Товаришки

V

— Grunerberg! Zwei Minuten!.. Grunerberg! Zwei Minuten!.. — гукає кондуктор, швидко пробігаючи вздовж поїзда по помосту.- Grunerberg!.. Zwei Minuten!.. — доноситься вже з самого кінця платформи.

Де се? Що се?.. Тільки що була Вербівка, а тут уже Grunerberg!.. Еге ж, маєте собі — так! Вербівка давно зосталася за плечима та за очима!.. Давно Семен Морока, довізши панночок до Києва, подався назад, везучи Марії Петрівні листочок од Люби, котрий вона візьме радісною рукою і скропить сльозами; давно зостались за плечима і Київське шосе, Брест, Варшава, давно переїхано границю… Європейські городи минали, як мрії…

Далі, далі земля міняє обличчя, вабить очі дивнішими дивами культури, дивнішою красою! Та хіба ж, справді, не в книжках тільки описуються такі замки, хіба не на малюнках тільки малюють такі зелені, круті гори, які почались отам у прирейнській країні?.. Боже! Як дивно! Як гарно! Мої панночки не надивляться на ті краєвиди! Он гора вся укрита виноградом, і внизу город, — чи ні пак, називається воно нібито Dorf (нім. село), — такий щільний з високими будинками під червоними дахами з якоюсь-то шпичастою кірхою; місця нема, щоб пустувало, все обпрацьовано, зеленіє, красує. А на зеленій горі високій, на самім вершку стоїть замок стрімчастий, химерний! Як могли люди збудувать його так високо?! Як доставались туди з камінням з усім!.. Неначе яка чарівна рука поставила його там давно, давно!..

А онде річка в’ється, стиснута горами, стрибає срібна хвиля по каменистому дну. Промайнула! Знов самі ярі гори та прекрасні долини.

А от, кажуть, зараз Рейн буде! Сусіди-німці стають у вагоні коло вікон, пильнують того наближення з поважним лицем.

— Дивись! (Sieh!) — каже урочисто старий німець маленькій дівчинці, мабуть, онуці, котра, либонь, ще не бачила на свойому малому віку того «батьківського» Рейна, — і дід показує пальцем нічого більш не говорячи. З’являється ж та широка, можна просторінь водяна, перед котрою розступаються й гори, попиті виноградом, увінчані віковими соснами, — Рейн!

За Рейном гори усе вищають, громадяться одна над другою. А там далі видніють ще вищі, з білим краєм угорі. Зеленіють по їх бори, ліпляться людські оселі, витворні такі chalets (фр. швейцарські будиночки) тії, падають потоки, в розскелинах дорога в’ється. Одна дивна панорама зміняється другою при тих зворотах. А над усім небо, таке синє-синє…

Мандрівці наші говорять менше, тільки поглядами міняються більше; втіха і якийсь турботний настрій одбивається в їх. Та й знов очі приковуються до тих дивних картин.

Сонце вже на заході. По глибоких долинах залягає туман, пасмами підіймається все вище. А зате як грає західне сонце по горах, яких барв надає їм! Ні, на картині не змалюєш усіх тих тонів! Від синього до рожевого, як цвіт дівочої рожі. Сонце зайшло, гори потемніли; як невідомі таємничі велетні наступають вони з боків крізь мряву сутінь. Де-де блищить зірка. Темрява налягає все більше і на гори, й на все дивне около.

Однак і крізь тінь ночі видно, що наближається велике місто, — онде воно маячить огнями по подолу гір. Поїзд спускається до його в долину, випускає різкий, верескливий посвист, один і другий, — зараз поїзд спиниться на цюріхській станції.

Серце так тремтить, турботно тремтять і руки, збираючи вещі!

От саме місто, нове місто, з огромними фабриками, котрі маячать високими чорними коминами, світяться світлом у довгих поверхах. Як багато тут людської праці, поєднаної з міцною силою пари!.. Що се? Міст! У воді внизу блиснули зорі. Поїзд перейшов на другий бік моста, поминув знову цілу частину його і став коло станції. Не видно її з нашого вагона, тільки чутно, як кондуктор одмикає вагони, гукає: «Zurich!.. Zurich!..» (Цюріх!..Цюріх!..)

Дарма, скільки тут кому остановки, наші висідають тут зовсім: вони приїхали!

Заметня великої станції поглинула їх. Гукають посланці назви отелів, запрошують; наші приїздні віддають себе в оруду которомусь, і незабаром вони й полтавські пакунки їх везуться в отель. Вони минають невідомі будинки, невідомих людей у повозах… Заговорили наші, прорвався сміх, веселий жарт. Та й знов турботне мовчання. Неначе в театрі перед підняттям завіси…