Тема для медитації

II

... то прокидався, то знову засинав, неначеб виринаючи з глибокої глибини і знову занурюючись у непрозору темну товщу, крізь яку не долинає ані жоден звук, і тільки раз по разу спливаючи на поверхню, краєм вуха чув, як, нагрівшись, глухо потріскують сволоки, і ловив ніздрями запах крейди, якою була помащена груба, і вогкого мотлоху, що валявся по хаті, й жарин, які повипадали з піддувайла й ледве курілися гіркуватим чадом. Крізь приплющені вії видно було, що надворі насилу благословляється на світ; він перевернувся горізнач і, геть відкинувши тяжку ватяну ковдру, під котрою вже давно зробилося гаряче й парко, почав глибше й глибше провалюватися в сон, заколисаний тісною світлицею з образами на покуті і закуреною стелею, яка мовби схилилася над ліжком; і коли він опустився на самісіньке дно забуття, то непрозора темна товща зімкнулася над ним і загучала у вухах високим дзвоном в’язкого мертвого безгоміння...

... снилося: грузьке подвір’я. Калюжі, що блищать мов люстерка. І явори понад обійстям, котрі гойдає й гойдає холодний вітер. А над яворами у високій височині пливуть кудлаті темні хмари, схожі на конопляне повісмо. Він стоїть у сінях. Йому років зо три, не більше. Поріг такий високий, що сягає йому сливе по пояс. Але йому треба вибратися з хати. Він впирається долонями в поріг і задирає ногу. Сіни глибокі, мов яма, й нога зривається. Він падає на долівку, та підводиться й, сопучи, знову лізе на поріг. Вітер гойдає явори, вивертаючи мокре зелене листя. Він уже висадив ногу й, ухопившись за одвірок, намагається вилізти з сіней. Це дуже нелегко, та він мусить це зробити. Він мусить здолати цей поріг. Він повинен вибратися у той білий світ, де мокра земля, і явори, і холодне водянисте небо. Для чого це потрібно, він не знає. Знає лише одне: це конче треба зробити і зараз немає важливішої справи, — а тому вперто лізе й лізе на поріг, хапаючись...

... заколивалося, неначе водорості на бистрині, й почало танути, затягуючись примарною сивою млою, й коли він урешті розліпив повіки, то уздрів: золота сонячна повінь, що вливається у причілкове вікно. Миготливі тіні на стелі, які відкидає знадвору грубелецька стара груша. І якась легкість у всьому тілі, й нестримний захват од того, що все допіру починається і день стоїть як намальований.

— От учителька й послала нас, щоб одвідали Ганю та поспиталися, чого це вона перестала ходити в школу, — жебонів десь поруч монотонний старечий голос. — А була вже весна, й люде мерли, як мухи... було, вранці йдеш селом, а по дорозі то тут, то там трупи валяються... Тільки удосвіта й можна було таке побачити, бо до полудня їх уже звозили на цвинтар!..

— Гордій звозив, хто ж іще!.. — озвався другий голос.

— А певно! Йому ж два трудодні платили, що мерців по селу збирав... От ідемо ми через вигін та й заходимо в обійстя. Вовчиця, ти ж знаєш, коло вигону тоді жила, в Антоновій хаті. Двері незамкнені були, як зараз пам’ятаю... Ми на поріг. Здрастуйте! Здрастуйте. А де Ганя? — Деренчливий старечий голос урвався. Чутно було, як хтось закашлявся. — Аж тут нас немов би правцем поставило... на ослоні під вікном лежить її голова, й коси додолу звисають!..

Настала тиша, й тільки чутно було, як у шибку б’ється муха.

— Як ми кинулися надвір... а матінко рідна! Ніби подуріли — їде Гордій драбиняком, а ми простісінько під коні! Трохи й самі життя не стеряли...

— Той Гордій теж був добрий! — озвався другий голос. — Такого людей живцем у кагати повкидав...

— А Югину! А Христю! А Степанового батька хто ж одвіз, як не він? Степан у Мурманському офіцером служив та й прочув, що на Вкраїні голод. Приїжджає в село, а батька вже на цвинтар звезли. Він туди, коли ж гукає щось із кагата... Насилу живого витяг!

— Степанів батько потім і Гордія пережив!

— А все того, що Гордій Бога не боявся! Загадали йому норму — двадцять мерців. А воно ж у день одного чи двох і не добереш... То він тяг на воза й тих, котрі ще духа не рішилися! Це я, каже, за тобою ще раз буду приїжджати?!

— Але Господь його й покарав!

— Та вже ж! А все за ті хрести, що з цвинтаря привіз...

— Які хрести?

— А що ними піч топив! Ніде ж і галузки було взяти, ти ж знаєш! То він якось поламав хрести на могилах, привіз цілу хуру та й накидав у піч... Коли ж слухає — а щось наче співає! Та так протяжно, хором, неначе у церкві... Він туди по хаті, він сюди, аж у піч зазирнув, — а то хрести співають людськими голосами!

— З нами сила і міць Господня!

— Він тут і ума рішився. Як зараз бачу, така зима люта да холодна... а він іде по вулиці босий — і в кожного просить прощення! Простіть мене, каже, бо я Господа зневажав і живі душі закопував у землю! Простіть, каже, бо я сатані служив і з комуняками, чортами червонопузими, лигався... А народ то сміється, то відхрещується од нього. Коли вдосвіта їхали люде на базар, аж дивляться — висить Гордій скрай шляху на берестку!..

— Собаці й смерть собача! Скільки ж вони люду виморили в той год... щоб їх і кість непрощена була!

Він звісив голову з ліжка й побачив, що коло столу сидить бабуня, а навпроти — баба Лепестина, висока та здорова, мов гайдамака.

— А хто виморив, бабцю?

Бабуня неуважно подивилася на нього.

— Більшовики... хто ж іще!

— А хто такі більшовики?

— То такі погані люде, сину!

— Бо вони погані слова кажуть? Через те вони погані, еге?

Бабуня зітхнула.

— Вони людей гублять! Он і діду твоєму віка збавили колись...

— А чого вони людей гублять, бабцю?

— А щоб люде не жили, як їм хочеться!..

— А як?..

— А так, як більшовики їм скажуть!

Баба Лепестина похитала головою.

— Що ти оце дитину вчиш, бабо... А як ляпне десь, не доведи, Господи!

Бабуня знову глянула в його бік, і її очі зблиснули.

— Хай знає!.. — твердо сказала вона — Хай знає... може, виросте та відплатить за наші голови!

ГЛОСАРІЙ. На огненній річці калиновий міст лежить, біля калинового мосту камінний стовп стоїть, у камінному стовпі червоний див сидить. Кривим ятаганом грає-махає, живих із мертвими розлучає. Надіну я залізну кольчугу, заб’ю у сволока ясного ганджара, буду три посестри з того світа викликати. Ви, посестри-поляниці з Божого Вирію — Росана, Леляна й Світляна! Одягніте панцирі золотії, озьміте мечі гострії, полиньте за мною до калинового мосту. Червоний див не спить, не дрімає, гуком-свистом відьми, нави й біси збирає, мерлецьку рать із Отхлані викликає. Посестри-дівиці, Дажбога непорочні войовниці! Одверніте чорнії стріли, бистрії кулі, гострії мечі од раба Божого Юра — од його білого тіла, од його чорної крови, од його жовтої кости, од його комоня, од його шолома, од його щита, од його лат, од його кольчуги...

... захлинулася, насилу докотившись до насипу. Я повалився долілиць і зразу ж став переповзати вбік. Ситуація виглядала безнадійною: в село врізувалося прямокутне поле, й із того боку смалили так, що голови не підняти. А найгірше ж було те, що цю ділянку шосе кляті босняки пристріляли, мабуть, ще з місяць тому! Я сповз під насип і почав хапливо протирати затвор штурмової гвинтівки, який забився землею. Зараз піднімуть в атаку, а ця штатівська зброя завжди клинить у найкритичніший момент... Але й наступати під таким огнем — чиста загибель! Поклавши гвинтівку напохваті, я ледве звівся на ліктях і зиркнув поверх шосе. Куля з тріском клацнула над головою, однак я встиг побачити: стовп чорного диму посеред села. Поле, довге й вузьке, з поодинокими штурпаками жовтого кукурудзиння. А там, де воно кінчається, попід будинками — нагромадження бетонних блоків, перекинуті авта і мішки з піском... Аж тепер я тверезо й чітко усвідомив, що смерть чекає мене на цім полі. Я відчув, що мене поцілять, насилу я перебіжу шосе й почну спускатися униз. Поле довге-довге, і навряд чи хтось дістанеться до його кінця... Я востаннє протер ствольну коробку своєї М-16 і сховав ганчірку в кишеню комбеза. Усі мої відчуття зросли й аномально загострилися: я зненацька почув, як гостро і їдко пахне кущик полину коло насипу, і яка тепла земля під моїми ліктями, і як потужно та нестерпно садить по барабанних перетинках громохке бахкання великокаліберних кулеметів, і як смердять пороховим гаром долоні, — а в найостанніший мент, коли земля раптом задвигтіла й почала коливатися туди-сюди й насип із ревом почав перевалювати брудно-зелений приземкуватий танк, а за ним поповзло двоє бронетранспортерів, а потім почали підводитися й вискакувати на шосе постаті в плямистих комбезах, то перед моїми очима неначе б роздерлася завіса, і підхоплюючись на ноги, на однісіньку мить я ще встиг побачити: грузьке дворисько. Мокра зелень яворів, які шарпає й шарпає вітер. І крихітна постать, що вперто лізе й лізе у цей білий світ, хапаючись...

... прокидався довго й тяжко. Всеньке тіло було наче з каміння, й коли він ворушив уві сні ногою чи рукою, то натруджені м’язи озивалися тупим болем, який врешті-решт віддавався попід ребрами, де причаєно пульсував і пульсував тремтливий болючий згусток. Аж ось у голові стало світліти, неначе б він спливав на білий світ із глибини темного плеса, й коли очі його нарешті розплющилися, то перше, що відбилося в їхніх чоловічках, була низька запорошена стеля з грубими сволоками, де поснувалося темне павутиння. Він зачудовано кліпнув і, обернувши голову, зиркнув на причілкове вікно, в яке цідилося вбоге ранкове сяєво, а тоді звісився з ліжка й поглянув на стола, біля котрого стояв порожній стілець. Його свідомість іще перебувала у примарних обіймах сну і не могла второпати, куди ж поділися оті люди, які щойно балакали такими реальними живими голосами й чому над яворовим гіллям у вікні видніє розмите сіре небо, яке скидається на мочарище з купинами дрібного хмар’я; але наступного менту перед його внутрішнім зором постали провалля з химерними сувоями туману, жовтий конус електричного світла у пітьмі, хатина у вербах, що зизить гарячою плямою вікна, — й він струснув головою, заганяючи це видиво у щонайдальші закутки підсвідомости, а тоді одкинув ковдру і спустив ноги на холодну долівку.

У хаті висіла похмура мертва тиша. Ані в світлиці, ані надворі не чутно було жодного звуку, й що довше він сидів на ліжку, напружено вслухаючись у це безгоміння, то дужче й дужче утверджувався в переконанні, що таки нарешті повернувся додому й оті безлисті голі явори, що схилилися над провулком, — це явори, які він бачив із перших днів свого життя, а вичовгана дубова лава попід вікном, — ота самісінька лава, де він повзав, іще як не вмів ходити. Нарешті він поворухнувся й, потягши до себе комбеза, що висів на дерев’яній спинці ліжка, заходився помалу вдягатися. М’язи на спині боліли так, наче по них трактор гарцював, і взуваючи тяжкі армійські черевики, він аж головою покрутив — ще рік тому перехід із повним спорядженням був для нього звичайнісінькою річчю! Тупнувши за звичкою, кілька разів ногами, щоб перевірити, чи не мулятиме взуття, він урешті підвівся й, узявши відро для води, що стояло в передпокої під вікном, потяг надвір.

Лагідне млисте безвітря огорнуло його з ніг до голови, мов літепло, допіру він переступив поріг і, покинувши сінешні двері розчахнутими навстіж, спинився насеред обійстя. Небо супилося, мов чоловік на лиці, однак із розмитого сірого хмар’я струменіло м’яке сяєво, од якого бляклий осінній краєвид палахкотів теплими барвами, й на їхньому тлі вже не так прикро та вбого виглядало чорне гілля кощавої старої груші, яка росла скрай причілка, і здоровецький бур’ян, що геть заполонив дворисько й підступав аж до самісіньких вікон, і темні провалені стріхи покинутих осель, які бовваніли упростяж вулиці. Юр трохи постояв, роззираючись зокола, а потім переклав відро у другу руку й помалу рушив у берег, спускаючись насилу помітним прослідком, що брався попід городом. Земля не оралася вже років зо три, й на городі повиганяло будяки, височезну нехворощ і таку лободу, що треба було голову задирати, щоб побачити її верха. Ще кілька кроків — і прослідок геть згубився у хащах, і йому довелося брести сливе на безбач, силоміць продираючись крізь густе сухе бадилля, що з тріском і хрясканням ламалося під ногами. Аж ось із берегів потягло запахом верби, вогкого мулу й латаття; прослідок вихопився на леваду й, метнувшись попід кручею, вперся в криничку з дерев’яними цямринами, які обросли клаптями зеленого й бурого моху. Поставивши відро, Юр опустився на коліна, розігнав долонею пожухле ясенове листя, яке плавало на темній воді, й нахилившись...

ГЛОСАРІЙ. У морі-окіяні камінний ідол стоїть. Він ні живе, ні вмирає, на кров людську зв’ягає. Приїхав до моря козак-нетяга, лицар християнський, став він кривого запоясника діставати, став білеє тіло своє козацьке втинати, камінного ідола живою кривлею причащати. — «Ідоле, ідолисько, ідолище погане! Чи ти з ліса чи з праліса, чи ти зо дня чи ти з полудня, чи ти з ночі чи ти з півночі, чи ти живий чи ти мертвий — пий мою кривлю, ідоле»[1]

(…)

вибиратися на той світ одне за одним, і якогось дня він приїхав і не застав у цьому провулку ані жодної живої душі...

ГЛОСАРІЙ. На горі огонь горить, коло огня залізний стовп стоїть, коло стовпа троє зміїв червоних лежить, — первий із трьома головами, другий із п’ятьма головами, третій із сьома головами. Вони ревуть-волають, з білого світа помочи виглядають. Летіли через кам ’яну гору три діви простоволосі — з ножами, з мечами, з огняними очами. Стали вони над тою горою кружеляти, стали до зміїв такими словами промовляти: «Ой чого ж ви ревете-волаєте, червонії ви змії?» — «Ой як же ж нам не ревти, як же ж нам не волати, як закуто нас у заліза, поки й конця світа!» — «А хто ж вас ізвоював, хто ж вас у заліза кував, червонії ви змії?» — «Звоював нас Юр-богатир, лицар християнський, козак запорозький! На залізному току булавою нас бив-побивав, залізними путами до камінної гори кував, на смерть да погибель остатнім закляттям заклинав — щоб ми над миром християнським не літали, край веселий, люд хрещений не плюндрували, душі козацькії з білим тілом не розлучали...»

... зненавидів школу від самого першого дня. І зараз увічню стоїть: парти у чотири ряди. Здоровецький клас із лискучою чорною дошкою. І парсуна примруженого татаркуватого чоловіка на білій-білій стіні.

— Скажіть мені, дітки, хто зображений на цьому портреті?

Високий жіночий голос дзвенить у порожнечі класу, неначе бите шкло.

— Стоян?

Мизатий хлопчик, грюкнувши кришкою парти, схопився на ноги.

— Це — вождь трудящих усього світу Володимир Ілліч Ленін!

— Правильно. Сідай, Стоян! Це Ленін, вождь світового пролетаріату... А хто скаже тепер, що ж таке зробив Ленін для трудового народу?

В класі було тихо.

— Що, ніхто не знає?

Я поворухнувся й підняв руку.

— Юр?

— Ну... — я встав і потупцював на місці. — Ну, він як ото була революція... то він таке зробив... ну, це...

— І що ж саме?

— Ну, цей Лєнін... він... він хліб у людей забрав!

— Що?.. Що таке?!

— Ну, він загадав активістам, щоб вони хліб у людей одібрали... А вони тоді пішли по хатах і геть усе до зернини витрушували! І тоді люде стали мерти з голоду.

— Хто... загадав?

— Отсей же ж... Лєнін! І ще один дядько.

— Як-як?!

— Ну, той дядько... Троцький він звався, о! Люде казали: Лєнін і Троцький забрали хліб сиротський.

— Ти... що плетеш? Ти що мелеш оце, урвителю?!

Голос дзвенить на високій ноті, й від того аж у вухах вібрує.

— А я що хіба... так люде кажуть!

— Та де ти їх бачив... де це ти бачив таких людей, обревку?!

Біла рука з довгими пальцями ухопила мене за чубчика.

— Я тебе зараз навчу, як совецьку власть любити! — Вчителька зігнула мене в три погибелі й стала товкти головою об парту. — Ти диви, що воно собі надумало! Ми душу з тебе виб’ємо, скотиняко! Ми покажемо тобі, де раки зимують! Ми тебе в бублика скрутимо й плакати заставимо! Це старого Юра насіння... це петлюрівця отого цуценя, щоб воно їм здохло! Ану геть із класу, драбуго, й без баби щоб не приходив!

На все життя запам’яталося: гострий запах парфумів, який струменіє од зачіски, безжальна тверда рука і таке відчуття, наче ти мале звіря, котре силоміць загнали у цей величезний клас, щоб цькувати цілих десять років.

— Ні батька, ні матери... росте як бур’ян... — бубонів у порожньому класі бабин голос. — Хіба ж за ним догледиш...

— Але ж ви подумайте: першокласник — і плете отаку антирадянщину! А що ж із нього буде, як він виросте?! Це ж звірюка буде... убивця якийсь! І, до речі, де це він отакого набрався?

— А Господь його знає... либонь, почуло десь...

— Ні, уявити собі, отаке на Володимира Ілліча Леніна сказало! А головне, як уперся — ти йому слово, а він тобі десять! Я його спиняю, а він своє товче: люди, мовляв, кажуть... люди кажуть — і все! Хоч вогню йому приклади!..

— Нічого, я з ним побалакаю...

— Та добре, добре побалакайте! Візьміть лозиняку та дайте йому так, щоб і шкура на нім закипіла! Таких дітей треба бити, поки вони й кричати не перестануть... а тоді водою одливати — і знов бити!

— Угу...

— Ото дивіться мені! А то через суд заберемо його від вас та здамо в інтернат для недорозвинених! А там як запроторять його поміж олігофренів та дебілів, то він шовковий зробиться! Ви зрозуміли мене? Зрозуміли чи ні, я вас питаю?

Ми йшли з бабою через вигін, і я чув, як вона балакає сама до себе.

— Бити, значицця... а тоді одливати... Це ж яку голову треба, щоб до такого додуматися... не меншу, ніж у коняки, мабуть... А щоб вас у німі дошки положило! Всіх уже виполонили... всенький наш рід із круга світа звели... ще треба тільки отсю дитину в землю загнати — і буде добре! — Вона вдарила кулаком об кулак. — А дзусь вам! Ще прийде на вас лиха година та нечиста сила, чорти ви червонопузі!..

Я поторсав її за спідницю.

— Бабо...

— Га? — Вона отямилася й глянула на мене згори вниз. — Ти, обревку... бач, до чого ти добалакався?

— Бабо, а чого вона мене лобом об парту била?

— Щоб її безбитниця побила, сину! Не кажи більше такого, бо вони тебе од баби заберуть, чув?

— А чого вони мене заберуть?

— А того, що у них вся власть у руках! Дитино, вони в тридцять третьому сливе усеньке село виморили... а тебе як притиснуть до нігтя, то тільки кавкнеш!

— Це як голод був, то виморили, еге?

— Ото ж тойді! А ти з ними за барки вирішив братися, дурнику такий... Мовчи, дитино, бо ті песиголовці й тебе, і мене в сиру землю закопають! Будеш мовчати?

— Буду...

— От і молодець!

Ми вже поминули вигін, коли вона поклала мені руку на голову.

— А ти козак... бач, не продав бабу!

Тої ночі я вперше побачив сон, котрий переслідував мене потім протягом усенького життя...

Юр зітхнув і, допивши оденки з кварти, замислено роззирнувся по світлиці. Хоч він і не знав, скільки ще проживе в цій хаті, все ж тут потрібно було зробити цілу купу роботи — нарубати дров, бо вночі уже відчуваються зазимки, виполонити бур’яни, що заглядають у самісінькі вікна, та врешті-решт і підставити стовпа на причілку, бо вугол геть осів і ось-ось завалиться... Та, звичайно ж, передовсім треба навідатися в село.

Ця думка сподобалася йому найбільш, і поставивши кварту на грубі, він похапцем одяг шкірянку і, понишпоривши в кишенях...

... снилося: вечірній присмерк. Дворище, яке поросло густим-густим споришем. І чорний гребінь хати на тлі криваво-червоного обрію. Він стоїть коло порога. В руках у нього коса. Вона така довга, що сягає через усеньке дворище. Від порога добре видно, що в сутінках щось біліється. Він підходить ближче. Він бачить: це щось таке, як людський тулуб. Воно без рук і без ніг. Воно біле-біле, наче виліплене з крейди. Воно сидить під яворами, і кукси його рук стирчать у ріжні боки. Він добре знає: чіпати його не можна. Треба втекти до хати і защіпнутися на всі клямки. Однак його розбирає цікавість. Він думає: а що ж воно буде робити, коли його розкутурхать? Підсвідомо він знає: те, що воно йому вкоїть, буде гірше, ніж смерть. Однак він заносить косу й легенько штурхає це одоробало вістрям. Воно скидається, немов рибина. Тепер видно, що непоправне уже почалося: одоробало заворушилося і звернуло на нього увагу. Він знову торкає його, сього разу вже сильніше. Одоробало починає вовтузитися. Рухи його загрозливі, в них щось нелюдське. Основна домінанта сну: гостра пульсуюча тривога, котра все наростає й наростає. Здається, от-от — і станеться таке, од чого можна буде з’їхати з глузду. Він почуває, як від жаху в нього піднімається чубчик на голові. Повітря у двориську згустилося й аж дзвенить од напруги. Він утретє штурхає одоробало вістрям коси, і тоді воно починає кидатися в корчах, мов епілептик. Уста його ворушаться. Воно щось белькоче. Це якісь нечленоподільні звуки. Ось нарешті воно починає рухатися. Він силкується відіпхнути його вістрям, але воно виповзає з-під яворів. Тепер він бачить, що це маленький лисий дідок з борідкою, білий-білий неначе борошно, й ця білина гостро й мертвотно світиться у померках пізнього вечора, дідок уперто повзе й повзе до нього через дворище, й він розуміє, що тікати до хати вже пізно, і бабу гукати пізно теж, і взагалі на все уже пізно, а все-таки чимдуж силкується й силкується відіпхнути його держалном, аж врешті коса виривається йому з рук і, хуркнувши, одлітає аж до воріт, і тоді в горлі його починає наростати несамовитий звірячий крик жаху і відчаю, що врешті виривається назовні й...

... спускався в діл, дедалі глибше вгрузаючи в імлисте осіннє повітря, просякнуте запахами сухого картоплиння, зів’ялого листу, темної води, яка жебоніла в берегах, гіркого каламутного диму, що стелився понад кручами, й землі, яка тхнула прілістю, гноєм і покинутими на городах шкаралущами гарбузів; і що дужче даленів його силует на тлі розбитого сірого провулка, який брався з гори, звиваючись поміж безлистими яворами і заростями колючої дерези, то дедалі світліло й світліло імлисте небо з купинами білястого хмар’я, аж крізь нього стало поволі проблискувати мляве осіннє сонце, од якого ув однісінький мент заясніли руді левади із плямами зеленої осоки біля плес, і мідно-червоні верховіття кленів, що майоріли понад вигоном, неначе заграва, і далека нитка соші, де, спроквола ступаючи нога за ногою, простувала до вигону кремезна постать у бляклому армійському камуфляжі та вичовганій шкірянці наопаш. Хмар’я помалу тануло й тануло, згоряючи по краях небосхилу нерівними прозорими клаптями, і врешті сонце заяріло, неначе крапля розтопленого металу, і в його палючому сяєві м’якою притлумленою барвою засвітився витоптаний вигін, де тирлувалися строкаті намети, авта і ятки, а поміж ними, наче мурашня, туди-сюди снували люди. Видно було, як постать у камуфляжі збочила із соші й, на мить пропавши поміж кленами, вигулькнула на майдані, а потім, так само не поспішаючи і пристаючи час від часу перед ятками, пройшла усе оте тирловище од початку аж до кінця — й зупинилася.

Юр трохи постояв, міркуючи, що ж йому треба придбати на цім базарі, аж врешті розстебнув нагрудну кишеню комбеза й, понишпоривши у ній, добув кім’ях зіжмаканих банкнот. Коли він розсортував їх, то стало видно, що грошей вистарчить, хоч поміж них і затесалося трохи югославських динарів, котрі тепер, звичайно ж, ні на що не згодяться; зібгавши жужмом, він сховав їх до бокової кишені й уже було надався рушити вперед, як по плечу його ляснула чиясь груба долоня.

— Гей, дядьку... а ти звідки тут узявся?

Він обернувся й уздрів опасистого чолов’ягу, який витріщився на нього, мов теля на нові ворота.

— Ні, оце діла! Послухай, ти що, воскрес?! — Чолов’яга обернувся до свого супутника, присадкуватого здорованя з вилупкуватими очицями. — Це ж Юр... Юр, баби Чакунки онук! Ти пам’ятаєш?

— Ну! — басом потвердив той.

— А як це ти тут опинився? — знову поспитався чолов’яга в Юра. — До хати приїхав, еге?

Юр кивнув.

— Та от... вернувся в рідні краї! На батьківщину, знаєш, потягло...

— Довгенько ж тебе не було тут! Кажуть, баба вмирала, то так побивалася за тобою... А ти наче десь воював, еге?

— В Сербії... в Боснії, точніш! — неохоче буркнув Юр.

— Найманцем чи що?

— Контрактником! — Юр подивився на чолов’ягу. — А що ж у вас тут нового?

— Де?

— В селі, де ж іще!

Чолов’яга почухав свою здоровецьку закустрану голову.

— Знаєш що... — сказав він нарешті. — Давай вип’ємо, раз таке діло! Не сподівавсь я тебе живого побачити, їй-богу... — Він знову обернувся до здорованя. — Це ж мій корефан, ще зі школи... за одною партою з ним сиділи! Пам’ятаєш?

— Ну! — басом потвердив той. — А що пити будемо?

— Горілку, що ж іще! — чолов’яга знову ляснув Юра по плечу. — Ходімо накотимо до двісті грамів... ти не уявляєш, як я радий тебе живим здибати!..

Вони взяли в наметі пляшку «Посольської» й, пропхавшись крізь юрму, вийшли до сільради, де під штахетником стояв сталево-синій мікроавтобус. Чолов’яга натиснув кнопку на портативному пульті, й авто блимнуло габаритними вогнями.

— Залазь, братва! Оце моя лайба, — сказав він Юрові, падаючи на сидіння, котре аж застогнало під його тягарем, — сім тисяч оддав! Але що ж ти вдієш... знаряддя виробництва!

— А ти чим промишляєш?

— Купи-продай! Ось, із кумом на пару гендлюємо... — Чолов’яга відгвинтив кришечку і хвацько поналивав у шклянки. — Ну, давай... щоб діти грому не боялись...

— ... і хрін до старості стояв! — басом укинув кум.

Юр перехилив шклянку і відчув, як огненна волога пішла по жилах.

— Рідня твоя хвалилася, що тебе убили! — сказав чолов’яга, запихаючи до рота здоровезний шмат сала. — А я...

— Коли це?

— А як бабу ще ховали... Я й питаю: а чого ж це Юр не приїхав бабцю провести? А мені й кажуть: вже вони з бабою на тому світі балакають... письмо було, що поліг він!

— Поранили мене... під час атаки! — неохоче сказав Юр. — Так що ж тут чутно?

Чолов’яга махнув рукою.

— А що тут може статися... Все як завжди: кругом одна мафія та безправство... більш нічого! Люди рвуть свій шмат, хто як може: хто був убогий, той зробився ще вбогіший, а хто був заможний...

— ... той ще дужче забагатів! — озвався кум, наливаючи ще по одній.

— О-то-то! — кивнув чолов’яга. — Народ, правда, мре як мухи. Жінки, ті ще сяк-так, — а чоловіки й до п’ятдесяти не дотягують! Хто спивається, хто вішається, хто від хвороб гине... Ото єдине добро, що гривня появилася торік! А то задовбали ті купони... щитаєш їх щитаєш — аж сорочка мокра! — Чолов’яга знову поналивав у шклянки. — Ну, погнали... за збичу мєчт, горіли б вони синім полум’ям!

Вони випили ще, і Юр відчув, що його починає хилитати.

— Хай йому гак! — буркнув він, проводячи рукою по чолі. — Давненько не пив...

— То, кажеш, тебе поцілило?

— Та зачепило... злегка по-конячому! Рік у госпіталі провалявся...

— Так ти, кажуть, год із п’ять там воював? — поспитався кум.

— А в яких військах?

— У таких, що всякі діри затикають! — неохоче буркнув Юр.

— Чув, що воно таке — контрактники? Це ті, хто перший іде в атаку, виконує всякі зачистки, провадить розвідку боєм...

— Ну, а якого ж дідька тебе туди потягло? За що ти воював на чужій землі... щоб дірку в шкурі заробити?

— Запам’ятай, — сказав Юр, припалюючи цигарку. — Запам’ятай, голубе: я не єдиний українець, який там воював! І здобували ми досвід бойових дій, щоб повернутися додому й наводити тут порядок! Бо надто вже тут багацько всякої наволочі лишилося ще з совєцьких часів... — Він пахнув димом і, заскаливши око, подивився на чолов’ягу. — Значить, тут нічого так і не змінилося?

Чолов’яга покрутив своєю здоровецькою головою.

— Та де! Хіба ото церкву вирішили зводити...

— Церкву?! — не повірив Юр.

— Атож!

— А ти хіба не бачив? — утрутився кум. — Он же ж і хундамент залляли...

— Та хіба ж вони таку церкву збудують, як була! — встряв чолов’яга. — Ото церква у нас була... як собор! Ти пам’ятаєш?

— Ще й як!.. — понуро буркнув Юр.

Він заплющив очі й знову побачив, як вони з бабою ідуть попри церкву, яка стоїть посеред вигону, висока й стрімка, з трьома золотими маківками і вигадливим ліпленням, що в’ється зокола, й коли дивишся на неї оддалеки, то здається, наче вона висить у порожнечі не торкаючись землі, такий легкий і довершений її силует. «Бабо, а що це таке?» — вражено поспитався він, задираючи голову. — «Церква свята, дитино!» — «Це в ній Бог живе, еге?» — «Атож!» — «А чого ж вона дошками забита?» — Баба перехрестилася на золоті маківки. — «Бо вони, дитино, думають, що Бога немає... а самі ракети в небо посилають, щоб подивитися, чи він там де не заховався!»

— Я ще пам’ятаю, як її валяли! — сказав чолов’яга.

— А то все Стояни зробили! — знову встряв кум. — Кляте поріддя... стільки вони людей розкуркулили та з села вивезли!

— А певно! Іван же ж головою сільради був... от і взявся довершить те, чого батько не встиг — церкву розвалити! Ну, та їм і зараз не біда... твій друг, — він подивився на Юра, — он бізнесменом зробився... такий пан, що будь-будь!

Юр підняв голову.

— Стоян?! А він що... він буває тут?

— А чого ж йому не бувати! Приїжджав торік на гробки... — Чолов’яга крутнув головою. — Стрів я його та й кажу, що ти, мовляв, на войні погиб... А він тільки сплюнув... погиб, каже, то й добре, — а то завжди воно лізло, куди йому голова не влазила!..

— Друг, називається! — обурено сказав кум і, взявши пляшку, знову став наливати у шклянки. — Ну, потягли... за нас із вами...

— ... і за хрін з ними! — підтримав його чолов’яга.

Вони перехилили ще по сто грамів, і Юр відчув, що геть упився.

— А ти ж, видно, не просто так у селі появився, еге? — раптом поспитав чолов’яга.

Юр здригнувся.

— А чого ти так гадаєш?

— А того, що за тобою завжди якісь хвости тягнуться... ще з років застою! Правильно Стоян казав: сунеш ти свою голову, куди вона тобі не влазить... Бучу знімати любиш, одне слово! Може, брешу?

— Ні... правду кажеш! — Юр криво посміхнувся. — Вгадав ти, голубе...

— Ну, й що ж ти тут думаєш затівати?

— Та... нічого такого! Борги деякі хочу заплатити... А то, знаєш, накопичилося їх... вище голови!..

Чолов’яга з сумнівом зміряв його очима.

— Ну, гаразд... то твої діла! — врешті зітхнув він. — Добре, хоч вижив...

— А певно! — погодився Юр, насилу повертаючи язиком. Тоді взявся за клямку дверцят. — Добре, мені пора... ще здибаємося коли-небудь!

— То ти надовго? — поспитався чолов’яга навздогін.

Юр поблажливо посміхнувся.

— Поки не помру... втямив, ні?

— Угу!.. — буркнув чолов’яга, одводячи очі.

Юр виліз надвір і, не озираючись, посунув через натовп. Він почувався і геть зле: у роті пересохло, увіччю пливли нерівні жовті плями, а попід ребрами, пульсуючи, наростав і наростав шпаркий пекучий біль. Дійшовши до кінця базару, він спинився і почав думати, що ж йому треба було тут купити. В сей мент його пройняло таке відчуття, наче хтось торкнувся його потилиці, провівши по ній згори донизу шкарубкою долонею, — і коли він поволі обернувся, то кроків за десять од себе уздрів, що в прозорі між ятками стоїть баба Лепестина. Вона стояла, спершись на ціпок, і дивилася на нього, й не казала ні слова.

Юр хтів було ступнути вперед, та відчув, що ноги його не слухаються; він поворухнув язиком, та на силу Божу зміг ним володати; помалу звівши подих, він заплющив очі, а потім розплющився знову, та сього разу біль, котрий пульсував усередині, зненацька вибухнув мов сонце, роздираючи його навпіл, і він...

ГЛОСАРІЙ. Матінко Морано, втвори ворота! За лісом за пралісом чорний дунай тече, на чорнім дунаю мерлецький човен пливе. В тому човні сивий волхов лежить — живим огнем катований, гострим залізом калічений, княжою челяддю замордований. Матінко Морано, втвори ворота! Прийшла до чорного дунаю босорканя-чаклунка, пустила на воду білого калача з трьома свічами, стала того волхова клясти-заклинати. Батьку-волхве, Коштрубів страднику! Візьми мого калача, понеси його по чорнім дунаю, поклади на золотого стола, де мати Морана сидить, — хай втворить вона ворота в бездонну Отхлань! Щоб я через три пороги переступила, сім чорних бродів перебрела, дванадцять навських застав перейшла, лихую годину та нечисту силу од своєї дитини одвела — щоб вона не тужила, не марніла...

... три ночі поспіль. Варто було звести повіки, і я знову й знову бачив: дворище, яке поросло височенним споришем; чорний гребінь хати на тлі криваво-червоного обрію; і білий-білий силует, який гостро й мертвотно світиться у померках старого вечора...

На четвертий день баба спекла калача й поклала його на покуті. Після півночі я напився з кварти молока, настояного на маківках, і нарешті почав засинати, дедалі глибше зсовуючись у теменну безодню прірву, де блукали якісь незнані голоси, проблискували сяйливі вогні, які скидалися на спалахи падучих зір, і час від часу спливали уривки минулих снів, про які я вже й думати забувся, — однак свідомість моя, од ляку, що знову зустрінеться з отим навським видивом, плавала на грані дійсности й марення, а тому я чітко й виразно чув тривожний гарячковий шепіт, який снувався й снувався в тісному покої, осяяному полум’ям трьох свіч, які...

матінко морано втвори ворота

а хто ж мене волає хто з білого світа на мене гукає

се я босорканя-чакунка рожденна відунка

а яким же ти речéнням на мене волаєш чиїм же найменням ти мене заклинаєш рожденна відунко

велесовим реченням тебе волаю коштрубовим найменням тебе заклинаю морано

ой ти босорканю-чакунко рожденна відунко одгадай же сперва три загадки одгадаєш жива будеш прогадаєш моя будеш

на те я й чакунка рожденна відунка щоб ті загадки одгадала на білий світ живою вертала од тебе нагороди жадала морано босорканю-чакунко рожденна відунко ой що ж то за три річки під калиновий міст біжать одна огняная друга кровавая а третя невидная

на камінній горі камінна дівка сиділа камінна дівка сиділа три сльози ронила морано

босорканю-чакунко рожденна відунко а що ж то за три діви над білим світом летять з ножами з мечами з огняними очами

в чистім полі камінний стовп стоїть у тім стовпі заклятий меч лежить хто того меча має той усю нечисть постинає морано

босорканю-чакунко рожденна відунко одгадай же остатню загадку а що ж то за світ буде коли сього світа кінець настане

не була б я чакунка рожденна відунка щоб тобі про сеє сказала

хто на сюю загадку одвіт дає той..................................

проси що хочеш босорканю

матінко морано припливла душа моя з білого світа з білого світа з синього цвіта по чорнім дунаю де живого духа немає де

півні не співають де дзвони не дзвонять де люд хрещений не ходить ласки твоєї прохати благати коштрубом голубом тебе клясти заклинати покинь морано душу раба божого юра зніми з нього своє наслання одволай лютого нава котрий мордує його терзає душу його козацьку з тіла виганяє матінко морано велесовим реченням тебе волаю дажбожим найменням заклинаю нехай іде сей нав на безвісті безвіснії на гори креміннії на ліса на болота на сухі очерета де дівка косою не має де козак на коні не гуляє де ворон кісток не заносить слово своє запечатую водою огнем залізним мечем слово моє кремінне ніщо його не одміне ні клятьба ні ворожба ні огненна стрільба

босорканю-чакунко........................................................

... неначе мене в плече штовхнули. У хаті панував якийсь чудернацький багровий півморок. Видно було, як на сволоках скачуть і скачуть відкиди полум’я. І тиша висіла в світлиці — така мертва, така моторошна тиша, що серце моє здригнулося в лихому передчутті, а тоді закалатало мов навіжене.

Я підхопився на лікоть, Побачив: баба сидить коло столу, бліда-бліда мов стіна. Перед нею небаченим темно-вишневим огнем горять три свічі. А на столі лежить калач, який вона спекла увечері. Я позирнув на нього — і жах пійняв мене з такою силою, що незмога стало поворухнути ні ногою ні рукою: калач, який іще півгодини тому був рум’яний мов сонце, зробився тепер білий-білий неначе виліплений з крейди, і та білина гостро й мертвотно світилася в кривавому напівмороці, котрий панував у хаті.

— Не бійся, дитино... воно зараз піде! — ледве чутно проказала баба.

Вона щось зашепотіла й дуже хутко й часто почала хрестити над покуттю здоровим чорним ножем, який мигтів у її руці, що й око не здужало того зловити; і я побачив, як простісінько на моїх очах калач починає танути й видовжуватися, обертаючись у крейдяно-білу качалку, яка зненацька вигнулася, мов змія, й стала плигати по всенькому столу, кидаючись у страшенних конвульсіях і щоразу меншаючи й меншаючи, аж врешті зібгалася в крихітну грудочку і спливла омахом вишнево-червоного полум’я, котре тут же погасло.

Баба глянула на мене, і в її очах промайнув якийсь незрозумілий жаль.

— Значить, це доля!.. — нарешті видихнула вона і...

Вони йшли під гору, й баба Лепестина раз по разу спинялася, щоб звести подих.

— Ох і белебень, ох і белебень... скільки віка мого, все міряю його ногами!..

— А я вже думав було, що на нашій горі й душі живої не зосталося... — озвався Юр.

Баба Лепестина покивала головою.

— Дитино, я сюди на крилах прилетіла б, якби змога моя! Ото як поховали твою бабуню, то з’їхалися діти да й кажуть: «Чого ти, мамо, будеш сама-самісінька на сій горі бовкуном сидіти... йди до нас віка доживать!» Я, дурна, й согласилася. Як привезли мене в той город... Господе, сохрани та помилуй! Ой затужила я, ой затужила... Вийду, було, надвір ...і вітер повіє, то здається, що він з нашої гори прилинув, і пташина яка пролетить, так думається, чи не з наших країв звістку несе!.. А як пішов мені вісімдесят перший год, я їм і кажу: «Ану везіть мене додому, собачі діти!» Вони й вивернули до мене кожуха: і стара я, і безрозумна, і голову їм морочу... а я затялася і знай своє товчу: «Везіть!»

— А я вчора уночі йшов, коли ж глип — світиться у вікнах! То ви назавжди вернулися?..

— Умирати я вернулася, сину... — Баба замовкла й, спираючись на ціпок, знову подибала під гору. — Хочу, щоб на цім белебені й кості мої зосталися! Тут усенький наш рід лежить, одколи село заселилося... А ти ж, сину, за чим сюди приїхав, га?

— Та так... треба зі старими ділами розібратися! — неохоче сказав він.

— А ти, кажуть, на войні десь був?

— Хто се казав?

— Бабуня твоя, хто ж іще! Ой вона ж тебе виглядала, ой і виглядала... Вмирала вже, а все просить: «Лепестино-голубко, вийди на обійстя та подивися, чи не йде він там шляхом...» Стану я на горі, гляну з-під долоні... щоб хоч душа жива на тій соші появилася! Не пройде і півгодини, як вона знов просить: «Біжи, біжи... гукни, щоб швидше йшов! Я чую, він уже на гору підіймається!..»

Юр понурив голову. Баба Лепестина замовкла, й хвилини зо дві обоє чвалали розбитим звивистим провулком, не кажучи одне одному ні слова.

— Зайди до мене, сину! — нарешті озвалася вона, звертаючи у дворисько, де густо поріс високий деревій. — Сядемо в хаті та побалакаємо за все, що було... се ж нас двоє тілько й зосталося на сій горі! Мо, баба тобі ще й у нагоді стане...

— Про що се ви?

Вона посміхнулася.

— Про ті діла, з якими ти хочеш розібратися... Що, не правду я кажу?

Юр мовчав.

— Правду, правду... — нарешті буркнув він крізь зуби. — Але хтось же ж мусить з ними розбиратися!..

Хата стояла під кручею. Стукаючи ціпком об глиняну долівку, баба Лепестина впровадила його до світлиці, й допіру він ступнув через поріг, як у носа йому вдарив запах злежаного дрантя, що жужмом валялося на лежанці, й холодний дух запущеної оселі, куди цілу зиму не заглядала жодна душа, й сухої житньої соломи, яка валялася під грубою... На стіні чорніла здорова тарілка репродуктора, що висів у цій хаті ще зі сталінської пори; вікна виходили у старий здичавілий садок, і в світлиці панувала напівтемрява.

— Щось ти, сину, геть на пси звівся! — озвалася баба Лепестина, коли вони посідали на лаві. — Такий, наче з хреста знятий... Раняний був на тій войні, еге?

Юр поворухнувся.

— Та... живий же ж! — неохоче сказав він. Тоді з сумнівом роззирнувся по хаті. — Це ви думаєте отут перезимувати?

— Дитино, я в сій мазанці вісімдесят год звікувала, дві голодовки перебула, войну... а ти кажеш! Вдома й стіни помагають, не те що... Он і бабуню твою хтіла рідня забрати до себе, — а вона ні в яку! Тут я, каже, народилася, — тут і руки мені складуть...

Юр понуро мовчав.

—Виглядала мене, кажете? — озвався він по хвилі.

Баба закивала головою.

— Ой виглядала ж, сину! Вона все віри не йняла, що тебе забили на тій войні... Коли ото письмо прийшло, що ти погиб, то насипала вона пшениці на сито й заворожила, Я все теє бачила, і в мене коси дибом устали, коли зерно на ситі почало ворушитись, як живе. Другий раз оце на віку вона так чаклувала!

— А перший?..

— Перед голодом, сину! До того вона просто собі молодиця була... а перед тим лихом дав їй Господь так, що з неї відунка зробилася! Вона не вчена була відьма... рожденна, сину! До самої смерти людям помагала...

— Ото вона заворожила та й що?

— І воно показало, що ти живий! Ой зраділа ж вона... Лепестино, каже, не погиб він, душа його з сього світа озивається... от тілько не втямлю, що ж се таке чорне висить над нею!

Юр заплющив очі й немов би перенісся на рік назад: він знову побачив жорстке сліпучо-біле сяєво хірургічної лампи, од якого ріже увіччю, й постаті в операційних балахонах, які то з’являються, то пропадають із поля зору, і стелю, високу й білу мов смерть, — а потім напрочуд гостро й виразно почув запахи йоду, крови, етеру й понівеченого тіла, що здригається в очікуванні гострого стерильного металу...

— А далі? — хрипко поспитався він.

— А тойді взяла вона ножа, забила його в сволока і давай заклинати! Я не чула, що вона там шепотіла... бачу тілько, що зробилася жовта-жовта — ну, як той віск! І очі були такі, ніби зі шкла... Аж за годину отямилася, сердешна, да й каже: «Ну, прогнала я її!..»

Баба знову замовкла. Юр сидів, підперши голову рукою, й дивився у землю. Й у хаті, й надворі було тихо... ну, як перед кінцем світа, ото так!

— Мені було сімнадцять год, коли вона стала ворожити... — озвалася баба Лепестина. — А сиділи вони тоді не на сій горі, а за річкою! Велика була сем’я і багата — дві пари волів держали, корову, коняку... Аж як пішли чутки, що в нашому селі з’явилася відунка, то народ і повалив до них із усіх усюд!..

— В якому году се було?

— Якраз перед голодовкою... тридцять другий добігав! Уже ходили буксири по хатах і хліб трусили... А вона сиділа посеред обійстя й віщувала: буде, каже, такий голод, що люд люда їстиме! То Дзякунка з буксирів і поставила питання в сільраді: треба, мовляв, розкуркулити нарешті цих індусів, бо вони антисовєцьку пропаганду ведуть... Через тиждень прийшли активісти, описали все до цурки, — а діда твого повезли в город, щоб судити!..

— За що? — не второпав Юр.

— Бо в Петлюри служив колись! Правда, так і не довезли — по дорозі він обох чатових задушив і з їхнім оружжям утік... Ой, полювали ж на нього, ой полювали! Він же ж як почав цих чортів червонопузих убивати... в Китайгороді голову колгоспу застрілив, під Жорнівкою зарізав бригадира, в полі коло Морозівки поклав двох активістів... Такий, як ти, був оце запеклий... нікому нічого не прощав!..

— То як же ж його вбили?

— А бабуня хіба тобі не казала?

Юр криво посміхнувся.

— Вона про все говорила... от тільки про се ні пари з вуст! Мовчала мов затялася...

— Півгода ганялися за твоїм дідом... і все дарма! Аж весною він став приходити до хати й приносив хліб... Хтось побачив його та й заявив у сільраду... Обклали його в сім яру як вовка — всеньку ніч стріляли та не могли вбити! Аж як стало розвиднюватися, обійшли поза горою — та гранатами й закидали!..

Баба Лепестина втупилася у долівку. Юр понуро мовчав, дивлячись у вікно, де по загаті плигали меткі сірі горобці.

— А хто ж його видав на смерть, невідомо? — поспитався він по хвилі.

Баба підняла голову й гостро подивилася на нього.

— Нащо воно тобі, сину?

— Та не в цьому ж річ... — замислено сказав Юр. — Просто я хочу знати, як воно все було... розумієте?

— І що ж воно тобі дасть?

Він гірко засміявся.

— Бачите, — нарешті сказав він, — я оце рік лежав у госпіталі — й увесь час думав над тим, як склалося моє життя... Аж додумався до того, що воно не могло скластися саме по собі, а пов’язане з долею тих людей, котрі вже пішли на той світ... тому що все на цім світі пов’язане! І життя мого діда якось перехрещується з моїм життям... хоч я й народився через двадцять п’ять років після його смерти!..

— Та певно... — погодилася баба Лепестина.

В хаті знову зробилося тихо, й тільки чутно було, як десь у сволоках точать шашелі.

— А хто ж іще в селі зостався з тих людей? — озвався Юр.

— Таки хочеш докопатися до тих часів, еге? Ой сину, сину...

— А кому ж іще правди добиватися! — понуро сказав він. — Старіші в нашім роду повмирали, а молодим той тридцять третій год ні до чого... один я й лишився!

Баба махнула рукою.

— Дивися... роби як хочеш! У кожного своя дорога в сім житті...

ГЛОСАРІЙ. Здрастуй юру пише письмо твоя Баба чакунка сину я вже стара і скоро умру приїдь до мене хоч востаннє побачимося звиділася вві сні Морана да й каже зажилася в мирі християнському стара Відьмо пора в Отхлань іти одвіт пора держать покутувати що накоїла на білому світі а вмиратимеш каже то щоб наділа оту сорочку що Калиною да барвінком вишита котору на весілля вбирала колись юру Христом Богом благаю приїдь щоб я остатній раз подивилася на тебе покинь ту войну була б вона проклята скіки віка мого все люде оден другого вбивають совісти в них немає всеньке наше кодло в сиру землю загнали оден ти в мене зостався мов Сонце в Небі а тут сину вже ні душі живої нема спустіла наша Гора геть чисто вся перебралася на цвинтар тільки ми з лепестиною сидимо як дві ворони аж дивно яка вулиця порожня й двориська бур’янами позаростали хіба Сови поночі кричать а я вже геть дитино подалася на силу Божу з хати виповзаю руки й ноги холонуть а вночі не спиться згадую геть усе що було на віку й революцію й колективізацію й Тридцять Третій год отой страшенний що люд люда їв таке те Життя було тяжке та трудне а тебе Сину згадую найдужче ворожила я на картах то недобре тобі падає Боже сохрани і помилуй три рази кидала а воно все однаково лягає приїдь до мене дитино одні ми з тобою зосталися на сьому Світі хоч побачимося перед смертю хай Господь тебе милує й сохраняє і вся Сила та Міць небесна

... замужем була та якось зустріла його біля коперації, а стояла така негода, він був забрьоханий з ніг до голови і п’яний-п’яний. Голубонько моя, каже, як же ж ми розлучилися з тобою на сім світі! да я ж тобі радий був неба прихилити! а мені за сльозами й світа білого не видно, й се був той день, коли ми зійшлися та й жити у парі зачали — на зламану голову, на одчай душі, на сміх людський та неславу! — і так уже любилися, Боже! да й він розповідав: як у город він потрапив, і як у тюрмі сидів, і як бив його конвой у лагері та геть чисто бебехи поодбивав. А як нашпигуюся, каже, тимго марафетом, то таке мені ввижається: Бог-Отець, ясний та світлий мов сонце, а янголи — так і в’ються, так і в’ються кругом.

Матір його Дзякункою прозивали. Коротко стрижена була, в червоній косинці, й очі мов у гадюки. Коли йшла по селу, то старі люде спльовували услід: отеє та, що три чверти села голодом виморила... щоб її на марах винесло! Кажуть, як починалися колгоспи, то вона комсомольцями заправляла. Хто не виконав продподаток, до того приходила комса під ворота, запалювала солом’яні віхті й горлала: гав-гав! гав-гав! куркуль хліба не дав! Отак, бувало, й цілу днину репетують. А восени записалася та Дзякунка до буксирів. Молода була, допіру двадцять років, — а з людей наче справдешня гестаповка збиткувалася! Кажуть, шукала комісія хліб в одної сім’ї — тепер уже й прізвище їхнє пропало, бо навесні вимерли до їдної душі. А в печі лежали на декові чибрики — такі коржики з картоплі й кукурудзяних качанів. Голова буксирів як витяг деко, так і вивернув його на долівку. Діти кинулися, було, збирати, а Дзякунка випередила їх — та постолами бігом і розтовкла ті чибрики... щоб не дісталися, каже, куркульським виплодкам!

Сина змалечку привчила красти. Ото, каже, йдеш через чужий город, то щось і вирви — хоч цибулі, хоч огірків чи навіть гарбуза... вдома усе знадобиться! І взагалі не зівай — що де погано лежить, то під полу його. От він виріс та й пішов тою стежиною. По комсомольській лінії пішов, сміялися в селі — один раз у тюрягу попав за крадіж, а тоді й другий... Вернувся в село уже вмирати. Був він злодій у законі, й усе йому з общака возили — і гроші, й харчі, і навіть морфій, бо наркоманом зробився... Але мені було до того байдуже: я жила з ним і була щасливою, бо ми ще молодими дуже любили одне одного.

А вмер він весною. Поховали його на цвинтарі неподалік од шляху. Було, на короварні йду, то кожного разу і бачу той хрест, рушником пов’язаний.

... короткий осінній день, який догорів поміж яворовим гіллям. Юр уже скінчив лагодити ворота, які геть було похилилися й ось-ось упали б од вітру, а тоді пошукав у повітці й виволік насеред обійстя важучого ясенового стовпа, якого він хтів підставити на причілку, — аж зір його ковзнув провулком, що зяяв за стіною колючих сухих бур’янів, і він зненацька побачив, що вже стоїть старий вечір і сонце давно сховалося серед грудкуватих піль, які прозирають крізь голе віття безлистих верб. Він замислено зважив у руці сокиру й, зміркувавши врешті-решт, що сьогодні вже багацько утнути не встигне, похилив стовпа на стіну й утомлено почвалав до хати.

Світлиця зустріла його понурим глухим напівмороком; всі речі немов би заклякли на своїх місцях, і він мимохідь знову зачудувався з оцього недвижного статичного світу, який оточував його вже цілісіньку добу, а тепер почав породжувати якусь невиразну тривогу. Коли він запалив світло, це гнітюче почуття зробилося ще дужчим; пораючись коло груби, брязкаючи дужкою відра й чайником, совгаючи туди-сюди тяжкого стільця, який гарчав ніжками по долівці, він увесь час вслухався у ватяну тишу, що німувала в передпокої, і хоч звідти не долинало ані жодного звуку, тривога однак не полишала його — вона зростала й тоді, коли він вечеряв, сидячи на ослоні біля вичовганого дубового столу, й тоді, коли він відчиняв чавунні дверцята, щоб підкинути у вогонь грубих яворових полін, і навіть тоді, коли погасив урешті світло й, уклавшись на ліжку, вкрився вогкою ковдрою, що видалася йому такою тяжкою, наче її зробили з листового заліза.

Сон відразу ж навалився на нього, мов земля, й він став утрачати відчуття реальности, дедалі глибше й глибше провалюючись у непроглядну чорну ковбаню, де, неначе риби в темній воді, пропливали якісь безформні тіні, періодично проблискували гарячі оранжеві плями й безугавним тлом стояв сухий набридливий тріск, який звучав у барабанних перетинках...

... й коли свідомість його згасла, опустившись за грань, де кінчається ява, то зненацька він чітко й виразно почув крізь сон, як у сусідньому покої пролунав глухий старечий голос, який погукав його на ймення: «Юру!»

Він підхопився й сів на ліжку. Підсвідомість продовжувала з ним свою підступну гру: спросоння йому вдалося, ніби він ще малий, зараз йому років з десять і з передпокою гукає баба. Ще не прокинувшись, він тривожно заозирався наокіл, а тоді, не тямлячи себе, крикнув: «Бабо... бабо, я тут!»; і допіру ці слова прозвучали серед моторошного безгоміння, що висіло в світлиці, як він отямився й відразу ж згадав усе гамузом — і те, що за плечима в нього чотири десятки літ, і те, що він повернувся пораненим із зони бойових дій, і те, що баби давно вже немає й усе це просто сонна мара, яка лякає його серед ночі.

Він провів рукою по чолі й, повагавшись, знову вклався горізнач. Серце калатало, як навіжене, й сон геть відлетів од його віч. Темрява в покої стояла така, що він і рук своїх не міг розгледіти. Трохи полежавши, він одкинув ковдру й, ковзнувши долонею по ребрах, намацав із правого боку тверде перехрестя рубців, яке пульсувало гарячим сухим жаром. Навіть на дотик можна було розпізнати, що за останніх кількоро день цей кім’ях виріс майже удвічі. Юр сумно посміхнувся й, знову заклавши руки за голову, втупився у пітьму. Його поцілило на шосе, допіру він піднявся в атаку, й куля калібру 5,56 з розбалансованим центром вийшла аж під пахвою. Якимось дивом вона обминула легеневу артерію, однак подальші десять місяців стали для нього справжнісіньким пеклом — він просто-таки зненавидів своє тіло, яке проти його власної волі хапалося за життя й завдавало йому таких страждань, про які в нього до тої пори й гадки не було... Врешті, після кількох операцій справи неначебто повернули на ліпше, він помалу зіп’явся на ноги, а згодом навіть узявся було за тренування, щоб відновити м’язи, — аж якоїсь днини під час чергового огляду виявилося, що операційні близни почали розростатися, причому процес цей розвивається з катастрофічною швидкістю. За кілька днів хірург покликав його до кабінету. «Ти — солдат?» — поспитали його. Він мовчки схилив голову. — «Ну, то будемо говорити без реверансів... Ми більше нічого не можемо зробити для тебе. Це — онкологія... безнадійний випадок, розумієш?» — «Так уже й безнадійний?» — іронічно поспитався він, силкуючись приховати холодний жах, що пройняв його в однісінький мент. — «Ми вважаємо, що лікування принесе тільки зайві муки... Радимо тобі від усієї душі — їдь додому і постарайся прожити без медицини!..» — Хірург навіщось поправив окуляри. — «Якщо запасешся наркотиками, то зможеш зберегти людську подобу...»

А наступного дня прийшов лист. Він знайшов його на ліжку — жовтий конверт, замацаний десятками рук, із плямами од рушничного мастила, і поштовий штемпель свідчив, що йшло це послання до нього цілий рік, блукаючи по всіх госпіталях. Всередині був листок з учнівського зошита, списаний знайомими каракулями, й насилу пробігши його поглядом, він вискочив з кімнати й притьмом погнав до телефону. Зв’язок був кепський, та до вечора він таки додзвонився в село. «Що? — питалася секретарка у сільраді. — Не чую! Га? Який Юр? Та балакайте голосніш, а то я не пойму, що ви... А-а, баби Чакунки онук! Так вона вмерла... Вмерла, кажу! Коли? А вже з год, напевно... Еге! Її вже й зо списків усіх скреслили давно... А ви що, не знали?» Юр опустив руки й щось із хвилину стояв, наче укопаний. В слухавці подивовано квакало й квакало, аж врешті він отямився й, тихо повісивши її на важіль, вийшов з кабіни.

Юр заплющив очі. Хоч би там як, а поки що він живий. Він живий, і в нього вистарчило сил, щоб повернутися додому. Тепер зосталося тільки підвести риску під власним життям і, звичайно ж, повернути старі борги... Сон знову наліг на нього якимсь химерним заціпенінням, і Юр відчув, що не може поворухнути ні ногою, ані рукою. Він глибоко зітхнув і, перш ніж зісковзнути в чорну прірву, раптом згадав: світлиця, в котрій висить багровий напівморок. Відкиди трьох свіч, котрі танцюють і ворушаться на сволоках. І калач на столі — білий-білий, неначе виліплений із крейди...

...а як їх куркулили, то вона з кожним закутком і з кожнісінькою худобиною прощалася. А не подоба на все оте було й дивитися! Ото стане перед піччю, вклониться та й промовляє: «Дякуємо тобі, пече, годувальнице наша, що хліб пекла високий да пишний!» І до корови підійде, то ще нижче схилиться: «Дякуємо й тобі, паніматко, що живоття наше на світі держала й до чорної години догодувала — більше годувати не будеш!» А посеред надвір’я вийшла, то у всіх коси дуба поставали — перехрестилася тричі, та в пояс уклонилася, та й мовить: «Дякуємо тобі, хато, і вам, двері тисовії, й вам, поріженьки дубовії, хатній, сінний, комірний і стайняний, і тобі дякуємо, хазяїне домовик, — за те, що терпіли нас, і служили нам, і добром дарували... більше ж у сьому місці добра не буде нікому!»

А людей кругом, людей! — і попідтинню, й коло повітки, й у воротях... й усі мовчать, наче води в рота набрали.

Дівкою вона, як усі, була. Й заміж вийшла, то шестеро дітей устигла на світ привести. Аж у той чорний год таке їй поробилося, що сіла посеред обійстя й сиділа, наче з хреста знята. А люде до неї з усіх сіл ішли, і всім вона правду казала, і як сказала, так воно й збувалося. Ото як насипле, було, пшениці на сито, поведе рукою... а зерно так і ходить, так і ходить, немов живе! «Отсе ти, — каже одному, — в хаті замерзнеш: будуть хліб у тебе шукати зимою й піч розвалять. А ти, — другому радить, — як продаси всеньке збіжжя та з села виїдеш, то живий можеш зостатися». А прийшов до неї хлопчик, пастушок собі, то вона й у долоні сплеснула: «Дитино, — каже, — ти такого лиха зазнаєш! — батько твій і мачуха покинуть тебе в хаті на голодну смерть, геть і рядно з-під тебе витягнуть, як спатимеш... але не журись: як попадеш у город, то буде тобі дуже добре й великим начальником зробишся!»

А то рід у них такий був. Казали старі люде, прабаба її ще в Коліївщину відьмувала: гарна була як з ікони, а водилася з гайдамаками й на коні їздила, мов чоловік. Сильно ляхи її боялися, тож як зайняли тих коліїв у полон, то її закували в заліза, одвезли десь під Жашків та й спалили живцем. Гадали в селі, що вже не буде відьом у їхньому роду, — аж через сім колін оця Чакунка на білий світ уродилася.