Три долi

XIII

Чую, той менi каже: "Маруся з лиця спала", той мене питає: "чи Маруся нездужає?" Пилипиха прийде, говорить, що дочка в неї в'яне, i хвалиться, що хутко їй поможеться, а часом по чванливому обличчю бiжать сльози дрiбнi… I сама я бачу, що Маруся занепадає.

— Марусе, що тобi? Ти чогось журишся? — кажу їй.

— Нi, — говорить, — менi нiчого, i я не журюся.

Катря бачить, слухає-i все їй байдуже. Одного ж разу ми сидiли з нею самi, я почала про Марусю їй згадувати: що се їй таке сталося, що вона така, а нiколи не жалиться, i не бачила зроду я, щоб вона плакала. Думати б, мати неласкава, так мати й перше була така сама — а тепереньки тiльки що ради не просить — жалко дочку. Я отак говорю, Катря задумалася. Думає, думає, мов що пригадує, - та обертаючись до мене:

— А знаєш, чого Маруся така стала? Чого Маруся схне? Вона Чайченка любить!

— Отсе! — покрикну. — Що ти, Катре!. Схаменись! Та вона знала, що вiн її не любить…

— Дарма! Та вона його кохає! Я не знаю, як давно я сього не зрозумiла ще тодi… А потiм я вже не думала, забула усе…

— Та по чому ж ти вважаєш? Чи коли вона його згадувала? Вона ж од мене, здається б, не крилася… Вона ж тепер нiкуди не ходить… А може, кохає, та кого iншого…

— Його! Його! Се напевно. I давно вже кохає. Вона ж його перше нас зазнала. Пам'ятаєш, як усi ми тодi, веселi та дурнi дiвчата, прибираючись на весiлля, як ми питали в неї про його i як вона од нас втiкала, як не хотiла розказувати i як нiчого не розказала, — пам'ятаєш? А як мене питала, чи я справдi його кохаю? А як заступалася за його передо мною? Чи усе ти пам'ятаєш?

Тодi я усе згадала собi, i те весiлля, i слова усi Марусинi; згадала багато чого, що перше знала, та не дбала, — та й сама задумалася: може, воно й справдi так. А все ще вiри менi не йметься. Як же се я не постерегла б того? Очi ж мої усе бачили добре — де ж провидливiсть моя непомилешна? Де мiй розум бистрий?

Я хоч так собi не приказувала, та такеньки думала.

Тiльки менi хвилиночка вiльна, — я зараз до Марусi побiгла, постукала у вiконце:

— Марусе, Марусе. Голубонько! Вийди хутенько!

Вона виходить, а я до неї тим-таки словом:

— Марусе, ти кохаєш Чайченка?

Вона iздригнулася i пильно на мене поглянула, тихо. Її очi засяяли; личко спалахнуло рум'янцем, i каже менi:

— То що?

— Правда сьому, Марусе? А я Катрi вiри не йняла, я не думала… I дуже ти його любиш? I давно вже?

— Я за його умерла б, — говорить, дивлячись поглядом своїм добрим, а смiлим, — я для нього б у свiтi жити рада… а люблю я його давно, давно… завсiди люблю, як зазнаю.

— Вiн же до тебе не залицявсь нiколи, Марусе? Вiн до Катрi… до iншої.

— Нехай здоров буде та щасливий iз тiєю, що покохає собi…

— А тобi ж, Марусе? Тобi тiльки мука, печаль та горе?

— Хоч горе, — я вiд його усе прийму за добре.

— А мати ж твоя?

— Що ж мати моя? Я їй тим не докучаю.

— Та вона замiчає, що ти в'янеш, вона тим печалиться…

— Коли б же дiялось по моїй волi, коли б моя сила, то я б рум'янiла!

— Як же ти замiж пiдеш?

— Я не пiду замiж.

— А мати стане силувати.

— Що ж? Важко менi буде.

— Та вже ж важко за нелюбого йти!

— Нi, я кажу — буде важко, що мати вмовляти стане, а я не пiду…

— Та чого ж дожидатимеш? На яке добро вповаєш?

— Я нiчого не дожидатиму й нi на що не вповатиму.

— Та вiн не знає i не дбає, що ти його кохаєш!

— Нехай! Аби я його кохала.

— Лихо тобi iз тим коханням буде та горе, а радощiв я не сподiваюсь.

— Коли не судилося милого щастя, нехай миле горе буде…

— Прощавай, Марусенько! — кажу їй.

— Бувай здорова!

Провела мене трохи, ще попрощалася й пiшла до господи, тиха та ясна.

А я додому. Iду собi та думаю: чого-то на свiтi не бува, аби здорова наша голова! I той Чайченко! Чи вiн у барвiнку купаний, що так дiвчат чарує? Коли вже на правду йде, то й менi вiн чи одну нiчку снився? Вже я ходила, ходила до голови по розум, поки схаменулася… Подумала, зiтхнула та й сказала: "Годi!" I годi.

— А що? — пита Катря в мене всмiхаючись, — чи ж я не вгадала?

— Твоя правда, — кажу. — Нещаслива дiвчина! Жалко менi її дуже! Гiрка їй доля судилася!

— Гiрко даремне кохати, — промовила Катря, — гiрко даремне дожидати, а ще гiрше не кохати й не дожидати!

З Марусею вона про се не заходила у розмову, хiба так, навдогад, що скаже Катря: "Нащо те кохання у свiтi?" А Маруся: "А коли серце кохає — як не кохати?" Катря собi: "Який прибиток з тих любощiв, — чи ж вартi?"

Маруся: "Не знаю, тiльки нiхто не залишить свого коаиня…"

Часом Катря як посмiвається, часом нiби як завидно їй чогось стане…

Все вона свiтом нудить, все нi до чого у неї нема охоти, нi до чого жадоби.

— Катре! — кажу їй, — так ти дiло робиш, голубко, як мокре горить!

— Аби то! — вона менi, — аби день до вечора! Мати їй убрання хорошi та пишнi купує, - вона ледве одивиться: згорне та й забуде; мати посила її в гостину — ехай розважиться: вона йде усюди, та й усюди свiтом удить.

Мати дуже тужила, та ще и страхалася — що буде з нею. Мене просить:

— Не одходь ти од Катрi, покинь усе, ходи iз нею!

Батько нiчого не вимовляв словом, а раз у раз, де ми йдемо, його скрiзь стрiнемо несподiвано. Нiчого не скаже, — спогляне на Катрю i мине…

Катря ще любила гуляти на полях, по степах, по лiсi. Ходимо з нею — я на неї дивлюся, а вона округи, розмови нема. Такi, було, ходимо, що й птаства не полохаємо…