Три долi

VI

Обiдаючи, батько наче не добачав, як мати блiдла, як Катря плакала, — сидiв такий, не гадки, як i вчора.

Пiсля обiд ми з Катрею зараз зiйшли з хати, стали по вкупi пiд дверима.

Довгенько у хатi тихо було…

— Голубе мiй! — заговорила мати: — нашу Катрю хочуть сватати…

— А що ж! Нехай сватають, хто хоче, — з того догани нема!

— Се молодий Чайченко хоче сватати… Яка твоя вгода?

— Я за Чайченка не 'ддам.

Я вже живосилом одволiкла Катрю од дверей хатнiх:

"Катре! Катре! Усе пропаде!.."

Затрусилася вона i стала нерухомо на прислух знову.

— Дитина дуже парубка вподобала, — просить мати: — нехай же вона в нас щаслива буде!

— Не на те я дочку викохав, — гримнув батько, — щоб я її первому пройдисвiту мав оддати, який там їй в око впаде!

— Чим вони не люди? I добрi, й заможнi; усi їх на повазi мають.

— За що поважають? Хiба за те, що зайшла вона невiдомо чого та й осiла у селi чужому.

— Знали б люди… чулись би непокори на їх, а то усi шанують… Ти сам перве з ними заходив…

— Я по усiх шляхах битих блукаюся i багато людей набредеш усяких, що на ворота б свої не пускав їх нiколи…

— Велику ласку менi зроби, послухай!

— Годi!..

Катря як скричить, зарветься до хати, — я її за поперек вхопила, у сiни назад одкинула…

— Що таке? — пита батько з хати, бiжить мати…

— Се ми йдемо в берег по воду, — одкажу голосно. Та вiдра на коромисел, та Катрю обiручки за собою…

— Не журись, — вмовляю її, - не журись! Може, ще батько власкавиться — вiн же тебе жалує! Як же нападеться на мене Катря!

— Куди се мене тягнеш? Що на мене замишляєш? Аж я сама трохи iзлякалася:

— Та бо'? iз тобою, Катре, — кажу, — обмiркуйся гаразд!

Облилася вона слiзьми дрiбними.

— Коли б же я хоч його побачила, своє серденько хоч трохи розвеселила! Химо! Бiгаймо у великий гай, — вiн сьогоднi у гаї дерево рубає.

— Бiгаймо, — кажу, — утрися, не плач!

Вона тодi зараз обiтерла очицi, i побiгли ми до гаю, приховавши вiдра свої понад ровом у бур'янах.

До гаю хоч близенько видати, та далеко стрибати: розсудливiй людинi на добру годину ходп, а ми перебiгли не зупиняючись. Чуємо вже — сокира цюкає i голос вiтер до нас зносить — пiснi хтось спiває.

— Се вiн, — впiзнала доразу Катря. Тут ми його й побачили обидвi заразом, ще оддалiк… Вже тодi вiсень iшла; лист червонiв, жовтiв, в'янув i обсипавсь, i котючий вiтер низався помiж деревом безлистим.

Голосно i просторо стало округи, у свiжiм гаю пахущiм… Бачимо його, а вiн нас ще не бачить — спiває. Катря припинилася.

— Що вiн таке спiває? — спиталася, вжахнувшися спiву того: — що вiн спiває?

— Послухаймо, — кажу, — то й почуємо… Ходiм ближче.

— Цить! Постривай! — шепоче менi.

Стала за кущ та й слуха. Слухаю й я.

Чайченко обрублював гiлки з зваленого дерева, i круг його зрубане дерев'я i пеньки свiжi; над ним яснеє та холоднеє небо, грайливе сонечко. Недбало вiн своєю сокирою блискучою цюкав, — задумався сам тяжко i тихо i сумно спiвав.

Отака була його пiсня:

Спiвав вiн, що любив колись щиро та вiрно, а йому зрада сталась несподiвана, — i вже повiк нещасливий вiн житиме; кохають iншi — та до iнших серце вже не приляже, до нiкого:

— Яких се ти пiсень спiваєш? — покрикне криком Катря, наче себе не пам'ятаючи.

Вiн iздригнувся; швиденько вхопивсь, кинув сокиру, взяв Катрю за руку, — знов пустив i знов сокиру пiдняв.

— Спасибi, — каже, — спасибi, що прийшла, а я не сподiвався…

— Боже милий! Якої ж смутної ти спiвав! Яку ти милу згадував? Була вже, либонь, перша, а я — друга?

Вiн так нiби трохи iзмiшався…

— Лучче, — одмовляється, — лучче пожалуй мене, моя рибонько!

Вона рум'янцем уся закрасилася, як те слово почула, — вона усе своє горе забула…

— Нi, — каже, — я знаю, що ти мене вiрно любиш, а я тiльки пожартувала, — збач менi те… Та й знову перескоком:

— А нащо такої смутної спiвав? Проти чого спiвав такої?

Тодi вже я з-за куща озвалась:

— Чи забула, — кажу, — голубонько-гуркотливочко, чого бiгла сюди?

— Ой, лихо ж моє великеє! Нещастя моє!

— Що ти кажеш? — пита її Чайченко, вклонившись менi. Усi ми посiдали на прикорню.

— Батько за тебе дати мене не хоче!

— Має другого зятя до руки?.. Кого се? — пита вiн, та чудно менi те, що пита вiн нi весело, нi журно, наче за хлiбсiль подяку складає.

— Когось там думає на моє безголов'я! — говорить Катря, заплакавши.

— Вже зять нарекований! — каже тодi Чайченко. — От воно що! Кращого знайшли! Нiчим втiшатись та й нарiкати нi на що; дармо ж з сухої криницi воду брать…

Мабуть, за досаду йому стало, що трохи мов зневажений зостався… уста стиснув i голову пiдняв гордо, i очi блисконули… Та все те потаївши у собi, нiби з упокоєм помалу устає…

— А тобi ж як? Ти що думаєш? — пита Катрi.

— Нащо питаєш? Нащо моє серце краєш? — одкаже вона.

— Та хто вас зна, хто й розбере! — промовив Чайченко гiрко: — покохаєте вранцi, забудете ввечерi!

Заридала-заплакала Катря, а я проти його головою хитаю.

Вiн тодi узяв її за руку.

— Не плач! Ще ти молода, ще твоя доля тебе дожидає!

— Як? Без тебе? Хiба ж ти кого ще покохаєш? То ти й щасливий з другою будеш?

— Вже менi не було того щастя одвiку, та й повiк не буде!.. Прощай, дiвчино! Бувай здорова й щаслива!

— Та що се ви, — говорю я, — та ви ж сядьте порадьтеся: як його, що тут робити, як запобiгти? Може, ще й нi за що буде на долю нарiкати. Сiдайте лиш!

Вони слухняненько коло мене посiдали; вiн сумно дививсь, вона ж наче усi шляхи погубила, тiльки усе до його ближче горнулася.

От i стали ми радитись.

— Не треба батьковi докучати слiзьми, — кажу. — Не треба тепер до його й приступати.

Чайченко усього дослухає склавши руки.

— Я батьковi до нiг упаду, — нахваляється Катря, послухавши мого слова розумного. — Як не вiддасть мене батько за тебе, я вмру!

— Ти й до нiг зажди упадати, — мовлю їй, — i вмирати зажди: може, ще й так перемежениться; а поки що, — кажу, — не займай батька, нехай вiн сам трохи вгамується.

— Та яково ж отакечки й не знати — чи менi жити у свiтi, чи лежати у домовинi? Ой лихо моє! Лихо моє!

— А ти думала! Се воно, життя людське, се воно й е: терпи-терпи, надiйсь та сподiвайся, — виводжу Катрi.

— Або ще й сподiванку покинь та живи собi так, як без неї живеться! — додав Чайченко. Знав, бачте, парубок порадою втiшити…

— Розумний не стратить надiї, - я йому: — треба сподiватись, живши…

— Поки не зрадять, — знов мостить вiн. А Катря тодi до його пригорнулася.

— О, — каже, — отсе я тебе зраджу?

Аж i вiн на таке любе словечко всмiхнувсь.

— А нам пора додому, — нагадую, — щоб часом не нажити нам собi лишенька!

— Iди, Химо, голубочко! — говорить Катря. — Я ось тiльки ще два слова скажу, я тебе наздожену.

А сама мене виводить на стежечку… Я пiшла… Що й казати! Я ще пiд гаєм чималу годинку тривала тих двох слiв… Та вже добре й те менi, що вона прийшла трошки спокiйнiша i веселiшая.

Допали криницi та боржiй, сповнивши вiдра, додому побрались. Нас перестрiв батько.

— А до якої се криницi ходили? — спитав.

— Ми ще й прогулялися собi трохи, — одказую йому. Вiн подививсь менi в вiчi й подививсь на дочку… А в дочки сльози хвилюють…

— Батенько! — промовила.

I пiшов собi, наче вiн не завважив i не чув слова її благащого…