Твори в 4-х томах. Том 4

Небезпечне літо

Літо 1959 р. Хемінгуеї провели в Іспанії. 13 травня в Мадріді розпочалися свята, а потім кориди, заради яких Хемінгуей власне і приїхав до Іспанії. Найбільше його приваблювала можливість побачити одразу двох видатних матадорів. Один з них — Антоніо Ордоньєс, син Каетано Ордоньєса, що послужив колись прототипом образу Педро Ромеро з роману «Фієста», — на цей час був улюбленцем письменника. Е. Хемінгуей побачив у його манері вести бій 8 биком довершену майстерність, позбавлену будь-якої пози й штучності, майстерність, яку він цінував у митцях понад усе. Цікавила його й доля суперника Антоніо Ордоньєса — Луїса Домінгіна, який був у розквіті слави в 1953–1954 рр. Симпатії письменника були вже на боці Ордоньєса, бо Домінгін належав до так званої «декадентської» школи тавромахії, правила якої дозволяли вдаватися до штучних прийомів, щоб продемонструвати «красивий» бій. Атмосфера корид З участю Ордоньєса і Домінгіна була дуже напружена. Хемінгуей так згадував про це в листі до приятеля: «…могло статися, що один з матадорів загине… Але все обернулося так, що відбулося поступове руйнування однієї людини іншою».

В «Небезпечному літі» Хемінгуей описує тільки «зовнішню поверхню», тільки суперництво на арені між Домінгіном і Ордоньєсом. Сім восьмих айсберга — давні складні стосунки двох видатних матадорів — залишились поза текстом. Хемінгуею було відомо, що на початку п'ятдесятих років Луїс Мігель Домінгін — син відомого імпресаріо, освічений багатий майор і талановитий тореро купався в славі, а юний Антоніо Ордоньєс служив у його батальйоні рядовим і входив у його квадрилью. Коли сестра Домінгіна Кармен покохала Антоніо, йому довелося залишити батальйон… але з дому пішла й Кармен. Та наступного року Антоніо було посвячено в матадори, і він виявив себе справжнім майстром тавромахії; тоді його прийняли в родину Домінгінів. Домінгін-старший став його імпресаріо, Кармен — дружиною, а Луїс Мігель залишив був арену. Отака передісторія суперництва двох видатних матадорів того небезпечного літа, що його змалював Ернест Хемінгуей.

Хемінгуей почав писати твір в Іспанії як нарис про кориди, що був замовлений йому журналом «Лайф». Твір розростався, дописував Хемінгуей його вже на Кубі, куди повернувся в лютому 1960 р. 28 травня у рукописі замість замовлених 10 000 слів було 120 000.

Письменнику довелося звернутися до свого давнього приятеля Арона Хотчнера, який мав великий досвід роботи над його текстами, готуючи оповідання для теле- і радіопостановок, щоб він скоротив обсяг твору. Спільними зусиллями вони скоротили рукопис на 50 000 слів, і Хотчнер повіз його в редакцію. Твір було надруковано у трьох вересневих номерах журналу «Лайф» (5, 12 і 19 вересня) за 1960 p. Текст супроводила велика добірка кольорових ілюстрацій — фотознімки кориди, матадорів, самого письменника, зроблені того «небезпечного літа». Відтоді цей твір ніде не друкувався.

Свято, що завжди з тобою

В листопаді 1955 p. E. Хемінгуей приїхав до Парижа, однак до кінця року через стан здоров'я він майже не вставав з ліжка. Та життя зробило йому своєрідний подарунок — в підвалах готелю «Ріц», де жив тоді письменник, знайшлися старі валізи з паперами — серед них і деякі його рукописи й записники, що він вів у молоді роки. Мабугь, під впливом спогадів восени 1957 р. письменник, перебуваючи на Кубі, починає писати книжку про Париж двадцятих років. Перші три нариси, за свідченням дружини письменника, було написано до грудня 1958 р. Спочатку він написав нарис про знайомство і дружбу з Фіцджеральдом. Один з розділів — про Форда Медокса Форда — являв собою переробку сторінок, колись вилучених з роману «Фієста». В 1960 p., коли в книжці було 18 нарисів, Хемінгуей вважав її закінченою. Проте на роздуми спадкоємців про порядок розташування нарисів і переговори з видавництвом, яке вирішило спершу опублікувати «Небезпечне літо», пішли роки. І лише через три роки після смерті Хемінгуея — в 1964 р. книжка побачила світ. За її назву друзі взяли слова, що їх колись письменник сказав про Париж — «Свято, що завжди з тобою». За жанром це мемуари. Вони дуже суб'єктивні, фрагментарні як за своєю побудовою, так і за відібраним матеріалом. У цьому творі Е. Хемінгуей зосередив увагу лише на фактах особистого життя та на стосунках з митцями, що жили в 20-і рр. у Парижі. Зосередженість ця співзвучна із тим лірико-іронічним тоном, з тією ностальгією за щастям молодості, якою від першого до останнього рядка пройнято твір. Перед читачем оживає безліч реалій. Це Париж з його вулицями, Сеною, садами, будинками, музеями, крамницями, кафе, з його пахощами, світлом… Це Австрійські Альпи із пухким снігом, яскравим сонцем, м'якими сутінками, зоряним небом, теплим затишком людського житла… Це мистецьке життя Парижа, який у 20-і рр. був своєрідною Меккою для художників і поетів.

Париж Хемінгуея не тільки ідеальне місто, в якому письменникові добре працюється. Від усіх інших столиць його відрізняє ще органічна причетність до мистецтва, ніби наелектризованість художньою культурою, велика зацікавленість у мистецьких знахідках і здобутках. Відчуття «насиченості» мистецтвом допомагають створити згадки про музеї, полотна художників, у яких Хемінгуей вчився бачити поезію у повсякденному житті. Її підкреслюють буденні зустрічі з позбавленими будь-якого ореола митцями на паризьких вулицях, площах, у кафе. Але найбільше Хемінгуей пише про англійців і американців, з якими там познайомився. Це один з основоположників модернізму в літературі англійський письменник Джеймс Джойс. Це американський поет Івен Шіпмен, з яким Хемінгуей заприятелював у 20-і рр. в Парижі, а пізніше зустрічався під час громадянської війни в Іспанії. Це Гертруда Стайн — американська літераторка, що розробляла власний метод ставлення до слова і власну техніку роботи зі словом. На її думку, кожний повтор надає слову нових відтінків, тож повторювала вона слова нескінченно, доки вони взагалі не втрачали будь-який зміст. Хемінгуей не випадково певний час підтримував добрі стосунки з міс Стайн. Її серйозне ставлення до мови імпонувало йому, а використання зображувальних можливостей повтору назавжди увійшло до надбань його мистецької техніки. Проте у ставленні до життя і мистецтва реалістичні уподобання Е. Хемінгуея і модерністські концепції Г. Стайн радикально розійшлися. І саме про це свідчать мемуари письменника.

Менше згадується у творі про Шервуда Андерсона, але висловлено головне щодо оцінки його творчого доробку: шанобливе ставлення до оповідань і неприйняття його романів.

Тепло згадує Хемінгуей про Езру Паунда, тоді молодого, захопленого світом звуків поета. Але в п'ятдесяті роки, коли писалися мемуари, шляхи Паунда і Хемінгуея різко розійшлися: активний і послідовний антифашист Ернест Хемінгуей рішуче засудив профашистські переконання свого колишнього друга Е. Паунда, котрий став політичним злочинцем під час другої світової війни, знайшовши притулок у фашистській Італії. Але тоді, в 20-і рр. в Парижі, єдиним життям Паунда була література, і він віддавав усього себе служінню музам і людям мистецтва. Саме цим і обумовлена тональність розділу.

Томаса Стірнса Елліота, видатну постать в англомовній культурі нашого часу, майбутнього проповідника елітаризму, Хемінгуей — дещо прямолінійно — висміяв за його інфантильність і зарозумілість.

Цікаві нариси про Ф. С. Фіцджеральда. Хемінгуею часто закидають необ'єктивність, упередженість, навіть уїдливість, з якою змальовано одного з найталановитіших американських письменників, автора таких чудових романів, як «Великий Гетсбі» і «Ніч лагідна». Ніде в Хемінгуея не згадано, скажімо, того факту, що Фіцджеральд допомагав йому в роботі над першим романом, що саме за його порадою було знято перший розділ «Фієсти», що він представив початківця Хемінгуея кращому видавцеві країни. Так, з хемінгуеївських нарисів Фіцджеральд постає людиною слабкою, вередливою і неврівноваженою. Особливе роздратування Хемінгуея викликає дружина Фіцджеральда, яка докладала чималих зусиль, щоб не дати чоловікові знайти себе і своє щастя у творчості. Хемінгуей пише про це з прикрістю й болем, але загалом справедливо — адже гонитва за багатством, за щастям по-американському, справді поступово руйнували нервову систему вразливої людини, талановитого майстра.

Без найменшої симпатії змальовано англійського письменника Форда Медокса Форда (власне Форда Медокса Гюффера), нащадка давньої буржуазної родини, Його англійська бундючність так запам'яталася Хемінгуею, що переважила в його пам'яті й те добре, чим Форд Медокс Форд намагався зарадити юному початківцеві, всіляко сприяючи виданню його перших оповідань.

Зовсім інакше згадано про зустріч із художником Паскеном (Пасхіним), що, на відміну від Форда, з мудрою іронією ставився і до світу, і до своєї персони. Саме така філософія — праця, стоїцизм, мудрість, іронічність — найбільше імпонувала Хемінгуею протягом усього життя.

Книжку про молоді роки, приведені в Парижі, писала зріла, мудра людина — це видно в оцінках життя, і в ставленні до людей, і в поглядах на мистецтво. Провідною і переконливою залишається головна думка автора: людині для щастя необхідна праця, зосередженість, свобода і тепло тих, кого любиш. Багатство і світ багатих здатні лише занапастити талант людини, позбавиш її щастя.

Хемінгуей наголошує в цьому творі на значенні російської літератури для формування його світогляду і творчої манери. Надзвичайно щиро й тепло згадує він доброго генія своєї паризької юності Сільвію Бійч, яка не лише була щедрим другом, а й відкрила юнакові багатий світ російської класики.

Острови в океані

На відміну від «Свята, що завжди з тобою» Е. Хемінгуей не вважав «Острови в океані» твором завершеним і готовим до друку. Точна дата, коли він розпочав роботу над ним, — невідома. Вперше про цей твір згадано 1948 p.: в листі до свого видавця Чарлза Скрібнера Хемінгуей писав, що задумав велику книжку про війну на землі, на воді і в повітрі. Саме тоді він працював над частиною про море, яка мала охоплювати період з 1936 по 1944 рр, Хемінгуей писав Скрібнеру, що робота йде дуже повільно, бо він себе погано почуває, а хоче написати цю книжку якнайкраще. Згодом Хемінгуей відклав на якийсь час роботу над цим твором і почав писати оповідання про випадок на полюванні, яке переросло у роман «За річкою, в затінку дерев». До останніх днів життя письменник час від часу повертався до роботи над своїм найбільшим твором. В 1960 р. він давав читати Хотчнеру «морську частину» — розповідь про те, як на Багамських островах Томас Хадсон з командою катера переслідував німецьких підводників. Це й було третьою, останньою, частиною незавершеного рукопису. За життя Хемінгуей ніколи не друкував навіть фрагментів з цієї книжки. Через кілька років після смерті Хемінгуея вдова письменника Мері береться за редагування і видання незавершених рукописів. За її свідченням, вона керується двома принципами: «Якість друкованого має, як мінімум, відповідати тому, що Хемінгуей видав за життя… Якщо на обкладинці написано «Хемінгуей», то це має бути проза Хемінгуея і нікого іншого: жодної чужої фрази. Можна розставити коми і поділити довгі речення на короткі. Але не можна дозволяти ніяких змін».

У 1970 р. роман «Острови в океані» побачив світ.

Невідомо, як остаточно відредагував би свій рукопис Ернест Хемінгуей. Можливо, в багатьох місцях автор уникав би чужих його стилю описовості, розлогості фрази, і навіть до деякої міри сентиментальності, зробив би текст сконцентрованішим, «густішим». Але безперечно те, що посмертно виданий твір є суто хемінгуеївським.

Для героя роману — художника Томаса Хадсона, — як і для ліричних героїв попередніх творів письменника, найголовніше — це певний моральний кодекс, що служить фундаментом, стрижнем його життя. Проте Хадсон відрізняється від героїв згадуваних досі творів письменника. Він — особистість творча, всесвітньо-відомий художник. Якщо полковник Кантуелл перед смертю може згадувати лише про свої втрати і невдачі, то Хадсон залишив людям свої картини, своє бачення і розуміння барв, руху, сенсу життя. Він вчився малювати в Парижі, пройшов велику мистецьку школу, об'їздив світ, але справжню домівку знайшов на острові, серед простих людей і незайманої природи.

Він малює портрети своїх друзів бідняків, їхній побут, їхню працю… Його картини також були частиною життя острова, життя природного і простого. На них намальовано дядечка Едварда і ловців черепах. «Негри на березі. Негри в човнах. Ловці черепах. Ловці губок. Штормові хвилі. Водяні смерчі. Розбиті шхуни. Недобудовані шхуни. Все те, що можна побачити й так». Задарма малює він для бару Боббі, де відвідувачі рибалки та інший простий люд, велику картину, відмовляючись водночас розважати своїм мистецтвом багатих туристів.

Тверді моральні переконання, той самий моральний кодекс, що спрямовує поведінку всіх позитивних героїв Хемінгуея, примушує Томаса Хадсона вступити у війну за справедливість із зброєю в руках. Але війна і творчість — несумісні. Спочатку війна забирає старшого з трьох синів Томаса, — двоє менших загинули ще до війни в автомобільній аварії — потім, хоч як він опирається, втягує у кривавий вир і його самого, аж поки він гине. З цього погляду «Острови в океані» можна назвати «романом втрат». Але найдужче звучить у романі гуманістична тема, тема засудження війни як протиприродного явища. Ця непримиренна контрастність, мабуть, ще яскравіше звучить через своєрідне музичне дімінуендо в структурі роману: від «Біміні» до «У морі» — від щастя до загибелі, від роздумів до дії, від творчості до руйнування.

Роман побудовано в основному на автобіографічному матеріалі. В паризьких спогадах Хадсона легко знайти місця, які нагадують «Свято, що завжди з тобою». У другій частині досить детально описано ті місця на Кубі, де бував сам Хемінгуей: його улюблений бар «Флорідіта», дім тощо. І третя частина насичена почуттями і досвідом Ернеста Хемінгуея, що два роки війни добровільно брав участь в охороні Кубинського узбережжя від німецьких підводних човнів на своїй яхті «Пілар». Письменник пише про те, що добре знає, і тому все в романі, як завжди, зображено переконливо й точно, а життя й характер героя міцно вмонтовано в структуру суспільного буття.

Біміні — це не тільки два маленьких острови Багамського архіпелагу, розташовані в Атлантичному океані, недалеко від узбережжя Куби. Біміні — казкова земля. Існує індіанська легенда про острів Біміні, на якому є джерело вічної молодості. Чудову поему — сумну й романтичну — написав про Біміні Генріх Гейне. Герой цієї поеми, один з жорстоких іспанських завойовників, провівши бурхливе життя, захотів повернути собі молодість. І поплив на пошуки чудового острова Біміні, а потрапив до вічної ріки забуття Лети.

Не можна не зіставити поему великого німецького романтика й незавершений роман американського майстра. Тільки роман починається з «Біміні» — із щасливої пори творчого розквіту і людської мудрості, із щастя віднайденої через дітей молодості. Але ворожий світ руйнує це недовге й примарне щастя, і, піднявшись на боротьбу, людина гине, — потрапляє до Лети. Мабуть, заключна частина — «Старий і море», якби вона була приєднана до цього роману, мала стверджувати одвічний бій людей із стихією, символізувати її непереможність, її складну й суперечливу єдність з природою, з світом, з життям. Проте задум повністю здійснено не було, і незавершений твір, звичайно, залишається прочитаним не до кінця.

Оповідання про Ніка Адамса

За життя Хемінгуея читач востаннє зустрівся з Ніком Адамсом — одним з найулюбленіших і найближчих автору героїв його оповідань — у виданій 1938 р. збірці «П'ята колона» і перші сорок дев'ять оповідань». По смерті письменника серед його рукописів було знайдено ще вісім новел про Ніка Адамса. Вони вийшли друком 1972 р. в збірці «Оповідання про Ніка Адамса», упорядкованій одним з дослідників творчості Хемінгуея Філіппом Янгом. Вперше всі оповідання було розміщено не за хронологією написання, а так, щоб створити єдину часову лінію в житті героя. Ті ж вісім оповідань, які доти не публікувалися, було подано в книжці курсивом.

Час їхнього написання важко визначити. Проте як хронологічна, так і тематична близькість до ранніх оповідань безсумнівна. Вони охоплюють великий відтинок часу в житті Ніка — від дитинства («Три постріли») до роздумів уже зрілого письменника («Про творчість»). Три невеличкі начерки взято із чернеток померлого автора. «Остання ніч у морі» — це розповідь про Ніка, що вирушив на першу світову війну. Як твердить Янг, епізод мав розпочати задуманий, але не написаний Хемінгуеєм роман «Разом з юністю» — про першу світову війну. Янг вважає, що завершеним було тільки оповідання «Сезонники». Дослідник, певне, має підстави для такого висновку, бо саме тут — у лаконічному, насиченому підтекстом, повністю переданому через ліричного героя оповіданні, — найбільше відчувається рука зрілого майстра: нічого зайвого, мінімум художніх засобів максимально передає відчуття повноти життя, молодості, літа, природи — всього того, що було найхарактернішим для юного героя.

Дещо незвичним для Хемінгуея є незакінчене оповідання «Останній незайманий край» — манерою оповіді воно більше нагадує повість. Тут суто хемінгуеївське світовідчуття, з його розумінням честі, мужності, доброти, несподівано перегукується із «вписаністю» героя в природу, такою характерною для іншого корифея американської літератури — Вільяма Фолкнера.

Дуже цікаві роздуми письменника про творчу працю із останньої новели — хоча навряд чи можна назвати їх новелою, це, скоріш, начерк, — що перегукується із «Святом, що завжди з тобою». Тут згадується паризьке життя Хемінгуея і його друзів того ж періоду — письменників Каммінгса, Дос Пассоса, Стайн, Андерсона, Паунда. Кращі сторінки тут з міркуваннями Хемінгуея про правду життя і правду літератури.

«Муссоліні — найбільший шахрай у Європі»

Це один із ранніх нарисів, написаний під час Лозаннської конференції, де Хемінгуей представляв канадську і американську пресу. Велика заслуга молодого письменника полягала в тому, що він одним з перших розпізнав справжню сутність фашизму і на весь голос викривав його.

Хто вбив ветеранів?

Депресія 1929 р, найбільшого лиха завдала американській бідноті — безробіття обернулося для неї голодною смертю. В страшному становищі опинилися і американські ветерани першої світової війни. Двічі — у грудні 1931 р. і липні 1932 р. ходили вони до Вашінгтона з петицією до уряду США, щоб їм продовжили виплату матеріальної допомоги. І щоразу неподалік од Вашінгтона, в Анакостії, їх розганяли зброєю американські солдати під командуванням генерала Маккартура. Нарешті уряд знайшов для них місце — відправив у Флоріду, де на маленьких островах Матекумбе, велося будівництво дороги. Вони жили в бараках. Перебуваючи в Кі-Уесті, Хемінгуей зустрічався з ними, знав їхній побут, їхнє життя.

31 серпня 1935 р. місцеві преса і радіо попередили жителів Флоріди, що з Багамських островів насувається страшний ураган і треба вживати рятівних заходів. Більшість жителів Кі-Уеста терміново залишали свої домівки, рятували себе і майно. Та ніхто не подбав про ветеранів. 2 вересня ураган налетів на Кі-Уест, наступного дня він пішов далі, але через сильний вітер жоден човен не міг дістатися до Матекумбе. Коли туди потрапили перші рятувальні експедиції, Хемінгуей був з ними. Картина, побачена рятувальниками, була страшна. Редактор марксистського журналу «Нью-Мессіз» телеграмою запропонував Хемінгуею написати нарис про ці події. 17 вересня гнівний памфлет Хемінгуея було надруковано в комуністичній пресі. Від гонорару письменник відмовився, вважаючи за безчестя наживатися на людському горі.

Крила над Африкою

В 1935 р. фашистська Італія напала на Ефіопію. В січні 1936 p. y журналі «Есквайр» з'явився антивоєнний і антифашистський памфлет «Крила над Африкою» з підзаголовком «Кілька слів про орнітологію», де Хемінгуей з великим болем не тільки викривав загарбницький характер війни в Ефіопії, розв'язаної Муссоліні, але й показував її ворожість самому італійському народові.

«Есквайр» — модний журнал для багатих чоловіків, з редактором якого А. Гінгрічем Хемінгуей перебував у дружніх стосунках ще з 1932 р. Щоб підняти тираж видання, А. Гінгріч запрошував до співробітництва видатних письменників, не обмежуючи їх темами і не втручаючись у виклад авторської думки. Така незалежність приваблювала до «Есквайра» Е Хемінгуея, де він друкувався протягом кількох років.

Листи до І. Кашкіна та К. Симонова

Іван Олександрович Кашкін — радянський перекладач і дослідник зарубіжної літератури — через усе своє творче життя проніс інтерес до свого сучасника і улюбленого американського письменника Ернеста Хемінгуея. Перші роботи Кашкіна про твори Хемінгуея з'являються в 30-і pp., і тоді ж американський письменник знайомиться з ними і пише йому перший лист. У 1934 р. в Москві вийшла збірка оповідань «Смерть пополудні», а в 1935 р. в журналі «Интернациональная литература» — стаття І. Кашкіна «Ернест Хемінгуей. Трагедія майстра». Саме на ці видання і відгукнувся листом Хемінгуей. Вкрай індивідуалістичні твердження Хемінгуея про своє ставлення до держави як форми устрою людського суспільства, до поняття «людство», продиктовані умовами існування в капіталістичній країні, було спростовано самим письменником через два роки, коли він, ризикуючи життям, кинувся у вир війни, на захист демократії і республіки в далекій Іспанії.

Тоді ж, під час громадянської війни в Іспанії, він познайомився із статтею І. Кашкіна «Трагедія сили у вакуумі» і висловив подяку С. Динамову — головному редактору журналу — за надісланий номер «Интернациональной литературы» зі статтею Кашкіна.

Другий лист І. Кашкіну датовано 1939 р. — вже після повернення з Іспанії. Лист надзвичайно важливий — тут не тільки високий ступінь довіри письменника до російського критика й перекладача щодо суто творчих питань, у ньому висловлено багато суджень Е. Хемінгуея про те, що він вважає важливим у світі, в житті.

Найвищу оцінку діяльності Кашкіна — критика й перекладача — Хемінгуей дає в листі до К. Симонова, датованому 20.VI 1946 р. І через радянських гостей, які відвідують його на Кубі, Хемінгуей передає привіти своєму далекому другу і популяризатору.

Фашизм — це облуда

Це промова, виголошена Хемінгуеєм на Конгресі американських письменників 4 червня 1937 р. Характерно, що вона з'явилася друком саме в комуністичній пресі.

Битва за Париж. Як ми увійшли в Париж

17 травня 1944 року Хемінгуей як кореспондент лондонського журналу «Кольєрс» вилетів до Європи. Протягом травня — листопада Хемінгуей бере участь у бойових польотах англійських льотчиків, у наземних боях, у визволенні Франції від німецьких окупантів. Дві з кореспонденцій, надрукованих у «Кольєрсі», було присвячено визволенню Парижа.

Хемінгуей сам був безпосереднім учасником цієї операції. Він увійшов у місто з французькими партизанами.

Промова при одержанні Нобелівської премії

В 1954 р. Гарвардський університет висунув кандидатуру Хемінгуея на Нобелівську премію з літератури. 28 квітня 1954 р. йому було присуджено цю високу нагороду за повість «Старий і море», а також за «майстерність у створенні нового стилю в сучасній літературі». Через стан здоров'я письменник не зміг вилетіти з Куби до Стокгольма, щоб одержати премію особисто, 1 тому надіслав промову в письмовому вигляді.

Інтерв'ю з Хемінгуеєм

Інтерв'ю, яке Джордж Плімптон брав у Хемінгуея в Фінка Віхія, з'явилось навесні 1958 року у журналі «Періс ревю», що виходив у Франції. Розмові кореспондента з письменником передувала розповідь Плімптона про дім Хемінгуея на Кубі, про те, як він працює. Сама ж розмова, як бачимо, торкається найважливіших питань творчості.

Тамара Денисова