Туманне місто

Князь Парнасу

Сонце, стікаючи шарлатною кров’ю, поринало за лінію небокраю, коли кавалер Антоні де Семпере, якого всі звали майстром книжок, виліз на самісінький верх муру, що оточував місто, і розгледів удалині наближення кортежу. Ішов Божою милістю рік 1616-й, і пропахлий порохом туман зміївся над дахами створеної з каменю та вкритої курявою Барселони. Майстер книжок обернув очі до міста, і його погляд потонув у мареві веж, палаців та провулків, тремких у випарах повсякчасної сутіні, ледве прорізуваної смолоскипами та повозами, що тяг­лися, дряпаючи стіни.

«Колись мури падуть, і Барселона розтане під небом, ніби чорнильна крапля у святій воді».

Майстер книжок усміхнувся, пригадавши ці слова, які проказав його добрий друг, покидаючи місто шість років тому.

«Я забираю із собою пам’ять, в’язень краси її вулиць і боржник її темної душі, до якої обіцяю повернутися, щоб, схиливши голову, притулитися до неї в найсолодшому із за­буттів».

Луна від цокоту копит, що наближалися до мурів, обудила його від мріяння. Майстер книжок обернув погляд на схід і розгледів кортеж, який уже в’їжджав на дорогу, що вела до великих воріт Святого Антонія. Погребальний повіз був чорний, оздоблений металевими рельєфами й вигравіюваними фігурами, що зміїлися довко­ла заскленої домовини, запнутої окса­митом. Його супроводжували два вершники. А тягла четвірка румаків, прикрашених плюмажами й жалобними попонами; і колеса, обер­таючись, здіймали хмару куряви, що бурш­тиново палала в призахідному промінні. На козлах виднілася постать візника, обличчя якого було закрите, а за його спиною, вінчаючи повіз, ніби корабельна носова фігура, височів срібний ангел.

Майстер книжок опустив очі й зажурено зітх­нув. А тоді зрозумів, що він не сам, і навіть не мав потреби оглядатися, аби розпізнати присутність іншого. Він відчув той повів холодного вітру й пахощі засохлих квітів, що завжди його супроводжували.

— Кажуть, ніби добрим другом є той, хто вміє водночас пам’ятати й забувати, — мовив гість. — Бачу, Семпере, ви не забули про зустріч.

— Ані ви про борг, сіньйоре.

Другий кавалер наблизився, його бліде обличчя опинилося ледве за п’ядь від лиця майстра книжок, аж Семпере зміг розгледіти власне відбиття в темному дзеркалі цих зіниць, що мінилися в кольорі й звужувалися, ніби вовчі, забачивши свіжу кров. Кавалер не постарів ні на день і був одягнений так само вишукано. Семпере відчув озноб і величезне бажання кинутися навтьоки, але обмежився чемним кивком.

— Як ви мене знайшли? — запитав він.

— Вас видає запах друкарської фарби, Семпере. Чи надрукували ви останнім часом щось вартісне, що могли б порадити мені?

Майстер книжок глянув на томик, який кавалер тримав у руках.

— Моя друкарня скромна, не претендує друкувати пера, гідні вашого смаку. Крім того, бачу, що сіньйоре вже має щось до читання на вечір.

Кавалер сяйнув намистом посмішки, всі­яним білими гострими зубами. Майстер книжок відвів погляд на кортеж, що вже під’їхав до міського муру. Відчувши, як йому на плече лягла кавалерова рука, він зціпив зуби, щоб не затремтіти.

— Та не бійтеся, друже Семпере. Раніше хрипи Авельянеди[10] та зграї невдах і заздрісників, яких друкує ваш друг Себастьян де Кормельяс[11], дійдуть до потомків, ніж душа мого дорогого Антоні де Семпере — до скромного закладу, яким я правую. Нема чого вам мене боятися.

— Щось схоже ви казали панові Мігелю сорок шість років тому.

— Сорок сім. І я не брехав.

Майстер книжок швидко глянув кавалерові просто в очі, й на мить, мов у сні, йому здалося, ніби на його обличчі з’явився смуток, такий само великий, як і той, що обліг його самого.

— Я гадав, що це для вас переможний день, сіньйоре Кореллі, — наголосив він.

— Краса й знання — це єдине світло, що осяває цю жалюгідну скотарню, по якій я приречений вештатись, Семпере. Втратити його — найбільша моя журба.

У них під ногами жалобний кортеж саме проїжджав крізь ворота Святого Антонія. Кавалер порухом руки запросив друкаря зійти до нього.

— Ходімо зі мною, Семпере. Повітаймо нашого доброго друга пана Мігеля в Барселоні, яку він так любив.

І по тих словах старий Семпере полинув у спомин і спогад про той далекий день, коли неподалік від цього самого місця познайомився з юнаком, що мав ім’я Мігель де Сервантес Сааведра, чиї доля й пам’ять мали поєднатися з долею його та з ім’ям його в темряві часів…

То були легендарні часи, коли історія не мала іншого знаряддя, ніж пам’ять про те, що ніколи не сталося, а життя не спромагалося на іншу мрію, ніж про минуще й плинне. У ті дні поети-початківці носили крицю на поясі й мчали на конях бездумно й безцільно, марячи віршами отруйної гостроти. Барселона була тоді городом-кріпостю, колисаною в амфітеатровому подолі довколишніх гір, де роїлися бандити, й оточеною з другої сторони морем винного кольору й повним світла та піратів. На міських воротах вішано злодіїв і всіляких падлюк, аби відбити охоту в ласих на чуже, а в самому місті, оточеному готовими завалитися стінами, вирували юрми торговців, мудреців, придворних та шляхтичів усіх станів і підданства, занурених у лабіринт змов, спраги грошей, віри в алхімію, і слава цього міста сягала виднокраю, збуджуючи жагу всього знаного чи омріяного світу. Повідалося, що тут пролили свою кров королі й святі, знаходили покровительство слово й знання і що з монетою в руці та брехнею на губах будь-який авантурник міг здобути поцілунок долі, потрапити в ліжко до смерті й благословенно прокинутися вранці серед веж та соборів, аби здобутися на ім’я і статки.

До такого ось місця, що ніколи не існувало й про чиє ім’я буде приречений пам’ятати всі дні свого життя, і прибув у ніч на Різдво Іоанна Предтечі один молодий шляхтич — з отих, які вправно володіють як пером, так і шпагою, — верхи на голодній шкапі, що ледь шкандибала після кількаденного чвалу. І несла та шкапа на своєму хребті тоді ще нужденного Мігеля де Сервантеса Сааведру, що походив нізвідки й звідусіль, та дівчину, чиє личко, сказати б, украдено з полотна якогось із великих майстрів. І сказано то було б слушно, бо згодом стало відомо, що дівчина звалася Франческа ді Парма, а світ вона побачила й слова пізнала у Вічному Місті заледве дев’ятнадцять весен до того.

Долі було вгодно, щоб миршава конячина, завершивши своє героїчне трюхання й бриз­каючи клаптями піни з пащі, звалилася без­диханна за кілька кроків до воріт Барселони й щоб двоє закоханих, адже саме таким був їхній секретний стан, почимчикували по пляжному піску під зраненим зірками небом до оточеного мурами міста й, побачивши та відчувши жаркий подих тисяч багать, що сягали неба й забарвлювали ніч розтопленою міддю, вирішили шукати наїдку та притулку в місці, що здавалося палацом темряви, побудованим над самим горнилом Вулкана.

Подібними, але менш квітчастими словами епізод прибуття до Барселони пана Мігеля де Сервантеса та його коханої Франчески був пізніше повіданий знаному майстрові книжок, панові Антоні де Семпере, що його друкарня й домівка поряд із воротами Святої Анни, одним кульгавим молодиком непоказного вигляду, з чималеньким носом та бистрим розумом, який звався Санчо Ферміном де ла Торре і який, довідавшись про потребу щойно прибулих, охоче зголосився допровадити їх за кілька монет. Ось так ця пара й знайшла житло та харч в одній оселі, похмурій і викрученій уздовж власної осі, ніби потворний стовбур. Ось так, завдяки кмітливості Санчо та за спиною долі, майстер книжок зав’язав знайомство з юним Сервантесом, із яким його єднатиме глибока дружба до кінця днів.

Дослідники мало знають про обставини, що передували прибуттю пана Мігеля де Сервантеса до міста Барселони. Обізнані в цій темі переказують, що численні сутужності й злидні передували цьому моменту в житті Сервантеса, а ще більші — від боротьби проти несправедливих звинувачень та ув’язнення або ж втрати руки ніби в бою — чекали на нього, перш ніж він нарешті зміг утішитися небагатьма роками спокою на схилі віку. Хай які були там загадки долі, що привели його туди й про які самовпевнено заяв­ляв Санчо, неабияка кривда й ще більша загроза йшли за ним по п’ятах.

Санчо, чоловік схильний до оповідок про палкі любощі й до пишних моралізаторських алегорій, дійшов висновку, що осердям і хребтом такої інтриги мало бути існування тої дівчини надприродної краси й чарівності, що звалася Франческа. Шкіра її була, немов подих світла, її голос — зітханням, що змушувало тремтіти серця, а її погляд та губи — обіцянкою насолод, опоетизувати які було понад версифікаційні здіб­ності Санчо, кому чари обрисів, що вимальовувалися під її шовковими мережаними шатами, збивали пульс та плутали думки. Отак Санчо й визначив, що юний поет, цілком вірогідно випивши цієї небесної отрути, вже не підлягав спасінню, бо ж не могло існувати під цим сонцем справжнього чоловіка, який не продав би душу, коня й стремена за мить утіхи в обіймах цієї сирени.

— Друже Сервантесе, не годиться такому нещасному селюкові, як я, казати вашій милості, що подібні обличчя й статура потьмарять розум будь-якого мужчини, здатного рухатись, але мій ніс, що після шлунку, є в мене органом найпрозірливішим, змушує мене думати, що, хоч би звідки ви витягли оцей неабиякий екземпляр жіноцтва, вам цього не подарують, і що немає підходящого світу, де можна було би сховати Венеру такого смачненького кшталту, — запевнив Санчо.

Зайве казати, що по представленні на сцені цієї драми словеса й музикальність балаканини доброго Санчо були оброблені й стилізовані пером покірного й вірного вашого оповідача, але сутність і мудрість його розумувань лишаються докладними й неспотвореними.

— Ах, друже мій, якби я вам розповів… — збентежено зітхнув Сервантес.

І таки розповів, бо в жилах його струме­ніло вино оповідок, а небові було вгодно, щоб звичайним для нього було оповідати спочатку само­му собі про мінливості долі, аби краще їх зрозуміти, а потім розповісти іншим, приоздобивши їх музикою і сяйвом письменства, бо відчував він, що хоча життя й не було сном, усе-таки воно було щонайменше фарсом, у якому жорстока абсурдність показуваного розгорталася завжди за лаштунками, й що поміж твердями, небесною та земною, не існувало більшої й дієвішої помсти, як карбівкою слів відтворити красу й талант, аби знайти глузд у безглузді речей.

Розповідь про те, як вони прибули до Барселони, рятуючись від страшенних небезпек, та про походження й характер цього чарівного створіння на ім’я Франческа ді Парма пролунала з уст пана Мігеля де Сервантеса сім ночей по тому. На прохання Сервантеса Санчо зв’язав його з Антоні де Семпере, бо, судячи з усього, юний поет написав драматичний твір, такий собі романс про чаклунство, ворожбу й розбуялі пристрасті, який бажав освятити оприлюдненням на папері.

— Санчо, це життєво необхідно, щоб мій твір з’явився друком ще до початку нового місяця. Життя моє та Франчески залежать від цього.

— Та як же може чиєсь життя залежати від купки віршованих рядків та розташування міся­ця на небозводі, пане майстре?

— Повір мені, Санчо. Я знаю, що кажу.

Санчо, який у глибині душі не вірив у якусь іншу поезію чи астрономію, опріч тих, яких можна було сподіватися від доброї трапези та сласного борсання на соломі з дівулею, вдачі піддатливої й хихотливої, усе-таки повірив словам свого пана й удався до клопотів — необхідних, аби посприяти зустрічі. Вони полишили Франческу в її пристановищі снити про німф, а самі вийшли в смерк. Домовилися із Семпере про зустріч в одній корчмі, розташованій у затінку собору рибалок так званої базиліки Святої Марії Морської, і там, у куточку, при світлі каганця спожили доброго вина та хлібину з салом. Кумпанство довкола складалося з рибалок, піратів, убивць та єретиків. Регіт, сварки й густі клуби диму заповнювали золотисту напівтемряву трактиру.

— Розкажіть панові Антоні про свою комедію, — спонукнув Санчо.

— Насправді це трагедія, — поправив Сер­вантес.

— І яка ж тут різниця? Нехай майстер мені вибачить за дурне невігластво в матерії вишуканих ліричних жанрів.

— Комедія вчить нас не приймати життя всерйоз, а трагедія вчить про те, що трапляється, коли ми не беремо до уваги того, чого нас навчає комедія.

Санчо кивнув, не зморгнувши, і підсумував питання, завзято устромивши зуби в сало.

— Знакомита річ — поезія, — проплямкав він.

Семпере, змарнілий від замовлень останніх днів, зацікавлено слухав молодого поета. Сервантес показав майстрові книжок шкіряну течку зі стосиком аркушів. Той уважно погортав її, вряди-годи затримуючись, аби побіжно проглянути деякі звороти й речення.

— Тут роботи на декілька днів…

Сервантес витяг з-за пояса гаманець і кинув його на стіл. Із гаманця виглянула пригорща монет. Щойно мерзенний метал зблиснув у по­лум’ї свічок, Санчо зі стурбованою міною поквапився прибрати його зі столу.

— Бога ради, майстре, не показуйте тут вишуканих побрязкачів, бо цей заклад — пенати паскудників і зарізяк, які перетнуть горлянку і вам, і нам, аби тільки нюхнути пахощів, що поширюють ці дублони.

— Санчо правду каже, — підтвердив Семпере, обводячи уважним поглядом збіговисько.

Сервантес сховав гроші й зітхнув.

Семпере налив йому ще склянку вина й далі, вже уважніше, передивлявся поетові аркуші. Твір, трагедія на три дії та з посланням, як його визначив автор, мав назву «Поет у пеклі» й описував поневіряння молодого флорентійського митця, що обруч із привидом Данте спускається в адські безодні, щоб визволити душу коханої — дочки з родини жорстоких і продажних дворян, які продали її князеві тьми в обмін на почесті, багатство й славу в минущому земному світі. Фінальна сцена відбувалася в соборі, де герой мав вирвати з лап ангела світла й вогню бездиханне тіло нареченої.

Санчо подумав, що це відгонило ляльковою виставою про жахи й любощі, але нічого не сказав, бо відчував, що в таких справах літературні шаленці є дуже вразливими й що таке зауваження не буде сприйняте схвально.

— Розкажіть мені, друже мій, як у вас виник задум цього твору, — попрохав Семпере.

Сервантес, що вже залив за комір три чи чотири склянки вина, кивнув. Він явно прагнув звільнити душу від тягаря таємниці.

— Не бійтеся, друже мій, адже ми з Санчо збережемо вашу таємницю, що б там не було.

Санчо підніс свою склянку з вином і запропонував випити за такі благородні почуття.

— Це історія мого прокляття, — нерішуче повів Сервантес.

— Як і в усіх поетів-початківців, — мовив Семпере. — Нуте, починайте.

— Це історія закоханця.

— Я ж і кажу. Та не бійтесь, публіка таке любить, — запевнив Семпере.

Санчо закивав:

— Кохання — це єдиний камінь, що завжди трапляється на шляху тій самій людині, — погодився він. — От ви, Семпере, ще як побачите цю дівицю… — додав він, стримуючи відрижку. — То з таких, що покріплюють дух.

Сервантес осудливо зиркнув на нього.

— Нехай ваша милість мені вибачить, — перепросив Санчо. — Це підле винце розбалакалось. Чеснота й цнота пані незаперечні під усіма оглядами, і нехай Богові буде вгодно, аби небо звалилось на мою порожню голову, якщо до неї хоч колись загостила нечиста гадка з цього приводу.

Троє співтрапезників на мить підвели очі до стелі й, переконавшись, що Творець не на чатах і що ніякої напасті не трапилось, усміхнулися і підняли склянки за щасливу нагоду своєї зустрічі. Й ось так вино, що робить людей відвер­тими, коли вони найменше цього потребують, і надає їм відваги, коли їм би слід було залишатися боязкими, вмовило Сервантеса розповісти історію в історії — те, що вбивці й божевільні називають істиною.

ПОЕТ У ПЕКЛІ

Прислів’я каже, що людина повинна йти, поки ще має ноги, говорити, поки ще має голос, і мріяти, поки ще зберігає щиросердість, адже рано чи пізно вже не зможе триматися на ногах, вже не матиме дихання, не прагнутиме до іншої мрії, ніж вічна ніч забуття. З отим тільки й запасом, що ці слова, з виданим наказом щодо себе про розшук і затримання внаслідок дуелі за підозрілих обставин та з вогнем небагатьох прожитих років у крові вирушив з города Мадрида одного дня року Божого 1569-го юний Мігель де Сервантес, прямуючи в пошуках чудес, краси й знань до легендарних міст Італії, про які ті, хто там побував, казали з певністю, що там того всього якнайбільше і якнайрясніше, ніж у будь-якому іншому місці, що можна знайти на картах королівства[12]. Зазнав він там багатьох пригод та знегод, та найбільшої з них зазнав, коли його доля перетнулася з тим створінням неймовірної осяйності, що мало ім’я Франческа й на чиїх губах він пізнав небеса й пекло, і пожадання якого визначить назавжди його долю.

Їй було заледве дев’ятнадцять років, а вона вже втратила всі надії в житті. Була вона наймолодшою дитиною одної занепалої й розореної родини, що животіла в недоладному будинку, навислому над водами Тибру в тисячолітньому місті Римі. Її брати, шахраюваті зловредні мурмили, байдикували, за­ймаючись дрібними крадіжками й розбишацтвом, чого їм ледве вистачало на кусень хліба. Її передчасно зістарені батьки, що запевняли, ніби зачали її вже на схилку свого злиденного віку, були просто парою ницих облудників, які знайшли заплакану маленьку Франческу в іще не захололих обіймах своєї справжньої матері, безіменної дівчини, померлої, давши у світ це створіння, під арками старовинного моста замку Сант-Анджело.

Розмірковуючи, а чи не кинути немовля в річку й просто забрати собі мідний медальйон, що був на шиї у його матері, парочка негідників звернула увагу на чарівну зграбність дитинчати й вирішила залишити його собі, бо, з усією певністю, могла за цей подарунок долі знайти добру ціну в найвишуканіших і високопоставлених сімейств двору. Із плином днів, тижнів і місяців зростала їхня жадібність, бо малятко з кожним днем ставало дедалі гарнішим і чарівнішим, тож у головах його посідачів майбутня ціна нестримно йшла вгору. Коли дівчинці виповнилося десять рочків, один флорентійський поет, перебуваючи проїздом у Римі, побачив випадком, як вона йшла до річки по воду — неподалік від місця, де народилася й одразу втратила матір; тож, підпавши під чар її погляду, він тут же склав вірш і вручив його їй із присвятою дівчині на ймення Франческа, адже її прийомна родина не завдала собі клопоту дати їй яке-небудь ім’я. І отак Франческа зростала та перетво­рилася на жінку, від якої пахло найвишуканішими повівами, і таку ставну, що в її присутності переривалися розмови й зупинявся час. У ту пору лише безмежний смуток її погляду притуманював цей досконалий витвір краси, описати який бракувало слів.

Невдовзі митці з усього Рима почали пропонувати грубі гроші її батькам і визискувачам, аби дістати дозвіл на використання дівчини як моделі для своїх творів. Побачивши її, вони розуміли напевно, що коли хтось із талантом та вмінням спроможеться відтворити на полотні або в мармурі хоч би одну десяту її чару, то він залишиться для потомків найбільшим митцем в історії. Змагання за можливість скористатися з її послуг не вщухали, і колишні жебраки жили тепер у блиску надбаних багатств, роз’їжджаючи в кричущо пишних, просто кардинальських каретах, вдягаючись у кольорові шовки й намазуючи сором парфумами, камуфлюючи отак ницість своїх сердець.

Коли дівчина досягла повноліття, батьки, боячись утратити скарб, що став підмурівком їхніх статків, вирішили видати Франческу заміж. Та, всупереч узвичаєному в ту епоху посагу, який належало справити родині нареченої, їхня зухвалість спонукала їх зажадати за руку й тіло дівчини чималої плати від найзаможнішого учасника торгів. Тож відбувся небачений аукціон, переможцем із якого вийшов один з найзнаменитіших і найпрестижніших митців міста, пан Ансельмо Джордано. На той час Джордано вже був чоловіком на останньому подмуху зрілості, з тілом і душею, пошарпаними десятиліттями надмірностей, та серцем, отруєним захланністю й заздрістю, тому що, незважаючи на всі похвали, популярність і оплату, на які заслужили його твори, він плекав таємну мрію, щоб його ім’я й слава перевищили ім’я й славу Леонардо.

Великий Леонардо вже п’ять десятиліть, як помер, та Ансельмо Джордано ніколи не міг забути — ані пробачити — той день, коли ще підлітком прийшов до майстерні митця, пропонуючи свої послуги учня. Леонардо оглянув деякі ескізи й сказав кілька приязних слів. Батька юного Ансельмо знали як відомого банкіра, а Леонардо був зобов’язаний йому однією чи двома послугами, тож хлопець геть не сумнівався, що йому забезпечено місце в майстерні найбільшого митця свого часу. Яким же був його подив, коли Леонардо, не без суму, сказав, що помічає в його начерках проблиск таланту, але недостатній, щоб виділити його з-поміж тисячі й одного охочого, як і він, що ніколи не переступлять межу посередності. Сказав також, що він має дещицю амбітності, та теж замалу, щоб вирізнитися з-посеред багатьох учнів, які ніколи не спроможуться піти на достатні жертви, аби заслужити осяяння справжнього натхнення. І наостанку сказав, що, мабуть, він зможе набути трохи вправності, але ніколи достатньої, аби було варто присвятити життя професії, в якій лише геніям щастить хоч якось зводити кінці з кінцями.

— Юначе Ансельмо, — промовив Леонардо, — не смутіться моїми словами, а побачте в них благословення, адже становище вашого великодушного родителя зробить і з вас багату людину на все життя, і вам не доведеться боротись олівцем та різцем за свій харч. Ви будете заможною людиною, ви будете людиною любимою й шанованою вашими співгромадянами, але ким ніколи не зможете стати, хоч би мали все золото світу, так це генієм. Мало є доль жорстокіших і гіркіших, ніж бути митцем посереднім, життя якого минає в заздрощах і прокляттях на адресу суперників. Не витрачайте вашого життя на згубний шлях. Дайте змогу творити мистецтво й красу тим, у кого немає іншого виходу. І з часом зрозумійте й пробачте мою щирість, яка сьогодні вам болить, але завтра, якщо ви її приймете добровільно, врятує вас від вашого ж власного пекла.

Із цими словами майстер Леонардо розпрощався з юним Ансельмо, який після всього кілька годин проблукав вулицями Рима, плачучи від люті. А коли повернувся додому, оголосив батькові, що не бажає вчитися далі в Леонардо, якого вважає не більш як лицеміром, що майструє вульгарні твори для натовпу невігласів, не здатних оцінити справжнє мистецтво.

— Я стану справжнім митцем — для тих обраних, що зуміють зрозуміти глибину моїх поривань.

Його батько, людина спокійна та, як усі банкіри, кращий знавець людської природи, ніж наймудріший з кардиналів, обійняв його і сказав не боятися, адже йому нічого ніколи не забракне: ні підтримки, ні шанувальників, ні похвали його творчості. Банкір, перш ніж померти, подбав, щоб так і було.

Ансельмо Джордано ніколи не пробачив Леонардо, бо людина здатна пробачити все, окрім сказаної правди. П’ятдесят років по тому його ненависть і бажання побачити знеславленим фальшивого майстра були більшими, ніж будь-коли.

Коли Ансельмо Джордано почув перекази про юну Франческу від поетів та художників, він послав слуг із торбою золотих монет до обійстя цієї родини й попрохав прийти до себе. Батьки дівчини, виряджені, наче циркові мавпи на виставі при мантуанському дворі, з’явилися в домі Джордано, ведучи із собою дівчину, одягнену в якесь мізерне лахміття. Спрямувавши на неї очі, митець відчув, що серце йому мало не вискакує з грудей. Усе, що він чув, було саме так і навіть більше. Ніколи не існувало на землі такої краси, і він розумів, як це може розуміти митець, що чар її походив не від шкіри й різьбленої постави, як думали всі, а від сили й осяйності, що линули зсередини, від сумних і розпачливих очей, від губ, змушених долею до мовчання.

Франческа ді Парма справила на майстра Джордано таке враження, що він уже не міг дозволити, аби вона вислизнула йому з рук, аби вона позувала якомусь іншому митцеві, бо це чудо природи мало належати тільки йому й нікому більше. Лише так він зможе створити шедевр, що здобуде йому прихильність людей, а його репутація й слава перевищать те, що мав покійний Леонардо, і вже не треба буде морочитися з публічним зневажанням його імені, адже щойно він досягне вершини, то вже дозволить собі просто ігнорувати його і вважати, що творчість покійного ніколи не була чимось більшим, ніж пожива для мужви та невігласів. І в ту мить Джордано зробив пропозицію, яка перевищила всі золоті мрії парочки нікчем, що називали себе батьками Франчески. Весілля мало відбутися за тиждень у каплиці Джорданового палацу. Під час оборудки Франческа не обізвалася й словом.

Сім днів по тому юний Сервантес вештався містом у пошуках натхнення, коли раптом почет, який супро­воджував велику позолочену карету, почав прокладати собі шлях серед натовпу. Перетнувши вулицю Корсо, процесія на хвильку затрималась, і саме тоді він побачив її. Франческа ді Парма, оповита найвишуканішими шовками, що колись ткали флорентійські ремісники, мовчки споглядала його крізь вікно карети. І такою була глибина печалі, що він прочитав у її погляді, такою була сила цієї викраденої душі, яку везли до в’язниці, що Сервантес відчув, як він сповнюється холодною певністю того, що вперше в житті натрапив на напрямок своєї справжньої долі, прочитаної на обличчі незнайомки.

Дивлячись услід кортежу, Сервантес спитав, хто ж це створіння, і перехожі розказали йому історію Франчески ді Парма. Слухаючи, він пригадав, що чув пересуди й поголоски про неї, та не вірив їм і відносив їх на рахунок розпаленої уяви місцевих п’єсописців. А легенда таки була правдива. Найвища краса втілилася у звичайну просту дівчину; люди ж, як і слід було очікувати, заповзялися поглибити її нещастя й приниження. Юний Сервантес хотів побігти за кортежем, та йому забракло сил. Святкування й веселощі поставали перед його зором погребальною музикою, і все, що він бачив, видавалося йому лише трагедією руйнування чистоти й досконалості захланністю, ницістю та невіглаством людей.

Сервантес рушив до свого притулку, продираючись крізь натовп, який бажав стежити за святкуванням, оточивши палац знаменитого митця; його затопила печаль майже така само велика, як та, що він спізнав у погляді дівчини, імені якої ще не знав. І тої самої ночі, тоді як майстер Джордано розгортав шовки на тілі Франчески ді Парми та пестив кожен сантиметр її шкіри любострасно й аж не ймучи цьому віри, будинок попередньої сім’ї дівчини, ризиковано зведений на урвищі понад Тибром, не витримавши ваги скарбів та прикрас, нагромаджених як плата за неї, гунув у крижані води річки з усіма членами клану, заскоченими всередині, і їх ніхто більше не бачив.

А неподалік при вогнику свічки Сервантес, не можучи заснути, змагався з папером і чорнилом, прагнучи записати все побачене того дня. Руки й слово знемагали, коли він спробував описати враження від зустрічі поглядами з панною Франческою в ту коротку мить на вулиці Корсо. Уся майстерність, яку він, гадалося, посідав, розкришилася під пером, і жодне слово не відбилося на папері. І тоді він сказав собі, що, коли йому таки пощастить схопити своїм пером хоч би десяту частину магії тієї дивовижі, його ім’я й слава здійматимуться поміж найбільших поетів істо­рії і зроблять його королем серед письменників, князем Парнасу, чиє світло осяє втрачений рай літе­ратури, а заразом зітре з лиця землі ненависну популярність підступного драматурга Лопе де Веги[13], кому не втомлювались усміхатися удача й слава і хто пожинав плоди небувалого успіху від ранньої юності, тоді як йому ледве вдавалося зладнати вірш, який не осоромив би паперу, де був записаний. За мить по тому, збагнувши чорноту свого прагнення, він відчув сором за це марнославство та нездорову заздрість, яка пожирала його, і сказав собі, що є не кращим за старого Джордано, який у ці хвилини, певно, вже лиже облудними губами заборонений мед та тремтячими й брудними від безчестя руками пізнає таємниці, викрадені за допомогою дзвінкої монети.

Йому спало на думку, що Бог у своїй безмежній жорстокості покинув красу Франчески ді Парми в руках людей, аби нагадати їм про потворність їхніх душ, ницість їхніх намірів та відразливість їхніх бажань.

Минуло кілька днів, а згадка про ту коротку зустріч не стиралася з його пам’яті. Сервантес намагався працювати за своїм письмовим столом і допасувати між собою частини драми, яка змогла б задовольнити глядачів і полонити їхню уяву, як це відбувалося з п’єсами Лопе, що творив їх без видимого зусилля, але єдине, що полонило його мозок, була порожнеча втрати, яку образ Франчески ді Парми утворив у його серці. Замість драми, яку він замислив написати, його перо мережало сторінку за сторінкою рядками смутного романсу[14], у яких він намагався відтворити зламану долю дівчини. У його оповіді Франческа не згадувалася на ім’я; персо­нажем мала стати чиясь доля, яку тільки він міг придумати, мрія про чистоту, що повернула б йому бажання вірити в щось високе й недоторканне у світі брехні та облуди, ницості й приреченості. Він просиджував безсонні ночі, підхльостуючи уяву й напинаючи до виснаження струни вигадливості, та все одно на світанку, прочитавши свої аркуші, віддавав їх вогню, адже розумів, що вони не заслуговували побачити те саме світло дня, що й створіння, яке надихнуло на їх написання і яке повільно згасало в тюрмі, що її Джордано, якого він ніколи не бачив, але якого вже ненавидів усім єством, збудував для неї серед стін свого палацу.

Дні складалися в тижні, тижні — у місяці, й незабаром минуло пів року після весілля пана Ансельмо Джордано і Франчески ді Парми, яких ніхто в цілому Римі відтоді не бачив. Відомо було, що найкращі торговці міста доставляли наїдки під ворота палацу, де їх зустрічав Томазо, особистий прислужник митця. Відомо було, що майстерня Антоніо Мерканті щотижня постачала полотна й матеріали, необхідні для роботи маестро. Та жодна душа не могла сказати, що бачила художника чи його молоду дружину. У день, коли виповнилося шість місяців їхньому шлюбу, Сервантес перебував у господі одного знаного теат­рального імпресаріо, що порядкував кількома великими сценами міста й завжди був у пошуку нових талановитих, голодних і згодних працювати за милостиню авторів. Завдяки рекомендаціям кількох колег Сервантес домігся авдієнції з паном Леонелло, екстравагантним добродієм, пишномовним та пишно вдягненим, на столі якого стояла ціла колекція скляних флаконів з (як припускали) інтимними секреціями славетних куртизанок, квіт чиєї цноти зірвав він, а на вилозі в нього красувалася маленька брошка у формі ангела. Леонелло не запропонував відві­дувачеві сісти, поки побіжно читав сторінки драми, удаючи нудьгу й зневагу.

— «Поет у пеклі», — бурмотів імпресаріо. — Вже бачили. Інші розповіли цю історію раніше, ніж ви, й краще. А я шукаю, скажімо так, новизни. Сміли­вості. Візії.

Сервантес із досвіду знав, що ті, хто каже, ніби шукає цих достоїнств у мистецтві, зазвичай виявляються найбільш нездатними розпізнати їх, але знав також і те, що порожній шлунок та порожній гаманець позбавляють аргументів і красномовства найобдарованіших. Але якщо його інстинкт щось йому й підказував, то це те, що Леонелло, хоч і скидався на старого лиса, все-таки був схвильованим від принесеного матеріалу.

— Шкодую, що змусив вашу достойність втратити час…

— Не кваптеся, — обірвав Леонелло. — Я сказав, що це вже не нове, але не те, що воно, скажімо так, лайнове. У вас є дещиця таланту, та вам бракує вправності. І ще ви не маєте, скажімо так, смаку. Ані чуття своєчасності.

— Я дякую вам за вашу великодушність.

— А я вам за сарказм, Сервантесе. Вам, іспанцям, шкодить надмір гордості й брак витримки. Не здавайтеся так швидко. Повчіться у вашого співвітчизника Лопе де Веги. Яке в колиску, таке і в могилку, як у вас кажуть.

— Я матиму це на увазі. Тож ваша світлість бачить якусь можливість прийняти мій твір?

Леонелло щиро розреготався.

— Коваль коня кує, а жаба й собі лапу дає! Сервантесе, ніхто не схоче дивитися, скажімо так, розпачливі драми, де розповідатимуть, що серця людей — гнилі й що пекло — це ти сам та твій ближній. Народ ходить у театр посміятися, поплакати, щоб йому розказали, який він добрий і благородний. Ви ще не втратили наївності й вірите, що володієте, скажімо так, істиною, яку слід розповісти. Ну, це минеться з роками, принаймні я на це сподіваюся, бо не хотілось би побачити вас на вогнищі або гниючи в тюрязі.

— Отже, ви не вірите, що мій твір може когось зацікавити…

— Я цього не сказав. Скажімо, що я знаю декого, хто, можливо, таки міг зацікавитись.

Сервантес відчув, як у нього закалатало серце.

— Яким передбачуваним є голод, — зітхнув Леонелло.

— Голод, на відміну від іспанців, не має гордості та вирізняється постійністю, — підіграв Сервантес.

— Бачите? У вас таки є трохи вправності. Ви вмієте підхоплювати вислови й вибудовувати драматичну, скажімо так, лінію репліки. Це нормально для початківця, та багато невігласів, чиї твори вже й виставлялися, не вміють навіть прописати відхід актора на задній план…

— Чи тоді не могли б ви мені допомогти, пане Лео­нелло? Я зможу зробити будь-що і швидко вчуся.

— У цьому я не маю сумнівів…

Леонелло споглядав його, вагаючись.

— Що завгодно, ваша світлосте. Благаю вас…

— Є тут дещо, що могло б вас зацікавити. Але воно має свої, скажімо так, ризики.

— Ризик мене не лякає. Принаймні не більше, ніж злидні.

— У цьому разі… знаю я одного пана, з яким маю, скажімо так, певну угоду. Коли на моїм шляху трап­ляється молоде обдаровання з певним потенціалом, як, скажімо так, ви, я посилаю такого до нього, а він, скажімо так, дякує мені. По-своєму.

— Слухаю якнайуважніше.

— Ось що мене турбує… За збігом обставин згаданий пан перебуває, скажімо так, проїздом у місті.

— А цей пан — театральний імпресаріо, як і ваша світлість?

— Щось подібне, скажімо так. Видавець.

— Ще краще…

— Вам видніше. Він має філії в Парижі, Римі та Лондоні й завжди розшукує специфічний тип таланту. Скажімо, як ось ваш.

— Я вам безмежно вдячний за…

— Не треба мені дякувати. Підіть до нього й скажіть, що ви від мого імені. Але покваптеся. Мені відомо, що він у місті лише на кілька днів…

Леонелло записав ім’я на аркуші й простяг його Сервантесові.

Андреас Кореллі

Друкарня Світла

— Ви знайдете його в Трактирі Борґезе, як стемніє.

— Гадаєте, його зацікавить мій твір?

Леонелло загадково посміхнувся.

— Щасти вам, Сервантесе.

Коли зайшла ніч, Сервантес надів єдину чисту зміну білизни, що мав, і рушив до Трактиру Борґезе, осторонця, оточеного садами та каналами й розташованого неподалік від палацу пана Ансельмо Джордано. Перед сходами його зустрів поважний слуга, який повідомив, що на нього чекають і що Андреас Кореллі невдовзі прийме. Сервантесові подумалось, що, мабуть, Леонелло був доброзичливішим, ніж удавав, і вже надіслав рекомендаційного листа своєму другові-­видавцеві. Слуга супроводив Сервантеса до великої овальної бібліотеки, зануреної в напівморок й опалюваної каміном, звідки променіло миготливе світло, танцюючи по безмежних книжкових полицях. Два великі фотелі були присунуті до вогню, і Сервантес, повагавшись якусь мить, сів у один із них. Гіпнотичний танець вогню та його жаркий подих огорнули гостя. Минуло кілька хвилин, і аж тоді він помітив, що не сам. У другому фотелі сиділа висока, вугласта постать. Вона була вдягнута в чорне й мала приколотим до одягу срібного ангела, такого ж, як той, що він побачив на вилозі Леонелло того самого вечора. Найперше його увагу притягли руки чоловіка — найбільші з колись бачених, бліді, з довгими гострими пальцями. А друге — його очі. Два люстра, в яких відбивалися полум’я й Сервантесове обличчя, які ніколи не моргали, але зіниці яких, здавалося, міняли свій візерунок, хоча жоден м’яз обличчя навіть не ворухнувся.

— Добряга Леонелло каже, що ви людина з великим талантом і малими статками.

Сервантес ковтнув слину.

— Нехай вас не бентежить мій вигляд, Сервантесе. Зовнішність не завжди обманює, але майже завжди приголомшує.

Сервантес мовчки кивнув. Кореллі посміхнувся, не розтуляючи губ.

— Ви принесли мені драму. Я не помиляюсь?

Сервантес простяг йому рукопис і побачив, як Кореллі всміхнувся сам до себе, прочитавши назву.

— Це перший варіант, — збрехав Сервантес.

— Уже ні, — відказав Кореллі, гортаючи сторінки.

Сервантес споглядав, як видавець читає — спокійно, часом посміхаючись або здивовано підносячи брови. На столику, що стояв поміж фотелями, ніби матеріалізувалися келих для вина й пляшка з трунком вишуканого кольору.

— Пригощайтеся, Сервантесе. Не самим же письменством перебиватися.

Сервантес налив собі вина й підніс келих до губ. Солодкий п’янкий аромат розлився по піднебінню. Він випив вино у три ковтки й відчув необорне бажання налити собі ще.

— Без соромливості, друже мій. Келих без вина — це образа життю.

Невдовзі Сервантес втратив лік посмакованим склянкам. Його охопила приємна оздоровча сонливість, і крізь приспущені повіки він побачив, що Кореллі й далі читає рукопис. Трохи по тому впала завіса глибокого сну, і Сервантес віддався тиші.

Коли він знову розплющив очі, обрис Кореллі чорнів на тлі каміна. Видавець стояв перед по­лум’ям, спиною до гостя, з рукописом у долоні. Сер­вантес відчув легкий приступ нудоти, солодкавий присмак вина в горлі й запитав сам себе, скільки ж часу минуло.

— Колись ви напишете шедевр, Сервантесе, — сказав Кореллі. — Але це не те.

І, не сказавши більш ні слова, видавець жбурнув рукопис у вогонь. Сервантес кинувся до вогню, але гуготіння полум’я зупинило його.

Він дивився, як невпинно згоряє плід його праці, чорнильні рядки забарвлюються синім полум’ям, а струмені білого диму феєрверково зміяться по сторінках. У відчаї він упав на коліна, а коли обернувся, побачив, що Кореллі співчутливо дивиться на нього.

— Іноді письменникові треба спалити тисячу сторінок, перш ніж напише одну, гідну мати його підпис. Ви заледве розпочали. Ваш твір чекатиме на вас на порозі вашої зрілості.

— Ви не мали права робити цього…

Кореллі посміхнувся й простяг йому руку, щоб допомогти підвестися. Сервантес повагався, але зрештою прийняв її.

— Хочу, щоб ви дещо написали для мене, друже мій. Без поспіху. Можливо, це забере роки, то й нехай. Навіть більше, ніж ви можете припустити. І це відповідатиме вашій амбіції та прагненням.

— Що ви знаєте про мої прагнення?

— Як і всі, хто мріє стати поетом, Сервантесе, ви — мов розгорнута книжка. Тому ж то, адже ваш «Поет у пеклі» видається мені звичайною дитячою іграшкою, твором, який минеться, я постановив собі зробити вам серйозну пропозицію. Пропозицію, щоб ви написали твір, гідний вас. І мене.

— Ви спалили все, що я зміг написати за місяці праці.

— І зробив вам послугу. А тепер скажіть мені від щирого серця, чи й справді думаєте, що я не маю рації.

Якийсь час Сервантес повагався, та зрештою кивнув.

— І скажіть мені, чи я помиляюсь, стверджуючи, що в глибині душі ви плекаєте надію написати твір, який перевершить написане вашими суперниками, який затьмарить ім’я такого собі Лопе та його плідну вигадливість…

Сервантес хотів запротестувати, та йому забракло слів. Кореллі знов усміхнувся до нього.

— Вам нема чого соромитися через це. Ні думати, що це бажання робить із вас когось на взір Джордано…

Сервантес підвів розгублений погляд.

— Звичайно ж, я знаю історію Джордано та його музи, — відповів Кореллі, упереджаючи його запитання. — Знаю її, бо знайомий зі старим маестро вже багато літ, ви тоді ще навіть і не народилися.

— Ансельмо Джордано — мерзотник.

Кореллі розсміявся.

— Ні, це не так. Він просто людина.

— Людина, що має заплатити за свої злочини.

— Ви так гадаєте? Скажіть іще, що збираєтеся битись із ним на дуелі.

Сервантес поблід. Звідки видавець міг знати, що він кілька місяців тому покинув Мадрид, втікаючи через наказ про затримання за участь у дуелі?

Кореллі обмежився хитрою посмішкою й наставив на нього палець, ніби звинувачуючи.

— І які ж злочини ви приписуєте нещасному Джордано, окрім його схильності малювати буколічні сценки з козами, незайманками й пастушками на смак торговців та єпископів, а ще повногрудих мадонн, що радують зір парафіян просто посеред молитви?

— Він украв цю нещасну дівчину й тримає її ув’яз­неною у своєму палаці, аби задовольнити свою пожадливість та ницість. Аби приховати брак таланту. Аби затерти свою ганьбу.

— Як же легко люди гудять подібних до себе за дії, що вчинили б і самі, якби випала нагода…

— Я ніколи не зробив би того, що зробив він.

— Ви певні?

— Абсолютно.

— І чи зважилися б на випробування?

— Не розумію вас…

— Скажіть, пане Сервантесе, що ви знаєте про Франческу ді Парму? Тільки не треба тут поем про збезчещену дівчину та її жорстоке дитинство. Ви вже продемонстрували мені, що володієте основами театральної майстерності…

— Я знаю тільки… що вона не заслуговує жити у в’язниці.

— А може, це через її красу? Можливо, це її звеличує?

— Через її чистоту. Через її доброту. Через її не­винність.

Кореллі облизнув губи.

— Вам уже приспів час покинути літературу й піти у священники, друже Сервантесе. Кращі платня, житло, не кажучи вже про гарячі й розмаїті страви. Аби бути поетом, треба мати велику віру. Більшу, ніж сповідуєте ви.

— Ви з усього смієтеся?

— Лише з вас, Сервантесе.

Сервантес підвівся й рушив до дверей.

— Тоді полишаю вас самого, щоб ваша світлість удосталь посміялася.

Сервантес уже майже підійшов до дверей зали, коли вони зачинилися в нього перед носом із такою силою, що він аж упав на підлогу. Він уже майже спромігся підвестись, коли побачив, що Кореллі схилився над ним — двохметрова вугласта фігура, яка, здавалось, от-от накинеться на нього й розірве.

— Підводьтеся, — наказав Кореллі.

Сервантес послухався. Очі видавця, здавалося, змінились. Весь погляд був двома величезними чорними зіницями. Ще ніколи він не відчував такого страху. Ступив крок назад і наштовхнувся на стіну, уставлену книжками.

— Я дам вам шанс, Сервантесе. Шанс стати самим собою і облишити блукання по дорогах, на яких вам довелось би прожити багато життів, та тільки не своє. І як завжди, коли з’являється шанс, остаточний вибір буде за вами. Приймаєте мою пропозицію?

Сервантес стенув плечима.

— Ось моя пропозиція. Ви створите шедевр, але, щоб зробити це, маєте втратити те, що найбільше любите. Ваш твір уславлюватимуть, йому заздритимуть, його наслідуватимуть до кінця часів, але у вашому серці відкриється порожнеча в тисячу разів більша за славу й честолюбство вашого таланту, бо лише тоді ви збагнете справжню природу ваших почуттів і лише тоді дізнаєтесь, ким ви є — чи людиною кращою, як вам здається, ніж Джордано і всі, хто, як і він, уклякали перед власним віддзеркаленням, прийнявши цей виклик… Тож приймаєте пропозицію?

Сервантес спробував відвести погляд від очей Кореллі.

— Я вас не чую.

— Приймаю, — пробриніла відповідь.

Кореллі простяг йому руку, і Сервантес потиснув її. Пальці видавця зімкнулися на його пальцях, наче павук, і він відчув на лиці холодний подих Кореллі, що відгонив викопаною землею й зів’ялими квітами.

— Щодня опівночі Томазо, Джорданів служник, відчиняє двері, що виходять на провулок, схований у гайку на схід від палацу, та вирушає за флаконом живлющого трунку, який знахар Ав’янно виготовляє для нього зі спецій та трояндової води, вважаючи, що він може повернути молодечу наснагу. Це єдина ніч на тижні, вільна для слуг та охоронців майстра, а нова зміна заступає аж на світанку. Протягом пів години, поки служник не повертається, двері залишаються незамкненими, і ніхто не охороняє палац…

— І на що ви сподіваєтесь від мене? — промурмотів Сервантес.

— Питання в тому, на що ви сподіваєтеся від себе самого, пане мій. Чи ви хочете жити оцим от життям? І бути таким чоловіком, як ви є?

Язики полум’я миготіли й згасали, тіні насувалися на стіни бібліотеки, ніби плями розлитого чорнила, й огортали Кореллі. Коли Сервантес зібрався відповісти, він уже лишився сам.

Тої неділі опівночі Сервантес вичікував, заховавшись поміж дерев, що оточували палац Джордано. Не встиг ще затихнути опівнічний передзвін, коли, як і передвіщав Кореллі, відчинилися одні з бокових дверей, і згорблена фігура старого служника почимчикувала вниз по провулку. Сервантес дочекався, доки його тінь розтанула в глибині ночі, й прослизнув до дверей. Узявся за дверну ручку й натиснув. Як і повідомив Кореллі, двері прочинилися. Сервантес востаннє озирнувся і, вважаючи, що ніхто його не помітив, увійшов. Зачинивши двері, одразу зрозумів, що довкола суцільна пітьма, і вилаяв себе за брак здорового глузду, бо треба ж було захопити свічку чи якийсь світильник. Помацав стіни, вогкі й слизькі, ніби нутрощі тварини, і почав полапцем просуватися, доки не спіткнувся об першу сходинку, від якої, очевидно, починалися гвинтові сходи. Почав повільно здійматися, і невдовзі проблиск світла окреслив ка­м’яну арку, від якої тягнувся великий коридор. Його підлога була інкрустована великими білими й чорними ромбами з мармуру, ніби на шахівниці. Подібно до пішака, що непомітно просувається з кожним ходом, Сервантес крокував у глиб великого палацу. Він іще не пройшов усю ту галерею, коли почав помічати рамки й полотна, полишені біля стін, розкидані по підлозі, нагадуючи про нібито рештки кораблетрощі, розсіяні по всьому палацу. Потім проминув кілька покоїв та залів, через поріг яких виднілися стоси незакінчених портретів на полицях, столах та стільцях. Мармурові сходи, що вели на горішні поверхи, були забиті подертими полотнами, на деяких відчувалися сліди люті, з якою автор нищив їх. Дійшовши до центрального атріуму, Сервантес опинився під великим снопом імлистого місячного сяйва, що сочилося крізь баню, яка вінчала палац; під нею пурхали голуби, і луна від їхніх крил ширилася коридорами та за­недбаними кімнатами. Він приклякнув перед одним портретом і впізнав на полотні нечітке обличчя, незакінчений, як і інші, образ Франчески ді Парми.

Сервантес роззирнувся навкруги й побачив сотні таких самих — усі полишені, усі незавершені. І тоді зрозумів, чому ніхто вже давно не бачив майстра Джордано. Митець, у безнадійному намаганні віднайти втрачене натхнення й ухопити осяйність Франчески ді Парми, з кожним мазком почав утрачати глузд. Його божевілля залишило слід на незакінчених полотнах, розкиданих по всьому палацу, немов шматки зміїної шкури.

— Я вже давно чекаю на вас, — промовив голос за його спиною.

Сервантес обернувся. Схудлий старий з довгим сплутаним волоссям, у брудній одежі, зі склянистими почервонілими очима, посміхаючись, дивився на нього з кутка зали. Він сидів на підлозі, у компанії пляшки з вином та келиха. Маестро Джордано, один із найславетніших митців свого часу, перетворився на божевільного злидаря у власній оселі.

— Ви прийшли забрати її, правда ж? — запитав він. Сервантес не знайшов, що відповісти. Старий художник налив собі ще один келих вина й підніс його, ніби на знак тосту. — Мій батько збудував цей палац для мене, знаєте? Сказав, що він захистить мене від світу. Але хто ж захистить нас від нас самих?

— Де Франческа? — запитав Сервантес.

Художник довго дивився на нього, смакуючи вино з глузливою гримасою.

— Чи ви й справді вірите, що здобудете перемогу там, де стільки людей зазнали невдачі?

— Я не шукаю ніякої перемоги, маестро. Лише прагну звільнити дівчину, яка не заслуговує на життя в такому місці.

— Смілива шляхетність того, хто бреше навіть самому собі, — виголосив Джордано.

— Я прийшов сюди не для того, щоб сперечатися з вами, маестро. Якщо ви не скажете мені, де вона, я сам її відшукаю.

Джордано допив вино й кивнув.

— Я не затримуватиму вас, юначе.

Джордано підвів погляд до імлистих сходів, що вели під саму баню. Сервантес вгледівся в напівморок і побачив її. Франческа ді Парма, світлисте видіння серед пітьми, повільно спускалась, її постать була оголена й боса. Сервантес поквапився скинути плащ і накрив її, обійнявши. Безмежна печаль її погляду зустрілась із його очима.

— Йдіть звідси, шановний пане, з цього проклятого місця, доки ще є час, — прошепотіла вона.

— Піду, але у вашому товаристві.

Джордано зі свого кутка плескав цій сцені.

— Велична сцена. Опівнічні закохані на сходах у небо.

Франческа подивилася на старого художника, чоловіка, що тримав її ув’язненою протягом пів року, лагідно й без жодної ознаки озлоблення. Джордано ніжно всміхнувся, наче закоханий підліток.

— Пробач мені, серце, що я не був тим, на що ти заслуговуєш.

Сервантес хотів повести її звідти, але вона прикипіла поглядом до свого тюремника, чоловіка, що, здавалося, був на грані останнього подиху. Джордано знов наповнив келих і простягнув їй.

— Останній ковток на прощання, серце моє.

Франческа, відвівши руку Сервантеса, підійшла до Джордано й стала перед ним на коліна. Простягла долоню й погладила його помережане зморшками обличчя. Митець склепив повіки й поринув у насолоду цього доторку. Перш ніж відійти, Франческа прийняла з його рук келих і випила вино. Вона пила повільно, заплющивши очі, тримаючи келих обома руками. Потім випустила його з рук, і скло розлетілося на тисячу скалок у неї під ногами. Сервантес підтримав її, і вона заніміла. Не сподобивши художника останнім поглядом, Сервантес рушив до головних дверей палацу з дівчиною на руках. Вийшовши назовні, він побачив, що варта й слуги чекають на нього. Жоден з них не зробив і поруху, аби затримати його. Один із озброєних охоронців держав за вуздечку чорного коня, якого й підвів до Сервантеса. Той повагався, перш ніж узяти збрую з його рук. Щойно він це зробив, варта вишикувалась і мовчки споглядала його. Він осідлав коня, тримаючи перед собою Франческу. І вже рисив на північ, коли з-під бані палацу Джордано вирвалося полум’я, і римське небо забарвилося шарлатом і попелом. Вони їхали вдень, а ночі проводили в заїздах і постоялих дворах, де монети, які Сервантес знайшов у саквах, дозволили їм укриватися від холоду й підозр.

І мало проминути кілька днів, перш ніж Сервантес звернув увагу на віддих з ароматом мигдалю на губах Франчески й на темні кола, що почали вимальовуватися довкруж її очей. Щоночі, коли дівчина щиро віддавала Сервантесові свою голизну, він розумів, що це тіло поступово випаровується з його рук, що отруєний келих, яким Джордано вирішив звільнити її й себе самого від прокляття, палав у її венах і пожирав її. Під час подорожі вони зупинялись у найкращих заїздах, де лікарі й мудреці обстежували її, але їм не вдавалося розкрити причину недуги. Франческа гасла вдень, здатна заледве говорити чи підтримувати очі розплющеними, і воскресала вночі, у сутінках ліжка, очаровуючи поетові чуття й спрямовуючи його руки. Під кінець другого тижня їхньої дороги він раптом знайшов її уночі, коли вона бродила під дощем біля озера, що лежало поряд із прихистком, де вони зупинились. Дощ стікав по її тілу, а вона, розкинувши руки, підвела обличчя до неба, ніби сподівалася, що перлисті краплі, які вкрили тіло, могли вирвати з неї прокляту душу.

— Ти маєш залишити мене тут, — сказала вона йому. — Забути мене й продовжити свій шлях.

Та Сервантес, бачачи, як із кожним днем згасало світло дівчини, пообіцяв собі ніколи не сказати їй прощай і боротися, доки лишатиметься хоч іскра життя в її тілі, аби вона не згасла. Аби вона була поряд.

Коли вони перейшли Піренеї через перевал, що вів до Іберійського півострова неподалік від середземноморського узбережжя, й попрямували до Барселони, у Сервантеса вже нагромадилося сто сторінок рукопису, який він створював по ночах, спостерігаючи, як вона спить, охоплена неспокійним сном. Він відчував, що слова, образи, пахощі, якими повнилося його письмо, були тепер єдиною можливістю підтримати в ній життя. Щоночі, коли Франческа віддавалася його обіймам, а потім сну, Сер­вантес гарячково намагався відтворити на папері її душу через тисячу й одну фантазію. Коли за декілька днів його кінь упав замертво поблизу барсе­лонських мурів, створена ним драма вже була закінчена, й у Франчески, здавалося, знов забився пульс і заіскрився погляд. Знов їдучи, він снив наяву, що у цьому приморському місті знайде притулок і надію, що якась дружня душа допоможе знайти того, хто надрукує рукопис, і що допіру, коли люди прочитають його історію і поринуть у створений ним усесвіт образів і віршів, Франческа, виписана чорнилом на папері, й дівчина, яка щоночі агонізує у його руках, зіллються в одну, що повернеться у світ, у якому прокляття й злидні можуть бути подолані силою слова і в якому Бог, хоч би де він ховався, дозволить йому далі жити біля неї.

Уривок із «Таємних літописів Міста проклятих» Іґнатіуса Б. Самсона. Акціонерне товариство Видавництво Баррідо і Ескобільяса, Барселона, 1924

Поховали Франческу ді Парму два дні по тому під сяйвом призахідного неба, що поволі зіслизало в море, поймаючи світлом вітрила кораблів, заякорених у гавані порту. Дівчина пустилася духу вночі на руках у Сервантеса, у кімнаті, яку вони займали на останньому поверсі старої будівлі на вулиці Широкій. Видавець Антоні де Семпере й Санчо були поряд у ту мить, коли вона востаннє розплющила очі й, усміхнувшись йому, прошепотіла: «Звільни мене».

Перед тим увечері Семпере завершив друкувати другий варіант «Поета у Пеклі» — драматичної поеми на три дії, твору пана Мігеля де Сервантеса Сааведри, і приніс один примірник, щоб показати авторові, в якого не було сил прочитати навіть своє ім’я на обкладинці. Видавець, чия родина посідала невеличку ділянку поблизу старовинних воріт Святої Матрони, поряд із вулицею Тридцяти Ключів, запропонував йому поховати дівчину на тому скромному кладовищі, де в найлютіші часи Інквізиції родина Семпере врятувала від вогнища книжки, сховавши їх у трунах, утворивши в такий спосіб щось на кшталт цвинтаря й заразом святилища книжок. Безмежно вдячний Сервантес погодився.

Наступного дня, вдруге й востаннє віддавши вогню свого «Поета у Пеклі» на піщаному морському березі, де одного дня бакаляр Сансон Карраско мав перемогти премудрого ідальго Алонсо Кіхано, Сервантес покинув місто й рушив далі, цього разу, так, зі спогадом та світлом Франчески в душі.

Мали минути чотири десятиліття, перш ніж ­Мігель де Сервантес знов повернувся до міста, де поховав свою наївність. Повінь нещасть, невдач і страждань пронеслася руслом його життя. Йому не дано було скуштувати й наймізернішої дещиці солодощів визнання аж майже до старості. І тоді як його обожнюваний сучасник, драматург і шукач пригод Лопе де Вега пожинав плоди слави, статків і визнання від самої юності, Сервантесові не дано було здобути лаврів, аж доки вже було запізно, бо оплески цінні, лише коли лунають своєчасно. А коли то вже зів’ялий запізнілий цвіт, то це просто кривда й приниження.

Десь на 1610 рік Сервантеса можна було вважа­ти знаним літератором, хоча й напрочуд скромно оплачуваним, адже мерзенний метал уникав його протягом усього життя й, здавалося, не збирався змінити такої поведінки наприкінці його існування. Йдеться чи ні про іронію долі, але дослідники кажуть, що Сервантес почувався щасливим протягом тих трьох місяців 1610 року, проведених у Барселоні, та не бракує і тих, хто сумнівається, чи й справді нога його ступила бодай раз на вулиці цього міста, і тих, хто подер би на собі одіж, почувши навіть натяк на те, що бодай якась подія, розказана в цій скромній апокрифічній оповідці про кохання, мала місце хоч колись чи десь, куди не може сягнути виснажена уява якогось бездушного письмака.

Та якщо ми довіримося легенді й приймемо за чисту монету підказане фантазією та мрією[15], то можемо стверджувати, що в ті дні Сервантес проживав у невеличкій квартирі навпроти портового муру, з вікнами, відкритими світлу Середземного моря, неподалік від кімнати, де Франческа ді Парма переставилась у нього на руках, і можемо також твердити, що кожного дня він сідав там і працював над якимсь із творів, які мали здобути для нього таку славу, особ­ливо ж за межами королівства, де йому випало народитися. Оселя, де він зупинився, була власністю його старого друга Санчо, який тепер став успішним торговцем, маючи потомство з шести дітей та гостинну вдачу, що її не позбувся, попри щоденне спілкування з нахабним світом.

— І що ж ви тепер пишете, маестро? — питався Санчо щодня, коли бачив, як Сервантес виходив на вулицю. — Моя паніматка все ще сподівається від нашого улюбленого ідальго з Ламанчі нових відважних лицарських пригод…

Сервантес обмежувався усмішкою й ніколи не відповідав на це запитання. Іноді, надвечір, він прямував до друкарні на вулиці Святої Анни, поруч із церквою, якою й далі порядкували старий Антоні де Семпере з сином. Сервантесові подобалося проводити час поміж книжок та ще не переплетених сторінок, розмовляючи з другом-друкарем, але уникаючи згадки, яка й досі лишалася живою в пам’яті обох.

Якось пізно ввечері, коли вже настав час покинути майстерню до завтрашнього дня, Семпере відіслав сина в дім і зачинив двері. Друкар здавався схвильованим, і Сервантес розумів, що другові вже від кількох днів не йшла з голови якась думка.

— На днях тут з’явився один пан і питав про вас, — повів Семпере. — Сивоволосий, із очима…

— …як у вовка, — докинув Сервантес.

Семпере кивнув.

— Це ваші слова. Він сказав, що є вашим давнім другом і що був би радий побачитися з вами, якщо ви завітали до цього міста… Не можу вам сказати, чому, та, щойно він пішов, мене охопила велика туга, і я навіть подумав, що це, мабуть, той, про кого ви розповідали нам — мені й добряку Санчо — тої нещасливої ночі у винарні поблизу базиліки Святої Марії Морської. Зайве й казати, що в нього була невеличка фігурка ангела на вилозі.

— Я гадав, що ви вже забули про ту історію, Семпере.

— Я не забуваю того, що друкую.

— Сподіваюся, вам не спало на думку зберегти примірник.

Семпере ніяково посміхнувся у відповідь. Сервантес зітхнув.

— І що ж Кореллі запропонував за ваш примірник?

— Достатньо, щоб піти на спочинок, відступити мою справу синам Себастьяна де Кормельяса й таким чином гарно все влаштувати.

— І ви йому продали його?

Замість відповіді, Семпере розвернувся, пішов у куток майстерні, де опустився на коліна й, піднявши одну з дощок підлоги, дістав обгорнутий тканиною предмет і поклав на стіл перед Сервантесом.

Письменник кілька секунд роздивлявся згорток і, коли Семпере кивнув, розмотав тканину й дістав єдиний збережений примірник «Поета у Пеклі».

— Чи я можу забрати його?

— Він ваш, — відказав Семпере. — На підставі авторства й одержання оплати за видання.

Сервантес розгорнув книжку й пробіг очима перші рядки.

— Поет — це єдине створіння, у кого з роками покращується зір, — сказав тоді.

— Підете на зустріч із ним?

Сервантес посміхнувся.

— Хіба в мене є вибір?

Кілька днів по тому Сервантес уранці, як зазвичай, вийшов на довгу прогулянку містом, хоча Санчо попередив його, що рибалки передбачали бурю на морі. Опівдні дощ линув з усією силою, а небо вкрилося чорними хмарами, які здригалися, коли спалахували блискавки й гуркотів грім, аж мури стугоніли, й здавалося, що від міста не лишиться каменя на камені. Ховаючись від грози, Сервантес зайшов до собору. Храм був порожній, і письменник сів на лаву біля бокової каплиці, залитої сяйвом сотень свічок, що розсівали довколишні сутінки. Він не здивувався, коли виявив, що поруч сидить Андреас Кореллі, дивлячись невідривно на розп’яття над олтарем.

— Роки не владні над вашою милістю, — за­уважив Сервантес.

— І над вашим талантом, дорогий друже.

— Але, певно, таки владні над моєю пам’яттю, бо я, здається, забув про ту мить, коли ви і я були друзями.

Кореллі стенув плечима.

— Ось Він перед вами, розіп’ятий заради спокути людських гріхів, без ненависті в серці, а ви не здатні пробачити цьому бідоласі… — Сервантес суворо подивився на нього. — Тільки не кажіть мені зараз, що вам дошкуляє блюзнірство.

— Блюзнірство дошкуляє лиш тому, хто його проказує, знущаючись із інших.

— Я не маю на меті знущатися з вас, друже Сервантесе.

— А що ж ви маєте на меті, сіньйоре Кореллі?

— Попросити у вас пробачення?

Запала довга мовчанка.

— Пробачення просять не словами.

— Я знаю. І я пропоную вам не слова.

— Гадаю, ви не засмутитесь тим, що від по­чутого з ваших уст терміна «пропозиція» мій запал згасає.

— Чому ви хочете допекти мені?

— Либонь, ваша світлість втратила глузд, прочитавши забагато требників і повіривши, що ваша милість скаче по цьому падолу темряви, аби направити кривду, яку зоставив тут нам усім наш спаситель, покинувши корабель плисти за течією.

Кореллі перехрестився й посміхнувся, показавши свої гострі собачі зуби.

— Амінь, — підсумував він.

Сервантес підвівся й, віддавши уклін, зібрався піти.

— Приємне товариство, шановний арканджело[16], але за наявних обставин я віддам перевагу компанії блискавок і грому й насолоді від спокою грози.

Кореллі зітхнув.

— Вислухайте спочатку мою пропозицію.

Сервантес поволі рушив до виходу. Двері собору попереду почали повільно зачинятися.

— Цей трюк я вже бачив.

Кореллі чекав на нього біля порога, огорнутий сутінками. Яскріли лише його очі, відбиваючи полиск свічок.

— Одного разу ви втратили те, що любили найбільше — чи гадали, що любите, — в обмін на можливість створити шедевр.

— Я ніколи не мав вибору. Ви збрехали.

— Вибір завжди був у ваших руках, друже мій. І ви це знаєте.

— Відчиніть двері.

— Двері відчинені. Ви можете вийти, коли забажаєте.

Сервантес простяг руку до масивних дверей і штовхнув їх. Вітер і дощ плюнули йому в лице. Він затримався на мить, перш ніж вийти, і голос Кореллі в темряві зашепотів йому на вухо:

— Мені вас бракувало, Сервантесе. Моя пропозиція проста: візьміться знов за перо і знов розгорніть сторінки, які ніколи не повинні були полишати. Поверніть до життя ваш безсмертний твір і завершіть мандри Дон Кіхота і його вірного зброєносця задля задоволення і втіхи цього бідного читача, якого ви позбавили вашого таланту та вигадливості.

— Історія завершена, ідальго похований, а мій голос виснажений.

— Зробіть це для мене, і я поверну вам товариство того, що ви найбільше любили.

Сервантес споглядав, як буря примарним верш­ником неслась понад містом до дверей собору.

— Ви обіцяєте?

— Клянусь. Перед моїм Отцем та Господом.

— І що за трюк буде цього разу?

— Цього разу не буде трюків. Цього разу взамін за красу вашого творіння я дам вам те, чого ви найбільше прагнете.

І тоді, не промовивши й слова, старий письменник рушив крізь бурю до своєї долі.

Тої останньої ночі під зорями Барселони старий Семпере й Андреас Кореллі проводжали жалобний кортеж вузькими міськими вулицями до приватного цвинтаря родини Семпере, де багато років тому троє друзів у цілковитій таємниці віддали землі останки Франчески ді Парми. Повіз просувався в тиші, освітлений смолоскипами, і люди поступалися дорогою. Вони пройшли лабіринтом провулків та площ, у кінці якого лежав маленький цвинтар, замкнений огорожею з гострого списоподібного пруття. Перед цвинтарними воротами повіз зупинився. Двоє вершників, що його супроводжували, спішилися і з поміччю кучера спустили труну, на якій не було жодного напису чи знаку. Семпере розчинив ворота цвинтаря і впустив їх. На знак Кореллі слуги відступили до воріт, залишивши Семпере самого з видавцем. Тоді біля огорожі почулися кроки й, обернувшись, Семпере впі­знав старого Санчо, що прибув попрощатися зі своїм другом. Кореллі кивнув, і сторожа пропус­тила його. Коли всі троє вишикувалися перед труною, Санчо уклякнув і поцілував віко.

— Я хотів би сказати кілька слів, — проше­потів він.

— Прошу, — мовив Кореллі.

— Нехай Господь огорне своєю безмежною милістю велику людину й найкращого друга. І якщо, дивлячись на зібране тут товариство, Господь дозволяє звичайним мирянам звершити цей погреб, то нехай шаноба й почесті друзів супроводять покійного в цій його останній подорожі до раю і нехай його безсмертна душа не зверне через підступи вигнаного ангела на сірчані розвогнені манівці, бо бачить небо, що коли б так сталося, то я сам озброюсь обладунками й списом і прибуду дати йому рятунок, хоч би які перепони й каверзи сторож Аду схотів поставити на моєму шляху.

Кореллі холодно дивився на нього. Санчо, хоч і мертвий від страху, витримав його погляд.

— Це все? — запитав Кореллі.

Санчо кивнув, стиснувши руки, аби приховати їх дрож. Семпере запитально підвів до Кореллі очі. Видавець підійшов до труни й, на подив і перестрах усіх, відкрив її.

Тіло Сервантеса покоїлося обряджене у францисканську сутану і з відкритим обличчям. Очі його були розплющені, а одна рука лежала на грудях. Кореллі підняв Сервантесову долоню і підклав під неї книжку, що приніс із собою.

— Друже мій, повертаю вам ці сторінки, величну останню частину найбільшої з усіх оповістей, які ви зволили написати для цього скромного читача, свідомого того, що люди ніколи не будуть гідними такої краси. Тому ми ховаємо її разом із вами, щоб ви понесли її на зустріч із душею, що протягом усіх цих літ чекала на вас і до якої ви, усвідомлюючи це чи ні, завжди прагнули повернутись. Отак і здійснюється ваше найбільше бажання, ваше призначення й ваша остаточна відплата.

По цих словах Кореллі запечатав труну.

— Тут покояться Франческа ді Парма, чиста душа, та Мігель де Сервантес, сяйво серед поетів, злидар серед людей і Князь Парнасу. Нехай спочинуть у мирі, серед книжок та слів, і вічний спокій їх нехай ніколи не буде порушений рештою смертних і не буде відомий їм. Нехай це місце буде таїною, загадкою, початок і кінець якої не дізнається ніхто. І нехай завжди живе в ньому дух найбільшого оповідача історій, що коли-небудь ходив по світу.

Роками пізніше, вже на смертному ложі, старий Семпере розкаже, що в ту мить йому зда­лося, що Андреас Кореллі пролив сльозу, яка, впавши на могилу Сервантеса, перетворилася на камінь. Він усвідомив тоді, що на тій брилі почне зводитися святилище, цвинтар ідей та вигадок, слів та чудес, і він зростатиме на прасі Князя Парнасу, а якогось дня стане оселею найбільшої з бібліотек, такою, де будь-який твір, переслідуваний або зневажений невіглаством чи злобою людською, знайде притулок у спо­діванні віднайти читача, якого містить у собі кожна книга.

— Друже Сервантесе, — сказав він, прощаючись. — Ласкаво просимо на Цвинтар Забутих Книжок.

Це оповідання є просто розвагою, що грається з найменше знаними й документованими обставинами життя великого письменника, зокрема, з його подорожжю в юності до Італії та перебуванням чи перебуваннями в місті Барселоні, єдиному, яке він часто згадує у творах.

На відміну від його обожнюваного сучасника Лопе де Веги, який тішився великим успіхом від перших років творчості, Сервантес узявся за перо пізно, і писання його не здобули значної винагороди та визнання. Останні роки життя Мігеля де Сервантеса Сааведри були найпліднішими в його нерівній літературній кар’єрі. Після оприлюднення першої частини «Дон Кіхота з Ла-Манчі» у 1605 році, мабуть, найславетнішого твору в істо­рії літератури й предтечі сучасного роману, у наступний період відносного спокою та визнання він зміг опублікувати в 1613 році «Повчальні новели», а наступного року — «Подорож на Парнас».

У 1615 році з’являється друга частина «Дон Кіхота». Мігель де Сервантес помре ще за рік у Мадриді й буде похований — принаймні так вважалося роками — в монастирі Босих Три­нітарок.

Не існує підтверджень, ніби Сервантес колись писав третю частину свого найгеніальнішого витвору.

На сьогодні достеменно не відомо, де насправді покояться його останки.