Тема для медитації

III

... треті півні, які хрипко й протяжно заспівали десь за річкою, й почувши те кукурікання крізь товщу глибокого досвітнього сну, він завовтузився, перевертаючись на бік, і лице його нараз конвульсивно засмикалося, неначеб від нападів раптового болю, а потім поволі почало бліднути й, заклякнувши, зробилося, неначе гіпсова маска. Отак збігла цілісінька година; він лежав, угрузнувши стриженою головою в подушку, й не подавав сливе ніяких ознак життя, й тільки насилу помітний рух очей попід повіками виказував, що він...

... снилося: убогий сірий досвіток. З провулка видно хату, яка ледве мріє матовими зблисками шиб. Він заходить у ворота і йде попід вікнами. Перед ним сінешні двері, збиті з грубих дубових дошок. Ось він береться за клямку — й відсмикує руку, немов би обпікшись. Його свідомість двоїться: він знає, що лежить на шосе, прошитий кулею натівського калібру, і кров, булькаючи, цебенить з нього й усякає в землю, — а водночас він якимось дивом перебуває вдома, і ця хата, і явори понад обійстям, і півники, що ростуть попід вікнами, видаються йому настільки реальними, що в це просто-таки неможливо повірити. До всіх цих почуттів домішується страх. Він знає: до хати не можна заходити. Якщо переступити поріг, то звідти більше ніколи не вийдеш. Отак він стоїть і не знає, що ж його вчинити, аж поруч починає звучать тихий журливий голос, котрий заводить стару-стару пісню:

Він зачудовано роззирається зокола, та нікого не бачить. Він знає: в цій пісні співається про козака, який помирає на полі бою. Голос поволі затихає. Він береться за клямку і, повагавшись заходить у сіни. Як тільки він стає перед хатніми дверима, страх зненацька посилюється. Він знає: ці двері не можна відчиняти — якщо він туди зайде, то вони зачиняться за ним назавше. Він кладе руку на клямку, відсмикує її, кладе знову — і в сей момент за спиною знову починає бриніти ота пісня:

Він укривається холодним потом. Голос виводить остатні слова й уривається. Він рішуче відчиняє двері й, нагнувшись, заходить до передпокою. На його превеликий подив, там немає й живої душі. Він одкидає рядно, яким завішено вхід у закамарок, що служить кухнею, — але там тільки піч, рогачі й закіптюжена макітра на припічку. Здивовано похитавши головою, він обертається й підходить до дверей, котрі провадять у світлицю.

Допіру він торкається темної залізної клямки, як страх вибухає у нім устократ. Тепер він достеменно знає: за тими дверима — кінець. І от коли він, повагавшись, починає відступати од них, то десь поруч озивається отой голос, який заводить:

Він глибоко вдихає повітря й щосили шарпає ті двері на себе. Вони відчиняються з прикрим рипучим звуком, і в обличчя йому вдаряє затхлий дух плісняви. Він переступає поріг — і бачить, що в світлиці теж нікого немає. Тут немає навіть речей, стіни голі, мов бубон, і світяться якимсь мертвотним сліпучо-білим сяєвом. Він спиняється коло лежанки, нерішуче роззираючись по кутках, і тоді десь із-під стелі знову озивається тихий журливий голос, що дужчає й дужчає, виводячи остатні слова:

Він здригається, охоплений раптовою підозрою, і сього ж менту з передпокою хтось гукає його на ймення. Він обертається й виходить зі світлиці. Бачить: перед порогом стоїть темний вичовганий стіл, який іще хвилину тому був коло вікна. Біля столу стоїть баба й місить коржа. А на лаві, понуривши голову, сидить прегарна дівка у вишитій сорочці й вінку. Її стан обв’язаний грубою конопляною вірьовкою, другий кінець якої зашилено у вушко цебра, що стоїть долі. У цебрі чорніє щось таке, неначе дьоготь. Він придивляється до тої дівки, й зненацька його пронизує здогад: це ж ота прапрабаба, котру спалили ляхи в Коліївщину! Чого ти там ходиш сину, озивається до нього бабуня... бач, ми ж осьо сидимо! Він щось відповідає, й вони починають розмовляти. Дівка сидить на лаві, понуривши голову, й увесь час мовчить. Вони розмовляють десь із годину. Врешті він вирішує, що вже пора йти. Він прощається й, обігнувши стола, хоче протиснутися до дверей. А ти, сину, ото так і блукаєш світами, не маючи де голови прихилити? — раптом питається баба. Він знизує плечима й ніяково усміхається. Баба перестає місити коржа. То скільки ж ти будеш бурлакувати... осьо йди до нас та й живи! — докірливо каже вона. Його переповнює невимовна радість. Він одкриває рота, щоб погодитися... аж зненацька спиняється, уражений страшним здогадом: це ж його занесло на той світ, ув Отхлань, якою править Морана, тут усі мертві, — і їм хочеться, щоб він зостався з ними назавжди! Секунди течуть одна за одною, а він мовчить. Так іще ж час... час іще ж не прийшов! — нарешті вигукує він, безпорадно роззираючись довкруги. Баба схиляє голову набік і замислюється. В передпокої западає тяжка давуча тиша. Він стоїть і чує, як по хребту цебенить холодний піт. А й правда, озивається нарешті баба й знову береться місити коржа... правда твоя, сину, — ще не прийшов!

... розплющив очі й побачив, що у вікнах уже почало дніти. В неяснім сірім світлі речі здавалися чужими й ворожими, і кількоро хвиль він лежав не в змозі поворухнути й рукою, аж сяєво між перехрестями віконних рам поволі стало ясніти, вливаючись до покою, неначе прозора чиста вода, й тоді він зітхнув і, перевернувшись на спину, замислено втупився у низьку запорошену стелю, де по кутках сіріло темне павутиння. Цей сон примарився йому в перші дні після поранення, а нині повторився до найменших деталей. У цьому був якийсь прихований сенс, однак він ніяк не здужав його збагнути. Чітко він усвідомлював лише одне: коло його життя замкнулося. Він прийшов на світ ув оцій хаті з грубими валькованими мурами й глиняною долівкою, а потім виріс і покинув її, й довго поневірявся між людей, устряючи в ріжні халепи та оказії, аж ось йому виповнилося сорок років і він повернувся назад, але навіщо це було потрібно, — він не знав. Логічних пояснень тут було недостатньо. Існувала якась інша, незрима причина того, що це містичне коло замкнулося і він знову бачить у вікні безлисте голе віття яворів, що впам’яталися йому ще за тої пори, як він і балакати не вмів, а просто над головою чорніє випалений у сволокові хрест із химерними контурами, — Коштрубове свастя, як на нього казала баба... Зрештою, найдивнішим у цій ситуації було те, що він геть утратив тут відчуття реального часу! За останню добу йому вже не раз доводилося ловити себе на тому, що він мов би повернувся на чверть сторіччя назад, і попереду в нього знову цілісіньке життя, в якому він підкорить усі вершини й зможе досягти геть усього, що йому бажається... Юр до болю заплющив очі; під повіками спалахнув жовтий огонь, який помалу почав набирати знайомих контурів, аж трансформувався в образ допитливого хлопчини, що дивиться спідлоба рішучим і трохи настороженим поглядом. Юр скількись часу спостерігав це видиво внутрішнім зором, а потім криво посміхнувся. «Ну що, — поспитався він уголос, і ті слова неприродно й жорстоко прозвучали в порожній хаті, — багацько доскочив?» Відповіддю була глуха могильна тиша й тоді він гірко засміявся, лежачи на старому дощатому ліжку й заклавши руки за голову, і сміявся голосніше й голосніше, наглядаючи, як тане образ того хлопчини, згоряючи в омахах жовтого полум’я — аж біль, який, згорнувшись у клубок, дрімав у ньому до сеї пори, зненацька прокинувся од того сміху, заворушивсь, немов гадюка, розпрямляючи своє в’юнке холодне тіло, і в однісінький момент вибухнув...

ГЛОСАРІЙ. Ой ти, мій комоню, ой ти, мій вороню, да поїдьмо в чистеє поле до Вкраїни-ріки! На Вкраїні-ріці білі соколи кичуть, за рікою злії бубни гудуть, в чистім полі корогви поганськії мають — ідуть шеремети о три лави на землю Троянову. Ой ти, мій комоню, ой ти, вороню, понеси ж мене до Вкраїни-ріки! Не кровавая зоря з-за Великого Лугу вставала, виїжджав з чистого поля козак-богатир, лицар переяславський, — меч його у три пуди, лук його на огні пряжений, щит його спижем кутий. Ой ти, мій комоню, ой ти, мій вороню, да поїдьмо у чистеє поле до Вкраїни-ріки! В чистім полі сурми кричать, мечі вигрімляють, бистрії сулиці співають — три дні й три ночі козак-богатир шереметську рать воював, по коліно в кривлі поганській потопав, четвертого дня на силі молодецькій не змагав. Стали його шеремети опадати, стали щаблями бити-рубати, борзими комонями білеє тіло козацьке тратувати. Ой ти, мій комоню, ой ти, вороню, понеси ж мене до Вкраїни-ріки! Над рікою огонь горить, в чистім полі козак лежить — на четверо порубаний, на осьмеро посічений, злими стрілами постріляний. Пливла по бистрій воді риба-щука, став він до неї промовляти, став їй остатнє слово казати: «Ой ти,рибо-щуко, всім рибам матерáко! Попливи, рибо-щуко, по Вкраїні-ріці, припливи до города Голуня в землі переяславській, принеси звістку князеві та його дружині хоробрій — що полянам, що ковуям, що чорному людові! Я в чистім полі рать поганську воював, за люд український, за край Троянів кривлю свою проливав — хай білеє тіло моє козацьке в човен-дуб покладають, по Вкраїні-ріці пускають, до щурів да пращурів у Господній Ирій виряджають...»

... смерть, яка виступає найголовнішою загадкою людського буття. Усвідомлення усієї глибини цієї проблеми приходить до людської істоти з віком: у дитинстві вона гаряче вірить у своє особисте безсмертя й нездатна уявити, що колись покине цей світ, а замолоду аж надто зайнята боротьбою за місце в суспільній ієрархії, щоб замислюватися над проблемами екзистенційного характеру, — й тільки тоді, коли пристрасті потроху вже холонуть, а роки починають шугати, неначе вагони швидкого поїзда, вона кидає погляд уперед і бачить прірву, з якої дихає холодом. Якщо сформулювати проблему небуття точніше, то врешті-решт вона буде зводитися до одного-єдиного запитання: чи існує життя після смерти?

В цій короткій фразі криється увесь трагізм і безнадія, які охоплюють пересічну особистість, коли їй виповнюється сорок років. Краща (і більша) частина життя вже минула; підсумовуючи здобутки, людська істота озирається назад — і з жахом бачить, що прожила намарне: ідеали, котрим вона служила з самопосвятою мученика, виявилися ілюзіями; авторитети, які були для неї недосяжними взірцями, безнадійно скомпрометували себе; найдорожчі люди, які держали на плечах її духовний світ, один за одним пішли з життя, й на їхньому місці зяє порожнеча, яку вже ніколи й нічим не заповнити. Найгіршою ж у цій ситуації видається відсутність перспектив: якщо раніше все було попереду, то після сорока років попереду вже нічого немає — ні відкриттів, ні перспектив, ні подарунків долі. Людина у цьому віці скидається на пасажира, що проґавив свій поїзд, — із тією лиш ріжницею, що другого поїзда не буде ніколи. В окремих випадках ця духовна криза має просто-таки глобальний характер: уся система цінностей починає коливатись, а потім розпадається на уламки, й особистість опиняється у вакуумі, який гірший од смерти. Цій психології притаманні такі стани, як депресія, відчай і цинізм; переступивши цей віковий поріг, одні починають пиячити, другі замикаються в собі, треті важаться на самогубство, а решта впадає в апатію й, махнувши на все рукою, просто доживає віка. В усіх цих випадках проблема небуття не втрачає своєї ваги, а загострюється і зрештою набуває такого значення, що перетворюється в основний предмет роздумів. Пересічна особистість усвідомлює: світ, в якому їй довелося жити, за визначенням гріховний і сповнений зла, причому зло виступає невід’ємним і головним його атрибутом, адже хвороби, нещастя та й сама перспектива небуття — це теж зло, яке так чи так спіткає кожного з нас. Саме тоді в гарячковій свідомості пересічної людини спалахує безумна за своєю нездійсненністю надія: а може, там, за межею, лежить інший, досконаліший світ, у якому нарешті знайдеться місце для щастя, для краси, для любови...

... сидів на порозі й клепав косу. В двориську вже розвиднілося, й крізь голе віття яворів, які росли понад обійстям, текло холодне мутно-біле світло, тож якоюсь химерною і неначеб аж загадковою виглядала його схилена постать, яка чітко вирізнялася у квадраті дверного прозору, залитого отою безжальною прикрою імлою. Він сидів і клепав косу; удари його молотка гучно бахкали в здоровецьких порожніх сінях, де по кутках іще ховався нічний морок, і голосними тьохкаючими вилясками відлунювали над усенькою горою з її кручами, городами і здичавілими садками, які потопали в сивому досвітньому тумані. Час від часу він спинявся й, піднявши голову, сторожко наслухав, чи не озоветься іще якийсь гук, окрім калатання його молотка, — однак щоразу відповіддю йому був тільки високий млосний дзвін, який гадюкою сичав у барабанних перетинках. Аж ось він виклепав сточене іржаве жало до самісінького кінця, й коса задзвеніла, відгукуючись на остатній удар лунким войовничим покликом. Юр кинув молотка і знову прислухався; коли він скінчив свою роботу, ніде ніщо й не шешерхнуло, й на однісіньку мить йому здалося, що в усьому білому світі не лишилося жодної живої душі. Він зітхнув і, взявши держака, насадив на нього косу й туго забив її ясеновим чопком. Тоді провів нігтем по жалу. Воно було гостре, як вогонь; випроставшись на всенький зріст, він цупкіше перехопив кісся, замахнувся — й почав косити простісінько від порога, широким півколом угризаючись у височенні сухі бур’яни, які стояли на обійсті, наче вода. Тонке лезо свистіло і хряскало, стинаючи під корінь грубі дрючкуваті стебла; дійшовши до загати, він розвернувся і почав класти покіс наопач, збиваючи хабуззя в один кострубатий вал. Сонце вже ген-ген підбилося над яворами, й туман, котрий висів у садку, слиз, наче його й не бувало; він косив і косив, спиняючись тільки для того, щоб одмантачити вістря бруском, — і за якихось півгодини дворисько неначеб аж розступилося, і стало видно стару покручену яблуню коло повітки, і горідчик із купами гостролистих півників, і чорну лозову загату на межі, за якою стояли отакі ж самісінькі бур’яни...

Сонце ясніло поміж хмар’ям, неначе перлина. Юр провів рукою по чолі й, озирнувшись через плече, зненацька побачив бабину хату — присадкувата, облуплена, з похиленими стінами, які вросли в землю, і перекошеним одвірком, вона зизила на нього темними плямами вікон, — і вгледівши її, він знову дізнав такого відчуття, наче усеньке оце дворисько завмерло в очікуванні якоїсь оказії, що зворохобить усенький білий світ. Він криво посміхнувся й, узявши граблі, став згрібати хабуззя на купу. Коли посеред надвір’я забовваніла височезна сіра копиця, з якої стирчали врізнобіч ламкі галузки бур’яну, він дістав з нарукавної кишені комбінезона запальничку, підпалив жмут бляклої трави і, нагнувшись, запхнув його під самісінький спід отого румовиська. Сухе бадилля зайнялося ув один момент, і стовп каламутного брудного диму прямовисно полинув у небо, тяжкою жовтою хмарою розтікаючись понад голими верховіттями яворів, розваленим цегляним бовдуром, який стирчав на гребені хати, і покинутими оселями, що видніли упростяж вулиці, де так і не з’явилося жодної душі...

Якусь хвилю він отак і стояв, наглядаючи, як несамовите червоне полум’я здіймається вище й вище, відкидаючи довкола себе потужний вал нестерпного лютого жару, — а потім почвалав до хати і виволік ізвідти цілісіньке рядно усякого дрантя, яке повимітав сьогодні удосвіта з кутків. Тримаючись оддалека, він розв’язав те рядно й, закриваючись рукавом од полум’я, став жбурляти в багаття подерті кухвайки, старі заброджені чоботи і струблені мишвою качани, котрі позбирав по всій хаті. Коли він струснув якесь зотліле рам’я, в котрому вже годі було щось розпізнати, на землю випала маленька червона книжечка. Юр поторкав її носаком черевика, а далі спинився й, нагнувшись, узяв до рук.

Увіччю різонуло: на криваво-червоному тлі — лиса як макогін голова, котра...

ГЛОСАРІЙ. Літай, літай, Голубоньку, літай, літай, Коштрубоньку! На річці на красниці Добрий Дуб стоїть, на тому Дубові три голуби сидить, найстаріший голуб Коштрубів перстінь держить. Хто того персня достане, той усеньким світом править стане. Літа, літа Голубонько, літа, літа Коштрубонько! Крильцями сяє-висяває, срібнеє перо з-попід небес роняє. Ішла я трьома дорогами, трьома розтоками, трьома розлогами — до річки до красниці доходжала, кобилячу голову перестрічала. Літай, літай, Голубоньку, літай, літай, Коштрубоньку! — «Ой відки ж ти тут узялася, з якого світа приплелася, кобиляча ти голово?» — «Я взялася не зо світа сього, а з того — щоб витягти жили з люда сього!» — «А кого ж ти тут виглядаєш, кого у сей світ закликаєш, кобиляча ти голово?» — «Я на горі стою-виглядаю, три нещастя з-за круга світа викликаю — голод, войну і моровицю. Хай вони на землю Троянову прилітають, кров із люда вкраїнського висисають — щоб його й насіння перевелося, щоб од його й наймення не зосталося!» Літа, літа Голубонько, літа, літа Коштрубонько! Крильцями сяє-висяває, срібнеє перо з-попід небес роняє. Їхали понад річку понад красницю три поляни-богатири — Кий, Щук і Горинь. Стала я їх переймати, стала їх Коштрубовим найменням заклинати: «Ой ви, поляни-богатири, лицарі вкраїнськії, дива Тура оружнії волхви! Коштрубом-Голубом вас благаю: проженіть отсюю кобилячу голову на истри огненнії, на ліса каміннії, в бездонну Отхлань, де стогін і плач стоїть. Хай вона біду не закликає, лихо на землю Троянову не стягає!» Стали тоді поляни-богатири, лицарі вкраїнськії, сивії комоні завертати, кобилячу голову копитами тратувати, на острії ратиська її піднімати. Будь ти проклята, кобиляча голово! Іди собі, звідки прийшла, — в дим, в огонь, в бездонну Отхлань...

... отам коло вигону жив, а люде ходили до нього у жорнах молоть. То голова й написав доноса у район: мовляв, єсть тута сильно великий копиталіст — парового млина він держить!

Кажуть, його хоч би на сміх поспитала яка душа: млин там у тебе чи не млин, чоловіче? — де ж пак, у дідьчої матери! як загарбали, то й слід по ньому захолов. Аж через двадцять два годи на селі об’явився. Каже: заробив зразу шість год за жорна, а то у лагері вже накрутили. Після тої тюрми геть чоловік на пси зійшов. Горілку став пить як дурний і на колгоспну роботу хрін забив. А як нап’ється, то й зачинає: «Соловки-Соловки, дальняя дорога...»

Я саме до клубу ввечері йшов, аж він гукає мене од воріт: «Сину, — каже, — зайди!» — «А чого вам, дядьку?» — «Ти ж, — каже, — у газети пишеш, еге?» — А я на ту пору вже кількоро дописів надрукував. — «Та й що?» — питаю. — «От як зайдеш, то скажу!» В хаті у нього, либонь, одні щурі водилися. Тільки стіл да лавки... а то все голо, як у турецькій церкві! — «Сину, — каже він, допіру ми посідали за столом, — Христом-Богом тебе благаю: напиши про мене! Я геть чисто все тобі порозказую: як погибали ми на тому Волгоканалі від голоду та холоду, як збиткувалися із нас оті комуняки, душогуби проклятії... щоб ти тільки уявив собі, — каже, — стільки лягло нас ув отих краях! а хоч одна душа про теє знає? а хоч одна собака про теє гавкнула?!» — Подививсь я на нього й плечима звів. — «Та й хто ж оце надрукує?» — А в нього очі так і загорілись, як у вовка — «А ти напиши, — каже, — напиши та сховай... хай воно лежить, утямив?» — «Ні, — кажу, — щось не дуже...» — Тоді він притяг мене за барки й зашепотів, дихаючи горілчаним духом. — «Я знаю, знаю... колись така пора настане, що нічого не буде, — ні колгоспів, ні сільрад, ні власти оцеї людоїдської... все воно слизне, як мара! Може, сто год мине, може, двіста... Будуть другі люди, щасливіші од нас, і вони поняття не матимуть, як то нам жилося під Совдепією... Ти тямиш, про що я кажу? Тямиш, га?!» — «Та... начебто! — буркнув я, подумавши. — Тільки чого ж ви оце до мене звернулися?» — «Я діда твого знав... а ти, бачу, ввесь у нього — як дві краплі води, похожий! — Він трохи помовчав. Тоді озирнувся й, узявши шклянки, поналивав самогону. — Давай, сину, пом’янемо його душу... твій дід із червонопузими не так балакав, як ми оце!» — Ми випили, і я підвівся, бо вже й пора було. — «То ти прийдеш до мене?» — поспитався він мені навздогін. — «Прийду!» — твердо пообіцяв я.

Зачепили ті його слова мене за живе. А ще й розвезло од тої горілки, хоч у писок дай. Та певно, видудлити в чотирнадцять год повнісіньку шклянку бурячихи... А була якраз неділя, і людей посходилося до клубу... ну, як худоби, інакше не скажеш! Повештавсь я надворі, притис якихось дівок до стіни, — але, бачу, все це не те. Й тоді сяйнула в голові незлецька ідея ... аж завмер я од захвату, коли уявив, як це воно буде виглядати! За сценою давно вже валялася голова Леніна з розбитого б’юста. Намагаючись не привертати уваги, тихцем прокравсь я за куліси, знайшов ту голову — та й насадив її на держак од прапора. Ну, це була й картина! Аж зараз серце радіє, коли згадаєш, як пропливла ця довбня з невидющими булькатими очима через усеньку залу, як позамовкали усі, неначе їм заціпило, коли уздріли оту дивоглядію, як навіть музики перестали грати на танцплощадці, коли я вибіг надвір і, підстрибуючи, переможно заволав: у-у!

Мене пійняв якийсь несамовитий радісний шал. Твій дід з червонопузими балакав не так, як ми оце, сказав мені той чоловік... Не так? — подумав я собі. Ну, зараз побачим! І погнав довкола сільбуду, високо піднявши отого держака з головою на кінці. У-у! — волав я не своїм духом. У-у-у! На той ґвалт з усіх усюд стали зглядатися люди. Одні реготалися, показуючи на мене пальцями, другі щось обурено гукали, а треті з інтересом наглядали за цією кумедією, заклавши руки за спину. Коли я робив третє коло, круг мене була вже цілісінька тичба дітлахів. У-у! — репетували вони й, регочучи, навзаводи гнали за мною слідком. У-у-у! — ще дужче горлав я й, підстрибуючи, гнав на чолі того гурту. Коли я описував п’яте коло, мене перейняли якісь парубки. Я й оком не встиг моргнути, як опинився на танцювальному майданчику. Музики утнули веселої, й круг мене закружляв хоровод. Я підстрибував як заведений, наокіл мигтіли якісь обличчя, кохти, зачіски... й над усеньким отим вировиськом ритмічно хилиталася й хилиталася гіпсова довбешка вождя, надіта на довгу тичку.

Мабуть, мене таки добряче розвезло — музика зненацька урвалася, а я все плигав і плигав, наче мартопляс. Оговтавсь я лише після того, як на танцмайданчик вискочив голова з двома сільськими активістами. Він підбіг до мене й, не кажучи ні слова, так деменув кулаком по обличчю...

... хлопчина, котрий зирить спідлоба рішучим настороженим поглядом. Десь із хвилину Юр мовчки розглядав крихітне чорно-біле фото, а тоді закусив губу й, пробурмотівши щось нерозбірливе, пожбурив комсомольський квиток у багаття. Книжечка червоною пелюсткою майнула в повітрі й, насилу торкнувшись полум’я, спалахнула мов сірник. Палітурка здулася пухирями; видно було, як чорна голова на ній скорчилася, вигнулася мов гадюка — і спливла вогнем та димом, розпадаючись на клапті сірого попелу.

Юр сплюнув у вогонь і, понурившись, потяг до хати. Двері в світлицю були прохилені й, переступивши сінешній поріг, він мовби потрапив ув атмосферу свого жахливого сну — стіни світилися в дверному прозорі мертвотно-білим сяєвом, і на якийсь мент йому здалося, що позаду озивається отой журливий голос, заводячи стару-стару пісню; але тут-таки мана щезла і, заглянувши до світлиці, він уздрів старе дощате ліжко, побите шашелем, вичовганий стіл під образами, сволок із випаленим на ньому чудернацьким хрестом — і глибоко відітхнув, бо все це були звичні обжиті предмети, котрі супроводжували його з перших днів життя. Покій був чисто виметений і натоплений, усе лежало на своїх місцях, тож світлиця вже не справляла враження глухої пустки, де тхне холодним комином і отим специфічним духом, який зостається в хаті після того, як з неї виносять небіжчика. Єдине, що його бентежило, була тиша — допіру він спинявсь, як вона починала вливатися йому в вуха, неначе розплавлений віск, і на тлі цілковитого безруху, що стояв як у хаті, так і надворі, здавалося, що це безгоміння таїть у собі якусь загрозу. Юр зітхнув і, взявши під грубою клумак із дрантям, потяг його в сіни, а потім, задкуючи, пересадив через поріг і виволік надвір.

Хмиз уже трохи перегорів, і багаття палало ясним чистим огнем. На лаві під горідчиком сиділа баба Лепестина. Здолавши розбитий спадистий узвіз, вона все не здужала віддихатися й, коли він поздоровкався, тільки знеможено хитнула головою.

Юр пожбурив клумака в огонь, і над голими верховіттями яворів знову заклубочилося їдке темне димовисько. Він підворушив огнище ґаблями, й коли багаття загоготіло, дедалі вище й вище шугаючи в небо, відступився назад і втомлено сів на лаву.

Хвилини зо дві обоє мовчали.

— Не передумав? — поспиталася баба Лепестина, дивлячись ув огонь.

Юр поворухнувся.

— Ні! — буркнув він по хвилі.

Баба склала долоні на ціпку й підперла ними підборіддя.

— З тих людей, — сказала вона, — щитай, нікого вже й немає... А ті, що живі, нічого тобі не скажуть!..

— Ска-ажуть! — недобре посміхнувся Юр.

Баба знову замовкла й довго не озивалася й словом.

— У тім году, — нарешті заговорила вона, — люде наче з цепа зірвалися... Ті комнезами що їм хтілося, те й чинили!.. Це таке було, наче подурів народ, Їй-Богу...

Він понуро кивнув.

— Таке всі розповідають...

— Тато мій опухли, — помовчавши, знову заговорила баба, — й лежали на печі... Прийшла Дзякунка з комсомольцями шукати хліб. Це був лютень, остатня заготівля — тоді вимітали все, що восени не здужали вигребти... щоб у них душу одібрало! А в нас же ж у хаті хоч запали... То Дзякунка вхопила макогона, стягла батька на піл... та як увалила по голові — тут він і Богу душу оддав!..

— Я одного не можу втямити, — озвався по хвилі Юр, — як оце таке могло коїтися?

— Ніхто сього вже не втямить... — тихо відказала баба — Щоб се второпати, треба той час пережить!.. — Вона знову помовчала. — Дзякунка ще жива, між іншим...

— Ну?! — не повірив Юр.

— Вісімдесят штири годи вже, а вмирати й не думає... Оце на проводи зійшлися люде коло тих кагатів, де з тридцять третього мерці лежать, коли ж і вона шкандибає. Прийшла та й крашанки собі в торбу з могили цупить, уявляєш? Тут Лебедиха як напнула її мокрим рядном: ти, убійнице, каже... стерво ти комсомольське, ти оцих людей голодом виморила — та ще хочеш і теє од них забрати, що на помин душі принесли?! Іди, каже, іди звідціля... щоб твій і слід запався! — Баба замовкла. — О, їх дідько не бере, цих активістів... он і Багрій ще живе, котрий буксирами заправляв...

— Директор?

— То він уже після войни директором школи зробився... а в тридцять третьому його поставили уповноваженим по заготівлях! Ой і запеклий же комуняка був...

— Та знаю я! — зітхнув Юр і, підвівшись...

ГЛОСАРІЙ. Ой над лісом над лебедином огняна мітла летить. Вийду я на кремінну гору, запалю громову свічу, стану огняну мітлу просити-заклинати. Ти, огняна мітло, Коштрубова донько! Сядь на кремінній горі, забери мене, босорканю-чакунку, понеси на Вкраїну до роду мого. На Вкраїні ріка в чистім полі біжить, над тою рікою червоне село стоїть. На тім селі серп та молот, а в тім селі смерть та голод. Бистру річку я перебреду, свого роду питатися прийду. Аж стоїть на дверях активіст — щоб ще тільки роги йому да хвіст! — «Активісте комуняцький, а де ж рід наш козацький?» — «Не літай, рожденна відунко, не шукай, свого роду в Україні не питай — я його із хати виганяв, на морозі да холоді погибати кидав, у сирую землю до їдної души закопав... щоб його і слава на білім світі полягла, щоб тілько Совдепія по всенькій землі цвіла!» — «Ой ви ж, активісти, ой ви ж, комуністи, кобилячої голови діти! Згиньте ж ви, пропадіть, в бездонну Отхлань ідіть — там ваш батько Лєнін у чорній смолі янчить, матка ваша Карла-Марла в огненній печі шкварчить. Тут ви більше не гулятимете, крови нашої не смоктатимете — скоро діти козацькії до зросту дійдуть, комуністів да комсомольців за шкуру візьмуть, будуть їх різати, вішати, четвертувати, за душі невиннії одплату давати...»

... ото, значить, автобуси на село ще не поїхали, а люде як поприходили з базару, то й сидять собі на лавочках чи позбиралися кружками да й балакають про те да про се; гамір на майдані такий: диспетчер у мікрофон щось викрикує, мотори вурчать да чмихають синім димом; а довкруги той асфальт, сірий та засмічений, і кіоск із ситром обіч, і недопалків скрізь валяється,— звісно, як у базарний день.

Але дядько того чоловіка зразу примітив. Вже ж і води втекло від тих пір, а всьоднак признав, допіру на нього подивився, та й говорить хлопцям — вони всі троє там були.

«Оно, — каже, — бачите того морданя?» «Ну, бачимо», — кажуть. А він тоді аж посірів на лиці. «Так оце, — каже, — діти... оце ж, хлопці, той, що кодло наше в голодовку вигубив!»

Ну, вони й підходять до нього. «Так це ти, — питають, — такий-то?» «Ну я! — каже. — Та й що?»

Господе, як не кинуться ж вони на нього тоді вкупі — а страшне, що там почало коїтися! а до землі не дотулявся, недолюдок, як стали його коло тої автобусної місити да ногами підкидати! тут і люде наскочили, й міліціонери — куди там! «Геть, — кажуть, — геть звідціля! він рід наш зо світа звів, комуняка проклятий!»

А що всі троє дорослі вже були та при силі — то змолотили, що й до районної лікарні не дожив... так йому, душогубові, й жаба цицьки по дорозі дала!

... в береги. Од річки потягло криничною свіжістю; тут, у долині, де густо поросло татар-зілля, болотяні півники та ріжне деревляччя, було холодніше, як на узвишші, й низьке осіннє сонце, золотими стягами просотуючись крізь голі віти, ледве-ледве торкалося його щоки; а стежина все плутала вільглою луговою низиною, то плигаючи через кладку, яка була перекинута на той берег, то завертаючи в густий рогіз у чоловіка заввиш, а то зненацька огинаючи розчахнуту громом вербу, яка так давно лежала поперек дороги, що геть поросла мохом; і що далі він заходив у це річисько, накрите низьким купчастим хмар’ям, то вищими й темнішими видавалися шелюги, які нестримною повінню почали вихлюпуватися аж на левади, а стежка дедалі частіше губилася в жорсткій різучій осоці, яку не косили вже кількоро літ заспіль, аж врешті він завважив, що й городи, які видніли по сей і по той бік долини, орються насилу через один і на декотрих уже давно розрослися бур’яни і густий вільховий запуст. Простуючи над самісінькою водою, він став придивлятися пильніш і за кілька хвиль із подивом переконався, що в багатьох двориськах ніхто не живе і хати геть завалилися, жалюгід поперехняблювавши чорні потрухлі стріхи. Він понурив голову й, уже не розглядаючись наокіл, наддав ходу; тим часом стежка звернула о ліву руч, гадюкою метнулася поміж верб’ям — зненацька щезла у хащах молодої таволги.

Юр зупинився. Висока червона лоза геть заполонила всеньку луговину й подекуди вилізла на городи; трохи розваживши, він пригадав собі, що десь у цій місцині була вільхова гать, яку мостили так давно, що вона угрузла в болото. Під ногами знову зачвяхкотіла багва; він став продиратися крізь лозу і врешті вийшов до річки, де поверх темних колод, утоптаних в муляку, ледве чутно лолотіла мутна вода. Потойбіч видно було стирлований лужок, на якому паслися гуси; намацуючи ногами ковзкі вільхові бервена і брьохаючись по кісточки у воді, Юр перебрів на той берег, і стежка, вихопившись із-поміж куп оситнягу, повела його через вигін, а затим пірнула в густий здичавілий садок, де під ногами тріщало сухе галуззя, обламане осінніми вітрами, й запровадила у дворисько, на якому стояла повітка, криниця з мальованим дашком, а трохи далі — добренна хата з білої цегли й ушита бляхою, яка місцями проржавіла й узялася довгими червоними патьоками; й допіру він вийшов на те обійстя, як в ополонці поміж хмарами свінуло полудневе сонце — і хльоснуло його увіччю, й він спинився напівдорозі, затуляючись ліктем і не бачачи перед собою нічого, крім гарячих оранжевих плям.

— Сюди завертай... сюди! — гукнув десь поруч деренчливий насмішкуватий голос.

Під яблунею в плетеному кріслі сидів череватий дідуган із круглою, мов гарбуз, головою. Незграбно ступаючи, Юр підійшов до нього й спинився, відкидаючи на землю тяжку довгу тінь.

— Здорові були!..

— Здоров і ти... враг народа! — насмішкувато примружився Багрій. — Прийшов, значить?

— Ну!

— Казали мені, казали, що тебе лиха година принесла... Такі, як ти, рано чи пізно, а вертаються... щоб знов пхати свого носа в чужі діла!

— Що, вже чутки пішли? — після паузи обізвався Юр.

— Всеньке село балакає! Приїхав, кажуть, на нашу голову, гицель такий...

Юр кинув оком зокола й, нагледівши якогось пенька, підкотив його носаком.

— Тут і села того лишилося! — понуро сказав він, сідаючи на пеньок. — Ішов я оце берегами, так половина дворів пусткою стоїть...

— Вимирає люд, вимирає... — кивнув Багрій. — На той рік у перший клас п’ятеро душ всього піде! А яке ж село було після революції — три млини, церква... півтори тисячі дворів! Писанка, не село...

— ... поки ви його не виморили в голодовку!

Багрій махнув рукою.

— А ти, враг народа, мовчи! Мовчи, втямив? Ти не жив у те врем’я... так і язиком не ляпай за те, чого не бачив! — Він зміряв його понурим поглядом. — Шкода, не задавила тебе совєцька власть...

— Та мене, знаєте, важко задавити! — посміхнувся Юр краєм рота, і його лице набрало недоброго, вовчого виразу.

— Воно й видно... здорова товаряка вимахала! — Багрій аж сплюнув. — Чого прийшов, кажи?

— Поговорити... — він витримав паузу й знову посміхнувся. — Справа одна є!..

—Ну... говори!

Юр глянув на нього спідлоба.

— Тридцять третій не забули? — Старий нічого не второпав, і він докинув: — Як застрелили мого діда, пам’ятаєте?

— А воно тобі на хріна оце... — Багрій раптом здивовано відкинувся у кріслі. — А-а, то ти за цим приїхав... задля цього і вернувся, товаряко?!

— Ну! — буркнув він.

— Й тобі хочеться оте порохно ворушити? Доскіпуватися, хто й кого вбивав більше, як шість десятків років тому?!

— Я поставив запитання!

Старий замовк і якусь хвилю тільки сопів, про щось напружено міркуючи.

— Ні хріна ти вже їм не зробиш!.. — нарешті виснував він. — Ті люди повмирали... Їм тепер на хвоста соли насип!

— Ви брали участь в облаві?

— Ні.

— Чому?

— Я одвічав за викачку хліба. Буксирними бригадами командував... ясно?

— Хто ж організував облаву?

— Нема їх, пізно похопився, голубе! А добряче операцію влаштовано було... ще за добу в село стягли й міліцію, й чекістів...

— До початку облави?

— А певно! Душ із сорок тої ночі вийшло на полювання... всі стежки й дороги перекрили!

— Чекайте-но... хіба їм наперед було відомо, що він прийде до хати?

Багрій зневажливо посміхнувся.

— Вони точно знали, якої ночі цей зарізяка навідається в село! Ти думаєш, чого кодло ваше куркульське на Сибіряку не вислали, а поселили на тій горі?

— Та й чого ж?

— А щоб на живця зловить того зарізяку! А...

ГЛОСАРІЙ. Протокол засідання педагогічної ради. На повістці денній: антирадянська провокація учня восьмого класу Юра, що здійснив наругу над головою основоположника марксизму-ленінізму та вождя трудящих усього світу Володимира Ілліча Леніна шляхом надівання її на палицю й бігання довкола сільського будинку культури з вигукуванням нецензурної лайки. На засідання викликано учня-хулігана та бабу Чакунку, що являється його опікуном. Першим узяв слово...

......................................................

— Які ще будуть пропозиції, товариші?

З-за столу підвелася худа й довга, мов щука, викладачка фізики.

— Я чула, як отут ця баба ще й рота почала роззявлять, щоб захистити свого внука... Товариші, — її голос аж захлинувся од обурення, — та якби моя дитина оце таке вчинила, то я вийшла б на дорогу — і як дурна, криком кричала: люди, поможіть! люди, убийте цього виродка! люди, заріжте його, чи втопіть, чи задавіть тихцем десь у кутку, — а то в мене рука на свою кров не підіймається! — Вона звела подих і рішуче стріпнула головою. — А тому вихід може бути тільки один: давайте передамо цього учня міліції, й нехай вона, що хоче, те з ним і робить!..

Вчителі схвально загули.

— Правильно сказано, товариші!

— Та це ж справжнісінький хуліган... у колонію його, щоб не позорив школу!

— А може, дитину психіатрові треба показати... ми всі напали на нього, а воно, може, на голову слабе!

— Тихо, товариші... тихо! — підняв руку Багрій. — Передати цього виродка міліції ми завжди встигнемо... але перш ніж виносити рішення, гадаю, треба і його вислухати, правильно? — Він обернувся до мене. — От поясни голубе, — помовчавши, озвався він цілком нормальним і навіть трохи втомленим голосом, — навіщо ти оце таке одколов, га?

Я мовчав, дивлячись у підлогу.

— Та воно ж больне, товариші! — прорізав тишу співчутливий жіночий голос.

— Тихо! — гаркнув Багрій. І до мене: — Ти відмовляєшся відповідати?

— Ні... — промовив я нарешті й переступив з ноги на ногу.

— Ну, то ми чекаємо!

— Я це... — сказав я, не піднімаючи голови, —... я... ну я... думав, що воно буде смішно. А воно вийшло не смішно. А здіватися з Леніна я й не думав. Хіба ж можна! Лєнін, він... — я подумав, —... ну, це... він хороший.

— Похвалив!.. — реготнули в задньому ряду.

— Це все, що ти можеш нам сказати? — діловито уточнив Багрій.

Я ковтнув слину.

— Я... ну, я більш не буду! Простіть.

Вчителі знову загули.

— Е, ні, голубе! — посміхнувся Багрій, і на його лиці зблиснула нещадна, жорстока радість. — Вчинив злочин — значить, відповідатимеш по всій строгості закону... Товариші, — він підвівся й окинув поглядом зібрання, — я хочу звернути вашу увагу на те, шо в даному разі ми маємо до діла не просто з хуліганським учинком. Те, що зробив учень нашої школи, — відверто ворожий, антирадянський акт! Цей, з дозволу сказати, Митрофанушка, цей нєдоросль посягнув на саме дороге, що є в кожної радянської людини... на світлий образ Володимира Ілліча Леніна! — він замовк і крутнув головою туди-сюди, неначе йому заважав комір. — А тому, — озвався він глухим здавленим голосом, — я пропоную... Перше: виключити учня восьмого класу Юра зі школи. Друге: клопотатися перед комісією у справах неповнолітніх про притягнення його до кримінальної відповідальности!...

В класі зробилося тихо, як у могилі.

— Ану пождіть... пождіть-но, люде! — Баба схопилася із-за столу й вийшла насеред учительської — сива, з розпатланими кісьми і так подібна в цю мить до відьми, що всі й роти пороззявляли. — Ви що се надумали, га? Ви отсю дитину хочете в хурдигу запакувати? А Бога ви не боїтеся, скажіть?

—А ти нам тут свого Бога під носа не тикай, бабо! — крикнув Багрій. — Заступника собі знайшла, диви... Крім того, ти не маєш права виступати, бо я тобі слова не давав!

Баба глянула йому в вічі, й він замовк, неначе вдавившись.

— Ти, — глухо промовила вона, — убійнику... а ти якогось права питав, коли людям віка збавляв у тридцять третьому? Ти за що батогом забив Петра Шекерика, як той з-під снігу мерзлу картоплю викопував? Ти навіщо конем затоптав двох жінок, которі настригли колосків та несли дітям у пазусі? А тепер ти за право балакаєш, еге?! — Багрій роззявив рота і пробував щось промовити, — але вона тупнула ногою. — Сядь, гицлю, я сказала!

В учительській покотився гомін.

— Всі ви тут люди, і вірите в Бога! — сказала баба, і в кімнаті зробилося тихо. — А Господь карає всякого, хто бажає зла дитині. Не думайте, що ви будете жити у цьому світі вічно. Половина з вас умре вже через п’ять год, і тоді Господь спитає з вас за оце, що ви сьогодні коїте!

— Ти, бабо, знаєш, скільки нам жити зосталося? — насмішкувато поспитався хтось із заднього ряду.

Вона простягла руку й тицьнула пальцем у вчительку фізики.

— Ти приходила до мене ворожити! Правду я тобі сказала чи ні? — Та мовчала, і баба підійшла до неї й узяла за підборіддя. — Правду чи неправду... одвічай, просцітутко!

— Правду... — хрипко сказала та.

— Як я наворожила тобі, так і вийшло?

— Так... так, бабуню!

— А я ж тебе пожаліла, суку партійну... усеї ж правди й не сказала! — Баба відступилася й простягла руку. — Так знай же ж: через два годи ти умреш од раку, і смерть твоя буде така, що й ворогові не побажаєш!

—Ну, а зі мною, що станеться? — насмішкувато поспиталися із заднього ряду, і я втямив, що обізвався фізрук.

— А тебе, гицлю, задавить машина... як на висолопеді будеш їхати! — Баба подивилася на вчителів. — Ви думаєте, що смерть приходить раз у сто год, еге? Що жити будете довго й щасливо? Ні, люде... вона у кожного стоїть за плечима, — і треба жить так, щоб гріха не було!

Вчителі понуро мовчали.

— Ну... хто ще тут хоче знати, коли умре?

— А чого... — іронічно сказав завуч, і голос його раптом затремтів. — Заворожи нам, бабо, послухаємо!

— Ти умреш через сім год... прямо в класі! А ти, — баба глянула на вчительку початкових класів, яка радила показати мене психіятрові, — на той год весною вийдеш заміж... чоловік буде пити і п’яний зарубає тебе сокирою!

Багрій смикнувся й підняв голову.

— А я... а я?! — безтямно поспитався він.

Баба обернулася до нього, і її очі зблиснули, мов дві жарини.

— А ти, убійнику, довго житимеш... та перед смертю живцем згниєш, утямив?

— ... хто навів чекістів на його слід?

Багрій коротко реготнув.

— Та на хріна воно тобі, товаряко? Хто не навів, то добре зробив... він же ж людей убивав, ти що!

— Яких людей?

— Тих, що за совєцьку власть стояли, колгоспний рух очолювали... комуністів!

— А хіба комуністи — це люди? — тихо поспитався Юр.

— Він товариша Білошкурського зарізав... уповноваженого райкому! Ех, який це був чоловік... — Багрій зітхнув. — Та що тобі розказувати... Простий був, людяний... а веселун! Шутками завжди сипав, прибаутками... Завжди з собою коров’ячу машкару возив. Ото як ідемо, бувало, хліб трусити, то він у сінях її надіне та тільки через поріг — і як зареве: «Му-у! му-у! Ваша мама прішла, молочка прінєсла!»

— Справді, веселун! — буркнув Юр.

— А той Петлюра й перестрів його в чистому полі! Товариш додому їхав, натомився... а він його зсадив із коня, поставив на коліна — та й каже: «їж партійний білет!»

— Звідки це відомо? — з цікавістю поспитав Юр.

Багрій сплюнув набік.

— Люди йшли з буряків, то бачили! Отак поздівався твій дід із чоловіка... Ще й потім зерна мертвому в горлянку напхав!

— До-обре зробив!..

— А що ж тут доброго... ти, товаряко? В товариша четверо дітей сиротами зосталися... один другого менші!

Юр зціпив щелепи.

— А в тих людей, котрих товариш прирік на голод у тридцять третьому, дітей не було? Пам’ятаєте, як вони у колгоспних яслах умирали весною? По п’ятеро, по десятеро душ за день — і їсти просили до самісінької смерти?!

— А ти що, на власні очі це бачив?! — крикнув Багрій, і шия його почервоніла. — Бачив, кажи?!

— Усіх вас треба було вбивати!.. Вішати треба було, розстрілювати... щоб і сліду не лишилося од вашої фашистської партії!

Старий зазіпав, хапаючи повітря.

— А, то ти вбить мене прийшов? На... вбивай, душогубе! — Він підсмикнув холоші, і Юр побачив жахливо роздуті ноги, з котрих текла сукровиця. — Я й так у бога смерти прошу кожнісінький день... до половини вже згнив, бачиш?!

— Та на хріна ти кому потрібен, старий собако! — втомлено сказав Юр. — Сам...

... лежало перед ним пологими сірими хвилями. Він крокував через поле, шурхаючи носаками своїх черевиків у ламкому почорнілому стерновищі; улоговина помалу переростала в схил, який закінчувався розмитим нерівним гребенем, і видно було, як там, попереду, гостро й чітко вирізняється на тлі вечірнього неба кущ сріблясто-сірого полину. Юр збавив ходу; все доокруж принишкло, як буває тільки перед заходом сонця, й лише його кроки тяжко й гучно шелепали в цьому безгомінні, осяяному кривавими відкидами овиду; аж ось він піднявся на узвишшя й, утомлено сівши на землю, обхопив руками коліна.

Хмари геть розійшлися, й під високим чистим вечірнім небом напрочуд ясно видніли білі квадратики хат, гребля і руде глинисько біля неї, а ще далі, за селом, — довгі стяги перелісків і дороги, що немов би закам’яніли серед чорних піль. Хвилини текли й текли, а він сидів, не рухаючись із місця, й дедалі більше почував, як у самісінькій глибині єства починає ворушитися невиразний подив. Його свідомість знову немов би розкололася: одна половина фіксувала цей круговид у найменших його деталях, а друга — відмовлялася вірити, що він таки нарешті повернувся додому і тепер бачить оце село, розкидане по обидва боки широчезної долини, і навіть дивиться на нього з того узвишшя, де завжди колись зупинявся, повертаючись зі школи. Він став дошукуватися причини цього відчуття і зненацька уторопав: увесь оцей світ із його небом, полями і долиною видавався містичним, а значить, несправжнім, неначе б його намалювала якась могутня рука, — врешті він сам був часткою цього світу й, оскільки та ж таки потуга наділила його здатністю мислити, то він усе не міг збагнути, яка ж його роль у цій світобудові і чому лінія його життя, склавшись у певний, суворо визначений згори малюнок, має обірватися отут, у цих краях, де він колись народився. Юр провів рукою по чолу; в сей мент щось неначе зрушилося в ньому — і він мовби уздрів себе крізь товщу літ, і задихнувся од тої повноти життя, що переповнювала колись його істоту, й до самісінької глибини душі вразило його, настільки гостро й екстатично сприймалося тоді оце небо, і вечір, і вся оця земля...

ГЛОСАРІЙ

Баба казала: коли починалося село, в нім жили одні козаки. Король подарував їм цю землю, щоб вони перекрили шлях татарським чамбулам, які переправлялися через Тікич. Аж за сто років у селі з’явилися ляхи, які принесли із собою панщину. І тоді знайшовся такий чоловік, який прозивався Залізняком, — він підняв людей і вирізав ляхів та уніятів у Жашкові, Лисянці, Черкасах та Умані. Отут, на цім полі, військо Залізняка зустріло конфедератів, які спалили сусіднє село, знищивши там геть усеньку людність...

Надвечір загнали гайдамаки ляхів у глинисько і виполонили їх до однісінької душі. Кажуть, крови того дня пролилося стільки, що вода в Тікичі на десять верстов була червоною.

Навесні я бачив, як розорюють гайдамацькі могили. Коли плуг вивернув із ріллі кістки, трактористи заглушили техніку. Вони повилазили надвір, постояли коло тих кісток, про щось перемовляючись, а тоді підгилили череп із порожніми дірами очей — і, залізши в кабіни, заходилися орати далі...

Здрастуй, Юру! На жаль, поему твою «Слово про червону ріку» ми надрукувати не можемо. Що ж до її художньої вартості, то це окрема і дуже довга розмова. Як будеш у райцентрі, заходь якось до редакції — поговоримо про твої поезії, про навчання і плани на майбутнє.

Заступник редактора Чумак

... миршавий чоловічок, який щось черкав авторучкою в машинописному тексті.

— Он ти який... — сказав він, мимохідь глянувши на мене крізь окуляри. — Присядь, голубе!..

Я зняв шапку й, умостившись на стільці, поклав її на коліна. Редакція містилася в звичайнісінькій сільській хаті, й видно було, як за вікном туди-сюди ходять люди.

— Я приніс іще віршів, — несміло сказав я, — і...

Чумак нарешті відірвався од машинопису й узяв цигарку, яка диміла в попільничці.

— Віршів, значить... — повторив він, видихнувши цілу хмару диму. — Послухай, а як це ти написав отаку поему?

— Що? — витріщивсь я на нього.

Він знову пахнув цигаркою, над чимось, вочевидь, міркуючи.

— Мабуть, я неточно сформулював запитання... — озвавсь він по хвилі. — Що, власне, спонукало тебе взятись за оці теми — козацтво, минуле України... га?

— Ну, — почав я, бгаючи в руках шапку, — це саме... як його... ну, старі люде казали, що біля нашого села гайдамаки... ну, вони побили багацько ляхів! Ще як була Коліївщина. Бо ляхи усіх людей хтіли навернути в унію. А прийшли Залізняк із Гонтою і вирізали ту ляхву до ноги. Впень витяли їх, гадів...

— А ти читав що-небудь із сучасної української поезії? — раптом перебив мене Чумак.

— Цього... — я подумав. — Ну, Шевченка... й Франка!

Він посміхнувся.

— А ще?

— Ну... оце нещодавно я прочитав поему «Орлеанська діва». Вольтер її написав.

— Вольтер, чи що?

— Еге!

— Й тобі сподобалося?

— Ще й як!

Він раптом зареготавсь, аж шибки в кабінеті задзвеніли.

— Ти вибач, — сказав він, утираючи сльози, — але ця поема... цей твір настільки непридатний, щоб саме із нього починати знайомство з поезією, що...

— Тю! — здивовано вигукнув я. — А мені воно так понравилося... Особливо про те, як... — я подумав і на весь голос зацитував: — «Палко обіймав дебелі стегна войовниці молодої»... А ще там був осел, який теж... силенна поема, одне слово!

Чумак покрутив головою.

— Гаразд, не будемо про це... Ну, а про таких українських поетів, як Драч, Вінграновський, Симоненко, ти чув?

Я старанно подумав.

— Це той... як на нього... Костянтин Симоненко, еге?

Він зітхнув.

— Тут, — сказав він, висовуючи шухляду, — я приготував тобі кілька збірочок... Прочитай уважно, добре? Цих авторів не можна не знати, надто ж якщо ти сам пишеш вірші. Це — краса і гордість нашої літератури! І приїжджай на засідання літературної студії — ми збираємо її через два тижні. О, — похопився він, — ану покажи, то ти там притяг?

Я добув із-за пазухи грубого зошита.

— Це моя творчість за останні два роки! — значуще сказав я. — Тут багацько віршів. Не всі вони мені подобаються, бо це пройдений на сьогодні етап, але...

— Воно й видно, що багацько!.. — пробурмотів Чумак, гортаючи зошита. — О, тут і про кохання є... «Купальська ніч», ти диви! А загалом, які теми тебе приваблюють?

— Ну... про любов! — нерішуче сказав я. — Про звірів іще...

— Як-як?..

— Ну, це... ну, в мене є така поема... Коротше, люде полювали на вовка, й коли вони хтіли взять його живцем, то він плигнув у яр і вбився. Щоб у неволю не потрапити, розумієте?

— Гм!.. — буркнув Чумак. — Ну, а про партію ти пишеш, про комсомол?

Я нагнув голову.

— Та... нащо воно мені! Про них і так оно понаписували... та ще й напам’ять учити заставляють! Учиш, учиш, аж сорочка мокра...

Він постукав пальцями по столу.

— З тобою все зрозуміло... Одне слово, прочитай ці книжки, чув? Поговоримо потім... а зараз забирайся, бо ми здаємо номер!

Я надів шапку й почвалав до дверей.

— Ага, — згадав я, уже взявшись за клямку, — а що ж із моєю поемою?

— Потім, потім! — відмахнувся він. — Про неї треба говорити окремо...

— Ну, а вам вона як?..

Чумак подивився не мене.

— Якщо чесно, то — він раптом посміхнувся, — силенна поема! Однак...

... темно, хоч в око стрель. Шубовскаючи на безбач у плиткій воді, він перебрів річку і, нарешті діставшись берега, утямив, що таки обрав правильні орієнтири — ось перед ним лежить город, а трохи вище, під кручею, бовваніє криничка з дерев’яними цямринами й від неї біжить ледве помітний прослідок, який щезає в темних бур’янах. Поночі вся ця місцина виглядала непривітною і ворожою, тож піднімаючись нагору, він мимоволі насторожився, неначе там, біля обійстя, на нього могла чигати якась небезпека; це відчуття зростало, поки він із тріском чвалав крізь густе височенне хабуззя, в якому й стежки не було знати, й лише тоді, коли перед ним постало дворисько з темною плямою згарища, він відітхнув з полегшею і, підійшовши до хати, спинився перед порогом.

Допіру стихли звуки його кроків, як на нього знову навалилася непроглядна темрява, в котрій ледве чутно було далеке лолотіння води в берегах; трохи постоявши, він узявся було за клямку й торгнув дверми, — аж у вічі йому кинувся замок, і він раптом збагнув, що свідомість знову зіграла з ним один зі своїх злих жартів: піднімаючись городом, він почувався так, наче ніколи в житті не покидав цього двориська, і геть забувся, що люди на кутку вимерли до одної душі й у хаті на нього ніхто не чекає. Він пошукав у кишені й, брязкаючи ключами, почав одмикати замок. Двері поволі відчинилися, загримівши численними клямками і защіпками, які теліпалися з того боку; він ступив у сіни, помацки пройшов передпокій і, опинившись у світлиці, натиснув вимикача.

Сліпуче сяєво різонуло увіччю, ніби вогонь. Він мимохіть одступився на крок, затуляючись долонею, а тоді обережно розплющив повіки — і вздрів тісну світлицю з білими-білими стінами... Це був покій, у якому він із самого малку знав кожен цвях і кожну шпарину; значить, він повернувся додому; але чому ж такий безрух панує в цій хаті, де колись і двом не ставало місця, щоб розвернутися? Він прислухався; ні в передпокої, ні в сінях ніщо й не зворухнулося, й лише серце калатало й калатало, шумуючи у вухах натужною пульсацією крови. Свідомість його знову попливла, розмиваючи відчуття реального часу; рухаючись мов сліпий, він ступнув кілька кроків уперед — і знову зупинився, не в змозі утямити, де ж він таки перебуває, і...

ГЛОСАРІЙ. ...нездорові тенденції, що спостерігаються в творчому доробку цілого ряду авторів. Поряд із формалістичними пошуками, де виразно проступають намагання реалізувати горезвісний принцип «мистецтво для мистецтва», у їхніх творах отруйним цвітом розпускаються мотиви, які відгонять націоналістичним душком. Оспівування патріархального села з його тинами і колодязними журавлями, хворобливе любування епохою козаччини, культ якоїсь абстрактної батьківщини, яка протиставляється нашій соціалістичній Вітчизні, — усе це дозволяє зробити висновок, що дані автори все глибше й глибше грузнуть в болоті українського буржуазного націоналізму. Збочивши із магістральних шляхів нашого сьогодення, вони забули про народ, котрий чекає від них ідейно виважених, по-корчагінському бойових творів, покликаних відстоювати комуністичні ідеали. В обстановці напруженої ідеологічної боротьби така література об’єктивно ллє воду на млин наших ворогів, зокрема на млин міжнародного імперіалізму, який веде проти нас війну, використовуючи цілий арсенал хитромудрих засобів. Цей підступний, хитрий і, не побоюся цього слова, розумний ворог передовсім намагається заволодіти умами молодого покоління, й тут у пригоді йому стає писанина авторів, які збилися на манівці формалізму й націоналістичної маячні. Не допустимо цього, товариші! Партія довірила нам найвідповідальнішу ділянку роботи...

... якісь дві тітки пенсійного віку, кількоро школярок з круглими лякливими очима і... Стоян, мій однокласник!

— А тебе як сюди занесло? — умостившись біля нього, пошепки запитав я.

Він витримав солідну паузу, як завжди це робив, одкриваючи комсомольські збори.

— У мене — вірші! — вагомо сказав він. І скоса глянув на мене. — А ти?..

Я знизав плечима.

— Те ж саме... Хто керує студією, не знаєш?

— Поліщук.

— Хто це?

— Прозаїк, живе в нашому райцентрі... А ось і він!

До кімнати увійшов Чумак, а за ним — високий лисий чолов’яга з квадратним обличчям.

— Щось небагато нас... — констатував Чумак, окинувши оком зібрання.

— Зате дівчата які! Ех, був би я молодшим... — Поліщук прицмокнув товстими, мов п’явки, губами й зітхнув. Тоді потяг до себе стільця й, сівши за столом, напустив на своє лице поважного виразу. — Сьогодні на засіданні літературної студії «Вітрило» присутні двоє поетів, причому, як виявилося, обоє вони з одного села і навіть навчаються в одному класі! Як бачите, наша земля щедро вродила талантами, хоч переважно це поетичні обдаровання... а шкода! Красне письменство потребує приходу молодих енергійних прозаїків, які відобразили б у своїх творах всю велич нашої епохи... — Він помовчав. — Гадаю, першим сьогодні ми заслухаємо учня десятого класу...

— Юра! — півголосом сказав Чумак, щось пишучи у блокноті.

— От учень десятого класу Юр зараз і прочитає свій поетичний опус, — а ми послухаємо, що він там понаписував...

Я розгорнув зошита й відкашлявся.

— Ну, — почав я, — передовсім до цієї поеми треба дати деякі пояснення, бо написана вона... ну, це... коротше, на основі...

— Ти тут нам баки не забивай! — відкопиливши нижню губу, перебив мене Поліщук. — Нам ці всі пояснення до лампочки... якщо твір лягає на душу, значить, це поезія, не лягає — що ж, звиняй-подвинься...

— Ну, гаразд... «Слово про червону ріку!» — врочисто виголосив я.

Допіру пролунали перші рядки, як десь у глибині свідомости почала зароджуватися недобра підозра; я читав цю поему й дедалі більше розумів, що це чисте безглуздя — виносити на суд геть незнайомих людей оте велике осяяння, котрого ти зазнав, усією душею доторкнувшись до минулого своєї землі. Остатню фразу я пробурмотів уже й геть мляво та неохоче; а потім закрив зошита й відкинувся на спинку стільця, намагаючись ні з ким не стрічатися поглядом.

— Хтось хоче висловитися? — нарешті запитав Поліщук.

Всі мовчали.

— От я не зовсім поняла... — нарешті озвалася товста тітка в окулярах. Тоді обернулася до мене. — До чого ті гайдамаки? До чого зараз та Коліївщина? Для чого розпалювати ворожнечу... ти, писако?

— Яку?! — витріщивсь я на неї.

Вона ображено стисла губи.

— Я — з польського роду! З ляхів, як ти оце пишеш... Значить, мене треба вбивати? Різати треба, еге?

— Цікава, цікава думка... — схвально кивнув Поліщук. — В кого ще є міркування з приводу цієї... гм... поеми? Немає? А тепер дамо слово самому авторові... — Поліщук з цікавістю подивився на мене. — Для чого ти написав оцю поему?

Я нагнув голову.

— Ну, це ж на основі реальних подій... Коло нашого села гайдамаки в Коліївщину розбили ляхів, і од того річка стала зватися Красницею, а село...

— Та я ж не про те, дядьку! Розумієш, ти обрав дуже... як би це висловитися... неактуальну тему! Всі наші студійці як пишуть вірші, то або про БАМ — або ж про кохання... більше ні про що! — Він зміряв мене оцінюючим поглядом. — Ти вже закохувався в кого-небудь?

— Уявіть собі, що ні! — сердито буркнув я.

— Треба буде познайомити тебе з якоюсь!.. Крім того, — він споважнів, — у твоїй поемі часто повторюється слово Україна... воно наче й нічого, але... — він скривився, — ...усе це відгонить чимсь не нашим, не радянським... розумієш?

— Любити свою землю — це не злочин! — відрубав я.

Чумак підняв голову, і я побачив, як гостро зблиснули його очі за шкельцями окулярів.

— Та хто ж каже, що це злочин! — вигукнув Поліщук, піднявши обидві руки. — Ні, це дуже добре, що ти так любиш рідне село... а от увагу на цьому акцентувати не слід! Не варто, розумієш? Бо в поєднанні з отими тракторами, які розорюють у тебе козацьку могилу, все це звучить досить підозріло!..

— Виходить, за вірші ще й по шиї можна заробити! — прошепотіла якась зі школярок своїй подрузі.

— Моя тобі дружня порада: пиши про любов! Он твій однокласник, — він кивнув на Стояна, — оспівує своє перше кохання. Це чисте романтичне почуття, там усе ясно — що, куди, як... Ми даємо його добірку в наступному номері газети. Будеш так писати, надрукуємо і тебе... второпав?

Я підвівся і, взявши зошита під пахву, вийшов із-за столу.

— Я так бачу, мені тут немає чого робити! — й уже в дверях обернувся: — Я сам знаю, про що мені писать... зрозуміло вам?

У середмісті мене здогнав Чумак.

— Ти куди?

— Додому! — буркнув я сердито.

— То не спіши... давай пройдемося!

Була рання весна, й по тротуарах бігли струмочки талої води. Містечко лежало на пагорбах, і з середмістя видно було греблю, ставок і сірі крижини, які пливли по річці.

— Образився?

— А чого він! — я люто засопів. — Причепився, мов п’яний до радіва... заграй та заграй! Так і стовпові можне закинути, що в нього не ті акценти...

— Ти сам винен! — повчально сказав Чумак. — Не треба було читати цю річ незнайомим людям.

— Так це що ж виходить, — обернувсь я до нього, — й у Шевченка не такі теми, як їм хочеться? Він теж не повинен був акцентувати увагу на героїчному минулому?!

— Вони вважають, що так...

— Хто?

— А такі от... — зітхнув Чумак. Тоді подивився на мене. — Прочитав збірки?

— Авжеж!

— Сподобалося?

— Не те слово! Знаєте... — я затнувся, — ...я навіть не уявляв, що так можна писати! Переді мною наче горизонти відкрилися після цих віршів!

— А що тобі сподобалося найдужче?

— Вірші Василя Симоненка! От тільки я не втямив — ув одному місці якісь крапки... це пропущено, чи як?

Чумак загадково посміхнувся.

— Редактор вилучив половину строфи... але позначив цю купюру пунктиром!

— А навіщо він її вилучив?

— Бо там ішлося про Україну!

— То й що?

— А те, що слова Україна зараз бояться! Небезпечне воно, розумієш?

— А-а... — нарешті дотямив я. — Це те ж саме, що із моєю поемою!

Ми позамовкали.

— Послухай, — озвався раптом Чумак, — я оце хтів тебе запитати...

— Ну?

— Кажуть, ти два роки тому настромив на дрюка голову Леніна й бігав по селу... Це правда?

Я засоромлено похнюпився.

— Та... було таке!

— А навіщо ж ти оце таке вчинив, скажи на милість?! — він дивився на мене крізь шкельця окулярів, і я бачив, що йому й справді незрозуміло, як це можна допуститися до такого блюзнірського вчинку.

— Сказати чесно?

— Авжеж!

— Лєнін, він разом із Карлом Марксом... — я затнувся, підшукуючи слова, — ...коротше, вони удвох породили більшовиків! А ті зробили колективізацію і людей розкуркулили... й хліб забрали в тридцять третьому, що три чверти села вимерло! Все це його ідеї були, Леніна цього....

Чумак слухав мене, і його лице мінилося.

— Ти помиляєшся друже! — гаряче сказав він. — Ленін — це один з найбільших гуманістів XX сторіччя! Але в часи сталінізму відбулася ревізія його ідей, і марксизм-ленінізм підмінили теорією загострення класової боротьби... Внаслідок цього було розстріляно сотні тисяч чесних принципових комуністів, котрі виступали проти викривлення ленінського вчення!

— А зараз теж ревізіонізм! — буркнув я.

— Чому ти так думаєш?

— У нашому селі комуністи що хочуть, те й роблять... І в районі теж! Он секретар райкому Ковалевський, казали, в одної жінки ночував, а чоловік як прийшов із сокирою, — то він через вікно без штанів тікав, гад такий...

Чумак зареготавсь, аж люди стали оглядатися біля гастроному.

— Ну, з тобою не скучиш! — він раптом спохмурнів. — На жаль, ти маєш рацію! Ревізія ленінських ідей триває, причому на найвищому рівні...

— Це як?..

— А так, що найвище партійне керівництво проводить зараз політику, яка йде врозріз із вченням Володимира Ілліча! Саме тому треба, щоб отакі, як ти, не хуліганством займались, а вивчали марксизм-ленінізм і вступали в КПРС...

— А якого хріна я там забув?!

— Потрібен приплив молодих сил, котрі очистять партію від тоталітарних збочень... Ну, та про це ще якось поговоримо!

Ми підійшли до греблі. Віяв холодний вітер, і чутно було, як у шлюзах реве нестримна весняна ріка.

— До речі, я вибрав із твого зошита кілька поезій... Гадаю, ми дамо їх у наступному номері! Слава Богу, поки що я заступник редактора в газеті, а не Поліщук... — Він розстебнув портфеля й дістав якусь книжку. — А це на... прочитаєш!

На чорній суперобкладинці золотими літерами було витиснено: «Богдан-Ігор Антонич. Пісня про незнищенність матерії».

— Марксизм якийсь, еге? — скрививсь я.

— Ні, це поезія... — Чумак подав мені руку. — Ну, бувай... Заходь частіше, чуєш?

— Зайду! — твердо пообіцяв я. Тоді раптом зупинився. — До речі, а ви знаєте оті рядки, що вилучили з вірша?

— В кого?

— Ну, в Симоненка ж!

— Та знаю...

— А прочитайте, га?

Чумак мовчав, дивлячись на ріку, де пливла за течією брудна мокра крига. Тоді перевів погляд на мене і побожно, неначе молитву проказав оті слова, які огненними літерами й досі горять і горять у моїй пам’яті:

... глухий чорний морок. Опинившись у цій пітьмі, його свідомість почала хаотично метатися, намагаючись знайти видиму точку опори, аж врешті облишила свої потуги і, завмерши, стала напружено вслухатися в матеріялізоване чорне ніщо, де вона очікувала кристалізації чогось незнаного, небаченого, того, що приходить лише уві сні або ж тоді, коли душа опиняється на грані небуття. Саме в цьому непроглядному просторі, який густиною скидався на вугіль і не містив у собі жодних контурів чи форм, зродитися могло те, що зветься об’явленням і несе відповіді на запитання, від яких може залежати ціле людське життя. Юр лежав, затамувавши подих, і вдивлявся в темінь; збігав час, неначе вода крізь пальці, й що далі, то глибше й глибше занурювалося його «я» в цю позбавлену кшталтів порожнечу, — та знову і знову знаходило в ній тільки себе, а більше не знаходило нічого. Це був той рівень часу і простору, який характеризується показником цілковитого нуля й не може видати з себе нічого, крім абсолютного інформаційного вакууму, в якому свідомість знову й знову повертається туди, звідки почала свій пошук, — аж знесилівши від марного кружеляння в замкненому колі, згасає, мов падуча зоря, що сягнула кінця своєї траєкторії. Врешті-решт він відчув, як його охоплює м’яка скрадлива дрімота; намагаючись утриматися понад межею, де розум розчиняється в сновидіннях, він зробив ще одне зусилля — і в останній момент якимсь внутрішнім зором устиг побачити: сіра гладінь ріки, де пливе ніздрювата крига, шлюзи, в яких реве тала вода, і дві постаті, які...

Полотняччин Василь на жовтневий празник вступив у КПРС. А робив же він у міліції й дурний був... ну, як ступа, не інакше! Приїжджає в село, тільки на поріг — та й ні «здрастуйте», ні «добридень», а як закричить схвильовано: «Мамо, мамо... я в партію вступив!» Стара Полотнячка саме діставала щось рогачем із печі. «То чого ж ти до хати прешся, собача кров, коли в партію вліз!.. — крикнула вона сердито. — Ану мерщій надвір та чоботи помий у ночвах... а то як дам зараз оцим рогачем! — І до сусідки, яка сиділа коло столу: — Ви вже йому не дивуйте... воно в мене ще змалечку якесь дурновате — завжди, було, як не в партію[2] вшелепається, то у гівно!»