Три долi

V

Ходила Катря у Любчики нiбито заполочi позичати червоної та й повернулася додому iк вечору така, що батько споглянув та й поспитав в неї, де була, де ходила, а почувши де i пощо: "як така з тебе швачка, — каже, — то дбай, щоб не позичати заполочi вдруге по чужих селах".

По тiм словi батько вийшов з хати, запаливши люльку.

— Що тобi, моя дитино! — упада вже коло Катрi мати. — Уступила до хати бiла мов бiлочок… що тобi, доню?

— Нiчого, мамо, нiчого!

— Де вже там нiчого! Журиш ти мене, дочко! Прийшла Пилипиха до нас з Марусею. Мати з старою зняли розмову, а ми, дiвчата, у садок поскорилися.

— Що ж таке, Катре? — питаю.

— Сьогоднi вiн увечерi буде, — вiн сьогоднi прийде до мене…

— А ти ж як, вийдеш до його? А батько не почує?

— То що? Щоб я не вийшла? До його щоб я не вийшла? Нехай чує батько, нехай чує мати, нехай усi — я до його вийду!

— Та як батько почує, то не пустить, — кажу, — як вже ти собi там не ймися, а мусиш зостатися тодi.

— Я не зостануся, я пiду!.. Чого ти на мене надалася, недобра дiвчино?..

— Я тобi саму правду говорю, Катре; хiба ж я нападаюся на тебе?

— Не треба ненi такої правди, не хочу я такої! Я вже бачу, що ти менi не щира подружниця, ти менi не хочеш у помочi стати, я сама за все стану!

— Слухай лиш, Катре, чого-бо ти вгнiвалась? Я правду тобi виказала, та я ж тобi i в пригодi стану, коли вже не можна iнако…

Тодi вона мене цiлувати, тодi вона мене обiймати! Почали ми змовлятись, як дверi вiдчинити Катрi i як їй вийти. Радились i Марусi питались, що вона думає, - сама вона нiчого не говорила й нiчого не питала, сидiла собi тихо, як на могилцi…

Катря усе розказала, як вона у Любчиках була.

"Його мати мене покликала сама, як я йшла улицею, i жалувала мене любо, i розпитувала, чи мене хто сватає, чи я кого вподобала… А вiн усе оддалiк стояв, не пiдходив… Так-то вже менi гiрко стало! "Я, — кажу, — сiї осенi замiж пiду". Як я сказала, вона як покрикне: чи ж то правда? "Що?" — запитав вiн у матерi, а вона йому каже, що я замiж пiду восени…

Я тодi попрощалась з ними. Вона зiтхнула, провела мене трохи i каже: "Шкода менi тебе, дiвчино!.." — що я аж слiзьми вмилася… Одiишла трохи, стала, — та нехай хоч на їх хату подивлюся, коли вiн i виходить iз ворiт, i йде… Я хочу далi — не можу… Дiждалась, що вiн близько до мене зблизився… Зблизився: "Чи правда сьому?" — поспитав… Дiвчатонька, голубоньки! Коли б же я сама знала, як я йому призналася, що я його кохаю одного у свiтi… Довго говорити не можна було: усе знакомi люди доходжали улицею; тодi я йому сказала — нехай прийде до мене ввечерi, вiн сказав — прийде…"

Скоро нашi старi поснули, я випустила Катрю з хати, а сама сiла, щоб сон не хилив, та менi не спалося: лихо та й годi дожидатись було! Нема, та й нема, та й нема!

"Як се вона гаїться, — думалося менi. — Що їй добре, то й забула про мене, яково тут менi дожидати, боячись… Такi-то люди на сьому свiтi!"

А там i те я згадала, що я сиротую, що вбога я та не при батьковi-матерi зросла, живу у чужiй сiм'ї з ласки; що не пожалує нiхто мене щиро, не любить нiхто душею усiю… I за що я перше дякувала, з того самого тодi слiз гiрких уточила; за що було, хвалити бога, вiк байдуже, у той час так того забажалося, так-то вже треба стало…

Горюючи-плачучи, iзвела голову, погляну — як-то округи мене сумно усе, а у вiкно вже свiтання синiє…

Очутилася я якось одразу, та й самiй менi чудно стало; чого се я такеньки i чим зажурилась? Хiба ж я не знала Катрi, що вона до свiту забарить? Та й яка б то дiвчина з кохання поспiхом дбала? I чи я ж сьогоднi всиротiла? Чи се тепер тiльки зубожiла?

Поглузувала я сама з себе та й вийшла Катрi назустрiч — за ворота. За ворiтьми я ще довгенько зотривала її, поки аж вона прибiгла весела.

— А що, надивилася? наговорилась?

— Все я йому сказала, все… як же я його кохаю, Химо! Господи великий! Як я його кохаю!

— А вiн же що говорив?

— Питав, чи дуже я його люблю… Вiн прийде завтра… Я його завтра дожидатиму…

З того часу стали вже вони щовечора зiходитись. Прилучилося менi, проводивши Катрю, того Чайченка зустрiчати. У недiлю або в свято яке iдемо удвiйзi з Катрею, немов погуляти ранком тихим, то й вгледжу, було, я Чайченка, — усе вiн наче смутний… та й спитала якось Катрi:

— А ви iз ним нiколи не сваритесь?

А вона менi:

— Що'тсе тобi бог дав, Химо! Отеє б iз ним сваритись!

— Та чого ж вiй наче невеселий ходить? — кажу.

— Такий завсiди, — заговорила, сама тут миттю впечалившись. — "Ти смутний? — питала я його. — Чого ж ти смутний?" А вiн менi: "На свiтi бiльш смутку, нiж радостi!" — "Що говориш, серце, та я як знаю, що ти мене любиш, я забула, який то смуток на свiтi живе!" — "Се, — каже, — се такеньки бог дає тiльки дiвчатам та пташкам спiвочим…" Такий вiн, такий, Химо! I говорить, i жалує смутно; а потому ще менi любiиiий, ще милiший…

Постерегла мати, що дiється щось, поспитала. Катря призналась матусi. А мати головою журливо похитала:

— Отсе i твоя пора прийшла, доню! Гляди ж, се на весь вiк, Катре! Гляди, кого обираєш, та й нехай тебе мати божа i благословить, i допоможе!

Батько не питав нiчого; чи вiн здогадувавсь, чи нi — того не знали ми. Правда, що двiчi, а може, й бiльш вiн якось пильненько на нас споглядав. Ми, було, собi говоримо, що як се буде — Катрине весiлля, та яке життя їй красне, гадаємо, а батько уступить до хати, — ми й пополошимось усi: одна схопиться, друга шукає чогось за запiчком, третя голку загубить, — батько сяде у стола, дивиться бистрим оком та й каже: "А в якому кутку пожар в нашiй хатi?"

Ми й скаменiємо перед ним… Вiн почне про господарство що говорити матерi, яке дiло загадувати, ми вiзьмемось робити щиро як, боже єдиний!

Чого б то й опасувагься були? Ми думали, що вiн прийме Чайченкове залицяння ласкаво, бо Чайченко i багатий, i молодий, i дочцi любий, i люди Чайченка не цуралися — чого ж опасуватись? А ми все боялися дуже його часом. А мати вже для своєї дочки поклопотатися постарались. Бачу, де вже стрiнуться з Чайчихою, посядуть рядочком i потиху розмовляють собi любенько, а прощаються, то обiймаються щиро. Прийшла до нас Чайчиха у недiлю, а в середу вже мати до Чайчихи йде. Чайчиха знов i собi не забариться нас одвiдати; та й пiшлося так, що аби яке свято, то або Чайчиха в нас, або наша мати у Чайчихи…

Катря нам з Марусею призналася, що буде її сватати Якiв восени. Мати вдалися до Пилипихи за порадою; розказали їй усе, що дочка вподобала парубка, що то хорошi люди — за ними нажиться!

— Дай боже щастя! — говорить Пилипиха.

— Ох, голубко моя! Я ще не знаю, як чоловiк згодиться… Та чого б йому не згодиться? Сей хiба не гарний? Сей хiба не добрий парубок? I заможний…

— А ти мати чи нi своїй дочцi? Як почне вiн примхати, то ти й рученьки попустиш — нехай мойму дитятi доля гине.

Вже як тiльки вчула удова, що батька бояться, вона жваво вхопилась за сватання: "Що з того буде, що ви головами розкивалися? Добре дiло — доводьте ж йому краю!"

Та й одпочити не дає часу; пiдмовляє та пiдговорює: "хутчiй, хутчiй!" Було, моя годинонько, аж за рукава трясе, щоб хутчiй…

Почала мати заходити коло старого та свого слова домовляти; почала усе про Чайчиху провадить та йому нагадувати, та хвалити, а разом вже й сина молодого:

— Що то за парубок хороший, роботящий, удатний, — се матерi втiха вiд бога, а не син!

— Вже того не знаю, який вiн до дiла, — каже батько, — а щодо танцiв, то вдавсь: дiвчатами, як мухами, увиває.

— А що ж, мiй голубе? Як веселого норову, то весело iз ним i жити буде, кому судить господь. Сам не сумуватиме i подружжячку смуткувати не дасть.

— Не жодну й тугу танцюра розтанцює! — на те їй одмовив.

Удруге знов примощується мати Чайченка добрить: "а моторний, а розумний, а славний". Пильно батько їи у вiчi поглянув.

— А що се хвалиш, — змовив, — неначеб зятя?

— Як воля божа та твоя вгода, мiй голубе! — одкаже йому тихо та умовно так уже!..

Ми з Катрею сидимо — не д'хнемо…

Старий подививсь на жiнку, подививсь на дочку.

— Не шукай дочцi пари, стара, — промовив, — вже я їй сам пару знайшов; осенi заждiть.

Стара зирк на дочку, — дочка обмертвiла либонь; сплеснула мати руками та на його:

— Мiй ти голубе милий! За кого ж ти її 'ддати хочеш?

— Се вже менi знати. Та й вийшов з хати.

— Годi, доню! Годi, дитино моя! — вона до Катрi. — Не печаль свого серденька, Катре моя мила, годi! Я для тебе на все зважуся; я поклонюся ще твоєму батьковi; я його буду за тебе прохати…

— Iдiть, мамо, йдiть-бо — просiть зараз! Iдiть, мамо, йдiть!

— Не можна так, доню! Так гiрше буде: зажди трохи…

— Мамо, мамо! Яково менi зажидати!

Ми її вговоряти стали… Та коли ж умовив хто молоду тугу нетерплячу словом розсудливим?

Слухаючи, Катря поливалася слiзьми та все своє, знай, правила: "йдiть, iдiть зараз!"

— Катре, — говорю, — буде гiрш з тим поспiхом: ми кинемось до батька — благати, а як вiн прийме тепереньки? Що ж як вiн згукне нам оте своє "годi!" та й нагадувать iще не звелить?

— Горе моє! Горе моє! Добре! Я ждатиму… Як же менi важко! Чи се смерть моя приходить!.. Треба ще дожидати! Коли ж се буде? Коли? Скажiть, мамо!

— А от зараз, по обiдi, ви з Химою вийдiть з хати, — я тодi йому скажу… Я тодi скажу i поблагаю… Для своєї дитини й голову пiд сокиру покладають, а то б менi ще не попiклуватися тобою…

— Я ждатиму, — промовила Катря: — я терпiтиму. А ждала вона так, як от пташки сидять у клiтцi, — що вже нiкуди летiти, то б'ються, де зачиненi.