Туманне місто

Без імені

Барселона, 1905 р.

Кількома роками пізніше мені сказали, що востаннє бачили її, коли вона простувала по тому похмурому проспекту, що веде аж до входу Східного кладовища. Вечоріло, і крижаний північний вітер гнав склепіння червоних хмар понад містом. Вона крокувала самотня, здригаючись від холоду й лишаючи по собі струмінь непевних слідів на сніжному покривалі, бо в другій половині дня почало сніжити. Піді­йшовши до входу на цвинтар, дівчина затрималася на мить, аби перевести дух. За мурами виднівся ліс фігур ангелів та хрестів. Подих мертвих квітів, вапна й сірки лизнув її обличчя, запрошуючи ввійти. Вона вже збиралася рушити далі, коли раптовий біль, ніби розпечене залізо, пронизав нутрощі. Дівчина притисла руки до живота й глибоко задихала, стримуючи нудоту. Якусь нескінченну мить існували тільки мука й страх не змогти ступити більше ні кроку, звалитися просто перед воротами кладовища, страх бути знайденою так на світанку — притулившись до списоподібного пруття, ніби фігура з криги й паморозі, з дитиною, яку несла у своєму череві, вже безповоротно скутому крижаним саркофагом.

Як же просто — змиритися й скоритися отут, простягшись на снігу й склепивши навіки очі. Але вона відчувала тремтливий подих життя в череві, подих, який не бажав згаснути, який тримав її на ногах, і вона розуміла, що не піддасться ні болю, ні холоду. Зібрала всі сили, яких, власне, вже й не мала, і знов підвелася. Вузли болю зав’язувалися в череві, та вона не звертала на це уваги й наддала ходу. Не зупинялася, доки позаду не залишився лабіринт поховань та зацвілих статуй. І допіру тоді, підвівши очі, відчула подих надії, бо побачила, як у призахідних сутінках вималювалися двері з кованого заліза, що вводили до Старої Книжкової фабрики.

Удалині, аж до попелясто-тьмавого обрію, простягалося Нове Селище. Цей заводський район був темним відсвітом Барселони, зачарованої сотнями димарів, які випускали чорну кров свого віддиху на червінь неба. У міру заглиблення дівчини в клубок провулків, затиснутих майстернями й печерами складів, її очі розпізнавали обриси деяких головних будівель району, від текстильної фабрики «Дім Саладрігаса» до Водо­напірної Вежі. Стара Книжкова фабрика вирізнялася серед них. З її химерного обрису виринали вежі й підвісні мости, які здавалися витвором якогось диявольського архітектора, що винайшов спосіб насміятися із законів перспективи. Бані, мінарети та димарі скакали в безладді склепінь та нефів, підтримуваних дюжинами підпірних напіварок та колон. Скульптури й рельєфи зміїлися по її мурах, а барабани, зрешечені численними вікнами, вистрілювали голками примарного світла.

Дівчина подивилася на батарею гаргулів, що викінчували карнизи й гноїлися хвилями пари, від яких ішов гіркий запах чорнила й паперу. Відчуваючи, що біль знов розгоряється в нутрощах, вона поквапилася до великих головних дверей і смикнула за шнур дзвінка. За дверима з кованого заліза почулася приглушена луна дзвоника. Дівчина озирнулася й помітила, що за лічені миті сніг укрив сліди її кроків. Крижаний пронизливий вітер притискав її до дверей із кованого заліза. Вона знов із силою смикнула за шнур дзвінка, ще раз і ще, але відповіді не було. Тремке світло довкола, здавалося, поступово гасло, тіні швидко простягалися до її ніг. Розуміючи, що в неї вже не лишається багато часу, вона відступила від дверей на декілька кроків і придивилася до вікон на головному фасаді. За одною матовою стулкою вирисовувався силует, застиглий, немов павук у центрі своєї тканки. Дівчині не вдавалося побачити його обличчя або розпізнати щось більше за обрис жіночої постаті, але зрозуміла, що за нею стежать. Вона замахала руками й гукнула, просячи про допомогу. Силует залишався нерухомим, аж доки раптом світло, що окреслювало його, згасло. Вікно стало повністю темним, але дівчина змогла помітити, що двоє очей, які уважно споглядали за нею, і далі перебували в тій темряві, нерухомі, ряхтіючи в присмерку. Страх уперше змусив її забути про холод і біль. Вона смикнула за шнур утретє й, зрозумівши, що так теж не отримає відповіді, застукотіла кулаками у двері й закричала. Вона гатила, аж скривавила руки, благаючи про допомогу, поки не охрипла й уже не могла триматися на ногах. Повалившись у холодну калюжу, заплющила очі й услухалась у тріпотіння життя в череві. Невдовзі сніг почав укривати їй обличчя й тіло.

Сутінки вже насувалися, мов пролите чорнило, коли двері розчинилися, махнувши світляним віялом над її тілом. Дві постаті з гасовими ліхтарями в руках уклякли поряд із нею. Один з чоловіків, кремезний і з лицем, подзьобаним віспою, відсунув волосся з чола дівчини. Вона розплющила очі й усміхнулась. Чоловіки переглянулися, і тоді другий, молодший та менший на зріст, указав на щось блискотливе в долоні дівчини. Каблучка. Молодший простяг по неї руку, але товариш зупинив його.

Удвох вони підвели її. Старший і сильніший узяв її на руки й наказав другому бігти по допомогу. Молодий неохоче погодився й зник у сутінках. Дівчина не зводила погляду з очей кремезного чоловіка, який ніс її на руках, і жебоніла слово, що ніяк не могли проказати скуті холодом губи. Спасибі, спасибі.

Чоловік, який трохи кульгав, поніс її до якоїсь прибудови, ніби каретного гаража, біля входу до фабрики. Опинившись усередині, дівчина завважила інші голоси й відчула, як кілька рук підтримують її та вкладають на дерев’яний стіл біля вогню. Потроху тепло від полум’я розтопило сльози крижинок, що перлинами всипали її волосся й лице. Дві дівчини, такі ж молоді, як і вона, і в одягу служниць, загорнули її в покривало й заходилися розтирати їй руки й ноги. Чиїсь долоні, що пахли спеціями, піднесли їй до губ келих гарячого вина. Тепле питво полилося по нутрощах, мов якийсь бальзам.

Простягнута на столі, дівчина окинула поглядом кімнату й зрозуміла, що вона на кухні. Одна служниця підклала дівчині під голову якусь тканину, і чоло їй запало назад. У такому положенні вона бачила приміщення перекинутим, і горщики, сковорідки та інше начиння ніби подолали закон тяжіння. І тоді вона завважила ту пані. Бліде й спокійне обличчя пані в білому повільно наближалося від дверей, ніби та крокувала по стелі. Служниці розступилися перед нею, а кремезний чоловік, наче аж трохи боязко опустивши очі, швидко вийшов. Дівчина чула, як віддаляються кроки й голоси, і зрозуміла, що лишилася наодинці з панею в білому. Тоді побачила, як та нахиляється над нею, і відчула її теплий приємний подих.

— Не бійся, — прошепотіла пані.

Сірі очі уважно дивилися на неї в тиші, а тильним боком долоні — з найніжнішою, яку тільки ця дівчина бачила, шкірою — жінка пестила її щоку. Дівчина подумала, що поставою й поведінкою пані скидалася на переможеного ангела, скинутого з неба в павутиння забуття. Дівчина поринула в затишок її погляду. Пані всміхнулась і з безмежною ніжністю погладила її по обличчю. Так у них минуло чи не пів години, майже в тиші, аж доки з двору долинув якийсь галас, і служниці повернулися у супроводі того молодого помічника та якогось пана, закутаного в товсте пальто і з чорною валізкою в руці. Лікар наблизився й негайно поклав руку їй на пульс. Його очі стривожено розглядали дівчину. Він помацав їй живіт і зітхнув. Дівчина ледве розуміла накази, які лікар віддавав служницям та слугам, що скупчилися біля вогню. Лише тоді вона знайшла сили й здобулася на голос, запитавши, чи дитина народиться здоровою. Лікар, який, судячи з виразу його обличчя, уже вважав обох покійниками, тільки перезирнувся з пані в білому.

— Давид, — промурмотіла дівчина. — Він зватиметься Давидом.

Пані кивнула й поцілувала її в чоло.

— Тепер ти маєш зібратися з силами, — прошепотіла пані їй на вухо, міцно тримаючи за руку.

Минули роки, і я дізнався, що та заледве сімна­дцятилітня дівчина лежала в повній тиші, не проронивши й стогону, розплющивши очі, з яких текли сльози по щоках, поки лікар ланцетом розрізав їй живіт, витягаючи на світ дитину, яка згодом зможе її пам’ятати лише зі слів інших. Я безліч разів питав себе, чи породілля встигла побачити, як пані в білому обернулася до неї спиною, аби прийняти на руки немовля й притулити до грудей, повитих білим шовком, тоді як мати простягала руки й благала, аби їй дали подивитися на дитину. Я часто питав себе, чи та дівчина змогла почути плач своєї дитини, коли маля понесли геть руки іншої жінки, а її полишили саму в тій кімнаті, простерту в калюжі власної крові, доки всі не повернулися, щоб огорнути саваном її ще тремке тіло. Я питав себе, чи відчувала вона, як одна зі служниць моцувалася з каблучкою на її лівій руці, аж обдираючи шкіру з пальця, аби вкрасти прикрасу, тимчасом як її тіло знов тягли в ніч, і обидва чоловіки, що були порятували її, вкладали її тепер на дроги. Я стільки разів питав себе, чи вона ще дихала, коли коні зупинилися й обидва типи взялися за саван, аби жбурнути його в канаву, по якій стічні води сотень фабрик неслися в нетрі халуп та хижок із очерету й картону, що вкрили пляж Боґатель.

Мені хотілося вірити, що в останній момент, коли смердючий потік виплюнув її у море, а саван розгорнувся у струмені, аби віддати її тіло бездонному мороку, вона усвідомлювала, що дитина, яку вона привела на світ, житиме й зав­жди її пам’ятатиме.

Я ніколи не дізнався про її ім’я.

Та дівчина була моєю матір’ю.