянсом. Я відкидав усі його застереження: знаєш, якби це входило в їхні плани, їм би це було як два пальці. Гадаю, в них вистачало розуму, щоб не чіпати осіб популярних. Тобто вони просто стежили за розвитком ситуації, досить-таки для них песимістичним розвитком. До речі, від тих мітинґів батько увесь ожив, і що було справді класно — це бачити, як він раптово виходить із майже десятирічної апатії. Починаючи з того літа, він знову захотів прогулюватися містом і спілкуватися з мало знайомими людьми. Тоді всі з усіма спілкувалися — розмахуючи газетами, і всюди на площах слухали з гучномовців радіо. Як у війну.

А що відбувалося ночами? Чому ночами ти десь, як кажеш, лазив?

Та ні, не щоночі. По-перше, я був завалений друкуванням усяких наших агіток. У мене єдиного вдома була друкарська машинка, та сама, все ще та сама. Знаєш, як робилася наша газета? Я відшпарював усі тексти на своїй машинці, на звичайному форматі А4, передавав їх Миколі Я., той відтинав від них ножицями береги, робив з цього щось типу газетних колонок і наклеював на великі формати ватману. Тоді це почастинно, тобто пошпальтно знімалося на якомусь не знаному мені ксероксі з відповідним зменшенням. Здається, це робилося вже не в нас і навіть не у Львові, а десь чи то в Литві, чи в Латвії. Тобто туди возилися ті скручені рулонами ватмани, а звідти привозилися цілі наклади наших самопалів. Припускаю, що тодішні кур’єри могли б нині понарозповідати всяких road movies. До першого номера я написав передову статтю — у тому дусі, що Галичина знаходиться в самому серці Європи і вона прокидається. Мовляв, чуєте, як стугонить серце Європи? Наскільки пригадую, це називалося «Піднімаємо прапор». Сьогодні це смішно, правда? Передова стаття! Я написав передову статтю до газети!

Тобто вночі ти переважно друкував на машинці?

Ні, друкував я вдень, бо вночі я цим просто всіх побудив би, хіба не ясно? Скажи мені, навіщо друкувати вночі, коли існує день? Якщо я згадую про ночі, то це у зв’язку з Ярославом Ґарсією. Маються на увазі наші періодичні походи від кнайпи до кнайпи. Він переконував мене, що я не повинен аж так віддаватися всій тій діяльності. Він мав рацію на всі сто, особливо у своїй зневазі до курви політики, але і я мав рацію на всі сто, коли відповідав йому, що вся ця курва політика тепер для мене курва поезія, найвища курва поезія. Ми погоджувалися хіба що в тому, що от уже невдовзі настане вересень і я почешу до Москви, і це вирве мене з лабет організації, так що, куме, будьмо. Чорт забирай, як усе-таки ще по-Божому з нами життя обійшлось! Як своєчасно я все-таки рушив на той північний схід! А так, чого доброго, був би нині якимось хронічним депутатом чи ще гірше — політиком-невдахою, з тих, які вічно труться по всіляких невдахах-спонсорах і систематично пропивають членські внески нечисленних однопартійців.

Як виглядала твоя подорож до Москви?

Та нічого надзвичайного — сів на літак у Франику, а зійшов у Внукові, дві години неба. Звісно, з усіма моїми котами на душі — вони щосили шкребли і дерлися не їдь, не їдь. В останні дні виявляється, що це майже нестерпно — відриватися від тих, хто з тобою. Починаєш відлічувати години і гальмувати машину часу, кидаючись на асфальт упоперек її ходу. На летовище ми взяли Тараса. Вони так і стояли у вікні пасажирської зали — Ніна й Тарас — поки мене тримали в тому відстійнику і потім везли автобусом до літака. Вони помахали вслід автобусові, хоч я не думаю, що вони могли мене бачити — це я бачив їх у тому вікні на другому поверсі, жінку в плащі і трирічного чоловічка поруч. І найгірше, що я вже нічого не міг для них зробити. Ні, в автобусі вони мене, безумовно, ще бачили, а надто коли я йшов з автобуса до трапу, це ясно. Але от коли я вже сидів у літаку і дивився на те саме вікно крізь ілюмінатор, то вони все ще там стояли, хоч бачити мене вони не могли вже точно. Коти на душі впали в екстаз. Я подумав ну от, мудило, зараз ти злетиш високо-високо, а потім йобнешся з небес об землю і останнє, що в тебе було на світі — ці дві фігурки там у вікні. Потім літак завівся і рушив, і вони знову почали махати з вікна — а раптом я їх бачу. Так воно й було — я їх бачив. Я дотепер їх бачу.

Не до кінця зрозуміло, чому ти вибрав цей варіант з Москвою.

По-перше, хотілося різкої зміни. Початку чогось нового чи як це назвати. Москва — це така Паща Дракона, у ній свого часу переховалося безліч мандрівних душ. У 70-ті й пізніше це стало цілою хвилею — якщо в Україні тобі всюди перекривали кисень, ти розчинявся в Москві і знаходив хоч якийсь новий початок. Наприклад, ішов сторожувати на будові і поселявся в робітничому вагончику у спільне з розлученою матір’ю трьох малолітніх дітей ліжко. Але мені чогось такого не надто й хотілося. Бо я, по-друге, шукав самотності — не назавжди, а як паузу. Самотності, яка б вимучила і тому вигострила. Самотності, яка б вистрелила. Я давно не був самотнім, це трохи діставало.

І ти знайшов її?

Невідомо. І так, і ні. Спочатку був абсолютний розпач — це коли Володя (Северин) привів мене в ту гуртягу на Добролюбова, я отримав під розписку ключ, постіль, віник і чайник, а тоді лишився у своїй 729-й кімнаті сам. Сам у самотності, котрої начебто щойно так прагнув. І тут як накотило — ті самі запахи, той самий побут, ті самі чайники, відра, тумби, ті самі голоси в коридорі, відлуння з умивальників, усе, як і 12 років тому, тільки у Львові, в тій іншій гуртязі. Але тоді, йолопе, тобі було 17, і все було перед тобою, і це нормально. А зараз тобі 29, життя позаду, ти щось робив увесь цей час, тебе десь носило, і ти начебто став кимось, хоч, виявляється, ти знову тут, знову в гуртязі, коло замкнулося, дурню. Отаке приблизно снувалося в моїй голові, поки я розпаковував речі, а тоді я знову почав їх пакувати про всяк випадок — раптом я завтра зранку втечу.

Але ти не втік.

На ранок мені попустило, і я знову розпакував манатки. Попереду були два абсолютно вільні дні. До Москви я прилетів у п’ятницю ввечері, а до гуртяги дістався в суботу пополудні. Заняття починались аж у вівторок, неділя й понеділок належали тільки мені. Стільки волі в мене вже давно не бувало. Я розгорнув мапу міста і вибрав для себе маршрут свободи номер один. Найперше слід було переконатися, що Кремль дійсно існує. Він дійсно існував, хоч на телеекранах видавався макетом. Потім я мусив намацати перший стратегічно важливий вузол — Центральний телеграф. Звідси я висилатиму свої листи в Україну, свої революційно-любовні депеші та шифрограми. На решту залишався Арбат, уздовж якого стояли захриплі поети, продавці лівої — тоді ще на неї казали ліва — преси і так само ліві львівські греко-католики з розгорнутими на транспарантах вимогами леґалізувати церкву. Я почувся трохи як удома.

А також промоклі художники, вицвілі барди, облізлі джазмени, жонґлери, декламатори, матадори, канатохідці, педерасти…

І далі за текстом — «Московіада», сторінка така-то. Окей, припустимо, що того дня всі вони повилазили на Арбат, бо десь пронюхали про мій перший вихід, тож мусили себе показати. Пам’ятаю, серед поетів був один, який періодично вигукував: Не вертите, девки, задом! СПИД не спит, он ходит рядом! Свої опуси він продавав посторінково. Карнавал не видихався, життя обіцяло фонтанувати. У понеділок я зопалу написав перші два вірші — «Ваня Каїн» і «Царство», обидва відверто антиросійські, певно, з великої вдячності к этой стране. Тоді проґресивні пєрєстроєчні публіцисти вживали вислів эта страна.

А що ти вкладаєш у слово «антиросійські»?

Нічого — це я вистрелив, щоб ти прокинувся. У тобі на ці штуки відразу спалахує червона лампочка, я вже зауважив.

І все-таки. Як це узгоджувалося: ти сидів у російській столиці, в самому центрі імперії, був оточений росіянами, їхньою культурою, ти щодня ходив повз усі ті пам’ятники, стіни, знаки, повз усю ту семіотику, ти перебував усередині метатексту — і в той же час бажав усьому цьому якомога швидшого розпаду?

Знаєш, головне — щоб ти не робив мене гіршим, аніж я був насправді. Я не міг складатися з самої лише ненависті вже хоча б тому, що в Москві у ті часи зосереджувалося найбільше свободи або, вживу це скомпрометоване слово, демократії. Тобто вона була водночас і центром імперії, і центром повалення імперії. Саме в Москві як ніде відчувалося, що Система справді неминуче йде до кінця. Їхні мітинґи завжди збирали від 100 до 300 тисяч народу, а стільки самвидаву й альтернативи ти б не побачив більше ніде на світі. І за це Москву не можна було не любити. Знаєш, востаннє я потрапив на єльцинський мітинґ десь так у червні 91-го, ми були з Мартою, на Красній площі. Досі не знаю, як це сталося, що саме там — переважно влада не підпускала мітинґи аж так близько до себе. Хоч Єльцин, здається, на той момент і став президентом, паралельним президентом, себто також владою, але владою без війська і міліції. Ми послухали всілякі класні виступи — Бонер, Новодворську, Ґдляна, попірнали в натовп, мимохідь поставили свої підписи під кількома відкритими листами й петиціями, і тут — якесь замішання, верески, вищання, натовп розпадається на шматки. Виявляється, дві чорні «волги» прорвали кордони і з розгону врізалися в юрмище, когось лише зачепили, інших позбивали з ніг, когось, можливо, й серйозніше. Після цього обидві дають по газах і намагаються втекти звільненим від розступленого народу коридором, при цьому першій з них вдається вирватись, а другу затримують. І ми бачимо, як це затримання відбувається: просто кілька мітинґувальників кидається тому ґебістові під передні колеса, один за другим, ніби з моста у річку, троє, четверо, п’ятеро — уявляєш, вони зупиняють машину своїми тілами, і він змушений гальмувати, бо всіх їх йому вже просто не передавити, краще гальмувати і здаватися. Пам’ятаю, як вони витягли його з машини і як він щось блеяв, насмерть переляканий офіцерик-невдаха, карнавальний провокатор, а тоді вони відтарабанили його до свого шефа охорони, а може й відразу до Єльцина на взбучку, хто знає. Мене вставило те, як ті хлопці кидалися під колеса — без тіні зволікання і не роздумуючи. Саме так — не роздумуючи, по-російськи. Мине два з половиною місяці — і такі, як вони, ляжуть під танки. Так наче це їм найбільше йшлося про те, щоб розвалити ту імперію.

Ми ніяк не покинемо сферу політики. Тобі не здається, що є й інші сфери?

Просто це такий час. Ми потрапили у жахливо політизований відтинок — з 89-го по 91-й. І я не можу робити вигляд, що нічого такого не було.

Це ясно. Але, крім того, ти, наприклад, відвідував семінар. Як це виглядало?

Семінар поезії. Раз на тиждень, по вівторках, ми протягом 3–4 годин обговорювали одне одного, тобто наші вірші. Чи патякали на вільні теми, скажімо, чоловіче і жіноче начала в поезії. Або чому модернізм завжди терпить поразку. Семінар вів один з китів тодішньої російської поезії, Юрій Полікарпович Кузнєцов. Полі-Карпович! Тобто швидше все-таки не один з китів російської поезії, а один з її коропів. Росіяни в той час були як ніколи радикально поділені на два табори — умовно кажучи, патріотично-імперський і космополітично-демократичний, і це була війна.

Слов’янофіли і західники?

A sort of. У першому таборі кучкувалися православні слов’яни, а в другому — жидомасони. Полі-Карпович належав до першого, був у ньому одним із найвище піднятих на найвищому стовпі прапорів, тому мої семінарські колеґи всі без винятку належали теж до цієї першої партії. Жидомасонів просто не допускалося. Хоч, як ти розумієш, мої симпатії були швидше на жидомасонському боці. Проте загалом ми стояли трохи осторонь усіх тих розборок. Ми, тобто неросійські поети, з інших союзних республік і закордонні. Почекай, скільки нас було таких? Разом з болгарами, здається, семеро.

Наскільки це була вільна дискусія?

Загалом вільна. Тобто для нас, незалежних, переважно вільна. А для росіян, кожен з яких воював з іншими за право бути улюбленим учнем Полі-Карповича, дискусії швидше не існувало. Вони сідали на перші парти і заглядали йому в рот, ніби зразкові пуделі. Він був щодо них нещадний. Зрештою, серед них і справді не було добрих поетів. Серед них було кілька характерів, це так, але добрих віршів не вмів писати ніхто. Смію думати, його це дратувало, ця їхня пудельська відданість укупі з бездарністю, так що він переважно не лишав від їхніх віршів ані живого місця, ані титли ніже тії коми. Йому це пасувало — бути катом слів. Здається, він ніколи не посміхався, такий собі ідол печалей, замкнута на всі замки трагічна маска, вельмисановний Риб. І якщо вже починав говорити, то радше промовляв з інтонаціями великого вчителя: Метафора — це духовне здичавіння. Система правильних ідей — це база, але вона не повинна пригнічувати систему образів. Жінка — це пизда і можливі лише дві версії: вона або матір, або повія, третього не дано. Як не дивно, але ті панічні підрядники, що їх ми за півночі наварґанили з добрягою Кручиком, чомусь прийшлись йому до ґусту, він цілком голосно схвалив мене у присутності занімілої зграї пуделів, і цього вони мені вже ніколи не пробачили. Замолоду він сам учився в цьому ж таки Літінституті і певного разу викинувся з вікна від нещасливого кохання. З усього випливає, що драма розігралася не на нашому поверсі. Ми, слухачі курсів, мешкали найвище — на сьомому.

На сьомому небі?

Я так і знав, що ти це зараз ляпнеш, дотепнику! А знаєш, як мене здивував два роки тому один хлопчина-італієць? На жаль, я цілком забув його прізвище. Справа діялася в такому цілком малесенькому театрику, місто називається Лече. Це південь Чобота, тобто його підбор, Апулія. Зрештою, неважливо. Той хлопчина читав уголос власний есей про «Московіаду», вона саме вийшла італійською, він став її першим читачем. Так от, за його версією, «Московіада» — це руйнування вертикалі, перевертання верху і низу. І жоден андалузький пес — у тому числі і я — ніколи не звернув увагу на те, що роман починається на небі (сьомий поверх гуртожитку), а закінчується в пеклі (московські підземелля).

Але ж це очевидно кожному. Чому ти вважаєш, ніби це якесь відкриття?

Справді очевидно?

Абсолютно. Проте раз ми вже заговорили про ці речі … Мене цікавить епізод з Русланом. Це приверзлося чи сталося направду?

Це сталося направду, бо приверзлося. Якщо серйозно: той чувак і справді кілька разів користав з мого вікна. Ясно, що ніколи в житті він не впав і не забився, бо я б такого не пережив і, певно, кинувся би слідом. Якось у грудні до мене в гості приїхали Неборак з Олею, ми всі мешкали в моїй кімнаті, і котрогось вечора я під коньяк «Білий бузько» показав їм у ролях, як то все виглядало, як він вилазив з мого вікна, ставав на пожежну драбину й так далі. Неборак на це розкричався а що б ти робив, якби він упав і забився. З того моменту до мене дійшло, що таке і справді могло мати місце і я був за волосок від такого фіналу. Після зимових вакацій я тільки один раз пустив його туди й назад, останній раз, як виняток — так я йому і сказав — в порядке исключения.

Було б смішно, якби саме того разу він і забився.

Смішно чи не смішно, а загалом то була досить екстремальна гуртяга. Викидання з вікон стояло на третьому місці після алкогольних розривів серця і розтину вен. І все — через вибухове поєднання як мінімум трьох стихій — поезії, молодості і російської душі. Ага, ну і четвертої — жаги духовного самовдосконалення.

З твоїх описів у «Московіаді» випливає, що ваш гуртожиток не був аж таким спокійним притулком для творчого дозрівання юних душ.

Та ні, то були переважно мирні хороші люди. Деякі, звичайно, в усьому йшли до кінця — як от, приміром, сахалінський поет Валера Балюк, старшина десантної роти. У скрутну хвилину він випивав усе, що було, включно з одеколонами і лосьйонами, причому вже не тільки власними. Одного разу пізно ввечері він перестрів мене в коридорі. Коридори були довжелезні, здалека й не побачиш, хто тебе гукає. Але Валеру впізнавалося — він ніколи не знімав бойової рваної тільняшки. От він підвалює і хрипко так, з надривом питається Юра, скажи мені, хто я. На це я цілком твердо і впевнено Балюк Валерій Георгійович, старшина десантної роти. Тоді він упав переді мною на коліна і б’ючи лобом до землі, став дякувати. Я кажу що ти, Валера, перестань. А він усе плаче і б’ється чолом об коридорний липкий від плювків лінолеум. Аж із третього разу мені вдалося його сяк-так остаточно переконати, що він це він. Так ми і розійшлися — він увесь у сльозах катарсису, а я в крайньому збентеженні. Щойно згодом Тюлєнь у випадковій розмові пояснив мені суть ексцесу. Сталося так, що хлопці зайшли до Балюка і вже третій день у нього пиячили. Тобто це вони пиячили третій день, а він восьмий. Коли я кажу день, то ночі теж рахуються. Так от, під кінець третього дня Валера вибрався з кімнати і кудись попензлював, усього на півгодини, не довше. Але поки він петляв коридорами, щоразу натрапляючи не на ті двері, вони змовилися проти нього і затихли. Урешті він повертається до себе, а вони сидять з кам’яними фізіями і один із них не по-доброму так запитує ти хто, чоловіче, такий і чого тобі. Валера спершу посміювався, але не діяло. Тоді він як рване тільняшку і в крик я Балюк Валерій Георгійович, старшина десантної роти. А вони йому йди звідси і ніколи сюди не приходь. Який ти Балюк? Ми Балюка знаємо, Валерія Георгійовича, він півгодини вже як помер. А тебе ми не знаємо, ти йди звідси. Невідомо, як довго після цього він метався поверхами і коридорами у розпачі неіснування. Аж тоді йому врешті трапився я й несамохіть розчаклував його загублену карму. Чи харизму? Та ні, все-таки карму.

Якщо я правильно розумію, ти тримався від них усіх дещо на відстані.

Загалом так. Я повертав ключ у замку — і залишався наодинці… наодинці з чим? Я повертав ключ в інший бік — і міг бути до послуг товариства, все реґулювалося по-європейському. Я мав достатньо контактів поза гуртягою: все-таки в Москві живе мільйон українців і з усіма я знався. Крім того, в мене справді з’явилося кілька чудових друзів. Усі вони виникають у «Московіаді», сцена з пивбаром на Фонвізіна. Мені подобалося те, що Москва настільки велика, занурення в метро і цілогодинні переїзди давали надзвичайно багато — з одного боку, ти людина в натовпі, з іншого — ти сам по собі, всі три ока широко відкриті, ти вбираєш і бачиш. А ці нічні повернення, ці випадкові діалоги в підземних переходах, випадкові сигарети, викурені невідомо з ким! Що важливо: цього стану глибоко захованої радості вистачало дуже надовго, я мало і погано спав. Я люблю, коли мені не спиться, це означає, що я в порядку. Це таке бажання жити, що відганяє сон і накликає безодні очікувань.

Ти був щасливий?

Напевно, так. Я ходив на фільми, вистави, публічні дискусії, мітинґи, навіть на футбол, я багато писав, прочитував сотні сторінок на день, випивав літри горілки і чаю, курив за трьох і ніщо не могло звалити мене з ніг. У мене були довжелезні вакації — півтора місяця взимку і два з половиною влітку. Тобто в мене був дім і купа друзів на кожному поверсі вертепу. Як тут не бути щасливим?

Існує ще один епізод «Московіади», про який мені хочеться запитати. Здогадуєшся який?

Один з двох. Запитуй.

Для себе я називаю це сценою в підвалі. Ти якось обіцяв, що ми до цього повернемося. Йдеться про малаґасійську принцесу.

Ха, ну звичайно, секс у душовій, порушення кордонів і вторгнення на заборонену територію. Нічого такого не було. Звісно, була та чорна дівчина, я не міг її не зауважити, але навряд чи вона з Мадаґаскару, там інший тип, ні, ця була швидше з якої-небудь Екваторіальної Ґвінеї. Цікаво, що вона писала? Вірші, прозу? Думаю, якісь казки про статеве життя тварин. Іноді ми перетиналися в ліфті або коло міжміського автомата. Мені нестерпно хотілося хоч трохи побути слоном з таким довжелезним хоботом, щоб залазити їй під одяг і торкати між ногами. Але що з того?

Нічого. Ти дозволив мені спитати.

Драма почалася кілька днів по тому, коли ми вчотирьох розпивали якусь призову пляшку в Альбертовій кімнаті і Фокін заговорив про СНІД. У недавньому минулому він служив на зоні вихователем, тож достеменно знав будь-які секретні дані. За його словами, в середньому кожен четвертий мешканець Африки є носієм. Я не подав вигляду, але протягом наступних двох з половиною тижнів знайшов у собі купу симптомів. Ні, не медичних симптомів як таких, а швидше всіляких знаків: мені почали снитися чорні човни в нерухомих каналах, знайома раптом подарувала мені платівку з Моцартовим «Реквіємом», інша — плакат з Фреді Меркюрі, а ворожіння на книжках завжди приносило однозначний ефект: яку сторінку і який рядок, байдуже згори чи знизу, на ній не загадуй, завжди прочитається що-небудь типу «Вже Бог кладе мене, мов скрипку, до футляра». Потім, звісно, прийшов нежить і я вирішив: почалось — ослаблення імунітету. Так тривало до моменту, поки я не отримав негативного — у них це називається негативний, хоча що може бути позитивнішим! — аналізу. Я не вірив очам і запитав док, а помилки бути не може, у відповідь на що почув а ти сильно хотів би. Мені зробилося навіть якось прикро.

Прикро від чого?

Від того, що я стільки днів пролежав на ліжку дивлячись у стелю. І подумки укладаючи тексти прощальних листів. А з іншого боку я, звісно, не міг натішитися. Добре, що у Франику в мене є стільки знайомих лікарів.

Ти казав про довгі вакації. Це означає, що насправді в Москві ти провів не два роки, а значно менше.

Звичайно. Виходило так, що я бував удома в середньому раз на два місяці. Я страшенно люблю такі нагоди — жити у двох різних місцях одночасно. У Франику і загалом в Україні робилося дедалі веселіше. Не їздити було неможливо. Ми увійшли до фестивальної смуги нашої найновішої історії.

Що це таке?

Спробуй простежити за мною. Початок цьому, здається, поклала перша «Червона рута» у Чернівцях, але я не міг там з’явитися. Зате у листопаді 89-го я мусив бути на першій «Імпрезі», і ми з її допомогою відкрили місто на всі брами, тож у нього ринули цілі юрмища іноземних авантюристів, натовських аґресорів, аґентів ЦРУ. До «Імпрези» це було цілком закрите місто, уявляєш? Воно не повинно було існувати на жодній мапі, на жодній культурній мапі. І от група вар’ятів — Микола Я., Панч, Вітушинський і нєкто ЮА — закрутила в ньому міжнародне бієнале сучасного мистецтва. Тоді всім хотілося сучасного мистецтва, узаконення синьо-жовтого прапора і державної незалежності, саме в такій послідовності — сьогодні мистецтво, завтра прапор, післязавтра незалежність. І все це поєдналося в «Імпрезі». Менше з тим, ідемо далі і стежимо за часом. А він, як уже тут говорилося, сприяв. Різдвяні ескапади з незліченними вертепами випускаємо, хоч це моя улюблена тема. У березні 90-го мені виповнюється 30, ми гуляємо в «Україні» (такий ресторан, наша мала батьківщина) з Небораком, Ірваном і Ярославом Ґарсією у присутності головних натоді франиківських бандитів, я перехоплюю їхні погляди на Ніну і в мені, швидше за все, народжується одна зі сцен майбутніх «Рекреацій», але ти цього все одно не втямиш. Того ж вечора я дізнаюся, що став Патріархом. Після цього минає всього тільки місяць — і ми влаштовуємо у Львові Перше П’ятиріччя, ПП Бу-Ба-Бу. У травні, теж у Львові, стається взагалі щось нечуване — фестиваль альтернативної культури «Вивих». У липні в Коломиї — ти тільки вслухайся у цю назву — в Ко-ло-ми-ї кілька напряму пов’язаних з Космосом деміургів засновують Коломийську Народну Духовну Республіку, КНДР. У вересні до Києва вривається «Золотий гомін», поезія форевер, forever together — як завжди переповнені зали, стотисячні юрби скандують по-е-зі-ї, по-е-зі-ї, так — поезії, синьо-жовтого прапора і державної незалежності, саме в такій послідовності — схоже на те, що саме цей момент є абсолютним піком бубабізму, тим більше, що нас уперше публічно названо постмодерністами і ми ще не знаємо, добре це чи погано. Скільки подій ти нарахував?

Шість. Або сім.

Якось мало. Безумовно, ще стільки ж я просто повипускав, наче тих коропів у ріку забуття. Ну звісно! От хоч би й людський ланцюг від Києва до Франика у січні 90-го, п’ять мільйонів людей береться за руки і так стоїть посеред власної країни. Якщо до цього додати все інше — просто концерти, мітинґи, походи, рушення, віча, панахиди, роковиська, страйки, молебні, а також ексгумацію черепів та кісток, насипання могил і повалення пам’ятників — то стане ясно, що нам шалено пощастило з часом, жити в ньому і мати тридцять років, тобто згідно з певним поетом, щойно народитися. Загалом фестивальна епоха завершується серпнем 91-го — другою «Червоною рутою» і всім, що сталося по тому. Але серпнем 91-го завершується не тільки вона. Ні, звичайно — був ще другий «Вивих», я описав його в «Аве, Крайслер!», але то вже дійсно Епілог.

Виникає враження, що в Москві ти замикався у чотирьох стінах і писав, а в Україні повністю розчинявся у соціумі.

В Україні я повністю розчинявся в алкоголі. Розумій це передусім як метафору — в алкоголі часу. Для Ярослава Ґарсії то був період полюби сім куль в нагані. Це фраза з одного вірша, не його і не мого, зрештою, навіть і неважливо чийого. Важливо, як він це вимовляв: полюби сім куль в нагані! Важливо, що це стало його нічним покликом — щоразу, коли ми вибиралися на світ Божий з останнього на ціле місто кубла, або коли блукали всілякими робітничими передмістями, або стояли на мостах, або купалися в нічній Бистриці з випадковими реготухами, або нишпорили зальодянілим нічним вокзалом у пошуках сірника, склянки, ножа, вушка тоненької голки — щоразу я чув його бойове полюби сім куль в нагані, звернене до кожного, до мене, до себе.

Що це означало?

Що йому кайфово. Я думаю, це з нього волало звільнення. Усе, що нас оточувало, було енерґією і драйвом, бо ми передчували звільнення. Від цього хотілося ревіти весільним ревом марала. Коли у вересні 90-го я повернувся до Москви після «Золотогомоніади», я за два тижні написав «Рекреації», а слідом за ними — «Листи в Україну» та «Індію». Остання, щоправда, підвела мене до певної межі і по капельке выпила кровь. Навколо було темно і зимно, імперія переживала фінальні спазми, поетичне чуття загострювалося. Для мене це був, крім усього, особистий порахунок зі статусом тридцятилітнього поета, а заодно і прощання з моїм дотеперішнім Мандрівним Цирком, з усіма його волоцюгами, людожерами, поетами, астрологами, повіями та збожеволіліми ґімназіяльними професорами.

Серед інших акцій того часу ти називаєш якийсь альтернативний фестиваль…

«Вивих». Перший «Вивих», 90-го року.

Саме так. У чому полягала його альтернативність?

У тому, що всі збожеволіли. Крім того, це єдиний випадок у моєму житті, коли я читав зі сцени для публіки в неділю о восьмій ранку. Це називалося «Прокидання поезії», на теперішньому сленґу прокинути означає дещо інше, тому сьогодні цю акцію можна потрактувати й так, що ми тоді насправді її, поезію, прокинули. Ти все одно не ловиш цих нюансів, тому я краще спробую вдруге увійти в ту річку. Місце дії — львівська Опера, час дії — травень 90-го, неділя, ранок. Дійові особи — поети Лучук, Гончар, Садловський (разом ЛуГоСад), Позаяк, Недоступ, Либонь (разом Пропала Грамота), Андрухович, Неборак, Ірванець (разом Бу-Ба-Бу) і позагруповий поет Цибуля. Його день народження ми і святкували фактично до ранку. Після чого всі вдесятьох поснули на сцені львівської Опери. Про різного типу ліжка — ампірні, тапчанні, з балдахином, розкладні — заздалегідь подбав режисер Проскурня. Ти чув про нього що-небудь?

Ні.

Неправда, ти вже чув про нього — від мене. Так от, о восьмій ранку до зали починають запускати публіку. О восьмій з хвилинами завісу піднято — і ми неводночас прокидаємося від вогнів рампи. Повна зала! Восьма ранку, неділя — і повна зала. Усі бачать, як сон поетів породив чудовиськ. І ці чудовиська потроху підводяться, розштовхують інших чудовиськ, на сусідніх ложах. Одне з чудовиськ зістрибує з верхньої койки, з другого ярусу металевого солдатського ліжка, вітає присутнє панство натяком на голий зад і пересохлим ротом починає читати. Це триває приблизно годину — ми абсолютно ні про що не домовлялися попередньо і ми справді з бодуна, це не гра, але у той же час гра, читайте вірші і не триндіть, курва, читайте вірші, а ви слухайте, ви, манекени у глядацькому залі, якого хріна вас занесло сюди в таку рань, вам що, поезії мало, це ж дехто мусив о шостій виходити з дому і пішки пензлювати до Опери зі своєї пролетарської чи аграрної околиці, з якихось Дублян, Сихова чи Брюхович, тож якщо ви вже тут, слухайте, курва, все до останнього рядка. Ну от. О дев’ятій годині оркестрова яма внизу під нами починає ліниво наповнюватись якимись, так само сильно невиспаними людьми. Хто вони такі і чого їм треба, з’ясовується щойно після того, як Позаяк дочитує до останнього рядка свої «Корисні поради». Позаяк читає: Життя непогана хріновина, // тобі ще зіграють Бетховена. У ямі — змах дириґентської палички. Оркестр хуячить першу частину П’ятої. Це триває рівно стільки, скільки й повинно — 7 хвилин 23 секунди, ми встигаємо пройти останнє коло і дочитати по віршеві, під Бетовена це звучить уже справді блюзнірчо, але, на щастя, все має свій кінець. Публіка аплодує і тішиться думкою хто рано встає, тому Бог дає почути гарну поезію. Життя непогана хріновина, як виявляється. Ти задоволений відповіддю?

Скоріше так, ніж ні.

Нарешті! Маєш дальші запитання? Наприклад, що означає «Плач Єремії»? «Мертвий півень»?

З Москвою в тебе все?

Про Москву я міг би говорити завжди. Вона невичерпна. Але час не стоїть на місці і мені пора їхати з неї назавжди. Тим більше, що я врешті побував у пивбарі на Фонвізіна, виконав останній обов’язок. Залишається так само остання московська історія. Тобі відомий її початок — у громадському туалеті універмагу «Дитячий світ» з мене витягають не тільки всі мої гроші, але й квиток на літак додому.

І ти переслідуєш злодія в підземних лабіринтах каналізації.

Ні, від цього місця моя історія стає інакшою. Кілька днів я ходжу у своєму ґроґґі. Це нокдаун. Я мушу зичити якісь гроші, залагоджувати останні справи, купувати квиток — і нічого не клеїться, суцільна дупа всюди, не тільки ззаду, а й спереду. Навіть Фокін нічим не може помогти, а він же був на зоні вихователем! Я заплющую очі з бажанням ніколи їх не розплющувати. Але це не рятує, бо від цього не легше. Я розплющую очі — переді мною стоїть Кузнєцов Юрій Полікарпович і кличе відійти з ним кудись на бік, у якісь коридорні відгалуження. Ми залишаємося сам на сам, і він тицяє мені новесенький туго набитий купюрами гаманець. При цьому він каже тільки не думай блядь відмовлятися — это тебе от всех поэтов. І щойно пізніше з’ясовується, що він мав на увазі не тих, не з гуртяги, не семінарських колеґ. А членів клубу.

Клубу? Якого?

Мертвих поетів. Вони уважно пильнують нас, живих, і в години скрути надають матеріальну допомогу. Цікаво, хто в них там касир? Данте? Камоенш? Байрон? Ґете? Хтось із класиків, бо модерніст усе б моментально розпустив — на абсент і кокаїн. Або на sex, drugs i rock’n’roll — який-небудь Ґреґорі Корсо, уявляєш його касиром?

Не занадто. Мені здається, це підійшло б Еліотові — великий досвід роботи в банку. Отже, «ніщо більше не затримувало його в Москві»?

Ніщо. Я таки вирвав у долі свій плацкартний квиток на бічну полицю, певно, останній з можливих. Потяг до Франика відходив якось так зрання, але, дякувати Богу, не вдосвіта. На Київський вокзал мене відпроваджувала В. Ми приїхали трохи зарано і довго, нестерпно довго стояли на пероні перед моїм вагоном. Вона страшенно хотіла всього мене повимащувати помадою, при цьому вона трапляла то в щоку, то в ніс, то в борлак, але найбільше разів — у комір сорочки. Щиро кажучи, я мусив захищатися, до того ж непомітно для неї. Добре, що той потяг усе-таки не виявився оптичним обманом, сталося неймовірне, він рушив, я вкотре у цьому житті кинувся добігати, весь у червоних плямах. Думаю, що то був кінець червня або навіть один з перших днів липня. Тобто якби я зміг лишитись у Москві ще з півтора місяця, якихось лише 45–50 днів, то неодмінно став би очевидцем путчу.

Але ти не став. Де, власне кажучи, ти був у ті дні, де воно тебе накрило?

Там, де були всі найкращі сини і доньки народу — у Запоріжжі на другій «Червоній руті». Ми з Небораком пристали на запрошення і погодилися один-два рази виступити, Ірвана чогось не було, він, мабуть, волів свої маленькі піонервожатські радощі в затінку соснових борів. Місто Запоріжжя являло собою дощенту вигорілий на сонці спекотний простір, де одним і тим самим тролейбусом можна їхати упродовж годин, так нікуди й не заїхавши У центрі міста стояли намети з голодуючими зеленими, тобто не від голоду зеленими, а ідеологічно, одні з них стерегли намети і дискутували з явно невдоволеним їхньою акцією трудящим народом, інші приковувалися ланцюгами до заводських труб і отримували свої дози, після яких не живуть. Удень ми спали після безсонних ночей і купались у Старому Дніпрі, а вечорами й ночами банячили по так званих нічних кав’ярнях, навмисне для цього банячення і придуманих оргкомітетом. Там було щось на кшталт пекла: безліч усякої сексапільно-патріотичної молоді, музикантів, політиків, журналістів, плачі, мертві півні, Андрій Марушечко. Усе це нагадувало мені вже описане мною в «Рекреаціях» СВД — Свято Воскресаючого Духа. Декалітри теплої й вельми неякісної горілки ми переважно заїдали кавунами, наші руки були по лікті в кавуновому соці. У нас була двомісна кімната в якомусь робітничому гуртожитку і в тій кімнаті так звана радіоточка. З неї в понеділок 19-го серпня зранку ми й почули не надто розбірливий текст про те, ніби товариш Горбі чогось занедужав, причому настільки серйозно, що його від усього на світі відсторонено і вся влада перейшла до групи його найвірніших дружбанів. Це здавалося сном, але швидше жахним, ніж еротичним. Я сказав усе, тепер вони задавлять, ось він, кінець прекрасної епохи. Неборак мав інакшу візію: та це ж суперова нагода, щоб різко вийти з Союзу, про це ми могли хіба що мріяти. Він майже зовсім не розумівся на політиці й особливо нею — навіть у ті часи — не переймався. Я лише покрутив пальцем коло скроні. Не минуло й тижня, як його пророцтво збулося.

Чому так вийшло?

Тому що великі поети мусять бути стихійними пророками. Немає бога, крім постмодерну, і Неборак пророк його.

Чи в ті дні з’явились якісь ознаки зовнішньої загрози для вас?

Найтяжчі часи ми переїхали в потязі до Львова. Його спеціально винайняли для львів’ян, тобто можеш уявити собі десяток вагонів з самими лише музикантами, студентами та іншими вар’ятами. Нас можна було цілим тим потягом відсилати на Соловки — у цьому радянська влада принаймні не помилилася б, а ми б так і незчулись, як уже були б там. Ми вирушили в понеділок пополудні і до Львова прибули у вівторок надвечір, тобто більш як добу ми повзли з півдня на північ, а потім зі сходу на захід своєю рівнинною країною, трудящі якої насправді тільки й робили, що збирали врожай. Про це в кожному разі їх дуже просив їхній жіночний лідер Льоня Кра. Від усього того мені зробилося страшенно тоскно, я хотів пошвидше прорватися додому, всіх обійняти і так завмерти не випускаючи. Але як добре, що на світі існує радіо! Зокрема, російська служба «Свободи»! По суті справи це радіо зупинило путч, ця російська служба свободі. Хтось мав у себе приймач, який-небудь палений Panasonic, щось типу того, він то губив, то знову віднаходив ефір і старався як міг — кашляв, хрипів, шипів, подихав, пердів ітеде. Але головна звістка, месидж дня, до нас долетіла — Єльцин виліз на танк. Ми вистрелили з усіх пляшок і хором закричали Yeltsin yessss.

Якби не Єльцин, путч, напевно, переміг би, чи не так?

Напевно. Пам’ятаю, як разом із першими сутінками наш потяг жахливо довго гальмував на якійсь провінційній станції в степах України. Десь між Дніпропетровськом і Кіровоградом, точніше не знаю. І от ми вповзаємо на свою колію, перони цілком безлюдні, будівля вокзалу, здається, також, ані душі, всі, вочевидь, так захопилися збиранням урожаю, що наче під землю позападалися. І на фасаді вокзалу — три монументальні портрети, п’ять на п’ять метрів, не менші…

…бубабістів?

Та ні, значно гірше: Маркс, Енґельс, Ленін. І таке враження, що фарба на них навіть не встигла висохнути, що вона все ще стікає їхніми вченими бородами. Це виглядало водночас і зловісно, й комічно. Якесь таке повернення ідолів. Розумієш, за всі останні роки, надто ж починаючи 89-м, ми вже звикли з усього того дерти лаха, ми звикли показувати їм фак і взагалі — сміючися прощатися з минулим. І тут раптом такий безцеремонний comeback! І це повільне гальмування потяга, скрегіт заліза, вищання коліс, нестерпно тягучий зойк рейок.

Незабутньо.

Загалом це присмеркове вглядання у принишклу, нічого не мовлячу країну було досить сумовитим. На тих станціях, де потяг затримувався довше, ми вискакували з нього і встигали трохи полазити пероном. У Тернополі ми не побачили над станцією синьо-жовтого прапора і сказали ого. Але у Львові все виглядало окей — прапори були і над Високим Замком, і над будівлею вокзалу. Останні годин вісім у потязі нас відсікло від «Свободи» — вона перестала прийматися. Щойно в автобусі зі Львова до Франика я відітхнув — дядько шофер виклав мені всі новини за вівторок, і вони виявилися радше добрими: Єльцин тримався, Балтика так само, шахтарі страйкували, армія не виконувала наказів, штурму не починали, Москва ставила барикади з тролейбусів. Пасажири автобуса нагадували свіжо створений і сильно розбурханий революційний штаб. Нас трясло на зле асфальтованих бездоріжжях Галичини, дядько шофер поспішав у майбутнє. Вдома я опинився близько десятої вечора, і ми справді довго обіймалися — так, наче не бачилися років з п’ять і от нарешті. Наступного дня, в середу, все щасливо закінчилося. Ми з батьком слухали «Свободу» наживо і на радощах багато курили. Здавалося, що це репортаж з невимовно важливого футбольного матчу, єдиного на життя. Вирішальний гол було забито в момент, коли злочинна зграя пустилася з Москви навтьоки, а добрий велетень Єльцин розпорядився заблокувати їх у Внукові. Усе вказувало на зовсім близьке чудо. І воно прийшло кількома днями пізніше, в суботу 24 серпня.

І?..

Зараз я мусив би якось перестрибнути через наступні п’ять місяців. Але як через них перестрибнути, коли в них дуже багато всього поєдналося.

Чому саме п’ять?

Рівно стільки часу минуло, перш ніж я опинився за межею дотепер можливого. 24 січня 1992 року я прокинувся в одному з мюнхенських помешкань і подумав це є. Але не будемо про це сьогодні.

Добре, затримаємося на місці. Що з тими п’ятьма місяцями?

Дивна річ: з одного боку я цілком виразно пригадую, що робилося все більше тривоги. Як протистояти осені, темряві, вимкненням струму, інфляції, зимі, непевності? Як заробляти на хліб? Як стримати випущених повсюдно на волю маньяків? Як перенестися в майбутнє з найменшими втратами? Як виграти референдум, чорт забирай? Раніше відповідальність за все можна було валити на них, на верхівку, на імперію, то як же тепер не накласти в штани від власної відповідальності? З іншого боку, я так само чудово пам’ятаю, що в усьому цьому було повно добрих передчуттів. Це такий відтинок, коли всі думають, що от тепер вони нарешті почнуть жити. І це правда, вони при цьому зовсім не помиляються — як сапери. Інша справа, як вони собі це життя дотепер уявляли. Звісно, не так. Не як талони на сірники і не як кілометрової довжини нерухомі черги за горілкою у забрьоханій листопадовій темряві. Але — якщо чесно — я навіть дуже хотів би знову там опинитися. І робити, наприклад, перше число нашого «Четверга». Фактично весь той період — це спроба «Четверга» і випробування Індрика.

Випробування? Чому випробування?

Уперше ми зустрілися в майстерні у Панча десь так за тиждень після путчу. Пригадую самого Панча, Яремака, інших не пригадую. Ми вантажили і кудись перевозили все, що лишилося від першої «Імпрези», живопис, графіку, скульптури, асамбляж — бо перед нами вже маячила друга «Імпреза» і слід було дати цьому якийсь лад. Потім, само собою, ми розслабилися з білим сухим. Чорт, якого дідька вічно це біле сухе?! Менше з тим. На другій годині чаркування і розмов про путч ми з Індриком познайомилися. Він робив самвидавний «Четвер», часопис тексту і візії, причому робив, саме робив — усе власноруч, технології здавалися приблизно такими ж, як і в нашій підпільній газеті — друкування на машинці і двостороннє копіювання. Він потроху тягнув лямку інженером на якомусь заводі, але саме надумав його кидати і жити з мистецтва. Чому б і ні? Чому б і не з нього? Він час до часу продавав одну зі своїх картінок, грав на віолончелі і мав досвід роблення часопису «Четвер», до якого писав то вірші, то оповідання з циклу «Остання війна». Мені здавалося, це дає підстави називати його людиною-оркестром, але сам він волів означення вічний дилетант. Так от, упродовж тієї осені ми вигадували для його «Четверга» нове продовження і перетворювали його «Четвер» у наш «Четвер». У цьому сенсі ми випробовували один одного, наскільки кожному з нас це потрібно і чого ми — кожен зокрема — взагалі хочемо. Індрик доїздив з Калуша, ми перетиналися в центрі і намотували кола поблизу поштамту, переходили з кави на каву, приносили з собою й розпивали вино у жовкнучих таємних садах середмістя, ховалися від зимних дощів по телефонних будках, звідки викликали на розмову братів Прохаськів, Олену, Єшкіля або Аньку Середу — тієї осені я відкрив для себе найвагоміші фрагменти того, що згодом назовуть Станіславським феноменом, і за це я так само безмірно вдячний тій осені, її листю, другій «Імрезі», манекенам з пасажу Ґартенберґів і все глибшому западанню країни в морок. Аж тоді нас прийняв під своє крило Ростик Гуль, у якого вже був кабінет, телефон, факс і 286-й комп’ютер. Справа засмерділа професіоналізмом, «Четвер» почав робитись офіційно. У друкованому вигляді цей журнал з величезною мухою на обкладинці побачив світ аж через рік, восени 92-го.

І про що в ньому йшлося?

Це одна з енциклопедій кінця.

Кінця імперії?

Швидше ні — століття. А зрештою, яка різниця? Просто нам видалося цікавим здефініювати по-новому якомога більше тих речей, яких ніхто по-новому дефініювати вже не здогадується — настільки вони здаються застиглими і самозрозумілими. Наприклад, Бог. Або Вино. Чи, скажімо, Жінка, Вода, Місто, Птах, Дерево, Україна.

І що у вас вийшло з Україною?

Приблизно таке: «Україна — найбільша в Європі об’єктивна даність, яка саме з цієї причини ніяк не спроможеться у ній, Європі, поміститися». Якось так. І от ця найбільша в Європі об’єктивна даність раптово захотіла стати собою. 2 грудня з’ясувалося, що нас більш як 90 відсотків. Це була до непристойності висока цифра, такого просто не могло бути, я ж знав цей народ. Пам’ятаю, вранці Ніна збиралась у свою бібліотеку і з кухні прислухалась до радіо. Час від часу вона не витримувала, забігала до нашої кімнати і тріумфально кричала мені над подушкою Донецька область — 78 відсотків за! Запорізька — 81! Крим — 75! Виявилося, що всі хотіли незалежної України. Зараз я не певен, чи це мені не снилося.

А справді — що тобі снилося?

Тоді? Тоді мені майже не спалося. Тобто мої сни відбувалися на яві. Наприклад, про те, що я везу з Києва торбу, а в ній 30 тисяч фіолетових рублів, дванадцять пачок новими четвертаками. Це страшенно грубі гроші, але вони щохвилини готові перетворитися на сміття, уявляєш? І я навмисно випробовую долю — залишаю торбу в одному кінці потяга і йду в інший, і йду так довго, що за той час можна сто разів доїхати з Києва до Франика й назад, але я все йду і йду, а коли доходжу врешті до кінця потяга, то моя торба вже чекає на мене там, посеред вагонного коридору, кожен через неї шанобливо переступає і ніхто навіть пальцем не торкне, тоді я зазираю всередину — і всі дванадцять, та де там — дванадцять по дванадцять! — фіолетових пачок на місці, як я не старався. Це діялося, щоправда, у грудні, тоді ще радянські купюри залишалися в обігу, але їх слід було пошвидше витрачати, і громадяни Франика сновигали туди й сюди Соткою у пошуках чого-небудь, за що можна було б сипонути пачками дурної готівки, якихось килимів, пістолетів, чарівних ламп — але майже всі без винятку врешті заспокоювалися, махали на все рукою і набирали ящиками коньяк «Білий бузько», передсмертну лозу імперії. Останню з тих пляшок я, здається, таки довіз до Фішбейна, і ми її розпили в Мюнхені.

Але то вже у січні?

Ну так. 21 січня увечері почалася моя навколосвітня подорож до Мюнхена через Київ. Бо якщо вона дійсно навколосвітня, то немає різниці, в якому напрямку вирушати — східному чи західному, правда ж? Надворі було мінус двадцять, на небі зоряно. Я вже не знав, добре це чи погано, тільки б коти на душі хоч трохи вгомонились. У купе київського потяга цікавська жіночка-щебетуха сім разів повторила о, цей добродій, з усього видно, далеко вибрався. Літак з Борисполя до Франкфурту стартував по-жорстокому рано, і Марта мусила від’їхати тією самою таксівкою, іншої просто ніде було взяти, тож я залишився сам на сам з промерзлим і півосвітленим летовищем, його котами, своїми валізами, злими ранковими прибиральницями, прикордонними і митними службами та ще одними котами, моїми власними. Дивно, але жодна з цих перешкод не спрацювала, і я чомусь потрапив на літак, причому на правильний. Нічого, що я так докладно?

Та ні — я все одно викреслюватиму зайве.

Але як ти зможеш відрізнити зайве від необхідного? Зрештою, це не мій клопіт, а твій. Так от. На борту я сидів поруч з ученим хлопчиною-казахом, економічним радником президента, щоправда, не знати чийого; він повертався до свого університету після вакацій, ми джаґнули по сто п’ятдесят аерофлотівського віскі, і його понесло ділитися зі мною німецьким досвідом: найсуперовіший супермаркет — Plus, найуніверсальніший універмаг — Woolworth, ні за що не купувати в потягах ні кави, ні сендвічів, а загалом жити можна, джинси він переважно купує в C & A. Тоді на видертому з блокнота папірці він записав мені стовпчиком PLUS WOOLWORTH сендвічі. Йому страшенно кортіло ще що-небудь згадати і він домігся для себе додаткового віскі, але після нього вже нічого не згадав. Капітан повідомив, що під нами Карпати, швидше за все так воно й було. Під нами були швидше за все Карпати, ми майже черконули засніженого Петроса черевом нашого ТУ. Потім була Чехія. Чорт забирай, ну чому завжди ця Чехія? Літак усе більше наповнювався втягненим і випущеним з легень сигаретним димом, його пасма видовжувалися, множилися і повисали у верхніх шарах атмосфери салону, ніби фіміам, віскі діяло, сонце пронизувало наскрізь, до кісток мозку, Суддя давав пограти, я летів правильним літаком у правильному напрямку, шансів, що він розіб’ється — у Борисполі вони виглядали майже стовідсотковими — сильно поменшало, коти попустились.

А потім ти зійшов у Франкфурті і…

…ведучи під лікоть економічного радника президента, дійшов до лінії паспортного контролю. Слухай, може тут і закінчимо? Тобто тут і зараз — посеред іншої планети, цього гігантоманського міжпланетного летовища, де я тиняюся поміж усіх незліченних принад і запахів, поміж вітрин, дзеркал, манекенів, ананасів, індусів? Я не знаю, куди подівся мій друг Фішбейн, він же мав зустріти мене і чого він досі не тут, і куди мені далі йти, але головне — я не знаю, навіщо всього так багато, цих автоматів з напоями, поп-корном і кондомами, цих автоматів з усім на світі, з сигаретами, цих телефонних автоматів, цих банкоматів, навіщо стільки написів, пісуарів, іноземців, дамської білизни? А може це така форма раю, куди мене свого часу знову запроторять, уже назавжди, і так я там блукатиму вічно у пошуках виходу і Фішбейна?..