Три долi

XXI

Чи великий, чи малий час збiг — мати занедужала. Сказав би, рада вона своїй недузi була:

— Отсе й менi вмирати, — каже, — отсе i моя година! Бiжи, Химо, до священика, проси — нехай пише зараз до Катрi, щоб приїхала поховати матiр. Бiжи, любко, не барися!

Знов написав лист священик, знов туди грошi послали.

— Отсе, не їде Катря! — мутиться мати. — Хто ж мене оплаче! Мабуть, не пускають її там; коли б я видужала, то б я вже сама до неї поїхала одвiдати, побачити… Чи побачу її вже коли? Коли б я одужала, то б я її одшукала, де вона… Чи я вже її не побачу?

Од Катрi такий самий лист одiбрали, що: "молитимуся за материну душу, а грошi на поминання вiддала — будуть поминать, грiхи будуть одпрошувати".

— О, дитино мила! Не побачу вже я тебе! — промовила мати i заплакала. — Поховай мене, Химо, — говорить менi. — Поховай мене гарненько. Тобi буде нехай наша хата, се тобi нехай буде. Пом'яни мене, голубко. Сядь до мене ближче, любко! Близенько сядь! — усе прохала мене.

Перед смертю говорила:

— Може, коли побачиш Катрю мою, може, буде нездужати, болiти, — послужи їй, серце, не покинь!

Усе богу молилась, все молилася — до останньої години. Тихо i сумно вмерла.

Як її поховали, то знов Катрi знати давали, що мати вже вмерла, що зосталися їй лани, степи i грошi. Тодi одписала Катря, що буде сама, приїде сама опоряджати, що їй у спадку дiсталося. Ми стали її дожидати.

Дiждали.

Як бачу той вiз, критий, палубчастий, що притягає до нашого двору. Було се ранком, — ранок славний, ясний, пахучий: уночi дощ перепав.

Я вибiгла за ворота.

— Катренько, де ти?

Нiхто не обiзвався менi. Вилазила перше з воза ополиста, рум'яна черниця i хрестила мене. За нею Катря.

Катря теж мене перехрестила — ледве на мене глянула вона — i за черницею у хату увiйшла. Я за ними вступила. Чи ж вона мене не пам'ятає — забула? Серце, що було стрепенулося, то притиснуло його тяжко…

— Ох, як же втомилися ми, — почала рум'яна черниця, скидаючи з себе чорнi свої ряси одну по другiй. — Вже їхали ми, їхали, та й годi сказали.

Глас в неї був такий, що для глухих добрий. Катря стояла у стола, розбираючи чотки у руках. Була ще вона з себе дуже хороша, хоч як змарнiла, i очi впали, i сама, як нитка, бiленька стала. Вона якось захолодiла… На дух-мару вона походила з своїм нездвиженим обличчям, iз своїм поглядом безпричасним… А ще в тiй довгiй рясi чорнiй, у тiй чорнiй покривальницi!..

Хоч би вона що в мене спитала! Хоч би до мене слово промовила!

Черниця знов говорить:

— Втомилися як, боже милий! Ледве дихаємо! — А там додає: — Вже сонечко пiдбилося на снiдання…

Глянула на Катрю — Катря стоїть, не чує i не озивається.

— Сестро! — до Катрi, посмикаючи її мiцненько за рукава. — Треба нам пiдживитися?

— Як завволите, сестро Меланiя, — одказала Катря. Я ледве дочула: безодголосно такечки вона гомонiла.

— Дiвчино! — прикликає мене сестра Меланiя. — Ходи лишень ближче, — як на iм'я?

— Химою звуть, — кажу.

— Химо, чи не дала б ти нам поснiдати?

— Зараз iзготую, — кажу.

Почала я готувати снiдання, а черниця за мною у комору, пшона одмiряє у глечик, одсипає муки у миску, сметани у полумисок; слив'янку набирає; хлiб крає; порозчиняла столи, достала скатерку, стiл застеляє, - жвава та хапкая. Господи-свiте!

Катря усе стояла сама. Сестра Меланiя одхилила її рукою од столу, накриваючи, — Катря сiла на лавцi тодi.

Готове снiдання — стали снiдати. Сестра Меланiя Катрю ближче посадила. Катря послухала, близенько присунулась, а їсти нiчого не їла вона, окрiм малесенький шматочок хлiба iз водою. Сестра Меланiя снiдання впорала. Мала вона тридцять i два зуби бiлi та здоровi, та роботящi. О, якi ж зуби! Усе молола ними, як жорном добрим.

По снiданню стала сестра Меланiн до Катрi говорити:

— Сестро! Треба усе тепер добре впоряджати, треба хутче, щоб тут нам не забаритися… — А очi в неї почали прижмурюватись; говорячи якось мимовiльно, мостила вона ближче до себе двi великi подушки у краплистих темних пошивках, що з воза я внесла.

— Не треба баритись, — ще промовила зiтхаючи, — о… о… — вимовила ще раз, вже зовсiм на подушки схилившися головою…

Спала. Мухи понад нею гули, мухи її кусали — спала. Катря сидiла, схиливши голову. Чи молилася вона? Бо шептала щось i рум'янцем закрасилася живим. Я до неї близько пiдступила i кажу:

— Катре, чи ти вже мене зовсiм забула? Чи не пiзнаєш? — Рум'янцi одразу збiгли з її обличчя; обернула на мене вже безпричаснi очi свої i одказала менi:

— Я тебе пам'ятаю.

— Чому ж се така до мене неласкава? Чом не заговориш до мене?

— Усi слова пражнi. Треба молитись…

— Катре, чи ти знаєш, що Маруся замiж пiшла?

— Боже благослови.

— За Чайченка пiшла.

— Боже благослови.

— Вона нещасна дуже.

— Божа воля.

Усе менi одказує, як наче по псалтирю читає.

— Чи ти коли згадувала нас? Згадувала людей?

— Я молюся за вас i за всiх людей.

— Спасибi. А ти вже мене тепер i трохи не любиш?

— Господь повелiв усiх любити, — i ворогiв.

— То ти мене як ворога жалуєш, чи що? Чи ж у тебе вже нема i в свiтi нiкого любого? Нема нiчого милого?

— Менi усi рiвнi, за всiх молюся.

— И усi вороги тобi?

— Кожен чоловiк другому ворог великий, ворог лихий, — промовила з опалом: очi заiскрились, задрижали уста: пiзналася менi давня Катря. Огнем да полум'ям од неї пахнуло — як колись.

— А сiм'я? А родина? — кажу.

— Усi! Усi! Прихиляють до себе душу, боронять до бога!

— Так усiх кидати?

— Кидати, кидати! В бозi спасете! Боже мiй! Боже нiй! Помилуй нас! — покликнула сумно.

— Амiнь, — одказала з лавки сестра Меланiя глухо. Переспала вона свiй дзвiнкий голос. — Амiнь, — ще раз ркаже та й позiхнула такеньки, що в мене рукава замаяли, а якi мухи по столу лазили, то поскочувалися, як насiння од вiтру. Довго ще потягалася на лавцi. Далi стала, прибралась у ряси: — Ходiм вже до батюшки, — приказує Катрi.

I пiшли. I менi велiла йти iз собою сестра Меланiя, дорогу показувати.

Поки ми дiйшли до священикового двору — бiля церкви стояв з двома коминами i з рундучком пiд пiддашшя, — поки дiйшли, кажу, то вже сестра Меланiя зовсiм чуйна була: хоч очi од спання помалiли, та дивилися густо i жваво.

Священик стрiв нас, увiв у кiмнату. Сестра Меланiя посiла у якомусь великому крiслi, що в ньому мало було придоби, а багато цвяхiв. Катря стала бiля неї, а я поза Катрею.

— Сiдайте ж бо, батюшка! — просить його сестра Меланiя.

Батюшка сiв проти неї та й закашлявся.

— А що се — кашель вас напав, батюшка? — пита сестра Меланiя. — Липового цвiту напийтеся увечерi, на нiч. Та чого се ви такi на виду жовтi? Чи не жовтяниця? Й посивiли ви зовсiм, а, мабуть, ще не дуже й старi, — болiли на голову?

Батюшка сам був розумний i розсудливий, та смирний — сторопiв, слухаючи її та на не! дивлячись — тiльки головою кивав.

— Отсе ми до вас приїхали з вашою давньою парафiянкою, — починає другу вже рiч сестра Меланiя. — Вона менi приручена. Спадок їй од родителiв, як знаєте; вона усе оджалувала на монастир. Ми приїхали усього того роздивитися, опорядити. Вам звiсно, що тут їй належить, — покажiть менi, коли ласка ваша буде. Разом вкупi з нами для господа бога нашого потрудiмось.

Тодi пiшли по степах, по ланах оглядати, громадських людей кликали цiнувати. Сестра Меланiя никала скрiзь по всiх кутках, мутилася, пiдбiгала, приглядала, прислухала.

Катря ходила за нею слiдом, не глядячи округи. Мiсця знакомi коло неї процвiтали — вона не вважала. Нiде не припинилась i разу не оглянулась. В хату як ми повернулися, то там вже людей понаходило багато. Вiтали Катрю, питали… Вона наче нiкого зроду не бачила i нiчого не знала, хто й якi прийшли.

Одчинили скринi,стали лiчити грошi, якi там були. Батюшка усе зашептував i записував; сестра Меланiя теж собi пiрцем черкала — Катря усе стояла оддалiк, не глядячи…

Люди потроху розiйшлися…

— Ви добре се знаєте, батюшка, що хата цiй дiвчинi придiлена вiд небiжчикiв? — питалася батюшки сестра Меланiя аж двiчi.

— Знаю добре, — говорив батюшка.

— Та вона ж далека родичка, а дочка є рiдна…

— Така була воля їх. Вони дiвчину жалували.

— I другi знають те?

— Як же! Свiдки є.

— А! — каже. Бiльш вже не питала.