Товаришки

IX

Люба довго сиділа звечора: треба було надолужить час, прогаяний на гулянці… А прокинулась так рано-рано, неначе в серце її що торкнуло. Чого так б’ється серце? Хіба сьогодні стоїть на путі щось надзвичайне?.. Ну, піде вона собі на проходку, ну, з Костем Загоровським, що ж тут такого? Хіба се яке стрівання?.. Чи то раз вони проходжувались так удвох там, дома? Так само й тепер! А в лиці виступала турботна краска, а руки злегка тремтіли, коли Люба одягалась.

Раїса ще спала. Що ж! Люба не таїться з тим, що йде з дому; коли б Раїса прокинулася, спитала, Люба сказала б їй, що йде на проходку, на Hohe Promenade; але ж Раїса спить так міцно. Не будить же її для того, щоб об’являть: от я іду! Нехай собі спить, коли хоче!..

Люба одяглась у пальтечко, наділа перед дзеркальцем бриль, — чого то очі так блищать там, у дзеркалі? — І забувши, що не було чого таїтись, тихенько вийшла з хати, причинивши двері; дальші двері замкне Frau Piltz. Надворі трохи здорово, звичайно, й тут уже не літо, а проте гарно! Рано так, на улиці нема нікого, зустріла тільки хлопця, що ніс хліб у великому кошику. Закаблучки Любині так гучно стукають по цеглі. От і Костева домівка. Як швидко до неї дійшлося!.. Треба подзвонити… А може, він ще не встав? Пождати трошки!.. Але чого ж так стоять? Он хтось іде улицею, може подумати… Ет, що там він може подумати!.. Люба подзвонила — навіть не дуже тихо. Чи почули там?.. Почули, ідуть одчинять… Ах, сам Кость!

— Здорові! — мовив він так радісно. — А я вже думав, що ви не зайдете!

— Ні, чому ж би не зайшла! — одповіла Люба, червоніючи, збаламучена. — Я загаялась трохи, бо збиралася з книжками: звідти піду просто в університет!..

Так щебетала Люба, оговтавшись. А Кость уже надівав свій чорний бриль, був уже зовсім зібраний. Старенька особа, зачиняючи за Костем двері, скоса поглянула на панночку; але не мала чого поглядать скоса! От вони з Костем ідуть зовсім просто, говорять о речах зовсім, зовсім звичайних, — і так навіть голосно! Сказано ж бо, нема тут нічогісінько такого в тій спільній проходці!.. Тільки що обом весело, одрадісно на серці, так що ж тут лихого?..

От і Hohe Promenade — високі рясні тополі, самотня довга площина між ними. Справді, як гарно тут ранком! Проміння рветься крізь гілля збоку, широкими стягами ляга поміж стовбурами на дорогу, а там далі — ах, як чудесно! Озеро скраю міниться золотом, а оддалік стоїть таке чисте, одсвічує глибшою барвою, ніж удень. І всі зеленощі ступився вперед. Незамітно Люба й Кость вийшли на улицю і, тихо розмовляючи, пішли на свій куток. Разом вступили вони і в університет. Перед дверима, де мусили розійтись, Кость мовчки стиснув ручку Любі і чулим поглядом провів її ніжну, струнку постать. На душі дівчини було так повно, так спокійно, любо; лиш краска у виду показувала недавню турботу… Вона сіла на своєму любимому місці, котре держав для неї Корнієвич.