Туманність Андромеди

РОЗДІЛ XIII. АНГЕЛИ НЕБА

Затамувавши подих, стежив Ерг Ноор за маніпуляціями вправних лаборантів. Величезна кількість приладів нагадувала пост управління зорельота, але просторий зал з широкими голубуватими вікнами зразу ж відкидав будьякі думки про космічний корабель.

У центрі кімнати на металевому столі стояла камера з товстих плит руфолюциту – матеріалу, прозорого і для інфрачервоних, і для видимих променів. Павутиння трубок і проводів обплутувало коричневу емаль зорелітного водяного бака, в якому були ув’язнені дві чорні медузи з планети залізної зірки.

Еон Тал, випроставшись, мов на фіззарядці, з безпорадно ввислою, як і раніше, на перев’язі, рукою, здалеку заглядав на барабан самописця, який поволі обертався. На чолі біолога над широкими чорними бровами виступили крапельки поту.

Ерг Ноор облизнув пересохлі губи.

– Нічого. За п’ять років подорожі там лишився самісінький порох, – хрипко зауважив астрольотчик.

– Коли так, то це дуже погано… для Нізи і для мене, – озвався біолог. – Доведеться шукати навпомацки – можливо, багато років, щоб визначити характер ураження.

– Ви все ще гадаєте, що органи, які вбивають здобич, однакові у медуз і в хреста?

– Не тільки я – Грім Шар і всі інші прийшли до такого ж висновку. Але спочатку були найнесподіваніші припущення. Я вважав, що чорний хрест взагалі не має відношення до планети.

– Я теж, пригадуєте, казав вам про це. Мені здавалося, що ця істота – з дискового зорельота і охороняла його. Та коли подумати серйозно, то навіщо охороняти нездоланну фортецю зовні? Спроба відкрити спіралодиск показала безглуздість таких думок.

– Я уявляв собі, що хрест взагалі не живий!

– Роботавтомат, поставлений охороняти зореліт?

– Авжеж! Але тепер, звичайно, я відкинув цю думку. Чорний хрест – це жива істота, породження світу темряви. Очевидно, ці тварюки живуть унизу, на рівнині. Він з’явився з боку «воріт» – проходу між скелями. Медузи легші й рухливіші – це мешканці плоскогір’я, на яке ми сіли. Зв’язок чорного хреста і спіралодиска випадковий, просто наші захисні прилади не торкнулися цього віддаленого куточка рівнини, який завжди лишався в темряві за гігантським диском.

– І ви вважаєте, що вбивчі органи хреста і медуз схожі між собою?

– Звичайно! Ці тварини живуть в однакових умовах, у них повинні бути і схожі органи. Залізна зірка – теплове електричне світило. Вся товста атмосфера планети дуже насичена електрикою. Грім Шар вважає, що тварини вбирали енергію з атмосфери, створюючи згустки на зразок наших кульових блискавок. Пригадайте рух коричневих зірочок по щупальцях медуз.

– І хрест мав щупальця, але не було…

– Просто ніхто не встиг помітити. Але характер ураження – по нервових стовбурах з паралічем відповідного вищого центра – однаковісінький у мене і в Нізи! Це головний доказ і головна надія!

– Надія? – стрепенувся Ерг Ноор.

– Звичайно. Дивіться, – біолог показав на рівну лінію записів приладу, – чутливі електроди, занурені в пастку з медузами, нічого не показують. Чудовиська забралися туди З повним зарядом своєї енергії, яка нікуди не могла подітися з бака після того, як його закрили. Ізоляційний захист космічних харчових судин навряд чи може бути проникним – це не наші легкі біологічні скафандри. Пригадайте, що хрест, який уразив Нізу, не заподіяв вам шкоди. Його ультразвук проник у скафандр вищого захисту, зламавши волю, але уражаючі розряди виявились безсилими. Вони пробили тільки скафандр Нізи так само, як медузи пробили мій.

– Отже, заряд кульових блискавок чи чогось схожого, який увійшов у бак, повинен там лишитись. Але прилади нічого не показують…

– В цьому і є надія. Виходить, медузи не розсипалися в порох. Вони…

– Розумію. Закапсулювались, сховалися в чомусь на зразок кокона.

– Авжеж. Такі пристосування поширені серед живих організмів, змушених переживати несприятливі для існування періоди. Довгі льодяні ночі чорної планети, її страшенні урагани на «сходах» і «заходах» – саме такі періоди. Але оскільки вони порівняно швидко чергуються, то я певен, що медузи можуть швидко інцистуватись і так само швидко виходити з цього стану. Якщо міркування правильне, то ми зможемо досить просто повернути чорних медуз до їх вбивчої життєдіяльності.

– Відновленням температури, атмосфери, освітлення та інших умов чорної планети?

– Так. Усе розраховано і підготовлено. Скоро прибуде Грім Шар. Ми почнемо продувати бак нєоновокисневоазотною сумішшю під тиском три атмосфери. Але спочатку переконаємось…

Еон Тал порадився з двома асистентами. Якась установка почала повільно підповзати до коричневого бака. Передня руфолюцитова плита відсунулась, відкриваючи доступ до небезпечної пастки.

Електроди всередині бака замінились мікродзеркалами з циліндричними освітлювачами. Один з асистентів став за пульт телеуправління. На екрані виникла ввігнута поверхня, вкрита зернистим нальотом, вона тьмяно відбивала промені освітлювача. Це – стінка бака. Плавно поверталося дзеркало. Еон Тал почав:

– Рентгеном просвітити важко, надто сильна ізоляція. Доводиться застосовувати складніший спосіб.

Обертання дзеркала відбило дно посудини і на ньому дві білі грудки у формі неправильних куль з ніздрюватою, волокнистою поверхнею. Грудки скидалися на плоди недавно вирощеної породи хлібних дерев, які досягають сімдесяти сантиметрів у поперечнику.

– Приєднайте ТВФ до вектора Грім Шара, – звернувся біолог до помічника.

Як тільки вчений переконався в правильності загальних передбачень, він прибіг до лабораторії. Короткозоро мружачись зовсім не від поганого зору, а за звичкою, Грім Шар оглядав підготовлені апарати. Грім Шар не був схожий на славетного вченого, які, здебільшого, відзначалися солідним виглядом і владністю вдачі. Ерг Ноор пригадав Рен Боза з його сором’язливою хлопчачою зовнішністю, яка так не відповідала величі його розуму.

– Зірвіть закритий шов! – наказав Грім Шар.

Механічна рука зрізала шар твердої емалевої маси, не зрушивши з місця важку кришку. Шланги, з газовою сумішшю підключилися до вентилів. Потужний прожектор інфрачервоних променів замінив залізну зірку.

– Температура… сила тяжіння… тиск… електрична насиченість… – повторював показання приладів асистент, що стежив за ними.

Через півгодини Грім Шар обернувся до астрольотчиків.

– Ходімо в зал відпочинку. Немає можливості вгадати наперед час оживлення цих капсул. Якщо Еон має. рацію, то це станеться скоро. Чергові попередять нас.

Інститут Нервових Струмів був збудований далеко від жилої зони, на околиці заповідного степу. Земля наприкінці літа стала сухою, і вітер линув з особливим шелестом, що проникав у навстіж відчинені вікна разом з легким запахом підсушених сонцем трав.

Троє дослідників у зручних кріслах мовчали, поглядаючії у вікна поверх розлогих дерев на марево далекого горизонту. Час од часу хтонебудь заплющував стомлені очі, але очікування було надто напруженим, щоб задрімати. Цього разу доля не випробовувала терпіння вчених. Не минуло й трьох годин, як спалахнув екран прямого зв’язку. Черговий асистент ледве стримувався.

– Кришка ворушиться!

За одну мить усі троє опинилися в лабораторії.

– Закрийте наглухо руфолюцитову камеру, перевірте герметичність, – розпорядився Грім Шар. – Перенесіть умови планети в камеру.

Легке шипіння потужних насосів, посвистування зрівнювачів тиску – і всередині прозорої клітки створилась атмосфера світу темряви.

– Збільшіть вологість і насичення електрикою, – вів далі Грім Шар.

Різкий запах озону поплив лабораторією.

Нічого не змінилося. Вчений спохмурнів, обводячи поглядом прилади і намагаючись зміркувати, що ще не зроблено.

– Потрібна темрява! – раптом пролунав чіткий голос Ерга Ноора.

Еон Тал навіть підскочив.

– Як я міг забути! Грім Шар, ви не були на залізній зірці, але я!..

– Поляризуючі віконниці! – замість відповіді сказав учений.

Світло померхло. Лабораторія лишилась освітленою лише вогнями приладів. Асистенти засмикнули пульт шторами, і все поглинув морок. Подекуди ледве мерехтіли цятки самосвітних індикаторів.

Дихання чорної планети війнуло в обличчя астрольотчиків, воскресивши в пам’яті страшні і захоплюючі дні важкої боротьби.

Минуло кілька хвилин мовчання, в якому чулися тільки обережні рухи Еона Тала, що настроював екран для інфрачервоних променів з поляризуючою ширмою, що запобігала відкиданню світла.

Тихий звук і важкий удар – це упала кришка водяного бака всередині руфолюцитової камери. Знайоме блимання коричневих спалахів – це щупальця чорного чудовиська з’явились над краєм бака. Несподіваним стрибком воно підлетіло вгору, простираючись покривалом темряви на всю площу руфолюцитової камери, і вдарилось об прозору стелю. Тисячі коричневих зірочок засяяли по тілу медузи, покривало надулося куполом, наче від повівання знизу, і медуза ткнулася в дно камери зібраними в пучок щупальцями. Такою ж чорною примарою піднялося з бака друге чудовисько, мимохіть вселяючи жах своїми швидкими і беззвучними рухами. Але тут, за міцними стінами дослідної камери, оточені керованими на віддалі приладами, виплодки планети мороку були безсилі.

Прилади вимірювали, фотографували, визначали, викреслювали складні криві, розкладаючи будову чудовиськ на різноманітні фізичні, хімічні та біологічні показники. Розум людини знов складав ці різноякісні дані, опановуючи будову невідомих породжень жаху і підкоряючи їх собі.

Непомітно минали години, і Ерг Ноор усе більше переконувався в перемозі.

Дедалі радіснішим ставав Еон Тал, жвавішали Грім Шар та його молоді асистенти.

Нарешті вчений підійшов до Ерга Ноора.

– Ви можете йти з спокійним серцем. Ми залишимось до кінця дослідження. Я боюсь вмикати видиме світло – тут чорним медузам від нього не сховатись, як на їхній планеті. А вони повинні відповісти на все, що ми хочемо знати.

– І ви будете знати?

– Через тричотири дні дослідження стане вичерпним для нашого рівня знань. Але вже зараз можна уявити, яка дія паралізуючого пристосування.

– І лікувати Нізу й Еона?

– Звичайно!

Тільки тепер Ерг Ноор відчув, який великий тягар носив він у собі з того чорного дня, дня чи ночі!.. Та чи не все одно! Дика радість наповнила цю завжди стриману людину. Він ледве переборов безглузде бажання підкинути в повітря Грім Шара, обнятії маленького вченого. Ерг Ноор дивувався сам собі, заспокоївся, і через хвилину до нього повернулась звичайна зосередженість.

– Як допоможе ваше вивчення боротьбі з медузами й хрестами в майбутній експедиції!

– Так! Тепер ми знатимемо ворога. Але хіба пошлють експедицію в цей світ ваги і мороку?

– Безсумнівно!

Теплий день північної осені тількино почався.

Ерг Ноор ішов без звичайної квапливості, ступаючи босими ногами по м’якій траві. Попереду, на галявині, зелені густі кедри перепліталися з голими кленами, схожими на стовпи ріденького сірого диму. Тут, у заповіднику, людина не втручалася в природу. Своєрідна краса була в безладних заростях високих трав, у їхніх змішаних і суперечливих, приємних і різких пахощах.

Холодна річка перегородила шлях. Ерг Ноор спустився стежкою. Вітрові брижі на пройнятій сонцем прозорій воді здавалися хисткою сіткою хвилястих золотих ліній, накинутою на мерехтливу гальку дна. Непомітні клапті моху і водоростей пропливали у воді, і під ними бігли по дну плямки синіх тіней. За річкою хилилися на вітрі великі лілові дзвіночки. Пахощі вологого лугу і багряного осіннього листя обіцяли людині радість праці, бо у кожного в куточку душі ще жив досвід первісного орача.

Яскрава жовта іволга вмостилася на гілці, глузливо і самовпевнено посвистуючи.

Чисте небо над кедрами посріблилося помахом широкого крила перистих хмар. Ерг Ноор заглибився в пропахлий гіркуватою кедровою хвоєю і смолою сутінок лісу, перетнув його і піднявся на пагорок, витираючи змокрілу непокриту голову. Заповідний гай навколо нервової клініки був неширокий, і Ерг Ноор скоро вийшов на дорогу. Річка наповнювала каскад басейнів з молочного скла. Кілька чоловіків і жінок у купальних костюмах вибігли зза повороту і помчали дорогою між рядами барвистих квітів. Навряд чи осіння вода була теплою, але бігуни, підбадьорюючи одне одного сміхом і жартами, кинулись у басейн, веселою групою спливаючи вниз по каскаду. Ерг Ноор мимоволі посміхнувся. Десь на місцевому заводі чи на якійсь фермі настав час відпочинку…

Ніколи ще рідна планета не здавалась йому такою чудовою, йому, що провів більшу частину свого життя у тісному зорельоті. Велика вдячність переповнювала Ерга Ноора до всіх людей, до земної природи, до всього, що брало участь у врятуванні його рудого кучерявого астронавігатора – Нізи. Сьогодні вона сама прийшла в сад клініки! Порадившись з лікарями, вони вирішили поїхати разом у полярний невросанаторій. Як тільки вдалося розімкнути паралітичний цеп, усунувши стійке гальмування в корі мозку від розряду щупалець чорного хреста, Ніза стала цілком здоровою. Треба було тільки повернути колишню енергію після такого довгого каталептичного сну. Ніза, жива, здорова Ніза! Ергу Ноору здавалося, що він ніколи не зможе подумати про це без радісного поштовху всередині.

Він побачив самотню жіночу постать, яка швидко простувала йому назустріч від перехрестя дороги. Він пізнав би її серед тисяч інших – Веду Конг. Веду, яка колись так довго полонила його думки, поки не з’ясувалася протилежність їхніх шляхів. Звиклий до діаграм обчислювальних машин, Ерг Ноор уявив собі круту, спрямовану в небо дугу – його поривання – і ширяючий над планетою, спрямований в глибину її минулих століть шлях життя і творчості Веди. Обидві лінії широко розходились, віддаляючись одна від одної.

Знайоме до найменших подробиць обличчя Веди Конг раптом вразило Ерга Ноора своєю схожістю з Нізою. Таке ж вузьке, з широко розставленими очима і високим чолом, з довгими бровами врозліт, з тим же виразом ніжного глузування біля великого рота. Навіть носи в обох, трошки задерті, м’яко закруглені і подовжені, були схожі, наче в сестер. Тільки Веда дивилася завжди прямо і вдумливо, а вперта голівка Нізи Кріт часто в юному запалі задиралася вгору.

– Ви розглядаєте мене? – здивувалася Веда.

Вона подала Ергу Ноору обидві руки, і той притис їх до своїх щік. Веда, здригнувшись, висмикнула руки. Астрольотчик посміхнувся.

– Я хотів подякувати їм, цим рукам, які виходили Нізу… Вона… Я все знаю! Треба було весь час чергувати, і ви відмовились од цікавої експедиції. Два місяці!..

– Не відмовилась, а запізнилась, чекаючи «Тантру». Все одно було пізно, а потім – вона чудова, ваша Ніза! Ми зовні схожі, але вона – справжня подруга переможцеві космосу і залізних зірок з своїм пориванням у небо і відданістю…

– Ведо!..

– Я не жартую, Ерг! Ви відчуваєте, що тепер не час для жартів? Треба, щоб усе стало зрозуміло.

– Мені й так усе зрозуміло! Але я вдячний вам не за себе – за Нізу…

– Не дякуйте! Мені було б важко, якби ви втратили Нізу…

– Розумію, але не вірю, бо знаю Веду Конг – зовсім непричетну до такого розрахунку. І моя вдячність не минула.

Ерг Ноор погладив молоду жінку по плечу і поклав пальці на згин Вединої руки. Вони йшли поруч пустинною дорогою і мовчали, поки Ерг Ноор не почав знову:

– Хто ж він, справжній?

– Дар Вітер.

– Колишній завідуючий зовнішніми станціями? Он як!

– Ерг, ви говорите якісь незначні слова. Я вас не пізнаю…

– Я змінився, мабуть… Але я уявляю собі Дар Вітра тільки по роботі і думав, що він теж мрійник космосу.

– Це правильно. Мрійник зоряного світу, але такий, що зумів поєднати зірки з любов’ю давнього землероба до Землі. Людина знання з великими руками простого майстра.

Ерг Ноор мимохіть глянув на свою вузьку долоню з довгими цупкими пальцями математика й музиканта.

– Коли б ви знали, Ведо, мою любов до Землі зараз!..

– Після світу темряви і довгого шляху з паралізованою Нізою? Звичайно! Але…

– Вона, ця любов, не створює основу мого життя?

– Не може створювати! Ви справжній герой і тому не, наситні в подвигу. Ви і цю любов понесете повною чашею, боячись пролити з неї краплю на Землю, щоб віддати все для космосу. Але для тієї ж Землі!

– Ведо, вас спалили б на вогнищі в Темні століття!

– Мені вже говорили про це… Ось і перехрестя. Де ваше взуття, Ерг?

– Я лишив його в саду, коли вийшов вам назустріч. Мені доведеться повернутись.

– До побачення, Ерг. Моя справа тут кінчилася, – настає ваша. Де ми побачимось? Чи тільки перед вильотом нового корабля?

– Ні, ні, Ведо! Ми з Нізою поїдемо в полярний санаторій на три місяці. Приїжджайте до нас і привезіть його, Дар Вітра.

– Який санаторій? «СерцеКамінь» на північному узбережжі Сибіру? Чи в Ісландію, в «Осіннє Листя»?

– Для Північного полярного кола вже пізно. Нас пошлють у південну півкулю, де скоро почнеться літо, «Біла Зоря» на Землі Грахама.

– Гаразд, Ерг. Якщо Дар Вітер зразу не поїде відбудовувати супутник п’ятдесят сім. Очевидно, спочатку мають підготувати матеріали…

– Хороший ваш земний чоловік – майже рік у небі!

– Не лукавте. Це – близьке небо порівняно з неймовірними просторами, які розлучили нас.

– Ви шкодуєте, що так сталося, Ведо?

– Навіщо цитати, Ерг? У кожному з нас дві половинки: одна поривається до нового, друга береже колишнє і рада повернутися до нього. Ви знаєте це і знаєте, що повернення ніколи не досягає мети.

– Але жаль лишається… як вінок на дорогій могилі. Поцілуйте мене, Ведо, люба!..

Молода жінка слухняно виконала прохання, легенько відштовхнула астрольотчика і швидко пішла до головного шляху – лінії електробусів. Ерг Ноор стежив за нею, поки робот – кермовий машини, що саме підкотила, не зупинився і червоне плаття Веди не зникло за прозорими дверцятами.

І Веда крізь скло дивилася на нерухомого Ерга Ноора. У думках настійливо звучав рефрен вірша поета ери Роз’єднаного Світу, який переклав і недавно поклав на музику Арком Гіром. Дар Вітер сказав їй одного разу у відповідь на ніжний докір:

– І ні ангели неба, ні духи пучин

Розлучити б ніяк не могли,

Не могли б розлучити зі мною її,

Чарівної АннабельЛі!

Це був виклик стародавнього чоловіка силам природи, які забрали його кохану. Чоловіка, що не примирився з втратою і нічого не захотів віддати долі!

Електробус під’їздив до вітки Спіральної Дороги, а Веда Конг усе ще стояла біля вікна. Міцно тримаючись за поліровані поруччя, сповнена світлого суму, вона тихенько наспівувала чудовий романс.

2Ангели» – так у сиву давнину в релігійних європейців називали вигаданих духів неба, вісників волі богів. Слово «ангел» і означає «вісник» старогрецькою мовою. Забуте багато століть тому слово…

Тільки на станції Веда опам’яталася від думок, але знову повернулась до них у вагоні Дороги.

– Вісники неба, космосу – так можна назвати і Ерга Ноора, і Мвена Маса, і Дар Вітра. Особливо Дар Вітра, коли він буде в близькому, земному небі, на будівництві супутника… – Веда пустотливо посміхнулась. – Але тоді духи пучин – це ми, історики, – голосно сказала вона, вслухаючись у звук свого голосу, і весело засміялась. – Так, так! Ангели неба і духи пучин! Тільки навряд чи це сподобається Дар Вітру.

Низькі кедри з чорною хвоєю – холодостійка форма, вирощена для Субантарктики, шуміли урочисто й рівномірно на неослабному вітрі. Холодне і густе повітря струмувало швидкою річкою, несучи з собою незвичайну чистоту і свіжість, яка буває лише в повітрі відкритого океану або високих гір. Але в горах вітер, зустрічаючись із вічними снігами, стає сухий, трохи ущипливий, наче ігристе вино. Тут дихан. ня океану було відчутне вагомим доторком, що огортав тіло вологою.

Будинок санаторію «Біла Зоря» спускався до моря уступами скляних стін, які нагадували своїми закругленими формами гігантські морські кораблі минулого. Блідомалиновий колір простінків, сходів і вертикальних колон вдень різко контрастував з куполоподібним громаддям темних, шоколаднолілових андезитових скель, прорізаних голубуватосірими фарфоровими стежками із сплавленого сієніту. Але тепер пізньоосіння полярна ніч висвітлила і зрівняла всі барви у своєрідному білуватому світлі, яке немовби линуло з глибини неба і моря. Сонце сховалося на годину за південним плоскогір’ям. Звідти широкою аркою випливало величне сяйво, розкинувшись по південній частині неба. Це був відблиск могутніх крижин антарктичного материка, які збереглися на високому горбі його східної половини, відсунуті волею людини, що лишила тільки чверть колишнього колосального щита льодовиків. Біла крижана зоря, іменем якої і названо санаторій, перетворила все навколишнє на спокійний світ легкого світла без тіней і рефлексів.

Четверо поволі йшли до океану по сріблистих відблисках фарфорової стежки. Обличчя чоловіків, що йшли позаду, здавалися вирізьбленими із сірого граніту, великі очі обох жінок стали бездонно глибокими і загадковими.

Ніза Кріт, тулячись обличчям до коміра хутряної накидки Веди Конг, схвильовано заперечувала вченомуісторикові. Веда, не приховуючи легкого здивування, вдивлялася в цю зовні схожу на неї дівчину.

– Мені здається, найкращий подарунок, який жінка може зробити коханому, – це створити його заново і тим продовжити існування свого героя. Адже це майже безсмертя!

– Чоловіки думають про нас інакше, – відповіла Веда. – Дар Вітер казав мені, що він не хотів би, щоб дочка була дуже схожа на кохану, – бо важко покинути колись світ і залишити її без себе, без своєї любові і ніжності для невідомої йому долі… Це пережитки давніх ревнощів і захисту.

– Але мені нестерпна думка про розлуку з маленькою, моєю рідною істотою, – вела далі захоплена своїми думками Ніза. – Ледве вигодувавши, віддати її на виховання!

– Розумію, але не згодна. – Веда нахмурилась, наче дівчина зачепила болючу струнку в її душі. – Одне з найвеличніших завдань людства – це перемога над сліпим материнським інстинктом. Тільки колективне виховання дітей спеціально навченими і відібраними людьми може створити людину нашого суспільства. Тепер майже нема шаленої, як у сиву давнину, материнської любові. Кожна мати знає, що цілий світ голубить її дитину. От і зникла інстинктивна любов вовчиці, яка народилася з тваринного страху за своє дитя.

– Я це розумію, – сказала Ніза, – але якось розумом.

– А я вся, до кінця, відчуваю, що найбільше щастя – приносити радість іншій істоті, тепер доступне будьякій людині будьякого віку. Те, що в колишніх суспільствах було можливе тільки для батьків, бабусь і дідусів, а найбільше для матерів… Навіщо неодмінно весь час бути з маленьким – адже це теж пережиток тих часів, коли жінки вимушено вели вузьке життя і не могли бути разом з своїми коханими. А ви будете завжди разом, поки кохаєте…

– Не знаю, але часом так хочеться, щоб поруч ішла крихітна, схожа на нього істота, що стискуєш руки… І… ні, я нічого не знаю!..

– Є острів Матерів – Ява. Там живуть усі, хто хоче сам виховати свою дитину.

– О ні! Але я не могла б бути й вихователькою, як ті жінки, що особливо люблять дітей. Я відчуваю в собі так багато сили, і вже раз була в космосі…

Веда пом’якшала.

– Ви – втілення юності, Нізо, і не тільки фізично. Як усі дуже молоді, ви не розумієте, стикаючись з суперечностями життя, що вони – саме життя, що радість кохання обов’язково приносить тривоги, турботи і горе, тим більші, чим глибше кохання. А вам здається, що все загине від першого удару життя…

При останніх своїх словах Веда раптом збагнула. Ні, не тільки в юності причина тривог і жагучих поривань Нізи!

Веда припустила властиву багатьом помилку: вона вважала, що рани душі заживають одночасно з тілесними пошкодженнями. Зовсім не так! Довгодовго лишається ще рана психіки, глибоко захована в здоровому фізично тілі, і може відкритись несподівано, іноді від зовсім незначної причини. Так і в Нізи – п’ять років паралічу, хоч і з втратою свідомості, але такого, що лишив згадку про себе в усіх клітинках тіла, жах зустрічі з страшним хрестом, який мало не погубив Ерга Ноора.

Вгадавши напрямок думок Веди, Ніза глухо сказала:

– Після залізної зірки я не можу позбутися дивного відчуття. Десь у душі є тривожна порожнеча. Вона існує разом з упевненою радістю і силою, не відкидаючи їх, але й не згасаючи сама. Та боротися з нею я можу лише тим, що захопить мене всю, не лишаючи на самоті з цим… Тепер я знаю, що таке космос для самотньої людини, і ще більше схиляюся перед пам’яттю перших героїв зореплавання!

– Я, здається, розумію, – відповіла Веда. – Я була на розкиданих серед океану маленьких острівцях Полінезії. Там в години самотності перед морем тебе всю охоплює безмежний смуток, наче тоскна пісня, що тане вдалині. Очевидно, древня пам’ять про первісну самотність свідомості говорить людині, якою кволою і приреченою вона була раніше у своїй клітинцідуші. Тільки спільна праця і спільні думки можуть врятувати від цього – прибуває корабель, здавалося б, ще менший, ніж острів, але неосяжний океан уже не той. Жменька товаришів і корабель – це вже особливий світ, який поривається в доступні й покірні йому далі. Так і корабель космосу – зореліт. У ньому ви з відважними і сильними товаришами! Але самотність перед космосом… – Веда вдригнулася. – Навряд чи людина здатна пережити її.

Ніза пригорнулась до Веди ще міцніше.

– Як правильно ви сказали, Ведо! Через те я й хочу всього зразу…

– Нізо, я полюбила вас. Тепер я більше згодна з вашим рішенням… Воно мені здавалося божевільним.

Ніза мовчки стиснула Ведину руку і вдячно ткнулася носом в її холодну од вітру щоку.

– Та чи витримаєте ви, Нізо? Це ж надзвичайно трудно!

– Про які труднощі ви кажете, Ведо? – обернувся Ерг Ноор, почувши її останній вигук. – Ви змовилися з Дар Вітром? Він уже півгодини переконує мене віддати молоді мій досвід астрольотчика, а не вирушати в політ, з якого не повертаються.

– І що ж, пощастило переконати?

– Ні. Мій досвід зореплавання ще більш потрібен, щоб повести «Лебедя» до мети, туди, – Ерг Ноор показав на світле беззоряне небо, де, нижче від Малої Магелланової Хмари, під Туканом і Водяною Змією, мав світитися яскравий Ахернар, – довести по шляху, по якому не пройшов ще жоден корабель Землі чи Кільця!

З останнім словом Ерга Ноора за його спиною спалахнув ізза небосхилу край ранкового сонця, проміння якого змело всю таємничість світанку.

Четверо друзів підійшли до моря. Океан дихав холодом, накочуючи на положистий берег ряди безпінних хвиль – важкі брижі бурхливої Антарктики. Зацікавлена Веда Конг дивилась на сталеву воду, яка швидко темніла на глибині й набирала під промінням низького сонця лілуватого відтінку льоду.

Ніза Кріт стояла поряд у шубці з голубого хутра і такій же круглій шапочці, зпід якої вибивалися пасма темнорудого волосся. Дар Вітер мимохіть за милувався нею і спохмурнів.

– Вітре, вам не подобається Ніза? – з утрируваним обуренням вигукнула Веда Конг.

– Ви знаєте, що я захоплююсь нею, – похмуро відповів Дар Вітер. – Але зараз вона здалась мені такою маленькою і тендітною порівняно з…

– З тим, що мене чекає? – з викликом спитала Ніза. – Тепер ви перекинули атаку з Ерга на мене?..

– Я зовсім не думаю так робити, – серйозно й сумно відповів Дар Вітер, – але мій смуток природний. Чудове створіння моєї любої Землі повинно зникнути в безоднях космосу з його мороком і неймовірним холодом. Це не жаль, Нізо, а сум втрати.

– Ви відчули так, як і я, – погодилась Веда, – яскравий вогник життя – Ніза – і крижаний мертвий простір!

– Я здаюся тендітною квіткою? – спитала Ніза. Дивна інтонація її голосу стримала Веду від ствердження думки.

– Хто більше за мене любить радість боротьби з холодом? – Дівчина рвучко зірвала шапочку, стріпнувши рудими кучерями, скинула шубку.

– Що ви робите, Нізо? – першою догадалася Веда Конг, кидаючись до астронавігатора.

Але Ніза вискочила на скелю, що нависла над хвилями. Холодні хвилі огорнули Нізу, і Веда вся здригнулась, уявивши собі відчуття од такого купання. Ніза спокійно відпливала далі, дужими поштовхами пронизуючи хвилі. Піднявшись на гребінь, вона помахала друзям на березі, задирливо запрошуючи їх наслідувати її приклад.

Веда Конг захоплено стежила за нею.

– Вітре, Ніза – подруга не Ергу, а полярному ведмедю. Невже ви, північна людина, відступите?

– За походженням північний, а сам люблю теплі моря, – жалібно сказав Дар Вітер, неохоче підходячи до того місця, де морські хвилі набігали на берег.

Роздягнувшись, він торкнув ногою воду і з вигуком «ух!» кинувся назустріч сталевому валу. Трьома широкими помахами він виплив на вершину хвилі і ковзнув у темну западину другої. Тільки багаторічне тренування і цілорічне купання врятували престиж Дар Вітра. Дихання його увірвалось, і червоні кола закрутилися в очах. Він кілька разів рвучко пірнув, стрибнув і знову міг дихати: Дар Вітер приплив аж синій від холоду. Разом з Нізою вони помчали на гору. Через кілька хвилин купальники насолоджувалися теплом хутряного одягу. Навіть пронизливий вітер здавався подихом коралових морів.

– Чим більше узнаю вас, – шепнула Веда, – тим більше переконуюсь, що Ерг Ноор не помилився вибором. Ви, як ніхто інший, підбадьорите його у важку годину, порадуєте, збережете…

Білі щоки Нізи густо порожевіли.

Під час сніданку на високій кришталевій терасі, яка вібрувала од вітру, Веда часто зустрічала замріяний і ніжний погляд дівчини. Всі четверо були мовчазні, як звичайно люди перед довгою розлукою.

– Гірко подружити з такими людьми і тут же розлучитися з ними! – раптом вигукнув Дар Вітер.

– Може, ви?.. – почав Ерг Ноор.

– Мій вільний час кінчився. Пора забиратися на висоту! Гром Орм чекає мене.

– І мені час, – додала Веда. – Я занурюсь у свою пучину, в недавно відкриту печеру – сховище ери Роз’єднаного Світу.

– «Лебідь» буде готовий в середині наступного року, а ми почнемо збиратися через шість тижнів, – тихо сказав Ерг Ноор. – Хто тепер завідує зовнішніми станціями?

– Поки що Юній Ант, але він не хоче розлучатися з пам’ятними машинами, і Рада ще не затвердила кандидатури Емба Онга – інженерафізика лабрадорської Фустановки.

– Не знаю його.

– Його мало знають, бо він займається в Академії Меж Знань питаннями мегахвильової механіки.

– Що це таке?

– Великі ритми космосу – гігантські хвилі, що повільно поширюються у просторі. У них, наприклад, виражаються протиріччя зустрічних світлових швидкостей, що дають відносні значення більші за абсолютну одиницю. Але це ще зовсім не вивчено…

– А Мвен Мас?

– Пише книжку про емоції. У нього теж небагато вільного часу – Академія Стохастики і Передбачення Майбутнього призначила його консультантом у справі польоту вашого «Лебедя». Тількино підберуть матеріали, йому доведеться розлучитися з книжкою.

– Шкода! Тема важлива. Пора правильно зрозуміти реальність і силу світу емоцій, – озвався Ерг Ноор.

– Боюся, що Мвен Мас нездатний на холодний аналіз, – промовила Веда.

– Так і повинно бути, інакше він нічого видатного не напише, – заперечив Дар Вітер і підвівся, щоб попрощатися.

– До зустрічі! Кінчайте швидше ваші справи, а то не побачимося, – подали руки Ніза і Ерг.

– Побачимось, – впевнено пообіцяв Дар Вітер. – У крайньому разі зробимо це в пустині Ель Хомра, перед вильотом.

– Перед вильотом, – погодились астрольотчики.

– Ходімо, ангел неба. – Веда Конг просунула свою руку під лікоть Дар Вітра, вдавано не звертаючи уваги на зморшку між його бровами. – Вам, мабуть, надокучила Земля?

Дар Вітер стояв, широко розставивши ноги, на хиткій основі ледве скріпленого каркаса і дивився вниз, у страшну безодню між шарами хмар, що тількино розійшлися. Там наша планета із звивистими сірими контурами материків і темноліловими – морів. Громаддя планети відчувалося навіть на відстані п’яти її діаметрів.

Дар Вітер пізнавав обриси, знайомі з дитинства по знімках із супутників. Ось увігнута лінія з направленими поперек неї темніючими смужками гір. Праворуч блищить море, а прямо під ногами – вузька передгірська долина. Йому сьогодні пощастило: хмари розійшлися над тією ділянкою планети, де тепер живе і працює Веда. Там, біля підніжжя рівних уступів чавунносірих гір, десь стародавня печера, яка просторими поверхами заглиблюється в Землю. Там Веда вибирає з німих і курних уламків минулого життя людей ті крупинки історичної правди, без якої не можна ні зрозуміти сучасне, ні передбачити майбутнє.

Дар Вітер, схилившись з платформи із рифлених листів цирконієвої бронзи, послав у думках привіт сумнівно вгаданій точці, що зникла під крилом нестерпно сяючих перистих хмар, які насувалися з заходу. Нічна темрява стояла там усіяною сяйвом зірок стіною. Шари хмар висувалися велетенськими плотами, що звисали одип над одним. Під ними в темніючому проваллі поверхня Землі котилася під стіну мороку, ніби назавжди зникаючи в небуття. Покрив ніжного зодіакального сяйва огортав планету з затіненого боку, світячись у чорноті космічного простору.

Над освітленим боком планети стелився голубий хмарний серпанок, відбиваючи потужне світло сталевосірого Сонця. Кожен, хто глянув би на хмари без затемнюючих фільтрів, втратив би зір, як той, кому довелося б обернутися в бік грізного світила, перебуваючи поза захистом тисячі кілометрів земної атмосфери. Короткохвильові жорсткі промені Сонця – ультрафіолетові та рентгенівські – струмували потужним, вбивчим для всього живого потоком. До них долучалася постійна злива космічних частинок. Зірки, які знову спалахнули, чи галактики, які зіткнулися в неймовірній далечині, посилали в простір смертоносне випромінювання. Тільки надійний захист скафандра рятував працюючих від загибелі.

Дар Вітер перекинув запобіжний трос на другий бік і вирушив опірною балкою назустріч сяючому возу Великої Ведмедиці. Гігантська труба була скручена на всю довжину майбутнього супутника. По обидва її кінці височіли гострі трикутники, що підтримували величезні диски випромінювачів магнітного поля. Коли встановлять батареї, які перетворюють голубу радіацію Сонця на електричний струм, можна буде не прив’язуватись і пересуватися вздовж магнітних силових ліній з напрямними пластинами на грудях і спині.

– Ми хочемо працювати вночі, – несподівано зазвучав у його шоломі голос молодого інженера Кад Лайта. – Світло обіцяв датрі командир «Алтаю»!

Дар Вітер глянув ліворуч і вниз, де, як сонні риби, висіло кілька зчеплених разом вантажних ракет. Вище, під плоским зонтом – захистом від метеоритів і Сонця, – ширяла зібрана з листів внутрішньої обшивки тимчасова платформа, де розкладали і складали частини, що прибували в ракетах. Там, мов темні бджоли, скупчилися працівники, спалахуючи світлячками, коли відбивна поверхня скафандра виглядала з тіні захисної парасольки. Павутиння тросів розходилося від зяючих чорнотою отворів у боках ракет, звідки крізь зняту обшивку вивантажували великі деталі. Ще вище, прямо над зібраним каркасом, група людей у дивних, часом кумедних позах поралася біля громіздкої машини. Одне кільце берилієвої бронзи з боразонним покриттям важило б на землі добру сотню тонн. Тут це громаддя слухняно висіло біля металевого скелета супутника на тонкому тросі, призначенням якого було зрівняти інтегральні швидкості обертання навколо Землі всіх оцих ще не зібраних частин.

Ті, що працювали тут, стали спритними і впевненими, коли звикли до відсутності – точніше, до мізерності – сили тяжіння. Але цих вправних працівників скоро доведеться замінити новими. Тривала фізична праця без ваги спричинялася до порушення кровообігу, який міг стати стійким і при поверненні на Землю перетворив би людину на інваліда. Тому кожен працював на супутнику не більше як сто п’ятдесят робочих годин і повертався на Землю, пройшовши реакліматизацію на станції «Проміжна», що оберталася на висоті дев’ятисот кілометрів над планетою.

Дар Вітер, що керував складанням, намагався не брати на себе фізичного навантаження, хоч як хотілося йому іноді прискорити ту чи іншу справу. Йому треба було протриматись тут, на висоті п’ятдесяти семи тисяч кілометрів, кілька місяців.

Дати згоду на нічну працю означало ще більше прискорити термін повернення своїх молодих друзів униз на планету і раніше строку викликати зміну. Другий планетоліт, переданий будівництву, – «Баріон», – перебував в Арізонській рівнині, де біля екранів телевізорів і пультів реєстраційних машин сидів Гром Орм.

Працювали без перерви на час крижаної космічної ночі, і це надзвичайно прискорювало складання. Дар Вітер не міг відмовитись од такої можливості. Заручившись згодою, люди з складальної платформи розбіглися на всі боки і взялися протягувати ще складніше павутиння тросів. Планетоліт «Алтай», який правив за гуртожиток для будівельників і нерухомо висів біля кінця опорної балки, раптом відчепив канати з роликами, що зв’язували його вхідний люк і каркас супутника. Довгі струмини сліпучого полум’я вихопилися з його двигунів. Величезний корпус корабля повернувся беззвучно і швидко. Ні найменшого шуму не долинуло крізь порожнечу міжпланетного простору. Вправному командирові «Алтаю» досить було кількох ударів двигунів, щоб піднятися на висоту сорока метрів над місцем будівництва і повернутися своїми посадочними прожекторами в бік розбірної платформи. Між кораблем і каркасом знову провели провідні троси, і всі різноманітні предмети, що повисли в просторі, стали відносно нерухомими, продовжуючи обертатись навколо Землі з швидкістю близько десяти тисяч кілометрів на годину.

Розподіл хмарних мас показав Дар Вітру, що будівництво відбувається над антарктичним поясом планети і, таким чином, скоро увійде в тінь Землі. Вдосконалені обігрівачі скафандрів не можуть повністю стримати крижаного дихання космічного простору, і горе тому мандрівникові, який необачно витратить енергію своїх батарей! Так загинув місяць тому архітекторскладальник, який сховався від несподіваного метеоритного дощу в холодному корпусі розкритої ракети і не дочекався повернення на сонячний бік… Ще одного інженера убив метеорит– не можна ні передбачити цих випадків, ні запобігти їм. Будівництво супутників завжди забирає свої жертви – і хто буде наступний?.. Закони стохастики, хоч їх і мало, можна пристосувати до поодиноких піщинок, на зразок окремих людей; кажуть, що найбільша можливість бути наступним у нього, Дар Вітра… Адже він найдовше перебуває тут, на цій висоті, відкритій для всіх випадковостей космосу… Але зухвалий внутрішній голос підказував Дар Вітру, що з його чудовою персоною нічого не може трапитись. Якою безглуздою не була ця впевненість для математично мислячої людини, вона не покидала Дар Вітра і допомагала його спокійному балансуванню на балках і решітках незахищеного каркаса в безодні чорного неба.

На Землі конструкції складали особливі машини, які називалися ембріотектами тому, що вони працювали за принципом росту живого організму. Звичайно, молекулярна побудова живого, що здійснювалася спадковим кібернетичним механізмом, була незрівнянно складніша, підпорядкована не тільки фізикохімічній вибірності, а й ще не розгаданій хвильовій ритміці. Проте живі організми росли тільки в умовах теплих розчинів іонізованих молекул, а ембріотекти працювали звичайно в поляризованих струмах, у світлі або магнітному полі. Помітки і ключі, викарбувані на поданих для складання частинах радіоактивним талієм, правильно орієнтували з’єднувані машинами деталі, і складання відбувалося з надзвичайною для стороннього ока точністю і швидкістю. Тут, на висоті, цих машин не було та й не могло бути. Складання супутника являло собою будівництво ручним способом, про який уже забули. Незважаючи на всі небезпеки, робота здавалася такою цікавою, що привернула тисячі добровольців. Дослідні психологічні станції ледве встигали переглядати всіх бажаючих заявити Раді про свою готовність вирушити в міжпланетний простір.

Дар Вітер дістався фундаментів сонячних машин, які розкинулися віялом навколо величезної втулки з апаратом штучного тяжіння, і підключив свою спинну батарею до вхідної клеми перевірної мережі. В телефоні його шолома зазвучала нескладна мелодія. Тоді він паралельно приєднав скляну пластинку з нанесеною на ній тонкими золотими лініями схемою. Почулася та сама мелодія. Обертаючи два верньєри, Дар Вітер досяг збігу тимчасових точок і переконався, що розходжень немає не тільки у мелодії, але і в тональності настройки. Важливу частину майбутньої машини склали бездоганно. Можна було починати встановлювати радіаційні електродвигуни. Дар Вітер розправив стомлені від тривалого перебування в скафандрі плечі і похитав головою. Рух віддався хрускотом у шийних хребцях, які закостеніли від непорушності в шоломі. Добре, що Дар Вітер був стійким до психозів, поширених серед тих, хто працював поза земною атмосферою, – ультрафіолетової сонної хвороби та інфрачервоного сказу, інакше йому не вдалося б довести до кінця почесну місію.

Незабаром перша обшивка захистить працюючих від гнітючої самотності у відкритому космосі, над безоднею без неба і ґрунту!

Від «Алтаю» відокремився невеликий рятувальний снаряд, стрілою майнувши повз будівництво. Це вислали буксир по автоматичні ракети, які несли тільки вантаж і зупинялися на заданій висоті. Вчасно! Купа ширяючих у просторі ракет, людей, машин і матеріалів вирушала на нічний бік Землі. Буксир повернувся, тягнучи за собою три довгі, виблискуючі синявою рибоподібні снаряди, що важать на Землі по сто п’ятдесят тонн без пального.

Ракети приєдналися до собі подібних навколо розбірної платформи. Дар Вітер поштовхом перенісся на інший бік каркаса і опинився серед гурту техніків, які керували розвантаженням. Люди обговорювали план нічної роботи. Дар Вітер погодився з ними, але поставив вимогу замінити всі індивідуальні батареї на свіжі, щоб забезпечити тридцять годин безперервного обігрівання скафандрів, крім постачання струмом ліхтарів, повітряних фільтрів та радіотелефонів.

Усе будівництво пірнуло в нічний морок, як у пучину, але довго ще м’яке попелясте зодіакальне світло від розсіяних газами верхніх зон атмосфери сонячних променів освітлювало застиглий при ста вісімдесяти градусах морозу каркас майбутнього супутника. Ще більше, ніж удень, почала заважати надпровідність. Якщо в інструментах, батареях чи акумуляторах ізоляція була стара або пошкоджена, то всі предмети, розміщені близько від неї, огортало голубе сяйво струму, що розпливався прямо на поверхні, бо його неможливо було передати в потрібному напрямку.

Глибочезна темрява космосу настала разом з неймовірним холодом. Зірки світили яскравими голубими голками. Незримий і нечутний політ метеоритів уночі здавався особливо страшним. На поверхні темної кулі внизу, в течіях атмосфери, спалахували різноколірні хмари електричного сяйва, іскрові розряди гігантської довжини або смуги розсіяного свічення на тисячі кілометрів. Ураганні вітри, сильніші за будьяку земну бурю, проносились там, внизу, у верхніх шарах повітряної оболонки. В насиченій випромінюванням Сонця і космосу атмосфері тривало динамічне перемішування енергії, яке надзвичайно утруднюзало зв’язок будівництва з рідною планетою.

Несподівано щось змінилося в маленькому світі, загубленому в мороці і страшенному холоді. Дар Вітер не зразу зметикував, що то спалахнули освітлювачі планетольота. Ще чорнішою стала темрява, потьмяніли люті зірки, але платформа і каркас помітно виділялися в білому яскравому світлі. Через кілька хвилин «Алтай» зменшив напругу. Світло стало жовтим і слабшим. Планетоліт економив енергію своїх акумуляторів. Знову, як і вдень, зарухалися квадрати і еліпси листків обшивки, решітки ферм кріплення, циліндри і труби резервуарів, поступово знаходячи своє місце на каркасі супутника.

Дар Вітер намацав поперечну балку, схопився за роликові ручки на тросових поруччях і, відштовхнувшись ногою, злетів угору. Біля самого люка планетольота він стиснув гальма в ручках і зупинився якраз вчасно, щоб не вдаритись об замкнуті двері.

У перехідній камері не підтримували нормального земного тиску, щоб зменшити втрату повітря під час входів та виходів великої кількості працівників. Тому Дар Вітер, не скидаючи скафандра, ступив у другу, тимчасово споруджену допоміжну камеру і тут вимкнув шолом і батареї.

Розминаючи стомлене від скафандра тіло, Дар Вітер твердо ступав по внутрішній палубі, втішаючись, що майже повернулась нормальна вага. Штучна гравітація планетольота працювала безперервно. Неймовірно приємно почувати себе людиною, яка твердо стоїть на ґрунті, а не легкою мошкою, що кружляє в хиткій непевній порожнечі! М’яке світло й тепле повітря, зручне крісло вабили лягти і віддатися бездумному відпочинку. Дар Вітер переживав утіху своїх предків, яка колись дивувала його в старовинних романах. Саме так, після довгої дороги в холодній пустині, мокрому лісі чи обледенілих горах люди входили у тепле житло – будинок, землянку, повстяну юрту. І тоді, як тут, тонкі стіни відділяли од величезного і небезпечного світу, ворожого людині, зберігаючи їй тепло і світло, даючи можливість відпочивати, набиратися сили, обдумувати дальші справи.

Дар Вітер відмовився од спокуси крісла і книги. Довелося зв’язатися з Землею – запалене вгорі на всю ніч освітлення могло викликати переполох у спостерігачів обсерваторій, які стежили за будівництвом. Крім того, треба було попередити, що поповнення буде потрібне раніше строку.

Сьогодні зв’язок виявився вдалим – Дар Вітер розмовляв з Громом Ормом не кодованими сигналами, а по ТВФ, дуже потужному, як у кожного міжпланетного корабля. Старий голова лишився задоволений і негайно подбав про те, щоб підбирали новий екіпаж і безперебійно доставляли деталі.

З поста управління «Алтаю» Дар Вітер пройшов через бібліотеку, переобладнану на спальню встановленими по стінах двома ярусами койок. Каюти, їдальні, кухні, бокові коридори і передній зал двигунів теж мали додаткові койки. Планетоліт, перетворений на стаціонарну базу, був переповнений. Дар Вітер, ледве переставляючи ноги, ішов коридором, облицьованим коричневими плитками теплої пластмаси, і ліниво відчиняв та захлопував тугі герметичні двері.

Він думав про астрольотчиків, які проводили десятки років усередині такого корабля, без будьякої надії вийти з нього раніше страшенно довгого строку. Він живе тут шостий місяць, щодня залишаючи тісні приміщення і працюючи в гнітючому просторі міжпланетної порожнечі. І вже тоскно без милої Землі – її степів, моря, вируючих життям центрів жилих поясів. А Ерг Ноор, Ніза та ще двадцять чоловік екіпажу «Лебедя» повинні будуть провести у зорельоті дев’яносто два залежних роки, або сто сорок земних років, враховуючи і повернення корабля до рідної планети. Ніхто з них не зможе прожити стільки! їхні тіла будуть спалені і поховані там, у безмірній далині, на планетах зеленої цирконієвої зірки…

Або їхнє життя припиниться під час польоту, і тоді, ув’язнені в похоронній ракеті, вони полетять у космос… Так виходили в море похоронні човни його далеких предків, вивозячи мертвих бійців. Але таких героїв, які погодилися б на довічне ув’язнення в кораблі і вилітали без надії на повернення, ще не було в історії людства. Ні, він не має рації, Веда докорила б йому! Хіба він забув про борців за справедливість і свободу людини в давні часи, коли люди йшли на значно страшніше – довічне ув’язнення у сирих підвалах, на жахливі катування. Так, ті герої були сильніші і достойніші, ніж навіть його сучасники, що готуються здійснити величний політ у космос, на дослідження далеких світів!

І він, Дар Вітер, який ще ні разу не залишав надовго рідну планету, – маленька людина порівняно з ними і зовсім не ангел неба, як його глузливо називає безмірно мила Веда Конг!