Туманність Андромеди

РОЗДІЛ V. КІНЬ НА ДНІ МОРСЬКОМУ

Море, тепле, прозоре, ліниво погойдувало своїми напрочуд яскравими зеленоблакитними хвилями. Дар Вітер поволі ввійшов у воду по саму шию і широко розкинув руки, намагаючись встояти на похилому дні. Дивлячись поверх спадистих хвиль на блискотливу далечінь, він знову відчував себе так, ніби розчинився в морі і сам став часткою неосяжної стихії. Сюди, в море, він приніс давно стримуваний смуток. Смуток розлуки із захоплюючою величчю космосу, з безмежним океаном пізнання й думки, з суворою зосередженістю кожного дня життя. Тепер його життя було зовсім іншим. Зростаюче кохання до Веди скрашувало дні незвичної праці і сумну свободу роздумів чудово натренованого мозку, З ентузіазмом учня він поринув у історичні дослідження. Ріка часу, відображена в його думках, допомогла справитися з зміною в житті. Він був вдячний Веді Конг за те, що вона з притаманною їй чуйністю влаштувала подорож на гвинтольоті в країну, перетворену працею людини. Як і в безмежності моря, у величі земних робіт особисті втрати здавались мізерними.

Тихий напівдитячий голос окликнув його. Вітер упізнав Міїко, змахнув руками і ліг на спину, очікуючи маленьку дівчину. Вона стрімко кинулась у море. З її цупкого чорного волосся скочувалися великі краплі, а жовтувате смагляве тіло під тонким шаром води здавалося зеленим. Вони попливли поруч назустріч сонцю, до самотнього пустельного острівка, що здіймався чорним пагорбом за кілометр від берега. Усі діти ери Кільця виростали на морі чудовими плавцями, а Дар Вітер мав до того ще й природні здібності. Спочатку він плив не поспішаючи, побоюючись, що Міїко втомиться, але дівчина линула поруч легко й безтурботно. Дар Вітер поспішив, трохи спантеличений майстерністю Міїко. Та навіть коли він поплив щосили, Міїко не відставала, а її непорушне гарненьке личко, як і раніше, лишилося спокійним. Почувся глухий плескіт хвиль з мористого боку острова. Дар Вітер ліг на спину, а дівчина, розігнавшись, описала коло і повернулася до нього.

– Міїко, ви чудово плаваєте! – захоплено вигукнув

Дар Вітер і, набравши повні груди повітря, затамував дихання.

– Я плаваю гірше, ніж пір’наю, – призналася дівчина, і Дар Вітер вдруге здивувався.

– Моїми предками були японці, – вела далі Міїко. – Колись існувало ціле плем’я, в якому всі жінки були пірнальшщями – ловили перли, збирали поживні водорості. Це заняття переходило з роду в рід, і за тисячу років вони досягли надзвичайної майстерності. Випадково ця риса проявилася тепер у мене.

– Ніколи і в гадці не мав…

– Що далекий нащадок жінокводолазів стане істориком? У нас в роду існувала легенда. Жив понад тисячу років тому японський художник Янагіхара Ейгоро.

– Ейгоро? Так ваше ім’я?..

– Винятковий випадок у наш час, коли імена дають за будьяким співзвуччям, що припало до вподоби. А втім, усі здебільшого підбирають співзвуччя або слова з мов тих народів, від яких походять. Ваше ім’я, коли я не помиляюся, з коренів російської мови?

– Цілком вірно! Навіть не корені, а цілі слова. Одне – подарунок, друге – вітер, вихор…

– Я не знаю значення свого імені. Але художник справді був. Мій прадід відшукав одну його картину в якомусь сховищі. Велика картина – ви можете побачити її у мене, – для історика вона цікава. Дуже яскраво зображено суворе й мужнє життя, бідність і невибагливість народу… Попливемо далі?

– Ще хвилинку, Міїко! А як же жінкиводолази?

– Художник покохав водолазку і оселився назавжди в племені. І його дочки теж були водолазки, теж промишляли все життя в морі. Гляньте, який дивний острів – круглий бак чи низька башта, наче для виробництва цукру.

– Цукру! – мимоволі пирхнув Дар Вітер. – Для мене в дитинстві такі пустельні острови були принадою. Самотньо стоять вони серед моря, зберігаючи в темних скелях або гаях незнані таємниці – усе що завгодно можна зустріти тут.

Дзвінкий сміх Міїко був для нього нагородою. Дівчина, мовчазна і завжди трохи зажурена, зараз невпізнанно змінилась. Весело й хоробро пориваючись уперед, до важких плюскотливих хвиль, вона, як і раніше, лишалась для Вітра загадкою – зовсім не схожа на Веду, безстрашність якої була швидше чудовою довірливістю, ніж справжнім завзяттям.

Між великими брилами коло самого берега пролягли глибокі, пронизані сонцем підводні коридори. Застелені темними пагорками губок, облямовані мереживом водоростей, ці підводні галереї вели до східного боку острівця, куди підходила незвідана темна глибінь. Дар Вітер пожалкував, що не взяв у Веди точної карти узбережжя. Плоти морської експедиції виблискували на сонці за кілька кілометрів біля західної коси. Було видно пляж, і там тепер Веда з товаришами. Сьогодні в машинах змінюють акумулятори, і вся експедиція відпочиває. А він піддався дитячій пристрасті дослідження безлюдних острівців.

Грізне урвище андезитових[29] скель нависло над плавцями. Злами кам’яних брил були свіжі – недавній землетрус обвалив вивітрену частину берега. З боку відкритого моря йшов великий накат. Міїко і Дар Вітер довго пливли по темній воді коло східного берега, поки не знайшли плаский кам’яний виступ, куди Дар Вітер виштовхнув Міїко.

Сполохані чайки ширяли туди й сюди, удари хвиль передавались через скелі, стрясаючи масу андезиту. Нічого, крім голого каміння і жорстких кущів, жодного сліду звіра чи людини.

Плавці зійшли на вершину острівця, подивились на бурхливі хвилі внизу і спустились назад. Терпкі пахощі повзли від кущів, що стирчали вгорі з ущелин. Дар Вітер ліг на теплому камені, ліниво заглядаючи у воду, на південний бік виступу.

Міїко сіла навпочіпки біля самого краю скелі і намагалася розгледіти щось унизу. Тут не було ні берегової обмілини, ні наваленого купою каміння. Стрімкий обрив нависав над темною масною водою. Сонце спалахувало сліпучою каймою вздовж його ребра. Там, де зрізане скелею світло прямовисно спадало в прозору воду, ледьледь мерехтіло рівне дно із світлого піску.

– Що ви бачите там, Міїко?

Замислена дівчина не відразу обернулась,

– Нічого. Вас ваблять до себе пустельні острівці, а мене – дно моря. Мені теж здається, що там завжди можна знайти щось цікаве, зробити якесь відкриття.

– Тоді чого ви працюєте в степу?

– Це неспроста. Для мене море така велика радість, що я не можу бути весь час з ним. Не можна слухати улюблену музику в будьякий час – так і я з морем. Зате зустрічі з ним дорогі мені…

Дар Вітер ствердно кивнув.

– То пірнемо туди? – Він показав на біле мерехтіння в глибині.

Міїко звела і без того підняті біля скронь брови.

– Хіба ви зумієте? Тут не менше двадцяти п’яти метрів – це тільки для досвідченого пірнальника…

– Спробую… А ви?

Замість відповіді Міїко підвелася, озирнулася навкруги, вибрала великий камінь і підтягла його до краю скелі.

– Спочатку дайте мені спробувати. З каменем – це всупереч моїм правилам. Але щоб там часом не було течії – надто вже чисте дно…

Дівчина піднесла руки, зігнулась, випросталася, відкинувшись назад. Дар Вітер стежив за її дихальними рухами, щоб перейняти їх. Міїко більше не промовила жодного слова. Після кількох вправ вона схопила камінь і кинулася, як у прірву, в темну безодню.

Дар Вітер відчув невиразну тривогу, коли минуло більше хвилини, а хороброї дівчини не було й сліду. Він почав і собі шукати камінь для вантажу, розуміючи, що йому треба взяти значно більший. Тількино він підняв сорокакілограмовий шматок андезиту, як з’явилась Міїко. Дівчина важко дихала і, здавалося, була дуже втомлена.

– Там… Там… кінь, – ледве вимовила вона.

– Що таке? Який кінь?

– Статуя величезного коня… там, у природній ніші. Зараз я подивлюсь як слід.

– Міїко, це важко. Ми попливемо назад, візьмемо водолазні апарати і човен.

– О ні! Я хочу сама, зараз! Це буде моя перемога, а не приладу. Потім покличемо всіх.

– Тільки я з вами! – Дар Вітер ухопився за свій камінь.

Міїко усміхнулась.

– Візьміть менший, оцей. А як же з диханням?

Дар Вітер слухняно зробив вправи і з каменем у руках кинувся в море. Вода вдарила йому в обличчя, повернула спиною до Міїко, здавила груди, тупим болем відбилася у вухах. Він пересилював її, напружуючи м’язи тіла, зціпивши щелепи. Холодні сірі сутінки внизу густішали, веселе світло дня швидко мерхло. Ворожа сила глибини перемагала, різало очі. Зненацька він відчув дотик руки Міїко до плеча і торкнувся ногами твердого піску, що відливав тьмяним сріблом, Насилу повернувши голову туди, куди показувала Міїко, Вітер одсахнувся, з несподіванки випустив камінь – і одразу ж його підкинуло вгору. Він не пам’ятав, як опинився на поверхні, нічого не бачачи в червоному тумані, лиш судорожно вдихав і видихав повітря… Через деякий час наслідки підводного тиску зникли, і те, що він побачив на дні, воскресло в пам’яті. Всього лише мить, а як багато подробиць встигли помітити очі й запам’ятав мозок!

Темні скелі сходилися вгорі гігантською стілчастою аркою, під якою стояла статуя велетенського коня. Жодна водорость або черепашка не прилипала до відполірованої поверхні статуї. Невідомий скульптор насамперед хотів відобразити силу. Він збільшив передню частину тулуба, надмірно розширив величезні груди, високо підняв круто вигнуту шию. Ліва передня нога була піднята, прямо виставляючи перед глядачем округлість колінного суглоба, а величезне копито майже торкалося грудей. Три інші ноги з силою відштовхувались од ґрунту, тому колосальний кінь нависав над глядачем, ніби давлячи його казковою могутністю. На крутій дузі шиї грива позначалася зазубленим гребенем, голова майже впиралася в груди, а очі зпід нахиленого лоба дивилися з грізною люттю, відбитою і в маленьких прищулених вухах кам’яного страховища.

Міїко вже не турбувалася за Дар Вітра і, лишивши його на пласкій скелі, пірнула знову. Нарешті дівчина змучилась від занурення у воду і досхочу надивилась на свою знахідку. Вона сіла поруч Вітра і довго мовчала, поки не відновилося нормальне дихання.

– Цікаво, якого віку ця статуя? – замислено спитала сама себе Міїко.

Дар Вітер знизав плечима, пригадавши, що здивувало його найбільше.

– Чому статуя коня зовсім не обросла водоростями або черепашками?

Міїко рвучко повернулась до нього.

– Атож, атож! Я знаю такі знахідки. Виявилося, що вони були покриті особливою речовиною. Тоді час – майже кінець останнього століття ЕРС.

У морі між берегом і острівцем показався плавець. Наблизившись, він трохи виринув з води, на знак привітання змахнув руками. Дар Вітер упізнав широкі плечі й блискучу темну шкіру Мвена Маса. Скоро висока чорна постать вилізла на камінь, і добродушна посмішка засяяла на мокрому обличчі нового завідуючого зовнішніми станціями. Він швидко вклонився маленькій Міїко, широким, вільним жестом привітав Дар Вітра.

– Ми приїхали на один день разом з Рен Бозом просити вашої поради.

– Рен Боз?

– Фізик з Академії Меж Знань…

– Я його трохи знаю. Він працює над питаннями взаємовідношення простір – поле. Де ж ви його лишили?

– На березі. Він не плаває, в усякому разі не так, як ви…

Легкий сплеск урвав мову Мвена Маса.

– Я попливу на берег, до Веди! – крикнула з води Міїко.

Дар Вітер ласкаво посміхнувся дівчині.

– Пливе з відкриттям! – пояснив він Мвенові Масу і розповів про підводного коня.

Африканець слухав Вітра байдуже. Довгі пальці його ворушилися, обмацуючи підборіддя. В погляді африканця Дар Вітер прочитав занепокоєння й надію.

– Вас непокоїть щось серйозне? Тоді навіщо ж зволікати?

Мвен Мас скористався з запрошення. Сидячи на краю скелі, він розповів про свої болісні вагання. Його зустріч з Рен Бозом не була випадковою. Видіння чудового світу зірки Епсилон Тукана ніколи не залишало його. І з тієї ночі зародилася мрія – побувати в цьому світі, будьяким способом подолати величезний простір. Щоб, відправивши повідомлення, сигнал або карту, можна було мати відповідь раніше, ніж через недосяжні для людського життя шістсот років. Відчути биття того прекрасного і такого близького нам життя, подати руку братамлюдям через безодні космосу. Мвен Мас зосередив зусилля, намагаючись ознайомитися з невирішеними питаннями і незакінченими спробами, що вже тисячоліттями провадились у галузі дослідження простору як функції матерії. Тієї проблеми, про яку мріяла Веда Конг у ніч її першого виступу по Великому Кільцю…

В Академії Меж Знань такі дослідження очолював Рен Боз – молодий фізикматематик. Зустріч його з Мвеном Масом і дальша дружба була зумовлена спільними прагненнями.

Тепер Рен Боз вважає, що проблема опрацьована і вже можна провести експеримент. Спроба, як і все, що зв’язане з космічними масштабами, не може бути проведена лабораторним способом. Обсяг питання вимагає і великого експерименту. Рен Боз визнав за необхідне зробити дослід через зовнішні станції з силовою затратою всієї земної енергії, враховуючії і резервну станцію Куенергії на Антарктиді. Відчуття небезпеки охопило Дар Вітра, коли він пильно подивився в палаючі очі і тремтливі ніздрі Мвена Маса.

– Ви хочете знати, що зробив би я? – спокійно поставив він вирішальне питання.

Мвен Мас кивнув і облизав пересохлі губи.

– Я не робив би експерименту, – відрізав Дар Вітер, ігноруючи гримасу горя на обличчі африканця, яка промайнула і зникла так швидко, що менш уважний співрозмовник її й не помітив би.

– Я так і думав! – вихопилося у Мвена Маса.

– Тоді навіщо вам потрібна моя порада?

– Мені здавалося, що ми зуміємо переконати вас.

– Що ж, спробуйте! Попливемо до товаришів. Вони, мабуть, готують водолазні прилади, щоб подивитися на коня!

Веда співала, і два незнайомі жіночі голоси вторували їй.

Побачивши плавців, вона подала закличний знак, подитячому згинаючи пальці розтулених долонь. Пісня стихла. Дар Вітер упізнав в одній з жінок Евду Наль. Вперше він бачив її без білого лікарського одягу. Її висока гнучка постать відрізнялася від інших білою шкірою. Мабуть, славнозвісна жінкапсихіатр була останнім часом дуже зайнята, тому не засмагла. Синявочорне волосся Евди, розділене прямим проділом, було високо підібране біля скронь. Високі вилиці над трохи запалими щоками підкреслювали довгий розріз її чорних пильних очей. Обличчя невловимо нагадувало стародавнього єгипетського сфінкса – того, що з дуже давніх часів стояв на краю пустелі біля пірамідальних гробниць царів найдавнішої на землі. держави. Тепер, через десять століть після того, як зникла пустеля, на місці колишніх пісків шумлять родючі гаї, а самого сфінкса накрито скляним ковпаком, що не приховує западин його з’їденого часом обличчя.

Дар Вітер пам’ятав, що свій родовід Евда Наль вела від чілійців чи перуанців. Він привітав її за звичаєм стародавніх південноамериканських сонцепоклонників.

– Робота з істориками пішла вам на користь, – сказала Евда. – Дякуйте Веді…

Веда взяла за руку Дар Вітра і підвела до зовсім незнайомої жінки.

– Це Чара Нанді! Ми всі тут у гостях в неї і художника Карта Сана, бо вони живуть на цьому березі вже місяць, їхня студія в кінці затоки.

Дар Вітер подав руку молодій жінці, яка глянула на нього великими синіми очима. На мить йому перехопило подих – у цій жінці було щось таке, що відрізняло її від усіх інших. Вона стояла між Ведою Конг і Евдою Наль, краса яких, відточена могутнім інтелектом і дисципліною довгої дослідницької роботи, все ж тьмяніла перед незвичайною силою прекрасного, що лилося від незнайомки.

– Ваше ім’я чимсь схоже на моє, – промовив Дар Вітер.

Куточки маленького рота незнайомки сіпнулися в стриманій посмішці.

– Як і ви самі схожі на мене.

Дар Вітере глянув поверх чорної крони її густого й блискучого, трохи кучерявого волосся і широко всміхнувся до Веди.

– Вітер, ви не вмієте говорити жінкам приємних речей, – лукаво промовила Веда, схиливши набік голову.

– Хіба це потрібно тепер, відтоді як зникла потреба в обмані?

– Потрібно, – втрутилась Евда Наль. – І потреба в цьому ніколи не відпаде.

– Буду радий, якщо мені пояснять, – трохи насупився Дар Вітер.

– Через місяць я читаю осінню лекцію в Академії Горя і Радості, в ній буде багато дечого про значення безпосередніх емоцій… – Евда кивнула Мвенові Масу, що саме підходив до них.

Африканець, як звичайно, йшов розміреною, безшумною ходою. Дар Вітер помітив, що смагляві щоки Чари запалали гарячим рум’янцем, неначе сонце, пронизавши все тіло жінки, раптом виступило крізь засмаглу шкіру. Мвен Мас байдуже вклонився.

– Я приведу Рен Боза. Він сидить там, на камені.

– Ходімо до нього, – запропонувала Веда, – і назустріч Міїко. Вона побігла по апарати. Чара Нанді, ви з нами?

Дівчина похитала головою.

– Ось мій володар. Сонце зайшло, і незабаром розпочнеться робота…

– Важко, мабуть, позувати? – спитала Веда. – Це справжній подвиг! Я не змогла б.

– І я думала, що не зможу. Та коли ідея художника захопить, тоді сама поринаєш у творчість. Шукаєш втілення образу у власній постаті… Тисячі відтінків є в кожному русі, в кожному вигині! Ловити їх, як відлітаючі звуки музики…

– Чара, ви знахідка для художника!

– Знахідка! – урвав Веду гучний бас. – І як я знайшов її! Неймовірно! – Художник Карт Сан змахнув високо піднятим могутнім кулаком. Його світле волосся розпатлалось, обвітрене обличчя почервоніло.

– Проведіть нас, якщо є час, – попросила Веда, – і розкажіть.

– Я поганий оповідач. Але це все одно інтересно. Я цікавлюся реконструкцією різних расових типів, що існували в давнину до самої ЕРС. Після того, як моя картина «Дочка Гондвани» здобула успіх, я загорівся бажанням відтворити інший расовий тип. Краса тіла – найкращий вияв раси через покоління здорового, чистого життя. У кожній расі колись була своя завершеність, своя міра прекрасного, що виробилася ще в умовах дикого існування. Так розуміємо ми, художники, хоч і вважають, що ми відстаємо од вершин культури… Завжди так вважали, мабуть ще з печер старокам’яного віку. Ну от, я кажу не те… Придумав я картину «Дочка Тетіса», тобто «Середземного моря». Мене вразило в міфах стародавньої Греції, Кріту, Дворіччя, Америки, Полінезії те, що боги виходили з моря. Що може бути чарівніше від еллінського міфа про Афродіту – богиню кохання й краси стародавніх греків! Саме ім’я: Афродіта Анадіомена – породжена піною, та, що вийшла з моря… Богиня, що народилася з піни, оплодотвореної світлом зірок над нічним морем, – який народ вигадав щось поетичніше!..

– Із зоряного світла і морської піни, – почула Веда Конг шепіт Чари і крадькома глянула на дівчину.

Твердий, наче вирізьблений з дерева або з каменю профіль Чари промовисто говорив про давні народи. Маленький, прямий, ледь заокруглений ніс, трохи спадистий лоб, круте підборіддя, а головне – велика віддаль од носа до вуха – усі характерні риси народів античного Середземномор’я були відбиті в обличчі Чари.

Веда непомітно оглянула її з голови до ніг і подумала, що все у неї трохи «занадто». Надто гладенька шкіра, надто тонкий стан, надто широкі стегна… І тримається підкреслено рівно – від того її тугі груди надто випинаються. Може, художникові потрібно саме таке, виразно підкреслене?

Шлях перетнуло кам’яне пасмо. Чара Нанді надзвичайно легко, ніби танцюючи, перестрибувала з каменя на камінь,

«У ній, безперечно, є індійська кров, – вирішила Веда. – Спитаю потім…»

– Щоб створити «Дочку Тетіса», – розповідав художник, – мені потрібно було зблизитися з морем, зріднитися з ним, – адже моя крітянка, як Афродіта, повинна вийти з моря, але так, щоб кожний сприйняв це. Збираючись малювати «Дочку Гондвани», я три роки працював на лісній станції в Екваторіальній Африці. А коли створив картину, влаштувався механіком на поштовий глісер і два роки розвозив пошту по Атлантичному океану – всім цим, знаєте, рибальським, білковим і соляним заводам, які плавають там на гігантських металевих плотах.

Одного разу ввечері я вів свою машину в Центральній Атлантиці, на захід від Азор, де протитечія з’єднується з північною течією. Там завжди ходять великі хвилі – пасмами, одна за одною. Мій глісер то злітав під низькі хмари, то навально шугав у провалля між хвилями. Гвинт ревів, я стояв на високому містку поруч із стерновим. І раптом – ніколи не забуду!

Уявіть собі хвилю, вищу за всі інші, що мчала назустріч. На гребені цієї велетенської хвилі під низькими й густими перлисторожевими хмарами, стояла дівчина, засмагла до кольору червоної бронзи… Вал мчав беззвучно, і вона летіла, невимовно горда в своїй самотності серед неосяжного океану. Мій глісер підкинуло вгору, і ми промчали повз дівчину, яка привітно помахала нам рукою. Тут я розгледів, що вона стояла на латі – знаєте, така дошка з акумулятором і мотором, керована ногами.

– Знаю, – озвався Дар Вітер, – для катання на хвилях.

– Найбільше мене вразило, що навколо не було нічого – низькі хмари, пустельний на сотні миль океан, вечірнє світло й дівчина, яка мчала на величезній хвилі. Ця дівчина…

– Чара Нанді! – сказала Едва Наль. – Це зрозуміло. Але звідки вона взялася?

– Аж ніяк не з піни й світла зірок! – Чара розсміялася несподівано високим дзвінким сміхом. – Всього тільки з плоту білкового заводу. Ми стояли тоді біля краю саргасів[30], де розводили хлореллу[31], а я працювала там біологом.

– Хай так, – примирливо згодився Карт Сан. – Але з тієї хвилини ви стали для мене дочкою Середземного моря, що вийшла з піни, незамінною моделлю моєї майбутньої картини. Я чекав цілий рік.

– Можна прийди до вас подивитися? – попросила Веда Конг.

– Будь ласка, тільки не в години праці, – краще ввечері. Я працюю дуже поволі і не переношу присутності будького в цей час.

– Ви малюєте фарбами?

– Наша робота мало змінилася за тисячі років існування живопису. Оптичні закони й око людини – ті самі. Гострішим стало сприймання деяких відтінків, винайдені нові хромкатоптричні фарби[32] з внутрішніми рефлексами в шарі, деякі прийоми гармонізації кольорів. А взагалі художник з давніхдавен працював так само, як і я. І де в чому навіть краще… Віра, терпіння – ми стали надто нестримні й невпевнені в своїй правоті. А для мистецтва часом корисніша сувора наївність… Знову я про те! Мені, нам час… Ходімо, Чаро.

Усі зупинились, щоб подивитися вслід художникові та його моделі.

– Тепер я знаю, хто він такий, – промовила Веда. – Я бачила «Дочку Гондвани».

– І я теж, – обізвалися одночасно Евда Наль і Мвен Мас.

– Гондвана – від країни гондів в Індії? – спитав Дар Вітер.

– Ні. Від збірної назви південних материків. Загалом – країна стародавньої чорної раси.

– І яка «Дочка чорних»?

– Картина проста: перед степовим плоскогір’ям, у вогні сліпучого сонця, на краю грізного тропічного лісу йде чорношкіра дівчина. Половина її обличчя і відчутно твердого, немов вилитого з металу, тіла – в палаючому світлі, половина – в глибокій напівтіні. Білі звірині зуби нанизані навколо високої шиї, коротке волосся зв’язане на тім’ї і прикрите вінком вогненночервоних квітів. Правою, піднесеною вище голови рукою вона відхиляв з дороги останню гілку дерева, лівою відгинає од коліна колючу стеблину. У застиглому русі тіла, вільному подиху, дужому маханні руки – безтурботність юного життя, що зливається з природою в щось єдине, вічно мінливе, як потік. Це єднання читається як знання – інтуїтивне сприймання світу… У темних очах, спрямованих в далечінь, поверх моря блакитнуватої трави до ледве помітних обрисів гір, так виразно відчувається тривога, чекання великих випробувань у новому світі, який щойно розкрився перед нею!

Евда Наль замовкла.

– Але як зумів це передати Карт Сан? – спитала Веда Конг. – Може, через зведені докупи вузькі брови, трошки нахилену вперед шию, відкриту беззахисну потилицю. Дивні очі, наповнені темною мудрістю древньої природи… І найдивніше – це одночасне відчуття безтурботної сили й тривожного знання.

– Шкода, я не бачив! – зітхнув Дар Вітер. – Доведеться їхати в Палац історії. Я бачу фарби картини, але якось не можу уявити позу дівчини.

– Позу? – зупинилась Евда Наль. – Ось вам «Дочка Гондвани»… – Вона скинула з плечей рушник, високо піднесла зігнуту праву руку, трохи відкинулась назад, напівобернувшись до Дар Вітра. Довга нога трохи піднялася, зробивши маленький крок і не закінчивши його, застигла, торкнувшись пальцями землі, і враз її гнучке тіло наче розквітло.

Всі зупинилися, не приховуючи захоплення.

– Евдо, я не уявляв собі!.. – вигукнув Дар Вітер. – Ви небезпечні, мов напіввитягнений з піхов кинджал.

– Вітре, знову невдалі компліменти! – розсміялася Веда. – Чому «напів», а не «зовсім»?

– Він має рацію, – усміхнулась Евда Наль, знову стаючи такою, як була досі. – Саме не зовсім. Наша нова знайома, незрівнянна Чарі Нанді – оце зовсім витягнений і блискучий кинджал, висловлюючись епічною мовою Дар Вітра.

– Не можу повірити, щоб хтось зрівнявся з вами! – пролунав за каменем хрипкуватий голос.

Евда Наль перша помітила руде підстрижене волосся й бліді блакитні очі, що дивилися на неї з таким захопленням, якого їй ще не доводилось бачити.

– Я Рен Боз! – соромливо сказав рудий чоловік, коли його невисока вузькоплеча постать з’явилася зза великого каменя.

– Ми шукали вас, – Веда взяла фізика за руку. – Оце Дар Вітер.

Рен Боз почервонів, від чого стало помітне ластовиння, що густо вкривало його обличчя й навіть шию.

– Я затримався нагорі. – Рен Боз показав на кам’янистий схил. – Там стародавня могила.

– В ній поховано знаменитого поета дуже давніх часів, – зауважила Веда.

– Там є вирізьблений напис, ось він. – Фізик розгорнув аркуш металу, провів по ньому короткою лінійкою, і на матовій поверхні виступили чотири ряди синіх значків.

– О, це європейські літери – письмові знаки, якими люди користувалися до запровадження всесвітнього лінійного алфавіту! Вони недоладної форми, успадкованої від ще давніших піктограм[33]. Але я знаю цю мову. Хвилинку уваги! – звеліла Веда.

Її супутники посідали на каменях.

Веда Конг почала читати:

Гаснуть у часі, в безмежжі зникають

Мрії, події, думки, кораблі…

Я ж у мандрівку мандрівок рушаю,

Взявши найкраще з видінь на Землі!..

– Це чудово! – Евда Наль звелася на коліна. – Сучасний поет не сказав би яскравіше про силу часу. Хотілось би Знати, яке з видінь Землі він вважає найкращим і поніс із собою в передсмертних думках?

Вдалині показався човен з прозорої пластмаси; в ньому сиділо двоє.

– Он Міїко і Шерліс, один з тутешніх механіків. Е ні, – виправилась Веда, – це сам Фріт Дон, керівник морської експедиції! До вечора, Вітре, вам треба лишитись утрьох, і я беру з собою Евду.

Обидві жінки побігли до легких хвиль і дружно попливли до острова. Човен повернув до них, але Веда замахала рукою, посилаючи його вперед. Рен Боз, непорушний, дивився вслід жінкам.

– Опам’ятайтеся, Рен, розпочнемо! – покликав його Мвен Мас, і фізик усміхнувся ніяково й лагідно.

Ділянка твердого піску між двома пасмами каміння перетворилась у наукову аудиторію. Рен Боз, озброївшись уламком черепашки, креслив і писав, стирав і знову креслив. Мвен Мас ствердно кивав на знак згоди або підбадьорював фізика уривчастими вигуками. Дар Вітер, упершись ліктями в коліна, змахнув з лоба піт, що виступив од намагання Зрозуміти, що йому кажуть. Нарешті рудий фізик замовк і, важко дихаючи, сів на піску.

– Правду кажучи, Рен Боз, – промовив Дар Вітер після тривалої мовчанки, – ви зробили величезне відкриття!

– Хіба я сам?.. Понад десять століть тому стародавній математик Гейзенберг висунув принцип невизначеності – неможливість точних визначень місця для дрібних часток. А справді неможливість стала можливістю, коли стали зрозумілими взаємопереходи, тобто репагулярне числення[34]. Приблизно в той самий час відкрили мезонну кільцеву хмару атомного ядра і стан переходу між нуклеоном[35] і цим кільцем, тобто підійшли впритул до поняття антитяжіння.

– Хай так, я не знавець біполярної математики[36], тим більше такого її розділу, як репагулярне числення, дослідження перешкод переходу. Але те, що ви зробили в тіньових функціях, – це принципово нове, хоч ми, звичайні люди, без математичного ясновидіння, ще й не досить його розуміємо. Але збагнути велич відкриття я можу. Одне тільки… – Дар Вітер запнувся.

– Що, що саме? – стривожився Мвен Мас.

– Як перенести це в експеримент? Мені здається, у нас немає можливості створити таке напруження електромагнітного поля.

– Щоб урівноважити гравітаційне поле і досягти стану переходу? – спитав Рен Боз.

– Так. А тоді простір за межами системи залишиться, як і до цього, поза нашим впливом.

– Це так. Але, як завжди в діалектиці, вихід треба шукати в протилежному. Якщо дістати антигравітаційну тінь не дискретно, а векторіально…

– Ого!.. Але як?

Рен Боз швидко накреслив три прямі лінії, вузький сектор і перетнув усе це частиною дуги великого радіуса.

– Це відомо ще до біполярної математики. Майже тисячу років тому її називали задачею чотирьох вимірів. Тоді ще були поширені уявлення про багатомірність простору – люди не знали тіньових властивостей тяжіння, намагалися проводити аналогію з магнітоелектричними полями і думали, що сингулярні точки[37] означають або зникнення матерії, або її перетворення в щось незбагненне. Як можна було уявити собі простір з таким знанням природи явищ? Але ж вони, наші предки, догадувалися – бачите, вони зрозуміли, що коли відстань, скажімо, від зірки А до центра Землі ось по цій лінії ОА становитиме двадцять квінтильйонів кілометрів, то до тієї ж зірки по вектору ОВ віддаль дорівнюватиме нулю… Практично не нулю, а величині, що наближається до нуля. І вони говорили, що час перетворюється в нуль, якщо швидкість руху дорівнює швидкості світла. Але ж кохлеарне числення[38] теж відкрито зовсім недавно!

– Спіральний рух знали тисячі років тому, – обережно втрутився Мвен Мас.

Рен Боз зневажливо відмахнувся:

– Рух, але не його закони! Так от, якщо поле тяжіння і електромагнітне поле – це дві сторони однієї й тієї самої властивості матерії, якщо простір є функція гравітації, то функція електромагнітного поля – антипростір. Перехід між ними дає векторіальну тіньову функцію нульпростору, що простою мовою зветься швидкість світла. І я вважаю за можливе одержати нульпростір у будьякому напрямку. Мвен Мас хоче на Епсилон Тукана, а мені однаково, аби провести експеримент. Аби провести експеримент! – повторив фізик і стомлено опустив короткі білясті вії.

– Для експерименту вам потрібні не тільки зовнішні станції і земна енергія, як казав Мвен, але й якась установка. Навряд чи вона проста і швидко здійсненна!

– Тут нам пощастило. Можна використати установку Кора Юлла поблизу Тібетської обсерваторії. Сто сімдесят років тому там провадились експерименти по дослідженню простору. Треба буде зробити невелике переустаткування, а добровольцівпомічників у будьякий час я матиму п’ять, десять, двадцять тисяч. Тількино покличеш, і вони візьмуть відпустки.

– У вас справді все передбачено. Лишається ще одне, але найсерйозніше – небезпека експерименту. Можуть бути зовсім несподівані наслідки – адже на підставі законів великих чисел ми не можемо провадити експеримент у малому масштабі. Відразу треба брати позаземний масштаб…

– Який же вчений злякається риску? – знизав плечима Рен Боз.

– Я не про особисте. Знаю, що тисячі з’являться, тількино виникне потреба в незвіданому небезпечному задумі. Але в експеримент включаються зовнішні станції, обсерваторії – все коло апаратів, що коштували людству гігантської праці. Апаратів, які відкрили вікно в космос, прилучили людство до життя, творчості, знань інших населених світів. Це вікно – величезне досягнення людства, і хіба ми – я, будьяка людина чи група людей – маємо право рискувати зачинити його хоча б на якийсь час? Мені хотілося б знати, чи є у вас почуття такого права і на чому воно ґрунтується?

– У мене є, – підвівся Мвен Мас, – а ґрунтується воно… Ви були на розкопках… Хіба мільярди безвісних кістяків у невідомих могилах не звертались до нас, не вимагали і не докоряли? Мені ввижаються мільярди минулих людських життів, у яких, наче пісок між пальцями, вмить збігли молодість, краса й радощі життя, – вони вимагають розкрити велику загадку часу, виступити на боротьбу з ним! Перемога над простором і є перемогою над часом – ось чому я впевнений у своїй правоті і у величі задуманої справи!

– У мене інші почуття, – почав Рен Боз. – Але це другий бік того самого. Простір, як і раніше, нездоланний у космосі, він відокремлює світи, не дозволяє розшукати близькі нам за населенням планети, злитися з ними в єдину безмежно багату радістю й силою сім’ю. Це було б найбільшим перетворенням після ери Світового Возз’єднання відтоді, як людство, нарешті, ліквідувало безглузде нарізне існування своїх народів і злилося воєдино, гігантським кроком піднявшись на новий щабель влади над природою. Кожний крок на цьому новому шляху важливіший за все інше, за всіляке дослідження й пізнання.

Тількино замовк Рен Боз, як знову почав Мвен Мас.

– Є ще одне, моє особисте. Замолоду мені потрапила до рук збірка старовинних історичних романів. У ній була одна позість – про ваших предків, Дар Вітре. На них напав якийсь великий завойовник – нещадний винищувач людей, яких було багато в історії людства в епохи нижчих суспільств. У повісті розповідалося про одного дужого юнака, який безмірно кохав дівчину. Його кохану взяли в полон і вивезли. Уявіть собі, зв’язаних жінок і чоловіків гнали, як худобу, на батьківщину завойовників. Географії Землі ніхто не знав, єдиний засіб пересування – верхові і в’ючні тварини. Цей світ тоді був більш загадковим і неосяжним, небезпечнішим і далеко неприступнішим, ніж для нас простори космосу. Юний герой шукав свою мрію, роками блукаючи неймовірно небезпечними шляхами, поки не знайшов її в глибині гір Азії. Важко висловити юнацьке враження, але мені й досі здається, що я теж міг би йти до улюбленої мети крізь усі перешкоди космосу!

Дар Вітер ледь посміхнувся.

– Розумію ваші почуття, але для мене неясна та логічна основа, яка зв’язує російську повість і ваші поривання в космос. Рена Боза я краще розумію. А втім, ви попередили, що це особисте…

Дар Вітер замовк. Він мовчав так довго, що Мвен Мас неспокійно заворушився.

– Тепер я розумію, – знову сказав Дар Вітер, – чого колись люди курили, пили, підбадьорюючи себе наркотиками в годину невпевненості, тривог, самотності. Зараз я теж самотній і невпевнений – що мені сказати вам? Хто я такий, щоб заборонити вам великий експеримент, але хіба я можу дозволити його? Ви повинні звернутись до Ради, тоді…

– Ні, не так! – Мвен Мас підвівся, і його величезне тіло напружилось, як у смертельній небезпеці. – Дайте нам відповідь: ви зробили б експеримент? Як завідуючий зовнішніми станціями. Не як Рен Боз… його справа – інше!

– Ні! – відповів твердо Дар Вітер. – Я ще почекав би.

– Чого?

– Побудови дослідної установки на Місяці!

– А енергія?

– Місячне поле тяжіння менше, і масштаб експерименту менший, можна обійтися кількома Кустанціями.

– Все одно – на це потрібно сотню років, і я не побачу ніколи!

– Щодо вас, то це правда. А для людства не так уже й важливо – тепер чи на покоління пізніше.

– Але для мене це кінець, кінець усій мрії! І для Рен Боза…

– Для мене – неможливість перевірити спробою виходить і неможливість виправити, продовжувати справу.

– Один тільки розум – дрібниця! Зверніться до Ради.

– Рада вже вирішила – вашими думками й словами. Нам нічого чекати від неї, – тихо промовив Мвен Мас.

– Ви маєте слушність. Рада теж відмовить.

– Більше ні про що не питаю вас. Я почуваю себе винним – ми з Реном поклали на вас тягар вирішення.

– Це мій обов’язок, як старшого досвідом. Ви не винні в тому, що завдання виявилось і величним і вкрай небезпечним. Від цього мені сумно й тяжко…

Рен Боз перший запропонував повернутись до тимчасового селища експедиції. Троє засмучених людей побрели по піску, кожен посвоєму переживаючи гіркоту відмови од небувалого експерименту. Дар Вітер скоса поглядав на супутників і думав, що йому важче від усіх. В його натурі було щось одчайдушновідважне, з чим йому доводилось боротися все життя. Він був чимсь схожий на стародавніх розбійників – чого він почував себе таким задоволеним і радісним у пустотливій боротьбі з биком?.. І душа його обурювалась, протестуючи проти рішення мудрого, але не відважного.