7. HOTTENTOTTENPOTENTATENTANTENATENTATENTATER

Найбільше жалю буває вранці. Ти прокидаєшся — і розумієш, як усе жахливо. Я про це писав у котромусь із віршів, але ти все одно його не знаєш.

Це, напевно, тому, що ти увесь час озираєшся на сновидіння.

Як ти вгадав?

Мені також це знайоме.

А, ну так — я забув, що ми однолітки. Хоча вік тут, як на мене, ні при чому. Скільки себе пам’ятаю, стільки й цю ранкову меланхолію. Який дебіл вигадав, наче ранок — це світла і радісна пора?

Не знаю. Це все ваші вигадки. Поетів.

Уранці мені жахливо не хочеться повертатися до реальності. Тому певний час я з усіх сил намагаюся знову застрибнути в останній сон. Потім ще ця весна, знову ця весна, ця смерть. З весною думки про смерть активізуються.

Під авітаміноз?

І під співи чорних дроздів — як оце зараз. Вони ж співатимуть і далі — навіть після того, як це станеться. Дивися. Насправді всі ці так звані готелі чи то пак пансіони на тому боці Штутґартер Плятц — то самі лише — як це називається? — доми побачень. Кімнати винаймаються погодинно.

Звідки така упевненість?

Упевненості немає ні в чому. Але сам поглянь на всі ці вивіски, жалюзі, темно-червоні венозні серця. Увечері тут походжають голені бикуваті хлопці. Вони піклуються про те, щоб тутешніх дівчат ніхто не образив. А втім, хрін їх знає, про що вони насправді піклуються. Якось уночі ми поверталися з Ростиком, і він розпізнав серед них відразу двох франиківських бандюків. Обидвох не стало ще в 90-ті. Першому пустили кулю в живіт, а другий теж сконав якось так. Почесною смертю. І виявляється, своє потойбіччя обидва знайшли у Берліні. Готельний бізнес.

Тобі подобається тут жити?

Звісно. Це приємне місце. У квітні, коли я щойно сюди приїхав, під оцими деревами вічно лежала ще досить молода жінка. З такою копицею вогняного волосся, вся в якомусь шмотті. Усе її майно зберігалось у такому великому супермаркетівському візку, ціла гора всякого мотлоху.

Ти спілкувався з нею?

Моніка стала жартувати, що мені варто б з нею познайомитися. Може, потоваришуєте, казала вона. Я уявив собі, як час до часу запрошую її до свого помешкання — перепрати всі її незліченні шмотки. Початок роману.

Ненаписаного?

Ні. На щастя. Вона боязка і дика, вся аж тремтить від моїх дотиків. До неї поступово вертається пам’ять. Вона — вдова мільярдера, жертва інтриґ і медико-психотропних експериментів. Ми удвох розгадуємо її жахливу таємницю. Гепі-енд. Щойно Моніка з Анджеєм поїхали, як вона пропала. Так наче її ніколи й не було. Так наче її забрали — якась поліція чи санітари чи щось таке. Завжди під он тими деревами, уявляєш? Вона лежала там на своїх вошивих ковдрах — і вдень, і вночі.

Може, вона не могла ходити?

Може, вона могла літати. У тебе є квиток? Я все одно купую для себе.

У мене все гаразд. А тобі краще купити цілоденний. Він дійсний до третьої ранку.

Ого! Ми збираємося гуляти до ранку?

Це всього тільки пропозиція.

На цій платформі мені часто трапляються росіяни. Тобто люди, які говорять російською. Рускіє нємци. Теоретично це найгірше, що може бути, таке поєднання. Мало того, що рускіє, то ще й нємци. Жах! Особливо для травмованої центральноєвропейської душі. О, чув, що он та дівчина з банкою пива сказала своєму хлопцеві?

Не розчув.

І добре, що ні. Бо ти б затрепетав, принаймні внутрішньо. Зрештою, нічого дивного, що вони тут вічно тусують — унизу ж їхня крамниця, цілодобова. Супермаркет «Путін». Вони всі мають якусь причетність до нього. Щось вивозять, завозять. А кілька місяців тому зі мною трапився досить незрозумілий випадок.

Що саме?

Це було якось так перед полуднем. З вулиці хтось задзвонив у моє помешкання. Хоч я нікого не чекав. Але в цьому нічого надзвичайного не було — іноді так чинять усілякі поштові кур’єри. У них же немає ключа від брами, а пошту доставити вони все одно повинні.

Ясно, не мусиш це розжовувати так докладно. Однаково це була не пошта.

Ні, не пошта. Я зняв домофонну слухавку і запитав хто там.

Ну і?

Жіночий голос. Але таке враження, що вона не сама, з нею ще кілька людей — таке ледь уловне шамотання навколо.

Що вона відповіла?

Вона говорила німецькою з дуже сильним російським акцентом. Розумієш, я безпомилково вгадую акценти. Росіяни замість haben неминуче скажуть «хабєн», а замість Polizeioffizier — «паліцайафіцер». Я так само вмію відрізнити німецьку мову поляків від німецької італійців. Чи турків. У мене фонетично-орфоепічне вухо. Я Орфей.

Ти взагалі геній. Але що сказала та жінка?

Ну щось типу того, що спитала, чи не розмовляю я часом російською, бо вони мовляв шукають когось, хто міг би їм щось там перекласти. З російської на німецьку. Дивно, ні? Уявити собі групу людей, які ходять від будинку до будинку і читають прізвища помешканців коло дзвінків унизу. І якщо знаходять що-небудь таке слов’янське, то намагаються викликати на контакт.

І як ти повівся?

Я цілком по-німецьки ревнув nein kann ich nicht і повісив слухавку. Напевно, то були якісь грабіжники. Вони шукають своїх і ставлять їх на облік. От якби я був якимось жирним нелеґалом, то вони посадили б мене на голку. Як ми їдемо?

Почнемо з Фрідріхштрассе. Я хотів тебе трохи почастувати. Ми напружено працювали цілих шість днів і заслужили на пару добрих затяжок.

І це добро, його що — там просто так і роздають, на Фрідріхштрассе?

Не просто так, але це тебе не повинно цікавити. Я частую. Ти щось говорив про свою ніжну центральноєвропейську душу?

Я не брав участі в цьому поділі світу.

Але, знаєш, світ мусить бути якось поділений. Ну хоч би й тому, що ми любимо його різним. У цьому, можливо, й полягає призначення кордонів — вони оберігають відмінності і стримують остаточне нівелювання. Їх вартові навіть не здогадуються, яке багатство насправді вони стережуть. І цілковита втрата кордонів чи загалом ліній поділу — це передусім втрата ідентичностей.

Тільки от за наявного нині поділу моя ідентичність може бути розшматована, відрізана від себе самої. Розумієш, значну частину мене залишено там, по той бік цієї щойно пофарбованої завіси, об яку я тільки й можу, що люто шкребти нігтями, котрі — поза моєю волею — часом перетворюються на пазурі. Здається, нам підходить будь-який потяг, вони тут усі до Фрідріхштрассе.

До Фрідріхштрассе і далі на схід. Сідаємо.

Мене відтято від Праги, Будапешту, Кракова, невдовзі мене відітнуть від Дунаю, Балканів і Трансильванії. І такий поділ мене ніяк не влаштовує, бо за такого поділу я наче залишаюся виштовхнутим з власного дому. Точніше, мені заборонено без дозволу заходити до деяких його кімнат. Пригадую, як у цьому Media Markt-і велика група поляків гамірно вантажила на візки музичні центри, десятки, сотні музичних центрів. Чому? Навіщо? Зовні вони нагадували переодягнутих у турецьку джинсу шляхтичів з «Оґнєм і мєчем».

Ти вважаєш себе європейцем?

Я вважаю себе мешканцем Центрально-Східної Європи, тобто справді європейцем, але інакшим, з досвідом, суттєво відмінним від того, що прийнято вважати європейським досвідом. Мій досвід є досвідом європейця окупованого, я маю на увазі не тільки ті танки у Празі 68-го, хоч і їх теж.

Але що це таке, ця твоя Центрально-Східна Європа? Я розумію, все це мало певний сенс років тому двадцять і більше — Мілош, Кундера, Гавел, Конрад. Навіщо це сьогодні тобі?

Ти маєш рацію. Це одна з моїх примар. Останньо я тільки те й роблю, що відбиваюся від настирливого запитання а що це таке. Ще трохи — і я при слові «Центрально-Східна Європа» почну хапатися за пістолет. Знаєш, тут в оцих околицях Савіньїплятц для мене починався Берлін. «Терцо Мондо», повії в ботфортах. Описано в «Перверзії», якої ти не знаєш. Я люблю цю станцію. Але знаєш, про що я часом думаю?

Цікаво.

Тобі все ще цікаво? Що все це примара. Не тільки Центрально-Східна Європа примара, але й ця станція, Савіньїплятц, Берлін, усе навколо нас. От ми зараз рушимо далі. Там праворуч, на стіні одного з будинків я завжди бачу таке ґрафіті — RCB — тобто Рейґан, Клінтон, Буш. Там намальовані ці троє хлопців, такі мультиплікаційні, з якимись, курва, пістолетами в руках. На Рейґані ще ковбойський капелюх. Так от, якщо їх одного дня там не виявиться, то це буде доказ. Доказ того, що все це — примара, а режисер нікчема і він таки проколовся і просто забув умонтувати їх цього разу у мій щоденний відеокліп.

Цього разу не забув.

А що, були?

Ми щойно повз них проїхали.

Значить цей світ — не примара. Поки що. А ще мене сильно непокоять ці вікна помешкань над самою колією, ліворуч. Як воно, цікаво — жити й дивитися з вікна свого дому всередину вагонів? І ці вагони їдуть повз тебе без упину, вдень і вночі? Непогана була б вічність, га?

З вічністю ти ще встигнеш. Повернімося до твоєї Центрально-Східної Європи.

Іноді я кажу, що це насправді Нью-Йорк. Іноді, що це такий стовп в околицях карпатського Рахова, географічна фікція, відкрита ще цісарсько-королівськими геометрами, одного з яких звали, здається, Йозеф К. Так. Прибуваємо. Берлін Цоо.

Якісь особливі спогади?

Завжди особливі. Тут найсильніше пахне Берліном. Тобто найдешевшим пивом і бомжами.

Чому, говорячи про Берлін, ти завжди згадуєш про жебраків і бездомних?

Та не завжди ж! Але це одна з найстійкіших імпресій. Їх не можна не бачити. У цьому сенсі Берлін дуже середньовічне місто, переповнене блаженними і каліками. Ну от — прошу. Оцей зараз буде пропонувати свою газетку. Я не збираюсь її купувати, мене зовсім не цікавлять новини з життя бездомних.

У вас їх менше?

А дідько їх знає! У нас їх теж достатньо. Але в нас вони принаймні не видають власних газет. І не намагаються їх тобі втюхати. Тут вони значно настирливіші, бо пересічно все виглядає значно багатше, як у нас, тож вони наче виставляють за це свій рахунок. Вони тут з претензіями, а в нас ні.

Тобі подобається їздити німецькими потягами?

Непогано. Швидкість і тиша, стерильність. Гарні запахи. Чого ти запитуєш?

Просто ми їхали повз якийсь інтерсіті. Щоб не мовчати.

Ясно. Знаєш, мене попервах дуже притягував цей зоопарківський канал. Мені здавалося, в ньому повинні водитись аліґатори — так принаймні він виглядає влітку. Ніби рукав Місісіпі. Це, як я розумію, частина Ляндверканалу?

Саме так. Ти плавав ним?

Одного разу. Від Янновітцбрюкке до Шльосбрюкке — звичайний туристичний варіант. На верхній палубі сиділо зі сто американців, які щойно зійшли з літака, і всі вони вмить позасинали. Але навіть уві сні вони раз у раз організовано нахиляли голови, коли ми проходили під мостами. Слухай, ну чому на Тірґартені завжди досідають якісь божевільні?

Такі, як цей?

Цього я бачу вперше, але тут завжди хтось такий досідає.

Цей досить відомий. Зараз він оголосить наступну станцію і накаже всім не висовуватися. Він уявляє себе кимось на кшталт машиніста і водночас кондуктора. Бачиш, у нього на шиї свисток.

Якось на Гакешер Маркт до вагону зайшов божевільний, який голосно сварився сам із собою незрозумілою мені мовою.

Цілком незрозумілою?

Найчастіше я за звучанням стараюся визначити, яка це мова. І якщо я вже зовсім не в змозі її розпізнати, то вважаю, що це албанська. Але того разу то не була навіть албанська.

І що далі?

Він кидав собі самому якісь нищівні звинувачення. Так само нищівно відповідав на них. І дедалі більше розпалювався. Його крики заважали мені зосередитися на думках про соціальну справедливість.

Ти й про таке часом думаєш?

Чому б і ні? Потім на Фрідріхштрассе зайшли хлопець і дівчина, вони сіли навпроти мене. Обоє були височезні, як тички, юні і страшенно худі. Вони слухали музику з одного плеєра і мовчали. При цьому вони аж втислися одне в одного, кожне зі своєю половиною музики, зі своїм навушником. Вони були такі тонкі й такі невагомі, що я відкинув будь-які сумніви: це кохання. Інакше не буває. Вони проживуть разом щасливе довге життя і помруть одного й того ж дня. Станція Бельвю. Звідки ці французькі назви?

Історичний спадок. Гуґенотська еміґрація.

Десь тут, у цих змієвидних домах з помаранчевої цегли, мешкає Міхаель Анґеле. З його книжки випливає, що Кафка саме в Берліні мав останній у житті секс.

У сухотників і справді загострюється лібідо — чим далі, тим більше. Вони увесь час дуже сексуально збуджені.

Натомість Беата Пінкернайль розповідала мені, що Ґете свій перший секс мав у Римі. Йому на той час уже перевалило за сорок.

За сорок — і перший секс?

Розумієш, усе, що він до сорока зазнав з жінками, закінчувалось його невдачами. У зв’язку з цим він вирішив, що це від геніальності. У нього просто не вставав, розумієш?

І звідси, скажімо, той цілий вертеризм?

Напевно. Але на 41-му році свого життя він подався до Риму — і несподівано для себе самого цілком незле віддер якусь нині безіменну повію з велетенськими, мов кавуни, цицьками і теплою гостинною піхвою. Не виключаю, що з рота в неї сильно пахло часником. Так Вертер помер удруге.

Ну звісно — ці пишні римські куртизанки зі спітнілими підпахвами…

Отож-то! І з того моменту це зовсім інший Ґете, якийсь такий Ґете-2. Чи то пак Казанова-1. Це чувак, який до самої смерті — себто ще цілих 43 роки — не пропускав жодної принагідної спідниці, ти уявляєш?

Ковтни ще разок і заспокійся. Чого це тебе так хвилює?

Тому що це феноменально — така сила людського духу! Насправді ж завжди ідеться тільки про дух, правда ж? О, ресторан «Паріс — Москау» справа внизу. Ніколи там не бував. Там цікаво?

Кажуть, наче згідно з усіма географічними замірюваннями, саме тут середина шляху між Парижем і Москвою. З точністю до останнього міліметра.

Тобто насправді це тут Центральна Європа? Та ніколи в житті!

Іншими словами, твоя Центральна Європа не тут, бо вона це передусім — комунізована Європа?

Краще сказати — це та Європа, яку намагалися зробити Росією. Те, що її намагалися комунізувати, не так суттєво. Для такого організму, як Росія, це загалом не має значення — комуністична вона, монархічна чи, наприклад, поліційно-олігархічна. Сутнісним для неї є інше — прагнення бути імперією. Бути великою, більшою, ще більшою, найбільшою.

А тобі не здається, що ти її демонізуєш? Може, це твоя, а не її, Росії, проблема?

Напевно, так воно і є. Слухай, ну яким чином я міг здогадуватися, що ота шмара з ідеально обтягнутими задніми півкулями виявиться росіянкою?

Ти почув, як вона говорить з подругою.

Нічого подібного! Це вже потім я почув, як вона говорить, а спершу був лише сигнал — «росіянка». Мабуть, це якийсь особливий вираз обличчя. Вічно невдоволена, знаєш, така дещо надута міна. До речі, як тобі її зад?

Теж дещо надутий. Твоя візія, погодься, спроектована майже цілком у минуле. Хай не в таке далеке, хай не в якесь там «австро-угорське», але все ж у минуле. Що з теперішнім, що з майбутнім?

Минуле є настільки активною часткою нашого тепер, що мені аж незручно тебе в чомусь настільки зрозумілому переконувати. Коли вони врешті перестануть розбудовувати цей клятий Гауптбангоф?

Переконуй, не відволікайся.

Слухай. Мене — такого, яким я є — просто не було б, якби мій прадід одного дня не прибився до Галичини з румунської Буковини, чи з Рахова коло Центру Європи, я навіть не знаю звідки. Якби інший мій прадід не примандрував туди ж з богемських Судетів, якби його дочка у двадцяті роки не викладала німецьку мову в мазурських селах у Польщі, якби її чоловік не загинув під кінець війни під обстрілом з радянського літака, якби його син по війні не був примусово репатрійований з дозволу союзників Сталіна десь аж із Австрії, якби під час дійсної служби в червоній армії він не почав писати вірші і чомусь по-російськи, якби його дружина не була молодшою за нього саме на десять років…

Навіть це важливо?

Усе це — настільки нерозривне, це такий взаємно зумовлений ланцюг, що досить порушити його лише в одному місці — і все, і я не виник би з усієї цієї складної й делікатної, а часом і брутальної суміші, з усієї цієї хімії. Але справа не тільки в мені. Справа ще й у тому, що без мене так само не існувало б ані цього ес-бану, ані берлінських станцій, ані самого Берліну, ані всього цього світу і — хто його знає? — можливо, навіть і тебе.

Це все утопія. І ця твоя Центрально-Східна Європа — це твоя приватна утопія.

Напевно, так. Проте до утопій не варто ставитися занадто зверхньо. Кожен з нас усе-таки якось до них причетний. Писання як таке є одним із найутопійніших проектів. Іноді це має далекосяжні наслідки. Ну, так я й гадав — контролери. Іноді вони настільки відверто шифруються, що їх відразу ж розпізнаєш. У тебе все гаразд із квитком?

Не хвилюйся. І насолоджуйся панорамою праворуч — з Райхстаґом і Бундестаґом.

Тільки от навіщо там на Райхстазі аж чотири державні прапори? Невже одного замало?

Так симетричніше. Чотири сторони світу.

Слухай, а не може бути так, що це насправді інерція історії?

Що саме? Прапори?

Контролери на транспорті. Ми ж усе-таки наближаємося до Фрідріхштрассе, так?

Так. І на ній виходимо.

А Фрідріхштрассе — це ж усе-таки кордон. Може, це не контролери, а прикордонники?

Та ні, не думаю.

А я майже упевнений, що це так. Ця перевірка квитків є насправді прихованою формою прикордонного контролю.

Я зауважив у тобі цю нав’язливу схильність думати й говорити лише про кордони. Ти вже бачиш їх навіть там, де їх і близько немає.

Це для тебе їх немає, а для мене вони є. У моєму паспорті живого місця не знайдеш — стільки разів його було вдарено штемпелем. А перед тим ще й наскрізь просвітлено. Це так, наче хтось не впускає мене до мене ж додому. Хтось такий, хто має вельми приблизне уявлення про те, що зі мною насправді відбувається і хто я такий.

І хто ти такий?

Ну от — лише в нашому вагоні четверо зайців. Як добре, що я не забув прокомпостувати цю штуку! У Відні мені б це так не зійшло — там вони для початку забирають у тебе паспорт. Ніби для того, аби лише переконатися, що ти справді гість столиці, іноземець. А насправді, щоб ти вже нікуди не зміг дати драла. Бо хто ти такий без паспорта? Хто я такий, питаєш?

Саме так. Ми виходимо.

Я — той, хто прагне вільно пересуватись у пошуках свободи.

А може, тобі краще просто еміґрувати? Перейти кордон раз і назавжди? Розірвати той, як ти це називаєш, взаємно зумовлений ланцюг? І все-таки виграти для себе цю свободу, це вільне пересування?

Пересування і справді того варте. Особливо коли йдеться про насичування життя бодай кількома життями, тобто пере-життями, тобто коли йдеться про сповільнення і видовження часу. Але мені подобається не тільки від’їжджати, мені так само подобається повертатися. Ого, яка мулаточка!

Що воно у твоєму випадку означає — повертатися?

Дивно — зараз я собі суперечу — однак мені подобається все таким, яким воно є. Подобається цей підкреслено зосереджений контроль паспортів, їхнє просвітлювання і пильне роздивляння. Подобається незмінне запитання митників про ікони й наркотики. Подобається вдавати, ніби я їх таємно провожу. Подобається бути партизаном. Або коли мій телефон слухають спеціальні служби. Не подобається, коли найближчі друзі гинуть у так званих автокатастрофах, але подобається, що їх, цих друзів, було настільки високо поціновано. Зрештою, погодься: справжня свобода не тоді, коли вона є, а тоді, коли її дуже хочеш.

А я гадаю — тоді, коли її так багато, що ти її просто не зауважуєш.

Теж цікава думка! Нам униз? Тепер уже тільки ти ведеш — я ж не знаю, де в біса крутиться твій ділер.

Так, униз — і потім по Фрідріхштрассе ліворуч.

До Оранієнбурґерштрассе? Може, ми ще й до Тахелеса зайдемо?

Це приблизно там. Я покажу тобі місце, де ти на мене почекаєш.

* * *

Що, мавпа не показалася?

Це якась незрозуміла мені ідіома.

У часи моєї львівської студентської юності це означало «нічого не вийшло?».

Ах, ну так. Тоді так і є. Мавпа не показалася. Іноді він зникає, цей темний асирієць. Але існує ще один варіант. Інший ділер. Щоправда, для цього треба поїхати аж на Осткройц.

Паломництво на Схід?

Саме так. Усе логічно. Манівцями Степового Вовка.

Ти знаєш, яка фраза у Гессе подобається мені найбільше? «З лісу він більше не виходив».

Назавжди розчинитись у чомусь великому? У лісі?

У пралісі. Праліс — це теж океан. Колись я знав одного білоруського поета, його звали Анатоль Сис, він носив бандюцьку стрижку і золотий ланцюг на грудях. Його фани, студенти з Мінська, їздили за ним на всі його виступи. Так, ніби він якась футбольна команда. У нього був такий рядок — «Лес гэта больша, чэм лес».

Добре сказано. Я пропоную йти вперед до Гакешер Маркт.

Так ми і зробимо, старенький.

Тим часом я й далі буду розпитувати тебе про Європу.

А що це таке?

От і перше запитання — що це таке?

Це такий відросток від Азії, щось на кшталт півострова, який вважає себе континентом. При цьому його все важче обмежити: якщо з його західним берегом фактично все зрозуміло, то відносно східного існує страшенно багато всіляких ідіотських концепцій. А запитання де закінчується Європа? автоматично не стає запитанням де починається Азія?.

І де вона по-твоєму, ця східна межа?

На правому березі Райну. Бо так казав Конрад Аденауер. За огорожею Меттерніхового саду. Бо так казав князь Меттерніх. Або — східніше уявного берлінського муру. Хоч і не такий він уявний, як нам це може здаватися.

Тобто зараз ми в Азії?

Так. Ми йдемо цією Оранієнбурґерштрассе, ніби пустелею Гобі. Відчуваєш це скрипіння піску на зубах?

Існують ще інші варіанти зі східною межею?

Ще б пак! Скільки завгодно. Скажімо, це західний кордон колишнього есесесер. Або — межиріччя Дунаю й Дону. Пардон, Дніпра і Дністра. У будь-якому разі це якесь межиріччя, Месопотамія. Якщо ж брати до уваги Уральський хребет, то важко судити, чи вона проходить перед, а чи вже за ним. Бо тоді можливо, що ця межа є узбережжям Тихого океану. Європа від Сан-Франциско до Владивостоку, можеш собі уявити?

Не можу. Але ми покуримо — і мені вдасться.

Будемо сподіватися. На мій погляд, Європа всюди там, де місцеві мешканці вважають, що вони в Європі. Кращої дефініції тобі не знайти. Навіть після того, як ми покуримо.

Це якась дуже проста дефініція.

Тому вона правильна. У Китаї ніхто не вважає себе Європою, в Саудівській Аравії чи Венесуелі, напевно, теж. Але в Арґентині трохи так. Або в Іст Вілидж на Мангеттені. Міхаель — той, котрий живе із Сузанною — каже, що в Арґентині всі ненавидять танґо, і таксисти кривлячись вмикають його у своїх тачках винятково для дебілуватих іноземців. А самі слухають Баха, кантати й сюїти. Слухай, давно хочу кого-небудь запитати. Чому ця синаґоґа зоветься Новою? Існувала якась попередня — стара?

Ця Нова насправді не нова, їй десь так зі 150 років. Але її щойно недавно відновили після погрому у 38-му. Чому ти запитуєш?

У своєму новому романі я спробую написати сцену, як двоє приятелів ідуть Берліном по Оранієнбурґерштрассе. Вони мусять про щось говорити. Іти попри Нову синаґоґу і не заговорити про неї, певно, неможливо. Тобто можливо, але читачі матимуть претензії. Як можна було повз неї йти і про неї не заговорити?

Ти вже маєш назву для цього нового роману?

Таємниця. Змінюй тему.

З чим би ти міг порівняти Європу?

Наприклад, зі спільним домом. Хтось уже називав її так, правда ж?

Горбі.

Отож-то. Цей дім має досить вигадливу архітектуру, це справжня суміш епох і стилів, що її спроектувати як цілість міг лише який-небудь маньякальний Супер-Ґауді: безліч рівнів, ярусів і закамарків, а також фліґелів, мансард, виступів, балконів, терас і ґалерей. З півдня він повитий диким виноградом і лавром, але іноді все це замітає червоним африканським піском. З півночі натомість він майже вічно засипаний лапландським снігом. На дахах і ринвах — мільйони бурульок. Північні приміщення в ньому опалюються теплом ґейзерів.

А як щодо заходу і сходу?

Його західна половина переважно щільно обжита й доглянута, коридори, зали й покої аж блищать після чергового євроремонту. Але в той же час у ній настільки стерильно, що страшенно хочеться влаштувати пияцький дебош. Східна ж половина являє собою радше руїну з повибиваними вікнами й позриваними з петель дверима. По ній гуляють протяги і смерчі, носиться перекотиполе. У ній погано з опаленням і водопостачанням, а на кухнях гидко пахне вареною капустою та самогоном. Обидві половини по-своєму прекрасні.

Прекрасні? Отже, Європу можна любити? За що?

Питаєш, як Муму в Герасима! Та хоч би й за те, що вона досі розмовляє настільки багатьма мовами. Тобто вона була й залишається розсадником фонетичних, синтаксичних, ідіоматичних, акустичних, а значить і поетичних можливостей цього світу. Це більше ніж бібліотека, це Ресурс, це людські історії, розказані тисячею діалектів. Хоч самих історій є всього тільки чотири. Так казав почесний європеєць Борхес. І зовсім не обов’язково розуміти їхній зміст — значно важливіше відчувати цей шум, це гудіння й нашіптування, немовкнуче звукове тло. Слухай, давай повернемось назад! Тут недалеко. Я вдарив би по якійсь каві в кафе «Оранж».

Будь-яка твоя примха.

Це не примха. Відколи в жовтні 2003-го я привів сюди ОК, я вже не можу просто так пройти повз це місце. Потім я півдня помирав.

Помирав?

Мене тої осені просто накрило. Я жив від одного серцевого нападу до іншого. Ми з ОК гуляли Берліном, майже не розплітаючи рук. У цьому було щось цілком пронизливе.

Хто це така — ОК?

Для тебе це не повинно мати значення. Скажімо так: у її товаристві я задовільняв свої частково батьківські, а частково братівські інстинкти. Це був трохи фільм, а трохи сон.

І тому серце не витримало?

У тому-то й справа, що витримало. Але якими зусиллями! У цьому кафе ми просиділи з годинку, дослівно не змовкаючи. Ми з нею взагалі не змовкали — хіба що на дві-три години вночі. Так от — я вгатив собі велику каву, під яку викурив першу того дня сигарету. Хвилин через десять усе й почалося.

Що саме?

Страх. Серцебиття. Хоч я все ще розважав ОК жартами. Тоді я рвонув від столика до туалету з надією хоч трохи полежати в ньому на кахляній підлозі, щоб усе вгомонилося.

Синдром Артура Пепи?

Щось подібне. Полежати навзнак — і попустить, так я собі думав. Але там не було як лягти, бо увесь час хтось заходив і виходив. А в єдиній придатній для лежання кабіні засів якийсь пердун-чемпіон. Мені уявилося, що коли я ляжу перед умивальником, то перший-ліпший предур відразу ж викличе швидку або поліцію. Почнуть шукати шприци, допитувати. Цього я б уже справді не витримав. Тому я лише дивився на себе у дзеркало і намагався долонею заспокоїти те гупання всередині. Себто я поклав руку на серце — так це називається.

Жодних ліків при собі?

Атенобене. Того дня я ковтнув його востаннє. Це не найкращий засіб. Він починає діяти щойно через годину. Якщо ти при цьому лежиш навзнак і дістаєш від світу самі тільки позитивні сигнали — метелики, пташки. Співи чорних дроздів. У цьому разі він діє позитивно. Я запив його водою з крану і повернувся до ОК.

І тоді став помирати?

Це такий емоційний зсув. Коли світ робиться жахливо тривожним. Мені здалося, що треба якомога швидше зриватися геть. Увесь простір кафе наскрізь пронизано жовтневим світлом і в ньому — уявляєш? — ці смуги тютюнового диму. Це просто нестерпно: сонячні промені, смуги диму, запах кави, шелестіння газет. Це ніби сурми останнього дня.

Не бачу нічого схожого.

Ще б пак! Тобі цього не зрозуміти. Потім ми дійшли до Гакешер Маркт. Я вдавав, ніби думаю про своє. Насправді я майже не міг підтримувати розмову. Я все ще сподівався приховати, що мене аж розсаджує зсередини.

Що замовляємо?

Я, звичайно, велику каву. Як вона тут у них називається? Grosse Tasse Kaffee. Я її відтоді завжди тут замовляю. Так от, від Гакешер Маркт ми рушили ес-баном на захід, бо я хотів показати ОК Шарлоттенбурґ. Савіньїплятц, а потім Штутті, всяке таке. Але вже перед Лертер Бангоф я шепнув їй на вухо мені зле, ми вийдемо на наступній. Найгірше — це пасажири з їхніми витягнутими безжальними фізіями. Вони всі як один дивилися на мене не моргаючи і всіма своїми затисненими вустами так і повторювали а цей зараз упаде і здохне.

Психоз.

Бачиш, як ти чудово на цьому розумієшся! На Лертер Бангоф ми знову сиділи на лавці. Спершу ми сиділи на Гакешер Маркт, і ОК казала думай про щось гарне, благаю тебе, спокійно думай про щось гарне. Це доводило мене до сказу, особливо це її благаю тебе.

Вона злякалася — нічого дивного.

Повз нас проїхало кілька наступних потягів. Ми сиділи на лавці і намагалися не подавати вигляду, але всі пасажири однаково дивилися з вікон лише на нас.

Може, вони милувалися вами?

Ха! Страшенно дотепно! Ні, вони дивилися з холодним співчуттям і трохи з претензією — мовляв, чого вона досі не викликає лікарів. Цей чувак от-от віддасть кінці, а вона тільки гладить йому руку і все, польська ідіотка.

Психоз посилюється.

Схоже на те. Але з потягами було краще, ніж без них.

Тобто?

Коли ми лишалися на тій лавці самі, посеред вічної будови на Лертер Бангоф. У цілковитій порожнечі. Так тривало щоразу 3–4 хвилини, потім підходив новий потяг. Я корчив криву посмішку, щоб ті фізіономії у вікнах не витріщалися на мене так прощально. Мовляв, я в поряді, кайн проблем. Потім ми завмерли, прислухаючись до сирен швидкої допомоги. Я сказав цього разу не по мене. Вона сказала перестань. Насправді їй було страшніше, ніж мені.

Це зрозуміло.

Сама в чужому місті. Проводир от-от скопититься під лавку. І тут — сирени. Десь на Інваліденштрассе. Ну так — Інваліденштрассе, цілком вдала назва. Вони нас і зігнали з місця, ті сирени. Ми знову полізли до ес-бану — тільки б їх не чути. І якось доповзли до Цоо, на той час кінцевої.

Аж там попустило?

Та де там! ОК знову всадовила мене на лавку і принесла мені з кіоску мінералки з шоколадом. Тобто мінералку окремо і шоколад окремо — ти зрозумів. Поки вона ходила, я крутив головою — намагався відвертати погляд від бомжів. Але вони увесь час перехоплювали його. Це й не були ніякі бомжі.

А хто?

Переодягнуті аґенти феесбе. Мені здалося, вони перемовлялися російською. А в Берліні бомжі російською не говорять. Отже, то були аґенти, а не бомжі. Тобі цікаво те, що я розповідаю?

Загалом так. Я ж мушу знати, як це з тобою відбувається. На випадок, якщо зараз почнеться те саме.

Ніколи не вгадаєш. Нічого не почнеться.

* * *

Ти казав про якісь чотири історії. Що це таке?

Згідно з Борхесом, історій загалом існує чотири. Усе інше — лише варіанти цих чотирьох історій.

І які чотири історії розповідає Європа?

Загинай пальці. Перша — про вигнання або втечу, про вимушене переселення з однієї Європи до іншої. Про те, як цілі міста вивозили потягами на захід, а інші — на схід, про депортації та евакуації. Що переважно одне й те саме, тільки з різних причин по-різному називається.

Друга?

Друга — про шукання коренів, слідів, руїн і залишків, про нелеґальне повернення вигнаних. Про те, як вони розпізнають своїх за таємними знаками і виживають. Натомість третя є віддзеркаленням другої.

Чому?

Бо третя — про відрубування себе від коренів і стирання слідів, про ілюзію звільнення, про його неможливість. Про сни, котрі все одно сняться. А четверта — про європейську подорож до Америки, про розширену Європу свідомості, тобто пам’яті і надії.

Тобі сподобалося в Америці?

Швидше так, аніж ні. Зараз про неї прийнято говорити погано — про всяк випадок.

Але чому ти кажеш, ніби Америка — це розширена свідомість Європи?

Пам’ятаєш, я писав про срібний перстень з ініціалами М. А.?

Ну так. Він належав твоєму дідові.

Точно! Ти — читач, наділений феноменальною пам’яттю, мушу визнати. Я отримав його від бабці на свій чотирнадцятий день народження. Уявляєш, мій батько ніколи не носив його — він повинен був перейти до наступного спадкоємця, через одне покоління. Його було знято з дідового пальця в мить, коли той був уже мертвий. Я припускаю, що відразу ж, негайно — поки його ще можна було стягнути з пальця. Отже, це не був такий собі простий перстень.

Але до чого тут Америка?

Так от. Я носив цей перстень цілих 26 років. Одного разу трапився кошмар: я загубив його. Ми були студентами і вйобували на полі. Такі довжелезні ряди картоплі, що тягнуться від нас і за горизонт. І ми випорпуємо ті бульби услід за трактором і наповнюємо ними кошики.

Це щось інше, ніж я хотів почути.

Не квапся. Так от: я раптом зауважую, що перстень пропав. Він просто зсунувся мені з пальця — і все. Уявляєш собі ці гектари чорного поля? Це все одно, що пливти океаном і жбурнути його, той перстень, з верхньої палуби в морську безодню. Тобто все пропало!

Розумію.

Нічого ти не розумієш! Тобто ти не можеш уявити собі мого розпачу. Це було так, наче стояти на даху хмарочоса і випустити з рук дитину.

Розумію.

І раптом я чую, як Юрик Курмишев — той, що йшов моїм рядом десь за півсотні кроків після мене — кричить пиво, Юрик, з тебе велике пиво. Я розвертаюсь і біжу до нього, я ще навіть не вірю у таке щастя. А він — дивлячись на мене: два пива, ні, три, ні, ящик пива, ні, ящик пива і пляшка горілки! Яким дивом він відчув цей малесенький шматочок срібла у тому переораному грудді?

Тобто він стрімголов пірнув з верхньої палуби у води океану і..

…і поки дитина летіла вниз, її на висоті 50-го поверху підхопив Бетмен-чудотворець. Це було чудо.

Ага, і в цьому ти вбачаєш зв’язок з Америкою?

Зовсім ні. Просто минуло ще 20 років, і я знову загубив той перстень. І цього разу назавжди. Я думаю, це через те, що я саме встиг написати про нього і навіть видати цю історію у книжці. І його відразу ж не стало. Його поглинула Америка, штат Пенсильванія.

Як це трапилося?

Та якби ж я знав! Просто я глипнув собі на середній палець — а персня немає. Потім я ще цілих 9 місяців сподівався його знайти. Але навіть коли останнього дня ми з Майклом Найданом розгвинтили всі наші позичені меблі, його ніде не виявилося. Тому я й кажу, що Америка — це така собі розширена свідомість Європи. Вона розчиняє в собі європейську пам’ять і нейтралізує її. При цьому не гребуючи конфіскацією речових доказів. Ніде на світі я не бачив на дорогах стільки забитих автами і розмазаних по асфальту тварин. Найчастіше косуль. Потім вони мені снилися.

Тобто американські сни — це дикі звірі, що намагаються перетнути гайвей?

Вони мусять. Це поклик до парування. Самці й самиці чомусь переважно опиняються по різні від гайвею боки.

А які сни бачить Європа?

Пам’ятаєш Рому Воронич?

Як її забути?!

Уві сні вона бачила свої груди значно більшими, ніж вони були насправді. Так і з Європою. У своїх снах вона бачить себе значно більшою, ніж є насправді. Вона бачить себе дійсно розширеною, кольоровою, мусульманською, індійською, китайською, африканською, передцивілізаційною. Тобто хаотичною, іншою, Не-Європою, Америкою, Росією.

І Росією теж?

Це стає її справжнім кошмаром — утікати від себе самої, порушувати власні кордони і панічно споруджувати нові, але не там і не ті — як воно завжди трапляється у снах. Слухай, чи не взяти ще плящину бренді на далеку подорож до Осткройца? Тут на Гакешер Маркт мусить продаватись якийсь алкоголь.

Це не проблема.

Ага, я теж так думаю. Так от. У своїх найстрашніших снах Європа досі бачить чужі армії на вулицях загарбаних міст. Вона стає жінкою і все ще прагне кудись утекти від п’яних ґвалтівників-солдатів.

Утекти від солдатів?

Так, від їхнього чоловічого нестерпно різкого духу. Ти можеш собі уявити запах старих солдатів?

Особливо якщо йдеться про пахвину.

І про 30-літню війну. Про стару солдатську пахвину часів 30-літньої війни.

Кошмар!

Звичайно. А ти ще питаєш, які вона бачить сни.

* * *

Скажи-но: ці ґеївські прапори, от вони вивішені зі стількох вікон — це часом не капітуляція?

Я сказав би — цілком навпаки.

Тобто це переможна маніфестація вільних людей у вільній країні?

Щось таке. Ти майже вгадав.

Петер Зілагі зараз живе у Римі. Зовсім поруч із Кампо дель Фйоре. Це та сама площа, де спалили Джордано Бруно. Там і пам’ятник йому — в каптурі, опущеному на очі. Але там спалили не тільки його. Там узагалі спалювали. Проте дивовижа не в тому, що взагалі спалювали, а в тому, що на дев’ять десятих то були ґеї — ті, кого спалювали. Тобто уявляєш собі, як багато ґеїв було в середньовіччі! Як вони ризикували, перетинаючись у цьому житті, розпізнаючи своїх. І потім ця конспірація не на життя, а на смерть, ці таємні побачення в якихось найтемніших смердючих клоаках! Мало хто з них помирав своєю смертю, всіх пожирав вогонь.

То Джордано Бруно також?

До певної міри. Тобто в будь-якому разі він був представником вельми небезпечної меншини. Як і інший Бруно, Шульц.

У концтаборах їхнім кольором був рожевий.

А мали би бути всі кольори веселки!

Це не смішно.

Я знаю. Тобто вибач, якщо я мимохіть порушив політичну коректність. І до того ж зачепив твою орієнтацію.

Справа не в мені. Я швидше — як ви це називаєте — нормальний.

Натурал.

Хоч іноді відчуваю в собі бісексуальні задатки.

Ха! Задатки! Гарно сказано. От і Александерплятц. Тут я переважно виходив з аеропортівського експресу. Це коли з Йотербоґа їхав на один день до Берліну. Далі я йшов пішки — по Карл-Лібкнехт-Штрассе, Унтер ден Лінден ну і так далі. Або пересідав на U2 і їхав ще одну зупинку, до Клубу польських невдах.

Це ті, що поклали тебе на канапу?

Поклали на канапу, вкрили рядном, принесли мінеральну воду і згасили світло. І тільки ОК сиділа наді мною в цілковитій тиші. Вона мала крила, хоч із нас двох якраз мене чомусь вважала ангелом. Але не це суттєво, а те, що вона сиділа наді мною і навколо поступово згущувалася темрява — аж урешті я зміг побачити її невеликі крила. І так мене було врятовано. Моє життя врятували польські невдахи за вирішальної участі ОК. Дивися, знову все перекопано, знову якесь, курва, будівництво. Але яка величезна площа! Чорт забирай, це місто добром не кінчить.

Але ти його любиш, правда ж?

Ну так, напевно. Це один з моїх центрів. Моїх і Європи.

Твоєї Європи? Їх більше, ніж один? Де вони лежать?

Усюди там, де проходять її межі. Там, де Європа думає, що вона закінчується, там її центр. Передусім в Індії, де згідно з віковічними описами й галюцинаціями, Пекельна Діра нічим не різниться від Брами Неба — йдеться лише про два варіанти одного і того ж вакууму.

Що ти називаєш вакуумом?

Вакуумом я називаю вакуум. А ще її центри на Близькому Сході, на Кавказі й Уралі, у Східних Карпатах. Хоч про Східні Карпати тобі все відомо, я не мушу знову повторювати це заклинання — постійне, точне, вічне місце. Ще, напевно, в Країні Басків, у Марокко, в Трансильванії, у Пенсильванії. Там навіть є таке русино-карпатське містечко — Сентралія. Земля під ним страшенно гаряча на дотик. Це від того, що в її надрах уже півстоліття горить вугілля. І ніхто не може загасити цю пожежу.

Але чому ти називаєш саме це місце одним із центрів Європи?

Тому що там лемки. Вони принесли свій центр із собою — ніби свою дерев’яну церкву. Центри Європи мандрівні, вони пересуваються разом з людьми. Перепрошую за вживання цього слова — але це, як серце. Воно всередині.

В середині чого?

Можливо, першої-ліпшої риби. З тих, які вміють натужно працювати плавниками і долати солодкий опір течії — лише для того, щоб не знати чого пробиватися зі своїх морів-океанів річками вгору до найостаннішого в останньому з лісів чорного озера, вже майже болота. Дивись, яка чудова пара.

Про кого ти?

Вони щойно зайшли, на Янновітцбрюкке.

І що далі?

Мені це трапляється вже не вперше. Саме в такому поєднанні: старшого віку респектабельна дама з молодесеньким негром. Вони коханці, поза всякими сумнівами.

Це тобі цікаво?

Як це назвати — неоколоніалізм? Друге поневолення Африки? Чи навпаки — Європи? Хтось когось явно поневолює — от тільки хто кого?

Тобі справді це часто трапляється?

Так, я просто не можу не звертати увагу. Це якась мода: старші консервативні дами і чорні юнаки. Частіше мені трапляються лише старші панове з маленькими Thai girls. Старість купує молодість. Вони навіть не розмовляють між собою. Я думаю, вся справа тут у грошах.

Який ти здогадливий! Я теж так думаю.

І саме тому, курва мать, мені ще ніколи не трапилося щось протилежне — скажімо, стара негритянка з молодесеньким білим.

Але теоретично й це можливо.

Я тільки за. Я взагалі за рівність і справедливість. Остбангоф?

Так. Нам ще дві зупинки.

У 93-му ми зійшли з київського потяга і нас відразу обступили панки з вогняними ірокезами і волохатими псами. Нас було з десяток — і всі українські поети. Дехто у кролячих шапках, бо діло було у грудні.

Аґресивні? Панки?

Ні, що ти — миролюбні. Просто поет Микола Самійленко засмалив у підземному переході якусь нашу термоядерну сигаретину без фільтру. Вони кинулися на запах. Вони хотіли, щоб він подарував їм пачку.

І подарував?

Вони тицяли йому якісь свої — пропонували мінятися. А він лише глипав на них загалом досить безпорадно. Старий чоловік, герой опору, партизан. Їхній пес кидався передніми лапами йому на груди, і його хвостяра ледь не відірвався в маханні.

Це знак любові.

Начебто. Але старого це вельми напружувало. Тоді я прийшов йому на допомогу.

І як — допоміг?

Він усе повторював Юрку, Юрку, ти переклади їм, що я хочу сказати, добре?

І що це мало бути?

Приблизно таке: Юрку, Юрку, ти їм переклади, що ми їх у війну пиздили!

Ха, і ти переклав?

Ні, моя німецька в ті часи не була аж такою блискучою.

Розумію. Так і розійшлися?

Розійшлися друзями. Щоправда, це було не тут, я згадав. Не на Остбангофі, а в Ліхтенберзі. Наші київські потяги чомусь пускають лише до Ліхтенберґу. Навіть цей Остбангоф не достатньо східний для них!

Зате з Ліхтенберґу можна без пересадок доїхати аж до Саратова й Астани.

І це не може не тішити. Нас ізолювали у найсхідніших межах Берліну. Чорт забирай, знову контролери!

Їх і справді в Берліні повно. Так вирішується проблема безробіття. Don’t worry. Вас уже не вдасться ізолювати.

Ми всюди. У цьому вагоні половина пасажирів говорить російською. А інша половина — польською.

За винятком в’єтнамців.

Вони в рахунок не йдуть. Якщо прийняти до відома, що українська лежить десь посередині між тими двома, то цей вагон у середньому говорить українською. Це схрещення.

Чого з чим?

Однієї Європи з іншою.

І де це схрещення відбувається?

Завжди в іншому місці: на летовищах, вокзалах, у метрополіях. У берлінських кнайпах і в американських університетах, а також у в’язницях, на полігонах, на чеченській війні.

Ого, навіть там?

Всюди, де проходять вододільні хребти і цивілізаційні розлами. Варшауер Штрассе. Наша наступна?

Так, Осткройц. Звідти по Тюрршмідтштрассе у напрямку до Ньольднерплятц, але не до кінця. Зрештою, це не твій клопіт. Ми говорили про схрещування європ.

Одне з таких трапилося в холодному Києві наприкінці 2004-го року — ми тільки те й робили, що допомагали одне одному вистояти в тій холоднечі. Тобто ми співали, скандували і трималися за руки. І ділилися з нашими супротивниками теплим одягом та гарячою їжею.

Це гарно звучить.

Ми трималися за руки, щоб не погубитися в натовпі. Нас було приблизно з мільйон. Два тижні свята — вдень і вночі. Ми стали бразильцями на карнавалі. Ми почувалися невимовно щасливо і безпечно. Згодом стало відомо, що ми були на волосину від кровопролиття. Нас порятувала захисна оболонка Європи — завтовшки з волосину.

Ти готовий був померти?

Якщо я скажу «так», ти мені все одно не повіриш.

Але ти хочеш сказати «так»?

Якщо чесно — так.

* * *

Що тобі найбільше подобається в Берліні?

Я страшенно люблю собак. Берлінські пси — це суцільна інтеліґентність. Я навіть без алкоголю ладен розцілувати кожного з них.

Спробуй, наприклад, оцього.

Не хочеться образити господаря. Дивно. За всієї любові до псів я завжди пишу про них щось погане. Це якесь непорозуміння, але я роблю це — як у таких випадках прийнято казати — з гідною заздрощів постійністю.

Отже, це не випадково.

У «Рекреаціях» я нацьковую цілу оскаженілу зграю на Гриця Штундеру. Він переходить убрід Річку, а вони лишаються захлинатися безсилим гавкотом на тому березі. Він порівнює їх з ветеранами енкаведе. Жах!

Ти в дитинстві бував покусаний?

Не пригадую. Швидше за все ні. Хіба що Дружковими блохами. У дитинстві я мав Дружка. Час до часу він пускався в біги і пропадав тижнями. Але завжди повертався, увесь у блохах. Бабця влаштовувала йому за це гасову купіль. Уявляю, як його це діставало, цей запах нафти. Собачий нюх у 6 тисяч разів інтенсивніший від людського, уявляєш?

Насправді в їхніх носах у сорок разів більше рецепторів, ніж у ваших. Тобто в наших.

І як він тільки це витримував, бідолаха! Від нього штиняло, як від НПЗ. Усі навколишні дівчатка відвертались від нього, як від шмаровоза. І навіть не хотіли повертіти перед ним своїми задніми частинами. Гаразд — наступною була «Московіада».

У ній виникають якісь проімперські собаки, що гавкають серед ночі по московських дворах.

Ну от, бачиш — знову, курва, негатив! У «Перверзії» вони люто кидаються на ланцюгах, забачивши незнайомих двоногих у пильнованій зоні.

Там ще є ротвейлер.

А тобі звідки знати?

Чорний ротвейлер у запаскуджених ремонтними роботами коридорах нічної Кази Фарфарелло. Він також на ланцюгу.

Ти мене приємно дивуєш. А у «Дванадцяти обручах»?

Якісь уявні бультер’єри, їхнє уявне гарчання. Хоч вони, як виявляється, лише одна з можливостей розвитку оповіді. І ти від неї тут-таки відмовляєшся.

Ти справді приємно дивуєш мене! Я пишаюся твоєю обізнаністю, старезний.

Мені йдеться про те, щоб знати тебе.

Дякую!

Ти пригадуєш, чого ти найбільше боявся в дитинстві?

Ого! Тоді дай мені ще ковтнути. Скільки нам ще сидіти на цій дурнуватій лавці?

Поки не з’явиться той хлопець-травник. Зачекаємо ще з півгодини, не довше.

Окей. Першого дня я наче багато всього нарозповідав тобі про дитинство. Зокрема, і про те, чого я найбільше боявся. У тебе записано, послухаєш.

Але далеко не все.

Звісно. У кожній розповіді мусить бути своя вибірковість.

Мене цікавлять глибинні нашарування, перші роки життя. Чому тобі вічно сняться якісь перехожі діди з мішками і палицями?

Ого, ти й таке знаєш!

Ти пишеш про це у «Центрально-східній ревізії».

Напевно, хтось такий колись і справді біг за мною. Я не пам’ятаю. Можливо, він наздоганяв мене. Можливо, він мене наздогнав. Я міг упасти, а потім покотитися схилом пагорба вниз, увесь у зеленому трав’яному соці. Я міг котитись і бачити над собою його жахливу кудлату голову з виряченими очима.

Підвал. Цілком темний підвал.

Тобто?

Іди за моїми знаками. Кущі аґрусу, доріжки, посипані гравієм, газони, вкриті рожевими пелюстками й обкладені біленим бордюром.

Запах хлорки. Нестерпний сморід хлорки з підвалу.

Вона погрожувала, що неслухняних замикатиме в тому підвалі на ніч.

Я про це вже казав чи ти просто здогадуєшся?

Ти про це ще не казав. Ти ще скажеш.

* * *

Цього разу все-таки вийшло. Маємо. Проте боюся, що востаннє.

Його пасуть?

Швидше за все. Ті двоє типів, що начебто грали в нарди. Такі собі безробітні турки.

Чим йому це загрожує?

Це досить суворо. У нього там, здається, не тільки трава. Краще про таке не думати і рвати звідси подалі.

Куди ми тепер?

Спробуємо втекти на захід. Гарно звучить?

Звучить досить традиційно — як у вестерні. Переходимо на кільцеву?

Так. Поїдемо з Осткройц на Весткройц.

Тобто стрибнемо з хреста на хрест. Зі сходу на захід.

Саме так. Потім ще одна зупинка до Ґруневальду — і ми розтанемо в лісі.

З лісу він більше не виходив.

Герман Гессе?

Гаррі Галлер. Дивись, ось вони знову.

Ті самі?

Або дуже схожі на тих. Принаймні у тому самому складі. Саксофон, акордеон, гітара.

Це можуть бути інші. Зараз у Берліні сотні, якщо не тисячі таких циганських тріо. Завжди у тому самому складі. Буває, щоправда, труба. Або тамбурин. Але саксофон обов’язково.

Чорт забирай, скільки ж це саксофонів! Я завжди мріяв заробляти на життя музикою. Б’юсь об заклад, як тільки ми рушимо, вони почнуть грати Бреґовича.

Звідки ця певність?

Вони зазвичай розучують не більше однієї-двох мелодій. Розрахунок на те, що проїзд між двома найближчими станціями ес-бану триває в середньому від двох до п’яти хвилин. Цього часу ледве вистачає на одну мелодію плюс пройтися вагоном зібрати гроші. На зупинці вони перескакують до іншого вагону. Там вони починають з нуля, бо й публіка з нуля. Тобто знову грають одну й ту саму мелодію. Друга лишається про запас. Але як вони тільки витримують — сто тисяч разів на день зіграти «Едерлезі»! До речі. Я прожив на цьому світі аж тридцять дев’ять років, перш ніж одного дня потрапив до Будапешту. Але я завжди якось його собі уявляв, цей Будапешт — перш ніж я до нього потрапив. Якісь нічні пасажі з поодинокими ліхтарями і такими старезними кнайпами, в яких вічно сидять цигани з гітарами, цідять червоне вино і співають «Едерлезі». Цілковитий кіч!

І от ти туди потрапив…

І все виявилося саме таким! Уявляєш, усе — пасажі, поодинокі ліхтарі, і коли десь опівночі Петер завів мене до якоїсь кнайпи, то там при одному зі столів сиділо півтора десятки циган з гітарами. І вони цідили своє червоне вино, і наспівували «Едерлезі». Ну, куди це, курва, годиться?.

Це не мало б тебе аж так дратувати. Ти ж кажеш, наче і сам мріяв заробляти на життя музикою.

Це правда. Але щоразу іншою. Не такою. У шкільні роки я мріяв про підпільну студію звукозапису. Я хотів тиражувати піратські альбоми, а також пропаґанду війни, насильства і порнографію. Я не граю на жодному інструменті, як ти знаєш.

Вони також. Насправді вони ніякі не музиканти.

Це розуміють усі. Тому майже ніхто не дає їм за це ніяких грошей. І все ж по якомусь євро з вагону їм натрусити вдається. Євро з вагону — це від семи до десяти євро від потяга. Чому ми так довго стоїмо?

Це все-таки Осткройц. Вузлова.

Навряд чи цих — візьмемо максимум — десяти євро з одного потяга їм справді може вистачити на прожиття.

Звісно, не вистачає. Насправді вони промишляють дітьми, повіями й наркотиками.

А музика в потягах це тільки для душі? Гарно! Серед них є ще так звані «плащуни». Вони спеціалізуються виключно на замовних убивствах. І виключно священиків. Мабуть, за священиків якісь особливі розцінки. Слухай, ми зараз договоримося до того, що непогано б їх позаганяти до якихось таборів і добряче подезинфікувати.

Рушаємо.

Тоді увага! Звучить «Едерлезі»! На гірший випадок — «Бубамара»!

Як на мій слух, то щось цілком інше.

Невже? О шіт! Ні, тільки не це! Хто їх навчив цього гівна? Невже в їхній Македонії чи Албанії це так само всіх покосило? А я ще збирався дати їм двадцять центів!

Це схоже на «Хвилі Амура».

А також на «Падмасковния вєчєра», «Катюшу», «Калінку» і «Очі чьорния». Як довго це тортурування триватиме?

До Трептовер Парк, ти ж знаєш. Ми вже близько.

Себто ми обрали південний шлях?

На око він трохи ближчий. Утім, ми можемо зробити повне коло.

Не зробимо, тому що нам не вистачить алкоголю. Нам його вже не вистачає. Ні, я далекий від того, щоб вимагати з них якого-небудь Ґустава Малера, але як добре, що це врешті скінчилося! Ага, звісно — той дідок дисидентського типу не міг не сипонути їм трохи мідяків! Не інакше як колишній аґент штазі!

Не будь аж таким злостивим!

Це вистава для тебе. Як ти не розумієш? Під нами Шпреє?

Звичайно.

А що означають оті два велетенські чуваки, що стоять по коліна у воді, ніби Голем і Голіаф? Ніби Сакко і Ванцетті? Ніби Еріх і Марія? Ніби Петро й Павло?

Це, напевно, ми з тобою. Це пам’ятник нам. Хоч насправді їх не два, а три.

Шкода, я не встиг роздивитися.

Звідси все одно ніколи не видно, що їх насправді троє. Можна несподіване запитання?

У тебе вони всі несподівані — ми ж домовлялися. Тобі переважно вдається застати мене зненацька.

Спробую ще раз. Чого тобі найбільше хочеться від життя?

Ого, а я і не встиг зауважити, що ти вже — як би це сказати — відчалив. Ну добре, тоді спитай заодно про його, життя, сенс. Ти, здається, вже дозрів і до такого.

У мене в торбі ще одна пляшка. Повна.

Це страшенно приємна звістка. Віддай порожню тому бомжарі з написом «Army of Lovers» на куртці. Він тобі сильно подякує. Розумієш, як тільки ми починаємо формулювати такі запитання і — що гірше — відповідати на них, ми неминуче збиваємося на фальцет. Як наприклад: життя — це секунди, і в ньому є ті, кого я люблю. І з ними хочеться бути, але так, щоб і відходити, і повертатися. Я не смію чогось іще хотіти від життя, бо саме цим воно мене обдарувало по саму зав’язку, ніби якогось там Ґете. Мені залишається поступово наповнюватися вдячністю, ніби міхур сечею. До речі, як довго їдеться до того Весткройцу? Незле б десь відлити.

А де ми зараз? Ага, Зонненаллеє. Ну тоді трохи менше, як півгодини.

О, то ми знову перетинаємо державний кордон? Хоча якого біса я запитую — це і так зрозуміло. Як тільки до вагону заходять ці так звані контролери, це означає, що ми знову на кордоні.

Минулого разу вони зайшли на Остбангофі. І ніякого кордону там не було.

Значить ще буде. Раз вони там зайшли, то це щось означає.

Ти про що?

Жарт. А чому ти не спитаєш, який з Берлінів мені подобається більше — Східний чи Західний?

І який?

Я ніколи не жив у Східному. За винятком кількох готелів, але в готелях не живуть, у готелях зупиняються. Слухай, я був просто приголомшений, коли довідався, що цей поділ існував раніше від муру. Тобто, що це місто вже й перед Першою світовою ділилося на два Берліни. З яких один був пролетарський і обдертий, Східний, а інший — буржуазний і нев’їбенно багатий, Західний.

Усі міста поділені таким чином.

На Східне і Західне?

На верхнє і нижнє. Нойкельн.

Нойкельн — це Кройцберґ?

Нойкельн — це Нойкельн. Кройцберґ почнеться західніше. Ми черконемо об його бік на Германнштрассе.

Шкода, що ти не звернув увагу на Ніну Гаґен.

Де, на пероні?

Ні, на біґ-борді. Там було написано Nina Hagen & The Capital Dance Orchestra. Ні, насправді падіння Берлінського муру лише прискорило прихід до влади Гітлера, як про це слушно написав Індрик.

Я це не надто розумію.

Це вимагає відмови від лінійного мислення. Зверни увагу на шріланкійця. Він уже сім хвилин без перерви жвиндить по телефону. Його співрозмовник на тому боці мусить бути винятково згідливою терплячою особою. Якщо на тому боці в нього взагалі існує який-небудь співрозмовник. Не можемо виключати, що він просто вдає — заради нас із тобою, наприклад. Але як метафізично це звучить — на тому боці! Хоч, напевно, в цих випадках слід казати, як Антонич — на другому березі.

Швидше за все він записується на автовідповідач.

Уже сім, та де — вісім хвилин?! Він що, «Рамаяну» записує?

Хай це залишиться його таємницею. Насправді все чудово — Темпельгоф.

Боже, яка пустка! Така порожнеча — і посеред Берліну. Звідси ще літають хоч якісь літаки?

У кожному разі вони ще сідають на цьому полі.

Коли Лопез каже, що він мешкає в Темпельгофі, то я відразу ж уявляю собі якісь ангари і злітну смугу, і як він щовечора прокрадається через діру в залізобетонній огорожі, і щовечора ненароком рве штани на колючому дроті. І потім він короткими перебіжками — щоб не потрапити під рухомий прожектор — перележуючи за кущами, все-таки дістається до свого нічлігу і тривожно, по-заячому, засинає на складених докупи ящиках в якомусь бомбосховищі, а на ранок його будять перші літаки, десь уже коло шостої.

Хто такий Лопез?

Можливо, я познайомлю вас. Тобі варто з ним запізнатися. Таке враження, що ми потрапили в епоху ранньо-промислового капіталізму.

Чому раптом?

Я теж не знаю «чому раптом», але поглянь на ці території за вікном. Ти ж усе одно не зможеш пояснити мені, що тут до чого в усьому цьому індастріалі. Бо ти ніколи не цікавився старими заводами.

Але мені цікаво те, що ти ними цікавишся.

Як це називалося — Паппельштрассе? Не бачу там жодної тополі.

Папештрассе. Їх і не повинно бути.

Розумієш, те, що я ними цікавлюся — це трохи заслабко сказано. Це як вічне дежа вю. У дитинстві ми потаємно лазили на територію 63-го заводу і намагалися потягнути звідти всілякий хлам. Для самопалів, наприклад. Безумовно, що нашим ворогом номер один був пан Кайда, тамтешній сторож. Ми залягали в порослому закіптюженими лопухами рові і пильнували за кожним його кроком. Там ще був ставок і в ньому розводили якихось рахітичних коропів. Пан Кайда любив порибалити і тоді він забував про все на світі. А ми в цей час устигали напиздити всяких дротів і залізяк.

Що таке «самопал»?

Саморобний пістолет. За великого бажання з нього можна було вбити людину.

Чим він стріляв?

Ми робили такі спеціальні скобки з металевого дроту. При влучанні ними в кожному разі можна було викликати больовий шок. Ну от — дивись, яка краса під нами внизу, ці колії і ця зелень між ними, цей мох! Я найбільше люблю, коли зелене продирається крізь метал, обростає його, обвиває, коли трава захоплює промислові руїни.

Це Шьонеберґ.

Ясно. Скільки нам ще зупинок?

До Весткройцу шість. Витримаємо.

Так от — пан Кайда, сторож, у жодному разі не зміг би нас наздогнати самотужки, бо в нього була дерев’яна нога. Чи якась там інша, не знаю. Головне, що протез. Але його сука, ця чорна Аза з вічно обвислими до землі цицьками! Це вона прокусила стегно меншому Твердохлібові.

Тепер зрозуміло.

Що саме?

Тема псів. Чому вони в тебе завжди погані.

Ах, це! То ти все-таки психоаналітик? Чи тобі йдеться про інше?

Я намагаюся ставити тобі запитання, яких ти сам собі не поставиш.

Дякую, це дуже мило з твого боку. Ти справжній товариш. За це треба випити.

Чому ти увесь час мовчиш?

Я намагаюсь не заважати розгортанню твоїх спогадів.

Слухай, яке може бути розгортання, коли щойно зайшла та сама мулаточка, що перед тим була на Фрідріхштрассе!

Ти певен, що та сама?

Можеш мені повірити — це я тобі кажу! Чорт забирай, чому ми щоразу нариваємося на одних і тих самих людей?

Це не обов’язково та сама. Знаєш, скільки в Берліні мулаточок?

Ти мене маєш за ідіота. Я ж не просто так дивлюся на сідниці — я їх запам’ятовую! Придивися уважніше — і ти згадаєш. Можемо навіть пересісти вперед, ближче до неї.

Але вона сидить.

Ну то й що?

Її сідниць поки що все одно не видно. Як я впізнаю її?

Зате є потилиця. Півоберт голови. Якщо ти до неї заговориш, станеться повний оберт.

Заговорити до неї?

Звичайно. Я не сумніваюся, що вона йде за нами назирці. Ти можеш уявити собі, щоб у місті з кількома мільйонами мешканців…

Не цілих два.

…дякую, щоб у такому місті тобі двічі протягом дня — та де там, двох — трьох годин трапилась одна й та сама незнайома особа? Причому в настільки віддалених місцях, як Фрідріхштрассе та Інсбруккер Плятц?

Це Бундесплятц.

Тим більше. Я переконаний, що вона чомусь іде за нами. Ти повинен до неї заговорити.

Чому я, а не ти?

Тому що мене вона розкусить за акцентом. За моїм центральноєвропейським акцентом. Коли Дьйордь Конрад зненацька зайшов до зали і почув, як я читаю уривок з «Дванадцяти обручів», він відразу ж запитав а хто це ще тут гундосить так по-лемберзькому? Ти, ти повинен до неї заговорити.

І що далі?

Запропонуй їй секс. Ти коли-небудь мав секс утрьох із мулаткою?

От про що тобі йдеться.

Мені йдеться передусім про з’ясування правди. Хто її підіслав. Чому вона увесь день крутиться поблизу нас. Такі речі найкраще з’ясовуються в ліжку. Ми влаштуємо їй перехресний допит.

Вона, здається, висідає.

Чому?

Не знаю. Просто вона приїхала.

А ми?

А ми їдемо далі. Це всього лише Гайдельберґер Плятц.

Не розумію. Таким чином вона просто втратить нас!

Не втратить. Ми їй взагалі не потрібні.

Невже це інша?

Дивися сам. Тепер ти маєш змогу побачити, як вона піде пероном. Точніше, її сідниці.

Ти мав рацію. Це інша. Тепер не лишається жодних сумнівів.

* * *

Це станція Ґруневальд.

Знаю, не мусиш повторюватися. До того ж, я прочитав її назву на пероні.

І цей ліс Ґруневальд.

Фантастично. І ми увійдемо в нього?

Так. Ти вже тут бував коли-небудь?

Не пригадую. Може, уві сні. Або в дитинстві. Трохи схоже на околиці Праги, от лише коники поки що не засюрчали у придорожній траві.

Початок квітня, зарано як на коників.

Зате як тобі ця пивнуха у провінційному стилі? «Landkneipe» — і цим усе сказано!

За кілька кроків далі є ще «Waldklause».

Як мило — Waldklause! Waldeinsamkeit, лісова самота. У Людвіґа Тіка є така страшна казка — «Ясноволосий Екберт». У ній виникає дивна чарівна птаха, що вміє співати людським голосом. І вона щоночі співає про Waldeinsamkeit, аж поки той сучий син Екберт не скручує їй голову. Ти можеш собі уявити, що я колись перекладав Людвиґа Тіка?

Хіба що тільки уявити. А ця от площа називається Schmetterlingsplatz.[3]

Ха, ну звісно — як же без Набокова? Я лише внутрішньо наближався до того, аби сказати, що це, напевно, набоковське місце, а він і сам тут як тут — з усіма своїми метеликами.

Ми підемо прямо по Дауервальдвеґ і тоді лісом навпростець.

Навпростець до чого?

Побачимо. Тобі це сподобається.

Поки що мені подобається те, що ми розтинаємо повітря в тих самих координатах, що й молодий Набоков. Уявляєш — якихось 80 років тому його тіло з сачком і в панамі пересувалося точнісінько в цьому ж сеґменті простору?

Наскільки мені пригадується, він не надто любив Берлін.

І все ж іноді він потрапляв до одного з навколишніх лісів. Наприклад, до цього. Слухай, а тут мешкають люди небідні.

Звичайно. Соснові пахощі і все таке інше. Озера. Waldeinsamkeit. Це трохи коштує. Південний захід цього міста увесь такий. Далем, Целендорф, Ґруневальд.

Ваннзеє.

Так, і Ваннзеє теж.

Чорт забирай, і хтось же тут живе! Один мій знайомий, поет, як тільки бачив якихось особливо сексапільних телиць, із тих, котрі можуть трапитися лише в Києві, щоразу вигукував і хтось же їх їбе. Зараз я маю подібне відчуття. І хтось же тут живе!

Це відчуття називають заздрістю, якщо не помиляюся.

Та, мабуть, ні. Тобто ні — не помиляєшся.

Ти заздриш власникам цих особняків?

Але не систематично. Себто позаздрив — і забув. Мені не судилося стати власником у цьому житті. Тобто я вже не побуваю у власницькій шкурі. Судячи з усього, я витягнув якийсь набагато щасливіший білет. Але, на жаль, я вже не стану тим, ким я не став.

Ми про щось подібне вже говорили.

Важко знайти щось, про що б ми ще не говорили протягом цих семи днів. До речі, я страшенно вдячний тобі за них.

My pleasure. Ми зовсім мало говорили про магію. Хоч ти все-таки причетний до неї.

Причетний? У мене таке враження, що зараз нам перебіжить дорогу лисиця. От було б гарно, правда ж? У цьому передсмерковому світлі вона могла б здаватися просто золотистою.

Бачиш її? Там, попереду?

Ого! Що, справді? Справді лисиця?!

Я ж казав — будь-яка твоя примха!

Тільки не переконуй мене, що це випадковість.

Це — випадковість.

Ні, але як своєчасно — до секунди! Перебігла — і знову щезла! Як золотава примара. Почекаємо на неї тут? Може, вона знову з’явиться?

Не варто. Вдруге вони не з’являються. До того ж нам бажано дійти до озера, поки стемніє.

До озера? Ми йдемо до якогось озера?

Так. Я хочу показати тобі моє озеро. Ми перетнемо цей шматок лісу і вийдемо на шосе, а потім узбіччям шосе підемо ліворуч.

Тоді провадь мене, таємничий незнайомцю!

Тільки не наступай мені на п’яти, прошу тебе. Ми обов’язково знайдемо все, що тобі потрібно.

* * *

Яка тиша. Як солодко пахне трава.

Справді непогана. Якщо дивитися отак-о понад озером, то там на протилежному боці, трохи вище — екостанція. Ми обійшли її праворуч, коли виходили на цей берег.

Екостанція. Окостанція. Око — станція. Кайф.

А понад нею, на горі, ти бачиш кулясту білу споруду, так?

Ха, нагадує велетенський футбольний м’яч.

Передусім це мало б нагадувати обсерваторію.

Або білу мечеть. Що це таке насправді?

Ми ще піднімемося до неї. Це найвища в Берліні гора — 120 метрів над рівнем моря.

Просто Говерла якась! Як називається ця ваша Говерла?

Тойфельсберґ.

Чортова гора.

Саме так. Докурюй до кінця, я скручую ще одну.

А хочеш — я зараз піду по воді? Мене аж тіпає від самої лише думки, що всі тутешні озера це розталі скалки льодовика. Що це рідкий льодовик. Вода, напевно, жахливо зимна.

У цю пору так. Але влітку з неї процвітають лілії. Цілі острови латаття — отам і отам. Сонячними днями тут вилежується повно людей, переважно цілком голих.

Ах, ну звичайно — FKK! Засмаглі шістдесятниці з опущеними долу цицьками і сивими кущиками в міжніжжі, такі собі поморщені Дженіз Джоплін. І їхні партнери з довгими до колін, але вже безвладними членами, і з хвостами на потилицях а ля Френсіс Россі. Знаю, бачив.

І чого ти тільки не бачив?

Не насміхайся. Дай мені краще хоча б ковток. Жахливо пересохло в роті. Вічно так по курінні.

Потягни ще. Хто такий Френсіс Россі?

Який Френсіс Россі?

Ти щойно згадував якогось Френсіса Россі.

Ну так, щось дуже знайоме. Але хто він? Як називається це озеро?

Тойфельсзеє.

Чортове озеро.

Саме так.

Минулого літа я вибрав один з найжаркіших днів і приїхав сюди велосипедом.

Цікаво.

Я зовсім не сподівався, що тут виявиться стільки людей. Вони просто обліпили всі береги своєю голизною. Найстарші з них досить відверто займалися петинґом на он тій траві. Переважно сімдесятирічні дідусі з бабусями. Я називаю їх по-нашому шістдесятниками. Замолоду вони вирішили ніколи не ставати дорослими. Звідси й той привселюдний петинґ над озером. Забави старих дітей у райських садах проминання. Ні, все було б нічого, якби не облізла сивина генітальних зон.

Хіба це не твій випадок?

Мій випадок? Ні, не мій. Я годжуся їм у сини. Я молодий, ти ж знаєш.

Ти, здається, вирішив так само, як і вони. Ніколи не ставати дорослим.

Помиляєшся. Я вирішив дещо по-іншому. Ніколи не ставати старим.

А вони?

А вони справді ніколи не стали дорослими. Це їм вдалося. Але вони стали старими. І це прикро.

Це має який-небудь стосунок до вічності?

Тільки той, що мені зараз дуже хочеться спробувати піти по воді.

Ти не втримаєшся, запевняю тебе. Це не та ситуація, коли достатньо бути магом.

Я відмовився бути магом, не чіпай мене. Можливо, саме в цьому озері похований найперший доказ моєї відмови. На дні озера, всмоктаний чорним намулом.

Доказ твоєї відмови?

Подарунок від пані Крібидж з Америки. Вона впала на мене у червні, також минулого літа. Якось уночі, коли я випадково, з напівсну, провів рукою по її теплій спині, вона зненацька прокинулась і заговорила про те, що, виявляється, привезла мені один магічний подарунок. Він начебто дістався їй від певного ілюзіоніста в Лас-Веґасі.

Як його звали — Айрон?

Бачиш, ти і його знаєш!

Я просто вгадав. Це досить поширене серед шарлатанів прізвище. Себто прізвисько.

Anyway. Він начебто віддав ту штуку їй, пані Крібидж, бо під час його сеансу вона випромінювала стільки енергії, скільки він ще в житті… Словом, таких енергетиків, як вона, він ще ніколи не зустрічав.

Що то була за штука?

Ха, штучка, така малесенька штучка. Я відмовився на неї дивитися, коли вона рішуче видобула її звідкілясь із такого собі, завбільшки з пів сірникової коробки, футлярика.

То ти так і не знаєш, яка це штучка?

Тільки зі словесних описів пані Крібидж. Я волів не дивитися в той бік.

І що це було?

Дозволь мені не відповідати. Зрештою, спробуй вгадати сам.

М-м, я думаю, це була така мініатюрна людська рука з ледь розчепіреними пальцями.

Так, і на ній начебто проступали судини, і ними циркулювала кров. Страшенно тонка робота. За словами того гіпнотизера Айрона, її було виготовлено — ти будеш сміятися — у таємній лабораторії Третього Райху.

Навіщо?

Не знаю, не розпитував. Я робив усе, щоб покинути цю тему. Мені це абсолютно не подобалося. Тобі сподобалось би перебування вночі в одному ліжку з божевільною?

У чому виявлялося божевілля?

Вона постійно верталася до тієї руки. Що це її подарунок. Що я мушу прийняти його, бо володіння цією штукою дає страшенно багато сили. Це жах якийсь — вона тільки й повторювала те своє страшенно багато сили, шіт!

Але ти відмовився?

Знаєш, мені так добре без цього. Я не потребую ніякої сторонньої сили, розумієш? Я вже не потребую її. Я живу у згоді зі світом і мені в ньому світло, а не темно.

І тоді вона відчепилася?

Вона зникла кудись на цілий день, а увечері сказала, що викинула ту штучку в якесь озеро. Я досьогодні такий щасливий, що відмовився від цього.

Але не відмовився бути вічним, правда ж?

Про вічність ми знаємо тільки те, що вона жахливо холодна. Це спроба автоцитати. Насправді там якось інакше. Знаєш, мене в ній дуже непокоїть інше.

У вічності?

Так. Коли ми з Беатою Пінкернайль та її телевізійними хлопцями, оператором і звукачем, урешті знайшли на Янівському цвинтарі могилу Антонича, то з-за хмари якраз визирнуло сонечко. Я ненавиджу ці димінутиви, але тут по-іншому не скажеш. «Сонце» тут не скажеш — винятково «сонечко». Вони тричі знімали, як я підходжу до тієї могили і в цілковитому шоці гладжу обрубок Антоничевої шиї.

Обрубок? Шиї?

Там було встановлено його погруддя, розумієш? Але воно було з якогось відносно дорогого металу чи сплаву, щось типу чорної бронзи. Буває така? Якісь поїбанці певної ночі спиляли йому голову. Ти ж чув про те, що в нашій країні пиздять метали? І не лише кольорові. Всюди, де тільки можуть.

Це мало мене цікавило. Але тепер буду знати. Ще ковток?

Обов’язково, дякую. Так от, Беаті це дуже знадобилося для її фільму. І той запущений куток Янівського цвинтаря, і зарості папороті, і моя шокована рука, що проводить якусь таку розгублену й невидиму лінію по обпиляній металевій поверхні. І тоді вона мене питає, чи хочу я бути вічним. А я кажу у відповідь, що вічність просто нестерпна. Швидше за все вона нестерпна.

І тому ти готовий від неї відмовитися?

Почекай, це ще не кінець історії.

Тоді розповідай до кінця. Остання затяжка?

Мерсі. Минуло кілька місяців, і Беата дзвонить до мене. Десь так у вересні, бо минуло кілька місяців з того моменту, коли ми те все знімали на Янівському. Тобто десь у вересні.

Ясно. Іди далі — переступай через вересень.

Так, у вересні. Дзвонить Беата і розповідає про восьмисекундного чоловіка.

Про кого?

Що начебто вона невдовзі вилітає до Англії робити фільм про восьмисекундного чоловіка.

Але хто це такий?

Не перебивай мене, я й без тебе сильно розпорошений. Так. Я зосереджуюсь, а ти не перебивай. Це такий чоловік, у минулому, здається, музикант чи щось таке, дириґент або піаніст. З ним трапилося щось дуже рідкісне. Чорт забирай, це ти щойно сказав «вірус»?

Я мовчав.

Але ти правий — це начебто вірус, який вражає мозок. Себто, е-е, центральну нервову систему. Його пам’ять триває вісім секунд, а потім він її втрачає. Тоді вона знову повертається, але знову лише на вісім секунд. Уявляєш — усе твоє знання про світ, усе, що в тобі є, але тривалістю лише у вісім секунд?! А потім ти це все втрачаєш, а потім воно знову повертається, і знову ці вісім секунд повної свідомості, а потім знову провал унікуди і так без кінця. Ну тобто з кінцем, бо колись він усе-таки помре. Але справа навіть не в ньому, а в тому, що про це сказала Беата.

У тій телефонній розмові?

У тій телефонній розмові, так. Вона спитала Юрію, ти пам’ятаєш, як на тому цвинтарі ти казав, що вічність нестерпна. Ну і що, кажу я. Так от — мені подумалось про цього чоловіка з восьмисекундною пам’яттю — а якби то була і справді вічність? Якою б нестерпною була ТАКА вічність?

Ого! Не продовжуй. У мене відчуття, наче хтось гатить мені здоровенним молотом точно у тім’я.

Просто треба вставати і йти звідси геть. Тут, здається, погане місце.

* * *

Слухай, ця біла примара, до якої ми так хочемо дійти, ну тобто ця начебто обсерваторія — це насправді що?

Насправді? Добре запитання. Американська станція радіопрослуховування. Звідси вони перехоплювали радіограми росіян. Себто червоних. І пильнували свої повітряні коридори.

А зараз?

А зараз там ніщо. Пустка. Руїна. Тебе з дитинства притягують руїни, чи не так?

Так. Я міг би це повторити слідом за Данилом Кішем.

От бачиш. Це, напевно, тут. Від шосе ліворуч і…Так і є: асфальтована стежка догори.

Мені здається, це не асфальт під ногами. Це товстелезний шар вати, по якому ми ступаємо.

Шар вати? А може шар утрамбованого гусячого пуху?

Або шар колихкого гарячого сиру. Щось типу цього. Мої ноги провалюються у м’яке і грузнуть у ньому. Мої ноги по коліна в сирі.

Добре, що всього тільки в сирі. Ага, розгалуження! Сад розгалужених стежин, як у Борхеса. Котру вибираємо?

Ліву.

Так я й гадав. Звідси підійматися хвилин десять, не довше.

Нам довше.

У тебе якісь проблеми?

Серце розстрибалося. Слухай, це якась дика суміш — те, що ми курили. Я охоче полежав би де-небудь скраю. Кілька хвилин — і все мине.

Та ні, я не думаю, що це добра ідея. Земля ще надто холодна. Тиждень тому все лежало під снігом. Ти забув?

Окей, ходімо. Зрештою, це зовсім не стрімко. Яка, ти казав, висота в цієї гори?

120 метрів, і половина вже за нами.

Це навіть не гора, це так собі, легке підвищення, пагорб.

Це навіть не пагорб — це насип. Це присипані землею уламки 400 тисяч берлінських будинків. Ласкаво просимо до Welthauptstadt Germania!

Я не зовсім розумію.

По війні сюди звозили уламки домів з усього Західного Берліну. Тут їх поховали.

Це означає, що ми ступаємо по людських зойках.

Саме так, мій друже, саме так.

Ці руїни так і лізуть з-під землі. Що випирає їх на поверхню, чому ці шматки цеглин усе ще ворушаться? Ніби шматки щойно порубаного м’яса, курва мать.

Улітку тут ганяють гірські байкери. За сприятливого вітру літають дельтаплани. Можна запустити повітряного змія. Можна з’їхати на скейті. Це популярне місце.

Що ми збираємося тут робити?

Побачимо. Тобто подивимось.

* * *

У дитинстві, як ти вже знаєш, я мав деякі проблеми з фізичною вправністю. Найгірше було перелазити через паркани. Одного разу за мною рвонула Чорна Манька. Не знаю, як її звали насправді — така божевільна дебела тітка, що поверх зав’язаної на голові хустини носила облізлу зимову шапку. Влітку так само. Вона не терпіла свисту, могла не роздумуючи жбурнути каменем у того, хто десь неподалік засвистав. Одного разу вона кудись сунула попри нашу школу, якраз на великій перерві, ми висипали на вулицю Франка. І тут Гриня — він був років на чотири старший за мене і свого часу першим показав усім нам свій залуплений пеніс — отже, цей самий Гриня пронизливо свистонув, а потім ще й смачно заверещав на всю вулицю Чорррррррна Манька. Вона зупинилась як укопана і витріщилась на нас. Після чого Гриня докірливо глипнув на мене і — так, аби вона якнайвиразніше це почула — сказав ну чого ти прозиваєш нещасну жінку. Я додув, що часу на встановлення справедливості в мене просто немає — треба бігти. Чорна Манька зробилась автоматом помсти — вона вмить набрала з клумби повні жмені дрібного каміння і кинулася за мною. Я біг від неї уздовж муру, нашого шкільного муру, і мені було ясно, що як тільки я спробую через нього перелізти, вона добіжить і впіймає мене. Це досить легко собі уявлялось: як вона стягує мене донизу, валить на землю, а потім притискає коліном груди. Я міг сподіватися лише на те, що там, далі, в мурі виявиться якась шпарина, лазівка, і я через неї прослизну всередину шкільного подвір’я, а вона ні. Так я і гнав попри той мур, якому не було кінця-краю, мені здавалося, це триватиме вічно, і чув за собою гупання її гумових гівнодавів. Не виключаю, що я того разу оббіг чотири або й п’ять разів довкола нашої школи. Ми що, так і будемо вічно йти периметром цього муру?

Зверни увагу на ці фантастичні білі кулі, усе разом нагадує мені не що інше, як фал з яйцями. Не так давно антени ще були на місці. Ми знайдемо, обов’язково знайдемо цю лазівку, цю шпарину. Я хочу, щоб ти потрапив на територію.

* * *

Цей мур заввишки з два метри. Плюс колючий дріт, натягнутий угорі. Диверсійна група з дванадцяти осіб долає такі перешкоди менше, ніж за десять секунд. Один підсаджує іншого, третій вилазить на плечі четвертому ітеде. Нечутно і швидко. Шкода, що нас лише двоє.

У моєму випадку я взагалі був один.

Але ми проберемося туди, от побачиш.

Ця штука під охороною? Тут водяться якісь сторожі?

Офіційно вважається, що так. Але о цій порі їх тут немає.

Боже, як багато електричних вогнів там далеко внизу! Це все ще Берлін?

Вид на північ. Десь приблизно в тому напрямку Олімпійський стадіон.

Я там ніколи не бував.

Варто побувати.

Знаєш, багато є таких місць, у яких я ще не побував. Значно більше, ніж усіх інших місць. Мушу їх відкласти до наступного разу. До нового початку.

Ти про що?

Тобі цього не зрозуміти. Підлога, дошки брудного темночервоного кольору, сильно подряпані дошки, шпарини між ними. І коли ти повзаєш тією підлогою у своїх грубих фланелевих штанах, ти бачиш голови дорослих десь високо над собою, майже в небі. Пересічна висота дорослої людини — аж до неба. Але дорослі не можуть бути такими вічно.

Тобто?

Від певного моменту вони починають зменшуватися. Їм стає 15 років, потім 13, потім 7, потім вони починають ходити у дитсадок. Потім вони поступово втрачають мову, перестають ходити. Потім просто дихають і сплять і все — така собі грудка живої речовини. Дихання, сон і пітьма. Відтак можна знову починати рости.

І так без кінця?

І так щовісім секунд.

* * *

Ха, а якщо просто увійти в ці ворота? Недаремно ж у них виламали замок! А ми, ідіоти, ходимо попід мурами і шукаємо шпарини! Чи як ти думаєш?

Читай, що там написано. BETRETEN DER BAUSTELLE VERBOTEN.

А згори по ньому?

FICKT EUCH!

Так отож.

Отже, ти не проти?

За якимось же бісом ти мене сюди привів!

Я знав, що не помиляюся в тобі.

* * *

Курва, жодної зацілілої шиби і саме тільки бите скло під ногами!

Не тільки. А дроти? А штукатурка?

Уламки бетону. Банки з-під пива. Помада, туш і кров. Не сумніваюсь у використаних кондомах.

Тобі видніше.

Мені не видно нічого.

* * *

Отже, про підвали. Найбільше ми боялися тої проклятої завгоспихи. Вона завжди погрожувала підвалом. З нього, як я вже казав, нестерпно смерділо хлоркою. Тією, що засипають вигрібні ями. Або масові захоронення під час прокази.

Вапно?

Ні, хлорка. Таке враження, що вся хлорка цього світу була звезена до того її підвалу. Вона казала, що там живе ціла зграя щурів. Якщо замкнути дитину на ніч, то на ранок від неї залишиться тільки скелет. Він лежатиме на паперових мішках, набитих їдкою хлоркою. Коли я проходив попри ті сходи донизу, я намагався навіть не дивитися в їхній бік.

Скільки там було сходинок?

Могло бути з двадцять. Я ніколи їх не лічив. Припустимо, що двадцять.

Окей. Занотовуємо двадцять. Двадцять сходинок донизу. І потім?

І потім, напевно, вхідні двері. Кажу ж тобі — я відвертав голову у протилежний бік. Волів дивитися на кущі аґрусу, доріжки, посипані гравієм, трав’яні газони, вкриті рожевими пелюстками й обкладені біленим бордюром. Тобто я ніколи не придивлявся, як там і що. Вистачало знати, що вони є — ті сходи, ті двері.

Ти досі цього боїшся?

Та як тобі сказати? Мені вже трохи забагато років, щоб боятися чогось такого, як підвал. Чи сходи до нього. Що це так лопоче?

Обшивка. Тут усе обшито такою білою матерією. Ті, що вилазять на саму гору, поробили в ній ножові прорізи, щоб згори дивитися на нічний Берлін. Це просто шмаття, обрізки. Вони лопочуть на вітрі.

Звідки взявся вітер? Увесь час було тихо.

Зміна погоди. Кінець березня. Уночі може випасти сніг.

Ого! Як кажуть у радіопрогнозах, пориви різкі до сильних. Дедалі різкіші, як на мене. Слухай, це справді людські голоси чи мені причувається?

Шумові ефекти. Вітер крізь прорізи потрапляє в середину вежі й відлунює.

Але я чую голоси!

Ти надто вразливий. Ти віриш, ніби тут і справді зараз хтось може бути?

Насправді ця вежа — це такий мегафон, що виростає з-під землі. Це підземні голоси. Так, напевно, говорять руїни. Ми ж насправді нікуди не зникаємо, особливо наші голоси.

Добре бути поетом. На все знаходиться своя метафора як пояснення.

Метафора — це транспортний засіб. Як довго нам ще підійматися?

Судячи з лопотіння вгорі, зовсім недовго.

Але всі ті крики лунають знизу. І тільки знизу. Ми підіймаємося чи сходимо вниз?

Яка тобі різниця? Я вже казав — це ніякі не крики, це шумові ефекти вітру.

Ні, якби це були шумові ефекти, як ти кажеш, вітру, то вони долітали б згори. Звідти, де вітер шарпає шматтям і крізь прорізи вривається у крайню плоть вежі. А це зовсім інше, це голоси знизу і вони робляться настільки виразними, що я невдовзі почну розпізнавати деякі з них.

А, може, навіть усі?

Не всі відразу. Серед них є й такі, котрих я не чув по двадцять років.

Але всі вони прийшли до тебе. І чекають у твоєму підвалі. Тобі таки доведеться до них зійти.

Самому? А ти?

Без мене. Вони зібралися виключно задля тебе, ці кілька сотень людей там унизу.

Ти хочеш мене покинути?

Я почекаю тут, поки ти зійдеш. У тебе тільки двадцять сходинок, ти сам так вирішив.

Боже, який гармидер вони зчинили! У них там що, пиятика?

У них там велика радість — бачитися з тобою. Нікого не обійди увагою. І по змозі любов’ю.

Дай мені свій ліхтарик. Там цілком темно.

Тобі темно? Тоді заплющ очі. Я починаю відлік. Від двадцяти й донизу. Я стоятиму тут. Ти почуєш, як я вголос лічитиму. Я стоятиму в цих дверях.

Ти не зачиниш їх? З того боку? Відкриті двері — то незбагненна радість.

Цілком збагненна.

Коли мені розплющити очі?

Я скажу коли. Ти почуєш. І тоді залишишся сам. Іди не озираючись, я поки що за твоєю спиною.

На кого ти мене покидаєш?

Перестань кривлятися, йди. Двадцять.

Дев’ятнадцять.

Вісімнадцять. І ти побачиш воду.

Сімнадцять.

Шістнадцять. І ти побачиш берег.

П’ятнадцять.

Чотирнадцять. І ти побачиш небо.

Тринадцять.

Дванадцять. І ти почуєш кожен голос.

Одинадцять.

Десять. І ти впізнаєш кожного з них.

Дев’ять.

Вісім. І ти будеш дуже щасливий.

Сім.

Шість. Бо ніхто нікуди не зник.

П’ять.

Чотири. І ніколи не зникне.

Три.

Два.

Амінь.

Чуєш, ти? Два! Ну, чого ти спинився? Ще тільки крок і — все, спалах! Зроби ще один крок, чуєш, ти?!!

* * *

Як це читається?

Що ти маєш на увазі?

Назву станції. Ки, ігрек, ес, а, ки.

Напевно, це читається «Кисак». Якась котяча назва, з мультфільму. Ну от — поїхали далі. Що мені особливо подобається — у них потяги не мурижать на станціях так довго, як у нас. Одні пасажири вийшли, інші зайшли — і вперед, якого біса стояти.

І у вагоні так чистенько, не те що в нас.

Тату, а скільки ще до Праги?

Годин вісім або й дев’ять, увесь день до самого вечора.

Більше дев’яти годин. Добре, що вже ніде не пересідаємо.

Цілий день, класно! Мені подобається їхати. Я міг би так їхати й десять днів. У цих горах можна знімати кіно про індіанців.

У наших горах теж.

Але ці гори дикіші. І набагато вищі. І в них є скелі, а в нас немає.

Ти просто не знаєш. Ми ще поїздимо разом — я покажу тобі в нас такі скелі…

Цього року, напевно, сильно вродили ягоди. Два роки тому під Прагою було повно ожини в лісах.

Як на ожину, трохи зарано. А суниці вже, певно, відійшли. Хоча хто його знає? Всюди по-іншому.

Ма, а пам’ятаєш — там їздили такі двоповерхові потяги, і всі люди везли з лісу чорні ягоди?

Ожину, тоді було повно ожини. У п’ятницю пополудні пів-Праги виїздить за місто — збирати ягоди по лісах. У неділю над вечір вони повертаються, там просто яблуку ніде впасти в їхніх вагонах, а це тільки половина людей, бо друга половина їде своїми машинами.

І мотоциклами. Або катерами по Влтаві. Один такий потяг у неділю ввечері зійшов з рейок, пам’ятаєш?

Не вигадуй.

Чому я вигадую? Тату, вона забула. Двоповерхові вагони поперекидалися догори колесами. Всі люди були геть чорні від подавлених ягід. Хтось написав у газеті, що то був потяг з неграми.

А, пригадую! У нас про це повідомляло албанське радіо. Сто тисяч африканських партизанів у лісі під Прагою. Приблизно так.

Що один, що другий. Давайте трохи подрімаємо. У мене очі злипаються після тої ночі в чопському душогубнику.

Я не хочу спати. Я хочу дивитися за вікно.

А я візьму собі в буфеті пляшку пива, чеського. Подивимося, за що його так вихваляють.

І мені кофолу. Або лимонад. Але краще кофолу.

Ми обов’язково купимо тобі у Празі нову куртку, літню. Таку, як я бачила два роки тому. Тобі добре у світло-синьому.

А мені ковбойські штани, з багатьма кишенями! Ма, ти поспи, якщо хочеш, ми не будемо голосно. Або взагалі не будемо — так ніби в нас зашиті роти. У Празі є такий музей, і в ньому виставляють зовсім маленькі людські голови, з кулачок, але справжні. Колись це були живі люди, уявляєш? У них усе на місці — очі, ніс, вуха — але роти зашиті такою грубою ниткою.

Мабуть, живими вони забагато мололи.

Мабуть. Я вже замовкаю, ма. Просто в мене такий настрій, ніяк не заспокоюся. Я думаю, нам страшенно повезло у житті, правда ж?

Загрузка...