Три долi

XVIII

Округи нас дiялось, чулось, велося. Що радощiв, а що журби зважали ми збоку; скiльки поженилось на селi, замiж повиходило, народилося, вмерло; як радощi проминали i журба втихала, як одно по другому наставало усе нове у людей, — ми ж усе жили своєю старою тугою.

Батько усе ходив по дорогах i вертався сивiший та похмурнiшнй; матiї усе смутнiла i слабiшала. Од Катрi вiстi були рiдко, та й то неширокi. Отсе було напросить мати священика, щоб туди написав та спитав про здоров'я й життя, то й одпише Катря на три листи одним листочком своїм: "Здорова, — напише, — живу, богу молюся за свої грiхи i за вашi".

Скiльки-то слiз виливалося матусиних, слухаючи, а опiсля згадуючи, скiльки благалося благословення! У Марусинiй хатi ще гiрше повелося: що далi, Чайченко зовсiм дому одбився свого. Шинкарка ним так заорудувала, що вiн у неї пiд тином шинковим днює й ночує, а щоб шинкар не мав на його призри (бо ревнивий шинкар був), то потроху почав Чайченко й пити. Бачили вже його й п'яного люди, а недурно те ж кажуть: що в тверезого на умi, те в п'яного ка язицi, — вiн не встерiгся, миркнув там якесь слово чи друге до шинкарки, хтось цiкавий пiдхопив та розславив по селу, — от i поговiр став недобрий. Тодi всi до Марусi молодицi з питанням та з жалощами, усi старi баби з радами та з наукою; тiльки Маруся на усi питання i жалiння, i на ради усi: "Вiн менi добрий i любий; я його над усе в свiтi шаную". I жалiбницi, i порадницi образилися, — покинули Марусю: нехай же терпить, коли така! Нiхто й одвiдати не одвiдає.

Тiльки й ходили до неї, що мати да я; ми — частенько.

Одного разу пiдходжу городу стежкою до хати, — се було у свято, — аж дзвiнкий регiт такий чути, що так i розкочується. Гостi в неї якiсь?

Доходжу, уступаю. За столом сидять Маруся i Чайченко, i гостi — молодиця i чоловiк. Що то вже за молодиця була красовиця! Я її зараз пiзнала, хоч нiколи не бачила. Була чорнява, в рум'янцях, бiлолиця, уста червонi смiються, очi радiснi, убрана свiтло: змалювати б таку та дивитись, не впускаючи з очей, та самому всмiхатись на ту красу смiливу та веселу. Тiльки отi брови її високi i зрощенi в'юнкою чорною гадючкою на чолi бiлому чорнiли, — щось недобре вiщували. Поруч з молодицею, од вiкна у затiнку, сидiв чоловiк плечистий, приземкуватий, з чорним щетинястим усом; чорне волосся посивiло в його космами; од лiвого виска вiн чорнявий як грак; а з виду дивився вiн спiдлоба, або збоку, наче кого пiдгледжував злими очима своїми, i Маруся, почастувавши усiх, одiйшла; я в неї i питаю:

— Хто се в вас, Марусе?

— Шинкар iз жiнкою.

— Чи давно се ходять вони до вас?

— Се уперше прийшли сьогоднi.

— Як се здумали вони?

— Та шинкар схотiв неодмiнне до нас.

— Чого то?

— Каже, мене забачити.

— А ти ж до їх пiдеш?

— Та ще не знаю, Якiв ще не казав нiчого; як Якiв менi скаже.

Спокiйна собi, люба — от наче вона без жодної думки важкої по квiтчастому полю проходжає вечором тихим та теплим.

Чайченко сидiв iз гiстьми дуже смутний, зiтхав часто; шинкар поглядав на його — неласкавий був погляд той: неначе яка iскра спахувала з чорного його ока… Шинкарка ^j усе всмiхалася.

— Нащо п'єш багато, не пий! — озвалась вона до шинкаря (а вiн чарку за чаркою випивав).

— Чому не пити менi? Уп'юся — мене люба жiнка доведе до господи.

— А як не схочу? — задзвенiла вона жартуючи.

— Не схочеш? — каже, а сам її мiряє поглядом — яка. — Або ж хто тебе запитає, чи хочеш?

Чайченко, слухаючи се, важко зiтхнув й на шинкарку смутненько дивився, а шинкар на його пильно. Маруся вже заговорює, питає, частує — не звiв очей шинкар з Чайченка, — аж той сам схаменувся, сам його погляд на собi почув, — тодi шинкар очi в землю врив.

— Хутко у вас празник, — говорить Маруся до шинкаря, — гостей же до вас, гостей!

— Дякувати, мене добрi люди не забувають! — одкаже шинкар. — Не так за мою щирiсть, як за те, що жiнка хороша, славлють, — то прихильному приятелевi мило подивитися на мою кралю!

Та й засмiявся, а такеньки засмiявся, що й шинкарка трохи стрепенулась.

— А ваш брат у других, чи здоровий вiн з молодою жiнкою? — пита знов Маруся.

— Пом'янiть його душу, шановна хазяєчко! Хiба ви ще не чули? То б я вам давно вже повiстив! Жiночку його молрду взято й завезено кудись… а вiн втопився.

— Як? Боже мiй! Боже мiй! Бiдна ж вона людина!

— Чого — бiдна! Вона у розкошах тепер, їй ще покращало у свiтi… Ну, як на мене, то б не так було: я б не втопився анi повiсився б сам один, а хiба вже вкупцi з коханкою!

Схиливсь до своєї жiнки, оком iскрить.

— Удвох, кажуть, i вмирати охiтнiш! — додав.

Сумно стало. Мова не мовилася.

Стали гостi прощатися i побрались додому. Йдучи, шинкарка озирнулася на Якова i махнула якось йому рукою, тобто незнарошне. Шинкар вхопив її за руку:

— Годi махать, пора перестати! Ходiм iзо мною! — Отсе, не даси добре i з хазяйкою попрощатися, — засмiялась йому шинкарка: — чи ти мене загубити боїшся, як тую голочку?

— Коли загублю, то вишукаю, бувай на тому певна, голубко моя сива! — вiдказав їй.

I пiшли додому. Вона, йдучи з ним, щось щебетала й смiялася, брала його за руку, обернулася ще до нас, крикнула:

— Бувайте здоровi! — Шинкар iшов не оглядаючись. У кiлька день ми перечули через людей, що зчинилась сварка мiж шинкарем i Чайченком i що вигнав шинкар Чайченка з шинку. А зчинилася та сварка за те мiж ними, — казали, — що став шинкар свою жiнку зневажати — вона все оджартовувалась, смiялася, а Чайченко не перемiг свого серця, уступився — мабуть, вже у його бринiло. Як же зчепились вони — така буча збилася, що ледве розняли їх. I казав шинкар Чайченковi: "Не приходь, — каже, — у шинок бiльше!" А Чайченко кричить: "Чому?" — "Не приходь у шинок!" — знов так само йому шинкар говорить. "Чому?" — "А то прийди", — промовив шинкар.

Люди вже їх розвели i за Чайченком дверi зачинили. Шинкарка, кажуть, дуже блiда була, дуже, хоч i не втеряла на той час нi хисту свого, анi всмiху. Шинкар же веселий такий, розвеселився i жарти пiдняв… Повiстки розпорошив, таке!.. А Чайченка з того грому нiде не бачив нiхто.

Я приходжу до Марусi: чи все гаразд, Марусе?

— Чоловiк нездужа, — смутно вона менi одказала.

— Коли се вiн занедужав?

— Та вже три днi. I не їсть, i не п'є. А вже по тiй сварцi три днi вийшло.

— Та де ж вiн?

— Лежить у кiмнатi.

А вiн тодi кличе: "Марусе!" Вона схопилася — кинулась до його.

— Хто се до нас прийшов? — питає.

— Се Хима прийшла мене одвiдати.

Нiчого бiльше не казав i не питав. Маруся до мене вийшла.

Я тодi їй говорю:

— Марусе, чи знаєш ти, що позавчора було?

— Не знаю. Що було? Якiв повернувся недужий. Вчора вранцi прибiгла шинкарка, задихана уся, до мене: нехай Якiв не приходить, бороню йому, в нас бiда! "Чуєш — не приходь, бороню тобi, — крикнула на Якова, — в нас бiда. Мiй буде казати, що у ярмарок їде, що до приятеля їде — не йми вiри, не приходь". I побiгла вiд нас. Я бiльш нiчого не знаю. Менi сумно, i боюся, що йому буде недобре!

Змовкли ми та й сидимо собi мовчушi. Багато дечого менi й чулося, i згадувалось!

— Жаль, — кажу, — жаль, та не вернеться!

— Чого жаль? — спитала Маруся.

— Життя молодого, вiку загубленого дарма — чи я ж вже тобi не казала, чого жалко?

— Менi не жаль нiчого, — говорить.

Знов змовкли — сидимо… Вже вечiр пiзнiй. Дiтки поснули, сплять спокiйно сини маленькiї, а на городi вiтер шумить вербами, надворi чорно; блискавиця поблискує.

— Куди тепер пiдеш у негоду таку, — каже Маруся, — заночуй у мене.

А вже дощ гурчить, гурчить i грiм, i блискавиця й вiтер.

— Добре, зостануся, — заночую в тебе. — I зосталася. Чайченко лежав неспокiйно, в тривозi, на лiжку, — зiтхав усе; Маруся прислухалася, а до його не ввiходила, не насмiла бiднесенька. Раз чи два звечора вiн покликав її, спитав, хто в хатi в неї, наче забував, що я прийшла, а що далi вночi, то все частiш, частiш її кликав i все каже: "Хтось прийшов до нас!" — "Нема нiкого". — "Хтось прийшов; я чув, у дверi стукало, хтось пiд дверима, — вiдчини!" Вона одчинить — нема. Трошки згодом знов її шле: "Пiд ворiтьми хтось стоїть", то: "Пiд вiкном хтось добувається". Вона усе виходила дивитись, вкликала, дожидала — нiкого не було цiлу нiч тую чорну, вiтряну.

Менi почулося, що Чайченко плакав. Маруся не спала, хоч до мене не озивалася словом…

Ha свiтаннi, чуємо, стукають тихенько, там мiцнiш, — Маруся вибiгла, я за нею. "Хутче, скорiш!" — гукав нам услiд Чайченко…

Одчиняємо ворота, а пiд ворiтьми шинкар.

— Здоровi були! — до Марусi. — А де ваш чоловiк?

— Дома.

— Коли б ви до мене його викликнули, коли дома вiн.

— Вiн нездужає, лежить.

— Не можна й подивитись на його?

— Нездужає. Нащо ее вам так конче його треба?

— Я йому iз ярмарку доброго гостинця привiз. Нездужає, кажете? А я, може, його де стрiну по дорозi! Щасливо!

Швидко пiшов, швидко.

Маруся розказує чоловiку, — не дає своїм питанням промовляти їй. Велiв їй ще та ще розказувати. Вона розказувала.