Туманність Андромеди

РОЗДІЛ XV. ТУМАННІСТЬ АНДРОМЕДИ

У Північній Африці, на південь од затоки Великий Сірт, простяглася величезна рівнина Ель Хомра. До послаблення пасатних кілець і зміни клімату тут була хамада – пустиня без травинки, вся закована в броню полірованого щебеню і трикутного каміння з червонуватим відтінком, від якого хамада і дістала свою назву – «червона». Море сліпучого гарячого полум’я сонячного дня, море холодного вітру осінніми й зимовими ночами. Тепер від хамади лишився тільки вітер; він гнав твердою рівниною хвилі високої голубуватосріблястої трави, переселеної сюди з степів Південної Африки. Посвист вітру і нахилена трава викликали в пам’яті невиразне почуття смутку і близькості степової природи до душі, немовби це вже зустрічалося в житті. Не раз і за різних обставин – у горі і в радості, в утраті і в знахідці.

Кожен відліт або приземлення зорельота лишали вигоріле, отруєне коло поперечником близько кілометра. Ці кола обгороджували червоного металевою сіткою, і вони стояли недоторканними протягом десяти років, що більше, ніж удвічі перевищувало тривалість розкладу вихлопів двигуна. Після посадки чи відправки корабля космопорт перекочовував на інше місце. Це накладало відбиток тимчасовості, недовговічності на устаткування і приміщення порту, зріднюючи його обслуговуючий персонал з стародавніми номадами Сахари, що кілька тисяч років кочували тут на горбатих тваринах з вигнутими шиями і мозолястими ногами, так званих верблюдах.

Планетоліт «Баріон» у свій тринадцятий рейс між будованим супутником і Землею доставив Дар Вітра в Арізонський степ, який лишився пустинею і після зміни клімату через накопичену в ґрунті радіоактивність. На світанку відкриття ядерної енергії в ЕРС тут робили безліч дослідів і проб нового виду техніки. Ще й досі ґрунт у цьому місці заражений продуктами радіоактивного розпаду – надто слабкими для того, щоб шкодити людині, але достатніми, щоб затримати ріст дерев і чагарників.

Дар Вітер втішався не тільки чарівністю Землі – голубим небом у платті нареченої з легких білих хмар, але й курним ґрунтом, рідесенькою і цупкою травою.

Іти твердою ходою по Землі під золотим сонцем, підставляючи обличчя сухому і свіжому вітрові! Тільки побувавши на грані космічних безодень, можна зрозуміти всю красу нашої планети, яку колись нерозумні предки називали «юдоллю горя і сліз»!

Гром Орм не затримав будівника – старий голова сам хотів провести зореліт.

Гром Орм і Дар Вітер прибули в Ель Хомру в день від’їзду експедиції.

З повітря Дар Вітер помітив на матовій сталевосірій рівнині два гігантські дзеркала. Праве – майже коло, ліве – довгий, трохи загострений назад еліпс. Дзеркала були слідами недавніх зльотів кораблів тридцять восьмої зоряної експедиції.

Коло – зліт «Тинтажеля», який вирушив на страшну зірку Т, навантажений громіздкими апаратами для правильної облоги спіралодиска з глибин космосу. Еліпс – слід «Аелли», яка, піднімаючись значно пологіше, понесла велику групу вчених для розгадки змін матерії на білому карлику потрійної зірки Омікрон 2 Ерідана. Енергія двигунів проникла на півтора метра вглиб, і попіл, що лишився від кам’янистого ґрунту на місці її удару, був залитий в’язкою речовиною, щоб не розносив вітер. Треба було тільки перенести огорожі з місць давніх зльотів. Це зроблять після того, як вирушить «Лебідь».

Ось і сам «Лебідь», чавунносірий у тепловій броні, яка згорить під час пробивання атмосфери. Далі корабель полине, сяючи своєю обшивкою, що відбиває всі види радіації. Але ніхто не побачить його таким розкішним, крім роботівастрономів, які стежитимуть за польотом. Ці автомати дадуть людям лише фотографію світної точки. На Землю повернеться корабель, покритий окалиною, з борознами і воронками від вибухів дрібних метеоритних часток. Але «Лебедя» не побачить ніхто з присутніх тут людей: їм не прожити сто сімдесят два роки, чекаючи повернення експедиції. Сто шістдесят вісім незалежних років подорожі і чотири роки дослідження на планетах, а для мандрівників усього близько вісімдесяти років.

Дар Вітру, з його родом занять, не дочекатися навіть прибуття «Лебедя» на планети зеленої зірки. Як і в минулі дні вагань, Дар Вітер захопився сміливою думкою Рен Боза і Мвена Маса. Хай дослід їх не вдався, хай це питання, що зачіпає фундамент космосу, ще далеке від розв’язання, хай воно виявиться помилковою фантазією. Ці безумці – гіганти творчої думки людства, бо навіть у запереченні їхньої теорії і досвіду знання людей надзвичайно збагатяться.

Дар Вітер, замислившись, мало не спіткнувся об сигнал зони безпеки, звернув і помітив біля підніжжя саморухомої вежі телепередачі знайому постать. Куйовдячи непокірне руде волосся і мружачи гострі очі, до нього прямував Рен Боз. Сітка тонких, ледве помітних шрамів вмінила обличчя фізика, зібравши його зморшками страждальницького напруження.

– Радий бачити вас здоровим, Рен!

– Ви мені дуже потрібні! – Рен Боз подав Дар Вітру маленькі руки, усіяні ластовинням.

– Що ви тут робите задовго до вильоту?

– Я проводжав «Аеллу» – для мене дуже важливі дані з гравітації такої важкої зірки. Узнав, що ви прийдете, і лишився…

Дар Вітер мовчав, чекаючи пояснень.

– Ви повертаєтеся на обсерваторію зовнішніх станцій на прохання Юнія Анта?

Дар Вітер кивнув.

– Ант останнім часом записав кілька нерозшифрованих прийомів по Кільцю…

– Щомісяця приймають повідомлення поза звичайним часом інформації. І момент увімкнення станцій пересувається на дві земні години. За рік перевірка проходить земну добу, за вісім років – усю стотисячну галактичної секунди. Так заповнюються пропуски в прийомі космосу. За останнє півріччя восьмирічного циклу почали надходити, безсумнівно, дуже далекі, незрозумілі нам повідомлення.

– Мене вони дуже цікавлять, і прошу взяти мене, аби допомагати вам у роботі.

– Краще допомагатиму вам я. Записи пам’ятних машин проглянемо разом.

– І Мвен Мас?

– Звичайно!

– Вітре, це чудово! Мені страшенно ніяково після злощасного досліду – я такий винний перед Радою!.. Але з вами мені легше, хоча ви і член Ради, і колишній завідуючий і не радили робити дослід…

– Мвен Мас теж член Ради.

Фізик подумав, щось пригадав і тихо засміявся.

– Мвен Мас – він… відчуває мої думки і намагається втілити їх у конкретність.

– Чи не в цьому втіленні ваша помилка? Рен Боз насупився і перевів розмову:

– Веда Конг теж прибуде сюди?

– Так, я жду її. Ви знаєте, що вона мало не загинула, досліджуючи печеру – склад стародавньої техніки, де виявились замкнутими стальні двері.

– Нічого не чув.

– А я забув, що ви так глибоко не цікавитесь історією, як Мвен Мас. Уся планета висловлює свої припущепня з приводу того, що може бути за дверима. Мільйони добровольців пропонують свою участь у розкопках. Веда вирішила передати питання в Академію Стохастики і Передбачення Майбутнього.

– А Евда Наль не приїде сюди?

– Ні, не зможе.

– Багато хто буде засмучений. Веда дуже любить Евду, а Чара просто віддана їй. Ви пам’ятаєте Чару?

– Це така… схожа на пантеру?..

Дар Вітер підняв руки, удавано обурюючись.

– Цінитель жіночої краси! А втім, я щоразу повторюю помилку, на яку страждали люди минулого, що нічогісінько не розуміли в законах психофізіології та спадковості. Завжди хочу бачити в інших усе таким, як я розумію і почуваю.

– Евда, як і всі на планеті, – не підтримав самопокаяння Рен Боз, – стежитиме за вильотом.

Фізик показав на ряди високих триніжок з камерами для білого, інфрачервоного і ультрафіолетового прийому, що півкільцем розмістилися навколо зорельота. Різні групи променів спектра в кольоровому зображенні змушували екран дихати справжнім теплом і життям так само, як обертонні діафрагми[58] знищували металічний відзвук у передачі голосу.

Дар Вітер подивився на північ, звідки, важко перевалюючись, сунули перевантажені людьми автоматичні електробуси. З першої машини вискочила і бігла, плутаючись у траві, Веда Конг. Вона з розгону кинулась на широкі груди Дар Вітра так, що її довгі, заплетені по боках голови і спущені коси злетіли йому на спину.

Дар Вітер легенько відштовхнув Веду, вдивляючись у безмірно дороге обличчя з відтінком чогось нового, чого надавала їй, очевидно, незвичайна зачіска.

– Я грала для дитячого фільму північну королеву Темних століть і ледве встигла переодягнутися, – пояснила, трохи задихавшись, молода жінка. – Не лишилося часу змінити зачіску.

Дар Вітер уявив її в довгому облягаючому парчевому платті, в золотій короні з синім камінням, з попелястими косами нижче колін, з відважним поглядом сірих очей – і радісно посміхнувся.

– Корона була?

– Була. Ще й яка! – Веда окреслила пальцем у повітрі контур широкого кільця з великими зубцями у вигляді трилисника.

– Я побачу?

– Сьогодні ж. Я попрошу їх показати тобі фільм.

Дар Вітер зібрався спитати про таємничих «їх», але Веда вітала серйозного фізика. Той посміхнувся наївно і щиро.

– Де ж герої Ахернара? – Рен Боз оглянув ще безлюдне поле навколо зорельота.

– Там! – Веда показала на будівлю у вигляді шатра з пластин фісташковомолочного скла з сріблястими ажурними ребрами зовнішніх балок – головний зал космопорту.

– То ходімо.

– Ми – зайві, – твердо сказала Веда. – Вони дивляться прощальний привіт Землі. Ходімо до «Лебедя».

Чоловіки підкорилися.

Ідучи поруч з Дар Вітром, Веда тихенько спитала:

– У мене не дуже дурненький вигляд з цією старовинною зачіскою? Я могла б…

– Не треба. Чарівний контраст з сучасним одягом – коси довші від спідниці! Хай буде так!

– Скоряюся, мій Вітре! – шепнула Веда магічні слова, що примусили забитися його серце, його бліді щоки трохи порожевіли.

Сотні людей не кваплячись прямували до корабля. Люди посміхалися до Веди або вітали її піднятою рукою значно частіше, ніж Дар Вітра чи Рен Боза.

– Ви популярні, Ведо, – зауважив Рен Боз. – Що це – праця історика чи ваша горезвісна краса?

– Не це і не те. Повсякчасне і широке спілкування з людьми за родом праці і громадських занять. Ви з Вітром то замикаєтесь у надрах лабораторій, то залишаєтесь на самоті для напруженої нічної праці. Ви робите для людства значно більше, і ваша робота вагоміша, ніж моя, але тільки в одному, не найближчому для серця, напрямі. Чара Нанді і Евда Наль більш відомі, ніж я…

– Знову закид нашій технічній цивілізації? – весело дорікнув Дар Вітер.

– Не нашій, а пережиткам колишніх фатальних помилок. Ще тисячоліття тому наші предки знали, що мистецтво і з ним розвиток почуттів людини не менш важливі для суспільства, ніж наука.

– В розумінні взаємин між людьми? – спитав зацікавлений фізик.

– Так!

– Якийсь давній мудрець сказав, що найважче на Землі – це зберігати радість, – докинув Дар Вітер. – Дивіться, ось іще вірний спільник Веди!

Прямо до них ішов легким і широким кроком Мвен Мас, привертаючи загальну увагу своїм велетенським зростом.

– Кінчився танець Чари, – догадалась Веда. – Скоро з’явиться і екіпаж «Лебедя».

– Я б на їхньому місці йшов сюди пішки і якомога повільніше, – раптом сказав Дар Вітер.

– Ти почав хвилюватися? – Веда взяла його під руку.

– Звичайно. Для мене болісно думати, що вони полетять назавжди і цей корабель я більше не побачу. Щось всередині у мене протестує проти цієї невідворотної приреченості. Можливо, тому, що там будуть близькі для мене люди.

– Мабуть, не тому, – втрутився Мвен Мас, чутке вухо якого здалеку вловило слова Дар Вітра. – Це протест людини проти невблаганного часу.

– Осінній смуток? – з відтінком глузування спитав Рен Боз, посміхаючись очима до товариша.

– Ви помічали, що осінь помірних широт з її сумом люблять саме люди найбільш енергійні, життєрадісні, які глибоко все відчувають? – заперечив Мвен Мас, подружньому погладивши плече фізика.

– Правильне спостереження! – захопилась Веда.

– Дуже давнє…

– Дар Вітер, ви на полі? Дар Вітер, ви на полі? – загриміло звідкілясь ліворуч згори. – Вас кличе в ТВФ центрального будинку Юній Ант! Юній Ант кличе. У ТВФ центральної будівлі…

Рен Боз здригнувся і випростався.

– Можна з вами, Дар Вітер?

– Ідіть замість мене. Ви можете пропустити виліт. Юній Ант любить показати подавньому пряме спостереження, а не запис, – у цьому вони зійшлися з Мвеном Масом.

Космонавт мав потужний ТВФ і гемисферний екран. Рен Боз увійшов у тиху круглу кімнату. Черговий оператор клацнув вмикачем і показав на правий боковий екран, де з’явився схвильований Юній Ант. Він пильно оглянув фізика і, зрозумівши, чому нема Дар Вітра, кивнув Рен Бозу.

– Я теж хочу дивитися відліт. Але зараз провадиться позапрограмний прийомшукання у попередньому напрямку й діапазоні 62/77. Підніміть воронку для спрямованого випромінювання, зорієнтуйте її на обсерваторію. Я перекину проміньвектор через Середземне море прямо на Ель Хомру. Ловіть трубчастим віялом і вмикайте гемисферний екран. – Юній Ант подивився вбік і додав: – Швидше!

Досвідчений у прийомах вчений виконав наказ за дві хвилини. В глибині гемісферного екрана виникло зображення гігантської Галактики, в якій обидва вчені безпомилково пізнали здавна знайому людині туманність Андромеди, або М31.

У найближчому до глядача зовнішньому повороті її спіралі, майже в середині лінзоподібного в ракурсі диска величезної Галактики, спалахнув вогник. Там відійшла система зірок, – безсумнівно, велетенський рукав завдовжки з сотню парсеків, що здавалася крихітною шерстинкою. Вогник почав рости, і одночасно збільшувалася «шерстинка», в той час як сама Галактика зникла, розпливаючись за межі поля зору. Потік червоних і жовтих зірок протягся впоперек екрана. Вогник став маленьким кружком і світився на самому кінці зоряного потоку. З краю потоку виділилась оранжева зірка спектрального класу К. Навколо неї закружляли ледве помітні цятки планет. На одній з них, зовсім закривши її, розташувався кружок світла. І раптом усе закружляло в червоних звивинах і мерехтінні летючих іскор. Рен Боз заплющив очі…

– Це розрив, – сказав з бокового екрана Юній Ант. – Я показав вам спостереження минулого місяця з запису пам’ятних машин. Перемикаю на відбиття прямого прийому.

На екрані все ще кружляли іскри та лінії темночервоного кольору.

– Дивовижне явище, – вигукнув фізик. – Як ви пояснюєте цей розрив?

– Потім. Зараз відновлюється передача. Але що ви вважаєте дивним?

– Червоний спектр розриву. У спектрі туманності Андромеди – фіолетове зміщення, тобто вона наближається до нас.

– Розрив ніякого відношення до Андромеди не має. Це місцеве явище.

– Ви думаєте, що випадково їхня передаточна станція винесена на самий край Галактики, в зону, ще більш віддалену од її центра, ніж зона Сонця в нашій Галактиці?

Юній Ант окинув Рен Боза скептичним поглядом.

– Ви готові до дискусії в будьякий час, забуваючи, що з нами говорить туманність Андромеди з відстані чотирьохсот п’ятдесяти тисяч парсеків.

– Це так! – знітився Рен Боз. – Ще краще сказати – з відстані півтора мільйона світлових років. Повідомлення відправлено п’ятнадцять тисяч століть тому.

– І ми бачимо зараз те, що було послано задовго до льодовикової епохи і виникнення людини на Землі! – Юній Ант помітно полагіднів.

Червоні лінії стали крутитися повільніше, екран потемнів і раптом знову засвітився. Похмура плоска рівнина ледве вгадувалась у тьмяному світлі. На ній були розкидані дивні грибовидні споруди. Ближче до переднього краю видимої ділянки холодно поблискував гігантський, за масштабом рівнини, голубий круг з явно металевою поверхнею. Точно по центру круга висіли одні над одними великі подвійноопуклі диски. Ні, не висіли, а поволі піднімалися все вище. Рівнина зникла, і на екрані лишився тільки один диск, опукліший знизу, ніж зверху, з грубими спіральними ребрами на обох боках.

– Це вони… вони!.. – наввипередки вигукнули вчені, пригадуючи, як схожі зображення з фотографіями і кресленнями спіралодиска, яку знайшла тридцять сьома експедиція на планеті залізної зірки.

Новий вихор червоних ліній – і екран згас. Рен Боз чекав, боячись одвести свій погляд хоч на секунду. Перший людський погляд, який доторкнувся до життя і думки іншої галактики! Але екран так і не спалахнув. На боковій дошці телевізіофону пролунав голос Юнія Анта:

– Повідомлення перервалося. Чекати далі, витрачаючи земну енергію, не можна. Вся планета буде вражена. Слід просити Раду Економіки поза програмою приймати повідомлення вдвоє частіше, але це буде можливим не раніше як за рік після затрат на вирядження «Лебедя». Тепер ми знаємо, що зореліт на залізній зірці звідти. Коли б не знахідка Ерга Ноора, то ми взагалі не зрозуміли б побаченого.

– І він, той диск, прийшов звідти? Скільки ж він летів? – мовби сам себе спитав Рен Боз.

– Він линув мертвим близько двох мільйонів років через простір, який розділяє обидві галактики, – суворо відповів Юній Ант, – поки не знайшов притулку на планеті зірки Т. Очевидно, ці зорельоти влаштовані так, що сідають автоматично, хоч тисячі тисяч років ніхто живий не торкався важелів управління.

– Може, вони живуть довго?

– Але не мільйони років, це суперечить законам термодинаміки, – холодно відповів Юній Ант. – І, незважаючи на колосальні розміри, спіралодиск не міг нести в собі цілу планету людей… розумних істот. Ні, поки що наші галактики не можуть ще ні досягти одна одної, ні обмінятися повідомленнями.

– Зможуть, – упевнено сказав Рен Боз і, попрощавшись з Юнієм Антом, пішов назад, на поле космопорту.

Дар Вітер з Ведою і Чара з Мвеном Масом стояли трохи збоку від двох довгих рядів тих, що проводжали зореліт. Усі повернули голови до центральної будівлі. Мимо безшумно промчала широка платформа, супроводжувана помахами рук і – що люди дозволяли собі в товаристві тільки в виняткових випадках, – вітальними вигуками. Всі двадцять два чоловіки екіпажу «Лебедя» були на ній.

Платформа під’їхала до зорельота. Біля високого пересувного підйомника чекали люди в білих комбінезонах, з сірими від утоми обличчями – двадцять членів комісії в справі вильоту, складеної в основному з інженерів – працівників космопорту. Протягом останньої доби вони перевірили за допомогою машин для обліку предметів усе спорядження експедиції і ще раз випробували справність корабля тензорними апаратами.

Як було заведено ще на світанку зореплавання, голова комісії доповідав Ергу Ноору, якого знову обрали начальником зорельота і експедиції на Ахернар. Інші члени комісії поставили свої шифри на бронзовій дощечці з їхніми портретами та іменами, вручили дощечку Ергу Ноору і, попрощавшись, відійшли вбік. Тоді до корабля ринули всі присутні на полі. Люди вишикувались перед мандрівниками, пропустивши їхніх родичів і друзів на вільний маленький майданчик підйомника. Кінопрацівники фіксували кожний жест астронавтів – остання пам’ять, що лишається рідній планеті.

Ерг Ноор здалеку побачив Веду і, заткнувши бронзовий сертифікат за широкий пояс астрольотчика, стрімко підійшов до молодої жінки.

– Як добре, що ви прийшли, Ведо!..

– Хіба я могла зробити інакше?

– Ви для мене – символ Землі і моєї минулої юності.

– Юність Нізи з вами назавжди.

– Я не скажу, що ні за чим не шкодую, – це була б неправда. І насамперед жаль Нізу, своїх товаришів та й самого себе. Надто велика втрата. У це повернення я поновому полюбив Землю – міцніше, простіше, безумовніше…

– І всетаки ви летите, Ерг?

– Я не можу інакше. Відмовившись, я втратив би не тільки космос, а й Землю.

– Подвиг тим важчий, чим більша любов?

– Ви завжди добре розуміли мене, Ведо. Ось і Ніза.

Підійшла схудла, схожа на хлопчика дівчина з рудими кучерями і зупинилась, опустивши вії.

– Це виявилось так важко. Ви всі… хороші, ясні… красиві… Розлучитися, відірвати своє живе тіло од Матері Землі… – Голос астронавігатора здригнувся.

Веда інстинктивно пригорнула її до себе, шепочучи таємничі жіночі слова розради.

– Дев’ять хвилин до закриття люків, – беззвучно сказав Ерг, не зводячи очей з Веди.

– Як довго ще!.. – крізь сльози простодушно вигукнула Ніза.

Веда, Ерг, Дар Вітер, Мвен Мас та інші з сумом і здивуванням відчули, що немає слів. Нічим висловити почуття перед подвигом, який здійснюється для тих, кого ще нема, хто прийде через багато років. І астронавти, і проводжаючі знали про все – що могли дати слова?

Які побажання, жарти чи обіцянки можуть зворушити душу людей, що назавжди покидають Землю і линуть у безодні космосу?

Друга сигнальна система людини виявилась недосконалою і поступилася місцем третій. Глибокі погляди, що відбивали пристрасні поривання, які не можна передати словами, зустрічалися безмовно і напружено або жадібно впивали в себе небагату природу Ель Хомри.

– Пора! – голос Ерга Ноора стьобнув, наче удар батога, і люди поспішили.

Веда, відкрито схлипнувши, пригорнулась до Нізи. Обидві жінки кілька секунд стояли, притулившись щокою до щоки, міцно зажмурившись, поки чоловіки обмінювались прощальними поглядами і потисками рук. Підйомник одвіз в овальний чорний люк зорельота уже вісьмох астрольотчиків. Ерг Ноор взяв Нізу за руку і щось шепнув їй. Дівчина загпарілась, вирвалася і кинулась до зорельота. Обернувшись, перед тим як ступити на площадку ліфта, Ніза зустрілася з очима незвичайно блідої Чари.

– Мояша поцілувати вас, Чаро? – голосно спитала вона.

Не відповідаючи, Чара Нанді стрибнула на поміст і, тремтячи, обняла шию рудоволосого астронавігатора, потім так само мовчки сплигнула і одбігла.

Ерг Ноор і Ніза піднялись одночасно.

Люди завмерли, коли перед люком на виступі яскраво освітленого борту «Лебедя» затрималися на секунду дві постаті – високого чоловіка і стрункої дівчини, приймаючи останні вітання Землі.

Веда Конг стиснула руки, і Дар Вітер почув, як хруснули суглоби пальців.

Ерг Ноор і Ніза зникли. З чорного отвору висунулась овальна плита такого ж сірого кольору, як і весь корпус. Секунда, і навіть зірке око не могло б розрізнити слідів отвору на крутих обводах колосального корпусу.

Зореліт, який стояв вертикально на розчепірених упорах, мав у собі щось людиноподібне. Можливо, це враження створювала кругла куля носової частини, яка була увінчана гострим ковпаком і світилася сигнальними вогнями, немов очима. Чи ребристі розсікачі центральної контейнерної частини корабля, схожі на наплічники рицарських лат. Зореліт височів на своїх упорах, наче велетень, який, розчепіривши ноги, презирливо і самовпевнено дивиться поверх людського натовпу.

Грізно заревіли сигнали першої готовності. Немов у чарах, біля корабля з’явилися широкі самохідні платформи, що забрали силусиленну проводжаючих. Поповзли, роз’їжджаючись в сторони, але не зводячи своїх жерл і променів з корабля, триніжки ТВФ і прожекторів. Сірий корпус «Лебедя» померк і якось втратив свої розміри. На «голові» корабля спалахнули зловісні червоні вогні – сигнал підготовки старту. Вібрація потужних моторів передалася по твердому ґрунту – зореліт почав обертатися на своїх підставках, набираючи орієнтовну зльоту. Далі й далі від’їжджали проводжаючі, поки не перетнули з підвітряного боку лінію безпеки, яка раптом засвітилася в темряві. Тут люди квапливо зіскочили, а платформи помчали по інших людей.

– Вони більше не побачать ні нас, ні нашого неба? – спитала Чара у Мвена Маса, який низько схилився до неї.

– Ні. Хіба що в стереотелескопи…

Під кілем зорельота спалахнули зелені вогні. На вишці центрального будинку шалено закрутився радіомаяк, посилаючи на всі боки попередження про виліт величезного корабля.

– Зореліт одержує сигнал вильоту! – раптом заревів металічний голос такої сили, що Чара, здригнувшись, притислася до Мвена Маса. – Хто лишився в середині круга, підніміть угору руки! Підніміть угору руки, інакше смерть! Підніміть угору руки, інакше… – кричав автомат, поки його прожектори обмацували поле, шукаючи людей, які випадково лишились в середині круга безпеки.

Не знайшовши нікого, вони погасли. Робот закричав знову, як здалося Чарі, ще лютіше:

– Після сигналу дзвона оберніться спиною до корабля і заплющіть очі. Не розплющуйте до другого дзвону. Оберніться спиною і заплющіть очі! – тривожно і загрозливо ревів робот.

– Це страшно! – шепнула Веда своєму супутникові.

Дар Вітер спокійно зняв з пояса згорнуті в трубку півмаски з чорними окулярами, одну надів на Веду, а другу натягнув сам. Ледве встиг він закріпити пряжку, як дико задзвонив великий, високого тону дзвін під навісом сигнальних апаратів.

Дзвін увірвався, і в тиші стало чути стрекотання байдужих до всього цикад.

Несподівано зореліт люто завив і погасив вогні. Один, два, три, чотири рази темну рівнину пронизало це жахливе виття, і вразливішим людям здавалося, що це сам корабель кричить у тузі прощання.

Виття враз припинилося. Стіна яскравого полум’я виникла навколо корабля. Миттю все на світі перестало існувати, крім цього космічного вогню. Вежа вогню перетворилася на колону, витяглась довгим стовпом, потім стала сліпучояскравою лінією. Дзвін задзвонив удруге, і люди, обернувшись, побачили безлюдну рівнину, на якій червоніла гігантська пляма розжареного ґрунту. Велика зірка стояла вгорі – це віддалявся «Лебідь».

Люди поволі посунули до електробусів, оглядаючись то на небо, то на місце відльоту, яке стало раптом мертвим, наче тут відродилась хамада Ель Хомра – жах і бідування подорожан минулих часів.

У південній частині горизонту засяяли знайомі зірки. Всі погляди були звернуті туди, де зійшов голубий і яскравий Ахернар. Там, біля цієї зірки, опиниться «Лебідь» після вісімдесяти чотирьох років шляху з швидкістю дев’ятсот мільйонів кілометрів на годину. Для нас вісімдесят чотири, для «Лебедя» – сорок сім років. Можливо, там вони створять новий світ, теж красивий і радісний, під зеленим промінням цирконієвої зірки.

Дар Вітер і Веда Конг наздогнали Чару і Мвена Маса. Африканець відповів дівчині:

– Ні, не туга, а велика і сумна гордість – ось мої відчуття сьогодні. Гордість за нас, людей, що піднімаються все вище з своєї планети і зливаються з космосом. Сум – тому що маленькою стає люба Земля… Дуже давно майї – червоношкірі індійці Центральної Америки – лишили гордий і сумний напис. Я передав його Ергу Ноору, і той прикрасить ним бібліотекулабораторію «Лебедя».

Африканець оглянувся, помітив, що його слухають друзі, і вів далі голосніше:

– «Ти, що пізніше покажеш тут своє обличчя! Якщо твій мозок розуміє, ти спитаєш: хто ми? Хто ми? Спитай зорю, спитай ліс, спитай хвилю, спитай бурю, спитай любов. Спитай землю, землю страждання і землю кохану. Хто ми? Ми – Земля!» І я теж – наскрізь Земля! – додав Мвен Мас.

Назустріч біг, задихаючись, Рен Боз. Друзі оточили фізика, який небагатьма словами розповів їм неймовірне – перше зіткнення мислі двох велетенських зоряних островів.

– Мені так хотілося встигнути до відльоту, – скрушно сказав Рен Боз, – щоб повідомити про це Ерга Ноора. Він ще на чорній планеті зрозумів, що спіралодиск – зореліт надзвичайно далекого, зовсім чужого світу і що цей дивний корабель дуже довго летів у космосі.

– Невже Ерг Ноор ніколи не взнає, що його спіралодиск із таких далеких глибин всесвіту – з іншої галактики, з туманності Андромеди? – сказала Веда. – Як прикро, що він не дочекався сьогоднішнього повідомлення!

– Він знатиме! – твердо сказав Дар Вітер. – Ми попросимо у Ради дозволу витратити енергію для спеціальної передачі, через супутник тридцять шість. «Лебідь» буде доступний нашому поклику ще дев’ятнадцять годин!