Таємниця. Замість роману

3. ПІСЕНЬКА ПРО НЕЗНИЩЕННІСТЬ МАТЕРІЇ

Сьогодні я спробую вивідати від тебе цілу купу військових таємниць. Гаслом розмови буде you are in army now. Ти мусиш пам’ятати цю пісеньку у виконанні…

Status Quo.

Jawohl. Тебе забрали до війська через кілька місяців після закінчення студій, тобто восени 1982 року…

Ні, не так. За всіма законами я справді мав би почати служити вже восени, але у військових бюрократів з’явилися певні перешкоди…

Перешкоди у військових бюрократів? Перешкоди в тому, щоб забрати тебе до війська?

Першою з них стало те, що ми очікували дитину. Там був якийсь такий підпараграф, що призовники, в яких саме в період призову має народитися дитина, можуть отримати відстрочку до наступного призову, тобто ще на півроку. Так вийшло і зі мною. До війська мене забрали щойно наступної весни, на початку травня 1983-го.

Ясно. Тоді спитаю про інше. З усього, що ти вже розповів дотепер, складається враження про доволі послідовне і цілком свідоме неприйняття тобою Системи фактично з усіма її складниками. Армія — це один із найбрутальніших складників тієї брутальної Системи. Зараз мені бракує точної цитати, але хтось із відомих анархістів минулого, здається, Камю, писав про особливу мужність — бути на війні дезертиром. Начебто немає насправді нічого героїчного в тому, щоб організованим стадом атакувати ворожі шанці, бо так тобі скомандували твої зверхники. Шлях дезертира натомість — це шлях зреченого самітника, проти якого всі: власне командування, товариші по зброї, ворожа армія, мирне населення. Вибір дезертира — це вибір персональний, це бунт особи. Справді, якщо б усі чоловіки стали дезертирами, на світі виявилося б одним різновидом насильства — військового — менше. Чому ти не став дезертиром?

Я не став дезертиром, але мені снилися дезертирські сни. Протягом перших тижнів служби я кілька разів бачив у снах, як, загнаний у пастку і звідусіль оточений, я збираюся відстрілюватися до останнього. Звісно, я мав при собі автомат. Моєю першою жертвою падав командир четвертого взводу капітан Ряднов. Чомусь він. Чомусь він першим вилазив з укриття і давав відмах до атаки. Його я і вбивав першим.

Але чому ти не став дезертиром наяву?

Тому що армія була меншим злом, ніж в’язниця. До речі, доля дезертирів у радянських в’язницях виглядала приблизно так само, як доля тих, що сиділи за зґвалтування — їх підарасили. Тобто з точки зору кримінальників дезертирство опускало особу на саме дно навіть в’язничних стосунків і ставило її поза будь-якими законами чи правилами. Це, зрештою, ще одне підтвердження того, що в есесері кримінальний світ був елементом Системи і діяв з нею заодно. Спершу чесно віддай свій солдатський борг родінє, а потім сідай на зону — приблизно так це формулювалося. Коли Анджей Стасюк у «Як я став письменником» розповідає про хвилі співчуття і симпатії, що ними він як дезертир був огорнутий у польській тюрмі тамтешніми кримінальниками, то нам залишається тільки заздрити. Це означає, що кримінальний світ Польщі був так само опозиційний до режиму, як і поляки загалом. Натомість радянські блатні були патріотами Системи, вони татуювали собі на грудях двоголові портрети Леніна-Сталіна і свідомо виконували найбрудніші доручення влади.

Про це дуже цікаво дізнаватись, але я не мав на увазі аж настільки радикальний шлях. Я не мав на увазі вибору поміж армією і в’язницею. Мусило бути щось іще.

Менш радикальним варіантом було б якесь, наприклад, медичне фальшування. Дехто з нас і справді вдавався до лікарів, але це були жахливо марудні й небезпечні історії. Останнє слово все одно лишалося за військовою медичною комісією, а вона, як правило, визнавала годними навіть по-справжньому хворих новобранців, не кажучи про всіляких симулянтів. Можна було б, звісно, зіграти психіатричну партію, однак це обернулось би ще більшим злом, ніж армія чи навіть в’язниця — психушкою. І пожиттєвою статтею, з якої випливало б, що ти придатний виключно до зішкрябування з тротуарів собачого гівна. Мені така перспектива вартою уваги не здавалася. Непогано було б також як-небудь відчикрижити собі половину пальців на правій руці, але це потягло б за собою абсолютно жорстке розслідування, наслідком якого могла бути знову ж таки тюремна віповідальність — за членоушкодження. І навіть у випадку, якби цю половину пальців ти втратив по-чесному, себто через нещасний випадок. Бо у радянській ситуації ти був підозрюваним а пріорі, в ній панувала презумпція винності. Обманювати Систему на такому рівні було не те що складно і невдячно, а фактично неможливо і вельми ризиковано, хоч вельми ризиковано — занадто м’який вислів.

У такому разі мусимо констатувати безвихідь.

Ха, уяви собі — все одно варіант був, один-єдиний, дуже прийнятний і в очах Системи цілком леґітимний. Слід було мати двоє дітей. Якби 17 листопада 1982 року Ніна раптом народила двійню, то мене вже ніхто й нікуди не забрав би. Ми цілком допускали таку можливість з огляду на генетику. Ніна сама походить із двійні, в їхній жіночій лінії це траплялося неодноразово. Але кажуть, ніби ці штуки спрацьовують через покоління. І все ж коли пізнього вечора 17 листопада якась практикантка подзвонила з лікарні і сказала мені у вас дівчинка, я майже автоматично випалив скільки. І почув у відповідь одна. Тоді ще не існувало таких приладів, які дають змогу побачити все наперед, інтриґа зберігалася до останнього моменту. Ні, насправді, коли я запитував скільки, то мав на увазі, звичайно, вагу. Проте студентка медицини, що того вечора сповістила мене про моє батьківство, здається, емоційно долучилася до мого і нашого підсвідомого.

Таким чином, ти перезимував удома і…

…і навесні переконався, що все-таки нікуди мені не подітися. Зрештою, хотілося пройти цей етап якомога швидше. У нас існує така тюремна приповідка раньше сядєш — раньше вийдєш. Окей, думав я, півтора року геть з життя. Але півтора року — не два. Могло бути гірше. Мій батько, як я вже казав, дивним чином зберіг про червону армію світлі спогади. Він служив ще за Сталіна, то був початок 50-х. Він тисячу разів розповідав, як зустрічав новий 1952 рік у радіорубці зенітного полку в білоруських лісах і які тріскучі морози стояли, і як вони з дружбанами припасли на цей випадок спирту, як поналивали його до олов’яних бойових кухлів і одностайно бахнули під куранти о дванадцятій ночі, а перед тим послухали радіопривітання самого Молотова. Усе це звучало досить симпатично: мінус двадцять за вікном, тепле потріскування дрівець у буржуйці, шипіння ефіру — так само тепле — у приймачі, вдосталь макаронів по-флотськи, фляга зі спиртом, молода чоловіча дружба і напутні слова леґендарного міністра. Шкода тільки, що його партнер Ріббентропп уже нічого не міг до цього привітання додати.

Чи можна припускати, що ваша армія робила людей лояльнішими?

У ті часи — так. Якщо вже батько з його таємною ненавистю до режиму так захоплено описував свою військову службу… Можливо, вся справа лише в голоді? Можливо, саме в армії він уперше за багато років отримав удосталь їжі? Зрештою, не він один. Перш ніж мене забрали, я чимало всякого на цю тему наслухався від старших. Усе зводилося загалом до того, що це прекрасно, бо армія — чудова школа життя. І там про тебе дбають. Зате від інших, дещо молодших попередників, доводилося чути, що не стільки дбають, скільки їбуть. Різниця між дбають і їбуть — це загалом колосальна різниця. Мені здається, десь мусила існувати лінія поділу, можливо, часова. Можу припускати, що це трапилось якось протягом 70-х, може, трохи раніше: позитивне а пріорі ставлення до солдата змінилося на негативне, школа перетворилася на тюрму, а вишкіл на знущання. При цьому знущання зробилося самоціллю, знущання заради знущання. І ще одне: колосальна деґрадація офіцерства. Уявляєш, мій батько не хотів мені вірити, коли я згодом розповідав йому, що наші офіцери відкрито забирали собі сигарети і навіть печиво з солдатських посилок. Згідно зі статутом вони повинні були перевірити вміст кожної посилки, яку солдат отримував з дому — а раптом там самогонка, анаша чи цианістий калій. Це було зрозуміло, окей. Але коли вони демонстративно забирали собі при цьому сигарети чи солодощі або якісь цілком дозволені речі, як наприклад, ремінець для годинника чи авторучку, то це видавало з головою всю Систему. Те, що вона пускається берега. У відповідь на ці мої історії батько стверджував, що таких офіцерів не буває, і супився. Йому залишалося прийняти другий варіант — що його єдиний син затято оббріхує його ж таки улюблену армію. Це була драма. Нічим добрим ці наші розмови не кінчалися.

Попереднього разу ми з тобою досить густо згадували радянську аґресію в Чехо-Словаччині. Час, коли ти йшов до війська — це час Афґаністану. Як це сприймалося?

Трохи раніше була ще Польща. Могла бути Польща. У грудні 81-го, коли Ярузельський узяв на себе наведення ладу, я був ще студентом останнього курсу. Кажуть, ніби радянські частини у той час влаштували показовий марш зі Львова до Мостисьок, себто до самого польського кордону. Кажуть, ніби від бойової техніки в очах випадкових подорожніх аж рябіло захисним кольором. У Львові стояла т. зв. Залізна дивізія, Желєзка — напевно, тоді у грудні підняли саме її. Але швидше за все Ярузель переконав Москву, що в нього вистачить і власної народної армії. Не дивлячись на присутність у її лавах рядового Стасюка. Афґаністан?

Так, Афґаністан.

Це було надто далеко, щоб розуміти як слід, про що там ідеться. Зрештою, в нас і щодо сусідньої Польщі не надто добре все розумілося. Мені було двадцять, коли це в них почалося — і я не мав жодного стосунку до дисидентського чи будь-якого опозиційного руху. Усе, що я міг — це писати вірші до таємного блокнота. Вони були стовідсотково аполітичними і в них не було місця такому слову, як солідарність. Я не любив цього слова — воно асоціювалося з міжнародним днем солідарності трудящих, тобто здавалося мені занадто офіційним і червоним. Після серпня 1980 року я звикав крадькома його любити, бо виявилося, що воно може містити в собі щось цілком протилежне до безпросвітної комуністичної нудьги. Пам’ятаю, як намагався виловити в кіосках останні допущені до нас номери «Шпільок» і слухав музику Нємена з віршами Норвіда. І ще пам’ятаю, як усе це начебто закінчилося, а мій дід, мамин батько, що майже не відходив від свого антирадянського радіоприймача у пивниці, заспокоїв усіх нас словами «Нічого, нічого. З весною там почнеться партизанка». Він розумівся на цьому краще за свого зятя.

І все ж — Афґаністан.

Відомо було, що наші солдати повертаються звідти мертвими. Точніше, деякі з них поверталися звідти мертвими. А тим, котрі поверталися живими, досить часто лишалося заздрити мертвим. Це я цитую. Ясно, що народ потихеньку ремствував. Це виявляло себе швидше на рівні фольклору. Наприклад, літаки, що ними час до часу доставляли чергову партію запаяних цинкових трун, усі вирішили називати чорними тюльпанами. Але, звісно, жодного організованого спротиву не існувало. Не було в природі таких батьків, які стояли б у пікетах з вимогою повернути їхніх синів додому. Відсилання до Афґану саме такого й такого-то конкретного хлопця сприймалося в його родині як фатальність — випала така доля і все. Тепер мусиш вижити. З іншого боку, цієї похоронної теми було всюди страшенно багато, людність без перебільшення просто жила нею. Здавалося, що там воює принаймні половина всіх наших хлопців. Мені досьогодні дивно, коли я де-небудь натрапляю на цифру в тринадцять з чимось тисяч. Саме стільки людських жертв начебто поніс есесер упродовж нецілих десяти років інвазії. Мені дивно, бо — я страшенно перепрошую за таку собі статистичність мислення в цьому випадку — це небагато. Це небагато як на ті виміри чи, скажімо, як на ті настрої зі щоденним очікуванням з неба чорних тюльпанів. Тобто коли називати речі своїми іменами, то я сильно сумніваюся в істинності тих тринадцяти з гаком тисяч.

У день, коли ти йшов до війська, на… як це називається…

Збірний пункт.

…на збірний пункт, ти вже знав, що не потрапиш до Афґаністану?

Ні. Як я міг це знати? Це вже потім, у чернівецькій учебці, я почув таку підпільну думку, що мої шанси туди потрапити були фактично нульовими. Через те, що я все-таки мав за собою студії. Тобто за п’ять років держава все-таки вклала в мою освіту до біса грошви і цілком слушно не збиралася відразу-таки прикінчити мене випадковою моджахедською кулею. Але з іншого боку фактично жоден новобранець не знав, куди його сьогодні відтранспортують. Якщо це не був літак, а потяг — а переважно то були все-таки потяги — то, скажімо, з нашого Франика їх відходило декілька. Київський, московський, одеський, козятинський і два львівські. Але військові маршрути виявлялися такими ускладнено-пойобаними, зумовленими тисячею невідомих внутрішньо-армійських обставин, що само по собі потрапляння саме до такого-то потягу абсолютно нічого не означало. Тебе могли запакувати на Львів — Рахів, після чого разом з усією командою висадити в Надвірній, перекинути з військового аеродрому гелікоптером до якого-небудь Могильова або Овруча, звідти завезти — знову потягом — до, скажімо, Саратова, а вже звідти, наприклад, до Самарканду. І це вже означало досить високу ймовірність Афґану — солдатське м’ясо до нього переправляли найчастіше з учбових баз у Центральній Азії. Так що ніхто нічого не міг знати напевно. Їдучи в бік Центру Європи, ти міг завтра опинитися під Кандагаром чи Джелалабадом — і що?

І що?

Те, що шляхи міністерства оборони несповідимі. У мене навіть є дуже сильні підстави думати, що там, як і в цілому в армії, панував абсолютний бардак, наслідком якого всі ці пересування новобранців просторами неозорої країни були чистісінькою імпровізацією. Можливо, це був єдино виправданий метод заплутування іноземних розвідок. Те, що 8 травня 1983 року о 23-й годині з хвилинами я і ще кілька сотень стрижених молодих людей рушили саме московським потягом від франківського вокзалу, також не означало, що ми доїдемо аж до Москви. Ми зійшли з нього вже через кілька годин — у Чернівцях.

І так усе почалося?

Приблизно. На збірний пункт я прийшов близько 7-ї ранку. А з Франика нас відправили аж перед північчю. Увесь день нас тримали за бетонними мурами культурно-спортивного комплексу «Патріот». Ми почували себе як справжні інтерновані. Лазили туди-сюди асфальтованим плацом, шукали затінку, плювалися, чухали задниці, заходили до кінозалу, де без перерви крутили всякий патріотичний шайс про чекістів, чіплялися до цицькатих прапорщиць в обтислих спідницях. Офіцерня майже вся без винятку здавалася вгашеною, хоч день їхньої перемоги 9 травня мав настати щойно завтра. Час до часу якийсь предур у погонах поривався нас вишикувати і покомандувати, але з людьми, які поки що одягнуті на цивільно, це не проходить. Ми гиготіли у відповідь і вдавали імбецилів. Годині о третій по полудні на територію нашого табору завезли цистерну з теплою капустяною юшкою і вантажівку хліба. Майже всі міські зустріли таке частування свистом і пердінням. Селюки натомість зжерли все, що їм дали. Навіть ті, у кого були повні торби з дому. Я не збирався й дивитись у бік тої цистерни — мене й без неї шалено викручував мій же шлунок. Гадаю, то був невроз. Тим часом з’ясувалося, що за пару сигарет можна домовитися з черговим коло брами і, не виходячи за територію, порозмовляти зі своїми. У моєму випадку це були Ніна з дитячим візком, а також мої батьки, кілька родичів і Кубик. Останній був курдуплеватим і жорстоко поморщеним від алкоголю типом, нездійсненим поетом і здеґрадованим номенклатурним журналістом. Свого часу він служив з моїм батьком в одній частині. Йому, певно, здавалося, що сама його присутність поруч зі мною такого дня має глибоко символічне значення естафети поколінь. Він обов’язково написав би про це замітку до газети, але його заміток уже давно не приймали по редакціях. Вони з батьком саме встигли джаґнути по гранчаку за мої ратні успіхи і тепер випитували, чи в нас уже була повєрка. Я незлостиво бажав їм заткатися. Не можу сказати, що в мене на душі не шкребли жахливі коти. Ніна вдавала, що все гаразд, і силувано розповідала останні смішні новини про Софійку у візку. Ми розмовляли через браму і нас розділяв мур «Патріота». Я дав собі слово повернутися до них живим.

Аж так драматично?

Драматично чи ні, розсуди сам. У війську я провів нецілих 18 місяців, так? Мені дико поталанило і я не потрапив ані до Афґану, ані до будь-якої іншої гарячої країни. Я жодного разу не брав участі в бойових діях. Я відносно багато стріляв, але виключно по мішенях. За мірками тодішньої імперії я служив фактично вдома — перші півроку за якісь лише 150 кілометрів від свого міста, потім — за якісь лише 250 чи максимум 300. Повторюю: мені дико пощастило. Але в той же час я став свідком аж трьох смертей, розумієш? Протягом нецілих 18 місяців у цілком мирних, не позначених жодною екстремальністю умовах! Я хочу сказати, що сенсом цих 18 місяців стало виживання, не більше й не менше, виживання як таке.

Що стало причиною тих смертей?

Причинами. Кожна з них мала іншу. Хвороба, нещасний випадок і самогубство. Про нещасний випадок я написав одне з перших оповідань — «Як ми вбили Пятраса». Тобто не такий то був уже й випадок.

А інші?Хвороба?

Той хлопчина кілька днів нарікав на дедалі сильніший біль голови, але йому ніхто не вірив, бо всі вважали шланґом. До того ж за це його весь час призначали днювальним — чотири зміни поспіль! Цього і здоровий не витримав би. Одного ранку він таки звалився з ніг, почалися спазми, його кинулися везти до шпиталю, бо ніхто ж насправді аж так сильно його смерті не хотів. Але той менінґіт зайшов настільки далеко, що він з нього не вибрався.

Не так давно я переглядав «Кисневий голод». Цей фільм знятий за твоїм сценарієм, правда ж? Там є така сцена, в якій новобранці скидають із себе цивільний одяг і перед тим, як уперше натягнути на себе все військове, голі прямують до лазні. У цей час якісь інші солдати, з вигляду такі трохи дебільні, рубають сокирами скинутий цивільний одяг на дрібні шматочки. Ти особисто щось таке пережив?

Ні, на цій сцені наполіг Андрій Дончик, режисер. Зрештою, що значить наполіг? Кіно — це режисерське мистецтво, автор сценарію є лише допоміжним виконавцем. Андрієві цей образ — нищення цивільного одягу — був страшенно потрібний, він цю сцену називав м’ясорубкою. У ній поєднано кілька цілком драстичних сюжетів. По-перше, це наче позбавляння захисної оболонки — першого, себто зовнішнього рівня захисту. По-друге, це спалення мостів — назад дороги немає, you are in army now. По-третє, це брутальне вторгнення чужого у твій приватний світ — ці дебілуваті діди, які натхненно шматують твої особисті речі. Ну і так далі. Це дуже глибокі кадри.

А як це виглядало у твоєму випадку?

Трохи не так. Розповісти докладніше?

Наскільки зможеш.

Уночі ми зійшли на станції в Чернівцях і звідти нас підігнали вантажівкою до розташування артилерійського полку, ближче до штабу дивізії. Ні, тоді я ще на всьому цьому не знався — артполк, штаб дивізії — це мені ще зовсім нічого не казало. От потрапив до якогось місця і воно, це місце, паскудне, бо від нього сильно тхне гуталіном. Ми перекімарили пару годин у спортзалі на підлозі. Тобто на матах, кинувши під голови свої похідні бесаги. Час до часу хтось забігав знадвору і верещав, аби ми виходили строїтися. Але ми на це насвистали. Зранку ми посідали на траву, ніби такі собі цілком цивільні люди, і до нас один по одному стали підвалювати купці. Це означало, що нас розбирають по військових частинах дивізії. Купці були передусім зацікавлені у спецах.

Зачекай, хто такі купці?

Офіцери, які відбирають новобранців до своїх частин. Відповідальні за комплектування. Скажімо, комусь потрібні водії, комусь штукатури, а комусь тромбоністи. Загалом у війську завжди потрібні специ — кухарі, зубні фельдшери, акушери, полкові капелани, астрологи, екстрасенси. І зовсім нікому не потрібні представники кочових племен Закавказзя та Азії. Тому купці переважно гризлися між собою саме за слов’янський товар. Це трохи нагадувало ринок рабів у портах Середземномор’я. Якийсь майор у піхотній формі запитав, чи серед нас хто-небудь уміє друкувати на машинці. І я зголосився.

Ти справді вмів?

Як виявилося, не занадто, хоч я до того моменту вважав, ніби вмію. Машинку ми з Ніною придбали за кілька місяців перед тим на решту весільних грошей. Це була наче якась така інвестиція в мою підпільну творчість. Я навчився помаленьку щось виклацувати на ній і для початку з великим кайфом передрукував усю свою прозу — ту саму, львівську. Я передрукував її червоним, бо мені подобалося, що стрічка в машинці має дві смуги, червону й чорну. Відтоді друкування перетворилося на справжню інтимну радість. Я любив ці обриси літер, ці дотики, звуки, вдаряння по клавішах, тугий скрегіт коліщатка, подзвонювання каретки. У квітні я передрукував із сотню вибраних віршів, назвав усе це магічним, як мені здавалося, словом «Каламар» і віддав Миколі Рябчукові. Саме він, до речі, переконав мене в тому, що слід купити машинку і навчитися бачити власні тексти відсторонено. Одна річ, казав Микола, якщо ти бачиш це написаним власною рукою. Інша — надрукованим на машинці. Але про все це, напевно, згодом. У ту мить, коли майор Дєрябін запитав, чи хто-небудь серед нас друкує, я замалим не підскочив. Мені здавалося, що це моя золота рибка.

Але золота рибка виявилася піраньєю?

Майже так. Подальші півроку я справді багато і часто друкував усіляку полкову полову. Але це фактично не звільнило мене від усього іншого. Тобто вдень я так чи інакше копав рови, а друкував уночі. І все ж якоюсь дуже незначною мірою це унезалежнило мене. Той майор Дєрябін виявився цілком стерпним хлопцем, іноді своїм терміновим викликом до штабу він визволяв мене від якоїсь надто вже марудної задачі — як наприклад, перетягування старого залізяччя з однієї купи на іншу. Ще частіше від нього, але від його імені це робив Боб. Ми з ним, з цим Бобом, добре зналися ще у Поліграфі, він був художником і — в цьому черговому втіленні — полковим писарем з необмеженим маневром дій. Він умів по-мистецьки скористатися загальною військовою тупістю і, змінюючи в телефоні тембр голосу, з генеральським апломбом вимагати мого негайного видвіженія у штаб для друкування якихось термінових паперів. Але того першого дня, зголошуючись на запит майора Дєрябіна, я, звісно, ще не міг знати, чим це насправді обернеться.

І чим?

Піхотним учбовим полком у Садгорі. Тобі щось каже ця назва — Садгора?

Здається, нічого.

Колись це було окреме містечко в околиці Чернівців. Власне кажучи, штетл. Один із центрів хасидизму в його підкреслено орієнтальній, екзотично-пишній видозміні. У Садгорі містився так званий Двір — казкова резиденція нащадків цадика Вундеррабі Ізраеля дер Рушінера. Ти не можеш про це не знати.

Садаґура?

Ну так. Бачиш, ти не можеш не знати. Але це зовсім принагідно — я про це й сам дізнався багато-багато років після того, як провмирав там шість найжахніших місяців мого життя. У нашій з тобою розмові це нічого не означає. Крім автентики місця. Тобто його магії.

Що ти вкладаєш у слово «найжахніший»?

Я сказав «найжахніший»?

Ти щойно сказав «шість найжахніших місяців мого життя».

Зараз ти все зрозумієш. Дивися. От нас привозять з артилерійського полку — кілька десятків стрижених черепів. От ми в’їжджаємо у браму капепе і вистрибуємо з короба вантажівки. Ми вистрибуємо за командою. Це вперше. Нам подається команда, і ми її виконуємо. Немає жодного, хто б не виконав. У жодного з нас навіть і думки такої не виникає, навіть і тіні думки. Нас вишиковують — здається, колоною по три. Ми квапливо вишиковуємося. Нам наказують рушати з лівої ноги, нам нав’язують ритм. Усі до одного, ми рушаємо саме з лівої. Чому б не з правої, га? Нас ведуть поміж усіляких, не надто ще зрозумілих будівель. Наша поява спричинює абсолютно воронячий рейвах. Старі бійці з автороти гріють на сонці пуза. Вони зчиняють свист, галас, і ми інстинктивно щулимося. Вони горланять до нас «Вешайтесь, духи!». Ми ще не розуміємо цієї мови (чому «духи», які такі «духи»?), але вже її відчуваємо. Я не повішуся, кажу я до себе, скільки б разів ці оглойоби не повторили своє вешайся. За тиждень-другий ця їхня мова стане нашою і ми почнемо так само жбурляти один в одного їхнім вешайся. Найшвидше в добу репресій переймається мова. Менше з тим, зараз нам не до глибоких думок. Кульгавий — чомусь кульгавий — лєтьоха, що взявся нас вести, наказує нам, вочевидь, аби зловити очко у тієї шантрапи з автороти, бєгом. Ми не певні, чи він це всерйоз. Чого раптом? Ми гальмуємо, бо ми все ще напівцивільні. Що це за гра, чому цей кульгавий прищ хоче, щоб ми бігли? До нас не доходить сенс такого приниження. У нього рве дах від нашої тупості: бєгом-я-сказал-бєгом-уррррроди-синкі-ванючіє! Авторота реве від свого бидляцького кайфу. Ми все ще гальмуємо — хтось уже побіг, а хтось ні, колона рветься, духи спотикаються і штовхаються, уродами вонючими їх ще в житті не називали, за тиждень-другий до цього звикнеться, але не зараз, не зараз. Це щойно за тиждень-другий увійде у звичку. Ти хто? Я урод і дух, я синок, салабон і череп. Тим часом лєтьоха звіріє і просто всирається з люті, ми починаємо бігти, щоб його не рознесло зсередини смердючою вибухівкою, він просто психований, він розбризкує свої зелені шмарклі на асфальт, на траву, на дерева, на нас, ще трохи — і з нього полізуть отруйні афґанські змії: в-Афґан-урррроди-всєх-єбєнємєть-в-Афґан! Приблизно так це виглядало того найпершого дня, в мить, коли всі ми остаточно побігли.

Куди?

Це добре запитання. Куди-небудь. Головне — щоб ми бігали. Ми не повинні були просто ходити. Це означало б, що нам задобре ведеться. Курсант — а нас називали курсантами — мусив пересуватися лише бігцем або стройовим кроком. Того разу нас погнали до лазні. Насправді це тільки так називалося: ряд відкритих будок, усипана жорствою підлога, холодна вода, сіре мило — зварене хіба що з бездомних псів. Кожному дали п’ять хвилин. Це виявилося однією з найпопулярніших фішок, це була стратегія, це була тактика — на все давати якомога менше часу. Нереально мало часу. Три хвилини на жрачку, три хвилини на вмивання, півхвилини на дефекацію, сорок секунд на атбой. Якщо тебе на кожному кроці ставити у часовий тупик, ти сам тупієш. Ти встигаєш лише вертіти головою. Але чуєш на це: «Головою не вертіти!». Ага, ми згадували Дончикову м’ясорубку. Так от, у нас це виглядало інакше. Нам наказали зібрати свій цивільний одяг — усе включно з трусами. І закинути в піч. Ми спалили своє минуле, двері зачинилися. Через півгодини нас знову прогнали територією полку попри ту розгавкану чорнороту автороту. Вони знову свистали і дерлися — звісно, цього разу їм було ще смішніше: уродів одягли в їхні мішки, в їхні захисні незґрабні уродські мішки. Коли я вперше побачив себе таким у дзеркалі, у казармовому настінному дзеркалі, я справді ледь не завив. Так, від цього дійсно можна було повіситися. Мені перевалило за двадцять три, я дуже стежив за тим, щоб мої віддзеркалення мені подобались, щоб усе в мені мені подобалось, я намагався так жити і я цього досягав, я подобався іншим людям, у мене була чудова молода дружина і зовсім крихітна дочка, я писав вірші і читав розумні добрі книжки, а ще я слухав музику і не хотів від цього світу нічого іншого, бо навчився навіть у ньому бути щасливим. Той, кого я побачив у дзеркалі, був кимось не таким і головне — він справді був уродом. Ніби у страшній казці з раптовим перетворенням героя на чудовисько. Залишалося стискати кулаки і чекати дня, коли це закінчиться. Якщо такий день узагалі колись настане — день повернення у колишнє тіло, колишній спалений одяг. А якщо це навіки? Якщо волосся вже більше ніколи не виросте? Ще того ж вечора нам наказали прибрати з черепів його рештки. Існують такі ручні машинки, їх вигадали для овець і солдатів, вони не стільки стрижуть, скільки вискубують. Ми тортурували один одного як могли. Нам дали по шість хвилин на кожного. Після цього я довідався, що моя голова має ідеальну кулясту форму. А вуха, попри всі сподівання, все ж таки досить великі. Тобто ні, не моя голова, вже не моя голова. Вони мали рацію, що споювали нас бромом.

Бромом?

Відомо, що бром заспокоює. Хоча не тільки заспокоює — значною мірою він паралізує. Крім того, він позбавлений кольору і виразного запаху. Отже, його зручно домішувати до супів і компотів. Кожен з нас відчував цей металево-аптечний присмак у роті. Офіційного дозволу на це не існувало — бром належав до таємних методик. Ішлося начебто передусім про те, щоб нікому з нас не хотілося баби. Вважалося, що молодий солдат із притлумленим basic інстинктом суспільно надійніший. Від брому наставало тотальне збайдужіння. Ми ставали заручниками апатії. Це було щось на зразок ступору. Хотілось одного — щоб тобі дали спокій. Хотілося не рухатись і ні про що не думати. Про ерекцію ми просто забули. Пам’ятаю, як одного ранку Борис Козелецький переможно заволав на всю казарму — «Чуваки, у мене встав!». Це була подія сезону, вона вселяла сподівання.

Тобто basic instinct усе-таки повертався, якось нагадував про себе?

Напевно. Думаю, що це здатність організму поступово перелаштовуватися. Спершу йому зле, його затисли в цілком нових для нього лещатах, його пресують кепською їжею, бромідами, фізичним навантаженням, моральним знущанням, безсонням…

І безсонням теж?

О, безсонням передусім. Це також належало до виховних методик. Нам не давали спати. Не тільки встановлені статутом вісім годин, а навіть чотири — п’ять. Завжди можна було вигадати якісь нічні завдання. Приміром, чищення дощаної підлоги у спальному приміщенні уламками битих пляшок. Сержанти формулювали перспективу надзвичайно просто: чим швидше закінчимо, тим швидше відіб’ємося. Закінчим о другій — ляжем о другій, закінчим о п’ятій — відповідно о п’ятій ляжем. Ці штучки базувалися на тотальній відповідальності всіх за кожного. Не встигне хтось один — уся рота не спатиме. Хтось один не вибіжить своєчасно на построєніє — вся рота дві години повзатиме на животах під дощем. І тому подібне. Гадаю, в такий спосіб нас робили злішими до себе самих. Між нами, як між рабами, не могло виникати певної протестної єдності. Ми могли конфліктувати тільки один з одним, горизонтально. Вони розводили нас, як лохів — так це називається нині. Хоч ми вже начебто й повинні були б якось це усвідомлювати. Наша рота — шоста — була по-своєму привілейованою і на цілих дві третини складалася з тертих калачів і стріляних горобців — таких, котрі вже мали за собою студії. Нам виповнилося по 22–23 роки, дехто, як і я, вже був одружений, мав дитину. Аркаша Чайковський мав 27 і був дириґентом симфонічного оркестру. Уявляєш, дириґент симфонічного оркестру, якого змусили о третій ранку відшкрябувати з підлоги уламком битого скла налиплі на неї кров і гуталін? Серед нас було кілька директорів шкіл і навіть один директор гастроному чи то пак ресторану, а також усілякі головні бухгалтери, агрономи, ветеринари з інженерами. Олег Цяпа був зубним лікарем і його відразу ж забрали до лазарету, де він пломбував діри самому начальникові штабу. Ростик був аспірантом і міг абсолютно до речі базікати на будь-яку тему. З ним навіть каналізацію чистилося цілком залюбки, бо він увесь час цитував «Алісу в країні чудес». І, звичайно, Швейка. Такі діаманти траплялися в тому лайні! Усі вони були страшенно класні хлопці з такими до непристойності типовими українськими прізвищами — Болюк, Дулюк, Палагнюк, Незнаюк, Онуфрак. Але переважно ми все-таки давали Системі розводити себе, наш досвід кудись утікав, ми починали гризтися й давити один одного.

А хто, по-твоєму, втілював зло?

Це була така багатоступенева піраміда. Найближче до нас перебували сержанти. Вони командували. Тодішній міністр оборони певного разу сказав, що в його армії командує він і сержанти. Деякі з них ще півроку тому були такими ж, як ми тепер. Це не означало, що з ними обов’язково можна порозумітися — швидше навпаки. Особливо курйозними були стосунки між колишніми товаришами-студентами. У таких випадках цілком наочною робилася внутрішня проституйованість. До сержантів ми мусили звертатися виключно на ви і виключно російською. А вони до нас — майже виключно на ти. Це виглядало особливо потворно у стосунках між людьми, які перед тим цілих п’ять років просиділи на одній студентській лаві і — як це в нас називається — їли ту саму кашу. Хоча гріх нарікати саме на наших сержантів. Повинен визнати, що серед них фактично не було садюг. Так собі — трохи армійської сечі вдарило в голову, не більше того. От у четвертій роті — там були звірі! Четверта рота вважалася найбільш уродською, до неї справді відбирали самих лише деґенератів. Так нам принаймні здавалося. Сержанти четвертої роти вигадали для себе цілу купу розваг, переважно нічних. Скажімо, серед ночі зганяли своїх черепів — десятку за десяткою, відділенння за відділенням — до туалету і змушували безліч разів відтискатися від підлоги обличчями над — як би це назвати — парашею. Як це німецькою — така діра у підлозі, в яку справляють потреби?

Scheissloch.

Ну щось таке. Це тривало так довго, поки руки остаточно не слабли і кожен з тих бідолах не ляпався лицем у нечистоти. Це правда, я нічого не вигадую.

Звідки це бралося?

Що саме — потреба у знущаннях?

Так.

Думаю, що все дуже просто. Армія давала ідеальну можливість вивільненню всього наймерзеннішого. Над сержантами стояли офіцери — командири взводів і рот. Пияки і пройдохи, яких мало. У свої 25 років ця хунта тягнула з вигляду переважно на всі 40. Переважно від спивання, бо що їм було робити. Сержанти їбали нас, а вони — і нас, і сержантів. І головним чином від нудьги — от що типово! Над ними стояли вищі офіцери, командування полку, перед якими наші офіцери — ротні — абсолютно безсоромно прогиналися, тобто стояли раком і виляли задницями. І оті вищі офіцери їбали вже не тільки нас і наших сержантів, але й наших офіцерів. А також досить часто — їхніх жінок. Ну і так далі. Піраміда зла вивершувалась яким-небудь товаришем Андроповим у захмарному Кремлі. Якимось таким злим чаклуном-ґебістом. Хоч не знаю, чи саме він може вважатися остаточним втіленням абсолютного зла. Напевно, ні — забагато честі.

Цікаво, що в німецькій мові дієслово «їбати» не має переносного значення «принижувати».

Зате має в англійській.

Можливо. Це всього тільки принагідна заувага. Ти згадував безсоння. Я хотів би трохи більше почути про нього.

Нас позбавляли сну настільки безжально-безглуздо, що наша сонливість робилася хронічною. Ми засинали постійно і всюди — на три секунди, на п’ять. За три секунди я встигав побачити ціле сновидіння. Нам вдавалося спати в будь-яких позах і конфігураціях. Спати сидячи. Спати стоячи — на тумбочці або на посту з автоматом. Особливо на першому посту, коло полкового прапора. Або спати ідучи. Коли ідеш у колоні і ритм кроку не змінюється, можна чудово спати по три — п’ять секунд.

Що снилося?

Зараз не пам’ятаю. Зате відтоді в мене на все життя з’явився сон, який час до часу мені сниться — про те, що я знову в армії. Виявляється, щось таке змінилося, в законодавстві чи якось так, що мене знову забрали до війська. І це жах, від якого хочеться кричати криком. Це страшна несправедливість — я ж уже там був! Мене всього аж корчить від самої лише думки про те, що з мого життя хтось удруге краде мої роки. При цьому є одна втішна обставина: уві сні я знаю, що в мене тепер усе-таки є досвід і я так просто не дамся. Мені відомі всі слабкі сторони цього пропахлого труплом чудовиська.

Як наприклад?

Те, що воно громіздке і тупе. Тобто з ним цілком реально гратися. Слід лише отямитися від перших принижень — лайкою, блювотним їдлом, безсонням, абсурдом. Абсурд — це найтяжче випробування. Одного дня мене з розводу послали перетягувати якісь іржаві залізяки. От, сказали вони мені, бачиш он ту купу зіржавілого брухту? Ти повинен попереношувати все це о-о-он туди. Я поплював на руки і почав. При цьому я твердо пам’ятав головну заповідь солдата про якомога повільніше виконання кожного з наказів. Адже будь-який дурнуватий наказ може бути щохвилини скасований наступним, ще дурнуватішим. За увесь день я не перетягнув і п’ятої частини того залізяччя. Я став живим унаочненням марксизму — мається на увазі теза про працю рабів, непродуктивну і по змозі шкідницьку. За кілька днів я побачив, як уже інший курсант волочить те саме залізяччя, але назад — із купи, накиданої мною, до першої купи. Ішлося переважно про те, щоб нас мучити. Глибшого сенсу в тих наказах не дошукаєшся.

Але що це їм давало? Невже Система хотіла мати саме таку армію?

Справа, мені здається, в тому, що може й не хотіла, але вже не могла не мати. Упродовж літа в тій учбовій частині ми чого тільки не робили. Копали якісь рови, бортували колеса, мили офіцерські машини, місили будівельний розчин, тягали залізяччя з однієї купи на іншу. Що ще? Фарбували паркани, мурували стіни, складали на піддони гарячу, щойно з печей, цеглу, розчищали каналізаційні колектори, розвантажували вагони з коксом, зерном, цементом і помідорами, піхотними лопатками винищували траву, яка все одно пробивалася крізь асфальт. І всяке таке інше. Мені здається, нами просто затикали всі можливі діри в совєтському хазяйстві. Ми фактично нічого не коштували.

І тому вас не навчали всіляким суто військовим справам?

Ні, сказати аж так буде перебільшенням. Просто, на мій погляд, ми отримали не більше двадцяти відсотків того, що повинні були. Але з десяток разів нас таки виганяли на полігон у Сторожинці і ми вчилися стріляти — передусім з калашів. Наша місія — вбивати людей, гордо казали взводні офіцери, особливо сп’яну. На полігоні вони давали собі відтягнутися по повній — домашнє вино і самогонка. Вечорами до них навідувалися місцеві бляді, румунки. В нас на озброєнні були АК-74 і кулі зі зміщеним центром ваги. Це заборонені міжнародними конвенціями кулі. Після них фактично не залишається поранених. Така куля потрапляє тобі, скажімо, у плече і прошиває тебе наскрізь до живота й кишок. Одного разу на польовому занятті я з кількох метрів упритул розстріляв чуваша Столярова. Пам’ятаю, як він упав обличчям униз і довго не підводився з трави. Здається, я трохи оглушив його. Проте на щастя, не скалічив. А міг.

??????????

Ах, я забув сказати, що то було заняття з холостими патронами. Одна частина взводу вдавала наших, а інша — супротивників з НАТО. Чомусь вважалося, що на європейському театрі бойових дій нам протистоїть 162-й бельґійський моторизований полк. Чому саме він, чому бельґійський?

Ха! Тільки уявити собі цих бельґійців, що напали на есесер!

Ну так — з пірсинґом у бровах, уявляєш? Або в яйцях!

Але — зараз я цілком поважно — що, якби і справді трапився збройний конфлікт? Скажімо, на якомусь більш чи менш віддаленому європейському терені? Наприклад, повстання у Польщі і його військова підтримка Заходом? І вашу дивізію разом з десятками інших кинули б Заходові навперейми?

Фантастичного в цьому не було нічого. Я вже згадував нашого тодішнього боса, товариша Андропова? Відносно Заходу це був жахливий ортодокс. Та й не тільки відносно Заходу, але відносно Заходу передусім. Образ ворога, протистояння систем, світове панування, хуйо-муйо. Він суттєво різнився від свого попередника Льоні Брежнєва тим, що не був сибаритом. Його ніщо не тішило, він ненавидів життя. Його неможливо було власкавити новеньким мерседесом чи годинником з дімантами. Під його керівництвом могло заваритися всяке. Слава Богу, що все це не потривало надто довго.

Так от — чи замислювався ти, що робитимеш за такого розвитку подій?

Ні. Або так. Так, замислювався. Хоча ні — замислювався не те слово. На ці випадки державна машина — я зараз маю на увазі не тільки радянську — вигадала таку хитру штуку, як військова присяга. За великим рахунком вона знімає потребу в замислюванні. Вона заганяє тебе в єдино можливий кут і тобі залишається відчайдушно махати кулаками вже звідти. До речі, до нас на присягу допустили батьків і родичів. Зрештою, в цьому немає нічого надзвичайного. Просто мені згадалося, що того дня до мене приїхали всі три жінки мого життя — мама, дружина і дочка. Боже, як патетично я висловлююся — жінки мого життя! Здуріти! Напевно тому, що в цьому випадку вони дійсно цього якось так цілком по-декабристському заслуговували. Для того, щоб устигнути до мене, вони мусили встати о четвертій ранку і запакуватися до переповненого потяга разом з дитячим візком. У мене донині мокріє в очах, щойно я про це подумаю. По закінченні всіх тих церемоній нас на кілька годин розпустили — якесь таке перше і примарне переведення подиху. Ми розсілися в затінку коло куща, і Софійка ледь не вдавилася листком. Як трапилося, що вона почала його ковтати? Я про щось говорив і поглинав неймовірні кількості домашньої їжі. Багато років по тому я наткнувся у Рільке на оповідання про те, як підліток повертається з вакацій до свого військового училища. Він відлічує години, що залишаються, і раз за разом просить чогось поїсти у своєї маман, яка його супроводжує. Того літа ми всі просто йобнулися на солодощах, уявляєш? 25-річні дядьки за першої ж нагоди бігли до солдатської чайної по вафлі, коржики і язички. Щось на зразок сублімації чи як це назвати — вся туга, тривога, увесь жах екзистенції каналізуються в єдиному потязі, до солодкого. Ага, ще така деталь до теми присяги. На ранок після того святкування всі полкові сральники виявилися по вінця задристаними. Наші шлунки відмовилися від батьківської їжі.

Це було в якому місяці?

У червні. А в жовтні ми вже складали іспити і вішали собі на плечі сержантські лички. Я отримав мінімум — дві. Тобто став молодшим сержантом. З мене був кепський юнкер, але мене все одно підвищили. Не стати сержантом було фактично неможливо. З першими днями листопада я дізнався про те, що надалі служитиму у військовій частині коло Гайсина Вінницької області. Усе, що я здобув за ті перші півроку, було — крім двох личок — свіжо заросла тріщина у правій нозі, великі й менші садна на обидвох долонях зі стійкою тенденцією до незаживання, цементний пил, що забився в усі можливі пори і вже з них не вимивався, а також слова патріотичної пісні «Мы от солдата и до Маршала одна семья, одна семья». Ну так — і вірусний гепатит Б, але я про нього ще не здогадувався.

Хоча все-таки певного дня здогадався?

Це тривало протягом усього літа — час до часу в когось із наших жовкли білки очей і він зникав на два місяці. Дехто так більше в учебці й не з’явився. Тиха повзуча епідемія. Бачив би ти, як і в чому вони мили увесь той посуд! Я чомусь був певен, що на мене ця інфекція не пошириться. Але хвилинку, до цього ще повернемося.

Я сподіваюся. Тим часом ти знову в дорозі.

Ні, я вже приїхав. Я вже у лісі під Гайсином. Уяви собі: такий примерхлий листопадовий ліс, 12 кеме від містечка, бетонна дорога, по якій ніколи ніщо не їздить, крім цієї вантажної буди і командирського уазика — двічі на день. І врешті ти опиняєшся там, де відтепер тобі сидіти рік: глухий лісовий закут, якісь дерев’яні хатини, незрозумілі прибудови до них, засипані листям доріжки, двоповерхова штабна будівля, вся в павутині і патині, без будь-яких життєвих ознак, абсолютний декаданс і запустіння, або ще інакше — романтичний парк поетів озерної школи, застиглі води печалей та меланхолії.

Клас! Мені б таке сподобалося…

Тобі це, безумовно, подобається — як і цей добряга-прапорщик, який тебе сюди довіз, щира українська душа з велетенськими граблями на-всі-руки-майстра, прапорщик Кочержук. А також те, що всі тут якісь цілком інакші — ніби це не військо взагалі, а така собі лісова партизанська колонія: всі страшенно волохаті, з вусами й бакенбардами, у цивільних вошивниках і підтяжках, чоботи гармошкою і на підборах, штани в обсязі балетних трико, приталені шинелі з піднятим коміром, сезон високої армійської моди, альтернативна дивізія. Щойно згодом ти звернеш увагу й на інше: тут є не тільки такі, тут є й інші, зашугані й мішкуваті. Щось наче дві касти. Або навіть не так — Каста і парії. Ти розумієш — це воно, те, чого фактично не існує в учебках, про що ти досі лише чув. Російською це називається «дєдовщіна».

Попри те, що я маю відносно цього деяке уявлення — передусім з «Кисневого голоду», мені було б цікаво, як ти поясниш це слово.

Спробую якнайкоротше. Становище солдата у радянській армії залежало передусім від того, скільки часу він уже прослужив. Якщо в цілому служба тривала два роки, то з них перший був роком пригнічення і цькувань, а другий — коли вже ти отримував право пригнічувати і цькувати інших. Я не хочу вдаватися тут у тисячу деталей, пов’язаних з усіма чотирма ступенями внутрішньої солдатської ієрархії, з обрядами переведення, сакральним відліком днів до наказу і таке інше. Суть у тому, що ситуація так званих молодих на першому році служби — це тотальне безправ’я, цілком засрана ситуація. Лише з моменту, коли твій службовий лічильник часу фіксував екватор і початок другого року, ти поступово ставав людиною. У тебе з’являлося все більше таємних прав і все менше офіційних обов’язків. З останнім, четвертим періодом служби обов’язок лишався всього один — нічого не робити. Не вдаряти пальцем об палець. Тобто відпочивати і чекати дембеля. Увесь той безмежно тягучий час заповнювався неквапливо-любовним оформленням дембельського альбому — фотки, малюнки, якісь кралі в купальниках, повирізувані з тодішніх журналів, усякий такий кіч. А також приготування парадки на вихід, з усякими дурнуватими аксельбантами, еполетами чи твердими вставками у погонах. Усе інше за тебе, для тебе і замість тебе мусили виконати молоді. У деяких частинах вони навіть носили сніданки дєдам у ліжко.

І там, де ти опинився, теж?

Мені розповідали, що таке там бувало. Сам я не бачив. До речі, зі сніданками це ще не таке аж приниження. Як і застеляння дєдівських ліжок чи прання їхніх шмоток. Іноді від молодих вимагалися значно тонші речі — приміром, відганяти від дєда мух, поки той дріматиме.

Цілком симпатично. На чому базувався примус? Я маю на увазі те, що серед молодих теоретично могли траплятися непокірні.

Так, вони траплялися. У таких випадках Система в момент мобілізувалася на покарання. Історія переважно закінчувалася колективним побиттям — тим жорстокішим, чим більше впертості виявляв молодий. Це не були жарти. Часом ішлося про вельми тяжкі побиття. Часом про життя або смерть.

Ти кажеш «колективне побиття». Але молоді могли колективно ж цьому протистояти.

На жаль, я нічого про таке не чув. Теоретично це можливо, особливо в підрозділах, де існували кількісні диспропорції. Де, скажімо, двадцятеро молодих випадало на трьох — чотирьох дєдів. Але припускаю, що в таких підрозділах дєди поводилися значно гнучкіше і не доводили ситуацію до бунту. Однозначно інше: вєшалка наставала за протилежних обставин — коли троє або четверо молодих мали обслужити кілька десятків кандидатів, дєдів і дембелів. Тоді вони, як це називалося, просто літали. Ха, цікаво, чому саме так це називалося? Чому настільки поетично?

Чи можна стверджувати, що ці стосунки були якоюсь такою державою в державі?

Так, у сенсі паралельної ієрархії. Статутна ієрархія полягала у званнях і посадах. Нестатутна — у відслуженому часі. Статутна панувала зовні, нестатутна всередині.

Це не могло подобатися вашим командувачам.

Загалом так, вони робили вигляд, наче з цим борються. Але цього не можна побороти там, де приниження стало головною формою міжлюдських взаємин. Їм слід було починати з себе, зі своїх генералів і маршалів. По-друге, на моє стовідсоткове переконання, помірна дєдовщина — без вивалених кишок і відбитих легень — наше офіцерство цілком влаштовувала. Адже це все-таки був порядок. Байдуже, якими засобами він досягався і на яких кривавих шмарклях тримався. Загалом це лише зайве підтвердження тому, наскільки армія взорувалася на зоні. Біс його знає, зрештою — може, й навпаки? Може, це зона в Росії завжди взорувалася на армії? У будь-якому разі робиться нестримно весело від самої лише думки про те, як могла виглядати ця сама дєдовщина у царські часи. Скажімо, стосунки між солдатом першого і двадцять п’ятого року служби. Це ж уже як батько і син! Повний пінцет, як висловився б Отто фон Ф.!

А до якої категорії належав ти?

О, з нами це було спірне питання. З нами — тобто з такими, котрі після студій мали служити не два роки, а лише півтора. Тут усе залежало від точки відліку. Час до часу в дєдівських колах виникали цілі внутрішньоармійські дискусії на зразок того, як середньовічні теологи дебатували кількість відьом на кінчику голки. Згідно зі статутною, зовнішньою ієрархією, я у званні молодшого сержанта мав командувати підпорядкованими мені рядовими солдатами без огляду на те, скільки часу кожен із них прослужив. Згідно з нестатутною натомість — навряд чи мало сенс наказувати дєдам бодай що-небудь. Більше того — деякі з них у перші дні спробували нагинати мене.

Як це виглядало?

Кілька дрібних епізодів, не більше. Другого або третього ранку я голився в загальному умивальнику, рішуче залишаючи на собі щойно прорізані вуса. Грузин, що за якимось хріном опинився поруч, зажадав, щоб я їх негайно зголив. Мені двадцять четвертий рік, відповів я. І моє право ходити з вусами чи без вусів — як мені подобається. Грузин був років на чотири молодший, але він був дєдом. Твій вік тут нікого не їбе, дуже аґресивно каже він. Ти салабон, бо прослужив лише шість місяців. Салабонам вуса нє польожени. При цьому зловісний зблиск очей — як лише вони це вміють. Хочу бачити, як ти зараз при мені зголиш свої вуса. Я здогадався, що коли тут і тепер не залупитися, мені ставатиме все гірше і гірше. Тому передусім я витримав погляд. І — наче для того, щоби продовжувати гоління — взяв до руки лезо. Здається, Shik — то були дорогі леза, гострі. По цьому я відказав щось типу того, що ці вуса просто так не зголюються, їх можна зняти лише разом з головою. Він не знав, що то була цитата з якогось допотопного фільму про козаків, я бачив його в дитистві. Уміння тримати погляд і тембр голосу визначають справді багато. Грузин ще трохи попфиркав і зі словами «Ночью в битовкє» відвалив.

Що це означало?

Так звані битовки були одним з традиційних місць для колективної розправи.

Від слова «бити»?

Від слова «быт». Ну, ти знаєш — побут, побутові справи, шиття, прасування. Це не так легко перекласти. У будь-якому разі найближчої ночі я міг сподіватися виклику і побиття. Побутового побиття. Тим більше, що наступним моїм кроком була відмова мити в казармі підлогу разом з усіма іншими молодими. Цього разу ще один дєд, Киргиз, блиснув у мій бік лиховісними щілинами. Я думав так, що мушу йти на загострення, бо інакше пропадня, вони сядуть на голову. Моїм арґументом номер один мало стати те, що я фактично вже на другому році служби, як і всі вони. Тобто леґітимізувати в їхніх очах своє право вже не вважатися молодим.

Тобто діалог усе-таки був можливий?

Невідомо. Я намагався б його затіяти. Але сталось одне зі світових чудес. По обіді мене викликав сам Полкач — командир нашої бригади, понурий дяпан зі скляним оком і вічно нахнюпленим їбальником. Він звертався до нас не інакше як прєступнікі: Здравстуйтє, товаріщі прєступнікі! Хоч ми ними і справді були. З його запитання я виловив, що мою особову справу вже доставлено. Він запитав, чи правда, що я перед армією працював у друкарні. Я сказав, що так точно. Він запитав, чи не хотів би я поїхати у короткотривалу відпустку додому. Я не сказав нічого, бо подумав, що він збожеволів або від нєхер дєлать знущається. Але він пояснив ідею — йому мовляв треба така от і така папка з таким от золотим тисненням і якби я міг це залагодити у нашій друкарні, то він дає мені п’ять днів позачергової відпустки. Так що за пару годин я вже щасливий пензлював присмерковою бетонкою в бік шосе. Де мене підібрав перший-ліпший попутний руль. Так що замість нічної сцени в битовці я потрапив у нічний потяг з Вінниці до Франика. Я лежав на верхній полиці, провалювався у блискавичні п’ятисекундні сни і прокидався від того, що мене всього б’є ознобом. Не знаю, як тобі, а мені це відчуття — западання у гарячку, загалом подобається. Звісно, я міг думати, що то звичайна застуда і вдома я відразу вилікуюся. Але то не була застуда, а вірусний гепатит Б, по-народному жовтуха, наслідком якої назад до партизанського лісу під Гайсином я повернувся лише через два місяці.

З усього випливає, що бунт проти, як ти це називаєш, нестатуної ієрархії був усе-таки радше неможливий, так?

Так або майже так. Окей, у мене є одна історія на цю тему. Але я мушу почати здалека.

Як завжди.

Завжди чи ні, просто є деякі речі, що їх я мушу тобі втовкмачити. Ну от. У лісі, де ми служили, зберігалося повно військової техніки, будівельної й саперної. Ми навіть носили інженерні емблеми на чорних петлицях. Я навіть мусив спороти геть свої червоні, піхотні. І пришити чорні. Хоч насправді ми таки були піхотою. Наша піхотність полягала в тому, що ми тупо займались одним і тим же — пильнували зі зброєю в руках усе те мертве залізо. Ми були сторожовими псами. Це така до смішного маленька військова частина, з якихось лише тридцяти бійців. Ну гаразд, тридцяти п’яти. Два відділення піхоти, котрі через день змінювали одне одного на варті — це були ми. Крім нас, піхоти, була мазута. Тобто всякі там шоферюги, техніки, ремонтники. Це вони називали нас сторожовими собаками. А нам вистачало того, що вони мазута і від них усіх вічно штиняло соляркою. Усім цим командувало з десяток прапорщиків — уявляєш, цирк: прапорщики на офіцерських посадах! Нічого ти не уявляєш! А над ними — четверо офіцерів, починаючи не з якогось там хріна-лєтьохи, а відразу з майора. Майор, два підполковники і полковник. Здуріти!

Ти не забудеш, про що хотів розповісти?

Та я ж і розповідаю! Ти мусиш уявити собі цю ситуацію направду якомога чіткіше. Інакше ти нічого в ній не втямиш. У другій половині січня, щойно я повернувся зі шпиталю, мене відразу ставлять командувати вартою. Спершу я трохи походив заступником начальника, а невдовзі став начальником.

Тобі це подобалося?

Не перебивай мене, якщо хочеш почути цю історію до кінця. Насправді це тільки так поважно звучить — начальник варти, російською начкар. Під моєю орудою було аж дев’ятеро бійців і мій заступник десятий. Цьому велося найкраще — він тільки й робив, що спав. У вартівні при батареї, як він це називав, давив масу коло ребристої. Тепер слухай мене уважно.

Я уважний.

Це добре. Дев’ятеро бійців — це три пости. Три помножити на три дає дев’ять.

Чому помножити на три?

Тому що варта відбувається у три зміни! У вас не так? Одна зміна стоїть на постах. Друга чуває у вартівні. Третя спить. І так цілу добу, по дві години. Такий кругообіг між змінами. На пости і з постів вартових треба виводити. Тобто хтось мусить іти попереду. Цей хтось був начкар, тобто я. Лише двічі на добу, вдень, мене змінював мій заступник, поки я спав законні свої 4 години. Окей, тепер ти знаєш, як виглядали засади. Перейдемо до нюансів.

Але не забудь про те, що насправді ти розповідаєш якусь історію.

Вона цілком і повністю тримається на нюансах. Отже, так. У нас є три пости. При цьому перший і другий тут-таки, поруч з вартівнею, себто суттєво віддалені від містечка. А третій пост — у самому містечку. Містечком я зараз називаю наші казарми, штаб, їдальню, катепе — усю структуру. Від містечка до вартівні кілометрів з півтора, коли не два. Щодвігодини я маю виводити на пости зміну з трьох бійців. Я маю ступати попереду, вони за мною. При цьому виконується цілком певний ритуал — запитання, відповідь, заміна. Як у дитячих іграх про солдатиків. Моя справа — одних виводити, а інших заводити. Ха, але хто б цього всього насправді дотримувався? Тільки молодняк. Вони справді мусили виходити на пости і стояти там як належить. Що стосується дєдів, то ці воліли відсиджуватись у вартівні. Їх не настільки цікавила доля всіх тих йоханих саперних машин, аби ще й мерзнути коло них ночами з калашем навперевис. Якщо вони й виходили на пост, то тільки на третій. Від нього, між іншим, дуже залежало, чи опинимося ми всі одного дня у в’язниці, а чи може якось Бог змилується. Бо третій пост мав попереджувати нас у вартівні про перевірку. Третій пост називався шухєром. Коли, скажімо, Полкач заводив коло штабу свою машину і рушав у бік вартівні глянути, як там маються його прєступнікі, вартовий третього посту попереджав усіх нас телефонним дзвінком. Поки Полкач до нас доїде, всі повтікають з вартівні на свої пости і все буде чікі-пікі. Ніхто не сяде.

Чому ти говориш про в’язницю?

Бо за порушення вартової служби ти йшов під суд. Ні, якщо ти всього лише заснув на посту і тебе накрили, то це одне. Але якщо ти свідомо й організовано не виходиш на пост — то це кримінал. Це як зрада батьківщини на полі битви, уявляєш? Менше з тим. Загалом наша лісова шарага була незлим відстійником для всякого роду елементів. Час до часу до нас висилали останніх серед останніх — тих, з якими у нормальних частинах уже ніяк не могли собі порадити. Тому командування воліло заховати їх до кінця служби в нашому лісі. Це називається «від гріха подалі». Звісно, можна було б карати їх Афґаністаном, але хто ґарантував би, що там вони зненацька не відкриють вогонь по своїх? Наш Полкач іноді всіх нас вишиковував і, люто свердлячи кожного по черзі своїм скляним оком, казав приблизно так: «Прєступнікі! З такими, як ви, американцям уже не треба першінґів!». Ну так, він знав, що каже. І тепер починається історія як така.

Невже?

Справді. Серед зими до нашого казкового засніженого лісу привезли чергове поповнення. Цього разу новачків було четверо. З них двоє дєди з повітряного десанту і двоє салабони з піхоти. Перших вигнали з Ізяславської дивізії, а других, здається, з Бердичівської учебки. Як усі десантники і всі кавказці, дєди були некеровані й безмежно борзі, вірменин і азер. Щодо салабонів, то тут усе виглядало ще жорсткіше: чеченці, Керімов і Шидієв. Усю цю свіжу кавказьку кров віддали під безпосереднє командування мені. З дєдами в мене відразу окреслився деякий клопіт, особливо з вірменським самозакоханим красенем, але нічого серйозного. Це був радше такий собі нейтралітет. З малими чеченцями складалося краще, бо я розмовляв з ними по-людськи. І навіть одного разу захистив від литовців, які вже були поставили їх під стіну, аби трохи повправлятися в ударах ногами. Вони, литовці, мали для цього всі підстави, оскільки чеченські салабони відмовлялися мити казарму. При цьому Шидієв пояснив, що їм це суворо забороняє традиція, а Керімов додав, що їх за це потім самі ж чеченці заріжуть, бо це зрада чистоти. З литовцями я близько товаришував і мені вдалося обидвох моїх бійців сяк-так від їхнього гніву відмазати. В усьому іншому Керімов і Шидієв були супер. От лише до брудної фізичної праці їх ні за що не змушуй — бо вони швидше сконають, аніж погодяться за неї взятися. При цьому вони ще й пильнували один за одним, щоб інший не зламався, бо вони виявились якимись родичами, з одного племені. Тепер я знаю, що це називається тейп. Крім того, Шидієв писав вірші і часом читав їх мені вголос, а тоді сам дослівно перекладав російською. Він стверджував, ніби Ахматова — чеченка, бо в неї чеченське прізвище. Я йому не надто заперечував. Щодо Керімова, то він був наче створений для калаша чи навпаки — калаш для нього. На вправах він поціляв лише в десятку — стовідсотково, я такого більше ніде й ніколи не зустрічав, просто Соколине Око якесь.

Ти нічого не знаєш, як він і де він зараз?

На жаль, ні. Це все-таки було в іншому житті. Так от, зима, сніги і вартівня. Третя зміна виходила між одинадцятою й першою ночі. Серед інших теж той азер-десантник, Алишев. Йому випав третій пост, і він мусив його відстояти. При цьому ідучи на пост він, виявляється, зажадав від малих чеченців, щоб насмажили для нього картоплі. От він, мовляв, прийде з морозу й холоду і всмак напхається картоплею, смаженою на салі. Але чеченці, звісно, й пальцем не ворухнули, і жодного сала, звісно, навіть не торкнулись, а просто повкладалися спати перед своєю зміною. Ні, не так — вони були у різних змінах, Шидієв саме стояв на посту, а Керімов ліг спати. Розлючений Алишев увірвався до спальні, підняв його з тапчана і дав з десяток потиличників. Керімов, недобре зітхаючи, сів чистити ту факінґ картоплю. Згідно зі статутом будь-яке готування їжі у вартівні суворо заборонялось, але ми там не тільки картоплю смажили — був час, ми й телевізор дивилися, і в карти грали, і самогонку пили. Як і належить прєступнікам. Алишев усе не вгамовувався: як це так, що за борзість у салабонах розвелася, ніякої поваги до дєдушкі. Я не міг уже більше цього слухати і ввічливо попросив його від’їбатися, бо малому з третьої години виходити на пост. Він це проковтнув і справді заткався. Не пригадую, чим усе скінчилося з картоплею, здається, нічим, і Алишев завалився спати без гарячої страви. О третій ночі я змінив на посту Шидієва Керімовим, і вони про щось перемовилися по-своєму. Це не могло мене насторожити, бо вони завжди по-своєму перемовлялися, що, на мій погляд, було окей. Суть їхнього перемовляння я догнав щойно у вартівні, коли Шидієв з автоматом напереваги зайшов до спальні, ударом ноги об тапчан розбудив Алишева, а з ним і всіх інших — сталося так, що то були виключно дєди — і навівши свого калаша просто на азера, пообіцяв, що коли ти ще раз, пес, торкнеш своєю немитою лапою хоч одного чеченця… ну і так далі. Цілковитий шок! Стоп-кадр: перекошені жахом фізії бойових ветеранів. «Ясно?» — питає Шидієв і клацає запобіжником. «Ясно», — ворушить губами Алишев. Отакий вийшов бунт, і це лише перша частина.

Але раніше чи пізніше мав настати момент, коли він відкладе автомат убік…

Та він відразу по тому і поставив його в піраміду, на місце. Тобто він скорився мені, моєму — гаразд, назовімо це так — наказові. І уявляєш — вони нічого не посміли йому зробити! Ані в той момент, ані пізніше. Вони вдавали, що його просто немає, і не чіпали його. Вистачило тицьнути одного з них автоматним дулом у їбало — і ти створив навколо себе справжню ауру недоторканності. Тепер друга частина цієї історії.

Зачекай, одне принагідне запитання. Ти думаєш, він справді міг його вбити?

Саме про це — у другій частині нашого телевізійного серіалу. О п’ятій ранку я провів чергову зміну вартових на постах. Хоч о п’ятій ранку я переважно вже не виходив. О п’ятій мене зазвичай ламало і я в міру чутливо засинав при своєму столі у вартівні, про всяк випадок безпосередньо перед комутатором. У цей час мої джиґіти якось і без мене вибиралися на свої пости. Але того разу — з огляду на непростий перебіг подій — я все-таки повів їх. Спершу я пішов з Алишевим на його третій пост. Дорогою ми мовчали, при цьому, здається, мовчали зле. Він спробував похвалятися, що вб’є сучого синка, але я не підтримав теми. Будь-які мої заперечення могли тільки розпалювати його. Я вирішив удавати, що все позаду і мене це вже не гребе, забути. На зворотному шляху я поміняв на першому посту Керімова. Він скрипів за мною по снігу — крок у крок. Уявляєш собі скрип снігу о п’ятій ранку і мертвий ліс навколо нас двох? Він зупинився — я це почув. Я озирнувся. Він мало не плакав. Тоді він сказав: «Ти, чого ти повів його, чого ти йшов з ним?». Я мовчав і він мусив пояснити. «Я б його вбив. Якби не ти, я стріляв би». Він по-салабонськи шморгнув носом. «Його щастя, що ти ішов з ним. Я боявся попасти в тебе». Отак. І знаєш, це в мене ще з того часу — коли хтось мені каже зле про чеченців, я можу порвати. Він відмовився від найсвятішого, що в них є — від помсти! Заради мене. Це при тому, що він завжди і всюди тільки влучав. Але мною він не хотів ризикувати навіть настілечки. Все.

З усього випливає, що то були не цілком безпечні забави: конфлікти — міжгрупові й на додачу міжнаціональні, кримінальні порушення, зброя. До речі, зброя, згідно із законами не тільки театру, повинна хоча б одного разу вистрелити.

Колись я пустився у підрахунок і в мене вийшло таке. Від середини січня до середини жовтня маємо 9 місяців, себто, заокруглюємо, 270 днів і ночей. З них відкидаємо половину, бо ми ж ходили на варту через день. Маємо 135. Відкинемо ще близько двох тижнів, коли мене тимчасово зняли з начкара і посадили телефоністом на комутаторі. З усіма заокругленнями отримуємо 120. У лісі під Гайсином я 120 разів виходив зі зброєю на варту. Що означає передусім одне: 120 разів я міг залетіти до в’язниці, бути пораненим, убитим, 120 разів я міг убити іншого. Наші стосунки з командирами були насправді жахливою війною. Вони понад усе прагнули піймати нас на порушеннях, а ми все одно порушували. Ні, теоретично ми могли служити чесно і не порушувати нічого. Але, як виявилося, ми не могли. Вони це знали. І ми знали, що вони знали. А вони знали, що ми знали, що вони знали. Ти знаєш такий день — 23 лютого?

Ні.

Це військове свято, день радянської армії. Удень 23 лютого ми стояли на варті і до нас у вартівню приїхав Полкач, аби нас привітати з нашим спільним святом. Знаєш, якими словами він нас привітав?

Якими?

Поздравляю, прєступнікі! Служитє, сукі, чєсно, а нє то всєх посажу ілі сам застрєлю! Таким був текст його святкового привітання. Як казав потім Киргиз, «поздравляю — посажу, поздравляю — застрєлю». Час до часу ми справді залітали. Тобто хтось із перевірки виявлявся хитрішим за нас і накривав нас на гарячому. Наприклад, на повальному і безпробудному сні усієї вартівні. Добре, хоч вартові стояли на постах. Раз на місяць кожному з нас виплачували солдатські сім рублів. Ми скидалися по рублеві й таємно висилали когось із молодих до Тарасівки. З гумовою грілкою під мундиром. Гумова грілка має з два літри місткості. Часом до Михайлівки. Але переважно до Тарасівки, там самогонка була дешевша, хоч і жахлива, бо її гнали з карбіду.

З чого?

Карбід — це карбід кальцію. За ступенем дії на організм належить до речовин 1-го класу небезпеки. Але про це тоді не йшлося. Одного разу ми все подопивали, і я повів на третій пост Молдавана. Його насправді звали Валера Карп, але у війську це траплялося, коли замість імен уживалися національності. Через дві години я прийшов його поміняти і ніяк не можу знайти. Вартового на посту немає! Де Молдаван, курва мать?! Спершу мені трапився автомат. Просто так, на доріжці, заряджений і всі патрони на місці, бери хто хоче. Ясно, що я вмить протверезів. Автомат є, а бійця немає. Аж тоді почувся храп — Молдаван з кущів. Ми його розштурхали і хотіли полякати його ж автоматом. На щастя, він і того разу не вистрелив.

Але одного разу вистрелив?

Так. Хоч по-іншому. Я зараз хотів би ще згадати нашого Шерлока Голмса — прапорщика Кочержука. Це була бестія! Це був Кочер-жук! З усіх командирів розумівся на нас найтонше, вистежував нас по-всякому, читав сліди на снігу, зламані гілки, за кольором сечі визначав, хто де посцяв — справжній тобі індіанець. І майстерно брав на понт. Робив нам очні ставки, давив нас, як бліх. І все на світі умів зробити своїми руками. От якщо уявити собі такого питомого внутрішнього українця, того, що російською називається хітрий хахол, то це був він. А часом, коли ми залишалися сам на сам, він мені цілі кавалки з Шевченка — напам’ять. На той час вони вивідали, що я, гм, що я поет.

Яким чином?

По-перше, я пропустив два місяці, поки лежав у шпиталі з жовтухою. А тим часом мені ішли грубезні листи від Миколи Рябчука. Вони зацікавилися: що за хуйня? Чому листи такі грубезні? Там був такий прапорщик, шеф секретної частини. Вельми симпатичний тип, ми з ним полюбляли разом слухати музику, бо він теж волочився від гард-року. А ще був наш улюблений Ен-Ша, підполковник Ґордєєв. Це був справжній офіцер, бойовий. Він безпробудно пив і завжди заступався за солдатів. Атєц радной. От ці два типи подумали, почухали голови і — повідкривали мої листи. Себто листи до мене. А там нічого іншого, крім якихось моїх публікацій по всяких часописах. Уявляєш, цей Ґордєєв був настільки порядний, що коли я нарешті повернувся зі шпиталю, він віддав мені всі ті листи з вибаченням. І сказав так: «Знаешь, браток, я и сам по любви когда-то стихи писал. В далекой юности. Только я не как ты — я как Есенин». Ґордєєв був класний.

А по-друге?

А по-друге, я з певного моменту — як наслідок одного зальоту у вартівні, був тимчасово знятий з начкара і переведений телефоністом на комутатор. Довго це не потривало, бо у вартівні без мене почався ще більший бардак і мене знову туди повернули, але якісь два тижні передиху я мав. На комутаторі я почав з нудьги писати оповідання. Ті самі, що згодом вийшли у «Прапорі», через п’ять років якихось. Сім оповідань, так званих армійських. Ні, трохи не так: одне з них я написав ще у шпиталі, «Свято активного споглядання». А кілька нових — на комутаторі. Спершу написалися два коротші — «Як ми вбили Пятраса» і «Невеличка пригода з демобілізованим». Це мені так сподобалося, що я взявся за третє — «Окей, Саламандра!». З великим кайфом написав перші дві сторінки, при цьому зшаржував як міг усе, що бачив навколо. І — необачно залишив під столом після зміни. А потім уже не зміг відшукати. Було прикро: так добре писалося, такий текст виходив! Куди я їх, курва, міг подіти, ті дві сторінки? Минуло з місяць і той самий секретний прапорщик чомусь на розводі ні сіло ні впало каже до всіх: «Поводьте себе пристойно. Серед нас тут є один Антон Чехов — про всіх нас сатиру написав. Колись це надрукують, і хтось навіть себе впізнає. Буде вельми незручно перед нащадками». Так я зрозумів, чому не можу ніде знайти ті дві сторінки. Але я не подав вигляду. Він також. «Окей, Саламандра!» я потім написав ще раз. Тобто відновив з пам’яті початок і продовжив.

У твоїх розповідях уже не вперше виникає Микола Рябчук.

І не востаннє, сподіваюся.

Можеш про це більше?

Не тільки можу, але й мушу. Микола Рябчук став для мене моїм другим життям. Я щохвилини пам’ятав про два зв’язки, заради яких повинен вижити. Перший — Ніна з Софійкою. Другий — він. Цей хлопець, напевно, й посьогодні не здогадується, яка місія на нього впала у ті роки! Жартую. Ні, коли серйозно, він сильно рятував мене своїми листами ще в учебці. Я цього ніколи йому не забуду — уяви собі, всі ці, курва, знущання, кошмар дійсності, дурна біганина, ненависть, приниження їдлом, смородом, інстинктами. І на цьому тлі ти отримуєш докладні й довгі листи про життя, яке все-таки десь існує. Приміром, як вони в Києві, на повитому виноградом балконі, попивають вино і читають уголос мої вірші. До того ж він завжди надсилав мені всілякі вирізки з поетичних часописів. Обов’язково з якимись найновішими публікаціями. Тобто він залучав до мого рятування ще й багатьох інших — Римарука, Геру, Наталку, Юрка Буряка. Вони всі були зі мною, навіть про те не здогадуючись — у моїх нагрудних кишенях, де я їх переховував. Абсолютною сенсацією став лист від самого Валерія Шевчука, так само переданий Миколою. Уявляєш — мій улюблений український письменник тих років! Це так, наче ти сидиш у в’язниці, а до тебе пише який-небудь Петер Гандке! І він пише, що йому так нічого, а навіть цілком може бути та моя львівська проза, отримана знову ж таки від Миколи. «Дещо Вам справді вдається, — писав він. — Але тільки дещо». Я був на сьомому небі. Миколине посередництво тривало увесь час, поки я служив. Улітку 84-го сталося чергове поштове потрясіння: мені написав Віктор Неборак власною персоною. На той час ми зналися лише з текстів, що їх нам обапільно підсовував усе той же Микола.

Передісторія Бу-Ба-Бу?

Правдива історія Бу-Ба-Бу, задокументована й переосмислена. Я пишу про цей епізод на самому початку «Аве, Крайслер!», але ти навряд чи знаєш цю річ.

Навряд чи знаю.

Так от — ми почали обмінюватися листами. З Вікторових випливало, що він викладає — увага! — українську мову на Донбасі. It was something! Також він повідомляв мене про те, що пише тексти пісень для певної львівської рок-групи. Я не міг йому не заздрити: це ж було мрією моїх мрій — писати для рок-групи. Хоч назву та група мала досить гівняну — «Жайвір». Вікторові листи — чи не єдиний спогад із того літа. Нічого іншого я фактично не пам’ятаю. Дуже дивно. Чому я не пам’ятаю того літа? Пам’ятаю пізню весну і як ми фотографувалися на тлі складів і сховищ. Або над ракетними шахтами. Ха, цілком забув згадати про те, що нашу лісову шарагу свого часу розташували на місці ракетників. Там базувалися радянські ракети середньої далечини — ті, котрі були наведені саме на Європу. Себто тактичного призначення. Але згодом їх перенесли кудись подалі, бо такі об’єкти не повинні довго засиджуватися на одному місці, щоб їх випадково не розсекретили. Ніде й ніколи більше я так не любив фотографуватися, як під час служби у війську. Це важко пояснити чимось іншим, крім зіткнення несвободи з молодістю. Я про це пишу в передмові до фотоальбому Бертієн ван Манен — ти, здається, читав.

Це досить поетично написано.

Так, бо це й була поезія. Маю на увазі наші блукання лісом, відшукування закинутих шахт, проникання всередину. Ми спускалися в їхні надра, знаходили там сліди ракетницького існування: якісь поламані пульти, електронні бебехи, безліч різнокольорового дроту, вельми придатного для дембельських еполетів, пам’ятаю теж, який захват викликали порожні пляшки з-під пива і дві пари напівзітлілих жіночих панчіх. Е, та тут у них були дєвочки, нічого ж собі ракетники!

Як узагалі стояли справи з еротикою?

Помірно. Вадя Кузін, щоправда, приводив кілька разів до себе на комутатор якихось практиканток з містечка. Так собі.

Ти на той час уже оклигав від бромової інтервенції?

Звісно. Але чому я не пам’ятаю того літа? Я ж усе літо і носа з лісу не висунув. З казарми у вартівню й назад. Це, напевно, тому, що не було подій. Аж поки не гахнуло, але то вже десь так швидше у вересні. Чи все-таки ще влітку? Пам’ятаю його в шинелі. Хоч це ні про що не свідчить — у нас багато хто і влітку шинелі не скидав, особливо вночі на посту.

Що трапилося?

Жах. Було саме пополудні, а з вечора я зі своїм відділенням повинен був заступати на варту в якийсь там 101-й раз. Навесні (чи вже влітку?) в нас відбулися карколомні зміни складу. Велика група бійців пішла на волю — обидва киргизи, Алишев, Егікян, Сізов, Іван Яворський на прізвисько Курвамама, ціле покоління затятих прєступніків. Замість них підігнали свіжак, новонабране салабонство. Чомусь так вийшло, що всі були з сусідніх країв, українці, та ще й центральні, якийсь такий подільсько-поліський континґент. Знаєш, у радянській армії солдати-українці були для начальників за щастя — слухняні, старанні, переважно неконфліктні, з нахилом до вислужування. Приблизно, як і білоруси.

А росіяни?

Тупуватіші. І значно лінивіші. Менше з тим. У зв’язку з тими змінами наш тато Кочержук зметикував переформувати піхотні відділення таким чином, щоб в одному з них — моєму — були виключно дєди, бо і я вже став дєдом з отакими-во вусищами. А в іншому — виключно салабони з молодим сержантом на чолі. Його прислали теж на початку літа і з тої самої Садгірської учебки, що й мене. От, розсудив собі хитрий психолог Кочержук, таким чином ми принаймні у вартівні уникнемо дєдовщини. Ізолюємо одних від інших — і гаплик. Ну от. Того дня наша варта, дєдівська, мала змінити їхню, салабонську. По обіді ми зі старечим кряхтінням повкладалися спати. Це було святе — година пообіднього бойового сну перед виходом на бойову варту. Освячена статутом година вільних сновидінь. Тож я саме відштовхнувся пальцями ніг від землі і запірнув у густезні зелені води якоїсь фантастично південної водойми, коли раптом десь угорі, на березі, гахнуло. Ми попрокидалися і не встаючи з ліжок, стали розважливо обмінюватися думками на тему, що б воно означало, цей одиничний автоматний постріл, хто це хуйнею мається? Хвилин через десять у казарму вбігає черговий прапорщик і командує нам падйом. А що таке, питаю з ліжка, бо ми вже й не дуже підривалися на всякі там накази — дєдам якось не випадало. Та, каже той кусок, така хуйня, блядь, що молодий на другому посту застрелився. Треба міняти варту, ти зі своїми заступаєш. Коли ми прийшли всю ту зашугану команду змінювати, їхній начкар ще трусився і нічого не міг сказати. На інших пацанів теж було шкода дивитися. Але найбільше на мертвого. Він усе ще лежав на території поста. Його ж не чіпали, поки там усякі експерти під’їдуть ітеде. За півгодини примчав Полкач — волосся дибом, скляне око так і вилазить з орбіти. Я виставив на пост бійця, то він ходив поруч з тим тілом ще дві години. Котрий це з них, питаю. Казьмук, відповідає мій вартовий. Казьмук — той, що від початку такий припижджений ходив. Той Казьмук мав якусь трохи завелику голову і невідомо, що в ній діялося. У кожному разі завжди від решти своїх відставав, у всьому відставав і стабільно ганяв депресняки. Був період, коли він з чимось там потрапив до шпиталю, потім його ще довго ніяк на варту не ставили, а все на кухню або днювальним. Це була його перша варта. Уперше з автоматом. При цьому він уже відстояв дві найтяжчі в житті зміни — дві перші нічні зміни, і третю, ранкову, відстояв. Якого хріна він пустив собі кулю під час четвертої? Минуло пару днів і хтось із салабонів зізнався, що Казьмук начебто не раз проганяв таку тєлєгу, що от він відразу ж на першій же варті і застрелиться. Хай йому тільки автомат дадуть. А вони всі з нього за це лахали. Бо вони взагалі з нього тільки й лахали. Він вистрелив знизу собі в обличчя, у свою завелику голову, отвір дула був десь на висоті підборіддя. Йому спалило півобличчя і з продірявленого черепа вихлюпнуло мозок. Пошматовану пілотку занесло на кущі за пару сот метрів. Він був майже альбіносом і лежачи міг нагадувати великого білого пса, але чомусь убитого. Така історія.

Це мусило мати якісь наслідки.

Думаю, це наш Полкач. Це він притягав до себе і до всіх нас усіляку біду. З нього на всі боки це так і перло. Є такі люди — вічно перекошені, злі. Той Литовець, котрий був його водієм і загинув на даху вартівні від нещасного випадку — це що, не було підтвердженням? Це все береться від ненависті. Є такі люди, котрі ненавидять життя, наш Полкач був одним із таких. Ясно, що після історії з Казьмуком за нас узялися по-дорослому. Наслали всяких комісій, котрі все намагалися витягнути з нас, дєдів, якісь там зізнання, що нібито це він через нас. З’явився такий собі майор Мухін — його теж звідкілясь прислали до нас надовше для укріплення дисципліни. Справді, курва, Мухін! Володар мух. Він надумав нові порядки розпочати саме з мене і доникався, щоб я зголив вуса. Це при тому, що я вже однією ногою був у дорозі до Ізяслава, на останні 45-денні збори. З дня на день я тільки й чекав, що виклику. Провести останні півтора місяця — уявляєш, останні-найостанніші! — разом з усією садгірською братією, з Болюком, Дулюком, Незнаюком, Аркашею, Цяпою і головне — Ростиком, пом’янути старі йобані часи, пекло учебки, поплювати в стелю, попиячити всмак перед тим, як розійтися на волю — от про що я увесь той час думав. А тим часом це чмо: Ну шо? Када збрєєм уси, сєржант? Хтось із моїх дєдів радив мені відповісти приблизно так, як він, майор Мухін, того й заслуговував: скоріше мої солдати будуть їбати вашу жінку, ніж я зголю ці вуса. По-військовому твердо і переконливо. Бо Мухін приїхав до нашого лісу не сам, а з дружиною, і вони отримали кімнату з телевізором в офіцерському гуртожитку.

Так ти й відповів?

Ні, що ти. Настільки ще моє джентльменське серце там не здичавіло! Але якщо серйозно, то я досі не перестаю дивуватись: яка все-таки, чорт забирай, птахорізка ця армія! Яка м’ясорубка! Ти йдеш туди 18-літнім телям, ти наївний, смішний, закоханий, самотній, ти просто Казьмук. Але якщо ти трохи сильніший, та ні — трохи грубіший за Казьмука, то через два роки ти повертаєшся настільки переформатованим, перешматованим, що мама дарагая! І на першому році ти тваринка — тремтяча, нажахана, безмовна. А на другому — тварюка, безжальна, тупа і похітлива. З товстою броньованою шкірою від усього на світі — про всяк випадок. Армія це переважно і є еволюція від тваринки до тварюки. Хоч загалом мені щастило, знаєш? Мені увесь той час тільки щастило.

Про щось іще хочеш розповісти?

Напевно, лише про наш дембельський поїзд. Як ми за шість секунд устигли запакуватися до козятинського вагону на станції Ізяслав і як усю дорогу до Тернополя ми пили й горланили, пили й горланили — десяток ветеранів війни, пошрамованих ворожими кулями й обвішаних бойовими хрестами та звіздами. І ніхто не смів стати нам на дорозі, бо ми були з гітарою.