Товаришки

XVII

В домочку Марії Петрівни в біленькій світлиці сидять Катерина Пантелеймонівна і Марія Петрівна. Катерина Пантелеймонівна розкинула карти, гадає для Марії Петрівни на червову даму. (Уже ж бо ніхто так не вгадає на картах, як пані Загоровська!)

— Ну, що ж там їй вийшло? — питає Марія Петрівна, либонь, сказавши розкинути карти не для себе (бо коли б для неї, то треба ж було б розкладать на дзвінкову даму!).

Катерина Пантелеймонівна злегка зітхнула, уважно дивиться на карти, — не казать же навмани!

— Та що ж, — мовить вона далі,- нічого собі вийшло!.. Отже, бачите, на серці дорога, осьдечка сповнення бажаннів… тутенька з якимсь інтересом дзвінковий король… Е, тут-бо от і червовий інтерес… гм… Поганенько лиш, що тут умішалася винова восьмачка з десяткою — якась-то досада мається бути, — ну, та се ще нічого!..

Марія Петрівна зазирає на ту кабалу, уповаючи, слухає вироки ворожбитки.

«І чого та винова восьмачка з десяткою замішалися! — думає вона. — А королі? Що ж то за королі? Дзвінковий і червовий!..» — Марія Петрівна зітхає.

— Листа має одержати, — проказує тим часом свій дальший глагол пані Загоровська.

— Якого ж то листа?

— Та так воно показує, ніби з дзвонковим інтересом.

— Може! Хто ж її знає!..

— Та ви ж коли її дожидаєте?

— Та писала, що к десятому буде, а вже п’ятнадцяте! Хто ж їх знає!..

— Се то правда, що їх не вгадаєш! — мовила пані Загоровська, мішаючи карти. — От і мій Кость мав же приїхати, та потім повіявся в Париж! І нащо ше йому в той Париж! От чистий батько: теж отак, було, віється, коли не в Полтаву, то в Харків, а ні, то хоть у Ромен поїде, як на гроші розживеться! Все йому, бачите, скучно було! Ет! — Пані Загоровська гнівно одвернула голову набік, дивиться собі кудись у вікно своїми чорними очима.

Поговорили. Марія Петрівна знов береться за панчоху, котру вона плете для Люби («Певне ж, там Люба так обідралася, що страх!»). Міркує ж, міркує, а далі думає, що пора б уже Катерину Пантелеймонівну напоїти чаєм. «І чом Тетяна не дає самовара? Вже ж би повинна з річки вернутися!»

Марія Петрівна тільки що хотіла встать та піти довідаться, як у хату прожогом вбігла Тетяна, несамовито кричучи:

— Пані!.. Панночка, Люба приїхали!!

Марія Петрівна тільки затрусилася, плетіння випало з рук… Далі встала, не знає, що їй і почати…

— Осьдечка! Тут вони!.. У дворі! — мовить перериваним голосом Тетяна. — Я йду з річки… а вони їдуть!..

Надворі, під ґанком, стоїть жидівська балагула з полотняною будкою. З неї швидко вилізла європейська мандрівниця Люба, біжить у хату.

— Мамочко!! — І упала в тремтячі обійми материні.

Марія Петрівна так і прикипіла до своєї доні: обіймає, цілує, сльози біжать із очей. Чи ж то не радості дождалася, ні!.. Дивиться потім на свою Любу — щось вона мовби виросла, якась інша зробилась… Та ні ж бо, се вона, Любочка мила, дорога!..

В господі заметня: бігають, зносять пакунки Любині. Прибігла й куховарка Уляна, й чоловік Тетяни, що вернувся з москалів та живе у дворі в Марії Петрівни. Вийшли з хати й сусіди, що займають домівку в меншому будиночку Марії Петрівни, — почули, бачите, що приїхала її дочка з-за границі, так хотять побачити, яка там вона, та дочка: он вона стоїть на ґанку, сміється з Тетяною.

Знов Люба в хаті, ходить усюди, розглядається; чогось ті хати мовби менші, нижчі стали!.. Та ні-бо, вони такі й були! І сволоки ж бо так само виступали!.. Дивиться Люба, щебече:

— Ну, що ж, мамочко, як же ви маєтесь?

Щось тая мама мовби постаріла значно, зігнулася трохи, сивого волосся більше… Та ні, як придивитися — та сама, люба, добра мама!.. Здається, й чіпчик той самий на голові, що був тоді… тоді, як Люба виїздила з дому…

Біжить Люба через тильну половину:

— А як же у вас у дворі, Тетяно? Чи так, як було? Піду подивлюсь!

— Та й подивіться! — одмовила Тетяна, сміючись, а сама береться за самовара — нести у покої.

Розглянулась Люба у дворі, заглянула через тин у садочок, пішла над край подвір’я: он там, між будовами, одкривається той самий знайомий краєвид… Широко розлігся він під промінням західного сонця! Он і річка, он і луки, он і бір далекий, синій!.. Мовби трохи змінилася річка: більше виступають білі коси піскові, більше розрослися верби он там, на заломі; а все ж переміни в цілому нема: се він, той самий краєвид, ті самі місця!.. Люба сама не знає, чого у неї защеміло серце, мовби жаль чогось, мовби якась чула турбота підступає. І знов так тепло робиться в душі: той рідний куток так привітно, любо простягає свої обійми!

Вернулася Люба в хату, сідає за накритий стіл, коло матері та Катерини Пантелеймонівни, щось каже матері з таким світлим виразом в обличчі.

— А не бачили там в останній час мого Костя? — питає пані Катерина.

— Ні, бачила ж ото перед виїздом! А потім же він у Париж поїхав.

— А швидко ж він додому буде?

— А я ж почім знаю? — мовить Люба, засміявшись.

— Та вже ж таки приїде, довідається! — потішає Марія Петрівна Катерину Пантелеймонівну.

— Сподіваюся, сподіваюся! — каже та.

Береться Марія Петрівна наливати чай, та й згукнула:

— Оце, боже мій!.. Що ж се я?! То ж, бачите, не тямившись, чаю всипала, а води забула налити, так той чайник і стояв на самоварі!

Сп’ятилась Марія Петрівна, сміється Люба й пані Загоровська, сміється голосно й Тетяна.

— Слухайте лиш, Любочко, — питає знов Катерина Пантелеймонівна, — чи то правда, що Братової дочка йде заміж за німецького професора? Мати хвалиться, що листа прислала.

— А правда ж, правда! — одказує Люба. — Вже досі й шлюб узяла, бо то ж мало буть коло сього часу.

— Бог знає що! — провадить Загоровська.- І чого ж таки вона за німця йде?..

— А хто ж її зна! — одмовляє сміючись Люба. — Сподобався!..