Твори в 4-х томах. Том 4

I

Будинок стояв на найвищому місці вузької коси між бухтою і відкритим морем. Він був міцний, мов корабель, і витримав уже три урагани. Від сонця його затіняли високі кокосові пальми, похилені пасатами в один бік, а двері виходили на океан, і крута стежка вела від них на білий піщаний пляж, до Гольфстріму. Безвітряними днями, коли дивитися з берега, вода на течії була звичайно синя-синя. Та досить було зайти в неї, як вона враз починала зелено світитися над білим, наче борошно, піском, і тінь великої риби з'являлася в ній задовго до того, як сама рибина підпливала до берега.

Удень то було безпечне й гарне місце для купання, але вночі купатись там ніхто не наважувався. Акули, полюючи на краю Гольфстріму, підпливали вночі до самого берега, і з верхньої веранди будинку можна було почути, як викидається сполохана риба, а спустившись на пляж, побачити у воді її фосфоричні сліди. Вночі акули не знали страху, а інша морська живність боялася їх. Зате вдень вони не потикались до піщаного берега, а коли й потикались, їхні тіні було видно ще здалеку.

Власника будинку звали Томас Хадсон; він був добрий художник і більшу частину року жив і працював на цьому острові. Для людини, що довго прожила в цих широтах, зміни пір року стають і тут такими ж знаменними, як будь-де, і Томасові Хадсону, що любив свій острів, не хотілося пропустити жодної весни чи літа, ані осені чи зими.

Часом літо випадало надто спекотне — коли в серпні наставало безвітря або коли у червні чи в липні не задували пасати. Траплялось і таке, що у вересні, жовтні або й на початку листопада налітали урагани, а несподівана тропічна буря могла знятися першого-ліпшого дня від самого червня. Але й у пору ураганів бували гарні погожі дні.

Томас Хадсон багато років спостерігав тропічні бурі і, подивившись на небо, міг завбачити негоду набагато раніше за барометр. До того ж він умів угадувати напрям бур і знав, як від них убезпечитись. Він знав, що означає пережити ураган разом з іншими жителями острова і як це зближує людей. Знав і те, Що бувають такі урагани, коли ніхто й ніщо не може вціліти. Проте завжди казав собі, що як і станеться таке лихо, то він ладен лишитися тут і загинути разом зі своїм будинком.

Той будинок був однаково що корабель. Поставлений на узвишші наперекір бурям, він неначе вріс у острів і став його невід'ємною часткою; з усіх вікон будинку видно було море, і вітри продували його наскрізь, так що й найгарячішими ночами спати було не парко. Стіни знадвору були пофарбовані білим, щоб не нагрівалися влітку, і будинок впадав у око далеко з Гольфстріму. Він підносився над усім островом, поступаючись височиною лише перед довгим рядом гінких казуарин, що їх найперше було видно, коли наближатися до острова з моря. Невдовзі по тому, як над водою поставала темна смуга казуарин, відкривався поглядові й великий білий будинок. А ще трохи згодом з'являвся весь довгастий острів, з кокосовими пальмами, дощаними будиночками, білою смугою пляжу і зеленою стіною острова Південного ген позаду. Щоразу, як Томас Хадсон бачив з моря свій будинок, його охоплювало радісне відчуття. Він завжди думав про нього, наче про живу істоту, як ото моряк про свій корабель. Узимку, коли зривалися північні вітри і наставала справжня холоднеча, в будинку було тепло й затишно, бо він єдиний на острові мав камін. То був великий відкритий камін, і Томас Хадсон палив у ньому плавник.

Велика купа того плавнику громадилася під південною стіною будинку. Дерево було вибілене сонцем, обточене піском та вітром, і деякі уламки так подобалися Хадсонові, що йому шкода було палити їх. Та після кожного шторму на березі лишалося багато ломаччя, і зрештою Хадсон, не вагаючись, спалював навіть те, яке найбільше припадало йому до вподоби. Він знав, що море нанесе його ще й ще, і холодними вечорами сидів собі у великому кріслі перед каміном, читаючи при світлі лампи, що стояла на важкому дерев'яному столику, і час від часу підводячи голову, щоб послухати, як бурхає північно-західний вітер, або подивитись, як горять у каміні великі, зовсім білі від сонця й води уламки дерева.

Часом він гасив лампу, лягав на килим і стежив очима за кольоровими пломінцями, що виникали там, де вогонь лизав морську сіль і пісок. Лежачи на підлозі, так що очі були врівень з дровами в каміні, він бачив ту межу, де полум'я одривалося від дерева, і йому ставало й сумно, й хороше. Так бувало завжди, коли він дивився на вогонь. Та коли горів плавник, з ним діялося щось особливе, і йому бракувало слів визначити своє відчуття. Можливо, недобре палити те, що так тобі подобається, думав він, але винним себе не почував.

Коли він лежав отак на підлозі, йому здавалося, ніби дме понад ним, хоч насправді вітер бив у підмурки будинку, в найнижчу травицю на острові, у водорості та черепашки на березі й навіть у пісок. Хадсон відчував, як гупають у берег хвилі прибою, і пригадував, що так само відчував колись постріли важких гармат, лежачи на землі недалеко від батареї, — давно, коли був ще зовсім молодий.

Камін був неабиякою втіхою узимку, і решту місяців Хадсон вдячно поглядав на нього й думав про те, як буде, коли знову настане зима. З усіх пір року найкраща на острові була зима, і він чекав її повсякчас.

II

Того року сини Томаса Хадсона приїхали до нього, коли зима вже минула і весна також кінчалася. Було умовлено, що всі троє хлопців зустрінуться в Нью-Йорку і звідти поїздом, а потім літаком доберуться до острова. Як завжди, виникли незгоди з матір'ю двох менших хлопців. Вона надумала податися до Європи, — звичайно, не попередивши про це Хадсона, — і хотіла забрати дітей з собою на ціле літо. Отже, вони могли приїхати до батька лише на різдвяні канікули, — певна річ, після різдва. Різдво хлопці мали святкувати з нею.

Томас Хадсон уже добре знав ті її вибрики, і зрештою все, як завжди, скінчилося взаємними поступками. Згодилися на тому, що молодші хлопці погостюють у батька на острові п'ять тижнів, а тоді повернуться до Нью-Йорка і звідти із шкільними квитками вирушать пароплавом французької компанії до Парижа, щоб там зустрітися з матір'ю, яка на той час уже встигне поповнити свій гардероб новим убранням. У цій подорожі їх мав супроводити старший брат, Том-молодший. Потім Томові-молодшому належало повернутися до своєї матері, що знімалася в якомусь фільмі на півдні Франції.

Мати Тома-молодшого не наполягала на його поверненні й не мала б нічого проти, якби він залишився в батька на ціле літо. Але і їй, напевне, хотілося б побачити його знов, і загалом це була чесна угода, якщо взяти до уваги непохитну рішучість матері двох інших хлопців. То була прекрасна й чарівна жінка, що ніколи в житті не відступала від жодного із своїх намірів. Вона завжди виношувала ці наміри потаємно, мов добрий генерал, і непохитно здійснювала їх. До якихось поступок її ще можна було схилити. Але змусити докорінно змінити свій намір — ніколи, хоч коли б він виник: чи то безсонної ночі, чи похмурим ранком, чи ввечері, під впливом джину.

Намір залишався наміром, а рішення — то вже таки рішенням, отож, знаючи все це й маючи за плечима досвід судового розлучення, Томас Хадсон був радий, що вони дійшли згоди і що хлопці приїдуть хоч на п'ять тижнів. Коли вже ми здобули ці п'ять тижнів, думав він, то вважай, що зіграли внічию. П'ять тижнів — чималий час, щоб побути з тими, кого любиш і з ким хотів би бути завжди. От тільки навіщо тобі було розлучатися з матір'ю Тома? А ти краще не думай про це, сказав він сам собі. Це така річ, про яку краще не думати. Та й яких чудових дітей народила тобі друга жінка. Дуже незвичайні, складної вдачі хлопці, і ти знаєш, скільки гарних рис успадкували вони від неї. Вона славна жінка, і з нею тобі теж не слід було розлучатися. Е ні, заперечив він собі, інакше я не міг.

Але все те не дуже хвилювало його. Він давно вже облишив перейматися цими речами і досі як міг притлумлював свою провину роботою, тож тепер його хвилювало лиш одне: скоро приїдуть хлопці, і треба, щоб вони добре провели літо. А потім він знову візьметься до роботи.

Він таки спромігся замінити майже все, крім дітей, роботою і тим сталим способом життя, що його запровадив собі на острові. І вважав, що пустив тут коріння міцно й надовго. Тепер, коли його брала туга за Парижем, він задовольнявся спогадами замість того, щоб їхати туди. Так само було й з рештою Європи, й з багатьма місцями в Азії і Африці.

Він не раз пригадував, що сказав Ренуар, коли почув, що Гоген поїхав малювати на Таїті: «Навіщо витрачати стільки грошей і їхати малювати в таку далечінь, коли так добре малюється й тут, у Батіньйолі?» Це краще звучало по-французькому: «Quand оп peint si bien aux Batignolles», — і Томас Хадсон думав про острів, мов про свій quartier[54] і міцно осів на ньому, і знав усіх сусідів, і працював тут так само добре, як колись у Парижі, коли Том-молодший був ще немовлям.

Іноді він залишав острів, щоб порибалити біля берегів Куби або побути восени серед гір. Але своє ранчо в Монтані здав в оренду, бо найкращими порами року там були літо й осінь, а тепер його хлопцям восени завжди доводилося йти до школи.

Час від часу він виїжджав до Нью-Йорка побачитись із своїм агентом. Але тепер агент здебільшого сам приїздив до нього й забирав готові картини. Як художник Хадсон мав цілком певне становище, його шанували і в Європі, і на батьківщині. Мав він і постійний прибуток з нафтопромислів, розміщених на землі, що належала колись його дідові. Раніше там були пасовиська, потім землю продали, але з умовою, що право на корисні копалини залишиться за попереднім власником. Близько половини цього прибутку йшло на аліменти дітям, а решта забезпечувала йому надійний прожиток, так що він міг малювати, як сам хотів, не знаючи матеріальної скрути. До того ж мав змогу жити, де йому заманеться, а при бажанні й помандрувати по світах.

Йому завжди добре велося майже в усьому, за винятком подружнього життя, хоч успіх його ніколи по-справжньому не цікавив. Його цікавив живопис, життя дітей, і він досі кохав ту жінку, в яку закохався уперше. Відтоді він закохувався в багатьох жінок, і часом котрась із них приїздила до нього на острів, у нього була потреба бачити поруч жінок, і він радо приймав їх на якийсь час. Йому подобалось, коли вони були поруч, іноді й досить довго. Але зрештою він завжди радів, коли вони від'їжджали, навіть і ті, що були йому дуже любі. Він давно позбувся звички сваритися з жінками й навчився уникати одруження. Навчитися цих двох речей було майже так само важко, як осісти на місці й звикнути до постійної, розміреної праці. Але він навчився їх і гадав, що навчився уже на все життя. Малювати картини він умів віддавна і вважав, що малює з кожним роком краще. А от привчити себе жити на одному місці й систематично працювати було важко, бо свого часу він вів досить-таки безладне життя. По-справжньому легковажним він ніколи не був, але був безладним, себелюбним і безжальним. Тепер він знав це, і не тільки зі слів багатьох жінок, а зрештою сам дійшов такого висновку. Тоді й постановив собі, що буде себелюбний лише задля своїх картин, безжальний лише в роботі і що візьме себе в руки й надасть своєму життю суворого ладу.

Він мав намір тішитися життям у межах встановленого ладу й наполегливо працювати. А сьогодні почував себе просто щасливим, бо наступного ранку мали приїхати діти.

— Містере Томе, вам нічого не треба? — спитав його Джозеф, хатній служник. — Ви ж сьогодні своє вже відробили, еге?

Джозеф був високий на зріст, мав дуже довге й дуже чорне обличчя, великі руки й ноги. Він носив білу куртку та білі штани, але завжди ходив босоніж.

— Дякую, Джозефе. Мабуть, ні.

— Може, трохи джину з тоніком?

— Ні. Я думаю піти до містера Боббі, вип'ю там.

— Випийте скляночку вдома. Дешевше вийде. Коли я йшов сюди, містер Боббі був страшенно сердитий. Каже, зовсім замучився з тими коктейлями. Одна пані з яхти замовила якусь там «Білу даму», а він подав їй пляшку тієї американської мінеральної води, де намальована жінка біля джерела в такій ото білій сукні, наче москітна сітка.

— Піду я все-таки туди.

— А я таки змішаю вам скляночку. Лоцманський катер привіз пошту. То, може, почитаєте і вип'єте, а тоді вже підете до містера Боббі?

— Ну гаразд.

— От і добре, — сказав Джозеф. — Бо я вже змішав. Щоправда, містере Томе, нічого особливого в тій пошті нема.

— Де вона?

— Внизу, в кухні. Я принесу. На двох конвертах жіноча рука. Один лист з Нью-Йорка. Один з Палм-Біча. Дуже гарно надписаний. Один від того пана, що продає ваші картини в Нью-Йорку. Два не знаю від кого.

— Хочеш відповісти на них замість мене?

— Так, сер. Якщо ви доручите. Я ж таки письменний, дарма що бідний.

— Ну то неси їх сюди.

— Зараз, містере Томе, сер. Там ще газета.

— Газету, Джозефе, будь ласка, залиш до сніданку.

Томас Хадсон сів читати листи, попиваючи холодний коктейль. Один лист він перечитав ще раз, а тоді сховав усі в шухляду стола.

— Джозефе! — гукнув він. — Ти все приготував до приїзду хлопців?

— Так, містере Томе, сер. І ще два зайвих ящики кока-коли. А що, мабуть, Том-молодший тепер більший за мене, га?

— Та ще ні.

— Як гадаєте — подужає він мене?

— Навряд.

— Ми ж із ним частенько боролися, коли я був вільний, — сказав Джозеф. — Аж дивно, їй-богу, що треба тепер називати його містером. Містер Том, містер Девід і містер Ендрю. То троє найкращих у світі хлопців, хай їм чорт. А найбільший хитрюга з них Енді.

— Він і змалку був хитрюга, — сказав Томас Хадсон.

— А що далі росте, то хитріший, — захоплено промовив Джозеф.

— Будь їм цього літа добрим прикладом.

— Містере Томе, не можу я бути цим хлопцям добрим прикладом. От років три-чотири тому, коли був простодушніший, то ще міг би. А тепер сам збираюся наслідувати Тома. Він же вчиться в дорогій школі, тож і манери в нього дорогі. Таким, як він, на вигляд стати я не можу, а от поводитись, як він, навчуся. Вільно й незмушено, але чемно. А ще хочу стати таким спритним, як Дев. Це буде найважче. А тоді ще випитати в Енді секрет, звідки він бере оті свої хитрощі.

— Тільки щоб ти мені сам не почав хитрувати.

— Ні, містере Томе, ви не так мене зрозуміли. Ті хитрощі не для вашого дому. Вони потрібні мені на той час, коли я вільний.

— Добре, що вони приїздять, правда?

— Містере Томе, та ще ж не було такого свята від самої великої пожежі. Як на мене, це все одно що друге пришестя. Чи добре, ви питаєте? Так, сер, дуже добре.

— Треба нам придумати для них якісь розваги.

— Ні, містере Томе, — відказав Джозеф. — Краще подумати, як уберегти їх від їхніх власних небезпечних витівок. У цьому нам може допомогти Едді. Він знає їх краще, ніж я. А я їхній приятель, то мені це важко.

— А як там Едді?

— Трохи випив, наперед відзначив день народження королеви. А загалом, молодець на всі сто.

— Мабуть, піду я таки до містера Боббі, поки він не пересердився.

— Він питав про вас, містере Томе. Містер Боббі — справжній джентльмен, і його часом стомлює вся ота потолоч, що наїжджає сюди яхтами. От і сьогодні, коли я йшов од нього, він був страшенно стомлений.

— А ти що там робив?

— Ходив по кока-колу, а тоді трохи повправлявся на більярді.

— Як стіл?

— Ще гірший став.

— Піду вниз, — сказав Томас Хадсон. — Треба прийняти душ і перевдягтися.

— Я там поклав вам на ліжку все, що треба, — сказав Джозеф. — Ще скляночку джину з тоніком?

— Ні, дякую.

— Містер Роджер приїхав.

— Добре. Я притягну його сюди.

— Він у вас поживе?

— Мабуть, поживе.

— Так чи так, а постіль я йому приготую.

— Добре.

III

Томас Хадсон прийняв душ, старанно намилив голову й підставив її під колючі, гострі й потужні цівки води. Він був кремезний чоловік, а роздягнений здавався ще кремезнішим, ніж в одязі. Тіло його вкривала густа засмага, а волосся вицвіло від сонця і взялося смугами. Він пильно стежив, Щоб не набирати зайвої ваги, і, ставши на вагівницю, побачив: сто дев'яносто два фунти.

Треба було поплавати перед тим, як приймати душ, подумав він. Але ж я довго плавав уранці перед роботою і тепер стомлений. Ось приїдуть хлопці, будемо більше плавати. І Роджер знову тут. Це добре.

Надягши чисті шорти, стару баскську сорочку і взувши мокасини, він вийшов з дому, спустився до хвіртки в штахетнику й опинився на лискучій, вибіленій сонцем кораловій стрічці Королівського шосе.

З дощаної хатини, що стояла в затінку двох високих кокосових пальм обіч дороги, вийшов дуже прямий старий негр у чорному альпаковому піджаку та випрасуваних темних штанах і повернув на шосе поперед Хадсона. Коли негр обернувся, Хадсон побачив його гарне темношкіре обличчя.

Звідкись із-за хатини долинув дитячий голос, глузливо виспівуючи на старовинний англійський мотив:

Дядечко Едвард обернувся; його гарне обличчя в яскравому полуденному світлі було сумне й сердите.

— Я знаю тебе, — сказав він. — Я тебе не бачу, але знаю, хто ти. І розкажу про тебе констеблю.

Дитячий голос провадив далі, ще дзвінкіш і веселіш:

— Про все скажу констеблю, — мовив дядечко Едвард. — Констебль знайде на тебе управу.

— І сьогодні в тебе нікудишні цукерки, дядечку Едварде? — гукнув невидимий хлопчисько. Він добре пильнував, щоб не показатись на очі.

— Цькують людину, — голосно промовив дядечко Едвард, простуючи далі. — Здирають з неї шати гідності й топчуть ногами. Милий боже, даруй їм, бо не відають, що чинять.

Попереду на Королівському шосе почулися ще якісь співи. Вони линули з вікон кімнат над «Понсе де Леоном»[55]. Кораловою дорогою туди чимдуж поспішав хлопчина-негр.

— Колотнеча там, містере Томе, — мовив він, порівнявшись із Хадсоном. — Чи як би його ще сказати. Пан з яхти викидає за вікно речі.

— Які речі, Луїсе?

— Всякі, містере Томе. Пан викидає все, що трапить під руку. Пані пробувала спинити його, то він сказав, що викине і її.

— Звідки він, той пан?

— Якийсь багатій з Півночі. Нахваляється, що може купити й продати весь острів. Та, мабуть, і недорого той острів коштуватиме, якщо він і далі все отак розкидатиме.

— А що констебль, Луїсе? Він там був?

— Ні, містере Томе, сер. Констебля ще не викликали. Але всі гадають, що час уже викликати.

— То ти при них, Луїсе? А я хотів, щоб ти наготував мені наживки на завтра.

— Не турбуйтеся, містере Томе, сер. Наживки я вам наготую. Я при них, воно-то так. Вони найняли мене, щоб їхати зранку на риболовлю, отож я й при них. Тільки ніякої риболовлі немає. Де там, сер! Хіба що вважати за риболовлю те, як цей пан шпурляє на всі боки посуд та стільці і щоразу, коли містер Боббі приносить рахунок, дере його на клапті й називає містера Боббі мерзенним грабіжником і клятим шахраєм.

— Видно, Луїсе, то таки норовистий пан.

— Ой містере Томе, такого затятого ви ще зроду не бачили. Звелів він мені співати для них. Ви знаєте, я не вмію співати так добре, як Джозі, але співаю як можу, а часом навіть і краще. Одне слово, так добре, як тільки можу. Ви ж самі знаєте, бо чули, як я співаю. Та він тільки єдину пісню хоче слухати — оту, де не треба мені, мамо, ні бобів, ні рису, ні кокосових горіхів. Знов і знов ту саму. Це стара пісня, вона мені набридла, то я й кажу йому: «Сер, я знаю нові пісні. Добрі пісні. Гарні пісні. І старих знаю ще чимало, от хоч би й про загибель Джо Джейкоба Астора на «Титанику», коли той ударився об айсберг і потонув, і, як зволите, я радо заспіваю їх вам, аніж оцю, де ні бобів, ні рису». Чемно так кажу, як годиться. Ви ж знаєте, я вмію. А він мені: «Слухай ти, чорнопикий недоумку, та я маю більше магазинів, фабрик і газет, ніж той твій Джон Джейкоб Астор мав горшків, щоб туди… — Ну, ви знаєте що. — То ось я візьму, — каже, — та й тицьну тебе головою в ті горшки, щоб ти не смів учити мене, які пісні я маю слухати». Тоді його пані каже: «Любий, навіщо так лаяти хлопця? Він гарно співає, і я залюбки послухала б і нових пісень». А пан їй відказує: «То ось тобі моє слово. Ти їх не почуєш, а він їх не співатиме». Дивний він чоловік, містере Томе. А пані тільки й сказала: «Ой любий, як важко з тобою». Слово честі, містере Томе, то такий, що людині важче його умовити, ніж новонародженому мавпеняті запустити дизельний мотор. Ви вже даруйте, що я так розбазікався. Все це дуже мене розхвилювало. Та й пані геть засмутилась.

— Як же ти будеш з ними далі, Луїсе?

— Та ось несу для пані черепашкових перлів, — відказав хлопець.

Розмовляючи, вони спинилися в затінку пальми. Хлопець витяг з кишені чистеньку шматину, розгорнув її і показав з півдесятка блискучих рожевих перлин, зовсім не схожих на справжні: їх час від часу знаходили остров'яни, чистячи мушлі. Такий дарунок не привабив би жодної з жінок, яких знав Томас Хадсон, — окрім королеви Марії Англійської. Звичайно, Хадсон не міг вважати, що знає королеву Марію, — хіба лише з газет і кінохроніки та ще з профільних портретів у «Нью-Йоркері», — але через те, що їй подобалися багамські перли, в нього було таке відчуття, ніби він знає її краще, ніж багатьох своїх давніх знайомих. Королеві Марії подобаються ці перлини, і сьогодні острів святкує день її народження, думав він, але навряд чи вони дуже потішать жінку того пана. До того ж хто знає, чи не казала й королева Марія, що вони їй подобаються, аби тільки зробити приємність своїм підданцям на Багамських островах.

Вони рушили далі, простуючи до «Понсе де Леона», і Луїс сказав:

— Пані плакала, містере Томе. Так гірко плакала. Отож я й надумав піти до Роя і принести їй черепашкових перлин, щоб подивилася.

— Певне, вона дуже зрадіє, коли побачить їх, — мовив Хадсон. — Якщо їй подобаються черепашкові перли.

— Добре, якби зраділа. Зараз же й однесу їй.

Томас Хадсон зайшов до бару, де було прохолодно і майже темно після блиску коралової дороги, і випив джину з тоніком, присмаченого скибочкою лимонної кірки та кількома краплинами ангостури. Містер Боббі стояв за прилавком і вигляд мав страшенно сердитий. Чотири молодих негри грали в більярд, час від часу трохи піднімаючи стіл з одного боку, коли хтось хотів зробити важкий карамболь. Спів нагорі вже змовк, і в барі було дуже тихо, тільки клацали більярдні кулі. Біля стойки стовбичили два матроси з яхти, пришвартованої до причалу. Очі Томаса Хадсона звикли до присмерку в барі, там було не жарко й приємно. Згори спустився Луїс.

— Пан заснув, — сказав він. — Я залишив перлини його пані. Вона дивиться на них і плаче.

Хадсон побачив, як ті два матроси з яхти перезирнулися, але нічого не сказали. Він стояв, тримаючи в руці високу склянку з приємним гіркуватим напоєм і смакуючи перший ковток, що нагадав йому про Тангу, Момбасу і Ламу, і про все те узбережжя, і його раптом пойняла туга за Африкою, А от він засів на цьому острові, тоді як міг бути тепер в Африці. Е, до лиха, подумав він, ти ж коли завгодно можеш туди поїхати. Треба, щоб усе те жило в тобі самому, хоч де б ти був. І тут у тебе це зовсім непогано виходить.

— Томе, невже вам справді до смаку це зілля? — запитав його Боббі.

— Авжеж. Інакше я не пив би його.

— Я раз помилився пляшкою, то воно мені видалось наче хіна.

— А там є й хіна.

— Ні, люди таки схибнуті, — сказав Боббі. — Ось може чоловік дозволити собі пити все що завгодно. Має на те гроші. Йому б і пити собі на втіху, а він бере та й переводить добрячий джин, домішуючи туди якесь індійське пійло з хіною.

— Мені воно подобається. Я люблю присмак хіни з лимонною кіркою. Як на мене, ця суміш немовби розкриває у шлунку пори, чи що там іще. Мені вона любіша за будь-який інший напій із джином. Після неї я чудово себе почуваю.

— Я знаю. Ви завжди чудово себе почуваєте, коли вип'єте. А от я навпаки — препогано. Чого це не видно Роджера?

Роджер був приятель Томаса Хадсона, що придбав собі рибальську хатину далі на острові.

— Скоро має надійти. Ми сьогодні вечеряємо у Джонні Гуднера.

— І чого б ото таким людям, як ви, як Роджер Девіс і Джонні Гуднер, що стільки світу бачили, сидіти на цьому острові, — ніяк не збагну.

— Це гарний острів. Ви ж тут сидите, чи не так?

— Я сиджу, щоб заробляти собі на прожиток.

— Могли б заробляти на прожиток і в Нассау.

— К бісу Нассау. Тут веселіше. Що-що, а повеселитись на цьому острові можна добряче. Та й грошей тут дехто збив дай боже.

— Мені подобається тут жити.

— Та певне ж, — сказав Боббі. — І мені подобається. Ви це знаєте. Аби тільки був заробіток. А що, ви продаєте оті картини, які весь час малюєте?

— Останнім часом їх добре беруть.

— Подумати тільки — люди платять гроші за картини, на яких зображений дядечко Едвард. За картини, де намальовані негри у воді. Негри на березі. Негри в човнах. Ловці черепах. Ловці губок. Штормові хвилі. Водяні смерчі. Розбиті шхуни. Недобудовані шхуни. Все, що можна побачити й так. Невже їх справді купують?

— Звісно, що купують. Щороку в Нью-Йорку влаштовують виставку, а потім ті картини продають.

— З торгів?

— Ні. Комерсант, що влаштовує виставку, призначає ціну, і люди купують. Часом беруть і музеї.

— А самі ви можете їх продавати?

— Авжеж.

— Я б хотів купити смерч, — сказав Боббі. — Величезний такий, знаєте, смерч. І чорний як чорт. Чи, може, ще краще — два смерчі, як ото вони сунуть понад плесами з таким ревиськом, що заглушає все довкола. І засмоктують у себе геть усю воду, і страхають людей до смерті. А я виїхав своїм човном ловити губки і тепер не можу дати собі ради. Смерч видер просто в мене з руки глибинний окуляр і мало не засмоктав і човна. Такий смерч, що й самому богові страшно… То скільки такий коштуватиме? Я б почепив його тут-таки, в барі. Чи, може, й дома, якщо він не налякає до смерті мою стару.

— Це залежатиме від розміру картини.

— Малюйте яку вам захочеться, — велично промовив Боббі. — То така картина, що чим вона буде більша, тим краще. Намалюйте навіть три смерчі. Я колись бачив біля острова Андроса одразу три смерчі, не далі, як оце звідси до дверей. Вони здіймались аж до неба, і один засмоктав човен ловця губок, а коли той човен упав назад у море, мотор вибив дно й потонув.

— Усе залежить від того, скільки коштуватиме полотно, — сказав Томас Хадсон. — Я візьму з вас тільки за полотно.

— О боже, то добудьте щонайбільше полотно, — сказав Боббі. — Ми з вами намалюємо такі смерчі, що люди зі страху тікатимуть геть і з цього бару, і з цього бісового острова.

Його захопила велич задуму, але то був тільки початок.

— Томе, друже, а чи не змогли б ви намалювати весь, як є, ураган? Показати його в самісінькому розпалі, коли з одного боку вже відбурхало й ущухло, а з другого ще тільки зривається? Щоб усе-все там було — починаючи з негрів, прибитих бурею до стовбурів кокосових пальм, і кінчаючи вітрильниками, що їх несе просто через острів. І великий готель, що валиться додолу. І уламки, що розтинають повітря, наче стріли, і мертві пелікани, яких жене разом із скісними струменями зливи. І барометр, що впав аж на двадцять сім, і зірваний вітромір. І затоплена з верхом піщана коса, і місяць, що визирнув з-за хмар у розпалі бурі. І величезний вал, що здіймається і падає на берег, поглинаючи все живе. І знесені в море жінки, з яких вітром позривало одежу. І мертві негри, яких гойдає на хвилях і підкидає в повітря…

— Потрібне страшенно велике полотно, — сказав Хадсон.

— К бісу полотно! — вигукнув Боббі. — Я роздобуду найбільший грот зі шхуни. Ми намалюємо найвеличнішу в світі картину, хай йому чорт, і навіки уславимося в історії. Чого варті всі оті ваші жалюгідні буденні образки!

— Почну я із смерчів, — сказав Томас Хадсон.

— Хай так, — погодився Боббі, хоч як йому жаль було відступатись від свого великого задуму. — У цьому є сенс. Але, слово честі, знаючи світ, як оце ви і я, та ще маючи ваш хист, ми з вами таких картин понамальовували б, що куди.

— Завтра ж беруся до смерчів.

— Ну гаразд, — сказав Боббі. — Нехай це буде початок. Але, слово честі, треба нам з вами намалювати й отой ураган. А чи малював хто коли-небудь загибель «Титаника»?

— Велику картину — ні.

— Ми могли б намалювати й це. Такі речі завжди полонили мою увагу. Зобразити б так, щоб відчутно було крижаний холод айсберга, коли він подався назад після зіткнення. І щоб усе оповивав густий туман. Змалювати все до найменших деталей. І отого чоловіка, що заліз у човен із жінками, твердячи, ніби він яхтсмен і хоче допомогти їм. Як він пхається в човен, наступаючи просто на жінок, а сам здоровенний мов бугай. Мені він уявляється схожим на того типа, що спить у нас нагорі. А чом би вам не піднятися туди й не замалювати його сонного, щоб потім уставити в картину?

— Як на мене, нам краще все-таки почати із смерчів.

— Томе, я хочу зробити з вас великого художника, — сказав Боббі. — Облиште ви оте своє школярство. Ви ж просто марнуєте себе. Ось подумайте, ще й півгодини не минуло, як ми з вами накреслили три картини, а я ж і не напружив як слід своєї уяви. А що ви малювали досі? Негра, що витяг на берег черепаху. Навіть не зелену, а звичайнісіньку морську черепаху. Або ж двох негрів у човні, що перебирають купу лангустів. Ні, друже, марнуєте ви своє життя!

Він замовк і, витягши з-під стойки пляшку, швидко ковтнув з неї.

— Це до рахунку не береться, — мовив він. — Ви нічого не бачили. Слухайте, Томе, це ж три чудові картини. Великі картини. Величні картини. Гідні висіти в Кришталевому палаці поряд із шедеврами всіх часів. Ну, перша, то, звісно, ні — їй бракує величі. Але ж ми навіть не почали. Та й хіба ми не можемо намалювати ще одну на довершення всього? Що ви про це скажете? — І він швидко ковтнув з пляшки.

— Про що?

Боббі перехилився через стойку, щоб ніхто інший його не почув.

— Не здумайте відмовлятися від цієї картини, — сказав він. — Хай вас не лякає її величність. Треба мати широке бачення, Томе. Ми можемо намалювати кінець світу. — Він трохи помовчав. — У повному розпалі.

— Чортівня, — мовив Томас Хадсон.

— Ні. Чортівня — то вже потім. А тут пекло тільки-но розверзається. Трясуни качаються по підлозі у своїй капличці на горі й репетують усі разом незнаними говірками. А чорт настромлює їх на вила й кидає на віз. Вони верещать, стогнуть і волають до Єгови. Скрізь попростягалися долілиць негри, а довкола них і просто по їхніх тілах повзають мурени, лангусти й морські павуки. А трохи далі — велике провалля, і чорти тягнуть туди і негрів, і слуг божих, і трясунів, і всіх, хто трапиться, й ті зникають з очей. Вода навколо острова дедалі піднімається, і в ній шастають які тільки є акули — й тупорилі, й макрельні, й тигрові, й пилконосі, — і пожирають тих, що пробують рятуватися плавом від чортячих вил і від отого чорного провалля, з якого йде пара. П'яниці востаннє припадають до пляшок і відбиваються ними від чортів. Та чорти раз у раз наштрикують їх на вила, а як ні, то їх змиває хвилями в море, де на них чатують акули, а далі від берега кружляють уже й кашалоти, й кити-людожери, й усілякі інші морські страховиська. На самому вершечку острова збилися докупи собаки й коти, та чорти наштрикують на вила і їх; собаки куляться і скавучать, а коти задкують і дряпають чортів пазурами, і шерсть на них стовбурчиться, і врешті вони стрибають у море й чимдуж пливуть геть. Час від часу на котрогось нападає акула, і видно, як той кіт поринає під воду. Та здебільшого їм щастить урятуватися.

Тим часом із провалля вже пашить ядучим жаром, і тепер чорти тягнуть туди людей волоком, бо поламали свої вила на слугах божих. А ми з вами стоїмо посередині і незворушно все те споглядаємо. Ви щось собі занотовуєте, а я раз у раз закроплююся з пляшки і вам теж даю закропитися. Час від часу котрийсь чорт, зовсім упрівши від тяжкої праці, тягне повз нас якогось дебелого патера, а той щосили чіпляється пальцями за пісок, волаючи до бога, і чорт каже нам: «Даруйте, містере Томе. Даруйте, містере Боббі. Ну й роботи ж у нас сьогодні!» Потім, коли він, спітнілий і закіптюжений, повертається по нового слугу божого, я пропоную і йому ковтнути з пляшки, але він одказує: «Ні, дякую, містере Боббі. Я ніколи не п'ю на роботі».

Це може бути достобіса сильна картина, Томе, якщо нам пощастить надати їй належної сили та величі.

— Гадаю, на сьогодні вже цілком досить накреслень.

— Атож, мабуть, ваша правда, — сказав Боббі. —До того ж від цих накреслень мене бере спрага.

— Був колись такий Босх, у нього ця картина вийшла б судово.

— Це не той, що винайшов магнето?

— Ні. Ієронім Босх. Дуже давній митець. І дуже добрий. А ще Пітер Брейгель малював таке.

— Теж давній?

— Дуже давній. І теж дуже добрий. Вам він сподобався б.

— К бісу давніх, — сказав Боббі. — Куди їм до нас братися. До того ж кінець світу ще не настав, то де їм, у біса, знати про нього більше за нас?

— Перевершити їх — нелегка річ.

— Не вірю жодному слову, що ви оце кажете, — мовив Боббі. — Ми з вами маємо таку картину, що після неї на їхні ніхто б і не глянув.

— А як би його випити ще скляночку?

— Авжеж, хай йому чорт. Я зовсім забув, що ми в барі. Боже, благослови королеву. І який сьогодні день, ми з вами, Томе, забули. Тож вип'ємо за її здоров'я, я вас частую.

Він налив собі чарку рому, тоді подав Хадсонові пляшку жовтого джину, тарілку з лимонами, ніж і пляшку індійського тоніку.

— Колотіть самі своє бісове питво. У мене з душі верне від цього зілля.

Томас Хадсон змішав коктейль, додав до нього кілька крапель з пляшечки, крізь корок якої було простромлене чаїне перо, і підняв свою склянку. Тоді подивився на другий кінець стойки.

— А ви що п'єте? — запитав він матросів. — Як зветься, можете сказати?

— «Собача голова», — відповів один.

— Авжеж, «Собача голова», — підтвердив Боббі й, діставши з льоду дві пляшки холодного пива, подав їм. — А от склянок нема. Були тут п'янюги, що цілий день шпурлялися склянками. Ну, всі мають що випити? За королеву, панове. Не думаю, що її дуже цікавить цей острів, і не Певен, що їй так уже тут сподобалось. Але випиймо за королеву, панове. Хай благословить її бог.

Усі випили за здоров'я королеви.

— Напевне, вона чудова жінка, — сказав Боббі. — Але як на мене, то надто бундючна. Мені завжди була більше до душі королева Александра. Мила жінка. Проте день народження королеви ми вшануємо як годиться. Острів наш невеликий, та патріотів на ньому не бракує. Один з тутешніх жителів воював у минулій війні, і йому відірвало руку. Хіба можна бути більшим патріотом?

— Чий, він каже, день народження? — спитав один матрос другого.

— Королеви Марії Англійської, — відказав Боббі. — Матері теперішнього короля-імператора.

— Це не та, чиїм ім'ям названо корабель? — запитав другий моряк.

— Томе, — сказав Боббі, — другий тост ми з вами вип'ємо самі.

IV

Уже споночіло, і над островом повівав легкий бриз, розганяючи москітів та піщаних бліх. Усі судна давно повернулися в гавань і, піднявши утлегарі перед вузьким проходом, так і стояли тепер пришвартовані до трьох причалів, що тяглися від берега. Приплив швидко відкочувався, і ліхтарі суден відбивались у зеленавій проти світла воді, а вона відпливала так швидко, що аж вирувала навколо причалів і за кормою великого катера, на палубі якого вони сиділи.

У воді за бортом, там, де світло, відбиваючись від обшивки катера, сягало нефарбованих паль, і на тлі чорної пітьми під причалом темними колами вирізнялися старі автомобільні шини, що правили за кранці, стояла, тримаючись проти відпливу, зграйка сарганів, приваблених світлом. Вузькі й довгі, так само зеленаві, як і вода, вони не шукали поживи, не заводили гри, а, ледь ворушачи хвостами, тримались на місці, заворожені світлом.

Катер Джонні Гуднера «Нарвал», де Томас Хадсон і Джонні чекали на Роджера Девіса, стояв носом проти відпливу, а позад нього, біля того ж таки причалу, корма до корми була пришвартована яхта, власник якої цілий день розважався в барі у Боббі. Джонні Гуднер сидів на стільчику на кормі, поклавши ноги на другий стільчик, і тримав у правій руці склянку «Тома Коллінза», а в лівій — довгий зелений стручок мексіканського перцю.

— Чудово, — сказав він. — Одкушуєш малесенький шматочок, і в роті починає вогнем пекти, а тоді охолоджуєш його оцим.

Він одкусив перший шматочок, проковтнув, видихнув «х-х-ху!», згорнувши трубочкою язик, а тоді на добру хвилину припав до високої склянки. Його повна нижня губа облизнула тонку верхню, і він усміхнувся самими сірими очима. Кутики рота в нього були загнуті догори, так що здавалося, ніби він от-от усміхнеться або щойно всміхнувся, але загалом рот мало що говорив про нього, коли не брати до уваги типово ірландської верхньої губи. Дивитися треба було на очі. Зростом і будовою Джонні скидався на трохи обважнілого боксера середньої ваги, проте вигляд мав цілком спортивний, навіть простягтись отак вільно на стільцях, — бо коли б він утратив форму, в такій позі це одразу впало б у око. Обличчя його було темне від засмаги, а лущились тільки ніс і чоло, що ставало вищим у міру того, як рідшала чуприна. На підборідді виднів шрам, що міг би видатись за ямочку, якби його посунути трохи ближче до середини, а перенісся було помітно приплюснуте. Не можна сказати, що весь ніс був плескатий. Просто він мав такий вигляд, наче його робив новочасний скульптор, висікаючи одразу з каменю, і зняв тут ледь-ледь більше, ніж належало.

— Томе, безпутнику, що ви робили стільки часу?

— Працював, і дуже сумлінно.

— Це на вас схоже, — сказав Джонні й одкусив ще шматочок перцю. То була зовсім зів'яла, поморщена перчина, завдовжки дюймів із шість. — Тільки перший раз пече, — мовив він. — Так само, як і кохання.

— Де в чорта. Перець щоразу пече.

— А кохання?

— К бісу кохання, — відказав Том Хадсон.

— Який настрій! Які слова! Кого ви з себе вдаєте? Бідолашну вівцю, яку силоміць держать на цьому острові?

— Тут не держать овець, Джонні.

— Ну, то краба, що попався в сіть, — сказав Джонні. — Нам Зовсім ні до чого, щоб ви стали жертвою або чимось там іще. Покуштуйте-но краще одну з цих перчин.

— Я вже куштував, — одказав Томас Хадсон.

— Та знаю я все про вас, — сказав Джонні. — Своїм блискучим минулим мене не здивуєте. Може, ви просто все вигадали. Чи, може, ви той, що перший привіз їх до Патагонії верхи на яках. Але я людина нової доби. Слухайте, Томмі. Я їв мексиканський перець, начинений лососиною. Начинений морським окунем. Начинений чілійською скумбрією. Начинений грудинкою мексиканської горлиці. Начинений індичатиною і кротовим м'язом. Його начиняють чим завгодно, а я купую. І почуваюся при цьому таким собі бісовим можновладцем. Але все те витівки. А найкраще — отака довга, прив'яла, нічим не начинена й неапетитна на вигляд перчина з підливою із підсмаженого борошна. Ох ти ж чортяка!.. — Він знову хукнув крізь згорнутий трубочкою язик. — Цього разу я тебе таки перебрав.

І Джонні надовго припав до склянки з «Томом Коллінзом».

— Вона дає мені законний привід хильнути, — пояснив він по тому. — Мушу охолоджувати обпеченого рота, хай йому чорт. А ви чогось вип'єте?

— Хіба ще трохи джину з тоніком.

— Бой! — гукнув Джонні. — Ще склянку джину з тоніком для бвани[56].

Фред, один з хлопців-остров'ян, що їх капітан катера найняв для Джонні, приніс повну склянку.

— Прошу, містере Томе.

— Дякую, Фреде, — сказав Томас Хадсон. — За королеву, хай благословить її господь.

Вони випили.

— А де це наш старий бахуряка?

— Вдома. Скоро з'явиться.

Джонні пожував ще трохи перцю, допив усе, що було в склянці, й запитав:

— Ну, а як воно насправді, друже?

— Все гаразд, — відказав Томас Хадсон. — Я навчився непогано жити сам-один і працюю як віл.

— Вам тут подобається? Я маю на увазі — жити постійно.

— Так. Набридло вже тинятися по світу із своїми думками. Краще сидіти з ними тут. Мені тут справді непогано живеться, Джонні. Зовсім непогано.

— Тут добре жити, — сказав Джонні. — Добре для такого, як ви, що має якесь там внутрішнє життя. А мені, який то ганяється за отим-от самим, то тікає від нього, ні біса тут не світить. А чи правда, що наш Роджер пристав до червоних?

— То про це вже пішов поголос?

— Я дещо чув на Західному узбережжі.

— Що там за історія з ним сталася?

— Усього я не знаю. Але історія досить прикра.

— Справді прикра?

— Вони там судять про все по-своєму. Якщо ви маєте на думці дівчаток, то ні. А втім, клімат там такий, і свіжа городина, і все інше, що й вони виганяються незгірше за отих їхніх футболістів. Якась п'ятнадцятирічна шмаркачка виглядає на всі двадцять чотири. А в двадцять чотири вона вже справжня Мей Уїтті. Якщо не маєш бажання женитися, то треба добре дивитись на їхні зуби. Хоч, зрештою, і по зубах ні біса не визначиш. І всі вони мають маму, тата чи обох разом, і всі хочуть. То, звісно, той-таки клімат надає їм охоти. А ти на свою біду, буває, розпалишся, то де вже там питати, чи є в неї шоферські права чи картка соціального забезпечення. Як на мене, щодо них слід би брати до уваги не вік, а зріст, вагу і взагалі на що вони здатні. Якщо судити лише за віком, то виходить надто несправедливо. Хоч з якого боку на це глянь. У жодному виді спорту дочасний розвиток не є перешкодою. Навіть навпаки. Допускали б їх по розряду початківців — оце було б по-чесному. Так само, як на перегонах. Одного разу я мав добрячу халепу з тими дівчатками. Але Роджер попався не на цьому.

— А на чому ж я попався? — запитав Роджер Девіс.

Він ще раніш безгучно скочив з причалу на палубу в своїх м'яких капцях на мотузяній підошві і тепер стояв, непомірно великий, у плетеній спортивній сорочці, на три розміри більшій, ніж треба, та облиплих старих бавовняних штанях.

— Привіт, — озвався Джонні. — А я й не чув, як ви подзвонили. Я саме казав Томові: не знаю, мовляв, на чому вас підловили, але не на зведенні неповнолітньої.

— От і добре, — мовив Роджер. — І годі про це.

— Ви мені не наказуйте, — відрубав Джонні.

— Я не наказую, — мовив Роджер. — Я чемно прошу. У вас на судні дають щось випити? — Він поглянув на яхту, що стояла кормою до них. — А це хто?

— Ті, що були сьогодні в «Понсе». Не чули?

— Он як, — сказав Роджер. — Ну що ж, треба все-таки випити, дарма що вони подали нам поганий приклад.

— Бой! — гукнув Джонні. З каюти вийшов Фред.

— Слухаю, сер, — сказав він.

— Запитай, чого зболять ці джентльмени.

— Слухаю вас, панове, — мовив Фред.

— Я питиму те саме, що й містер Том, — сказав Роджер. — Він мій порадник і вихователь.

— Чи багато цього літа в таборі хлопців? — спитав Джонні.

— Поки що всього два, — відказав Роджер. — Я з моїм вихователем.

— Я і мій вихователь, — поправив його Джонні. — І як ви, в біса, книжки пишете?

— Я завжди можу когось найняти, щоб виправляв помилки.

— Або й безплатно знайти, — сказав Джонні. — Я оце розмовляв тут з вашим вихователем. Він каже, що йому тут добре живеться. І що він пристав до цього берега назавжди.

— Вам би слід побачити, як тут що, — мовив Хадсон до Джонні. — Часом він одпускає мене піти випити.

— А як щодо жінок?

— Жінок немає.

— Що ж ви, хлопці, робите?

— Та от цілий день сьогодні оце й роблю.

— Але ж ви давно вже тут. Що робили раніш?

— Купались, їли, пили… Том працює; читаємо, розмовляємо, читаємо, рибалимо, знову рибалимо, купаємось, п'ємо, спимо…

— І все без жінок?

— А без жінок.

— Не до вподоби мені це. Якесь нездорове життя. Ви курите багато опіуму, хлопці?

— Як, Томе? — спитав Роджер.

— Тілький добірний, — сказав Томас Хадсон.

— А марихуани багато вирощуєте?

— Щось вирощуємо, Томе? — спитав Роджер.

— Поганий був рік, — сказав Хадсон. — Дощі занапастили к бісу весь урожай.

— В усьому цьому є щось нездорове. — Джонні випив. — Єдина втіха — що ви ще п'єте. А може, ви, хлопці, вдалися до релігії? Чи не прийняв Том якоїсь віри?

— Як, Томе? — спитав Роджер.

— Взаємини з богом без істотних змін, — відказав Томас Хадсон.

— Щирі?

— Ми люди терпимі, — сказав Хадсон. — Вправляйтеся собі в якій хочете вірі. На острові є бейсбольний майданчик, отам і можете вправлятися.

— Нехай той ваш бог стане проти мене з биткою, то я йому так загилю верхом межи очі…

— Роджере, — докірливо мовив Джонні. — Уже ж вечір. Чи ви не бачили, як смерклося, посутеніло, а тоді й споночіло? А ще письменник. Не годиться зневажливо говорити про Всевишнього потемки. А може, він стоїть оце позад нас і заміряється своєю биткою.

— І на відбій вийде, закладаюся, — підхопив Роджер. — Останнім часом я бачив, як він відбиває.

— Атож, сер, — сказав Джонні. — Як відіб'є вашого верхового, аж вам в очах потемніє. Я теж знаю, як він б'є.

— Еге ж, мабуть, що знаєте, — погодився Роджер. — І Том знає, і я. Та я все ж таки спробую пробити йому верхом.

— Облишмо ці богословські дебати, — сказав Джонні. — Краще нехай нам дадуть їсти.

— А що — той стариган, який водить цю лайбу по морях, ще здатен куховарити? — запитав Томас Хадсон.

— Сьогодні в нас тушкована риба, — відказав Джонні. — І кулики з жовтим рисом. Золотисті кулики.

— Так говорите, наче якийсь бісів оздоблювач, — сказав Том. — Немає на них ніякого золота о цій порі року. А де ви вполювали тих куликів?

— На Південному, коли пристали скупатися. Я двічі підманював табунець і бив їх на льоту. Маємо по два на душу.

Був гарний вечір, і, попоївши, вони сиділи на кормі, пили каву й курили сигари; до них приєдналося ще двоє з іншого катера, з гітарою та банджо, обидва непроторенні гультяї, а на темному причалі зібралися негри, і там раз по раз лунали співи. Кілька негрів заводили пісню, тоді Фред Вілсон, той, що з гітарою, починав підспівувати, а Френк Харт бренькав на банджо. Томас Хадсон співати не вмів, отож сидів, відхилившись на стільці, і слухав.

Тим часом у Боббі гульбище було в розпалі, і яскраве світло, що линуло з відчинених дверей бару, відбивалося у воді. Відплив ще тривав, і там, де на воду падало світло, раз по раз викидалася риба. Здебільшого сірі окуні, — відзначив подумки Том, — хапають кинуту на принаду риб'ячу дрібноту, яку односить відпливом. Кілька хлопчаків-негрів ловили на жилку без вудлища, і було чути, як вони розмовляють і тихо лаються, коли риба зривається з гачка, а подеколи — як хляпають на дошки причалу зловлені окуні. Окуні були великі, хлопці ловили їх на м'якуш марліна, якого ще вдень привезли рибалки на одному з катерів і тоді ж таки почепили на гак, сфотографували, зважили й розчинили.

Спів привабив на причал уже чималу юрбу, і Руперт Піндер, здоровенний негр, що, за переказами, колись сам перетяг на спині піаніно з урядового причалу аж до старого клубу, — потім той клуб змело ураганом, — і мав себе за неабиякого бійця, гукнув з темряви:

— Капітане Джоне, хлопці кажуть, що їх бере спрага!

— То купи їм чогось недорогого й корисного для здоров'я, Руперте.

— Слухаюсь, капітане Джоне, сер! Куплю рому.

— Саме це я й мав на думці, — сказав Джон. — Та, мабуть, бери одразу великий бутель. Дешевше обійдеться.

— Дуже дякую, капітане Джоне, — мовив Руперт.

Він рушив крізь юрбу, що почала швидко рідшати й подалася слідом за ним. Томас Хадсон бачив, як усі вони посунули до Роєвої пивнички.

В цю мить з одного із суден, що стояли біля причалу Брауна, з шипінням злетіла ракета і, хряснувши, спалахнула високо над протокою. За нею зашипіла друга і, пролетівши навскоси, спалахнула вже над їхнім причалом.

— От чорт! — сказав Фред Вілсон. — Треба було й нам послати когось по ракети до Майямі.

Ракети одна за одною шипіли, хряскали й осявали ніч, і ось У їхньому світлі на причалі знову з'явився Руперт із своїм супроводом, несучи на плечі великий обплетений бутель.

Хтось пустив ракету з одного із ближчих суден, і вона спалахнула над самим причалом, вихопивши з темряви юрбу, темношкірі обличчя, шиї та руки, і плескувате обличчя Руперта, і його широкі плечі та кремезну шию, і великий обплетений лозою бутель, що ніжно й гордо торкався його голови.

— Давайте кухлі, — через плече звелів Руперт супроводу. — Емальовані кухлі.

— Є тільки бляшані, Руперте, — озвався хтось.

— Емальовані кухлі, — повторив Руперт. — Дістаньте. Купіть у Роя. Ось вам гроші.

— Давай нашу ракетницю, Френку, — сказав Фред Вілсон. — Біс із ним, розстріляємо свій сигнальний запас, а тоді купимо новий.

Поки Руперт велично чекав кухлів, хтось приніс каструлю. Руперт налив рому й пустив каструлю по колу.

— За простий люд, — сказав він. — Пийте, добрі люди. Співи тривали й далі, та вже не дуже доладні. Водночас із спалахами ракет на деяких суднах лунали рушничні й пістолетні постріли, а з причалу Брауна хтось бив трасуючими кулями з автомата. Спочатку дав дві черги з трьох і чотирьох куль, а тоді вистріляв цілу обойму, пустивши над бухтою гарну дугу червоних трасуючих куль.

В ту ж хвилину, як Френк Харт скочив з причалу на корму з ракетницею у футлярі та комплектом сигнальних ракет, принесли кухлі, й один з помічників Руперта заходився наливати в них ром і роздавати навколо.

— Боже, благослови королеву, — мовив Френк Харт і, заклавши патрон, пустив ракету понад причалом просто в розчинені двері бару містера Боббі. Ракета влучила в бетонну стіну обіч дверей, яскраво спалахнула і згоріла на кораловій дорозі, осяявши все довкола білим світлом.

— Обережніш, — сказав Томас Хадсон. — Ви ж можете обпекти людей.

— К бісу ваші застереження! — відказав Френк. — Ану побачимо, чи дострелю я до комісарового будинку.

— Глядіть не підпаліть, — сказав Роджер.

— Як підпалю, то сам і платитиму, — відказав Френк.

Ракета дугою шугнула до великого білого будинку урядового комісара, але не долетіла і яскраво спалахнула перед верандою.

— Любий наш комісар! — Френк заклав новий патрон. — Нехай той паршивець побачить, чи ми патріоти, чи ні.

— Обережніш, Френку, — умовляв його Том. — Це погані жарти.

— Сьогодні моя ніч, — відказав йому Френк. — Королевина і моя. Ану відступіть, Томе, зараз я стрельну в Браунів причал.

— Там бензин, — попередив Роджер.

— Скоро його не буде, — сказав Френк.

Важко було сказати, чи він навмисно не влучав, щоб подрочити Роджера й Томаса Хадсона, чи справді не вмів стріляти. Ні Роджер, ні Хадсон цього не знали, та обидва розуміли, що ніхто не може стріляти з ракетниці несхибно. А на причалі таки був бензин.

Френк випростався, притиснув ліву руку до тулуба, немов на дуелі, а тоді старанно прицілився й вистрілив. Ракета влучила в край причалу, протилежний до того, де стояли бочки з бензином, і рикошетом відлетіла в протоку.

— Гей, ви! — гукнув хтось на катерах, що стояли біля причалу Брауна. — Що ви, в біса, робите?

— Постріл що треба, — сказав Френк. — А тепер спробую знову по комісарові.

— Годі вже, хай вам чорт, — сказав йому Томас Хадсон.

— Руперте! — гукнув Френк, не зважаючи на Хадсона. — Ану хлюпни й мені трохи, чуєш?

— Слухаюсь, капітане Френку, сер, — озвався Руперт. — Кухля маєте?

— Принеси-но мені кухля, — мовив Френк до Фреда, що стояв поруч.

— Слухаюсь, містере Френку, сер.

Фред побіг і повернувся з кухлем. Його обличчя світилося від збудження і втіхи.

— Ви хочете підпалити комісара, містере Френку?

— Якщо його візьме вогонь, — відказав Френк.

Він дав кухоль Рупертові, той налив його на три чверті й простягнув назад.

— За королеву, хай благословить її господь! — І Френк спорожнив кухоль.

То була страхітлива доза, щоб вихилити отак, за одним разом.

— Хай благословить її господь! Хай благословить, капітане Френку! — урочисто промовив Руперт, і всі інші підхопили:

— Хай благословить її господь! Атож, хай благословить.

— А тепер стрельнемо в комісара, — сказав Френк і вистрілив з ракетниці вгору й трохи за вітром. Він заклав патрон з парашутною ракетою, і вітер поніс яскраву білу кулю над яхтою, що стояла в них за кормою.

— Ні, цього разу в комісара ви не влучили, — озвався Руперт. — У чім річ, капітане Френку?

— Я хотів освітити це прекрасне видовище, — відказав, Френк. — Комісар од нас нікуди не втече.

— Комісар добре горітиме, капітане Френку, — повідомив Руперт. — Не мені вас учити, але на острові вже два місяці не було дощу, і комісарський дім сухий, як порохня.

— А де констебль? — запитав Френк.

— Констебль сюди не поткнеться, — сказав Руперт. — За констебля не турбуйтеся. Та й ніхто на цьому причалі не побачить і не почує жодного пострілу.

— Всі попадають долілиць і нічого ні про що не знатимуть, — докинув хтось із юрби. — Ніхто не чув, ніхто не бачив.

— Я скомандую, — не вгавав Руперт, — і всі поховають обличчя. — І додав підбадьорливо: — Той старий дім сухий, як порохня.

— Ану покажіть, як це буде, — звелів Френк.

Він заклав ще один патрон з парашутною ракетою і пустив її вгору й за вітром. Сліпучо-біла ракета, повільно спадаючи додолу, освітила причал, і стало видно, що всі, хто там був, лежать долілиць або стоять навкарачки, позатулявши обличчя.

— Хай благословить вас господь, капітане Френку, — почувся з темряви низький урочистий голос Руперта, коли ракета згасла. — Хай явить свою безмежну ласку й поможе вам підпалити комісара.

— А де його дружина й діти? — запитав Френк.

— Ми їх винесемо, не турбуйтеся, — відказав Руперт. — Ніхто не потерпить безневинно.

— То що, підпалимо комісара? — обернувся Френк до тих, що були на палубі.

— Облиште, — озвався Томас Хадсон. — Ну що ви, їй-богу.

— Я вранці від'їжджаю, — промовив Френк. — Отож і кінці У воду.

— Підпалимо, — сказав Фред Вілсон. — Он і тубільці, видно, цього хочуть.

— Підпаліть його, капітане Френку, — під'юджував Руперт. — А ви що скажете? — обернувся він до юрби на причалі.

— Підпаліть його. Підпаліть. Хай господь бог поможе вам підпалити його, — загомоніли негри.

— Ніхто не заперечує? — запитав їх Френк.

— Підпаліть його, капітане Френку. Ніхто нічого не побачить. Ніхто нічого не почує. Ніхто й словом не прохопиться. Підпаліть його.

— Мені потрібно кілька пробних пострілів, — сказав Френк.

— Хочете підпалювати, то забирайтеся к бісу з мого катера, — мовив до нього Джонні.

Френк подивився на нього й ледь-ледь похитав головою, так що ні Роджер, ні негри на причалі того не помітили.

— Вважайте, що там уже попелище, — сказав він. — Ану хлюпни мені ще, Руперте, щоб зміцнити волю. — І дав йому свій кухоль.

— Капітане Френку, — нахилившись до нього, промовив Руперт. — Це буде ваш найвидатніший подвиг.

Негри на причалі завели нову пісню:

Потім, по паузі, взяли вище:

Другий рядок вони проспівали так, наче били в барабан. Тоді повели далі:

Потім знову повернулися до стародавнього африканського ритму, що його четверо на катері чули свого часу від негрів, які тягли кодоли поромів на річках — по дорозі між Момбасою, Малінді й Ламу, — тягли й співали тут-таки складені пісні, глузливо змальовуючи в них білих людей на поромі.

У цьому мінорному співі звучав виклик, образливий, відчайдушний виклик. Потім знову — наче гуркіт барабана:

— Ви чуєте, капітане Френку? — не вгавав Руперт, нахилившись над катером. — Ви ще не вчинили подвигу, а пісню про вас уже склали.

— Ну, дещо вчинити я таки встиг, — мовив Френк до Томаса Хадсона. Тоді до Руперта: —Ще один пробний постріл.

— Добра спроба — половина діла, — радісно відгукнувся Руперт.

— Капітан Френк хоче заподіяти смерть, — сказав хтось на причалі.

— Капітан Френк лютіший за лютого вепра, — озвався інший голос.

— Капітан Френк — боєць.

— Руперте, — мовив Френк. — Ще кухлик, будь ласка. Не для хоробрості. Просто щоб певніш поцілити.

— Помагай вам боже, капітане Френку. — Руперт подав йому кухоль. — Ану, хлопці, пісню про капітана Френка!

Френк спорожнив кухоль.

— Останній пробний постріл, — сказав він і пустив ракету понад самою яхтою просто в бочки з бензином на причалі Брауна, так що вона, одскочивши, впала у воду.

— Сучий ви син, — дуже тихо сказав йому Томас Хадсон.

— Помовчте, праведнику, — відрубав Френк. — Це був мій найкращий постріл.

В цю мить з каюти сусідньої яхти вийшов на палубу чоловік у самих піжамних штанях і заволав:

— Гей ви, свині! Зараз же припиніть, чуєте! Тут, у каюті, жінка заснути не може.

— Жінка? — перепитав Вілсон.

— Еге ж, хай вам чорт, жінка, — відказав той. — Моя дружина. А ви, мерзотники, зчинили тут стрілянину і не даєте їй спати. Та й нікому через вас не заснути.

— А чом ви не дасте їй снотворного? — запитав Френк. — Руперте, пошли-но когось по снотворні таблетки.

— Чи ви при своєму розумі, полковнику? — підхопив Вілсон. — Чого ви не повелись, як належить справжньому чоловікові? То вона б уже досі й заснула. А так, мабуть, тамує себе. Як видно, її мучить невдоволене бажання. Так завжди каже моїй дружині психоаналітик.

Обидва були неабиякі грубіяни, і хоч Френк справді завинив, але той чоловік, що цілий день пиячив у барі, з самого початку повівся по-дурному. Ні Джон, ні Роджер, ні Томас Хадсон не озвались ані словом. А ті двоє від першої ж хвилини, коли чоловік з яхти вийшов на корму й закричав «Свині!», дружно взяли його в роботу, наче два добре натреновані гравці бейсбольної команди.

— Ви брудні свині, — сказав чоловік. Як видно, словник він мав небагатий. Йому було років тридцять п'ять — сорок. Визначити його вік точніше було важко, хоч він і ввімкнув палубні ліхтарі. Вигляд він мав куди кращий, ніж сподівався побачити Томас Хадсон після цілоденних розповідей про нього, і Хадсон подумав, що він, певне, уже проспався. А тоді згадав, що чоловік з яхти спав ще у Боббі.

— Я спробував би нембутал, — доброзичливо порадив йому Френк. — Якщо тільки в неї не буває від нього алергії.

— Не розумію, чого вона така невдоволена, — сказав Фред Вілсон. — Ви ж справжній взірець фізичної досконалості. Он який молодець, хай вам абищо. Б'юсь об заклад, що ви гроза свого тенісного клубу. Цікаво б знати, скільки вам коштує ця чудова статура. Поглянь на нього, Френку. Чи ти бачив коли такий розкішний чоловічий бюст?

— А проте ви схибили, хазяїне, — підхопив Френк. — На вас не та половина піжами. Слово честі, я ще ніколи не бачив, щоб чоловік натягав на себе цю половину. Невже ви і в ліжко отак лягаєте?

— Чи ви дасте жінці заснути, свині ви чорнороті? — огризнувся чоловік з яхти.

— Раджу вам спуститися до своєї каюти, — сказав йому Френк. — А то ще, глядіть, ускочите в халепу з оцими своїми порівняннями. Тут вашого шофера немає, тож доглянути вас нікому. Адже до школи вас возить шофер, чи не так?

— Він не ходить до школи, Френку, — мовив Фред Вілсон, одсунувши від себе гітару. — Він уже дорослий хлопчина. Він ділок. Невже ти не бачиш, що перед тобою поважний ділок?

— То ти ділок, синку? — запитав Френк. — Тоді знаєш що? Найкраще діло для тебе — зараз же втекти до своєї каюти. Бо тут, нагорі, ніякого пристойного діла тобі не випаде.

— Він має рацію, — докинув Фред Вілсон. — У нас тут тобі нічого не світить. Тож катай собі до каюти. А до шуму якось звикнеш.

— Брудні свині, — сказав чоловік і обвів поглядом усіх на катері.

— Ану забирай своє чудове тіло до каюти, чуєш? — гримнув Вілсон. — Там і жінку свою приспиш, я певен.

— Свині, — повторив чоловік. — Смердючі свині.

— Невже ти не можеш придумати чогось іншого? — спитав Френк. — «Свині» вже добряче набридли. Тікай-но звідси, поки не застудився. На твоєму місці я не ризикнув би виставляти такі виплекані груди на нічний вітер.

Чоловік з яхти знову обвів їх усіх поглядом — так, наче хотів запам'ятати.

— Ти нас і так не забудеш, — сказав йому Френк. — А забудеш — я тобі нагадаю, коли десь зустріну.

— Паскуда, — мовив чоловік, повернувся і пішов назад.

— Хто він? — спитав Джонні Гуднер. — Я десь його бачив.

— Я його знаю, і він мене знає, — відказав Френк. — Нікчемний тип.

— А хто, не можете пригадати? — спитав Джонні.

— Погань він, — сказав Френк. — То яке має значення, хто він такий?

— Справді ніякого, — озвався Томас Хадсон. — Але ви вдвох добре його приперли.

— А що ж іще робити з поганню? Тільки так. Ми ще чемно з ним повелися.

— Ну, ви цілком ясно показали своє ставлення до нього, — зауважив Томас Хадсон.

— Я чув, там гавкав собака, — мовив Роджер. — Мабуть, його налякали ракети. То годі вже. Я розумію, Френку, ви розважаєтесь. Поки що ви нікого не вбили, і ніякого лиха не сталося. Але навіщо лякати бідолашного собаку?

— То його жіночка гавкала, — весело відказав Френк. — Ось ми зараз стрельнемо просто в каюту й освітимо всю ту сімейну сцену.

— Я йду звідси к бісу, — сказав Роджер. — Не до душі мені ваші жарти. Мені не смішне автомобільне трюкацтво. Не смішно, коли п'яний веде літак. І коли собак лякають, теж не смішно.

— Ніхто вас не затримує, — сказав Френк. — Останнім часом ви стали для всіх мов чиряк на гузні.

— Он як?

— Авжеж. І ви, і Том, обидва святі та праведні. Псуєте будь-яку розвагу. Всі ви такі, розкаяні грішники. Раніш ви гуляли на всю губу. А тепер і іншим зась. Такі вже свідомі стали, аж надто.

— Виходить, це аж надто, коли я кажу, що не треба підпалювати Браунів причал?

— Авжеж. І це також. Тільки не вам це казати. Чув я про ваші штуки на Західному узбережжі.

— Забирали б ви свого пістоля та йшли собі розважатися в інше місце, — сказав Джонні Гуднер Френкові. — Так було добре нам без ваших вибриків.

— То й ви туди ж, — мовив Френк.

— Не розперізуйтесь, — застеріг його Роджер.

— Я тут єдиний, хто ще має смак до справжніх розваг, — сказав Френк. — А ви всі перестиглі, схибнуті праведники, благодійники, лицеміри…

— Капітане Френку… — Руперт нахилився над краєм причалу.

— Ось тільки Руперт мій друг. — Френк звів очі. — Чого тобі, Руперте?

— Капітане Френку, а про комісара ви забули?

— Ми підпалимо його, Руперте, друже мій.

— Поможи вам боже, капітане Френку, — промовив Руперт. — Налити вам ще рому?

— Мені добре й без рому, Руперте, — відказав йому Френк. — А тепер усі долілиць.

— Усі долілиць! — скомандував Руперт. — Лягай!

Френк вистрілив понад краєм причалу, і ракета спалахнула на гравієвій доріжці перед самим будинком комісара й там-таки згоріла. Негри на причалі аж застогнали.

— От чорт, — сказав Руперт. — Мало не влучили. Не пощастило. Ану ще раз, капітане Френку.

На яхті позад них засвітилися ліхтарі, і на палубу знову вийшов той чоловік. Тепер він був у білій сорочці, білих парусинових штанях і тенісних туфлях. Волосся гладенько зачесане, обличчя червоне, з білими плямами. Найближче з усіх на катері, спиною до яхти, сидів Джон, за ним — похмурий Роджер. Судна розділяло близько трьох футів води. Чоловік став на кормі й тицьнув пальцем на Роджера.

— Ти нікчема, — мовив він. — Брудний, смердючий нікчема. Роджер здивовано звів на нього очі.

— Це ви про мене, чи не так? — гукнув Френк. — Але ж я свиня, а не нікчема.

Чоловік і не глянув на нього й провадив далі, звертаючись до Роджера:

— Гладкий нікчема! — Він мало не задихався. — Дурисвіт! Облудник! Дешевий шарлатан! Нікудишній писака і паршивий маляр.

— Кому й навіщо ви все це кажете? — Роджер підвівся.

— Тобі. Тобі, нікчемо, тобі. Тобі, дурисвіте. Тобі, боягузе. Ах ти ж нікчема! Паршивий нікчема.

— Ви збожеволіли, — спокійно мовив Роджер.

— Ти нікчема! — гукнув чоловік з яхти через водний проміжок, що розділяв два судна, так само як хтось дражнив би тварину в одному з тих сучасних зоопарків, де людей і звірів розділяють не грати, а рови з водою. — Нікчема!

— Це він про мене, — втішено озвався Френк. — Хіба ви мене не впізнали? Я ж свиня.

— Я про тебе. — Чоловік показав пальцем на Роджера. — Ти дурисвіт.

— Слухайте, — мовив до нього Роджер. — Ви ж зовсім не для мене це кажете. А тільки для того, щоб похвалитися в Нью-Йорку, якими словами ви мене обклали.

Він говорив розважливо, терпляче, ніби й справді сподівався переконати того чоловіка й примусити замовкнути.

— Ти нікчема! — вигукнув той, дедалі дужче розпалюючи в собі істерику, — задля цього він, власне, й прибрався. — Брудний, смердючий нікчема!

— Ви кажете це не для мене, — повторив Роджер дуже спокійно, і Томас Хадсон зрозумів: він уже вирішив, що робити далі. — Тож краще замовкніть. А хочете поговорити зі мною — виходьте на причал.

Роджер ступив до причалу, і дивна річ — чоловік з яхти в ту ж таки мить і собі туди поліз. Він так розходився, що стриматись уже не міг. І таки вийшов на причал. Негри розступилися, а тоді оточили обох широким кільцем, залишивши всередині чималий простір.

Томас Хадсон не розумів, на що сподівався той чоловік, виходячи на причал проти Роджера. Ні один, ні другий не промовили ані слова, а навколо них були чорні обличчя негрів, і чоловік з яхти сильно вдарив Роджера збоку, а Роджер затопив йому в зуби лівою і роз'юшив рота. Той знову завдав бокового, на що Роджер відповів двома потужними хуками у праве око. Супротивник обхопив його руками, і Роджер зацідив йому правою в живіт і так відштовхнув від себе, що той аж роздер на ньому светр, — а тоді щосили вдарив його по обличчю тильним боком відкритої лівої.

Ніхто з негрів не озвавсь ні словом. Вони стояли мовчки, оточивши обох і залишивши їм якнайбільший простір для бійки. Хтось увімкнув на причалі світло, — певно, то Джонів бой Фред, подумав Хадсон, — і все було добре видно.

Роджер не відступав од супротивника і завдав йому три швидкі хуки в голову. Той обхопив його рукам й далі роздер на ньому светра, коли Роджер відштовхнув його від себе й двічі влучив кулаком у зуби.

— Годі вже лівою! — гукнув Френк. — Вріжте йому, сучому синові, правою. Враз угамується.

— Маєте щось мені сказати? — спитав Роджер чоловіка з яхти і сильним хуком зацідив йому в зуби. З рота в того юшила кров, уся права половина обличчя набрякла, і правого ока майже не стало видно.

Він знову вчепився за Роджера, а Роджер підхопив його попід руки й не давав упасти. Супротивник тяжко дихав і досі не обізвавсь ані словом. Роджер тримав його за руки, запхавши великі пальці у згини ліктів, і Том бачив, як він натискає ними на сухожилки між біцепсами й передпліччям.

— Ану не бризкай на мене кров'ю, сучий сину, — сказав Роджер і, замахнувшись лівою, рвучким ударом відкинув голову супротивника назад, а тоді знову рубонув його обличчя тильним боком руки. — Тепер добувай собі нового носа, — додав він.

— Вгамуйте його, Роджере! Вгамуйте! — під'юджував Френк.

— Чи ти не бачиш, йолопе, що він робить? — мовив до нього Фред Вілсон. — Він же вбиває його.

Чоловік з яхти знов навалився на Роджера, і Роджер відштовхнув його назад.

— Ти бий, — сказав він. — Ну. Бий.

Супротивник замахнувся, але Роджер ухиливсь від удару і обхопив його руками.

— Як тебе звуть? — запитав він чоловіка.

Той не відповів. Лише тяжко сапав, неначе конав від астми. Роджер тримав його попід руки, знов і знов натискаючи великими пальцями на згини ліктів.

— Ти дужий сучий син, — промовив він. — Та який дурень казав тобі, що ти вмієш битися?

Чоловік з яхти мляво замахнувся, але Роджер схопив його, притягнув до себе, трохи повернув і двічі садонув у вухо правим кулаком.

— Ну що, знатимеш тепер, як чіплятися до людей? — запитав він.

— Погляньте на його вухо, — обізвався Руперт. — Просто-таки виноградне гроно.

Роджер знову вхопив супротивника попід лікті й натиснув великими пальцями на сухожилки під біцепсами. Томас Хадсон дивився на обличчя того чоловіка. Спочатку на ньому не було ознак страху — тільки ницість, як ото в свині, в послідущого кнура. Але тепер він перелякався не на жарт. Мабуть, він ніколи раніше не чув про бійки, коли супротивників ніхто не розбороняє. А тепер, можливо, десь у закутках його свідомості спливла згадка про вичитані колись історії, де людей, що впали, забивали ногами до смерті. І він силкувався битись далі. Щоразу, як Роджер велів йому бити чи відштовхував його від себе, він намагався завдати удару. Опору він не припиняв.

Роджер відштовхнув супротивника від себе. Той стояв і дивився на нього. Коли Роджер випускав його із своїх лабет, в яких він почував себе зовсім безпорадним, страх його трохи відступав і до нього поверталася ницість. Він стояв переляканий, тяжко побитий, із знівеченим обличчям та закривавленим ротом, а дрібні крововиливи на вусі збіглися під шкірою в одну велику пухлину, і тепер воно скидалось на перестиглу фігу. Поки він стояв отак, вільний від Роджерових рук, страх залишив його, і в ньому знову здійнялася невигойна ницість.

— Що скажеш? — запитав його Роджер.

— Нікчема, — мовив той. Тоді втягнув підборіддя, виставив кулаки й повернувся трохи боком з таким виглядом, як ото буває в затятих, невиправних хлопчаків.

— Дивіться всі! — гукнув Руперт. — Зараз таке буде!

Але нічого особливо цікавого чи повчального вони не побачили. Роджер швидко підступив до супротивника, підняв ліве плече і, замахнувшися знизу вгору правим кулаком, угнітив його збоку по голові. Той упав на руки й коліна і тицьнувся лобом У причал. Якусь хвилю він стояв рачки, впираючись лобом у мостини, тоді м'яко повалився на бік. Роджер подивився на нього й пішов до краю причалу, а звідти зіскочив униз на катер.

Матроси понесли господаря на яхту. Вони не втручалися в те, Що діялось на причалі, а тепер підняли й понесли важко обвисле тіло. Кілька негрів допомогли їм спустити його на корму й занести в каюту. Діставшись туди, матроси зачинили за собою двері.

— Йому б треба лікаря, — мовив Томас Хадсон.

— Об причал він не дуже забився, — сказав Роджер. — Я не хотів пошкодити поміст.

— Останній удар у вухо навряд чи піде йому на користь, — зауважив Джонні Гуднер.

— Ви знівечили йому обличчя, — сказав Френк. — А вухо! Зроду не бачив, щоб вухо отак швидко набрякло. Спершу було мов виноградне гроно, а потім зробилося завбільшки з апельсин.

— Голі руки — то страшна річ, — мовив Роджер. — Люди просто не уявляють собі, чого можна ними накоїти. І треба ж було мені з ним зустрітися!

— Зате вже тепер як десь зустрінетеся, то враз його впізнаєте.

— Сподіваюсь, він оклигає, — сказав Роджер.

— Бійка була чудова, містере Роджер, — мовив до нього Фред.

— Хай їй чорт, тій бійці, — відказав Роджер. — І на біса вона була потрібна?

— Він же сам напросився, — сказав Фред.

— Та не беріть ви цього до серця, — мовив Френк до Роджера. — Я бачив сотні таких бійок. Нічого йому не станеться.

Негри на причалі почали розходитись, обговорюючи щойно бачену бійку. Коли того білого несли на яхту, він мав такий вигляд, що їм стало не по собі, і вся хоробрість, з якою вони вимагали підпалити комісарів будинок, тепер розвіялась.

— Ну, то на добраніч, капітане Френку, — сказав Руперт.

— Ідеш, Руперте? — запитав його Френк.

— Та треба, мабуть, піти подивитися, що там діється у містера Боббі.

— На добраніч, Руперте, — сказав Роджер. — До завтра. Роджер був дуже похмурий, а його ліва рука набрякла й стала завбільшки з добрячий грейпфрут. Права теж розпухла, але не так помітно. А більше ніщо не виказувало, що він бився, хіба тільки роздертий светр, комір якого теліпався у нього на грудях. Той чоловік один раз влучив його по голові, і там вискочила невелика гуля. Джон помастив йому садна й подряпини на кісточках пальців. Роджер і не глянув на свої руки.

— Ходім до Боббі, побачимо, чи там ще веселяться, — мовив Френк.

— Та не журіться, Родже, — сказав Фред Вілсон і піднявся на причал. — Журяться тільки шмаркачі.

Забравши гітару й банджо, вони рушили вздовж причалу, простуючи на світло й співи, що линули з розчинених дверей «Понсе де Леона».

— Усе-таки Фредді непоганий хлопчина, — сказав Джон Томасові Хадсону.

— І завжди був непоганий, — відказав Хадсон. — Та коли вони вдвох із Френком, добра від них не жди.

Роджер мовчав, і Томас Хадсон непокоївся за нього — за нього і за багато чого іншого.

— А може, й нам уже час рушати, як гадаєш? — запитав він Роджера.

— Я все караюся через того типа, — відказав Роджер.

Він похмуро сидів спиною до корми, обхопивши ліву руку правою.

— Нема чого вам каратися, — дуже тихо промовив Джон. — Він уже на ногах.

— Справді?

— Онде виліз і рушницю з собою тягне.

— Ну, буде мені лихо, — сказав Роджер. Але вже веселішим голосом. Він так само сидів спиною до корми й навіть не обернувся.

Чоловік з яхти вийшов на корму, цього разу в піжамній куртці та штанях, але найперше впадала в око рушниця. Томас Хадсон перевів погляд з рушниці на його обличчя — воно було страхітливе. Хтось уже пообліплював його пластиром з марлею і щедро намастив. А от з вухом так нічого й не змогли вдіяти. Як видно, найменший дотик до нього завдає нестерпного болю, подумав Томас Хадсон, отож його й полишили як було, і тепер воно віддималося вбік, набрякле й дуже тверде на вигляд, привертаючи до себе всю увагу. Ніхто не промовив ні слова, і той чоловік з понівеченим обличчям так і стояв на кормі з рушницею в руках. Певне, він і не бачив їх до ладу — так запухли в нього очі. Він стояв, не озиваючись, і вони троє теж мовчали.

Роджер дуже повільно повернув голову, побачив його і мовив через плече:

— Ідіть повісьте рушницю й лягайте спати.

Чоловік на яхті й далі стояв з рушницею в руках. Його розпухлі губи заворушилися, але він нічого не сказав.

— Вам не забракне підлості пальнути людині в спину, але духу на це чортма, — дуже спокійно мовив Роджер через плече. — Ідіть повісьте рушницю й лягайте спати.

Він усе так само сидів спиною до яхти. І раптом утнув штуку, Що видалась Томасові Хадсону смертельно небезпечною.

— Чи не нагадує вам цей добродій леді Макбет у нічному вбранні, коли вона з'являється із спочивальні? — запитав він тих, Що були з ним на катері.

Томас Хадсон напружено чекав, що буде далі. Та нічого не сталось, а невдовзі той чоловік повернувся й пішов назад до каюти, забравши з собою рушницю.

— Ну, тепер мені куди легше, — сказав Роджер. — А то вже аж струміло з-під пахов. Ходімо додому, Томе. З ним усе гаразд.

— Гаразд, та не дуже, — зауважив Джонні.

— Цілком досить, — сказав Роджер. — І вродиться ж отаке.

—. Ходім, Роджере, — озвався Томас Хадсон. — Зайдемо ще до мене.

— Ходім.

Вони попрощалися з Джоном і пішли Королівським шосе до будинку Хадсона. В барі ще святкували й веселилися.

— Чи не хочеш заглянути до «Понсе»? — спитав Томас Хадсон.

— Е ні, к бісу, — відказав Роджер.

— Я думав сказати Фредді, що з тим типом усе гаразд.

— Іди скажи сам. А я піду просто до тебе.

Коли Томас Хадсон прийшов додому, Роджер лежав долілиць на ліжку в кінці веранди, запнутої протимоскітною сіткою. На веранді було темно, і святковий гомін ледь долинав сюди.

— Спиш? — запитав Томас Хадсон.

— Ні.

— Випити хочеш?

— Мабуть, не треба. Дякую.

— Як рука?

— Просто набрякла й болить. Пусте.

— Ти знову не в гуморі?

— Еге ж. Паскудно на душі.

— Завтра приїдуть хлопці.

— Оце добре.

— Ти так-таки не хочеш випити?

— Ні, друже. А ти пий собі.

— Ковтну віскі з содовою, щоб краще спалося.

Томас Хадсон пішов до холодильника, приготував напій, тоді повернувся на запнуту веранду й сів у темряві поруч Роджера, що лежав на ліжку.

— Ти знаєш, Томе, до біса всілякої погані розгулює по світу, — сказав Роджер. — Той тип — справжній мерзотник.

— Ти його дечого навчив.

— Ні. Не думаю. Я принизив його і трохи покалічив. Але він відіграється на комусь іншому.

— Він сам зачепив тебе.

— Авжеж. Та я не докінчив справи.

— Тобі лишалося хіба що вбити його.

— От про це я я кажу. Тепер він буде ще підліший.

— А може, твоя наука все-таки піде йому на користь.

— Ні. Не думаю. Те саме було й там, на Заході.

— А що там справді сталося? Ти так нічого мені й не сказав, відколи приїхав.

— Була бійка, як оце сьогодні.

— З ким?

Роджер назвав ім'я чоловіка, що займав дуже високе становище У світі так званої кінопромисловості.

— Я зовсім не хотів заводитись, — сказав він. — Сталося це в домі, де в мене вийшла неприємна історія з одною жінкою і де мені, по суті, з'являтись було не варто. А той тип цілий вечір допікав мені то тим, то іншим. Ще дужче, ніж оце сьогодні. Нарешті я не витримав і врізав йому, добряче врізав, уже не думаючи, що роблю, і він невдало вдарився головою об мармурові східці басейну. Все це відбувалося біля басейну. Отямився він У «Ліванських кедрах»[57] десь третього дня, і, отже, звинувачення в убивстві мене минуло. Але вони там усе вже підготували. Мали таких свідків, що мені ще пощастило б, якби вліпили тільки за вбивство з необережності.

— А далі як було?

— А далі, тільки-но він повернувся до справ, так мені й почали ліпити. На повну котушку. По всіх статтях.

— Що саме?

— Все що завгодно. Одне за одним.

— Не хочеш мені казати?

— Ні. Тобі воно ні до чого. Повір моєму слову, все це наклеп. Такий мерзенний наклеп, що ніхто мені про це й не згадує. Ти помітив?

— Та начебто.

— Ось чому мені й невесело було сьогодні після бійки. Скільки ще мерзотників на цьому світі! Справжніх мерзотників. І тим, що котрогось поб'єш, нічого не зарадиш. Як на мене, це і є одна з причин, чому вони нас провокують. — Він перевернувся на ліжку і ліг горілиць. — Знаєш, Томмі, зло — препаскудна річ. Та й достобіса підступна. А колись же люди тямили, що таке добро, а що зло.

— Навряд чи багато хто беззастережно назвав би те, що ти чиниш, добром, — сказав Томас Хадсон.

— Знаю. Та я на це й не претендую. Не тільки на добро, а й на щось подібне до нього. А втім, я хотів би, щоб цієї бійки не було. Бо стояти проти зла ще не означає чинити добро. Сьогодні я виступив проти зла, а тоді й сам заподіяв зло. Навіть відчував, як воно здіймається в мені, наче хвиля.

— Будь-яка бійка — мерзота.

— Я знаю. Але що ж тоді лишається робити?

— Коли вже почав битися — треба перемагати.

— Авжеж. Але мені приємно було битися, тільки-но я почав. — Тобі було б ще приємніше, якби він умів битися по-справжньому.

— Мабуть, що так, — погодився Роджер. — А втім, тепер не знаю. Мені просто хочеться знищити їх усіх. Та коли тобі приємно битися, ти й сам стаєш таким, як той, з ким б'єшся.

— Він препаскудний тип, — сказав Томас Хадсон.

— Не гірший за того на узбережжі. Найстрашніше, Томмі, що їх так багато. Вони в усьому світі, і що далі, то вище підносяться. Погані настали часи, Томмі.

— Ти можеш пригадати кращі?

— Колись нам завжди було добре.

— Атож. Було добре у всіляких добрих місцях. Але часи добрими не були.

— Я про це не думав, — сказав Роджер. — Скрізь тільки й чути було, які добрі часи, а потім усі почали горіти. Тоді люди мали гроші, а я нічого не мав. А коли трохи розжився, все пішло шкереберть. І все ж не було тоді стільки отаких клятих падлюк і негідників.

— Ти й тепер водишся хтозна з якою негіддю.

— Серед моїх знайомих є й порядні люди.

— Не дуже багато.

— А все-таки є. Ти ж не знаєш усіх, з ким я товаришую.

— Завжди коло тебе крутиться якась потолоч.

— Ну, а оті двоє, що були з нами сьогодні, чиї вони приятелі? Мої чи твої?

— І мої, і твої. Та вони не такі вже й погані. Непутящі, але не лихі.

— Еге ж, — сказав Роджер. — Може, й не лихі. Той Френк, звісно, погань. Добряча-таки погань. Хоч я не думаю, що він по-справжньому лихий. Але є чимало такого, чого я не можу більше зносити. Надто швидко він і Фред котяться до зла.

— Я знаю різницю між добром і злом. І не намагаюся дурити себе чи вдавати нетямущого.

— А от я на добрі знаюся не дуже: воно в мене ніколи не виходило. Зате зло мені добре знайоме. Що-що, а зло я враз розпізнаю.

— Шкода, що так паскудно скінчився вечір.

— Та ні, просто я сьогодні не в гуморі.

— Ти вже спатимеш? Мабуть, тут і лишайся.

— Дякую. Коли ти не проти, залишуся. Тільки спершу піду до бібліотеки, трохи почитаю. Де ті австралійські новели, що були в тебе минулого разу?

— Генрі Лоусона?

— Так.

— Я знайду тобі…

Томас Хадсон ліг спати, а коли прокинувся серед ночі, у бібліотеці ще світилося.

V

Коли Томас Хадсон прокинувся, зі сходу повівав легенький бриз, і пісок на березі навпроти був білий, мов борошно, під ясно-голубим небом, а маленькі хмарки у височині, линучи за вітром, кидали на зелену воду рухливі темні тіні. Крила вітряного движка крутились на вітрі. Ранок був справді чудовий.

Роджер уже пішов, і Томас Хадсон снідав сам, читаючи одержану вчора американську газету. Він навмисне її відклав, щоб почитати за сніданком.

— Коли приїдуть хлопці? — запитав Джозеф.

— Десь після полудня.

— То до обіду встигнуть?

— Еге ж.

— Коли я прийшов, містера Роджера вже не було, — сказав Джозеф. — Він і не снідав.

— Може, скоро надійде.

— Бой казав, що бачив, як він поплив у море човном.

Поснідавши і прочитавши газету, Томас Хадсон пішов на веранду, звернену до океану, й узявся до роботи. Працювалося добре, і він уже закінчував, коли почув, як на веранду піднімається Роджер.

Роджер подивився через його плече і сказав:

— Гарна буде картина.

— Можливо.

— А де ти бачив такі смерчі?

— Таких ніде не бачив. Я малюю їх на замовлення. Як твоя рука?

— Ще й досі набрякла.

Роджер спостерігав, як він працює, і Хадсон не обертався.

— Коли б не рука, все було б наче поганий сон.

— Ще й який поганий.

— Як ти гадаєш, той тип справді думав стріляти?

— Не знаю, — відказав Томас Хадсон. — Та й знати не хочу.

— Пробач, — мовив Роджер. — Може, мені піти?

— Ні. Побудь тут. Я зараз кінчаю. Ти мені не заважатимеш.

— Вони знялися на світанку, — сказав Роджер. — Я бачив, як відпливали.

— А ти там що робив так рано?

— Коли скінчив читати, мені не спалося, а власне товариство було не дуже приємне, отож я й подався до гавані та посидів там з хлопцями. «Понсе» так і не зачиняли до ранку. Я бачив Джозефа.

— Він казав, що ти вийшов у море човном.

— Веслуючи лише правою. Хотів її розім'яти. Тепер уже не болить.

— Ну, оце й усе на сьогодні, — сказав Томас Хадсон, беручись чистити й складати своє приладдя. — Хлопці вже мають вирушати. — Він поглянув на годинник. — Чи не хильнути нам по одній нашвидку?

— Добре діло. Я не від того.

— Але дванадцятої ще нема.

— Як на мене, то байдуже. Ти свою роботу закінчив, а в мене канікули. Та можемо й почекати до дванадцятої, коли вже таке твоє правило.

— Гаразд.

— Колись і я тримався цього правила. Та часом воно страх як заважає, коли треба зранку підбадьорити себе.

— То порушмо його, — сказав Томас Хадсон. — Я завжди страшенно хвилююся, коли вони от-от мають приїхати.

— Я знаю… Джо! — гукнув Роджер. — Неси шейкер і все, що треба для мартіні.

— Несу, сер. Я уже все приготував.

— А чого це так рано? Ми тобі що — п'яниці?

— Та ні, містере Роджере, сер. Просто я зміркував, що на те ви й берегли порожній шлунок.

— За нас і за хлопців, — сказав Роджер.

— Треба, щоб цього року їм було тут весело. Залишався б і ти з нами. А якщо вони тобі надокучать, ти завжди можеш утекти в свою хатину.

— Гаразд, я побуду тут якийсь час, коли це тобі не заважатиме.

— Ти ніколи мені не заважаєш.

— З ними тут буде чудово.

Так воно й було. Ці славні хлопці ось уже цілий тиждень жили в батьковому домі. Сезон тунця минув, у гавані лишилося зовсім мало суден, і життя знову йшло розмірено й неквапливо, і погода стояла звичайна як на початок літа.

Хлопці спали на складаних ліжках на запнутій сіткою веранді, а коли прокидаєшся серед ночі й чуєш, як поруч дихають діти, одразу стає не так самотньо на душі. Уночі віяв прохолодний бриз, а коли він ущухав, прохолода йшла від моря.

Перші дні хлопці трохи ніяковіли й були куди охайніші, ніж згодом. Власне, якоїсь особливої охайності від них і не вимагалося: аби тільки струшували з ніг пісок, заходячи в дім, вивішували сушити мокрі плавки й перевдягалися в сухе. Застеляючи вранці ліжка, Джозеф провітрював їхні піжами на сонці, а тоді згортав і ховав, і розкидати залишалося тільки сорочки та светри, що їх вони надягали ввечері. Принаймні так воно мало бути. А насправді всілякі їхні речі валялися скрізь, де тільки кожна. Та Томас Хадсон на те не зважав. Коли живеш у домі сам-один, то набуваєш певних усталених звичаїв і залюбки їх додержуєш. Але приємно часом деякі з них і порушити. Він знав, що ті звичаї знов запанують у домі, коли хлопці поїдуть.

Працюючи на веранді, зверненій до моря, він бачив, як усі троє — старший, середній і менший — лежать на березі разом із Роджером. Вони розмовляли, копирсалися в піску, про щось сперечалися, але про що — він не чув.

Старший хлопець був довготелесий, смаглявий і мав такі самі, як у Томаса Хадсона, шию, плечі й довгі ноги плавця, з великими ступнями. Обличчям він трохи скидався на індіанця і хоч загалом був веселої вдачі, проте в хвилини спокою його обличчя прибирало мало не трагічного виразу.

Якось Томас Хадсон подивився на хлопця, коли на його обличчі лежав той смуток, і запитав:

— Про що ти думаєш, синку?

— Про блешні, — відказав хлопець, і його обличчя враз проясніло. Очі й рот — ось що надавало обличчю трагічного виразу, коли він замислювався, а коли починав говорити, воно оживало.

Другий хлопець завжди нагадував Томасові Хадсону мале видреня. Волосся в нього було подібне кольором до видрового хутра, та й на дотик майже таке саме, як у водяного звіряти, а все тіло бралося влітку незвичайною темно-золотавою засмагою. Він завжди нагадував батькові якесь звіреня, що живе собі незалежним, здоровим, сповненим веселощів життям. З усіх тварин найбільше полюбляють пустувати видри і ведмеді, а хто не знає, як ведмеді схожі на людей. Та цьому хлопцеві не стати ведмедем: він ніколи не буде таким дужим і кремезним, та й справжнім спортсменом йому теж не стати, і він сам цього не хотів; зате був у нього такий собі симпатичний норов малої тваринки, здоровий глузд і своє власне життя. Він був приязний, мав чуття справедливості й добру товариську вдачу. А ще мав суто картезіанський звичай піддавати все сумніву, любив сперечатись і вмів як слід позбиткуватися з інших — без зла, проте часом дуже дошкульно. Були в нього й інші риси, про які ніхто не знав, і обидва брати дуже поважали його, хоча й не проминали жодної нагоди пошпигати й загнати в кут, коли знаходили якесь вразливе місце. Звичайно, всі троє не раз сварилися проміж себе й досить-таки дошкуляли один одному, та загалом виховані були добре й дорослих шанували.

Найменший хлопчина мав біляве волосся, а будовою скидався на кишеньковий лінкор. Зовні він був викапаний Томас Хадсон, тільки менший, ширший і коротший. Від сонця шкіра його вкривалася ластовинням, обличчя було лукаве, і від самого народження він здавався старим. До того ж був по-бісівському в'їдливий і не давав спокою обом старшим братам; відчувалося в ньому щось лихе, чого ніхто, крім Томаса Хадсона, ніколи не міг збагнути. Ні батько, ні син не думали про це, але обидва примічали цю властивість один в одного, знали, що вона погана, і батько розумів, звідки вона в хлопця. Вони були дуже близькі, хоч Томас Хадсон ніколи не жив разом з цим сином так довго, як з двома іншими. Цей наймолодший хлопець, Ендрю, незважаючи на малі літа, був чудовий спортсмен, а до верхової їзди мав просто-таки дивовижний хист, відколи вперше сів у сідло. Брати дуже пишалися ним, проте надто заноситись йому не давали. Навряд чи хто й повірив би в його подвиги, — але ж багато людей на власні очі бачили його верхи, спостерігали, як він долає перешкоди, і помічали в ньому холодну професійну скромність. То був хлопець, що народився лихим, але справляв враження дуже доброго, а те лихе, що було в ньому, здавалося такою собі зачіпливою веселістю. Але він таки був лихий хлопчина, й інші це знали, та й сам він знав. Він тільки справляв враження доброго, а тим часом оте лихе в ньому росло й визрівало.

Всі четверо лежали на піску під зверненою до моря верандою: найстарший хлопець, Том-молодший, — з одного боку від Роджера, найменший, Ендрю, — з другого, а середній, Девід, простягся на спині поруч Тома й лежав, заплющивши очі. Томас Хадсон почистив своє малярське приладдя і спустився до них.

— Привіт, тату, — озвався найстарший хлопець. — Добре попрацював?

— Купатися будеш, тату? — запитав середній.

— Вода чудова, тату, — сказав найменший.

— Як себе почуваєте, батьку? — осміхнувся Роджер. — Як ваше малювання, містере Хадсон?

— Малювання на сьогодні закінчене, панове.

— Ура! — вигукнув Девід, середній з братів. — То, може, вирушимо на підводні лови?

— Після обіду.

— Чудово, — сказав найстарший.

— А не буде надто неспокійно на морі? — запитав Ендрю, найменший.

— Хіба що для тебе, — відказав йому старший брат Том.

— Ні, Томмі. Для всіх.

— Коли вода неспокійна, риба не виходить з-поміж каміння, — сказав Девід. — Вона боїться великих хвиль так само, як і ми. Мабуть, її теж мучить морська хвороба. Тату, в риби буває морська хвороба?

— Авжеж, — відказав Томас Хадсон. — Іноді, коли заштормить, морських окунів у рибальських баркасах так захитує, що вони дохнуть.

— А що я тобі казав? — мовив Девід до старшого брата.

— Так захитує, що аж дохнуть? — перепитав Том-молодший. — А чим доведено, що вони дохнуть саме від морської хвороби?

— Є всі підстави вважати, що то справді морська хвороба, — сказав Томас Хадсон. — От не знаю тільки, чи хворіють вони на неї, коли плавають вільно.

— Ну, тату, хіба ж вони можуть вільно плавати між камінням? — сказав Девід. — Вони там мають свої нори й інші схованки. Але тільки ховаються в них від великої риби, а хвилею їх кидає точнісінько так само, як у баркасі.

— Ні, не так само, — заперечив Том-молодший.

— Може, й не зовсім так, — погодився Девід.

— Але все-таки кидає, — сказав Ендрю. Тоді прошепотів до батька: — Якщо вони й далі отак сперечатимуться, ми нікуди не поїдемо.

— А тобі не хочеться?

— Дуже хочеться, але я боюся.

— Чого ж ти боїшся?

— Усього, що під водою. Тільки-но видихну повітря, одразу й починаю боятися. Онде й Томмі хоч як чудово плаває, а під водою теж боїться. Єдиний з нас, хто не боїться, — це Девід.

— Я й сам не раз боявся, — сказав йому Томас Хадсон.

— Ти? Справді?

— Мабуть, немає таких, щоб не боялися.

— А от Девід не боїться. Куди б не заплив. Зате він тепер боїться коней, бо вони вже не раз його скидали.

— Гей, ти, базікало. — Девід чув, що він каже. — А як мене скидали?

— Не знаю. Так часто бачив, що вже й не пригадую.

— То я скажу тобі. Хто-хто, а сам я знаю, як це виходило. Торік я їздив на старому Ферті, а він щоразу, тільки-но затягали попругу, надимав черево, так що потім сідло зсувалося разом зі мною.

— А я ніколи не мав з ним такого клопоту, — хвалькувато мовив Ендрю.

— От чортяка, — сказав Девід. — Певно, ти дуже йому сподобався, як і всім, хто тебе знає. А може, хтось розповів йому про тебе.

— Я читав йому вголос, що про мене пишуть у газетах, — сказав Ендрю.

— Б'юсь об заклад, що після того він одразу пускався шаленим чвалом, — докинув Томас Хадсон. — Що ж до Девіда, то все дуже просто: йому довелося починати на тому старому, заїждженому скаковому коні, що у нас набрався сили, а розігнатись не мав де. В наших місцях таким коням нічого робити.

— Та я ж і не кажу, що зміг би його приборкати, — мовив Ендрю.

— І добре робиш, — сказав Девід. Тоді додав: — Ні, чорт, мабуть, ти таки зміг би. Напевне зміг би. Слово честі, Енді, ти навіть не уявляєш собі, що він виробляв піді мною. Отож я й почав боятися, що заб'юся об сідло. Ет, хай йому чорт. Боявся, і край.

— Тату, ми все-таки поїдемо на підводні лови? — запитав Ендрю.

— Якщо море буде неспокійне, то ні.

— А хто скаже, чи воно спокійне?

— Я скажу.

— Гаразд, — мовив Енді. — Як на мене, то воно вже й тепер аж надто неспокійне. Тату, а той старий кінь і досі на ранчо? — запитав він.

— Мабуть, що там, — відказав Томас Хадсон. — Бачиш, я здав ранчо в оренду.

— Та невже?

— Атож. Наприкінці минулого року.

— Але ми зможемо туди їздити? — швидко запитав Девід.

— Ну звісно. Велика хатина на березі річки залишається за нами.

— Зроду не бачив кращого місця, ніж те ранчо, — сказав Енді. — Звичайно, не кажучи про цей острів.

— А я думав, що тобі найдужче подобається Рочестер, — шпигнув його Девід. Коли Енді був зовсім малий, його залишали на літні місяці з нянькою в Рочестері, а старші хлопці виїжджали на Захід.

— І Рочестер подобається. Там чудово.

— А пригадуєш, Деве, як ми повернулися тієї осені, коли вполювали трьох ведмедів, і ти почав розповідати йому про це, — то що він тоді сказав? — запитав Томас Хадсон.

— Ні, тату, не пригадую. Це було надто давно.

— Ви троє сиділи за своєю дитячою вечерею в буфетній, де вас тоді годували, і ти почав розповідати йому про полювання, і Анна сказала: «О боже, Девіде, це ж так цікаво! Ну, а далі що було?», — а цей малий стариган — йому було тоді років п'ять чи шість — раптом заявляє: «Знаєш, Девіде, тим, кого цікавлять такі речі, воно, може, й до душі. Але в нас у Рочестері ведмедів немає».

— Чуєш, вершнику? — сказав Девід. — Он який ти був!

— Гаразд, тату, — озвався Ендрю. — А ти нагадай йому, як вія нічого не хотів читати, крім сторінки гумору в газеті, і навіть коли ми мандрували по Флоріді, весь час сидів, уткнувши носа в газету, й нічого навколо не бачив. Це напало на нього, коли він почав ходити до тієї школи в Нью-Йорку і став страшенним занудою.

— Я й сам це пам'ятаю, — сказав Девід. — Татові ні до чого мені нагадувати.

— Добре, що ти цього позбувся, — сказав Томас Хадсон.

— А як же інакше? Куди б то годилося таким і лишитись.

— Розкажи їм, який я був змалку, — мовив Том-молодший, перевернувшись на піску і вхопивши Девіда за ногу. — Ніколи в житті не стати мені таким хорошим, яким я, за переказами, був тоді.

— Я добре знав тебе малого, — сказав Томас Хадсон. — Ти був досить цікавий хлопчина.

— Був цікавий, бо жив у цікавих місцях, — зауважив найменший хлопець. — І я був би цікавий, коли б пожив у Парижі, в Іспанії, в Австрії.

— Він і тепер цікавий, вершнику, — мовив Девід. — Йому не треба екзотичного тла.

— Якого ще екзотичного тла?

— Такого, якого ти ніколи не мав.

— Коли так, то б'юсь об заклад, що я його здобуду.

— Помовчте ви, нехай тато розказує, — спинив їх Том-молодший. — Розкажи їм, як ми з тобою вдвох гуляли по Парижу.

— Тоді ти був ще не такий цікавий, — сказав Томас Хадсон. — Немовлям ти виказував напрочуд здоровий глузд. Коли ми мешкали в тій квартирі над тартаком, ми з твоєю матір'ю часто залишали тебе самого в колисці, і Ф. Киць, наш великий кіт, згортався клубком у ногах і нікого до тебе не підпускав. Ти казав на себе Дінь-Дінь, і ми теж називали тебе Дінь-Дінь Грізний.

— Звідки я взяв собі таке прізвисько?

— Мабуть, почув у трамваї чи в автобусі, як дзвонить кондуктор.

— Я вже говорив по-французькому?

— Тоді ще поганенько.

— То розкажи про той час, коли я вже навчився.

— На той час я катав тебе в колясці — така була дешевенька, дуже легка складана коляска — нашою вулицею до «Closerіе des Lilas»[58] де ми сідали і я читав газету, а ти роздивлявся на всіх і на все, що рухалося бульваром. Потім ми кінчали снідати…

— А що ми брали на сніданок?

— Булочку і café au lait[59].

— І мені?

— Тобі — краплину кави до молока. — Я пригадую. А потім куди ми йшли?

— Я віз тебе від «Closerie des Lilas» через вулицю, повз фонтан з бронзовими кіньми, рибами та русалками, а тоді довгими каштановими алеями, де гралися французькі діти, а їхні няньки сиділи на лавочках обабіч посипаних жорствою доріжок…

— А ліворуч була Ecole Alsacienne[60].

— А праворуч — житлові будинки.

— А на вулиці, що повертає ліворуч і вниз, — теж житлові будинки, й нагорі майстерні художників із скляними дахами. І вся та вулиця якась наче сумна від темних мурів, бо вони на тіньовому боці, — провадив Том-молодший.

— О якій це порі: восени, весною, взимку?

— Пізньої осені.

— Тоді в тебе починало мерзнути обличчя, червоніли щоки й ніс, і ми заходили до Люксембурзького саду крізь залізну браму, що на горішньому краю, спускалися до озера, обходили його, а потім повертали праворуч до фонтана Медічі й статуй, виходили у браму навпроти Одеону і йшли бічними вулицями до бульвару Сен-Мішель…

— До Буль-Мішу.

— Тоді Буль-Мішем повз Клюні…

— Він праворуч…

— Дуже темний і похмурий… І через бульвар Сен-Жермен…

— То була найцікавіша вулиця, і рух там найбільший. Аж дивно, чого вона здавалася такою жвавою й небезпечною. А далі, коло вулиці Ренн, завжди було начебто цілком безпечно — це між «Deux Magots»[61] і перехрестям проти бару Ліппа. Чому так, тату?

— Не знаю, синку.

— Ой, нехай би вже сталося що-небудь, а то самі тільки назви вулиць, — обізвався Ендрю. — Набридло мені слухати про вулиці міста, в якому я ніколи не був.

— Ну нехай уже щось станеться, тату, — сказав Том-молодший. — А про вулиці ми поговоримо, коли будемо самі.

— Та нічого особливого тоді не ставалося, — відказав Томас Хадсон. — Ми йшли далі до площі Сен-Мішель, а там сідали на терасі кафе і твій тато робив начерки. На столі перед ним стояла caîé crème[62] a ти пив пиво.

— Я вже тоді любив пиво?

— До пива ти був охочий. Але за їдою найдужче любив воду, забарвлену червоним вином.

— Я пам'ятаю. L'eau rougie[63].

— Exactement[64], — сказав Томас Хадсон. — За тією l'eau rougie ти аж трусився, проте часом любив і пива сьорбнути.

— І ще пам'ятаю, як в Австрії ми каталися на санчатах, і нашого собаку пінчера, і сніг.

— А як там було на різдво, пам'ятаєш?

— Ні. Тільки тебе, і сніг, і нашого пінчера, і мою няньку. Вона була дуже гарна. А ще пам'ятаю маму на лижах і яка вона була гарна. Пригадую, як ви з мамою спускалися на лижах через садок. Де це було, не знаю. А от Jardin du Luxembourg[65] пам'ятаю добре. Пригадую великі дерева в тому саду, а надвечір'ями — човни на озері біля фонтана. Доріжки між дерев були досипані жорствою, а коли ми йшли до палацу, ліворуч під деревами чоловіки грали в кеглі, а на палаці високо вгорі був годинник. Восени листя облітало, і я пам'ятаю голі дерева й доріжки, всіяні листям. Найдужче мені подобається згадувати осінь.

— Чому? — запитав Девід.

— Багато чому. Восени все якось особливо пахло, і починалися карнавали, і жорства була зверху суха, а глибше волога, і вітер віяв над озером, підганяючи човни, і віяв між дерев, і зривав листя. Пригадую, які теплі були голуби, коли ти стріляв їх перед самою темрявою й ховав під моє укривальце, і яке гладеньке було їхнє пір'я, і я гладив їх, і пригортав до себе, і грів об них руки по дорозі додому, аж поки й голуби так само хололи.

— А де ти стріляв голубів, тату? — запитав Девід.

— Здебільшого внизу, біля фонтана Медічі, уже перед тим, як мали зачиняти сад. Він обгороджений високими залізними гратами, а коли сутеніє, брами зачиняють, і всі повинні виходити. Сторожі ходять по саду, попереджають людей і зачиняють брами. От коли вони відходили далі, я й стріляв з рогатки голубів, що сиділи на землі коло фонтана. У Франції роблять чудові рогатки.

— А ти сам їх не робив, коли був бідний? — запитав Ендрю. — Авжеж, робив. Першу зробив з розсохи молодого деревця, яку вирізав у лісі Рамбуйє, коли ми з мамою Томмі були там на прогулянці. Я обстругав її ножем, і ми купили в канцелярській крамниці на площі Сен-Мішель гумові стрічки, а шкіряника зробили із старої рукавички Томової мами.

— Чим же ти стріляв?

— Камінцями.

— І на скільки треба було підійти?

— Якнайближче, щоб одразу підібрати голуба й сховати під укривальце.

— Пригадую, один був ще живий, — докинув Том-молодший. — І я тримав його, щоб він не бився, і до самого дому нічого не казав, бо хотів залишити його собі. То був дуже великий голуб, темно-сизий, з довгою шиєю, гарною голівкою та білими перами на крилах, і ти дозволив мені залишити його в кухні, доки дістанемо клітку для нього, і сам прив'язав за лапку. Але того ж вечора наш кіт задушив його і приніс мені в ліжко. Котяра був дуже вдоволений собою і тягнув голуба, неначе тигр тубільця, а потім скочив з ним на ліжко. Тоді у мене було вже справжнє ліжечко, а не кошик. Кошика я не пам'ятаю. Ти й мама саме пішли до кафе, і ми з котярою лишилися вдома удвох, і я пам'ятаю, що вікна були розчинені й над тартаком світив повний місяць; це було взимку, і я чув, як пахло тирсою. Добре пам'ятаю, як котяра ступав через кімнату, гордо задерши голову, й волік голуба по підлозі, а потім одним скоком опинився на ліжку. Мені було страшенно жаль голуба, але кіт так пишався й тішився, а він же був мій вірний друг, отож і я запишався разом з ним. Пригадую, як він грався мертвим голубом, тоді почав переступати передніми лапами в мене на грудях і воркотати, а потім знову взявся до голуба. Нарешті і я, і він зі своїм голубом так і поснули разом. Я поклав одну руку на голуба, а кіт поклав на нього одну лапу, а коли я вночі прокинувся, кіт жер голуба і голосно муркотав, наче справжній тигр.

— Оце куди краще, ніж назви вулиць, — озвався Ендрю. — А ти не злякався, Томмі, коли побачив, що кіт жере голуба?

— Ні. Той котяра був тоді мій найперший друг. Сказати б, найближчий. Гадаю, він зрадів би, якби і я почав їсти голуба разом з ним.

— Треба було спробувати, — сказав Ендрю. — Розкажи ще про рогатки.

— Ще одну рогатку мама подарувала тобі на різдво, — нагадав Том-молодший батькові. — Вона побачила її у мисливському магазині — хотіла купити тобі рушницю, але їй усе не вистачало грошей. Щодня спинялася перед вітриною, ідучи в épicerie[66] і роздивлялась на рушниці, а одного дня побачила ту рогатку й одразу ж купила, бо побоялася, що її купить хтось інший, і сховала до різдва. Їй довелося підправити рахунки, щоб ти нічого не запідозрив. Вона мені не раз про це розповідала. Пригадую, як на різдво вона подарувала тобі ту рогатку, а свою стару ти віддав мені. Але тоді мені ще бракувало сили натягти гуму.

— Тату, а ми колись були бідні? — запитав Ендрю.

— Ні. На той час, коли народилися Девід і ти, я вже вибився з нестатків. Ми не раз опинялися в скруті, але по-справжньому ніколи не бідували, як тоді з Томом і його мамою.

— Розкажи нам ще про своє життя в Парижі, — попрохав Девід. — Що іще ви з Томмі там робили?

— Що ми робили, синку?

— Восени? Ми купували у вуличного продавця смажені каштани, і я грів об них руки. А ще ходили в цирк і бачили крокодилів капітана Валя…

— Ти й це пам'ятаєш?

— Ще й як. Капітан Валь боровся з крокодилами (він вимовляв «крукодил», як ото кажуть «крук», називаючи птаха), а гарненька дівчина штрикала їх тризубцем. Але найбільші крокодили не хотіли й з місця зрушити. Цирк був дуже гарний — круглий, червоний із золотом, і там завжди пахло кіньми. А десь у глибині приміщення був буфет, куди ти ходив випити з містером Кросбі і з приборкувачем левів та його дружиною.

— Ти пам'ятаєш містера Кросбі?

— Він ніколи не носив ні капелюха, ні пальта, хоч як було холодно, а його мала дочка ходила з довгими розпущеними косами, як ото Аліса в Країні чудес. Тобто — на малюнках у книжці. Містер Кросбі завжди був дуже збуджений.

— Кого ще ти пам'ятаєш?

— Містера Джойса.

— А він який був?

— Високий на зріст, худий, з вусами й невеликою випнутою борідкою. Він носив окуляри з товстелезними скельцями і ходив, високо задерши голову. Пригадую, якось пройшов повз нас на вулиці й не привітався, і ти гукнув його, і тоді він спинився, побачив нас крізь свої окуляри, — наче з акваріума визирнув, — і сказав: «О, це ви, Хадсоне, а я шукав вас», — і ми втрьох зайшли до кафе. На терасі було холодно, але ми сіли в кутку коло однієї з тих штук… як вони звуться?

— Braziers[67].

— А я гадав, brasiers[68], — це оте, що носять жінки, — сказав Ендрю.

— Це такі великі бляшанки з дірками, в яких палять кам'яне чи деревне вугілля, щоб зігріватися взимку де-небудь надворі, як-от на терасі кафе: сідаєш до них — і тобі тепло, або ж на іподромі — стій собі і грійся, — пояснив Том-молодший. — А в тому кафе, куди ми звичайно ходили з татом і містером Джойсом, вони стояли на всій терасі, і в найхолоднішу пору можна було посидіти в теплі та затишку.

— Схоже на те, що ти більшу частину свого життя провів по кафе, пивничках та інших веселих місцях, — зауважив найменший хлопець.

— Та бувало, — відказав Том. — Правда ж, тату?

— І міцно спав у своїй колясці, поки тато йшов хильнути нашвидку, — докинув Девід. — Ну й ненавидів же я оце «хильнути нашвидку». Насправді йому кінця немає.

— А про що говорив містер Джойс? — запитав Роджер Тома-молодшого.

— Ну, містере Девіс, усього, що було тоді, я не пам'ятаю. Здається, про італійських письменників і про містера Медокса Форда. Містер Джойс терпіти не міг містера Форда. І містер Паунд теж завжди його дратував. «Знаєте, Хадсоне, Езра став зовсім скажений», — сказав він якось татові. Це я добре запам'ятав, бо вважав тоді, що скажений може бути лише собака, і пригадую, як я сидів і розглядав обличчя містера Джойса — рожеве таке, з дуже гладенькою шкірою, наче з морозу, — і його окуляри, в яких одне скельце було навіть товще за друге, і уявляв собі містера Паунда: його руду чуприну, клинцювату борідку, гарні очі, а з рота в нього текло щось біле, наче мильна піна. І думав: який жах, що містер Паунд сказився, і не приведи боже нам наразитися на нього. А тоді містер Джойс сказав: «Та й Форд уже скільки років казиться», — і я уявив собі містера Форда з його кумедним широким і безбарвним обличчям, безбарвними очима й рідкими зубами у завжди розтуленому роті, і з його рота теж текла ота страхітлива піна.

— Годі вже про це, — сказав Ендрю. — А то мені вночі насниться.

— Ні, розказуй далі, будь ласка, — мовив Девід. — Це однаково що про перевертнів. Мама замкнула книжку про перевертнів, бо Ендрю снилися моторошні сни.

— А той містер Паунд нікого не покусав? — запитав Ендрю.

— Ні, вершнику, — відказав йому Девід. — Це ж тільки так говориться. Сказився — означає втратив глузд. Це зовсім не те, що собачий сказ. А чому він вважав, що вони скажені?

— Не знаю, — відповів Том-молодший. — На той час я був уже не такий малий, як тоді, коли ми стріляли голубів у парку. Але все-таки ще малий і не міг усього запам'ятати, а до того ж містер Паунд і містер Форд, що уявлялися мені з отією піною на губах, наче от-от когось укусять, вибили в мене з голови все інше. Містере Девіс, а ви знали містера Джойса?

— Так. Ми з ним, твій батько і я, були добрі приятелі.

— Тато був набагато молодший за містера Джойса.

— Твій тато був тоді молодший за будь-кого.

— Тільки не за мене, — гордо промовив Том-молодший. — Мабуть, я був наймолодший з усіх приятелів містера Джойса.

— Б'юсь об заклад, що йому страшенно бракує тебе, — сказав Ендрю.

— А ще він багато втратив, що так і не познайомився з тобою, — мовив Девід. — Коли б ти не товкся весь час у Рочестері, він мав би таке щастя.

— Містер Джойс — велика людина, — сказав Том-молодший. — Та він на вас, двох шмаркачів, і глянути не схотів би.

— Це по-твоєму так, — сказав Ендрю. — А насправді містер Джойс і Девід могли б таки заприятелювати. Девід же пише до шкільної газети.

— Тату, розкажи нам ще про ті часи, коли ти, і Томмі, і мама Томмі бідували. Ви були дуже бідні?

— Таки дуже, — сказав Роджер. — Пригадую, ваш батько з самого ранку наготує, бувало, малому Томові всяких пляшечок і поспішає на базар, щоб купити найкращу і найдешевшу городину. Виходжу з дому снідати, а він уже повертається з базару.

— В усьому шостому арондисмані я найкраще знався на poireaux, — сказав Томас Хадсон хлопцям.

— А що таке poireaux?

— Цибуля-порей.

— Це такі довгі зелені цибулинки, з вигляду схожі на звичайні, — пояснив Том-молодший. — Тільки не такі лискучі. Пір'я в них зелене, з білими кінчиками. Їх варять і їдять холодними, поливши оливковою олією та оцтом із сіллю й перцем. Їдять усе цілком — і цибулини, і пір'я. Це така смакота! Мабуть, я з'їв їх найбільше в світі.

— А що таке шостий… як там його? — запитав Ендрю.

— Без тебе, звісно, розмова не обійдеться, — дорікнув йому Девід.

— Коли я не знаю французької, треба ж спитати.

— Париж поділено на двадцять міських округ, або ж арондисманів. Ми жили в шостому.

— Тату, облишмо краще ті арондисмани, й розкажи нам про Щось інше, — попрохав Ендрю.

— Тебе ніщо не цікавить, спортсмене, — сказав Девід.

— Неправда, цікавить, — заперечив Ендрю. — Але про арондисмани мені ще рано знати. Ви ж самі щоразу мені кажете: «Тобі ще рано про це знати». І отут я з вами згоден: таки справді рано. Цього мені не осягти.

— А скільки вибив за своє життя Тай Кобб? — запитав його Девід.

— Триста шістдесят сім.

— Про це тобі не рано знати.

— Та ну тебе, Девіде. Кому що до вподоби: мені — бейсбол, тобі — арондисмани.

— Ще б пак, адже «в нас у Рочестері» арондисманів, здається, немає.

— Ну, годі вже. Просто я подумав, що тато й містер Девіс знають багато такого, про що всім буде цікавіше послухати, ніж про оті кляті… хай їм чорт, я вже забув навіть, як їх там!

— Ніхто не дозволяв тобі лаятись при дорослих, — спинив його Томас Хадсон.

— Пробач, тату, — сказав хлопчина. — Що ж я можу вдіяти, коли я такий з біса малий. Ой, пробач знову. Я хотів сказати: зовсім малий.

Він засмутивсь і образився. Девід умів добряче йому допекти.

— То не біда — виростеш, — сказав йому Томас Хадсон. — Я розумію, важко стриматись, коли розхвилюєшся. Але при дорослих цього не роби. От проміж себе кажіть що хочете.

— Ну гаразд, тату. Я ж вибачився.

— Я чув, — сказав Томас Хадсон. — Та я й не дорікаю тобі, а просто пояснюю. Ми з вами так рідко бачимось, що доводиться багато чого пояснювати.

— Не так уже й багато, тату, — озвався Девід.

— Твоя правда, — погодився Томас Хадсон. — Не дуже багато.

— При мамі Ендрю ніколи не лається, — сказав Девід.

— Дай мені спокій, Девіде. Поговорили — й годі, правда ж, тату?

— Якщо ви, хлопці, хочете навчитися лаятись по-справжньому, — сказав Том-молодший, — почитайте книжки містера Джойса.

— З мене досить і того, що я вмію, — відказав Девід. — Принаймні поки що.

— У книжках мого приятеля містера Джойса є такі слівця та вислови, яких я ніколи в житті не чув. Б'юсь об заклад, що в лайці його ніхто не перевершить, жодною мовою.

— Недарма ж він потім створив цілком нову мову, — зауважив Роджер, що лежав на спині, заплющивши очі.

— Не розумію я його нової мови, — сказав Том-молодший. — Мабуть, ще не доріс до неї. Але стривайте, хлопці, ось нехай ви прочитаєте «Улісса».

— То книжка не для малих хлопців, — заперечив Томас Хадсон. — Аж ніяк. Ви її не зрозумієте, отож і не пробуйте. Правду вам кажу. Зачекайте, доки підростете.

— А я прочитав усю до кінця, — сказав Том-молодший. — І справді, як ти кажеш, тату, спершу майже нічого не зрозумів. Але я читав і читав, то тепер дещо вже розумію і можу пояснити іншим. І звісно, дуже пишаюся тим, що був одним з приятелів містера Джойса.

— Тату, він справді приятелював з містером Джойсом? — запитав Ендрю.

— Містер Джойс завжди розпитував про нього.

— Ще б пак, ми з ним були ого які приятелі, — сказав Том-молодший. — Кращого приятеля я, мабуть, ніколи не мав.

— А проте навряд чи ти ще можеш пояснити до ладу його книжку, — сказав Томас Хадсон. — Трохи зарано тобі. Що ж ти берешся в ній пояснювати?

— Останній розділ. Де ота жінка говорить уголос сама до себе.

— Монолог, — підказав Девід.

— Ти теж читав?

— Авжеж, — відповів Девід. — Томмі читав мені.

— І пояснював?

— Пояснював як міг. Але там багато надто дорослого для нас обох.

— А де ти взяв ту книжку, Томмі?

— Вдома, у шафі. Я й до школи її носив.

— Що-що?

— Я читав хлопцям уголос уривки з неї, а тоді розповідав, як ми приятелювали з містером Джойсом і як багато часу проводили разом.

— Ну і як, сподобалась хлопцям книжка?

— Найдоброчесніші визнали, що там трохи перебрано міри.

— А вчителі про все те не дізнались?

— Дізнались, аякже. Хіба ти не чув, тату? А втім, ти ж тоді, здається, був в Абіссінії. Директор хотів мене виключити, але я пояснив, що містер Джойс — великий письменник і мій особистий приятель, отож урешті директор сказав, що забирає книжку й сам відішле її до нас додому, а я дав слово питатись його дозволу, перш ніж читати що-небудь хлопцям чи пояснювати їм класиків. Спочатку, коли ще хотів виключити мене, він подумав, що я розбещений. Але я не розбещений, тату. Тобто не розбещеніший за інших.

— А книжку він додому відіслав?

— Так. Він хотів був конфіскувати її, але я пояснив, що то перше видання і що містер Джойс надписав її тобі, отож він не має права конфісковувати її, бо книжка не моя. Здається, йому такий поворот дуже не сподобався.

— Тату, а коли й мені можна буде прочитати ту книжку містера Джойса? — запитав Ендрю.

— Ще не скоро.

— Але ж Томмі вже прочитав.

— Томмі — приятель містера Джойса.

— Отак-то, хлопче, — сказав Том-молодший. — Тату, а Бальзака ми ніколи не знали?

— Ні. Він жив задовго до нас.

— І Готьє не знали? А то я знайшов удома ще дві гарні книжки: «Легковажні історії» і «Мадемуазель де Мопен». Тієї «Мадемуазель де Мопен» я ще не зовсім розумію, проте перечитую і намагаюся зрозуміти, і, по-моєму, це знаменита книжка. Але якщо ми з ними не приятелювали, читати її хлопцям у школі, мабуть, не можна, бо тоді мене вже напевне виключать.

— А що то за книжки, Томмі? — запитав Девід.

— Чудові. Тобі вони обидві сподобаються.

— А ти б спитав директора, чи не можна почитати їх у школі, — сказав Роджер. — Вони ж куди кращі, ніж ті, що їх ваші хлопці самі собі знаходять.

— Ні, містере Девіс. Мабуть, не варто. А то він знову скаже, що я розбещений. Та й хлопцям буде не так цікаво, бо я не приятелював з тими письменниками, як з містером Джойсом. До того ж я не досить розумію ту «Мадемуазель де Мопен», щоб пояснити до ладу, і не зможу підтримати свої пояснення особистим знайомством, як ото з містером Джойсом.

— Хотів би я послухати ті твої пояснення, — сказав Роджер. — Та ні, містере Девіс. Я пояснюю дуже спрощено. Вам було б нецікаво. Ви ж самі добре розумієте все те, правда?

— Та начебто розумію.

— А все-таки жаль мені, що ми не знали Бальзака й Готьє і не приятелювали з ними так, як з містером Джойсом.

— І мені жаль, — сказав Томас Хадсон.

— Але ми знали деяких добрих письменників, правда ж?

— Поза всяким сумнівом, — відповів Томас Хадсон. Лежати на піску було приємно й тепло, і після кількох годин напруженої роботи його огорнули лінощі і втіха. То була неабияка втіха — чути поруч голоси хлопців.

— Ходім скупаємось, а тоді підемо їсти, — сказав Роджер. — Починає припікати.

Томас Хадсон спостерігав, як вони купаються. Всі четверо поволі пливли у зеленій воді трохи поодаль берега, і тіні від їхніх тіл падали на білясте піщане дно, і в міру того, як тіла посувалися вперед, тіні рухались за ними по дну, трохи зсунуті в бік заломленим сонячним промінням; темні від засмаги руки рвучко здіймалися, тоді розтинали воду й робили поштовх, а ноги ритмічно працювали, і голови раз у раз трохи підводились, щоб набрати в легені повітря, і чути було легкий, рівний віддих. Томас Хадсон стояв на березі й дивився, як вони пливуть далі за вітром, і почував глибоку ніжність до всіх чотирьох. Він подумав, що треба б намалювати їх отак у воді, хоч це й дуже важко. Та все-таки він спробує, ще цього літа.

Йому було ліньки йти купатися, проте він знав, що треба, і врешті пішов, відчуваючи, як охолоджена бризом «ода обтікає нагріті сонцем ноги, як огортає прохолодою стегна, а тоді поринув в океанську течію і поплив назустріч їм чотирьом — вони вже поверталися назад. Тепер, коли його голова була на одному рівні з їхніми, картина зовсім змінилася, тим більше, що вони пливли проти вітру і Ендрю та Девіду доводилось докладати зусиль, аби побороти хвилі, тож пливли вони нерівно. Всі четверо вже не скидалися на морських тварин, ця. подібність зникла. Перед тим вони пливли напрочуд легко й гарно, але тепер двом меншим хлопцям було важко боротися з вітром і хвилями. Насправді це було не так уже й важко. Але цілком досить, щоб розвіяти враження, ніби море — їхній рідний дім, як здавалося, коли вони пливли за вітром. Виходило ніби дві різні картини, і, можливо, друга була навіть краща.

П'ятеро плавців вийшли на берег і попростували до будинку.

— Ось чому я більше люблю плавати під водою, — озвався Девід. — Там не треба думати про дихання.

— То й поїдеш сьогодні з татом і Томмі на підводні лови, — сказав йому Ендрю. — А я залишуся тут з містером Девісом.

— Хіба ви не хочете їхати, містере Девіс?

— Можу й залишитися.

— Тільки щоб це не було через мене, — мовив Ендрю. — Я маю що робити. Просто я подумав, що ви й самі залишилися б.

— Мабуть, я таки залишуся, — сказав Роджер. — Полежу, почитаю.

— Не піддавайтесь на його хитрощі, містере Девіс. Не дайте улестити себе.

— Мені самому хочеться залишитись, — відказав Роджер. Перевдягнувшись у сухі шорти, вони посідали на веранді.

Джозеф приніс миску салату з морських молюсків. Хлопці залюбки їли салат, а Том-молодший запивав його пивом з пляшки. Томас Хадсон сидів, відкинувшись у кріслі, Роджер стояв поруч із шейкером в руках.

— Як попоїм, мене завжди хилить на сон, — сказав він.

— Нам бракуватиме вас, — мовив Том-молодший. — Тоді я теж залишився б.

— То й залишайся, Томе, — підхопив Ендрю. — А тато з Девідом нехай їдуть.

— Грати з тобою я однаково не стану, — сказав йому Том-молодший.

— А я тебе й не прошу. Тут є один хлопчина-негр, він постоїть на відбої.

— І чого б ото я пнувся куди не слід? — мовив Томмі. — Ти ніколи не виростеш досить великий для бейсболіста.

— Я буду не менший за Діка Рудольфа й Діка Керра.

— Знати іх не знаю, — сказав Том-молодший.

— Як звуть кого-небудь із жокеїв? — пошепки запитав Девід Роджера.

— Ерл Сенд.

— Ти будеш не більший за Ерла Сенда, — промовив Девід до Ендрю.

— Ой, їхав би ти вже на свої підводні лови, — сказав Ендрю. — Я хочу заприятелювати з містером Девісом, як ото колись Том з містером Джойсом. Ви не проти, містере Девіс? Тоді я зможу казати в школі: «Того літа ми з містером Девісом жили на тропічному острові й писали всі ці непристойні оповідання, а мій батько малював на картинах голих жінок — ви всі їх бачили». Ти ж малюєш голих жінок, тату?

— Часом малюю. Проте вони майже всі темношкірі.

— То пусте, — сказав Ендрю. — Мені байдуже, якого вони кольору. А Томові нехай залишається його містер Джойс.

— Ти на них і глянути посоромишся, — мовив Девід.

— Може, й так. Але я привчу себе.

— Татові картини з голими жінками не порівняти з отим розділом у книжці містера Джойса, — сказав Том-молодший. — Та й взагалі, це тільки тобі, малому, здається, що гола натура — то щось особливе.

— Хай так. Але я все одно беру собі містера Девіса з татовими малюнками. Хтось у школі казав, що оповідання містера Девіса таки справді непристойні.

— Гаразд. Тоді і я беру собі містера Девіса. Я його давній-предавній приятель.

— І містера Пікассо, і містера Брака, і містера Міро, і містера Массона, і містера Паскена, — додав Томас Хадсон. — Ти знав їх усіх.

— І містера Уолдо Пірса, — сказав Том-молодший. — Бачиш, Енді, куди тобі братися до мене. Ти надто пізно почав. Тобі мене не переплюнути. Поки ти був у своєму Рочестері та ще навіть і не народився, ми з татом он скільки світу побачили. Мабуть, я знав чи не всіх уславлених нині художників. А багато з них були мої добрі приятелі.

— Треба ж і мені колись починати, — сказав Ендрю. — От я й беру собі містера Девіса. Та це не означає, містере Девіс, що ви обов'язково повинні писати непристойні оповідання. Я сам усе вигадуватиму, точнісінько так, як Томмі. Ви тільки розкажіть мені що-небудь страшне, що з вами трапилось, а я все те так переповім, наче бачив на власні очі.

— Ніякого біса я не вигадую, — заперечив Том-молодший. — Часом тато і містер Девіс тільки підкажуть мені щось, як я не пам'ятаю. Але я справді живий свідок і учасник цілої доби в малярстві й літературі і, якби довелося, хоч зараз міг би написати спогади.

— Ну, це ти вже заговорюєшся, Томмі, — мовив Ендрю. — Ти б спершу думав, що кажеш.

— Нічого йому не розповідайте, містере Девіс, — сказав Том-молодший. — Нехай починає без фори, як ми з вами.

— Ми з містером Девісом самі порозуміємось, — сказав Ендрю. — Ти в наші справи не лізь.

— Розкажи мені, тату, ще про когось із тих моїх приятелів, — попрохав Том-молодший. — Я знаю, що був знайомий з ними і що ми ходили разом по кафе, але хотів би знати про них докладніше. Як от, приміром, знаю про містера Джойса.

— Ти пам'ятаєш містера Паскена?

— Ні. Майже ні. Який він був?

— Каже — приятель, а сам навіть не пам'ятає його, — втрутився Ендрю. — То, по-твоєму, через кілька років і я не пам'ятатиму, який із себе містер Девіс?

— Помовч ти, — відрубав Том-молодший. — Будь ласка, тату, розкажи мені про нього.

— Містер Паскен робив багато таких малюнків, що могли б правити за ілюстрації до тих місць у книжці містера Джойса, які тобі так сподобались.

— Справді? Оце було б на що подивитись!

— Коли ми сиділи в кафе, він часто малював тебе, здебільшого на серветках. Він був малий на зріст, дуже незговірливий і химерний. Майже цілий рік ходив у котелку, і художник був першорядний. А поводився завжди так, наче знає якусь важливу таємницю, оце щойно довідався про неї і цілком нею захоплений. Часом ця таємниця дуже його тішила, а часом наганяла на нього сум. Але завжди видно було, що він знає її і що вона його страшенно захоплює.

— Що ж то за таємниця?

— О, тут і алкоголь, і наркотики, і те, що так детально виклав містер Джойс в останньому розділі своєї книжки, і величезний хист до малювання. Він був кращим художником, ніж будь-хто на той час, і в цьому також полягала його таємниця, хоч йому було до того байдуже. Він гадав, що йому байдуже до всього, а виявилося, що ні.

— Він був безпутний?

— Еге ж. По-справжньому безпутний, це теж належало до отієї його таємниці. Йому подобалося бути безпутним, і він ніколи не каявся.

— Ми з ним теж були добрі приятелі?

— Дуже. Він називав тебе Страховидлом.

— Ха, — потішено мовив Том-молодший. — Страховидлом!

— У нас є картини містера Паскена, тату? — запитав Девід.

— Є кілька.

— А справжніх портретів Томмі він ніколи не малював?

— Ні. Здебільшого він малював Томмі на серветках та на мармурових стільницях у кафе. І називав його жахливим Пивним Страховидлом з Лівого берега.

— Запиши собі цей титул, Томе, — сказав Девід.

— А містер Паскен був розбещений? — запитав Том-молодший.

— Гадаю, що так.

— Хіба ти не знаєш?

— По-моєму, про нього можна так сказати. Мабуть, і це була частина його таємниці.

— А містер Джойс?

— Ні.

— І ти ні?

— Ні, — відказав Томас Хадсон. — Думаю, що ні.

— А ви розбещений, містере Девіс? — запитав Том-молодший.

— Не думаю.

— Це добре, — мовив Том-молодший. — Я казав директорові, що ні тато, ні містер Джойс не розбещені, а тепер зможу сказати це й про містера Девіса, якщо він запитає. Він усе натискав на те, що я нібито розбещений. Та мене це не тривожило. В нашій школі один хлопець по-справжньому розбещений, то різницю одразу видно. А як звали містера Паскена?

— Жюль.

— Як це пишеться? — запитав Девід. Томас Хадсон сказав йому.

— А як він жив далі, той містер Паскен? — запитав Том-молодший.

— Він повісився, — сказав Томас Хадсон.

— Ого! — вигукнув Ендрю.

— Бідолашний містер Паскен, — побожно мовив Том-молодший. — Сьогодні ввечері помолюся за нього.

— А я помолюся за містера Девіса, — сказав Ендрю.

— І молися частіше, — сказав Роджер.

VI

Увечері, коли хлопці вже полягали спати, Томас Хадсон та Роджер Девіс сиділи у великій кімнаті й розмовляли. З підводними ловами нічого не вийшло, бо море було надто неспокійне, але після вечері хлопці їздили з Джозефом ловити окунів. Повернулися стомлені й задоволені і, побажавши дорослим на добраніч, пішли спати. Деякий час Хадсон і Роджер ще чули, як вони про щось гомонять, потім хлопці поснули.

Ендрю боявся темряви, і його брати знали про це, але ніколи не глузували з нього.

— Як гадаєш, чому він так боїться темряви? — спитав Роджер.

— Не знаю, — відповів Томас Хадсон. — А ти в дитинстві не боявся?

— Та начебто ні.

— А я боявся, — сказав Томас Хадсон. — Чи є тут якийсь зв'язок?

— Не знаю, — відповів Роджер. — Я боявся смерті й щоб з моїм братом чого не сталося.

— Я не знав, що в тебе є брат. Де він? — Помер, — сказав Роджер.

— Пробач.

— Ет, чого там. Це сталося, коли ми ще були дітьми.

— Він був старший за тебе?

— На рік молодший.

— А від чого помер?

— Ми перекинулися в човні.

— Скільки тобі було років?

— Майже дванадцять.

— Якщо не хочеш про це говорити, не треба.

— Навряд чи ця пригода добре вплинула на моє життя, — сказав Роджер. — А ти справді не знав про це?

— Ніколи й не чув.

— Багато років мені здавалося, що про це знає весь світ. Дитину такі речі особливо вражають. Вода була дуже холодна, і він навіть не намагався виплисти. Та головне — що я повернувся додому, а він — ні.

— Бідолашний Роджер.

— Не в тім річ, — сказав Роджер. — Але я був надто ще малий. До того ж дуже любив його і завжди боявся, щоб з ним чого не сталося. Вода була холодна й для мене. Та сказати цього я не міг.

— Де це було?

— На півночі, в штаті Мен. По-моєму, батько так і не простив мені, хоча й силкувався усе зрозуміти. Відтоді не було дня, щоб я не шкодував, що потонув не я. Та хіба цим щось зарадиш?

— Як звали твого брата?

— Дев.

— Прокляття! Через це ти й не схотів сьогодні їхати на підводні лови?

— Мабуть, що так. Хоч загалом я полюю під водою мало не через день. Але в таких випадках вирішуєш не розумом.

— Не тобі, вже дорослому, таке говорити.

— Я пробував пірнати. Та не міг його знайти, — сказав Роджер. — Було надто глибоко, і вода справді крижана.

— Девід Девіс, — промовив Томас Хадсон.

— Так. У нашій родині першого сина завжди називають Роджером, а другого — Девідом.

— Родже, але ж ти все це вже здолав.

— Ні, — сказав Роджер. — Себе не здолаєш, і рано чи пізно доводиться це визнати. Я соромлюсь цього так само, як і вчорашньої бійки на причалі.

— Тобі нема чого соромитись.

— Ні, є чого. Я казав тобі. І годі вже про це.

— Гаразд.

— Більше я ні в які бійки не встряватиму. Ніколи. Ти ж ніколи не б'єшся, хоч битися вмієш незгірш за мене.

— Ну, до тебе мені далеко. Але я просто постановив собі не битися.

— От і я не битимусь, і стану добропорядним, і покину писати погань.

— Оце найкраще, що я досі чув від тебе, — сказав Томас Хадсон.

— А ти віриш, що я зможу написати щось путнє?

— Варто спробувати. А чого ти покинув малювати?

— Бо не міг далі обдурювати себе. Так саме, як не можу вже обдурювати себе щодо свого писання.

— Що ж ти думаєш робити?

— Поїхати кудись і написати чесний роман — у міру свого хисту.

— Чом би тобі не писати його тут? Хлопці поїдуть, і ти зможеш жити в мене. В тій твоїй хатині буде надто парко.

— А я тобі не заважатиму?

— Ні, Родже. Знаєш, мені теж буває самотньо. Не можна отак весь час тікати від усього. Але це вже гучні слова. Годі, мовчу.

— Ні, говори. Мені це потрібне.

— Якщо ти думаєш братися до роботи, лишайся тут.

— A тобі не здається, що там, на Заході, було б краще?

— Працювати скрізь можна. Аби тільки ні від чого не тікати.

— Ні. Не скрізь, — заперечив Роджер. — Хто-хто, а я це знаю. Спершу тобі добре, а потім стає погано.

— Авжеж. Та на сьогодні тут добре працюється. Може, й не завжди буде так. Але поки що добре. Після роботи ти матимеш товариство, і я також. Надокучати один одному ми не будемо, і я певен, що діло в тебе піде.

— Ти справді вважаєш, що я зможу написати пристойний роман?

— Не спробуєш, то нічого й не напишеш. Якби ти захотів писати про те, що розповів мені, міг би вийти чудовий роман. Почни з човна…

— А закінчити як?

— Після човна вдайся до вигадки.

— Е, чорт, — сказав Роджер. — Я ж став такий продажний, що тільки-но почну писати про човен, як там неодмінно з'явиться прекрасна індіанка й молодий Джонс, що поспішає сповістити поселенців про наближення Сесіля де Мілля. Він ускочить в човен, учепившись однією рукою за плетиво ліан, що нависли над річкою, а в другій стискатиме свою вірну стару кременівку, і прекрасна індіанка скаже: «О Джонсе, це ти! Тож віддамося коханню, поки наш легкий човник пливе до водоспаду, що його колись назвуть Ніагарою».

— Ні, — сказав Томас Хадсон. — Ти можеш написати тільки про човен, і про холодну воду в озері, і про свого меншого брата…

— Девіда Девіса. Одинадцятирічного хлопчика.

— І що було далі. А потім уже піде вигадка аж до кінця.

— Не люблю кінця, — сказав Роджер.

— А хто з нас його любить? — відказав Томас Хадсон. — Хоч усьому є кінець.

— Може, годі вже балачок, — мовив Роджер. — Я б спробував подумати над романом. А скажи, Томмі, чому така втіха добре малювати й така мука — добре писати? Правда, я ніколи добре не малював. Та навіть і моє малювання давало мені втіху.

— Не знаю, — відповів Томас Хадсон. — Може, в образотворчому мистецтві ясніші традиція й напрямок і більше попередників, чиїм досвідом можна керуватися. Навіть якщо збочиш з прямого шляху великого мистецтва, воно завжди правитиме за взірець.

— До того ж, як я гадаю, художники — кращі люди, — сказав Роджер. — Якби і я був кращий, то, може, став би пристойним художником. А з такого сучого сина вийде хіба що непоганий письменник.

— Такого дурного спрощення я ще зроду не чув.

— А я завжди все спрощую, — погодився Роджер. — Почасти через це й немає з мене пуття.

— Ходімо вже спати.

— Я ще трохи почитаю, — сказав Роджер.

Томас Хадсон одразу заснув і навіть не прокинувся, коли пізно вночі Роджер вийшов на веранду, де вони спали. Вранці вітер ледь повівав, небо було безхмарне, і, поснідавши, вони вирішили поїхати на цілий день на підводні лови.

— Ви теж поїдете, містере Девіс? — спитав Ендрю.

— Неодмінно.

— Це добре, — сказав Ендрю. — Я радий.

— Ти як почуваєш себе, Енді? — спитав Томас Хадсон.

— Боюся, — відповів Ендрю. — Як завжди. Але з містером Девісом не так.

— Ніколи не бійся, Енді, — мовив Роджер. — Бо добра з того не буде. Так казав мені твій батько.

— Усі так кажуть, — озвався Ендрю. — Завжди кажуть. А я знаю лиш одного тямущого хлопця, який ніколи не боїться, — це Девід.

— Помовч, — сказав Девід. — Вигадуєш про себе казна-що.

— Містер Девіс і я завжди боїмося, — не вгавав Ендрю. — Мабуть, тому, що тямимо більше за інших.

— Будь обережний, Деві, гаразд? — сказав Томас Хадсон.

— Ну звісно.

Ендрю подивився на Роджера і знизав плечима.

VII

Біля рифу, до якого вони вирушили того дня на підводне полювання, лежав на дні кістяк затонулого пароплава, і навіть за найвищого припливу його іржаві котли видніли над водою. Вітер віяв з півдня, і Томас Хадсон став на якір з підвітряного боку, але трохи оддалік від рифу, і Роджер та хлопці наготували маски й гарпуни. Ті гарпуни були дуже примітивні й усі різні, змайстровані як кому до вподоби.

Джозеф приплив слідом за ними на маленькому човні. З ним був і Ендрю: вони гребли до рифу, а хлопці з Роджером зіскочили з борту катера й теж попливли туди.

— А ти хіба не з нами, тату? — гукнув Девід до батька, що залишився на містку свого рибальського катера. Округле скло над очима, носом та чолом і сама гумова маска, щільно притягнута до обличчя тугою стрічкою на потилиці, робили Девіда схожим на персонажа з так званих науково-фантастичних коміксів, — Я трохи згодом.

— Не барися надто довго, бо ми всю рибу сполохаємо.

— Риф он який великий. Вам його не обнишпорити.

— Але я знаю дві чудові печери отам, за котлами. Знайшов того дня, коли ми були тут без тебе. Їх ще ніхто не чіпав, і там стільки риби, що я залишив їх на той час, коли ми приїдемо сюди всі разом.

— Я пам'ятаю. Десь за годину припливу.

— Я їх без тебе не займатиму, — сказав Девід і поплив слідом за іншими, тримаючи в правій руці шестифутовий гарпун із саморобним двозубим гостряком, прив'язаним міцною жилкою до держална. Він плив, зануривши обличчя у воду, і крізь скло маски роздивлявся дно, Цей хлопчина почував себе під водою, наче вдома, і тепер, коричневий від засмаги, пливучи так, що на поверхні була лише мокра потилиця, ще дужче, ніж будь-коли, нагадував Томасові Хадсону видреня.

Він спостерігав, як хлопець пливе, виносячи над водою ліву руку, неквапливо й ритмічно працюючи довгими ногами і час від часу, чимраз рідше, — так рідко, що аж не вірилось, — трохи підводячи обличчя, щоб набрати повітря. Роджер і найстарший хлопець попливли раніш, позсувавши маски на чоло, і далеко випередили його. Ендрю й Джозеф запливли човном за риф, але Ендрю ще не пішов у воду. Повівав легкий вітрець, і вода за рифом злегка пінилася, а сам риф був темно-рудий, і за ним синє-синє море.

Томас Хадсон спустився в камбуз, де Едді чистив картоплю над відром, тримаючи його між колінами. Він раз у раз поглядав крізь ілюмінатор у напрямку рифу.

— Хлопцям не слід би плавати поодинці, — сказав він. — Нехай би трималися коло човна.

— Гадаєш, щось може перескочити на цей бік через риф?

— Приплив високий, весняний.

— Зате вода он яка прозора, — сказав Томас Хадсон.

— В океані хижаків чимало, — провадив Едді. — Як зачують риб'ячий дух, добра від них не жди.

— Та й жодної рибини ще не впольовано.

— Скоро вполюють. То нехай одразу складають її у човен, Щоб найменший дух риби чи крові по воді не пішов.

— Я попливу туди.

— Не треба. Просто гукніть, щоб трималися купи й складали рибу в човен.

Томас Хадсон піднявся на палубу й гукнув Роджерові те, що радив Едді. Той підніс над водою гарпун і помахав ним: мовляв, зрозуміло.

Едді вийшов із камбуза з каструлею начищеної картоплі в одній руці та ножем у другій.

— Узяли б ви оту свою добрячу малу рушницю, містере Томе, та стали б нагорі, — сказав він. — Неспокійно мені на душі. Неспокійно, що хлопці аж ген там за такого припливу. Занадто вже ми близько до відкритого океану.

— То повернемо їх на катер.

— Не треба. Може, це в мене просто від нервів. От і цю ніч погано спав. А я їх люблю, наче рідних, то й потерпаю за них хтозна-як. — Він поставив на палубу каструлю з картоплею. — Я скажу вам, що треба зробити. Запускайте мотор, а я підніму якір, тоді підійдемо ближче до рифу й станемо там. За такого припливу й зустрічного вітру повернути буде неважко. Треба підійти якнайближче.

Томас Хадсон запустив великий мотор і зійшов на місток до штурвала. Поки Едді піднімав якір, він спостерігав, як вони, тепер уже всі четверо, плавають у воді попереду, і в цей час Девід виринув на поверхню й підніс високо вгору гарпун, на якому билася риба. Томас Хадсон почув, як він підкликав човен.

— Підходьте до самого рифу! — гукнув Едді з носа катера, піднявши якір*

Томас Хадсон помалу підвів катер майже впритул до рифу й побачив великі руді коралові поліпи, чорних морських їжаків на піщаному дні та пурпурові морські віяла, що їх тягло назустріч катерові припливом. Коли Едді кинув якір, Томас Хадсон дав задній хід. Катер почав повертатись, і риф відсунувся вбік. Едді вибирав линву, аж поки вона туго натяглась, а тоді Томас Хадсон заглушив мотор, і катер загойдався на місці.

— Тепер ми можемо не спускати їх з ока, — сказав Едді, стоячи на носі. — Ні до чого мені отак нервуватися через цих хлопчаків. Шкідливо для шлунка. Він у мене й так ні к бісу.

— Я залишуся тут і пильнуватиму за ними.

— Зараз я дам вам рушницю і знов візьмуся до картоплі. Хлопці люблять картопляний салат, правда ж? Такий, як ми готуємо?

— Ну звісно. І Роджер любить. Накриши туди більше крутих яєць і цибулі.

— А картоплю зварю так, щоб була ціла й тугенька. Ось вам рушниця.

Томас Хадсон простяг руку і взяв рушницю, незграбну й важку, в проолієному чохлі із обстриженої овечої шкури: щоб метал не брався іржею на морському повітрі. Витягти рушницю за приклад, він засунув чохол під дошки містка. То був «манліхер-шенауер-256», із старомодним вісімнадцятидюймовим дулом, — таких рушниць давно вже не продавали. Ложе та цівка потемніли від мастила й тертя, мов зерня волоського горіха, а дуло, відшліфоване за довгі місяці переїздів у саквах, масно блищало, й на ньому не було ані цяточки іржі. Один бік приклада аж лиснів, витертий щокою власника рушниці, а коли Хадсон відтягнув замок, в обертовому магазині показалися важкі опуклі гільзи з довгими й тонкими, мов олівці, кулями в металевій оболонці, з якої ледь витикалися гострі свинцеві кінчики.

То була надто добра рушниця, щоб тримати її на катері, але Томас Хадсон так любив її, вона нагадувала йому стільки всяких речей і місць, стількох людей, що він волів завжди мати її при собі; до того ж виявилось, що в проолієному чохлі рушниці не шкодить солоне повітря. Зрештою на те й зброя, щоб з неї стріляти, а не зберігати в чохлі, міркував він. А рушниця й справді була добряча з усіх поглядів, та й на катері потрібна. З жодної іншої рушниці, яку Хадсон будь-коли мав, він не стріляв так упевнено, знаючи, що добре поцілить і на близькій, і на середній відстані, отож і тепер з приємністю вийняв її з чохла, відтягнув замок і загнав патрона у ствол.

На припливі під легким бризом катер стояв майже непорушно, і він почепив рушницю за ремінь на штурвал, так щоб вона була напохваті, а сам ліг на надувний матрац, простелений на містку. Лежачи на животі спиною до сонця, він дивився туди, де Роджер і хлопці полювали з гарпунами. Всі вони раз по раз пірнали, зникаючи під водою на якийсь час, а тоді виринали, щоб набрати в легені повітря, і знову йшли під воду. Щоразу, як котрийсь із них з'являвся на поверхні з рибиною на вістрі гарпуна, Джозеф підгрібав туди, знімав здобич із гарпуна й кидав у човен. Томас Хадсон чув його вигуки й сміх, а коли Джозеф струшував з гарпуна чи знімав рукою рибину й шпурляв її у затінок на кормі, бачив яскраве риб'яче забарвлення — червоне або червоне з коричневими цятками, червоно-жовте або в жовту смужку.

— Едді, зроби ласку, дай чогось випити! — гукнув він з містка.

— А чого б ви хотіли? — Едді вистромив голову з камбуза. На ньому були старий фетровий капелюх та біла сорочка, і при яскравому світлі сонця Томас Хадсон побачив, що в нього червоні очі, а губи намащені меркурохромом.

— Що ти зробив із своїм ротом? — спитав він.

— Та вийшла вчора ввечері одна халепа. Я оце щойно помастив. А що, дуже кепсько?

— Ти схожий на дешеву повію.

— От чорт, — сказав Едді. — Я мастив у темряві, не дивлячись. Просто навпомацки. То що ж вам дати? Джину з кокосовою водою? Кокосову воду я маю.

— Дуже добре.

— А може, зробити «Зеленого Айзека» за особливим рецептом?

— Чудово. Зроби за особливим.

Томас Хадсон лежав на матраці так, що голова його була в затінку штурвала, і коли Едді вийшов на палубу з високою склянкою холодного напою — джин, лимонний сік і зелена кокосова вода з подрібненим льодом та домішкою гіркої ангостури, що надавала коктейлеві іржаво-червонуватого кольору, — Хадсон поставив її в той затінок, щоб не розтанув лід, поки він дивиться на море.

— Хлопцям начебто добре ловиться, — сказав Едді. — Риби на обід уже досить.

— А що ще буде?

— До риби — картопляне пюре. І салат з помідорів. А почнемо з картопляного салату.

— Звучить непогано. Картопляний салат уже готовий?

— Картопля ще не охолола, Томе.

— Едді, ти любиш куховарити, правда?

— Та певно, що люблю. І плавати на катері люблю, і куховарити. А от чого не люблю — то це бешкетів, бійок і всяких інших халеп.

— Одначе з усіх тих халеп ти виходив з честю.

— Я завжди намагався уникати їх, Томе. Часом не можна було, але я завжди намагався.

— А що було вчора ввечері?

— Та пусте.

Він не хотів говорити про це. І про ті численні халепи, що були в його минулому, ніколи не розводився.

— Ну гаразд. А що в нас іще на обід? Хлопців треба добре годувати. Вони ж ростуть.

— Удома я спік солодкого пирога і взяв із собою, а на лід поклав два свіжі ананаси. Наріжу їх скибочками.

— Добре. А як зготуєш рибу?

— Як захочете. Побачимо, що там буде найкращого з їхньої здобичі, а тоді зготуємо так, щоб усім смакувало — і хлопцям, і вам, і Роджерові. Он якого великого жовтохвоста витяг Девід. Він підчепив був одного й перед цим, але впустив. А цей справді здоровенний. От тільки надто далеко хлопець заплив. І рибина досі в нього на гарпуні, а Джо он куди к бісу погріб, аж до Енді.

Томас Хадсон поставив у затінок склянку з коктейлем і підвівся.

— Боже милий! — вигукнув Едді. — А що я казав!

Трохи оддалік, виткнувшись над синявою моря, мов коричневе вітрило рибальського човна, і розтинаючи воду потужними рухами хвоста, високий трикутний плавець швидко посувався до підводної печери в кінці рифу, де хлопець у масці тримав над водою впольовану рибину.

— Боже милий! — сказав Едді. — Акула-молот, та ще й яка величезна. О господи, Томе! Господи боже мій!

Томас Хадсон потім пригадував, що найдужче його вразило, який високий той плавець і як він шарпався то в один, то в другий бік — мов собака, що йде по сліду, — та все ж таки стрімко мчав уперед.

Він ухопив рушницю й вистрілив, цілячись трохи попереду. Вийшов переліт, куля збила сніп бризок, і він згадав, що дуло рушниці густо змащене. А плавець і далі розтинав воду.

— Кинь їй ту кляту рибину! — гукнув Едді до Девіда і, зіскочивши з рубки, гайнув до кубрика.

Томас Хадсон вистрілив знову, і цього разу сніп бризок зметнувся позаду. Він відчув, як йому зсудомило шлунок, неначе щось схопило всередині й не відпускало, і тоді він вистрілив ще раз, цілячись так ретельно й спокійно, як тільки міг, добре усвідомлюючи, що зараз важить цей постріл, але бризки води зметнулися попереду. А плавець і далі посувався вперед із страхітливою неухильністю. Тепер у Хадсона залишався тільки один постріл і жодного патрона в магазині, а тим часом акула була вже ярдів за тридцять від хлопця, так само розтинаючи воду трикутним плавцем. Девід зняв з гарпуна рибину й тримав її в руці, маску він зсунув на чоло і невідривно дивився, як акула наближається до нього.

Томас Хадсон силкувався перебороти напруження й цілити напевне, затамувавши віддих і не думаючи ні про що, крім пострілу; він міцно стискав рушницю і цілився трохи попереду й під самий низ плавця, що шарпався тепер дужче, ніж раніш; аж раптом він почув, як на кормі зацокотів автомат, і побачив навколо плавця бризки води. Потім автомат ударив знову, короткою чергою, і вода зметнулася вузьким снопом біля самої основи плавця. Він вистрелив і собі, й тієї ж миті пролунала ще одна автоматна черга, коротка й туга, і плавець зник під водою, а тоді вода в тому місці завирувала, і величезна акула-молот, — Хадсон такої ніколи й не бачив, — викинулася з моря білим черевом догори й шалено заметалася на спині, збурюючи воду, мов акваплан. Її біле черево безсоромно вилискувало проти сонця, паща завширшки в ярд ніби застигла в кривому осміху, на голові стриміли великі роги з очима на кінцях, і вона підстрибувала й ковзала по воді, а Едді розпорював її біле черево автоматними чергами, залишаючи на ньому темні цятки, що враз червоніли, аж поки вона тріпнулась і зникла під водою, і Томас Хадсон бачив, як вона раз по раз перевертається, ідучи на дно.

— Ану завертайте сюди тих бісових хлопчаків! — почув він крик Едді. — Несила мені більше це бачити.

Роджер уже швидко підпливав до Девіда, а Джозеф затяг Енді в човен і квапливо веслував до них.

— Хай йому чорт, — мовив Едді. — Чи ви бачили коли таку акулу? Хвалити бога, що видно з поверхні, коли вони женуться за здобиччю. Ні, ви бачили, як вона гнала?

— Дай-но мені коробку патронів, — сказав Томас Хадсон. Ноги в нього підтиналися, усередині млоїло. — Ану, гребіть сюди! — гукнув він.

Вони пливли поруч із човном, і Роджер підсаджував Девіда через борт.

— Могли б уже й далі ловити, — сказав Едді. — Тепер усі акули кинуться до неї. Вона принадить їх з усього океану. А ви бачили, Томе, як вона, стерво, викинулась на спину й почала крутитися? Боже милий, ото акулисько! А як наш хлопчина наготувався кинути їй рибину, бачили? Ну й Деві! Ну й молодець!

— Краще нехай пливуть сюди.

— Авжеж, нехай пливуть. То я просто так сказав. Он уже пливуть. Зараз усі будуть тут, не турбуйтеся.

— О боже, ото був жах. Звідки в тебе автомат?

— Та комісар почав був до мене чіплятися, що я держу його вдома, то я сховав його тут, у скриньці під койкою.

— А ти таки вмієш стріляти.

— Ой, та як же не зуміти, коли та бісова акула погнала просто на нашого Деві, а він так і завмер із своєю рибиною в руці, щоб шпурнути їй у пащу. Жде й очей з неї не спускає. Не приведи мені боже ще коли в житті таке побачити.

Човен підійшов до катера, і ловці перелізли через борт. Хлопці були мокрі й дуже збуджені, а Роджер ледве тримався на ногах. Він підійшов до Едді й потиснув йому руку, і Едді сказав:

— Даремно ми дозволили їм ловити аж там за такого припливу.

Роджер похитав головою і обійняв Едді за плечі.

— Це я винен, — провадив Едді. — Я ж тутешній, не те що ви. Отож ви ні в чому не винні. За все маю відповідати я.

— Ти вже відповів, і відповів добряче, — сказав Роджер.

— Е, к бісу, — мовив Едді. — Хто б не поцілив так близько.

— Ти бачив її, Деве? — дуже чемно запитав Ендрю.

— Тільки в самому кінці, а до того лише плавець. Потім побачив усю, і тоді вже Едді її поцілив, а вона пірнула й викинулась на спину.

Едді розтирав його рушником, і Томас Хадсон бачив, що ноги, плечі й спина хлопця досі вкриті сиротами.

— А як вона вистрибнула з води й заметалася на спині! — озвався Том-молодший. — Ніколи ще такого не бачив.

— І навряд чи скоро знову побачиш, — сказав йому батько.

— Ваги в ній, певно, фунтів з тисячу, — мовив Едді. — Навряд чи є в світі більша акула-молот. О боже!.. Роджере, ви бачили той її плавник?

— Бачив, — відказав Роджер.

— А витягти її не можна? — спитав Девід.

— Куди там к бісу, — відповів Едді. — Вона так і пішла перевертом чортзна в яку глибочінь. Десь вона вже сажнів за вісімдесят[69], і зараз весь океан її жертиме. Оце, мабуть, саме спливаються.

— Шкода, що не можна її підняти, — сказав Девід.

— Нема за чим шкодувати, Деві. У тебе, хлопче, он ще сироти не зійшли.

— Ти дуже злякався, Деві? — спитав Ендрю.

— Так, — відповів Девід.

— А що ти думав робити? — дуже шанобливо спитав Том-молодший.

— Думав кинути їй рибину, — відказав Девід, і Томас Хадсон помітив, як по плечах у нього перебіг короткий дрож. — А тоді вгородити їй у пащу гарпун.

— Сто чортів! — сказав Едді й одвернувся з рушником у руці. — Чого вам дати випити, Роджере?

— Чи не можна якоїсь отрути? — спитав Роджер.

— Облиш, Роджере, — спинив його Томас Хадсон. — Ми всі відповідальні.

— Краще сказати — безвідповідальні.

— Все минулося.

— Ну гаразд.

— Я зроблю коктейль із джином, — сказав Едді. — Том саме пив такий, коли це сталося.

— Он він і досі стоїть.

— Він уже ні к бісу не годиться, — сказав Едді. — Я приготую вам свіжий.

— Ти молодець, Деві, — сказав братові Том-молодший з гордістю в голосі. — Ось повернемось, я розповім про все хлопцям У школі.

— Вони не повірять, — промовив Девід. — Якщо і я піду до тієї школи, нікому не розповідай.

— Чому? — спитав Том-молодший.

— Не знаю, — відказав, скривившись, Девід. І раптом заплакав, наче мале хлоп'я. — А чорт, я не знесу, якщо вони не повірять!

Томас Хадсон узяв його на руки й пригорнув до грудей, а обидва брати відвернулись, і Роджер також одвів погляд убік, а тоді на палубу вийшов Едді з трьома коктейлями, вмочивши великий палець в одну із склянок. Томас Хадсон здогадавсь, що він уже не раз прикладався до пляшки в камбузі.

— Що з тобою, Деві? — спитав він. — Нічого.

— От і добре, — мовив Едді. — Отаке мені чути до вподоби, бісів хлопчиську. Ану годі рюмсати, злазь з рук, і нехай твій батько вип'є.

Девід став на ноги й виструнчився.

— А коли відплив, тут можна ловити? — спитав він Едді.

— Лови собі й нічого не бійся, — відказав той. — Хіба що мурен. А великих хижаків не буде. Коли відплив, тут надто мілко.

— То можна буде, тату?

— Ну, коли Едді так вважає. Його слово тут закон.

— Казна-що ви городите, Томе, — мовив Едді, аж сяючи з утіхи. Сяяли його змащені меркурохромом губи, сяяли набіглі кров'ю очі. — Та якби хто не влучив те поганюче акулисько із своєї тріскачки, то нехай би викинув її к бісу, поки не вскочив у халепу.

— Ну, ти влучив, ще й не раз, — запевнив його Томас Хадсон. — Влучив так, що краще й не треба. Мені бракує слів, щоб сказати тобі як.

— А не треба й казати, — мовив Едді. — Досить того, що мені довіку з-перед очей не йтиме, як те паскудне страховидло шугало на спині. Чи ви бачили коли щось бридкіше?

Вони сиділи на палубі, чекаючи обіду, і Томас Хадсон дивився на те місце на морі, де акула пішла на дно. Джозеф підплив туди човном і зазирнув через борт у глибинний окуляр.

— Щось бачиш? — гукнув йому Томас Хадсон.

— Надто глибоко, містере Томе. Вона під риф пішла. Лежить тепер десь там на дні.

— Добре було б вирізати її щелепи, — сказав Том-молодший. — Відбілити їх і почепити вдома, га, тату?

— Мені, мабуть, через них страхіття снилися б, — озвався Ендрю. — Добре, що нам тепер їх не дістати.

— А який був би трофей, — провадив Том-молодший. — Було б що показати в школі.

— Коли б ми їх і дістали, вони належали б Девові, — сказав Ендрю.

— Ні, вони належали б Едді, — заперечив Том-молодший. — А я б його попрохав, і, гадаю, він оддав би їх мені.

— Він оддав би їх Девові, — не поступався Ендрю.

— Навряд чи варто тобі, Деве, сьогодні знову плавати, — сказав Томас Хадсон.

— Та це ж іще коли буде, аж після обіду, — озвався Девід. — Нам доведеться почекати відпливу.

— Я маю на думці лови.

— Едді сказав, що можна.

— Я чув. Але в мене й досі душа не на місці.

— Але ж Едді знає.

— То ти не хочеш зробити мені цей подарунок?

— Ну, звісно, тату, коли ти просиш. Але я так люблю плавати під водою. Мабуть, найдужче за все інше. До того ж Едді каже…

— Гаразд, — мовив Томас Хадсон. — Адже подарунки випрошувати не заведено.

— Тату, ти не так мене зрозумів. Якщо ти не хочеш, я не піду. Та тільки Едді сказав…

— А мурени? Едді казав про мурен.

— Тату, але ж мурени є завжди. Ти сам навчав мене не боятися мурен, казав, як з ними поводитись, і як їх стерегтися, і в яких норах вони живуть.

— Знаю. Але я ж таки й пустив тебе туди, куди запливла акула.

— Тату, ми всі там були. Не бери на себе великої вини. Просто я заплив надто далеко, а перед тим упустив з гарпуна великого жовтохвоста, ото від нього й пішов дух крові та принадив акулу.

— А ти бачив, як вона примчала? Наче добрий гончак, — сказав Томас Хадсон. Він силкувався погамувати хвилювання. — Я й раніше помічав, як швидко вони женуть на здобич. Одна така жила коло Великої скелі, то щоразу так перла на дух наживки… Мені дуже соромно, що я не поцілив цю.

— Ти щоразу влучав зовсім близько, — сказав Том-молодший.

— Еге ж, влучав, тільки не влучив.

— Її принадив не я, тату, — сказав Девід. — Рибина її принадила.

— А проте вона б і на тебе напала, — озвався Едді. Він накривав на стіл. — Не обдурюй себе — ще й як напала б, бо від тебе пахло рибою й у воді була риб'яча кров. Та вона б і на коняку напала, й на кого хочеш. Ой боже, та годі вже про це. А то мені доведеться ще раз хильнути.

— Едді, — сказав Девід. — А у відплив тут справді безпечно?

— Авжеж. Хіба я тобі не казав?

— Ти маєш якусь свою мету, еге ж? — запитав Девіда Томас Хадсон. Він перестав дивитися на море і тепер почував себе добре. Він розумів: те, що робить Девід, потрібно йому, хоч яка б там була причина; розумів і те, що сам він повівся щодо хлопця себелюбно.

— Тату, я ж тільки кажу, що найдужче люблю плавати під водою, а сьогодні такий гарний для цього день. Хто зна, чи потім не задме…

— Та й Едді каже… — перебив його Томас Хадсон.

— Та й Едді каже… — зраділо всміхнувся до нього Девід.

— Едді каже: хай вам усім сто чортів. Сідайте вже їсти, поки я не викинув усе це к бісу за борт. — Він стояв, тримаючи миску салату й таріль із смаженою рибою та картопляним пюре. — А де це Джо?

— Поїхав шукати акулу.

— Здурів він, чи що!

Коли Едді спустився вниз і Том-молодший почав передавати іншим тарілки, Ендрю пошепки спитав батька:

— Тату, а Едді п'яниця?

Томас Хадсон розкладав по тарілках холодний картопляний салат під маринадом, посиланий крупнисто змеленим чорним перцем. Він навчив Едді готувати його так, як це робили в барі Ліппа у Парижі, і то була одна з найсмачніших страв, що їх Едді подавав на катері.

— А ти бачив, як він застрілив акулу?

— Ну звісно.

— П'яниці так не стріляють.

Він наклав салату в тарілку Ендрю, а потім собі.

— Я тільки через те спитав, що мені звідси видно камбуз і, поки ми тут сидимо, я бачив, як він разів вісім прикладався до пляшки.

— То його власна пляшка, — пояснив Томас Хадсон і підклав Ендрю ще салату. Він ніколи не бачив, щоб хтось їв так швидко, як Ендрю. Хлопець казав, що навчився цього в школі. — Старайся їсти повільніше, Енді. А пляшку на катер Едді сам собі приносить. Майже всі справжні кухарі трохи випивають. А деякі й добряче п'ють.

— Я вже вісім разів бачив. А ось тепер дев'ятий.

— Хай тобі чорт, Ендрю, — мовив Девід.

— Не лайтеся, — звелів Томас Хадсон обом. Том-молодший і собі докинув слово:

— Добрий, чудовий чоловік рятує життя твоєму братові, та досить йому раз чи кілька разів ковтнути з пляшки, як ти обзиваєш його п'яницею. Не місце тобі серед людей.

— Я не обзиваю його. Просто запитав тата, щоб знати, чи він не п'яниця. І взагалі я не проти п'яниць. Тільки хочу знати, чи людина п'яниця, чи ні.

— Ось нехай лиш я розживуся десь на гроші, то першим ділом куплю Едді пляшку того, що він п'є, і вип'ю разом з ним, — урочисто промовив Том-молодший.

— Це що за розмова? — Над трапом з'явилася голова Едді у зсунутому на потилицю старому фетровому капелюсі, з-під якого визирала смужка незасмаглої шкіри на чолі, і з сигарою в кутку намащеного меркурохромом рота, — Нехай я тільки побачу, що ви п'єте щось міцніше за пиво, то душу з вас витрушу. З усіх трьох. Щоб я й слова од вас не чув про випивку. Дати ще пюре?

— Зробіть ласку, Едді, — відповів Том-молодший, і Едді повернувся вниз.

— Оце вже десятий, — сказав Ендрю, дивлячись понад трапом.

— Та припни ти язика, вершнику, — звелів йому Том-молодший. — Невже ти не маєш поваги до чудової людини?

— Поїж іще риби, Девіде, — сказав Томас Хадсон.

— А де тут той великий жовтохвіст?

— Мабуть, його ще не засмажено.

— Тоді я візьму цього жовтого окуня.

— Вони аж солодкі на смак.

— Певне, з гарпуна такі смачні, бо кров із них витікає, та ще як їсти одразу.

— Тату, можна мені запросити Едді випити з нами? — спитав Том-молодший.

— А чого ж, — відказав Томас Хадсон.

— Він уже випив раз. Хіба ти не пам'ятаєш? — втрутився Ендрю. — Коли ми тільки-но піднялися на катер, він випив з нами. Пригадай-но.

— Тату, можна мені запросити його випити з нами ще раз і попоїсти?

— Ну звісно, — сказав Томас Хадсон.

Том-молодший спустився в камбуз, і Томас Хадсон почув, як він говорить до Едді:

— Едді, тато запрошує вас налити собі чогось і піднятися випити й попоїсти разом з нами.

— Дурниці, Томмі, — мовив Едді. — Я ніколи не їм серед дня. Як уранці поснідаю, так аж до вечора.

— Ну, а випити з нами не хочете?

— Та я вже випив, Томмі.

— Тоді випийте ще раз зі мною, а мені дайте пляшку пива, гаразд?

— Авжеж, хай йому чорт, — сказав Едді, і Томас Хадсон почув, як відчинився й зачинився льодовник. — За тебе, Томмі.

Томас Хадсон почув, як цокнули одна об одну пляшки. Він глянув на Роджера, але Роджер дивився на океан.

— За вас, Едді, — почув він голос Тома-молодшого. — Для мене велика честь випити з вами.

— Дурниці, Томмі, — відказав Едді. — Це для мене честь випити з тобою. Я чудово почуваю себе, Томмі. Ти бачив, як я підстрелив те акулисько?

— Ну звісно, бачив, Едді. То ви не хочете попоїсти з нами?

— Ні, Томмі. Справді не хочу.

— А хочете, я посиджу з вами тут, щоб вам не пити самому?

— Дурниці, Томмі. Не треба нічого вигадувати, зрозумів? І пити мені зовсім не треба. І взагалі нічого не треба, оце тільки трохи покуховарити та заробити собі на прожиток. Я й так достобіса добре себе почуваю, Томмі. Ти бачив, як я її підстрелив? Справді бачив?

— Едді, то було найкраще, що я будь-коли бачив. Просто я спитав, чи не треба мені побути з вами, щоб ви не почували себе самотнім.

— Я ніколи в житті не почував себе самотнім, — відказав йому Едді. — Мені дуже добре, і я маю тут щось таке, від чого стає ще краще.

— І все-таки, Едді, я хотів би посидіти з вами.

— Ні, Томмі. Бери-но ти оцей таріль з рибою та неси нагору, туди, де твоє місце.

— А тоді я хочу вернутись і посидіти з вами.

— Я ж не хворий, Томмі. От якби я захворів, то тоді був би радий, щоб ти посидів зі мною. А я почуваю себе так, що кращого й бажати годі.

— Едді, а ви певні, що вам вистачить цієї пляшки?

— Авжеж, хай йому чорт. Ну, а як не вистачить, то позичу в Роджера чи в твого старого.

— Гаразд, тоді я понесу рибу туди, — сказав Том-молодший. — Я дуже радий, Едді, що вам так добре. Це просто чудово.

Він виніс нагору таріль із жовтохвостами та жовтими й білими окунями. Кожна рибина була глибоко надрізана по боках трикутниками, так що біліло м'ясо, і добре засмажена, з хрусткою коричневою шкоринкою. Том-молодший взявся розкладати рибу всім за столом.

— Едді дуже дякує тобі, але він уже випив, — сказав він. — А їсти вдень не звик. Як риба, смачна?

— Чудова, — відповів Томас Хадсон.

— Їжте, будь ласка, — сказав Том-молодший Роджерові.

— Гаразд, — озвався той. — Спробую.

— Ви ще нічого не їли, містере Девіс? — запитав Ендрю.

— Ні, Енді. Але зараз їстиму.

VIII

Прокидаючись серед ночі, Томас Хадсон чув, як хлопці тихо дихають уві сні, і в місячному світлі бачив їх усіх трьох і Роджера, що також спав. Тепер він спав міцно і майже не крутився на ліжку.

Томас Хадсон був задоволений, що вони тут, при ньому. І навіть думати не хотів, що настане день, коли вони поїдуть. Власне, він був задоволений і до їхнього приїзду, бо давно навчився жити й працювати в такий спосіб, щоб почуття самотності не переходило тієї межі, за якою його вже несила терпіти; і нехай приїзд хлопців порушив той рятівний лад життя, який він сам собі запровадив, — Хадсон звик уже до таких порушень. То був приємний розмірений лад, в якому сполучались і напружена робота, і всілякі інші справи; і суворий порядок у домі, де кожна річ мала своє місце й була дбайливо доглянута; і наперед очікувані години їди та випивки; і нові книжки, що їх належало прочитати, а ще більше — перечитати старих. У цьому ладі подією була навіть щоденна газета, проте надходила вона не так уже й регулярно, і коли її не приносили, це не дуже засмучувало. Було в ньому й чимало інших хитрощів, до яких вдаються самотні люди, щоб урятуватися від самотності, а то й зовсім позбутися її, і Томас Хадсон, установивши собі певні правила, свідомо й підсвідомо дотримувався їх. Та коли приїхали хлопці й ті правила перестали тяжіти над ним, він відчув неабияку полегкість.

Зате як важко буде, думав він, коли доведеться починати все те спочатку. Бо добре знав, як воно буде. В першу половину дня — навіть приємно, що в домі так чисто, і можна думати на самоті, й читати, не чуючи нічиїх голосів, і дивитись на те чи те, не говорячи про нього, й спокійно, без перешкод працювати, але потім — він знав — насунеться самотність. Ці троє хлопців знову зайняли надто велике місце в його душі, а коли вони звільнять це місце, там залишиться порожнеча, і тоді якийсь час буде дуже важко.

Його життя спиралося на міцні підвалини: роботу, Гольфстрім, цей острів, — тож він мав вистояти й цього разу. Всі його засади, правила та устої були спрямовані на те, щоб допомогти йому переборювати самотність, але він знав, що тепер відкрив для самотності новий обшир, який вона враз заполонить, тільки-но хлопці поїдуть. Проте зарадити однаково нічим. До того ж усе те ще попереду, а коли вже так доконче має бути, то й не варто перейматися цим наперед.

Поки що літо спливало весело й щасливо. Усе, що могло обернутися погано, оберталося добре. Він мав на думці не тільки такі помітні події, як сутичка Роджера з тим чоловіком на причалі, що могла скінчитися дуже погано, чи пригода Девіда з акулою, але й безліч усіляких дрібниць, що теж миналися добре. Багато хто вважає, ніби щастя — дуже нудна річ, думав він, лежачи без сну, але це лише тому, що дуже щасливими часто бувають саме нудні люди, а люди, наділені жвавим розумом, мають здатність робити нещасними й себе, й усіх навколо. Що ж до нього, то щастя ніколи не здавалось йому нудним. Він завжди вважав, що це найбільш хвилююче з усіх почуттів і що для того, хто здатен бути по-справжньому щасливим, воно може зрівнятися силою навіть із скорботою. Можливо, це було й не так, але він сам віддавна так вважав, та й цього літа вони ось уже місяць тішилися щастям, і, хоч воно ще не минулось, Томас Хадсон наперед тужив за ним безсонними ночами.

Тепер він знав майже все, що можна знати про самотнє життя, та ще давніше знав, що означає жити з тими, кого ти любиш і хто любить тебе. Він завжди любив своїх дітей, але ніколи раніш не розумів по-справжньому, як сильно їх любить і як це погано, що він живе не з ними. Він волів би, щоб хлопці весь час були при ньому, а сам він щоб і досі був одружений з Томовою матір'ю. А втім, розважив він, бажати цього так само безглуздо, як прагнути заволодіти всіма багатствами світу; або ж малювати, як Леонардо, чи створювати картини, гідні пензля Пітера Брейгеля; або ж мати необмежену владу над будь-яким злом, уміти безпомилково розпізнавати його в самому зародку й придушувати так само, як ото натискаєш кнопку дзвінка, та ще при всьому бути завжди здоровим і жити вічно, не занепадаючи ні тілом, ні душею. А непогано було б, подумав він цієї ночі, коли б усе воно й справді могло бути так. Одначе так бути не може, як не можеш ти залишити при собі хлопців чи оживити тих, кого любив, якщо вони померли або назавжди пішли з твого життя. З усього, що неможливе для тебе, є лише декілька речей можливих, і одна з них — відчувати, коли ти щасливий, і тішитися своїм щастям повною мірою, поки воно триває й поки все добре. Колись щастя складалося для нього з багатьох чинників. Але тепер, цього місяця, завдяки хлопцям та Роджерові він зазнав такого, що багато чим було не гірше, ніж те, чого він зазнавав колись з однією людиною, і поки що смутку в цьому не було. Ані тіні смутку.

Йому тепер не заважало навіть безсоння, і він пригадував, як було колись, коли він зовсім не міг спати і лежав ночами, думаючи про те, як втратив усіх трьох своїх синів і який же він дурень. Думав про все, що чинив, бо інакше чинити не міг, чи принаймні вважав, що не може, і про те, як ішов від одної згубної помилки до іншої, ще гіршої. Тепер він згадував про це, як про минуле, і каяття вже не мучило його. Так, він був тоді дурнем, хоч сам ніколи не любив дурнів. Але все те давно вже позаду, і хлопці тут з ним, і вони його люблять, а він любить їх. Отож нехай усе буде так, як воно є.

Настане день, і вони поїдуть, і він знов залишиться зі своєю самотністю. Але це буде всього-на-всього якийсь проміжок часу, а потім вони знов приїдуть. І якщо Роджер залишиться тут працювати, їх буде двоє, і все обернеться куди легше. А втім, від Роджера ніколи не знаєш, чого сподіватися… Подумавши про Роджера, Томас Хадсон усміхнувся в темряві. Тоді відчув до нього жаль, та одразу ж подумав, як це нечесно щодо Роджера і як обурив би його цей жаль; отож він одігнав думки про Роджера і, прислухаючись до тихого дихання всіх чотирьох, зрештою й сам заснув.

Він прокинувся, коли місячне світло пересунулось на його обличчя, і почав думати про Роджера та про жінок, з якими той мав клопіт. Обидва вони, і він, і Роджер, поводилися з жінками недоладно й безглуздо. Та думати про власні дурниці йому не хотілось, і він визнав за краще думати про Роджерові.

Жаліти його я не буду, вирішив він, отже, нічого нечесного в цьому немає. Я й сам мав доволі клопоту, а тому думати про те, що було в Роджера, не буде нечесно. Зі мною інша річ, бо я по-справжньому любив лише одну жінку, а тоді втратив її. І добре знаю чому. Та про це я ніколи більше не думаю, отож, можливо, не слід думати й про Роджера. Але тієї ночі місячне світло, як завжди, не давало йому спати, і він таки думав про Роджера та про його клопоти з жінками — і повалені, й кумедні.

Він пригадав ту останню жінку, що в неї Роджер закохався у Парижі, де обидва вони тоді жили, — яка вона була гарна і якою фальшивою здалася йому, коли Роджер привів її до нього в студію. А от Роджер нічого фальшивого в ній не бачив. Вона була однією з його ілюзій, і він не шкодував на неї свого таланту вірності, аж поки обоє дістали змогу взяти шлюб. І тоді десь за місяць Роджер несподівано для себе побачив у ній все те, що бачив кожен, хто її знав. Певно, той день, коли йому вперше відкрилися очі, був для нього дуже тяжкий, та коли Роджер прийшов у студію Томаса Хадсона, він уже встиг чимало помітити. Він якийсь час роздивлявся картини, зробив кілька критичних зауважень, дуже слушних і розумних. А тоді промовив:

— Я сказав тій Ейєрс, що не одружуся з нею.

— От і добре, — озвався Томас Хадсон. — Це її здивувало?

— Не дуже. Ми вже й раніш про це говорили. Вона таки облудна.

— Та невже? — мовив Томас Хадсон. — В чому саме?

— Геть в усьому. Хоч як на неї глянь. — Я гадав, що вона тобі подобається.

— Ні. Я дуже хотів, щоб вона мені сподобалась. Але нічого не виходило, хіба тільки напочатку. Я просто закохався в неї.

— Що означає закохався?

— Тобі слід би знати.

— Атож, — сказав Томас Хадсон. — Мені слід би знати.

— А тобі вона не подобалась?

— Ні. Я терпіти її не міг.

— Чому ж ти нічого не сказав?

— Вона була твоя дівчина. Та й не питав ти мене.

— Я сказав їй. Але тепер мені треба на тому й стояти.

— Поїхати б тобі звідси.

— Ні, — заперечив Роджер. — Нехай їде вона.

— Я подумав тільки, що так було б простіше.

— Це місто так само моє, як і її.

— Знаю, — сказав Томас Хадсон.

— Тобі минулого разу теж довелося відбиватись, правда? — спитав Роджер.

— Так. Узяти гору над жінкою неможливо. Але відбитися можна. Чи не переїхати тобі хоча б в інший quartier?

— Мені добре і в моєму, — відказав Роджер.

— Незмінна формула. Je me trouve très bien ici et je vous prie de me laisser tranquille[70].

— A починається вона словами: «Je réfuse de recevoir ma femme»[71], — докинув Роджер. — їх має почути huissier[72]. Але ж це не розлучення. Це просто розрив.

— Чи не буде тобі важко бачитися з нею?

— Ні. Це для мене найкращі ліки. Бачити її, а особливо чути.

— А як буде з нею?

— Нехай розраховує сама. Останні чотири роки вона тільки те й робила, що розраховувала.

— П'ять, — поправив його Томас Хадсон.

— Здається, перший рік вона ще не мала розрахунку.

— Ну, тоді тобі краще забратися звідси, — сказав Томас Хадсон. — Якщо ти вважаєш, що перший рік вона не мала розрахунку, тобі треба податись якнайдалі.

— Вона надто добре пише листи. Якщо я виїду, буде тільки гірше. Ні. Я залишуся тут і добряче загуляю. Хочу вилікуватись безповоротно.

Порвавши з тією жінкою в Парижі, Роджер справді загуляв, і загуляв на всі заставки. Він жартував з цього приводу й сміявся з себе, але в душі злостився, що показав себе таким непроторенним дурнем, і тепер відчайдушно паплюжив і топтав під ноги свій талант вірності людям — чи не найкраще, що було в ньому поза художницьким і письменницьким хистом та багатьма добрими душевними й фізичними якостями. Розгулюючись, він нікому не подобався, а надто самому собі, і він знав про це, й ненавидів себе, й з похмурою втіхою руйнував підпори храму. То був прекрасний, міцно збудований храм, і коли такий храм споруджено в тобі самому, зруйнувати його нелегко. Але Роджер докладав до цього всіх зусиль.

Він завів трьох коханок підряд; жодна з них не спонукала б Томаса Хадсона до чогось більшого, ніж формальна чемність, і виправданням щодо двох останніх могло бути хіба лише те, що вони скидалися на першу. А та перша з'явилась одразу ж після розриву Роджера з Ейєрс і хоч була для нього чи не занадто низького гатунку, проте згодом зробила неабияку кар'єру і в ліжку, й поза ним, урвавши чималий шмат одного з відомих в Америці маєтків, а тоді заволодівши ще одним після одруження. Звали її Таніс, і Томас Хадсон пригадував, як Роджер щоразу здригався, коли хтось вимовляв це ім'я, а щоб колись сам вимовив його, такого ніхто не чув. Він називав ту жінку першою сукою двору. То була брюнетка з чудовою шкірою, дуже схожа на зображення юних, дбайливо виплеканих і витончено-розпусних дочок роду Ченчі. Доброчесністю вона могла зрівнятися хіба що з пилососом, а душевністю — з тоталізатором, зате мала гарну статуру й оте чарівливо-розбещене личко, а з Роджером залишалася тільки доти, доки підготувала грунт до рішучого кроку нагору.

Вона була перша жінка, що сама покинула Роджера, і це так вразило його, що він завів собі, одну по одній, ще двох, схожих на неї, наче рідні сестри. Проте скоро покинув обох, покинув У буквальному розумінні слова, і, як здавалося Томасові Хадсону, після цього йому полегшало на душі — хоч і не дуже, а все-таки полегшало.

Може, є пристойніші й делікатніші способи порвати з жінкою, ніж отак просто, без прикрощів та сварок, вибачитися, вийти до чоловічої кімнати ресторану «21» і не повернутись. Проте, як запевняв Роджер, унизу він сплатив по рахунку, і йому приємно було згадувати, як він востаннє бачив ту жінку — за столиком у затишному кутку ресторану, серед усієї тієї пишноти, яка так їй пасувала і яку вона так любила.

другу він збирався залишити в «Лелеці», її улюбленому місці, але побоявся, що це не сподобається містерові Біллінгслі, у якого він мав тоді намір позичити грошей.

— То де ж ти її залишив? — спитав його Томас Хадсон.

— У «Марокко». Щоб назавжди запам'ятати її на тлі отих смугастих зебр. До речі, «Марокко» вона теж полюбляла, — сказав Роджер. — Та найзаповітнішим місцем для неї, здається, був «Куб».

Після того він зійшовся з жінкою, такою облудною на вигляд, яких Хадсон доти й не бачив. Зовні вона цілковито різнилася від тих попередніх трьох Ченчі-Борджіа з Парк-авеню. Справляла враження дуже здорової людини, мала рудувато-каштанове волосся, стрункі довгі ноги, напрочуд гарну статуру й розумне жваве обличчя. І хоч красунею не була, проте вирізнялася з-поміж багатьох. А чи не найдужче вабили її прекрасні очі. При першому знайомстві вона здавалася розумною, дуже доброю та милою і водночас була п'яницею. Вона не впивалася, і пияцтво ще не наклало на неї свого відбитку, але жити без чарки не могла. У людей, що багато п'ють, це звичайно видно по очах, — от і на Роджері пиятика одразу позначалась. Але ця жінка, Кетлін, мала справді прекрасні карі очі, що так пасували до її волосся, до милих дрібних веснянок на носі та щоках, які звичайно свідчать про здоров'я та добру вдачу, — і по її очах не видно було нічого. Вона мала вигляд безтурботної людини, що день у день вправляється в парусному спорті чи веде якийсь інший здоровий спосіб життя серед природи, до того ж людини дуже щасливої. А насправді день у день пила і йшла своєю заплутаною дорогою не знати куди, на якийсь час прихопивши з собою й Роджера.

Та одного ранку він з'явився в студії, яку Томас Хадсон винайняв, приїхавши до Нью-Йорка, і показав ліву руку, вкриту опіками від сигарет. Скидалося на те, наче хтось гасив об неї недокурки, як часом гасять об стільницю.

— Отаке їй заманулося вчора ввечері, — сказав Роджер. — У тебе знайдеться йод? Мені не хотілось іти з цим до аптеки.

— Кому це «їй»?

— Кетлін. Здоровій дочці природи.

— Як видко, ти не заперечував.

— Це розважало її, а ми повинні дбати, щоб жінки не нудились.

— У тебе ж уся рука попечена.

— Та не вся. Але я, мабуть, таки поїду звідси на якийсь час.

— Від себе нікуди не втечеш.

— Так. Зате втечу від інших.

— Куди ж ти збираєшся податись?

— Спершу кудись на Захід.

— Зміна місць — не ліки від твоєї хвороби.

— Знаю. І все-таки пожити здоровим життям і добре попрацювати мені не завадить. Може, я й не вилікуюсь, якщо покину пити. Але моє теперішнє пияцтво однаково ні біса не допомагає.

— Ну, то й катай під три чорти. А чом тобі не поїхати на моє ранчо?

— Хіба воно ще належить тобі?

— Частково.

— А нічого, як я туди поїду?

— Та певне, — відказав Томас Хадсон. — Тільки до весни там буде важко, та й навесні не з медом.

— Мені й треба, щоб було важко, — сказав Роджер. — Я хочу почати все спочатку.

— Скільки вже разів ти отак починав?

— Надто багато, — відповів Роджер. — Ти міг би про це й не нагадувати.

Ось і тепер він знов збирається почати все спочатку, та чи вийде в нього щось цього разу? Невже він гадає, що, марнуючи свій талант і постачаючи твори на замовлення, за певним шаблоном, який приносить гроші, можна навчитися добре й правдиво писати? Адже все, що створює художник чи письменник, — це його наука, підготовка до того, що він має створити у майбутньому. А Роджер потоптав, зрадив, занапастив свій талант. Та можливо, в нього лишилося досить фізичної снаги й духовної незалежності, щоб зробити ще одну спробу. Будь-який письменник, маючи талант, здатен написати хоч один добрий роман — за умови, що він чесна людина, — так вважав Томас Хадсон. Але весь той час, який мав піти на підготовку до цього, Роджер уживав свій талант не на те, і хто знає, чи зберіг його взагалі. Не кажучи вже про métier[73], подумав він. Як можна гадати, що ти можеш знехтувати, занедбати чи зневажити майстерність, — хоч би навіть та зневага була й удавана, — а потім сподіватися, що в потрібний час твої руки й мозок віднайдуть її? Майстерності нічим не заміниш, думав Томас Хадсон. Так само нічим не заміниш і таланту, отож не слід зберігати їх у священній чаші. Майстерність — у тобі самому. У твоєму серці, у твоїй голові, У кожній частці твого єства. І талант також у тобі, подумав він. Це не просто знаряддя, якими ти навчився орудувати.

Художником бути краще, подумав він, — у цій роботі більше матеріального. Наша перевага в тому, що ми працюємо руками, і métier у нас — річ предметна, відчутна на дотик. А Роджерові тепер доведеться починати з тим, що він сам занедбав, спотворив, здрібнив, і все воно існує тільки у нього в голові. Проте au fond[74] він таки має дещо незаймане, здорове й прекрасне. Якби я був письменником, подумав Хадсон, то поводився б з цим останнім словом дуже обережно. Але в Роджері справді є щось, і воно невід'ємне від нього, і якби він міг писати так, як бився тоді на причалі, це, можливо, було б жорстоко, але дуже добре. І якби міг завжди міркувати так само розумно, як після тієї бійки, то ціни б йому не скласти.

Місяць пересунувся далі й уже не світив Томасові Хадсону на подушку, і він поступово облишив думати про Роджера. Та й ні до чого всі ці думки. Одне з двох: або Роджер спроможеться здійснити свій намір, або ж ні. Але чудово було б, якби спромігся. І якби він, Хадсон, знайшов спосіб допомогти йому. А може, й знайду, подумав він і в наступну мить заснув.

IX

Коли зійшло сонце і збудило Томаса Хадсона, він спустився до моря, поплавав, а тоді, поки всі в домі ще спали, сів снідати. Едді сказав, що бриз навряд чи посилиться, а може, й зовсім ущухне; вся снасть на катері справна, а по наживку він уже послав хлопця.

Томас Хадсон спитав, чи перевірив він снасть, бо вони давно вже не виходили катером по велику рибу, і Едді сказав, що все перевірив і прогнилу жилку викинув. Тоді додав, що треба б прикупити плетеного шнура в тридцять шість ниток, а ще більше — в двадцять чотири, і Томас Хадсон пообіцяв, що звелить купити. А тим часом Едді доточив міцної жилки замість непридатної, так що обидві великі котушки були повні. Крім того, він почистив і нагострив усі великі гачки й перевірив повідки та вертлюги.

— Коли ж ти все це зробив?

— Та цілу ніч мотав, — відказав Едді. — А потім ще нову сіть опорядив. Однаково клятий місяць заснути не дає.

— То й ти не можеш спати при повному місяці?

— Аніяк, хай йому чорт, — сказав Едді.

— Едді, а ти віриш, що шкідливо спати, коли на тебе світить місяць?

— Так кажуть старі люди. А я не знаю. Але ж і мені не спиться в місячні ночі.

— Як гадаєш, ми сьогодні зловимо щось?

— Наперед ніколи не скажеш. О цій порі року тут трапляються величезні рибини. Ви думаєте податись аж до Айзеків?

— Хлопці хочуть поїхати туди.

— Тоді нам треба вирушати одразу ж після сніданку. Гарячого на день я не готуватиму. Є черепашковий салат, картопляний салат, пиво. На сендвічі маємо шинку з останнього довозу, трохи латуку, а присмачити можна гірчицею й отим чатні[75]. Хлопцям гірчиця не зашкодить, ні?

— Гадаю, що ні.

— Коли я був малий, ми її ніколи не їли. А от чатні — то таки добра річ. Ви куштували його на сендвічах?

— Ні.

— Я, коли вперше побачив його у вас, не знав, що воно таке, і намастив на хліб, як повидло. Достобіса смачно виходить. А часом додаю трохи й до вівсянки.

— А чому в нас уже давненько не було керрі[76]?

— З наступним довозом я замовив бараняче стегно. Разів зо два поїмо смаженини, — хоча з такими їдцями, як малий Том та Ендрю, на два рази, мабуть, і не вистачить, — а тоді приготуємо керрі.

— Чудово. Тобі щось треба від мене до сьогоднішнього виїзду?

— Нічого, Томе. Подбайте тільки, щоб вони не барилися. Дати вам чогось випити? Ви ж сьогодні не працюєте. То можна й перехилити одненьку.

— Вип'ю пляшку холодного пива, коли снідатиму.

— Добра річ. Вимиває геть усю нечисть з горлянки.

— Джо ще тут?

— Ні. Пішов шукати хлопця, якого я послав по наживку. Зараз подам сніданок.

— Спершу я огляну катер.

— Ні, посидьте, випийте холодного пива, почитайте газету. На катері я все опорядив. А я піду принесу сніданок.

На сніданок була солона яловичина, смажена з городиною і яйцем, кава з молоком та велика склянка охолодженого грейпфрутового соку. Томас Хадсон відсунув каву й сік і взявся до пляшки дуже холодного пива «Хейнекен», запиваючи ним смаженину.

— Сік я поставлю в холодильник, хлопці вип'ють, — сказав Едді. — А добре сьорбнути з самого ранку такого пивця, правда ж?

— Але так можна й п'яницею стати, га, Едді?

— Ви ніколи не станете п'яницею. Надто ви любите працювати.

—. І все-таки дуже приємно трохи випити зранку.

—. Ще й як приємно, хай йому чорт. А особливо такого пивця.

— Одначе працювати я б уже не міг.

— Та ви ж сьогодні й не збиралися працювати, то якого біса цим клопотатись. Допивайте цю пляшку, і я вам принесу ще одну.

— Ні. Більше мені не треба.

Вони вирушили близько дев'ятої і вийшли з-поміж причалів за відпливом. Томас Хадсон, стоячи на містку біля штурвала, скерував катер через плесо просто на темну смугу Гольфстріму, що видніла поодаль. Вода була така тиха й така прозора, що вони добре бачили дно за тридцять сажнів, бачили морські віяла, що їх тягло відпливом; бачили дно й за сорок сажнів, але вже наче в тумані, а потім воно зникло, вода потемніла, і катер опинився серед темної синяви Гольфстріму.

— Здається, тату, день буде чудовий, — сказав Том. — І течія сьогодні начебто добра.

— Течія дуже добра. Поглянь, як нуртує скраю.

— А що — попід нашим берегом не ця сама вода?

— Часом ця сама, Томмі. Але тепер відплив, і він одігнав Гольфстрім від гавані. А онде бачиш, де берег рівний, течія вже знов наблизилась.

— Вода там начебто така ж синя, як і тут. А чому Гольфстрім такий синій?

— Інша щільність води. Та й сама вода зовсім інакша.

— На глибокому вода завжди темніша.

— Тільки як дивитися згори. А часом і майже фіолетова від планктону.

— Чому?

— Мабуть, тому, що червоне змішується з синім. Відомо ж, що Червоне море назвали так саме через колір води. Стільки в ній планктону.

— Тобі сподобалось Червоне море, тату?

— Дуже. Там було страшенно жарко, але таких чудових рифів я ніде більше не бачив, і риби там повно, особливо коли дмуть мусони. Тобі, Томе, воно теж сподобалося б.

— Я прочитав по-французькому дві книжки про Червоне море, містера де Монтфріда. Дуже цікаві книжки. Він торгував рабами. Не білим товаром, як тепер, а таки справжніми рабами. Він приятель містера Девіса.

— Знаю, — сказав Томас Хадсон. — Я з ним теж знайомий.

— Містер Девіс розповідав мені, як одного разу містер де Монтфрід повернувся до Парижа після своєї работоргівлі і коли їхав з дамою в таксі, то казав водієві одкрити верх машини і визначав дорогу за зорями. Ну от, приміром, містер де' Монтфрід був на мосту Згоди і хотів проїхати на вулицю Мадлен. То він не казав просто: везіть на Мадлен або через площу Згоди й далі Королівською вулицею, як зробили б ми з тобою, тату. Містер де Монтфрід їхав до Мадлен, керуючись Полярною зіркою.

— Ніколи не чув такого про містера де Монтфріда, — сказав Томас Хадсон. — Зате чув про нього чимало інших історій.

— Досить складний спосіб їздити по Парижу, правда ж, тату? Містер Девіс одного разу й собі хотів був вирушити з містером де Монтфрідом на работоргівлю, але щось йому завадило. Не пригадую вже, що саме. А втім, згадав. Містер де Монтфрід покинув работоргівлю й почав торгувати опіумом. Ось як воно було.

— А опіумом містер Девіс торгувати не хотів?

— Ні. Пригадую, він ще сказав, що торгівлю опіумом полишає містерові де Квінсі й містерові Кокто. Мовляв, у них це так добре виходить, що не варто ставати їм на дорозі. Що він мав на думці, я не зрозумів. Тату, ти завжди пояснюєш мені все, про що я питаю, та коли весь час перебивати розмову запитаннями, вона ніколи не скінчиться. То краще я запам'ятовуватиму, що мені незрозуміле, а колись потім спитаю про все разом. І оце якраз одна з таких речей.

— Певно, таких речей набереться чимала купа.

— Та не одна сотня. А може, й не одна тисяча. Але їх щороку меншає, бо багато чого я починаю сам розуміти. Та про дещо все-таки доведеться спитати тебе. Мабуть, цього року я складу їх у список для шкільного твору. В мене є прецікаві питання, що добре підійдуть саме для твору.

— Тобі подобається в школі, Томе?

— Без навчання просто не обійдешся. А подобатись тому, хто вже звідав чогось іншого, воно навряд чи може, хіба не так?

— Не знаю. Сам я ненавидів школу.

— Навіть коли вчився малювати?

— Так. Учитися малювати мені подобалось, але решту шкільної науки я терпіти не міг.

— А мені нічого, — сказав Том. — Та коли довго жив з такими людьми, як містер Джойс, як містер Паскен, як ти і містер Девіс, то серед хлопців у школі почуваєш себе зовсім дорослим.

— Але ж тобі не нудно з ними?

— Та ні, ні. В мене багато приятелів, і я люблю спорт, хіба Що крім ігор з м'ячем, і вчуся сумлінно. І все-таки, тату, це не справжнє життя.

— Таке почуття завжди було і в мене, — сказав Томас Хадсон. — Та ти ж скрашуєш собі це життя чим можеш.

— Авжеж. Я скрашую його чим тільки можу, але все одно залишаюся в ньому. А в ньому часом дуже важко дихати.

Томас Хадсон поглянув за корму, де на спокійній воді розбігався хвилястий слід катера і на тих бурунцях, що розтинали гладінь моря, підстрибували й тіпалися дві наживки, звисаючи на жилках з бортових укосин. Девід і Ендрю сиділи в рибальських кріселках з вудлищами в руках. Томас Хадсон бачив тільки їхні спини. Хлопці сиділи обличчям до корми й стежили за наживками. Він подивився далі й побачив, як гуляє макрель: майже не сколочуючи води, рибини викидалися поодинці й парами, а тоді, зблиснувши проти сонця, так само безгучно, без сплеску, поринали головою донизу в море.

— Рибина! — почув Томас Хадсон вигук Тома-молодшого. — Велика рибина! Онде вона. Проти тебе, Деве! Добре пильнуй!

Томас Хадсон побачив, як здулась і завирувала вода, але сама рибина не показувалась. Девід застромив нижній кінець вудлища в гніздо й стежив, як розмотується жилка, перепущена через укосину. Томас Хадсон бачив, як вона спадала з укосини довгою обвислою дугою, а тоді натяглась і скісно побігла за катером, розтинаючи воду.

— Підсікай, Деве! Підсікай! — гукнув з трапа Едді.

— Підсікай, Деве! Бога ради, підсікай! — благально підхопив Ендрю.

— Тихо, — відказав Девід. — Сам знаю, що робити.

Він усе ще не підсікав, і жилка й далі бігла за корму, заходячи у воду під тим самим кутом; вудлище вигнулось, хлопець тягнув його на себе, а жилка тим часом розмотувалася. Томас Хадсон приглушив мотори, і тепер катер майже не посувався вперед.

— Та підсікай же ти, бога ради! — благав Ендрю. — А ні, то дай я.

Але Девід лише тягнув на себе вудлище і стежив, як жилка йде у воду під тим самим кутом. Навіть не гальмував котушки.

— Це риба-меч, тату, — мовив він, не підводячи очей. — Я бачив, коли вона вхопила наживку.

— Та невже? — перепитав Ендрю. — Оце штука.

— По-моєму, вже треба підсікати. — Роджер стояв тепер поруч Девіда. — Підсікай, Деве, підсікай як слід.

— Гадаєте, вона вже на гачку? — спитав Девід. — А може, просто держить його в роті й пливе собі?

— По-моєму, саме підсікати, поки вона не виплюнула гачка.

Девід уперся ногами, правою рукою добре заклинив котушку і щосили смикнув на себе важенне вудлище. Тоді смикнув ще й ще, так що воно вигнулось, наче лук. Проте жилка й далі збігала у воду. Рибина наче й не відчула його посмиків.

— Спробуй ще раз, Деве, — сказав Роджер. — Треба взяти її на гачок по-справжньому. Девід знову щосили смикнув вудлище, і жилка аж задзижчала, а вудлище так вигнулось, що він ледве втримав його. — О господи! — побожно мовив він. — Тепер, здається, взяв як слід.

— Трохи попусти котушку, — порадив Роджер. — А ти, Томе, помалу повертай катер і стеж за жилкою.

— Слухаюсь, помалу повертати й стежити за жилкою, — сказав Томас Хадсон. — Як ти себе почуваєш, Деве?

— Чудово, тату, — відказав Девід. — О боже, якби мені тільки зловити цю рибину!

Томас Хадсон поволі повернув катер майже навколо самої корми. Жилки на котушці в Девіда дедалі меншало, і Хадсон спрямував катер туди, де була рибина.

— Тепер пригальмуй котушку й починай вибирати жилку, — сказав Роджер. — Підтягуй її до себе, Деве.

Девід підводився, нахилявся вперед і мотав, тоді знов підводився, нахилявся й мотав, розмірено, як машина, і на котушці ставало щоразу більше жилки.

— Ніхто в нашій сім'ї ще ніколи не зловив риби-меча, — мовив Ендрю.

— Ой, не згадуй її вголос, прошу тебе, — озвався Девід. — Не згадуй вголос, а то наврочиш.

— Гаразд, не буду, — сказав Ендрю. — Я ж оце, відколи ти її підчепив, тільки те й роблю, що молюся за тебе.

— Як по-твоєму, чи не роздере гачок їй рота? — пошепки мовив Том-молодший до батька, що стояв біля штурвала, раз у раз поглядаючи вниз на корму й стежачи за нахилом білої жилки в темній воді.

— Сподіваюся, що ні. Девідові не вистачить сили так шарпонути.

— Я ладен на все, аби тільки нам її витягти, — сказав Том-молодший. — На все що завгодно. Усе віддам. Усе зроблю. Енді, принеси йому води.

— Ось у мене є, — озвався Едді. — А ти пильнуй, Деве, не відпускай її, хлопче, ні на мить.

— Ближче не треба! — гукнув нагору Роджер. Він був досвідчений рибалка, і вони з Томасом Хадсоном чудово розуміли один одного в морі.

— Я поверну до неї корму, — гукнув у відповідь Томас Хадсон і дуже вправно й легко повернув катер, майже не сколихнувши тихої води.

Тепер рибина йшла в глибочінь, і Томас Хадсон дав малий задній хід, щоб якомога послабити натяг жилки. Та досить було кормі повільно зрушити з місця назустріч рибині, як жилка пішла у воду майже прямовисно, потягши за собою донизу й тонкий кінець вудлища, і тепер розмотувалась частими посмиками, так що вудлище раз по раз сіпалось у Девідових руках. Томас Хадсон трохи подав катер уперед, щоб жилка не так прямовисно входила у воду. Він знав, яких зусиль коштує хлопцеві вдержувати вудлище в такому положенні, але водночас треба було зберегти на котушці якомога більше жилки.

— Дужче гальмувати котушку не можна, бо урветься жилка, — сказав Девід. — А що вона робитиме далі, містере Девіс?

— Тягтиме на дно, доки ти її зупиниш, — відказав Роджер. — Або доки сама зупиниться. Тоді спробуєш підняти її нагору.

Тим часом жилка дедалі розмотувалась і все йшла, йшла та йшла під воду. Вудлище зігнулося так, що, здавалось, от-от переломиться, а жилка натяглась, мов струна віолончелі, і на котушці її було вже зовсім мало.

— Що мені робити, тату?

— Нічого. Ти робиш усе, що можна.

— Вона не заляже на дно? — спитав Ендрю.

— Тут дна немає, — сказав йому Роджер.

— Держи її міцно, Деві, — порадив Едді. — Їй це набридне, і вона сама підніметься.

— Якби ще не оці кляті лямки, — сказав Девід. — Так муляють плечі, що несила вже й терпіти.

— Хочеш, я візьму в тебе вудлище? — запитав Ендрю.

— Не будь дурнем, — відповів Девід. — Я просто сказав, що вони муляють, ото й тільки. А мені дарма.

— Спробуй, чи не можна припасувати йому великий пояс! — гукнув Томас Хадсон униз до Едді. — Якщо ремінці будуть задовгі, можна примотати жилкою.

Едді обгорнув хлопцеві поперек широкою стьобаною прокладкою, затягнув поздовжні ремінці і грубою жилкою прикрутив їх кільця до котушки.

— Так куди краще, — сказав Девід. — Дякую вам, Едді.

— Тепер ти вдержуватимеш її не самими плечима, а й спиною, — пояснив йому Едді.

— От тільки жилки лишається зовсім мало, — зауважив Девід. — Хай їй чорт, тій рибині, і чого б їй отак без упину тягти вниз.

— Томе! — гукнув Едді. — Ану подайте трохи на північний захід. Здається мені, вона рушила вперед.

Томас Хадсон повернув штурвал і тихо, повільно, обережно скерував катер у відкрите море. Попереду виднів острівець жовтих водоростей, на ньому сиділа чайка, а вода довкола була тиха, голуба й така прозора, що аж ген у глибині око бачило веселкові блискітки заломленого сонячного проміння.

— Бачиш? — сказав Едді Девідові. — Жилка вже не розмотується.

Потягти на себе вудлище хлопець не зміг, але жилка більше не сіпалась і не збігала у воду. Натяг був такий самий, а на котушці лишалося не більше як півсотні ярдів. Проте далі жилка не розмотувалась. Девід міцно держав рибину, і катер ішов слідом за нею. Томас Хадсон дивився на білу жилку, що скісно заходила в голубу воду й зникала в глибині, а катер посувався ледь помітно, і мотори його працювали так тихо, що їх і не чути було.

— Бачиш, Деві, вона спустилася куди хотіла і тепер пливе куди їй хочеться. Скоро зможеш помалу вибирати жилку.

Смаглява спина хлопця була згорблена, вудлище згиналось у нього в руках, жилка повільно розтинала воду, катер помалу йшов уперед, а десь за чверть милі під водою пливла величезна рибина. Чайка знялася з водоростей і полетіла до катера. Покружлявши над головою Томаса Хадсона, що стояв біля штурвала, вона полетіла до іншого острівця жовтих водоростей, що виднів поодаль.

— Спробуй трохи підтягти, — сказав Роджер хлопцеві. — Коли вдержуєш її, то зможеш і зрушити.

— Ще трішечки вперед! — гукнув Едді на місток, і Томас Хадсон якнайобережніше наддав ходу.

Девід щосили тягнув вудлище на себе, але воно тільки дужче згиналося, а жилка ще дужче напружувалась. Здавалося, хлопець прикутий до рухомого якоря.

— Не журися, — сказав йому Роджер. — Зрушиш її трохи згодом. Як ти себе почуваєш, Деві?

— Дуже добре, — відповів Девід. — 3 цим поясом навколо спини мені зовсім добре.

— Ти певен, що вдержиш її? — запитав Ендрю.

— Ой помовч ти, — відказав Девід. — Едді, чи не можна ковток води?

— Де ж це я її поставив? — похопився Едді. — Мабуть, розлив.

— Я принесу. — Ендрю подався вниз.

— А я тобі не потрібен, Деве? — спитав Том-молодший. — Якщо ні, то піду нагору, щоб не заважати тут.

— Ні, Томе. Хай їй чорт, ну чому я не можу її підтягти?

— Це дуже велика рибина, Деве, — сказав йому Роджер. — її не так легко укоськати. Треба добре поводити, щоб змусити випливти на поверхню.

— Ви кажіть мені, що робити, і я робитиму все, поки не помру, — мовив Девід. — Я звіряюся на вас.

— Не говори дурниць, — сказав Роджер. — Не годиться отак марнословити про смерть.

— А я не марнословлю, — заперечив Девід. — Я справді так думаю.

Том-молодший повернувся на місток до батька. Вони дивилися вниз на Девіда, що зігнувся, припряжений до рибини; поруч нього стояв Роджер, а позаду Едді, тримаючи за бильця рибальське кріселко. Ендрю підніс Девідові до рота склянку води. Той відсьорбнув трохи і, прополоскавши рота, виплюнув.

— А тепер, Енді, полий мені на руки, гаразд? — попросив він.

— Тату, ти віриш, що він зможе здолати цю рибину? — дуже тихо запитав батька Том.

— Рибина величезна, йому буде важко.

— Отож я й боюся, — сказав Том. — Я люблю Девіда і не хочу, щоб якась клята рибина згубила його.

— Цього не хочемо ні я, ні Роджер, ні Едді.

— Тоді нам треба пильнувати за ним. Якщо він зовсім видихається, містер Девіс чи ти повинні перебрати в нього снасть.

— Він ще не скоро видихається.

— Ти не знаєш його так, як ми. Він ладен померти, аби тільки витягти цю рибину.

— Не тривожся, Томе.

— Нічого не можу з собою вдіяти, — відказав Том-молодший. — Я один такий у нашій сім'ї, що мене завжди все тривожить. Сподіваюся, з часом я переборю це.

— Поки що я не бачу причин для тривоги, — сказав Томас Хадсон.

— Але ж, тату, хіба може такий хлопчина, як Девід, витягти таку здоровенну рибину? Він зроду не ловив нічого більшого за парусників чи жовтохвостів.

— Рибина виснажиться. То ж вона на гачку, а не він.

— Це не рибина, а страхіття, — сказав Том. — І Дев так само припнутий до неї, як вона до нього. Якщо Дев зловить її, це буде просто диво, але краще б з нею боровся ти чи містер Девіс.

— Дев робить усе як слід.

Вони заходили все далі у відкрите море, але вода була, як і раніш, зовсім тиха. Тепер їм назустріч траплялося ще більше вицвілих на сонці водоростей, що вирізнялися жовтими латками на фіолетовій воді. Час від часу туго напнута біла жилка, поволі посуваючись уперед, чіплялася за таку латку й тягла її за собою, і тоді Едді нагинався й очищав жилку. Коли він перехилявся через борт, знімав з жилки водорості й шпурляв їх геть, Томас Хадсон бачив його зморшкувату червоно-коричневу од засмаги шию та старий фетровий капелюх і чув, як він каже Девідові:

— Бачиш, Деві, ми в неї наче на буксирі. Отож вона десь там, на глибині, все дужче знесилюється.

— Вона й мене знесилює, — сказав Девід. — . Голова в тебе не болить? — запитав Едді.

— Ні.

— Принесіть йому шапочку, — сказав Роджер.

— Не треба, містере Девіс. Краще полийте мені на голову води.

Едді зачерпнув відерцем морської води й, набираючи її в пригорщу, дбайливо змочив хлопцеві голову, а тоді прибрав нависле на чоло волосся.

— Якщо заболить голова, скажеш, — мовив він.

— Я дуже добре себе почуваю, — озвався Девід. — Кажіть мені, що робити, містере Девіс.

— Спробуй, чи не вибереш трохи жилки, — сказав Роджер. Девід спробував раз, потім ще й ще, але не зміг зрушити рибину ні на дюйм.

— Облиш. Побережи силу, — порадив Роджер. Тоді обернувся до Едді: — Намочи шапочку й надінь йому на голову. За такого безвітря страшенно пече.

Едді занурив у відерце з морською водою шапочку з довгим козирком і натягнув її на голову Девідові.

— Містере Девіс, солона вода затікає мені в очі. Правду кажу. Ви вже пробачте.

— Зараз промию тобі очі прісною, — сказав Едді. — Дайте мені хусточку, Роджере. А ти, Енді, піди принеси води з льоду.

Тим часом як хлопець незворушно сидів у кріселку, впираючись ногами в борт і вигнувши спину, щоб стримати туго натягнуту жилку, катер помалу запливав усе далі у відкрите море. Трохи на захід від нього морську гладінь порушив табунець макрелі чи тунця, і туди враз полетіли чайки, голосно перегукуючись між собою. Але табунець пішов у глибину, і чайки посідали на тиху воду, сподіваючись, що він випливе знову. Едді витер Девідові обличчя, намочив хусточку в склянці з крижаною водою і приклав йому до потилиці. Потім змочив хлопцеві руки і, нарешті, ще раз занурив хусточку в крижану воду, а тоді викрутив її і обгорнув йому потилицю.

— Як заболить голова, одразу скажи, — повчав хлопця Едді. — Це не означатиме, що ти здався. Просто так буде розумно. На морі ні вітерця, і сонце пече, як чорт.

— Я почуваю себе добре, — відказав Девід. — Руки і плечі болять, це правда, але тільки й того.

— Ну, так і має бути, — сказав Едді. — Біль тебе тільки загартує. А от сонячний удар тобі ні до чого, та й кишки порвати можеш.

— Містере Девіс, що вона робитиме далі? — запитав Девід. Голос його звучав хриплувато.

— Мабуть, те саме, що й досі. Чи, може, піде колами. А може, й випливе на поверхню.

— Як прикро, що вона з самого початку загналася в таку глибочінь і тепер нам не вистачає жилки для маневру, — сказав Роджерові Томас Хадсон.

— Головне те, що Дев спинив її, — відповів Роджер. — Ще трохи — і вона поведеться інакше. От тоді ми їй покажемо. Ану спробуй ще раз потягти, Деве.

Девід спробував, але марно.

— Вона сама випливе, — сказав Едді. — Ось побачиш. Ти й незчуєшся, Деві, як вона буде на поверхні. Хочеш прополоскати рота?

Девід мовчки кивнув головою. Йому вже треба було ощадити кожний подих.

— Воду виплюнь, — звелів Едді. — Ковтнути можеш тільки якусь краплю. — Він обернувся до Роджера й тихо сказав: — Минула рівно година… Як голова, Деві, гаразд?

Хлопець кивнув.

— Що ти скажеш, тату? — спитав батька Том-молодший. — Тільки чесно.

— Як на мене, він держиться дуже добре, — відказав батько. — Едді не допустить, щоб з ним щось сталося.

— Еге ж, і я так думаю, — погодився Том. — Я хотів би також чимось прислужитися. Мабуть, піду принесу Едді випити.

— Принеси й мені, будь ласка.

— Гаразд. Тоді й містерові Девісу.

— Навряд чи він захоче.

— А я його спитаю.

— Спробуй ще раз, Деві, — дуже тихо мовив Роджер, і хлопець щосили потяг жилку на себе, стискаючи обома руками диски котушки. — Маєш один дюйм, — сказав Роджер. — Забирай його і пробуй ще.

Аж тепер почався справжній двобій. Досі Девід тільки тримав рибину на гачку, а вона пливла собі у відкрите море, і катер плив за нею. Але тепер йому треба було підтягати рибину до поверхні, вивільняти снасть, тим самим розгинаючи вудлище, і поволі приспускати його до води, змотуючи жилку на котушку.

— Не поспішай, — казав йому Роджер. — Не смикай. Тягни рівномірно.

Хлопець нахилявся вперед і тягнув снасть на себе всім тілом, використовуючи його як важіль, а тоді знов нахилявся і правою рукою швидко підмотував вибрану жилку.

— Гарно він це робить, — зауважив Том-молодший. — Він навчився рибалити змалку, але я й не знав, який він мастак у цьому ділі. А сам завжди кепкує з себе, що зовсім нездатен до спорту. Одначе поглянь на нього сьогодні.

— Хай йому чорт, тому спортові, — озвався Томас Хадсон. — Що ти сказав, Роджере?

— Подай ще трохи вперед, ледь-ледь! — гукнув знизу Роджер.

— Подаю ще трохи вперед, — повторив Томас Хадсон, і цього разу, коли катер трохи наблизився до рибини, Девід вивільнив ще більше жилки.

— Ти, тату, теж не любиш спорт? — запитав Том.

— Колись любив. Дуже любив. А тепер ні.

— Я люблю теніс і фехтування, — сказав Том. — А от ігор з м'ячем не люблю. Мабуть, це тому, що я виріс у Європі. Якби Девід захотів, з нього, напевне, вийшов би чудовий фехтувальник, бо він має голову на в'язах. Але він не хоче. Він хоче тільки читати, рибалити, стріляти й робити блешні. Стріляє він куди краще за Енді, та й блешні в нього виходять як ні в кого. Я не набрид тобі, тату, своїм базіканням?

— Та ні, що ти, Томе.

Тримаючись за поруччя містка, хлопець так само, як і батько, дивився на корму, і батько поклав руку йому на плече. Воно було солоне від морської води, що нею хлопці поливали один одного з відра перед тим, як на гачок попалася рибина. Томас Хадсон відчував рукою дрібнісінькі крупинки солі, що залишилися на шкірі в сина.

— Бачиш, я страшенно хвилююся за Девіда, от і говорю без упину, щоб хоч якось розвіятись. Над усе в світі хочу, щоб він зловив цю рибину.

— Не рибина, а справжнє чудисько. Ось постривай, нехай вона вирине.

— Одного разу я бачив таку, коли рибалив з тобою багато років тому. Вона проштрикнула своїм мечем велику макрель, яку ми наживили на снасть, а тоді вистрибнула й зірвалася з гачка. Величезна була рибина, вона мені потім ще довго снилася. Ну, піду вниз і зроблю вам коктейлі.

— Це не спішно, — сказав йому батько.

А Девід тим часом сидів у низькому обертовому рибальському кріселку і, впершись ногами в кормовий борт, чимдуж тягнув жилку на себе — руками, плечима, спиною, крижами, — тягнув, тоді подавався вперед, підмотував і знову тягнув. І отак поступово, по дюйму, по два, по три за раз, намотував на котушку дедалі більше жилки.

— Як голова — гаразд? — спитав Едді, тримаючи кріселко за бильця, щоб не оберталося.

Девід кивнув. Едді поклав руку йому на голову й помацав шапочку.

— Ще мокра, — сказав він. — Ну й узяв же ти її в роботу, цю рибину, Деві. Наче добра машина.

— Тягти легше, ніж було стримувати, — озвався Девід тим самим хриплуватим голосом.

— Авжеж, — підтвердив Едді. — Тепер вона потроху подається. А то просто навпіл тебе згинала.

— Не треба поспішати й надсаджуватись, — мовив Роджер. — Ти робиш усе чудово, Деве.

— А коли вона випливе, ми візьмемо її на гак? — запитав Ендрю.

— Ох, мовчи, бо наврочиш! — вигукнув Девід.

— Та я ж нічого такого не сказав.

— Гаразд, Енді, тільки помовч, будь ласка. Ти вже даруй мені.

Ендрю поліз на місток. На ньому також була шапочка з довгим козирком, і, хоч хлопчина відвертав голову, батько помітив, що на очах у нього сльози, а губи тремтять.

— Ти не сказав нічого поганого, — мовив до нього Томас Хадсон.

Ендрю не повертав голови.

— Тепер якщо він її упустить, то вважатиме, що це я наврочив, — скрушно промовив він. — А я тільки хотів нагадати, щоб усе було напоготові.

— Не дивно, що Дев такий збуджений, — сказав батько. — І все ж він намагається стримуватись.

— Я розумію, — мовив Ендрю. — Він змагається з рибиною не гірше, ніж сам містер Девіс. Просто мені прикро, що він міг так подумати.

— Майже всі стають дражливі, коли на гачку велика рибина. А Девідові таке випало уперше в житті.

— Ти завжди стримуєш себе, і містер Девіс теж.

— Це прийшло не зразу. Коли ми тільки починали ловити велику рибу, то так само дратувались, ображали один одного, брали на глум. Такі були обидва, що гірше нікуди.

— Невже це правда?

— Авжеж. Щира правда. Ми злостилися, вважали, що всі проти нас. І нічого дивного в цьому немає. А от з досвідом набуваєш і стриманості, і здорового глузду. Зрештою ми збагнули, що годі й думати про велику рибу, якщо отак дратуватися й лаятись, і почали стримувати себе. А коли б поводились, як раніш, то не мали б з риболовлі ніякої втіхи. Аж згадати гидко, які ми були: дражливі, люті, незговірливі, — то де вже там та втіха. Отож тепер, коли ловимо велику рибу, ми завжди стримані. Так ми умовились і постановили собі не відступати від цього правила ні в якому разі.

— Я теж буду стриманий, — сказав Ендрю. — Але з Девом іноді дуже важко ладнати. Тату, ти віриш, що він справді подужає цю рибину? Чи все це просто сон або якась мана?

— Не будемо зараз про це говорити.

— Я знову сказав щось не так?

—. Ні. Але такі балачки вважають за погану прикмету. Ми навчилися цього від старих рибалок. А звідки воно пішло — навіть не знаю.

— Постараюся не говорити зайвого.

—. Ось тобі коктейль, тату, — сказав Том, простягаючи нагору склянку, обгорнуту складеним утричі паперовим рушником, що його притискало до скла гумове кілечко, — щоб не танув лід. — Я додав туди лимонного соку та ангостури, а цукру не клав. Ти такий хотів? Чи, може, ще чогось додати?

— Усе добре. Кокосової води влив?

— Так. А для Едді приніс нерозведеного віскі. Містер Девіс випити не захотів. Ти залишаєшся там нагорі, Енді?

— Ні, зараз спущуся.

Том поліз нагору, а Ендрю зійшов униз.

Поглянувши назад за корму, Томас Хадсон помітив, що жилка у воді почала підніматися.

— Пильнуй, Роджере! — гукнув він. — Здається, вона випливає.

— Випливає, випливає! — закричав Едді. Він також побачив, що жилка трохи піднялася. — Не забувай про котушку, Деві.

Томас Хадсон подивився, чи досить на котушці жилки, щоб вільно маневрувати. Котушка ще не була повна й на чверть, і, поки він дивився, вона задзижчала, і жилка швидко побігла у воду; тоді Томас Хадсон дав задній хід, водночас круто повертаючи катер носом до рибини, а Едді тим часом кричав:

— Підходьте до неї кормою, Томе! Вона, бісова душа, зараз випливе! У нас замало жилки, щоб повернути!

— Вище тримай вудлище, — сказав Роджер Девідові. — Не давай їй нахиляти його. — Тоді обернувся до Томаса Хадсона. — Повний назад і прямо на неї, Томе. Так, так, добре. Витискай усе, Що можеш.

І раптом океанська гладінь за кормою по правому борту розітнулась, і з неї виринула велетенська рибина, вилискуючи сріблясто-синіми боками, — здавалося, не буде цьому неймовірному громадиську кінця-краю, — і на якусь мить неначе зависла в повітрі, а тоді шубовснула назад у воду, збивши високі фонтани піни та бризок.

— О боже! — мовив Девід. — Ви бачили?

— Сам тільки меч завбільшки з мене, — вражено озвався Ендрю.

— А яка гарна! — докинув Том. — Куди краща за ту, що мені снилася.

— Так і керуй на неї, — сказав Роджер Томасові Хадсону. А потім Девідові: — Постарайся вибрати скільки зможеш жилки. Рибина піднялася з глибини, і жилки вивільнилось дуже багато, отож маєш нагоду добре підмотати.

Томас Хадсон так швидко вів катер до рибини, що жилка перестала розмотуватись, і тепер Девід тільки те й робив, що тягнув, вибирав і намотував, і жилка вільно набігала на котушку, так що він ледве встигав мотати.

— Сповільни хід! — гукнув Роджер Томасові Хадсону. — Не треба її накривати.

— Ото бісова душа, з добру тисячу фунтів буде, — сказав Едді. — Вибирай, Деві, вибирай, поки легко йде.

Там, де виринула рибина, море знов було тихе й пустельне, але на воді ще й досі розходились широкі кола.

— Ти бачив, тату, як піднялася вода, коли вона виринула? — спитав батька Том-молодший. — Неначе море вибухнуло.

— А ти помітив, як вона злітала все вище й вище, Томе? Чи бачив ти колись таке чудове сріблясто-синє забарвлення?

— І меч у неї синій, — сказав Том-молодший. — Весь як є синій зверху. А що, Едді, вона й справді заважить тисячу фунтів? — гукнув він униз.

— Як на мене, то заважить. А там хто її знає. Так чи так, а все одно величезна.

— Старайся вибрати якнайбільше жилки, Деві, поки є змога, — сказав Роджер. — У тебе чудово виходить.

Хлопець знову працював, як машина, змотуючи жилку з клубка, що плавав у воді, а катер ішов заднім ходом так повільно, що руху майже не відчувалось.

— А що вона робитиме тепер, тату? — запитав Том-молодший.

Томас Хадсон стежив за нахилом жилки у воді й думав, що було б надійніше дати трохи вперед, але він знав, як карався Роджер, утративши стільки жилки. Рибині досить було тільки раз добряче смикнути, щоб розмотати всю котушку й піти в глибочінь, і тепер Роджер прагнув скористатися з нагоди й вивільнити якнайбільше жилки. Стежачи за снастю, Томас Хадсон побачив, що котушка в Девіда уже наполовину повна й що він намотує далі.

— Ти щось сказав? — спитав Томас Хадсон Тома-молодшого.

— Як по-твоєму, що вона тепер робитиме?

— Постривай хвилинку, Томе, — сказав Томас Хадсон і гукнув униз до Роджера: — Боюся, друже, що ми таки накриємо її!

— Тоді дай ледь-ледь уперед, — озвався Роджер.

— Даю ледь-ледь уперед, — проказав за ним Томас Хадсон. Тепер Девід не міг вибирати так багато жилки, зате рибину тримав надійніше. Раптом жилка знов побігла за борт, і Роджер гукнув нагору:

— Спиняй!

Томас Хадсон вимкнув зчеплення, і мотори замовкли.

— Спинив, — сказав він.

Роджер нахилився над Девідом, що чимдуж тягнув на себе вудлище, а тим часом жилка невпинно збігала й далі.

— Трохи прикрути котушку, Деві, — сказав Роджер. — Нехай тій рибині не так вільно пливеться.

— Боюся, щоб вона не порвала жилку, — озвався Девід. Але котушку все-таки прикрутив.

— Не порве, — заспокоїв його Роджер. — Не так уже туго закручено.

Жилка й далі збігала з котушки, але вудлище зігнулося ще дужче, і хлопець стримував цей натяг, відхилившись назад і впершись босими ногами в кормовий борт. Раптом жилка спинялась.

— Тепер можеш трохи вибрати, — сказав Роджер хлопцеві. — Вона пішла колами і саме повертає до нас. Вибирай скільки зможеш.

Хлопець нахилявся вперед і мотав, тоді тягнув, давав вудлищу розігнутись і знову мотав. Жилка йшла напрочуд легко.

— Я роблю все як треба? — запитав він.

— Ти робиш усе чудово, Деві, — сказав йому Едді. — Гачок сидить міцно. Я бачив, коли вона вистрибнула.

Трохи згодом, саме коли хлопець вибирав, жилка знов почала розмотуватись.

— От чорт, — мовив Девід.

— Усе гаразд, — заспокоїв його Роджер. — Так і має бути. Тепер вона повернула від нас. Коли йде на тебе, ти вибираєш. А тепер вона забирає.

Невпинно, повільно, незважаючи на всі Девідові зусилля стримати туго напнуту снасть, рибина забрала всю жилку, яку хлопець щойно вивільнив, і навіть з лишком. Нарешті хлопець спинив її.

— Добре. Тепер напосядь на неї, — спокійно мовив Роджер. — Вона виписує ширше коло, але знов повернула до нас.

Томас Хадсон тепер лише час від часу вмикав мотори, щоб тримати рибину за кормою. Він скільки міг допомагав хлопцеві, довіривши його самого й змагання з рибиною Роджерові. Як він бачив, нічого іншого йому й не лишалося.

На наступному колі рибина знов забрала назад трохи жилки. І після того теж. Та котушка в хлопця все одно була майже наполовину повна. Він боровся з рибиною як належало й виконував усі настанови Роджера. Але він дуже стомився, і від поту й морської води на його засмаглій спині та плечах проступили соляні плями.

— Рівно дві години, — мовив Едді до Роджера. — Як голова, Деві?

— Добре.

— Не болить?

Хлопець похитав головою.

— Можеш трохи попити, — сказав Едді.

Девід кивнув і трохи надпив із склянки, яку Ендрю підніс йому до рота.

— А все-таки, Деві, як ти себе почуваєш? — запитав Роджер, низько нахилившись над ним.

— Дуже добре. От тільки спина, ноги й руки болять. — Він на мить заплющив очі і міцніше стиснув вудлище, тим часом як жилка збігала, незважаючи на туго прикручену котушку. — Мені не хочеться розмовляти, — сказав він зрештою.

— Тепер можеш трохи вибрати, — порадив йому Роджер, і хлопець знову взявся до роботи.

— Девід у нас просто святий мученик, — сказав Том батькові. — На такого брата, як він, кожен позаздрить. Тобі не заважає, тату, що я знов розбалакався? Усе це страшенно мене тривожить.

— Говори собі, Томмі. Я також хвилююся.

— Ти знаєш, він завжди був не такий, як усі, — провадив Том. — Він ніякий там не геній і не видатний спортсмен, як от Енді. А просто не схожий на інших. Я знаю, ти любиш його найдужче, і це справедливо, бо він таки найкращий із нас, і я певен, що сьогоднішнє випробування йому тільки на користь, а то ти нізащо такого не дозволив би. І все-таки я дуже тривожуся за нього.

Томас Хадсон обняв його рукою за плечі, а другою й далі тримав штурвал, пильно видивляючись за корму.

— Гірше буде, Томмі, якщо ми змусимо його облишити боротьбу. Роджер і Едді добре знають, що роблять, і не допустять, щоб він занадто надсаджувався, бо теж люблять його.

— Але ж його нічим не вдержиш, тату. Слово честі. Як він уже до чогось візьметься, то ніколи не спиниться, хоч би це й було йому над силу.

— Ти звірся на мене, а я звіряюсь на Роджера й Едді.

— Гаразд. І все-таки я зараз помолюся за нього.

— Помолися, — сказав Томас Хадсон. — А чому ти вважаєш, то я люблю його найдужче?

— Так уже виходить.

— Найдовше я любив тебе.

— Не треба зараз думати ні про мене, ні про тебе. Краще помолімось обидва за Деві.

— Гаразд, — сказав Томас Хадсон. — І от що. Ми взяли цю рибину на гачок рівно опівдні. Тепер уже має бути хоч якийсь затінок. Здається, таки справді є. Зараз я дуже помалу поверну катер, щоб Деві опинився в затінку. — І гукнув униз Роджерові: — Якщо не заперечуєш, Родже, я тихенько поверну, щоб Деві був у затінку. Поки рибина ходить колами, це її навряд чи сполохає, а ми будемо готові рушити за нею.

— Дуже добре, — озвався Роджер. — Мені самому слід би про це подумати.

— Досі не було затінку, — сказав Томас Хадсон.

Він так тихо повернув катер навколо корми, що вони майже не втратили на цьому жилки. Тепер на голову й плечі Девіда падала тінь від рубки. Едді обтирав рушником шию і плечі хлопця й змочував йому спиртом спину та потилицю.

— Як тобі тепер, Деве? — гукнув до нього згори Том-молодший.

— Чудово, — відказав Девід.

— Тепер я трохи спокійніший за нього, — мовив Том-молоднгай. — А знаєш, одного разу хтось у школі сказав, що ми з Девідом зведені брати, тобто не рідні, то я йому відрубав, що в нашій сім'ї нерідних братів немає. І все-таки, тату, хотів би я менше тривожитись.

— З часом це в тебе минеться.

— Взагалі-то в такій сім'ї, як наша, комусь і належить тривожитись. Але за тебе я тепер ніколи не тривожуся. Тільки за Девіда. Піду я, мабуть, принесу вам ще випити. А поки готуватиму, заразом і помолюся. Ти ж вип'єш іще коктейль?

— З охотою.

— Та й у Едді, певно, в горлі зовсім пересохло, — сказав хлопець. — Зараз уже десь близько третьої. За три години Едді всього лише раз випив. Це я такий недбалий. Тату, а звідки ти знав, Що містер Девіс не захоче випити?

— Просто догадувався, що він не питиме, поки Девідові так тяжко змагатися з рибиною.

— А може, тепер, коли Девід у затінку, він вип'є. Я його все-таки спитаю. — І він пішов з містка наниз.

— Та ні, Томмі, нема настрою, — почув Томас Хадсон відповідь Роджера.

— Містере Девіс, ви ж за цілий день ще й разу не випили, — не вгавав Том.

— Дякую, Томмі, — сказав Роджер. — Випий ти за мене пляшку пива. — Тоді гукнув угору на місток: — Подай-но помалу вперед, Томе! Нехай вона собі ходить як хоче.

— Даю помалу вперед, — озвався Томас Хадсон.

Рибина й досі кружляла на глибині, але щораз ближче підходила по носу, бо катер посувався тим самим курсом, що й вона. Та й за нахилом жилки стежити стало легше. Сонце було тепер за спиною в Томаса Хадсона, і він краще бачив жилку в темній товщі води, а отже, й певніше вів катер за рибиною, На їхнє щастя, і день випав тихий, подумав він, бо Девід нізащо не витримав би цього випробування, якби взяв на гачок таку рибину навіть за невеликої хвилі. А тепер, коли Девід був у затінку і море залишалося спокійне, уся ця пригода не так тривожила Томаса Хадсона.

— Дякую, Томмі, — почув він голос Едді, а в наступну мить хлопець був уже нагорі із склянкою, обгорнутою паперовим рушником, і Томас Хадсон надпив перший ковток, відчувши в холодній рідині і гострий смак лимона, і запашний дух ангостури, і міцність джину, розведеного крижаною кокосовою водою.

— Смачно, тату? — запитав хлопець. Він тримав у руці пляшку пива з льоду, що на сонці враз припала холодною росою.

— Чудово, — відказав батько. — А джину ти не пошкодував.

— Нічого не вдієш, — мовив Том. — Лід тане надто швидко, Треба б нам мати якісь теплонепроникні оправи на склянки, щоб довше не танув лід. Ось я придумаю що-небудь, коли повернуся до школи. Мабуть, їх можна буде зробити з корку. Тоді, може, подарую тобі на різдво.

— Ти глянь, як орудує Дев, — сказав батько.

Девід змагався з рибиною так завзято, наче тільки-но взяв її на гачок.

— А диви-но, який він плаский і спереду, і ззаду, — зауважив Том-молодший. — І груди, і спина однаково рівні. Немовби склеєний з двох дощок. Зате таких довгих м'язів на руках я ні в кого не бачив. Обидва — і задній і передній — такі самі завдовжки. Справді, тату, незвичайна в нього будова. Та й весь він незвичайний, і кращого брата в цілому світі не знайдеш.

Тим часом Едді внизу на палубі вже спорожнив свою склянку і тепер знов обтирав Девідові спину рушником. Тоді заходився обтирати йому груди та довгі руки.

— Все гаразд, Деві? Девід кивнув головою.

— Слухай, — сказав йому Едді. —Я бачив, як один дорослий чоловік, кремезний, дуженний, мов бугай, перепудився й покинув снасть, не зробивши й половини того, що ти вже зробив з цією рибиною.

Девід і далі орудував вудлищем.

— Здоровенний чолов'яга. Твій тато і Роджер теж його знають. Мастак у цьому ділі. Тільки те й робить, що рибалить. Та взяв на гачок отакенну бісову рибину — і перепудився, і покинув її тільки тому, що було надто тяжко. Рибина ніяк не давалась йому, от він її й покинув. А ти отак і тримайся, Деві.

Девід нічого не сказав. Він ощадив дихання й тільки знай тягнув, нахилявся, вибирав і намотував.

— От і твоя триклята рибина така ж дужа, бо це самець, — пояснив йому Едді. — Якби була самиця, то вже давно б здалася. У неї як не тельбухи луснули б, то серце, чи там ікра полізла б. У цієї породи самці завжди дужчі. У багатьох інших риб дужчі самиці, але в риб-мечів — завжди самці. Це страшенно дужа рибина, Деві, але ти все одно її здолаєш.

Жилка знов побігла за борт, і Девід на якусь хвильку заплющив очі, вперся босими ногами в дерев'яний бортик і, обіруч тримаючись за вудлище, відхилився, щоб трохи перепочити.

— Правильно, Деві, — сказав Едді. — Коли треба — працюй, а ні — то й не треба. Вона собі кружляє, але котушка прикручена, отож вона витрачає на це силу й дедалі більше стомлюється.

Едді обернувся й позирнув униз, і з того, як він повів очима, Томас Хадсон зрозумів: він подивився на великий мідний годинник на стіні каюти.

— П'ять хвилин на четверту, Роджере, — сказав Едді, — Ну, друже Деві, ти вже три години й п'ять хвилин з нею змагаєшся.

Настав час Девідові вибирати жилку. Але замість того вона й далі неспинно збігала з котушки.

— Знов пішла на глибину, — сказав Роджер. — Пильнуй, Деві. Гей, Томе, ти добре бачиш жилку?

— Добре бачу, — відказав Томас Хадсон. Жилка заходила у воду не дуже круто, і з містка її було видно аж ген у глибині.

— Може, вона спускається на дно, щоб там сконати, — дуже тихо промовив Томас Хадсон до найстаршого сина. — Коли так, Дев цього не знесе.

Том-молодший похитав головою і закусив губу.

— Тримай її щосили, Деве, — почув Томас Хадсон слова Роджера. — Прикрути котушку тугіше, і нехай вона собі тягне скільки хоче.

Хлопець загальмував котушку так, що вудлище й жилка, здавалось, от-от луснуть, і напружив усі сили, щоб гідно зустріти це нове випробування, а тим часом жилка збігала й збігала за борт.

— Якщо ти спиниш її цього разу, то вважай, що вона твоя, — сказав йому Роджер. — Глуши, Томе!

— Заглушив, — озвався Томас Хадсон. — Але, по-моєму, можна трохи вигадати, якщо дати задній хід.

— Гаразд. Спробуй.

— Даю задній, — сказав Томас Хадсон.

У такий спосіб вони зберегли трохи жилки, але зовсім мало, і тепер вона, на їхній жах, натяглася донизу майже прямовисно. На котушці залишалося менше, ніж у найскрутніші хвилини перед тим.

— Доведеться тобі, Деве, перейти до самого борту, — сказав Роджер. — Та спочатку трохи попусти котушку, щоб вивільнити вудлище.

Девід послабив гальмо на котушці.

— А тепер устроми вудлище в гніздо на поясі. Едді, тримай його за боки.

— О боже, тату, — мовив Том-молодший. — Вона таки пішла прямісінько на дно.

Девід стояв навколішки біля самого краю корми, і вудлище в його руках так зігнулося, що кінчик був уже під водою, а низ упирався в шкіряне гніздо у хлопця на поясі. Ендрю тримав Девіда за ноги, а Роджер і собі уклякнув поруч і стежив очима, як жилка заходить у воду і як мало її лишається на котушці. Обернувшись до Томаса Хадсона, він скрушно похитав головою.

На котушці залишалось не більш як двадцять ярдів жилки, а вудлище, тягнучи за собою і Девіда, вже наполовину зникло під водою. Ось уже на котушці лишилося всього якихось п'ятнадцять ярдів. Ось уже не лишилося й десяти. Та раптом жилка спинилась. Тулуб хлопця, як і перед тим, звисав аж за корму, і вудлище майже все було у воді, але жилка більше не розмотувалась.

— Посади його назад у кріселко, Едді. Помалу, помалу, — сказав Роджер. — Звісно, як можеш. Він таки спинив її.

Едді допоміг Девідові одійти назад до кріселка, тримаючи його під грудьми, щоб від несподіваного посмику рибини хлопець не вилетів за борт. Тоді обережно посадовив його, і Девід, застромивши вудлище в гніздо на поясі, весь напруживсь, уперся ногами в бортик і потягнув снасть на себе. Рибина трохи піднялася.

— Тягни лише тоді, коли готовий вибирати, — сказав йому Роджер. — А решту часу нехай вона тягне. Коли не тягнеш, старайся перепочивати.

— Тепер вона твоя, Деві, — промовив Цаді. — Ти весь час не давав їй попуску. Отак і далі, помалу, не хапаючись, і ти її доконаєш.

Томас Хадсон подав катер трохи вперед, щоб рибина лишалася далі за кормою. Тепер уже вся корма була в затінку. Вони заходили все далі у відкрите море, але навколо так само не було ані хвильки, ані вітерця.

— Тату, — мовив Том до батька, — коли я готував унизу коктейлі, мені видно було його ноги. На них кров.

— То він обдер їх об бортик.

— Чи не підкласти йому під ноги подушку? Нехай би впирався в неї.

— Іди спитай Едді, — сказав Томас Хадсон. — Тільки не заважай Девові.

Двобій тривав уже далеко за три години. Катер, як і раніш, неухильно посувався у відкрите море, і Девід, сидячи в своєму кріселку, що його тепер тримав Роджер, поступово підтягав рибину до поверхні. Вигляд він мав бадьоріший, ніж годину тому, але Томас Хадсон помітив у нього на п'ятах кров, що точилась із ступнів. Вона виблискувала проти сонця, наче темний лак.

— Як твої ноги, Деві? — спитав Едді.

— Ноги не болять, — відповів Девід. — Болять руки, плечі і спина.

— Може, підкласти тобі під ноги подушку? Девід похитав головою.

— Не треба, а то прилипнуть, — промовив він. — Вони липкі від крові. Але не болять. Правду кажу.

Том-молодший піднявся на місток і сказав:

— У нього вся шкіра на ступнях обдерта. Та й руки не кращі. На долонях пухирі, а тепер вони полопались. Ой тату, просто не знаю…

— А уяви собі, Томмі, що йому довелося б веслувати проти стрімкої течії, — це майже те саме. Чи, скажімо, здиратися на високу гору, чи скакати на коні, коли вже сили нема від утоми…

— Я розумію. Але отак стояти й дивитись, коли це діється з твоїм братом, просто нестерпно.

— Знаю, Томмі. Та в житті кожного хлопця настає хвилина, коли треба показати, на що він здатен, щоб його вважали мужчиною. Для Дева вона настала сьогодні.

— Я розумію. Та як погляну на оті його ноги й руки, то просто не знаю, тату…

— А якби це ти взяв на гачок таку рибину, то захотів би, Щоб Роджер чи я перебрали її в тебе?

— Ні. Я змагався б з нею на смерть. Але дивитись, як це робить Дев, — зовсім інша річ.

— Треба зважати й на те, чого він сам хоче, — сказав батько. — І що для нього важливе.

— Я знаю, — безпорадно промовив Том-молодший. — Але для мене все зводиться до одного: це ж наш Деві. Як би мені хотілося, щоб світ був влаштований інакше і щоб таке ніколи не загрожувало нашим братам!

— Та й я б не від того, — сказав Томас Хадсон. — Ти дуже добрий хлопчина, Томмі. Але зрозумій, будь ласка: я б давно вже припинив цю боротьбу, коли б не був певен, що в разі перемоги Девіда вона залишиться в його душі на все життя і полегшить йому всі інші майбутні випробування.

В цю мить унизу заговорив Едді. Перед тим він знов обернувся й зазирнув до каюти.

— Рівно чотири години, Роджере, — мовив він. — Ти б трохи попив, Деві. Як ти себе почуваєш?

— Дуже добре, — відповів Девід.

— Зроблю-но і я що-небудь, нехай хоч невелике, — сказав Том-молодший. — Піду принесу Едді випити. А ти не хочеш, тату?

— Ні, цього разу пропущу, — відповів Томас Хадсон. Том-молодший пішов униз, і Томас Хадсон став спостерігати, як Девід працює — повільно, стомлено, але невпинно; і як Роджер, нахилившись над ним, щось тихо йому каже; і як Едді на самому краю корми стежить за тим, під яким кутом жилка заходить у воду. Він спробував уявити собі, як там усе в глибині моря, де тепер пливе їхня рибина. Напевне, темно, але, мабуть, риби бачать у темряві, як і коні. І, напевне, дуже холодно.

Томаса Хадсона дивувало, чому рибина зупинилась, спустившись так глибоко під воду. Чи вона має якусь свою межу глибини, як ото літак має стелю висоти? Чи, може, опір зігнутого вудлища, туго прикрученої котушки й самого тертя жилки у воді так вплинув на неї, що вона облишила боротьбу й тепер пливе собі помалу куди їй треба? А коли й піднімається трохи щоразу, як Девід тягне вудлище на себе, то тільки щоб послабити неприємне напруження, яке стримує її рух. Мабуть, так воно й є, подумав Томас Хадсон, і якщо рибина ще при силі, Девід матиме з нею чимало мороки.

Том-молодший приніс Едді його пляшку, і Едді на довгу хвилю припав до неї, а тоді попросив Тома поставити її в ящик з наживкою, щоб не нагрівалася.

— Та й напохваті буде, — додав він. — Тільки б не довго вже дивитися на те, як Деві мучиться з цією рибиною, а то, гляди, стану справжнім бісовим п'янюгою.

— Я приноситиму вам пляшку коли ви тільки захочете, — сказав Ендрю.

— Е ні, коли захочу, не принось, — відказав Едді. — Принось тільки тоді, коли я попрошу.

Найстарший з братів уже повернувся на місток до батька, і вони разом дивились, як Едді нахилився над Девідом і пильно зазирав йому в очі. Роджер тримав кріселко й стежив за снастю.

— Послухай мене, Деві, — сказав Едді хлопцеві, не зводячи погляду з його обличчя. — Руки, ноги — то все бісове абищо. Вони таки болять і вигляд мають кепський, але нічого з ними не сталося. Так воно й належить рукам і ногам справжнього рибалки— міцніші будуть. А от як у тебе справи з головою?

— Дуже добре, — відповів Девід.

— Тоді помагай тобі боже, і не попускай ти цьому клятому рибиську, бо воно вже от-от буде тут.

— Деві, — заговорив до хлопця Роджер, — а хочеш, я її в тебе візьму?

Девід крутнув головою.

— Тепер уже це не означатиме, що ти відступився, — провадив Роджер. — Просто так буде розумніше. Її можу взяти я чи твій батько.

— Хіба я роблю щось не так? — ображено спитав Девід.

— Ні. Ти робиш усе як треба.

— То чого ж би я мав відступитись од неї?

— Вона ж тобі дихнути не дає, Деві, — сказав Роджер. — Я не хочу, щоб вона висотала з тебе всі сили.

— Але ж гачок у її-таки клятій пащі. — Голос хлопця тремтів. — Не вона мені дихнути не дає. Я їй не даю дихнути, цій падлючій рибині.

— Кажи що хочеш, Деві, — мовив до нього Роджер.

— Клята падлюка. Кляте одоробло.

— Він мало не плаче, — сказав Ендрю, що й собі піднявся на місток і стояв там разом з батьком і Томом-молодшим. — І говорить таке, тільки щоб не заплакати.

— Придерж язика, вершнику, — звелів Том-молодший.

— Нехай би воно й доконало мене, це кляте одоробло, мені байдуже, — не вгавав Девід. — Ой, та що це я кажу. Я ж їй не ворог. Я люблю її.

— Ну, годі вже, — спинив його Едді»— Побережи дух.

Він позирнув на Роджера, але той тільки знизав плечима: мовляв, не знаю, що й робити.

— Якщо я ще раз побачу, що ти так хвилюєшся, то сам заберу її в тебе, — мовив Едді.

— Я завжди хвилююсь, — озвався Девід. — Просто не кажу про це, то ніхто й не знає. І тепер мені не гірше, ніж звичайно. Оце тільки наговорив зайвого.

— А тепер помовч і заспокойся, — сказав Едді. — Як не будеш хвилюватись, то й тягай собі її на здоров'я.

— Нікому її не віддам, — мовив Девід. — І даремно я її лаяв. Я ж нічого проти неї і в думці не маю. Як на мене, вона найкраще створіння у світі.

— Енді, подай мені оту пляшку зі спиртом, — попросив Едді. —«Розітру йому руки, плечі й ноги, — пояснив він Роджерові. — Не треба більше холодної води, а то ще судомити почне. — Тоді зазирнув до каюти й сказав: — Рівно п'ять з половиною годин, Роджере. — Він обернувся до Девіда. — Тепер тобі не так гаряче, правда, Деві?

Хлопець похитав головою.

— Найдужче я боявся полудневого сонця, коли воно пече просто в голову, — мовив Едді. — А тепер тобі, Деві, вже нічого не станеться. Отож заспокойся й піднімай нагору це кляте одоробло. Треба витягти його ще завидна.

Девід мовчки ковтнув.

— Тату, чи ти бачив колись, щоб рибина отак опиралася? — спитав Том-молодший.

— Бачив, — відповів Томас Хадсон.

— Багато разів?

— Важко сказати, Томмі. У Гольфстрімі трапляються справжні страховиська. Але є й такі велетні, яких витягти зовсім легко.

— А чому легко?

— Мабуть, тому, що вони старі, обважнілі. Деяким, певне, вже й самим конати час. Та здебільшого такі величезні рибини кидаються на гачку відчайдушно, на смерть.

Вони вже давно не бачили довкола жодного судна. Наближався вечір, а вони були далеко у відкритому морі, десь між своїм островом і маяком на Великому Айзеку.

— Ану, Деві, спробуй ще раз її зрушити, — сказав Роджер.

Хлопець вигнув спину і, щосили впершись ногами, потягнув вудлище на себе. Перед тим воно ніяк не подавалось, але тепер поволі пішло вгору.

— Зрушив-таки, — мовив Роджер. — Тепер вибери жилку і спробуй ще раз.

Хлопець потягнув і знову вивільнив трохи жилки.

— Піднімається, — сказав йому Роджер. — Не давай їй перепочинку, підтягуй.

Девід запрацював, як машина, чи, точніше, як дуже стомлений хлопець, що виконував роботу машини.

— Ну, тепер саме час її брати, — сказав Роджер. — Вона по-справжньому пішла догори. Ану, Томе, подай ледь-ледь уперед. Треба підтягти її до лівого борту, якщо зможемо.

— Даю ледь-ледь уперед, — озвався Томас Хадсон.

— Кермуй на власний розсуд, — провадив Роджер. — Нам треба обережно підвести рибину туди, де Едді зможе взяти її на гак, а тоді накинути на неї зашморг. Я беру на себе поводок. Томмі, йди сюди, триматимеш кріселко й стежитимеш, щоб жилка не заплуталась на вудлищі, коли я підтягатиму рибину за поводок. Жилка має бути весь час вільна — на той випадок, якщо мені доведеться попустити рибину. Енді, ти допомагатимеш Едді чим буде потрібно, а коли він скаже, подаси йому зашморг і кийок.

Рибина без упину йшла до поверхні, і Девід раз по раз ритмічно, наче помпу, піднімав і спускав вудлище.

— Томе, іди-но до нижнього штурвала! — гукав Роджер нагору.

— Вже й сам іду, — озвався Томас Хадсон.

— Тоді вибачай, — сказав Роджер. — А ти, Деві, добре затям собі: якщо вона шарпнеться і я буду змушений кинути поводок, тримай вудлище догори, і щоб жилка була вільна. Як тільки я візьму поводок, попускай котушку.

— І пильнуй, щоб жилка лягала рівно, — додав Едді. — Не дай боже, щоб її тепер заїло.

Томас Хадсон збіг з містка на палубу і став до нижнього штурвала. Звідси було не так зручно спостерігати, як з містка, зате в разі потреби він міг швидше прийти на допомогу, та й перемовлятися стало легше. Трохи дивно бачити все, що діється на палубі, просто перед собою, на одному рівні, після того, як стільки годин спостерігав це згори, подумав він. Неначе ти спустився з верхнього ярусу на сцену чи на ринг або ж опинився біля самої огорожі треку. Люди здаються більшими, ближчими, і всі вони вищі на зріст, не такі вкорочені, як згори.

Йому було добре видно Девідові закривавлені долоні й лискучі, мов темний лак, цівочки на ступнях; бачив він і рубці від лямок на спині хлопця, і майже розпачливий вираз його обличчя, коли Девід обернувся, укотре вже підтяглій снасть угору. Томас Хадсон зазирнув у каюту: мідний годинник показував за десять хвилин шосту. Тепер, з такої близької відстані, море здавалось йому зовсім іншим, і він дивився на нього із затінку рубки й з-поза Девідового зігнутого вудлища, від якого скісно тяглася біла жилка і зникала в темній воді, а саме вудлище невпинно згиналося й випростувалось. Едді стояв навколішки на кормі, тримаючи в коричневих від сонця руках гак, і вдивлявся У майже фіолетову воду, намагаючись побачити в ній рибину. Томас Хадсон помітив на держалні прив'язану кількома вузлами линву, другий кінець якої був міцно обкручений навколо пілерса на кормі, потім знов подивився на Девідову спину, на його випростані вперед ноги й на довгі руки, що стискали вудлище.

— Не бачиш її, Едді? — спитав Роджер із-за кріселка, тримаючи його обома руками.

— Ще ні. Не давай їй перепочинку, Деві, піднімай без упину. Девід усе так само тягнув, приспускав і намотував; котушка обважніла від вибраної жилки, і за кожним разом він підмотував ще й ще.

Раптом рибина на мить спинилась, і вудлище зігнулося до води, а жилка знов побігла з котушки.

— Ні… Вона не може… — мовив Девід.

— Може, — сказав Едді. — Вона все може.

Та коли Девід поволі потяг вудлище на себе, болісним зусиллям переборюючи опір рибини, і врешті підняв його, жилка знов побігла на котушку легко й невпинно, як і перед тим.

— То вона на хвилинку затрималась, — сказав Едді. Зсунувши на потилицю свій старий фетровий капелюх, він вдивлявся у прозору темно-фіолетову воду. — Онде вона! — гукнув він.

Томас Хадсон метнувся від штурвала й поглянув за борт. У глибині за кормою ледь видніла рибина, маленька й неначе вкорочена крізь товщу води, та навіть і в ту хвилю, поки Томас Хадсон дивився, вона дедалі більшала. Не так швидко, як літак, що летить просто на тебе, але так само невпинно.

Томас Хадсон торкнувся рукою Девідового плеча і став назад до штурвала. Вже звідти він почув крик Ендрю: «Ой, подивіться!»— і знову побачив рибину, ще на чималій глибині, тепер якусь наче брунатну й куди більшу завдовжки та завтовшки.

— Так тримати, — мовив Роджер, не обертаючись, і Томас Хадсон відповів:

— Так тримаю.

— О боже, ви тільки гляньте! — мовив Том-молодший. Тепер рибина й справді була величезна, більша за будь-яку рибу-меч, що її коли-небудь бачив Томас Хадсон. Вона вже не здавалася брунатною, а була фіолетово-синя від голови до хвоста, і поволі, неухильно посувалася в тому самому напрямі, що й катер, пливучи за кормою праворуч від Девіда.

— Так і веди її, Деві, — сказав Роджер. — Вона йде саме так, як нам треба. — Тоді скомандував, не спускаючи з очей рибини: — Наддай трохи вперед.

— Наддаю трохи вперед, — повторив Томас Хадсон.

— А ти намотуй, намотуй, — сказав Едді Девідові.

Томас Хадсон уже бачив вертлюжок повідка, що зринув над водою.

— Наддай ще трохи, — сказав Роджер.

— Наддаю ще трохи, — озвався Томас Хадсон. Стежачи за рибиною, він вів катер саме тим курсом, яким вона пливла. Тепер він бачив її всю, довженну, фіолетову, — і широкий, випнутий уперед меч, і гострий плавець на могутній спині, і величезний хвіст, що ледь помітними рухами посував її вперед.

— Ще трошечки вперед, — сказав Роджер. — Даю ще трошечки вперед.

Девід уже підтяг поводок до самої корми.

— Готовий, Едді? — спитав Роджер.

— Та вже ж, — відповів Едді.

— Пильнуй, Томе, — сказав Роджер і, перехилившись через борт, ухопив сплетений з дроту поводок. — Попусти котушку, — мовив він до Девіда й, перебираючи з руки в руку важкий тросик, почав поволі підтягати рибину до борту, де її можна було взяти на гак.

Рибина піднімалася до поверхні, довженна й товстенна, мов велика затонула колода. Девід стежив за нею і раз у раз позирав на кінець вудлища — чи не перечепилася за нього жилка. Уперше за шість годин він сидів, не напружуючи спини, рук і ніг, і Томас Хадсон бачив, як на ногах у нього сіпаються і тремтять м'язи. Едді з гаком у руках нахилився над бортом, а Роджер і далі повільно, невпинно вибирав поводок.

— За тисячу фунтів буде, — мовив Едді. А тоді дуже тихо проказав: — Роджере, гачок держиться на одній дротинці.

— Ти можеш до неї дістати? — спитав Роджер.

— Ще ні, — відказав Едді. — Підтягніть ближче. Помалу, помалу.

Роджер і далі вибирав тросик, і величезна рибина неухильно наближалася до катера.

— Зараз урветься, — мовив Едді. — Вже майже не держиться.

— А тепер дістанеш? — спитав Роджер, не підвищуючи голосу.

— Ні, ще б трохи ближче, — так само тихо відповів Едді. Роджер підтягав рибину так плавно і обережно, як тільки міг. І раптом рвучко випростався, увесь розслаблений, тримаючи обома руками провислий поводок.

— Ні, ні, ні. О боже, ні! — вигукнув Том-молодший.

Едді вдарив гаком, а тоді й сам кинувся за борт, сподіваючись дістати до рибини й зачепити її на гак.

Та все було марно. Величезна рибина на якусь мить завмерла під водою, немов гігантський фіолетовий птах, а тоді поволі пішла в глибочінь. Усі стояли й дивились, як вона віддаляється, все меншає і меншає, аж поки рибина зовсім зникла з очей.

Капелюх Едді плавав на тихій воді, а сам він тримався за держално гака. Линва, прив'язана до держална, тяглася до пілерса, і Томас Хадсон побачив, що синові плечі здригаються. Та він полишив його на Роджера.

— Спусти трап, щоб Едді заліз на борт, — звелів він Томові-молодшому. — А ти, Енді, візьми в Дева вудлище. Вийми його з пояса.

Роджер підняв хлопця з кріселка і, перенісши його до правого борту, поклав на койку. Девід лежав долілиць, і Роджер обіймав його за плечі.

Едді заліз на борт мокрий як хлющ і почав роздягатися. Ендрю виловив гаком його капелюх, а Томас Хадсон пішов наниз по сорочку й штани для Едді та сорочку й шорти для Девіда. Його дивувало те, що він не відчуває нічого, крім жалю й любові до сина. Всі інші почуття вичерпалися в ньому під час боротьби з рибиною.

Коли він повернувся на палубу, Девід лежав долілиць на койці, зовсім голий, і Роджер розтирав його спиртом.

— Дуже пече плечі й сідниці, — сказав Девід. — Там, містере Девіс, будь ласка, не так тріть.

— Це там, де намуляно, — пояснив йому Едді. — Зараз батько помастить тобі руки й ноги меркурохромом. Це не боляче.

— Надягни цю сорочку, Деві, — сказав Томас Хадсон. — А то ще застудишся. Принеси йому щось легеньке укритися, Томе.

Він помастив меркурохромом там, де лямки натерли хлопцеві спину, й допоміг йому надягти сорочку.

— Мені вже добре, — промовив Девід безбарвним голосом. — Я хочу кока-коли, тату. Можна?

— Авжеж, — сказав Томас Хадсон. — А трохи згодом Едді дасть тобі супу.

— Я не хочу їсти, — відказав Девід. — Та й не зможу ще.

— Тоді почекаємо, доки зможеш.

— Я знаю, як тобі прикро, Деве, — мовив Ендрю, що ходив униз по кока-колу.

— Ніхто не знає, як мені прикро, — озвався Девід.

Томас Хадсон приставив старшого сина до штурвала й показав, яким курсом вести катер назад до острова.

— Постав обидва мотори синхронно на триста обертів, Томмі, — сказав він. — Доки стемніє, ввійдемо в зону маяка, а тоді я підкоригую курс.

— Ти все-таки час від часу перевіряй мене, будь ласка. Тату, а тобі теж так тяжко на душі, як мені?

— Нічого не вдієш.

— А все-таки Едді спробував, — сказав Том-молодший. — Не кожен стрибне в океан за якоюсь там рибиною.

— Едді мало не досяг свого, — сказав йому батько. — Ото мали б ми халепу, якби він узяв цю рибину на гак, коли сам уже був у воді.

— Ну, Едді дав би собі раду, — мовив Том-молодший. — Як мотори, синхронно працюють?

— А ти послухай, — відказав батько. — Треба не тільки на тахометри дивитися.

Томас Хадсон пішов до койки, де лежав Девід, і сів поруч нього. Хлопець був обгорнутий легкою ковдрою. Едді мастив йому руки, а Роджер — ноги.

— Що, тату? — мовив він і, подивившись на батька, відвів очі.

— Дуже жаль, що так вийшло, Деві, — сказав Томас Хадсон. — Ти змагався з нею так, як ніхто. Краще за Роджера, краще за будь-кого іншого.

— Дуже дякую, тату. Будь ласка, не треба про це говорити.

— Може, ти чогось хочеш, Деві?

— Я б випив ще кока-коли, якщо можна, — відповів Девід.

Томас Хадсон знайшов у ящику з наживкою пляшку холодної кока-коли й відкоркував її. Тоді знову сів поруч Девіда, а той пив, тримаючи пляшку в руці, яку Едді вже помастив меркурохромом.

— Зараз буде суп. Він уже гарячий, — сказав Едді. — Може, підігріти чілі, Томе? А ще в нас є черепашковий салат.

— Підігрій чілі, — сказав Томас Хадсон. — Ми ж не їли від самого сніданку. А Роджер і не випив ні краплі за цілий день.

— Щойно випив пляшку пива, — озвався Роджер.

— Едді, — мовив Девід, — а як по правді, скільки б вона заважила?

— За тисячу фунтів, — відповів йому Едді.

— Дякую вам за те, що ви стрибнули за борт, — сказав Девід. — Я дуже вдячний вам, Едді.

— Е, якого біса, — мовив Едді. — А що ж іще було робити?

— Вона справді заважила б тисячу фунтів, тату? — спитав Девід.

— Я певен, що не менше, — відказав Томас Хадсон. — Мені ще ніколи не траплялося бачити такої величезної рибини — ні риби-меча, ні марліна, ніякої.

Сонце вже зайшло, а катер біг по тихому морю, мотори рухали його вперед, і він швидко розтинав ту саму воду, якою вони так повільно посувалися всі минулі години.

Тепер і Ендрю сидів на краєчку широкої койки.

— Що скажеш, вершнику? — мовив до нього Девід.

— Коли б ти витяг цю рибину, — сказав Ендрю, — то, мабуть, уславився б на весь світ.

— Не треба мені слави, — відказав Девід. — Можеш сам уславитись.

— А ми б уславились як твої брати, — провадив Ендрю. — Я серйозно кажу.

— А я б уславився як твій друг, — сказав Роджер.

— А я — як стерновий, — докинув Томас Хадсон. — А Едді — тим, що взяв її на гак.

— Едді й так уславився, — сказав Ендрю. — І Томмі уславився — тим, що носив усім випити. Стільки годин точилася страхітлива битва, а Томмі без упину постачав спиртне.

— Ну, а рибина як? Вона не уславилася б? — спитав Девід. Він уже начебто одійшов. Принаймні говорив так, ніби нічого й не сталося.

— Вона б уславилась найбільше за всіх, — сказав Ендрю. — їй судилося б безсмертя.

— Сподіваюсь, їй усе це не зашкодило, — промовив Девід. — Добре, якби вона лишилася жива й здорова.

— Я певен, що вона жива-здорова, — відповів йому Роджер. — З того, як вона була на гачку і як опиралася, я можу напевне сказати, що їй нічого не сталося.

— Колись я розкажу вам, як усе було, — пообіцяв Девід.

— Розкажи зараз, — зажадав Енді.

— Зараз я стомився, та й усе воно вийде наче маячня. — Розкажи зараз. Ну хоч трохи, — наполягав Ендрю.

— Не знаю навіть, чи варто. Як, тату?

— Розказуй, — мовив Томас Хадсон.

— Так от, — почав Девід, міцно заплющивши очі. — У найтяжчі хвилини, коли я вже себе не чув з утоми, мені здавалося, що вона і я — це одна істота.

— Розумію, — сказав Роджер.

— І тоді я полюбив її над усе на світі.

— Як це полюбив? Насправді? — запитав Ендрю.

— Еге ж. Так-таки насправді й полюбив.

— Ну-у, — протяг Ендрю. — Оцього вже я не розумію.

— А коли побачив, як вона випливає, то полюбив її ще дужче, так, що вже несила було й витримати, — провадив Девід, не розплющуючи очей. — Єдине, чого я хотів, — це роздивитись її ближче.

— Я знаю, — мовив Роджер.

— Тепер мені начхати, що я її впустив, — сказав Девід. — І рекордів ніяких я не хочу. То мені тільки здавалося, що хочу. І я радий, що з нею нічого не сталось і зі мною нічого не сталось. Ми з нею не вороги.

— Добре, що ти нам розказав, — мовив Томас Хадсон.

— І я дуже вдячний вам, містере Девіс, за ті слова, що ви сказали мені, коли я мало не упустив її вперше, — закінчив Девід, і досі не розплющивши очей.

Томас Хадсон так і не дізнався, що то були за слова, які сказав йому Роджер.

X

Пізнього вечора, тихого й душного, як завжди, поки не знявся вітер, Томас Хадсон сидів у своєму кріслі й намагався читати. Всі вже полягали, та він знав, що не засне, і сподівався приспати себе читанням. Проте й читати не міг і весь час повертався думками до минулого дня. Відновлював усе в пам'яті від самого початку до кінця, і його проймало таке відчуття, ніби його сини, крім хіба що Тома, дуже віддалились від нього, чи, може, то він сам віддалився від них.

Девід прихилився душею до Роджера. Та він і сам хотів, щоб хлопець перейняв од Роджера все, що можна, — адже в ділі той був дуже привабливий і розумний, хоч настільки ж непривабливий і нерозумний був у своєму особистому житті й у своїй письменницькій праці. Девід завжди лишався для Томаса Хадсона загадкою. А от Роджер розумів хлопця куди краще, ніж рідний батько. Томаса Хадсона тішило, що вони так добре розуміють один одного, але того вечора він почував себе неначе покинутим.

Не сподобалась йому і поведінка Ендрю, хоч він розумів, що Ендрю є Ендрю, що він ще малий і несправедливо його засуджувати. Та й не вчинив він нічого поганого, навіть добре себе показав. І все ж було в ньому щось таке, що викликало недовіру.

Як це негарно й нечесно — думати отак про дорогих тобі людей, дорікнув собі подумки Томас Хадсон. Хіба не можна просто пригадати минулий день, не розриваючи його на шматки й не зважуючи їх з усіх боків? Іди-но ти краще до ліжка, звелів він собі, та примусь себе заснути. І к бісу все інше. А зранку ввійдеш у звичний ритм життя. Хлопцям залишилось уже недовго бути тут, при тобі. Отож постарайся, щоб їм було цей час якнайкраще. Я й так старався, відповів він сам собі. Старався й задля них, і задля Роджера. Та й самому тобі було дуже добре, сказав він собі подумки. Авжеж, добре. Та от сьогодні щось настрашило мене. І тут-таки сам собі заперечив: але ж як по правді, то кожного дня буває щось таке, що може настрашити. Іди лягай і постарайся виспатись. Не забувай, що завтра їм повинно бути добре.

Вночі знявся сильний південно-західний вітер, що до ранку перейшов у справжній буревій. Він гнув додолу пальми, грюкав віконницями, підхоплював і ніс клапті паперу й кидав на берег високі піняві хвилі.

Коли Томас Хадсон спустився снідати, Роджера вже не було. Хлопці ще спали, і він сів снідати сам, читаючи листи, доставлені з материка рейсовим судном, що раз на тиждень привозило лід, м'ясо, свіжу городину, бензин та інші припаси. Надворі так бурхало, що, поклавши на стіл прочитаного листа, Томас Хадсон мусив поставити зверху чашку, щоб його не здув вітер.

— Зачинити двері? — спитав Джозеф.

— Ні. Хіба тільки як щось розіб'ється.

— Містер Роджер десь подався берегом, — сказав Джозеф. — Схоже, на той кінець острова.

Томас Хадсон і далі читав листи.

— Ось тут газета, — знову озвався Джозеф. — Я її випрасував.

— Дякую, Джозефе.

— Містере Томе, а це правда про рибину? Те, що казав мені Едді?

— А що він казав?

— Яка вона була величезна і як він мало не взяв її на гак.

— Правда.

— Милий боже! Коли б не оте рейсове судно, мені б не довелося тягати лід та припаси, і я поїхав би з вами. Ото й пірнув би за тією рибиною, і взяв її на гак у воді.

— Едді пірнув, — сказав Томас Хадсон.

— Про це він мені не казав, — промовив Джозеф уже не так завзято.

— Зроби ласку, Джозефе, налий мені ще кави і вріж іще скибку папайї, — сказав Томас Хадсон. Він був голодний, а вітер навіть додав йому апетиту. — А бекону вчора не привезли?

— Здається, у нас ще трохи є, — відповів Джозеф. — Добре ви сьогодні їсте.

— І, будь ласка, скажи Едді, нехай прийде сюди.

— Едді пішов додому лікувати око.

— А що таке з його оком?

— Та хтось присвітив йому вчора кулаком. Томас Хадсон здогадувався, як це могло статись.

— Йому тільки око підбили?

— Геть усього помолотили, — відказав Джозеф. — А все через те, що люди по барах не вірили йому. Та й ніхто ніколи не повірить тому, що він розказував. А таки жаль.

— Де він бився?

— Скрізь, де йому не вірили. Та однаково ніхто не повірив. А вже пізно вночі ті, хто навіть не знав, про що він розказує, навмисне вдавали, ніби не вірять, аби тільки він поліз битися. Мабуть, нема на острові жодного охочого до бійки, з ким би він учора не зчепився. Та можете бути певні, що сьогодні ввечері сюди з'являться ще й із Середнього дрочити його. Там тепер, на тому будівництві, є кілька справжніх харцизяк.

— То нехай з ним піде містер Роджер, — сказав Томас Хадсон.

— От здорово! — Джозефове обличчя враз засяяло. — Тоді сьогодні буде на що подивитися.

Томас Хадсон випив ще чашку кави і з'їв холодної папайї, присмаченої соком із цілого лимона, та чотири скибочки бекону, що їх приніс Джозеф.

— Апетит у вас сьогодні непоганий, — зауважив Джозеф. — Коли я таке помічаю, то просто не можу не скористатися з нагоди.

— Я завжди багато їм.

— Не завжди, — заперечив Джозеф.

Він приніс ще чашку кави, і Томас Хадсон забрав її з собою на письмовий стіл. Він мав написати відповіді на два листи й відіслати їх зворотним рейсом.

— Піди до Едді додому, скажи, нехай складе список усього, що нам треба замовити з наступним рейсом, — звелів він Джозефові. — Тоді принесеш мені подивитися. А для містера Роджера кава є?

— Він уже попив, — сказав Джозеф.

Томас Хадсон саме закінчував писати листи, коли прийшов Едді із списком замовлень на наступний тиждень. Вигляд він мав досить-таки кепський. Лікування його оку не допомогло, губи й щоки геть спухли. Спухло й одне вухо. Він намастив губи меркурохромом, і їх яскравий колір надавав його обличчю аж ніяк не скорботного вигляду.

— Не було з мене вчора пуття, — сказав він. — Здається, Томе, я все тут записав.

— Чому ти не взяв вихідний і не побув день удома?

— Вдома мені гірше, — відказав Едді. — Зате сьогодні рано ляжу спати.

— І не лізь ти більше битися через ту історію, — сказав Томас Хадсон. — Це однаково нічого не дасть.

— Я й сам знаю, — проказав Едді крізь набряклі криваво-червоні губи. — Тільки все сподівався, що правда візьме гору, та щоразу знаходився ще хтось, і летіла та правда догори дригом.

— Джозеф казав, що ти з багатьма бився.

— Аж поки хтось забрав мене додому, — відповів Едді. — Здається, Добряга Бенні. То він і констебль врятували мене від біди.

— Хіба тебе не побили?

— Побили, та не прибили. Ет чорт, шкода, що вас там не було, Томе.

— Я дуже радий, що мене там не було. А що, хтось справді хотів тебе прибити?

— Та ні, не думаю. Просто хотіли довести мені, що я все вигадую. А констебль таки повірив.

— Он як?

— Атож. Він та ще Боббі. Тільки вони, а все ж повірили. Констебль сказав, що засадив би в холодну будь-кого, хто перший вдарив мене. Сьогодні вранці все питав, чи були такі, що били перші. Я сказав, що були, а насправді щоразу починав я сам. Не таланило вчора правді, Томе. Не таланило — і край.

—. І все-таки ти збираєшся сьогодні готувати обід?

— А чом би й ні? — відказав Едді. — Вчора привезли м'ясо на біфштекси. Та ще й яке — самий м'якуш. Ви б подивилися на те м'ясо. А до біфштексів думаю зробити картопляне пюре з підливою й тушковані боби. На салат маємо латук, є й свіжі грейпфрути. Хлопці добре їдять пиріг, а в нас є консервована малина— то буде такий пиріг, що куди. І морозиво вчора привезли, якраз до пирога. Ну, що ви скажете? Думаю як слід нагодувати цього малого паршивця Девіда.

— А що ти собі думав, коли шубовснув у воду?

— Хотів загнати їй гака під плавець, щоб вона смикнула линву й тут-таки сконала, а сам би кинувся мерщій звідти й назад на катер.

— Яка вона була під водою?

— Широчезна, як добрий човен, Томе. Вся фіолетова, а око завбільшки з вашу долоню й чорне-чорне. А черево в неї сріблясте. Ну, а на меч аж глянути було страшно. Вона вже йшла наниз, поволеньки так ішла, та я не міг допірнути через те бісове держално, бо воно надто легке. Ніяк не міг занурити його в воду. Отож усе було марно.

— А вона тебе бачила?

— Хто її знає. З вигляду їй до всього було байдуже.

— Як гадаєш, вона була стомлена?

— По-моєму, геть видихалась. Мабуть, далі й не опиралася б.

— Такої рибини ми вже більш ніколи не побачимо.

— Еге ж. Ніколи, скільки житимем. Тепер я знаю, що про це й розказувати годі, ніхто однаково не повірить.

— Я думаю намалювати все це Девідові на згадку.

— Тільки малюйте все так, як було насправді. Не так кумедно, як ото на деяких ваших картинах.

— Я намалюю все правдивіше, ніж на фотографії.

— От коли ви так малюєте, мені подобається.

— Страшенно важко буде змалювати те, що діялось під водою.

— Ця картина буде схожа на оту зі смерчами, що висить у Боббі?

— Ні. Вона буде зовсім не така, але, сподіваюся, краща. Я думаю вже сьогодні взятися до ескізів.

—. Мені подобається й та зі смерчами, — сказав Едді. — А Боббі, той просто схибнувся на ній, і він таки вміє довести своє, і люди вірять, що тоді й справді було стільки смерчів водночас, як на тій картині. Але цю, з рибиною у воді, буде достобіса важко намалювати.

— Гадаю, що намалюю, — мовив Томас Хадсон.

— А показати, як вона викинулася з води, ви не змогли б?

— Гадаю, що зможу.

— Намалювали б ви йому, Томе, не одну, а дві картини. Спочатку — як рибина викидається з води, а потім — як Роджер підтягає її на повідку, а Деві сидить у кріселку, і я тут-таки на кормі з гаком. А тоді ми їх сфотографуємо.

— Сьогодні ж почну робити ескізи.

— Якщо вам схочеться про щось мене спитати, я буду в кухні, — сказав Едді. — Хлопці ще сплять?

— Сплять усі троє.

— Ет чорт, — мовив Едді. — Після цієї рибини мені на все начхати. Але обід треба зготувати на славу.

— Добре було б прикласти тобі під око п'явку.

— К бісу те око. Начхати мені на нього. Я ним і так добре бачу.

— Мабуть, нехай сьогодні хлопці сплять скільки захочуть.

— Джо скаже мені, коли вони прокинуться, і я швиденько подам їм снідати. Якщо прокинуться дуже пізно, багато їсти не дам, щоб не перебили апетит перед обідом. Ви ще не бачили того м'яса, що нам привезли?

— Ні.

— Воно, кляте, хоч і коштує казна-скільки, зате ж і м'ясо, Томе, скажу вам. Такого м'яса ніхто на цьому острові зроду не їв. І що ж то має бути за худоба, з якої виходить таке м'ясо?

— Приземкувата, коротконога, — сказав Томас Хадсон. — І майже така сама завширшки, як і заввишки.

— Ото, мабуть, гладенна, — не вгавав Едді. — Хоч би раз побачити її живцем. А тут ніхто зроду не заріже корови, доки вона не почне здихати з голоду. Тим-то й м'ясо гірке. Та якби комусь із них показати отой м'якуш, що нам привезли, вони 6 очі вирячили. Не знали б навіть, що воно таке. А то ще, гляди, й занедужали б через те м'ясо.

— Мені треба дописати листи, — нагадав йому Томас Хадсон.

— Даруйте, Томе.

Закінчивши ті два й написавши відповіді ще на два ділових листи, що їх спочатку збирався відкласти до наступного рейсу, переглянувши список замовлень і виписавши чек на потрібну суму плюс десять відсотків, накладених урядом на все, що довозили з материка, Томас Хадсон пішов до рейсового судна, що вантажилось у зворотну путь біля урядового причалу. Капітан приймав від остров'ян замовлення на провізію, мануфактуру й галантерею, ліки, металеві вироби, запасні частини та всілякі інші товари, що їх привозили на острів з материка. У трюм судна вантажили живих лангустів та морських молюсків, на палубу — купи черепашок, порожні бочки від бензину та дизельного палива, а до капітанської каюти тяглася низка остров'ян, що дожидали на сильному вітрі своєї черги.

— Претензій не маєте, Томе? — гукнув з вікна каюти капітан Ролф до Томаса Хадсона. — Ану, хлопче, забирайся звідси й стань у чергу! — гримнув він на здоровенного негра в брилі, що поткнувся до каюти. — Дечого не було, то довелося замінити. Як м'ясо?

— Едді каже, чудове.

— От і добре. Давайте свої листи й замовлення. Ну й дме ж сьогодні. Я хочу перейти мілину з припливом. Вибачайте, ще так багато треба встигнути.

— До наступного тижня, Ролфе. Не буду вас затримувати.

— Може, вам потрібні гроші?

— Ні. Ще маю.

— Бо як потрібні, то в мене їх тут он скільки. Ну, гаразд… Заходь, Люшіусе, кажи, що там у тебе. На що хочеш потратити цього разу свої грошики?

Томас Хадсон пішов назад через пристань, де негри розважалися, дивлячись на те, що виробляє вітер з бавовняними спідничками дівчат і жінок, а тоді повернув на коралове шосе до «Понсе де Леона».

— А, це ви, Томе, — сказав містер Боббі. — Заходьте, сідайте. Чого це вас не видно? Ми щойно закінчили прибирати, і в нас уже відчинено. Сідайте, призволяйтеся, адже перша чарка найкраща.

— Та ще начебто зарано.

— Дурниці. Ось добряче імпортне пиво. Є й «Собача голова». — Він дістав з льоду пляшку пільзенського, відкоркував і подав Томасові Хадсону. — Склянки вам не треба, правда ж? Промочіть горлянку цим, а тоді вже міркуйте, хочете ви чогось випити чи ні.

— Як вип'ю, то сьогодні вже не працюватиму.

— Ну то й що? Ви й так забагато працюєте. Треба ж і про себе дбати, Томе. Життя у вас одне. То не можна тільки те й робити, що малювати.

— Вчора ми виходили в море, і я теж не працював.

Томас Хадсон дивився на велике полотно із смерчами, що висіло на стіні в глибині бару. Непогана картина, подумав він, саме на тому рівні, якого я досяг на сьогодні.

— Довелось почепити її вище, — сказав Боббі. — Вчора ввечері один тут так набрався, що спробував залізти в човен. А я сказав йому: якщо прорве ногою полотно, то викладе десять тисяч доларів. І констебль сказав те саме. Констебль теж придумав одну картину, щоб ви намалювали, а він почепить її у себе вдома.

— Що ж то має бути?

— Він не захотів казати. Сказав тільки, що має дуже цікавий задум і збирається обговорити його з вами.

Томас Хадсон придивився до полотна пильніше. На ньому видніли якісь подряпини.

— Це ж таки картина, хай їй чорт, — гордо промовив Боббі. — Ось недавно ще один раптом як закричить та як пожбурить повний кухоль пива в один із смерчів… Та ви на ній і сліду не знайдете. Навіть прим'ятинки не лишилося. Пиво стекло, як вода, та й по всьому. Побий мене грім, Томе, ви таки міцно її намалювали!

— А проте так вона не довго житиме.

— Ну, поки що її ніякий чорт не бере, — сказав Боббі. — Але я все-таки почеплю її ще вище. Бо вчора той мене справді налякав.

Він подав Томасові Хадсону ще пляшку пільзенського.

— Томе, я хочу вам сказати, як мені прикро за оту рибину. Я знаю Едді змалку й ніколи не чув від нього неправди. Звичайно, в поважних справах. Ну й, звісно, якщо попросиш його, щоб він сказав правду.

— Препогана вийшла історія. Навіть і розповідати про неї нікому не буду.

— І добре зробите, — сказав Боббі. — Я тільки хотів, щоб ви знали, як прикро вона мене вразила. Ну, докінчуйте вже своє пиво та беріться до справжнього питва. Не годиться отак зранку журитись. Що може піднести вам настрій?

— Він у мене й так непоганий. Після обіду я збираюся працювати й не хочу, щоб мене хилило на сон.

— Ну що ж, бачу, мені вас не зрушити. Може, надійде хтось інший, кому це все-таки вдасться. Погляньте на оту бісову яхту. Мабуть, добряче її кидало на течії при такій малій осадці.

Томас Хадсон подивився у розчинені двері й побачив гарне біле судно, що заходило між причали. То був такий собі плавучий будиночок, що їх наймають у південних материкових портах для подорожей на Флорідські острови, і тихого, безвітряного Дня, як от учора, він міг би безпечно переплисти й Гольфстрім. Та сьогодні його, з такою малою осадкою та громіздкими надбудовами, напевне, добре кидало. Дивно навіть, подумав Томас Хадсон, як вони примудрилися за такої хвилі проплисти через обмілину до гавані.

Яхта пройшла далі між причалами й стала на якір. Томас Хадсон і Боббі спостерігали її з порога: вся біла, яхта виблискувала начищеною міддю, і люди на ній були всі в білому.

— Клієнти, — мовив містер Боббі. — Сподіваюся, пристойні люди. Давно ми вже не бачили тут таких яхт — відколи закінчився сезон тунця.

— Що це за яхта?

— Вона сюди ніколи не заходила. А гарна, що правда то правда. Тільки не для Гольфстріму.

— Певно, вони вийшли опівночі, коли ще було тихо, і вітер застав їх у дорозі.

— Схоже на те, — сказав Боббі. — Ото їх, мабуть, нажбурляло та нахитало. Вітер дай боже. Ну що ж, скоро побачимо, що воно за люди. Томе, друже, а може, я все-таки наллю вам чогось. Просто нерви не витримують, що ви нічого не п'єте.

— Ну гаразд. Вип'ю джину з тоніком.

— Немає тоніку. Джо забрав останній ящик до вас додому.

— Тоді віскі з лимоном.

— Ірландського віскі, без цукру, — сказав Боббі. — На трьох. Онде Роджер іде.

Томас Хадсон побачив його крізь відчинені двері.

Роджер зайшов до бару. Він був босий, у вицвілих бавовняних штанях і смугастому рибальському тільнику, що збігся від прання. Коли він сперся ліктями на прилавок, у нього на спині під тільником випнулися міцні м'язи. У тьмяному освітленні бару шкіра його здавалася зовсім темною, а волосся на голові взялося смугами від солі та сонця.

— Хлоппі ще сплять, — сказав він Томасові Хадсону. — Хтось побив Едді. Ти бачив?

— Та він учора цілий вечір бився, — озвавсь Боббі. — А загалом нічого особливого не було.

— Не люблю, коли Едді встряє в історії, — сказав Роджер.

— Але ж нічого з ним не сталося, Роджере, — запевнив його Боббі. — Тільки й того, що пив та бився з людьми, які йому не вірили. Ніхто не заподіяв йому нічого лихого.

— Я тривожусь за Девіда, — сказав Роджер Томасові Хадсону. — Даремно ми йому це дозволили.

— Здається, він уже одійшов, — відказав Томас Хадсон. — Ніч спав добре. А відповідаю за все я. Я, а не хто інший, мав це припинити.

— Ні. Ти звірився на мене.

— Відповідати повинен батько, — сказав Томас Хадсон. — А я переклав відповідальність на тебе, хоч не мав на те права. В такому ділі покладати свої обов'язки на інших не годиться.

— Але ж я взяв на себе що відповідальність, — заперечив Роджер. — Я не думав, що це може йому зашкодити. І Едді не думав.

—. Я знаю, — сказав Томас Хадсон. — Я й сам не думав. Мені здавалося, що йдеться зовсім про інше.

— І мені так само. Але тепер я почуваю себе егоїстом і страшенним негідником.

— Я батько. Я й винен.

— От клята чортівня вийшла з цією рибиною, — сказав Боббі, подаючи їм склянки з віскі й беручи одну собі. — То випиймо за те, щоб зловити ще більшу.

— Ну ні, — мовив Роджер. — Очі б мої не бачили тієї більшої. — Що це з вами, Роджере? — спитав Боббі.

— Нічого, — відказав Роджер.

— Я збираюсь намалювати ту рибину для Девіда, — сказав Томас Хадсон.

— Чудова думка. А зможете?

— Як пощастить. Спробую. Я вже бачу її, цю картину, і, здається, знаю, як треба малювати.

— Ви зможете, я певен. Ви все можете. А цікаво все-таки, хто ж то приїхав на яхті?

— Слухай, Роджере, ти що — виводив своє сумління на прогулянку по острову?

— Босоніж, — сказав Роджер.

— А я своє привів сюди по дорозі від капітана Ролфа. — Я не зміг розважити своє прогулянкою, то, напевно, не розважу й спиртним, — сказав Роджер. — Але питво ваше, Боббі, просто-таки чудове.

— Дякую, сер, — мовив Боббі. — Зараз я вам повторю. Дуже добре вгамовує всякі бісові гризоти.

— Я не мав права ризикувати дитиною, — сказав Роджер. — Та ще й чужою.

— Все залежить від того, задля чого ти ризикував.

— Ні, не залежить. Дітьми взагалі ризикувати не можна.

— Знаю. І знаю, задля чого ризикував я. Не задля рибини, певна річ.

— Ще б пак, — сказав Роджер, — Але саме з ним не можна було цього робити. З ним взагалі не можна дозволяти собі нічого такого.

— Прокинеться, і все буде гаразд. Ось побачиш. У нього здорова психіка.

— Він мій герой, цей малий чортяка, — сказав Роджер.

— Оце вже достобіса краще, ніж коли ти сам був для себе героєм.

— А скажеш ні? — спитав Роджер. — Він і твій герой.

— Згоден, — відповів Томас Хадсон. — Хай він буде героєм для нас обох.

— Роджере, — обізвався містер Боббі, — а ви з Томом часом не родичі?

— З чого ви взяли?

— Мені так здалося. Ви начебто трохи схожі один на одного.

— Дякую, — сказав Томас Хадсон. — А за себе дякуй сам, Роджере.

— Я дуже вдячний вам, Боббі, — мовив Роджер. — То ви справді вважаєте, що я схожий на цей гібрид людини з маляром?

— Ви схожі, як брати в третіх, а хлопці схожі на вас обох.

— Ні, ми не родичі, — сказав Томас Хадсон. — Просто ми довго жили в тому самому місті й часом робили ті самі помилки.

— Ну, то й під три чорти, — сказав містер Боббі. — Пийте і облиште оті свої гризотні балачки. Ні до чого вони в барі, та ще зранку. Скільки я чую тих жалів — і від негрів, і від матросів та кухарів з найманих яхт, і від мільйонерів, і від їхніх дружин, і від контрабандистів, і від бакалійників, і від однооких ловців черепах, і від усіляких сучих синів, — від кого тільки хочете. Тож не треба нам ще вранішніх жалів. За великого вітру годиться пити. Годі з нас жалів. Та й застаріла вже ця матерія. Відколи з'явилося радіо, всі воліють слухати Бі-Бі-Сі. Для жалів не лишилося ні часу, ні місця.

— І ви слухаєте, Боббі?

— Тільки бій годинника на Великому Бені. Все інше виводить мене з рівноваги.

— Боббі, — промовив Роджер, — ви видатна людина, добра людина.

— Ні те, ні те. Але мені приємно, що ви трохи повеселішали.

— Ваша правда, — сказав Роджер, — Як ви гадаєте, що за люди приїхали на тій яхті?

— Клієнти, — відказав Боббі. — А тим часом випиймо ще по одній, щоб у мене з'явився настрій їх обслуговувати, хто б вони не були.

Поки Боббі вичавлював лимони й наливав віскі, Роджер сказав Томасові Хадсону:

— Я не хотів казати дурниць відносно Деві.

— А ти й не казав.

— Я тільки хотів… А чорт, як би це простіше висловити… Ти мав рацію, коли шпигнув мене тим, що я сам був для себе героєм.

— Я не маю права тебе шпигати.

— Мене якраз і маєш. Біда в тому, що у мене в житті вже чортзна-відколи нічого не виходить просто, а я все стараюся, щоб вийшло.

— Тепер ти писатимеш правдиво, просто і добре. Це буде початок.

— А що, як я сам не правдивий, не простий і не добрий? То чи зможу я так писати?

— Пиши як тобі пишеться, але неодмінно правдиво.

— Мені треба спробувати краще все зрозуміти, Томе.

— А ти й пробуєш. Якщо пригадуєш, востаннє ми бачилися з тобою в Нью-Йорку, коли ота сучка гасила об тебе сигарети.

— Вона наклала на себе руки, — сказав Роджер.

— Коли?

— Коли я був у горах. До того, як приїхав на узбережжя й намалював ту картину.

— Пробач, — мовив Томас Хадсон.

— Вона вже давно до цього вела, — сказав Роджер. — Добре, що я вчасно відступив.

— Ти ніколи б цього не вчинив.

— Не знаю, — сказав Роджер. — Мені такий вихід здавався цілком логічним.

— Не вчинив би хоча б з тієї причини, що це був би жахливий приклад для хлопців. Як це вплинуло б на Деві?

— Він, мабуть, зрозумів би. Та й коли вже заходиш так далеко, то де вже там розмірковувати про те, який це буде приклад.

— От тепер ти таки верзеш дурниці. Боббі посунув до них склянки.

— Роджере, ви таке говорите, що навіть мені тоскно стає. Мені тут чимало всякого слухати доводиться, за те мені й гроші платять. Але від своїх друзів такого я чути не хочу. Кінчайте, Роджере.

— Уже скінчив.

— Ну й добре, — сказав Боббі. — Пийте. Був тут у нас колись один приїжджий з Нью-Йорка, жив у готелі, але день у день приходив сюди і майже з ранку до вечора пив. То він усе було базікав, що хоче накласти на себе руки. Десь півзими всім нерви шарпав. Констебль попереджав його, що самогубство — річ протизаконна. А я умовляв констебля сказати йому, що й балачки про самогубство протизаконні. Та констебль пояснював, що на це йому потрібен дозвіл начальства з Нассау. А тим часом люди помалу звикли до базікання того навіженого, і деякі п'яниці навіть почали йому підтакувати. Одного дня він розбалакався із Здоровилом Гаррі та й каже йому: оце, мовляв, думаю вкоротити собі віку й хотів би знайти напарника.

«Та ось же він перед вами, — відказує Здоровило Гаррі. — Я саме той, кого ви шукаєте». І починає його накручувати: треба їм, мовляв, поїхати разом до Нью-Йорка, набратися там до риз, щоб усе стало геть осоружне, а тоді стрибнути з найвищого хмарочоса прямісінько на той світ. Певно, Здоровило Гаррі міркував собі, що той світ — це щось ніби передмістя. Скажімо, такий собі ірландський квартал.

Ну от, той самогубець схвалив його задум, і відтоді вони щодня його обговорювали. Знайшлися й інші, що намагались пристати до них і пропонували влаштувати колективний виїзд шукачів смерті до Нассау — для початку, так би мовити. Але Здоровило Гаррі погоджувався тільки на Нью-Йорк і врешті заявив тому самогубцеві, що жити далі йому вже несила й що він готовий їхати.

Але саме тоді Здоровилу Гаррі довелося на кілька днів вийти в море ловити лангустів для капітана Ролфа, і поки його не було, той самогубець заливався через вінця. Він привіз із собою з півночі щось таке наче нашатир, і воно трохи протвережувало його, а тоді він знову брався жлуктити. Але ж усе те в ньому накопичувалось.

На той час усі ми його вже інакше й не звали, як Самогубець, отож я й кажу йому: «Слухайте, Самогубцю, ви б хоч трохи перепочили, бо так і на той світ не втрапите». А він мені: «Я вже готовий. Уже en route[77]. Вирушаю. Ось вам гроші за питво. Я зробив свій фатальний вибір».

«Візьміть здачу», — кажу я.

«Не треба мені здачі. Залиште її для Здоровила Гаррі, щоб мав на що випити перед тим, як рушить за мною».

І — за двері, на причал Джонні Блейка, а там — у воду. Саме був відплив, і ніч темна, без місяця, то тільки його й бачили. Десь через два дні винесло до мису. Шукали його, звісно, тієї ночі, всі як є. Я гадаю, він гепнувся головою об якусь стару бетонну підпору, і його потягло геть за відпливом. Потім повернувся Здоровило Гаррі й оплакував його, аж поки пропив усю здачу. А здача була з двадцяти доларів. Тоді Здоровило Гаррі каже мені: «Ти знаєш, Боббі, я так собі думаю, що наш Самогубець був ненормальний». І таки вгадав, бо коли якийсь його родич приїхав забрати тіло, то пояснив комісарові, що Самогубець хворів на якусь там машинальну, чи що, депресію. Ви ніколи на неї не хворіли, Роджере?

— Ні, — відказав Роджер. — І думаю, що тепер уже не захворію.

— Оце-то розмова, — сказав містер Боббі. — І ніколи не жартуйте дурними балачками про той світ.

— К бісовій матері той світ, — мовив Роджер.

XI

Обід вийшов чудовий. Біфштекси були підсмажені на рашпері, і на них відбилися всі рубчики. Ніж легко заходив усередину, в м'яке і соковите м'ясо. Усі позбирали ложками підливу з тарілок на пюре, і на його жовтаво-білій поверхні з'явилися лискучі озерця. Боби ліма, тушковані в маслі, були всі цілі, латук свіжий і хрусткий, а грейпфрути — холодні-холодні.

Вітер додав усім апетиту, і Едді піднявся нагору й дивився, як вони їдять. Обличчя його мало страхітливий вигляд.

— Ну, що скажете про м'ясо? — запитав він.

— Смачнюще, — озвався Том-молодший.

— Жуйте добре, — сказав Едді. — Не поспішайте, не переводьте харч.

— Його не можна довго жувати, бо й так у роті тане, — відказав Том-молодший.

— І десерт буде, Едді? — спитав Девід.

— Авжеж. Пиріг і морозиво.

— Ого, — мовив Ендрю. — По дві порції?

— А тебе на дно не потягне? Морозиво тверде як камінь.

— З чим пиріг?

— З малиною.

— А морозиво яке?

— Кокосове.

— Звідки воно взялося?

— Привезли вчора рейсовим судном.

їжу запивали холодним чаєм, а після десерту Роджер і Томас Хадсон узялися до кави.

— Едді чудовий кухар, — сказав Роджер.

— Не забувай і про наш апетит.

— Апетит такого біфштекса не дасть. Ані такого салату. Ані пирога.

— Він справді добрий кухар, — погодився Томас Хадсон. — Як кава?

— Дуже смачна.

— Тату, — спитав Том-молодший, — якщо ті люди, що приїхали на яхті, прийдуть до містера Боббі, можна нам теж піти туди й розіграти їх, ніби Енді п'яниця?

— Не знаю, чи сподобається це містерові Боббі. Та й констебль може йому вичитати.

— Я піду спитаю містера Боббі й сам поговорю з констеблем. Він наш приятель.

— Ну гаразд. Спитай містера Боббі і простеж, коли з'являться ті люди з яхти. А що ж робити з Девом?

— Чи не можна однести його на руках? Це справить ще більше враження.

— Я взую Томові капці й піду сам, — сказав Девід. — Ти вже обміркував, Томмі, що кому робити?

— Умовимось дорогою, — відказав Том-молодший. — А ти ще можеш вивертати повіки?

— Аякже, — відповів Девід.

— Тільки, будь ласка, не зараз, — сказав Ендрю. — Я не хочу, щоб мене занудило після обіду.

— Якби хто дав десять центів, тебе таки занудило б, вершнику.

— Ой ні, не треба. Нехай краще потім.

— Хочеш, я піду з тобою? — спитав Роджер Тома-молодшого.

— Ну звісно, — відповів той. — І ми разом усе обміркуємо.

— Тоді ходім, — сказав Роджер. — А ти б, може, трохи поспав, Деві?

— Та можна, — відказав Деві. — Почитаю трохи, а там і засну. А ти що робитимеш, тату?

— Піду на веранду попрацюю.

— Тоді я ляжу там на розкладачці й дивитимусь, як ти працюєш. Ти не проти?

— Ні. Мені краще працюватиметься.

— Ми скоро повернемось, — сказав Роджер. — Ти з нами, Енді?

— Добре було б піти роздивитись. Але, мабуть, не варто, бо там можуть бути ті люди.

— Слушно, — зауважив Том-молодший. — Ти в нас кмітливий, вершнику.

Вони пішли, і Томас Хадсон узявся до роботи. Енді деякий час спостерігав, як він працює, а тоді кудись подався. Девід і спостерігав, і читав, але не обзивався ні словом.

Томас Хадсон вирішив спочатку намалювати рибину в ту мить, коли вона викинулася з води, бо знав, що малювати її у воді буде куди складніше. Він зробив два етюди, але. жоден з них йому не сподобався, і тоді він зробив третій, який його нарешті задовольнив.

— Ну як, Деві? Схоже?

— Ой тату, чудово. Але ж коли рибина виходить на поверхню, вона піднімає за собою і воду, правда? Я кажу не про те, коли вона падає назад.

— Мабуть, що так, — погодився батько. — Адже їй треба розітнути верхній шар води.

— Здавалося, вона викидається довго-довго. То й води з нею має піднятись багато. Якщо вловити оком цю мить, то вода з неї, певно, ллє дощем або навіть і цілими струменями. А тут вона злітає чи вже падає?

— Це ж тільки ескіз. Я хотів намалювати її в найвищій точці злету.

— Я розумію, тату, що це тільки ескіз. І ти пробач, що я втручаюся. Я зовсім не хочу показати, ніби все знаю.

— Та ні, я залюбки тебе слухаю.

— А знаєш, кого треба спитати? Едді. У нього око меткіше, ніж фотоапарат, і він усе пам'ятає. І взагалі Едді неабияка людина, як ти вважаєш?

— Ну звісно.

— Власне, його ніхто як слід не знає. Хіба що Томмі. А мені Едді подобається більше за всіх, крім тебе й містера Девіса, звичайно. І куховарить він з душею, і знає так багато всякого, і все вміє. Згадай-но, як він уколошкав ту акулу, як кинувся вчора у воду за рибиною.

— А ввечері його побили через те, що ніхто не хотів йому вірити.

— Але Едді не схожий на мученика, тату.

— Ні. Він веселий і життєрадісний.

— Навіть сьогодні веселий, хоч учора його побили. І я певен, він був радий, що кинувся за тією рибиною.

— Безперечно.

— От якби й містер Девіс був такий життєрадісний, як Едді.

— У містера Девіса складніша вдача.

— Я знаю. Але я пам'ятаю ті часи, коли він теж був веселий і безтурботний. Я дуже добре знаю містера Девіса, тату.

— Він і тепер досить веселий. А от безтурботності справді позбувся.

— Я мав на думці безтурботність у доброму розумінні цього слова.

— Я також. Але він якоюсь мірою втратив і впевненість у собі.

— Знаю, — сказав Девід.

— Хотілося б, щоб вона повернулась до нього. Може, й повернеться, коли він знов почне писати. Бачиш, Едді життєрадісний, бо добре робить своє діло, до того ж робить його день у день.

— А містер Девіс, як я розумію, не може робити його день у день, як от ти й Едді.

— Не може. Але є й інші причини.

— Я знаю. Як на малого хлопця, я дуже багато знаю, тату. Томмі знає в двадцять разів більше, такі речі знає, що просто жах, але вони його не вражають. А мене вражає все, що я знаю. Просто не розумію, чому воно так.

— Ти хочеш сказати, що береш усе близько до серця?

— Беру близько до серця, і це на мене якось впливає. Наче на мені лежать чужі гріхи. Якщо таке можливе.

— Я розумію.

— Ти пробач, тату, що я втягнув тебе в серйозні розмови. Я знаю, це нечемно. Але мені часом хочеться отак поговорити, бо є багато такого, чого ми не знаємо, а потім, коли дізнаємося, воно падає на нас, мов велика хвиля. Така, як оті, що сьогодні на морі.

— Ти завжди можеш питати мене про все, що хочеш, Деві.

— Я знаю. І дуже тобі вдячний. Про деякі речі я, мабуть, поки що не питатиму. Бо ж є таке, чого можна навчитися тільки самому.

— Як по-твоєму, чи не краще розіграти ту комедію в містера Боббі без тебе? Тільки з Томом і Енді. Пам'ятаєш, який я мав клопіт з отим чоловіком, що твердив, ніби ти завжди п'яний?

— Пам'ятаю: за три роки він двічі бачив, як я пив вино. Та не варто про те й згадувати. А сьогоднішня вистава у містера Боббі буде доказом на мою користь, якщо я колись і справді нап'юся п'яний. Коли вже двічі пив при тому чоловікові, то чом би не випити й утретє? Ні, тату, я вважаю, що нічого поганого в цьому нема.

— Ви останнім часом розігрували якісь комедії?

— О, ми з Томом такі вистави влаштовували! Але з Енді ще краще виходить. Енді великий мастак на всякі витівки. Він таке виробляє, що аж глянути страх. А в мене свої штуки.

— Що ж ти там показував? — Томас Хадсон і далі малював.

— Ти ніколи не бачив, як я вдаю кретина-монголоїда?

— Не бачив… Ну, а як тепер, Деві? — Томас Хадсон показав йому ескіз.

— Дуже добре, — сказав Девід. — Тепер я бачу, чого ти хочеш. Це та мить, коли вона зависає в повітрі, перш ніж упасти. А ти справді подаруєш мені цю картину, тату?

— Авжеж.

— Я її берегтиму.

— Буде дві картини.

— До школи з собою я візьму тільки одну, а друга буде вдома у мами. Чи, може, ти хочеш, щоб вона лишилася тут?

— Ні. Можливо, вона сподобається мамі. Ну, розкажи мені, що ви ще виробляли, — мовив Томас Хадсон.

— Ще ми розігрували всякі страхіття в поїздах. Поїзди — найкраще місце для таких речей, бо там особливі люди. Їх ніде немає стільки, як у поїздах. А крім того, з вагона нікуди не втечеш.

Томас Хадсон почув у прилеглій до веранди кімнаті голос Роджера і взявся чистити й складати своє приладдя. На веранду прийшов Том-молодший.

— Ну як, тату? Добре попрацював? Можна подивитися? — спитав він.

Томас Хадсон показав йому два ескізи, і він промовив:

— Мені подобаються обидва.

— Але котрийсь більше, а котрийсь менше? — спитав Девід.

— Ні. Обидва гарні, — відказав він. Томас Хадсон помітив, що він поспішає і на думці в нього щось інше.

— Як там справи? — запитав Девід.

— Пречудово, — відказав Том-молодший. — Усе буде якнайкраще, аби тільки ми не схибили. Вони вже там, і ми весь цей час напускали їм туману. А перед тим домовилися з містером Боббі й з констеблем. Сцена така: містер Девіс геть п'яний, а я його переконую не пити.

— Ти не перегравав?

— Ой, та ні, — сказав Том-молодший. — А подивилися б ви на містера Девіса. За кожним разом він п'янів усе дужче. Але ці зміни були ледь помітні.

— Що ж він пив?

— Чай. Містер Боббі налив його в пляшку від рому. А для Едді приготував пляшку від джину, а в ній вода.

— Як же ти переконував містера Девіса?

— Благав, щоб він більше не пив. Але тихенько, так, щоб вони не чули. Містер Боббі теж у грі, але він п'є по-справжньому.

— То треба нам вирушати, — сказав Девід. — Поки містер Боббі не перебрав. А як почуває себе містер Девіс?

— Чудово. Ну й актор же він, Деве!

— Де Енді?

— Нанизу, вправляється перед дзеркалом.

— А Едді має якусь роль?

— І Едді, і Джозеф, обидва мають.

— Вони нічого не запам'ятають.

— У них усього по кілька слів.

— Едді кілька слів ще запам'ятає, а от Джозеф навряд.

— Він має повторити те саме, що й Едді.

— І констебль буде?

— Авжеж.

— А скільки їх, тих людей?

— Семеро, з них двоє дівчат. Одна просто гарненька, а друга — справжня красуня. Їй уже стало жаль містера Девіса.

— Дуже добре, — сказав Девід. — Ну, ходімо вже.

— Як же ти підеш? — запитав його Том-молодший.

— Я понесу його на руках, — сказав Томас Хадсон.

— Ой тату, дозволь мені піти самому, — попросив Девід. — Я взую Томові капці й ставитиму ступні боком. Так буде не боляче, зате ще дужче їх вразить.

— Ну гаразд. Тоді можна вирушати. Де Роджер?

— Вони з Едді п'ють нашвидку за його акторський хист, — відказав Том-молодший. — Він же там весь час пив тільки чай.

Коли вони прийшли до «Понсе де Леона», надворі все ще бурхав вітер. Люди з яхти сиділи біля стойки й пили коктейлі з ромом. Вони були приємні на вигляд, засмаглі, всі в білому, і чемно посунулись, звільняючи місце біля стойки. Двоє чоловіків і дівчина сиділи з одного боку, де був гральний автомат, а решта троє і ще одна дівчина — з другого, ближче до дверей. Та дівчина, що сиділа з боку автомата, була й справді дуже гарна. Але друга теж мила. Роджер, Томас Хадсон і хлопці рушили просто до стойки. Девід навіть намагався не кульгати.

Містер Боббі подивився на Роджера й промовив:

— Це знову ви?

Роджер скрушно кивнув головою, і Боббі поставив перед ним пляшку та склянку. Роджер мовчки присунув їх до себе.

— І ви все п'єте, Хадсоне? — обернувся Боббі до Томаса Хадсона. Обличчя його було суворе, осудливе.

Томас Хадсон кивнув.

— Час би вам уже взятися за розум, — провадив Боббі. — Треба ж знати якусь міру, хай вам чорт.

— Мені б тільки скляночку рому, Боббі.

— Отого, що в нього?

— Ні. «Бакарді».

Містер Боббі налив склянку й подав Томасові Хадсону.

— Ось вам, — мовив він. — Хоч ви добре знаєте, що не слід би вам нічого давати.

Томас Хадсон за одним духом вихилив ром і відчув приємне тепло й натхнення.

— Ще одну, — попросив він.

— Не раніше, як за двадцять хвилин, Хадсоне, — сказав містер Боббі й подивився на годинник за стойкою.

Приїжджі уже звернули на них увагу, але не давали цього взнаки.

— А ти що питимеш, спортсмене? — звернувся містер Боббі до Девіда.

— Ви ж добре знаєте, що й кинув пити, — похмуро відказав той.

— Відколи це?

— Від учорашнього вечора, якщо вам пам'ять не одібрало.

— Ну вибачай, — сказав містер Боббі й швиденько випив сам. — Де мені в біса встежити за кожним п'янюгою. Єдине, чого я прошу: заберіть звідси цього Хадсона, поки в мене тут пристойна публіка.

— Я собі тихо п'ю, нікого не чіпаю, — обізвався Томас Хадсон.

— І вам уже годі. — Містер Боббі закоркував пляшку, що була перед Роджером, і поставив її назад на полицю.

Том-молодший схвально кивнув йому і щось зашепотів до Роджера. Той похилив голову на руки. Потім знову підвів голову й показав на пляшку. Том-молодший покрутив головою. Боббі взяв з полиці пляшку, відкоркував її й поставив перед Роджером.

— Упивайтеся хоч до смерті, — мовив він. — І не думайте, що мене совість гризтиме.

Приїжджі з обох боків стойки вже придивлялися до них пильніше, але так само спокійно. Вони прийшли сюди задля розваги, але поводилися стримано і взагалі справляли приємне враження.

Тоді вперше обізвався Роджер.

— Налийте і цьому щуреняті, — мовив він до Боббі.

— Ти що питимеш, синку? — запитав Енді містер Боббі.

— Джин, — відказав Енді.

Томас Хадсон намагався не дивитись на приїжджих. Але й так відчував, що ті за ними стежать.

Боббі поставив перед Енді пляшку й присунув до неї склянку. Енді наповнив її по вінця і підняв до Боббі.

— За ваше здоров'я, містере Боббі, — сказав він. — Це сьогодні перша за цілий день.

— Пий на здоров'я, — відповів Боббі. — Ти сьогодні припізнився.

— Тато забрав у нього гроші, — пояснив Девід. — Ті, що мати подарувала йому на день народження.

Том-молодший подивився на батька й заплакав. Він вдавав, ніби стримує сльози, не перегравав, але все одно то було сумне видовище.

Усі мовчали. Нарешті обізвався Енді:

— Містере Боббі, мені б ще скляночку, коли ваша ласка.

— Наливай собі сам, — відказав Боббі. — Нещасна ти дитина. — Тоді обернувся до Хадсона — Годі, Хадсоне. Ще одну випийте — і забирайтесь.

— Поки я сиджу тихо, не маєте права мене виганяти, — заперечив Томас Хадсон.

— Знаю я вас, ви не довго всидите тихо, — суворо промовив Боббі.

Роджер знов показав на пляшку, і Том-молодший вчепився йому в рукав. Він стримував сльози й поводився, як і належало мужньому, хорошому хлопчині.

— Містере Девіс, — мовив він, — не треба вам більше. Роджер нічого не сказав, і містер Боббі знов поставив перед ним пляшку.

— Містере Девіс, вам же ввечері писати, — не вгавав Том-молодший. — Ви ж обіцяли, що будете ввечері писати, пам'ятаєте?

— А навіщо я, по-твоєму, п'ю? — відказав йому Роджер.

— Містере Девіс, але ж коли ви писали «Шторм», то не пили стільки.

— Ой замовк би ти вже, — сказав Роджер. Том-молодший поводився, як мужній і терплячий хлопчина, справжній страдник.

— Я мовчатиму, містере Девіс. А кажу це тільки тому, що ви самі просили мене. Може, підемо вже додому?

— Ти славне хлоп'я, Томе, — відповів Роджер. — Але ми залишимось тут.

— Надовго, містере Девіс?

— До самого кінця, хай йому чорт.

— Краще не треба, містере Девіс, — провадив Том-молодший. — Справді, не треба. Ви ж знаєте, що коли багато вип'єте, то нічого не бачите і писати не можете.

— Я диктуватиму, — сказав Роджер. — Як Мілтон.

— Я знаю, диктуєте ви чудово, — не вгавав Том. — Але сьогодні вранці, коли міс Фелпс намагалася передруковувати з диктофона, там були здебільшого співи.

— Я пишу оперу, — сказав Роджер.

— Авжеж, ви напишете прекрасну оперу, містере Девіс. Та чи не закінчити нам спершу роман? Ви ж узяли під нього великий аванс.

— Закінчиш його сам, — сказав Роджер. — Ти ж маєш знати, який там сюжет.

— Сюжет я знаю, містере Девіс, сюжет цікавий, але ж там у вас та сама дівчина, що вже померла в іншій вашій книжці, і це може збити читачів з пантелику.

— Дюма й не те собі дозволяв.

— Дай ти йому спокій, — мовив Томас Хадсон до Тома-молодшого. — Як він може щось написати, коли ти весь час чіпляєшся до нього?

— Містере Девіс, а чи не найняти вам добру, тямущу секретарку, щоб вона писала замість вас? Я чув, деякі романісти так роблять.

— Ні. Це занадто дорого вийде.

— А хочеш, я допомагатиму тобі, Роджере? — спитав Томас Хадсон.

— Хочу. Ти намалюєш мені роман.

— Це чудово, — зрадів Том-молодший. — Ти справді малюватимеш його, тату?

— Намалюю за один день, — відповів Томас Хадсон.

— Малюй догори ногами, як Мікеланджело, — сказав Роджер. — І візьми велике полотно, щоб король Георг міг читати без окулярів.

— Намалюєш, тату? — спитав Девід.

— Еге ж.

— От і добре, — мовив Девід. — Це перша розумна річ, яку я тут почув.

— А не важко буде, тату?

— Та ні. Скоріш надто легко. Що там за дівчина?

— Та сама, що в усіх книжках містера Девіса.

— Намалюю її за півдня, — сказав Томас Хадсон.

— І догори ногами, — докинув Роджер.

— Ану без цих штук, — спинив його Томас Хадсон.

— Містере Боббі, можна мені вихилити ще одну? — запитав Енді.

— А скільки ти вже вихилив, синку?

— Всього дві.

— Тоді пий, — відказав Боббі й дав йому пляшку. — Слухайте, Хадсон, коли ви вже заберете звідси цю картину?

— А що, ніхто не купує?

— Ні, — сказав Боббі. — Через неї тут повернутися ніде. До того ж вона мене дратує. Заберіть її к бісу.

— Пробачте, — звернувся до Роджера один з тих, що приїхали на яхті. — Ця картина продається?

— З вами хтось розмовляв? — зиркнув на нього Роджер.

— Ніхто, — сказав чоловік. — Ви Роджер Девіс, чи не так?

— Ну я, до біса.

— Якщо цю картину написав ваш приятель і вона продається, я б хотів поговорити з ним про ціну, — сказав чоловік з яхти, обертаючись до Томаса Хадсона. — Ви ж Томас Хадсон, правда?

— Так, моє прізвище Хадсон.

— Ця картина продається?

— Ні, — відповів Томас Хадсон. — Даруйте.

— Але ж бармен казав…

— Він хворий на голову, — сказав Томас Хадсон. — Страшенно добрий чолов'яга, але хворий на голову.

— Містере Боббі, можна мені ще скляночку джину? — дуже земно спитав Ендрю.

— Ну звісно, малий, — відказав Боббі й налив йому. — А знаєш, що слід би зробити? Намалювати на етикетці твоє гарне квітуче личко й наліпити на пляшки з джином замість отих безглуздих ягід. Хадсон, чом би вам не зробити етикетку для джину, щоб з неї усміхалося гарненьке личко нашого Енді?

— Ми зможемо пустити в продаж новий сорт, — сказав Роджер. — Є джин «Старий Том», а наш буде «Веселий Ендрю».

— Іду в пай, — сказав Боббі. — Джин можна робити тут-таки, на острові. Дітлашня розливатиме його по пляшках і наліплюватиме етикетки. Продаватимем оптом і вроздріб.

— Це буде повернення до добрих давніх звичаїв, — мовив Роджер. — Як у Вільяма Морріса.

— А з чого ми робитимемо джин, містере Боббі? — спитав Ендрю.

— З риб'ячих кісток, — відказав Боббі. — І з черепашок. Тепер люди з яхти не дивились ні на Роджера, ні на Томаса Хадсона, ні на хлопців. Вони не зводили очей з Боббі й були видимо занепокоєні.

— То як щодо тієї картини? — обізвався той самий чоловік.

— Про яку картину ви говорите, голубе? — спитав його Боббі, нашвидку вихиливши ще скляночку.

— Про велику картину з трьома смерчами й чоловіком у човні.

— Де? — спитав Боббі.

— Онде на стіні, — показав той.

— Перепрошую, сер, але я бачу, з вас уже досить. У мене поважний заклад. Тут не допиваються до смерчів і чоловіків у човнах.

— Я кажу про картину.

— Не виводьте мене з себе, сер. Тут нема ніякої картини. Коли б тут була картина, вона висіла б за стойкою, там, де й має висіти картина, і на ній була б зображена гола жінка, лежачи на повен зріст, усе як годиться.

— Я кажу про оцю ось картину.

— Яку картину? Де?

— Та ось же.

— Я б залюбки подав вам зельтерської з бромом, сер. Або викликав рикшу, — сказав Боббі.

— Рикшу?

— Еге ж. Рикшу, коли вже вам так хочеться знати. Ви і є той бісів рикша. І з вас уже досить.

— Містере Боббі, — дуже чемно спитав Енді, — як, по-вашому, з мене теж досить?

— Ні, мій любий хлопче. Звісно, що ні. Наливай собі.

— Дякую вам, містере Боббі, — мовив Енді. — Це четверта.

— А нехай би й сота, — сказав Боббі. — Ти моя гордість і втіха.

— Чи не піти нам звідси, Хеле? — мовив один з приїжджих до того, що хотів купити картину.

— Я все ж хотів би придбати цю картину, — відказав той. — Якщо ціна буде помірна.

— А я хотів би піти звідси, — наполягав перший. — Розвага є розвага, але дивитись, як діти пиячать, це вже трохи занадто.

— Ви справді наливаєте цьому хлопчикові джин? — спитала Боббі гарненька блондинка, що сиділа біля стойки з боку дверей. Вона була висока на зріст, мала дуже світле волосся й приємні веснянки на обличчі. Не такі, як у рудих, а як у білявих, у котрих шкіра не обпікається, а береться гарною засмагою.

— Авжеж, мем.

— По-моєму, це ганьба, — сказала дівчина. — Це гидота, ганьба, злочин.

Роджер уникав дивитись на дівчину, і Томас Хадсон теж ховав очі.

— А що б ви порадили йому пити, мем? — спитав Боббі.

— Нічого. Йому не треба нічого пити.

— Навряд чи це справедливо, — сказав Боббі.

— А що, по-вашому, справедливо? Отруювати дитину алкоголем — це справедливо?

— Бачиш, тату? — мовив Том-молодший. — Я ж завжди казав, що Енді не можна пити.

— З трьох братів він один питущий, мем. Відтоді як оцей спортсмен покинув. — Боббі намагався переконати її. — Невже ви вважаєте, що буде справедливо позбавити єдиного з трьох братів цієї невеличкої втіхи?

— Справедливо! — вигукнула дівчина. — Я вважаю, що ви страховисько. І ви таке саме страховисько, — звернулась вона до Роджера. — І ви теж страховисько, — до Томаса Хадсона. — Всі ви гидотні, і я вас ненавиджу. — В її очах блищали сльози. Вона одвернулася від хлопців і містера Боббі й сказала своїм супутникам: — Невже жоден з вас нічого не вдіє?

— Мені здається, все це жарти, — відповів їй один з них. — Як ото грубіян-офіціант на вечірці, що його наймають для сміху. Або як перекручена мова.

— Ні, це не жарти. Той мерзенний чоловік дає йому джин. Це жах, це трагедія.

— Містере Боббі, — озвався Енді. — А більш як п'ять мені не можна?

— Сьогодні не можна, — відповів Боббі. — Я не хочу, щоб ти завдавав прикрощів дамі.

— Ой, заберіть мене звідси, — сказала дівчина. — Не хочу я цього бачити.

Вона заплакала, і двоє з її супутників вийшли разом з нею. Томас Хадсон, Роджер і хлопці спохмурніли.

До них підійшла друга дівчина, ота справжня красуня. Вона мала дуже гарне обличчя з гладенькою смаглявою шкірою й рудувате волосся. Її статуру трохи приховували широкі штани, але, скільки міг судити Томас Хадсон, збудована вона була чудово, а її довге шовковисте волосся гойдалося в такт ходи. Він був певен, що колись уже бачив її.

— Це ж не джин, правда? — спитала вона Роджера.

— Ні. Звичайно, не джин.

— Піду скажу їй, — мовила дівчина. — А то вона справді дуже засмутилась.

Виходячи, вона обернулася й усміхнулась до них. Вона була таки навдивовижу гарна.

— От і все, тату, — мовив Енді. — Можна нам тепер кока-коли?

— А я випив би пива, тату. Якщо це не засмутить ту даму, — сказав Том-молодший.

— Гадаю, що пиво її не засмутить, — відказав Томас Хадсон. — Ви не відмовитесь випити зі мною скляночку? — обернувся він до чоловіка, що хотів купити картину. — І пробачте нам наші дурні жарти.

— Та ні, ні, — сказав той. — Навпаки. Мені було дуже цікаво. Надзвичайно цікаво. Мене завжди тягло до письменників і художників. Усе це була імпровізація?

— Так, — відповів Томас Хадсон.

— Ну, а щодо тієї картини…

— Вона належить містерові Сондерсу, — пояснив Томас Хадсон. — Я намалював її для нього як дарунок. Не думаю, що він захоче її продати. Але це його власність, і він може робити з нею, що хоче.

— Хочу залишити її в себе, — сказав Боббі. — І не пропонуйте мені за неї великих грошей, а то я почну каратися.

— Я справді хотів її придбати.

— Я теж, чорт мене бери, — сказав Боббі. — І придбав.

— Але ж, містере Сондерс, це дорога картина, і їй не місце в такому закладі.

Боббі почав дратуватися.

— Дайте мені спокій, чуєте? — відрубав він тому чоловікові. — Ми собі приємно розважалися, всім нам було добре, як ніколи, аж раптом жінки починають рюмсати, і все йде під три чорти. Я розумію, вона має добрі наміри. Та нема нічого гіршого за ці добрі наміри. Моя стара теж має добрі наміри й чинить добре, а мені від того не життя, а справжнісіньке пекло. Хай їм чорт, тим добрим намірам! А тепер ось і ви — прийшли сюди і вважаєте, що можете забрати мою картину тільки тому, що вам так хочеться.

— Але ж, містере Сондерс, ви самі казали, що картина вам не потрібна і що вона продається.

— То все базікання, — сказав Боббі. — Ми собі просто жартували.

— Отже, картина не продається?

— Ні. Картина не продається, не здається в оренду і не дається напрокат.

— Гаразд, — сказав чоловік з яхта. — Але якщо ви надумаєте продати її, ось моя картка.

— Дуже добре, — мовив Боббі. — А може, Том має вдома щось на продаж. Як, Томе?

— Мабуть, ні, — відповів Томас Хадсон.

— Я хотів би побачити ваші картини, — сказав чоловік з яхти.

— Я тепер нічого не виставляю, — відказав Томас Хадсон. — Коли хочете, можу дати вам адресу нью-йоркської галереї.

— Дякую. Можна записати?

Він мав при собі авторучку й записав адресу на звороті своєї візитної картки, а другу картку дав Томасові Хадсону. Потім ще раз подякував і запропонував випити.

— А ви не скажете мені, скільки може коштувати картина великого розміру?

— Ні, — відповів Томас Хадсон. — Про це вам скаже мій агент.

— Я зустрінуся з ним одразу ж, як повернуся в Нью-Йорк. Ця картина мене дуже зацікавила.

— Дякую, — сказав Томас Хадсон.

— То вона так-таки не продається?

— О боже, — озвався Боббі. — Годі вже вам, чуєте? Це моя картина. Я сам її придумав, і Том намалював її для мене.

Чоловік з яхти, як видно, подумав, що його знов розігрують, і приязно всміхнувся.

— Я не люблю бути настирливим.

— А самі — як бісова муха, — сказав Боббі. — Ну гаразд. Дозвольте я вас почастую, випийте, й забудьмо про все.

Тим часом хлопці розмовляли з Роджером.

— А добре виходило, правда ж, містере Девіс? Шкода, закінчити не вдалося, — сказав Том-молодший. — Я не дуже перегравав?

— Ні, все було чудово, — відповів Роджер. — Але Дев не встиг показати себе.

— Я вже був наготувався вступити в гру, — мовив Девід.

— Ну, ти б ту даму зовсім добив, — сказав Том-молодший. — Вона й так аж трусилася вся. А ти збирався вдати страховидло?

— Я вже й повіки вивернув і взагалі був готовий, — відповів Девід. — Саме нахилився, щоб непомітно все зробити, аж тут і скінчилось.

— Не пощастило нам, що вона така добра, — озвався Енді. — Я ж іще й не почав удавати п'яного. Тепер навряд чи випаде нагода все це повторити.

—. А містер Боббі як грав! — сказав Том-молодший. — Ну, ви ж і втнули, містере Боббі!

—. Еге ж, шкода, що довелося припинити, — мовив Боббі. — І констебль не встиг надійти. А я тільки-тільки розігрався. Тепер знатиму, як почувають себе великі актори.

У дверях з'явилася та сама дівчина. Вітер обліпив на ній светр, розкидав по плечах волосся, і так вона підійшла до Роджера.

— Вона не схотіла повернутися сюди. Але все гаразд. Їй полегшало на душі.

— Вип'єте з нами? — спитав Роджер.

— Охоче.

Роджер назвав їй усіх на ім'я, а вона сказала, що її звуть Одрі Брюс.

— Можна мені прийти подивитись на ваші картини?

— Авжеж, — відповів Томас Хадсон.

— І я хотів би з міс Брюс, — озвався настирливий чоловік.

— А ви їй хто — батько? — спитав Роджер.

— Ні. Але я її давній друг.

— Тоді не можна, — сказав Роджер. — Вам доведеться почекати Дня давніх друзів. Або принести посвідку з комітету.

— Прошу вас, не говоріть йому грубощів, — мовила дівчина.

— На жаль, я вже сказав.

— То більш не кажіть.

— Гаразд.

— Будьмо добрими.

— Згода.

— Мені сподобалось, коли Том сказав про ту дівчину, про яку ви пишете в усіх своїх книжках.

— Сподобалось? — перепитав Том-молодший. — Але насправді це не зовсім так. Я просто розігрував містера Девіса.

— А по-моєму, таки так.

— Приходьте до нас, — сказав їй Роджер.

— І своїх друзів привести?

— Ні.

— Нікого?

— Вони вам дуже потрібні?

— Ні.

— От і добре.

— В який час можна прийти?

— В будь-який, — сказав Томас Хадсон.

— І пообідати з вами можна? — . Певна річ, — відповів Роджер.

— Це таки справді прекрасний острів, — мовила вона. — Я дуже рада, що всі ви такі добрі.

— Девід покаже вам, як він збирався вдавати страховидло, тільки не встиг, — пообіцяв їй Енді.

— Чудово! — сказала вона. — Виходить, буде все, що завгодно.

— Ви тут довго пробудете? — спитав її Том-молодший.

— Не знаю.

— А яхта довго стоятиме? — спитав Роджер.

— Не знаю.

— Що ж ви знаєте? — спитав Роджер.

— Та не дуже багато. А ви?

— Здається мені, ви дуже мила.

— О, — мовила вона. — Дякую.

— Ви ще посидите з нами?

— Не знаю. Взагалі можна.

— А може, ходім краще вип'ємо в нас, аніж сидіти тут? — спитав її Роджер.

— Вип'ємо тут, — відказала вона. — Мені тут дуже подобається.

XII

Другого дня вітер ущух, і Роджер та хлопці купались, а Томас Хадсон працював на верхній веранді. Едді сказав, що купання в солоній воді не зашкодить Девідовим ногам, треба тільки одразу після того перемінити пов'язки. Отож вони четверо пішли до моря, і Томас Хадсон, малюючи, час від часу позирав униз і бачив їх там. Думки його кружляли навколо Роджера й тієї дівчини, але це відвертало його увагу від роботи, і він облишив думати про них. Та не міг не думати про те, як ця дівчина схожа на матір Тома-молодшого, коли він тільки познайомився з нею. Щоправда, й раніше чимало дівчат ухитрялися здаватись йому схожими на неї, подумав Томас Хадсон, не припиняючи роботи. Він був певен, що побачить цю дівчину сьогодні, і не менш певен, що й надалі бачитиме її ще не раз. Це вже Цілком ясно. Ну що ж, вона гожа з себе й начебто доволі мила. А от те, що вона нагадує йому Томову матір, ні к бісу не годиться. Але з цим нічого не вдієш. Таких випадків у його житті й раніш було задосить, подумав він. І не припиняв роботи. Він знав, що ця картина вийде в нього добре. А от другу, де рибина має пливти у воді, малювати буде дуже важко. Можливо, треба було почати саме з неї, подумав він. Ні, краще спершу закінчити цю. А над тією він зможе попрацювати, коли хлопці поїдуть.

— Дай я віднесу тебе, Деві, — почув він голос Роджера, — щоб на ноги не налипло піску.

— Гаразд, — відказав Девід. — Ось тільки обмию їх у морі. Роджер переніс його через пляж до стільця біля дверей з боку моря. Коли вони проходили попід верандою, Томас Хадсон почув, як Девід запитав:

— Містере Девіс, як ви гадаєте, вона прийде?

— Не знаю, — відказав Роджер. — Сподіваюся, що прийде.

— А як, по-вашому, вона красуня?

— Гарна дівчина.

— Здається, ми їй сподобались. Містере Девіс, а ким може бути така дівчина?

— Не знаю. Я її не питав.

— Томмі закохався в неї. І Енді теж.

— А ти?

— Не знаю. Я не закохуюсь так, як вони. Але мені хочеться побачити її ще. Містере Девіс, а вона не шльондра?

— Не знаю. Начебто не схожа. А чому ти спитав?

— Томмі каже, що він закохався в неї, але, мабуть, вона просто шльондра. А Енді сказав: нехай і шльондра, байдуже.

— Та ні, начебто не схожа, — мовив Роджер.

— Містере Девіс, а правда ж, ті люди, що були з нею, якісь дивні?

— Правда.

— А хто б вони могли бути?

— Ми спитаємо її, коли вона прийде.

— Ви думаєте, вона прийде?

— Так, — відповів Роджер. — І тобі нема чого турбуватися.

— Це Томмі й Енді турбуються. А я закоханий в іншу. Ви знаєте в кого. Я вам казав.

— Пам'ятаю. До речі, ця дівчина схожа на неї, — сказав Роджер.

— А може, вона бачила її в кіно і тепер наслідує, — мовив Девід.

Томас Хадсон працював далі.

Роджер міняв Девідові пов'язки на ногах, коли вона з'явилася з боку пляжу. Вона йшла босоніж, у купальному костюмі та спідничці з тієї самої матерії, і несла в руці пляжну сумку. Томас Хадсон з приємністю відзначив, що ноги в неї такі ж гарні, як обличчя і груди, що їх він учора бачив під светром. Дуже гарні були й руки, а шкіра вся бронзова від засмаги. Він не помітив на її обличчі ніякої косметики, тільки губи були підфарбовані — напрочуд гарні губи, що їх Томас Хадсон волів би бачити без помади.

— Привіт, — мовила вона. — Я не дуже спізнилася?

— Ні, — відказав Роджер. — Ми вже скупались, але я піду ще раз.

Роджер посунув стілець з Девідом до самого краю пляжу, і Томас Хадсон дивився згори, як дівчина нахилилася над Девідовими ногами, і коли її довге волосся упало вперед, він побачив у неї на шиї маленькі непокірні кучерики. Вони сріблилися проти сонця на темній від засмаги шкірі.

— Що це в тебе з ногами? — спитала вона. — От бідолаха.

— Я обдер їх, коли тягнув з води рибину, — відповів Девід.

— Вона була дуже велика? Яка завбільшки?

— Не знаємо навіть. Вона обірвала гачок.

— Як жаль!

— Та нічого, — сказав Девід. — Ніхто вже про те й не думає.

— А купатися тобі не шкодить?

Роджер мастив обдерті місця меркурохромом. Вони вже загоювалися й були чисті, лише трохи взялися зморшками від солоної води.

— Едді каже, що це навіть корисно.

— Хто такий Едді?

— Наш кухар.

— То він у вас і кухар, і лікар?

— Він розуміється на таких речах, — пояснив Девід. — Містер Девіс теж каже, що купатися не шкодить.

— А що ще каже містер Девіс? — запитала вона Роджера.

— Він радий бачити вас.

— Приємно чути. Ну як, молоді люди, бучно повеселилися вчора ввечері?

— Не дуже, — відказав Роджер. — Пограли в покер, потім; я трохи почитав і ліг спати.

— Хто ж виграв?

— Енді й Едді, — сказав Девід. — А ви що робили?

— Грали в триктрак.

— Спалося вам добре? — запитав Роджер.

— Так. А вам?

— Чудово, — відповів він.

— У нас в триктрак уміє грати тільки Томмі, — сказав Девід дівчині. — Його навчив один пропащий чоловік, що потім виявився гомиком.

— Справді? Яка сумна історія.

— Як послухати Томмі, то не така вже й сумна, — сказав Девід — Нічого лихого не сталося.

— Мені здається, всі ті люди дуже сумні, — мовила дівчина. — Бідолашні вони.

— Та ні, навіть трохи смішно було, — провадив Девід. — Ось послухайте. Той пропащий чоловік, що навчав Томмі грати в триктрак, почав пояснювати йому всяке таке про греків, і про Дамона та Піфія, і про Давіда та Йонафана. Ну знаєте, як ото в школі розповідають про риб — що таке ікра й молочко, чи там про бджіл — як вони запліднюють рослини пилком, і таке інше. А Томмі його питає, чи він читав книжку Жіда… Яка її назва, містере Девіс? Не «Корідон», а ота інша, де про Оскара Уайльда.

— «Si le grain ne meurt»[78], — сказав Роджер.

— То страшенно непристойна книжка, і Томмі носив її з собою до школи й читав хлопцям. Вони, звісно, по-французькому не розуміли, але він їм перекладав. Там у тій книжці дуже багато нудоти, але коли містер Жід потрапляє до Африки, починається непристойне.

— Я читала, — сказала дівчина.

— О, то й добре, — зрадів Девід. — Тоді ви розумієте, що я маю на увазі. Так от, коли Томмі заговорив про цю книжку» той чоловік, що навчав його грати в триктрак, дуже здивувався, але й зрадів, бо йому вже не треба було бджілок та квіточок, щоб розтлумачити, в чому річ. От він і каже до Томмі: «Дуже добре, що ти про це знаєш», — чи щось там таке, а Томмі йому у відповідь, це я дослівно запам'ятав: «Містере Едвардс, — каже, — до гомосексуалізму в мене тільки теоретичний інтерес. Красно вам дякую за те, що навчили мене грати в триктрак, а тепер дозвольте побажати вам доброго здоров'я». У Томмі були тоді прекрасні манери, — пояснив Девід дівчині. — Він тільки-но повернувся з татом із Франції, і манери були в нього прекрасні.

— І ти теж жив у Франції?

— Ми всі в різний час там жили. Але Томмі єдиний пам'ятає її до ладу. В нього взагалі найкраща пам'ять. І він дуже точно все запам'ятовує. А ви коли-небудь жили у Франції?

— Жила, і дуже довго.

— І до школи там ходили?

— Так. У передмісті Парижа.

— Стривайте, ось краще поговоріть з Томмі, — сказав Девід. — Він знає Париж і паризькі передмістя не гірше, ніж я тутешні рифи та обмілини. А може, я й не знаю їх так, як Томмі знає Париж.

Тепер вона сиділа біля стільця в затінку веранди й просіювала крізь пальці ніг дрібний білий пісок.

— Розкажи мені про рифи та обмілини, — попросила вона.

— Краще я їх вам покажу, — відповів Девід. — Повезу вас човном, і ми зможемо там порибалити під водою, якщо вам це подобається. Тільки так можна роздивитись по-справжньому великий риф.

— Я залюбки поїду.

— Хто приїхав з вами на яхті? — спитав Роджер.

— Люди. Вам би вони не сподобались.

— Враження вони справляють приємне.

— Нам обов'язково розмовляти в такий-от спосіб?

— Ні, — відказав Роджер.

— 3 дуже настирним паном ви вже знайомі. Це найбагатший і найнудніший. Та краще про них не говорити. Вони всі добрі, чудові й нестерпно нудні.

Прибіг Том-молодший, за ним Ендрю. Вони купались, а коли вийшли з води й добачили біля Девідового стільця дівчину, то чимдуж помчали туди, і по дорозі Ендрю відстав. Він прибіг зовсім захеканий.

— Міг би й почекати, — мовив він до Тома-молодшого.

— Пробач, Енді, — відказав той. Тоді звернувся до дівчини: — Добрий день. Ми чекали вас, а потім пішли купатися самі.

— Даруйте, що спізнилася.

« Ви не спізнились. Зараз ми скупаємося ще раз усі гуртом.

— Я побуду тут, — сказав Девід. — А ви йдіть купайтесь. Я й так надто розбалакався.

— Підводної течії не бійтеся, — сказав дівчині Том-молодший. — Дно тут положисте, до глибокого далеко.

— А акул чи баракуд тут не буває?

— Акули підпливають до берега тільки вночі, — відповів Роджер. — А баракуди людей не чіпають. Вони можуть напасти лише в брудній чи каламутній воді.

— Тоді вони погано бачать і, помітивши щось невиразне, можуть кинутись навмання, — пояснив Девід. — А в чистій воді на людину ніколи не нападуть. Коли ми купаємось, то майже завжди бачимо їх у воді.

— Поглянеш униз і бачиш, як вона пливе понад самим дном туди ж, куди й ти, — мовив Том-молодший. — Вони дуже цікаві. Але здебільшого одразу тікають геть.

— Та коли в тебе є риба — на шворці чи в торбинці, як ото на підводних ловах, — сказав Девід, — вони кинуться на рибу і випадково можуть зачепити й тебе, бо мчать дуже швидко.

— Або коли пливеш серед зграї лобанів чи великого табунця сардин, — докинув Том-молодший. — Тоді вони вганяються в табунець і теж можуть поранити.

— Ви пливіть між Томом і мною, — сказав Енді, — і тоді вам нічого боятися.

Хвилі важко розбивались об берег, і тим часом як вода відступала перед новою хвилею, на твердий мокрий пісок миттю збігалися морські кулики.

— А чи варто купатися, коли такі хвилі й не видно дна?

— Ой та що ви, — сказав Девід. — Треба тільки обережно ступати перед тим, як попливти. Та й навряд щоб при такій хвилі на піску були жалючі скати.

— Ми з містером Девісом доглянемо за вами, — запевнив дівчину Том-молодший.

— І я доглядатиму, — мовив Енді.

— Біля берега вам можуть трапитись хіба що малі помпано, — сказав Девід. — 3 припливом вони виходять на мілке годуватися піщаними блохами. Вони дуже гарні у воді, до того ж цікаві й приязні.

— Можна подумати, що ми будемо купатись в акваріумі, — мовила вона.

— Енді навчить вас випускати з легенів повітря, щоб довго залишатися під водою, — сказав їй Девід. — А Том покаже, як уникати мурен.

— Не залякуй її, Деве, — мовив Том-молодший. — Це він володар підводного царства, а не ми. Але саме через те, міс Брюс…

— Одрі.

— Одрі… — повторив Том і замовк.

— Ти хотів щось сказати, Томмі?

— Не знаю, — відповів Том-молодший. — Ходімо купатися. Томас Хадсон ще деякий час малював. Потім спустився вниз, сів поруч Девіда й почав дивитись, як ті четверо плавають серед пінявих хвиль прибою. Дівчина купалася без шапочки й плавала та пірнала, як справжня нерпа. Плавала вона не гірше за Роджера, хіба що тільки не так рвучко. Коли вони вийшли на берег і рушили через смугу твердого піску до будинку, мокре волосся дівчини, відкинуте тепер назад з чола, вже не приховувало обрису голови, і Томас Хадсон подумав, що ніколи ще не бачив дівчини з таким чарівним обличчям і прекрасним тілом. Крім однієї, подумав він. Крім тієї — найчарівнішої і найпрекраснішої. Не думай ти про це, звелів він сам собі. Просто дивись на цю дівчину й будь радий, що вона тут.

— Ну як? — спитав він її.

— Чудово, — усміхнулася вона до нього. — Але я не побачила жодної рибини, — сказала Девідові.

— Та й навряд чи могли побачити при такій хвилі, — відказав Девід. — Хіба що зіткнулися б з нею.

Вона сіла на пісок, обхопивши руками коліна, і мокре волосся звисло їй на плечі. Том-молодший і Ендрю вмостились обабіч неї. Роджер ліг на пісок попереду, поклавши голову на згорнуті руки. Томас Хадсон відхилив заслону на дверях і пішов на верхню веранду працювати над картиною. Це найкраще, що він може зробити, вирішив він.

Тепер, коли Томас Хадсон більше їх не бачив, дівчина внизу на піску перевела погляд на Роджера.

— Ви чимось засмучені? — спитала вона.

— Ні.

— Замислились?

— Може. Не знаю.

— Такого погожого дня найкраще ні про що не думати.

— Гаразд. То й не будемо думати. А якщо я дивитимусь на хвилі, ви не проти?

— На хвилі дивитися можна.

— Хочете скупатися ще раз?

— Потім.

— Хто навчав вас плавати? — спитав Роджер.

— Ви.

Роджер підвів голову й подивився на неї.

— Пригадуєте пляж на Cap d'Antibes?[79] Невеличкий такий пляж. Не Іден-Рок. На Іден-Року я звичайно дивилась, як ви стрибали в воду.

— Якого біса ви сюди приїхали і як вас звуть насправді?

— Я приїхала побачитися з вами, — відказала вона. — А звуть мене, як ви чули, Одрі Брюс.

— Може, нам піти, містере Девіс? — спитав Том-молодший. Роджер навіть не відповів йому.

— Як вас звуть насправді?

— Колись я була Одрі Рейберн.

— А чого це ви надумали побачитись зі мною?

— Так мені захотілося. А що, не треба було?

— Та ні, чому ж, — відповів Роджер. — Хто вам сказав, що я тут?

— Один дуже неприємний чоловік, якого я зустріла в Нью-Йорку на вечірці у своїх знайомих. У вас з ним була тут бійка. Він сказав, що ви мало не злидарюєте.

— Ну, злидарюється мені не так уже й погано, — мовив Роджер, дивлячись на море.

— І ще багато чого казав. Усе аж ніяк не похвальне.

— З ким ви були в Антібі?

— З матір'ю і Діком Рейберном. Тепер пригадуєте? Роджер сів і придивився до неї. Тоді підхопився, обняв її й поцілував.

— А чорт, — сказав він.

— То недаремно я приїхала? — спитала вона.

— Дівчисько! — мовив Роджер. — Невже це справді ви?

— Потрібні докази?

— Не пам'ятаю ніяких особливих прикмет.

— Подобаюсь я вам тепер?

— Я ладен закохатися у вас.

— А ви думали, що я так довіку й залишуся схожою на лоша? Пригадуєте, як одного разу в Отейлі ви сказали мені, що я схожа на лоша, а я заплакала?

— Та то ж був комплімент. Я сказав, що ви схожі на лоша з малюнка Теннієла до «Аліси в Країні чудес».

— А я плакала.

— Містере Девіс, — обізвався Енді. — Ми йдемо пити кока-колу. Вам принести?

— Мені ні. А вам, дівчисько?

— Так. Залюбки вип'ю пляшечку.

— Ходім, Деве.

— Ні. Я хочу послухати.

— Часом ти буваєш чортзна-що, а не брат, — мовив Том-молодший.

— Принесіть і мені кока-коли, — попросив Девід. — А ви собі розмовляйте, містере Девіс, я вам не заважатиму.

— Мені ти не заважаєш, Деві, — сказала дівчина.

— А де ж ви тоді поділися і чому тепер ви Одрі Брюс?

— Це довга історія.

— Так я й думав.

— Мати одружилася з чоловіком на прізвище Брюс.

— Я знав його.

— Мені він подобався.

— Я мовчу, — сказав Роджер. — Але чому Одрі?

— Це моє друге ім'я. Я взяла його, бо материне мені не подобалось.

— Мені не подобалась сама мати.

— Мені теж. А Дік Рейберн подобався, і Білл Брюс подобався. А в вас я була закохана, і в Томаса Хадсона. Він теж не впізнав мене, правда?

— Не знаю. Він чоловік з химерами, міг просто не сказати. Але йому здається, що ви схожі на матір Томмі.

— Хотіла б я, щоб це було так.

— А ви таки схожі на неї, ще й дуже.

— Справді схожі, — мовив Девід. — Хто-хто, а я можу судити. Пробачте, Одрі. Мені б слід помовчати і взагалі забратися звідси.

— А от закохані ви в мене не були, і в Тома теж.

— Ні, кажу ж вам, що була, Звідки вам знати.

— Де ваша мати тепер?

— Одружилася з чоловіком, якого звуть Джеффрі Таунсенд, і живе в Лондоні.

— Вона й тепер не може без наркотиків?

— Звичайно. Хоч досі ще гарна.

— Справді?

— Ні, таки гарна. Це я вам не як дочка кажу.

— Колись ви були дуже хорошою дочкою.

— Знаю. За всіх молилася, все брала близько до серця. Навіть постилася за матір, щоб господь дарував їй легку смерть. А коли б ви знали, як я молилася за вас, Роджере!

— На жаль, ваші молитви мало мені допомогли, — зауважив Роджер.

— На жаль, — сказала вона.

— А хто знає, Одрі. Може, колись ще допоможуть, — обізвався Девід. — Я не про те, що за містера Девіса треба молитися, а взагалі.

— Дякую, Деве, — мовив Роджер. — Ну, а що сталося з Брюсом?

— Він помер. Хіба ви не пам'ятаєте?

— Ні. Я пам'ятаю, що Дік Рейберн помер.

— Ще б цього ви не пам'ятали.

— Це пам'ятаю.

Том-молодший та Енді повернулися з пляшками холодної кока-коли, і Енді дав одну дівчині й одну Девідові.

— Дякую, — сказала вона. — Та ще й холодна, просто диво.

— Одрі, — сказав Том-молодший, — тепер я вас пригадав. Ви часто приходили з містером Рейберном до тата в студію. І ніколи не озивались ані словом. Ви, я, тато й містер Рейберн ходили до цирку і на кінні перегони. Але тоді ви не були така гарна.

— Була, була, — мовив Роджер. — Спитай свого батька.

— Мені дуже жаль містера Рейберна, — провадив Том-молодший. — Я добре пам'ятаю, як він помер. Його вбило на змаганнях з бобслею, коли санчата на повороті вилетіли з доріжки і ввігналися в натовп. А перед тим він дуже хворів, і ми з татом навідували його. Тоді йому стало краще, і трохи згодом він пішов на ті змагання, хоча й не треба було йти. Нас там не було, коли його вбило. Пробачте, Одрі, якщо я засмутив вас своїми балачками.

— Він був хороша людина, — сказала Одрі. — Але ти не засмутив мене, Томмі. Відтоді минуло багато років.

— А нас із Девідом ви не знали? — спитав Енді.

— Як би то, вершнику? Нас же тоді ще й на світі не було, — сказав Девід.

— Звідки я знаю? — мовив Енді. — Про Францію я не пам'ятаю нічого, та й ти навряд чи багато запам'ятав.

— Я й не кажу, що запам'ятав. Томмі пам'ятає Францію за нас усіх. Зате я колись пам'ятатиму цей острів. А ще пам'ятаю всі татові картини, які тільки бачив.

— І ті, де кінні перегони? — спитала Одрі.

— Ті, що бачив, усі пам'ятаю.

— Там на деяких є і я, — сказала Одрі. — В Лонгшані, і в Отейлі, і в Сен-Клу. Але на всіх видно тільки мою потилицю.

— Тоді я вашу потилицю пам'ятаю, — згадав Том-молодший. — У вас було довге-довге волосся, а я сидів позаду, на два ряди вище, щоб краще бачити. День був не те щоб туманний, а такий, як ото восени, коли все неначе в голубуватому серпанку, і ми сиділи на верхній трибуні, проти рову з водою, а ліворуч був живопліт і кам'яна стіна. Фініш був ближче до нас, а рів з водою по той бік доріжки. І коли ми не стояли внизу біля доріжки, я завжди сидів позаду вас і трохи вище, щоб краще все бачити.

— Ти мені тоді здавався дуже кумедним хлоп'ям.

— Мабуть, такий я й був. А ви ніколи не озивались до мене. Певно, тому, що я був зовсім малий. Але іподром в Отейлі дуже гарний, правда ж?

— Чудовий. Я торік там була.

— Може, й ми цього року туди поїдемо, Томмі, — сказав Девід. — А ви теж ходили з нею на перегони, містере Девіс?

— Ні, — відповів Роджер. — Я був тільки її вчителем плавання.

— Ви були моїм героєм.

— А тато не був вашим героєм? — спитав Ендрю.

— Звичайно, був. Але дуже захоплюватись ним я не могла собі дозволити, бо він був одружений. Коли він розлучився з матір'ю Томмі, я написала йому листа. Дуже палкого листа, де говорилося, що я готова зайняти місце матері Томмі. Але так і не відіслала, бо він одружився з матір'ю Деві й Енді.

— Як складно влаштоване життя, — мовив Том-молодший.

— Розкажіть нам ще про Париж, — попросив Деві. — Коли вже ми туди їдемо, нам треба дізнатися про нього все, що можна.

— А пам'ятаєте, Одрі, як ми стояли внизу біля бар'єра, і як коні, подолавши останню перешкоду, мчали просто на нас і все більшали, більшали, і як вони тупотіли копитами, пробігаючи далі?

— І як холодно там бувало, і як ми тулилися до тих великих жаровень, щоб зігрітись, і їли бутерброди з бару.

— Найдужче мені подобалось восени, — сказав Том-молодший. — Додому ми звичайно їхали у відкритому екіпажі, пам'ятаєте? Через Bois[80] і далі понад річкою, а вже смеркалось, і пахло паленим листям, і буксири тягли по воді баржі.

— Ти справді все так добре пам'ятаєш? Ти ж був тоді зовсім малий.

— Я пам'ятаю кожний міст на Сені від Сюрена до Шарантона, — сказав Том.

— Не може бути.

— Назвати їх усі я не можу. Але уявляю собі так, наче тільки вчора бачив.

— Я не вірю, що ти всі їх так пам'ятаєш. Та й річка місцями дуже негарна, і багато мостів також.

— Знаю. Але я жив там ще довго після того, як ми зустрічались, і разом з татом виходив пішки всі береги. І там, де річка гарна, і там, де негарна; та й часто рибалив з товаришами в різних місцях.

— Ти справді рибалив у Сені?

— Авжеж.

— І твій батько рибалив?

— Не так часто. Здебільшого в Шарантоні. Та звичайно після роботи йому хотілося прогулятись, от ми й ходили, аж поки я зовсім стомлювався, і тоді повертались додому автобусом. А коли в нас завелися гроші, почали брати таксі чи екіпаж.

— Коли ми їздили разом на перегони, у вас напевне були гроші.

— Мабуть, того року й були, — відказав Томмі. — Цього я не пам'ятаю. Часом у нас були гроші, а часом ні.

— А от у нас завжди були, — сказала Одрі. — Мати виходила заміж тільки за людей з великими грішми.

— То ви багата, Одрі? — запитав Томмі.

— Ні, — відказала дівчина. — Мій батько після одруження з матір'ю частину своїх грошей прожив, частину втратив, а жоден з вітчимів і не подумав про те, щоб якось мене забезпечити.

— Ну й не треба вам грошей, — сказав Ендрю.

— Чом би вам не лишитися жити у нас? — спитав її Том-молодший. — Вам у нас буде добре.

— Звучить привабливо. Але я маю жити власним коштом.

— Ми їдемо до Парижа, — сказав Ендрю. — І ви їдьте з нами. От буде чудово. Ми з вами вдвох оглянемо там усі арондисмани.

— Треба подумати, — мовила дівчина.

— Хочете, я приготую вам коктейль, щоб легше було зважитись? — запитав Девід. — У книжках містера Девіса завжди так роблять.

— Не треба мене підпоювати.

— Це давній спосіб торговців живим товаром, — сказав Том-молодший. — Підпоять тебе, а поки прочумаєшся — ти вже в Буенос-Айресі.

— Мабуть, вони дають пити щось страшенно міцне, — мовив Девід — Це ж дуже далека дорога.

— Навряд чи є щось міцніше за мартіні містера Девіса, — обізвався Ендрю. — Містере Девіс, зробили б ви їй мартіні за власним рецептом.

— Хочете, Одрі? — спитав Роджер.

— Хочу, якщо вже недовго до обіду.

Роджер устав і пішов готувати коктейль, а Том-молодший пересів ближче до дівчини. Ендрю сидів біля її ніг.

— По-моєму, краще б вам не пити його, Одрі, — сказав Том-молодший. — Це перший крок. Пам'ятайте: ce n'est que le premier pas qui compte[81].

Тим часом Томас Хадсон і далі малював на верхній веранді. Він мимоволі чув їхні розмови, але відтоді, як вони повернулися з купання, вниз не поглядав. Йому нелегко було залишатися в тому панцирі роботи, що його він спорудив собі для самозахисту, і він думав: якщо ти тепер не працюватимеш, то можеш втратити його. Потім подумав, що в нього буде більш ніж досить часу для роботи й тоді, коли вони всі поїдуть. Але він знав, що повинен працювати саме тепер, щоб не зруйнувати тієї захисної оболонки, якою оточив себе завдяки роботі. Ти зробиш точно стільки, скільки зробив би, коли б їх тут не було, звелів він сам собі. Потім прибереш і спустишся вниз, а всі оті думки про Рейберна, про минулі дні й таке інше — к бісу. Але, й працюючи, він відчував, як в душу йому вже закрадається самотність. За тиждень вони поїдуть… Працюй, сказав він собі. Не піддавайся і не зраджуй своїх звичаїв, бо вони тобі скоро знадобляться.

Коли Томас Хадсон припинив роботу й спустився вниз, з думки в нього не йшла розпочата картина. Він усміхнувся до дівчини й відвів очі. Потім знову подивився на неї.

— Я мимоволі все чув, — мовив він. — Чи то пак підслухав. Радий, що ми з вами давні друзі.

— Я теж рада. А ви знали?

— Може, й знав, — відповів він. — Ну, будемо обідати. Ви вже обсохли, Одрі?

— Мені треба піти в душ перевдягтися. Я взяла з собою блузку й спідницю.

— Скажи Джозефові й Едді, що ми готові, — мовив Томас Хадсон до Тома-молодшого. — Ходім, Одрі, я проведу вас до душу.

Роджер пішов у дім.

— Я подумала: недобре, що я напросилася до вас неправдою, — сказала Одрі.

— Нічого подібного.

— Як по-вашому, чи можу я хоч чим-небудь бути йому корисною?

— Можливо. Робота — ось головний засіб урятувати його душу. Я не знавець людських душ. Але свою він розміняв на дрібниці, ще коли вперше приїхав на узбережжя.

— Але ж тепер він збирається писати новий роман. І це має бути неабиякий роман.

— Хто вам сказав?

— Я читала в газеті. Здається, в огляді Чоллі Ніккербоккера.

— Он як, — мовив Томас Хадсон. — То, мабуть, це таки правда.

— Ви серйозно вважаєте, що я можу бути йому корисною?

— Можливо.

— Але є деякі ускладнення.

— Без ускладнень нічого не буває.

— Розповісти вам?

— Ні, — сказав Томас Хадсон. — Краще одягайтесь, зачісуйтесь і йдіть нагору. Бо поки він там чекає, йому може трапитись інша жінка.

— Колись ви таким не були. Я вважала вас за найдобрішого з усіх, кого знала.

— Мені дуже прикро, що я розчарував вас, Одрі. Але я радий, що ви тут.

— Ми ж з вами давні друзі, правда?

— Авжеж, — відказав він. — Ну, перевдягайтесь і приходьте нагору.

Він одвів очі, і дівчина зачинила за собою двері душу. Він сам не знав, що з ним сталося. Але радість цих літніх днів пішла в ньому на спад, наче вода на прибережних обмілинах, коли починається відплив. Він дивився на море, на піщаний берег і помітив, що вода вже відпливає, а на мокрому піску заклопотано порпається берегове птаство. Бурунці на гребенях хвиль, віддаляючись, дедалі меншали. Томас Хадсон ще раз окинув довгим поглядом узбережжя й пішов у дім.

XIII

Останні кілька днів минули чудово. Усе було добре, як і раніш, і не відчувалося смутку перед близькою розлукою. Яхта вирушила назад, і Одрі найняла собі кімнату над «Понсе де Леоном». Але жила вона в них, спала на закритій веранді в кінці будинку й користувалася кімнатою для гостей. Вона більщ нічого не говорила про своє кохання до Роджера. А Роджер сказав про неї Томасові Хадсону лиш одне:

— Вона одружена з якимось сучим сином.

— Не сподівався ж ти, що вона все життя чекатиме на тебе?

— Усе одно він сучий син.

— А чи не так воно завжди й буває? Та ти ще знайдеш у ньому щось привабливе.

— Він багатий.

— Оце, мабуть, і є найпривабливіше, — сказав Томас Хадсон. — Вони завжди виходять заміж за якогось сучого сина, а в ньому завжди є щось дуже привабливе.

— Гаразд, — мовив Роджер. — Не будемо про це говорити.

— То ти писатимеш книжку?

— Авжеж. Це те, чого вона од мене хоче.

— Через те й писатимеш?

— Годі, Томе, — сказав Роджер.

— Хочеш поїхати в мій будинок на Кубі? Власне, то не будинок, а дача. Але там тобі ніхто не заважатиме.

— Ні. Я хочу податися на Захід.

— Знов на узбережжя?

— Ні, не на узбережжя. Чи не можна пожити в тебе на ранчо?

— Там у мене тільки невеличка хатина. Решту я віддав в оренду.

— Цього цілком досить.

Дівчина й Роджер вирушали в довгі прогулянки по березі, ходили купатися — самі й разом з хлопцями. Хлопці їздили рибалити й брали з собою Одрі на звичайну риболовлю та на підводні лови біля рифу. Томас Хадсон напружено працював, і в ті години, коли він малював, а хлопці були десь поза домом, його не залишала приємна думка, що скоро вони повернуться і всі разом сядуть до столу вечеряти. Коли вони були на підводних ловах, його брав неспокій, але він знав, що Роджер і Едді не дозволять хлопцям якоїсь необачності. Одного разу вони всім гуртом поїхали на цілий день ловити на блешню аж до найдальшого маяка на відмілині й чудово згаяли час, зловивши кілька макрелей, білобока та три великі пеламіди. Він намалював пеламіду, з її чудною сплощеною головою та поперечними смугами на довгому обтічному тілі, і подарував картину Енді, що зловив найбільшу рибину. На задньому плані картини був високий маяк з павучими лапами, білі хмарки в літньому небі та зелені береги.

Та от, настав день, коли старомодний гідроплан «Сікорскі» виписав коло над будинком і сів у бухті, і вони повезли хлопців човном до нього. У другому човні Едді віз речі.

— До побачення, тату, — сказав Том-молодший. — Ми гарно провели літо.

— До побачення, тату, — сказав Девід. — Усе було справді чудово. Не турбуйся за нас. Ми будемо обережні, — До побачення, тату, — сказав Ендрю. — Спасибі тобі за таке гарне-прегарне літо й за подорож до Парижа.

Вони піднялися до дверцят літака і звідти помахали Одрі, що стояла на причалі, й загукали разом:

— До побачення! До побачення, Одрі!

Роджер допоміг їм зайти в літак, і вони сказали:

— До побачення, містере Девіс. До побачення, тату. — А тоді на весь голос у бік причалу: — До побачення, Одрі!

Потім дверцята зачинили, замкнули, і вже видно було тільки їхні обличчя за невеличкими віконцями, а тоді все заснувало бризками води від старих кавових млинків, що заторохтіли на гідроплані. Томас Хадсон відгріб далі від тієї зливи бризок, і незграбний літак вирулив на зліт, знявся за легким вітерцем, а потім виписав коло й повільно, але рівно пішов своїм курсом через Гольфстрім.

Томас Хадсон знав, що й Роджер з Одрі збираються їхати, а оскільки наступного дня мало прибути рейсове судно, він спитав Роджера, коли вони думають вирушати.

— Завтра, друже, — відказав Роджер.

— З Вілсоном?

— Так. Я попросив, щоб він прилетів по нас.

— Я тільки тому спитав, аби знати, що мені замовляти на той тиждень.

І ось наступного дня вони так само полетіли з острова. Прощаючись, Томас Хадсон поцілував дівчину, а вона поцілувала його. Вона плакала напередодні, коли від'їжджали хлопці, заплакала й тепер і міцно обняла його.

— Бережіть його і себе бережіть.

— Постараюся. Ви були такий добрий до нас, Томе.

— Ет, дурниці.

— Я писатиму, — мовив Роджер. — Може, там треба щось зробити? То скажи.

— Тішся життям. Напишеш мені, як там у вас буде.

— Напишу. І вона теж.

Отже, поїхали й вони, і, повертаючись додому, Томас Хадсон зайшов до Боббі.

— Страшенно самотньо вам тепер буде, — сказав Боббі.

— Еге ж, — сказав Томас Хадсон. — Мені буде страшенно самотньо.

XIV

Одразу ж після від'їзду хлопців Томаса Хадсона пойняла туга. Але він вважав це природним наслідком розлуки з синами й наполегливо працював далі. Кінець власного світу людини настає зовсім не так, як на тій величній картині, що її свого часу змалював словами містер Боббі. Він настає, коли з місцевої пошти приходить хлопчина-посильний, приносить радіограму й каже:

— Розпишіться, будь ласка, отут на корінці. Нам дуже жаль, містере Томе.

Він дав хлопчині шилінг. Але той подивився на монету й поклав її на стіл.

— Не треба чайових, містере Томе, — сказав він і пішов. Він прочитав радіограму. Тоді поклав її в кишеню, вийшов і сів на веранді, зверненій до моря. Дістав з кишені радіограму й прочитав ще раз. «Ваші сини Девід і Ендрю загинули разом з матір'ю в автомобільній катастрофі поблизу Біарріца. До вашого приїзду все необхідне беремо на себе. Глибоко співчуваємо». Підписано паризьким відділенням його нью-йоркського банку.

На веранду вийшов Едді. Він дізнався про все від Джозефа, а той — від одного хлопця з радіообслуги.

Едді сів поруч і сказав:

— От паскудство, Томе. Як же це могло статися?

— Не знаю, — відказав Томас Хадсон. — Мабуть, наскочили на щось чи хтось на них наскочив.

— Я певен, що не Девід був за кермом, — сказав Едді.

— І я певен. Але тепер це не має значення.

Томас Хадсон дивився на синій простір моря і на густішу синяву Гольфстріму. Сонце було при заході й от-от мало сховатися за хмари.

— Ви думаєте, за кермом була їхня мати?

— Може, й так. А може, їх віз шофер. Яка різниця…

— А Енді не міг бути?

— Міг. Можливо, мати йому дозволила.

— Він досить самовпевнений хлопчина, — сказав Едді.

— Був, — сказав Томас Хадсон. — Тепер уже, мабуть, не самовпевнений.

Сонце сідало, і його дедалі заступали хмари.

— Коли вони там знову вийдуть в ефір, треба дати радіограму Вілсонові, щоб завтра зранку прилетів по мене, і нехай замовить телефоном місце на нью-йоркський літак.

— Що мені робити, поки вас не буде?

— Доглядай тут за всім, ото й тільки. Я залишу тобі чеки на кожний місяць. Якщо задмуть буревії, найми собі в поміч скільки треба людей, щоб уберегти катер і будинок.

— Усе зроблю, — сказав Едді. — Але тепер усе воно для мене й г… не варте.

— Для мене теж, — сказав Томас Хадсон. — У нас ще є менший Том.

— Поки що, — сказав Томас Хадсон і вперше заглянув у безодню порожнечі, що чекала його попереду.

— Ви не зігнетеся, — сказав Едді.

— Нізащо. Хіба було колись таке?

— Поживете якийсь час у Парижі, а потім поїдете на Кубу, і нехай би й менший Том з вами поїхав. Там вам добре малюватиметься, і все-таки переміна буде.

— Авжеж, — мовив Томас Хадсон.

— Чи, може, помандруєте по світу, це теж добре діло. Поїздіть на тих величезних пароплавах, на яких мені завжди хотілось їздити. Нехай возять вас по всьому світу.

— Авжеж.

— Паскудство, — сказав Едді. — Та якої ж бісової матері вони вбили малого Деві?

— Годі вже про це, Едді, — спинив його Томас Хадсон. — То такі речі, що ми про них нічого не знаємо.

— К бісовій матері все, — мовив Едді і зсунув капелюха на потилицю.

— Ми зіграємо так, як зможемо, — сказав йому Томас Хадсон. Але тепер він знав, що ця гра для нього мало важить.

XV

Пливучи через океан на «Іль-де-Франс», Томас Хадсон переконався, що пекло не конче буває таке, яким змалював його Данте чи будь-хто інший з великих дослідників пекла, — воно може бути й зручним, приємним, улюбленим пароплавом, що везе тебе до країни, куди ти завжди їхав з радісним передчуттям. У цьому пеклі було більше кіл, і вони не мали таких визначених меж, як у великого флорентійського егоцентриста. Він зійшов на борт пароплава рано-вранці, сподіваючись — тепер він знав це достеменно — сховатися там від міста, де весь час боявся зустріти людей, котрі заговорять з ним про те, що сталось. Він гадав, що на пароплаві йому вдасться дійти якоїсь згоди зі своїм горем, ще не знаючи, що з горем неможливо дійти згоди. Його виліковує сама смерть, а всілякі інші засоби тільки притуплюють чи знеболюють. Вважається, що його може вилікувати й час. Та коли його виліковує щось інше, ніж смерть, то навряд чи то справжнє горе.

Одним із засобів, що на час притуплює горе, заразом притуплюючи в людині й усі інші почуття, є пияцтво, а другим, що відвертає думки на інше, — робота. Томас Хадсон знав ці засоби. Але знав і те, що пияцтво вбиває в людині здатність повноцінно працювати, а його життя вже стільки років грунтувалося на роботі, що він ніяк не міг дозволити собі позбутись цієї здатності. Та, розуміючи, що якийсь час працювати все одно не зможе, він постановив собі пити, читати, робити гімнастику, аж поки його здолає сон. У літаку він спав. Але в Нью-Йорку заснути не міг.

І ось нарешті він лишився сам в окремій каюті, куди носії вже занесли його речі та велику паку журналів і газет, що їх він купив у місті. Йому здавалося, що найлегше буде почати саме з цього. Він оддав стюардові свій квиток і попросив принести пляшку води «Перр'є» та льоду. А коли воду й лід подали, дістав з валізи пляшку добірного шотландського віскі, відкоркував і приготував собі випити. Потім перерізав шнурок, яким була обв'язана пака журналів та газет, і розклав їх на столі. Журнали були чисті, незаймані, коли порівняти з тими, які він одержував на острові. Він узяв «Нью-Йоркер». На острові він завжди залишав цей журнал на вечір, але давно вже не бачив такого свіжого номера, за цей же таки тиждень, і такого незім'ятого. Він сидів у зручному глибокому кріслі, пив віскі і невдовзі зрозумів, що неможливо читати «Нью-Йоркер», коли тільки цими днями померли люди, яких ти любив. Тоді він узяв «Тайм», і цей журнал читався гаразд, навіть розділ «Сумні віхи», де серед мертвих були обидва його хлопці й наведено їхній вік; вік їхньої матері було подано неточно, а далі згадувалося про її сімейне становище й про те, що вона розлучилася з ним у 1933 році. «Ньюсуїк» давав ті самі відомості. Та коли Томас Хадсон читав це коротке повідомлення, його не полишало дивне відчуття, що той, хто писав його, щиро жалів за хлопцями.

Він знову наповнив склянку й подумав, що до віскі найкраще доливати «Перр'є». Тоді прочитав від першої до останньої сторінки і «Тайм», і «Ньюсуїк». За яким бісом її понесло в Біарріц? — подумав він. Могла б поїхати і в Сен-Жан-де-Люс.

З цього він зрозумів, що віскі вже трохи допомогло йому.

Облиш думати про них, звелів він собі. Тільки пам'ятай, які вони були, а все інше відкинь. Рано чи пізно тобі доведеться відкинути. То краще вже тепер.

Почитай ще, сказав він. І в ту ж мить пароплав рушив, спершу дуже повільно. Томас Хадсон навіть не подивився у вікно. Він сидів у зручному кріслі, читав журнали й газети з великої купи, що була на столі, і пив шотландське віскі з «Перр'є».

Ніякої проблеми перед тобою немає, сказав він собі. Ти облишив думати про них, і вони пішли в небуття. А передусім не слід було так безоглядно їх любити. Не слід було так любити їх, і не слід було любити їхню матір. О, це вже віскі заговорило, мовив він сам до себе. Як воно чудово розв'язує наші проблеми! Алхімік-віскі, справді-бо, воно все наше золото обертає на г… Ні, не звучить… Все наше злото обертає на г… — отак ніби краще.

Цікаво, де тепер Роджер з тією дівчиною, подумав він. Де Томмі — має знати банк. А де я — я й сам знаю. Я — ось де, і при мені пляшка «Старого лосося». Завтра вижену все це із себе з потом у спортивному залі. Проїдусь як слід на велосипеді, що нікуди не везе, й на механічному коні. Ось що мені потрібне. Добряче протруситися на механічному коні. А потім — добрячий масаж. А коли зустріну когось у барі, розмовлятиму про зовсім інші речі. Це ж усього шість днів. Шість днів відбути не так важко.

Цієї ночі він заснув, а коли прокинувся, відчув, як пароплав посувається по воді, але в першу мить, коли до нього тільки-но дійшов запах моря, йому здалося, що він удома, в своєму будинку на острові, і що все те було моторошним сном. Тоді зрозумів, що то не сон, і відчув густий дух мастила на рамі відчиненого ілюмінатора. Він засвітив світло й попив води «Перр'є». Його мучила спрага.

На столі стояв піднос з бутербродами й фруктами, що його залишив увечері стюард, а у відерці, де стояла пляшка «Перр'є», ще було трохи льоду.

Він знав, що треба щось з'їсти, і поглянув на годинник на стіні. Було двадцять хвилин на четверту. Морське повітря дихало прохолодою. Він з'їв бутерброд та два яблука, а тоді видобув з відерця льоду й приготував собі випити. «Старого лосося» залишилось на денці, але він мав ще одну пляшку, і тепер, цієї прохолодної досвітньої години, сидів собі в зручному кріслі, пив віскі й читав «Нью-Йоркер». Виявилося, що тепер він уже може його читати й що йому дуже приємно пити віскі серед ночі.

Багато років він додержувався твердого правила не пити вночі, а вдень — поки не закінчить свою роботу, за винятком неробочих днів. Але тепер, прокинувшись пізньої ночі, відчув просту втіху від того, що може дати собі волю. Уперше після тієї радіограми до нього повернулося хоч якесь, нехай і суто тваринне, вдоволення, здатність тішитись життям.

І «Нью-Йоркер» дуже цікавий, подумав він. Як видно, це такий журнал, що його можна читати лише четвертого дня після того, як щось скоїлося. Не першого, і не другого, і не третього. А саме четвертого. Це не завадить знати. Після «Нью-Йоркера» він прочитав «Ринг», а потім узявся до «Атлантік манслі» й почав читати все, що годилося в ньому для читання, а також і дещо з того, що не годилося. Потім утретє налив собі випити й розгорнув «Харперз». Ось бачиш, сказав він сам собі, нічого страшного не сталося.

I

Попереду був довгий білий берег, а ген за ним кокосові пальми. Вхід до бухти перетинав риф, і дужий східний вітер розбивав об нього хвилі, так що добре видно було, де відкривається вузький прохід. Берег був безлюдний, а пісок на ньому такий білий, що аж очі сліпило.

Чоловік на містку пильно вдивлявся в берег. Там мали стояти хатини, але їх чомусь не було видно; не бачив він і шхун на якорі в лагуні.

— Ти ж бував тут раніше, — мовив він до свого помічника.

— Авжеж.

— Хіба там не було хатин?

— Були, ось і на карті позначено селище.

— Ну, а тепер ніякого в біса селища там немає, — сказав командир. — А під отими манграми шхун не видно?

— Нічого я там не бачу.

— Тоді зайдемо в бухту й станемо на якір, — сказав командир. — Цей прохід я знаю. Він разів у вісім глибший, ніж здається.

Він подивився вниз на зелену воду й побачив на дні велику тінь свого судна.

— Добрий грунт отам, на схід від того місця, де було селище, — мовив помічник.

— Я знаю. Іди до якоря з правого борту й будь напоготові. Там ми й станемо. Вітер дме день і ніч, так що москітів боятись нічого.

— Так, сер.

Вони кинули якір, і катер, що за своїми розмірами міг вважатися судном хіба лише в думках його власника, став носом проти вітру в бухті за рифом, об який розбивалися зелені з білою піною хвилі.

Чоловік на містку простежив, щоб катер став на якір вільно, але міцно. Тоді знову подивився на берег і заглушив мотори. Він і далі дивився й ніяк не міг зрозуміти, що там сталося.

— Візьми трьох чоловік — і погляньте, в чому річ, — сказав він. — А я тим часом трохи приляжу. Тільки не забувайте, що ви науковці.

Коли вони були науковцями, то зброї на видноті не тримали, а брали в руки мачете й надівали широченні солом'яні капелюхи, в яких ходять багамські ловці губок. Команда називала ці капелюхи sombreros científicos[175]. Чим більший був капелюх, тим його вважали науковішим.

— Хтось поцупив мого наукового капелюха, — сказав кремезний баск з кошлатими бровами, що зрослися на переніссі. — Дайте-но мені для науки кілька гранат.

— Візьми мого наукового, — обізвався ще один баск. — Він удвічі науковіший за твій.

— Оце таки науковий, — мовив перший. — Я в ньому справжній Ейнштейн. Томасе, зразки нам брати?

— Ні, — відказав командир. — Антоніо знає, що треба робити. А ви добре пильнуйте своїми науковими очиськами.

— Я пошукаю води.

— Вода за тим місцем, де було селище, — сказав командир. — Подивіться, чи добра. Не завадило б зробити запас.

— Аш-два-о, — мовив кремезний баск. — Оце і вся наука. Гей ти, бездарний науковцю, викрадачу капелюхів! Дай нам чотири п'ятигалонових бутлі, щоб не дурно їздити.

Другий баск поставив у шлюпку чотири великих обплетених бутлі.

Командир чув, як вони перемовляються між собою:

— Не тицяй мене в спину своїм бісовим науковим веслом.

— Це я тільки в ім'я науки.

— В гузно твою науку та її брата.

— Наука — то сестриця.

— Еге ж, її звуть Пеніциліна.

Командир дивився, як вони веслують до сліпучо-білого берега. Я мав би й сам поїхати, подумав він. Але ж я цілу ніч був на ногах, дванадцять годин не відходив від штурвала. Антоніо розвідає все не гірше за мене. Та цікаво все-таки, що ж там у біса сталося.

Він поглянув на риф, на берег, на прозору воду, що обтікала катер і бралася бурунчиками з підвітряного борту. Тоді заплющив очі, повернувся на бік і заснув.

Прокинувся він, коли шлюпка підійшла до борту, і, побачивши обличчя товаришів, зрозумів, що справи погані. Його помічник геть спітнів, як завжди за лихих пригод чи прикрих новин. Він був сухорлявий і просто так не пітнів.

— Хтось попалив хатини, — сказав він. — Хтось хотів позбутися свідків, і в попелі лежать трупи. Звідси не чути духу, бо вітер дме в той бік.

— Скільки трупів?

— Ми налічили дев'ять. А може, єй ще.

— Чоловіки чи жінки?

— І ті, й ті.

— Сліди якісь є?

— Ніяких. Відтоді пройшов дощ. Справжня злива. Пісок і досі поцяткований.

Кремезний баск, якого звали Ара, сказав:

— Вони вже з тиждень там лежать. Птахи їх ще не чіпали, а піщані краби вже ласують.

— Звідки ти знаєш, що тиждень?

— Точно ніхто не визначить, — відказав Ара. — Але мертві вони не менш як тиждень. Коли судити з краб'ячих слідів, дощ був днів зо три тому.

— А як вода?

— На вигляд добра.

— Ви привезли?

— Так.

— Не бачу причини, чого б вони мали отруїти воду, — сказав Ара. — Пахла вона добре, отож я покуштував і набрав.

— Даремно ти куштував.

— Пахла вона добре, то чого б мені боятися.

— Хто вбив людей?

— Ніхто цього не знає.

— А ви не пробували з'ясувати?

— Ні. Ми повернулися сказати тобі. Ти ж у нас командир.

— Гаразд, — мовив Томас Хадсон.

Він спустився вниз і пристебнув до пояса револьвер. З другого боку на поясі в нього був ніж у піхвах, і пояс задерся, переважений револьвером, що всією вагою ліг на стегно. У камбузі він спинився, взяв ложку й поклав до кишені.

— Аро, ви з Генрі підете зі мною на берег. Віллі, ти залишишся в шлюпці й тим часом спробуєш назбирати скойок. Пітерс нехай спить. — Своєму помічникові він сказав: — Перевір, будь ласка, мотори й усі баки з пальним.

Вода над білим піщаним дном була прозора й напрочуд гарна, і він бачив кожне пасмочко й кожну зморшку на піску. Коли шлюпка сіла на мілину й вони пішли до берега по воді, він відчув, як навколо ніг крутиться якась риб'яча дрібнота, і, поглянувши вниз, побачив, що то крихітні помпано. А може, тільки схожі на помпано, подумав він. Одначе на вигляд точнісінько такі самі й дуже приязні.

— Генрі, — сказав він, коли вони вийшли на берег, — ти піди з навітряного боку аж до отих мангрів. Пильнуй слідів чи ще чогось такого. Зустрінемося тут. А ти, Аро, йди в протилежний бік і роби те саме.

Йому не треба було питати, де лежать трупи. Він побачив сліди, що вели до них, і почув торохкотіння крабів у сухих чагарях. Обернувшись, він подивився на своє судно, на піняву смугу прибою і на Віллі, що сидів на кормі шлюпки й дивився через борт у глибинний окуляр, шукаючи на дні скойок.

Коли вже я мушу це зробити, то нема чого зволікати, подумав він. Але день сьогодні аж ніяк не призначений для такого. Дивна річ: тут, де не треба, пройшов добрий дощ, а в нас анічогісінько. Ось уже відколи ми бачимо, як то з того, то з того боку йдуть дощі, а на нас ні краплі не впало.

Вітер бурхав щосили; він бурхав отак і вдень і вночі уже восьмий тиждень. Тепер він наче став невіддільний від Томаса Хадсона і більш не дратував його. Навпаки — зміцнював, додавав снаги, і він волів би, щоб цей вітер ніколи не вщухав.

Завжди ми чекаємо чогось, що так і не настає, подумав він. Але за такого сталого вітру чекати легше, ніж за тихої погоди чи за примхливих і лихих штормів. А вода завжди десь знайдеться. Тож нехай собі стоїть суша. На воду ми розживемося. Вона є на всіх тутешніх острівцях, треба тільки вміти знайти її.

Ну ж бо, звелів він собі подумки, йди і кінчай з цим.

Кінчити з цим допоміг йому вітер. Поки він сидів навпочіпки під обгорілими кущами дикого винограду й пересипав із жмені в жменю пісок, вітер односив геть дух того, що було просто перед ним. У піску він не знайшов нічого, і це його дуже спантеличило, та перш ніж узятися до найгіршого, він так само обшукав пісок з підвітряного боку спалених хатин. Сподівався знайти те, чого шукав, у простіший спосіб. Але й там нічого не знайшов.

Тоді він присів спиною до вітру і, раз по раз обертаючись, щоб хапнути повітря, і знов затримуючи віддих, почав тицяти ножем в обвуглену розгрузлу масу, яку поїдали краби. Раптом натрапив на щось тверде біля кістки й виколупав ту річ ложкою. Він поклав її разом з ложкою на пісок, а сам знов заходився орудувати ножем і видобув з тієї купи гнилля ще три такі самі. Потім обернувся проти вітру й вичистив об пісок ніж і ложку. Знайдені чотири кулі він узяв у жменю разом з піском, на якому вони лежали, і, несучи в лівій руці ніж та ложку, рушив назад крізь чагарі.

Великий піщаний краб, непристойно білий проти сонця, позадкував перед ним і підніс догори свої клешні.

— Ти ще тільки туди, хлопче? — мовив до нього Томас Хадсон. — А я вже звідти.

Краб не відступав і стояв перед ним, погрозливо розчепіривши задерті клешні.

— А ти величенький, нівроку, — промовив Томас Хадсон. Він повільно застромив ніж у піхви й поклав до кишені ложку. Тоді пересипав у ліву руку пісок з чотирма кулями, а праву ретельно витер об шорти. Нарешті, витяг з кобури свій потемнілий від поту, добре змащений «магнум-357». — Для тебе ще не все втрачено, — сказав він крабові. — Ніхто тобі не дорікає. Ти маєш свою втіху і робиш своє діло.

Краб не зрушив з місця й не опустив клешнів. То був справді великий краб, майже з фут завширшки, і Томас Хадсон вистрілив йому межи очі, і краб розлетівся на шматки.

— Цих бісових патронів до триста п'ятдесят сьомого тепер майже не дістати, бо неохочі йти до війська фебеерівці полюють з ними на таких самих неохочих, що ухиляються від призову, — промовив Томас Хадсон. — Але ж треба часом стрельнути разочок, щоб не забути, як це робиться.

Бідолашний старий краб, подумав він. Він робив тільки те, що йому належало робити. Але треба було йому повзти собі й не спинятися.

Він вийшов на берег і побачив у бухті своє судно, і рівну смугу прибою, і Віллі, що поставив шлюпку на якір, а сам пірнав за скойками. Він добре почистив ніж, обшкрябав і помив ложку, а тоді відмив усі чотири кулі. Тримаючи їх на долоні, він дивився на них, наче шукач золота, що промивав пісок, сподіваючись на золоті крупинки, і раптом побачив у своєму лотоці чотири самородки. Всі чотири кулі мали чорні кінчики. Тепер, коли м'яса на них не лишилося, стало виразно видно короткий закручений слід нарізі. То були стандартні дев'ятиміліметрові кулі з автомата «шмайсер».

Виявивши це, Томас Хадсон неабияк зрадів.

Вони визбирали всі гільзи, подумав він. Зате оці кулі залишили, а вони ж однаково що візитні картки. Тепер треба все добре обміркувати. Ми знаємо дві речі. Вони не залишили живим нікого на острові і забрали звідси шхуни. З цього й виходь, мій друже. Ти ж, кажуть, маєш голову на в'язах.

Та міркувати він не став. Натомість простягся горілиць на піску, підібравши револьвер так, що він ліг йому між ноги, а сам задивився на скульптуру, яку вітер і пісок витворили з викинутого морем уламка дерева. Уламок був сірий, весь наче відшліфований, і стримів у білому борошнистому піску, мов справжній експонат на виставці. От би його у Salon d'Automne[176], подумав Томас Хадсон.

Він чув гуркіт хвиль, що розбивались об риф, і думав: добре було б намалювати все це. Лежав і дивився в небо, де не було нічого, крім східного вітру, а в застебнутій годинниковій кишеньці його шортів були ті чотири кулі. Він знав, що від них залежить уся решта його життя. Але зараз не хотів ні думати про них, ні обмірковувати всіх тих практичних питань, які йому належало обміркувати. Поки що я милуватимусь оцим сірим уламком дерева, подумав він. Тепер ми знаємо, що ворог близько і йому від нас не втекти. Так само й нам від нього. Але поки не повернуться Ара і Генрі, думати про це нічого. Ара неодмінно щось знайде. Щось десь неодмінно має бути, а він далеко не дурень. Піщаний берег може багато чого набрехати, але десь на ньому завжди написана правда.

Він помацав кулі в кишеньці шортів, а тоді посунувся на ліктях назад, туди, де пісок був сухіший і начебто ще біліший, якщо можна порівнювати таку білість, і ліг там, прихилившись головою до сірого уламка дерева, відчуваючи між ногами свій револьвер.

— Відколи це ти став мені за дівчину? — мовив він до револьвера. — Можеш не відповідати. Лежи собі там тихенько, а настане час, я подбаю про те, щоб ти міг вибити дух із когось цікавішого за піщаного краба.

II

Він і далі лежав на березі, дивлячись на смугу прибою, і на той час, як побачив Ару та Генрі, що простували до нього, уже все добре обміркував. А вгледівши їх, знову перевів погляд на море. Він і раніше намагався не думати про справу, дати перепочинок нервам, але нічого з того не вийшло. То ось хоч зараз, доки вони підійдуть, полежить спокійно і не думатиме ні про що, крім моря, яке б'ється об риф. Та часу на це вже не було.

— Ти щось знайшов? — спитав він Ару, що сів біля сірої деревини. Генрі сів поруч нього.

— Знайшов одного. Молодий хлопець. Убитий.

— Німець, це точно, — докинув Генрі. — Лежить обличчям у пісок, в самих шортах, волосся біляве, дуже довге й вигоріле від сонця.

— Куди йому стріляли?

— В поперек і в потилицю, — відповів Ара. — Rematado[177]. Ось кулі. Я відмив їх.

— Еге ж, — мовив Томас Хадсон. — І я маю чотири такі самі.

— Це дев'ятиміліметрові до «люгера», так? — спитав Генрі. — Той самий калібр, що наш тридцять вісім.

— Оці з чорними кінчиками — до автомата, — сказав Томас Хадсон. — Дякую, докторе, за те, що витягли їх.

— Завжди до ваших послуг, — мовив Ара. — Та, що пробила потилицю, вийшла навиліт, і я знайшов її в піску. А другу Генрі вирізав.

— Нічого страшного, — озвався Генрі. — Вітер і сонце його наче б підсушили. Однаково що пиріг різати. Зовсім не такий, як оті перші. Чому вони вбили його, Томе?

— Не знаю.

— А як ти гадаєш? — спитав Ара. — Вони спинилися тут для ремонту?

— Ні. Свій підводний човен вони втратили.

— Так, — погодився Ара. — Тим-то й забрали звідси шхуни.

— Але чому вбито цього моряка? — запитав Генрі. — Ти вже даруй мені, Томе, якщо я не дуже тямовитий. Але ти ж знаєш, я ладен зробити все, що можу, і дуже радий, що ми їх нарешті накрили.

— Ми їх ще не накрили, — сказав Томас Хадсон. — Але слід ухопили таки з біса добрячий.

— І все-таки, хто й навіщо вбив цього моряка?

— Родинні чвари, — мовив Томас Хадсон. — Чи ти бачив коли, щоб людині стріляли в поперек з любові до неї? А вже отой постріл у потилицю, хоч би хто там його зробив, то було справді добре діло.

— Можливо, їх було двоє, — сказав Ара.

— А гільзи ти знайшов?

— Ні, — відповів Ара. — Я шукав скрізь, де вони мали б бути. Навіть якщо стріляли з автомата, вони не могли залетіти далі.

— Може, це був той самий обачний мерзотник, що повизбирував гільзи й там.

— Куди вони могли податися? — спитав Ара. — Куди можна дістатись на таких шхунах?

— Їм одна дорога — на південь, — відказав Томас Хадсон. — Ти ж добре знаєш, що на північ їм не можна.

— А ми куди?

— Я намагаюся розгадати, що вони намислили, — сказав Томас Хадсон. — Але в мене обмаль фактів.

— Є трупи, є зниклі шхуни, — мовив Генрі. — А далі ти сам розважиш, Томе.

— Ще ми знаємо, яка в них зброя, а от де вони залишили свій підводний човен і скільки їх? Поклади це, додай те, що минулої ночі ми не змогли зв'язатися з Гуантанамо, і те, скільки є острівців на південь звідси, і те, коли ми востаннє заправлялися пальним. Додай сюди ще Пітерса, перемішай усе і подавай на стіл.

— Усе буде гаразд, Томе.

— Авжеж, — мовив Томас Хадсон. — Гаразд і негаразд у нашому ділі однаково що близнята.

— Але ж ти віриш, що ми їх усе-таки застукаємо?

— Безумовно, — відказав Томас Хадсон. — А тепер іди посигналь Віллі, щоб кермував сюди. Треба одвезти на катер його здобич, і нехай Антоніо готує обід. Сьогодні їстимем юшку. Аро, ти за три години маєш навозити якнайбільше води. Скажи Антоніо, щоб добре перевірив мотори. Я хочу знятися звідси ще завидна. Більш на острові нічого немає? Ні свиней, ні птиці?

— Ні, — відказав Ара. — Вони все забрали.

— Коли так, то доведеться їм усе це швидко з'їсти, бо годувати тварин немає чим і льоду теж нема. Але це німці, вони винахідливі, о цій порі року і черепах наловлять. Гадаю, ми застукаємо їх на Лобосі. Логіка підказує, що вони мають податися на Лобос. Нехай Віллі напакує скойками льодовник, а води візьмемо тільки до найближчого острова. — Він помовчав, про щось міркуючи. — Ні, перепрошую. Я не подумав. Воду возіть до заходу сонця, а знімемося з якоря, коли зійде місяць. Ми втратимо три години, зате потім вигадаємо шість.

— Ти куштував воду? — спитав Ара.

— Так, — сказав він. — Вода чиста, добра. Ти мав рацію.

— Дякую, — мовив Ара. — Ну, я піду гукну Віллі. А то він уже надто довго пірнає.

— Томе, — обізвався Генрі. — А мені лишитися тут з тобою, чи носити воду, чи що?

— Носи воду, доки геть стомишся, а тоді трохи поспи. Вночі стоятимеш зі мною на містку.

— Привезти тобі сорочку чи светр? — спитав Генрі.

— Привези сорочку й одну з отих найтонших ковдр, — сказав Томас Хадсон. — Зараз я можу спати й так: сонце гріє, пісок сухий. Але потім на вітрі стане холоднувато.

— Який тут чудовий пісок, правда ж? Ніколи не бачив такого сухого й м'якенького, наче борошно.

— Вітер за багато років намолов.

— Ми зловимо їх, Томмі?

— Ну звісно, — відказав Томас Хадсон. — Можеш не сумніватися.

— Ти пробач мені, будь ласка, що я часом такий дурний, — мовив Генрі.

— Це тобі пробачено ще від народження, — сказав Томас Хадсон. — Ти дуже хоробрий хлопець, Генрі, і я люблю тебе й довіряю тобі. І зовсім ти не дурний.

— Ти справді гадаєш, що буде бій?

— Не гадаю, а знаю. Але ти про це не думай. Думай про дрібниці. Про все те, що ти маєш зробити, й про те, як нам згаяти час, доки почнеться бій. А про бій думатиму я.

— Я постараюся виконати свій обов'язок як тільки зможу, — мовив Генрі. — От якби ще все це прорепетирувати, щоб я краще засвоїв свою роль.

— Ти й так усе добре зробиш, — сказав Томас Хадсон. — Тепер ми вже нізащо свого не пропустимо.

— Ми так довго цього чекали, — мовив Генрі.

— Чекати завжди довго, — відказав Томас Хадсон. — А найдовше — коли когось вистежуєш.

— Ти поспав би хоч трохи, — сказав Генрі. — Останнім часом ти зовсім не спиш.

— Посплю, — мовив Томас Хадсон.

— Як по-твоєму, Томе, де вони залишили свій підводний човен? — спитав Ара.

— Вони забрали звідси шхуни й повбивали тутешніх людей десь, скажімо, із тиждень тому. Отже, це напевне екіпаж того підводного човна, про який повідомляли з Камагуея. Але перш ніж покинути судно, вони мали підійти зовсім близько до цього берега. За такого вітру гумовим човном приплисти вони не могли.

— Тоді вони залишили його десь недалеко на схід звідси.

— Напевне. І коли він затонув, їх стало видно як на долоні.

— А до дому ж їм ой як далеко, — зауважив Генрі.

— Тепер буде ще далі, — докинув Ара.

— Дивні вони люди, ці німці, — промовив Томас Хадсон. — Загалом вони хоробрі, а є серед них і просто-таки чудові хлопці. Аж ось раптом маєш і отаку сволоту.

— Треба, мабуть, іти робити діло, — сказав Ара. — Поговорити можна і вночі на вахті, щоб сон не брав. А ти відпочинь, Томе.

— Поспи, — докинув Генрі.

— Відпочити — це все одно що поспати.

— Ні, не все одно, — заперечив Ара. — Тобі треба поспати.

— Постараюся заснути, — сказав Томас Хадсон. Та коли вони пішли, заснути не зміг.

І навіщо їм було скоїти тут таку мерзоту? — думав він. Ми ж їх однаково накриємо. Єдине, що могли зробити тутешні люди, це сказати нам, скільки їх і як вони озброєні. Та, певне, з їхнього погляду й цього було досить, щоб убити всіх, хто тут жив. Тим більше, що перед ними були всього-на-всього негри. Але все це говорить нам дещо й про них. Коли вже вони вчинили таке вбивство, то, як видно, мали певний план і сподівалися, що їх підберуть. І, як видно, той план викликав суперечку, бо інакше вони не вбили б свого товариша. А втім, убити його могли й з будь-якої іншої причини. Може, саме він пустив човен під воду, коли той ще міг плисти на поверхні і в них залишався шанс дістатися додому.

То який же може бути висновок? — подумав він. Звісно, покладатися на це припущення не можна. Але якщо так і було, то це означає, що підводний човен затонув недалеко від берега і затонув швидко. І тоді вони не встигли взяти з собою майже нічого. А може, той хлопець і не винен, може, його звинуватили даремно.

І ще ти не знаєш, скільки в них шхун, бо цілком можливо, що одна або й дві з тих, які були на острові, ще раніше пішли ловити черепах. Отож тобі не залишається нічого іншого, як сушити собі голову й оглядати всі навколишні острівці.

А що, як вони перетнули Стару Багамську протоку й прибилися до кубинського узбережжя? Ну звісно, подумав він. Як ти не згадав про це раніш? Це ж для них найкраща можливість. Якщо вони так і зробили, то можуть дістатися додому першим-ліпшим іспанським судном, що відпливає з Гавани. Щоправда, в Кінгстоні є контрольний пункт. Але все одно це найреальніший шанс, і ти сам знаєш, що багато хто щасливо обминув перевірку. І треба ж було тому бісовому Пітерсові саме тепер втратити зв'язок. Нам дали чудову велику рацію, а він з нею не впорався. Навіть не уявляю собі, як він міг її роздовбати. Але вчора вночі ми так і не змогли в свою годину зв'язатися з Гуантанамо, а якщо не зв'яжемося й сьогодні, то залишимось при власному інтересі. Ну й біс із ним, подумав він. При власному інтересі — то ще не найгірше. А тепер спи, звелів він сам собі. Це найрозумніше, що ти можеш зараз зробити.

Він посовав плечима по піску і заснув під гуркіт прибою, що накочувався на риф.

III

Томас Хадсон спав, і йому снилося, що його син Том не загинув, і що два молодші хлопці теж живі, і що війна вже скінчилась. Снилося йому, що Томова мати спить з ним у ліжку, лігши просто на нього, як вона часом любила робити колись. І він відчував усе це так, наче воно було насправді: і її ноги на своїх ногах, і все тіло, і груди, притиснуті до його грудей, і уста, що сонно ворушилися на його устах. Її пишне волосся звисало донизу, і він відчував його, важке й шовковисте, на своїх очах і щоках, а тоді відхилився від її уст, і злови з його губами, і не відпускав. Потім, не прокидаючись, намацав рукою свій «магнум-357» і легенько посунув його туди, де йому належало бути. І знову лежав під вагою її тіла, з обличчям, закритим шовковистою запоною її волосся, і легенько ритмічно погойдувався.

Саме тоді Генрі накинув на нього тонку ковдру, і Томас Хадсон промовив уві сні:

— Дякую тобі за те, що ти така тепла й ніжна і так тісно горнешся до мене. Дякую, що ти так скоро повернулась і не дуже схудла.

— От бідолаха, — сказав Генрі і дбайливо підіткнув під нього ковдру. Тоді завдав на плечі два обплетених п'ятигалонових бутлі й пішов геть.

«Я думала, ти хотів, щоб я схудла, — мовила жінка уві сні. — Ти ж сам казав, що коли я худну, то стаю наче молода кізка, і що нема нічого кращого за молоду кізку».

«Слухай, — сказав він. — Хто з нас кого голубитиме?»

«Обоє разом, — відказала вона. — Чи, може, ти хочеш по-іншому?»

«Приголуб ти мене. Я стомився».

«Ти просто ледар. Дай-но я зніму з тебе цей твій пістолет і покладу поруч. Він мені заважає».

«Поклади його біля ліжка, — сказав він. — І зроби, щоб усе стало як треба».

Коли все стало як треба, вона спитала:

«Хто ким буде: я тобою чи ти мною?»

«Ти вибирай».

«Я буду тобою».

«Я тобою бути не можу. Але спробуймо».

«Це ж усе жартома. Ти спробуй. Тільки не залишай нічого собі. Старайся віддати все, але й узяти все».

«Гаразд».

«Ну що, виходить?»

«Так, — відказав він. — Чудово».

«Тепер розумієш, як нам, жінкам?»

«Так, — сказав він. — Розумію. Віддавати легше».

«А ти ладен віддати все? Скажи, ти радий, що я повернула тобі хлопців і що вночі приходжу до тебе відьмою?»

«Так. Я дуже радий з усього. Тільки, будь ласка, проведи волоссям мені по обличчю, і дай мені свої уста, і обніми мене так міцно, щоб аж дух забило, гаразд?»

«Ну звісно. А ти мене, гаразд?»

Коли він прокинувся й торкнувся ковдри, то якусь мить ще не тямив, що все те йому тільки наснилося. Потім ліг на бік, відчув між ногами кобуру з пістолетом і все зрозумів, і та гнітюча порожнеча, яку він відчував у собі останнім часом, стала вдвічі гнітючішою, і до неї додалася нова, залишена цим сном. Він побачив, що навколо ще день, побачив шлюпку, що везла на катер воду, побачив білу піну прибою на рифі. Тоді повернувся на другий бік, загорнувся в ковдру і знову заснув, поклавши голову на руки. Коли прийшли його будити, він усе ще спав, і тепер нічого йому не снилося.

IV

Цілу ніч він простояв біля штурвала. До півночі з ним на містку був Ара, а потім Генрі. Вони йшли розбурханим морем, тримаючись бортом проти хвиль, і вести катер було, як подумав Томас Хадсон, однаково що спускатися верхи з крутої гори. Весь час униз та вниз, а подеколи й упоперек схилу. Але в морі таких гір багато, і все воно наче дуже пагориста місцевість чи крутояри.

— Поговори зі мною, — мовив він до Ари.

— Про що, Томе?

— Та про що завгодно.

— Пітерс знову не зміг зв'язатися з Гуантанамо. Він геть занапастив апарат. Отой великий, новий.

— Я знаю, — сказав Томас Хадсон, намагаючись якнайобережніше спустити катер зі схилу гори. — Він щось там спалив і тепер не може полагодити.

— Але сидить слухає, — провадив Ара. — 3 ним Віллі — щоб не дати йому заснути.

— А Віллі хто не дасть заснути?

— Той і сам не засне. Він спить не більше за тебе.

— А ти як?

— Я можу й цілу ніч не спати, коли треба. Хочеш, я стану до штурвала?

— Ні. Я не маю іншого діла.

— Томе, тобі дуже погано?

— Не знаю. А як погано може бути взагалі?

— Все одно ж нічого не зарадиш, — сказав Ара. — Може, принести тобі міх з вином?

— Ні. Принеси пляшку холодного чаю і перевір, як там Пітерс і Віллі. І взагалі все перевір.

Ара пішов униз, і Томас Хадсон лишився наодинці з ніччю й морем, і далі немовби їдучи верхи по крутоярах і не даючи коневі надто розганятися зі схилів.

На місток піднявся Генрі з пляшкою холодного чаю.

— Ну як ми тут, Томе?

— Все чудово.

— Пітерс зловив на стару рацію поліційне управління Майамі. Чути всі патрульні машини. Віллі хоче обізватися до них. Але я не дозволив.

— І добре зробив.

— Пітерс чув на УКХ якісь уривки розмови по-німецькому, але каже, що це здалеку, звідти, де вони групуються.

— Звідти б він нічого не почув.

— Ну й весела ж нічка сьогодні, Томе.

— Не така вже й весела.

— Ну, не знаю. Я просто так сказав. Визнач мені курс, і я стану замість тебе, а ти піди вниз.

— Пітерс записав це в журнал?

— Авжеж.

— Скажи Хуанові, хай дасть мені наші координати, а Пітерс хай запише їх у журнал. Коли було чути тих сучих синів?

— Саме коли я йшов сюди.

— Скажи Хуанові, щоб швидше дав координати й щоб їх одразу ж записали.

— Гаразд, Томе.

— Як там решта коміків?

— Сплять. І Хіль спить.

— Гримни там добре, щоб Пітерс записав координати. — Тобі це так потрібно?

— Та вже хто-хто, а я добре знаю, де ми в біса є.

— Гаразд, Томе, — сказав Генрі. — Ти тільки не сердься. Генрі повернувся на місток, але Томас Хадсон не мав охоти розмовляти, і Генрі мовчки стояв поруч нього, намагаючись міцно триматися на ногах. Десь за годину він обізвався:

— Маяк, Томе. Градусів за двадцять праворуч від курсу.

— Правильно.

Коли вони вийшли на траверз маяка, він змінив курс, і катер повернув кормою до відкритого моря.

— Тепер піде прямо, наче кінь до ясел, — мовив він до Генрі. — Ми уже в протоці. Збуди Хуана, хай теж іде сюди, і пильнуйте мені добре. Маяк ти мав побачити раніш.

— Даруй, Томе. Зараз покличу Хуана. А чи не виставити нам вахту на чотири боки?

— Доки не розвидніє, не треба, — відповів Томас Хадсон. — Я скажу коли.

А може, вони подались навпростець через мілини, думав він. Та ні, навряд. Вночі вони побоялися б, та й удень підводники мілин не полюбляють. Вони мали повернути там, де повернув я. А тоді піти собі спокійнісінько тим самим курсом, на який оце виходимо й ми, і кермувати на найвище місце кубинського узбережжя. До жодного порту вони, звісно, не підуть, отож плистимуть просто за вітром. Конфітес теж обминуть, бо знають, що там радіостанція. Але їм треба якось добувати харч, і прісну воду теж. Якщо логічно міркувати, то їм найкраще було б по змозі наблизитись до Гавани, пристати до берега десь поблизу Бакуранао й звідти пробиратися суходолом. Я пошлю з Конфітеса радіограму. Запитувати їх, як діяти, не стану. Якщо полковника не буде на місці, це нас тільки затримає. Просто повідомлю, в чому річ і що я вирішив робити. А він нехай собі міркує. Тим часом Гуантанамо міркуватиме собі, Камагуей собі, Ла-Фе собі, ФБР собі, і, може, за тиждень до чогось і доміркуються.

Під три чорти, подумав він. За цей тиждень я й сам їх накрию. Треба ж їм спинятися, щоб набрати води й з'їсти живність, яку вони мають, поки вона не передохла з голоду. Найімовірніше, що вони пливуть тільки поночі, а завидна десь стоять. Так підказує здоровий глузд. І я на їхньому місці чинив би так само. А ти спробуй поставити себе на місце отого інтелігентного німецького моряка, командира підводного човна, й дати собі раду з усіма проблемами, що виникли перед ним. Еге ж, проблем йому не позичати, подумав Томас Хадсон. А найгостріша проблема — це ми, хоч він про нас ще й гадки не має. На вигляд ми не являємо для нього ніякої небезпеки. На вигляд ми цілком тихі та мирні.

Тільки не треба жадати крові, сказав він собі. Усе те, що має бути, однаково нічого тобі не поверне. Отож мізкуй добре й радій, що маєш своє діло й надійних людей, з якими ти його робиш.

— Хуане, — мовив він. — Щось видно, друже?

— Нічого, тільки триклятий океан.

— А ви, панове, щось бачите?

— Те саме трикляте нічого, — озвався Хіль.

— Моє трикляте черево бачить каву, — сказав Ара. — Але до неї ще дуже далеко.

— Я бачу землю, — мовив Генрі. Він тільки-но помітив на обрії невиразну довгасту пляму — наче хтось мазнув по світанковому небу пальцем, вмоченим у водянисте чорнило.

— То мис за Романо, — сказав Томас Хадсон. — Дякую, Генрі. А тепер ви, коміки, катайте пити каву й пришліть сюди ще чотирьох сміливців, нехай і вони побачать всілякі дива.

— А ти не хочеш кави, Томе? — спитав Ара.

— Ні, я вип'ю чаю, коли буде готовий.

— Ми ж тільки години зо дві як заступили на вахту, — обізвався Хіль. — Чого б нам так скоро йти, Томе?

— Ідіть, ідіть, пийте каву. Треба ж дати й іншим сміливцям нагоду уславитись.

— Томе, ти ж казав, що вони мають бути на Лобосі.

— Казав. Але тепер думаю інакше.

Вони пішли вниз, а на місток піднялися інші четверо.

— Панове, — мовив до них Томас Хадсон. — Беріть собі для спостереження кожен по сектору. Як там унизу, кава є?

— Скільки завгодно, — відказав його помічник. — І чай є. Мотори в порядку, та й води ми набрали не дуже багато, як на таку хвилю.

— Що чути в Пітерса?

— Вночі пив віскі. Власне. З отієї пляшки, де на етикетці баранець. Але не спав. І Віллі сидів, не давав йому заснути і теж пив його віскі, — сказав помічник.

— На Конфітесі нам треба заправитись пальним і взяти на борт усе, що там для нас приготували.

— Поки вантажитимуть, я встигну зарізати свиню, ошпарити й обскребти її, — сказав помічник. — Дам хлопцям з радіостанції чверть туші, вони допоможуть, а розберу вже на борту, коли рушимо далі. Поки будемо вантажитись, тобі треба поспати. Хочеш, я зараз стану до штурвала?

— Ні. На Конфітесі мені треба тільки послати три радіограми, і, поки ви будете вантажитись, я посплю. А тоді знову поженемося за ними.

— В напрямку дому?

— Авжеж. Може, вони ще якийсь час і не покажуться нам на очі. Але зрештою нікуди од нас не втечуть. Ми ще поговоримо про це. Як хлопці?

— Ти ж їх знаєш. Потім про це поговоримо. Візьми трохи ближче до берега, Томе. Тут можна вигадати в часі завдяки течії.

— У тебе багато чого пошкодило хитавицею?

— Та нічого особливого. Але кидало так, що не приведи боже, — відказав помічник.

— Ya lo creo, — мовив Томас Хадсон. — Вірю.

— Мабуть, у цих водах, крім команди того підводного човна, й немає більш нікого. Це таки напевне той самий, що його оголосили потопленим. Тепер вони більше шастають у районі Ла-Гуайри, за Кінгстоном і по трасах танкерів. Ну й, звичайно, там, де групуються.

— А часом з'являються й тут.

— Еге ж, за гріхи наші.

— І за свої власні.

— Дарма, ми переслідуватимем їх розумно, як годиться.

— Швидше б нам до них допастися, — мовив Хадсон.

— Поки що ніякої затримки не було.

— Як на мене, то все йде надто повільно.

— Розумію, — сказав його помічник. — А от ти поспи на Конфітесі, і я тобі обіцяю, що все піде куди швидше.

V

Ще здалеку Томас Хадсон побачив спостережну вишку і високу сигнальну щоглу. Пофарбовані в біле, вони найперше впадали в око на цьому піщаному острові. Трохи згодом він побачив приземкуваті радіощогли і задертий догори кістяк розбитого судна, що стримів на прибережному камінні й затуляв собою будиночок радіостанції. З цього боку острів мав не дуже привабливий вигляд.

Сонце світило Томасові Хадсону в спину, і йому неважко було знайти перший широкий прохід між рифами, а потім, обминаючи мілини та коралові острівці, пристати до берега в затишному місці. Піщаний пляж півмісяцем огинав бухту, і з цього боку острів укривала посохла трава, а з навітряного боку він був плаский і кам'янистий. Вода над піщаним дном була зелена й прозора, і Томас Хадсон скерував катер до середини пляжу й поставив на якір, майже уткнувши носом у берег. Сонце вже зійшло, і над радіостанцією та її службами маяв кубинський прапор. Сигнальна щогла височіла проти вітру гола й самотня. На березі було тихо й безлюдно, і тільки прапор, новенький, яскравий, тріпотів на вітрі.

— Мабуть, прибула зміна, — сказав Томас Хадсон. — Коли ми востаннє йшли звідси, прапор був зовсім пошарпаний і збляклий.

Він повів очима далі й побачив свої бочки з бензином там, де їх залишив, а на тому місці, де мали закопати призначений для нього лід, видніли піщані горбки, схожі на свіжі могилки. Над островом кружляли чорні крячки, що гніздилися між камінням з підвітряного боку, а подекуди і в траві понад пляжем. Вони гасали сюди й туди, то ширяючи за вітром, то рвучко кидаючись йому назустріч, то поринаючи донизу, до трави й каміння, і тужно, розпачливо кричали.

Певно, хтось збирає яйця на сніданок, подумав Томас Хадсон. Саме в цю мить з камбуза долинув дух смаженої шинки, і він одійшов від штурвала й, нахилившись над кормою, гукнув, щоб сніданок йому принесли на місток. Тоді знову став оглядати берег. А може, тут вони, подумав він. Вони вільно могли захопити острів.

Та коли на стежці, що вела від радіостанції до бухти, з'явився чоловік у шортах і побіг до катера, він побачив, що то добре знайомий йому лейтенант. Лейтенант був веселий, дуже засмаглий і місяців зо три не підстригався.

— Як плавалося? — гукнув він.

— Добре, — відказав Томас Хадсон. — Може, підніметесь на борт, вип'ємо пива?

— Потім, — сказав лейтенант. — Вам тут позавчора привезли лід, припаси й пиво. Лід ми закопали. Все інше в домі.

— Що у вас чути нового?

— Кажуть, днів десять тому авіація потопила в районі Гуїнчоса підводний човен. Але це було ще до того, як ви пішли звідси.

— Еге ж, — сказав Томас Хадсон. — Це було два тижні тому. Йдеться про той човен?

— Так.

— Є ще якісь новини?

— Позавчора інший підводний човен збив поблизу Кайо-Саля спостережний аеростат.

— Це точні відомості?

— Так кажуть. Ну, і ще ваша свиня.

— Що таке?

— Того ж таки дня разом з іншими припасами вам привезли свиню. А другого ранку вона запливла в море й потонула. Ми її перед тим ще й нагодували.

— Qué puerco más suicido![178] — сказав Томас Хадсон. Лейтенант засміявся. Він мав дуже веселе, темне від засмаги обличчя і був зовсім не дурний. А блазнював тільки тому, що це його розважало. Він дістав наказ сприяти Томасові Хадсону чим тільки може й ні про що його не питати. Томас Хадсон дістав наказ користуватися всіма послугами, які може надати радіостанція, і нікому ні про що не розказувати.

— Більше ніяких новин? — спитав він. — Чи не бачили ви тут шхун багамських ловців губок чи черепах?

— А що їм тут робити? Чи в них там своїх губок і черепах не вистачає? Одначе десь тиждень тому тут справді пройшли два багамських черепашатники. Вони обігнули мис і начебто намірялися йти сюди. Але потім повернули на Кайо-Крус.

— Цікаво, що вони тут робили?

— Сам не розумію. Ось ви ходите в цих водах з науковою метою. А чого б то черепашатникам залишати свої багатющі місця й запливати аж сюди?

— Скільки чоловік на них було?

— Ми бачили тільки стернових. На обох шхунах зверху було пальмове віття. Так собі наче хатинки. Можливо, то захистки від сонця для черепах.

— А стернові були білі чи негри?

— Білі, але дуже засмаглі.

— Ви не помітили на бортах номерів чи назв?

— Ні. Вони пройшли надто далеко. Я оголосив на острові стан облоги, але ні тієї ночі, ні наступної нічого не сталося.

— Коли вони тут пройшли?

— Напередодні, як привезли ваш лід, припаси й вашу самовбивцю-свиню. На одинадцятий день після того, як ваша авіація нібито потопила підводний човен. За три дні до того, як ви оце сюди прибули. А що, то були ваші приятелі?

— Ви, звісно, радирували про них?

— Аякже. Та досі не маю ніякої відповіді.

— Можна послати од вас три радіограми?

— Авжеж. Тільки-но будуть тексти, одразу й передамо.

— Ми зараз почнемо вантажити пальне та лід і переносити припаси. Чи є там щось таке, що могло б придатися вам?

— Не знаю. Там є перелік. Я розписався, що все одержав, але прочитати по-англійському не міг.

— А курей чи індичок вони не прислали?

— Прислали, — сказав лейтенант. — Я приберігав їх як сюрприз.

— Ми поділимося з вами. І пивом поділимось.

— Мої люди допоможуть вам вантажити лід і пальне.

— Добре. Я вам дуже вдячний. Мені б хотілося години за дві одчалити звідси.

— Розумію. А нас залишають тут ще на місяць.

— Знову?

— Знову.

— А як на це дивляться ваші люди?

— Та тут усі штрафники.

— Дуже вдячний вам за допомогу. І весь науковий світ вам вдячний.

— І Гуантанамо?

— Гуантанамо — то Афіни нашої науки.

— Я думаю, черепашатники могли затаїтися неподалік.

— І я так думаю, — сказав Томас Хадсон.

— Захистки пороблено з віття кокосових пальм, і воно було ще зелене.

— Скажіть мені все, що знаєте.

— Та я нічого більше не знаю. Радіограми хай хтось принесе. Я не хочу підніматися на борт, щоб не заважати.

— Якщо за цей час, поки мене не буде, пришлють якийсь харч, що швидко псується, заберіть собі.

— Дякую. Мені дуже прикро, що ваша свиня викинула такого коника.

— Дарма, — сказав Томас Хадсон. — Кожен з нас має свої труднощі.

— Я скажу своїм людям, щоб не піднімалися на борт, а допомагали на березі.

— Дякую, — мовив Томас Хадсон. — Ви більше нічого не можете пригадати про ті шхуни?

— Та звичайні собі черепашатники. На вигляд зовсім однакові. Наче їх той самий майстер спорудив. Вони обігнули риф і вже були повертали сюди. А тоді змінили напрям і пішли за вітром на Кайо-Крус.

— По цей бік рифу?

— Так, аж поки зникли з очей.

— А що той підводний човен у районі Кайо-Саля?

— Виплив на поверхню і збив спостережний аеростат.

— На вашому місці я б не відміняв стану облоги.

— А я й не відмінив, — сказав лейтенант. — Тим-то ви й не бачили нікого на березі.

— Я бачив сполоханих птахів.

— Бідолашні птахи, — мовив лейтенант.

VI

Вони йшли за вітром, тримаючи курс на захід і обминаючи риф з прибережного боку. Баки були повні пального, льодовник напакований льодом, а внизу вільна од вахти зміна патрала курей. Ще одна зміна чистила зброю. Місток до половини людського зросту затягли брезентом і з обох боків катера почепили довгі дошки, що величезними літерами сповіщали про його наукове призначення. Дивлячись за борт, щоб не втратити з очей глибини, Томас Хадсон бачив жмутки курячого пір'я, що падали на спінену катером воду.

— Тримайся якнайближче до берега, але так, щоб не наскочити на мілину, — мовив він до Ари. — Ти ж знаєш ці місця.

— Я 'знаю, що з цього не буде добра, — відказав Ара. — Де ми маємо стати на якір?

— Я хочу обстежити ближчий кінець Кайо-Крусу.

— Обстежити можна, але навряд чи це багато дасть. Невже ти гадаєш, що вони сидітимуть там?

— Ні. Але, може, Їх бачив хтось із тамтешніх рибалок. Чи вуглярів.

— Добре, якби ущух вітер, — сказав Ара. — Хоч би днів зо два постояв штиль.

— Тут, за Романо, завжди дме.

— Я знаю. Але цей вітрюга такий пронизливий, наче десь у міжгір'ї. За такого вітру нам їх нізащо не застукати.

— Поки що всі наші передбачення справджуються, — сказав Томас Хадсон. — Може, й пощастить. Але вони могли захопити Лобос і звідти викликати по радіо інший підводний човен, щоб підібрав їх.

— Виходить, вони не знали, що там був ще один підводний човен.

— Очевидно. За десять днів вони могли далеко запливти.

— Якби хотіли, — мовив Ара. — Слухай, Томе, годі мізкувати. В мене аж у голові гуде. Краще вже тягати бочки з бензином. Ти мізкуй сам, а мені кажи, куди кермувати.

— Кермуй прямо, але пильнуй, щоб не наскочити на ту бісову Мінерву. Тримай далі від рифів та піщаних кіс.

— Гаразд.

То ти гадаєш, що, коли їх хряпнуло, у них вийшов з ладу радіозв'язок? — думав Томас Хадсон. Але ж вони напевне мали запасну рацію. Одначе Пітерс ні разу після того не зловив їх на УКХ. А втім, це нічого не доводить. Ніщо нічого не доводить, крім єдиного: три дні тому тут бачили дві шхуни ловців черепах, що пішли тим самим курсом, яким оце йдемо ми. Чи мали вони на палубах човни? От чорт, я забув спитати. Та, певне, мали, бо ж лейтенант сказав, що то були звичайні собі багамські черепашатники, тільки зверху видніли захистки з пальмового віття. Скільки їх? Цього ти не знаєш. Чи є поранені? І цього ти не знаєш. Як вони озброєні? Єдине, про що ти знаєш, це що в них є автомат. Яким курсом вони пішли? Поки що ми йдемо тим самим, що й вони.

Може, знайдемо щось між Кайо-Крусом і Мегано, подумав він. Навряд щоб ти там щось знайшов, окрім птаства та слідів ігуан на піску навколо джерела.

От бачиш, усе це відвертає твої думки від інших речей. Яких інших? Немає в тебе більш нічого. Та ні, є. Є оце судно, і люди на ньому, і море, і оті мерзотники, на яких ти полюєш. А потім ти повернешся до своїх котів, і поїдеш до міста, і геть уп'єшся, і приволочиш своє тлінне тіло додому, а тоді знов будеш готовий вирушити в море й робити те саме.

Може, цього разу ти вже таки накриєш тих падлюк. Не ти знищив їхній підводний човен, але й твоя, хоч яка мала, частка в цьому є. А якщо пощастить захопити його екіпаж, то вже буде величезна користь.

Та чому ж усе воно тебе начебто й не обходить? — запитав він сам себе. Чому ти не думаєш про них як про вбивць і не почуваєш до них праведного гніву, що його мав би почувати? Чому просто сунеш і сунеш вперед, мов стомлений кінь, який втратив вершника, але не сходить з доріжки? Тому що всі ми убивці, відказав він собі. Всі — і з того боку, і з цього, — якщо ми чогось варті в ділі; тож нічого доброго з цього не вийде. Але ти повинен робити це діло. Еге ж, погодився він. Але не повинен ним пишатися. Тільки повинен робити його добре. А любити його я не наймався. Та ти й взагалі ні на що не наймався, нагадав він собі. І це ще навіть гірше.

— Давай я поведу, Аро, — сказав він. Ара віддав йому штурвал.

— Добре пильнуй з правого борту. Тільки так, щоб тобі не сліпило очі сонцем.

— Я піду візьму захисні окуляри. Слухай, Томе. Чому ти не хочеш передати мені штурвал і виставити вахту на чотири боки? Ти стомився, а на острові й хвилини не відпочив.

— Тут вахта на чотири боки не потрібна. А потім виставимо.

— Але ж ти стомився.

— Я не хочу спати. Розумієш, якщо вони йдуть тут поночі, притискаючись до берега, то неодмінно мають на щось наразитися. Тоді їм доведеться спинитись, щоб полагодити несправність, і ми їх накриємо.

— Це не причина, щоб не давати собі перепочинку, Томе.

— А я цим не хизуюся, — сказав Томас Хадсон.

— Ніхто такого й не думає.

— Що ти почуваєш до тих мерзотників?

— Я знаю одне: ми повинні знайти їх, скільки буде треба — постріляти, а решту забрати з собою.

— А як щодо тієї розправи на острові?

— Не скажу, що й ми вчинили б таке саме. Але вони вважали це за необхідне. І вбивали не задля розваги, — відказав Ара.

— А те, що вони вбили свого?

— Генрі вже скільки разів хотів убити Пітерса. Та й мені самому часом хочеться його вбити.

— Еге ж, — погодився Томас Хадсон. — Це почуття кожному знайоме.

— Я просто не думаю про всі ці речі, через те мене нічого й не гризе. Може, й ти облишив би перейматися ними, а взяв би та щось почитав для заспокоєння нервів, як завжди робив?

— Сьогодні вночі я спатиму. Ось станемо на якір, і тоді я почитаю й засну. Ми відіграли в них чотири дні, хоч це начебто й непомітно. Тепер треба шукати скрізь, де тільки можна.

— Ми спіймаємо їх, а ні — то заженем у руки інших, — сказав Ара. — Яка різниця? Ми маємо свою гордість, але наша гордість не така, як у всіх, і люди про неї нічого не знають.

— Я зовсім про це забув, — мовив Томас Хадсон.

— Це гордість без марнославства, — провадив Ара. — Невдача їй сестра, г… — брат, а смерть — законна дружина.

— То має бути велика гордість.

— Така вона й є, — сказав Ара. — Отож не забувай про неї, Томе, і не занапащай себе. Всі, хто тут є, мають цю гордість, навіть Пітерс. Хоч Пітерса я не люблю.

— Дякую, що ти нагадав мені про неї, — мовив Томас Хадсон. — А то мені часом так осоружно стає, що гори воно все вогнем.

— Томе, — сказав Ара. — Гордість — це все, що кожен з нас має. В декого вона буває надмірна й тоді обертається на гріх. Задля гордості всі ми робимо таке, що спершу здається нам неможливим. Ми на те просто не зважаємо. Але на додачу до гордості людині потрібно мати ще здоровий глузд і обачність. І тепер, коли ти став необачний щодо себе, я змушений просити тебе: зроби мені ласку, будь обачніший. Задля нас і задля судна.

— Кого це «нас»?

— Нас усіх.

— Гаразд, — сказав Томас Хадсон. — Нехай тобі принесуть темні окуляри.

— Томе, ти зрозумій, будь ласка.

— Я розумію. І дуже тобі вдячний. Увечері я добряче наїмся і засну безтурботним дитячим сном.

Ара навіть не усміхнувся на цей жарт, хоча жарти він завжди розумів.

— Постарайся, Томе, — мовив він.

VII

Вони стали на якір з підвітряного боку Кайо-Крусу, у бухті з піщаним дном між двома островами.

— Треба кинути й другий якір, коли ми вже тут стали! — гукнув Томас Хадсон до свого помічника. — Не подобається мені це дно.

Помічник знизав плечима й нахилився до другого якоря, а Томас Хадсон трохи подав катер уперед, проти відпливу, дивлячись, як течія за бортом несе траву, змиту з піщаного берега. Потім дав задній хід і почекав, доки другий якір добре закріпиться в грунті. Катер стояв носом проти вітру, і його обтікав відплив. Навіть у цьому затишному місці вітер був чималий, і Томас Хадсон розумів, що, коли настане приплив, катер поверне бортом до хвилі.

— Ну й біс із ним, — мовив він. — Нехай трохи похитає. Але його помічник уже спустив шлюпку, і вони там узялися звільняти кормовий якір. Томас Хадсон побачив, що вони кинули той малий «денфорт» так, щоб він утримав катер проти вітру, коли почнеться приплив.

— А чом би не кинути ще два чи три? — гукнув він. — Нехай би собі думали, що це якийсь велетенський павук.

Помічник осміхнувся до нього.

— Подай шлюпку до борту. Я їду на берег.

— Ні, Томе, — відказав помічник. — Нехай поїдуть Ара і Віллі. Я одвезу їх, а потім другу партію на Мегано. Чи брати їм з собою niños?[179]

— Ні. Будьте науковцями.

Останнім часом я дозволяю надто багато командувати собою, подумав він. Мабуть, це означає, що мені справді треба відпочити. От тільки втоми я не почуваю, і сон мене не бере.

— Антоніо! — гукнув він.

— Слухаю, — озвався помічник.

— Я візьму надувний матрац, дві подушки і велику склянку питва.

— Якого?

— Джину з кокосовою водою, ангостурою та лимоном.

— «Томіні»? — спитав помічник, зрадівши з того, що йому знов захотілося випити.

— Подвійну порцію.

Генрі закинув на місток надувний матрац, а тоді піднявся сам з книжкою та журналом.

— Тут у тебе затишок, — мовив він. — Хочеш, я відсуну брезент, щоб проходило повітря?

— Відколи це мені така шана?

— Томе, ми поговорили між собою і всі погодились, що тобі треба відпочити. Ти надсаджуєшся понад усяку міру, що може знести людина. І ти цю міру вже перебрав.

— Маячня собача, — мовив Томас Хадсон.

— Може, й так, — сказав Генрі. — Я теж доводив, що як на мене, то ти в порядку і ще можеш тягти й тягти. Але всі хлопці тривожаться, і вони мене переконали. Якщо можеш, переконай мене в іншому. Ти тільки не сердься, Томе.

— Я чудово себе почуваю. І начхати мені на все.

— От про це ж я й кажу. Ти не хочеш сходити з містка. Хочеш сам вистоювати всі вахти біля штурвала. І тобі на все начхати.

— Гаразд, — мовив Томас Хадсон. — Я все зрозумів. Але командир тут ще я.

— Я ж не мав на думці нічого такого, повір.

— Забудьмо про це, — мовив Томас Хадсон, — Я вже відпочиваю. Ти знаєш, як обшукувати острів?

— Та певне, що знаю.

— От і подивись, що там на Мегано.

— Саме це я й збираюся робити. Віллі і Ара вже поїхали. А я в другій партії, чекаємо тільки Антоніо із шлюпкою.

— Як там Пітерс?

— Від самого полудня порпається в тій великій рації. Нібито все вже налагодив.

— Оце було б чудово. Якщо я засну, збуди мене, тільки-но повернетесь.

— Гаразд, Томе.

Генрі нахилився й узяв велику склянку, яку йому подали знизу. Вона була по вінця повна іржавої рідини впереміш із льодом і обгорнута складеним удвоє паперовим рушником, що його обхоплювала гумова стрічка.

— Подвійний «томіні», — сказав Генрі. — Випий, почитай і засни. Склянку можеш поставити отут, у котресь гніздо для гранат.

Томас Хадсон надпив із склянки.

— Смакота, — мовив він.

— Воно тобі завжди смакувало. Все буде добре, Томе.

— Все, що ми можемо зробити, треба зробити якнайкраще.

— Ти тільки відпочинь як слід.

— Неодмінно.

Генрі пішов униз, а потім Томас Хадсон почув дзижчання підвісного мотора. Воно наблизилося, змовкло, до нього долинули голоси, а тоді він знову почув дзижчання мотора, що поступово віддалялось. Він трохи перечекав, прислухаючись. Тоді взяв склянку й виплеснув усе, що в ній було, геть через борт, і вітер поніс бризки до корми. Томас Хадсон застромив склянку в підхоже розміром гніздо на потрійному стелажі й ліг долілиць на гумовий матрац, обхопивши його обома руками.

Мабуть, під тими пальмовими захистками в них були поранені, думав він. А може, в такий спосіб вони хотіли приховати, що їх багато. Та я цього не думаю. Тоді б вони з'явилися тут першого ж вечора. Мені слід було самому поїхати на берег. Надалі так і робитиму. А втім, Ара й Генрі знають діло досконально, та й Віллі такий, що не схибить. От і мені сьогодні треба не схибити. Постарайся вже як можеш, сказав він собі. Переслідуй їх запекло, безжально, не роби помилок і, боронь боже, не згуби сліду.

VIII

Він відчув, що хтось доторкнувся до його плеча. То був Ара.

— Одного ми взяли, Томе, — сказав він. — Віллі і я.

Томас Хадсон кинувся вниз, Ара за ним. Німець лежав на кормі, загорнутий у ковдру. Під головою в нього були дві подушки. На палубі поруч з ним сидів Пітерс, тримаючи в руці склянку води.

— Дивіться, що ми тут маємо, — сказав він.

Німець був худющий, його підборіддя та запалі щоки вже обросли білявою борідкою. Він мав довге скуйовджене волосся і в надвечірньому світлі сонця скидався на святого.

— Він не може говорити, — обізвався Ара. — Ми з Віллі вже пробували. Ти б краще став з навітряного боку.

— Та я почув дух, ще як спускався, — мовив Томас Хадсон. — Спитай, чи не треба йому чого, — звернувся він до Пітерса.

Радист заговорив до полоненого по-німецькому, і той подивився на нього, але нічого не відповів і не поворухнув головою. Томас Хадсон почув дзижчання підвісного мотора й поглянув на шлюпку, що саме виходила з променів призахідного сонця. Вона була тяжко навантажена, і ватерлінія майже сховалася під водою. Він знову подивився вниз на німця.

— Спитай його, скільки їх. Скажи, нам потрібно це знати. Скажи, що це дуже важлива річ.

Пітерс заговорив до німця тихо і, як здалося Томасові Хадсону, майже лагідно. Німець з величезним зусиллям вимовив три слова.

— Він каже: ніщо не важливе, — переклав Пітерс.

— Скажи йому, що він помиляється. Мені треба знати. Спитай його, чи не потрібен йому морфій.

Німець приязно подивився на Томаса Хадсона й проказав три слова.

— Він каже: вже не боляче, — переклав Пітерс. Тоді швидко заговорив по-німецькому, і Томасові Хадсону знову вчулися в його голосі лагідні нотки; чи, може, то просто була така м'яка мова.

— Придерж язика, Пітерсе, — звелів Томас Хадсон. — Перекладай тільки те, що я кажу, причому дослівно. Ти чуєш?

— Так, сер, — відповів Пітерс.

— Скажи йому, що я можу примусити його заговорити.

Пітерс сказав німцеві кілька слів, і той знову звів очі на Томаса Хадсона. То були старечі очі на обличчі ще молодої людини, але вже теж постарілому, наче викинутий морем уламок дерева, і майже такому ж сірому.

— Nein, — поволі промовив німець.

— Він каже: ні, — переклав Пітерс.

— Еге ж, це я й сам зрозумів, — сказав Томас Хадсон. — Принеси йому теплого супу, Віллі, і трохи коньяку. Пітерсе, спитай його, чи не відмовиться він од морфію, якщо йому не треба буде нічого говорити. Скажи, що морфію в нас багато.

Пітерс переклав, і німець поглянув на Томаса Хадсона й усміхнувся скупою північною усмішкою. Тоді ледь чутно промовив щось до Пітерса.

— Він дякує, але морфій йому вже не потрібен, і краще приберегти його.

Німець тихо сказав Пітерсові ще щось, і той переклав:

— Він каже, що тиждень тому морфій йому не завадив би.

— Скажи йому, що я віддаю належне його мужності.

Тим часом Антоніо вже підвів до борту шлюпку, в якій був Генрі та всі, хто їздив на Мегано.

— Піднімайтеся тихо, — сказав їм Томас Хадсон. — І на корму не лізьте. Там у нас німець помирає, то нехай помре спокійно. Ви щось знайшли?

— Нічого, — відказав Генрі. — Анічогісінько.

— Пітерсе, — мовив Томас Хадсон. — Кажи йому все, що хочеш. Може, щось вивідаєш. А я піду вип'ю з Арою та Віллі.

Внизу він спитав:

— Де ж суп, Віллі?

— Перше, на що я натрапив, була юшка з молюсків, — сказав Віллі. — Вона вже нагрілася.

— А чому не з бичачих хвостів чи не з пекучого перцю? — мовив Томас Хадсон. — Від них би він ще швидше сконав. Де в біса курячий бульйон?

— Я не хотів давати йому бульйону. То для Генрі.

— І правильно, — обізвався Генрі. — Чого б то нам з ним панькатися?

— Ніхто з ним не панькається. Коли я звелів принести йому супу, то гадав, що їжа і ковток коньяку додадуть йому сили говорити. Але говорити він не хоче. Хлюпни-но мені джину, Аро.

— Ти знаєш, Томе, вони там зробили для нього укриття і настелили справжню постіль з пальмового листя. Залишили йому вдосталь води і їжу в череп'яному горщику. Намагалися влаштувати все якнайзручніше, навіть стічні рівчачки в піску прокопали. Від берега туди вело багато слідів, і я сказав би, що там ходило чоловік вісім-десять. Не більше. Ми з Віллі несли його дуже обережно. Обидві рани гангренозні, і на правому стегні запалення вже не спинити. Можливо, не треба було тягти його сюди, а приїхати по тебе й Пітерса, щоб допитати там-таки, в укритті. Коли так, то це я винен.

— Зброя при ньому була?

— Ні. І особистого знака не було.

— Давай моє питво, — сказав Томас Хадсон. — А як тобі здалося, коли зрізано віти для укриття?

— По-моєму, не далі як учора вранці. Але я не певен.

— Він хоч слово сказав?

— Ні. Коли він побачив нас з автоматами, то вмить наче задерев'янів. Тільки раз перелякано глипнув на Віллі. Мабуть, коли побачив його око. А коли ми його піднімали, посміхнувся.

— Щоб показати, що може ще посміхатися, — докинув Віллі.

— А потім знепритомнів, — сказав Ара. — Як гадаєш, Томе, довго він помиратиме?

— Не знаю.

— Ну, беріть своє питво й ходімо нагору, — мовив Генрі. — Я не довіряю Пітерсові.

— Спершу з'їмо цю юшку, — сказав Віллі. — Я голодний. А тому німцеві, якщо Генрі не заперечує, я підігрію бульйону.

— Коли це допоможе йому заговорити, то не заперечую, — мовив Генрі.

— Мабуть, не допоможе, — відказав Віллі. — Та коли він і справді кінці віддає, то якось негоже тягти цю юшку. Віднеси-но йому коньяку, Генрі. Може, він так само його любить, як ми з тобою.

— Не чіпайте його, — сказав Томас Хадсон. — Він хороший німчура.

— Де ж пак, — мовив Віллі. — Всі вони хороші, коли згортають руки.

— Він не згортав рук, — заперечив Томас Хадсон. — Він просто помирає.

— І дуже гідно, — докинув Ара.

— То й ти вже став німцелюбом? — запитав його Віллі. — Тепер вас із Пітерсом двоє.

— Замовкни, Віллі, — сказав Томас Хадсон.

— А ти чого? — обернувся до нього Віллі. — Хто ти такий? Захеканий ватажок купки завзятих німцелюбів.

— Ходім зі мною, Віллі, — звелів Томас Хадсон. — Аро, коли бульйон нагріється, віднесеш на корму. Всі інші, коли хочете, можете йти дивитися, як помирає німець. Тільки не обступайте його.

Антоніо рушив був за Томасом Хадсоном і Віллі, але Томас Хадсон похитав головою, і він повернувся до камбуза.

Вони зайшли в носовий кубрик. Надворі вже посутеніло, і Томас Хадсон ледве розрізняв обличчя Віллі. В такому світлі воно здалось йому кращим, ніж звичайно, та й дивився він з боку видющого ока. Він поглянув на Віллі, потім на два якірних ланцюги за бортом і на дерево, яке ще видніло на березі. Ненадійне це піщане дно, подумав Томас Хадсон, тоді мовив:

— Ну що ж, Віллі. Кажи, чим ти ще невдоволений.

— Тобою, — відказав Віллі. — Ти занапащаєш себе на смерть, бо в тебе, бач, загинув син. А що не в тебе одного діти гинуть, ти знаєш?

— Знаю. Що ще?

— А те, що отой сучий Пітерс і сучий німчура засмерділи тут усю корму. Та й узагалі, що це за судно, де за помічника кок?

— Як він куховарить?

— Куховарить він чудово, та й на малих суднах знається краще, ніж ми всі разом узяті, включаючи й тебе.

— Куди краще.

— В гузно все це, Томе. Ні, я не з'їхав з глузду. Не маю з чого з'їжджати. Просто звик жити інакше. А судно мені подобається, і всі хлопці на ньому подобаються, крім того сучого Пітерса. От тільки не занапащай ти себе.

— Та я й не занапащаю, — відказав Томас Хадсон. — Просто не можу думати ні про що інше, крім діла.

— Ти такий праведний, що хоч зараз тебе на хрест, — сказав Віллі. — А ти подумай краще про курв.

— До них же ми й керуємо.

— Оце інша розмова.

— Ти вже одійшов, Віллі?

— Еге ж. А що мені в біса станеться? Це, мабуть, той німчура мене допік. Вони йому там так усе гарно влаштували, як ми нікому із своїх не зуміли б. Та якби й зуміли, то просто не мали б на це часу. А вони знайшли час. Нехай вони й не знали, що ми так близько. Але того, що за ними женуться, не могли не знати. Тепер за ними всі женуться. І все ж вони подбали про нього так, як тільки можна подбати про людину в його становищі.

— Атож, — сказав Томас Хадсон. — І про тих на острові теж добре подбали.

— Так, — мовив Віллі. — Оце ж бо й страшно, правда?

До кубрика зайшов Пітерс. Він завжди поводився як військовий моряк, навіть коли бував не в найкращій формі, і дуже пишався тією дисципліною без зайвих формальностей, що була правилом на судні. З усієї команди він як ніхто умів з цього користатися. Але тепер зайшов, став струнко, віддав честь, виказавши тим, що він уже п'яний, і промовив:

— Томе… тобто, сер. Він помер.

— Хто помер?

— Полонений, сер.

— Гаразд, — сказав Томас Хадсон. — Запусти свій генератор і спробуй зловити Гуантанамо. — У них щось має для нас бути, подумав він. — Полонений нічого не сказав? — спитав він Пітерса.

— Ні, сер.

— Віллі, — мовив Томас Хадсон. — Як ти себе почуваєш?

— Чудово.

— Візьми кілька магнієвок і сфотографуй його в профіль з обох боків, потім стягни з нього ковдру та шорти й зроби знімок на повний зріст так, як він лежить там на кормі. А тоді ще один анфас голови й так само на повний зріст.

— Слухаюсь, сер, — сказав Віллі.

Томас Хадсон піднявся на місток. Невдовзі він почув, як загув генератор, і побачив короткі спалахи магнієвих ламп. Вони там, нагорі, де все міряють на числа, не повірять і тому, що ми захопили хоч такого німця, подумав він. Ніяких доказів немає. Скажуть, що це був просто труп, якого викинули з підводного човна, а ми підібрали. Треба було сфотографувати його ще живого. Е, та ну їх к бісу. Може, завтра ми злапаємо й інших.

До нього підійшов Ара.

— Томе, кого ти призначиш одвезти його на берег і поховати?

— Хто в нас сьогодні найменше працював?

— Усі працювали багато. Я візьму з собою Хіля, і ми все зробимо. Закопаємо його в пісок над самою межею припливу.

— Можна трохи вище.

— Я пришлю до тебе Віллі, скажеш йому, що написати на дошці. Там, у коморі, є придатна дошка від ящика.

— Гаразд, пришли.

— Зашити його в брезент?

— Не треба. Просто загорніть у ковдру, яка при ньому була. Пришли до мене Віллі.

— Що я маю зробити? — спитав Віллі.

— Напиши на дошці: «Невідомий німецький моряк», — і постав унизу дату.

— Гаразд, Томе. Мені теж їхати на берег його ховати?

— Ні. Поїдуть Ара й Хіль. Зроби напис і відпочивай. Можеш чогось випити.

— Як тільки Пітерс почує щось із Гуантанамо, я пришлю когось тобі сказати. А ти сам не спустишся вниз?

— Ні. Я відпочиваю й тут.

— Ну і як воно тобі на містку такого великого корабля, обтяженому відповідальністю і всяким іншим лайном собачим?

— Майже так само, як ото писати на тій дошці.

Згодом принесли розшифровану радіограму з Гуантанамо. В ній говорилося: «Пильно шукайте далі в західному напрямку».

Це нам, сказав собі Томас Хадсон. Він ліг і одразу ж заснув, і Генрі укрив його тонкою ковдрою.

IX

За годину до світанку Томас Хадсон спустився вниз і поглянув на стрілку барометра. Вона була на чотири десятих ниже, ніж напередодні, і він збудив помічника й показав йому на барометр.

Помічник подивився й кивнув головою.

— Ти ж бачив учора шквали над Романо, — пошепки промовив він. — А тепер повертає на південний вітер.

— Будь ласка, запар мені чаю, — сказав Томас Хадсон.

— Є холодний у пляшці на льоду.

Томас Хадсон пішов на корму, взяв швабру й відро і вишарував там палубу. Її вже драїли, але він вишарував ще раз і добре вимив швабру. Потім узяв із собою на місток пляшку холодного чаю і став чекати світанку.

Ще вдосвіта його помічник вибрав кормовий якір, разом з Арою підняв великий якір з правого борту, а тоді вони втрьох із Хілем втягли на борт шлюпку. Потім помічник викачав трюмну воду й перевірив мотори.

Вистромивши голову нагору, він доповів:

— Хоч зараз можна вирушати.

— Чому набралося стільки води?

— Сальник ослаб. Я вже трохи підкрутив. А загалом хай краще буде трохи води, ніж перегріватимуться мотори.

— Гаразд. Пришли до мене Ару та Генрі. Будемо зніматися. Вони підняли якір, і Томас Хадсон обернувся до Ари:

— Покажи мені ще раз те дерево.

Ара показав йому дерево над самою смугою піщаного берега, від якого вони відчалювали, і Томас Хадсон поставив олівцем на карті маленький хрестик.

— Пітерс так і не зловив більш Гуантанамо?

— Ні. Він знову щось там спалив.

— Ну що ж, ми переслідуємо їх, попереду їх перестрічають інші, і ми маємо наказ, — Як по-твоєму, Томе: вітер справді поверне на південний? — спитав Генрі.

— За барометром має повернути. Побачимо, коли він зміцніє.

— Десь годині о четвертій він майже зовсім ущух.

— Мошва тебе не кусає?

— Тільки вдень.

— То піди вниз і оббризкай там усе. Нема чого нам возити її за собою.

День був гарний, і, дивлячись назад, на бухту, де вони стояли на якорі, і на добре знайомий їм обом берег Кайо-Крусу з хирлявими деревами, Томас Хадсон і Ара бачили високо над суходолом скупчення хмар. Кайо-Романо так підносився над морем, наче то був уже материк, а над ним високо в небі стояли хмари, обіцяючи або переміну вітру, або штиль на морі й шквали над суходолом.

— Як би ти вчинив на місці тих німців, Аро? — запитав Томас Хадсон. — Що вирішив би, побачивши ці хмари й зрозумівши, що ти втрачаєш вітер?

— Спробував би пробиратися між внутрішніми островами, — відказав Ара. — Мабуть, що так.

— Для цього треба мати провідника.

— То знайшов би, — сказав Ара.

— Де ж би ти його знайшов?

— У рибалок на Антоні або ж десь у глибині Романо. Чи на Коко. Там тепер рибалки мають засолювати рибу. А на Антоні навіть можна розжитися на якесь пристойніше судно.

— Що ж, пошукаємо на Антоні, — сказав Томас Хадсон. — А приємно прокинутися вранці й стернувати, стоячи спиною до сонця.

— Якби ж то завжди стернувати спиною до сонця, та ще такого дня, ото була б розкіш.

День був просто-таки літній, і зранку ще не стяглися грозові хмари. Той день був увесь попереду, наче добра обіцянка, і море лежало тихе й ясне. Вони виразно бачили дно, аж поки зійшли з мілкого, і саме там, де належало, показалася Мінерва, і море спокійно хлюпало об її коралові рифи. То була мертва хвиля після двох місяців безперервного потужного пасату. Вона розбивалась об рифи тихенько, лагідно й покірливо-ритмічно.

Вона немовби промовляє: усі ми тепер друзі, й не буде більш між нами незгод і ворожнечі, подумав Томас Хадсон. Чому океан такий облудний? Річка може бути зрадлива й жорстока, але буває й добра та приязна. Струмок може бути беззастережно приязний, і ти можеш довіряти йому довіку, якщо нічим його не скривдиш. А от океан завжди улестить і обдурить тебе, перше ніж зрадити.

Він знов подивився на лагідну хвилю, що раз по раз відкривала острівці Мінерви, та ще й так принадно, немов хотіла продати їх під заселення.

— Зроби ласку, принеси мені бутерброд, — мовив він до Ари. — Із солониною та сирою цибулею чи з яєчнею, шинкою та цибулею. Коли поснідаєте, вистав сюди вахту на чотири боки і перевір усі біноклі. Я спершу виберусь із протоки, а тоді повернемо на Антон.

— Гаразд, Томе.

Не уявляю собі, що б я робив без цього Ари, подумав Томас Хадсон. Ти чудово поспав, сказав він собі, і почуваєш себе так, що кращого й бажати годі. Наказ ми маємо, і наступаємо їм на п'яти, і женемо їх на інших мисливців. Отже, наказ ти виконуєш, а поглянь, який прекрасний ранок випав тобі для цієї погоні. Та чи не занадто все добре, хай йому чорт.

Вони йшли далі протокою, добре пильнуючи довкола, але не бачили нічого, крім вранішнього моря з його приязною тихою хвилею та довгої зеленої смуги острова Романо за численними дрібними острівцями.

— Тепер вони під вітрилами далеко не запливуть, — мовив Генрі.

— І взагалі не попливуть, — сказав Томас Хадсон.

— Ми йдемо на Антон?

— Еге ж. І обнишпорим там усе.

— Антон мені подобається, — сказав Генрі. — Там є добре місце, де можна пристати за безвітря, щоб мошва не кусала.

— А далі в протоках вона може й заїсти, — озвався Ара. Попереду в небі показався невеликий гідроплан, що летів низько й прямо назустріч їм. У світлі сонця він був білий і зовсім малесенький.

— Літак, — мовив Томас Хадсон. — Передайте команду підняти великий прапор.

Літак щомить наближався, аж поки прогуркотів просто в них над головою. Потім виписав над катером два кола й полетів далі на схід.

— Якби він натрапив на тих, кого шукає, це йому так не минулося б, — мовив Генрі. — Збили б, і квит.

— Він встиг би передати координати на Кайо-Франсес.

— Може, і встиг би, — погодився Ара. Два інших баски не сказали нічого. Вони стояли спина до спини й оглядали свої сектори.

Трохи згодом баск, якого всі звали Джорджем, бо Пітерс не завжди міг вимовити його ім'я Еухеніо, сказав:

— Літак повертається назад між зовнішніми островами й Романо.

— Летить додому снідати, — мовив Ара.

— Він доповість про нас, — сказав Томас Хадсон. — Отож десь за місяць усі, мабуть, знатимуть, де ми були сьогодні.

— Якщо він не переплутає координати на своїй карті, — докинув Ара. — Бачу Великий Паредон, Томе. Приблизно градусів двадцять з лівого борту.

— Добрі в тебе очі, — мовив Томас Хадсон. — Авжеж, то він. Поверну я, мабуть, до берега, й пошукаємо проходу на Антон.

— Візьми ліворуч на дев'яносто градусів і, я думаю, не помилишся.

— Так чи так, а в берег упремося й зможемо піти далі попід ним, аж поки натрапимо на той бісів прохід.

Вони взяли курс на ланцюг зелених острівців, що спершу здавалися темними живоплотами над водою і тільки потім набирали форми та кольору, а врешті ставало видно й піщані береги. Томасові Хадсону не дуже хотілося залишати широку зовнішню протоку, привітні хвилі та красу ранку на глибокій воді й братись обшукувати малі внутрішні острівці. Але те, що літак, обстежуючи узбережжя в цьому напрямі, повернув назад від сонця, напевне означало, що на сході шхун не виявлено. Звісно, то міг бути й звичайний собі патрульний політ. Та логіка підказувала, що це не так. Патрульний літак мав би пройти над протокою в обох напрямках.

Томас Хадсон бачив, як перед ним дедалі більшає Антон, мальовничий, порослий лісом острів, і, кермуючи до берега, шукав очима визначені раніш орієнтири. Він мав побачити найвище дерево на вершині острова й сумістити його з невеличкою сідловиною на Романо. За цими орієнтирами він міг вийти на потрібну точку, якби навіть сонце світило йому просто в очі, а вода блищала, наче розплавлене скло.

Сьогодні це було зайве. Але він таки проробив усе задля практики, і коли побачив своє дерево, подумавши при цьому: на узбережжі, де так часто бувають урагани, треба б мати надійніший орієнтир, — то помалу пішов попід берегом, аж поки те дерево вписалось у вигин сідловини, а тоді круто повернув. Катер зайшов у вузьку протоку між мергелевих берегів, ледь покритих водою, і Томас Хадсон мовив до Ари:

— Скажи Антоніо, нехай спустить снасть. Може, виловимо щось до обіду. В цій протоці на дні справжнісінький буфет.

Далі він ішов просто вперед на свій орієнтир. Його брала спокуса навіть не дивитися на береги, а так і простувати. Але він розумів, що це було б проявом отієї надмірної гордості, про яку казав Ара, і обачливо кермував попід правим берегом, дотримуючи всіх поворотів і вже не зважаючи на орієнтири. То було так, начеб він їхав прямими вулицями нового міського району, і катер швидко йшов за припливною течією. Спершу вода була темна, потім стала ясна й прозора. Трохи не досягши того місця, де вирішив стати на якір, Томас Хадсон почув крик Віллі: «Ри-и-ба! Ри-и-ба!» Поглянувши на корму, він побачив тарпона, що вистрибнув високо з води, зблиснувши проти сонця. Паща рибини була роззявлена, а сама вона була величезна, і сонячне проміння відбивалося від її сріблястої луски та довгого зеленого плавця на спині. Вона відчайдушно сіпнулася в повітрі й шубовснула назад у воду, збивши великий сніп бризок.

— Sábalo[180], — гидливо мовив Антоніо.

— Нікчемний sábalo, — підтвердили баски.

— Можна мені побавитися з ним, Томе? — спитав Генрі. — Я хотів би зловити його, дарма що він і непридатний для їжі.

— Перебери його від Антоніо, якщо до нього ще не взявся Віллі. І скажи Антоніо, нехай іде на ніс. Я збираюся ставати на якір.

Великий тарпон і далі збуджено вистрибував за кормою, але вони вже не зважали на нього, хіба що посміхалися мимохідь, спускаючи якір.

— Ще один не хочеш кинути? — гукнув Хадсон наниз.

Його помічник похитав головою. Коли якір добре вчепився за грунт, він піднявся на місток.

— Вистоїть проти чого хочеш, Томе, — сказав він. — Будь-який шквал витримає. Що завгодно. А хитати нехай хитає, з місця все одно не зрушить.

— Коли може бути шквал?

— Після другої, — відказав помічник, поглянувши на небо.

— Спустіть шлюпку, — сказав Томас Хадсон. — Даси мені з собою запасну каністру бензину. Нам треба до біса об'їхати.

— Хто з тобою поїде?

— Тільки Ара та Віллі. Я не хочу втрачати на швидкості.

X

У шлюпці всі троє прикрили свої niños плащами. То були автомати Томпсона в чохлах із кожушини хутром усередину. Чохли викроїв і пошив Ара, що ніколи не знався на кравецтві, а Томас Хадсон просочив підстрижене хутро якоюсь захисною олією, що трохи тхнула карболкою. Через те, що автомати так мирно лежали в своїх підбитих хутром колисках і ті колиски так мирно погойдувались, коли висіли відкрито під містком, баски й прозвали їх «малюками».

— Дай нам пляшку води, — сказав Томас Хадсон помічникові. Коли Антоніо приніс пляшку, важку й холодну, з широкою закруткою на шийці, Томас Хадсон передав її Віллі, а той примостив у носі шлюпки. Ара полюбляв стернувати й зайняв місце на кормі. Томас Хадсон сів посередині, а Віллі скулився на носі.

Ара скерував шлюпку прямісінько на острів, і Томас Хадсон дивився, як далеко над суходолом скупчуються хмари. Коли вийшли на мілке, він побачив сірі скойки їстівних молюсків, що стриміли з піску на дні. Ара нахилився вперед і спитав:

— Хочеш оглянути берег, Томе?

— Мабуть, треба, поки не пішов дощ.

Ара погнав шлюпку до берега й підняв мотор у найостаннішу мить. У кінці мису припливом підмило пісок, і там було щось ніби проточка, в яку він і загнав шлюпку.

—. Ось ми й знову вдома, — мовив Віллі, — Як його звати, цей сучий острів?

— Антон.

— А не Антон Великий, чи Антон Малий, чи Антон Сякий-Такий?

— Просто Антон. Ти йди до отого мису на сході, а тоді ще далі. Ми тебе підберемо. Я швидко огляну цей берег, а Ара поїде в той бік, залишить шлюпку десь за наступним мисом і шукатиме там. Я під'їду по нього шлюпкою, а тоді ми повернемося по тебе.

Віллі взяв свого загорнутого в плащ «малюка» і поклав на плече.

— Якщо натраплю на німчуру, можна постріляти?

— Полковник сказав: усіх, крім одного, — відповів Томас Хадсон. — Постарайся залишити тямовитого.

— Перш ніж стріляти, я перевірю в кожного розумовий коефіцієнт.

— Ти перевір у себе.

— У мене він достобіса низький, а то б не був я тут, — сказав Віллі й рушив берегом. Ішов з бридливим виглядом, але якнайпильніше придивлявся до всього під ногами й попереду.

Томас Хадсон пояснив Арі по-іспанському, що вони мають робити, і зіштовхнув шлюпку на воду. А сам пішов берегом, тримаючи під пахвою свого «малюка» й відчуваючи між пальцями босих ніг теплий пісок. Попереду шлюпка вже обходила невеликий мис.

Він був радий, що опинився на суходолі, й ішов так швидко, як тільки можна було йти, водночас пильно оглядаючи берег. Берег був приємний і вже не навіював на нього лихих передчуттів, як ото раніш у морі.

Якось моторошно було зранку, подумав він. А може, то просто від штилю. Він бачив, що хмари в небі й далі скупчуються. Та поки що ніяких тривожних ознак не виявлялось. Під гарячим сонцем не було ні мошви, ні москітів, а попереду він побачив біля берега високу білу чаплю, що стояла, нахиливши до мілкої води шию, голову та дзьоб. Вона не полетіла геть, коли Ара проїхав повз неї шлюпкою.

Ми повинні ретельно все обшукати, хоч я й не вірю, що ми тут щось знайдемо, подумав Томас Хадсон. Їх сьогодні зупинив штиль, і, отже, ми нічого не втрачаємо, але проминути їх було б злочином. Чому я не знаю про них більше? — думав він далі. Це тільки моя вина. Треба було поїхати й на власні очі побачити і оте укриття, яке вони спорудили для пораненого, і сліди на березі. Я розпитував Віллі та Ару, і вони обидва справді знають своє діло. Але все-таки треба було поїхати й самому.

Вся річ у тому, що мені гадко навіть подумати про зустріч з ними, міркував він. Це мій обов'язок, і я сам хочу їх накрити, і таки неодмінно накрию. Але почуття до них маю таке, наче до товаришів по камері смертників. Чи можуть люди, замкнені разом у камері смертників, ненавидіти одне одного? Гадаю, ні, якщо вони при своєму розумі.

В цю мить чапля знялася в повітря й перелетіла далі вперед. Широко розплатавши великі білі крила й незграбно пробігши кілька кроків, вона знову стала на мілкому. Шкода, що я сполохав її, подумав Томас Хадсон.

Він пильно оглядав увесь берег вище від межі припливу. Та ніяких слідів не було, тільки в одному місці двічі проповзла черепаха. Вона залишила широкий слід від моря й назад та розрихлену заглибину там, де поклала яйця.

Нема часу їх викопати, подумав Томас Хадсон. Хмари вже почали темнішати й насуватися ближче.

Якби ті побували з цього боку острова, вони б, напевне, викопали яйця. Він поглянув уперед, але шлюпки не побачив, бо там був ще один мис.

Він ішов берегом саме там, де пісок був ще твердий, зволожений припливом, і бачив перед собою раків-самітників, що тікали до води, тягнучи на собі свої черепашки, та невловимих крабів, які прудко перебігали навскоси смугу піску й ковзали у воду. Праворуч у мілководній протоці він помітив сіру масу — табун лобанів — та їхні рухливі тіні на дні. Тоді побачив тінь дуже великої баракуди, що скрадалася до лобанів, а потім і її саму — довгу, блідо-сіру й немовби непорушну під водою. Він простував далі й, поминувши риб, уже знову наближався до чаплі.

Цікаво, чи зможу я цього разу пройти повз неї так, щоб не сполохати, подумав він. Та саме в ту мить, коли він майже порівнявся з чаплею, лобани всім табуном шугнули з води — незграбні, окаті й тупорилі, сріблясті проти сонця, але все одно негарні. Томас Хадсон обернувся й дивився на них, шукаючи очима баракуду, що ввігналася в табун. Але хижачки не було видно, тільки переполохані лобани відчайдушно вистрибували з води. Потім він побачив, як табун знову збився у щільну сіру масу, а коли обернувся, чапля була вже далеко. Вона летіла на своїх великих білих крилах над зеленою водою, а попереду нього тяглася жовта смуга піщаного берега та ряд дерев на мису. Хмари за Романо дедалі темнішали, і він наддав ходи, щоб швидше обійти мис і побачити шлюпку, яку залишив там Ара. Від швидкої ходи він відчув приплив збудження й подумав, що німців поблизу бути не може. Бо якби були, з ним такого не сталося б. А втім, хто знає, подумав він. Могло б і статись, якби ти, сам того не підозрюючи, помилявся.

На краю мису пісок був зовсім білий, і він подумав: отут і прилягти б. Місце дуже гарне. Тоді побачив у кінці довгої піщаної коси свою шлюпку й подумав: та ні, к бісу. Сьогодні вночі ляжу спати й любитимуся з надувним матрацом чи з палубою на містку. З палубою мені якраз і випадає. Ми ж із нею вже так давно разом, що можна б і одружитися. Певне, вже й поговір про це скрізь пішов. Отож слід би повестися з нею по справедливості. А ти тільки те й робиш, що топчеш її. Хіба ж це добре? Та ще розливаєш на неї холодний чай. Це вже нікуди не годиться. А навіщо, питається, ти її бережеш? Щоб умерти на ній? Вона це, безперечно, оцінить. Ходи по ній, стій на ній і вмри на ній. Поводься з нею ласкаво. А зараз я радив би тобі зробити справді корисне діло: припинити оце своє маячіння, закінчити огляд берега й поїхати підібрати Ару.

Він попростував далі, примушуючи себе ні про що більше не думати, а тільки пильно роздивлятися навколо. Він добре знав свій обов'язок і ніколи не намагався ухилитись від нього. Сьогодні він сам поїхав обшукувати берег, хоч це не гірше за нього міг зробити й будь-хто інший, та коли він залишався на катері, а вони повертались ні з чим, він почував себе винним. Отож він ішов, придивляючись до всього. Але примусити себе не думати так і не зміг.

Може, Віллі з того боку пощастило, думав він. А може, Ара на щось натрапив. Хай їм чорт, я, бувши ними, подався б саме сюди. Це перший такий зручний острів. Та вони могли й проминути його, піти далі. А могли повернути раніш, між Паредоном і Крусом. Але навряд, бо тоді їх напевне помітив би хтось з маяка, а поночі їм нізащо там не пройти, хоч би вони й мали провідника. Мабуть, усе-таки подалися далі. Може, ми натрапимо на них поблизу Коко. А може, й десь тут, в околиці. Тут є ще один острівець, який нам треба буде обшукати. Не забувай, що вони весь час орієнтуються за картою. Звісна річ, якщо не взяли собі за провідника якогось тутешнього рибалку. Вуглярів тут, здається, немає, бо диму я ніде не помітив. Ну що ж, дуже добре, що ми встигаємо покінчити з цим островом, поки нема дощу. Люблю я ці пошуки, подумав він. От тільки наслідок невтішний.

Він штовхнув шлюпку від берега і, обполоснувши з ніг пісок, скочив у неї. Свого загорнутого в плащ «малюка» він поклав напохваті й запустив мотор. Він не любив підвісного мотора так, як Ара, і, запускаючи його, завжди з острахом думав про забитий бензовід, про згорілі свічки та про інші приємні несподіванки, що їх могла піднести ця мала механіка. Та Ара ніколи не мав мороки із запалюванням. А коли мотор викидав якогось коника, він дивився на це, як шахіст, що милується блискучим ходом супротивника.

Томас Хадсон вів шлюпку попід берегом, але Ара зайшов далеко вперед, і він його не бачив. Певно, він десь на півдорозі до Віллі, подумав Томас Хадсон. Та несподівано вгледів його майже біля самої мангрової бухти, де кінчався пісок і важкі зелені мангри вростали просто у воду своїм корінням, що скидалося на переплетене буре гілля.

А потім помітив щоглу, що стирчала з тих мангрових хащів. Нічого більше не було видно. Але він бачив Ару, що заліг за невеликою піщаною дюною так, щоб спостерігати з-за неї.

Томас Хадсон відчув колючий біль, що перебіг йому по голові, як ото буває, коли раптом побачиш зустрічну машину, що мчить просто на тебе. Але Ара, почувши звук мотора, обернувся й помахав йому. Томас Хадсон пристав до берега трохи навскоси й позаду від нього.

Баск заліз у шлюпку, тримаючи загорнутого в плащ «малюка» дулом уперед на правому плечі, обтягнутому старою смугастою сорочкою. Вигляд він мав задоволений.

— Кермуй навпростець протокою, — мовив він. — Там знайдемо Віллі.

— Це одна з тих шхун?

— Авжеж, — відказав Ара. — Але я певен, що вони її покинули. Скоро буде дощ, Томе.

— Ти щось бачив?

— Нічого.

— Я теж.

— Острів гарний. Я знайшов стару стежку до води. Але нею давно ніхто не ходив.

— На тому боці, де Віллі, також є вода.

— А он і Віллі, — сказав Ара.

Віллі сидів на піску, підібгавши ноги й поклавши на коліна «малюка». Томас Хадсон скерував шлюпку до нього. Віллі подивився на них. Мокре від поту чорне волосся звисало йому на чоло, видюще око було голубе й недобре.

— Де ви, сучі діти, запропали? — спитав він.

— Коли вони тут були, Віллі?

— Судячи з г…, учора, — відповів Віллі. — Чи треба сказати — з фекалій?

— Скільки їх?

— Здатних відкладати фекалії — вісім. У трьох — дристачка.

— Що ще?

— Тепер вони мають провідника, чи лоцмана, чи як там його ще називають.

За провідника вони взяли місцевого рибалку, що мав на острові хатину, покриту пальмовим листям, і засолював та в'ялив на решітці нарізаний довгими смужками м'якуш баракуд, щоб потім збути китайцям, які скуповували цю солонину для роздрібних торговців, а ті продавали її в своїх крамничках за тріску. Судячи з вигляду решітки, той рибалка встиг насолити й нав'ялити чималий запас риби.

— Тепер німчиська їсти багато-багато тріска, — сказав Віллі.

— Що це за мова?

— Моя власна, — відказав Віллі. — У вас тут кожен має свою мову, як от баски чи ще хто. А тобі моя не подобається?

— Розказуй далі.

— Спав тут коло вогонь, — провадив Віллі. — їв свинячий м'ясо. Той, що з острів-бійня. Німчисько-хазяїн не мав консерви чи ощадив.

— Припини цю чортівню й розказуй як слід.

— Масса Хадсон одначе гайнуй час до вечір через великий опад із шквальний вітер. То чом не послухай Віллі, славний слідопит пампас. Віллі говори свій власний мова.

— Зараз же припини.

— Слухай, Томе, а хто вже двічі знайшов німців?

— Що із шхуною?

— Шхуна капут. Гнилий дошка. Один у кормі геть нема.

— Наразилися на щось, ідучи потемки без світла.

— Мабуть, що так. Гаразд, облишу чортівню. Вони вирушили далі на захід. Вісім чоловік і провідник. Чи, може, дев'ять, якщо їхній командир не міг піти до вітру, усвідомлюючи свою велику відповідальність, як ото часом і наш має деякі труднощі, а зараз саме лине дощ. Шхуна, яку вони покинули, вся геть просмерділа, бо загиджена свиньми, курми та отим їхнім камрадом, якого ми поховали. Вони мають ще одного пораненого, але, судячи з бинтів, рани в нього не тяжкі.

— Гній є?

— Еге ж. Але чистий. Хочеш побачити все сам чи повіриш мені на слово?

— Я вірю всьому, що ти кажеш, але хочу подивитися.

Він побачив усе: сліди, попіл вогнища, де вони спали й готували їжу, бинти, чагарі, що правили їм за вбиральню, й заглибину в піску там, де ніс шхуни ввігнався в берег. Тим часом уже сипав рясний дощ і налітали перші хвилі шквалу.

— Надягніть плащі й сховайте під ними niños, — сказав Ара. — Хоч як воно є, а ввечері я маю їх повкладати.

— Я допоможу тобі, — мовив Віллі. — Ми вже наступаємо їм на п'яти, Томе.

— Простір перед ними величезний, а тепер вони ще мають провідника, який знає місцевість.

— Ти завжди все розважиш по-своєму, — сказав Віллі. — Що він знає такого, чого не знаємо ми?

— Та, певне ж, багато чого.

— Ну й біс із ним. А мені б тепер швидше на корму та помитися з милом. Чортзна-як хочеться добряче намилитись і стати під прісну воду.

Тепер уже періщила така злива, що коли вони вийшли з-за мису, то не могли побачити свій катер. Шквал посунувся до океану й був такий шалений, а злива така густа, що побачити катер було не легше, ніж розгледіти щось крізь стіну водоспаду. Всі баки враз наповнить, подумав Томас Хадсон. Уже тепер, мабуть, з водостоків так і цебенить.

— Скільки ж це днів не було дощу, Томе? — запитав Віллі.

— Треба буде подивитись у судновому журналі. Здається, більш як п'ятдесят.

— Схоже на те, що це вже клятий мусон починається, — сказав Віллі. — Дай мені черпак, треба вилити воду.

— Гляди, щоб не затекло на niño.

— Його приклад у мене між ногами, а дуло під лівим плечем плаща, — відказав Віллі. — Йому ще ніколи в житті не було так затишно. Дай-но черпак.

На кормі катера всі купалися голяком. Намилювалися, переступаючи з ноги на ногу, нахиляючись проти струменів дощу, а тоді підставляли під них намилені місця. Всі були засмаглі, але в цьому примарному освітленні здавалися зовсім білими. Томасові Хадсону пригадалося купання в Сезанна, тоді він розважив, що такий сюжет краще втілив би Ікінс. А потім подумав: слід би намалювати оце все самому — і невеличке судно на тлі бурхливої білопінної хвилі, що накотилася крізь сіру запону дощу, і чорну хмару нового шквалу, і короткий просвіток сонця, від якого стали срібними струмені дощу й заблищали тіла купальників на кормі. Він підвів шлюпку до борту. Ара закинув линву, і вони були вже дома.

XI

Увечері, коли дощ припинився і він перевірив усі місця, де після тривалої суші почало протікати, й пересвідчився, що скрізь підставлено каструлі та миски, а самі ті місця позначено олівцем, вони втрьох з помічником і Арою розподілили вахти та обов'язки, а тоді обговорили й погодили між собою всі інші питання. А після вечері, коли внизу засіли за покер, Томас Хадсон піднявся на свій місток. Він узяв із собою обприскувач, надувний матрац та легку ковдру.

Він хотів просто полежати, ні про що не думаючи. Часом це в нього виходило. Часом він міг думати про зорі, не замислюючись над їхніми загадками, про океан, не пов'язуючи з ним щоденних справ, про схід сонця, не турбуючись про те, що він принесе.

Він почував себе чистим з голови до ніг, вимившися з милом під зливою на кормі, і думав: от і полеж собі просто так, тішся тим, що ти такий чистий. Він знав, що ні до чого тепер думати про Томову матір, ані про те, що вони колись робили, і де бували разом, і як порвали одне з одним. І про Тома думати було ні до чого. Томас Хадсон перестав думати про нього, як тільки дістав ту звістку.

Ні до чого було думати й про двох інших. Їх він також утратив і думати про них собі не дозволяв. Усе те він проміняв на нового коня і оце тепер їхав на ньому. Тож лежи отут, почувай себе чистим після купелі з милом під зливою і зроби добре діло: ні про що не думай. Ти ж уже навчився хоч на якийсь час відганяти думки. Може, так і заснеш, і тобі насниться щось веселе чи гарне. Просто лежи собі тихенько, і вдивляйся в ніч, і ні про що не думай. Коли Пітерс щось зловить, Ара чи Генрі збудять тебе.

Невдовзі він таки заснув. Він знову був хлопцем-школярем і піднімався верхи крутим схилом міжгір'я. Раптом гори зникли, і він опинився на піщаній обмілині біля прозорої річки, такої прозорої, що він бачив камінці на дні, а тоді задивився, як біля самого берега знавісніла форель одна перед одною кидається за комахами, що пливуть за водою. Він сидів на коні й дивився на форель, коли його збудив Ара.

В радіограмі говорилося: «Пильно шукайте далі в західному напрямку», — і в кінці стояв кодовий підпис.

— Дякую, — сказав Томас Хадсон. — Як буде щось іще, несіть мені.

— Ну звісно. А поки що спи, Томе.

— Мені снився гарний сон.

— Не треба розказувати, — мовив Ара. — І, може, він справдиться.

Томас Хадсон знову заснув і, засинаючи, усміхнувся, бо подумав про те, що й так уже виконує цей наказ і пильно шукає далі в західному напрямку. І забрався вже далеченько, подумав він. Мабуть, куди далі, ніж вони собі там гадають.

Він спав, і йому снилося, що його хатина згоріла і хтось убив його оленятко, яке вже виросло на молодого оленя. І хтось убив його собаку, і він знайшов його під деревом мертвого й прокинувся весь спітнілий.

Мабуть, і сон не може нічого зарадити, сказав він собі. Отож краще сприймай його так, як сприймав завжди, й не сподівайся ніякого знеболення. Ану обмізкуймо все це до ладу.

Усе, що тобі тепер залишилося, — це твоє головне діло і ряд проміжних завдань. Ось і все, то й нехай воно буде тобі до душі. Тобі ніколи більш не снитимуться гарні сни, так що можеш і зовсім не спати. Просто лежи й відпочивай, і нехай твоя голова працює до знемоги, а коли вже засинаєш, то чекай усіляких страхіть. Це твій виграш у тій великій грі, яка точиться нині в світі. Ти зробив свою ставку, і тобі випав важкий неспокійний сон. А мало не випало й цілковите безсоння. Та ти проміняв його на те, що тепер маєш, отож будь задоволений. Зараз тобі хочеться спати. Ну й спи собі, але май на увазі, що прокинешся весь у поту. То й що з того? Та нічого з того. А пригадуєш ті часи, коли ти цілу ніч спав з коханою жінкою, і завжди був щасливий, і прокидався тільки тоді, коли вона будила тебе для нових любощів? Можеш згадувати все те, Томасе Хадсоне, побачимо, чи багато добра з цього буде.

Цікаво, чи багато в них бинтів для другого пораненого? Якщо вони мали час узяти бинти, то цілком могли взяти й дещо інше. А що інше? Що, по-твоєму, вони ще мають такого, про що ти не знаєш? Гадаю, небагато. Мабуть, пістолети й кілька автоматів. Мабуть, трохи вибухівки, яка може їм на щось придатися. Я повинен припускати, що в них є і кулемет. Але не думаю. У бій вступати вони навряд чи хочуть. Вони хочуть забратися звідси к бісу й потрапити на якесь іспанське судно. Якби вони були боєздатні, вони б ще тієї ночі повернулися назад і захопили Конфітес. А може, я помиляюся. Може, щось збудило в них підозру. Вони могли побачити на березі наші бочки й подумати, що ми стоїмо там уночі. Вони ж не знають, хто ми. Але, побачивши ті бочки, могли вирішити, що десь поблизу є судно, яке бере багато пального. Крім того, їм навряд чи хотілося вступати в бій, маючи поранених. Але ж поночі вони могли залишити шхуну з пораненими десь оддалік, а самі висадитись і захопити радіостанцію, якби хотіли, щоб їх забрав отой другий підводний човен. Цікаво, що сталося з ним далі? Якась дивна виходить історія.

Думав би ти про щось веселіше. Хоч би про те, як станеш уранці до штурвала спиною проти сонця. Але не забувай, що тепер вони не тільки розжились на солону рибу, а й мають провідника, який знає ці місця, отож, тобі доведеться добре посушити собі голову.

Він заснув і спав спокійно, і тільки за дві години до світанку його збудила мошва. Думаючи про справи, він трохи заспокоївся, і цього разу йому нічого не снилося.

XII

Вони знялися з якоря ще вдосвіта, і Томас Хадсон повів катер вузькою протокою, що скидалася на канал з низькими сірими берегами. До сходу сонця він уже залишив позаду вузький прохід між двох обмілин і повернув на північ, щоб вийти на синій морський простір, минаючи небезпечні кам'янисті виступи великого рифу. Так було далі, ніж з внутрішнього боку рифу, зате набагато безпечніше.

Коли зійшло сонце, довкола панував цілковитий штиль, і хвилі навіть не бились об каміння. Томас Хадсон знав, що до полудня буде гаряче й душно, а потім знову насуне шквал.

Його помічник піднявся до нього й роздивився навкруги. Потім повів очима по смузі берега, в кінці якої видніла висока, незграбна вежа маяка.

— Ми легко могли пройти і з внутрішнього боку.

— Знаю, — сказав Томас Хадсон. — Але я подумав, що так краще.

— Знов буде як учора. Але ще гарячіше.

— Вони не можуть зайти далеко.

— Нікуди вони не зайдуть. Вони десь зачаїлися. Ти хочеш спитати на маяку, чи не повернули вони в прохід між Паредоном і Коко, так?

— Еге ж.

— То я попливу туди шлюпкою. Я знаю доглядача. А ви постійте біля того острівця, що проти мису. Я швидко, туди й назад, — сказав Антоніо.

— Можна й на якір не ставати.

— Тобі не бракує дужих хлопців, щоб піднімати якір.

— Пришли сюди Ару й Віллі, якщо вони вже поснідали. Щоправда, навряд чи хтось поткнеться так близько до маяка, та й однаково за такого сонця ніякого біса не побачиш. А все ж пришли й Джорджа з Генрі. Нехай усе буде як належить.

— Не забувай, що каміння підходить аж до синьої води.

— Я пам'ятаю і навіть бачу його.

— Чай тобі дати холодний?

— Зроби ласку. І хай принесуть бутерброд. Але спершу пришли вахтових.

— Зараз будуть тут. Пришлю тобі чай, а сам збиратимусь на маяк.

— Розмовляй там з ними обережно.

— Тим-то і їду сам.

— І спусти за борт одну-дві снасті. Якщо хтось побачить тебе біля маяка, так буде природніше.

— Гаразд, — сказав помічник. — Непогано було б одвезти їм щось як дарунок.

На місток піднялася четвірка вахтових і стала на місця.

— Ти щось бачиш, Томе? — запитав Генрі.

— Бачив черепаху, а над нею кружляла чайка. Я думав, що вона хоче сісти черепасі на спину. Але вона не сіла.

— Mi capitán, — обізвався Джордж — баск, ще вищий на зріст, ніж Ара, і добрий атлет, і моряк чудовий, але багато в чому слабкіший за Ару.

— Mi señor obispo[181], — мовив Томас Хадсон.

— Гаразд, Томе, — сказав Джордж. — Якщо я побачу справді великий підводний човен, доповісти тобі?

— Якщо такий, якого ти побачив тоді, то краще залиш його при собі.

— Він мені тепер ночами сниться, — сказав Джордж.

— Не згадуйте про нього, — мовив Віллі. — Я ж оце щойно поснідав.

— Коли ми підійшли ближче, я відчув, як у мене все, що тільки може, дибки стає, — сказав Ара. — А ти, Томе, як по правді, що тоді відчув?

— Переляк.

— Дивлюсь, а він випливає, — провадив Ара. — А тоді чую, як Генрі каже: «Авіаносець, Томе!»

— Бо він таки був як авіаносець, — озвався Генрі. — От у мене й вихопилось. Та я й тепер сказав би те саме.

— Він мені все життя спаскудив, — мовив Віллі. — Сам себе відтоді не впізнаю. І за п'ять центів ніколи б не пішов більш у море.

— Ану, — сказав Генрі. — Ось тобі двадцять і сходь на Паредоні. Там тобі, може, ще й здачу дадуть.

— Не треба мені здачі. Я візьму транзитний квиток.

— Та невже? — спитав Генрі. Після двох останніх перепочинків у Гавані між ними запала глуха неприязнь.

— Слухай, марнотрате, — відказав Віллі. — Ми тут не воюємо з підводними човнами, а то ти й на місток не вийшов би, не смикнувши десь нишком. Ми тільки женемося за купкою німчиськів, що тікають на жалюгідному дерев'яному черепашатнику, і маємо їх постріляти. Навіть тобі це під силу.

— А двадцять центів ти все-таки візьми, — мовив Генрі. — Колись знадобляться.

— Застроми їх собі…

— Ану годі, чуєте. Годі! — сказав Томас Хадсон і подивився на того й на того.

— Пробач, Томе, — мовив Генрі.

— Мені вибачатись нема чого, — сказав Віллі. — Але пробач.

— Поглянь, Томе, — обізвався Ара. Щось там є майже при березі.

— То після відпливу стало видно скелю, — сказав Томас Хадсон. — На карті її позначено трохи далі на схід.

— Ні, я не про неї. Онде, ще на півмилі далі.

— А то хтось ловить крабів чи вибирає ятери.

— Може б, нам поговорити з ним?

— Він з маяка, а туди їде Антоніо й з усіма поговорить.

— Ри-и-ба! Ри-и-ба! — вигукнув унизу помічник, і Генрі запитав:

— Можна, я візьму її, Томе?

— Гаразд. А сюди пришли Хіля.

Генрі спустився вниз, а невдовзі рибина викинулась із води, і виявилося, що то баракуда. Ще трохи згодом Томас Хадсон почув, як крекнув Антоніо, беручи її на гак, а потім до нього долинули глухі удари дубця по риб'ячій голові. Він чекав сплеску рибини об воду, коли її викинуть за борт, і дивився за корму, щоб побачити, чи дуже вона велика. Та сплеску не було, і він згадав, що в цих місцях баракуд залюбки вживають на їжу; отже, Антоніо залишив її, щоб одвезти на маяк.

У ту ж мить на кормі знов пролунало: «Ри-и-ба! Ри-и-ба!» — та цього разу ніщо не показалося з води й було чути лише дзижчання жилки, що збігала за борт. Томас Хадсон подав катер трохи далі на глибоке й зменшив оберти обох моторів. А потім, побачивши, що жилка й далі розмотується, вимкнув один мотор і повернув катер кормою до рибини.

— Агуха! — гукнув йому знизу помічник. — Та ще й чимала.

Нарешті Генрі підтяг рибину зовсім близько, так що всі уже бачили її за кормою — довгу, дивно загострену, з темними поперечними смугами, що вирізнялись у прозорій голубій воді. Її вже от-от можна було брати на гак, та раптом вона сіпнула головою вбік і так стрімко пішла в глибину, що ніхто й не зчувся, як зникла з очей.

— Вони завжди отак поринають, — сказав Ара. — Швидко, мов куля.

Та невдовзі Генрі знову підтяг рибину до корми, і всі спостерігали, як її взяли на гак і перекинули через борт, пругку й тріпотливу. Смуги в неї на спині були ясно-сині, а гострі, наче бритви, щелепи розмикалися й змикалися в уже марному шалі. Антоніо поклав її на кормі, і вона била хвостом об палубу.

— Qué peto más hermoso![182] — мовив Ара.

— Дуже гарна, — погодився Томас Хадсон. — Але так ми до полудня тут застрягнемо. Відчепи повідки, а снасті залиш за бортом, — сказав він помічникові. Тоді повернув катер і скерував його на високий кам'янистий кінець мису, на якому стояв маяк. Він намагався надолужити згаяний час, проте й далі вдавав, ніби вони вийшли на риболовлю. Жилки, спущені за корму, гальмували у воді й пригинали вудлища донизу.

Генрі піднявся на місток і сказав:

— Чудова рибина, правда ж? Якби ще її на легшу снасть узяти. А ви помітили, яка в цих риб чудернацька форма голови?

— Скільки вона заважить? — спитав Віллі.

— Антоніо каже, десь близько шістдесяти. Ти вже пробач, Віллі, що я не покликав тебе. Це мала б бути твоя рибина.

— Пусте, — сказав Віллі. — Я й не виловив би її так швидко, як ти, та й іншого клопоту в нас достобіса. А риби добрячої тут на всіх вистачило б.

— Колись приїдемо сюди після війни.

— Де ж пак! — мовив Віллі. — Після війни я подамся до Голлівуду й буду там за технічного консультанта щодо того, як клеїти дурня на морі.

— Це діло якраз для тебе.

— А то ні. Я ж його ось уже другий рік вивчаю, набираюся досвіду.

— З чого це, Віллі, тобі сьогодні такий чорний дур у голову зайшов? — спитав Томас Хадсон.

— Не знаю. Я з ним прокинувся.

— Слухай, піди-но ти до камбуза, подивись, чи охолов мій чай, і принеси його сюди. Антоніо патрає рибину. То зроби мені, будь ласка, й бутерброд, гаразд?

— Авжеж. Який бутерброд?

— З горіховим маслом та цибулею, якщо її ще багато.

— Слухаюсь, з горіховим маслом та цибулею. Буде зроблено, сер.

— І постарайся позбутись оцього свого дуру.

— Слухаюсь, сер. Нема вже дуру, сер.

Коли він пішов, Томас Хадсон сказав:

— Ти б не заїдався з ним, Генрі. Мені цей сучий син дуже потрібний, він чудово знає своє діло. А це на нього просто сказ напав.

— Та я й так намагаюся з ним по-доброму. Але це дуже важко.

— Ну, то намагайся краще. Ти дрочив його отими двадцятьма центами.

Томас Хадсон дивився вперед на тихе море й на такий безневинний з вигляду, але смертельно небезпечний риф ліворуч по борту. Він любив проходити попід самим краєм того підступного рифу, стоячи біля штурвала спиною до сонця. То була немовби винагорода за ті рази, коли йому доводилося вести судно проти сонця, та й за чимало інших речей.

— Пробач, Томе, — сказав Генрі. — Я стежитиму за всім, що кажу і що думаю.

З'явився Віллі з холодним чаєм у пляшці від рому, обгорнутій паперовим рушником, що його тримали дві гумові стрічки.

— Чай холоднющий, шкіпере, — мовив він. — А я його ще й заізолював. — Тоді подав Томасові Хадсону бутерброд, загорнутий у клапоть паперового рушника. — Одне з найвищих досягнень бутербродного мистецтва. Проходить під назвою «Гора Еверест, спеціального призначення». Тільки для командувачів.

Повітря було непорушне, і Томас Хадсон навіть на містку почув дух спиртного.

— Тобі не здається, що ще трохи зарано, Віллі?

— Ні, сер.

Томас Хадсон уважно подивився на нього.

— Як ти сказав, Віллі?

— Ні, сер. Хіба ви не чули, сер?

— Гаразд, — мовив Томас Хадсон. — Я почув тебе двічі. А ти затям те, що я скажу, з одного разу. Іди вниз і прибери як слід у камбузі. Тоді піднімайся на ніс, щоб я тебе добре бачив, і стій напоготові біля якоря.

— Слухаюсь, сер, — сказав Віллі. — Я недобре себе почуваю, сер.

— К бісовій матері твоє самопочуття, морський законознавцю. Якщо ти недобре себе почуваєш, то скоро почуватимеш себе ще гірше.

— Слухаюсь, сер, — сказав Віллі. — Я недобре себе почуваю, сер. Мені треба б до суднового лікаря.

— Пошукай його на носі. Коли проходитимеш там, постукай у перші двері, побачиш, чи він є.

— Саме так я й думав, сер.

— Що ти думав?

— Нічого, сер.

— П'яний як чіп, — сказав Генрі.

— Ні, не те, — заперечив Томас Хадсон. — Він таки п'є, Але це ближче до потьмарення.

— Він уже давно якийсь чудний, — зауважив Ара. — Але він і завжди був чудний. Жоден з нас не перетерпів стільки, скільки він. А от я взагалі нічого не перетерпів.

— Том теж чимало перетерпів, — мовив Генрі. — А проте п'є холодний чай.

— Ну, годі вже страхіть і нісенітниць, — сказав Томас Хадсон. — Нічого я не перетерпів, а холодний чай дуже люблю.

— Я ніколи цього не помічав.

— Людина завжди відкриває для себе щось нове, Генрі. Катер уже майже порівнявся з маяком, і Томас Хадсон бачив скелю, яку треба було обминути, та й розмову цю вважав пустопорожньою.

— Слухай, Аро, піди й ти на ніс, подивись, як він там. І взагалі побудь коло нього. А ти, Генрі, вибери снасті. Джордже, ти йди до Антоніо і поможи йому спустити шлюпку. Можеш поїхати з ним, якщо він захоче тебе взяти.

Він залишився на містку сам. Обминув скелю, відчуваючи дух пташиного посліду — гуано, а тоді зайшов за мис і став на якір на глибині двох морських сажнів. Дно було чисте, і він добре бачив відпливну течію. Він подивився на пофарбований білим будинок і на високий старомодний маяк, потім перевів погляд на скелю, на зелені, порослі манграми острівці, і ще далі — на низький і голий кам'янистий край Кайо-Романо. Вони вже так давно, раз по раз від'їжджаючи й повертаючись, жили поблизу берегів цього довгастого, химерного, заполоненого москітами острова, так добре знали деякі місця на ньому й так часто, і з легким, і з важким серцем, кермували з відкритого моря на його орієнтири, що тепер Томас Хадсон завжди почував хвилювання, коли його обриси виникали чи зникали в далині. І ось він знову бачив перед собою його найнепривабніший і наймертвотніший край, що випнувся в море, наче клапоть похмурої пустелі.

На цьому великому острові траплялися й здичавілі коні, й здичавілі свині, і Томас Хадсон подумав про те, скільки людей тішили себе надією, що їм пощастить там осісти. Там були й пагорби з добрими пасовиськами, й мальовничі долини, й ділянки придатного для будівництва лісу, а колись навіть виникло ціле селище під назвою Версаль, де гурт французів спробував покласти початок освоєнню Романо.

Тепер усі ті каркасні будівлі стояли занедбані, крім єдиного великого будинку, а одного разу Томас Хадсон, зайшовши в глибину острова набрати прісної води, побачив там, як покинуті господарями собаки товклися серед свиней, що рились у багнюці; і собаки, й свині були аж сірі від москітів, які обліпили їх суцільною масою.

То був прекрасний острів, і, коли кілька діб підряд безнастанно віяв східний вітер, ти міг бродити там з рушницею зо два дні, весь час залишаючись серед мальовничої природи, такої ж незайманої, якою вона була ще тоді, коли Колумб уперше ступив на це узбережжя. Та потім, коли вітер ущухав, з мочарів налітали хмари москітів. Саме хмари, тут це не красне слівце, подумав Томас Хадсон. Вони справді налітають хмарами й можуть заїсти людину до смерті. Отож ті, кого ми шукаємо, навряд чи отаборилися на Романо. За такого безвітря — аж ніяк. Мабуть, вони пройшли далі на захід.

— Аро! — гукнув він.

— Що, Томе? — спитав Ара. Він завжди одним скоком опинявся на містку, легко, мов акробат, але тіло мав сталеве.

— Як там справи?

— Віллі не при собі, Томе. Я забрав його з сонця, дав випити й примусив лягти. Тепер він начебто спокійний, але надто вже пильно дивиться не знати куди.

— Мабуть, перегрівся на сонці, і це вплинуло на його слабку голову.

— Може, це. А може, й щось інше.

— Що там ще чути?

— Хіль і Пітерс сплять. Хіль чергував біля Пітерса, не давав йому спати. Генрі теж спить, а Джордж поїхав з Антоніо.

— Вони мали скоро повернутися.

— Повернуться.

— Не можна пускати Віллі на сонце. Я зробив дурницю, що послав його на ніс. Дбав про дисципліну й вчинив не подумавши.

— Я там розбираю і чищу зброю, а перед тим перевірив усі детонатори, чи не підмокли після учорашнього дощу. Вчора увечері, коли закінчили грати в покер, ми все порозбирали, вичистили й змастили.

— Тепер, коли така вологість, треба щодня все перевіряти, хоч стріляли з чогось, хоч ні.

— Я знаю, — сказав Ара. — Слід би нам висадити Віллі на берег. Але тут не можна.

— То на Кайо-Франсесі?

— Там можна б. Але краще в Гавані, і щоб звідти його кудись одвезли. Він не буде мовчати, Томе.

Томас Хадсон подумав щось і одразу ж пошкодував про це.

— Нам не треба було брати чоловіка, демобілізованого через хворобу голови, — сказав Ара.

— Знаю. Але ми взяли. А скільки ще наробили помилок?

— Не так уже й багато, — відказав Ара. — Можна, я вже піду наниз кінчати свою роботу?

— Можна, — відповів Томас Хадсон. — Я дуже тобі вдячний.

— A sus órdenes[183], — сказав Ара.

— Якби ж ті бісові накази були розумніші, — мовив Томас Хадсон.

Тим часом Антоніо і Джордж уже піднялися з шлюпки на борт, і Антоніо відразу ж пішов на місток, доручивши Джорджеві з Генрі витягти на катер шлюпку та мотор.

— Ну що? — спитав Томас Хадсон.

— Певно, вони пройшли тут останньої ночі, коли ще був вітер, — сказав Антоніо. — Якби повернули в протоку завидна, їх неодмінно помітили б з маяка. Старий човняр, що має ятери, не бачив тут ніде жодного черепашатника. А то б досі вже згадав про це, бо дуже любить побазікати, так мені доглядач сказав. Може, нам ще раз поїхати й розпитати його самого?

— Ні. Я думаю, вони на Коко чи на Гільєрмо.

— Та, мабуть, за такого мізерного вітру далі не зайшли.

— Ти певен, що вони не могли пройти протокою вночі? — Навіть коли б мали найкращого в світі лоцмана.

— Тоді треба шукати їх на підвітряному березі Коко чи далі на Гільєрмо. Знімаймось і рушаймо.

Дно біля того узбережжя було дуже небезпечне, і він обминав усе, що міг, тримаючись сажнів за сто від нерівної берегової лінії. Берег тягся низький і скелястий, а вподовж нього рясніли рифи та великі мілини, що після відпливу були всі як на долоні. На містку знов пильнувало четверо вахтових, і ліворуч від Томаса Хадсона стояв Хіль. Томас Хадсон дивився на берег, бачив віддалік зелену стіну мангрових хащів і думав: ну й погибельні ж тут місця за такого безвітря. Високо в небі уже купчилися хмари, і він подумав, що шквал цього дня може насунути раніше. А за Пуерто-Коко є місць із троє, де треба добре пошукати. Отже, підострож свого коня — і туди.

— Генрі, — мовив він. — Стань замість мене і тримай двісті вісімдесят п'ять, гаразд? Як щось помітиш, гукни. Тобі, Хілю, нічого стежити за берегом. Тут скрізь надто мілко, вони не могли пройти. Переходь до правого борту.

— Я б хотів ще трохи постежити за берегом, — озвався Хіль. — Якщо ти, звісно, не заперечуєш, Томе. Там далі є ота хитра проточка, що йде майже паралельно з берегом, то провідник міг завести їх туди й сховати десь у манграх.

— Гаразд, — сказав Томас Хадсон. — Тоді я пришлю сюди Антоніо.

— В цей великий бінокль я зможу побачити щоглу серед мангрів.

— Дуже сумніваюся. А втім, біс тебе знає. Може, й побачиш.

— Прошу тебе, Томе. Якщо ти не заперечуєш.

— Я вже сказав, що згоден.

— Пробач, Томе. Але я подумав, що провідник таки міг завести шхуну туди. Ми ж самі колись заходили в ту протоку.

— А потім мусили повернути назад.

— Я знаю. Та коли вітер ущух, їм довелося поспіхом шукати схованки. А нам же ніяк не можна їх проминути.

— Твоя правда. Але ми йдемо надто далеко звідти, і навряд чи ти зміг би побачити щоглу. Та й вони напевне замаскували б її мангровим гіллям, щоб не видно було з повітря.

— Я знаю, — із суто іспанською впертістю правив своєї Хіль. — Але в мене зіркі очі, і цей бінокль дає дванадцятикратне збільшення, і день сьогодні ясний, так що далеко видно…

— Та я ж уже сказав: гаразд.

— Я знаю. Але я хотів пояснити.

— Ти й пояснив, — сказав Томас Хадсон. — А якщо ти справді побачиш ту щоглу, можеш начіпляти на неї земляних горіхів і застромити мені в гузно.

Хіль трохи образився, але потім розважив, що це дотепно, особливо про земляні горіхи, і почав так напружено видивлятися на мангрові хащі, що очі його мало не влазили в бінокль.

Тим часом Томас Хадсон вже розмовляв унизу з Віллі й позирав то на море, то на берег. Його завжди дивувало, як звужується круговид, коли спускаєшся з містка, і, поки нанизу все йшло гаразд, вважав за безглуздя бути там, а не на своєму посту. Він намагався постійно підтримувати належні людські стосунки з командою й уникати ідіотизму «безнаглядного нагляду». Та разом з тим передавав дедалі більше влади Антоніо, що був куди кращий за нього як моряк, та Арі, що був куди кращий за нього як людина. Вони обидва кращі за мене, думав він, а проте командувати й далі повинен я, спираючись на їхні знання, хист і вдачу.

— Віллі, — мовив він. — Як тобі насправді?

— Ти пробач, що я так дурів. Але зі мною щось таки негаразд, Томе.

— Ти знаєш правила щодо пиття, — сказав Томас Хадсон. — Нема ніяких правил. І я не хочу вдаватися до смердючого словоблудства про честь і всяке таке інше.

— Розумію, — мовив Віллі. — Тобі відомо, що я не п'яниця.

— П'яниць ми на борт не беремо.

— Тільки Пітерса.

— Ми його не брали. Нам його дали. До того ж він має свою біду.

— Віскі — ось його біда, — сказав Віллі. — І дуже скоро ця його триклята біда стане й нашою.

— Не будемо про нього говорити, — мовив Томас Хадсон. — Що тебе ще точить?

— Та все загалом.

— Як це?

— Ну, от я схибнутий, і ти схибнутий, і вся команда в нас — наполовину святі, а наполовину навіжені.

— Зовсім непогано бути і святим, і навіженим.

— Я знаю. Це чудово. Але я звик, щоб усе було якось доладніше.

— Віллі, ніщо тебе насправді не точить. Тобі напекло сонцем голову, і ти трохи розклеївся. А питво в такому стані тільки шкодить, я певен.

— Я теж, — відказав Віллі. — Томе, повір, я не вдаю із себе якесь бісове казна-що. Але чи траплялося тобі коли-небудь по-справжньому з'їжджати з глузду?

— Ні. Все якось не випадало.

— То клятуща халепа, — мовив Віллі. — І хоч би як воно недовго тривало, це однаково ціла вічність. Але пити я покину.

— Та ні. Тільки пий розумно, як пив завжди.

— А я пив, щоб не піддатись отому знов.

— Ми завжди п'ємо задля чогось.

— Еге ж. Але це не пусті слова. Невже ти думаєш, що я збрехав би тобі, Томе?

— Всі ми брешемо. Та я не думаю, що ти збрехав би зумисне.

— Ну, йди вже на свій місток, — сказав Віллі. — Я ж бачу, як ти весь час поглядаєш на воду, наче то дівчина, що от-от утече від тебе. Не питиму я більше нічого, окрім хіба що морської води, а зараз піду допоможу Арі розібрати й скласти зброю.

— Не пий, Віллі.

— Я ж сказав, що не буду, то й не буду.

— Знаю.

— Слухай, Томе. Можна тебе про щось спитати?

— Про що завгодно.

— Тобі дуже погано?

— Мабуть, таки погано.

— Спати можеш?

— Не дуже.

— А цієї ночі спав?

— Так.

— Це після прогулянки на берег, — сказав Віллі. — Ну, йди нагору і не думай про мене. Я буду при ділі разом з Арою.

XIII

Шукаючи слідів, вони обійшли берег Пуерто-Коко і оглянули з шлюпки мангрові зарості далі за ним. Там були справді затишні місця, де могла б сховатися шхуна. Але вони нічого не знайшли, а шквал налетів ще раніше, ніж напередодні, і шалена злива так періщила по воді, що все море немовби поривалося догори стрімкими білими цівками.

Томас Хадсон обшукав піщаний берег і, дійшовши до протилежного краю лагуни, повернув у глибину острова. Він натрапив на те місце, де в час припливу збиралися фламінго, бачив багато ібісів — cocos, — від яких острів і дістав свою назву, та кілька рожевих чапель, що копирсалися в мергелі на березі лагуни. Вони були дуже гарні — ясно-рожеві на тлі сірого мергелю, з граційними й швидкими рухами, — але, як і багато інших болотяних птахів, що живуть надголодь, всі гнітюче однакові. Він не міг спостерігати їх довше, бо хотів оглянути й узвишшя острова: може, ті, кого вони шукали, залишили свою шхуну десь у прибережних хащах, а самі перейшли туди, щоб урятуватися від москітів.

Але й там він нічого не знайшов, крім місця, де колись випалювали вугілля, а доки повернувся на берег і Ара під'їхав по нього шлюпкою, на острів уже налетіла перша хвиля шквалу.

Ара любив кермувати шлюпкою з підвісним мотором у дощ та буревій. Він розказав Томасові Хадсону, що ніхто із слідопитів нічого не знайшов. Усі були вже на катері, за винятком Віллі, що взяв собі найдальшу ділянку берега, аж за мангровими хащами.

— А ти щось знайшов? — спитав Ара.

— І я нічого.

— Під цим дощем Віллі трохи охолоне. Зараз одвезу тебе й поїду по нього. Де ж вони можуть бути, як ти гадаєш, Томе?

— На Гільєрмо. Я б на їхньому місці був саме там.

— Я теж. І Віллі так гадає.

— Як він тепер?

— Просто із шкури пнеться. Ти ж його знаєш, Томе.

— Знаю, — сказав Томас Хадсон.

Шлюпка пристала до катера, і Томас Хадсон піднявся на борт. Подивившись, як Ара хвацько повернув шлюпку навколо корми й зник за білою запоною шквалу, він гукнув униз, щоб йому подали рушник, і добре витерся, стоячи на кормі.

— Може, вип'єш, Томе? — спитав його Генрі. — Ти ж змок до кісток.

— Та не відмовлюся.

— Хочеш нерозведеного рому?

— Годиться, — відказав Томас Хадсон. Він спустився вниз, щоб узяти светр та шорти, і побачив, що всі там веселі й бадьорі.

— Ми всі уже сьорбнули рому, — сказав Генрі й налив йому півсклянки. — Гадаю, якщо швидко витертись, а потім випити, то ніхто не застудиться. Правда ж?

— Привіт, Томе, — обізвався Пітерс. — То й ти пристав до нашого гурту питущих за здоров'я?

— Коли це ти прокинувся? — спитав його Томас Хадсон.

— Коли почув булькотіння.

— От я колись уночі зроблю тобі булькотіння й побачу, як ти прокинешся.

— Не турбуйся, Томе. Віллі щоночі це робить.

Томас Хадсон вирішив не пити рому. Потім, побачивши, що всі вони випили й усі весело збуджені, хоч який невеселий був у них день, розважив, що відмовитись означало б показати себе бундючним педантом. До того ж йому хотілося випити.

— Я поділюся з тобою, — мовив він до Пітерса. — 3 усіх, кого я знаю, ти єдиний сучий син, що краще спить з навушниками, ніж без них.

— Нема тут чим ділитися, — сказав Пітерс, усе далі відступаючи від формальної дисципліни. — Ні се ні те, ні тобі ні мені.

— Тоді наливай собі сам, — мовив Томас Хадсон. — Я люблю це бісове зілля не менш, ніж ти.

Всі інші дивилися на них, і Томас Хадсон помітив, як на щоках у Генрі сіпаються жовна.

— Пий, — додав Томас Хадсон. — І сьогодні вночі витисни із своєї хитромудрої машинерії все, що можеш. Задля себе й задля нас.

— Задля нас усіх, — мовив Пітерс. — А хто на цьому судні найбільший трудяга?

— Ара, — відказав Томас Хадсон і, обвівши усіх очима, вперше надпив із склянки. — І перший-ліпший з присутніх тут бісових душ.

— За твоє здоров'я, Томе, — промовив Пітерс.

— За твоє здоров'я, — сказав Томас Хадсон і відчув, як холодно і мляво сходять ці слова в нього з уст. — За короля навушників, — провадив він, намагаючись віднайти щось утрачене перед тим. — За всіляке булькотіння, — додав ще, вийшовши далеко за ту межу, якої мав триматися з самого початку.

— За мого командира, — промовив Пітерс, уже надміру натягуючи струну.

— Це вже як тобі завгодно, — сказав Томас Хадсон. — У нас на це статутів немає. Але я не заперечую. Повтори ще раз.

— За тебе, Томе.

— Дякую, — мовив Томас Хадсон. — Але нехай я буду найпослідущим сучим сином, якщо вип'ю за тебе, поки оте твоє радіо й ти сам не працюватимете як годиться.

Пітерс поглянув на нього, і його обличчя скорилося дисципліні, а його тіло, досить-таки покалічене, прибрало поставу солдата, що віддав три строки справі, в яку вірив, і так само, як і Віллі, залишив її задля чогось іншого. І він звично, без будь-яких прихованих думок, відказав:

— Слухаюсь, сер.

— За твоє здоров'я, — промовив Томас Хадсон. — Тільки підкрути там усі свої трикляті дива.

— Слухаюсь, Томе, — сказав Пітерс без хитрощів і недомовок.

Ну, мабуть, уже досить, подумав Томас Хадсон. Добре й так, як воно є, а тепер можна піти на корму дожидати свого другого важкого хлопчину. Я просто не можу ставитись до Пітерса так, як вони всі. Хоч не гірше за них знаю його вади. Але в ньому щось таки є. Він наче та облуда, що сягнула надто далеко і врешті обернулася правдою. Цілком ясно: він не здатний орудувати рацією, яку ми маємо. Та, може, здатний на щось більше.

Те саме й з Віллі, подумав він. Вони один одного варті, кожен по-своєму. Час би вже йому з Арою повернутися.

Нарешті він побачив шлюпку, яка виринула з дощу та білих бризок піни, що злітали вгору з розколошканих вітром хвиль. Обидва піднімалися на борт геть мокрі. Вони не надягли плащів, а загорнули в них свої автомати.

— Привіт, Томе! — гукнув Віллі. — Нічого, крім мокрого гузна та голодного черева.

— Візьми наших «малюків», — сказав Ара і подав нагору закутані в плащі автомати.

— Так-таки нічого?

— Стократ нічого, — відказав Віллі. Він стояв на кормі, і з нього текла вода.

Томас Хадсон гукнув Хілеві, щоб той приніс два рушники. Ара підтяг шлюпку за фалінь і теж піднявся на борт.

— Нічого, нічого й нічого, — сказав він. — Томе, за дощ нам надурочних не належить?

— Треба одразу ж почистити зброю, — озвався Віллі.

— Спершу обсушимось, — сказав Ара. — Я мокрий як хлющ. То все ніяк не випадало намокнути, а тепер аж гузно сиротами взялося.

— Томе, — мовив Віллі. — А знаєш, ті мерзотники можуть плисти й за такого шквалу, якщо зарифлять вітрила й наберуться духу.

— Я й сам про це думав.

— Може, вони зранку десь відсиджуються, а пополудні, коли знімається шквал, пливуть собі.

— Як ти гадаєш, де вони можуть бути?

— По-моєму, не далі, як на Гільєрмо. А може, й далі.

— Завтра на світанку рушимо на Гільєрмо і спіймаємо їх.

— Може, спіймаємо, а може, їх там уже не буде.

— Та певно.

— Якого біса нам не дали радара?

— А яка б нам зараз була з нього користь? Що б ти побачив на екрані, Віллі?

— Гаразд, я заткнувся, — мовив Віллі. — І ти мені, Томе, пробач. Але вистежувати на УКХ тих, хто не має радіо…

— Я знаю, — сказав Томас Хадсон. — Ти справді хочеш, щоб ми переслідували їх краще, ніж досі?

— Авжеж. Я правильно кажу?

— Так.

— Я хочу зловити цих падлюк і геть усіх перестріляти.

— Яка з того користь?

— Ти забув, яку бійню вони вчинили?

— Годі вже смердіти про ту бійню, Віллі. Ти ж не перший день при цьому ділі, тобі так не годиться.

— Гаразд. Я просто хочу перестріляти їх. Так годиться?

— Та це вже краще, ніж той сморід. Але мені потрібні полонені з підводного човна, що діяв у цих водах. І щоб вони могли говорити.

— Той останній твій полонений не дуже говорив.

— Атож. Не дуже заговорив би й ти, коли б пускався духу, як він.

— Ну гаразд, — мовив Віллі. — А можу я смикнути чогось міцного?

— Авжеж. Тільки надягни сухі шорти й сорочку та не заводься там.

— Ні з ким?

— Будь спокійний, — сказав Томас Хадсон.

— Будь покійник, — сказав Віллі й вискалив зуби.

— Отакий ти мені до вподоби, — мовив до нього Томас Хадсон. — Так і тримай.

XIV

Цілу ніч бурхала гроза, безнастанно гриміло й блискало, і години до третьої ранку періщив дощ. Пітерс марно крутив своє радіо, і всі вони поснули в гарячій задусі, а коли вщух дощ, налетіла піщана мошка і одного по одному всіх побудила. Томас Хадсон побризкав униз «флітом», і звідти почувся кашель, зате менше стало вовтузіння та ляскання. Він збудив Пітерса, оббризкавши його всього, і той помотав головою в навушниках і пробурмотів:

— Я кручу, Томе, весь час кручу. Але нічого немає. Присвітивши ліхтариком, Томас Хадсон поглянув на барометр і побачив, що стрілка пішла вгору. От і буде їм вітер, подумав він. І знову вони не можуть сказати, що їм не щастить. А мені треба все це обміркувати.

Він повернувся на корму й знову побризкав у каюту, але так, щоб нікого не збудити. Потім сів, і дивився, як світлішає ніч, і час від часу бризкав на себе «флітом». Відлякувальні засоби в них скінчилися, зате «фліту» було вдосталь. Щоправда від нього пекло спітнілу шкіру, але то не йшло ні в яке порівняння з мошвою. Піщана мошка різниться від москітів тим, що ти не чуєш її, поки вона не вкусить. А там, де вкусила, з'являється пухлинка завбільшки з дрібну горошину. В деяких місцях узбережжя й на прибережних острівцях мошка була особливо жалюча. В усякому разі, її укуси дошкуляли куди більше. Та, можливо, подумав Томас Хадсон, це залежить від нашої шкіри, від того, чи дуже вона засмагла й загрубіла. Не уявляю собі, як зносять цю мошву місцеві жителі. Треба мати неабиякий гарт, щоб жити на тутешньому узбережжі й на Багамах за безвітря між пасатами.

Він сидів на кормі, дивився довкола, наслухав. Високо в небі пролітали два літаки, і він прислухався до гуркотіння їхніх моторів, аж поки воно завмерло вдалині.

Важкі бомбардувальники, йдуть на Камагуей і далі без посадки на Африку чи ще кудись, подумав він, а до нас їм байдуже. От їм мошва не дошкуляє. Та й мені вона не дошкуляє. Біс із нею, хай їсть. Еге, де там у біса не дошкуляє! Скоріш би вже світало, щоб забратися звідси. Завдяки Віллі ми обшукали тут усе, аж до кінця мису, а тепер я ще пройду отією вузькою протокою попід самим берегом. Там буде лише одне небезпечне місце, але при ранковому сонці я добре побачу його навіть у штиль. А далі вже й Гільєрмо.

Коли розвидніло, вони уже йшли повним ходом, і Хіль, що мав найзіркіші очі, вдивлявся в зелену смугу узбережжя у дванадцятикратний бінокль. Вони йшли так близько до берега, що він міг би розгледіти навіть зламану мангрову гілку. Томас Хадсон стояв біля штурвала. Генрі наглядав за відкритим морем. Віллі спостерігав у протилежному від Хіля напрямку.

— Ці місця вони вже однаково поминули, — мовив Віллі.

— Але обстежити треба, — озвався Ара. Він стояв спиною до Генрі.

— Та певне, — мовив Віллі. — Це я просто так сказав.

— Де ж у біса той ранковий патруль з Кайо-Франсесу?

— Вони ж у неділю не патрулюють, правда? — відказав Віллі. — А сьогодні, здається, неділя.

— Повертає на бриз, — сказав Ара. — Гляньте, які пірчасті хмарки.

— Я боюсь одного, — мовив Томас Хадсон. — Щоб вони не пішли на Гільєрмо отією протокою.

— Там побачимо.

— То наддаймо ходу, і мерщій туди, — сказав Віллі. — А то мене вже аж тіпає.

— Я це не вперше помічаю, — озвався Генрі. Віллі зиркнув на нього й плюнув за борт.

— Дякую, Генрі, — мовив він. — А я це навмисне, щоб ти помітив.

— Ану годі, — сказав Томас Хадсон. — Он бачите праворуч по борту кораловий виступ, що ледь видніє над водою? От його нам треба стерегтися. А там далі, панове, уже й Гільєрмо. Бачите, який він зелений і як багато нам обіцяє?

— Ще один триклятий острів, — мовив Віллі.

— Чи не видно там диму від вугільних випалів? — спитав Томас Хадсон.

Хіль дуже уважно придивився й відказав:

— Ні, Томе.

— Де там той дим після такої зливи, як була вночі, — зауважив Віллі.

— Отут ти, друже, помиляєшся, — сказав Томас Хадсон.

— Може, й так.

— Не може, а точно. Нехай би хоч яка злива періщила цілу ніч, а великого випалу вона не загасить. Я сам бачив, як один такий випал пречудово димів після триденної зливи.

— Тобі краще знати про ті випали, — мовив Віллі. — Гаразд, там може бути дим. Сподіваюся, що він там є.

— Обмілина тут небезпечна, — сказав Генрі. — Не вірю я, щоб вони пройшли її в такий шквал.

У світлі вранішнього сонця вони побачили чотирьох крячків та двох чайок, що кружляли над тією обмілиною. Вони щось там знайшли і раз у раз поринали у воду. Крячки крякали, чайки голосно квиліли.

— Чого вони там в'ються, Томе? — спитав Генрі.

— Не знаю. Схоже на те, що натрапили на косяк дрібної риби, але не можуть до нього дістати.

— Тим бідолашним птахам доводиться вставати ще раніше за нас, щоб добути собі їжу, — зауважив Віллі. — Люди недооцінюють їхньої праці.

— Як думаєш плисти, Томе? — спитав Ара.

— Якомога ближче до берега і просто на мис.

— А отой дугуватий острівець, де розбите судно, обшукаємо?

— Обійду його зблизька, а ви оглянете в бінокль. Потім я стану на якір у бухті, що на краю Гільєрмо.

— Ми станемо на якір, — мовив Віллі.

— Та певне ж. Чого це ти сьогодні з самого ранку такий дражливий?

— Я не дражливий. Просто я в захваті від цього океану й від цих прекрасних берегів, що вперше відкрилися перед очима Колумба. Моє щастя, що я не служив під його командою.

— А я завжди думав, що служив, — сказав Томас Хадсон.

— Коли я був у госпіталі в Сан-Дієго, то прочитав книжку про нього, — провадив Віллі. — І тепер я справжній колумбознавець. А корабель у нього був ще роздовбаніший, ніж наш.

— Наш катер не роздовбаний.

— Та ні, — мовив Віллі. — Поки ще ні.

— Гаразд, колумбознавцю. Ти бачиш оту руїну судна градусів за двадцять праворуч?

— Нехай на неї дивиться вахтовий із штирборту, — відказав Віллі. — Але я чудово бачу її навіть своїм єдиним видющим оком, і баклана, що сидить зверху, теж бачу. Певно, він прилетів з Багамських островів нам на підмогу.

— От і добре, — мовив Томас Хадсон. — Саме його нам і бракувало.

— Мабуть, з мене вийшов би великий орнітолог, — сказав Віллі. — Моя бабуся розводила курей.

— Томе, — озвався Ара. — Може б, узяти ще ближче до берега? Приплив високий.

— Еге ж, — відповів Томас Хадсон. — Скажи Антоніо, нехай піде на ніс і перевірить глибину.

— Глибина тут велика, Томе! — гукнув Антоніо. — Аж до самого берега. Ти ж знаєш цю протоку.

— Знаю. Просто хотів упевнитись.

— Хочеш, я візьму штурвал?

— Дякую, — відказав Томас Хадсон. — Не треба.

— От тепер і все узвишшя видно, — мовив Ара. — Добре пильнуй, Хілю. А я тільки додивлятимусь після тебе. Гляди, нічого не пропусти.

— А чий же перший квадрант? — запитав Віллі. — Коли це ти перейшов на моє місце?

— Коли Том сказав тобі подивитися на розбите судно. Ми міняємося місцями автоматично. Ти став із штирборту, а я замість тебе.

— Не збагну я цієї морської премудрості, — мовив Віллі. — Коли вже хочеш говорити як моряк, то не плутай. Чом не казати просто: правий борт, лівий борт, як усі кажуть?

— Ти ж перший сказав: вахтовий із штирборту, — нагадав йому Генрі.

— Таки сказав. Але відтепер казатиму тільки так: сходами нагору, сходами наниз, перед судна, зад судна.

— Віллі, перейди, будь ласка, до Хіля та Ари й оглянь у бінокль берегову смугу, — мовив до нього Томас Хадсон. — Берегову смугу та ближчу до нас третину самого острова.

— Слухаюсь, Томе, — сказав Віллі.

Побачити, чи живе хтось на Кайо-Пльєрмо з цього, майже цілий рік навітряного боку, було неважко. Але й пливучи попід самим берегом, вони не помітили ніяких ознак життя. А коли досягли самого мису, Томас Хадсон сказав:

— Я обійду якомога ближче отой дугуватий острівець, а ви всі оглядайте його в біноклі. Як щось помітите, зупинимось і спустимо шлюпку.

Почав повівати бриз, море захвилювалось, але приплив був ще високий, і хвилі перекочувалися через мілини, не розбиваючись об них. Томас Хадсон дивився вперед, на невеличкий скелястий острівець. Він знав, що біля його західного краю лежить розбите судно, але тепер, за припливу, над водою випинався тільки рудуватий горб. З внутрішнього боку острова була мілина й піщаний берег, але щоб побачити його, треба було обминути ту руїну.

— На острові є люди, — мовив Ара. — Я бачу дим.

— Точно, — підтвердив Віллі. — Він іде з підвітряного боку, і вітер несе його на захід.

— Це десь посередині, там, де обмілина, — сказав Хіль.

— А щогли не видно?

— Щогли нема, — відказав Хіль.

— А може, вони вдень знімають ту бісову щоглу, — мовив Віллі.

— Всі по місцях, — звелів Томас Хадсон. — Аро, ти стань поруч мене. Віллі, скажи Пітерсові, хай негайно виходить в ефір, байдуже чи почує його хто, чи ні.

— Яка твоя думка? — спитав Ара, коли всі інші пішли.

— Думка така, що якби я був рибалка і сушив рибу, то на час штилю, коли налітають москіти, напевне перебрався б з Гільєрмо сюди.

— Я також.

— Вугілля на цьому острові не випалюють, і диму небагато. Отже, вогнище недавно розпалили.

— А може, воно вже догорає.

— Та я й сам про це подумав.

— Хвилин через п'ять побачимо.

Вони обминули розбите судно, на якому сиділо вже два баклани, і Томас Хадсон подумав: наші помічники не примушують себе чекати. Він скерував катер до підвітряного боку острова й побачив піщаний берег, а над ним зелену поросль і хатину, над якою здіймався дим.

— Хвалити бога, — мовив він.

— Еге ж, — підтакнув Ара. — Я теж боявся побачити інше. Ніякої шхуни тут не було.

— Здається, ми їх от-от заскочимо. Швидше їдь з Антоніо на берег, і розкажете мені, про що дізналися. Я стану біля самої обмілини. Іншим скажи, щоб були на своїх місцях і поводилися, не збуджуючи підозри.

Шлюпка повернула від борту й попрямувала до берега. Томас Хадсон дивився, як Антоніо та Ара йдуть до тієї вбогої, сяк-так зліпленої хатини. Вони йшли швидко, як тільки могли, щоб не бігти. Наблизившись до хатини, гукнули, і звідти вийшла жінка. Вона була дуже смуглява, боса, з довгими розпущеними косами, що звисали майже до пояса, і всім своїм виглядом скидалася на індіанку. Поки вони розмовляли, з хатини вийшла друга жінка, така сама смуглява й довгокоса, з дитиною на руках. Закінчивши розмову, Ара і Антоніо квапливо потиснули жінкам руки й подалися назад до шлюпки. Відштовхнулися від берега, запустили мотор і поїхали до катера. Шлюпку на борт підняли інші, а Антоніо та Ара одразу ж зійшли на місток.

— їх там дві жінки, — сказав Антоніо. — Чоловіки поїхали рибалити. Та жінка, що з дитиною, бачила, як черепашатник повернув у протоку. Це було саме тоді, як почався бриз.

— Отже, години півтори тому, — мовив Томас Хадсон. — А тепер уже відплив.

— Та ще й який, — докинув Антоніо. — Вода спадає дуже швидко, Томе.

— Коли вона зовсім спаде, ми там не пройдемо.

— Ні.

— Що ти пропонуєш?

— Це твій катер.

Томас Хадсон рвучко крутнув штурвал, пустив обидва мотори на дві тисячі сімсот обертів і скерував катер до мису.

— Вони й самі можуть сісти на грунт, — мовив він. — Під три чорти все.

— Якщо стане зовсім кепсько, кинемо якір, — сказав Антоніо. — А коли й черкнемо десь об одно, то там мергель. Мергель і намул.

— І каміння, — додав Томас Хадсон. — Пришли сюди Хіля, щоб пильнував за тичками. Аро, ти разом з Віллі перевір усю зброю. А ти, Антоніо, будь ласка, залишся тут.

— Паскудна вона, та протока, — мовив Антоніо. — Але пройти можна.

— Коли спадає вода, там не пройти. Але, може, ті мерзотники теж сядуть на грунт, чи раптом вітер ущухне.

— Вітер не вщухне, Томе, — сказав Антоніо. — Як на пасат, він уже набрав сили.

Томас Хадсон поглянув на небо й побачив довгі білі пасма хмар, що сунули за вітром зі сходу. Тоді подивився вперед, на мис найбільшого острова й на мілини, що вже почали вимальовуватись під водою. Він знав, що звідти й почнуться всі його муки. Потім перевів погляд на скупчення малих острівців попереду, що здавалися зеленими плямами на воді.

— Ну як, Хілю, тички ще не видно? — запитав він.

— Ні, Томе.

— Це має бути просто гілляка чи, може, дрючок.

— Поки що нічого не бачу.

— Дивись прямо по носу.

— Бачу, Томе. Довгий дрючок. Прямо по носу.

— Дякую, — сказав Томас Хадсон.

Обмілини з обох боків були білясто-жовті на сонці, а відпливна течія, що йшла протокою з лагуни, відсвічувала зеленим. Вода була чиста, не забруднена береговим мергелем, бо вітер ще не встиг розбурхати море, і хвилі не били в береги. Через те Томасові Хадсону було легше вести катер.

Та раптом він побачив, який вузький за тичкою поворот, і по черепу в нього перебіг колючий біль.

— Дарма, пройдеш, Томе, — сказав Антоніо. — Тримайся правого берега. Поворот я побачу, тільки-но він одкриється.

Майже притиснувшись до берега з правого борту, катер дуже повільно посувався вперед. Томас Хадсон позирнув на лівий берег, побачив, що він навіть ближче, ніж правий, і взяв ще трохи праворуч.

— Намул за корму викидає? — запитав він.

— Хмари.

Вони підійшли до лиховісного повороту, і виявилося, що він не такий уже й страшний, як здавалось Томасові Хадсону. Той прохід, який вони щойно поминули, був гірший. Знявся вітер, і, коли вони повернули й пішли бортом до нього, Томас Хадсон відчув його різкі подуви на своєму голому плечі.

— Тичка прямо по носу, — мовив Хіль. — Звичайна гілляка.

— Я бачу.

— Так і тримай правим бортом до берега, Томе, — сказав Антоніо. — Поки що наше зверху.

Томас Хадсон так притискався до правого берега, наче ставив машину біля тротуару. Але той берег скидався не на тротуар, а на порите снарядами, багнисте поле бою тих часів, коли надуживали зосередженим артилерійським вогнем, — неначе те поле раптом постало з дна океану й простяглося праворуч від нього, мов рельєфна карта.

— Намулу за кормою багато?

— Страшенно багато, Томе. Коли поминемо цей прохід, можна б стати на якір. З цього боку Контрабандо. Чи з підвітряного, — запропонував Антоніо.

Томас Хадсон повернув голову й побачив Кайо-Контрабандо — маленький, зелений і веселий острівець. Тоді сказав:

— Під три чорти. Ану, Хілю, промацай біноклем цей острівець і протоку. Туди, здається, міг би зайти черепашатник. А я бачу далі ще дві тички.

Цією протокою іти було неважко. Але попереду з правого борту він побачив піщану косу, що вже показалася над водою. Чим ближче вони підходили до Контрабандо, тим вужчим ставав прохід.

— Обминай цю тичку з лівого боку, — сказав Антоніо.

— Я так і роблю.

Вони залишили позаду ще одну тичку. То була темна суха гілляка, яку шарпав вітер, і Томас Хадсон подумав, що за такого вітру вони не матимуть під кілем і середньої малої глибини, належної після відпливу.

— Як там з намулом? — запитав він Антоніо.

— Так само багато, Томе.

— А ти щось бачиш, Хілю?

— Тільки тички.

Тим часом вітер уже так розбурхав море, що вода у протоці стала білясто-каламутна, і більш не видно було ні дна, ні обмілин, що показувалися тепер лише тоді, коли катер, проходячи повз них, засмоктував під себе воду.

Кепські справи, думав Томас Хадсон. Але кепські справи і в тих. Їм доводиться часто міняти галси. Для цього треба бути справжніми моряками. А тепер я маю розміркувати, котрою протокою вони могли піти: старою чи новою. Це залежить від їхнього лоцмана. Якщо він молодий, то, мабуть, пішов новою. Тією, яку пробило за урагану. А якщо старий, то, певно, старою, бо там іти звичніше й безпечніше.

— Антоніо, — мовив він. — Котрою протокою ти хочеш піти — старою чи новою?

— Вони обидві погані. Різниці майже немає.

— То що б ти зробив?

— Я став би на якір з підвітряного боку Контрабандо й почекав припливу.

— На ранок вода ще не підніметься так, як нам треба.

— У тім-то й річ. Але ж ти тільки спитав мене, що б я зробив.

— А я все-таки спробую пройти цією сучою протокою.

— Це твій катер, Томе. Але якщо ми й не зловимо їх, то зловлять інші.

— Чого це сьогодні не видно повітряного патруля з КайоФрансесу?

— Вранці літав. Хіба ти не бачив?

— Ні. А чому ти мені не сказав?

— Я думав, ти сам бачив. Отой їхній маленький гідроплан.

— От паскудство, — мовив Томас Хадсон. — Мабуть, це тоді, коли я був на носі, а в Пітерса працював генератор.

— Ну, тепер це все байдуже, — сказав Антоніо. — Слухай, Томе, далі немає двох тичок.

— Хілю, ти теж їх не бачиш?

— Не бачу жодної.

— Ну й біс із ними, — сказав Томас Хадсон. — Усе, що я зараз маю робити, це притулитись до того смердючого острівця й не сісти на косу, що тягнеться на північ і на південь від нього. Далі ми оглянемо отой більший острів з манграми, а тоді поліземо в котрусь із двох проток.

— Східний вітер вижене з них усю воду.

— Пропади він пропадом, цей східний вітер, — промовив Томас Хадсон.

Злетівши з його уст, ці слова прозвучали як страшне прокляття, найжахливіше й найдавніше з тих, що пов'язані з християнською вірою. Він знав, що образив словом одного з найкращих друзів усіх, хто виходить у море. Та, вимовивши цю клятьбу, не став перепрошувати. Навпаки — повторив її.

— Даремно ти так, Томе, — сказав Антоніо.

— Я знаю, — відповів Томас Хадсон. Потім проказав подумки, наче покаянну молитву, вже не пригадуючи до ладу того вірша: «Здіймайсь, здіймайсь, західний вітре, хай хмари дощ несуть. Щоб знов мені мою кохану обійнять і в ліжку з нею буть». Оце ж той самий бісів вітер, тільки широти різні, подумав він. Ці два вітри дмуть з різних континентів. Але обидва вони приязні, надійні й корисні. І він ще раз проказав сам до себе: «Щоб знов мені мою кохану обійнять і в ліжку з нею буть».

Тепер вода стала така каламутна, що вже не було за чим і орієнтуватись, окрім берегів обабіч та ще обмілин, коли з них зісмоктувало воду. Джордж стояв на носі з лотом, Ара з довгою жердиною. Вони замірювали глибину й гукали назад на місток.

Томас Хадсон мав таке відчуття, ніби це було вже з ним колись у моторошному сні. Вони пройшли чимало важких проток. Та саме оце, що тепер, було вже колись у його житті. А може, воно й тривало все його життя. Але тепер діялося так навально, що він почував себе і господарем становища, і воднораз його бранцем.

— Ну, як там, Хілю, видно щось? — запитав він.

— Нічого не видно.

— Дати тобі на підмогу Віллі?

— Ні. Віллі не побачить більше, ніж я.

— І все-таки нехай він буде тут.

— Як хочеш, Томе.

Через десять хвилин вони сіли на мілину.

XV

Вони сиділи на замуленій піщаній обмілині, що мала бути позначена тичкою, а тим часом відплив тривав далі. Вітер бурхав усе дужче, і вода стала зовсім каламутна. Попереду був чималенький зелений острів, що начебто й не підносився над водою, ліворуч од нього купчились дрібні острівці. Обабіч видніли узвишшя піщаної коси, що почали поступово оголюватись в міру того, як спадала вода. Томас Хадсон бачив зграї берегових птахів, що кружляли в повітрі й сідали на ті латки, шукаючи поживи.

Антоніо спустив шлюпку за борт і разом з Арою кинув носовий якір та два малі кормові.

— Думаєш, другого носового кидати не треба? — спитав Томас Хадсон.

— Ні, Томе, — відказав Антоніо. — Думаю, що не треба.

— Якщо вітер посилиться, то за припливу нас може погнати проти течії.

— Навряд, Томе. Хоча може бути й таке.

— Давай кинемо з навітряного боку малий, а великий посунемо далі в підвітряний. Тоді будемо спокійніші.

— Гаразд, — погодився Антоніо. — Як на мене, то краще це, аніж знову сісти на грунт в якійсь клятій протоці.

— Еге ж, — мовив Томас Хадсон. — Ми про це говорили.

— І все-таки краще постояти на якорі.

— Я й сам знаю. Але попросив тільки кинути другий малий якір, а великий трохи посунути.

— Слухаюсь, Томе.

— Ара любить вибирати якорі.

— Вибирати якорі ніхто не любить.

— Ара любить.

Антоніо усміхнувся й сказав:

— Ну хіба що Ара. Так чи так, а я згоден з тобою.

— Ми завжди рано чи пізно доходимо згоди.

— Аби тільки не запізно.

Томас Хадсон простежив, як переставили якорі, і подивився вперед, на зелений острів, що неначе потемнів після відпливу, коли оголилося коріння мангрів понад берегом. Вони могли стати в бухті з південного боку цього острова, подумав він. Вітер триватиме до другої-третьої години ночі, отож вони можуть ще завидна, тільки-но почнеться приплив, спробувати вибратися звідси однією з тих двох проток. А далі піти собі отією великою, наче озеро, затокою, де можна спокійнісінько плисти хоч і цілу ніч. Світло вони мають, а прохід там у кінці досить широкий. Отже, все залежатиме од вітру.

Відтоді як вони сіли на мілину, його не залишало почуття своєрідної полегкості. В першу мить він відчув потужний глухий удар, такий, наче то вдарило його самого. Але вдарило не об каміння, це він одразу зрозумів. Відчув руками, що стискали штурвал, та ступнями босих ніг. І перше враження було таке, ніби його поранило. А вже наступної миті з'явилось оте почуття полегкості, знайоме кожному, кого поранено в бою. Йому і далі здавалося, що то просто моторошний сон і що все воно вже було з ним колись. Але було зовсім не так, і тепер, коли катер сів на мілину, він відчував полегкість. Він знав, що ця полегкість лише тимчасова, але був задоволений і тим.

На місток піднявся Ара й сказав:

— Грунт добрий, Томе. Якорі сидять міцно, на великий ми накинули допоміжний лінь. Коли піднімемо його, можна буде швидко знятися. Обидва кормових теж підв'язали за лапи.

— Я бачив. Дякую.

— Не карайся, Томе. Може, ті сучі сини отам-таки, за ближчим островом.

— Я не караюся. Прикро тільки, що марно втрачаємо час.

— Це ж не те, що розбити машину чи потопити судно. Просто сидимо на мілині, чекаємо припливу.

— Авжеж.

— Обидва гвинти цілі. Катер цілий. Сів гепою на мул, ото й тільки.

— Авжеж. Я його посадив.

— Як сів, так і зніметься.

— Звісно, що зніметься.

— Томе, тебе щось тривожить?

— Що б мене мало тривожити?

— Та нічого. Просто я тривожуся, чи не тривожить тебе що-небудь.

— К бісу всі тривоги, — сказав Томас Хадсон. — Гукни Хіля, і йдіть униз. Доглянь там, щоб усі добре попоїли й не хнюпили носа. А потім вирушимо на берег і промацаємо той острів. Ото й усього діла.

— Ми з Віллі можемо їхати хоч зараз. Попоїсти ще встигнемо.

— Ні. Я поїду потім з Віллі й Пітерсом.

— Без мене?

— Так. Пітерс говорить по-німецькому. Тільки не кажи йому, що він поїде. Просто збуди й добре заправ кавою.

— А чого мені з вами не можна?

— Шлюпка в нас надто мала.

Хіль віддав йому великий бінокль і пішов униз разом з Арою. Томас Хадсон пильно роздивлявся в бінокль на острів, але високі мангри застували овид. Понад берегом, серед мангрових дерев росли й інші, ще вищі, і якби у схожій на підкову бухточці по той бік стриміла щогла шхуни, він її однаково б не розгледів. Від бінокля почало різати очі, й Томас Хадсон засунув його в футляр і, зачепивши ремінцем за гачок, поклав на стелаж для гранат.

Він був радий, що знову залишився на містку сам, і тішився полегкістю, яка випала йому хоч ненадовго. На обмілинах копошилося берегове птаство, і він згадав, як багато важили для нього птахи в дитинстві. Тепер він ставився до них по-іншому й ніколи не відчував бажання їх убивати. Йому пригадалося, як у ті давні дні він з батьком сидів у схованці на піщаній косі, виставивши поодаль бляшані пастки, і як птаство зліталося на оголені відпливом обмілини, і як він посвистував, підманюючи зграйки, що кружляли в повітрі. Посвист був сумовитий, і він оце й тепер свиснув, як тоді, і підманив одну зграйку. Та, наблизившись до застряглого на мілині катера, птахи круто повернули й полетіли геть шукати поживи.

Томас Хадсон знову взяв бінокль і оглянув обрій, але ніяких ознак шхуни не було видно. А може, вони подалися тим новим проходом у внутрішню протоку, подумав він. Добре було б, якби їх перехопив хтось інший. Тепер уже нам не взяти їх без бою. Вони не схочуть здатися жалюгідній шлюпці.

Він уже стільки часу намагався розгадати їхні задуми, що аж стомився. Нарешті я таки по-справжньому стомився, подумав він. Ну що ж, зате знаю, що мені належить робити, отже, все просто. Обов'язок — чудова річ. Не уявляю собі навіть, як би я міг без нього жити, відколи не стало Тома-молодшого. Ти міг би малювати, сказав він собі. Чи робити якесь інше корисне діло. Можливо, подумав він. Але виконувати обов'язок простіше. Це теж корисне діло, сказав він собі. І ти не заперечуй. Воно допомагає покінчити з усією тією нечистю. Задля цього ми всі й працюємо. А що буде далі — хто його знає. Ми переслідуємо тих негідників зовсім непогано, тож перепочинь десяток хвилин і виконуй далі свій обов'язок. Який там біс непогано, подумав він. Дуже добре переслідуємо.

— Ти будеш їсти, Томе? — гукнув до нього знизу Ара.

— Ні, друже, їсти мені не хочеться, — відказав Томас Хадсон. — А от холодного чаю вип'ю. Там є пляшка на льоду.

Ара подав йому пляшку. Томас Хадсон узяв її і прихилився до поруччя містка. Він пив з пляшки холодний чай і дивився на той. найбільший з навколишніх острівців, що лежав попереду. Тепер коріння прибережних мангрів було все на видноті, і здавалося, ніби острів стоїть на дибах. Потім він побачив ліворуч зграю фламінго. Вони летіли низько над водою, дуже гарні в світлі сонця. Їхні довгі шиї були похилені донизу, незграбні лапи випростані, а самі вони немов закляклі, і тільки рожеві з чорним крила раз по раз стріпувались, несучи їх до замуленої коси, що видніла попереду праворуч. Томас Хадсон дивився на них і милувався їхніми спрямованими вниз чорно-білими дзьобами й отією рожевою барвою, якої вони надавали небу і яка немов заслоняла собою химерну будову кожного окремо взятого птаха, але й кожен з них сам собою тішив око. Та коли птахи порівнялися з тим зеленим островом, Томас Хадсон побачив, що вся зграя рвучко повернула праворуч.

— Аро! — гукнув він униз. Ара піднявся на місток і сказав:

— Слухаю, Томе.

— Візьми три niños із шістьма магазинами до кожного, десяток гранат та середню санітарну сумку і поклади в шлюпку. І, будь ласка, пришли сюди Віллі.

Фламінго вже були на обмілині далеко праворуч і заклопотано копирсалися в мулі. Томас Хадсон саме дивився на них, коли Віллі сказав:

— Ти глянь, скільки бісових фламінго.

— Вони летіли над островом, і щось їх там сполохало. Я певен, що з того боку стоїть або та шхуна, або якесь інше судно. Хочеш поїхати зі мною, Віллі?

— Ну звісно.

— Ти вже попоїв?

— Засуджений до страти добряче підобідав.

— Тоді йди допоможи Арі.

— Ара їде з нами?

— Ні, я беру Пітерса, бо він знає по-німецькому.

— А не можна замість нього Ару? Я не хочу бути в бою з Пітерсом.

— Може, Пітерс своєю німецькою мовою допоможе нам уникнути бою. Слухай, Віллі. Мені потрібні полонені. До того ж з ними лоцман, і я не хочу, щоб він загинув.

— Ти виставляєш багато умов, Томе. І це при тому, що їх там вісім чи, може, й дев'ять, а нас троє. Та й який біс знає, що з ними лоцман?

— Ми знаємо.

— Давай не будемо гратися в дрисляве благородство.

— Я питав тебе, чи хочеш ти їхати.

— Я їду, — сказав Віллі. — От тільки той Пітерс…

— Пітерс буде битися. Зроби ласку, пришли сюди Антоніо й Генрі.

— Ти думаєш, Томе, вони там? — спитав Антоніо.

— Я цілком певен.

— Томе, а мені з вами не можна? — спитав Генрі.

— Ні. Шлюпка вміщає тільки трьох. Якщо з нами щось станеться, постарайся прошити шхуну із п'ятдесяток, коли вона спробує втекти з початком припливу. Потім знайдете її в отій довгій затоці. Вона буде пошкоджена. А може, й не дійде аж туди. Якщо пощастить, захопіть полоненого, одвезіть на Кайо-Франсес і здайте під розписку.

— Чи не міг би я поїхати замість Пітерса? — спитав Генрі.

— Ні, Генрі. Ти вже пробач, але він говорить по-німецькому. Команда в тебе добра, — мовив він до Антоніо. — Якщо з нами все буде гаразд, я залишу Віллі й Пітерса на шхуні з чим там приведеться, а сам привезу шлюпкою полоненого.

— Наш останній полонений не довго дихав.

— Постараюся привезти справного, міцного й здорового. Ідіть наниз і догляньте, щоб усе там було як слід. А я хочу трохи подивитися на отих фламінго.

Він стояв на містку й дивився на рожевих фламінго. Річ тут не тільки в забарвленні, думав він. Не тільки в поєднанні чорного з ясно-рожевим. Головне — їхня величина і те, що окремі частини тіла в них потворні, але в цілому химерно-прекрасні. Мабуть, це дуже давня порода птахів, що дійшла до нас із глибокої минувшини.

Він не дивився на птахів у бінокль, бо тепер йому не потрібні були деталі. Йому потрібна була ота рожева барва на сіро-бурому тлі. Тим часом туди прилетіли ще дві зграї, і тепер уся обмілина була забарвлена так, як він ніколи не наважився б намалювати. Чи, може, й наважився б і саме так намалював би. Приємно помилуватися на фламінго, вирушаючи в таку дорогу, подумав він. А тепер треба йти, щоб вони там не стривожились і не уявили собі казна-чого.

Він зійшов з містка і сказав:

— Хілю, піднімайся туди й не спускай бінокля з острова. Генрі, якщо зчиниться стрілянина, а потім з-за острова покажеться черепашатник, відбатуй йому к такій матері ніс. Усі інші хай стежать у біноклі, куди тікатимуть ті, що вціліють, а переловити їх зможете й завтра. Якщо шлюпка буде пошкоджена, позабивайте дірки і вживайте її на діло. На шхуні є човен, його теж зможете полагодити й пустити в діло, якщо ми не дуже його роздовбаємо.

— Які ще накази? — спитав Антоніо.

— Регулярно випорожнюйтесь і живіть по змозі праведно. Ми не примусимо довго себе чекати. А вас двох, панове байстрюки, прошу зі мною. Ходім.

— Моя бабуся завжди твердила, що ніякий я не байстрюк, — мовив Пітерс. — Вона казала, що я наймиліше й найзаконніше дитинча в усій окрузі.

— І моя матуся запевняла, що я не байстрюк, — сказав Віллі. — Як ми сядемо, Томе?

— Найкраща рівновага, коли ти на носі. Та коли хочеш, на носі сяду я.

— Ні, сідай до стерна, — відказав Віллі. — Он який тепер у тебе корабель.

— Виходить, випав мій номер, — мовив Томас Хадсон. — Росту вгору. Прошу на борт, містере Пітерс.

— Радий вітати вас на борту, адмірале, — сказав Пітерс.

— Щасливих ловів! — гукнув Генрі.

— Будь покійник! — гукнув у відповідь Віллі. Заджеркотів мотор, і шлюпка взяла курс на силует острова, що тепер, коли вони були над самою водою, здавався ще нижчим.

— Я підійду збоку, і ми тихцем піднімемось на борт. Обидва кивнули — один на середній банці, другий на носі.

— Залізяччя начепіть на себе. Тепер нехай бачать, начхати, — сказав Томас Хадсон.

— Не знаю, де б я його все й сховав, — мовив Пітерс. — Я тепер чисто як бабусин мул.

— То й нехай. Мул добра худобина.

— Томе, я доконче маю пам'ятати всю оту чортівню щодо лоцмана?

— Пам'ятай, але май і свою голову на в'язах.

— Ну от, — озвався Пітерс. — К бісу тепер усі наші клопоти.

— Годі, помовчмо, — сказав Томас Хадсон. — На борт поліземо всі водночас, і якщо їх не буде на палубі, ти гукнеш їм по-їхньому, щоб виходили, руки вгору. Все. Говорити більш не можна, бо голоси чути далі, ніж мотор.

— А що, як вони не вийдуть?

— Віллі кине вниз гранату.

— А якщо вони будуть на палубі?

— Обстріляємо по секторах. Я — кормовий, Пітерс — середній, ти — носовий.

— А гранату вниз мені кидати?

— Ну звісно. Ми повинні захопити поранених, яких можна врятувати. Тим-то я і взяв санітарну сумку.

— Я думав, це для нас.

— І для нас. А тепер цить. Усе ясно?

— Ясніше за г…, — відказав Віллі.

— А затичок для гузен нам не видали? — спитав Пітерс.

— Їх же скинули з літака сьогодні вранці. Хіба ти не одержав?

— Ні. Моя бабуся завжди казала, що жодне дитинча на всьому Півдні не має такого поганого шлунка. Одну мою пелюшку навіть виставлено у Смітсонівському інституті.

— Ну, годі брехати, — тихо мовив Віллі, одхилившись назад. — Ми маємо все зробити ще завидна, Томе?

— Зараз же.

— Бідолашна моя голівонька, — сказав Віллі. — Оце-то я вскочив у халепу з цими злодюгами й горлорізами.

— Заткнися, Віллі. Побачимо, який ти в бою.

Віллі кивнув головою і втупив своє видюще око вперед, на зелений острів, що немовби стояв навшпиньки на рудувато-коричневому корінні мангрів. Він ще тільки раз обізвався перед тим, як вони почали обходити мис:

— На цьому корінні трапляються добрячі устриці. Томас Хадсон мовчки кивнув головою.

XVI

Вони побачили шхуну одразу ж, як обійшли мис і поминули вузьку протоку між тим островом і невеличким сусіднім острівцем. Вона стояла біля самого острова носом до берега, із щогли звисали пагони дикого винограду, а палуба була вкрита зеленим мангровим гіллям.

Віллі одхилився назад і тихо промовив майже у вухо Пітерсові:

— Човна на ній немає. Перекажи далі.

Пітерс обернув своє веснянкувате обличчя й сказав:

— Човна на ній немає. Певно, поїхали на берег.

— Піднімемось на борт і потопимо її, — мовив Томас Хадсон. — План той самий. Перекажи далі.

Пітерс нахилився вперед і заговорив Віллі у вухо, і Томас Хадсон побачив, як той похитав головою. Потім підняв руку й показав пальцями очко. Очко наче дірка в гузні, подумав Томас Хадсон.

Вони підійшли до шхуни з граничною швидкістю, на яку був здатен кавовий млинок у них за кормою, і Томас Хадсон вправно, без найменшого поштовху, пристав до борту. Віллі накинув кішку на планшир, міцно закріпив її, і вони всі троє майже воднораз опинилися на борту. Під ногами в них було мангрове гілля з його свіжим мертвотним духом, і Томас Хадсон побачив замасковану диким виноградом щоглу, і все те знов діялося наче уві сні. Потім він побачив відчинений люк та відчинений, але прикритий мангровим гіллям форлюк. На палубі нікого не було.

Томас Хадсон махнув рукою до Віллі, щоб той ішов до форлюка, а сам націлив туди автомат і подивився, чи поставлено спуск на безперервну стрільбу. Під босими ногами він відчував тверді округлі гілки, слизьке листя і теплі мостини дерев'яної палуби.

— Скажи їм, нехай виходять з руками вгору, — тихо мовив він до Пітерса.

Пітерс грубо, гортанно заговорив по-німецькому. Ніхто не обізвався, і нічого не сталось.

Цей бабусин онучок має добрячу дикцію, подумав Томас Хадсон і промовив:

— Скажи, ми даємо їм десять секунд на те, щоб вийшли. Будемо поводитися з ними як з військовополоненими. Потім лічи до десяти.

Пітерс говорив так, наче виголошував вирок усій Німеччині. Який величний голос, подумав Томас Хадсон і швидко озирнувся, чи не видно де човна. Та побачив лише темне коріння й зелене листя мангрів.

— Лічи до десяти й кидай гранату, — сказав він. — А ти, Віллі, пильнуй за тим сучим форлюком.

— На ньому ж, хай йому сто чортів, гілля накидано.

— То заштовхни туди гранату, коли Пітерс кине свою. Не кидай, a заштовхни.

Пітерс полічив до десяти і, не сходячи з місця, високий, розслаблений у суглобах, мов бейсболіст на подачі, узяв автомат під ліву пахву, висмикнув зубами чеку і, потримавши у руці вже задимілу гранату, неначе давав їй розігрітися, рвучким рухом передпліччя — чисто як Карл Мейс, — жбурнув її в темряву люка.

Оце актор, подумав Томас Хадсон, дивлячись на нього. Адже він певен, що там унизу нікого нема.

Томас Хадсон ступив уперед, і далі тримаючи люк під прицілом свого «томпсона». Пролунав уривчастий гучний вибух Пітерсової гранати, і Томас Хадсон побачив, як Віллі розсуває гілля, щоб укинути гранату в форлюк. І раптом праворуч від щогли, там, де звисали виноградні пагони, він побачив автоматне дуло, що виткнулося з гілля над тим самим люком, біля якого був Віллі. Він натиснув спуск, але й той автомат дав п'ять частих пострілів, що проляскотіли, мов дитяча тріскачка. Потім із сліпучим спалахом вибухнула граната Віллі, і Томас Хадсон, подивившись туди, побачив, що Віллі висмикує чеку з другої гранати. Пітерс лежав на боці, головою на планширі. Кров з його голови стікала в бортовий жолоб.

Віллі вкинув гранату в люк, і вона вибухнула з іншим звуком, бо перед тим закотилася десь далі під палубу.

— Як, по-твоєму, є ще хтось живий із тих падлюк? — спитав Віллі.

— Зараз я ще звідси одну вкину, — сказав Томас Хадсон. Він пригнувся й побіг, щоб не втрапити під вогонь з великого люка, а тоді обхопив рукою гранату — сіру, масивну, важку, з грубою насічкою, — висмикнув з неї чеку і, підступивши до люка, закотив гранату в корму. Розлігся вибух, тріск, і над розтрощеною зі споду палубою піднявся дим.

Віллі стояв і дивився на Пітерса, і Томас Хадсон теж підійшов і поглянув на нього. Пітерс лежав майже такий самий, який був завжди.

— Ну от, нема в нас більше перекладача, — мовив Віллі. Його видюще око посіпувалось, але голос звучав рівно.

— Швидко вона осідає, — сказав Томас Хадсон.

— Вона й так сиділа на мілині. А тепер хилиться набік.

— Ми ще не встигли багато чого зробити, Віллі.

— І рахунок нічийний. Один — один. Але триклятий черепашатник ми все-таки потопили.

— Катай-но назад і повертайся з Арою та Генрі. Нехай Антоніо виведе катер до мису, як тільки почнеться приплив.

— Спершу я перевірю, що там унизу.

— Я сам перевірю.

— Ні, — сказав Віллі. — Це моє діло.

— Як ти себе почуваєш, хлопче?

— Дуже добре. От тільки засмучений звісткою про смерть містера Пітерса. Треба накрити йому обличчя. І повернути його так, щоб голова була вище, бо шхуна сідає на цей бік.

— А що з тим гадом на носі?

— Шмаття.

XVII

Віллі поїхав по Ару та Генрі. Томас Хадсон лежав за високим планширом шхуни ногами до люка й видивлявся, чи не з'явиться човен. По той бік люка ногами до нижчого борту лежав Пітерс. Обличчя його було накрите німецькою матроською робою. Як це я ніколи не помічав, що він такий високий на зріст, подумав Томас Хадсон.

Вони з Віллі разом оглянули шхуну всередині, де все було шкереберть. На борту залишався тільки один німець — той, що вбив Пітерса. Певно, прийняв його за командира. Вони знайшли на шхуні ще один «шмайсер» і тисячі зо дві патронів у металевому ящику, що був розкритий обценьками чи консервним ножем. Як видно, ті, що поїхали на берег, забрали зброю з собою, бо нічого більше на борту не було.

Човен мав щонайменше шістнадцять футів завдовжки й чималу вагу, якщо судити з підпор та слідів від його днища на палубі. Запас харчів у них ще був достатній: переважно в'ялена риба та просмажена до сухого свинина. Пораненого вони залишили на шхуні, і саме він стріляв у Пітерса. Він мав тяжку рану в стегні, що вже майже загоїлась, і другу таку саму — в м'якуші лівого плеча. Були в них детальні карти узбережжя й Вест-Індських островів та ще ящик сигарет «Кемел» без фірмової марки, з написом «Постачання флоту». Ні кави, ні чаю і ніякого спиртного на шхуні не було.

Поставало питання, що вони робитимуть тепер. Та й де вони. Вони напевне бачили або чули короткий бій, що відбувся на шхуні, і тепер могли повернутися по свої припаси. Бачили, мабуть, і те, що один поїхав у шлюпці з підвісним мотором, а з пострілів та вибухів гранат зміркували, що на борту ще може бути троє вбитих чи тяжкопоранених. Отже, могли повернутися чи то по припаси, чи то по щось інше, сховане на шхуні, а коли споночіє, зробити спробу дістатися до материка. Якби вони сіли на мілину, то легко зняли б човен самотужки.

Човен у них був, як видно, надійний. А Томас Хадсон не мав тепер радиста, щоб передати прикмети човна, і, отже, шукати його не було кому. До того ж якби вони захотіли й наважились, то могли б спробувати поночі захопити катер. Але це було малоймовірно.

Томас Хадсон обмірковував усе так ретельно, як тільки міг. І зрештою розважив: вони напевне заб'ються в мангрові хащі, витягнуть на берег човен і сховають його. Якщо ми поткнемося за ними, вони легко зможуть перестріляти нас із засідки. А тоді рушать до внутрішньої затоки, вийдуть на відкриту воду і спробують проскочити вночі повз Кайо-Франсес. Це неважко. Харчі якісь знайдуть по дорозі, а ні — то заберуть десь силоміць і отак підуть собі на захід, щоб потім пробратися до котрогось із німецьких земляцтв поблизу Гавани, де їх переховають і всіляко підтримають. Добути собі кращий човен їм теж неважко. Заберуть у когось. Чи вкрадуть.

Мені треба доповісти про все на Кайо-Франсесі, одвезти Пітерса й дістати вказівки. Доки не повернемось у Гавану, особливих прикрощів не буде. На Кайо-Франсесі командує лейтенант, З ним ніяких ускладнень не виникне, і ми зможемо залишити там Пітерса. Щоб довезти його туди, льоду в нас вистачить, там і пальним заправимось, а льоду дістанемо в Кайбар'єні.

Нам треба будь-що зловити цих негідників. Але я не збираюся ні за такої матері душу підставляти Віллі, Ару й Генрі під шквальний автоматний вогонь з мангрової хащі. Їх там, судячи з усього, що ми тут бачили, вісім чоловік. Сьогодні я мав нагоду застукати їх зі спущеними штаньми і пропустив її, бо вони чи то надто хитрі, чи надто щасні, а до того ж добре знають своє діло.

Ми втратили одного чоловіка, і цей один — радист. Зате ми залишили їх без шхуни, при одному човні. Якщо я побачу той човен, ми знищимо і його, а острів обложимо й накриємо їх там. Але стромляти наші голови в пастку, де нас буде троє проти вісьмох, я не збираюся. І якщо мені потім надають по с…, то нехай надають. Зрештою, надають і так, і так. За те, що я втратив Пітерса. Якби втратив будь-кого з вільнонайманих, нікому й не заболіло б. Крім мене та моєї команди.

Скоріше б уже вони повернулися, подумав він. Не хочу я бути сам, коли ті негідники з'являться сюди подивитися, що сталося з їхньою шхуною, і вести з ними бій одинцем на цьому безіменному острові. Цікаво все-таки, куди вони подались отим своїм човном і що там роблять? Може, шукають устриць. Віллі казав, що тут є устриці. А може, просто не схотіли залишатися вдень на своєму черепашатнику, щоб їх не засікли з літака. Та ні, вони вже, певно, знають, в які години тут патрулюють літаки. Хай їм чорт, з'являлися б уже, чи що, то, може, швидше б усе скінчилось. Прикриття в мене тут непогане, а вони, перш ніж потрапити на борт, будуть у мене всі як на долоні. А як по-твоєму, чому той поранений не стріляв раніш, поки ми не залізли на шхуну? Він же мав почути шум мотора. Певне, спав. Та й наш мотор дуже тихий, його майже не чути.

Надто багато тут усяких «чому», подумав він, і я зовсім не певен, що все як слід розрахував. Можливо, не треба було вчиняти наскок на шхуну. Але мені здається, я таки мав це зробити. Ми потопили шхуну, втратили Пітерса і вбили одного з них. Не хтозна-як добре, та все-таки на вашу користь.

Він почув джеркотіння мотора і, обернувшись, побачив, як шлюпка обходить мис. Але в ній був лиш один чоловік — Ара, що стернував на кормі. Та помітив він і те, як низько шлюпка сидить у воді, й зрозумів, що Віллі та Генрі лежать у ній на дні. А Віллі таки хитрюга, подумав він. Нехай ті на острові побачать, що приїхав тільки один, але не той, що вів шлюпку звідси. Не знаю, чи справді хитра ця вигадка. Але Віллі, напевне, мав якісь свої міркування.

Шлюпка підійшла до шхуни з підвітряного боку, і Томас Хадсон побачив широкі груди Ари, його довгі руки та смагляве обличчя, таке незвично серйозне в ці хвилини, і помітив, як нервово сіпаються м'язи у нього на ногах. Генрі та Віллі лежали долілиць, поклавши голови на руки.

Коли шлюпка пристала до підвітряного борту шхуни, що похилилася від берега до води, і Ара взявся за леєр, Віллі повернувся на бік і сказав:

— Лізь на борт, Генрі, й повзи до Тома. Ара подасть тобі твоє залізяччя. І Пітерсове там забереш.

Генрі обережно поповз на животі по нахиленій палубі. Проповзаючи обіч Пітерса, швидко позирнув на нього.

— Привіт, Томе, — мовив він.

Томас Хадсон поклав руку йому на плече й тихо сказав:

— Повзи на ніс і втиснися в палубу. Щоб нічого не було видно над бортиком.

— Гаразд, Томе, — відповів той здоровань і помалу, дюйм за дюймом, поповз нахиленою палубою до носа. Йому довелося перелізти через Пітерсові ноги, і він підібрав його автомат і магазини. Магазини застромив за пояс, помацав у Пітерса в кишенях, витяг звідти гранати й теж причепив до пояса. Тоді поплескав Пітерса по ногах і, тримаючи свій та його автомати за стволи, поповз далі до свого місця на носі.

Томас Хадсон спостерігав, як Генрі повз похилою палубою по мангровому гіллю і як, поминаючи розтрощений вибухом гранати форлюк, зазирнув туди. Те, що він там побачив, ніяк не відбилося на його обличчі. Опинившись під захистком планшира, він поклав обидва автомати праворуч себе, а тоді перевірив Пітерсів і заправив у нього новий магазин. Решту магазинів розіклав попід бортиком планшира, потім відчепив від пояса гранати й поклав їх напохваті.

Побачивши, що він зайняв свою позицію і дивиться на зелений острів, Томас Хадсон повернув голову й заговорив до Віллі, що лежав на дні шлюпки, заплющивши проти сонця і видюще, й штучне око. На ньому була вилиняла сорочка кольору хакі з довгими рукавами, подерті шорти й старі тенісні туфлі. Ара сидів на кормі, і Томас Хадсон бачив згори його буйну чорну чуприну та великі руки, що напружено стискали бортик шлюпки. Ноги його й досі посіпувались, але Томас Хадсон уже давно знав, як він завжди нервує перед небезпечним ділом і як чудово тримається потім, тільки-но воно розпочнеться.

— Віллі, — мовив Томас Хадсон. — Ти щось надумав?

Віллі розплющив своє видюще око, а штучне так і лишилося заплющене.

— Я прошу дозволу прогулятися на той край острова й побачити, що там діється. Не можна дати їм ушитися звідси.

— Я поїду з тобою.

— Ні, Томмі. Я це трикляте діло знаю, воно ж моє ремесло.

— Я не дозволю тобі їхати туди самому.

— А це можна зробити тільки так. Звірся на мене, Томмі. Ара повернеться сюди і, якщо я їх сполохну, підіграє вам. А якщо все буде тихо, приїде й підбере мене там-таки на березі. — Обидва його ока були широко розплющені, і він дивився на Томаса Хадсона так переконливо, наче продавець, що умовляє покупця придбати якусь потрібну в домі річ, а той і купив би, та не має стільки грошей.

— І все-таки я поїду з тобою.

— Забагато буде шелесту, Томе. Я ж тобі правду кажу, я це діло, хай йому біс, добре знаю. Вважай, великий фахівець. Кращого за мене ніде не знайдеш.

— Ну гаразд. Їдь, — сказав Томас Хадсон. — Але роздовбай там їхній бісів човен.

— А що, по-твоєму, я думаю там робити? Лежати на пісочку й рукоблудити?

— Ну, коли вже їдеш, то їдь.

— Слухай, Томе. Тепер ти маєш дві пастки. Одну на катері, другу тут. Ара — твої колеса. І йдеться лише про те, щоб не долічитися там морського піхотинця, начисто списаного зі служби. Що ж тебе муляє?

— Те, що ти так багато базікаєш, — відказав Томас Хадсон. — Забирайся під три вітри, і хай благословить тебе чорт.

— Будь покійник, — сказав йому Віллі.

— Як послухати тебе, то ти в формі, — мовив Томас Хадсон і квапливо пояснив Арі по-іспанському, що вони мають робити.

— Не турбуйся, — озвався Віллі. — Я йому й лежачи все розтлумачу.

Ара сказав:

— Я швидко, туди й назад, Томе.

Томас Хадсон бачив, як він запустив мотор і як шлюпка вийшла на протоку, бачив на кормі широку спину та чорну кучму Ари, і Віллі, що простягся на дні шлюпки. Він ліг так, що голова його була біля самих ніг Ари, і він міг говорити до нього.

Славний, хоробрий, безпутний сучий син, думав Томас Хадсон. Друзяка Віллі. Це ж він допоміг мені віднайти себе, коли я вже ладен був скласти руки. Ні, коли доходить до справжнього діла, то я волію мати поруч себе добрячого морського піхотинця, нехай навіть і начисто списаного, аніж будь-кого іншого. А в нас саме дійшло до справжнього діла. Щасти тобі, містере Віллі, подумав він. І не будь покійник.

— Як ти там, Генрі? — тихо запитав він.

— Добре, Томе. А те, що Віллі поїхав туди сам, це ж справжнє геройство, скажи?

— Та він і слова такого не знає, — відказав Томас Хадсон. — Просто вважає, що це його обов'язок.

— Шкода, що ми з ним не були друзями.

— Коли добре прикрутить, то всі ми друзі.

— Віднині я з ним дружитиму.

— Віднині ми всі маємо безліч добрих намірів, — сказав Томас Хадсон. — Хоч би воно колись уже настало, те віднині.

XVIII

Вони лежали на гарячій від сонця палубі, озираючи берегову лінію острова. Сонце пекло їм спини, але вітер охолоджував шкіру. Спини їхні були майже такі ж темні, як обличчя тих індіанок, яких вони бачили вранці на одному із зовнішніх островів. Здається, це було вже давно-давно, як і все моє життя, подумав Томас Хадсон. І ті індіанки, і відкрите море, і довгі рифи, об які розбивалися хвилі, і темна безодня тропічного океану в далині — усе воно тепер так віддалилось, як і саме його життя. А могли ж ми вийти з цим вітром на відкриту воду й піти на Кайо-Франсес, і Пітерс відповів би на їхні світлові сигнали, і вже сьогодні ввечері ми всі пили б холодне пиво. Не думай про це, хлопче, спинив себе він. Так було треба.

— Генрі, — мовив він. — Як тобі там?

— Чудово, Томе, — дуже тихо відповів той. — Скажи, граната може вибухнути сама, якщо перегріється на сонці?

— Ніколи такого не бачив. Але загалом це може підвищити її вибухову силу.

— Сподіваюсь, Ара взяв з собою води.

— А ти не помітив, вони занесли воду в шлюпку?

— Ні, Томе, не помітив. Я був заклопотаний своїм ділом.

Та ось крізь вітер до них долинуло джеркотіння підвісного мотора. Томас Хадсон обережно повернув голову й побачив, що шлюпка обходить мис. Вона сиділа у воді високо, а на кормі був Ара. Томас Хадсон впізнав його широкі плечі та чорну кучму волосся. Він знову повернувся обличчям до острова й побачив нічну чаплю, що знялася над деревами посередині острова й полетіла геть. Потім звідти випурхнули двоє лісових ібісів, трохи покружляли, а тоді, то часто лопочучи крильми, то вільно линучи в повітрі, подалися за вітром до одного з малих острівців. Генрі стежив очима за птахами, потім сказав:

— Певно, Віллі уже далеченько забрався.

— Еге ж, — мовив Томас Хадсон. — Вони злетіли з того узвишшя, що посередині острова.

— Виходить, там нікого більше немає.

— Так, якщо це Віллі їх сполохав.

— Десь там він і має тепер бути, якщо не дуже важко пробиратися.

— Ара вже близько. Гляди тепер не витикайся.

Ара завів шлюпку за похилений до води підвітряний борт шхуни й накинув кішку на планшир. Потім обережно й чіпко, як ведмідь, заліз на палубу. На шиї в нього, прив'язані до уривка грубої жилки, висіли дві пляшки — одна з водою, друга, від джину, з холодним чаєм. Він поповзом перетнув палубу й ліг поруч Томаса Хадсона.

— Як би його сьорбнути тієї водички? — обізвався Генрі. Ара поклав своє спорядження біля Хадсонового, одв'язав від жилки пляшку з водою і обережно поповз нахиленою палубою понад люками туди, де розташувався Генрі.

— Пий, — мовив він. — А купатися й не пробуй.

Він поплескав Генрі по спині, переповз назад і знову ліг поруч Томаса Хадсона.

— Томе, — сказав він, якомога притишуючи голос. — Ми нічого там не побачили. Я висадив Віллі далеко по той бік, майже навпроти нас, і поїхав на катер. Там я піднявся на борт з протилежного від острова боку. Пояснив усе Антоніо, і він добре зрозумів. Потім я заправив мотор шлюпки, налив запасну каністру й узяв пляшку води та пляшку чаю з льоду.

— Добре, — мовив Томас Хадсон. Він трохи посунувся вниз на похилій палубі й припав до пляшки з холодним чаєм. — Дуже дякую тобі за чай.

— То Антоніо згадав. Ми тоді їхали поспіхом і про дещо забули.

— Ти пересунься до корми, прикриєш той бік.

— Гаразд, Томе, — сказав Ара.

Вони лежали на сонці й вітрі, і кожен не спускав з очей острова. Час від часу там злітав птах чи два, і вони знали, що їх сполохав або Віллі, або ж ті інші.

— От, мабуть, дратується Віллі через цих птахів, — мовив Ара. — Він про них і не подумав, коли йшов.

— Еге ж, це однаково, що сигнальні повітряні кулі запускати, — відказав Томас Хадсон. Він був замислився, 1 тепер обернувся, й поглянув через плече.

Усе це дедалі менше йому подобалось. Надто багато птахів злітало над островом. Тож які тепер підстави вважати, що ті, кого вони шукають, справді там? Та й, власне, що їм там було робити? Лежачи отак на палубі, він відчував у грудях холодну порожнечу від думки, що їх обох, і його, і Віллі, ошукано. А може, вони й не мали наміру обвести нас круг пальця. Але оті птахи, подумав він; надто вже їх багато, і нічого доброго це не обіцяє. В повітря знялося ще двійко ібісів, уже недалеко від берега, і Томас Хадсон обернувся до Генрі й сказав:

— Зроби ласку, Генрі, спустись у форлюк і постеж за берегом з того боку.

— Там страшенно бридко.

— Я знаю.

— Гаразд, Томе.

— Гранати й магазини залиш, візьми тільки niño і одну гранату в кишеню.

Генрі обережно сповз у люк і почав видивлятися на внутрішні острівці, що заступали собою відкриту протоку. Вираз його обличчя не змінився. Але для цього йому довелося міцно стулити губи.

— Ти пробач мені, Генрі, — мовив Томас Хадсон. — Нічого не вдієш, так потрібно.

— Та я нічого, — відказав Генрі. І раптом його удавана суворість дала тріщину, і він усміхнувся своєю чарівною широкою усмішкою. — Просто я не зовсім так хотів би провести літо.

— Я теж. Але поки що все йде не так легко та просто, як нам хотілося б.

Над мангровими заростями злетів бугай, і Томас Хадсон почув його гучний крик і побачив, як птах сполохано шугнув убік за вітром. І тоді він почав простежувати шлях Віллі крізь хащу за тими зльотами птахів. Коли птахи не злітали, було очевидно, що Віллі повернув назад. Та трохи згодом вони знову фуркали вгору, і Томас Хадсон знав, що тепер Віллі пробирається навітряним краєм острова. За три чверті години він побачив велику білу чаплю, що перелякано знялась у повітря й, важко махаючи крильми, полетіла геть. І тоді промовив до Ари:

— Він уже вийшов на берег. Їдь до мису й забери його.

— Я його бачу, — за хвилю сказав Ара. — Він помахав рукою. Онде лежить біля самого берега.

— Їдь забери його і привези так само нишком.

Узявши свій автомат і засунувши в кишені по гранаті, Ара зісковзнув у шлюпку. Тоді вмостився на кормі й відштовхнувся од борту шхуни.

— Слухай, Томе, кинь-но мені пляшку з чаєм.

Для певності Ара зловив пляшку обома руками, а не однією, як робив звичайно. Він полюбляв ловити однією рукою гранати, причому пожбурені якнайдужче, і так само полюбляв прикушувати зубами ковпачки детонаторів. Але цей чай був для Віллі, а Ара добре розумів, що довелось йому знести, нехай навіть марно, і тим-то так дбайливо примостив пляшку під кормою, сподіваючись, що чай ще холодний.

— Що ти скажеш, Томе? — спитав Генрі.

— Нас пошили в дурні. Поки що.

Невдовзі шлюпка знов підійшла до борту. Віллі лежав на дні, тримаючи обома руками пляшку з чаєм. Хоч він перед тим і вмився у протоці, руки та обличчя його були подряпані й замащені кров'ю, а один рукав сорочки геть одірваний. Покусане москітами обличчя аж запухло, і скрізь, де тіло не було покрите одягом, повискакували гулі від москітних укусів.

— Немає там ніякого біса, Томе, — сказав він. — Вони на цей острів і ногою не ступали. Нікудишні ми з тобою хитруни.

— Неправда.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Коли шхуна сіла на мілину, вони пішли попід цим берегом. Чи то шукали якоїсь поживи, чи то хотіли розвідати проходи — цього я не знаю.

— Ти думаєш, вони бачили, як ми захопили шхуну?

— Вони могли бачити або все, або нічого. Надто низько були над водою, отож навряд чи бачили.

— Але почути за вітром напевне могли.

— Мабуть, що й чули.

— То що ж тепер?

— Ти їдь на катер, а потім нехай Ара приїде по Генрі й мене. Вони ще можуть повернутися сюди.

— А як бути з Пітерсом? Ми могли б одвезти його зараз.

— Одвозьте.

— Томмі, ти зайняв позицію не з того боку, — сказав Віллі. — Я не хочу лізти з порадами, але ми обидва помилилися.

— Знаю. Коли Ара забере Пітерса, я спущуся в задній люк.

— Нехай він сам його повантажить, — сказав Віллі. — Вони можуть побачити силуети. А розгледіти те, що лежить на палубі, можна тільки в бінокль.

Томас Хадсон пояснив це Арі, і той заліз на борт і впорався з Пітерсом дуже легко й незворушно, тільки затягнув йому на потилиці робу, що закривала обличчя. Він зробив усе без надмірної делікатності, але й не грубо, і коли підняв Пітерса з палуби й спустив його головою вперед у шлюпку, то тільки й сказав:

— Дуже він закляклий.

— Недарма ж кажуть: закляк, наче мрець, — мовив Віллі. — Ти хіба не чув?

— Чув, — відповів Ара. — А в нас їх називають fiambres, цебто холодне м'ясо. Як ото закуски в ресторані: холодна риба, холодне м'ясо. Але я думав про Пітерса. Він завжди був такий гнучкий.

— Я пришлю Ару назад. Тобі нічого не треба, Томе?

— Талану, — відказав Томас Хадсон. — Дякую тобі за розвідку, Віллі.

— Ет, звичайнісіньке смердюче дільце.

— Нехай Хіль помастить тобі подряпини.

— К бісовій матері ті подряпини, — сказав Віллі. — Ходитиму як син джунглів.

Томас Хадсон і Генрі озирали із своїх люків нерівну, порізану лінію острівців, що лежали між ними та довгою затокою, якою, наче каналом, можна було вийти на відкриту воду. Тепер вони говорили, не притишуючи голосу, бо знали, що ті, інші, можуть бути аж ніяк не ближче, ніж на цих малих острівцях.

— Ти пильнуй, — сказав Томас Хадсон. — А я піду викину за борт оті їхні боєприпаси й ще раз погляну, що там є внизу.

Унизу він знайшов чимало такого, чого не помітив першого разу. Тоді підняв на палубу ящик з патронами й зіштовхнув його через борт. Мабуть, треба було розкидати їх пачками, подумав він. Та біс із ними. Він приніс до люка «шмайсер» і, виявивши, що автомат зіпсований, поклав його разом із своїм спорядженням.

Віддам Арі, нехай дивиться, подумав він. Принаймні тепер зрозуміло, чому вони не взяли його з собою. То ти гадаєш, що вони залишили того пораненого як розпорядника урочистої зустрічі, а самі вшилися? Чи, може, влаштували його якнайзручніше й подались на розвідку? Ну, і як, по-твоєму: чи багато вони бачили й чи багато знають?

— А може, варто було залишити боєприпаси як речовий доказ? — спитав Генрі.

— Тепер уже речові докази нам ні до чого.

— І все-таки завжди краще їх мати. Ти ж знаєш, які вони там доскіпливі, — візьмуть усе під сумнів, і край. А нагорі то, може, й під сумнів узяти не схочуть. Ти ж пам'ятаєш, Томе, як було з тим останнім підводним човном?

— Та пам'ятаю.

— Він аж куди зайшов у гирло Міссісіпі, а вони все брали його під сумнів.

— Це правда.

— Отож я й кажу, що треба було залишити ті боєприпаси.

— Генрі, — мовив Томас Хадсон. — Ти, будь ласка, не тривожся. Ті люди, яких вони перебили, й досі там, на острові. Ми маємо кулі від німецького автомата, видалені з них і з того мертвого німчури. Ми маємо другого мертвого німчуру й записані в судновому журналі координати того місця, де його поховано. Ми маємо оцей роздовбаний черепашатник з мерцем на носі. Ми маємо два «шмайсери». Один несправний, а другий пошкоджений гранатою.

— А що, як раптом налетить ураган і все це розмете? От вони й скажуть, що все воно дуже сумнівне.

— Ну гаразд, — мовив Томас Хадсон. — Нехай усе воно буде сумнівне. А Пітерс?

— Його міг застрелити хтось із нас.

— Еге ж. І доведеться нам усе терпіти.

Вони почули шум мотора і наступної миті побачили, як Ара обходить мис. Ця шлюпка так високо задирає ніс, наче каное, подумав Томас Хадсон.

— Збирай своє залізяччя, Генрі, — сказав він. — Повертаємось на катер.

— Коли хочеш, я залюбки залишуся на цій руїні.

— Ні, ти потрібен мені на катері.

Та коли Ара підійшов до борту, він раптом передумав.

— От що, Генрі, ти побудь тут ще трохи, а потім я пришлю по тебе Ару. Якщо вони виткнуться й підійдуть до шхуни, шпурни їм у човен гранату. Переходь сюди, в задній люк, тут тобі буде просторіше. І май голову на в'язах.

— Гаразд, Томе. Дякую, що дозволив мені залишитися.

— Я б залишився сам, а тебе відіслав, але мені треба обговорити дещо з Антоніо.

— Розумію. А може, мені краще обстріляти їх, коли вони підійдуть, а вже потім кинути гранату.

— Як хочеш. Але не вистромляй голови, а гранату кинь з другого люка. І тримайся молодцем. — Він лежав за планширом підвітряного борту й подавав Арі своє спорядження. Потім і сам переліз через борт. — Тобі там, унизу, не дуже мокро? — спитав він Генрі.

— Ні, Томе. Все добре.

— Гляди не впадай у клаустрофобію[184] і добре пильнуй. Якщо вони покажуться, дай їм підійти під самий борт, а тоді вже вступай у гру.

— Еге ж, Томе.

— Уявляй собі, ніби сидиш у засідці на качок.

— Мені цього не треба, Томе.

Томас Хадсон уже лежав на дні шлюпки.

— Як тільки настане час повернутися, Ара приїде по тебе.

— Не турбуйся, Томе. Коли хочеш, я можу перебути тут і цілу ніч. Тільки нехай Ара привезе мені чогось попоїсти, ще пляшку води і, може, трохи рому.

— Він приїде й забере тебе, і ми вип'ємо трохи рому на катері.

Ара смикнув шнур мотора, і вони повернули назад до катера. Томас Хадсон відчував біля ніг гранати й вагу автомата на грудях. Він обняв його руками й поколисав, і Ара засміявся, й, нахилившись до нього, промовив:

— Таке життя не для добрих малят.

XIX

Усі вони знов були на катері, і надвечірній вітер віяв прохолодою. Зграї фламінго вже покинули обмілину, хоч вона й досі випиналася над водою. У промінні призахідного сонця обмілина здавалася зовсім сірою, і на ній діловито копошився табунець бекасів. Далі тяглося мілководдя, протоки, яких не видно було за сколоченим мулом, і ген оддалік острівці.

Томас Хадсон стояв, спершись на поруччя містка, і розмовляв з Антоніо.

— Години до одинадцятої на повний приплив нема чого й сподіватися, — сказав Антоніо. — Вітер жене воду із затоки та обмілин, і я навіть не знаю, яка тут буде глибина.

— Нас зніме припливом чи доведеться тягти?

— Має зняти. Але ночі тепер безмісячні.

— У тім-то й річ.

— Місяць тільки-но вчора з'явився, — провадив Антоніо. — Зовсім тоненький. Учора ввечері ми й не бачили його за хмарами.

— Еге ж.

— Я послав Джорджа й Хіля нарубати гілля, щоб позначити прохід тичками. Ми можемо поїхати шлюпкою, проміряти глибину й розставити по фарватеру тички. Тоді легше буде вибратися звідси.

— Слухай. Коли катер знов буде на плаву, я хотів би стати в такому місці, де можна навести на той черепашатник прожектор та наші п'ятдесятки і щоб хтось на борту посигналив нам ліхтариком, якщо вони виткнуться на човні.

— Це було б найкраще, що можна придумати, Томе. Але потемки туди ніяк не підійти. Хіба що з увімкненим прожектором та зі шлюпкою попереду, щоб хтось замірював глибину, гукав тобі й ставив тички. Тільки тоді ніхто з них і носа не виткне. Нізащо в світі.

—. Мабуть, що так. Це я вдруге сьогодні помиляюсь.

— Ти помилився вдень, — сказав Антоніо. — Але то була чиста випадковість. Як ото карту тягти.

— Важливо те, що я помилився. А тепер скажи мені свою думку.

— По-моєму, якщо вони не подалися геть і якщо ми викажемо, що сидимо на грунті, то сьогодні вночі вони неодмінно спробують захопити наш катер. З вигляду ми для них не що інше, як така собі купка аматорів морських прогулянок. Я певен, що коли все те сталося, вони були далеко серед островів. А нас вони зневажають і не мають сумніву, що ми для них легка здобич, бо якщо й стежили за нами, то цілий день бачили на шлюпці одного-єдиного чоловіка.

— На те ми й розраховували.

— А що, як вони побачать, що сталося з їхнім черепашатником?

— Поклич до мене Віллі, — сказав Томас Хадсон.

Прийшов Віллі, досі запухлий від москітів. Але подряпини його вже трохи підсохли. На ньому були самі шорти.

— Ну, як ти, сину джунглів?

— Усе гаразд, Томе. Ара приклав мені до покусаних місць хлороформ, і вони більше не сверблять. Та які ж там кляті москіти — з чверть дюйма завбільшки і чорні, як чорнило.

— Ми сьогодні пошилися в бісові дурні, Віллі.

— Паскудство. Ми пошилися в бісові дурні з самого початку.

— Як з Пітерсом?

— Ми зашили його в брезент і обклали льодом. Навряд чи багато за нього дадуть на ринку, але день-два протримається.

— Слухай, Віллі. Я тут казав Антоніо, що хотів би підійти туди й узяти ту бісову руїну під прожектор та під наші п'ятдесятки. Але він каже, що для цього довелося б переполохати весь океан і що так діла не буде.

— Авжеж, — мовив Віллі. — Він має рацію. Це твоя третя помилка сьогодні. В мене на одну менше, і я попереду.

— Як ти гадаєш, чи спробують вони захопити наш катер?

— Ні біса вони не спробують, — відказав Віллі.

— Але ж може таке бути.

— Вони ж іще при своєму розумі. А втім, з великого розпачу можуть і спробувати. — Вони обидва сиділи на містку, прихилившись до затягнутого брезентом поруччя. У Віллі знову засвербіло праве плече, і він терся ним об брезент. — Справді, можуть, — повторив він. — Вчинили ж вони оту бійню на острові.

— Вони дивились на це по-своєму. Не забувай, що вони тоді втратили судно й теж були в розпачі.

— Ну, а сьогодні втратили друге судно та ще й одного із своїх. А може, вони любили того сучого сина.

— Цілком можливо. А то б не морочилися з ним стільки.

— Той німчура був таки молодець, — мовив Віллі. — Вислухав усю балакню про руки вгору, і гранату дав кинути, а тоді вже сказав своє слово. Мабуть, подумав, що Пітерс командир, — такий він був важний та ще й так шпрехав по-їхньому.

— Певне, що так.

— Ти ж знаєш, гранати вибухали під палубою. Вони могли їх і не почути. Скільки пострілів ти дав, Томе?

— Щонайбільше п'ять.

— І той дав коротку чергу.

— Вам тут дуже було чути, Антоніо?

— Та ні, не дуже, — відповів Антоніо. — Ми ж стоїмо не за вітром, на північ звідти, а ще острів між нами. Зовсім тихо було чути. Але я почув.

— А вони могли й не почути, — сказав Томас Хадсон. — Зате напевне бачили, як тут весь час сновигала шлюпка і як сіла набік їхня шхуна. Вони неодмінно вирішать, що то пастка. І навряд чи поткнуться до неї.

— По-моєму, це ти слушно розважив, — погодився Віллі.

— Але як ти гадаєш — чи виткнуться вони взагалі?

— Я про це знаю не більше, ніж ти й господь бог. Та хіба не ти в нас завжди розмірковуєш усе за них?

— Еге ж, — відказав Томас Хадсон. — І часом це непогано у мене виходить. Але сьогодні — ну ніяк.

— Розмірковуєш ти добре, — мовив Віллі. — Просто така нещаслива смуга на тебе насунула.

— Ми й справді могли б улаштувати там пастку.

— А тим часом ти сам вскочив у добру пастку, — сказав Віллі.

— Ну от що. Поки ще видно, їдь туди й замінуй там усе як слід.

— Оце ти діло говориш, — погодився Віллі. — Впізнаю старого Тома. Я заміную обидва люки, і дохлого німчуру, і леєр з підвітряного борту. Виявляється, голова в тебе ще варить.

— Не шкодуй вибухівки. Ми маємо її до біса.

— Я ту посудину так нафарширую, що сам господь бог туди не поткнеться.

— Шлюпка повертається, — обізвався Антоніо.

— Ну, я піду скажу Арі. Візьмемо все, що треба, й поїдемо, — мовив Віллі.

— Ти тільки себе не підірви.

— Ти тільки дурниць не говори, — відказав Віллі. — Відпочив би ти трохи, Томе. Тобі ж не спати цілу ніч.

— Тобі також.

—. Е ні, дідька. Я собі спатиму, а коли знадоблюся, збудите.

— Я заступаю на вахту, — мовив Томас Хадсон до Антоніо. — Коли почнеться приплив?

— Він уже почався, але ще не може здолати течії, що йде за вітром із затоки.

— Пристав Хіля до п'ятдесяток а Генрі нехай відпочине. І всім скажи, щоб відпочивали, бо вночі не спатимуть.

— Чом би тобі не випити, Томе?

— Не хочу. Що в нас сьогодні на вечерю?

— Великий шмат вареної риби під іспанським соусом, з чорними бобами та рисом. А от фруктових консервів уже немає.

— Я ж замовляв тоді на Конфітесі.

— Так. Але їх викреслили із списку.

— А якісь сушені фрукти є?

— Абрикоси.

— Замочи їх на ніч і даси завтра на сніданок.

— Генрі не схоче їсти зранку сушені фрукти.

— Ну, то даси йому до обіду, коли в нього добрий апетит. Суп у тебе ще є?

— Є вдосталь.

— Як з льодом?

— На тиждень вистачить, якщо не дуже багато піде на Пітерса. Чом ти не хочеш поховати його в морі, Томе?

— Може, так і зробимо, — відповів Томас Хадсон. — Він завжди казав, що хотів би бути похований у морі.

— Він багато чого казав.

— Еге ж.

— Томе, чому ти все-таки нічого не вип'єш?

— Ну гаразд, — мовив Томас Хадсон. — Джин у нас ще є?

— Твоя пляшка стоїть у шафці.

— А зелені кокоси?

— Є.

— Зроби мені джин з кокосовою водою і з лимоном. Якщо є лимони.

— Лимонів багато. Там у Пітерса десь заховане його шотландське віскі, я пошукаю. Може, ти краще випив би віскі?

— Ні, знайди і замкни. Воно нам може придатися.

— Зараз зроблю тобі твоє питво.

— Дякую. Може, нам усе-таки пощастить, і вони проти ночі виткнуться.

— Я в це не вірю. Тут у мене з Віллі однакові погляди. Але можуть і виткнутись.

— Ми для них величезна спокуса. Їм же потрібне якесь судно.

— Усе це так, Томе. Але ж вони не дурні. Якби вони були дурні, ти б не зміг отак за них розмірковувати.

— Ну гаразд. Неси мені питво. — Томас Хадсон розглядав у бінокль низку острівців. — А я спробую ще трохи поміркувати за них.

Але міркувати до ладу він уже не міг. І не тільки за них, а й взагалі. Він дивився, як шлюпка з Арою на кормі та невидимим на дні Віллі заходить за мис. Дивився, як урешті знявся в повітря й полетів на один із зовнішніх островів табунець бекасів. А потім, коли дивитися стало ні на що, взявся до питва, що його приніс Антоніо.

Він згадав про те, як давав собі слово не пити в цьому плаванні, навіть склянки коктейлю ввечері, і думати тільки про діло. Згадав, як намірявся заганяти себе, щоб увечері падати з утоми й засинати мертвим сном. Але не шукав собі виправдання ні за цю склянку, ні за порушене слово.

Я таки заганяв себе, думав він. Заганяв добряче. І сьогодні маю право випити й подумати про щось інше, крім тих негідників. Якщо вони виткнуться цієї ночі, у нас усе готове до зустрічі. А як не виткнуться, то завтра зранку, коли буде висока вода, я знов піду за ними.

Отож він помалу тягнув своє питво, холодне й чисте на смак, і озирав нерівну лінію острівців перед собою і далі на захід. Випивка завжди відмикала його пам'ять, що її він так старанно тримав тепер під замком, і ці острівці нагадали йому про минулі дні, коли Том-молодший був ще малим хлопчиком і вони разом ходили в море ловити тарпона. Тільки острови там були інакші і протоки між ними ширші.

Фламінго там не водилися, зате інші птахи були майже такі самі, за винятком хіба великих золотистих куликів, що завжди збивалися в зграї. В різні пори року кулики мали різне забарвлення — то сіре, а то чорне із золотистим полиском, — і він пригадував, як пишався Том-молодший, коли приніс додому першу пташину, яку підстрелив із своєї першої в житті одноствольної рушниці двадцятого калібру. Пригадав, як хлопчик гладив її пухкі білі грудочки й доторкався до гарних чорних плям під крильми і як потім, уже пізно ввечері, він підійшов до хлопчикового ліжка й побачив, що той так і спить, обнявши руками пташину. Він дуже обережно, щоб не збудити хлопчика, забрав у нього кулика. Хлопчик не прокинувся. Тільки ще міцніше притиснув руки до грудей і повернувся з боку на спину.

Він поніс того кулика до задньої кімнати, де стояла шафка-льодовня, і в нього було таке відчуття, наче він обікрав хлопчика. Але він старанно пригладив пір'я пташини й поклав її на гратчасту поличку льодовні. А наступного дня намалював для Тома-молодшого золотистого кулика, і хлопець забрав ту картину з собою і потім одніс до школи. Малюючи кулика, Томас Хадсон намагався відобразити його прудкість і стрімкість, а за тло взяв довгий піщаний берег з кокосовими пальмами.

Потім він пригадав, як одного разу вони були в туристському таборі. Він прокинувся рано-вранці, а Том ще спав. Хлопчик лежав на спині, згорнувши руки, й скидався на скульптурне зображення на надгробку юного рицаря. Томас Хадсон швиденько накидав ескіз, узявши за взірець надгробок, що його бачив колись у Солсберійському соборі. Він хотів згодом намалювати за тим ескізом картину, та так і не намалював, щоб не наврочити. Страх як це допомогло, подумав він тепер.

Він поглянув на сонце, що стояло вже низько над обрієм, і побачив у його промінні Тома на «спітфайрі». Літак був зовсім крихітний у високості й виблискував, наче скалка розбитого дзеркала. Хлопець любив височину, подумав він. А ти добре зробив, коли постановив собі не пити.

Тим часом більша половина питва була ще в склянці, обгорнутій паперовим рушником, і навіть лід ще не розтав.

Від Пітерсових щедрот, подумав він. Тоді пригадав, як вони колись жили на острові і як Том, дізнавшись того року в школі про льодовиковий період, боявся, що він настане знов…

— Тату, — казав він. — Це єдине, що мене тривожить.

— Сюди крига не досягне, — заспокоював його Томас Хадсон.

— Я знаю. Але жах навіть подумати, що буде з усіма, хто живе в Міннесоті, й у Вісконсіні, й у Мічігані. Навіть в Індіані й Іллінойсі.

— Навряд чи нам слід тривожитись, — сказав Томас Хадсон. — » Якби таке й сталося, то це страшенно повільний процес.

— Я знаю, — відказав Том-молодший. — Але це єдине, що по-справжньому мене тривожить. І ще те, що переводиться рід мандрівних голубів.

Ох, той мені Том, подумав він і, поставивши склянку у вільне гранатне гніздо, пильно оглянув у бінокль низку острівців. Але не побачив ніде нічого такого, що скидалося б на човен під вітрилом, і поклав бінокль на місце.

Найкраще нам було на тому острові й там, на Заході, подумав він. Ну і, звісна річ, у Європі, але якщо я почну згадувати про Європу, то неодмінно згадуватиму й про неї, і тоді буде ще гірше. Цікаво, де вона тепер. Певно, спить з якимсь генералом. Ну що ж, сподіваюся, генерала вона вибрала непоганого.

Вона була страшенно мила й дуже гарна, коли ми зустрілися тоді в Гавані. Я міг би думати про неї хоч цілу ніч. Але не буду. Я й так попустив собі, що думаю про Тома. Коли б не випив, то й про нього не думав би. А втім, добре, що я випив. Часом треба порушувати всі свої правила. Ну, може, й не всі. Ось я ще трохи подумаю про нього, а тоді вже міркуватиму про те, що нам робити ввечері, коли повернуться Віллі й Ара. В одному запрягу їм ціни немає. Віллі навчився іспанської на Філіппінах, і мова у нього жахлива, проте вони чудово розуміють один одного. Мабуть, ще й тому, що Ара баск і теж говорить по-іспанському не зовсім правильно. Хай йому чорт, не хотів би я опинитися на борту тієї шхуни після того, як Віллі з Арою її оснастять.

Слухай, допивай-но ти краще своє питво й думай про щось приємне. Том загинув, і думати про нього ти можеш. Однаково ніколи цього не позбудешся. Але тепер уже ти міцно тримаєш себе в руках. То пригадай якусь щасливу пору в своєму житті. їх було в тебе чимало.

А яка ж була найщасливіша? — запитав він себе. Та, власне, вся та, поки ти був ще не розбещений, і не мав зайвих грошей, і залюбки працював і їв. Коли велосипед тішив тебе більше, ніж автомобіль. З нього краще було видно все довкола, він допомагав тобі зберігати добру форму, і, повертаючись з прогулянки по Булонському Лісу, ти їхав собі накотом Єлісейськими Полями аж за Рон-Пуен, а коли озирався, бачив позад себе два суцільних потоки машин та екіпажів і високе сіре громаддя арки на тлі посутенілого надвечірнього неба.

А тепер там цвіли б каштани. І дерева здавалися б чорними в сутінках, а він їхав би, натискаючи на педалі, до площі Згоди й дивився на біло-воскові свічки їхніх суцвіть. А потім зліз би зі свого гоночного велосипеда, й вів його обіч себе гравієвою доріжкою, і поволі роздивлявся на каштанові дерева, і відчував над головою їхні віти, й далі штовхаючи обіч себе велосипед, і відчуваючи гострі камінчики під тонкими підошвами велотуфель. Ті приношені гоночні туфлі він купив у знайомого офіціанта в «Селекті», колишнього олімпійського чемпіона, а заплатив за них грішми, заробленими за портрет власника того кафе, що його намалював так, як хотілося замовникові.

«Трохи в стилі Мане, мосьє Хадсон. Якщо ви можете».

Навряд чи Мане підписався б під тим портретом, та все-таки в ньому було більше Мане, аніж Хадсона, а найбільше було власника кафе. Томас Хадсон одержав гроші на велотуфлі й ще довго після того мав там безкоштовне питво. Та нарешті, коли одного вечора Томас Хадсон запропонував заплатити за випите, від грошей не відмовились, і він зрозумів, що одержав за портрет сповна.

У «Клозері-де-Ліла» вони теж мали знайомого офіціанта, що ставився до них дуже приязно й завжди подавав удвічі більшу порцію вина, так що з водою їм цілком вистачало на цілий вечір. Отож вони почали ходити туди. Вкладали малого Тома спати, а самі йшли до того старого кафе й сиділи цілий вечір, щасливі, що вони разом. Потім гуляли темними завулками на горі Сент-Женев'єв, де тоді ще не були знесені старі будинки, і щоразу поверталися додому іншою дорогою. А коли лягали спати, то чули сонне дихання Тома в його ліжечку та муркотіння великого кота, що спав разом з ним.

Томасові Хадсону пригадалось, як жахалися люди, дізнаючись, що вони дозволяють котові спати в ліжку з малою дитиною і залишають її саму, йдучи з дому. Але Том завжди спав міцно, а коли б і прокинувся, то поруч нього був кіт, його найкращий приятель. Кіт не підпускав до ліжечка нікого чужого, і вони з Томом дуже любили один одного.

А тепер Том… Ні, к бісу, сказав він собі. Таке може статися з кожним. Час би вже тобі це зрозуміти. Але це єдине, що безповоротне.

Хто тобі таке сказав? — запитав він сам себе. Можна поїхати геть — і безповоротно. Можна вийти за двері — й безповоротно. Безповоротна будь-яка зрада. Безповоротна підлота. Безповоротне віроломство. Але це ти просто говориш красиві слова. Справді безповоротна тільки смерть.

Скоріше б уже повертались Ара й Віллі. Певно, вони хочуть оснастити ту руїну, мов справжню кімнату жахів. Я ніколи не любив убивати, ніколи в житті. А от Віллі це діло любить. Дивний він хлопець, дивний і разом з тим дуже добрий. Ніколи не заспокоїться, доки не зробить усе якнайкраще.

Він ще здаля помітив шлюпку. Потім почув джеркотіння мотора. Шлюпка наближалася, більшала й нарешті підійшла до борту. Віллі піднявся на місток. У такому вигляді він бував не часто, і його штучне око вирізнялося на обличчі своїм надто чистим білком. Він виструнчився, хвацько віддав честь і сказав:

— Дозвольте звернутися до капітана, сер.

— Ти п'яний?

— Та ні. Радісно збуджений.

— А я кажу, що ти випив.

— Ну певно, що випив. Ми взяли з собою трохи рому, щоб не умліти коло того падла. А коли закінчили, Ара помочився в пляшку й теж замінував її. Вона тепер подвійно замінована.

— Ви там усе як слід обладнали?

— Томмі, та навіть отакенький крихітний гномик не ступить туди ногою, щоб ту ж мить не полетіти догори дригом у свою гном'ячу країну. Навіть тарган не заповзе. Ара боявся, щоб мухи, які лазять по тому падлу, не висадили нас у повітря. Все зроблено тонко, чисто й гарно.

— Що робить Ара?

— У нападі радісного збудження розбирає й чистить усе, що трапиться під руку.

— Скільки ж ви взяли з собою рому?

— Та менше як півпляшки. То була моя ідея. Ара тут ні до чого.

— Гаразд. Іди к бісу туди до нього, почистьте зброю й перевірте п'ятдесятий.

— Щоб їх по-справжньому перевірити, треба постріляти з них.

— Знаю. Але ви перевірте все, не стріляючи. І викиньте амонал, що був у казенниках.

— Оце здорово.

— І скажи там Генрі, нехай іде сюди й принесе мені ще скляночку того самого, і собі теж нехай візьме випити. Антоніо знає, чого мені треба.

— Я радий, що ти знов дозволяєш собі трохи випити, Томе.

— Бога ради, облиш ти радіти чи смутитися з того, що я собі дозволяю і чого не дозволяю.

— Гаразд, Томе. Але мені прикро бачити, як ти намагаєшся заїздити себе, наче кінь верхи на другому коні. Чом би тобі краще не бути кентавром?

— Звідки ти знаєш про кентаврів?

— Читав у книжці. Я ж освічений, Томмі. Аж надто освічений, як на свої малі літа.

— Ти старий сучий син, але загалом непоганий, — мовив до нього Томас Хадсон. — А тепер катай к бісу наниз і роби, що тобі сказано.

— Слухаюсь, сер. Томмі, коли ми вернемося з цієї прогулянки, ти продаси мені одну з тих морських картин, що у тебе вдома?

— Не напускай мені туману.

— І не думаю. Здається, ні біса ти за весь цей час не зрозумів.

— Може. А може, й за все своє життя.

— Томмі, я багато пащекую. Але переслідував ти їх чудово.

— Завтра побачимо. Ти скажи Генрі, хай принесе питво. Хоч, по правді, мені вже й не хочеться.

— Випий, Томмі. Єдине, що може статися вночі, це звичайнісінька перестрілка, та й то навряд.

— Гаразд, — сказав Томас Хадсон. — Нехай принесе. І чеши вже під три чорти з містка та берися до роботи.

XX

Генрі подав нагору дві склянки, а тоді й сам скочив на місток. Він стояв обіч Томаса Хадсона і, спершись на поруччя, вдивлявся в темні обриси віддалених острівців. На першій від заходу чверті неба яскрів тонкий серпик місяця.

— За твоє здоров'я, Томе, — мовив Генрі. — Я не дивився на місяць через ліве плече.

— Це ж не молодик. Молодик був учора ввечері.

— Я знаю. Але ми не бачили його за хмарами.

— Еге ж. Як там справи внизу?

— Дуже добре, Томе. Всі працюють, і настрій бадьорий.

— А Віллі й Ара?

— Вони трохи випили, Томе, й дуже розвеселилися. Але більше не п'ють.

— Певна річ. Досить з них.

— Я чекаю, щоб почалось, — сказав Генрі. — І Віллі теж.

— А от я ні. Одначе на те ми й тут. Ти розумієш, Генрі, нам потрібні полонені.

— Розумію.

— Та після того, як вони вчинили оту дурницю й перебили всіх на острові, у полон їм, звісно, аж ніяк не хочеться.

— Дурницю — то надто м'яко сказано, — мовив Генрі. — Ти думаєш, вони спробують уночі напасти на нас?

— Ні, не думаю. Але ми повинні бути насторожі.

— То й будемо. А що вони все-таки збираються робити, як ти гадаєш, Томе?

— Я не можу цього передбачити, Генрі. Якщо вони справді в розпачі, то, може, й спробують захопити наш катер. Якщо в них залишився радист, він міг би полагодити нашу рацію, і тоді б вони гайнули на Ангілас, а там уже просто викликали б таксі й чекали, доки їх одвезуть додому. Вони мають усі підстави зазіхати на наш катер. А може, вони й знають, хто ми такі, якщо хтось із нас забагато базікав у Гавані.

— Хто ж міг базікати?

— Про мертвих погано не говорять, — мовив Томас Хадсон. — Але боюся, що якраз він і міг під чаркою.

— Віллі певен, що він базікав.

— Він щось знає?

— Ні. Але от певен, і край.

— Така можливість не виключена. А ще вони можуть спробувати висадитись на берег і суходолом пробиратися до Гавани, щоб там сісти на якесь іспанське судно. Чи на аргентінське. Але вони дуже бояться, щоб їх не зловили, і все через оту бійню на острові. Тому я думаю, що вони можуть зважитись на якийсь відчайдушний крок.

— Ото добре було б.

— Якщо ми зможемо взяти гору, — сказав Томас Хадсон.

Але до самого ранку так нічого й не сталося. Тільки мерехтіли на небі зорі, і не вщухаючи віяв східний вітер, і дзюркотіла попід бортами катера припливна течія. Вода у протоці фосфорично світилася від водоростей, що їх зірвали з морського дна приплив та розбурхані вітром хвилі, і вони метлялися, обтікаючи катер, наче язики блідого, холодного полум'я.

Перед світанком вітер трохи вщух, і, коли розвидніло, Томас Хадсон ліг долілиць просто на дошки містка та так і заснув, уткнувшись обличчям у куток брезентової запони. Навіть не почув, коли Антоніо накрив його, разом із зброєю, клаптем брезенту.

Антоніо сам став на вахту, а коли приплив сягнув так високо, що катер загойдався на воді, він збудив Томаса Хадсона. Вони знялися з якоря й рушили далі протокою, пустивши попереду шлюпку вимірювати глибину й позначати тичками непевні місця. Припливна течія ішла тепер чиста й прозора, і вести катер було хоча й нелегко, проте не так важко, як напередодні. На тому місці, де катер сів на мілину, встромили велику гілляку, і Томас Хадсон, озираючись назад, бачив, як колихається на воді її зелене листя.

Пильно дивлячись на воду попереду, він вів катер слідом за шлюпкою, що поволі посувалася до виходу з протоки. Вони поминули довгий зелений острів, що спереду видавався круглим і зовсім маленьким. А коли оддалік з'явилася начебто суцільна, хоча й нерівна смуга мангрових заростів, Хіль, що дивився у бінокль, сказав:

— Бачу тичку, Томе. Прямо перед шлюпкою, проти мангрової хащі.

— Пильнуй, — мовив Томас Хадсон. — То вже прохід?

— Схоже на те, але я не бачу, де він починається.

— На карті вхід дуже вузький. Доведеться йти, з обох боків чіпляючись за гілля.

Раптом він про щось згадав. Як же я міг так по-дурному забути? — подумав він. Але тепер уже хоч-не-хоч треба йти вперед, аж поки виберемося з протоки. А тоді пошлю їх назад. Він забув сказати Віллі й Арі, щоб вони розмінували потоплену шхуну. Хіба ж можна залишити отак ту бісову пастку: а що, коли якийсь бідолашний рибалка поткнеться туди? Ну гаразд, потім повернуться й розмінують.

Тим часом йому із шлюпки щораз подавали сигнали триматися якнайдалі праворуч від трьох крихітних острівців і йти майже впритул до мангрових заростів. Потім, наче не певні, чи він зрозумів, повернули назад і підійшли до катера.

— Прохід праворуч серед хащі, — гукнув Віллі. — Залишай тичку зліва. Ми повертаємо туди. Керуй за нами, поки не посигналимо, річище там глибоке.

— Ми забули розмінувати черепашатник.

— Я знаю! — гукнув Віллі. — Потім повернемось. Ара вищирив зуби, повернув шлюпку навколо корми, і вони знов пішли попереду, і Віллі показував пальцями очко — все, мовляв, гаразд. Шлюпка взяла трохи ліворуч, тоді повернула праворуч і зникла в зеленій гущавині.

Томас Хадсон вів катер майже впритул за шлюпкою. Виявилося, що прохід цілком повноводий, хоч на карті він значився зовсім не таким. Певно, стару протоку розмило під час одного з ураганів, подумав Томас Хадсон. Відтоді як шлюпки з американського експедиційного судна «Нокоміс» обстежували ці місця, тут багато чого змінилось.

Раптом він помітив, що обабіч шлюпки, яка посувалася далі між тісними густо зарослими берегами, не злітає жодного птаха. Не випускаючи з рук штурвала, він нахилився до переговорної труби й гукнув Генрі, що був у носовому кубрику:

— В цій протоці на нас можуть напасти. Приготуй свої п'ятдесятки до бою по носу й на траверзі. Укрийся за щитком і, як побачиш зблиски пострілів, гати туди.

— Гаразд, Томе.

Томас Хадсон заговорив до Антоніо:

— У цій протоці можна чекати нападу. Не вистромляйся, а якщо почнуть стріляти, бери приціл нижче від зблисків і шквар. Тільки не вистромляйся. — Тоді обернувся до Хіля: — Облиш бінокль, Хілю. Візьми дві гранати, розігни на них чеки й поклади отут, на поличку, мені під праву руку. Порозгинай чеки і на вогнегасниках, а бінокль сховай у футляр. Мабуть, вони вдарять з обох боків. Так їм найкраще випадає.

— Скажеш мені, коли кидати, Томе.

— Кидай, коли побачиш зблиски. Тільки добре піддавай угору, щоб залітали в чагарі.

Птахів так-таки ані одного не було, хоч він добре знав, що під час припливу вони всі збираються в мангрових заростях. Катер саме входив у вузьке річище, і Томас Хадсон, простоволосий і босий, у самих шортах кольору хакі, почував себе на містку голим-голісіньким.

— Ляж, Хілю, — мовив він. — Я скажу тобі, коли встати й кидати.

Хіль ліг на містку, поклавши поруч себе два вогнегасники, напаковані динамітом, з проміжним вибуховим зарядом та спеціально припасованим детонатором від гранати армійського зразка. Томас Хадсон позирнув на нього й побачив, що його проймає рясний піт. Тоді знову перевів погляд на мангрові зарості обабіч катера.

Можна б ще спробувати повернутися заднім ходом, подумав він. Але при такій течії це навряд чи вийде.

Він дивився вперед на зелені береги. Вода знову стала рудувато-коричнева, а мангрове листя блищало, мов полаковане. Томас Хадсон пильно приглядався, чи не видно де вирубаних чи порушених місць, але не бачив нічого, крім зеленого листя, темних гілок та переплетеного коріння, оголеного відтоком води назустріч катерові. Подекуди із своїх схованок між корінням виповзали краби.

Прохід дедалі вужчав, але Томас Хадсон бачив, що попереду він знов стає ширший. Може, це в мене просто дурний переляк, подумав він. Потім побачив краба, що прудко вислизнув з-поміж мангрового коріння і шубовснув у воду. Томас Хадсон вдивлявся у мангрові хащі, але за стовбурами та гіллям нічого не було видно. З-поміж коріння сполохано вискочив ще один краб і так само зник у воді.

І в цей час по містку відкрили вогонь. Томас Хадсон не бачив миготливого зблиску, і кулі вдарили його раніше, ніж він почув уривчасте цокотіння автомата. В ту ж мить Хіль підхопився на ноги поруч нього. Антоніо вже обстрілював трасуючими кулями те місце, де побачив зблиск автоматної черги.

— Туди, де лягають кулі, — мовив Томас Хадсон до Хіля. Відчуття в нього було таке, наче хтось тричі угнітив його бейсбольною биткою, і по лівій нозі щось текло.

Хіль високо замахнувся й підкинув угору свою бомбу, і Томас Хадсон побачив, як той довгий мідний циліндр із загостреним кінцем, полетів, виблискуючи проти сонця. Летів він не вперед конусом, а обертаючись у повітрі.

— Падай, Хілю, — звелів Томас Хадсон і подумав, що треба б упасти й собі. Але одразу ж згадав, що не можна, бо тоді катер утратить керування. На носі вдарила спарена кулеметна установка, і він почув її важкий дріб, і під його босими ногами затрусився місток. Тарахкотить добряче, подумав він. Це притисне тих падлюк до землі.

Коли бомба вибухнула, він спершу побачив сліпучий спалах, а тоді вже гримнуло і вгору знявся дим. Томас Хадсон відчув запах диму й дух розщепленого гілля та паленого зеленого листя.

— Вставай, Хілю, кинь дві гранати. Одну праворуч від того диму, другу ліворуч.

Гранати Хіль не підкидав. Він запускав їх довгою подачею, як ото бейсбольний м'яч з третьої бази до першої, і вони летіли в повітрі, мов сірі залізні артишоки, залишаючи по собі тоненькі струминки диму.

Перш ніж вони шугнули білим полум'ям і хряснули в заростях, Томас Хадсон устиг гукнути до Генрі крізь трубу:

— Криши їх, Генрі, змішуй з г…! Тікати їм там нікуди.

Дух од вибухів гранат був не такий, як од вибуху бомби.

Томас Хадсон сказав Хілеві:

— Ану метни ще дві. Одну за те місце, де впала бомба, а другу ближче сюди.

Він ще побачив, як полетіли гранати, а тоді повалився на місток. Та навіть не зрозумів, чи то він сам повалився на місток, чи то місток повалився на нього, бо дошки були слизькі від крові, що стікала в нього по нозі, і він дуже забився. Коли вибухнула друга граната, він почув, як два осколки пропороли брезент. Ще кілька вдарило по борту.

— Допоможи мені встати, — мовив він до Хіля. — Другу ти пустив аж надто близько.

— Куди тебе поранило, Томе?

— У кількох місцях.

Попереду він побачив шлюпку з Віллі і Арою, що поверталися протокою до них. Тоді гукнув у трубу до Антоніо, щоб той подав Хілеві санітарну сумку.

І раптом він побачив, як Віллі простягся на носі шлюпки й застрочив з автомата по мангрових кущах на правому березі. І одразу ж по тому почув та-та-та його «томпсона». Потім ще одну, довшу чергу. Він увімкнув обидва мотори й пустив катер туди на такій швидкості, яка тільки була можлива в тій протоці. Що то має бути за швидкість, він до пуття не тямив, бо його дедалі дужче брала млість. Млоїло до самих кісток, і в грудях, і в животі, проймало болем пахвину. Він ще не знесилів, але відчував, як сили почали залишати його.

— Наведи свої кулемети на правий берег, — сказав він Генрі. — Віллі надибав їх і там.

— Гаразд, Томе. В тебе все нормально?

— Трохи зачепило, але все нормально. А як у вас із Джорджем?

— Усе добре.

— Як тільки щось помітиш, стріляй.

— Гаразд, Томе.

Томас Хадсон спинив мотори, а тоді дав малий задній хід, аби не потрапити в сектор, що його обстрілював Віллі. А той уже вставив в автомат магазин з трасуючими кулями й тепер стріляв, показуючи катерові ціль.

— Бачиш, Генрі? — спитав Томас Хадсон крізь трубу.

— Бачу, Томе.

— Давай туди й довкола короткими чергами.

Він почув, як застукотіли п'ятдесятки, і помахав Арі та Віллі, щоб ішли до катера. Вони одразу ж дали найбільшу швидкість, на яку був здатен їхній маленький мотор. І весь час, аж поки шлюпка опинилася під захистом катера, Віллі стріляв з автомата.

Поки Ара пришвартовував шлюпку, Віллі скочив на борт і наступної миті був уже на містку. Він подивився на Томаса Хадсона й на Хіля, що стягував йому ногу джгутом якомога ближче до пахви.

— Милий боже, — мовив Віллі. — Що в тебе, Томмі?

— Не знаю, — відказав Томас Хадсон. — Він справді не знав, бо не бачив жодної своєї рани. Бачив тільки кров, і те, що вона була темна, заспокоювало його. Але крові витекло надто багато і його знемагала млість.

— Що там, на березі, Віллі?

— Хто його знає. Вистромився там один з автоматом і пальнув по нас, а я його пришив. Майже певен, що пришив.

— А я й не почув за твоєю стріляниною.

— Та це ж ви зчинили тут такий гуркіт, наче злетів у повітря склад боєприпасів. Як ти гадаєш, там ще хтось лишився?

— Може, й так. Але ми дали їм доброго чосу.

— Треба щось вирішувати, — мовив Віллі.

— Ми можемо покинути їх к бісу, і нехай собі конають, — сказав Томас Хадсон. — Або ж зійти на берег і довести діло до кінця.

— Я б передусім подбав про тебе.

Тим часом Генрі оглядав свої п'ятдесятки. Він завжди ставився до кулеметів з грубуватою ніжністю, а до спареної установки почував її подвоєною мірою.

— Ти знаєш, де вони, Віллі?

— Вони можуть бути тільки в одному місці.

— То ходім наскочимо й змішаємо їх з г…

— Оце мова офіцера й джентльмена, — сказав Віллі. — А той їхній човен ми таки роздовбали.

— Та ну? Ми й цього не чули, — мовив Томас Хадсон.

— А там і чути не було чого, — сказав Віллі. — Ара розпанахав днище своїм мачете, а тоді пошматував вітрило. Тепер його й сам Ісус Христос не полагодив би, хоч би й цілий місяць гнув горба у своїй теслярні.

— Іди на ніс до Генрі та Джорджа, а Ара з Антоніо нехай стануть по правому борту, і підійдемо до берега, — промовив Томас Хадсон. Йому було дуже млосно й не по собі, проте в голові ще не паморочилось. Пов'язка, що її наклав Хіль, спинила кров надто швидко і Томас Хадсон зрозумів, що кровотеча внутрішня. — Зосередьте туди весь вогонь, а ти показуй мені, куди керувати. На якій вони відстані?

— Прямо проти берега, за отим невеликим узвишшям.

— Хіль докине туди вогнегасники?

— Я стрілятиму трасуючими, щоб він бачив ціль.

— А ти певен, що вони ще там?

— Їм нікуди більше податися. Вони ж бачили, як ми потрощили їхній човен. Це буде для них останній бій у мангровій хащі. Ех, чорт, оце б пивка зараз хлиснути.

— У бляшанках, щойно з льоду, — докинув Томас Хадсон. — Ну, рушаймо.

— Ти страшенно блідий, Томмі, — сказав Віллі. — І втратив багато крові.

— От і треба швидше кінчати, — відказав Томас Хадсон. — А я ще при силі.

Він скерував катер до берега, а Віллі вистромив голову з-за борту і час від часу махав йому рукою, показуючи напрям. Генрі обстрілював узвишшя, що вирізнялося вищими деревами, з таким розрахунком, щоб кулі лягали спереду й позаду, а Джордж бив на рівні невидимого гребеня.

— Як там, Віллі? — запитав Томас Хадсон у трубу.

— Та вже стільки гільз, що можна відкривати міделиварню, — відказав Віллі. — Підходь носом до берега, а тоді повертай бортом, щоб і Ара з Антоніо могли піддати.

Хілезі щось привиділось, і він теж дав чергу. Та то була всього-на-всього низька гілляка, що її перед тим підкосив Генрі.

Томас Хадсон дивився, як берег присувається все ближче, аж поки стало видно кожний листочок на деревах. Тоді повернув катер правим бортом і почув, як застрочив Антоніо, і побачив низку його трасуючих куль, що йшли трохи праворуч від куль з автомата Віллі. Ара також відкрив вогонь. Томас Хадсон дав малий задній хід і посунув катер ще ближче до берега, але так, щоб Хіль зміг добре размахнутися.

— Шпурляй вогнегасник, — сказав він. — Туди, куди стріляє Віллі.

Хіль кинув, і Томас Хадсон знов зачудовано стежив очима, як великий мідний циліндр закрутився високо в повітрі й упав майже точно в потрібне місце. Блиснув спалах, гримнув вибух, знялися клуби диму, і Томас Хадсон побачив, як звідти вийшов чоловік і, зчепивши руки над головою, рушив до них.

— Не стріляти, — квапливо мовив він в обидві труби.

Та Ара вже вистрілив, і той чоловік повалився на коліна і впав головою вперед у мангрову порість.

Томас Хадсон знову нахилився до труб і сказав:

— Стріляйте далі. — Тоді дуже стомлено мовив до Хіля: — Якщо можеш, запусти туди ж таки ще один. А потім двійко гранат.

Він уже мав полоненого. І втратив його. Трохи перегодя він сказав у трубу:

— Віллі, хочете з Арою піти поглянути?

— Авжеж, — відповів Віллі. — Тільки не припиняйте вогню, доки ми не підійдемо туди. Я хочу підступити з тилу.

— Скажи Генрі, що тобі потрібно. А коли припинити вогонь?

— Як тільки ми зробимо прохід.

— Гаразд, сину джунглів, — сказав Томас Хадсон і оце вперше встиг подумати про те, що, мабуть, таки помре.

XXI

Він почув, як за тим невеличким узвишшям вибухнула граната. Потім усе затихло.

Він важко сперся на штурвал і дивився, як дим од вибуху тане на вітрі.

— Як тільки побачу шлюпку, одразу ж рушаємо вперед, — мовив він до Хіля.

Тоді почув, як Антоніо обняв його рукою за плече й сказав:

— Ти ляж, Томе. Я візьму штурвал.

— Гаразд, — погодився він і востаннє окинув поглядом вузьку протоку між зеленими берегами. Вода була руда, але прозора, і припливна течія ішла швидко.

Хіль і Антоніо допомогли йому лягти на дошки містка. Антоніо став до штурвала. Він дав малий задній хід, щоб утримати катер проти течії, і Томас Хадсон з приємністю відчув ритмічне двигтіння потужних моторів.

— Трохи попусти мені джгут, — попросив він Хіля.

— Я принесу надувний матрац, — сказав Хіль.

— Добре й на дошках, — мовив Томас Хадсон. — Мабуть, не варто мені багато рухатись.

— Підклади йому під голову подушку, — сказав Антоніо, видивляючись уперед на протоку. Трохи згодом він промовив: — Вони махають, щоб ми пливли туди, Томе.

І Томас Хадсон відчув, як задвигтіли мотори і як катер плавно рушив уперед.

— Як тільки вийдемо з протоки, кидайте якір.

— Гаразд, Томе. Ти не говори, не треба.

Коли кинули якір, на вахту біля штурвала став Генрі. Тепер, коли вони знов були на відкритій воді, Томас Хадсон відчував, як катер погойдується під вітром.

—. Отут уже є де повернутися, Томе, — мовив Генрі.

— Я знаю. І так аж до Кайбар'єну, а там далі дві добрі протоки з розміченим фарватером.

— Ти тільки не говори, Томе. Лежи тихо.

— Нехай Хіль принесе тонке укривало.

— Я сам принесу. Тобі не дуже боляче, Томмі?

— Боляче, — відказав Томас Хадсон. — Але терпіти можна. Не гірше, ніж усім тим, кого ми з тобою разом постріляли.

— Осьде й Віллі, — сказав Генрі.

— Ти, старий сучий сину, — мовив Віллі. — Нічого не говори. їх там було четверо разом з провідником. Це основна група. І ще той, котрого ненароком поклав Ара. Він тепер страшенно карається, бо знає, як тобі потрібен був полонений. Аж плаче, бідолаха, то я звелів йому сидіти там, унизу. Він просто незчувся, як вистрелив, це з кожним може статися.

— Куди ти кинув гранату?

— Та там одне місце здалося мені підозрілим. Не можна тобі говорити, Томе.

— Вам ще треба повернутися й розмінувати шхуну.

— Зараз же їдемо, а по дорозі перевіримо ще оте місце. Достобіса шкода, що немає в нас швидкохіднішого човна. А ти знаєш, Томмі, ці наші вогнегасники ще кращі за міномети.

— Далекобійність не така.

— А на біса нам та далекобійність? Хіль їх так кидав, наче в кошик клав.

— Їдьте вже.

— Тобі дуже зле, Томмі?

— Досить-таки зле.

— Але витримаєш?

— Постараюся.

— Ти лежи спокійно-спокійно. Так, щоб і не зворухнувся. Минуло зовсім небагато часу, відколи вони поїхали, проте Томасові Хадсону здавалося, що їх немає дуже довго. Він лежав на спині під наметом, якого змайстрував для нього Антоніо. Хіль і Джордж одв'язали брезент з навітряного боку містка, і тепер його обвівав свіжий і лагідний вітер. Сьогодні вітер трохи вщух проти вчорашнього, але так само рівно віяв зі сходу, і хмари в небі були високі й рідкі. А саме небо яскріло голубінню, звичайною для східного узбережжя, де найдужче завівали пасати, і Томас Хадсон лежав, і дивився в те голубе небо, і силкувався перебороти біль. Коли Генрі прийшов із шприцом, щоб зробити йому укол морфію, він відмовився, бо подумав, що, може, доведеться ще помізкувати. А укол зробити ніколи не пізно.

Він лежав, укритий легкою ковдрою, з пов'язками на всіх трьох ранах. Перев'язуючи їх, Хіль густо засипав кожну сульфідином, і Томас Хадсон бачив той білий, наче цукрова пудра, порошок на дошках містка біля штурвала, де він стояв, коли Хіль перев'язував його. А коли знімали брезент, щоб йому було більше повітря, помітив три дірочки, пробиті кулями, і ще кілька таких самих ліворуч від них. Помітив і дірки, пропороті гранатними осколками.

Він лежав, а Хіль дивився на нього й бачив його вибілене морською сіллю волосся та посіріле обличчя над краєм ковдри. Хіль був простосердий хлопчина. Справжній атлет, майже такий самий, як і Ара, він міг би стати чудовим бейсболістом, якби опанував кручені подачі. Його рука була створена для кидків. Томас Хадсон поглянув на нього й усміхнувся, пригадавши, як він метав гранати. Потім усміхнувся просто так, самому Хілеві з його великими мускулястими руками.

— Тобі б на подачі грати, — мовив він і сам не впізнав свого голосу.

— Мені завжди бракує витримки.

— Сьогодні не забракло.

— Може, раніш не було в ній справжньої потреби, — усміхнувся Хіль. — Змочити тобі водою губи, Томмі? Ти не відповідай, тільки кивни головою.

Томас Хадсон заперечливо похитав головою і подивився на внутрішню затоку, що скидалась на велике озеро. По ній гуляли білі баранці. Але хвиля була невисока, і вітер саме такий, щоб іти під вітрилами, а в далині синіли пагорби Турігуаньйо.

Ось що ми зробимо, подумав він. Підемо просто до Сентраля або до того другого селища, там має бути лікар. А втім, ні, сезон уже скінчився. Але ж доброго хірурга можна привезти й літаком. Люди там усі хороші. Тільки поганого хірурга мені не треба, це гірше, ніж ніякого. Я собі полежу тихенько, доки прибуде добрий, а тоді вже нехай мене несуть. Треба б прийняти сульфідин і всередину. Але ж мені не можна пити води. Дарма, не журися, хлопче, сказав він собі. Саме до цього було спрямоване все твоє життя. І надало ж Арі пристрелити того німчуру. Коли б не це, то не пішли б намарне всі наші зусилля й було б з них хоч якесь добро. Та ні, добро — не те слово. Була б з них хоч якась користь. Ет чорт, а коли б ті мали стільки всякої зброї, як ми, — страх навіть подумати. Певно, то вони повитягали всі тички в протоці, щоб заманити нас на ту одну. А може, якби ми й узяли полоненого, він виявився б тупаком і нічого б не знав. Та все одно якась користь була б. А тепер з нас уже ніякої користі. Ні, все-таки є. Розміновуємо ж ми той старий черепашатник.

Думав би ти краще про те, як воно буде після війни, коли ти знов повернешся до свого живопису. Стільки ще можна намалювати добрячих картин, і якщо намалювати їх так, як ти вмієш, і не розкидатись ні на що інше, а робити тільки це, то й буде справжнє діло. Так, як ти можеш намалювати море, його більш ніхто тепер не намалює, — якщо ти наполегливо працюватимеш і не встряватимеш куди не слід. От і доведи тепер, що ти справді хочеш здійснити цей свій задум. А щоб здійснити його, ти повинен міцно триматися за життя. Хоча життя людини й небагато важить порівняно з її ділом. Його цінність лише в тому, що без нього не можна. Тож тримайся щосили. Настав час показати, на що ти здатний. От і покажи, ні на що не сподіваючись. У тебе завжди добре скипалася кров, і ти можеш показати себе й тепер. Ми не якийсь там люмпен-пролетаріат. Ми обрана верства і робимо це не задля грошей.

— Томе, дати тобі краплю води? — знову спитав Хіль. Томас Хадсон похитав головою.

Три нікчемні кулі, подумав він, і летить к такій матері весь добрячий живопис, і нікому з того анічогісінько. На біса було цим злощасним кретинам здуру вчиняти оту бійню на острові? Тепер здалися б собі в полон, і все скінчилося б добре. Цікаво, хто був той, що вийшов здаватись і попав під кулю Ари? Мабуть, із таких, що й отой, котрого вони пристрелили на острові. І чого вони такі запеклі фанатики? Ми вперто переслідували їх цього разу і завжди будемо битися до кінця. Але ми не фанатики.

Він почув шум підвісного мотора. Звідси, де він лежав, не було видно, як шлюпка підійшла до катера, але одразу ж по тому на місток піднялись Ара й Віллі. Ара спливав потом, і обидва геть подряпалися в чагарях.

— Ти пробач мені, Томе, — сказав Ара.

— Пусте, — відказав Томас Хадсон.

— Знімаймося вже звідси к бісу, — мовив Віллі, — а я тим часом розкажу тобі. Аро, катай наниз до якоря і пришли сюди Антоніо, хай бере штурвал.

— Ми підемо на Сентраль. Так буде швидше.

— Добра думка, — сказав Віллі. — А тепер, Томе, помовч і слухай мене. — Він раптом спинився і легко поклав руку Томасові Хадсону на чоло, потім засунув її під ковдру і вправно, але дуже обережно помацав пульс. — Не смій помирати, паршивцю, — мовив він. — Лежи ані руш і тримайся, чуєш?

— Наказ зрозумів, — відказав Томас Хадсон.

— У першій перестрілці було вбито трьох, — почав Віллі. Він сидів на містку проти вітру, і Томас Хадсон чув кислий дух поту, що йшов од нього, а його видюще око знову мало страхітливий вигляд, і всі шрами від пластичної операції на обличчі побіліли. Томас Хадсон лежав дуже тихо і слухав його. — Вони мали всього два автомати, але зайняли добру позицію. Спершу їх накрив вогнегасник Хіля, а п'ятдесятки й зовсім змішали з г… І Антоніо теж зробив своє. А Генрі таки мастак крити з тих п'ятдесяток.

— Він завжди був мастак.

— Я хотів сказати — під вогнем. Ну, a те господарство ми розмінували, і тепер там усе гаразд. Ми з Арою перерізали дротики, а вибухівку так і залишили. Де лежать інші німецькі мертвяки, я покажу на карті.

Тим часом якір уже підняли, і мотори двигтіли.

— Не дуже ми відзначилися, правда? — мовив Томас Хадсон.

— Вони перехитрували нас. Але ми придушили їх своїм вогнем. Вони теж не дуже відзначилися. Ти не дорікай Арі за того полоненого. Він і так карається. Каже, не встиг подумати, як натиснув на спуск.

Катер, набираючи швидкості, йшов у напрямі синіх пагорбів.

— Томмі, — сказав Віллі. — Я ж люблю тебе, сучий ти сину, не помирай.

Томас Хадсон поглянув на нього, не ворухнувши головою.

— Постарайся зрозуміти це, якщо можеш.

Томас Хадсон дивився на нього. Він був немовби десь далеко-далеко й не мав більш ніякого клопоту. Він відчував, як катер набирає швидкості, і приємне двигтіння моторів передавалось йому через тверді дошки під лопатками. Він звів очі й побачив небо, яке завжди так любив, окинув поглядом широку затоку, яку — він знав тепер напевне — йому вже ніколи не випаде намалювати, потім повернувся трохи зручніше, щоб погамувати Сіль. Мотори давали вже близько трьох тисяч обертів, як подумки відзначив він, і їхнє двигтіння проходило крізь палубу в нього самого.

— Здається, я розумію, Віллі, — промовив він.

— Ет, паскудство, — сказав Віллі. — Не розумієш ти нікого, хто тебе любить.