Туманне місто

Панночка з Барселони

Лаїя мала п’ять років, коли батько продав її вперше. Це була невинна благочестива угода, до якої просто спонукали голод і борги. Едуардо Сентіс, фотограф і портретист без статків і слави, нещодавно успадкував фотомайстерню від людини, що була його наставником і покровителем більш ніж двадцять літ. Він почав там як учень і стажист, потім став помічником, а згодом, отримавши диплом (який не забезпечував доходів), піднявся до фотографа й заступника керівника. Майстерня розташовувалася в просторому цокольному приміщенні на вулиці Консехо де Сьєнто й мала чотири фотостудії, дві кімнати для проявлення та склад, забитий старими приладами в неробочому стані. З усім цим Едуардо успадкував численні заборгованості, бо господар більше знався на прозорості лінз та фотопластин, ніж рахунків. На момент його кончини Едуардо Сентіс уже понад пів року не отримував платні. За словами виконавця духівниці, посмертне успадкування справи та мізерного майна як доважка видавалися цілком гідною компенсацією за його відданість і безвідмовність. Тільки-но Едуардо розібрався з усіма паперами й рахунками, він зрозумів, що за всі віддані справі молоді роки й зусилля господар залишив йому не так спадщину, як справжнісіньке прокляття. Йому довелося звільнити всіх працівників і самому боротися за виживання майстерні й власне. Досі значна частина доходів, які приносила майстерня, припадала на всілякі родинні знаменні події — від весіль та хрещень до похоронів та причасть. Заклад особливо спеціалізувався на жалобних та поховальних урочистостях, і Едуардо Сентіс більше звик виставляти світло й фотографувати не так живих, як покійників, зображення яких, до того ж, ніколи не виходили змазаними під час довгих експозицій, бо ж вони не рухалися й не мали затримувати дихання.

І саме його репутація як портретиста похмуростей принесла йому одне замовлення, що спочатку здавалося звичайним і без великих ускладнень. Маргарита Понс, п’ятирічна дівчинка, дочка заможного подружжя, яке проживало в осторонці на проспекті Тібідабо та володіло фабричним селищем на березі річки Тер, померла внаслідок якоїсь дивної гарячки в перший день нового 1901 року. Її мати, пані Еулалія, зазнала нервової кризи, яку родинні лікарі поквапилися полегшити добрячими дозами лаудануму. Пан Федеріко Понс, голова родини, добродій, неприхильний до всякого роду сентиментальностей, уже бачив смерть кількох своїх дітей, не проливши сльози й не випустивши печального зітхання. У нього вже був первісток-спадкоємець, хлопець здоровий та ставний. Втрата дочки — подія доволі печальна, та все ж означала заощадження родинного спадку в перспективах довготривалій та середньотривалій. Він не мав наміру баритися з траурною церемонією й подальшим похованням у родинному пантеоні на цвинтарі Монжуїк, аби якнайшвидше повернутися до узвичаєної щоденної праці; але пані Еулалія, створіння тендітне й схильне піддаватися навіюванням зловісних дамочок зі спіритичного товариства «Світло» з вулиці Елізабетс, не була готова так рішуче перегорнути сторінку. Щоб угамувати її зітхання, пан Федеріко погодився створити серію портретів покійної дочки, яких запраглося матері, перш ніж працівники похоронного бюро взялися б укладати тіло до труни зі слонової кості, оздобленої блакитними скельцями, для довічного зберігання.

Едуардо Сентіс, портретист покійників, був запрошений до осторонця на проспекті Тібідабо, де мешкала родина Понсів. Обійстя ховалося у кінці розкидистої алеї, до якої можна було потрапити через ґратчасті металеві ворота на розі проспекту та вулиці Хосе Ґарí. День був сірий і бридкий — скіпка тої неприємної, мрячної зими, що принесла бідоласі Сентісу таку лиху спадщину. Оскільки йому не було з ким залишити доньку Лаїю, він узяв її з собою. З дитячою долонькою в одній руці та валізою з лінзами й фотографічними міхами в другій, Сентіс уліз до блакитного трамвая й об’явився в осторонці Понсів із наміром розпочати рік доходами у дзвінкій монеті. Його зустрів слуга і через сад супроводив до будинку, а там фотографа відвели до невеличкої чекальні. Лаїя дивилася на все зачудованими очима, бо ніколи не бачила такого місця, що, здавалося, вийшло з чарівної казки, але з такої, де діють підступна мачуха й дзеркала, отруєні поганими спогадами. Зі стелі звисали кришталеві люстри, уздовж стін, увішаних картинами, стояли статуї, а товсті перські килими встеляли підлогу. Сентіс, прикинувши тоннаж цього майна, відчув спокусу підняти тариф на свої послуги. Його прийняв пан Федеріко, який ледве подивився йому в очі й заговорив тоном, призначеним для прислуги та фабричних робітників. Фотограф мав годину, щоб зробити серію знімків покійної дівчинки. Побачивши Лаїю, пан Федеріко незадоволено нахмурився. Серед чоловіків його родини вважалося догмою, що корисність жіноцтва мусила виявлятися у спальні, за столом або на кухні, а ця шмаркачка не мала ні віку, ні походження, відповідних жодному з трьох варіантів. Аби виправдати присутність дівчинки, Сентіс послався на терміновість замовлення, яке не дало йому змоги знайти когось, хто б доглянув за нею. Пан Федеріко обмежився несхвальним зітханням і велів фотографу слідувати за собою сходами вгору.

Покійна дівчинка перебувала в одній із кімнат другого поверху. У прозорому шовковому платті, увінчана квітами, вона лежала на широкому ліжку, всипаному білими ліліями, а схрещені на грудях руки тримали розп’яття. Двоє слуг застигли в мовчанні при дверях. Сніп попелястого світла з вікна опромінював обличчя дівчинки. Шкіра її виглядом і кольором здавалася наче з мармуру. Блакитні й чорні жилки прокреслили майже прозоре обличчя. Очі глибоко запали, а губи мали пурпуровий колір. Уся кімната пропахла мертвими квітами.

Сентіс наказав дочці чекати в коридорі й заходився встановлювати триногу та фотокамеру навпроти ліжка. Він підрахував, що треба зробити шість знімків. Два перші плани з довгофо­кусними лінзами. Два середні — до пояса, два загальні — на повний зріст. Усі фото під тим самим кутом, бо припускав, що плани в профіль або у три чверті підкреслять плетиво темних вен та капілярів, що проступали під шкірою дівчинки, і вони на готових світлинах мали б значно більш зловісний вигляд, ніж належало в такій ситуації. Невеличка передержка дозволила б обілити шкіру й злагіднити загальний вигляд, додавши тілу теплішого й розсіяного світла, тлу — глибини, а оточення увиразнила б. Готуючи лінзи, він завважив, як щось рухається в одному з кінців кімнати. Те, що він, увійшовши, був прийняв за ще одну статую, виявилося жінкою в чорному, з покритим вуаллю лицем. Це була мати дівчинки — пані Еулалія, вона схлипувала в тиші й сновигала кімнатою, мов неприкаяна. Зрештою наблизилася до покійниці й погладила її по обличчю.

— Мій ангел говорить до мене, — сказала вона Сентісу. — Чи ви чуєте її?

Сентіс кивнув і далі займався приготуваннями. Що раніше він вийде звідти, то краще. Коли він усе наготував, щоб зробити перші знімки, то попросив матір вийти на кілька секунд із поля огляду. Вона поцілувала трупик у чоло й стала позаду камери.

Сентіс був такий зайнятий справою, що не помітив, як до кімнати увійшла Лаїя і залишилася стояти поряд, невідривно дивлячись на мертву дівчинку, простерту на смертнім ложі. Перш ніж він устиг зреагувати, пані Понс наблизилася до Лаїї й опустилася перед нею на коліна. «Привіт, серденько. Це ти, мій ангеле?» — запитала вона. Господиня дому взяла доньку Сентіса на руки й притисла до грудей. Сентіс відчув, як йому захо­лола кров. Мати покійниці співала Лаїї колискову й погойдувала її на руках, казала, що вона — її ангел і що вони ніколи більше не розстануться. У ту мить з’явився пан Федеріко й одразу забрав дівча з рук дружини та й вивів її геть із кімнати. Пані Еулалія плакала й благала залишити її біля ангела, простягаючи руки до Лаїї. Щойно вони зосталися самі, фотограф якнайшвидше зробив знімки й зібрав обладнання. Коли він вийшов, пан Федеріко вже чекав на нього в приймальні з оплатою в конверті за послуги. Сентіс побачив, що там була сума, подвійна проти узгодженої. Пан Федеріко споглядав його із сумішшю сподівання й зневаги. І одразу ж зробив пропозицію: за щедру грошову винагороду фотограф наступного дня має привести дочку до осторонця Понсів і лишити її там до вечора. Сентіс приголомшено подивився на дочку, а потім на Понса. Підприємець подвоїв запропоновану суму. Сентіс мовчки відмовив. «Подумайте» було єдиним словом, яке промовив Понс, прощаючись.

Фотограф цілу ніч не стуляв очей. Лаїя побачила, як батько плаче в сутінках студії, і взяла його за руку. Він сказав, що відведе її до того дому, що вона буде ангелом і гратиме з пані. Рано-вранці вони підійшли до дверей осторонця. Гроші Сентісові було вручено через лакея і переказано повернутися о сьомій вечора. Він побачив, як Лаїя зникає в глибині будинку, й потягся вниз по проспекту, доки не натрапив на якесь кафе на початку вулиці Бальмес, де йому подали чарку бренді, ще одну, і ще, і ще — скільки було треба, аж доки не настала година йти забирати дочку.

Той день Лаїя провела, граючися з пані Еулалією та ляльками покійної. Пані Еулалія вдягала її у плаття померлої, цілувала, тримала на руках, розповідаючи історії та розказуючи про своїх братів, про тітку, про кішку, яка в них була і втек­ла. Вони грали в хованки та піднялися на мансарду. Бігали в саду й пополуднали біля водограю у дворі, кидаючи крихти хліба барвистим рибкам, що метушилися у водах ставочка. На смерканні пані Еулалія простяглася на ліжку, з Лаїєю під боком, і вихилила свою склянку з лауданумом. Отак, обійнявшись, обидві заснули в сутінках, доки один зі слуг не розбудив Лаїю і не провів до дверей, де її очікував батько з почервонілими від сорому очима. Побачивши дочку, він упав на коліна й обійняв її. Лакей простяг йому конверт із грошима й передав указівку привести дівча о тій самій годині наступного дня.

Того тижня Лаїя щодня прибувала до осторонця Понсів, аби перетворитися на маленького ангела, гратися його іграшками й носити його плаття, відповідати на його ім’я й розчинятися в тіні покійної дівчинки, яка зачаклувала кожен куток того печального темрявого будинку. На шостий день її спогадами стали спогади маленької Маргарити, а її минуле існування випарувалось. Вона перетворилася на ту бажану істоту й навчилася втілювати її ще яскравіше, ніж сама покійна. Навчилася читати погляди й бажання, слухати здригання сердець, хворих від утрати, і вишукувати жести й доторки, що втішали невтішне. Сама цього не розуміючи, навчилася перетворюватися на іншу особу, бути нічим і ніким, жити в шкірі інших. Вона ніколи не просила батька не відводити себе до того місця, ані розповідала йому, що відбувалось у ті довгі години, проведені всередині оселі. Фотограф, сп’янілий від грошей і полегкості, намагався заспокоїти совість химерою доброї справи, чином християнського милосердя. «Якщо не хочеш, ти не маєш ізнову йти до цього дому, чуєш? — казав їй щовечора батько, вертаючись з осторонця Понсів. — Але ми робимо їм добро».

Маленький ангел здимів, коли настав день сьомий. Переказували, що пані Еулалія прокинулася серед ночі й, не знайшовши дівчинки поряд, заходилася гарячково шукати її по всьому будинку, гадаючи, що вони досі грають у хованки. Лауданум та темрява вивели її до саду, де їй чувся якийсь голос і ввижався погляд маленького анге­ла з обличчям, покресленим блакитними венами, і з губами, почорнілими від отрути; той голос кликав її з-під вод ставка, запрошував зануритися і прийняти холодні мовчазні обійми пітьми, яка притягала її, нашіптуючи: «Матінко, тепер ми будемо разом назавжди, як ти й хотіла».

Протягом років фотограф із дочкою об’їхали міста й містечка всієї країни зі своїм ревю оман і втіх. У сімнадцять років Лаїя вже встигла навчитися утілення життів і облич, спираючись лише на старі малюнки, фотографії, якусь призабуту оповідку чи спогади, що не хотіли померти. Іноді її мистецтво повертало смуток за першим потаємним і забороненим коханням, а її тремтливе тіло прокидалося під руками відставних уже коханців, людей, що могли купити в житті все, за винятком того, чого прагнули найбільше та що вже їм минулося.

Торговці, що їм не бракувало грошей та бра­кувало життя, пробуджувались, нехай лише на кілька хвилин, у ліжках жінок, яких дівчина відтворювала з розказаного потаємного бажання, зі сторінок щоденника або сімейного портрета, і спогад про яких супроводжував їх протягом усього життя. Іноді її чудесне мистецтво сягало такої висоти, аж клієнт губив розуміння, що то просто ілюзія, аби потьмарити його відчуття й отруїти їх задоволенням на якісь миті. І тоді вірив той клієнт, ніби ця дівчина й була тою, кого удавала, що предмет його бажання оживав, і він не хотів відпустити його. Він був готовий втратити майно чи своє попереднє обридле життя — порожнє й безплідне, — аби прожити залишки своєї ілюзії в обіймах цієї дівчини, яка втілювалася в те, чого іншим найбільше бажалось.

Коли таке траплялось, а траплялося це щоразу частіше, бо Лаїя навчилася читати душі й бажання чоловіків так точно, аж навіть її батько відчував іноді, що гра зайшла занадто далеко, обоє зникали на світанку, мов утікачі, і кілька тижнів затаювалися в іншому місті, серед інших вулиць. Тоді Лаїя ховалася в номері розкішного готелю, спала майже цілий день, занурена в летаргійний сон мовчання й печалі, а батько тим часом вештався по міських клубах, розтринькуючи капітал, який вони зуміли згромадити лише за кілька днів. Обіцянки облишити таке життя порушувалися знову, і батько обіймав її, шепочучи, що от іще тільки одна нагода, ще тільки один клієнт, і тоді вони усамітняться в якомусь будинку на березі озера, де Лаїя вже ніколи більше не муситиме втілювати в життя приховані бажання якогось заможного й хворого від самотності пана. Лаїя знала, що батько бреше, бреше, не розуміючи, що робить це так, як і всі великі брехуни, які спочатку брешуть самим собі, а далі вже не здатні побачити правду, хоч би вона й ранила в самісіньке серце. Знала, що він бреше, і прощала, бо любила його й у глибині душі бажала, щоб гра тривала, щоб незабаром знайти іншого персонажа, якому зможе надати плоті й крові та яким зможе заповнити, бодай на кілька днів чи годин, ту велику пустку, що ширилась усередині неї, поїдаючи її щоночі, коли вона серед шовкових простирадл у номері вишуканого готелю очікувала на повернення батька, сп’янілого від алкоголю й невдачі.

Щомісяця Лаїя приймала візит одного зрілого чоловіка зі скрушним обличчям, якого батько називав доктором Сентісом. Доктор, чоловік крихкотілий, жив загороджений від світу за скельцями своїх окулярів, які — сподівався він — приховували його зневірений переможений погляд, і знавав колись кращі дні. Замолоду, в роки найбільшого піднесення, доктор Сентіс володів престижним кабінетом на вулиці Аузіяса Марка, куди приходили пані й панночки на виданні чи що вже й по всьому. І там, із розчепіреними ногами простягнуті в залі з блакитною стелею, вершки барселонської буржуазії вже не ховали перед добрим доктором секретів чи сорому. Завдяки його рукам на світ з’явилися сотні здоровеньких малюків, а його піклування й поради врятували життя, а незрідка й репутації пацієнток, що не були належно навчені, аби та частина тіла, що найдужче палала й тріпотіла, зберігала більше секретів, ніж таїнство Пресвятої Трійці.

У доктора Сентіса були спокійні манери й дружній, лагідний тон людини, яка не бачить сорому чи ніяковості у справах житейських. Приязний і спокійний, він умів завоювати довіру й пошану жінок та дівчат, заляканих монашками й приплачуваними ченцями, які розказували, ніби сором буває тільки в темряві або за наущенням нечистого. Він пояснював їм без сором’язливості та маніження, як функціонує їхнє тіло, і навчав не відчувати якогось там встиду перед тим, що, як вважав він, було Господнім витвором. Звичайно ж, людина талановита й успішна, гідна й чесна не могла так легко існувати в суспільстві, й скоріше рано, ніж пізно, вибила її година. Падіння порядних завжди є справою рук тих, хто найбільше їм винен. Зраджують не тих, хто прагне нас занапастити, а тих, хто простягає нам руку, і стається це, аби просто не визнавати боргу вдячності, який маємо перед ними.

У випадку доктора Сентіса, зрада вичікувала певний час. Протягом років добрий доктор пі­клувався про одну високородну пані, що скніла в шлюбі без доторкань і майже без слів із чоловіком, якого ледве знала і з яким побувала в ліжку двічі за двадцять років. Силою звички пані навчилася жити із серцем, затягнутим павутинням, але не бажала вгамувати полум’я поміж ніг, і в одному місті, де чоловіки звикли поводитися зі своїми жінками, як зі святими й незайманками, а з жінками чужими — як із повіями й шльондрами, їй не було важко знайти коханців і зальотників, аби з ними розвіяти нудьгу й нагадати собі, що вона ще жива, хоч би тільки й від шиї униз. Пригоди й знегоди в чужих ліжках тягли певні ризики, і пані не мала секретів від доброго доктора, який перевіряв, чи її бліді й палкі стегна не стали жертвою недуг з недоброю славою. Відвари, мазі й мудрі поради від доброго доктора підтримували пані у стані пречистої пристрасті протягом років.

Та життя розпорядилось, як воно завжди й розпоряджається, коли має нагоду, щоб добрості лікаря вернулися до нього у вигляді жовчі та злоби. У кожному місті пристойне суспільство — це світ майже такий само маленький, як і його запаси порядності, й не могло трапитися інакше, ніж як одного клятого дня якийсь із тих коханців на пів години через свою ницість або з досади, а найпевніше, що через користь, розкрив секретне палке життя самотньої жінки перед очима її товаришок у заздрості. Історія про шльондру в шовкових панчохах — прізвисько, що ним якийсь пліткар із літературними претензіями охрестив її, — завирувала, немов гаряча кров, у пересудах спільноти, яка живилася злослів’ям і підозрами.

Поважні панове, регочучи, розкошували описами в найменших подробицях принад пані, оберненої на шльондру в шовкових панчохах, а їхні не менш поважні й зневажені половини перешіптувалися про оту упосліджену потіпаху, яку мали ж колись за свою подругу, а вона витворяла таке, що й вимовити бридко, розбещуючи душі й проме­жини їхніх чоловіків та синів навкарачки й з пов­ним ротом, і тут дамочки просто хизувалися лінгвістичною акробатикою, якої їх точно не навчали протягом одинадцяти років у школі Найсвятішого Серця. Ця історія, що ширилася з уст до уст, стаючи дедалі екстравагантнішою, не забарилася дійти й до високогідного мужа знакомитої шльондри в шовкових панчохах. Балакали потім, що не винуватий ніхто, що покинути родинне житло було власним вибором тої пані, що вона залишила там свої наряди й коштовності, що перебралася до холодної, неосвітленої, невмебльованої квартири на вулиці Мальорка й що одного прекрасного січневого дня вклалася на ліжку при відчиненому вікні й випила пів склянки лаудануму, і серце її потому спинилося, а очі, розплющені на холодному зимовому вітрі, затягло памороззю.

Її знайшли оголеною, при ній був лише довгий лист з іще не просохлим чорнилом, у якому вона розкривала свою історію і в усьому винуватила доктора Сентіса, що запаморочив її своїми відварами та лукавими словами, аби вона поринула в нестямне й хтиве життя, від якого спасінням могли бути тільки молитва й зустріч із Господом біля воріт чистилища.

Цей лист, переписаний або переказаний, мав широкий обіг серед добропорядного товариства, і вистачило місяця, аби перестав заповнюватися журнал відвідувань консультації доктора Сентіса, а його мовчазна спокійна фігура тепер сприймалася скрізь із погордою, ледве варта погляду чи слова. Після місяців нужди доктор спробував знайти роботу в лікарнях міста, але його ніде не хотіли брати, бо чоловік покійної, яка зі шльондри в шовкових панчохах перейшла в розряд святої мучениці в білому покрові, був людиною неабияк впливовою, тож дав відповідні накази й пригрозив, що кожен, хто зглянеться над доктором Сентісом, доєднається до нього в просторі забуття.

Час та ігнорування спустили доброго доктора з ватяних хмар заможної Барселони, і він став жителем безкраїх сутеренів її вулиць, де сотні шльондр, тепер уже не в шовкових панчохах і зі знедоленими душами, винагородили його послуги й чесність хай не грошима, які заледве мали, але повагою й подякою. Добрий доктор, продавши за безцінь консультацію на вулиці Аузіяса Марка й шале в передмісті Святого Гервасія, аби якось пережити тяжкі роки, придбав скромну квартирку на вулиці Кондаль, де йому й судилося померти багато років по тому, щасливому, втомленому й без докорів сумління.

Саме в ті перші роки, коли доктор Сентіс ходив по публічних будинках та мебльованих кімнатах П’ятого Району, озброєний ліками й здоровим глуздом, він і натрапив на фотографа, який спробував надати в його розпорядження, безоплатно, таланти своєї дочки. Фотограф чув, що доктор втратив дочку, якій було тільки чотирнадцять років, на ім’я Лаїя, і що невдовзі його покинула дружина, не в змозі знести втрату істоти, яка їх єднала. Хто його знав, казав, що добрий доктор жив, зачаклований трагедією смерті Лаїї, яку не зміг урятувати, попри всі зусилля. Фотограф, якого доктор вилікував від якоїсь вушної інфекції, через яку він був на межі втрати слуху й мало не здорового глузду, хотів відплатити йому натурою і був упевнений, що, вивчивши світлини й спогади, які доктор зберігав про покійну, його дочка змогла б повернути її до життя, повернути докторові хоча б на декілька хвилин те, що він любив найбільше у світі. Доктор такий подарунок відхилив, але зайшов у приязнь із фотографом і зрештою перетворився на лікаря його доньки, яку відвідував щомісяця й убезпечував від хвороб і недуг, властивих її професії.

Лаїя обожнювала доктора й палко чекала на його візити. Це був єдиний знайомий їй чоловік, який не дивився на неї з пожаданням, не проєктував на неї безнадійні фантазії. Вона могла балакати з ним про речі, які ніколи б не заторкнула в розмові з батьком, і звіряла йому побоювання й тривоги. Доктор, що ніколи не судив своїх пацієнтів та заняття, які життя для них обрало, не міг приховати свого заперечення способу, в який фотограф торгував найкращими роками дочки. Іноді лікар розповідав їй про свою доню, яку втратив, і дівчина знала — і не було потреби, аби це їй казав хтось інший, — що тільки їй доктор звіряв свої секрети й спогади. У глибині душі вона бажала зайняти місце тої другої Лаїї та перетворитися на дочку цього сумного й доброзичливого чоловіка і покинути фотографа, якого пожадливість та брехня перетворили зрештою на чужинця в одежі її батька. Те, в чому їй відмовило життя, могла надати смерть.

Невдовзі по тому, як їй виповнилося сімнадцять, Лаїя зрозуміла, що завагітніла. Батьком міг бути будь-який із клієнтів, які по троє щотижня отак одержували гральні борги фотографа. Попервах Лаїя приховувала від батька вагітність і вигадува­ла тисячі відмовок, аби протягом перших місяців уникати візитів доктора Сентіса. Корсети та мистецтво робити так, аби інші бачили в ній те, що хотіли бачити, зробили решту. На четвертому місяці вагітності один з її клієнтів — лікар, що був суперником доктора Сентіса, а тепер успадкував значну частину його пацієнтів, звернув увагу на цю обставину під час гри, у якій Лаїя, з кайданками на руках і ногах, піддавалася жорстокому обстеженню руками лікаря, бо йому болісні стогони пацієнток розпалювали пристрасть. Він залишив дівчину, скривавлену й голу, на ліжку, де кілька годин по тому її й знайшов батько.

Розкривши правду, фотограф запанікував і повів дочку до одного бабища, яке практикувало своє лихе мистецтво в підвалі на вулиці Авіньйон, аби дівчина позбулася знатного байстрюка, що носила в собі. Серед свічок та відер зі смердючою водою, розпростерта на брудній закривавленій койці, Лаїя сказала старій відьмі, що їй страшно і що вона не хоче робити боляче невинному створінню, яке носить у череві. За згоди фотографа відьма дала їй випити якусь зеленувату густу рідину, що потьмарила її свідомість і зламала волю. Дівчина відчула, що батько тримає її за зап’ястки, а відьма розсуває стегна. Відчула, як щось холодне й металеве знаходить собі шлях у нутрощах, ніби крижаний язик. У маренні їй вчувався плач немовляти, яке звивалося в її череві й благало дозволити йому жити. І саме тоді вибух болю, тисяч ножів, що вгризалися в її нутрощі, вогню, що палив зсередини, охопив усе її єство і змусив зомліти. Єдине, що вона змогла запам’ятати, це ніби занурення в колодязь із чорною димучою кров’ю і ніби щось або хтось тягне її за ноги.

Вона опритомніла на тій само койці, під байдужим відьминим поглядом. Почувалася слабкою. Глухий пекучий біль розливався по череву й стегнах, наче все тіло було незагоєним шрамом. Її лихоманковий погляд зустрівся з очима тої відьми. Лаїя запитала про батька. Відьма запереч­но похитала головою. Лаїя знепритомніла ще раз, а коли знов розплющила очі, світло, яке сіялося крізь віконце на рівні з хідником вулиці, дало їй зрозуміти, що вже світає. Відьма стояла спиною до неї, готуючи якусь бурду, що відгонила медом і алкоголем. Лаїя запитала про батька. Відьма простягла гарячу чашку й сказала випити, бо їй полегшає. Вона випила, і гарячий драглистий бальзам трохи вгамував муку, що гризла їй черево.

— А де мій батько?

— І отой був твоїм батьком? — запитала відьма з гіркою посмішкою.

Фотограф покинув її, вважаючи мертвою. Її серце перестало битися на дві хвилини, пояснила відьма. А батько, побачивши, що вона померла, кинувся навтьоки.

— Я теж думала, що ти померла. Але за кілька хвилин ти розплющила очі й знову задихала. Вважай себе щасливицею, дочко. Хтось у високості, напевно, дуже тебе любить, бо ти народилася знову.

Коли Лаїя знайшла в собі сили підвестися й прийти до готелю «Колумб», у номерах якого вони прожили три тижні, у реєстратурі їй сказали, що фотограф виїхав напередодні, не повідомивши адреси. Він забрав усю її одежу, зоставив тільки альбом зі світлинами Лаїї.

— І не залишив мені ніякої записки?

— Ні, панянко.

Тиждень Лаїя шукала батька по всьому місту. Його ніхто більше не бачив у клубах та кафе, де той був завсідником, хоча всі просили її не забути йому сказати, якщо побачить, щоб він з’явився віддати борги та оплатити рахунки. На другий тиждень вона зрозуміла, що вже його не знайде, і, не маючи ні житла, ні приятелів, з’явилася до доктора Сентіса, який, тільки-но побачивши дів­чину, зрозумів, що справи кепські, й наполіг, аби оглянути її. Коли добрий доктор пересвідчився у шкоді, яку стара відьма заподіяла нутрощам дів­чини, він розридався. Того дня в чоловіка знов з’явилася донька, а Лаїя вперше знайшла батька.

Вони жили разом у скромній квартирі доктора на вулиці Кондаль. Доходи лікаря були невеликі, але достатні, щоб записати Лаїю до одної зі шкіл для дівчат і протягом року підтримувати вигадку про те, що все буде добре. Поважний вік доктора й певна необережність із дозами ефіру, якими він тайкома намагався втамувати біль свого існування, завдали йому шкоди. Його руки почали тремтіти, і він став утрачати зір. Чоловік згасав, і Лаїя полишила школу, щоб доглядати його.

Із зором добрий доктор почав також утрачати й розуміння речей та вважати, що вона його справжня дочка, яка повернулася з царства мертвих, щоб його доглянути. Іноді, коли вона підтримувала його своїми руками й дозволяла йому плакати, Лаїя теж у це вірила. Коли невеликі заощадження вичерпалися, Лаїя була змушена згадати про свої таланти й повернутися на арену.

Вільна від батькових пут, Лаїя збагнула, що її здібності примножилися. По якихось двох місяцях найкращі заклади міста вже билися за її послуги. Вона обмежувалася одним клієнтом на місяць за ціну якнайвищу. Тижнями вивчала випадок і створювала подобизну фантазії, яку мала втілити на кілька годин. Вона ніколи не зустрічалася вдруге з тим самим клієнтом. Ніколи не розкривала своє справжнє єство.

По району пішла поголоска, ніби старий доктор мешкав з юнкою сліпучої краси, і з-поміж мороку й озлоблення воскресла його колишня дружина, яка, покинувши чоловіка багато років тому, захотіла повернутися додому, аби до решти сприкрити старість людині, що вже не бачила й не пам’ятала нічого й чиєю єдиною дійсністю було товариство дівчини, яку доктор сприймав за власну дочку, яка читала йому книжки й підтримувала на руках, називаючи — і саме так відчуваючи! — батьком. Через суд і поліцію пані Сентіс таки витурила Лаїю з дому та — майже — з життя доктора. Дівчина знайшла притулок в одно­му закладі, керованому старою професіоналкою в альковних справах, Сімоною де Саньєр, і провела там декілька років, намагаючись забути, хто вона; намагаючись забути, що єдиний спосіб почуватися живою — це давати життя іншим. Вечорами, коли це дозволяла докторова дружина, Лаїя приходила до нього на квартиру на вулиці Кондаль і виводила погуляти. Вони відві­дували місця й сади, де, як він пригадував, бував колись зі своєю дочкою, і там Лаїя, та Лаїя, яку він пам’ятав, читала йому книжки або освіжала спогади, яких сама не мала, та які зробила своїми. Так минули майже три роки, протягом яких доктор Сентіс згасав тиждень за тижнем, доки того дощового дня, коли я пішов за нею аж до помешкання доктора, і Лаїя одержала звістку про те, що її батько, єдиний батько, якого мала, помер уночі з її ім’ям на устах.