Товаришки

XIX

Другого дня ранком Люба тільки що встала, поснідала, як Меланка сказала їй, що прийшла якась жінка «з ногою». Люба вже знала, що такі вирази значать, і сказала, що недужа може вступити в хату.

Ввійшла молодиця, шкандибаючи; одна нога була у неї обмотана шматкою. На питання Любине, що їй саме таке з ногою, молодиця розповіла, що вже давненько пробила вона собі ногу у воді і до тої виразки щось прикинулось, нога все пухла, і дійшло до того, що тепер «ані вдень ступити, ані вночі заснути», так крутить і болить. Молодиця помаленьку розв’язувала ногу, і Люба далі побачила червоний опух з великим жовтим вередом; самий вершок того вереда був чимсь заліплений і прикритий листочком.

— Що ж се ви тут наліпили? — прикро питає Люба.

— Се рощина. Вже що тільки не скажуть, всё прикладала, — нічого не пособляє! Та вже от люди порадили до вас!..

— Погано, що так запустили ногу і не знать що прикладали, — мовить Люба, очищаючи веред. — Ну, що ж! — проказала далі, оглянувши. — Треба прорізати, бо гній може кість повредити, тоді дуже погано буде!

— Ой моя голубонько, робіте вже, що знаєте! Вже мені так обридло, що й господи! — Але далі жінка додала несміло:- А може б, так що дали прикладати? Може б, не різати?

— Ні, не можна! Треба прорізати! Ви не бійтесь, се нічого! А потім дам і ліків.

Жінка не мала що робить, мусила на се пристати…

Люба кликнула Гриця, котрий дуже любив помагати їй: себто приносити води чи держати що-небудь. Отож і заходилася Люба з своїм помічником і коло тої операції. Розрізала веред, очистила гною, промила, далі примочила, забинтувала ногу — і по справі! Не бридилась пак: чого ж там уже бридитись? Уже коли жаб різала, то нема чого!..

Випровадила жінку, сказавши, що навідається до неї, бо треба добре глядіти рану, щоб не прикинулось знов що-небудь. Упорала в хаті і свій струмент, аж тут — рип, у хату йде знайома їй трохи Марина Шкуратиха, стара, поважна собі така. Кладе на столі паляницю й мовить:

— Оце по вас, моя голубонько, прийшла! Ідіте, моя пташечко!

— А що там таке?

— Та Іваниха розходилася — Івана, того що вам листи возить, жінка. Другу добу вже мучиться, сердешна!

— Чом же ви по мене давно не прийшли?

— Та думали, може, так обійдеться! Нащо ж вас турбувати даремно? Бо що ж то, мовляв, світова річ… Але ж бог її знає, що їй таке! Чи то, що за першеньким, чи що!.. Вже що їй баби не роблять, нічого не порадять.

— Ну, вже я знаю, що там ваші баби роблять! — гукнула Люба, збираючи потрібні речі.

— Та я таки й кажу далі: піду лиш я по панночку, вже ж вони, мовляв, знають!.. Ох, таке ж лихо з тою Іванихою! Сказано вам…

— Ходімте, ходімте! — перервала Люба розповіді Шкуратишині і пішла так швиденько, що баба ледве поспішала за нею, далі гукнула:

— Стривайте, голубонько, панночко, бо я за старістю й не збіжу за вами!..

Прийшли до хати Іванової. Ще в сінях почула Люба той тяжкий, одмінний стогін, знайомий їй з віденської клініки. Але ж, увійшовши в хату, Люба вгледіла сцену, котрої вона в віденській клініці не бачила. Близько полу стояли дві баби, придержуючи слабу молодицю, котра, високо піднявши руки, держалася за жердку, повішену над полом під стелею. Руки в молодиці заклякли, голова в знесиллі схилилась набік, лиш стогін виривався крізь зуби й розходився по тихій хаті.

— Що ви робите?! — крикнула Люба. — Пустіте її зараз! Як можна так мучити слабу!!

Баби щось там порікували, однак мусили одступити. На піддержку Любі прийшла й Шкура-тиха.

— Е, вже, кумо, — говорила вона одній бабі,- треба слухати! Вже ж вони знають…

Люба прийняла на свої руки бідну Іваниху з помертвілим лицем; ледве положила її на постіль, як вона зомліла.

— Отак от все мліє та мліє! — говорили баби. — Мабуть, уже з неї нічого не буде!

— Води! — кричала Люба. Бризкала в лице недужій, давала нюхати спирту, — очутила. Ну, й заходилася ж, оглядівши слабу. А справа була трудна!.. Звивається Люба, дає ліки, орудує. А стогін не вгаває, рве душу…

Довго поралась Люба. От чуються вже крики, від котрих мовби аж хата стинається… Чоло у Люби мокре, тіло й душа напружені, вона добирає всеї сили й зручності… Ну, хвалить бога!..

Недужа вмовкла, а по хаті вже чується крик маленького хлопчика.

Та того крику вже ніхто не лякається. Заметушились баби, ладнають купіль… Шарварок, веселий гомін.

Ну, звичайно! — провадить Шкуратиха. — Я ж казала! Вже ж вони знають!

— Ну, на те ж і учаться! — згоджуються й інші баби.

А Люба ще неспокійна, ще пригадує біля слабої віденську науку клінічну. Ну, от тепер нічого вже не страшно!.. Тепер тільки наказати, щоб доглянули слабу, або краще, щоб не зачіпали її! А слаба лежить уже тихо; вона бліда, змучена, мов з хресні знята, та голова повертається до Люби з тим виразом, которий буває тілько тоді, коли скінчаться такі муки, а коло боку лежить та малесенька невідомо-відома істота, ще не розгляджена добре, там у пелюшечці, а вже така дорога. І чудно якось, і так любо!..

Десь узялася, немов з-під землі виросла, пляшка й чарка. Веселі баби чіпляються до Люби, щоб хоч трошечки випила, божаться, що горілка солодка; та Люба нічого не хоче! їй душно і від теплої хати, і від тої скрути… Тож до всього клопоту й дивину сама скупала: не хотіла бабам давати! Тепер би лице освіжити, — так горить, — умитися, чи що таке! Душно! Люба йде з хати, Шкуратиха зливає їй надворі з кухличка біля порога.

Освіжилася Люба, утирається рушничком на порозі. Собака зірвався з приспи й побіг за ворота; Чути голос Меланки: «Осьдечка вони, тут!» Іде Меланка на подвір’я, а за нею — господи боже мій! — Корнієвич і Кузьменко…

Люба просто не спам’яталася!.. Вона й рада так Вуже, і збентежена: де ж, застають її так… зовсім уже по-хатньому та по-робочому. Люба швиденько Осмикує закачані рукави од сорочки. Ах, боже мій, і руки зовсім вогкі!.. Та паничі не вважають, беру п> її за ті вогкі ручки, вітаються, гомонять.

— Звідки ви взялися?.. Господи! — мовить Люба.

— Отак приїхали, та й годі! От і сюди прийшли, щоб хутчій вас побачити!

— Я був у Кузьменка, — пояснює Корнієвич, — ми ж сусіди, — а з ним і далі. От побудемо у вас, а завтра в Полтаву, нам обом треба: мені там місце трапляється, а йому по якихось батькових справах. Так-от!..

— Ну, боже мій, як же се несподівано! Не писали нічого!.. Я тут вже гнівалася на вас!..

— Що ж там писать? Краще ж побачитись!..

— Ну, звичайно, звичайно!.. Ходімте ж до мене! Я вже тут все скінчила.

— А шкода, що не приїхали раньше: були б побачили вас при должності! — мовив Кузьменко.

— Еге! Так би я вас і пустила! — одмовляла Люба й побігла в хату. Сказала там скілька слів, обіцяла навідатись і подалась знов до гостей. Баби здивовано виглядали вслід їй із дверей; Кузьменко успів уже зачепити Шкуратиху якимсь жартом.

Ідуть утрьох, голосно розмовляючи, до Любиної домівки.

— Де ж ваші коні? — питає Люба, доходячи до свого двора.

— А ми заїхали тут біля вас до волості, а до вас, значить, з візитом.

Люба біжить у хату попереду: може, там що негаразд, нелад який. Ні, здається, все гаразд, тільки он треба ту спідничку схватити й порваний лист до Корнієвича прибрати.

— Ну! Прошу! — І знов вітання, знову веселий гомін.

Люба біжить до кухні, до Ганни Марківни, попитати про обід: тож гостей треба прийняти, он пора вже яка, певне, їсти хотять! Шкода, що не знала, були б щось такого зготували ліпшого для дорогих гостей. Ну, та нічого: єсть борщ, єсть каша, вареники, — чого ж іще?..

Знов Люба в світлиці, звивається, накриває стіл.

Що се ви? Не обідали досі?! — питає Кузменко.

— А ні! Коли ж було?! Е, у мене сьогодні дві операції були! От що!! Ну, та перша — пуста, а он там, де ви мене знайшли, то мудра штука була!

— Що ж там таке було?

— Ет, що вам розказувать! Ви не спеціалісти! А я таку одну маніпуляцію зробила, що й професор би похвалив!

— А як же ви смієте розпоряджатися? — питав Кузьменко. — Ви ж «до прибитія врача» не маєте права ніяких важних штук робить!

— Овва!! Поки б поїхали по врача, та поки б він з ласки своєї приїхав на село, до простої баби, то тая баба, може б, досі й на світі не жила!.. А ще до того ваш врач, може б, і не потрапив того, що слід було зробити! Ах, я така рада, така рада!

— А, так ви он чого радієте? Ми думали, що — нам!

— Ну, і вам, і вам теж рада! Страшенно рада!.. Досить було глянути на Любу, щоб побачити, що

говорила правду…

— Ну, ходіте їсти! — кликала вона, насипаючи борщу.

Паничі сіли. Разом з обідом ішла жвава розмова, без жодного етикету… Говорили так жваво, одно одного перебивали, сміялись. Кузьменко розповідав анекдоти з своєї практики, з котрих Люба помирала од сміху. Розмова перескакувала й до давнішого.

— Ах, скажіте, будьте ласкаві, що з Песцовою? Де вона? — питала Люба в Кузьменка.

— А я почім знаю, де вона ділася, як повернулася в свою Кацапію?

— Як? Хіба вона до вас не пише?

— Звичайно, ні! Чого ж вона буде до мене писать?

— Ну, брешете ж ви! Я сьому зроду не повірю!..

— Дивіться!.. І чого ж ви до мене причепились? Чом же ви не питаєте Корнієвича, може, він з ким-небудь і переписується!

Люба трохи сп’ятилась…

— А де Загоровський, ваш друг дитячих літ? — спитав Кузьменко.

— В Європі,- одказала Люба, усміхнувшись, — та швидко сюди приїде!

— Він до вас писав? — спитав Корнієвич.

— Ні! — одповіла Люба. — Я так знаю, од матері його: казала, що хутко сподівається.

— А! То можна буде давню дружбу на давніх місцях одсвіжити, — зауважив Кузьменко.

— А можна ж, можна! — жартливо мовила Люба. — Я не цураюся друзів, не так, як ви!

Обід скінчений. Корнієвич згадує, що привіз Любі гостинця: іде тут зараз до волості і приносить скілька номерів галицької «Правди».

— А-а! — каже Люба. — Де се ви взяли?

— Виписав! — одказує Корнієвич. — Ви ж мені з Відня так розписали галицьких соловіїв, що я, як був у Харкові, розпитався та й виписав їх письмо.

— Дивись ти, хитра Слободська Україна, і вискіпала ж! — мовив Кузьменко.

— Дуже, дуже я рада! — промовила Люба, передивляючись номери.

— Цілий рочник вам зберу, чи як там кажуть ваші галичани! — прислуговував Корнієвич.

— Чого ж вони м о ї? — перепитала Люба.

— А хіба ж не можна назвать вашим отого соловія Бучинського, чи як там він?

— Я хотіла б, щоб і ви таким соловієм співали! — гостро одказала Люба й збентежилась, що якось воно ніяково вийшло. Почала пояснять свою думку взагалі.

— Научіте, научіте, — буду дуже радий! В принципі нічого против сього не маю! — з щирим усміхом говорив Корнієвич.

— А я маю! — перебив Кузьменко. — Се літературщина! Я шаную саму тільки народну мову!

— Заспорились. — Одначе! — перебив Корнієвич, глянувши на дзигарик. — Нам, Микито Степановичу, пора йти!

— Куди?! — спитала Люба.

— До вашого мирового, Величковського. Його син був нашим товаришем по гімназії і тепер гостює у батька, то ніяково ж, бувши в їх у селі, не завітати!

— Там і панночки є! — вкинула Люба.

– Єсть, єсть!.. Та се дарма, ми не забаримось! Побудемо трохи та й знов до вас увечері, бо завтра ж раненько поїдемо: треба поспішати в Полтаву на строк!

— Ну, так глядіте ж! Я буду дожидать ще сьогодня! — гукнула Люба, проводжаючи гостей на ґаночок.

Вернулась Люба в хату, угледіла себе в дзеркальці. «Ах, господи, яка я розтріпана, червона така!» Люба причесала свою чупринку, поладилася; здається, нічого такого гарного й не додала до убрання, бо що ж тут уже наряджатись, коли бачили, в чім була, а все ж якось і намистечко стало іначе лежати, і стьонжечка десь узялася: все ж, мовляв, дзеркальце дорадить, чого треба!

Просить Люба Меланку, щоб на вечір самовар був (бо сама Люба більше молоком одбувалася), поспівує, бере «Правду», іде в садочок. Невеличкий той садочок і трохи запущений, проте все ж таки садочок: єсть і мальви високі побіч півоній, та зірки біля перелазу, єсть і боже дерево, й два кущі бузку, під котрими зроблена маленька лавочка, єсть і вишник молодий, і стара груша над стежкою. Люба сідає на лавочці під високим бузком, переглядає ту «Правду»… А на серці так радісно. Приїхали!.. Що Кузьменко приїде, вона була певна, а що Корнієвич… хто його знав… От і тепер він каже, що по дорозі приїхав… Ну, не зовсім-то воно по дорозі, трохи кружно!.. Чом не хоче сказать правди? Чого завжди таїться? А обтім, може, не має з чим таким і таїтись? В листах його ніколи нічого дуже прихильного не було, а в остатній час от і зовсім був замовк… Ну, та, у всякім разі, приїхав!.. Чи радий же він? Чи дуже радий? Чогось думалось, що він буде більше радий, зустрівшись… а він і тепер якийсь повздержаний; а бачить же, як я рада… Нащось вигадав тих Величковських! Нащо вони йому? Не міг він побути у мене весь час? Тож тільки на один день приїхав! Що ж там той один день?.. Так мало часу будем бачитись, а стільки знайшлося б сказати!..

Люба задумується, далі погляд падає на «Правду», і вона міркує: «Привіз… виписав… Хотіла б я з певностю знать, через що він виписав: чи через те тільки, щоб зробить догоду і втіху мені, чи таки й для себе, по своїй думці! По своїй, по своїй: він же каже, що в принципі згоджується, думає так само, як і я. Та і не міг би він інакше думать: се єсть логіка самої речі, а він же такий розсудливий! От що привіз сюди, то се вже, звичайно, щоб догодити. Ну, що ж? Се… се дуже мило з його руки! Буду читать, нехай і дальші числа присилає.

А Кузьменко дурниці провадить! Штучність, літературщина, признаю саму тілько народну мову… Що за узька народність, що за узький націоналізм! Се — понижати свою народну гадку, обрікравши її стояти вічно лиш на одному ступні первісному! І коли так судить об мові, то треба те ж саме розважати й у всьому: значить, і хисту національного не треба розвивать, — ні музики, нічого, — нехай буде все тільки на ступні первіснонародному; Начить, і науки не посувать, досить того світогляду, який має наш простий чоловік! Се ж нісенітниця! З таким націоналізмом можна тільки закиснути на місці… Ну, бери елементи народні, не цурайся їх, але утворюй з них якомога ширшу, кращу будову — і се піде на користь тому ж самому народові! Нащо ж одрізнять його непереступною лінією від інтелігенції, котра пішла вперед? Ні, той кузьменківський націоналізм в найліпшім разі може привести лиш до плачу над лихою долею, над тим, що минуло й минає. Не плакати треба і не топтатися на однім місці, котре йде з-під ніг, а діло робити!

Побігла Люба одвідати свою слабу: одна річ її турбувала: коли б запалення не зробилось, та й ще й раз треба наказати, щоб не обгодували, — жіночка тендітна і в небезпечному стані після надто тяжкого припадку, то се може їй дуже пошкодити. Справила. Люба діло, поспішає додому: може, там уже прийшли та дожидаються!.. Ні, нема. Що се такого!.. Чом він, чом вони не йдуть?

Уже сонце зовсім зайшло. Люба дивиться на дзигарок: дев’ята година на скінчанні. Що ж се нони?.. Люба ходить по садочку уже турботніше… «Так і сталось, що забавили там Величковські: товариш, панночки, фортеп’яно, співи… Ну, що ж! Нехай побавляться, ще вечір довгий… Але ж і десята година от-от скінчиться, а їх нема…» В садку лягли густі тіні, тільки стежка видніє… Місяць сходить… У хаті лягають спати, зараз погасять світло. Люба ходить по стежці між перелазом і грушею та все думає, думає… «Нащо ж заїздили, коли мали так коротко бачитись? Завтра забіжать, щоб тільки попрощатись. Зовсім нема чого прощатись, не вітавшись як слід! Звичайно, там і на вечерю зостались, на той урочистий «ужін»; ну, коли так, то що ж се… перед світом хіба вже заходити до мене? То вже велика ласка!..»

Одинадцята без четверті! Ну, звичайно, вже не будуть!.. Щось гірке підступило під серце Любі… не сама досада, а мовби образа… кипить, душить…

Люба стоїть на стежці; млявий промінь місяця падає на її опущену голову… руки нервово зчепились, хруснули пальці. «А я ще таку щиру радість показувала!» — гадає дівчина, і рука підноситься до очей, либонь, повних сліз.

— Любов Василівно! Се ви? — чує вона зненацька голос Корнієвича од перелазу.

Люба, кинувшись, повернулась… Серце затремтіло… Коли б місяць світив ясніше, коли б там напроти Люби стояв майстерник-маляр, може б, йому було цікаво побачити, як на її личку малювався недавній смуток і нова радісна турбота.

— Се ви? — перепитала Люба і поступила стежкою.

— Я! Я! — мовить Корнієвич уже в садку, вітаючись.

— Я думала, що ви вже не прийдете! Так пізно!

— Не можна було ніяким способом раньше вирватись! Обступили нас там всі, господарі й господині… Поки сеє та теє: чай, співи!.. Я і так насилу вирвався, щось там їм наказав, та якось визволився.

— А Кузьменко?

— Зостався там! Казав, що пізніше прийде… там панночками! Нехай собі!..

— Ну, звичайно! Що ж!.. Коли зважив, що там приятніше, то й нехай!.. Ходімте ж у хату!

— Нащо в хату! Тепер і надворі так гарно! Посидимо тут де-небудь!

Сіли на лавочці, де сиділа перше Люба. Біла сорочка її здавалася ще білішою при місяці, по ніжному обличчю бродили лагідні тони, обрис його приймав тонкий, мальовничий вигляд; а руки, що перебирали краєчку на темному одінню, здавались прозоро-білими.

— Так ви думали, що я не прийду зовсім? — питав Корнієвич…

— А думала! — одповіла Люба, опускаючи голову.

— Надзвичайна прозорливість! їхати такий світ для того, щоб просидіти у Величковських. Виходить би то, я для їх і приїздив?..

— Я не знаю!.. Ви кажете, що заїхали собі по дорозі!..

— По дорозі! Тільки все ж, либонь, не до мирового вашого! Мені треба порадитися з вами, перше ніж їхати в Полтаву…

— Зо мною?..

— З вами… А перш усього мені треба було побачити вас, повітати вас! — Корнієвич взяв Люби-

у руку і стиснув її, неначе вперше сьогодня. Люба не противилась, серце їй так билося, і та ніжна ручка з довгими тонкими пальцями перейшла в повну оруду Корнієвича.

— Як я за вами скучив! — мовив він, стискаючи її в своїх теплих, дужих руках. — А ви? Скучили за мною хоть трохи?..

— Дуже скучила!..

Корнієвич притиснув руку дівчини до уст так міцно, з такою загарою.

— Скучала, скучала… дорога моя! — промовляв він потім.

Люба чула на собі його погляд, чула, як змінився його голос, чула так близько од себе його гарячі уста… Огонь той проймає й дівчину, бурхає у її грудях… Козацький вус, жаркі уста торкають край ніжної щоки її. Дужа рука пригортає любу дівчину до серця…

— Радість моя, як я люблю тебе! — шепчуть його уста, дишучи палким коханням.

— Любий, — одповідає вона, і уста її теж одповідають безумному поцілунку; голова непритомно схилилась на груди любому козакові.

— Мила моя! Серце моє!.. Як довго я ждав сього щастя!.. Ти моя, моя! — промовив Корнієвич, упиваючись своїм щастям, упиваючись цілуванням. Слова виривались самі собою…

Люба опам’яталась, Корнієвич цілував кожний окремий пальчик на її руці, що нібито означало, що і він трохи заспокоївся.

— Чого ж… чого ж завжди був такий повздержний, коли… коли так любиш? — питала дівчина.

— Такий я вдався!.. Або, може, таким зробило мене життя! Не умію я, не звик провадити ніжні речі! Я виріс без матері, зовсім її не пам’ятаю, виріс коло суворого батька, котрий, чинивши догоду моїй мачусі, ще менше оказував мені ласки, ніж би, може, хотів… Потім я жив у закритій школі при

І гімназії, де педагогічним принципом було не розманіжувать, а пригнічувати чулу дитячу душу, і ласки я не знав, не навчивсь і сам буть ласкавим. Лагідного жіночого товариства не знав я й підрісши. Перший раз попав я в те товариство у Цюріху. Ти знаєш, яка то була строката юрба! Треба було перше розглянутись у ній. І я розглядався з цікавістю до тих, мовляв Кузьменко, «головоногих» і «явноголових». Розглядаючись, побачив тебе!..

— Ах… пам’ятаєте, як ви перший раз розказували мені щось таке в аудиторії, коло дошки? Яка н дурненька тоді була, аж тепер сором!..

Сі слова, навпаки, дали привід Корнієвичу знов поцілувати милу ручку.,

— Дурненька! — переказав він з докором. — Зовсім ні! Прийшло в аудиторію, так збентежилося, потім ото сіло біля мене, розгорнуло свої папери, так слухає уважно, таке розумне, миле! Мені здається, що я з тої ж хвилини полюбив тебе мимо своєї волі… І далі любив усе більше та дужче! А що не говорив ніколи про свою любов, так кажу ж тобі, що не мистець я на такі розмови… та до того бачив, що ти не горнешся до мене… що я не любий тобі чи… ще більше того!

— Я просто боялась трохи… тебе! — вимовила Люба, склоняючись до Корнієвича.

— Боялась?.. Тоді, коли я готовий був носить тебе на руках! — мовив він, пригортаючи її міцно. — Не міг же я бути навісним, коли мені здавалось навіть, що другий… та ні, я не хочу згадувать про се. То був такий тяжкий час тієї заздрої муки!.. Потім, потім теж я не був певний у тобі, в тім… ну, в тім, що я побачив перший раз з певністю отам, при нашому розстанні, як ми з поїздом рушили, а ти зосталася з сльозами в очах, плачучи, як мені здавалось… за мною! Од тої пори я рвався до тебе щоминути!.. О, за сей час розлуки я добре зважив, як я тебе люблю! Поки ти була на очах там, у Цюріху, поки я бачив тебе щодня, якось терпілось: зустрінешся, поговориш, побачиш; а як зостався сам — неначе половину життя згубив! Ну, просто, сказавши по правді, остатнім часом навіть досадно на себе було: що ж, справді! — нічим не можу зайнятись як слід! Бог знає що! Рветься душа до тебе, та й годі!

— А чому ж не писав про се?

— Не писав. От не писав! Рушив просто в дорогу у Полтаву, щоб прилинуть до тебе, щоб словами, душею сказать тобі, що я без тебе не можу жить! Що ти мусиш буть моєю, при мені! Будемо вкупі працювати, вкупі любити все те, що ти любиш! Жити вкупі! Ти ж будеш моєю? Ти схочеш? Мила моя, сужена моя, коли ж ти будеш моєю зовсім, перед всіма? Нехай там вінчають, нехай що хотять роблять, та нехай знають всі, що вже ти моя, що я не віддам тебе нікому, нікому!!

Корнієвич закінчив свою мову цілуванням, ще гарячішим обняттям, котрим він ніби хотів заховати свою милу від самого місяця. Рука Любина обвилась коло шиї милого. Чи могли в ту хвилину Люба й Корнієвич бачити, що к садочку підійшов Кузьменко й дивився на їх?.. Глянувши, він тихо повернув набік, улицею… і легка луна від його ступнів покрилась ніжною луною поцілунків.