Товаришки

XVIII

В одному з тих сіл, що видно оддалік з тої гори, де подвір’я Калиновських, Любі удалося одержати місце «фельдшерицьі», чи «хвершалки», як говорили селяни. Больниці-то нема, а місце хвершальське все ж таки є, на цілий участок із скількома близькими селами. І без больниці праці доволі! Аби хіть!

До старої Калиновської приїхала гостювати старша дочка з дітьми, то й не самотно в її господі: повно дитячого щебету! Та й Люба ж недалечко, приїздить частенько одвідати своїх; отоді вже гомону того, та сміху, та жартів! Діти опадуть Любу, бере вона їх на руки, старші теж обступають; тільки тіткою не хотять звати. Люба, та й годі! Та дарма, нехай і так! Одвідає Люба своїх, перемінить книжки у бібліотеці, поговорить із офіцером Богдашевичем «про високі речі» та й знов «униз», туди, в своє село. Домівку найняла у хвершалової вдови, Малинчихи, Ганни Марківни; світличку та кімнатку займає і обід бере у Ганни Марківни. Лікарствує ж Люба; хто вдається до неї, того й корує; та не повинна ж ото й ждати кожен раз, поки вдадуться, мусить і сама довідуватися по участку, чи все гаразд. Вдаються потроху селяни, далі все й більше та більше. Люба не раз чула, що ті мужики такі «страшенно неймовірні», так «уникають від найщиршої охоти найдобріших лікарів пособляти їм»; але вона швидко побачила, що то була просто-таки неправда або правда непровірена, недосвідчена!.. Бо таки як, справді, наважитись підходити до селян з порадою та подавати її по щирості й уміло, то зовсім ті селяни об’являються не такими неймовірними і не так уже цураються порятунку!..

Пішла чутка й по панах про ту хвершалку. Отже, маєте собі, пани ще «неймовірніше» споглядали на ту жінку-лікарку, ніж мужики… У найліпшому разі здвигали плечима… Та потім потроху почали вдаватись, которі ближче були по сусідніх селах; і сих, бачите, неймовірних удалось переконати, пересвідчити правдивою статочностю й умілостю!..

Лікарює панночка; здалася й віденська наука, пройдена при клініці: кличуть то сюди, то туди на пораду, як то баби кажуть, «положити душечку на подушечку»; а скільки тих бідних жінок, що й без діток слабують та хорують тими жіночими хворобами! Коли б тілько зуміти та здолати всім помогти, що вдаються часом з хворобами тяжкими та задавненими…

В своєму селі вже таки й добре знають Любу, і вона знає багацько господарів, а ще більше господинь по імені. Знає часто, як хто й живе, не тільки чим слабує. То, бачите, воно здалі те селянське життя здається таким одмінним та простим у своєму змісту, а як придивитись добре, от неначе наводячи лупу на окремі сім’ї, на окремі постаті, то зовсім уже воно не так порожнє й одноманітне здається: форми життя й тут об’являються такі багаті, такі різні… Коли схотіти підступить ближче, то й тут об’явиться широке поле і до споглядання, і до праці свого роду…

Люба ж і наводила ту духовну лупу на окольні постаті. От хоть би й зараз, у найближчому (а сказав би, найдрібнішому!) її околі — чи не розмаїтніі постаті, чи не прагнучі духовного бальзаму? Господиня, тая стара хвершалка-вдова, колись була все ж таки панею, а тепер, при злиднях, і не знає, мовляв, на яку ступить: чи їй панську думку про себе мати, чи з селянками зрівнятись; як же подивиться на Любу, поговорить з нею, то мовби їй і не так соромно, що вона вибилася з платтів, а ходить у простій спідниці…

Хлопчик, синок господині, Гриша, вродливий, дотепний, всюди б він устряв, все б вій хотів узнати; та куди ж він піде? Що він знає? До панських дітей він не піде: там не приймуть, з мужицькими уже йому не подоба дружитися! Росте хлопчик сам собі, а несвідомий такий, що й читати досі не вміє: «способу» нема, де ж він Навчиться? Ото вже Люба, з ласки своєї, почала показувать грамоти, як має вільний час.

Далі служниця Ганни Марківни і разом Любина, Меланка, І же на що незначна постать, а й тої життя розмаїте: скільки служила по міщанах у сусідньому містечку, по панах, а далі й роман зтуавела. Як же! З самим єфрейтором, показним таким москалиною. Та покинув москаль, покинув з хлопчиком і пішов собі судись. Тим же то Меланка так плакала, як Люба читала їй «Катерину»! Плакали й інші, що слухали, та не так…

Воно-то Меланчина доля й не зовсім така, як Катеринина: не втопилася Меланка, зосталася жити з своїм хлопчиком, та життя те несолодке й неясне!.. Тьмяно пак і пусто було в господі Малинчишиній, де служила Меланка, ото тілько й проміння ясного свінуло, як оселилася та панночка чудна, лікарка.

Доля Меланчиного хлопця, Гриця, теж не така вже тяжка, як Катерининого Івася; не ходить Гриць по розпуттях, не водить старців, та хто його зна, чи йому краще, ніш тому поводарю Івасеві! При злиднях виріс Гриць — недолугий такий, все слабує; як почувається ліпше, піде між діти на улицю, та тільки аби що, чує він зараз те доразливе прізвище: «Іди собі, ти!..» (Бо знають вже всі, що безбатченко він, тим же лихом і корять!..).

Стала Люба Грицеві якісь ліки давати, поліпшало йому — і не цурається він своєї лікарки! Чого ж її цуратися: приїде з міста, бубликів привезе і так у хату до себе закликає, посадить, їсти дає, по голові погладить!.. Поприходять же обидва хлопчики, Гриша і Грицько, Люба їм обом потроху букви, наклеєні на картоні, показує, вже вони й пізнають їх, або дасть самим пописати олівцем, — і того не цураються хлопці!

А вже як часом Люба розгорне яку книжку з малюнками та почне показувати та розказувати, то в хлопчиків аж очі грають! Жвавий Гриша хутчій розуміє, але й Грицько як подумає, то теж, видно, розбирає, дарма що мовчки слухає!

Отакі розмаїті постаті були коло Люби; се ж у самій хаті у неї, а там же то поза хатою!..

Живе собі Люба, не скучає, тільки часом буває така задумана, ніби смутна трохи, як ходить по своїй кімнаті чи по маленькому садочку Ганни Марківни… Отже й тепер якраз походила, походила по стежечці, прийшла й у хату якась поважна, не жартує і не сміється.

— Меланко! — гукає. — Однесете мені листа до Івана! Він завтра у город поїде, бо п’ятниця, то й листа мого одвезе на пошту.

— Добре, добре! — каже Меланка.

Люба ходить уже по хатині і обмірковує, як саме написать листа тому Корнієвичу. Чудний він, справді, то писав, а то вже третій тиждень, — ні, вже цілий місяць, — не одповідає. Що ж се таке? Сам просив писать, а тепер взяв і замовк. Нащо ж було просити, намагатись? Ну, весело йому, отже, писав в останній раз, що знакомих уже багацько мас, якась там лікарева дочка прерозумна знайшлася, але все ж міг би він одписать що-небудь на лист! Що ж се за погорда така? Навіть незвичайно!.. А найважніша річ, що сам просив писать! Ні, вона от зараз сяде й напише йому, що вона такого поводіння од його не сподівалась і коли йому в тягість одповідать на листи, котрих він нібито так бажав, то, звичайно, краще зовсім перервать; вона, Люба, думала, що листи їх будуть дружнім бесідним обміном, а коли для його, Корнієвича, одповідь на її листи має статися лиш якимсь прикрим обов’язком, то вона зовсім сього не хоче, і нехай він не дивується, коли вона після таких загальних одповідей зовсім перестане писать до його.

З міцним виразом тих думок на лиці Люба сідає зважливо за лист і пише, пише.

Пройшло чимало часу. Лист написаний і згорнутий. Меланка стиха одчиняє двері і каже Любі:

— Панночко! Давайте лист, уже понесу, а то там хутко полягають спати. Іван ранесенько поїде.

— Не треба!.. Не буде ніякого листа на пошту одповіла Люба, і коли двері за Меланкою зачинились, порвала написаний лист на шматочки.