Туманне місто

Вогненна троянда

І отак, коли настало 23 квітня, в’язні галереї повернулися подивитись на Давида Мартіна, який із заплющеними очима лежав у темряві своєї келії, і попрохали його розповісти якусь історію, щоб ­розігнати нудьгу.

— Я розповім вам одну історію. Історію про книжки, про драконів та про троянди, як того вимагає сьогодення, але насамперед історію про тіні й попіл, як того вимагає час…

Із утрачених фрагментів «В’язня Неба»

Хроніки оповідають, що коли творець лабіринтів прибув до Барселони на облавку корабля, що йшов зі Сходу, то він уже віз із собою зародок прокляття, яке мало забарвити небо над містом вогнем і кров’ю. Ішов рік милостю Божою 1554-й, і пошесть лихоманки ­подесяткувала за зиму населення, залишивши ­місто окритим покровом охристого диму, що здіймався від вогнищ, де палали трупи й савани сотень покійних. Можна було побачити здалеку, як спіраль міазмів повзе вгору поміж веж та палаців, щоб здійнятися жалобною провістю, попереджаючи подорожніх, аби не наближалися до мурів міста й ішли собі далі. Свята Інквізиція розпорядилася замкнути місто, а її розслідування з’ясувало, що пошесть бере початок у колодязі неподалік від єврейського кварталу Кагал Санаужі, де внаслідок диявольської змови семітських лихварів була отруєна вода, як то було точно доведено — що й місця для сумнівів не лишалося — по кількох днях нещадних допитів. Їхні численні статки було експропрійовано, а рештки тіл пожбурено в болотисту яму, тож тільки й лишалося, що чекати, коли молитви добропорядних містян повернуть Барселоні Боже благословення. Із кожним днем ставало менше померлих, а більше тих, хто відчував, що найгірше вже лишилося позаду. Проте долі було завгодно, аби щасливчиками стали перші, натомість другим довелося заздрити тим, хто вже покинув цей паділ смутку. Коли нарешті чийсь нерішучий голос таки наважився припустити, що велика кара впаде з небес, аби змити лиходійство, вчинене In Nomine Dei[7] проти єврейських торговців, уже було пізно. Нічого з неба не впало, окрім попелу й пилу. Цього разу біда прийшла з моря.

Корабель угледіли на світанку. Кілька рибалок, що лагодили сіті біля Морської Стіни, побачили, як він виникає з туману, несений хвилями припливу. Коли він уткнувся носом у прибережний пісок і похилився на бакборт, рибалки видерлися на палубу. З нутрощів корабля йшов сильний сморід. Трюм був затоплений, і дюжина саркофагів плавала серед сміття. Едмонда де Луну, майстра лабіринтів і єдиного вцілі­лого після подорожі, знайшли прив’язаного до стерна й опаленого сонцем. Попервах його сприйняли за мерця, але, оглянувши, помітили, що йому ще кривавили обв’язані мотузками зап’ястки, а від губ линув слабкий подих. За поясом він мав зошит у шкіряній оправі, та ніхто з рибалок не забрав його собі, бо на ту хвилю в порту вже встиг з’явитися загін солдатів, капітан яких, виконуючи накази з Єпископського палацу, де занепокоїлися прибуттям судна, розпорядився перенести вмирущого до лікарні Святої Марії неподалік і виставив своїх людей охороняти потерпілий корабель, доки представники Інкві­зиції зможуть прибути для його обстеження й належного з’ясування того, що трапилося. Зошит Едмонда де Луни був пере­даний великому інквізиторові Хорхе де Леону, блискучому й амбітному лицареві Церкви, який вірив, що його зусилля, спрямовані на очищення світу, невдовзі здобудуть йому статус блаженного, святого й живого світла віри. Після побіжного огляду Хорхе де Леон об’явив, що зошит було списано мовою, чужою християнству, і наказав своїм людям розшукати друкаря на ім’я Раймундо де Семпере, що мав скромну майстерню поряд із воротами монастиря Святої Анни і, подорожуючи замолоду, знав ще й інші мови, окрім рекомендованих добропорядному християнинові. Під загрозою тортур друкар Семпере був змушений поклястися зберегти в таємниці все, що йому було довірено. Лише тоді він дістав дозвіл дослідити зошит у залі під охороною вартових на верхньому ярусі бібліотеки архидияконського будинку поряд із собором. Інквізитор Хорхе де Леон уважно й жадібно стежив.

— Думаю, що текст складено перською, ваша святосте, — промурмотів переляканий Семпере.

— Я ще не святий, — уточнив інквізитор. — Та на все є свій час. Продовжуйте…

І отак протягом цілої ночі друкареві Семпере довелося читати й перекладати для великого інквізитора потаємний щоденник Едмонда де Луни, шукача пригод і носія прокляття, яке мало привести до Барселони звіра.

Тридцять років тому Едмонд де Луна вирушив із Барселони, прямуючи на Схід у пошуках чудес та пригод. Подорож по Середземному морю вела його до заборонених островів, відсутніх на навігаційних картах, до ложа принцес та створінь стидкої природи, до пізнання таємниць цивілі­зацій, похованих часом, до посвячення в науку й мистецтво будування лабіринтів — дару, що мав уславити його і завдяки якому він здобув посаду й достаток на службі в султанів та імператорів. Із роками примноження задоволень і багатств майже перестало значити щось для нього. Він удовольнив свою захланну спрагу й амбіції більше, ніж міг мріяти хто-небудь зі смертних, і вже у зрілому віці, знаючи, що дні його вже хиляться до смеркання, сказав собі, що ніколи більше не надаватиме послуг комусь, якщо тільки в обмін не одержить найбільшу з винагород — заборонене знання. Роками він відхиляв запрошення побудувати найдивовижніші й найзаплутаніші лабіринти, адже ніщо з того, що йому могли дати взамін, не було йому бажаним. Він почав уже думати, що у світі не лишилося скарбів, яких би йому не підносили, коли до вух його долинула чутка, що імператор Константинополя потребував його послуг, відплатою за які готовий був подарувати тисячолітній секрет, до якого жоден зі смертних не мав доступу протягом віків. Знудьгований і спокушений останньою можливістю оживити по­лум’я своєї душі, Едмонд де Луна відвідав імператора Костянтина у його палаці. Костянтин жив в упевненості, що рано чи пізно облога оттоманських султанів покінчить із його імперією і зітре з лиця землі знання, які місто Констан­тинополь накопичило протягом століть. З цієї причини він бажав, щоб Едмонд накреслив найбільший із будь-коли створених лабіринтів, таємну бібліотеку, ціле місто книг, яке мало би приховано існувати під катакомбами Ая-Софії, де заборонені книги та чудеса мислі віків були б збережені назавжди. Імператор Костянтин не віддаровував за це ніяким скарбом. Він за­пропонував лише флакон, маленьку пляшечку з ограненого кришталю, що містила шарлатову рідину, яка сяяла в темряві. Костянтин дивно посміхнувся, простягаючи де Луні флакон.

— Багато років я чекав можливості знайти людину, гідну цього дару, — пояснив імператор. — У хибних руках він може стати знаряддям чинення зла.

Заінтригований Едмонд у захваті роздивлявся пляшечку.

— Це крапля крові останнього дракона, — прошепотів імператор. — Секрет безсмертя.

Кілька місяців Едмонд де Луна працював над планами великого лабіринту книг. Не будучи задоволеним, знов і знов переробляв проєкт. Він зрозумів тоді, що йому вже не важила плата, адже безсмертя було би плодом створення цієї дивовижної бібліотеки, а не гаданого магічного питва з легенди. Імператор терпеливо, але й занепокоєно нагадував йому, що вирішальна облога османів була вже близько й що гаяти час не можна. І зрештою, коли Едмонд де Луна все ж таки знайшов розв’язання великій головоломці, було вже пізно. Війська Мехмеда ІІ Завойовника обложили Константинополь. Кінець міста й імперії був неминучим. Імператор одержав креслення й був у захваті, але розумів, що ніколи не зможе побудувати лабіринт під містом, яке мало його ім’я. Тоді він попрохав Едмонда, щоб той спробував вислизнути з облоги разом із багатьма іншими митцями й мислителями, які мали вирушити до Італії.

— Я знаю, ви знайдете належне місце для побудови лабіринту, друже мій.

На знак подяки імператор вручив йому флакон із кров’ю останнього дракона, проте тінь неспокою набігла йому на обличчя в ту мить.

— Коли я запропонував вам цей дар, я вас спокушав, свідомий невситимості людського ро­зуму. Тепер же хочу, щоб ви прийняли також цей скромний амулет, який, можливо, одного дня допоможе мудрості вашої душі уникнути спокуси, коли ціна амбіції виявиться занадто високою…

Імператор зняв із шиї медальйон і простяг майстрові. Підвіска не мала ні золота, ні коштовностей — усього лише камінчик, що здавався просто піщинкою.

— Людина, яка дала його мені, сказала, що це сльоза Христа. — Едмонд наморщив лоба. — Знаю, що ви не є людиною віри, Едмонде, але віра знаходиться сама, коли її не шукаєш, і з’я­вить­ся одного дня, коли не ваш розум, а ваше серце прагнутиме очищення душі.

Едмонд не хотів суперечити імператорові й повісив на себе непоказний медальйон. І, маючи в багажі лише плани свого лабіринту та шарлатний флакон, відплив тої самої ночі. Константинополь та імперія невдовзі впадуть, після жорстокої облоги, а Едмонд тим часом перетинав Середземне море, прагнучи потрапити до міста, яке покинув у юності.

Плив він разом із якимись найманцями, що дали йому місце, сприйнявши за багатого торговця, якому вже у відкритому морі можна буде допомогти позбавитися тягаря його торби. Коли ж виявили, що при ньому не було якогось багатства, то хотіли викинути за борт, та він переконав їх дозволити йому зостатися на кораблі, оповідаючи деякі зі своїх пригод у дусі Шехерезади. Суттю трюку було залишати їх у спраглому очікуванні кінцівки; один мудрий оповідач із Дамаска снив йому: «Тебе за це зненавидять, але ще більше бажатимуть твоїх оповідок».

У вільні хвилини він почав записувати в зошит свої спомини. Щоб убезпечити їх від цікавих очей тих піратів, писав перською, дивною мовою, якої навчився за роки перебування у стародавньому Вавилоні. На півшляху вони зустрілися з кораблем у дрейфі, на якому не було ні пасажирів, ні команди. Він віз великі амфори з вином, які вони забрали на свій корабель, тож пірати напивалися щоночі й слухали Едмондові історії, не дозволяючи йому скуштувати ані крап­лі. За кілька днів команда почала хворіти, і нев­довзі найманці вже вмирали один по одному, ставши жертвою отрути, що містилася у вині.

Едмонд, єдиний, хто уникнув тої долі, почав укладати їх у саркофаги, які пірати везли в трюмі, — то була здобич після якогось грабунку. Допіру коли він залишився один живий на борту й боявся померти, нескінченно дрейфуючи у відкритому морі в найстрашнішій з усіх самотностей, то наважився відкоркувати шарлатовий флакон і на секунду нюхнути його вміст. Було досить однієї миті, щоб він розгледів безодню, яка праг­ла оволодіти ним. Він відчув випар, що поповз із флакона йому по шкірі, й на секунду побачив, як його руки вкриваються лускою, а нігті перетворюються на кігті, гостріші й смертоносніші за найстрашнішу сталеву зброю. Тоді він схопився за ту дрібнесеньку піщинку, що висіла в нього на шиї, і заблагав Христа, в якого не вірив, про спасіння. Чорна безодня душі розсіялася, й Едмонд зітхнув, знов побачивши, що руки його стають, як у звичайного смертного. Він заткнув флакон і вилаяв себе за простодушність. І усвідомив тоді, що імператор не обманув його, але зрозумів і те, що то не було ані якоюсь платнею, ані благодаттю. То був ключ від пекла.

Коли Семпере закінчив перекладати зошит, серед хмар проглянув перший промінь світанку. Невдовзі по тому інквізитор, не проронивши ні слова, покинув залу, а двоє вартових увійшли, щоб відпровадити його до келії, з якої — був він упевнений — йому вже ніколи не вийти живим.

Поки Семпере нидів у темниці, люди великого інквізитора обстежували рештки кораблетрощі, сховані до великої металевої скрині, й таки натрапили на шарлатний флакон. Хорхе де Леон чекав їх у соборі. Їм не вдалося знайти підвіс­ку з гаданою сльозою Христа, на яку був натяк у тексті Едмонда, але інквізитора це не зупинило, бо він знав, що його душа не потребувала якогось очищення. З отрутою пристрасті в очах інквізитор узяв шарлатний флакон, підняв його перед олтарем, аби поблагословити, й, дякуючи Богові та пеклу за цей дар, випив його вміст одним ковтком. Минуло кілька секунд, і нічого не сталося. Тоді інквізитор розреготався. Солдати спантеличено переглядалися, питаючись, чи, бува, Хорхе де Леон не з’їхав з глузду. Для більшості з них це була остання думка в житті. Вони побачили, як інквізитор упав на коліна, і порив крижаного вітру пронісся по собору, тягнучи за собою дере­в’яні лави, валячи статуї та запалені свічки.

А тоді почули, як тріщить його шкіра й розламуються члени, як в агонічному витті голос Хорхе де Леона перетворювався на глибинне ричання звіра, що виринав з його плоті, швидко розростаючись у скривавленому місиві луски, кігтів та крил. Хвіст, усіяний гострими, як сокири, пластинами, тягся величезною змією, і коли тварюка обернулася й показала їм морду з розвогненими очима, всіяну іклами, то у них майже не стало духу дременути навтьоки. Язики вогню накинулися на них, недвижних, відриваючи м’ясо від кісток, як вихор зриває листя з дерев. Тоді звір розправив крила, й інквізитор, святий Георгій[8] і дракон в одній подобі, шугнув угору, пролетівши в зливі скла й вогню крізь троянду[9] собору, і здійнявся над дахами Барселони.

Шість днів і сім ночей звір сіяв жах, руйнуючи храми й палаци, запалюючи сотні будинків, а натрапивши на тремтячі фігурки, що благали про милосердя після того, як він зірвав дахи над їхніми головами, розривав їх кігтями. Багряний дракон ріс день за днем і пожирав усе, що тільки знаходив на своєму шляху. Розірвані тіла дощем падали з неба, полум’я його подиху розтікалося по вулицях кривавим потоком.

На сьомий день, коли всі вже думали, що звір зрівняє місто із землею і винищить до ноги всіх мешканців, якась самотня фігура вийшла йому назустріч. Едмонд де Луна, ледве оклигавши, ще кульгаючи, зійшов сходами, що вели на дах собору. І чекав там, аби дракон, узрівши, кинувся на нього. З-поміж чорних хмар диму й приску випірнув звір і полетів, мало не торкаючись барселонських дахів. Він уже так виріс, що розміром аж перевищив храм, з якого колись виринув.

У його очах, величезних, наче озера крові, Едмонд де Луна побачив своє відображення. Звір роззявив щелепи, щоб проковтнути його, летячи тепер, ніби гарматне ядро, над містом і вириваючи у своєму леті веранди й вежі. І тоді Едмонд де Луна дістав ту дрібну піщинку, що висіла в нього на шиї, і стис її в кулаці. Він пригадав слова Костянтина й сказав собі, що віра нарешті знайшла його і що його смерть — дуже маленька ціна за очищення чорної душі звіра, яка була не чим іншим, як душею всіх людей. І він підніс кулак із затиснутою сльозою Христа, заплющив очі й віддав себе в жертву. Паща проковтнула його зі швидкістю вітру, і дракон здійнявся увись, лишаючи під собою ряди хмар.

Ті, хто пам’ятає той день, кажуть, що небо розкололося надвоє, і величезна блискавка запалила твердь небесну. Звіра огорнули язики полум’я, струмуючи поміж його іклами, а змахи його крил утворили величезну вогненну троянду, яка розпростерлася над усім містом. А тоді запала мовчанка, і коли всі знов розплющили очі, то небо вже було геть темне, як у глибоку ніч, а з височі­ні посипалися зливою клапті лискучого попелу, вкриваючи вулиці, опалені руїни й місто могил, храмів та палаців білим покривалом, що розпада­лося від доторку й пахло вогнем та прокляттям.

Тієї ночі Раймундо де Семпере вдалося втекти з келії, повернутися додому й пересвідчитися, що його родина та друкарня пережили катастрофу. На світанку друкар підійшов до Морської Стіни. Рештки корабля, що привіз Едмонда де Луну назад до Барселони, погойдували хвилі припливу. Море вже почало підточувати остов і проникати всередину, ніби йшлося про дім, у якого вибили одну стіну. Обходячи в примарному світанковому світлі нутрощі судна, друкар нарешті знайшов те, що шукав. Сіль уже роз’їла частину прокреслених ліній, але в цілому план великого лабіринту лишився неушкодженим, саме таким, як його й спроєктував Едмонд де Луна. Раймундо сів на пісок і розгорнув його. Розум не міг охопити заплутаність і складність розрахунків цієї фантазії, та він сказав собі, що ще з’являться світлі уми, здатні розкрити її секрети, і що до тої пори, коли мудріші зрозуміють, як утілити в життя лабіринт, не забувши й про ціну, сплачену звірові, він зберігатиме плани в родинній скрині, де вони — він не мав у тому жодного сумніву — одного дня відкриються творцеві лабіринтів, гідному такого виклику.