VI

... прокинувся удосвіта од якогось квиління й утямив, що надворі зірвався вітер. Протяжний свист і стогін то наростав, торохкаючи в шибку гілляками старої кощавої груші, а то помалу вщухав десь за причілком, щоб тут же повернутися знову; піднявши голову, Юр прислухався — й почув, як глухо стугонить у комині, як гуркає на покрівлі старе проржавіле залізо, як рипить і треться одне об одне віття дерев у садку, а тоді втягнув ніздрями запах студеного попелу, який вивіяло з груби та рознесло по всенькій світлиці, — й, зітхнувши, подумав, що тепла пора вже минулася й за день чи два впадуть сніги, які відріжуть цю гору від цілого світа. Крізь шпарини у віконних рамах так тягло, що подушка зробилася холодна, мов крига; трохи покрутившись, він урешті-решт укрився з головою і звільна почав занурюватися у гарячу темну глибочінь, яка засичала йому в вухах, неначе горіло сире яворове дерево...


... снилося: залізнична станція. Потойбіч колій видно водонапірну вежу, а далі — цегляні хати, городи зі штурпаками соняхів і штахетники. Він стоїть, перечікуючи, поки проїде товарняк. Це вечір, тому що над болотами, які оточують зусебіч залізницю, сідає червоне сонце. Він зодягнений у бляклу спецівку, на ногах кирзові чоботи, котрі геть зашкарубли від бетону. За лісосмугою курить чорним димом асфальтовий завод. Від шпал їдко тхне креозотом. Він стоїть і дивиться, як повз нього помалу котяться платформи із піском і жорствою. Біля насипу ростуть височезні бур’яни. Вряди-годи налітає вітер, і верхівки бур’янів починають хилитатися.

Нарешті вдалині прогуркотів останній вагон, і він рушив з місця й, стрибаючи по шпалах, почав переходити на той бік. Оддалі видно було, яка незграбна його постать і які здоровецькі на ньому чоботи, що по самісінькі халяви обросли цементною корою. Перейшовши залізницю, він спустився з насипу і знову спинився.

Стояв пізній вечір. Чутно було, як вертаючи з поля, хрипко мукає череда. Він дістав зім’яту пачку «Паміру» і, запаливши, окинув довколишній краєвид безтямним поглядом...

Вже цілих півроку втекло від тої днини, як він оселився у цьому райцентрі. За бійку зі слідчим довелося заплатити дорогою ціною: кагебісти наділи йому наручники і, вкинувши у машину, одвезли до психлікарні. З цього закладу він вийшов аж через рік; з рота у нього текла слина, голова теліпалася на грудях, а погляд був шклистий і безживний, ніби в мерця. Не встиг він прожити вдома і трьох днів, як на гору прикотила чорна «волга» з київськими номерами. З неї вийшов кущовий уповноважений КГБ та начальник обласного управління. Вони заявили те ж самісіньке, що сказав свого часу Лимар: йому забороняється мешкати ближче, як за сто один кілометр від міст-героїв та обласних центрів, а ще краще було б, якби він виїхав з України — десь на Сибір, або в Казахстан, або й геть до чорта на роги... Такі, як ти, — наволоч... покидьки нашого суспільства! — прямо сказав начальник обласного управління. А як не поїдеш добровільно, то вишлемо адміністративним порядком... Одне слово, тобі немає чого робити в цьому районі! Зрозуміло? Він сказав, що зрозуміло. На той час він уже навчився відповідати, як їм хотілося. За той рік, що він провів у психушці, з нього зробили механічну ляльку. Єдине, чого їм так і не пощастило добитися від нього, це щоб він свідчив проти Леляни. Втім, на цьому ніхто дуже й не наполягав — кагебісти приїжджали в клініку два чи три рази, а наостанку його звістили, що відбувся суд і її засуджено до дев’яти років суворого режиму. Шість плюс три, сказав йому чорнявий майор, чиє прізвище він забувся. Шість плюс три... ти розумієш, про що я кажу? Він сказав, що розуміє. Це була стаття 62 частина перша, і за нею могли дати до семи років ув’язнення та п’яти років заслання. Так чи йнак, а Леляна зникла з його життя. Вона пішла туди, де мають право бути лише окремі, вибрані, тверді мов криця — і йому ніколи не буде місця серед цих людей, хоча б тому, що віднині на нім лежить тавро психічно хворого, а точніше, хворого на голову. Так що їдь куди завгодно, сказали йому наостанку. Але пам’ятай — від органів ти ніде не сховаєшся! Він не поїхав у Сибір. Він сів на електричку й, відрахувавши сто один кілометр, вийшов на першій-ліпшій станції. Тут, же, біля платформи, висіла об’ява, що потрібні бетонярі. Покружлявши вузенькими звивистими вулицями, він знайшов облуплений цегляний будиночок із написом «Райсільгоспбуд» і, зайшовши у відділ кадрів, простяг свої документи чоловікові, який сидів за дерев’яним бар’єром...

Юр пожбурив недопалка у бур’ян і, спльовуючи крихти тютюну, котрі поналипали на губах, потяг уздовж насипу. Він простував нога за ногою і здіймав своїми чобітьми хмари їдкої сірої пилюги. За кількоро хвиль понад городами, які половіли о ліву руч, потягло горілим; він пройшов ще трохи і побачив здоровезне радгоспне дворисько, геть розтовчене колісними тракторами. Коло бетонної огорожі куріло звалище різного непотребу. Вихоплюючись із ядучого брунатного диму, сині омахи полум’я пожирали пластмасу, гумові камери і якісь барвисті дроти. З двориська тхнуло гноякою і пересохлим солідолом. Юр закашлявся і сплюнув. Прямуючи попід огорожею, він обігнув те дворисько, перестрибнув жовту калюжу, де скипіла смердюча піна, і вийшов на сошу. З того боку росли грубі осокори. Він пройшов стежиною, що плутала поміж осокорами, й опинився на подвір’ї, де стояла недобудована кам’яниця з білої цегли. Тоді добув ключі й, одімкнувши двері, піднявся на мансарду.

Це була величезна кімната з нефарбованою підлогою і нашвидкуруч отинькованими стінами. По кутках стояли мішки з вапном і відра, в яких засох розчин. Юр скинув біля порога свої чоботиська і, ходячи по кімнаті, помалу почав роздягатися. В цій мансарді він мешкав на правах сторожа і вважав, що йому дуже пощастило. Проживши десь із місяць у гуртожитку, який дало йому будівельне управління, він урешті-решт дійшов висновку, що дуже мало знайомий із життям: виявляється, робочий люд не знає інших способів убити свій вільний час, як тільки пити, пити й пити — причому на того, хто не п’є, тут дивляться, як на особистого ворога. Інтереси цих людей були надзвичайно вузькі — книги вони вважали придатними лише для того, щоб із них виривати сторінки, а всяке читання в’їдливо прозивали «політікою», Шо, знакому букву найшов, питалися в нього, коли він падав після роботи на ліжко, щоб почитати який-небудь журнал. Та покинь ти, на хрін, ту хріновину... давай осьо краще по рублю — та грушки-яблучки[6] візьмемо! Особливо його дивували шофери: від спілкування з моторами вони, здавалося, й самі поробилися безмозкими механізмами, що здатні були тільки пересуватися, поглинати неживу матерію чи перебувати в стані безруху. Так що на тлі цього контингенту особливо гостро й чітко виявилося, що він чужинець, біла ворона і взагалі ненаший чоловік; вибивши зуби кільком аж надто агресивним суб’єктам, котрі вирішили випробувати його на міцність, він зрозумів, що його таки посадять, але вже не за націоналізм, — а за те, що завдав тілесних ушкоджень представникам робітничого класу. А тут ще й вождь прямо заявив по радіо: «А с отщепенцами, товарищи, мы теперь будем разговаривать по-другому...»


юру дитино моя ото ти поїхав галасвіта а їх навалило до мене як Татарви аж двоє авт прикотило ану кажуть Бабо показуй де твій унук антісовєцьку літіратуру пряче він кажуть Враг Народа його місце в Сібірі ми його зништожимо бо нам так наравиться пойняла да і давай мої Лахи перекидати і скриню одчинили всеньку мою одіж на землю та чоботиськами по ній товчуться гдє кажуть гдє говорі куркульская Морда двоє на гору полізли з ліхтарнями а там ти ж знаєш діра така над Коморою ото Стріха текла а тойді як ти хату Залізом перекрив то я тую діру в стелі затулила Кожухом старим нехай думаю хоч так буде а якийсь Гицель поліз та як загримить у тую Діромаху та прямісінько в Діжу з водою шо там стояла коли ото текло то я підставила та перелякався заревів як Скотина спасіте кричить спасіте на помощ а кількоро Песиголовців по обійстю зо щупами бродять да штрикають усе штрикають шоб вам думаю в печінках штрикало Драби ви льотри убійники Люде позбігалися з усього кутка стоять попід загатою та дивляться дитино се таке було наче Тридцять Третій год вернувся наче знов Хліб Святий по дворах шукають наче знов Кодло наше куркулити прийшли але не бійся Сину геть нічого не розшукали вони з твоїх Бомаг а на однісінький зуб не поживилися Собаки все воно на печі лежало у Скрині як ото ти поклав а лазили ж вони туди ого куди вони вже й не лазили але Я їм очі одвела дивилися вони своїми Балухами безесними а Скрині тої й не узуздріли хоч під самісіньким носом була Виродки проклятії бузувіри за шо вони тебе поневіряють спитатися шо за Правду стояв еге протів їхньої Власти людоїдської йшов людям розказував шо вони на Землі нашій коять а їм бач не до хендзу воно стало а певно правда Очі коле в сибіряку кажуть в сибіряку шоб він там і подох Унук твій петлюровець а я тойді як розійшлася геть чисто все їм виказала самі кажу подохнете Кобилячої Голови поплентачі й ви і вожді ваші Людоїди і всенька власть ваша собача всіх нечиста сила в Отхлань потягне з утіхою Лапи потираючи Юру дитино моя не журися нічогісінько вони не вискіпали Облизня ухопили собаки да й поїхали Хвости підібгавши меж ногами тіки Біль мою дівоцьку геть виваляли в пилюзі і хустки і керсетки і сорочки шо я на Посаг собі вишивала ше Дівчиною й те шо на Смерть було приготовлено так шо кріпися не падай Духом сину се так тобі на Віку написано з отим Білим Навом герць держати нехай же Господь тебе сохраняє і Тор заступник усім козакам-полянам і Матер Божа шо в Ирі зеленому на престолі сидить а я буду молитися за тебе і вдень і поночі твоя Баба чакунка.


Юр умився в погнутій бляшаній мисці й, зачісуючись, підійшов до люстра. Звідти на нього витріщилася засмалена понура мармиза, котра по самісінькі очі заросла грубою щетиною. Цілісіньке літо він заливав фундаменти під промислові корпуси, які мали будувати серед боліт; попервах ця робота його так вимотувала, що він ледве ноги тягав, однак згодом його богатирський організм, оклигуючи від лікування у психушці, помалу почав пристосовуватися до щоденної тяжкої праці. Й усе ж протягом усього цього часу його не полишало тоскне гнітюче почуття безвиході, од якого інколи хотілося вити як вовк, — він розумів, що його нарешті загнали в глухий кут і ще й з усіх боків оточили наглядачами; враження було таке, наче він опинився перед стіною й намарне мацає по ній долонями, шукаючи двері, котрих тут ніколи не було. Часом він почував, що йому хочеться у тюрму, — принаймні там він сидів би з такими ж людьми, як сам. А найбільше ж він міркував над тим, хто ж доніс на Леляну і звістив кагебістів, що того вечора він передав їй дві теки із самвидавом. Певна річ, щонайперше підозра падала на Стояна; однак цей парубійко не міг здати Леляну, тому що був у неї закоханий по вуха... А якщо міг? А якщо здав? А може, цей арешт був результатом старанної оперативної розробки? А по тому він пригадував, як Лимар дружньо поплескує його по плечу і на всенький коридор промовляє «молодець, наша людина», а далі поставало гордо закинуте обличчя Леляни, золоті пасма її кіс і той погляд, сповнений невимовного презирства, — і в очах йому аж тьмарилося від безнадії... Він зітхнув і, піднявши у кутку мостину, дістав з-поміж лаг у підлозі грубого зошита. Поселившись на цій мансарді він почав писати щоденника; це була спроба тверезо подивитися на себе, на історію й на цю прокляту епоху, котра стільки сала залляла йому за шкуру, — а поза тим у ньому жила надія, що цей рукопис не пропаде і колись його прочитають історики в незалежній українській державі. Він гаряче сподівався, що така держава буде. Може, промине п’ятдесят років. Може, сто. Може, й двісті. Але не може бути такого, щоб Україна щезла з лиця землі! Він сів за столом і, відкривши зошита, подивився у вікно. З мансарди видно було довжелезний двоповерховий будинок. У дворі стояла колонка, і круг неї натекло цілісіньке озеро. Двері під’їздів у тому будинку були потрощені. Під вікнами валялося сміття. У калюжі купалися гуси, голосно ляскаючи крилами. Це був сімейний гуртожиток. Його прозивали дурдом. У ньому мешкали пролетарі. Їм нічого було втрачати, бо вони пролетіли за всіма параметрами ще від самого народження. Мабуть, тому вони гнали бурячиху, пили і по-чорному лупцювали своїх жінок; а коли ті виривалися й тікали, то лупцювали всякого, хто трапиться під руку. Он вони сидять на лавочці: Туз, Мурмило, Жора-Махамет... Коло них стовбичить здоровецький парубійко у військовому картузі. На ньому офіцерський кітель, обвішаний бляшаними медальками. Це дурний Волоша, син тітки Собацюрихи. Його робили по п’яні, через те він такий і вродився. За дурдомом видно жомові ями, з яких тягне дохлятиною. Ще далі жовтіє стерня, і там пасуться радгоспні свині.


здрастуй Юру пішла я отеє по хліб у коперацію а коло вигону перестрічає мене Дзякунка та й ну скакати прямо в Очі виказувати усе шо в її дурній голові макітриться тішитися шо на нашу гору отії Татаре приїжджали аа каже гарного унука вигляділа Стара Відьмо ше ліпшого як дід його душогуб до в’язеня до в’язеня піде теперички антісовєтчік троцькіст конячий революцьонер оно по тілівізору показували як у Залізах його ведуть шоб судити унука твого такого доброго на горло на Горло скарають тойді всеньке ваше Кодло в селі до їдної души вже переведеться та скаче од утіхи та дулі мені під самого носа Дулі а певно раденька шо дурненька та ше ж і Сила її теперички зверху дитино моя шоб ти бачив скіки наїхало до неї Писак десь із туда чи не з Московщини самої та давай розпитувати її та записувати та на Карточку знімати ото тіки шо в Сраку її не цілували а то все було а тойді й прописали в сильно великій газеті де тіки за дуже самошедших Партійців пишеться а за таких шо не дуже то й ні але за неї написали шо стара Більшовичка активістка куркулів на Сибір одправляла хліб святий забирала в людей та здавала Державі сій проклятущій тьху гидота і язик не повертається за неї Лярву балакати отож у сій собачій Газеті за неї прописали а вся Наволоч більшовицька на селі й заплигала коло неї наче круг Малпи і голова і багрій і вчителі пенсію присвоїли їй здоровецьку і хату перекрили і в школу отеє гукали шоб вона розказувала як се треба Люд Хрещений голодом морити так шо підняли її сину як те Гівно на Вилах то вона мені й Дулі тепер під самого Носа на каже на з’їж а звісно не дурно кажуть нема Розуму змалку то не буде й до останку а вона ше із Замолода прицуцувата була сяя комсомолка як Церкву Святу в тридцятім році закривали то вони вчотирьох вона чикилдиха бовкуниха і степа іващенкова книги церковні поскладали та підпалили та й ну гопки вибивати на Престолі як дурненькі та пісеньку виспівувати ми молоді весняні квіти ми діти молота й серпа[7] Курви Мандрьохи Повійниці комсомольські було на паску люде здоровкаються христос воскрес а вони ув одвіт брешеш як Пес кажуть ні ти уяви собі тіки але ж Господь їх покарав ох і покарав степа здуріла чикилдиха здуріла бовкуниху на кавалки роздерли тіки отсяя Дзякунка живе й живе три чверти Села в Сиру Землю загнала крови людської напилася і ходить по Світу лярва така а ти Сину казав комуняк до порозуміння треба закликати до злагоди до рехвормів аа бач сину де ти зо своїми Рехвормами опинився дак слухай же тепер шо я тобі скажу свині вони й будуть свині хоч рябі хоч сиві хоч коростяві а комуняки вони й зостануться комуняками бо то тіки зверху Люде а всередині гірше ніж Бидло юру Дитино моя розлучили вони мене з тобою та й шерегнуть на нас приходив отеє Голова з участковим да й каже шоб він тут не появлявся ноги шоб його тут не було Відщепенця бо запроторимо туди де козам роги правлять отеє тобі сину і порозуміння й злагода і рехворми з ними вкупі ну та дарма кріпися не той Козак шо за водою пливе а той шо проти Води хай Бог тебе в опіці держить і Матер Божа чуває над тобою а Я за тебе всім богам буду молитися твоя баба чакунка


Він писав: «Я не маю жодних ілюзій щодо свого майбутнього. Мене посадять, і станеться воно протягом найближчого часу. Їм байдуже, веду я пропаганду чи ні — біда в тому, що такі, як я, вирізняються на тлі загальної маси. Головна заповідь радянської людини: будь таким, як усі. Всякі відхилення розглядаються, як патологія, зокрема й відхилення зі знаком плюс. Таланти, математичні здібності, феноменальна пам’ять, допитливість, відраза до спиртного чи навіть замилування поезією або есперанто — неодмінно кваліфікуються як вихід за межі середньої норми, а значить, загрозливі для держави. Певна річ, мені можуть закинути, що я сам накликав на себе це лихо, тому що провадив політичну діяльність, що карається законом; але хіба це політика — ділитися враженнями від поезії Богдана-Ігора Антонича? Хіба висловлювати свої думки про ті чи ті аспекти громадського життя — це опозиційна політична діяльність? Хіба казати, що голод у тридцять третьому році був штучний і наперед спланований — це поширення наклепницьких вигадок, які потрапляють під дію статті 62 Карного кодексу УРСР?» Юр на мить зупинився й, утупившись перед собою невидющим поглядом, став думати. Потім написав: «Найгірше в цій ситуації те, що мене засудять не за націоналістичну діяльність, а за кримінальною статтею чи, ймовірніше, відправлять на примусове лікування. Так чи йнак, а цього не минути, і перш ніж загриміти туди, звідки вороття, може, й не буде, я хочу збагнути для себе деякі речі, які, мушу зізнатися, й досі не вкладаються у мене в голові...»


здрастуй сину кінчається Літо а ти все не їдеш до мене виглядала я виглядала та й сама стала Картоплю копати а вороги наші тішаться зрадецькії речі кують він сидить він сидить П’ятнадцять Год йому дали приїдь дитино шоб вони побачили тебе своїми собачими Балухами та не дзявоніли та й город поможеш мені копати бо сама вже не втну стара зробилася мішка з картоплею на Гору не занесу геть Здоровля немає серце заходиться вночі не сплю блукаю по хаті як Сновида та згадується все що було і як дівувала і яка сем’я наша була велика та багата і як замуж виходила шо серце аж тьохкало од Щастя бо з люба за нього йшла ага якраз було того щастя з горобиний скік оден ти в мене отеє зостався а то все як не в Голод погибли то на сю власть гаруючи як батько й мати твої пам’ятаю прийшло письмо з Челябінського шо вони пропали од атома котрий зірвався ото тойді а я сіла коло вікна й сама не тямлю шо зо мною сльози котяться як горох а ти ше геть маленький був та й кажеш бабо Бабо чого ти плачеш не плач я тобі осьо цукерок дам а тепер і тебе хочуть зништожити Виповзні Гадючі бач правда їм поперек горла стала еге вони люблять шоб їм потурали та вклонялися та хребта гнули перед ними Люд хрещений для них як сміття під ногами пам’ятаю записали мене в колгосп іди кажуть Відьмуго роби на совєцьку власть прощення заробляй у неї а я й пішла а куди ж було дітися Сину хто на них робив то давали черпак юшки і такий кавалок Хліба як ото з буханки цілушку зрізати та ше перерізати начетверо то такий а вже Великдень минувся Люде мерли ти собі уявити не можеш гордій трупар збирати їх не встигав ото в бур’янах умре та й лежить тиждень а коти да їжаки геть лице пообгризають не Собаки ні собак усіх половили та ше взимку поїли то люде шоб їх Звірота не жвакувала та білеє тіло не поневіряла до Кагатів ідуть та лягають коло ями та й ждуть поки Смерть прийде живцем Сину йшли на Цвинтар а ти тепер кажеш порозуміння злагода діялог якийсь ой сину сину ти не бачив того всього а то так не казав би Вовчицю ти ж знаєш то в неї у Тридцять Третім году троє дітей було і всіх вона порізала одне за другим та поїла і всеньке село знало і Голова і бригадир і парторг а мовчали нехай собі їсть було на буряки йду а вона рано вранці ходить по вигону та кістки обгризені по бур’янах розкидає шоб сліда не було повен хвартух тих кісток а вона їх розкидає а ти кажеш од комуністів добра треба ждати ага дождешся ти вже маєш од них Заплату за своє добро та щирість а ну його шо вже балакати твій дід не так з ними говорив він як побаче було комуніста чи комсомольця то зразу йому ногою під Дихало добре дасть а тоді ножа із-за халяви та й питається шо Гнидо крови християнської хтів напитися панувати хтів еге ну зараз я тебе уконтентую ото такий із ними діялог тіки і може бути а більше ніякого та нехай ще оділлються їм наші Сльози ше кривлею вони будуть блювати комуністи і комсомольці й уся наволоч отся червонопуза то приїдь сину до мене в Гості шоб вони не гавкали шо ти в Тюрмі сидиш жду тебе як Соловій літа Твоя баба чакунка


Юр писав: «Про той страшний год я чув іще маленьким. Зійдуться, було, люди в бабиній хаті та й починають згадувати, як прийшли активісти, вигребли усе, а далі такий мор настав, що трупи валялися просто на шляху... Аж у зрілому віці я почав дошукуватися причин цієї трагедії і врешті-решт збагнув: факти потребують тлумачення, тому що без цього Тридцять Третій рік так і зостанеться в нашій свідомості страшною макабричною казкою, не більше. Не знаю, чи пощастило мені дочерпати до самісінького дна, одначе для себе я зумів розібратися в деяких найбільш загадкових феноменах тієї епохи. Першим з-поміж цих явищ слід назвати психологію сільського активіста...» Він трохи подумав; затим почав швидко-швидко писати: «Що ж таке червоний активіст? За півтора року в університеті мені довелося аж надто близько спілкуватися з цією породою людей; й уже тоді впадала в око разюча подібність комсомольців 30-х років і тої безмозкої тупоголової комси, яка заправляла у нас на факультеті. Зараз можна з певністю сказати, що буксири, які провадили заготівлю в нашому селі, й комсомольські активісти середини 70-х, що здійснювали політичні судилища, — належать до того ж самого психологічного типу. Якби Вірочку чи Дембовського послали на село викачувати хліб, то діяли б вони точнісінько так же, як і їхні попередники — цебто вимітали б усе до зернини, видирали недоїдений шмат коржа в маленьких дітей, а згодом, розперезавшись, убивали б людей або закопували живцем у землю. Питання полягає ось в чому: навіщо активісти свідомо коїли зло, та ще й раділи од того, що вони його роблять? Які мотиви лежали в основі цієї патологічної поведінки? Соціяльний психоаналіз — невдячне заняття, хоча б тому що за це в Радянському Союзі садять до тюряги; однак я вирішив записати на папері свої спостереження, тому що в майбутньому навряд чи зможу це зробити...» Він знову замислився. Далі рішуче струснув головою, і перо забігало по сторінці, виводячи нерівні кострубаті літери: «У розповідях очевидців дуже часто повторюються свідчення про нелогічні дії червоних активістів. Ці люди сміються там, де інші плачуть, танцюють там, де інші моляться, й узагалі вони все роблять навиворіт, причому без жодного логічного обґрунтування. Найбільше мені в пам’ятку розповідь про те, як у сусідньому з нами селі куркулили чиюсь родину. Обстановка трагічна, вся процедура скидається на похорон, — а комсомольські активісти регочуть та свистять... Але, зразу ж додавали очевидці, Господь їх покарав — усі вони потім здуріли! Оця невелика, однак дуже нав’язлива деталь (патологія поведінки, яка закінчується божевіллям) змусила мене знову переглянути свої записи про події Тридцять Третього року, і я просто-таки остовпів: подібні явища спостерігалися чи не в кожному селі! Аж врешті я дійшов висновку: виходить, на початку хлібозаготівлі 1932 року серед сільського активу налічувалося від 30 до 40 відсотків психічно хворих людей, котрі відзначалися агресивною, садистською поведінкою!

Та чому ж на отаку явну патологію не звертали жодної уваги нормальні люди, які працювали в комісіях? В тому й полягав трагізм цієї страшної епохи, що практично всі активісти поводили себе як божевільні, себто поведінка нормальних людей нічим не відрізнялася від поведінки психічно хворих, інакше кажучи, патологія дорівнювала нормі, чи, ще інакше кажучи, нормою людських стосунків виступала патологія, а не власне норма як така. Втім, у цьому явищі мене більше цікавить інша, часткова проблема: чому найбільшими садистами тут виступають молоді й, за свідченнями очевидців, дуже вродливі дівчата? Чому вони відмовилися виконувати традиційно жіночу роль — плекати родинне вогнище й народжувати дітей, — а натомість зробилися активістками? Аналізуючи психологію дівчат-комсомолок 30-х і 70-х років, я дійшов до висновку, що ми маємо справу з певним психологічним (а, може, й соціяльним) явищем, яке можна було б назвати „феноменом Вірочки“»...


здрастуй юру ти ото як ми бараболю копали усе за тих Лярвів розпитував комсомолок отих прицуцуватих котрі стільки Люда Хрещеного в сиру землю загнали а Я тобі й забулася розказати сину була ж у селі Степа комсомолка доброволка петра Іващенка доця ох і звіряка ж була хай Господь милує і сохраняє таке чинила шо більшовики які не сволочі а й ті спиняли її а вона ти думаїш слухала еге де там не мішайте мені вищить не мішайте я комсомолка доброволка шо вже з Людей здівалася того й на воловій Шкурі не списати семену карбачеві око вибила як Хліб у нього трусили козаченка старого шпортнула ножем бо чимсь їй не догодив а як василь карнаух норму не здав то вони учотирьох бовкуниха чикилдиха вона і Багрій у сіліраді йому п’яти Огнем смалили а Господь з неба дивився либонь дивився та й годі сказав да так покарав сюю просцітутку шо Люде й досі за те розказують а почалося воно вже Весною ми тоді буряки сапали сіли оддихнути бо від голоду аж у в очах темно було от якась Молодиця й питається степо а чого ж се ти замуж не виходиш така дівчина з Лиця хоч води напийся срака як Жорна оддалася б за якого Парубка то може й такою звірякою не була б як ти отеє єсть а вона тоді й каже в одвіт а нашо міні той Замуж у мене єсть чоловік ми й роти пороззявляли а хто ж се твій Чоловік степо а вона тойді й каже Лєнін каже мій чоловік а я його Жінка так він же ж умер закричали ми хором ну й шо каже вона шо вмер а до мене приходить уночі тут стало видко шо тут щось не те та й щож він тобі робить питає ота Молодиця а вона й каже цілує каже милує голубить як чоловік жінку й застидалася застидалася почервоніла наче маків Цвіт тіки говорить як Цицьки цілує то Борода сильно лоскочеться в нас тойді й Коси дуба повставали ну і як же ж тобі степо від того питаємося ооой каже вона так мені добре так мені добре я наче попід небом літаю а тоді сплю як убита одне погано сорочка мокра мокрісінька хоч викручуй Сину їй бо не брешу сама була при тому та сама чула й Другі молодиці чули теж се ж не те шо я брехню яку справляю але слухай же ж далі шо було ото минулася Весна й Петрівка і Жнива вже минулися хліба святого наїлися всі аж стало тій Комсомолці таке робитися шо падає прямо на людях чи в Колгоспі чи в коперації чи на вигоні й корчиться і по землі качається й одіж із себе зриває прийшов прийшов кричить а тоді як завищить мов тая Сучка в тину й уже не качається а лежить і зіпає мов Рибина й очі горять мов Свічки степо кажуть їй дівчата се в тебе Переполох піди оно до баби шоб Яйцем бичачим викачала а вона каже ідіть Дури не мішайте се до мене лєнін приходить возлюблений мій аж якось упала на току стала дригатися Підтичку заголила по самісіньку шию а був якийсь приставник та й очі вирячив шо ето такоє питається она шо піддираска шо так мовляв спідницю піддирає а йому й кажуть а се товаришу Приставник лєнін до неї прийшов не мішайте хай Діло своє зробить та й іде собі з богом а то не доведи Господе ше якого лиха нашле на нас какой такой лєнін Вождь коммуністіческой партії што лі ну да кажуть а який же ж іще у нас другого не було дай розказали шо з тею комсомолкою доброволкою коїться він тут і заматюкався Конем крутнув і погнав на район через дві години приїжджає бричка троє міліціянтів у ній і приставник той ану кажуть де се та шо до неї лєнін ходить давайте її сюди та взяли тую Степу попід білії руки да в бричку й тіки покуріло за ними і по сей День ані жодна душа не знає де вона поділася ото такі вони сії Активістки собачі боронь боже тобі сину з ними зв’язатися обходь їх дитино десятою дорогою бо то такі Псиці скажені шо можуть з тобою шо хоч зробити Твоя баба Чакунка


Він писав: «Спостерігаючи за поведінкою Вірочки, я довго не міг утямити, що ж рухає цією ще зовсім юною істотою — адже видно було, що в своїй громадській діяльності вона керується суто приватними інтересами. Моє зацікавлення цією проблемою було зумовлене й тим, що на факультеті працювало ще кілька отаких активісток, і всі вони відзначалися схожими рисами: приваблива зовнішність, янгольський голосочок, чарівна посмішка — і водночас неймовірна стервозність, яка приголомшувала навіть партійних фюрерів. Розповідь про комсомолку-доброволку 30-х років, до якої ходив Ленін, просто-таки приголомшила мене — я зрозумів, що діяльність активісток зумовлюється дуже специфічними чинниками, в основі яких лежить гіпертрофована сексуальність. Вже зараз із певністю можна стверджувати, що аномалії, котрі спостерігалися в поведінці молодих комсомолок 30-х років, були породжені невтамованим статевим потягом, який став причиною психічної хвороби. Аж тепер, подумки повертаючись до університетського періоду свого життя, я почуваю сором і ніяковість од того, що з презирством дивився на Вірочку та її колег. Чесно зізнатися, мені навіть трохи шкода їх, адже по суті це були глибоко нещасні істоти — стільки сліз, покусаних подушок, зім’ятих простирадл і багатогодинних мастурбацій стояло за отими стервозними, істеричними виступами на зборах! Але відразу ж мені пригадуються кагати з тридцять третього року, витягнуте лице Дзякунки, на совісті якої не одна загублена душа, криниця біля школи, яка, розповідають, до верху була забита трупами — і я почуваю, як у мені закипає холодна чорна лють...»


юру дитино моя чого се ти забувся за мене уже Місяць від тебе ні слуху ні духу щодня Листоноши питаюся чи немає мені письма а вона в одвіт нема бабо нема Іван якось приїжджав шихверу привіз на Хліва питається як ти мамо тута й за тебе питав аа каже доскакався протів совєцької Власти йшов а я йому тоді й кажу їдь кажу собі Сину та й не балакай дарма не з твоїм Розумом про теє судити він і поїхав а я дивилася йому вслід та й думала а в мене ж таких синів шестеро було поки голодовка не прийшла одведи їх кажуть у ясла Відьмо а сама на буряки бігом робити бо немає кому виморили чи не всенький люд на селі а то ми тебе на Сибіряку одправили б тіки б загриміло а я й одвела думаю їсти дають то нехай а того й не відала шо там дітей годують бовтанкою із Муки й води сирої геть і не варять а так дають їжте мовляв шоб ви поздихали тиждень пройшов бачу шось не те пропадають Діти простісінько на очах уже й не балакають Смерть над ними стоїть боже мій думаю боже шо ж се робити да й зо скрині достала Намисто ше од прапрапрабаби перейшло котру Ляхи ото коло жашкова спалили дуже берегли теє намисто в нашім Роду тіки на весілля й надівали та й пішла у містечко там казали торсин бере й золото і срібло й каміння шляхетне ше з Села я не вийшла коли ж у коловороті стрічає мене така гарна Дівка у вінку у сорочці вишитій у черчатій плахті та й питається а куди ж се ти йдеш Босорканю а я їй і кажу в містечко вона тойді й каже се ж ти шо Намисто несеш продавати а я стою з голоду чамренна да й нічого не тямлю еге ж кажу а вона тойді як не розгнівається шо се ти надумала каже Відьмо здуріла чи шо ану вертай додому зараз же я тойді й головою покрутила Діти мої кажу вмирають а нашо те й Намисто як рід наш із Круга світа зійде от сяя Дівка й дає мені Глек сметани і хлібину білу здорову як теє Колесо іди каже додому дурепо бігом біжи то ше порятуєш своїх дітей не всіх каже бо кількоро вже Морана в лоб поцілувала а сеє намисто боронь боже чіпати як збудеш його в чужі Руки то всеньке наше Кодло переведеться на білому світі я й побігла на силу божу на Гору видерлася забігаю в Хату до дітей а четверо вже й захололи лежать на припічку голови повивертали мов кошенята я і в поли руками вдарилася Діти мої Діти кричу шо ж ви не дождалися мене ось же ж їсти я вам принесла а їван да петрусь Батько твій ше живі були да як заянчать пиппипу меньку митьку ютьки мовляв сип сип у маленьку миску юшки ото тіки їх я й одрятувала а шоб у містечко пішла то геть усі пропали б другого дня однесла тих четвірко на цвинтар яму викопала неглибоку сину бо сили вже не було поклала їх у рядні глянула лежать рядком соколята мої Василик Михась Пилипко і Гриць самий менший поміж них був Сини мої Сини кажу простіть своїй Матері шо не догляділа вас а я собі повік сього не прощу та й завалила їх Землею ото таке у тім Тридцять Третім году коїлося комуністи да комсомольці зо сталіном до такого людей довели а ти Сину ше хтів із ними в гембель заходити думав шо вони Люде еге дитино моя ніколи вони людьми не стануть бо то Свині котрі в людей перекинулися а зо свиньми яка балачка може бути різати їх треба та й годі досі не знаю де Могила моїх дітей дощі лляли всенький червень порозмивали шукала я шукала після Жнив та й не найшла тіки й знаю шо десь біля Кагатів а тепер оден Ти в мене зостався їван меж комуністи поступив наче вони Батька його не вбили наче він отуто на припічку з голоду не вмирав наче й не просив пип пип у меньку митьку ютьки аа шо там балакати одрізана Скиба од нашого Хліба а се ше й тебе сину хотять у сиру землю загнати ворожила я на Молоці то щось дуже Зле на тебе пантрує котиться шось таке шо Бог би милував сама не втямлю шо Воно бо якісь наче звіряки в Дзеркалі блукають чи не з Отхлані самої оой то Біда буде як із Отхлані я Богу молюся і вдень і поночі й усіх уже просила за тебе й Тора і Коштруба й Матер Морану і Душу тої прапрапрабаби а се ж вона перестріла мене тойді в Коловороті бач із того світа прийшла шоб рід наш од смерти одрятувати хай же ж буде земля їй пухом і Душа її в Ирі упокоїться напиши мені сину шоб я знала шо ти живий і здоровий під милий Біґ тебе прошу твоя баба чакунка


Він писав: «Існує ще одна проблема, яку належить з’ясувати фахівцям з історичної психології: яких змін зазнала свідомість пересічного українця в період голодовки? Це питання залишається актуальним і сьогодні, оскільки є чимало підстав говорити про те, що зміни ці мають незворотній характер і передаються на генетичному рівні майбутнім поколінням...

Перше, що найбільше вражало сучасників, — це винятковий садизм, який був притаманний не тільки червоним активістам, але тою чи тою мірою і всьому населенню. Враження таке, наче о тій порі всіх охопило божевілля: вбивали за шмат хліба, за гнилу картоплину, за жменю квасолі чи жита — причому не стільки для того, щоб мати який-небудь зиск, а просто так, заради самого процесу вбивства. Наростання цієї тенденції прослідковується протягом зими 1933 року і свого піку сягає в травні, виливаючись у поховання ще живих людей і канібалізм, який спостерігався практично в кожному населеному пункті. Другою стороною цього феномену виступають аберації у сприйманні часу і простору — для людей, котрі пережили голод, період з осени 1932 по червень 1933 року відзначається прискореним перебігом і протікає наче у замкненому колі: ніхто не думав про минуле чи майбутнє, всі жили тільки сьогодні, а тому кожен, хто пережив цю пору, згадує її як сколапсований згусток часу, котрому притаманні специфічні функції та властивості. Те ж самісіньке відбувалося й зі сприйманням простору — як свідчать очевидці, після жнив їм не вдалося розшукати могили своєї рідні, яка померла від голоду, хоча вони власноруч здійснювали поховання; і причина їм бачиться в тому, що змінився світ, себто він став не таким, яким був до голодовки. Й коли замислюєшся над оцими розповідями, то врешті-решт складається враження, що голод Тридцять Третього року був патологією, яку неможливо пояснити логічними чинниками, що це була свого роду хвороба, причому не тільки суспільства, а й цілого фізичного світу, що це було аномальне явище, яке мало космічний характер і призвело до того, що після його завершення всі виявилися не такими, які вони були доти...»


здрастуй юру дитино знов приїжджали до мене тії Гицлі сього разу двоє за тебе розпитували в сіліраді й ще на кутку питали хто сюди їздить і коли й чи Агітації якої не провадить а тоді до мене зайшли оден хирявий але зразу видно шо наволоч а другий лимар із тих Лимарів шо на Хуторі сиділи котрим я ворожила в 32 году а вони послухалися да втікли аж у Козакстан кажуть мені Бабо ми знаємо шо твій унук десь літіратуру сховав оддай поки ми добрі а то ми його посадимо оддай а то гірш буде поняла да от же ж Бовдури зразу видно шо комуняки думають баба дурна бабу за копійку можна круг пальця обвести наче комсомолку яку прицуцувату а воно ж усе на печі й лежить як ото ти поклав шукайте кажу вже десять таких як ви нишпорили тута і не найшли то може вам Щастя посміхнеться а сама думаю нехай Лизень вам посміхнеться шо то третій поріг у в Отхлані стереже а той уже як посміхнеться то з білим світом прощайся а лимар тоді плаща знімає та й не куди а прямісінько на піч де тії Бомаги у скрині й лізе о вже змисний ну та вони всі були такі всеньке їхнє Кодло хитре було а я зразу ж на тую Піч і наклала Коштрубове Свастя ага думаю лізь то він як гепне з лежанки да горізнач да потилицею об долівку аж кавкнуло ааа думаю поживився Чортова Тінь се тобі не в підвалах із люда хрещеного жили витягати очі свердлами вивірчувати да суглоби на дибі вивертати а се ти з Босорканею діло маєш устав тойді він за поперек держиться ох ох сів коло столу да й каже ну каже Бабо видно шо ти відьма в натурі я ж по Горах лазив да не падав а тут не з Доброго Дива загримів а я йому й кажу нічого Урвителю ше не те буде се тіки Початок а далі всі погибнете й винен у всьому Ти будеш бо проти нас пішов а він каже як се а я кажу ото я од Смерти вас у 32 году одрятувала так тепер ваше Кодло борг має передо мною тяжкий Борг кривлею печатаний у Книгах на тім світі записаний оддать можна тіки Тим Самим так шо недарма твоя Дорога з моїм унуком перетнулася а раз ти на нього ворогуєш значить пропадете ви всі як Руді Миші немає вже вам Спасіння хоч би я й просила за вас втямив а він як загиржить хахаха отеє ти бабо відколола Фортеля а я тоді й питаю а як за всеньке твоє життя зараз розкажу то повіриш ну розкажи говорить розкажи я й виклала йому за все шо було з ним геть і за таке шо тіки він Оден знав а тепер кажу пропадете переведетеся до їдної души не знатимете відки й Лихо се на вас окошилося клямка вам запала він тоді й побілів на Лиці а хирявий каже да шо єйо слухать она дура у нєйо ума нєт ми каже марксісти лєніністи в ето нє вєрім не вірите кажу то й добре а тепер ідіть звідси ідіть шоб ви туди не дойшли і назад не вернулися вони й пішли наперестріч Смерті своїй пішли сину бо коло Винограда вдарилася їхня машина в дерево якраз у тому місці де Ляхи нашу прапрапрабабу спалили колись ше за Шляхетчини перейняла її Душа цих гицлів да й повела на той світ хирявий убився а лимар скалічений сильно та він ше год повинен прожити мусить ше побачити як їхнє Кодло буде конати а так більше нічого нового й немає сину ото хіба Дзякунку на курорти повезли райком путьовку дав шоб вона там купалася й у Морі плавала як просцітутка а так більш нічого пиши сину як ти там твоя баба Чакунка


У вихідні він сів на електричку й поїхав до Києва. Там на околиці ув обшарпаному багатоповерховому будинку мешкав старий поет, з яким він колись познайомився на вокзалі. Вони сиділи у квартирі, де не було нічого, крім стільців і розкладачки, пили дешеве вино і балакали про все на світі. Час від часу старий нахилявся вперед і, дивлячись йому простісінько у вічі, хрипів зірваним дихавчаним голосом: «Ти знаєш, хто це перед тобою сидить?» І врочисто піднявши руку, заплющивши очі від захоплення, сам же ж і відповідав: «Це — великий український поет...» — ну, а далі, звичайно ж, називав своє прізвище. Юр питався, що чутно на білому світі, але поет безнадійно махав рукою: «Клямка, мій друже, клямка... порядні люди сидять у тюрмах, — одна тільки наволоч гуляє на свободі!» Вони випили ще по шклянці, й поет почав читати вірші.

Cолоденький людолове,

ти всміхаєшся мов цап!

Ну, а сам руками в крові

по душі все цап та цап.

Він сидів, заплющивши очі, й мовчав. Ці неначебто прості рядки були напоєні такою ненавистю, що в нього аж мурашки ходили по спині од захвату.

Ти підхід шукав найкращий,

але ти забув, глевтяк,

що душа моя — не ящик,

де ти звик гребти сміття!

Він сидів і згадував той кабінет на Володимирській, і заґратоване вікно, в яке ллялося сонячне світло, і насмішкувате обличчя Лимаря, який дивився на нього, мов на комаху, яку можна розчавити в однісінький мент, — а поет хрипів і хрипів, рубаючи долонею повітря:

Ех, знайти б тобі весельце,

що несе мене вперед...

Можеш вирвать квітку серця,

та мовчатиме поет!

Жди, чекай... Він заговорить,

пісню випустить з грудей,

в час, коли все небо в зорях,

а земля — в зірках очей![8]

Я не розколовся, думав Юр. Я не заговорив. Я не сказав їм ані однісінького слова, яке можна було б використати проти інших людей. Але ці людолови зробили мене зрадником, і тепер я не відмиюся від цього тавра до кінця свого життя... Навіть якби йому якимось дивом пощастило зустрітися з Леляною, — що він сказав би на своє виправдання? Що це була тонко розрахована провокація, котра мала на меті прикрити справжнього сексота? Що слідчий спланував усе наперед: вивів його з кабінету якраз тоді, коли її вели на допит, і дружньо поплескав його по плечу, щоб вона побачила це і зробила висновок, що він — провокатор? Він знав, з якою погордою, недовірою і насилу прихованою зневагою ставляться дисиденти до кожного, хто не був у політичних таборах; знав, що Леляна йому не повірить — хоча б тому що вона з гідністю витримала всі випробування, пройшла ізолятори, пересилки і політичну зону, а він, здоровий накачаний бичок, у цей час гуляв на свободі; знав, що вона згадує його з презирством та огидою, яку він побачив того дня у її очах, — і коли він уявляв собі усе це, то починав скреготіти зубами і лаятися від глибокої, чорної безвиходи... А заразом щось підказувало йому, що в усій цій історії він повівся не так, як слід було б поводитися порядній людині. Він довго мізкував над цим, але так і не зміг дійти якогось чіткого і прийнятного для себе висновку. Так чи йнак, а щось його підсвідомо гризло, і сумління підказувало, що з цієї ситуації він міг вийти не втративши свого доброго імени.

Пополудні він повертався додому. Вистрибнувши на остатній зупинці з вісімнадцятого тролейбуса, він підтяг замок своєї куртки і, згорбившись, почвалав до підземного переходу. Було холодно. Зближалися празники, і на кам’яницях у глибині майдану висіли портрети вождів. Згори видно було, як довготелеса фігура в дешевій синтетичній куртці незграбно чимчикує через майдан і раз по разу озирається назад, кумедно вивертаючи голову. Вона віддалялася, однак портрети не меншали, — витаючи у холодному сивому просторі, немов безплотні духи зла, вони знай зростали і зростали, аж в якийсь момент Юрові здалося, ніби вони затулили собою ввесь білий світ і відомий їм кожен його крок і кожнісінька думка, навіть іще й не висловлена. Він мерзлякувато повів плечима й підняв голову. На тому боці Хрещатика бовваніла велетенська скульптурна композиція. Це були камінні люди, які завмерли у рішучих позах, тримаючи напоготові рушниці та ножі. Над ними височів примружений татаркуватий чоловік, і на обличчі його застигла нещадна жорстока рішучість. Юр вилаявся і сплюнув. Зупинившись біля парапету, він дістав пачку «Паміру» й, запаливши, знову глянув на тих ідолів. Повіяв холодний вітер, і хмари в небі потроху розходилися. Під арками головної пошти стояли люди. Вулицею Жовтневої революції спускався кортеж чорних авт, супроводжуваний машинами автоінспекції. Юр заплющив очі — й тоді його свідомість здійснила якийсь аномальний стрибок, незбагненний містичний хід, і він...


... побачив: на майдані розвертається танк. Траки його масивних гусениць натужно скрегочуть, зминаючи й розорюючи асфальт. Ось він спинився, й тільки потворний зелений хобот іще пливе в повітрі, немов би винюхуючи здобич. Він опускається нижче й завмирає. А-ахї — колеться холодний сивий простір. Смердить вибухівкою і розтрощеним кременем. Скульптурну композицію неначе яликом злизало. Розривний снаряд розметав пам’ятник у радіусі ста метрів. Камінна голова ідола валяється посеред Хрещатика, втупившись у небо невидющими очима. З жерла гармати хукає хмаркою жовтого диму. З бічних вулиць починають виїжджати плямисті бетеери. Меткі постаті в зелених комбезах плигають із броні й розбігаються навсебіч. Це молоді треновані бійці з емблемою тризуба на рукаві. Над Хрещатиком тягне їдким чадом солярки. Десь на горі в районі ЦК чутно короткі автоматні черги. Потім видно, як вулицею Жовтневої революції біжать до Хрещатика якісь люди. Їх дуже багато, усі вони в краватках і ділових костюмах. Це ті, що заправляють цією фашистською партією, сидячи в кабінетах на Орджонікідзе, ті, що поставили на коліна цілий народ, ті, кому вирок може бути лише один, — смерть! Їх женуть ударами прикладів; обличчя їхні в крові, час від часу б’ють короткі злі постріли — це пристрілюють тих, котрі біжать не дуже хутке чи відстають... А на майдані вже стоять автомобільні крани. Із їхніх стріл звисають зашморги, і виконавці вироків хапливо допалюють цигарки, перш ніж накинути петлю на шию першим своїм жертвам. Трохи далі на Хрещатику нагинають верхівки двох каштанів. Ці дерева призначаються для головного партійного фюрера, який...


Він заскреготів зубами і, вилаявшись, загилив ногою по бар’єру. Мабуть, усі ці почуття були написані прямісінько на його лиці, тому що люди, проходячи, озиралися назад. Врешті він зумів опанувати себе і, понуривши голову, став спускатися у перехід.

Він ішов і думав: такого не буде ніколи. Спливе десять років, двадцять, п’ятдесят... сто! — а ця величезна безглузда держава буде стояти, як скеля. І скінчиться тим, що зникне всяка опозиція і скрізь процвітатиме аморфна біомаса, що балакатиме московським язичієм. Зникнуть навіть табори для політв’язнів, тому що перестануть народжуватися інакомислячі. І це буде отой комунізм, до якого так прагне уся оця темна забита людність, що зветься радянським народом.

Слава Богу, я не доживу до тої пори, подумав Юр, кидаючи п’ять копійок у турнікет. Одне втішає: людина живе недовго, і мені не доведеться бачити, який порядок заведуть ці покидьки на нашій землі!


Він добрався в містечко аж надвечір. Піднявшись на мансарду, він запалив газ і, поставивши чайник, підійшов до вікна. Під вечір з дурдома висипала ціла купа людей. В калюжі долілиць валявся якийсь п’янюга. Час від часу він силкувався встати, але це йому не вдавалося. Туз, Мурмило і Жора-Махамет грали в підкидного дурня. А через поле, зігнувшись під здоровезним лантухом, гнала тітка Собацюриха. Вона щось поцупила у радгоспі й тепер підтюпцем бігла додому, викидаючи худі кощаві ноги, обмотузовані синіми венами. Він зітхнув і, розгорнувши зошита, почав писати: «Сьогодні вночі я знову побачив сон, який переслідує мене ще з дитинства. Сюжет його настільки моторошний, що мене й досі проймає жах. Дивує те, що це марення закінчується тим самим: біла потвора, з якою я воюю, врешті-решт видирає у мене косу і жбурляє її аж до воріт, — а далі я прокидаюся од свого власного крику... Якщо розважити логічно, то в цьому сні відбилися враження від чогось реального, чогось такого, що лягло в основу особистости, сформувавши одне з найбільш стійких настановлень, які впливають на вибір життєвого шляху...» На плиті засвистів чайник. Він поклав ручку і, підвівшись, вимкнув газ. Тоді запарив чай і, відпивши ковток, знову підійшов до вікна. Сонце вже сідало. З-за обрію насувалася здорова чорно-синя хмара. Мав бути дощ, і з поля поспішно гнали в радгосп свиняче стадо. Кувікаючи і кусаючи одна одну, свині мчали розбитим курним шляхом, і над їхніми спинами висіла їдка пилюга. А трохи вище, на пагорку, стояв дурний Волоша, син тітки Собацюрихи. Він завмер, приклавши руку до козирка свого червоного кашкета, і його мармиза була строга і врочиста, як і належить у такий момент. Юр поставив кварту на вікні. Тоді сів до столу і знову почав писати: «В усій оцій маячні мене дивує лише одне: чому я зважився на герць із Білим Навом? І якщо поглянути на ситуацію ширше: чому я не став служити цьому політичному режимові, не прийняв його, таким, який він є, не знайшов свого місця в радянській системі, — а вступив із нею в конфлікт?

Причина може бути лише одна: Тридцять Третій рік і його наслідки, які тривають аж до теперішньої доби.

Голодомор отруїв свідомість кожного українця. Кожен із нас підсвідомо несе почуття неспокутної провини перед мертвими. Наша провина в тім, що ми живемо, а вони померли у страшних муках і за це нікого не було покарано. Кагати, в яких лежать мерці, мати, що поїдає тіло своєї дитини, людина, котру живцем засипають землею, — усі оці видіння на рівні архетипів назавжди в’їлися у пам’ять мільйонів українців. Я не знаю, за що убили моїх односельчан у тридцять третьому році. Я знаю тільки одне: за це хтось повинен заплатити. Кров і муки цих людей вимагають помсти. Хто їх убив? Комуністи. Хто мусить за це платити? Комуністи, і тільки вони. Більшість учасників тієї кампанії вже померли, — але ж зосталася їхня партія! Кожен, хто вступив до лав КПРС, засвідчив цим свою активну підтримку нищення нашої нації, визнав правильними та безумовно виправданими розкуркулення, колективізацію й голод, який виморив половину Вкраїни. Раніше чи пізніше, а ми повинні притягти до відповідальности кожного члена КПРС. Ми повинні поставити його на коліна, вперти у горло ножа і спитати: як міг ти записатися у це бісівське кодло? Як міг відколотися од свого народу і стати покидьком, вирок якому лише один — смерть? Як міг ти продатися ворогам, котрі винищили твій рід, твоє село, твою націю?» Він поклав ручку і, відкинувшись на спинку стільця, задивився у вікно. Надворі зривався вітер. Осокори зашуміли, і віти їхні стали розгойдуватися. Хмара вже закрила усеньке небо, й у мансарді посутеніло. Він зітхнув і знову почав писати: «Мені дорікають, що я занапастив своє життя. Дехто навіть співчуває: от, мовляв, затягли тебе націоналісти... Однак я сам вибрав свій життєвий шлях. Людина — це істота, котра здатна свідомо зробити вибір між добром і злом. У цьому, власне, й полягає відмінність між комуністичною ідеологією та християнством, яке лежить в основі правозахисного руху, — комунізм розглядає людину як нерозумну й за визначенням недосконалу істоту, яка нездатна перебрати на себе відповідальність за той світ, у якому вона живе. Саме тому комуністична доктрина знімає тягар відповідальности зі своїх прихильників, перекладаючи його на вождів, які таким чином отримують право диктувати свою волю мільйонам людей. Коли розкриваються злочини режиму, члени КПРС розгублено знизують плечима: так ми ж не знали, що це зло... ми робили це, та нам і в голову не приходило, що це погано! Але вони кажуть неправду. Вони свідомо чинили зло, і це був їхній вибір. Саме тому їх потрібно карати вже за те, що вони вступили у цю фашистську партію і носили квиток із профілем диявола. Мій вибір теж був свідомий. Часом я згадую отой вірш Віктора Кушніра, який поширювався в самвидаві, й думаю: так, усі ми народжувалися в убогих сільських оселях, де піч топилася соломою, а на образах висіли рушники; всі дивилися на світ крізь підсліпуваті маленькі вікна й бачили річку, й верби, і грузьку дорогу, яка простувала в далину; всі ми робили перші кроки холодною глиняною долівкою, і до самої смерти в’їдався у нашу пам’ять запах печених буряків і житнього хліба, який лежав на столі; а коли ми підростали, то починали розуміти, що все це — наше, що якась незрима сила змусила нас народитися в оцю епоху, яка притихла, немов патрон, що дала нам вона і цю мурованку, одну як солов’єві голос, і вербу коло річки, і могилу в полі — й усе це зветься Україною, і ми повинні боронити його, бо відступати вже просто немає куди...» В мансарді зробилося темно, як у погребі. Він кинув ручку і схилився головою на стіл. Тоскне відчуття безвиході навалилося на нього з такою силою, що здавалося, ще трохи — і завиєш, як вовк. Таке з ним траплялося нечасто, але він знав, що залишатися одному в такому стані небезпечно. За вікном розгойдувалися осокори. Вітер шаленів, але дощу не впало і краплини. Він одягнув куртку і поволі спустився униз. В містечку в нього був один-однісінький приятель — господар цієї кам’яниці, який мешкав у середмісті. Юр підозрював, що він доповідає про його поведінку в КГБ і навіть час від часу робить обшуки у мансарді, — але йому було все одно. Просто треба було до когось піти; а до кого ж він піде в цьому задрипаному райцентрі, де живуть самі лише роботяги й алкоголіки? Якась невиразна думка майнула краєм його свідомости — й тут же згасла. Це було щось украй важливе, але він так і не втямив, що ж саме. Надворі стояла темрява. Біля соші не світився жоден ліхтар. Юр застромив руки до кишень і побрів, куди очі дивляться. За кілька хвилин він побачив світло, яке горіло у бічній вуличці. Звертаючи туди, він зненацька пригадав, як місяць тому до нього заявився уповноважений кущового КГБ, яке об’єднувало декілька районів. Кагебіст обнишпорив мансарду, перекидав і перетрусив усі його книжки, а тоді сів коло столу і, роззирнувшись, похитав головою. «Да-а, бачу, нелегко вам тут живеться! Мабуть, і поговорити немає з ким у цьому собачому райцентрі, еге?» Юр зціпив щелепи. А т-ти ж, гнидо, подумалося йому... навіть про це ти здогадався! Але вголос він геть нічого не сказав. Просто сидів і, нагнувши голову, дивився у підлогу. «Не любите ви КГБ, — зітхнув уповноважений. — Правда ж? — Юр уперто мовчав. — А дарма! От Єсенін, він теж був поет, як і ви! Але він любив КГБ. Він писав... — кагебіст заплющив очі й задушевно продекламував: „КГБ ты, мое КГБ! Потому шо я с севера, што ли, расскажу я тебе об луне, шо сияет зимой на просторе... КГБ ты, мое КГБ!“» Юр і на те не відгукнувся й словом. Тільки одне зачепило його за живе, — посмішка, з якою кагебіст дивився на нього під час цієї розмови. Чому вони трактують його, як непотріб? Чому вони ставляться до нього, як до переможеного?! Адже їм не вдалося вирвати з нього жодних свідчень — він і словом не обмовився навіть про Стояна, хоч і був упевнений, що той провокатор! Краєм свідомости знову промайнула якась думка — і знову щезла, не залишивши й сліду. Юр підійшов до ліхтаря, що горів біля автоколони, й зупинився. Далі треба було звернути у вуличку, яка виводила у середмістя. Та зараз він про це не думав, тому що йому зненацька пригадалися слова, які сказав сьогодні старий поет: «Клямка, мій друже, клямка... порядні люди сидять у тюрмах — одна тільки наволоч гуляє на свободі!» Це було щось таке, немов осяяння, і йому раптом зробилося тоскно, і боляче, і дуже страшно. Він понурив голову і, звернувши у провулок, почвалав попід штахетниками. Значить, ось чому ці людолови поводяться так, неначе я зрадив! Значить, єдине, що можна було вчинити порядного в цій ситуації — це відкрито плюнути на їхню партію, сказати все, що він про них думає, і заявити, що він справді поширював самвидав і робив це для того, щоб підірвати їхню прокляту державу! Звичайно, його посадили б, але ніхто не посмів би прозивати його зрадником. Він згнив би за ґратами, але зостався б порядною людиною. Тому що всі порядні люди сидять у політичних зонах, а наволоч — гуляє на свободі! Й може, цим він зумів би морально підтримати Леляну, якій нелегко там, за колючими дротами... Йому зробилося так, хоч кричи од відчаю. Зрадник! — свистів буревій у верховіттях дерев. Зрадник! — гриміло бляхою на покрівлях будинків. Зрадник! — говорило щось у душі, й він ще нижче схиляв голову, і глибше засовував руки до кишень, мов би намагаючись од когось заховатися. Отак він поминув підстанцію і, дійшовши до кінця провулка, раптом спинився, наче укопаний. У цьому місці провулок повинен виходити на освітлений ліхтарями майдан, — але натомість він звертав ліворуч. Цього не може бути, подумалося йому. Він трохи подумав, а тоді звернув ліворуч і попростував серед непроглядної темряви. За мить перед ним забовваніли хрести. Це був цвинтар. Біля огорожі світився ліхтар. Він то згасав, то загорявся знову. Юр повернувся назад і, спинившись посеред провулка, став роззиратися. Усе було правильно. Орієнтири були на місцях — і підстанція, де натужно гудів трансформатор, і ці штахетники, оббиті негодою, і бетонний стовп із бляхою, де було написано «Не влезай — убьет!»... але замість того, щоб виводити у середмістя, провулок звертав на цвинтар! У всій цій ситуації було щось несправжнє — здавалося, увесь оцей світ довкола нього зараз попливе, а потім лусне як мильна булька. Він безпорадно роззирнувся, а тоді рушив провулком, — і за хвилю перед ним знову забіліли хрести.

Він зупинився. У верховіттях дерев свистів і завивав холодний вітер. Ліхтар біля огорожі то загорявся, то погасав. Не знаючи, що робити, він одійшов назад і втомлено сів на дерев’яну лавку. В очах тьмарилося, все тіло били дрібні нервові дрижаки. Позаду була могила, і спалахуючи, ліхтар вихоплював із пітьми високий білий надгробок. Він дістав цигарку і, ховаючись од вітру, обернувся лицем до могили. Коли сірник нарешті загорівся, він припалив цигарку і, піднявши погляд, раптом уздрів надгробний портрет, який видався йому неначебто знайомим. Тієї миті ліхтар знову погас, і темно зробилося, хоч в око стрель. Він дістав сірники і почав черкати по коробці. Вітер був такий, що полум’я гасло, не встигнувши й розгорітися. Він уже махнув було рукою, — аж ліхтар зненацька засвітився знову, заливаючи усе довкруги сліпучо-білим сяєвом, і він побачив, що з портрета на нього дивиться юне лице у вінку з осінніх квітів, й вуста його були червоні мов калина, й очі сяяли, немов дві зорі...

Він закам’янів, усередині аж похололо. Затим він підвівся, хутко переліз огорожу і, нахилившись, почав розглядати фото. Це тривало хвилини зо дві; після цього він переліз назад, сів на лаві й щосили обхопив голову руками, почуваючи, як сіпається все тіло.

Тепер не зоставалося жодного сумніву — це був портрет Леляни.

Враз йому зробилося гаряче, а свідомість немов би розкололася й побігла протилежними напрямками. Значить, вони вбили її, безтямно дивлячись перед собою, думав він. Вони закатували її. Вона їм не скорилася, і за те їй укоротили віка. Задавили десь у табірному карцері та й квит... А потім потайки привезли у це містечко й поховали, щоб замести сліди злочину! Значить, Леляни вже немає...

Зрадник! — застугонів холодний вітер, жбурляючи йому в лице жмут пожовклого листя. Зрадник! — просигналив нічний потяг на залізниці.

Її немає, думав Юр, дедалі дужче стискаючи голову долонями. А я живий. І гуляю на свободі. Тільки навіщо ж мені ця свобода? Якби я розділив її долю, то вона не загинула б. Навіть із-за ґрат я зумів би передати їй звістку, — і може, це утримало б її над прірвою смерти. Але тепер уже пізно...

І його захльоснув такий відчай, що він відчув себе малим і нікчемним, ніби комаха. З останніх сил чіпляючись за життя, він хтів було встати і чимдуж піти геть із цього місця, — та щось наче поклало йому долоню на плече і сказало: куди ж ти підеш? Адже це все. Це — все... розумієш?

І тоді він утямив, що виходу вже немає ніякого.

Біля огорожі знову спалахнув ліхтар. У різкому крейдяно-білому світлі стало видно, що під ногами блищать уламки розбитої пляшки. Нагнувшись, він перебрав те шкло і знайшов трикутну скалку з гострими, як бритва, краями. Потім умостився на лавці, випростав зап’ястя лівої руки — і побачив, як під шкірою вирізняються темні лінії вен.

Він цупко стис у пальцях уламок зеленого шкла. Тоді вдавив його у м’яку податливу плоть — і раптом нерішуче спинився.

Секунди текли, а він сидів і неначе б до чогось прислухався. Аж ось крізь тоскний стогін вітру, який розгойдував гілля осокорів, почувся протяжний, тонкий і надзвичайно жалібний крик, який нагадував дзвін кришталевої чаші; й тоді він стрепенувся, й утямив, що час таки прийшов.

Ну, сказав собі він... пора!


... й міцно-міцно заплющив очі, і до болю зціпив щелепи, і щосили різонув тою скалкою, почуваючи, як легко і глибоко увійшла вона в гаряче живе тіло і чикрижить його, немов качалку сирого тіста...


... й коли з перерізаних вен ударили цівки чорної крови, а свідомість зафіксувала перші больові імпульси, котрі скидалися на дотик до гарячої праски, — то йому зробилося так легко, наче він ув однісінький мент скинув із себе якийсь нестерпно важкий і болючий тягар, а далі його пійняла неймовірна радість, бо душа ожила, й заспівала, і розправила крила, щоб злетіти назустріч незнаному, що от-от мало явити своє лице, назустріч світлу, яке прозирало крізь темряву, назустріч новому життю, що кликало її в містичні далі...


... але тут-таки у вуха штовхнув гучний переможний регіт.

Він розплющив очі. Затим підняв голову — і кроків за двадцять уздрів білий, мов крейда, силует, котрий гостро й неприродно світився посеред глухої осінньої ночі. Це була ота безрука й безнога потвора; широко роззявивши глибоченну чорну пащу і розхитуючись із боку на бік, вона захлиналася диким тріумфуючим реготом, вона відкидала круглу безволосу голову і трясла бородою, вона дриґала своїми оцупками й неначе б аж підскакувала од захвату; сміх клекотів у її горлянці й жахливим громовим бухканням виривався назовні, боляче і нестерпно вдаряючи по барабанних перетинках, — і тоді він...


... заборсався, намагаючись вирватися із липких обіймів сну, аж в очах почало світліти, і вії задрижали, і поволі стали розтулятися, відкриваючи розширені зіниці, де бився і скипав невимовний темний жах, — але за повіками він побачив не світлицю з образами на покуті й довгими запорошеними сволоками, які тягнуться попід стелею, а тисячі облич, над якими полоскалися і майоріли криваво-червоні знамена, а над ними побачив кам’яниці, де висіли портрети бісів у людській подобі; а ще далі — багрові трибуни, на яких стовбичили мордаті партійні фюрери з очима садистів. Він заплющився знову, міцно-міцно, аж за повіками пішли огненні кола, однак видіння не щезало — люди під прапорами крокували й крокували, безгучно роззявляючи свої чорні роти, вродливі юні дівчата відкидали голови, і їхні очі променіли, як від оргазму, молодики із вовчими щелепами й червоними пов’язками на рукавах плигали й телесувалися, намагаючись привернути до себе увагу вождів; ці люди ішли й ішли, дружно підкидаючи ноги, вони крокували щільною згуртованою лавою, нікуди не звертаючи й ні на що не зважаючи, їхні обличчя, сповнені ентузіязму і несамовитого злого спортивного азарту, усе зближалися і зближалися, ось вони вже на відстані витягнутої руки, він відчуває, як тверді підошви їхніх чобіт наступають йому простісінько на груди — і топчуть, і стусають, і підкидають його, мов непотріб, який чогось опинився на їхньому шляху; й тоді свідомість його відчайдушно шарпонулася, злітаючи до світла, туди, де немає ні вождів, ні кривавих знамен, ні безмозких людей зі сталевими очима, — однак це їй не вдалося, і перед його внутрішнім зором знову постав лисий пагорб, на якому десь-не-десь поросли кущі дикої рожі, а далі те видиво побільшало, й він побачив здоровезні ями, біля яких височать купи свіжої землі, а трохи далі, на траві, — ще живих людей, що лежать горізнач, тримаючи в руках палаючі воскові свічі...


... стіл під образами, чорний та вишмугляний, світло мутне-мутне через вікно, а на столі — череп’яна миска. Ті оладки чибриками звалися. Із картоплі пекли їх під ту голодну пору, та з буряків, та з лободи і гречаної полови; але що вже смачні були, Господе! й зараз у пам’ятку: як я до них допалася, то так уже наминаю, так ними запихаюся — а не огляділася, як у мисці й дно стало знати! От облизнулась я, зиркнула по хаті, — а там тільки голі стіни, піл, застелений рядном, та парсуна вусатого вождя, котрий зирить на тебе, як той кіт на мишу.

«Ой, мамо, — кажу я тойді, — а Сталін же ж, значить... се ж Сталін, видать, оцих чибриків... мабуть, скіки хоче, скіки і їсть, еге ж?»

Мама зразу на те нічого не сказали. Хіба одвернули голову й довго-довго дивилися у вікно, де ллялося оте світло, мутне да невеселе.

«Щоб його розірвало, дитино моя!» — прошепотіли вони.

Загрузка...