Тема для медитації

V

... почув нарозвидні, як у горідчику щось почало шелепати, неначе хтось бив долонею по мерзлій осінній землі. Не розплющуючи очей, він перевернувся на другий бік і, перше ніж знову поринути у млосну прірву забуття, устиг іще втямити, що це почав облітати клен, який завжди скидає грона тяжкого лапатого листу аж перед самісінькими холодами; й тоді йому подумалося, що над ранням таки ударив перший добрячий мороз і за день чи два повинні зірватися буревії, які зазвичай дмуть на цій горі при самісінькому початку зими. Більше він нічого не встиг подумати, бо в голові все почало плутатися й, підклавши долоні під щоку...

... снилося: літо було, зелене й квітуче, літо, яке щебетало й сміялося, літо-літечко, яке барвистим колесом котилося через леваду, над якою пливли хмари, білі й пухнаті, неначе величезні пушини кульбаби, хмари, що світилися чудним примарним сяєвом, пропливаючи над самісінькою землею, — а він усе йшов та йшов через луку, попід тим небом і хмарами, по землі, яка ріжним зіллям квітчалася, зіллям-бур’яном ще й усяким квітом, по ласкавій теплій землі, вузесенькою стежиною, котра зачала потроху щезати, аж замінилася двома насилу помітними коліями, де позаростали гусячі лапки, спориш та білопінний деревій; і там, де колії оті пропадали, у маєві та печальному світінні хмар, що линули над землею, наче здорові, білі та осяйні пушини кульбаби, — зближалася до нього невисока тендітна постать.

І тоді живий біль рвонув його серце, як колись, і він аж задихнувся, усвідомивши, до чого ж самотньою може бути людина у цім світі... чому ж вона тут, подумалося йому, ну чому ж вона тут — адже все давно відійшло в минуле, скінчившись разом із тією епохою, в якій вони були молодими; адже ніщо ніколи не вертається й щастя — це міт, ілюзія, в яку віриш хіба на початку життя; адже попереду більше нічого немає і...

... постукало в причілкове вікно, а тоді гукнуло: Юру-у! — і той голос вирвав його з каламутної товщи сну, й він збудився, й сів на ліжку, безтямно роззираючись по хаті, а далі схопився на коліна й зирнув у вікно, але побачив там тільки голе верховіття клена, опушене інеєм, сіре досвітнє небо над яворами, а більше не побачив нічого. Відчуваючи, як дрібно-дрібно тремять руки, він одкинув ковдру, похапцем натяг комбеза — в хаті так вихололо, що в нього й зуби стали цокотіти, — й притьма подався надвір, щоб глянути, хто це добивається до хати отаким раннім світом.

На обійсті не було й душі. Скрізь білів густий пухнатий іній — і на воротях, і на загаті, й на рудих кукурудзяних дідухах, якими було обставлено хату, й на стежці попід вікнами, і в провулку, що зяяв за ворітьми, — й ніде не видно було й сліду людської ноги. Спинившись на причілку, він трохи постояв, розглядаючи сивий морозяний краєвид, і понуро всміхнувся, усвідомивши нарешті, що ж це було, позаяк іще змалку чув: коли тебе кличуть отакі голоси, — боронь, Боже, на них відгукуватись, а вже виходити надвір і зовсім пропаще діло... На додачу ще й холодно було, хоч собарноту ганяй, і він, узявши біля горідчика пару грубих ломак, перевагом потяг до хати.

У грубі ще жевріло кількоро жаруків; Юр напхав туди сухого ріща, а поверх кинув оті ломаки й допіру за чавунними дверцятами свінула вогненна повінь, як у вікно поволі заструмувало вранішнє сонце, котре червоним кружалом викотилося над верхівками яворів. Воно було морозяне й люте, і в його багровому сяєві стало видно, що у світлиці літають золоті порошини куряви, які піднялися з долівки. Сонце розгорялося, однак іній надворі не танув, а тільки дужче й дужче густів малиновою барвою. Юр загледів, що в хаті немає води; він брязнув дужкою відра й, вибігши надвір, почав хутко спускатися до криниці. Трава була немов бляшана й хроботіла під ногами з якимсь прикрим шкляним звуком. Світ змінився; усе зайве пощезало, простір був ясний та холодний, і в ньому видно було на багацько гін удалеч. Цямрини теж ряхтіли малиновим інеєм; уклякнувши, Юр схилився над криницею й на тлі незамерзаючого плеса угледів чорний квадрат зрубу, шматок вранішнього неба в ньому, листки, які жовтими човниками плавали на воді, — але з того чорного прозору на нього раптом глянуло дівоче лице з червоними, мов калина, вустами, у вінку з осінніх квітів, й очі його сяяли, мов дві зорі...

ГЛОСАРІЙ. Ой на Йвана та на Купала да ластівонька в дунаю купалася! Вона купалася-стрепенулася, у красну дівчину обернулася. Візьму я лука з турового рогу, натягну тятиву з білого шовку, пущу золоту стрілу — нехай летить вона туди, де красна дівчина свого вінка в’є. А тая дівчина понад синім дунаєм походжає, на биструю воду віночка пускає, до свого віночка такою клятьбою промовляє: «Ой ти ж, віночку, дівоцький квіте, з руж та з барвінку звитий! Не пливи ж ти, віночку, на безвісті безвіснії, на пороги каміннії — припливи ти, віночку, до того козака, що мені на віку судився. Хай він тебе, мій квіте, на синім дунаю переймає, сивого комоня золотим сідлом засідлає, до мене, своєї долі, чимдуж поспішає...»

... біля червоних колон університету.

— О, — сказало над вухом, — осьдечки ж він! То що, здав?

Я озирнувся й уздрів Стояна.

— Всі екзамени на п’ять! — хвалькувато сказав я. — Можна вважати, вже студент.

— Ти так гадаєш?

— Он уже й списки вивісили... зарахований!

Стоян подумав.

— Зачекай! Зараз я познайомлю тебе з одною людиною...

Він пірнув у відчинені двері. Я одійшов убік і спинився, замислено роззираючись навкруги. Оцей університет із його здоровецькими незграбними колонами, чорна стяга вулиці, зелений парк, де завмерла гранітна постать Кобзаря, — усе воно сприймалося тоді, як ознаки іншого, духовного світу: ще два роки тому в цім університеті таємно видавався «Український вісник» і, напевне, й досі тут уціліли люди, котрі були причетні до цієї справи; коло цього пам’ятника щороку на свято 22 Травня збиралися українські патріоти і, як розповідав Чумак, саме з оцього цоколя прочитав свої поезії Микола Холодний, показуючи на машину, котра повезла заарештованих на мітингу: «Он знову на третій швидкості помчало когось авто...»; а в оцьому червоному корпусі колись працював художником сам Тарас Шевченко. В університеті, думав я, зібралися люди, котрим небайдужа доля України; приховуючи до пори свої переконання, вони гуртують довкола себе студентську молодь; звичайно ж, мене вони одразу помітять і...

Із-за колони вийшов Стоян, а з ним — якась дівчина, й перше, що впало мені в око, був золотий спалах її кіс.

— Оце мій однокласник! Його зовуть Юр. Але він вступає на філологію...

— Як-як вас зовуть? — перепитала дівчина.

Я мовчав. Я так розгубився, що не міг вимовити й слова Навіть зараз, пишучи ці рядки, я почуваю, як мені перехоплює подих, а в душі починає зринати щемке, палюче і надзвичайно гостре усвідомлення того, що сталося диво і ти неждано зустрів таку ж істоту, як сам, — і найголовніше, що вона теж утямила це, тому що її очі першим же поглядом обпалили мене, як зоря.

— Мене зовуть Юр. А... а тебе?

— Оляна! — тихо сказала вона.

— Леляна?

— Та ні... Оляна! — Вона знову подивилася не мене. — А Леляна... це кого так зовуть?

Стоян безцеремонно підхопив її під руку.

— Ми зараз ідемо на Хрещатик їсти морозиво! А далі будемо готуватися до остатнього іспиту... А ти?

— А я увечері їду в село. Але з вами, звичайно, прогуляюся...

Ми перейшли вулицю й попростували через парк. Зблизька Шевченко ще дужче вражав якоюсь містичною величчю й піднесеністю над колотнечею цього метушливого світу.

— Стоян казав, що ти любиш поезію... — тихо сказала дівчина. — Цікаво, а хто твій улюблений поет?

— Богдан-Ігор Антонич. Ти чула про нього?

Вона покрутила головою.

— Ні. А вірші ти пишеш?

— Звичайно.

— А... а можеш мені щось прочитати?

— Між іншим, я теж пишу вірші! — утрутився Стоян. — І можу читати їх по кільканадцять годин підряд. Хочеш?

— Твої вірші я вже чула! — поважно відказала вона. — Раджу тобі їх більше не писати. Поезія — це завжди неповторність, як сказала Ліна Костенко... в поезію не можна йти з фальшивими гаслами і дерев’яним комсомольським пафосом, розумієш?

— Зате в мене двадцять віршів надруковано, а в Юра — тільки чотири! — засміявся Стоян.

— Прочитаєш? — знову повторила вона.

Я знітився.

— Та, — сказав я нарешті, — нехай іншим разом! А то вони в мене такі...

— Які ж?

— Націоналістичні! — знову втрутився Стоян. — Ідеологічно незрілі, от які!

Вона швидко глянула на мене, і її очі спалахнули, мов дві зорі.

— Це правда?

— Правда... — неохоче відказав я.

На вулиці було завізно. Стоян відпустив її руку, й тепер вона йшла біля мене, і крадькома поглядаючи в її бік, я бачив м’який лагідний профіль, і золоті коси, які струмували на плечі, і її маленьке вушко, де зблискувала сережка з крихітним сяйливим камінцем.

— А хто ж така Леляна? — тихо запитала вона.

— Войовниця з Божого Иру, — відказав я. — їх троє — Росана, Леляна й Світляна. Коли з Отхлані лізе на землю Троянову всяка нечисть, вони прилітають, щоб звоювати її й загнати назад...

— А що таке Ир?..

Я зітхнув.

— Це довго розповідати... Будеш слухать?

Вона знову обпекла мене поглядом, і я одвів очі убік, бо в мене перехопило горло.

— Буду, ще й як!

— З почину світа, — сказав я, — не було ні неба ні землі. А було тілько одне Яйце-Райце! Воно розбилося, й постало море, а на морі зелений явір, а на тому яворі сиділо троє голубів — Сварог, Ярило і Даждьбог, котрий ще зветься Коштруб, а в піснях його прозивають Голубонько-Коштрубонько. Над явором літала біла лебідь, їхня сестра, яка звалася Морана. Стали тії голуби раду радити, як світ сновати. Пірнув у синє море Ярило і дістав синій камінь, з якого утворилося небо. За ним пірнув у море Коштруб і дістав жовтого піску, з якого постала земля, себто цей світ або ще кажуть на нього, білий світ. А тоді пірнув у море Сварог і виніс дорогий перстень, — з того персня утворилися ще два світи — зелений Ир, або Ирій, або ще кажуть на нього Вирій або ж Вирай, і Верхній Світ, про який достеменно ніхто нічого не знає, але відомо, що він існує. Ярило злетів на небо і став сонцем, Сварог злетів у Верхній Світ, а Даждьбог, себто Коштруб, став богом зеленого Иру. А сестра їхня Морана зробилася богинею Отхлані — це така безодня, котра утворилася в землі, коли Даждьбог-Коштруб діставав пісок, щоб створити білий світ...

— Послухай, — вражено вигукнула вона, — звідки ти все це знаєш?!

Я знічено посміхнувся.

— Од баби, звідки ж іще...

— В нього баба — відьма над відьмами! — зареготався Стоян. — Її прозивають Чакунка... вона гляне на тебе — і може сказати, що з тобою станеться в майбутньому!

— Невже, це справді так? — глянула вона на мене.

— Щира правда! — потвердив я.

Ми звернули на Хрещатик. Хідниками валом валила юрма, і за ревиськом авт, які гнали по вулиці, голос цієї дівчини ледве можна було розібрати.

— Тобі подобається Київ? — поспитавсь я в неї.

— Ні. А тобі?

Я роззирнувся доокруж.

— Це місто мені здається якимсь паразитом! — сказав я нарешті. — Усі оці помпезні кам’яниці, авта, магазини — все воно кров і піт мільйонів селян, котрих задарма заставляли гнути спину в колгоспах! Коли моя бабуня вийшла на пенсію, то в її колгоспній книжці річний заробіток був десять-п’ятнадцять карбованців...

— То це що ж виходить, — утрутився Стоян, — уся радянська історія коту під хвіст, еге? А позитивних наслідків партійної політики ти не бачиш?

— А ще ти знаходиш у ній позитивного?

— Як це — що? Наслідки, ось вони... тролейбуси, метро! Ну, й досягнення науки, техніки...

— А політичні арешти?

— Арешти?!

Вона торкнулася мого ліктя, і я здригнувся.

— Не будемо про це! — попросила вона. І примруживши очі, зміряла мене допитливим поглядом. — Між іншим, я знаю, про що ти ведеш мову...

— Звідки?..

— Давай поговоримо на цю тему потім! Адже... — вона затнулася, а тоді підвела на мене благальний погляд, — ... адже ми бачимося не востаннє, правда ж?

— Правда! — хрипко сказав я і...

Юр поволі розплющив очі. Уздрів: чорний квадрат зрубу, який відбивається у воді; шматок осіннього неба, в якому плаває жовте ясенове листя; і своє лице, схилене понад водою, і сивина, що біліє на скронях, неначе сніг... Якусь хвилю він безтямно дивився на своє відображення, а тоді підняв відро і щосили вдарив ним у дзеркальне плесо; бризки підлетіли увиш, обляпуючи його з голови до ніг, вода ринула через край, але він мов би не завважив того, наглядаючи, як усе ламається й брижиться у несамовитому хаосі, котрий бурунився прозорими бульками, — й тільки тоді, коли через хлюпотіння води продерся чийсь голос, який гукав його на ймення, він хутко витяг відро, підтюпцем піднявся до хати і побачив, що біля дверей стоїть баба Лепестина.

— Ходи, сину, та хоч поснідаємо удвох... — сказала вона, поправляючи хустку. — А то так сумно, так сумно — хоч вовком вий! Ти ж нікуди не спішиш, га?

— Та, — буркнув він, ставлячи відро біля призьби, — куди вже мені спішити!

— Ну, то ходім же ж, сину, ходімо...

Вони спустилися під кручу, і баба розчинила сінешні двері.

— Коржі пекли, еге? — поспитався він, заходячи до хати.

— Та спекла ж, спекла... Сядь у мене в хаті да хоч побалакаємо... а то з глузду можна з’їхати од цієї тиші!

Юр знову принюхався.

— Стільки я хліба переїв по всенькому світові, а добрішого від наших коржів не бачив! Ото пригадаєш, було, як вони пахнуть...

— А се того, що рідний хліб хоч і глевкий... а всьоднак найрідніший! — сказала баба, наливаючи вишняку в старосвітські гранчасті чарки. — Сії коржі пекли на нашій горі, одколи село заселилося! Тепер, правда, вже пекти не будуть... Ну, давай, дитино... щоб ми були живі!

— Будемо живі... щоб з наших ворогів повитягало жили! — кивнув Юр, піднімаючи свою чарку.

Вони повагом випили й стали закусувати. Сонце падало через вікно, й коржі золотіли в його промінні гарячою ясною барвою.

— В Дзякунки був? — раптом поспитала баба.

— А певно!

— Ну, що ж вона тобі розказала, просцітутка ся політічеська? Люде казали, що геть уже з розуму вижила... не тямить, і на якому світі живе!

— Та забалакується! — Він замислено покрутив чарку в руках. — А правда, що бабуня хтіла перед смертю дання передати?

— Се комсомолка отсяя тобі таке сказала?

— Еге ж!

Баба довго мовчала.

— Правда, сину!.. — врешті озвалась вона. — От тільки з вашого кодла ніхто не захтів його перейнять... Дядькова онука вже й надумалася, коли ж, розказувала, сниться їй сон... Таке, наче прийшла до неї ота прапрабаба, котру ляхи стратили в Коліївщину, да й каже: «Не роби сього, дитино... я ото була відьмою, а тепер на тім світі цілий цебер крови за собою тягаю!»

Юр заплющив очі. Перед ним постало: передпокій, дві невиразні постаті, які мріють немов би в тумані, і ширшим планом — ота дівка на лаві, а коло неї цебер, у якому... Він струснув головою, відганяючи од себе видиво отого сну, й розплющив повіки.

— Хіба вона тільки жінкам оце дання могла передати?

— Відьма, — повчально сказала баба, — коли приходить її остатня година, передає свій дар лише тій жінці, котра одної з нею крови! Як уже немає кому, то може й чоловікові передать, — але тільки тойді, коли він сам при смерті! Се його відрятує, але він зробиться характерником і буде служити Морані!..

— Значить, вона виглядала мене... — поволі почав Юр.

— Отож, для сього й виглядала! — кивнула баба. — Вона чула, що з тобою недобре і хтіла одволати се нещастя... Яким би вмирущим не був чоловік, а як босорканя візьме його за мізинець лівої руки й вишепче дання, — смерть утече од нього в сей же мент!

Юр понурив голову.

— А се правда, — озвавсь він урешті, — що вона вигубила чи не всіх активістів на селі?

— Розказувала вона мені, як се робиться... — зітхнувши, сказала баба. — Треба виліпити з тіста подобу тої людини, котрій хочеш віка збавить... А на той світ, казала вона, біжить чорний дунай, по котрому пливуть душі у мерлецьких човнах! Жива душа туди не може попасти, але відьма знає, як се зробить. Ото вона виходить над чорний дунай і, як закине сюю ляльку в човна, то в сьому світі людина обов’язково умре... вже їй не буде спасіння!

— А ви казали, вона нікому зла не вчинила!..

— Та хіба ж се люде! — вигукнула баба Лепестина. — За комуняку гріха немає, сину... його уб’єш, то ще й сорок гріхів з душі одпуститься! Коли хто рішить комуніста чи комсомольця, то вся Отхлань регочеться і лапи свої потирає — там же нечиста сила з комуністів своїм дітям ляльки робить!

— Ну?! — не повірив Юр.

Баба перехрестилася.

— От тобі хрест, сину! За що купила, за те й продаю... бабуня твоя сама бачила: там, каже, бісенят як мурах... а самі улюблені їхні ляльки — се Лєнін зо Сталіном! Що вже вони з ними там не роблять — і кусають, і щипають, і гризуть... а то зберуться всі разом даяк почнуть ними у худбола гуляти! Гилять уже, гилять... як дране відро, Їй-Богу! А ті двоє, Лєнін і Сталін, плачуть та приказують: «Ой нашо ж ми в комуністи записалися, щоб отеє такеє горе зараз терпіти!» А Карла-Марла, жінка Лєнінова, дивиться на все теє да тілько сльози бородою втирає...

— І все це бабуня розповідала?!

— А ти ж як думав собі! Вона рожденна відьма була і великою силою владіла! От тільки для себе чаклувати заказано їй було...

— Щось вона й мені казала таке! — замислено буркнув Юр.

— Після войни став учащати до неї один чоловік... Але вона все сумлівалася й сумнівалася, чи приймати його... А тоді надумалася да й пішла на третє село — там ворожбит був такий, що геть усе про тебе міг розказати!

— Вургун його прозивали... — крізь зуби сказав Юр.

— Та й прийшла вона до того знахаря, а він похитав головою да й каже: «Сестро моя, сестро! Ото ж твоя й доля, що люде убили...»

ГЛОСАРІЙ.... Київ середини 70-х років.

З першого ж погляду мене вразила його помпезність і цілковита, майже стерильна вихолощеність — це було місто, в якому не зосталося нічого українського; місто, де вулиці були вилизані до найменшої порошини, а через кожних десять кроків попадалися міліціонери з настороженим, агресивним виразом на обличчях; місто, з якого друга хвиля репресій вимела останні окрушини патріотично настроєної інтелігенції. Психологічна атмосфера Києва за тої епохи нагадувала кримінальну зону. Основою людських стосунків у всіх сферах життя виступало насильство: начальство знущалося з підлеглих, у міліції збиткувалися над затриманими, батьки духовно калічили своїх дітей і нав’язували їм оцю ж таки садистську модель стосунків, — і рушієм цього всього було середнє покоління, що виховувалося й зростало за часів сталінізму. Ці люди не знали ніяких методів управління, окрім насильницьких; в них не було жодних ідеалів, окрім радянських, а значить, ніяких ідеалів не було взагалі; вони не вміли відрізнити добро від зла чи, радше, й не підозрювали про можливість такого вибору. Це було покоління фронтовиків, — обвішані орденами й медалями, вони сиділи в директорських кріслах, відділах кадрів, військкоматах, парткомах, райвідділах і, звичайно ж, у найвищих партійних органах. Всяке виробниче або службове питання вони вирішували за допомогою несамовитого істеричного крику — вони рвали на собі одяг, били кулаками по столу й крили нецензурною лайкою всіх, що стояли на нижчих щаблях суспільної драбини. Основними їхніми гаслами були «Сталіна на вас немає» і «ми вас притиснемо до нігтя». Найбільш потворної форми це засилля набрало в письменницьких колах: у всіх журналах і газетах друкувалися переважно твори фронтовиків, увіч бездарні й неграмотно написані, а Спілкою заправляли вчорашні політруки та фронтові комісари. Певна річ, не був тут винятком і Київський державний університет, однак чорна садистська атмосфера, що панувала в стінах цього закладу, підсилювалася додатковими факторами, які робили життя студентської громади справжнісіньким пеклом.

Найпершим із цих чинників була ідеологія. Партійні фюрери, які заправляли університетом, усі факультети розглядали як такі, що готують пропагандистів марксизму-ленінізму (історичний, філологічний, філософський та факультет журналістики) — й ті, яким ідеологію не дуже вчепиш. Студенти так званих ідеологічних факультетів проходили інтенсивну партійну дресировку, їх ретельно перевіряли на вірність існуючому режимові, а якщо виникали хоча б найменші сумніви, то такого студента безжально викидали з університету, чи, як тоді мовилося, відсіювали. Кожен повинен був засвідчити свою підтримку радянської влади, причому вона мусила бути гарячою, щирою і з домішкою здорової ненависти до ворогів комуністичного режиму. Другий чинник виглядав іще гірше і звався хльостким, гострим словом «націоналізм». Через п’ятдесят чи сто років людям буде видаватися смішним і неймовірним, що націоналізмом на той час можна було назвати все, що завгодно. Як сказав поет Михайло Саченко, викинув порожню пляшку в вікно — значить, націоналізм. І хоч би повну... атож порожню! Справа дійшла до абсурду: в листопаді 1976 року декан філології особисто зняв стінгазету, бо там на малюнку було синє небо й жовте листя, що можна при бажанні розцінити як натяк на барви національного прапора! Крім усього іншого, не рекомендувалося вживати слова «нація», «Україна», «відродження», «культура», «свідомість», а якщо їх усе-таки використовували, то в поєднанні зі словами «соціялістичний» чи «радянський». Негласно були заборонені цілі масиви імен, що повернулися в обіг протягом шістдесятих років — од Яворницького до Богдана-Ігора Антонича, який і слова не написав проти радянської влади. Ще одним чинником, який отруював життя, були велелюдні комсомольські збіговиська...

... через два тижні. Я спускався у вестибюль, аж зненацька хтось ухопив мене за лікоть.

— Юру!

Це був її голос, і мене відразу ж мов би струм пронизав.

— О, — вигукнув я, намагаючись приховати дрож у голосі, — так це Леляна! Ти теж вступила?

— Ну, звісно! — вона пішла поруч, а тоді раптом узяла мене під руку, наче робила це кожен день. — Ти куди?

— Та, — затнувсь я, — ще не знаю! А давай десь підемо погуляємо. Беру зобов’язання пригостить тебе морозивом. Га? Вона засміялася, і я аж затремтів, настільки дзвінкий і мелодійний був її сміх.

— Ні, це я буду тебе пригощати! А ти за це читатимеш мені свої вірші. Добре?

— Домовилися! Але я хотів тебе запитати ось про що...

— Ну-ну?

Я опустив голову.

— А можна... можна я буду називати тебе Леляною?

Її рука стисла мій лікоть.

— Юру!

— А що?

— Невже в народі збереглися отакі прадавні повір’я? Про Ир, Отхлань, Верхній Світ?

— Та звичайно! — Я нарешті зважився й подивився на неї. — Моя бабуня — рожденна відунка, й усе це я чув іще з дитинства. Ото, бувало, сидимо, з нею взимку на печі, й вона розповідає...

— А от її посестри-поляниці... які вони, Юру?

— Росана одягнута в чорну кольчугу й носить червоного щита. Коси в неї — ніби вороняче крило. Світляна в срібній кольчузі, а щит її золотий. Коси її мов біль біла. У Леляни черлений панцир і чорний щит, а коси... — голос мій раптом затремтів, — ...золоті в неї коси... як у тебе оце!

Вона скоса глянула на мене й подумала.

— Ну, якщо так, то можеш казати на мене Леляна... А ось і морозиво!

— До речі, як там Стоян? — поспитав я, коли ми відійшли од ятки.

Леляна зморщила свого носика.

— Він у нас комсоргом... далеко піде хлопчина! Послухай, ти будеш мені читати вірші?

— Може, Антонича?

— Ні, свої! — Вона ображено смикнула мене за лікоть. — Ну, Юру... ну, ти ж обіцяв!

— Гаразд, — зітхнув я, — прочитаю... Ця поема називається «Слово про червону ріку». Правда, мені радили її нікому не показувати...

Я став декламувати, вимахуючи руками і привертаючи увагу перехожих. Леляна слухала, і я бачив, що вона кидає на мене якісь дивні погляди. Коли я скінчив і полегшено звів подих, вона довго мовчала.

— Значить, я не помилилася в тобі... — нарешті сказала вона.

— Ти про що?

— Помовч! — перепинила вона мене. — А тепер я хочу спитати тебе ... ну, як би це сформулювати точніше...

— Про що ж? Я слухаю.

Вона знову скоса подивилася на мене.

Ти — свідомий українець?

— Як це розуміти?

— Ну... — вона трохи подумала, — ... ти ось пишеш вірші про Україну! А тобі відомо, що коїться на нашій землі зараз?

Я уважно подивився на неї згори.

— Далі?

— Тобі відомо, що десятки людей сидять у сибірських таборах за політичну діяльність? Що здійснюється цинічна цілеспрямована русифікація українського населення? Що наша мова й культура може реально зникнути вже через двадцять років?!

— Леляно... — прошепотів я, не вірячи своїм вухам.

— Ти — філолог-україніст! Але пройде небагато часу — і тебе можна буде назвати фахівцем з класичної філології, тому що українська мова стане мертвою! Ти бодай замислювався над цим?

— Та, — поволі сказав я, — бувало... А загалом, ти маєш слушність!

— Усі ви так говорите! А треба не балачками займатися... а щось робити, бо завтра може бути пізно! Боротися потрібно, розумієш?

— Проти кого?

— Проти цієї комуняцької наволочі, яка топче нашу землю! — Її очі аж потемніли од гніву. — Юру, не кнопки ж ми й не педалі...[4] щоб дозволити їм отак збиткуватися з усього, що святе для нас! Адже ми з тобою — майбутня духовна еліта... надія України, розумієш?

Я взяв її за руку й потяг до лави, котра стояла під каштанами.

— Сядь! — тихо звелів я. — І вислухай мене уважно, добре?

Зараз мені важко в це повірити, але тоді я розповів їй геть усе: і про свою зустріч із Чумаком, і про самвидав, і про те, яке страшне, шокове враження справила на мене праця Івана Дзюби, і про портфель із правозахисною літературою, який і досі був захований у лисячій норі... Така відвертість буває тільки між людьми, які допіру ступили на шлях дорослого життя й поняття не мають про ті методи, якими користуються спецслужби, щоб виявити ворогів режиму; така розмова може бути тільки між двома юними серцями, які ще не зачерствіли в плині жорстокого буття, що наповнить їх розчаруванням і гіркотою; таке трапляється тільки один-єдиний раз і більше ніколи не повторюється, бо за тої вовчої епохи щирість багатьом коштувала молодого віку і приносила довгі роки глухої чорної безвиходи... Коли я нарешті замовк, Леляна обхопила голову руками і кількоро хвиль сиділа, не в змозі промовити й слова.

— Я відчувала, — нарешті прошепотіла вона, — відчувала, що в тобі є щось таке! Ще тоді...

— Коли? — тихо запитав я.

— Ще тоді як ти глянув мені просто у вічі і сказав: «Мене зовуть...»

... поналивала вишняку й поставила пляшку на стіл.

— Пий, сину! Така наша доля: в одні двері зайшли, в другі вийдемо...

— ... а що за тими дверима, не знає ніхто! — понуро докинув він.

Баба перехилила чарку й посмакувала.

— Не думай про се, дитино! Поки живеться, то живи... от тільки боргів нікому не прощай... За діда щось прознав?

— Сливе й нічого! Був тут у нього в селі спільник... і наче він видав його на смерть!..

— Ума не приложу, хто б се міг бути... — подумавши, сказала баба Лепестина.

— Тепер уже не знайдеш!.. До кого ж тут іще можна піти ... га, бабо?

Вона покрутила головою.

— Нема вже нікого, сину, з тих людей... Активісти всі повимирали, а таких, як я оце, на пальцях можна полічити! Хіба що...

— Ну?

— А ти до Вовчиці піди! Вона, правда, теж ума стерялася й геть нічогісінько не тямить...

— Так вона ж умерла! — вигукнув Юр.

— Та хто це тобі таке сказав? Жива вона й здорова, мов коняка... ломом не уб’єш! Піди та й витягни з неї язика... ця людоїдка за мене ще старіша й добре той год пам’ятає!

— А де ж вона живе?..

— А там же, за річкою! Люде й те місце обходять десятою дорогою... кажуть, уночі там бродять душі тих дітей, котрих вона з’їла в голодовку! — Баба знову взяла пляшку. — Ну, давай іще по одній...

Юр підвівся й, хитнувшись, ухопився за стола.

— Ні, — посміхнувся він, — доста!.. Піду я.

— Упився, чи що?

— Немає часу! — Його знову повело, й він сперся од одвірок, щоб не впасти. — Просто немає часу, розумієте? Просто у кожного в житті приходить такий час, коли часу немає вже ні на що...

ГЛОСАРІЙ.... партійні фюрери факультету.

Троцький. Високий шатен із шапкою розпатланого волосся на голові, огнистим поглядом і глибоким оксамитовим баритоном. Зажив серед студентів слави ліберала й фрондера, насправді ж належав до тих комуністів, котрі ненавидять вільнодумство у будь-яких його проявах. Своїм прізвиськом завдячував тому, що міг, не переводячи подиху, балакати по кілька годин підряд. Опинившись на трибуні, він починав промову на самих низьких тонах, однак поступово розпалювався, входив у свою роль — і ось уже метав блискавиці й громи, театрально жестикулював, тицяв пальцем у чергову жертву; він просто-таки упивався своїм добре поставленим голосом, своїм натхненним обличчям, що виражало праведний гнів чесної людини, своєю стрункою поставою і пасмами непокірної чуприни, яка мальовниче падала на чоло. Охоплений азартом, він зазвичай губив усяку логіку і врешті-решт не тямив, про що говорить, — адже головним у його істеричних промовах був не зміст, а бурхливий потік неконтрольованих емоцій.

Попружна. Тлуста молодиця з плескатим обличчям, яке скидалося на скіфського глека. Очі вузькі, монголоїдного типу. Мислення суконно-комуністичне, однобоке, ортодоксальне. Будучи вульгарно-соціологічним літературознавцем, глибоко ненавиділа українську літературу, як розсадник націоналізму. На факультеті уславилася своїм віртуозним умінням плести інтриги і цькувати людей, які чимсь їй не догодили. Улюбленим її заняттям була організація комсомольських судилищ, під час яких вона вміло нагнітала атмосферу недовіри та ворожости. За своєю суттю — садистка, яка упивалася безкарністю й практикувала садизм задля садизму.

Дядько Сем. Кругленький чоловічок з лагідним усміхненим обличчям. Якщо його поплічників можна вважати просто моральними каліками, які гаразд і не тямили, що ж вони чинять, то цей тип становив собою класичний зразок фашиста. В екстремальних ситуаціях такі люди перетворюються на катів, патологічних убивць і комендантів концентраційних таборів. Зовні він був копією шефа гестапо Мюллера з відомого фільму: привітний голос, кругленьке черевце, ласкава батьківська посмішка — і гострий мов скальпель інтелект, спрямований на виявлення і знищення ворогів компартії, а значить, і його особисто. В ті хвилини, коли крізь личину доброго дядечка проступало його справжнє обличчя, видно було, що цей чоловік не зупиниться ні перед чим і...

Наступного разу ми зустрілися з Леляною в парку Шевченка.

— Значить, треба щось починати вже зараз? — із сумнівом поспитав я.

Вона пропекла мене очима.

— Ми не повинні сидіти склавши руки! Оці хлопці й дівчата, котрі приїхали з периферії, поняття не мають про те, що діється на Вкраїні, розумієш?

— А що ж саме будемо ми поширювати?

— А в тебе лежить без руху ціла купа самвидаву! — гостро сказала вона — Ти що, квасити його збираєшся?

— Та, — почухав я потилицю, — не збираюся, звичайно... Але вся та література стосується переважно минулого десятиріччя!

— Що стосується актуального самвидаву, то це не проблема! Головне, щоб ти був готовий працювати. Ну?

Я підняв руки догори.

— Та згоден я... згоден! — я раптом затнувся. — А ти що ж... сумнівалася в цьому?!

Її погляд потеплів.

— Та ні!.. — буркнула вона, засоромлено ховаючи погляд. — Я від самого початку знала, що ти наша людина...

— Але все-таки трохи сумнівалася! — вигукнув я, вдаючи з себе ображеного. — Не вірила мені, еге? Думала, я — боягуз, правда? — Вона хтіла щось заперечити, але я пильно глянув їй у вічі. — До речі, а звідки ти візьмеш актуальну літературу?

— Я не можу тобі цього сказати! — відрубала вона.

— Не довіряєш, значить?

— Ну, Юру... — Леляна докірливо подивилася на мене, і я знітився. — Ну, ти ж повинен знати, що існують речі, про які нікому не кажуть!

— Та знаю я... знаю! Існує конспірація, і такого запитання взагалі не можна ставити... Хто буде іще з нами працювати?

— Стоян!

— А він знає про це?

— Я провела з ним роботу... Він прочитав працю Дзюби і просто-таки загорівся бажанням щось зробити. Чого ти так дивишся?

Я зітхнув.

— Ти впевнена, що він піде з нами до кінця?

— А чого! В нього сильний характер...

— Люба моя, та він просто закоханий у тебе! Завтра це у нього пройде, і він здасть нас разом із усім гамузом. Ти думала про це?

— А ти що, боїшся тюрми? — насмішкувато поспитала вона.

Я подумав.

— Та, — сказав я нарешті, — з моїм характером її так чи йнак, а не минути! І взагалі, як у нашому селі казали, швидше сядеш, — то швидше й вийдеш... — Я зміряв її зацікавленим поглядом. — А ти молодець, треба сказати... справжня войовниця з Божого Вирію!

Вона зашарілася.

— Правда?

— Та звісно! — потвердив я. — До речі, в Отхлані теж є три діви, котрі прилітають на землю Троянову з ножами й мечами... але вони служать Морані!

— А як же їх зовуть?

— Цього ніхто не знає! Наймення їхні відомі знахарям і відьмам, але вголос їх вимовляти не можна... Коли навіть заходить про них розмова, то треба прочитати закляття: «В чистім полі камінний стовп стоїть, у тому стовпі заклятий меч лежить, — хто цього меча має, той усю нечисть постинає!» А то накличеш нещастя...

— Юру, а яка вона, ця Отхлань?

— Ну, — сказав я, — це така прірва між світами! Коли людина вмирає, то її душа пливе по чорному дунаю, який тече в Отхлань. Між іншим, дунай — це колись так звалася всяка вода... От цей дунай і є першою рікою, яка оперізує всю Отхлань. Друга ріка — це кровавий дунай. Третя ріка — огненний дунай, через який перекинуто калиновий міст, і його стереже червоний див. Далі починається камінний ліс, у якому водяться люди з собачими головами. Потім ідуть три камінні пороги, що їх стережуть різні потвори. Найстрашніша з них — це Лизень, бо він як подивиться на живу душу...

— А хіба живі можуть потрапити в Отхлань?

— В царство Морани, — повчально сказав я, — ходять відьми й характерники, бо вони їй служать! Але навіть вони цього стараються не робити, бо звідти можна й не вернутися... Одначе був один чоловік, який живцем потрапив ув Отхлань і зумів звідти вирватися — і навіть піднятися у Верхній Світ. Там він бачив Город-на-Оболоках, де вічно живе Сварог.

— Це все бабуня тобі розповідала?

— А хто ж іще! — Я глянув на годинника й побачив, що до початку першої пари лишилося яких десять хвилин. — Мені пора, Леляно... Ти принесла щось почитати?

Вона дістала якусь теку. Тоді розв’язала поворозки, і я побачив заголовок: «Репортаж із заповідника імені Берії».

— Це, — сказала вона, — досить давня праця, одначе тут цікаві думки. Прочитай... І ще одне. Увесь самвидав буде зберігатися в мене. Я мешкаю в тітки на Мишоловці, й там заховати можна що завгодно... Так що того портфеля теж віддаси мені... Домовилися?

— Та певно! — я подумай. — Знаєш, єдине чого я не хтів би, це залучати до цієї справи Стояна...

— Чому?

— Його дід був активістом і вигубив три чверті села. Його батько був головою сільради і розвалив церкву. Сам він ще й тижня не провчився на факультеті, а його вже обрали комсоргом. Яблуко від яблуні недалеко падає, розумієш?

— Я ручаюся за нього! — заявила вона. — Врешті, це не твій клопіт.

Я глянув на неї й зітхнув. Її ніжний м’який профіль чітко вирізнявся на тлі осіннього краєвиду, й у душі моїй зненацька поворухнулося невиразне тоскне передчуття того, що ми обоє роковані й наближаємося до тої межі, за якою починається непоправне; що будь-яке щастя — де всього лиш одна мить, яка може більше й не повторитися; що прийде час, коли я згадуватиму цей день з глибокою печаллю й сумом...

Юр штовхнув хвіртку, і вона пронизливо завищала незмащеними завісами. Спотикаючись на кожному кроці, він піднявся до хати, пройшов попід вікнами, де шурхотіло пожухле кленове листя, і спинився перед порогом. Відро так і стояло на присьбі, як він його залишив, повернувшись од криниці. Уклякнувши на колінах, він перехилив те відро до себе і заходився жадібно ковтати холодну воду, в якій прозорими скалками плавала дрібна крига...

ГЛОСАРІЙ. ... не мав ані найменшого уявлення про реальну політичну обстановку. Філологічний факультет у середині 70-х років — це була жалюгідна жменька переляканих і вкрай озлоблених людей, що скидалися на собак, яких побоями і лайкою загнали в глухий кут. Після нещодавніх політичних арештів достатньо було запідозрити кого-небудь в націоналізмі — й уся ця зграя з диким ревом і гавканням починала рвать таку людину на шматки. З цією метою партійні органи запровадили процедуру з перевірки на політичну благонадійність — офіційно вона звалася атестацією з громадсько-політичної практики, і гаслами її були такі фрази, як «усім до всіх є діло» й «ніхто не повинен залишатися осторонь»...

... після лекцій. З вікна видно було тополі, з яких уже геть облетіло листя, й залізні коробочки авт, які снували туди-сюди бульваром Шевченка.

— Відзначається пасивною, аполітичною поведінкою! — урочисто виголошував дзвінкий дівочий голос. — Протягом цілого семестру відмовлявся брати участь у житті студентського колективу, ігнорував усі громадські заходи, а також не з’явився на комсомольські збори університету... Коли я нагадала йому, що явка обов’язкова, то він відповів: «А на дідька вони мені здалися... що я, дурний?!»

— Нічого, ці слова йому боком вилізуть! — озвалася Попружна.

— Крім того, активно пропагує вірші маловідомого поета Антонича, в якого прослідковуються релігійні й націоналістичні завихрення... Одне слово, фігура дуже оригінальна! Пропонуємо: не атестувати Юра, справу передати на розгляд комсомольського бюро факультету...

Я підняв голову й подивився на дівча, котре виголошувало всю цю бридню. Воно звалося Вірочка, й посмішка в нього була солодка, як мед. Найсмішніше ж було те, що ця юна істота мені трохи й подобалася: карі оченята, розпущені темні коси, класична фігура з пухкими стегнами й довгими ногами... ну, на дідька їй, питається, потрібен був той собачий комсомол?!

— Які ще будуть думки? — діловито поспитала Попружна.

В аудиторії стояла тиша.

— Сміливіше, товариші! — солодко посміхнулася Вірочка. — Ваш однокурсник, такий же комсомолець, як і ви, одірвався від колективу... і наше завдання — повернути його назад! Так що ніхто не повинен залишатися осторонь.

— Кожен з вас повинен внести свою частку в його перевиховання! — підсумувала Попружна. — Дембицький?

Збоку підвівся здоровий, мов дуб, чолов’яга.

— Мені здається, Юр просто не поважає нас! — басом сказав він. — Йому начхати на своїх товаришів, на колектив, на комсомольську організацію... Так не може далі тривати. Гадаю, ми повинні висловити йому недовіру!

— І взагалі, таким не місце в університеті! — дзявкнуло з місця якесь дівча.

Вірочка посміхнулася.

— Добре, добре... — похвалила вона. — А от я хочу спитати таке... скажи нам, будь ласка, — обернулася вона до мене, — з якою метою ти пропагуєш вірші оцього... як там його...

— Антонича! — підказала Попружна.

— От-от, Антонича! Дякую, Валентино Миколаївно... — посміхнулася вона Попружній. І до мене: — От поясни нам, своїм друзям... навіщо ти це робиш?

Я переступив з ноги на ногу.

— Антонич, — урочисто сказав я, — це великий поет! Знайомство з його поезією було для мене відкриттям. Знати творчість Антонича й мовчати про неї — дорівнює злочину. А тому я хочу тільки одного: щоб мою радість і захват од його віршів розділила зі мною якомога більша кількість людей...

— Але хто, хто вам дав право пропагувати його творчість?! — закричала Попружна.

— Право?! — перепитав я.

— Авжеж! — потвердила вона. — В кого ви питалися дозволу на оцю вашу пропаганду?

Я підняв голову.

— Таке право, — гордо сказав я, — мені дало моє власне сумління!

Попружна зробила такий рух горлянкою, наче вдавилася.

— Он як! — зизом глянула на мене Вірочка. — Добре, ще одне запитання... Скажи нам, Юру... на якій політичній платформі ти стоїш?

Я посміхнувся.

— А ти?

— Ми всі стоїмо на марксистсько-ленінських позиціях! — гордо відрубала вона.

— Справді?

— Та ви що, знущаєтеся із нас?! — погрозливо запитала Попружна.

— Та ви самі з себе знущаєтеся! — зневажливо сказав я. — Ну, які з вас ленінці... ви ж навіть не знаєте, як Леніна звали!

— Негайно ж облиште це блазнювання! — закричала Попружна. — Я вас попереджую, чуєте?

— Ну, добре! — глянув я на неї. — От ви нам і скажіть: яке ім’я мав Ленін?

— Володимир Ілліч — ось яке його ім’я! — безапеляційно заявив Дембовський. — Це навіть дурні знають... тільки тобі й досі, мабуть, невідомо!

— Ну? — поспитав я в Попружної.

— Не перетворюйте атестацію на балаган, повторюю ще раз! — поволі сказала вона, і її очі загорілися недобрим жовтим огнем. — Повірте, ви за цим дуже, дуже будете шкодувати...

— Значить, не знаєте... — констатував я. Тоді глянув на Вірочку. — А ти?

— Послухай, — ухопив мене за рукав Дембовський, — може, поговоримо про це після засідання? Як чоловік з чоловіком, га?

Я скинув його руку й насмішкувато подивився на присутніх.

— Ех ви, марксисти! Леніна звали Ніколай... таким був його революційний псевдонім, яким він підписував партійні документи! А Володимиром Іллічем Леніном він став аж після громадянської війни... втямили?

— Та що ви мелете! — розгублено вигукнула Попружна. — Я забороняю вам поширювати ці вигадки, чуєте?!

— Щось забагато ви мені забороняєте! — безцеремонно перебив я її. — А знаєте, чому?

— Ну й чому ж? — єхидно поміхнувшись, запитала Вірочка.

— А тому що ви підмінили марксизм-ленінізм голим адмініструванням! Невже ви думаєте, що Ленін схвалив би оце судилище, яке ви влаштували наді мною? Ленін — це найбільший гуманіст XX сторіччя... якби він зараз устав з мавзолея, то розігнав би ці збори палицею! Ви розбігалися б од нього в усі боки, неначе миші! Ви плакали б і тікали, куди очі дивляться! А тобі, Віро, він закотив би спідницю — і так усипав би, що в тебе оце місце ще й упоперек репнуло б!..

— Ану замовкни! — гаркнув Дембовський, підхоплюючись із-за парти.

Я безнадійно махнув рукою й сів.

— У мене все! Раджу вам зробити висновки, виправитися — і доповісти мені особисто! Запитання?

Попружна ковтнула повітря, і лице її почало набирати нормальної барви.

— Ми зробимо... зробимо висновки! — пообіцяла вона мені. — І ви ще будете просити вибачення за ці слова... Віро, ви вже підготували постанову?

— Так, Валентино Миколаївно... — солодко посміхнулась та. І взявши листок, почала врочисто читати: — За свідоме нехтування комсомольськими обов’язками, низьку успішність з історії КПРС та відрив од колективу атестаційна комісія постановила: не атестовувати студента першого курсу Юра з громадсько-політичної практики; справу його передати на розгляд комсомольського бюро факультету...

— Ну, й дідько вас бере! — не стримавшись, вигукнув я. — Ми ще побачимо, хто з нас...

Юр відірвався од відра і якусь хвилю дивився в стіну, облизуючи краплі води, які стікали по бороді. Земля була холодна й пропікала його тіло до самісіньких кісток; а водночас він почував, як попід ребрами, пульсуючи, стрімко наростає шпаркий пекучий біль, який ось-ось має вибухнути всередині, немов граната; сягнувши у бокову кишеню комбеза, він дістав грудку липкої темної маси, похапцем одщипнув од неї кавалок і поклав під язика. Сонце вже пригріло, й із призьби почали вилазити на осоння червоні кузки. Іній сяяв і яскрів, аж боляче було дивитися. Юр тягуче сплюнув і, завалюючись назад, опустився на призьбу; йому зробилося добре, як ніколи в житті; він глибоко відітхнув і, наглядаючи, як увіччю починають танцювати барвисті геометричні візерунки, утямив, що...

ГЛОСАРІЙ.... незаймане юне створіння, що звалося Вірочкою. Озираючись на ту епоху, я й досі не можу зрозуміти: чому воно так зацікавлено й активно брало участь у комсомольських судилищах? Що ним рухало — ідейна переконаність, невміння відрізнити добро від зла чи вроджена стервозність ? Найсмішніше ж було те, що вона дуже добре усвідомлювала ріжницю між добром і злом. Вона була достатньо розумна, щоб дати вірну оцінку партійно-радянським догмам, а значить, аж ніяк не могла бути ідейним фанатиком. А водночас вона стала найбільш активним організатором отої нервозної атмосфери, в якій відбувалося цькування незалежних особистостей, котрі хоча б чимось виходили за межі встановлених рамок. Все це разюче скидалося на поведінку собачої зграї: серед псів завжди знайдеться такий, що починає гавкати на якусь беззахисну істоту — і цим заражає решту зграї, вона починає гавкати й собі, а затим кидається на цю істоту й загризає її до смерти. Подібну роль відігравали й молоді комсомольські активістки в середині отих чорних 70-х років, коли їх нацьковували на конкретних осіб партійні фюрери. Юні, вродливі дівчата, які, здавалося б, уже за своєю природою повинні були б відзначатися чуйністю, добротою і подібними рисами, під час комсомольських зборів оберталися на справжнісіньких фашистів! Коли я спостерігав за їхньою поведінкою, мені ставало зрозуміло звідки ж могли узятися есесівки, які лютували в концтаборах Третього Рейху...

... у вересні наступного року. Стояла суха тепла осінь, і видно було, як алеями летять за вітром сяйливі нитки павутиння.

— Знаєш, — озвавсь я після довгої мовчанки, — найліпше було б, мабуть, кинути цей університет — і податися десь на периферію!

— Чому?! — видивилася на мене Леляна.

Я махнув рукою.

— Все одно витурять у три шиї! Чергував оце в гуртожитку на вахті... там такий бар’єрчик, знаєш?

— Ну й що?

— Підійшов один активіст і каже: «О-о... ти ніби на лаві підсудних! Ну нічого, звикай... скоро ми тебе посадимо за такий бар’єр, але вже під конвоєм!»

— Але ж ти закінчив перший курс!

— Леляно, — посміхнувсь я, — протягом першого курсу вони ще сподівалися зробити з мене радянську людину! Але тепер їм стало зрозумілим, що з цього нічого не вийшло. Врешті, й виганяти мене особливо не було за що — вчивсь я добре, а з самвидавом працював дуже обачно... Ні, ти уяви собі, — я крутнув головою, — Дзюбу на нашому курсі читало душ із вісім — і ніхто не доніс!

— Бач, а ти кажеш!..

— Люба моя, скільки клубочку не розмотуватись, а кінець таки знайдеться! Моїх приятелів уже викликають у перший відділ і розпитують, що я за один і яким духом дихаю...

— А вони?

— Клянуться, що запевняли, ніби я радянська людина і гарячий інтернаціоналіст...

Леляна спохмурніла.

— Значить, тобою вже зацікавилося КГБ... Це дуже погано, Юру!

— А тут, — згадав я, — іще одна халепа трапилася... Нас же змушують чергувати в добровільній народній дружині, а я з’ясував, що нам цього не можна робити, бо ми ще неповнолітні, уявляєш? Тільки став розповідати про це перед лекціями, як одна комуністка й каже: «Ану замовкни!» — «А чому це?» — «А так... замовкни і все! Закрий рота, зрозумів?»

— Це Вірочка, чи що?

— Та ні... друга! Теж активістка. Я її прозиваю Лошиця ... молода така, вродлива!

— Ну, а далі?

—Все це скидалося на бандитизм: якщо аргументів немає, бандити завжди погрожують розправою! Я не втримався й обізвав її партійною мордою. Вона так здивувалася... «Як ти міг таке сказати! — питається. — Ти ж повівся немов фашист... поліцай! Послухай, тобі не соромно?»

— Боже, Боже! — прошепотіла Леляна, взявшись за голову. — Юру, в тебе що, клепки бракує?

— Найцікавіше, — провадив я, — що мені не було соромно за ці слова! Тому що я втямив у цей момент кілька дуже важливих для себе речей...

—... що ти вилетиш із університету! — тоскно сказала вона. — Тепер і я в цім переконалася.

— Я зрозумів, — сказав я, не звертаючи уваги на її ламентації, — що член КПРС — це не людина. До цієї партії потрапляють лише специфічні типи — активні мерзотники, патологічні садисти і покидьки, для котрих не існує ні добра ні зла!

— Юру, ми ж із тобою марксисти-ленінці! Ми ж правильні марксисти... не такі, як вони! Як же ж ти можеш отаке верзти, скажи мені?

— І ще одне. Тепер я збагнув, що будь-які спроби порозумітися з партією безрезультатні! Втім, на власному прикладі це засвідчили і Чорновіл, і Дзюба. Єдиний метод впливу на КПРС — це грубе фізичне насильство! Запитання?

— А ленінські заповіти? — запитала вона.

Я спохмурнів.

— Мені здається, — сказав я по хвилі, — що ми обрали неправильний шлях...

— Як ти сказав?!

— Потрібно відкинути комунізм! Як це зробив у Росії Солженіцин... Втямила?

— Увесь комунізм?

— Абсолютно увесь! — потвердив я. — Але про це зараз давай не будемо... а то ще, боронь, Боже, посваримося! До речі, як там Стоян?

— Оті матеріяли, які ти привіз із села, читає майже всенький курс! Він виявився дуже надійним каналом розповсюдження... Так що, як бачиш, ти помилявся!

— Ну, — буркнув я, — іще подивимося... А взагалі, мені здається, ми повинні трохи згорнути цю діяльність! Принаймні поховати самвидав, а то він у нас валяється де попало... Збери все, що маєш, і я завезу в село.

— Коли ти поїдеш?

— Сьогодні ввечері. Треба ж викопати бабі картоплю... поки погода стоїть!

Вона благально подивилася на мене.

— Юру, а можна... можна й мені поїхати з тобою?

— Куди?!

— Ну, до твоєї ж бабуні... помагати! Га?

Я відчув, як серце моє на мить завмерло, а тоді закалатало, мало не вискакуючи з грудей.

— Я ж із села... і дуже роботяща, ти не думай! — гаряче запевнила вона. — Ти стільки розповідав про свою бабуню, що мені кортить познайомитися з нею!

— Гм!.. — буркнув я.

Леляна поклала руку на мою долоню.

— Ну, Юру... ну, ти ж не відмовиш мені, правда?

— А як... — голос мій зненацька захрип, — ...як же ж мені представить тебе?

Вона якось чудно посміхнулася, і її очі засяяли, мов дві зорі.

— А ти скажеш, — пошепки промовила вона, — ти скажеш їй, що я — твоя дівчина...

... поворухнувся й розплющив очі, та замість укритого інеєм двориська, яворів і морозяного сонця понад ними уздрів густу чорнильну пітьму, і в цій пітьмі зненацька озвався отой журливий голос із нещодавнього сну, який промовляв давно забуті слова:

І коли ці слова відзвучали й пропали у чорній непроглядній тьмі, то він гірко засміявся, киваючи головою і не бачачи нічого, крім глухого щільного мороку, який стояв йому в очах, і сміявся голосніше й голосніше, розгойдуючись назад і вперед, мов китайський бовван, аж пітьма обвалилася, мов земля, і накрила його з ніг до голови...

ГЛОСАРІЙ. Над тихою водою красна дівка біль білила, до свеї біли говорила: «Білю ж моя білесенька! Хто ж тебе, моя білю, марувати буде, віночок мій дівоцький одбирати буде — чи князь, чи боярин, чи славний козак-полянин?» Ой візьму я золотого персня, виїду конем-воронем на жовтого берега, стану до тої дівки такими словами промовляти: «Дівчино -любцю! Подай же білую рученьку, щоб надів я на неї сього персня дорогого — бо я ні їм, ні п’ю, ані гуляю, усе тебе лиш одну на помислях маю!» — «Ой ти козаче, соколе ясний! А чим же ж я тебе причарувала, яким же скарбом дівоцьким твоє серце звоювала ?» — «Ой ти ж дівчино, райськая паво! Очі твої мов два ізмарагди зелені, руки твої мов дві ласиці прудкії, груди твої мов дві голубки білії. Коси твої, як чорний дунай, котрим душа моя в остатнім човні плисти буде. Вуста твої — з рожі квіт, який у в Ирі процвітає. Вся ти мов чаша ярого меду, в котрій серденько моє навік утонуло...»

... і запах розворушеної землі, й гіркий присмак диму, який стелився понад городами, і мелодійний клич журавлиної зграї, яке линула ген-ген у високій височині — усе воно й досі горить у моїй пам’яті, хоча відтоді утекло стільки води, що мені тепер здається, ніби я прожив двоє життів.

— Юру, Юру... глянь, журавлі летять!

— Не кажи, доню, журавлі... кажи: веселики! — озвалася баба, порпаючись у землі. — А то будеш увесь год журитися...

Леляна закинула обличчя до неба.

— В цій долині так легко... так легко! Ну, чому мені так добре тут... га, Юру?

— Ця долина має виразну містичну ауру... про це ще з літописів дійшли відомості! — відказав я. — Он там на кручах стояло капище Тура, де чинилися ріжні язичницькі таїнства й жертвопринесення... а отут, де зараз наше обійстя, на Купайла відбувалися ігрища! Кажуть, річка тоді була глибока й повновода, й дівчата з оцієї кручі пускали свої вінки...

— Пускали, пускали... — закивала баба. — То вже пізніш Дунай-богатир посадив тут своїх воїв і городище засновав... а до того на сій горі стільки дівок сходилося Купайла справляти, що вінки їхні, неначе мак, цвіли! І якраз в тую ніч дуже багацько дівок викрадали. Ото як підуть дівчата од огня в ліс, щоб голими в росі покачатися, то козаки підглядали — і котора найдужче понаравиться, ту й умикає собі...

— Звідки вона все це знає... про городище, про купальські ігрища?! — поспиталася Леляна. — Адже це було... ну, може за тисячу років до нас!

Я стенув плечима.

— Хтозна... Ти тут, взагалі-то, намагайся ні з чого не дивуватися — сприймай усе, як є, бо воно може не вкладатися у рамки твого розуміння! — Молодцювато хекнувши, я завдав собі на спину мішка й глянув на неї. — Он ліпше відпочинь... а то, бачу, на тобі лиця немає!..

Коли я повернувся з погріба, вони з бабою сиділи біля криниці й щось плели із осінніх квітів.

— О, — сказав я, — а се ви що надумали змайструвати?

— А ти поглянь тільки! — Леляна підняла угору вінок, а потім урочисто наділа його на голову. — Ну, як мені в цім віночку... га, Юру?

— Гожа, гожа дівчина... й міцненька, нівроку, наче горіх! — закивала баба. — А вінок треба носити, щоб щастя було... Колись дівчата тричі на рік плели вінки — весняний, купальський і осінній!

— А як вони плетуться?

— Весняний вінок в’ється з дев’яти квіток, а вплітається усе воно у барвінок... Купальський віночок в’ється з дванадцяти квіток, а основа його — папороть. А осінній вінок роблять із семи квіток і вплітають їх у полин-зілля... Тепер про се тільки я пам’ятаю, дітки!..

— А хіба це правда, що на Купайла зацвітає папороть? — поспиталася Леляна. — Це ж казка, еге?

Баба сумно посміхнулася.

— Папороть цвіте раз у сто год, але не всяка... На всеньку Вкраїну, може, одна квітка й зацвітає... от і подумай, чи тобі вона достанеться!

— А ви бачили її?

— Бачила, чом би й не бачить... та мені заказано сей цвіт чіпати! — Баба підвелася. — Збирайте, дітки, що позоставалося, та носіть у льох, а я пішла вечерю лаштувати!

Сонце хилилося за обрій. Чутно було, як на сусідніх городах гучно бухкає об відра картопля. Повернувшись черговий раз із погріба, я побачив, що Леляна стоїть біля криниці.

— Юру, — жалібно сказала вона, — зачерпни водиці, га? Бо я чогось не дістаю!

— Мабуть, на суху осінь заповідається, — сказав я, заглядаючи до криниці. — Перед зливами це джерело часом аж через цямрини бурхає! Ану дай цю кварту...

— Ось глянь, як вода впала! А ще ж пополудні я могла дістати до неї...

Ми схилилися над зрубом — і зненацька я уздрів у дзеркальному плесі її відображення: юне лице з червоними, мов калина, вустами, у вінку з осінніх квітів, і очі, що сяють, мов дві зорі. Я втупився у те видиво — та так і завмер із квартою в руці, не в змозі відвести од нього погляду.

— Чого ти не набираєш? — нарешті не втерпіла вона.

Я випростався.

— Леляно, — сказав я, і голос мій задрижав. — Ти така... така!..

— Яка ж?

— Ну... я просто слів не знаходжу! Знаєш... я... я хочу тобі сказати...

— Не треба... — прошепотіла вона. — Я... знаю! Юру...

— А що?..

— Поцілуй мене, а то я більше не можу... — ледве чутно промовила вона й покірно заплющила очі.

Які гарячі та сухі були її вуста! Як палко й щиро вміла вона цілуватися! Який гіркий і палючий присмак осени витав у берегах, де на тлі сумного краєвиду завмерли дві наші постаті! Леляно, Леляно! Чи пам’ятаєш ти мене, чи згадуєш ти про мене хоча б інколи у своєму житті?

Увечері баба запалила сім воскових свічок і поставила на столі череп’яну миску з молоком.

— Давайте я вам заворожу, діти... Сядьте ось тут рядком!

Ми посідали під образами. Леляна трохи нервувала, і я взяв її за руку.

— Хоч би що ти зараз побачила, сиди і не рухайся! Втямила?

— Угу... — тихенько сказала вона.

— Се проста ворожба! — озвалася баба. — Щоб усе достеменно прознати, треба ворожить на пшениці, а ще ліпше — на житі...

— А чого ж ви так не ворожите?

— Сила вже не та, сину! Там треба дуже великою міццю владіти, бо можеш і життя стерять... Морана одвічає на все, що її спитаєш, — але Морана пантрує, щоб і в Отхлань тебе затягти!

Баба взяла ножа і почала розмішувати молоко, тихо нашіптуючи замовляння. Чутно було, як потріскують ґноти в свічках. Ніж черкав по череп’яному дну, й попервах нічого не видно було, аж зненацька Леляна стисла мою долоню.

— Диви... Юру, диви!

— Цить! — пошепки сказав я. — Коли ворожать, то не можна балакати!

Молоко у мисці взялося тонкою дзеркальною плівкою. Вона стікала з ножа, мов живе срібло, й коли на поверхні стали відбиватися огні свічок і навколишні предмети, баба перестала мішати і схилилася над мискою.

— Ану ж бо глянемо, що воно покаже... — ледве чутно прошепотіла вона.

На дзеркальній поверхні стояв сивий туман. За хвилю по ньому стали зміїтися барвисті геометричні візерунки. Потім вони пропали і з тої мли почали проступати якісь довгі приземкуваті споруди, за якими вгадувався темний сосновий ліс.

— Нічого не розумію!.. — видихнула Леляна.

Видіння пропало, і поверхня знову взялася дзеркальним полиском. Баба взяла ножа й хотіла було ще раз розмішати молоко, аж по дзеркалу пішли дрібні бульки. Вони густішали й густішали, — і враз молоко засичало й стало підніматися шапкою лискучої сяйливої піни.

— Господе... а се що?! — подивовано вигукнула баба.

Піна сичала, немов змія, і врешті з неї почав формуватися гриб, який зростав і роздувався простісінько на очах.

— Ану геть! — скрикнула баба, і, вхопивши ножа, провела ним хрест-нахрест над мискою. — Ти чого се до неї ймешся?! Дівка тобі не мати, не дасть тобі цицьки ссати!

Гриб роздувся, неначе кобра, і став хилитатися туди-сюди, але баба хрестила й хрестила над ним здоровим чорним ножем, і він завмер.

— Згинь, пропади, в огненну Отхлань іди! Од жовтої кості, од чорної крови, од білого тіла, — одкаснися!

Леляна вчепилася в мене обома руками. В якийсь момент я подумав було, що вона закричить і тоді нам усім прийде кінець, але вона, мабуть, так перелякалася, що не змогла вимовити й слова.

— На ній свастя Коштрубове сяє, од лиха, біди та злої нечисти оберігає! Тут тобі не гуляти, жовтої кості не ламати, білого тіла не в’ялити, крови християнської не пити! — Гриб став помалу зменшуватися й осідати у миску, озиваючись глухим невдоволеним клекотом. — Мрець у землі, камінь у воді, місяць у небі! Іди собі на чорний дунай, зла прояво! На кровавий дунай іди, на огненний дунай іди, нечистий духу! Там будеш пити кров із тих, що в камінному лісі виють!

Коли в мисці знову забіліло молоко, баба поклала ножа на стіл і знеможено розіпнула хустку.

— Не знаю, діти, що се за знак! — сказала вона й подивилася на Леляну, котра...

... отямився — й уздрів перед собою дворисько, і горідчик, геть занесений жовтим листом, і далекий осінній круговид, що прозирає крізь голе віття дерев; і дивно-дивно зробилося йому від того, що він сам-самісінький сидить отуто на призьбі, а Леляни чомусь коло нього немає. А, зненацька подумалося йому... вона ж пішла до криниці! — й невимовна світла радість переповнила його істоту, коли він уявив, як зараз у хащах старого садка замріє невисока тендітна постать і на сонці огнистим спалахом засяє золота корона її кіс; але тут же його неначе штовхнули в плече — й він побачив свої руки, в які назавше в’їлося порохове гариво, і грубий солдатський комбінезон, який шурхотів і лопотів на ньому, наче брезент, і запущене обійстя, в якому тхнуло пусткою і смертю; й тоді він збагнув, що все вже минулося й існує лише як спогад, який давно побляк і втратив свої барви й запахи. Це була остатня думка, яка червоною плямою промайнула в...

ГЛОСАРІЙ.... не знаю, чи вціліє цей рукопис до тої пори, коли на світі постане самостійна українська держава. Пишучи ці рядки, я добре усвідомлюю, що моє життя — всього лиш крапля у тому океані, який зветься Україною; і що могла змінити одна-однісінька крапля серед чорного хаосу свавілля, яке чинить партійно-радянська наволоч на нашій землі? Те, що ми робили, було спробою зберегти власну гідність; ми знали, що результат буде нульовий, та все одно робили це, бо не хтіли почувати себе двоногою худобою, котра з радісним ревом крокує під барабани. Звичайно, уся наша діяльність була хибною в самісінькій своїй основі, адже існує тільки один метод боротьби з комуністичним режимом — збройний терор; та ще більшою помилкою було вважати, ніби ідейний вождь нашого руху — націонал-комуніст Іван Дзюба. Навіть зараз я сумніваюся, чого ж більше, шкоди чи користи, принесла Україні його книга «Інтернаціоналізм чи русифікація». Відомо тільки одне: вона призвела до того, що ми почали вважати себе вірними ленінцями, а тодішній режим — засиллям ревізіоністів, яких, однак, треба закликати до громадянського діялоґу. Коли нас брали на розповсюдженні самвидаву, ми встрявали в суперечки зі своїми слідчими й намагалися переконати їх у необхідності широкої публічної дискусії з наболілих проблем; кагебісти радісно кивали головами і час від часу вкидали такі собі невинні запитання, що, на перший погляд, нітрохи не торкалися конспіративних методів нашої роботи. Врешті нам давали підписати протокол, і ми з жахом бачили, що з наших слів ці здорові треновані хлопці, схожі на молодих звірів, зліпили образ ворога, який шляхом розповсюдження наклепницької літератури намагався підірвати політичну та економічну основи радянської влади! Аж тоді хід наших думок трохи мінявся, й ми починали здогадуватися, що ніякого діялоґу з цією фашистською владою не може бути; що комуністи — це не люди, і до них не можуть бути застосовані загальнолюдські норми моралі й права; що їх потрібно розстрілювати, вішати, топити, давити гусеницями танків, рубати на шматки й розкидати по вулицях, — щоб усі бачили, яка страшна й невідворотна кара чекає на кожного, хто носить коло серця цей диявольський квиток!

А символом партійної ідеології для мене був і на все життя залишиться Київський університет. Багацько води втекло відтоді, як я покинув цю одороблувату червону кам ’яницю, а й досі нудить мене від одного тільки спомину про його величезні аудиторії, в яких немов би на віки вічні завис їдкий чад марксизму-ленінізму з його теорією класової боротьби та партійностю літератури; й зараз мені сняться його похмурі темні галереї, де так і жди, що з-за рогу вискочить партійна почвара, озброєна гострою ідеологічною сокирою; і нині бачу я кабінети, в яких, неначе тхори в норах, сидять партійні фюрери зі здоровезними вгодованими рилами і божевільними очима...

Зі Стояном у нас відбулася тільки одна розмова, й говорили ми на сходовій площадці в гуртожитку.

— Я хотів побалакати з тобою ось про що... — сказав він, спершись ліктями на поручні й замислено дивлячись униз.

— Ну? — не втерпів я.

Він випростався й глянув мені просто у вічі.

— Я хочу, щоб ти нарешті облишив Оляну!

— Що?! — перепитав я.

— Те, що чуєш! Послухай, доки буде тривати оця гра з вогнем? Ти що, не бачиш, яка зараз обстановка в місті? У зв’язку з діяльністю Руденка й компанії назріває нова хвиля арештів... ти не розумієш цього, чи як?

— Ну, то й що?

— Навіщо ти втягнув її у розповсюдження самвидаву? Тобі що, не шкода цієї дівчини?!

Я нарешті втямив, що він і не підозрює про зв’язки Леляни з дисидентами, і мені подумалося, що це й на краще.

— Послухай, — сказав я, — кожен сам обирає свій шлях у житті! Вона ж не безмозка лялька, як більшість наших однокурсниць... та врешті, й небезпека не така вже велика!

Очі його зблиснули гнівом.

— Ти слухаєш «Свободу»?

— Ні.

— А дарма! Чумака пам’ятаєш... заступника редактора нашої районки?

— Та й що?

— Вчора повідомляли: помер у табірній лікарні... А за що, питається... за що?!

— За Україну! — твердо сказав я.

— Яку саме Україну?

— Що?

— Чию це Україну? — повторив він. — Чорновола? Чи Мороза? Чи американських спецслужб, які фінансують дисидентів? За чию Вкраїну буде страждати в тюрмі Оляна?

Я вражено підняв голову.

— Вкраїна, — з притиском сказав я, — в нас одна! Й ми всі проти неї — ніщо, розумієш? І наше життя лише тоді матиме цінність, якщо ми віддамо його в боротьбі за визволення України. Симоненко писав: «Я проллюся крапелькою крови на твоє священне знамено», пам’ятаєш? А взагалі, я не розумію... ти що, ума стерявся? Ти що це мелеш?!

— Це ти ума стерявся... й ті, хто за тобою стоїть! — з ненавистю закричав Стоян. — От скажіть, чого вам іще бракує? Якого рожна ви підриваєте державу, котра вас виховала, дала вам освіту, безкоштовне медичне обслуговування, житло? Навіщо ви продаєте її міжнародному імперіалізму?!

— Клепка вилетіла, еге? — поспитав я його. — Значить, немає ні порушення прав людини, ні політичних арештів, ні русифікації?

— А де ти бачиш русифікацію?

— Як це — де? — розгубивсь я од такого дурного запитання.

— Хто вам забороняє говорити рідною мовою? Ніхто, правда ж? Говоріть, скільки влізе! — Руки його тремтіли, голос ламався. — Так ні-і... ви ж хочете бути героями, слави здобувати!

— Що-що? — перепитав я. — Хто це хоче слави здобувати, по-твоєму?!

— А ті, що за тобою стоять... покидьки націоналістичні!

Я стис кулаки.

— Ти кого це назвав покидьками... людей, котрі всім пожертвували для України?!

— Не треба... не треба! — скривився Стоян, виставляючи перед собою долоню. — Давай критично поглянемо на їхню діяльність... добре?

— Ну, — сказав я, трохи заспокоївшись, — нехай! І що ж ти мені скажеш?

— Давай, — вкрадливо почав Стоян, — поставимо собі запитання: що вони роблять для республіки? От поглянь: партійні органи здійснюють керівництво економікою, відстоюють інтереси України в Москві, вибивають кошти для республіканського бюджету... а результати, ось вони, перед нами! — Він обвів рукою круг себе. — Дороги будуються, мости, стадіони... метро в Києві он яке! А тепер подумай: а яку ж користь приносять республіці дисиденти?

— І яку ж?

— А жодної! — скрикнув Стоян, зриваючись на вереск. — У них одна думка: як підірвати республіку, її економічну та політичну міць, як заронити в народну свідомість зерна чужої ідеології... а потім усе розвалити!

— Значить, — перебив я його, — ти вважаєш, ми повинні йти на співробітництво з цією владою?

— Юру, це наша влада! — гаряче сказав він. — Це наша держава... ми повинні приймати її такою, яка вона є, розумієш? Ми повинні підтримувати її, втілювати в життя всі її накреслення й постанови! Цю владу визнав наш народ... а хто ми такі, щоб іти проти волі народу? Хто, скажи мені?!

Я голосно розреготався.

— Ох ти, боягузе! — сказав я нарешті. — Тюрми злякався, еге? Так перелякався за свою шкуру, що заговорив газетними фразами? Ну-ну... валяй далі!

Він сіпнувся, наче його ножем штрикнули.

— Я — боягуз?

— А хто ж іще! Ти думав, цього не видно буде, еге? — Я зміряв його зневажливим поглядом. — Гарно ж ти заспівав, голубе! Може, ще й у КГБ побіжиш?

Він обурено підняв голову.

— За кого ти мене маєш?! — скрикнув він, хапаючи мене за барки. — Та я за такі слова...

Я пхнув його, й він, одлетівши, ударився головою об пожежну драбину.

— Облиш, дядьку... облиш! — з презирством сказав я йому. — Здоров’я у тебе не те, втямив?

Стоян притулив руки до грудей.

— Я прошу... ні, благаю... тільки одного, — щоб ти зробив із моїх слів належні висновки!

— А от це вже не твоє діло!

— Я хочу, щоб ти дав спокій Оляні! — понуро сказав він. — Ти ж не любиш її... ти не зможеш зробити її щасливою! Віддай цю дівчину мені, чуєш?

— Для чого? — насмішкувато поспитав я.

— Я кохаю її! Зі мною вона ніколи не потрапить туди, звідки немає вороття!..

Я дико зареготався.

— Ага, — сказав я, — і ти наплодиш із нею дітей, котрі нікому не будуть потрібні, крім вас, і виростиш їх духовними байстрюками, які будуть говорити отою собачою мовою, язичієм окупантів і комуняк, і ви з нею будете працювати в якій-небудь партійній газетці і писати про те, як пройшла районна партконференція і скільки зібрали буряків... Знаєш, я волію, щоб вона загинула в таборах, ніж стала отакою партійною проституткою!

Його лице перекосилося.

— Ти... ти ворог! — нарешті вигукнув він. — Ти ж ворог усякої держави... навіть у своїй самостійній Україні ти будеш боротися проти існуючого ладу, правда ж?

— Правда! — твердо сказав я. — Тому що всяка держава — це зло. Вона плодить величезну кількість чиновників, які паразитують на тілі народу. А такі, як я, розглядають чиновників, як слуг... собак, яких треба держати в нашийниках і на повідках! Ти перечитав стільки правозахисної літератури, а й досі не втямив, що не держава головне, — а демократія... права людини, розумієш? — Я махнув рукою. — Гаразд, мені ще до Леляни їхать...

— Значить, ти не покинеш оцю підпільну діяльність?

Я застебнув куртку і сховав руки до кишень. Поки ми балакали, надворі смеркло, і шиби зробилися чорні, як вугіль.

— Я виключаю тебе з нашої групи! — заявив я офіційним тоном. — Так що й балачки з тобою не буде жодної... І ще одне. Якщо ти донесеш у КГБ, то я розправлюся з тобою особисто! Через десять років, двадцять... але я тебе знайду і зроблю з тобою так, як робив мій дід із активістами колгоспного руху... зрозуміло?

Стоян дивився на мене, й лице його мінилося. Нарешті він зітхнув, неначе прийнявши якесь рішення, котре далося йому дуже нелегко, й дістав із-за пазухи грубу теку.

— Ти будеш в Оляни?

— А що?

— Віддай, будь ласка, їй оці матеріяли!

— Що тут?

— Меморандуми Гельсінської групи! Оляна просила терміново повернути, але я забув...

— Добре, добре... — буркнув я, ховаючи теку в дипломат. Потім хтів було подати йому руку, та вчасно стримався. — Що ж... будуй стадіони, ренегате!

— Та за кого ти мене маєш, Юру!.. — кволо посміхнувся він, спостерігаючи, як я спускаюся по східцях...

... рвалася із чорної безодні, на дні якої скрадалися безформні двоногі постаті зі звірячими головами. Світло було вгорі — маленький клаптик неба, що насилу мрів у пітьмі й видавався далеким та недосяжним, як сонце; свідомість силкувалася піднятися із дна цієї глибочезної прірви, вона тріпотіла, мов птах, і билася об стіни, чимдуж намагаючись позбутися в’язкого холодного заціпеніння, яке скувало їй крила, світло то наближалося до неї, то віддалялося знову, перетворюючись у малесеньке бліде кружало; аж сили її вичерпалися до останку, і вона, зів’явши, опустилася на самісіньке дно забуття, де її накрила чорна пітьма, в якій огненними зиґзаґами побігли...

ГЛОСАРІЙ. Ой у полі, полі стеклий вовк на місяць звягає! Вовче-вовчиську, ясен місяць тобі не заглитати, в землі Трояновій князем тобі не стати. Скоч, вовчиську, по чистім полю, понеси моє серце до милої дому. А моя милая по двору походжає, до свеї матінки промовляє: «Ой, матінко моя, що ж то за сон мені снився, бодай же він да ще й не привидівся! Що по нашім та обійстю три чорнії комоні грають, ружу-цвіт в моєму горідчику ламають, мене, молодую, дивними голосами викликають...» «Ой ти, доню моя, ой ти ж, зоре моя! Візьми ж ти дорогеє намисто, кинь ти його в безодню керницю — нехай ідуть собі тії пекельні комоні...»

Я вийшов із автобуса й, насвистуючи, почав спускатися в діл. Поперед мене, згорбившись, простував якийсь чолов’яга. Я угледів його ще на Московській площі: він сідав разом зі мною в п’ятдесят другий автобус. Провулок був темний, і тільки десь далеко попереду світився ліхтар. Із-за штахетників звішувалися жовті осінні квіти, побиті морозами. Позаду стало чутно шум двигуна. Коли в спину вдарило жовте світло фар, я одступився вбік і став. Аж тепер я побачив, що за мною йде якась пара, хлопець і дівчина. Вони як по команді глянули на мене, а тоді почали так цілуватися, наче хтіли одне одного з’їсти. Глянувши ліворуч, я побачив, що той чоловік теж відступив під штахетник і стоїть, перечікуючи, поки проїде авто. Аж ось почувся шурхіт протекторів, і повз мене пропливла темна «волга» із антеною на капоті. Вона блимнула габаритними вогнями і звернула за поворот. Як тільки вона щезла з поля зору, я рушив з місця й хутко попростував провулком. Чолов’яга ішов попереду і теж вочевидь кудись поспішав. Я обігнав його і, підійшовши до брами, штовхнув залізну хвіртку. Тоді увійшов у двір і постукав у крайнє вікно, яке зизило в темряву гарячою жовтою плямою. На веранді почулися хуткі лопотючі кроки.

— Ой, — здивувалася Леляна, виглянувши надвір, і її лице аж розцвіло від радости, — це ти, Юру! А що сталося?

Я клацнув замками дипломата й дістав теку.

— Тримай! Стоян передав. І ще ось матеріали Московської групи...

— А це де ти взяв?

— На філософському факультеті. Там, виявляється, теж працюють такі, як ми оце... В перспективі можна буде обмінюватися літературою.

— Чекай-но... А чому це Стоян повертає цю теку?

— Ви ж домовлялися! Він сказав, що ти чекаєш...

— Та я ж йому дала, щоб він працював з нею! Із цими матеріялами треба було ознайомити якомога більшу кількість студентів. Його що, перемикає?

Я зиркнув на годинника.

— Вибач, сонечко... мені треба вже бігти! Гуртожиток зачиняють об одинадцятій. Щодо Стояна, то його поведінку треба буде обговорити... Крім того, маємо кепську новину!

— Яку це, Юру?

— Мене сьогодні викликали в органи! Нічого такого вони не знають, але я вже, як мовиться, на гачку...

— А з якого приводу була розмова?

— Уяви собі, на мене прийшов донос! І знаєш, хто його написав?

— А хто?

— Поліщук!

— Отой прозаїк?

— А хто ж іще! Мене запитали: що це за вірші про гайдамаків читали ви такого-то року на засіданні літстудії при районній газеті? Я відказав, що можу прочитати їх і зараз, і запитав: про це вам звістив Поліщук? Гебіст ухилився од відповіді, але його тека була відкрита, і я побачив аркуш паперу, списаний знайомими каракулями... у нього специфічний почерк... такий дитячий, з великими літерами! Скоріш за все, він цю заяву написав ще два роки тому... а наше районне кагебе переслало її в університет, коли мені виповнилося вісімнадцять!

— Ну, він же ж і сволота, цей Поліщук... написати заяву на школяра! — обурено сказала Леляна. — Що ще запитували?

— Про Антонича! Мовляв, чому це я так пропагую його творчість... — Я зареготався. — Одне слово, про поезію йшла балачка! Ні, ти уяви собі... виявляється, на Вкраїні є ще один заклад, в якому вивчають літературу — КГБ! Правда, літературознавці всі в мундирах...

— Зате в поезії вони тямлять набагато краще, ніж ми усі! — іронічно сказала Леляна. — Все це, звичайно, жарти... а от як нам бути далі, га?

— То ж бо й воно! — замислено сказав я. — Давай, напевне, зберемося завтра і виробимо план дій... згода?

— Коли?

— Після лекцій. Іде?

— Добре! — відказала вона. Й коли я ступнув до дверей, зненацька прошепотіла: — Юру!

— А що?

— Може, ти поцілував би мене на прощання?

Я взяв її обличчя в долоні, й вона покірно заплющила очі. Поцілунок був такий довгий, що в мене аж голова обертом пішла.

— Ох ти ж, Леляно... — видихнув я нарешті.

— Іди тепер... — прошепотіла вона, облизнувши припухлі губи. А тоді підняла руку й зробила те, чого ще ніколи не робила, — перехрестила мене! — Хай Господь тебе сохраняє, мій милий!..

Я вийшов за ворота й чимдуж погнав до зупинки. Ніч була темна, безмісячна, й у повітрі гостро пахло прілим листям. Біля сусідських воріт стояла темна «волга» з антеною на капоті, а коло неї — отой чолов’яга, котрого я загледів ще на Московській площі. Не встиг я пройти й десять кроків, як мало не врізався в оту парочку — уздрівши мене, вони знову стали жадібно цілуватися. Коли я поминув їх, дівчина почала щось тихо й дуже швидко говорити. В мені поворухнулася невиразна тривога, однак я відігнав її й, бігцем піднявшись на гору, підійшов до автобусної зупинки. Було вже п’ять хвилин по десятій, і цієї пори автобуси ходили дуже рідко. Я спинився оддалі й запалив. Люди на зупинці мовчали. Глянувши в їхній бік, я завважив, що це двоє чоловіків ув однакових темних плащах. Вони теж крадькома позирали на мене. Врешті цигарка догоріла до самісінького фільтра й стала чадіти. Я пожбурив її на дорогу, й сього менту з гори скотилося авто й на повному ходу загальмувало біля зупинки. Один з чоловіків підійшов до нього й, одчинивши дверцята, заліз досередини.

— Гей, ти... сідай підвеземо! — гукнув мені другий. Я підійшов до авта. Дверцята були відчинені, й усередині світилася панель приладів. — Куди тобі?

— На Ломоносова! — відказав я. — Але як підвезете бодай до Московської площі, то буде й зовсім добре...

— Підвеземо, підвеземо... — сказав чолов’яга й підштовхнув мене до дверцят. — Сідай, коротше!

Я хутко заліз на заднє сидіння. Дверцята гупнули, й авто притьма рвонуло з місця, метляючи світлом фар по штахетниках і цегляних мурах будинків.

— Добре, що ви нагодилися! — полегшено зітхнув я. — А то вже думав, у гуртожиток не пустять...

Водій зиркнув на мене й зненацька зареготався.

— А ти жартівник! — сказав мені чолов’яга, котрий сидів праворуч. І до водія: — Ввімкни світло, лейтенанте...

Під стелею спалахнула жовта лампочка.

— Читай! — сказав чолов’яга й тицьнув мені під носа розкриту книжечку.

— Комитет... — пробурмотів я, здивовано розглядаючи фото, де цей чолов’яга був у військовій формі. —... государственной... безопасности?!

— Попався ти, студент! — озвався водій із-за керма.

В очах у мене пішли жовті плями. В однісінький мент я збагнув усе — і те, що люди, котрі мене супроводжували у провулку, були з кагебе, і те, що в Леляни зараз іде обшук, і те, що ми нарешті влипли і попереду немає нічого, крім довгих років тюрми. Якийсь звірячий рефлекс кинув мене до дверцят — вирватися з цієї пастки! за всяку ціну дістатися на волю! — але кагебісти фахово схопили мене попід руки і заламали їх аж за лопатки.

— Сидіти, студент! На Ломоносова ти ж хотів? От зараз і поїдемо...

— Обшук робити! — докинув із-за керма водій і знову зареготався.

За вікном крутнулися височенні димарі Корчуватського цегельного заводу. Авто гаркнуло і чимдуж погнало під гору, висвічуючи з темряви урвиська, де поросла колюча дереза.

— Ордер показуйте! — загорлав я, щосили пручаючись у їхніх руках. — Ви не маєте права... ордер, суки, ордер давайте! Ордер на арешт пред’явіть, кому я сказав!

— Ні, ти послухай тільки! — сказав один кагебіст іншому. — Оце борзота, га? Ордер йому подавай, цьому...

... від того, що хтось його термосував. Повіки були неначе з олива, однак від того, що він їх розплющував, нічого не мінялося: за ними стояв усе той же густий непроглядний морок, який, немов смола, залляв усенький білий світ; однак усупереч цьому він таки приходив до тями, бо чиїсь настирливі руки ввесь час торсали й торсали його за плечі, й урешті свідомість його настільки посвітліла, що він уторопав: хтось трясе його з такою силою, що голова метляється назад і вперед, а зуби клацають, немов би ними вухналі кують. Юру... Юру, вертайся! — гукав над ним якийсь тривожний голос; краєм свідомости проповзла думка, що цей голос йому начебто знайомий і навіть небайдужий, і тоді він став продиратися крізь пітьму, відшукуючи в ній те, що могло б йому підказати, чий же це голос, такий лагідний і м’який, неначе шовк, голос, який звучить у його вухах, наче музика, голос, котрий пробудив у ньому якесь дуже щемке й болісне відчуття, котре зростало і зростало — аж він зненацька втямив, що це гукає на нього Леляна; й тоді свідомість його запручалася з остатніх сил і таки вирвалася з липкої чорної пітьми, яка зв’язала їй крила, і злетіла до світла, яке вдарило її, неначе омах сліпучо-білого полум’я.

Він отямився. Довкруг не було й душі. Стояла ніч, і крізь яворове гілля проблискували зорі. Було дуже зимно. Він зачудовано роззирнувся, намагаючись уторопати, куди ж поділася Леляна. Адже вона була тут... поруч! — із відчаєм подумалося йому. Нарешті у мізках і геть посвітліло, й він збагнув, що прийняв завелику дозу, котра буквально повалила його з ніг, і Леляна йому просто примарилася.

Він спересердя вилаявся і, гупаючи своїми здоровими черевиками, перевальцем почвалав до хати. У світлиці було темно, мов у ямі; запаливши світло, він укинув у грубу кількоро дровиняк, а тоді поставив чайника і втомлено сів коло столу. Мозок його ще й досі не вийшов зі стану заціпеніння, й думки повзли мляво та неохоче, мов сонні мухи. Од комина дедалі дужче тягло духом нагрітої цегли і сухого хатнього пилу, який темнів у кубасі; нарешті в чайнику, вируючи, заклекотів окріп, і він підвівся й, насилу вештаючись по світлиці, знайшов залізну кварту й приніс її до столу. Кожен рух коштував йому таких зусиль, що ліпше було б нічогісінько не робити, а просто сидіти і дивитися в яку-небудь цятку в стіні; але він добре знав, що з цього стану треба доконечне вийти, бо як пробудеш у ньому іще пару годин, — прийде клямка. Наллявши у кварту води, він запарив чай і, коли на поверхні скипіла брунатно-жовта піна, відпив перший ковток. Чай був такий кріпенний, що аж у роті в’язало; він ковтав його через силу й почував, як потроху починає оживати і до нього вертається здатність логічно мислити і навіть робити якісь умовиводи з того, що трапилося з ним за останні дні. Втім, найдужче у той момент його непокоїв біль, який знову озвався попід ребрами і тут же почав навально зростати, кидаючись шаленою пульсацією; а коли терпіти його стало вже й геть незмога, він дістав з кишені грудку липкої темної маси, одірвав од неї кавалок і, повагавшись, укинув до рота. Ефект наступив блискавично: тіло заклякло, а відтак зробилося легке й палюче, немов огонь, контури предметів стали чіткими, гострими й неначе б аж задрижали на гранях, а всеньку його істоту ув однісінький мент пійняло дивовижне почуття відрубности од цього світу — і водночас болюче, діткливе усвідомлення нереальности, ілюзорности речей і явищ, ілюзорности часу, який пронизував його стрімким неперервним потоком, і не в змозі стерпіти цього тривожного й не зовсім зрозумілого стану, він заплющив очі, а далі розплющив їх і заплющив знову, тоскно почуваючи, що все воно вертається назад і тепер від нього вже нікуди не подінешся...

... а коли він черговий раз підняв повіки, то уздрів перед собою просторий кабінет, полірований стіл, за яким сидів кремезний чолов’яга у краватці й костюмі, а праворуч од себе — вікно, в яке струмувало мляве осіннє сонце.

— Паспорт! — коротко звелів чолов’яга.

Він поворухнувся й, сягнувши до кишені, дістав червону книжечку із серпом та молотом на палітурці. Його свідомість знову немов би роздвоїлася, й час побіг у двох напрямках: він добре пам’ятав, що йому вже сорок літ і коло його життя замкнулося, підійшовши до тої межі, за котрою лежить порожнеча, — та водночас було неспростовним фактом і те, що він сидить у цьому кабінеті на Володимирській і вікно тут заґратоване легкою дротяною решіткою.

— Ну, — іронічно поспитався він, — що далі?

— А далі, — повчально сказав чолов’яга, щось переписуючи із паспорта, — чистять крейдою медалі! Не спіши, як голий кохаться... втямив? — Тоді закрив паспорт, але замість того, щоб повернути його, поклав біля себе на столі. — Значить, так. Оцей документ бачиш?

— Ну... бачу! Та й що?

— А ти не нукай... не нукай, студент! Цим документом, — перейшов чолов’яга на офіційний тон, — ви попереджаєтеся по статті 62 Карного кодексу УРСР за вчинення особливо небезпечного державного злочину...

— Якого це?!

— Такого! Того ж самого злочину, який ми інкримінували громадянці... — чолов’яга зненацька посміхнувся. — Тобі, напевне, відомо, кому ми пред’явили цю статтю, правда ж?

— Ні.

—Не забивай нам баки! Не треба водити слідство за носа... бо завтра ми зробимо так, що ти підеш по цій справі паровозом!

— Це ви мені баки не забивайте! — відрізав він. — Ваші люди затримали мене без усяких на те підстав, я провів три дні в камері, за цей час було зроблено два обшуки, в гуртожитку й на селі у моєї бабуні, й хоч ви ніде ніякої антирадянської літератури не знайшли, але я вилетів з університету, як політично неблагонадійний, — і ви ще пред’являєте мені претензії?! Та я буду скаржитися, дідько б вас узяв!

— Куди?

Він збився з плигу.

— В ООН, от куди! — озвався він по хвилі.

— А в Спортлото ти скаржитися не думаєш? — іронічно поспитав чолов’яга.

— Ні...

— А то можеш і туди поскаржитися... а чого! Результат буде однаковий, повір!

— Коротше, — не втерпів він, — якого дідька вам од мене треба?

Чолов’яга посунув до нього бланк.

— Підписуй!

— А чого це я повинен підписувати вам якісь документи?

— Ваш підпис, — офіційним тоном звістив чолов’яга, — означатиме, що ви зобов’язуєтеся надалі припинити розповсюдження літератури наклепницького націоналістичного змісту!

— А я її поширював?

Слідчий відкинувся на стільці й зміряв його поглядом.

— Твоя Оляна... чи ця, як її... Леляна... — на його лиці промайнула посмішка, і Юр відчув непереборне бажання затопити йому в рило, — дала з цього приводу вичерпні свідчення!

— Які ж?

— А такі, що ти приніс їй восьмого жовтня цілу купу нелегальщини! — раптом гаркнув чолов’яга. — У нас тут усе записано, поняв? Ти, студент... ти думаєш, ми тебе не посадимо? Нам це як два пальці обісцяти... поняв ти чи ні?!

— Покажіть документ!

— Що?

— Протокол покажи! — крикнув Юр. — Той, де вона свідчить проти мене! Врубався?

Слідчий вирячив на нього очі, але видно було, що він трохи розгубився.

— А більше ти нічого не хочеш? Протокол йому показуй, дивіться-но! Протоколи не для таких, як ти пишуться...

— Значить, це брехня!

— А я от у морду тобі дам за ці слова! — гаркнув слідчий, підхоплюючись із-за столу.

— А ти не дуже тут! — гаркнув Юр, підхоплюючись і собі. — Не дуже... поняв?!

Чолов’яга постояв ще трохи, а тоді крутнув головою і сів на місце.

— І де ти такий блатний узявся! — з удаваним жалем озвався він, відкинувшись у кріслі. — Хто сюди потрапляє, то... коротше, всі люді як люді... а ти — як гівно на блюді!

— Це ви тут сильно блатні! Лапшу на вуха вішаєте...

— Лапшу? — перепитав слідчий. — А як ти поясниш, що на двох теках із самвидавом, котрі вилучено в твоєї Леляни, експертиза виявила відбитки твоїх пальців?

Ні хріна собі, подумалося йому... це вже щось нове!

— Неправда!

— Показати висновок експертизи?

— Показуй!

Слідчий знову відхилився назад, і став розглядати його скрушно хитаючи головою.

— Ох і блатота... ох і блатота! Морду кирпичом зробило — і навіть не думає каятися! Думаєш, ти сильно хоробрий, еге? Розумний здорово? Та якби не вказівки начальства, то я зробив би тобі справу з двох сірників... ти, студент! Ми ж усе знаємо, поняв?

— Що ви знаєте?

— Що ти поширював антирадянську літературу в університеті, що робив це зі спільниками, а не сам, що головною у вас була оця... — слідчий знову посміхнувся, — ... Леляна! Й що вона одержувала самвидав од людей, котрі мали прямі зв’язки з Руденком і компанією! Що, думаєш, не знаємо?

Юр стенув плечима.

— Це все, — посміхнувся він і собі, — зветься знаєте як?

— Ну?

— Сон рябої кобили, от як!

— Ну-ну... — кивнув головою слідчий. — Типова поведінка ворога народу! Ти мені скажи одне: якого дідька ти борешся проти радянської влади?

— Я? — перепитав Юр.

— Ну, не я ж! Ти, голубе, ти... Не думай собі, що ти якась терра інкогніта для нас... ми знаємо, з якого ти кодла! І за діда твого терориста знаємо, і за бабу, котра вміє ворожити й чаклувати... Чого ти так дивишся? Ми трохи наче й земляки, з одного села! Моєму дідові в тридцять другому році Чакунка наворожила, щоб усе продав та з села утік, бо пропаде... а він і послухав! Я вже в Оренбурзі народився...

— Так ти... ти з отих Лимарів, які на хуторі сиділи?! — вигукнув Юр.

— Ото ж із них! — задоволено кивнув слідчий. — Що, дивуєшся? Бач, гора з горою не сходиться, а люди... — він посміхнувся. — Дід і зараз як вип’є, то розказує за ту ворожбу... Зерно, каже, саме по ситу повзало, як живе! А що, хіба це правда?

— Правда, — кивнув Юр.

— Так що ми все про тебе знаємо... Самвидав, правда, не знайшли, але ще не вечір! То поясни ж мені... не для протоколу, а так, як землякові... які ти маєш претензії до радянської влади?

Юр вражено зміряв його поглядом.

— Послухай... а, може, спочатку ти мені поясниш одну річ?

— Це ж яку?

— А таку, що я все не можу второпати, як це ти пішов на службу в ці органи! Ваш рід мало не розкуркулили, ви змушені були тікати з села, буквально чудом уникнули репресій, — і після всього цього ти перейшов на бік ворога?!

— Якого ворога... ти?!

— На бік радянської влади, ось якого! В тебе що ж, геть немає до неї претензій?

— А за що вони мають у мене виникнути?

— За всіх розкуркулених, розстріляних, утоплених, заморених голодом, живцем закопаних у землю! Ти ж із хліборобського роду... як міг ти його зрадить? От як, поясни мені?!

— А-а, он воно що... Голубе, — Лимар посміхнувся, однак у глибині очей промайнуло щось холодне й нещадне, як сталь, — в тебе, виявляється, однобокий погляд на життя! Ця влада, — він подався вперед і стишив голос, — існує сьогодні й зараз... а значить, це влада, яку треба визнавати! Ця політика робиться реальними людьми і дає реальні результати... а отже, її потрібно підтримувати! Твоя біда в тому, що ти не хочеш приймати життя таким, яке воно є... В тебе просто немає розуму, студент! Знаєш, у Гойї є така робота, котра зветься «Сон розуму породжує чудовиськ»? Ось і твій розум, як видно, спить... а тому ти бачиш тільки чудовиськ! Ти живеш в уявному світі, студент! Я вже зрозумів, що ти за один... У твоєму хворобливому мозкові існує минуле з його історичними комплексами й кривдами... й майбутнє, котре ти прагнеш переробити на свій копил! А в реальній дійсності всього цього нема... існує тільки сьогодні! Тільки ми існуємо, тільки наше життя, одне-єдине і найдорожче... У цьому житті треба урвати свій шмат — одружитися, наплодити дітей, заробити квартиру вірною службою державі!.. Жити треба сьогодні, а не вчора... І не завтра, розумієш?

— Значить, минулого не існує?

— А як же ж воно може існувати! Ну, ти даєш, студент... Минуле пройшло і вже не вернеться... а держава, партія, політика — ось вони, бачиш? — Лимар повів рукою по кабінету. — Хто цього не тямить, той просто недоумок! Ну, та ми таким хутко мізки управляємо... Просто мені тебе шкода, студент! Життя своє ти поламав — і не розумієш цього! Думаєш, органи дадуть тобі спокій?

— Нічого я не думаю! — буркнув Юр.

— Воно й видно... В нас, голубе, блатні ламаються дуже швидко! Кагебе так уміє карати людей, що вони до кінця свого життя лікті кусають... — На столі задзеленчав телефон. — Слухаю!

— Лимар відкинувся в фотелі, й лице його набрало звичного жорстокого виразу. — Через дві хвилини... я буду в коридорі. Ну, як і домовлялися... Але не затримуйтеся, зразу ж у кабінет! Ні, я не можу говорити, тут сторонні...

Він кинув слухавку і насмішкувато глянув на Юра.

— Ну що, студент... догрався? Значить, слухай: через двадцять чотири години щоб у Києві тобою й не смерділо! Забирай свою ксиву, — Лимар узяв паспорт і кинув його через стіл, — і катай у село! А втім, чекай... До нього скільки кілометрів?

— Щось із вісімдесят! — буркнув Юр. — А що?

— Відпадає! Тобі дозволяється жити не ближче, ніж за сто один кілометр од міст-героїв і обласних центрів! Їдь десь у віддалений район або глухе село, влаштовуйся вантажником, будівельником чи їздовим — і навіть носа свого не показуй до столиці! Це розпорядження — неофіційного характеру... але якщо ти порушиш його, то ми застосуємо до тебе закон!

— Який?

— Адміністративно вишлемо за стокілометрову зону! Втямив, студент?

— За що це ви мене вишлете, цікаво?

Слідчий зневажливо посміхнувся.

— За зґвалтування білого ведмедя в Київському зоопарку! Або за самогоноваріння... зрозумів?

— Та ще б пак!

— Ото й добре! — Лимар підвівся. — Ходім, я проведу тебе...

Вони вийшли в коридор, і Лимар зненацька зупинився.

— Так ти справді все зрозумів?

— Ну!

— А взагалі, ти мені подобаєшся! — Лимар посміхнувся й, узявши його за лікоть, розвернув спиною до кабінету. — Ти, звичайно, ворог... але переконаний, ідейний ворог! Ну, давай п’ять...

Юр похитав головою.

— Співробітникам кагебе я руки не подаю! Второпав?

— А все одно ти мені подобаєшся... — Лимар зненацька ляснув його по плечу й дружньо засміявся. — Молодець... так і далі роби! Ти — наша людина!

Юр одступився на крок і підвів на слідчого подивований погляд, збираючись йому щось відказати; але сього ж менту його пройняло таке відчуття, неначе хтось торкнувся потилиці, провівши по ній згори униз долонею, — й коли він озирнувся, то уздрів, що позаду стоїть Леляна.

Її щойно привели з камери; за ці три дні вона геть змарніла, зробилася ще меншою, ніж була, однак очі її так само горіли, мов зорі; й у тих очах він угледів подив, який поволі переростав у глибоке невимовне презирство. Леляна стояла, тримаючи руки за спиною і гордо піднявши голову, й дивилася на нього, мов на якийсь непотріб, — і тільки губи її все дужче й дужче тремтіли від хвилювання, а на щоках помалу проступав гарячковий червоний рум’янець.

— Не затримуватися! — гаркнув контролер і штовхнув її у розчинені двері кабінету. — Вперед!

Юр перевів погляд на Лимаря. Той спостерігав за цією сценою і посміхався; його посмішка була, широка, хазяйська, і в ній читався тріумф; це була посмішка переможця, професійного ловця душ, який зугарився обвести круг пальця свою здобич — і загнав її в пастку, з якої вона вже не вирветься до кінця свого життя.

Юр плигнув на нього і схопив за горлянку. Вони попадали додолу. Слідчий хтів було крикнути, але з рота вихопилося конвульсивне харчання. Юр зумів уп’ястися двома пальцями за борлака; не тямлячи себе од шалу, він вхопив слідчого другою рукою за чуприну і почав бити головою об землю. У коридорі залунали тривожні голоси. Його шарпали за плечі, кричали, далі почали гамселити кулаками, — а він усе товк і товк тією головою об підлогу, наглядаючи, як вираз тріумфу на твердому самовпевненому обличчі поволі замінюється невимовним звірячим жахом...

... погасив світло й, уклавшись на ліжку, вкрився грубою важучою ковдрою. Всеньке тіло було негнучке, інертне і видавалося ніби виліпленим із воску; мимохіть він зачудувався з того, бо за цілісіньку днину йому й за холодну воду не довелося взятись, а значить, і втомитися наче не було від чого; та за хвилю цей подив згас, тому що непроглядна чорна пітьма, що залягла у хаті, зненацька завирувала, заклекотіла, дедалі дужче й дужче наростаючи гучним підземним гуркотом, і стала поволі втягувати його у чорну мов смола круговерть; й коли у вухах почало дзвеніти, як від занурення у глибоку глибочінь, то свідомість раптом рвонулася виконуючи якийсь незбагненний стрибок, і він ще встиг побачити: залізні коробочки авт, що снують бульваром Шевченка; тополі, з яких пооблітало жовте листя; і здорові чорні парти, за якими бовваніють білі плями облич із роззявленими ротами...

... то Мумукало як не вихопиться на воза, та як не роззявить свого рота, здоровецького ніби піч, та на всю горлянку як не зареве: «Тіка-айте, люде добрі! до Дніпра! до Дніпра!» — і допіру голос його, ніби ярихонська труба, покотився над усеньким вировищем отого повоєнного базару, де купували й перепродували геть усе, що за тих пір на білому світі водилося, — то всеньке оте юрмисько із його репетом, гомоном і лайкою нагло замовкло й зробилося тихо, яку могилі, — а ми, з півсотні голодних обдертих фабзайців, розсипавшись по всенькому базару, заголосили, як на пуп: «До Дніпра! до Дніпра! у-у-у!»

Матінко моя, що за чудо та диво почало тут коїтися! а кров у жилах захолола, як спершу дівки та молодиці у заводи завели несвітськими голосами од переляку, а своїм очам я не повірив, як старці базарні (зачучверіле, нужденне, так і диви, що от-от Богу душу оддасть) на рівні схопилися та через отой двометровий паркан як махонуть... лиш торби мликнули! а циганським потом кожного з-поміж нас пройняло, коли дядьки, хто до воріт ближче, почувши отеє — на вози притьмом! та по конях гаття! да хутчій із базару! коли ж підводи як не зчепляться у воротях — то було щось із чимось: осі ламаються, полудрабки тріщать, коні дуба стають і калічать усіх підряд; а тут ще й товписько навалилося — ну, й пішов страшний суд.

Всі збилися в купу. Люд колотився й ліз один на одного. Хто впав під ноги, з того зробили криваве місиво. Якийсь інвалід, вирячивши очі, гамселив костуром наліво й направо. Лемент, мат і прокльони стояли такі, що у вухах почало лящати. Але все покривало те волання, — отой страшенний рев, аж душу роздирало від нього: «До Дніпра! до Дніпра! у-у-у-у-у!»

А я глянув, коли ж, бачу, Мумукало на тому кінці базару вже лантуха із пшоном тягне, а Петро півкабана завдав на спину та аж зогнувся, тікаючи з ним, та й другі ж хлопці з ремісничого — хто цибулі вінок, хто ковбасу, хто що під ту колотнечу зумів спірвати, — так і цуплять, так і цуплять, ловко да змисно, через дірку в огорожі.

То я і подумав, перше ніж і собі щось ухопити: отеє й правильно! бо дурним так і треба! бо дурного і в церкві наб’ють, а не те щоб! адже перше ніж тікати, да на голови лізти, та душить один одного, як навіжені, — хоч би стала яка скотина да спиталася: а що ж се за рейвах? а що за лемент, у чортової мами? а головне, — от чом до того Дніпра бігти, питається?! Тільки ж, мабуть, правильно про наш люд у всенькому світі кажуть: великий мов ломака, — а дурний мов собака!