Товаришки

IV

Семен Морока, огрядний чолов’яга, був, як сказано, господар статечний, то й віз по-хазяйськи: не на один раз, мовляв, треба коней… Тож наші подорожні мали вільну спробу роздивлятись по околиці.

Помалу розстилались поля, наближались переліски, балки, виринав хуторець самотній, окритий садовим гіллям, з криницею під вербою, та й знов поля, поля без кінця… Он на кінці виднокругу мріє село, немов до половини врослеє в землі, маячить стріхами, верхньою половиною церковці під зеленим дахом. Он видніє велика могила, наполовину розорана, маячить задумчистим сивим верхом посеред чорної, мертвої ріллі, говорить з вітром.

А от поля починають хвилюватись; один малий перевалок, другий, і з пригори видніє близько село Вербівка, що розкинулось геть понад ставом. Там мав бути первий спочинок наших подорожніх, дарма що сонце ще й не зовсім зайшло. От гребля, обсаджена вербами, трясуча така, — панночки лиш посміхуються, як кидає їх у бричці. Он при берегу човник стоїть прив’язаний, а близько його на кладці перуть підтикані молодиці, задивились на наших мандрівців, на часину праники поопускали. От наші і в село в’їхали. На роздоріжжі великий заїзний двір; Морока сюди не хоче заїздить. Дехто з перестрічних скидає шапку, здоровкається. На улиці діти уважно споглядають, білоголовенькі такі, стоять у воротах чи поспинались на перелази. А бричка все посувається повз двори, колодки, довгі тини. От на заломі перед майданцем Семен Морока став коло заїзного двора.

— Отут будемо стояти! — сказав.

Панночки виглядають, вилазять, ідуть у ту, мовляв, вітальню для подорожніх; там приймають їх з Костем два невеличкі покоїки з темною постановою. Гості скидають закурену верхню одіж; вони й потомлені трохи, й охочі посміятися з тої «іскопаємої» канапи, що стоїть в покої, з того скривленого самовара, що внесла жидова наймичка, подавши потім і чайника з фантастичними синіми квітками, і «підозренні» склянки на облупленій округлій ставничці.

Добули наші подорожні свій припас, даний з дому, живляться, п’ють чай. Говорять, жартують, — ось-бо вони вже справді в дорозі!.. Мандрівці!.. По скінченому чаєві пішли пройтись за село.

Село к заходу сонця оживилось: молодиці беруть воду біля колодязя, розходиться їх жвавий гомін, скрипить високий журавель; іде череда й стадо овечок, збиваючи кіптяву. «Ме-е!.. бе-е!..» — розлягається улицею; вертаються люди з поля з возами, повними снопів. Один з господарів, ідучи коло волів, мовив, порівнявшись з нашими:

— Добривечір!

Кость уклонився, Люба стиха одказала теж «добривечір».

Раїса засміялась.

— От уже чудне вітання!.. З якої речі? — завважила вона.

— Так!., з увічливості, з привітності! — одповів Кость.

— Ви, Раїсо Павлівно, панночка, не знаєте свого народу! Ні його звичаїв, ні його натури!..

– І не хочу знать! — одповіла Раїса. — Що може дать мені се розпізнавання?! Кожен індивід з того народу, по-моєму, може не більше викликать інтересу, як інша ростина! Живе чисто ростинним життям!

— Ростинним? Ви так думаєте?!

— Звичайно! Подивіться он на того хлопчика й дівчинку, що лежать там на верху воза: чим вони одмінні од тих же снопів? Нерухомі, з безмисним поглядом! Або й сей господар, з котрим ви так щиро повітались, у найліпшім разі може буть порівняний з своїм волом: одні процеси життя — і фізіологічного, і інтелектного!..

— Ну, Раїсо, ти тяжко помиляєшся! — загарливо вмішалась в розмову Люба.

— Тяжко помиляєтесь! — підхопив і Кость.

— Помиляюсь! Помиляюсь! — жваво провадила Раїса. — Докажіть мені, що я помиляюсь!

— Що ж тобі доказувать! — одповіла Люба. — Спинись, довідайся у їх самих! Спитай, про що думають ті діти, що може тобі сказать той чоловік!..

Раїса голосно засміялась:

— Ах, скажіте, з ласки!.. Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Ото розмова була б!

— А що ж ти думаєш! — з спокійним усміхом одповіла Люба. — Для тебе, може б, і дуже цікава!

— Врешті,- вкинув Кость, — коли б ми і вважали, що світогляд нашого народу, його інтелектна сила нижчі, ніж у нас, не такі розвиті, то наш обов’язок піднести їх, розвивати!

— Розвивати? — насмішливо протягла Раїса. — Спасибі вам! Занадто тяжка й невдячна праця! Та навіть, — додала по хвилині,- з нашої руки податись на сю путь — значило б спинити прогрес!

— Як се так? — дивуючись, запитав Кость.

— Так! — одповіла Раїса з сміливим поглядом. — Бо се значило б спинити на місці ту частину осіб, ту меншину, котра може йти вперед: замість того щоб хоч принаймні вона дійшла, досягнула до мети, ви хочете осудить її на те, щоб вона стала на півдорозі і зайнялась пережовуванням здобутого, пережовуванням укупі з волами, з незмисленною масою! Маса вся прогресирувать не може! — провадила дівчина. — В людській громаді сили не можуть буть рівні по самій натуральній суті речей: одні — слабші, недолугі, другі — міцніші, вдатніші, нехай же, не гадаючи о неможливому порівнянні сил, іде вперед той, хто здолає!

— Нехай іде той, хто здолає! — запально проказав Кость. — Та нехай веде за руку й того, хто од-став, ослабши на який час!

– Інакше може вийти, — додала Люба, — що той, хто піде вперед сам, зоставить за собою безодню!

– І нехай! — з упертим усміхом мовила Раїса.

— Се не має смислу! — завважив Кость. — Голова одрізана од тіла!.. Нащо ж давати розростатись тій безодні, у котру вам самим, може, стане коли-небудь страшно заглянути — і в вас самих завернеться голова?

— Далі од краю! Не заглядатися в безодню, все вперед! І знайти собі придатне становище! А об тім, коли хто має охоту класти кладки через безодні, нехай кладе! Вільному воля!.. Але я думаю, що тому, хто вже ступив уперед, на той бік безодні, однаково повороту нема, — додала Раїса зважливо. — Він може тільки зірватися з кладки і розбить собі голову чи захряснути в болоті!..

— Ачей, не розіб’є голови! — мовив з усміхом Кость. — А коли й упаде, то, чей же таки, не в болото!..

Шпарко розмовляючи, наш гурток дійшов до кінця улиці. Оселі ставали рідші, переривані городами, левадами. Осторонь сидів на колодках під вербами гурток дівчат і хлопців. Челядь співала; в тихому повітрі лунало виразно:

Ой дуб на березу

Листом похилився!

Молодий козаче,

Чого зажурився?

Кость втішливо повернув голову назустріч тому співові, провадженому повними голосами з похватом і майже урочисто.

— Ну, що? Радіє ваше серце? — з усміхом спитала в Костя Раїса, кидаючи на його раптовий погляд.

Він одповів не зараз, все слухаючи співу.

— Ні, ви скажіть, — мовив Кость, поминувши колодки, — невже вашому серцю отсей спів не говорить нічого?..

Раїса з якоюсь непевністю повела брівками і нічого не одказала. А спів усе лунав, доносячись гучною хвилею. Аж коло царини чутно було його луну. Царинний дідусь біля свого куреня немов пильно слухав, похилившись…

В полі починало темніти, на небі займалися зорі. Довга хмарка на заході теряла свої барви, робилася тьмяною, зливаючися з вечірніми тінями. На шляху було тихо, — лиш запізнілий віз торохтів десь далеко.

Тихо підійшли наші бесідники, вернувшися з далекої проходки, до свого пристановища. Пора було подумать про спочивок. Раїса стала розбирать свої пакунки, думаючи слати можливу постіль. Кость дбав об тім, де б найти собі притулок, щоб якомога менше бути на заваді панночкам. Люба тим часом стояла коло одчиненого вікна, спершись на лікті, дивлячись на зоряне небо.

Гурток дівчат, чи то вертаючися з улиці, чи ще тільки поспішаючи туди, виводив, ідучи близько:

Ніч моя темна, Зоре моя ясна!..