Твори в 4-х томах. Том 4

Муссоліні — найбільший шахрай у Європі

У Шато де Уші, такому потворному, що порівняно з ним Одд Феллоуз Хол у м. Петоскі, штат Мічіган, здається Парфеноном, відбуваються засідання Лозаннської конференції.

Близько 60 років тому Уші було маленьким рибальським селищем — вицвілі від сонця будиночки, стара зруйнована вежа, що височіла над очеретами на березі Женевського озера, та затишний заїзд із побіленими стінами. На його прохолодному ганку, бувало, відпочивав Байрон, поклавши кульгаву ногу на стілець і дивлячись у далечінь за блакить озера, поки дзвінок не покличе на вечерю.

Швейцарці знесли рибальські будиночки, прибили меморіальну дошку на ганку готелю, швиденько перевезли «байронівський» стілець до музею, засипали порослий очеретом берег грунтом з котлованів під фундаменти, на яких по всьому схилу до самої Лозанни набудували готелів, що сьогодні стоять порожні, а поблизу старої вежі спорудили найпотворніший будинок у всій Європі. Цей будинок з пресованого сірого каменю нагадує одне з любовних гніздечок, які до війни німецькі королі будували вздовж Рейну і про які мріяли майбутні німецькі королеви, і втілює найгірші традиції архітектурної школи à la чавунний-собака-на-газоні. Місто Лозанна розкинулось на узгір'ї, стрімкий схил якого збігає до озера.

Можна безпомилково вгадати, коли відбуваються засідання конференції, по рядах лімузинів, що стоять біля Шато.

…Усі хочуть побачити Ісмет-пашу, але, раз побачивши, не мають бажання зробити це вдруге. Це маленький на зріст, непривабливий смуглявий чоловічок, украй непомітний і нецікавий. Він більше схожий на вірменського торговця мереживом, ніж на турецького генерала. Є в ньому щось мишаче. Він володіє геніальною властивістю залишатись невпізнаним. Як обличчя Мустафи Кемаля неможливо забути, так обличчя Ісмета неможливо запам'ятати.

Думаю, розгадка у тому, що в Ісмета фотогенічне обличчя. Я бачив його на знімках; на них він суворий, владний, вольовий і по-своєму вродливий. Той, хто бачив не на екрані, а в житті мляве, примхливе обличчя принаймні однієї кінозірки, зрозуміє, що я маю на увазі. Обличчя Ісмета ані мляве, ані примхливе, воно всього-на-всього буденне і невиразне. Пам'ятаю, як у перші дні конференції Ісмет заходив у готель «Савойя» саме в той час, коли група кореспондентів виходила звідти після одного з славнозвісних масових інтерв'ю Чичеріна. Чекаючи на ліфт, Ісмет стояв у самій гущі людей, які цілісінькими днями шукали з ним зустрічі, щоб узяти інтерв'ю, і ніхто з них не впізнав його. Такий він скромник. Я все-таки вирішив порушити його спокій, підійшов ближче й привітався.

«Правда, потішно, ваша ясновельможність?» — спитав я, бо кореспонденти зовсім відтиснули його від ліфту. Він посміхнувся, ніби школярка, знизав плечима і жартівливо затулив обличчя руками, немов йому стало соромно. Потім захихотів.

«Домовтеся про зустріч зі мною, поговоримо», — він потиснув мені руку, зайшов у ліфт і посміхнувся ще раз на прощання. На тому інтерв'ю і закінчилось.

Коли ж дійшло до справжнього інтерв'ю, ми легко порозумілися, розмовляючи каліченою французькою мовою. Ісмет приховує, що погано знає французьку мову, і тому прикидається глухуватим, адже знання французької — світський обов'язок кожного освіченого турка, так само як і росіянина, і не володіти нею — ганьба. Ісмет має почуття гумору і задоволено всміхається, відкинувшись на спинку стільця, поки секретар викрикує турецькою мовою у самісіньке його вухо вислови великих письменників. Після інтерв'ю я бачив Ісмета ще один раз. Це було у Монтрьо, у танцювальному залі, де виконують джазову музику. Він сидів за столиком і задоволено посміхався танцюристам. За ним за столиком сиділи два товстих сивоголових турки і понуро дивились, як він поглинав тістечка і допивав третю чашку чаю, без упину жартуючи з офіціанткою каліченою французькою мовою. Здавалось, офіціантка в захопленні від Ісмета, а Ісмет від неї, і їм досить весело вдвох. Жодна жива душа не впізнала його.

Муссоліні — повна протилежність Ісмету. Муссоліні — найбільший шахрай у Європі. Навіть якщо Муссоліні накаже розстріляти мене завтра вранці, я все одно вважатиму його шахраєм. Сам розстріл уже буде шахрайством. Візьміть як-небудь фотографію синьйора Муссоліні і придивіться до його обличчя. Ви побачите, що рот у нього безвольний і, щоб приховати це, він змушений стуляти губи у свою знамениту похмуру посмішку, яку наслідує кожний дев'ятнадцятирічний фашист в Італії. Згадайте його минуле. Вникніть у саму суть фашизму, який закликає до «союзу» праці й капіталу, і пригадайте долю таких союзів у минулому. Оцініть, як геніально він убирає убогі думки в пишні фрази. Зважте його пристрасть до дуелей. Хоробрій людині немає потреби битися на дуелі, а боягуз робить це постійно, щоб переконати самого себе у тому, що він хоробрий. Нарешті, подивіться на його чорну сорочку й білі гетри. Є щось фальшиве, навіть театральне в людині, яка носить білі гетри та чорну сорочку.

У цьому репортажі я не збираюся досліджувати, хто є Муссоліні насправді — шахрай чи велика тривка сила. Муссоліні може протриматися п'ятнадцять років або ж його скине повесні Габрієле д'Аннунціо, який його ненавидить. Я дозволю собі лише правдиво розповісти про два епізоди з перебування Муссоліні у Лозанні.

Фашистський диктатор оголосив, що прийме представників преси. Прийшли всі, втиснулись у кімнату. Муссоліні сидів за письмовим столом і читав якусь книгу. На обличчя був начеплений знаменитий похмурий вираз. Він грав роль диктатора. Сам колишній газетяр, він добре знав, на думки скількох читачів впливатиме те, про що напишуть газетярі, що зібралися в кімнаті, в інтерв'ю, яке він збирався дати. Він не відривався від книги. А подумки вже читав рядки газет, для яких пишуть дві сотні присутніх тут кореспондентів: «Коли ми увійшли в кімнату, диктатор-чорносорочечник навіть не відірвався від книги, яку читав, — така глибока була його зосередженість» і т. ін.

Я навшпиньках підійшов ззаду, щоб подивитися, якою книгою він захопився. Це був французько-англійський словник, і тримав він його догори ногами.

Вдруге я спостерігав Муссоліні у ролі диктатора того дня, коли група італійок прийшла до готелю «Бо Ріваж» у номер-люкс, щоб подарувати йому букет троянд. Шість колишніх селянок, дружини робітників, що жили в Лозанні, чекали під дверима, щоб ушанувати нового національного героя Італії, який був і їхнім героєм. Муссоліні вийшов у френчі, сірих штанях та білих гетрах. Одна з жінок виступила наперед і почала промову. Муссоліні похмуро зиркнув на неї, глузливо посміхнувся, обвів своїми булькатими африканськими очима решту жінок і повернувся до кімнати. Непривабливі селянки у святковому вбранні ні в сих ні в тих залишились стояти зі своїми трояндами. Так Муссоліні ще раз зіграв роль диктатора.

Через півгодини він знайшов час для розмови з Клер Шерідан, її усмішка не раз служила їй надійною перепусткою.

Звичайно, кореспонденти наполеонівських часів могли б помітити такі самі риси в Наполеона, а ті, хто працював би у «Джіорнале д'Італія» за Юлія Цезаря, могли б звернути увагу на таку ж непослідовність у його характері. Але, якщо придивитися, виходить, що Муссоліні має більше спільного не з Наполеоном, а з італійцем Боттомлі, здоровенним удачливим і войовничим дуелянтом Гораціо Боттомлі.

Хоча на ділі він не нагадує Боттомлі. Боттомлі був дурнем. Муссоліні не дурень, він видатний організатор. Але дуже небезпечна річ вміти пробуджувати патріотичні почуття у нації, самому не будучи щирим, особливо, коли завдяки тобі патріотизм сягнув такого рівня, що народ пропонує позичити гроші урядові без процентів. Досить італійцеві вкласти гроші в яке-небудь діло, він хоче бачити результат і збирається показати синьйору Муссоліні, що набагато легше бути в опозиції, ніж самому керувати урядом.

Незабаром в Італії підніметься нова опозиція, вона вже формується, і очолить її той самий старий, лисий, можливо, трохи божевільний, але цілком щирий і надзвичайно хоробрий хвалько Габрієле д'Аннунціо.

Хто вбив ветеранів?

Кому вони заважали? Для кого саме їхнє існування на материку могло бути політичною загрозою?

Хто послав їх на Флорідські острови й покинув там у пору ураганів?

Хто винен у тому, що вони загинули?

Автор цієї статті живе далеко від Вашінгтона й не знає, як відповісти на ці запитання. Та він знає, що люди багаті, власники яхт, любителі риболовлі, такі, як, приміром, президент Гувер або президент Рузвельт, не бувають на Флорідських островах у пору ураганів. Три місяці — серпень, вересень і жовтень — триває там пора ураганів, і в ці місяці вам не трапиться поблизу Флорідських островів жодна яхта. Не трапиться, бо власники яхт знають: їхньому майну неминуче загрожує небезпека, якщо налетить буря. Саме через це ви не спокусите в літні місяці жодну заможну людину риболовлею на узбережжі Куби, коли там найбільше великої риби. Кожен знає, що треба берегти те, що належить йому. Але ветерани війни, а надто ті з них, що одержують пенсію, не належать нікому. Вони прості люди, яким не поталанило і яким нічого втрачати, крім власного життя. Вони працюють, як китайські кулі, щоб мати за це якихось сорок п'ять доларів на місяць, і їх загнали на Флорідські острови, де вони нікого не потурбують. Щоправда, наближається пора ураганів, та коли б щось сталося, хіба не можна їх звідти вивезти?

А буря починається так. У суботу ввечері на Кі-Уесті ви, закінчивши роботу, виходите на ганок, щоб випити чарку й переглянути вечірню газету. І вам відразу впадає в око попередження в газеті про те, що наближається буря. Отже, поки не мине буря, працювати не доведеться, а шкода, бо діло пішло на лад.

У газеті повідомлялось, що тропічний смерч виник на Багамах, на східному узбережжі Лонг-Айленда, і рухається приблизно в напрямі Кі-Уесту. Ви дістаєте карту бур, на якій позначено дати і напрямки сорока вересневих ураганів, починаючи з 1900 року. І, вважаючи, що буря насувається із швидкістю, вказаною у зведенні бюро погоди, вираховуєте, що вона досягне Кі-Уесту не раніше, ніж у понеділок опівдні. Цілий день у неділю ви клопочетеся тим, щоб якомога краще захистити свій човен. Коли вам відмовляють у проханні витягти човен на місток, посилаючись на те, що там їх і так уже забагато, ви купуєте за п'ять доларів двадцять центів новий грубий канат, відводите човен у найбезпечніше, як вам здається, місце в затоні і міцно прив'язуєте його там.

У понеділок ви забиваєте всі віконниці і переносите усе своє майно в дім. На північному сході небо провіщає бурю, і десь на п'яту годину зривається сильний і впертий північно-східний вітер. Піднято один над одним великі червоні з чорними чотирикутниками посередині прапори — повідомлення про ураган. Вітер щогодини дужчає, а барометр падає. Усі жителі міста забивають віконниці й двері.

Ви йдете до свого човна й обмотуєте канати полотном, щоб вони не перетерлися, коли здійметься шквал, і заспокоюєте себе: човен, напевно, витримає, якщо тільки вітер буде не з північного заходу, де є вхід у затон; хіба що на нього наскочить інший човен і потопить. Поряд припнуто захоплений береговою охороною човен контрабандистів. Ви помічаєте, що його кормові канати сяк-так прив'язано до рам, що тримаються на шурупах, і від того у вас одразу починає пекти під грудьми.

— Якого біса! Адже ці паршиві шурупи вмить вирве, і він стукне мій човен!

— Ну то й що, ви його тоді зовсім одв'яжете або затопите.

— А коли до нього не можна буде й добратися? Щоб оця стара калоша потопила такий добрий човен!

З останнього зведення ви робите висновок, що до півночі навряд чи почнеться буря, і о десятій годині йдете з бюро погоди додому, думаючи, що зможете якусь годину-дві ще поспати; не довіряючи ветхому гаражу, ви залишаєте машину перед будинком, біля ліжка ставите барометр і кишеньковий ліхтар на випадок, коли погасне електрика. Опівночі шалено завиває вітер, барометр показує 29,55 і просто на ваших очах падає ще, а дощ ллє як з відра. Ви одягаєтесь, виходите до залитої водою машини і добираєтесь до свого човна, освітлюючи кишеньковим ліхтарем дорогу серед поламаного гілля і пошматованих дротів. Ліхтар блимає під дощем, і вітер тепер навалюється з північного заходу. Усі шурупи на човні контрабандистів повиривало, та завдяки вправності Хосе Родрігеса — моряка-іспанця — його віднесло раніше, ніж він устиг зачепити мого човна. Тепер його кидає на док.

Вітер дме вам в обличчя, і, щоб встояти під його натиском, доводиться згинатися у три погибелі. Ви думаєте: якщо ураган налетить з цього боку, вашому човну кінець, і у вас ніколи не буде стільки грошей, щоб купити новий. Настрій у вас препаскудний. Та після другої години вітер повертає на захід, і, знаючи закон циркулярних бур, ви можете зробити висновок, що буря пройшла над островами, обминувши вас. Тепер хвилерізи надійно захищають човен, і о п'ятій, коли барометр вже близько години стоїть на місці, ви повертаєтесь додому. Пробираючись у темряві, ви натикаєтеся на повалене дерево, що впало поперек дороги, і раптом відчуваєте, що на подвір'ї незвично порожньо, і тоді розумієте, що буря звалила ще й велике старе дерево сападілла. Ви заходите в дім.

Ось що відбувається, поки друзі тривожаться за вас. І отой мінімум часу, який ви маєте, щоб приготуватись до урагану: два дні. Інколи навіть більше.

А що сталося на островах?

У вівторок, коли буря досягла Мексіканської затоки, вітер був такий сильний, що з Кі-Уесту не міг вийти жоден човен і будь-яке сполучення з островами по той бік переправи і з материком було перервано. Ніхто не знав, ні де пройшла буря, ні що вона накоїла. Поїзди не ходили, авіазв'язок припинився. Ніхто не знав про лихо, що спіткало острови. Тільки наприкінці наступного дня перший човен вирушив з Кі-Уесту на острів Матекумбе.

Ці рядки написано через п'ять днів після бурі, і ніхто не знає точного числа жертв. Червоний Хрест, який уперто підтасовує цифри, почавши з 46-ти, потім назвавши 150 і, нарешті, оголосивши, що кількість загиблих не перевищує 300, — сьогодні вже налічує 446 чоловік убитих і тих, що пропали безвісти, проте самих лише ветеранів війни, що загинули або пропали безвісти, 442, і вже знайдено сімдесят трупів цивільних службовців. Цілком можливо, що загальне число загиблих перейшло далеко за тисячу, тому що багато трупів віднесло у відкрите море і їх ніколи вже не знайдуть.

Немає потреби багато говорити про загибель цивільних службовців та їхніх сімей, оскільки вони прибули на острови за власним бажанням; вони заробляли собі на прожиття, мали власність і знали, чим ризикують. А ветеранів війни туди послали. Вони не мали можливості виїхати звідти, не мали захисту від ураганів; вони не мали жодного засобу, щоб урятуватися.

Під час війни траплялося, що декого з солдатів або цілі частини, якими були невдоволені їхні начальники, посилали на найнебезпечніші ділянки і тримали їх там, поки питання не розв'язувалося само собою. Я не припускаю думки, щоб хтось у мирний час свідомо зробив таке з ветеранами війни. Та коли взяти до уваги кількість нещасних випадків під час будування залізниці на Кі-Уесті, де близько тисячі людей загинули від урагану, можна вважати Флорідські острови в пору ураганів саме однією з таких найнебезпечніших ділянок. І ніколи необізнаністю не виправдували вбивства людей.

Хто послав близько тисячі ветеранів війни, серед яких були дужі, здатні до важкої праці, але просто невдахи, а були й кволі, навіть хворі, в дощані бараки Флорідських островів у пору ураганів?

Чому їх не евакуювали в неділю або принаймні в понеділок вранці, коли стало відомо, що над островами може знятися ураган, і коли єдина можливість врятувати їх була евакуація?

Хто дав розпорядження, щоб поїзд, посланий для евакуації ветеранів, вийшов з Майамі лише о 4.30 в понеділок, і його зірвало вітром з рейок раніше, ніж він досяг місця призначення?

Це ті запитання, на які комусь доведеться відповідати, і відповідати переконливо, — інакше те, що трапилося на рівнині Анакостія, видається актом милосердя порівняно з тим, що сталося на Верхньому й Нижньому Матекумбе.

Коли ми дісталися до Нижнього Матекумбе, на воді біля порома плавали трупи. Кущі навколо були бурі, наче на ці острови раптом прийшла осінь, де її ніколи не буває, а буває тільки ще більш грозове літо. Осінь — бо все листя пооблітало. У верхній частині острова на два фути лежав нанесений морем пісок, а на будівництві моста — перекинуті важкі машини. Там, де море пройшло островом, він нагадував дно пересохлої річки. Зник залізничний насип, зникли й люди, які ховалися за ним і хапалися за рейки, коли підступала вода. Тепер вони лежали долілиць або навзнак серед манглів. Найбільше трупів було в переплутаному гіллі вічнозелених, а тепер побурілих манглів, за цистернами й водокачкою. Люди чіплялися за манглі, шукаючи захисту, поки їх не зносило вітром і водою, яка весь час прибувала. Багато хто з них відпускав гілки не зразу, а тільки тоді, коли не міг уже більше триматися. Далі трупи почали траплятися високо на деревах, куди їх закинули хвилі. Вони були скрізь, і на сонці їм уже ставали тісними їхні сині куртки й фуфайки, що завжди вільно метлялися у них на плечах, коли вони бродяжили й голодували.

Багатьох з них бачив я на вулицях міста і в шинку Джозі Грента, коли вони приходили туди в день зарплати, і одні були п'яні як ніч, а інші трималися хвацько; одні стали бродягами мало не від самої Аргонни, а інші зосталися без роботи тільки на минуле різдво; одні були компанійськими хлопцями, а інші відносили свої гроші до ощадної каси, а самі йшли просити чарку в добрих людей, що встигли вже випити; одні любили битися, а іншим подобалося гуляти містом, і всі вони мали те, що залишає нам війна. Але хто ж послав їх сюди на смерть?

Я чую, як той, хто послав їх, хто б він не був, говорить виправдуючись перед самим собою: їм тепер краще. Та й яка користь була від них отут? Ніхто не відає про випадковості або про діяння божі. Вони мали добрий харч, добре житло, до них добре ставилися, і тепер, будемо сподіватися, вони знайшли добру смерть.

Але я хотів би, щоб той, хто послав їх сюди, виніс хоча б одного з манглевих хащів, або перевернув горілиць одного з тих, що лежали на сонці біля канави, або зв'язав п'ятьох разом, щоб вони не спливали на поверхню, або вдихнув той запах, який, гадалося, дасть бог, ніколи вже не доведеться вдихати. Але тепер ясно, що не може бути щастя, коли багаті негідники затівають війну. Нещастя триватимуть доти, доки всі учасники не загинуть.

Отже, позатуляйте носи, а ви, ви, хто опублікував у розділі літературних новин, що вирушаєте в Майамі подивитися на ураган, бо він потрібен вам для вашого нового роману, а тепер злякалися, що вам не доведеться його побачити, — ви можете й далі читати газети, там ви знайдете все потрібне для вашого роману, але мені хочеться схопити вас за ваші штани, які ви протерли, пишучи повідомлення для розділу літературних новин, і повести в ті манглеві хащі, де лежить, роздута, мов куля, униз головою жінка, а біля неї — інша, уткнувшись головою в кущі, й розповісти вам про те, що це були дві дуже гарненькі дівчини, власниці заправочної станції і закусочної при ній, і що туди, де вони зараз лежать, їх привело їхнє «щастя». І ви можете записати це для вашого нового роману, до речі, як посувається ваш новий роман, любий колего, брате по перу?

Але тут саме прийшов один із восьми мешканців табору, де жило 187 чоловік, коли не рахувати тих дванадцяти, які поїхали до Майамі грати в футбол (що ви скажете про такий процент, ви, любителю нещасних випадків?), і говорить таке: «А ось і моя стара. Пухкенька, правда ж?» Та той хлопець просто зсунувся з глузду, тож покинемо його й сядемо в човен, щоб доїхати до П'ятого табору.

П'ятий табір — це той-таки, де з 187 залишилося в живих вісім, проте ми знайшли тільки шістдесят сім, а коли додати ще тих двох біля канави, — разом буде 69. Решта в манглях. Щоб знайти їх, не потрібен собака-шукач. А саричів навколо не видно. Жодного сарича. Як це так? Ви не повірите. Вітер убив усіх саричів і всіх великих птахів, навіть пеліканів.

Загиблі лежать у мокрій траві біля канави. Ось іще один! Він у черевиках, покладіть його, не чіпайте, на вигляд йому років шістдесят, черевики, комбінезон з мідними застібками, синя перкалева сорочка без коміра, водонепроникна куртка, це таки справді підходящий костюм, кишені — порожні. Переверніть його. Обличчя набрякло, не впізнаєш. Та він і не схожий на ветерана війни. Надто старий. У нього сиве волосся. Не мине й тижня — у вас теж буде сиве волосся. А ззаду в нього великий, просто величезний пухир на всю спину — ось-ось лусне в тому місці, де задерлася куртка. Переверніть-но його ще раз. Ну звичайно — ветеран. Я знаю його. Але чому він у черевиках? Може, заробив трохи грошей, ловлячи крабів, то й купив. Ви не знаєте цього чоловіка. Тепер його не можна впізнати. Я знаю його, в нього немає великого пальця на руці. Ось чому я його впізнав. Краб відкусив йому пальця. Вам здається, що ви тут усіх знаєте. А довго ж ви протрималися, приятелю, поки вас занудило. Шістдесят сімох побачили і аж на шістдесят восьмому вас занудило.

І от ви йдете повз канаву, там, де ще збереглася канава, і вода тепер спокійна, прозора й синя, і все майже так, як узимку, коли сюди приїздять мільйонери, тільки тоді не буває мух, москітів і запаху мерців, завжди однакового, хоч до якої країни приїдеш, — і ось тепер від них такий самий запах на вашій батьківщині. Чи, може, це тільки від мертвих солдатів однаковий запах, якої б національності вони не були і хто б не посилав їх на смерть?

Хто послав їх сюди?

Сподіваюсь, він прочитав це, — як він себе почуває?

Він теж помре, може, навіть без попередження про ураган, а проте, можливо, це буде легка смерть і не треба буде чіплятися за щось, поки стане сили, аж поки пальці почнуть сковзати і все заступить темрява. А вітер виє, як паровозний свисток, різко викрикуючи наприкінці (бо вітер плаче саме так, як пишуть у книжках), а потім канава насувається ближче, і висока стіна води перекочується через дамбу ще і ще, і тоді воно, хоч би що це було, наздоганяє тебе, і ось ти лежиш перед нами, вже нікому не потрібний, сповнюючи смородом манглі.

Ти мертвий, брате мій! Хто ж покинув тебе в пору ураганів на островах, де від урагану загинула до тебе тисяча людей, що прокладали дорогу, яку змила тепер вода?

Хто покинув тебе там? І як карають тепер за вбивство?

Крила над Африкою

(Кілька слів про орнітологію)

З Порт-Саїда повідомляють, що лише протягом одного тижня через Суецький канал пройшло шість суден, на яких після «славних подвигів» повернулися з Ефіопії 9476 поранених і хворих італійських солдатів. У повідомленні немає ні імен солдатів, ні назв міст і сіл, які вони залишили, щоб воювати в Африці. Не згадується там і про те, що їх везуть в один із госпіталів-концтаборів, розташованих на островах поблизу Італії, для того, щоб своїм поверненням вони не підривали морального духу рідних і близьких, які виряджали їх на війну. Підірвати моральний дух італійця так само легко, як і підняти, і кожен, хто мав нагоду бачити, як італійський робітник погрожує чи намагається вбити лікаря, щоб не зміг врятувати його дитину від смерті, віддає належне мудрості Муссоліні, який не дозволяє громадянам своєї держави дивитися, як пани б'ються, а в простого люду чуби тріщать.

«Mamma mia! Oh mamma mia!» — ось що переважно кричать, стогнуть і шепочуть поранені італійці. Ці яскраві спалахи синівської любові в хвилини нестерпного болю й страждань могли б надто зворушити материнські серця, якби їм дозволяли бачитися з пораненими.

Не всі в армії кричать «mamma mia!», інакше вона розвалилася б. Залишається поздоровити Муссоліні з тим, що йому вдається утримувати ці крики в межах армії.

Пропаганда може так запалити італійського солдата, що він кинеться в бій з єдиним бажанням віддати життя за дуче, упевнений в тому, що краще прожити день левом, ніж сто років вівцею. Поранений у сідницю, м'язи стегна чи в литку (тобто якщо рана не дуже болюча), він здатний навіть вигукувати високі слова: «Дуче! Вітаю тебе, дуче! Яке щастя вмерти за тебе, дуче!» Але якщо його поранить у живіт, або куля роздробить кістку, чи зачепить нерв, він тільки повторюватиме «Oh mamma mia!», а про дуче й не згадає. Малярія і дизентерія ще менше сприяють патріотичному піднесенню, а жовтяниця, при якій, наскільки я пам'ятаю, почуваєш себе так, наче тебе вдарили в пах, аж ніяк не викликає такого піднесення.

Війна в Африці має одну особливість, про яку дуче мав би заборонити писати в газетах: це участь у ній птахів. На території Ефіопії, де воюють італійці, є п'ять видів птахів, що полюють на вбитих і поранених: чорно-біла ворона, яка літає понад землею і, очевидно, знаходить тіла поранених та вбитих по запаху; звичайний канюк, який теж низько літає й полює як завдяки доброму нюхові, так і зору; червоноголовий малий гриф, схожий на нашого грифа-індичку, який літає високо в небі й звідти вистежує здобич; величезний, огидний голошиїй гриф, який ширяє так високо, що його майже не видно, і який, помітивши труп чи людину, що нерухомо лежить на землі, наче пернатий снаряд, із свистом падає вниз, а потім наближається до жертви то підстрибуючи, то перевальцем, готовий клювати все і мертве, й живе, аби тільки беззахисне; а ще — велетенський, потворний африканський марабу, який піднімається вище за найдужчого грифа, на недосяжну для людського ока висоту, а помітивши, що грифи сідають на землю, і собі, кружляючи, починає знижуватися. Ми перелічили лише п'ять основних видів цих птахів. Але варто пораненому опинитися на землі просто неба, як до нього одного злетиться їх всі п'ять сотень.

Не так уже й важливо, що буде з людиною після смерті. Але справа в тім, що африканські стерв'ятники нападають на пораненого, якому ніде сховатися, так само швидко, як на мерця. Я сам бачив, як від зебри через двадцять хвилин після того, як її було вбито, не залишилося нічогісінько, крім кісток та покрапленої чорним пір'ям великої кров'янистої плями. До того ж шкіра на череві зебри була прострелена, і птахам було легко добратися до її нутрощів. Тієї самої ночі гієни погризли і зжерли усі кістки, і вранці лише масний чорний слід свідчив, що в тому місці лежала зебра. Труп людини менший, та й шкіра тонша, так що з ним птахи впораються ще швидше. Отже, з погляду санітарії в Африці немає потреби копати могили.

Дуче мусить приховувати від італійських солдатів не те, що після смерті вони можуть опинитися в шлунку стерв'ятника, а те, що роблять грифи та марабу з пораненими. Перш за все, італійського солдата потрібно навчити, що, коли він поранений і не може рухатися, йому слід обернутися долілиць. Один чоловік, ще й досі живий, брав участь у минулій війні в Німецькій Східній Африці. Він не знав цього правила, й одного разу, коли він лежав непритомний, стерв'ятники почали викльовувати йому очі. Отямився він від сліпучого гострого болю й відчуття, що на ньому копошиться щось смердюче й покрите пір'ям. Відбиваючись від стерв'ятників, він перекотився на живіт, врятувавши в такий спосіб хоч половину свого обличчя. Вони почали клювати його крізь одежу, намагаючись добратися до нирок, але тут підоспіли санітари з носилками й прогнали їх. Якщо вам коли-небудь спаде на думку перевірити, скільки часу треба стерв'ятникам, щоб допастися до живої людини, ляжте під деревом, замріть і спостерігайте; спочатку вони кружлятимуть так високо, що здаватимуться вам цятками; потім знижуватимуться, описуючи концентричні кола; і, нарешті, з свистом розсікаючи повітря, каменем упадуть на землю, щоб розправитися з вами. Як тільки ви підведетеся, кільце, що оточує вас, змахне крилами й відскочить назад. А якби ви не могли підвестися?

Досі ефіопи не воювали. Вони відступали, даючи італійцям можливість просуватися вперед. Користуючись тим, що Ефіопія — країна сильних феодальних вождів, які завжди між собою ворогували, італійці підкуповували деяких з них, граючи на їхньому честолюбстві або чварах з негусом. В усіх повідомленнях твердиться, що Італія нібито окупує цю країну без ніякої боротьби. Але Італії необхідно виграти хоча б одну битву, щоб мати змогу домагатися від інших держав визнання її прав на захоплену територію чи, можливо, навіть на протекторат над усією Ефіопією. Але поки що ефіопи вперто уникають бою.

З кожним днем комунікації італійців розтягуються, кожний день утримання армії в Ефіопії обходиться Італії в хтозна-скільки мільйонів лір і кожного дня італійцям доводиться евакуювати морем щораз більше хворих. Коли ефіопи відійдуть досить далеко в глиб країни, щоб розпочати партизанську війну на ворожих комунікаціях, так і не прийнявши бою, Італія буде приречена на поразку. Але може статися, що через свою гордість чи зарозумілість ефіопи, ризикуючи всім, дадуть втягти себе у велику битву й будуть розбиті. Є надія й на перемогу, хоча поки що все обертається проти них.

Досить ефіопам призвичаїтися до літаків, навчитися кидатися при їхній появі врозтіч та стріляти по них, як це робили рифи в Північній Африці, і найбільша перевага італійців буде зведена нанівець. Для бомбовозів потрібні міста, для винищувачів — скупчення військ. Розосереджені війська небезпечніші для літаків, ніж літаки для них. Якщо ефіопи протримаються до наступного сезону дощів, італійцям будуть ні до чого їхні танки й машини. Навряд чи Італії вистачить грошей, щоб продовжувати війну аж до закінчення сезону дощів. Не слід забувати, що ефіопи живуть в Ефіопії і їдять один раз на день, тоді як для утримання кожного італійського солдата і для того, щоб годувати його так, як він звик, необхідна величезна й дорога система постачання. Варто Італії виграти хоча б один бій, вона негайно розпочне мирні переговори.

Генерали Муссоліні вчинили мудро, поставивши в авангарді сомалійські й данакільські частини. Їхній наступ не припиняється завдяки тому, що вони цілком слушно не покладаються на європейську піхоту в африканських умовах і добре засвоїли уроки минулої війни: щоб воювати й перемогти поблизу екватора, потрібні чорношкірі війська. Коли просування італійців у глиб країни наблизить час вирішальної битви, їм доведеться пускати в діло власні війська, бо самих чорних солдатів для цього виявиться замало. Це те, чого, очевидно, намагаються уникнути італійці й на що розраховують ефіопи. Одного разу вони вже побили італійців і тепер упевнені, що зможуть зробити це вдруге. Італійці сподіваються убезпечити себе в цій битві від випадковостей, використовуючи чорношкіру піхоту, танки, кулемети, сучасну артилерію та авіацію. Ефіопія сподівається заманити італійську армію в пастку, як під Адуве в 1896 році. Тим часом ефіопи відступають, уникаючи бою, а італійці все наступають, виснажуючи своїх чорношкірих солдатів, здобуваючи все більше ненадійних союзників, витрачаючи всі гроші на утримання армії.

Як мені уявляється, наступним кроком Італії буде підписання з найбільш впливовими державами таємної угоди про надання їй свободи дій і скасування санкцій, посилаючись на те, що в разі воєнної поразки Італії загрожує так званий «більшовизм». Країни з буржуазно-демократичною системою правління інколи об'єднуються, щоб перешкодити якому-небудь диктаторові здійснити свої імперіалістичні плани, за умови, що вони самі надійно закріпилися у власних імперіалістичних володіннях.

Але варто такому диктаторові зарепетувати про загрозу комунізму, якщо його не врятують від воєнної поразки чи фінансового краху, і до нього почнуть ставитися з такою ж прихильністю, яку виявили до Муссоліні газети англійського концерну «Ротемір прес», коли зображали його героєм, посилаючись на міф, нібито він врятував Італію від червоних. Італія не стала червоною через те, що, коли турінські робітники захопили заводи, розрізнені угруповання радикалів ніяк не погоджувались на співпрацю. Вона не стала червоною через те, що робітники захопили підприємства металургійної промисловості, які виросли на військових замовленнях, саме в той час, коли вони перебували на грані краху. Муссоліні, найхитріший опортуніст сучасності, прийшов до влади на хвилі обурення сміховинною неспроможністю італійських радикалів дійти згоди та їхнім невмінням розумно скористатися таким козирем, як поразка Італії під Капоретто.

Я пам'ятаю часи, коли матері й батьки, побачивши військову колону, вихилялися з вікон чи виходили на поріг винної крамниці, кузні або шевської майстерні й вигукували: «Abasso gli ufficiali!» («Геть офіцерів!») — бо їм здавалося, що саме офіцери женуть рядових солдатів у бій, коли останні вже зрозуміли, що війна не принесе їм добра. Офіцери, які вважали, що покінчити з війною можна, лише перемігши в ній, були розлючені ненавистю трудящих. Багато офіцерів уже тоді ненавиділи війну більше за все на світі: тиранію, несправедливість, вбивство, жорстокість, розтління людської душі. Бо війна — це поєднання перелічених явищ у найстрашнішому їхньому прояві, і кожне окремо зло набирає ще більшої сили. Затяжну війну люблять лише спекулянти, генерали, штабні офіцери й повії. Війна — найкращий період в їхньому житті, на ній вони наживаються. Звичайно, є й винятки: були і є такі генерали, які ненавидять війну, і повії, яким минула війна не дала ніякої користі. Але вони залишаються винятками.

Багато хто в Італії пам'ятає минулу війну такою, яка вона була, а не такою, якою їх учили її бачити. Багатьох з них побили за те, що не мовчали, декого вбили, інших кинули до в'язниці на Ліпарських островах, а декому довелося залишити батьківщину. Коли при владі диктатор, небезпечно мати добру пам'ять. Треба навчитися жити великими звершеннями сьогодення. Поки диктатор контролює пресу, завжди знайдуться великі звершення, якими і належить жити. При перших ознаках зародження диктаторського режиму в Америці, газети починають прославляти щоденні досягнення уряду, а коли оглянешся на рік чи декілька років назад, то побачиш, які жалюгідні наслідки діяльності цього уряду. Жоден диктаторський режим не може утриматися інакше, ніж силою. Ось чому жоден диктатор, чи потенціальний диктатор, не може дозволити хоча б тимчасового спаду своєї популярності — йому довелося б негайно застосувати силу, щоб утриматися при владі. Везучий диктатор пускає в хід палиці й з тріумфом крокує по сторінках газет. А диктатор-невдаха лякається, розстрілює надто багато своїх людей і сходить з арени, як тільки армія й поліція перестають підтримувати його. Якщо він перестарається з розстрілами, то й сам, як правило, одержує кулю, навіть якщо його режим залишається. Однак мова ведеться не про диктаторів, а про деякі орнітологічні аспекти війни в Африці.

Звичайно, досвід минулої війни не допомагає ні хлопцям із абруцьких селищ, які ліпляться по стрімких схилах гір, що рано вкриваються снігом, ні робітникам з гаражів і майстерень Мілана, Болоньї чи Флоренції, ні велогонщикам на припорошених пилом дорогах Ломбардії, ні футболістам заводських команд Спеції і Туріна, ні тим, хто косив сіно на високогірних луках Доломітових Альп, а взимку супроводив гірськолижників, ні тим, хто спалював би вугілля у лісах над П'йомбіно, чи замітав би підлогу в тратторіях у Віченці, а за давніх часів емігрував би до Північної чи Південної Америки. Їх чекають убивча спека й країна, де марно шукати затінку; їх чекають невиліковні хвороби, від яких болять кістки, набрякають нутрощі і молода людина враз стає схожа на старика. А коли вони, нарешті, вступлять у бій і почують свист крил, що розсікають повітря, і коли їх поранять, сподіваюсь, хто-небудь підкаже їм, що треба повернутися долілиць і шепотіти «Mamma mia!», припавши устами до матері землі.

Сини Муссоліні літають на літаках, не ризикуючи бути збитими, адже ворог не має літаків. Але сини італійських бідняків служать у піхоті, як і сини бідняків усього світу.

І я бажаю талану всім піхотинцям, а ще я їм бажаю зрозуміти, хто їхній ворог і чому.

Два листи до І. Кашкіна[187]

Дорогий Кашкін.

Дякую Вам за книжку[188] і за статтю в «Інтернаціональній літературі». Їх сьогодні передав мені Сароян. А трохи раніше «Ескуайр» прислав мені статтю, і я прочитав її.

Добре, коли є людина, яка розуміє, про що ти пишеш. Це все, що мені потрібно. Немає значення, яким я при цьому здаюся збоку. Наша критика сміхотворна. Буржуазні критики цілковиті невігласи, а новонавернені комуністи такі ж, як і всі новонавернені: вони так намагаються бути правовірними, що цікавляться лише тим, чи немає часом єресі в їхніх власних критичних оцінках. Все це ніяк не пов'язано з літературою, яка завжди залишається сама собою, якщо вона справжня література, байдуже, який письменник пише і які його погляди. Тепер Едмунд Уїлсон — найкращий критик, але він більше не читає нових книжок. Каулі — чесний, але він і досі надто приголомшений своїм новонаверненням. І, здається, теж перестає читати книжки. Всі інші — кар'єристи. Я не знаю жодного критика, якого хотів би мати поряд і на якого міг би покластися, якби довелося разом за щось воювати. Я не згадав Майка Голда. Він також чесний.

Отакі справи з більшістю критиків. Наприклад, Айсідор Шнейдер напише про мене статтю. Я прочитаю її, бо як професійного письменника мене цікавлять не компліменти, а лише те, що я можу взяти для себе. Стаття виявиться пустопорожньою і нічого мені не дасть. Я не обурююсь, мені просто нудно. Тоді хтось з моїх друзів (скажімо, Джозефіна Хербст) напише до Шнейдера і вичитає йому: «Як же це ви пишете так, а «Прощавай, зброє», а те, що Хем каже в «Смерті пополудні» тощо». Шнейдер їй напише у відповідь, що після роману «І сонце сходить», який здався йому антисемітським, не читав жодного мого твору. І ось він пише солідну статтю про твою творчість. І це не читавши твоїх останніх книжок. Та все це дурниці.

Ваша стаття дуже цікава. Єдина біда — вона закінчується тим, що я, так само як Фрезер, лежу в Біллінгсі, штат Монтана, з переламаною рукою, до того ж переламаною так сильно, що вона висить викручена за спину. Перелом не зростався п'ять місяців, а потім руку паралізувало. Я пробую писати лівою рукою, але нічого не виходить. Нарешті променевий нерв відновлюється, і через п'ять місяців я знову володію зап'ястям. Але тим часом занепадаєш духом. Я згадую свій біль і смуток, людей з лікарні і пишу оповідання «Картяр, черниця і радіо». Потім я пишу оповідання «Смерть пополудні». Потім ще кілька оповідань до своєї останньої книжки[189]. Я їду на Кубу, там невеликі заворушення. Я їду до Іспанії і пишу до біса гарне оповідання про те, яку силу має необхідність, ви, мабуть, його не читали, і називаю його «Один з рейсів». Одночасно пишу всяку всячину для «Ескуайра», для того, щоб прогодувати себе і родину. В «Ескуайрі» не знають, про що я збираюсь писати, і одержують матеріал за день до здачі номера в друк. Він не завжди однаковий. Щоразу я пишу його протягом одного дня і намагаюсь, щоб було цікаво й правдиво. І ні на що не претендую. Потім ми їдемо в Африку, де я чудово, як ніколи, проводжу час. Тепер я закінчив книжку[190] і збираюся прислати її Вам. Вона, можливо, здасться Вам нікудишньою, а можливо, сподобається. В усякому разі, це найкраще, на що я здатен. Якщо вона сподобається і Ви захочете надрукувати в журналі що-небудь з неї, — будь ласка. Можливо, книжка видасться Вам нецікавою. Але я думаю, якщо не журнал, то хоча б Ви нею зацікавитеся.

Останнім часом кожен намагається переконати тебе на словах або письмово, що, не ставши комуністом і не прийнявши марксистських поглядів, ти втратиш друзів і зостанешся самотнім. Заведено Думати, що самотність — щось жахливе, а життя без друзів — страшне. Я краще погоджусь мати одного чесного ворога, ніж більшість із тих друзів, яких я мав. Зараз я не можу стати комуністом, бо я вірю лише в одну річ — у свободу. Передовсім я повинен дбати за себе і робити свою справу. Потім я повинен допомогти сусідові. А держава мене зовсім не обходить. Держава означає для мене не більше, як несправедливі податки. Я ніколи й нічого у неї не просив. Можливо, Ви маєте кращу державу, але, щоб повірити в це, мені треба її побачити. І навіть тоді я нічого не зрозумію, тому що не знаю російської мови. Я вірю в абсолютний мінімум державного правління.

В який би час я не народився, я завжди міг би за себе потурбуватись; звичайно, якщо б мене не вбили. Письменник — як циган. Він нічим не зобов'язаний урядові. І добрий письменник ніколи не буде задоволений існуючим урядом. Він завжди підніматиме голос проти властей, а їхня рука завжди душитиме його. Досить придивитися до будь-якої бюрократії, щоб зненавидіти її в ту ж хвилину. Бо, як тільки вона переростає певні межі, вона стає несправедливою.

Як і циган, письменник на все дивиться збоку. Лише при обмеженості таланту він відчуває приналежність до певного класу. А якщо він досить талановитий, всі класи — сфера його діяльності. Він бере від них усе, а те, що віддає, стає надбанням кожного.

Навіщо письменникові сподіватися на винагороду або визнання якоїсь групи людей або якоїсь держави? Єдина винагорода для письменника — добре робити своє діло, і цього достатньо для кожної людини. Не уявляю собі нічого огиднішого за людину, яка намагається пропхатися до Французької або якоїсь іншої академії.

Якщо Вам здається, що така позиція веде до літературної безплідності, а людина, що так думає, стає суспільним покидьком, то, на мою думку, Ви помиляєтесь. Кількість не може бути мірилом людської праці. Якщо ти здатен вкласти в оповідання стільки сили і значення, скільки хтось інший вкладає в роман, — воно житиме стільки ж, якщо, звичайно, воно добре і з інших поглядів. Справжній твір мистецтва не помирає ніколи, хоч би яка політика лежала в його основі.

Якщо ти не марнославний, і віриш у щось так, як я вірю у важливість праці письменника, і завжди працюєш заради цього, то не зазнаєш розчарування. Єдине, з чим важко змиритись, це з браком часу на життя і на те, щоб завершити свою справу.

Діяти набагато легше для мене, ніж писати. Я маю до цього більше здібностей, ніж до літератури. Коли дієш, ніщо не турбує. В тяжкі хвилини тебе підтримує думка, що ти нічого не можеш зробити крім того, що робиш, і не несеш за це ніякої відповідальності. А коли пишеш, ніколи не вдається написати так добре, як хочеш. Писати — постійний виклик і найважче з усього, що можна робити. Тому саме це я роблю. І я щасливий, коли це мені вдається.

Сподіваюся, я ще не набрид Вам. Я пишу до Вас, бо Ви уважно й глибоко вивчали мої твори, отож повинні знати дещо з того, над чим я замислююсь. Навіть якщо, прочитавши це, Ви думатимете про мене гірше, ніж досі. Мені наплювати, чи хоча б один американський критик знає, про що я думаю, — я їх усіх зневажаю. Але Вас я шаную й люблю, бо Ви бажали мені добра. Щиро ваш

Ернест Хемінгуей

P. S. Чи зустрічаєтеся Ви з Мальро? Думаю, «La Condition Humaine»[191] — найкраща книжка, яку я читав за останній десяток років. Якщо коли-небудь побачите його, передайте мої слова. Я збирався написати йому, але я роблю так багато помилок у правописі французьких слів, що не відважився, — соромно.

Я одержав телеграму, яку підписав він, Жід і Роллан, з запрошенням на якийсь письменницький з'їзд. Вислана з Лондона, вона знайшла мене на Багамських островах через два тижні після закінчення того з'їзду. Вони, мабуть, вважають неввічливістю з мого боку те, що я не дав ніякої відповіді.

Моя нова книжка вийде в жовтні. Я тоді й пошлю її Вам. Зв'язуватися зі мною завжди можна через Кі-Уест, штат Флоріда, США. Звідти мені пересилають пошту, коли ми у від'їзді.

P. S. S. Ви не п'єте? Як я помітив, Ви зневажливо відгукуєтесь про пляшку. Я п'ю з п'ятнадцяти років, і мало що дає мені більшу насолоду. Коли голова тяжко працює протягом цілого дня і ти знаєш, що завтра так само працюватимеш знову, що краще за віскі може відвернути думки і спрямувати їх в інший бік? Що краще може зігріти, коли ти змок і тобі холодно? Хто назве засіб кращий від рому, що може дати перед боєм хвилину втіхи? Я швидше відмовлюся від вечері, ніж від келиха червоного вина з водою. Тільки в двох випадках пити не треба — коли пишеш і коли в бою. Такі речі вимагають тверезої голови. Але вино допомагає стріляти на полюванні. Сучасне життя — часто механічний гніт, і алкоголь — єдиний засіб механічного самозахисту. Повідомте, чи мені щось належить за переклади моїх книжок, і я приїду в Москву, і ми знайдемо людей, котрі вміють випити, і проп'ємо мій гонорар, щоб подолати отой механічний гніт.

Дорогий Кашкін.

Я страшенно радий, що Ви озвалися. А ще більше радий, що в СРСР мене перекладає той, хто написав найкращі і найкорисніші для мене критичні статті на мої книжки і, очевидно, знає про них більше, ніж я сам. Я щасливий, що ви й тепер пишете про мене, і я доручу видавництву «Скрібнерс» посилати Вам, як Ви пропонуєте, коректуру моїх книжок. Також цим листом я даю Вам дозвіл на сценічну переробку моєї п'єси[192].

З приводу розміщення оповідань у книжці[193]. У «Скрібнерсі» наполягли, щоб першими йшли три останніх оповідання, а всі інші — в такому ж порядку, як у попередніх збірках, і я погодився. Можливо, було б краще, якби ці три оповідання йшли в кінці і зберігався б хронологічний порядок. Думаю, що в наступних виданнях їх треба буде розмістити саме так, і уповноважую Вас на це.

Я закінчив кілька нових оповідань. Тепер пишу роман і вже маю п'ятнадцять тисяч слів[194]. Побажайте мені успіхів, друже. Також «Космополітен» надрукував оповідання «Ніхто не вмирає». Його трохи скоротили, і, якщо Ви коли-небудь захочете надрукувати його, почекайте, поки я пришлю його Вам у такому вигляді, в якому воно піде до книжки. Тепер не маю жодного примірника, а то вислав би.

До вашого відома: в оповіданнях про війну я намагаюся показати її з різних сторін, підходячи до неї неквапливо і чесно і вивчаючи її з різних поглядів. Тому ніколи не думайте, що якесь оповідання цілком відбиває мої особисті погляди; все це набагато складніше.

Ми знаємо, що війна — зло. Однак часом воювати необхідно. Але все одно війна — зло, і кожен, хто заперечує це, — брехун. Але дуже складно і важко писати про неї правдиво. Наприклад, якщо говорити лише про себе, під час війни в Італії я був ще хлопчиськом і дуже боявся. Після кількох тижнів в Іспанії я вже не боявся й дуже радів з цього. Однак не розуміти, що інші бояться, або заперечувати, що вони бояться, — означає погано писати. Тільки тепер я розумію це. Єдине, що можна зробити з війною, якщо вона все ж таки почалася, — перемогти в ній, а це нам не вдалося. Але поки що до біса війну. Я хочу писати.

Перекладений Вами шматочок про полеглих американців[195] писався дуже важко, бо я мусив знайти слова, які можна було б чесно сказати про мертвих. Небагато скажеш про мертвих, крім того, що вони мертві. Я дуже хотів написати зрозуміло про всіх — про дезертирів і героїв, про боягузів і сміливців, про зрадників і про тих, котрі не здатні зрадити. Ми багато дізналися про всіх цих людей.

А тепер все закінчено, але тим, хто й пальцем не ворухнув, щоб захистити Іспанську республіку, тепер страшенно кортить нападати на нас, які намагалися хоч що-небудь зробити, і виставляти нас дурнями, щоб виправдати свій егоїзм та боягузтво. І про нас, які боролися як могли і зазнали поразки, кажуть, що взагалі безглуздо було боротися.

В Іспанії було дуже смішно, коли іспанці, котрі не знали, хто ми, вважали нас росіянами. Під час штурму Теруеля я цілий день був на передовій і з ротою підривників у першу ж ніч пробрався в місто. Коли з будинків повиходили жителі міста і запитали мене, що робити, я порадив їм сидіти вдома, ні в якому разі не виходити тієї ночі на вулиці і пояснив, які ми, червоні, прекрасні люди. Це виглядало дуже смішно. Всі вони думали, що я росіянин, і не вірили жодному слову про те, що я з Північної Америки. Так само було й під час відступу. Каталонці неухильно просувалися в протилежний від фронту бік, але завжди радісно зустрічали нас, «росіян», що йшли проти руху, тобто до лінії фронту. Коли каталонці бездіяльно місяцями займали ділянку фронту в Арагоні, між їхніми та фашистськими окопами залишався кілометр землі, і на дорозі, що вела до передової, вони поставили знак: «Fente. Peligro» (Небезпечно. Фронт). Я зробив гарний знімок тієї дошки.

Та досить цих нісенітниць. Я хотів би зустрітися з Вами і приїхати в СРСР. Але поки що я мушу писати. Доки йде війна, весь час усвідомлюєш, що тебе можуть убити, і ні про що не думаєш. Але мене не вбили, тому я мушу працювати. А Ви, безперечно, знаєте, що жити далеко важче і складніше, ніж померти, і так само важко, як писати.

Я з радістю писав би задарма, але, якщо ніхто не заплатить, — голодуватимеш. Я міг би заробляти купу грошей, якби пішов у Голлівуд або почав писати усякий мотлох. Але я писатиму якомога краще й правдивіше, поки не вмру. А я сподіваюся, що ніколи не вмру. Тепер я працюю на Кубі, де можу сховатися від листів, телеграм, прохань і т. ін. і по-справжньому працювати. Працюється чудово.

До побачення, Кашкін, і всього Вам найкращого. Я ціную турботу і чесність, з якою Ви поставилися до перекладів моїх творів. Передавайте найщиріші побажання всім товаришам, які теж працювали над перекладами. Я тепер знаю про слово «товариш» набагато більше, ніж тоді, коли писав до Вас вперше. Але Ви знаєте, що смішно? Єдине, в чому доводиться покладатися лише на самого себе і в чому не допоможе ніхто на світі, як би він не старався (хіба що дасть тобі спокій), — це писати. Це дуже складна штука, друже. Спробуйте коли-небудь. (Жарт!)

Хемінгуей

Лист до К. Симонова

Дорогий Симонов.

…Вчора ввечері одержав Вашу книжку. Сьогодні читаю її, а коли закінчу, напишу Вам у Москву…

Мені треба було її прочитати одразу, коли її переклали, але тоді я тільки повернувся з фронту і не міг нїчого читати про війну. Хоч би як добре це було написана. Впевнений, Ви розумієте, що я маю на увазі. Після першої війни, на якій я був, я не міг писати про неї майже дев'ять років. Після війни в Іспанії я мусив писати негайно, бо знав — наступна війна наближається надто швидко, і відчував, що не можна гаяти час. На цій війні я був дуже поранений в голову (тричі) і відчував страшні головні болі. Та нарешті я знову як слід узявся до роботи, але, списавши 800 сторінок, я все ще далеко не підійшов до війни. Та якщо зі мною все буде гаразд, я доберуся до неї. Сподіваюся, роман вийде дуже добрий.

Усю війну я мріяв бути з армією СРСР і побачити, як вона прекрасно воює, але відчував, що не маю права бути там військовим кореспондентом, оскільки:

а) я не знаю російської мови;

б) я вирішив, що зможу принести більше користі, намагаючись знищувати краутів (так ми називаємо німців) в іншому місці.

Понад два роки я тяжко працював на морі. Потім поїхав до Англії і в ролі кореспондента літав з R. A. F[196] перед десантом в Нормандії, брав участь у самому десанті, а решту часу був з 4-ю піхотною дивізією. Я провів прекрасні дні з R. A. F., але це був марно втрачений час. В 4-й піхотній дивізії та в 22-му піхотному полку я намагався бути корисним тим, що знав французьку мову та місцевість і міг працювати з макі[197] попереду наших військ. Це було гарне життя, і Вам би воно сподобалося. Пам'ятаю, коли ми ввійшли в Париж раніше за армію, а вона наздогнала нас, мене зустрів Андре Мальро і запитав, скільки людей було під моїм командуванням. Я сказав, що більше двохсот не було ніколи, а переважно — від чотирнадцяти до шістдесяти чоловік. Він дуже зрадів і заспокоївся, бо командував двома тисячами солдатів. Так що не було й мови про авторитети в літературі.

Незважаючи на війну, те літо, від Нормандії до Німеччини, виявилося найщасливішим у моєму житті. Пізніше в Німеччині, в горах Ейфель, у Хуртгенському лісі і під час наступу Рундштадта почалися запеклі бої, а також досить сильні морози. Раніше так само були тяжкі бої, але після визволення Франції, а особливо Парижа, я почував себе краще, ніж будь-коли. З юнацьких літ я відступав, або стримував ворожі атаки, чи відступи своїх військ, і діставав перемоги, які через брак резервів не доводилися до кінця, та я ніколи не знав, що відчуває переможець.

З осені 1945 року я весь час тяжко, безперервно працюю, а тижні й місяці збігають так швидко, що ми всі так і повмираємо, якщо не помітимо цього.

Сподіваюся, Ваша поїздка по Америці й Канаді вдалася. Шкода, я не знаю російської мови, а то поїхав би з Вами. Можна було б побачити багато справді чудових людей і зробити багато добрих справ. Але мало хто з них знає російську мову. Хотілося б, щоб Ви познайомилися з нашим полковником 22-го, піхотного (тепер він генерал Лаухам) і моїм найкращим другом, з командирами 1-го, 2-го і 3-го батальйонів, які ще живі, з командирами багатьох рот і взводів і з багатьма чудовими американськими солдатами. Четверта піхотна дивізія від D-дня[198] на узбережжі Юти до VE-дня[199] втратила 21 205 чоловік, маючи за Штатним розкладом 14 037[200]. Мій найстарший син був прикомандирований до 3-ї піхотної дивізії, яка втратила 33 547 чоловік з 14 037. Але перед висадкою в Південній Франції вони були в Сіцілії та в Італії. Його закинули в тил німців на парашуті, а потім його сильно поранило, і восени він потрапив у полон біля Вогезів. Він хороший хлопець, капітан, і Вам сподобався б. Він сказав краутам (у нього дуже ясне волосся), що він — син лижного інструктора з Австрії і, мовляв, виїхав до Америки після того, як у сніговій лавині загинув його батько. Коли краути нарешті виявили, хто він насправді, то відправили його до табору заложників. Але кінець кінцем його все-таки визволили.

Страшенно прикро, що Ви не змогли приїхати сюди до мене. Чи Ваші вірші або щоденник перекладені англійською мовою? Я дуже хотів би їх прочитати. Я знаю, про що Ви пишете. Так само, як Ви говорите, що знаєте, про що я пишу. Врешті, світ зайшов так далеко, що письменники повинні розуміти один одного. Але в ньому так багато govno (можливо, я неправильно написав це слово), і все ж люди такі добрі, і розумні, і щирі за своїми намірами, і могли б добре порозумітися, якби Черчіль не вів знов свою гру, роблячи те саме, що в 1918–1919 роках. Даруйте, якщо я зійшов на політику. Я знаю, що в мене це завжди виходить по-дурному. Але я знаю, ніщо не перешкоджає дружбі наших країн.

В СРСР є хлопець (тепер, мабуть, літня людина), якого звуть Кашкін. Кажуть, рудий (а може, тепер і сивий?). Він — найкращий з усіх моїх критиків і перекладачів. Якщо ви зустрінетесь, будь ласка, передайте йому великий привіт. Чи перекладали у вас коли-небудь «По кому подзвін»? Я читав рецензію Еренбурга, але не чув, щоб роман перекладався. Його було б неважко надрукувати з невеликими змінами і вилучивши деякі імена. Шкода, що не можете його прочитати. Він не про ту війну, яку ми знали останні декілька років, а про невелику гірську війну. Непоганий роман, і в ньому є одне місце, де ми знищуємо фашистів; воно б Вам сподобалося.

Бажаю успіхів і приємної подорожі.

Ваш друг

Ернест Хемінгуей

Фашизм — це облуда

Завдання письменника не змінюється. Змінюється письменник, а його завдання залишається завжди однаковим. Воно полягає в тому, щоб писати правдиво і, збагнувши, що таке правда, так передавати її, щоб вона стала частиною життєвого досвіду читача.

Немає нічого важчого за це завдання, і саме через ті труднощі нагорода — приходить вона рано чи пізно — звичайно дуже велика. Якщо визнання приходить рано, воно часто губить письменника. Якщо занадто пізно, то, мабуть, тільки роз'ятрює йому душу. Інколи визнання приходить лише після смерті, але тоді воно вже письменника не хвилює. Важко писати правдиві твори, які залишили б тривкий слід у літературі. І саме тому справжній письменник завжди впевнений, що його врешті-решт визнають. Тільки романтики вірять в існування невизнаних майстрів.

Практично при кожній державній системі, яку можуть стерпіти письменники, завжди з'являються видатні митці. Є лише одна форма влади, яка не здатна народити добрих письменників, — фашизм. Бо фашизм — це облуда, яку проповідують убивці. Письменник, що не в силі брехати, не може жити і працювати під фашизмом.

Фашизм приречений на літературну безплідність, бо він — облуда. І коли він відійде в минуле, то не залишить після себе в історії ніякого сліду, крім кривавого сліду вбивств, добре відомих всім людям і побачених на власні очі деякими з нас за останні місяці.

Якщо письменник знає, за що і як воюють, він звикає до війни. Це перша страхітлива правда, яка тобі відкривається. Тебе вражає, як сильно ти призвичаївся до війни. Коли ти кожен день на передовій і бачиш траншейну війну, відкриту війну, атаки та контратаки, коли ти знаєш, за що люди б'ються, і що вони б'ються свідомо, то, незважаючи на поранених і вбитих, усе навколо, здається, має сенс. Коли люди б'ються за свободу батьківщини проти іноземних загарбників, коли ці люди твої друзі, деякі з них нові, інші — давні, коли ти знаєш, як на них напали і як вони захищалися, спочатку майже голіруч, то, спостерігаючи, як вони живуть, борються і вмирають, починаєш розуміти, що є гірші речі, ніж війна. Це — боягузтво, це — зрада, і навіть звичайнісінький егоїзм.

У Мадріді, де за тиждень на страхування життя кореспондента кожна англійська газета витрачає 57 фунтів, або 280 доларів, і де американські журналісти працюють в середньому за 65 доларів на тиждень без усякого страхування, ми, представники робітничої преси, минулого місяця були свідками вбивств, які не припинялися протягом дев'ятнадцяти днів. Це була робота німецької артилерії, і до того ж надзвичайно вміла робота.

Я вже казав, що до війни звикаєш. Якщо ж тебе цікавить наука війни — а це велика наука — і поведінка людини під час небезпеки, то можна так заглибитися у те й друге, що хвилювання за власну долю тобі здаватиметься гидкою самозакоханістю. Але ніхто не здатен звикнути до вбивства людей. А під час останніх артобстрілів Мадріда на наших очах протягом дев'ятнадцяти днів чинилося масове вбивство.

Тоталітарні фашистські держави покладаються на тотальну війну. Простіше кажучи, це означає, що, коли їх перемагають воєнною силою, вони мстяться беззбройному цивільному населенню. В цій війні, починаючи з середини листопада, фашистів били під Парке дель Есте, били під Пардо, били під Карабанчелом, били під Харамою, під Бріего, Під Кордовою і зупинили під Більбао. Щоразу, зазнаючи поразки на полі бою, вони рятують те, що називають своєю честю, знищенням мирних людей.

Ви бачили такі вбивства у фільмі Джоріса Івенса, тому я не буду про це розповідати. Якщо я почну розказувати про них, вам стане погано. Моя розповідь викличе ненависть у ваших серцях. А ми не хочемо ненависті. Ми прагнемо свідомого розуміння, злочинності фашизму і розуміння того, як з ним боротися. Ми повинні знати, що ці вбивства — вчинки ката, страшного ката — фашизму. Лише одним способом можна знищити вбивцю — треба його перемогти; і фашистського звіра б'ють тепер в Іспанії так, як сто тридцять років тому били на цьому ж півострові Наполеона. Фашистські країни знають про це і не мають надії на порятунок. Італія знає, що її війська не здатні воювати за межами Італії, і так само, що, незважаючи на прекрасне озброєння, вони слабші за новосформовані іспанські полки. Безсумнівно, італійські солдати ніколи не зрівняються з бійцями інтернаціональних бригад.

Німеччина зрозуміла, що вона не може покладатися на Італію в жодній наступальній операції. Я читав, що фон Бломберг та маршал Бадоліо вчора були присутні на вражаючих маневрах, але одна справа проводити маневри на Венеціанській рівнині, коли ворог далеко, а інша — пошитися в дурні, втративши в бою три дивізії на плато між Бріего та Трехо під ударами одинадцятої та дванадцятої Інтернаціональних бригад і прекрасних іспанських військ Лістера, Кампесіно та Мера. Одна справа кидати бомби на Альмерію і захопити, скориставшися зрадою, беззахисну Малагу, інша справа втратити сім тисяч солдатів під Кордовою і тридцять тисяч під час невдалих атак на Мадрід. Одна справа зруйнувати Герніку, інша — програти наступ на Більбао.

Сказано більше ніж досить. Я почав з того, що важко писати добре й правдиво і що ті письменники, кому це вдається, неодмінно будуть визнані. Але в час війни, — а ми живемо в час війни, подобається нам це чи ні, — про винагороди не говорять. Дуже небезпечно писати правду під час війни, дуже небезпечно шукати цю правду. Я не знаю, хто саме з американських письменників приїхав її шукати. Я знайомий з багатьма в батальйоні Лінкольна. Але вони не пишуть книжок. Вони пишуть листи. Приїхало також багато англійських, німецьких, французьких і голландських письменників. А коли шукаєш правду на війні, замість неї можна знайти смерть. Зате якщо дванадцятеро йде на фронт, а повертається лише двоє, то правда, яку вони приносять, — справжня і не схожа на перекручені чутки, які ми видаємо за історію. Письменники повинні самі вирішувати, чи варто ризикувати заради правди. Звичайно, набагато зручніше проводити час у вчених дебатах з теоретичних питань. І для тих, хто для утвердження своїх поглядів не хоче працювати, а хоче лише сперечатися і відстоювати свої позиції — уміло вибрані позиції, для захисту яких не потрібно ризикувати і які можна утримувати за допомогою друкарської машинки і зміцнювати за допомогою авторучки, — такі люди завжди знайдуть для своїх дискусій нові єресі та нові занепади, блискучі, оригінальні теорії та романтичних ватажків, що втратили орієнтацію. Але для кожного письменника, який хоче пізнати, що таке війна, така можливість існує й ще довго існуватиме. Схоже на те, що нас чекають довгі роки неоголошених війн. У письменника багато способів брати в них участь. Нагорода, можливо, знайде його потім. Але вона не повинна турбувати письменника. Тому що цієї нагороди ще довго чекати. І йому не слід надто перейматися цим. Бо, якщо він належить до таких, як Ралф Фокс та деякі інші, його не буде там, де роздають нагороди.

Долина Кларкових вил, Вайомінг

Наприкінці літа велика форель покидає заводі у верхів'ях річки й виходить на бистрину, щоб спуститися нижче за течією і перезимувати в глибоких водах каньйону, В перші тижні вересня вона найкраще ловиться на муху. Місцева форель гладенька, блискуча й важка і аж вистрибує з води, щоб схопити наживку. Іноді на двох мушок молена спіймати одразу дві рибини, але на сильній течії витягати їх треба дуже обережно.

Ночі стояли холодні, і, прокинувшись уночі, можна було почути койотів. Вранці не хотілося йти рибалити, бо за ніч річка вихолоджувалась, а форель починала клювати близько полудня, коли сонце трохи прогрівало воду.

Зате вранці можна було їздити верхи чи просто сидіти перед мисливською хижкою, ніжитися на сонці й дивитися на викошену долину і чисті темні луки, що простягліїся до самої річки, понад якою стояли вже трохи пожовклі тріпотливі осики. А ще далі за річкою високі пагорби вкривала сріблясто-сіра шавлія.

Вище по річці височіли дві гори, Проводир і Знак, де через місяць можна полювати гірських баранів, сидіти на сонці й милуватися чіткими обрисами цих гір, на яких здалеку не видно було кам'яних зсувів, гострих уламків скель і вузьких карнизів, які, боячись глянути вниз, треба долати в поті чола, щоб обійти ту вершину, яка звідси здається такою рівною. Ти видираєшся нагору, щоб вийти на відкриту місцину й глянути вниз, де попід уламком скелі, на невеличкій, порослій високою травою галявині, серед ялівцю паслися один старий і три молодих гірських барани.

Рудий старий баран з білим огузком підводить голову, й ти бачиш круту й важку дугу його рогів. Саме білий огузок на зеленому тлі ялівцю і виказав його, коли проти вітру ти лежав під скелею за три милі від плато і в сильний цейсівський бінокль ретельно вивчав кожний ярд скель.

Аж тепер, перед мисливською хижкою, ти згадуєш про свій постріл біля підніжжя гори і незворушність молодих баранів, що лише повернули голови до старого, очікуючи, коли той підведеться. Вони не могли ні побачити тебе, ні почути, та й сам постріл їм, певно, здався звичайним гуркотом каменя.

Згадуєш і той рік, коли біля Лісового джерела збудували мисливську хижку, і великого грізлі, який забрався до неї, щойно ми залишили її. Сніг тоді випав пізній, і ведмідь, що ніяк не міг впасти в зимову сплячку, цілу осінь оббирав хатини й руйнував пастки. Але він був такий хитрий, що ніколи ніде не з'являвся вдень. А потім згадуєш зустріч із трьома грізлі на плато біля джерела Крендела. Тоді затріщало сухе гіляччя, і ти подумав, що тікає лосиця, коли зненацька помітив їх між мерехтливими тінями: вони бігли вайлувато, але дуже легко, і їхня шерсть в полуденному сонці зблискувала м'яким мінливим сріблом.

Згадуєш, як зовсім близько від тебе ревів восени лось; коли він підводив голову, на могутніх його грудях вигравали м'язи, а самої голови не було видно, зате чути було його трубний рев і відповідь-рев з іншої долини. Згадуєш тварин, на яких не піднялася рука, і радієш, що зберіг їм життя.

Згадуєш, як діти вчилися їздити верхи, як вони призвичаювалися до коней, як уподобали цей край. Пам'ятаєш, який мало вигляд усе навколо, коли ти вперше приїхав сюди, і той рік, коли пробув тут чотири місяці, бо автомашина не могла проїхати грузькими дорогами, поки вони не підмерзнуть. Можеш згадати все: полювання і риболовлю, їзду верхи в літню спеку, куряву від валки нав'юченої худоби, мовчазні мандри верхи серед пагорбів прозорими й холодними осінніми днями, коли її переганяли на високогірне пасовисько. Там худоба дичавіла, але лишалась сумирною, як гірські олені, й тільки ревла, коли її зганяли в череду, щоб гнати в долину.

Потім наставала зима: голі дерева, сніг, що сліпить очі, мокре, а тоді обмерзле сідло, і ти, спускаючись з гори, провалюєшся в снігу і намагаєшся весь час ворушити ногами; і пекучий гарячий смак віскі, коли ти нарешті повернувся на ранчо й перевдягаєшся в сухе перед великим відкритим каміном. Чудовий край.

Битва за Париж

19 серпня, у супроводі рядового Арчі Пелкі з Кантону, що на півночі штату Нью-Йорк, я прибув на командний пункт піхотного полку, що знаходився в лісі поблизу Ментенона, щоб з'ясувати становище на їхній ділянці фронту. Начальник розвідки та начальник оперативного відділу показали мені, де розміщені полкові батальйони, й повідомили, що передовий загін сторожової застави стоїть одразу за Еперноном по дорозі на Рамбуйє (23 милі на південний захід від Парижа), де містилися літня резиденція та мисливський будиночок президента Франції. На командному пункті мені ще сказали, що під Рамбуйє йдуть важкі бої. Я добре знав місцевість і дороги в околицях Епернона, Рамбуйє, Траппа й Версаля, бо протягом багатьох років не раз мандрував там і пішки, й на велосипеді та на машині. Найкраще знайомитися з місцевістю, коли їдеш велосипедом: то прієш, долаючи гору, то вільно котиш з гори. І тоді кожен пагорб запам'ятовується таким, як він є, а на машині встигаєш помітити лише сам пагорб, все інше майже не лишається в пам'яті — не так, як на велосипеді. На сторожовій заставі ми зустрілися з кількома французами, які щойно приїхали велосипедами з Рамбуйє. Серед наших тільки я знав французьку, і вони розповіли мені, що німці забралися з Рамбуйє о третій годині ночі, але дороги до міста заміновані.

З цими відомостями я вирушив назад до полкового штабу, але, проїхавши трохи в напрямку Ментенона, вирішив, що краще повернутися й забрати з собою отих французів, щоб їх допитали й одержали повнішу інформацію. Повернувшись на заставу, я побачив дві машини, повні французьких партизанів, переважно роздягнених до пояса. Вони були озброєні пістолетами й двома автоматами «стен», які їм скинули на парашутах. Партизани щойно прибули з Рамбуйє, і їх розповідь про відхід німців збігалася з даними французів, яких ми зустріли раніше. Їдучи попереду на своєму джипі, ми з рядовим Пелкі доставили їх у штаб полку, де я переклав тим, кому належало, їхню інформацію про обстановку в місті та про стан доріг.

Потім ми повернулися на заставу, де до нас мали приєднатися команда саперів і розвідувальна рота. Ми трохи почекали, але ні ті, ні другі не з'являлися, і партизани почали втрачати терпіння. Здавалося очевидним, що нам слід доїхати до найближчого мінного поля й виставити там охорону, щоб на нього не наскочили американські машини.

По дорозі до Рамбуйє до нас приєднався лейтенант протитанкової роти піхотного полку Ірвінг Крігер із Іст-Оренджа, штат Нью-Джерсі. Невисокий, кремезний лейтенант Крігер був завзятим воякою і мав дуже веселу вдачу. Я помітив, що партизанам він одразу дуже сподобався. А побачивши, як він знаходить і знешкоджує міни, вони стали цілком йому довіряти. Взагалі, коли маєш справу з нерегулярними підрозділами, справжньої дисципліни можна досягти лише особистим прикладом. Вони воюватимуть, поки в тебе вірять. А втративши віру в тебе чи в необхідність виконувати те чи інше завдання, вони враз розбіжаться.

Військовим кореспондентам заборонено командувати військами, і я привіз партизанів у штаб піхотного полку тільки, щоб вони розповіли там, що знають. У всякому разі, це був чудовий день. Ідучи до Рамбуйє рівною чорною дорогою, обсадженою великими платанами, ліворуч від якої тяглася стіна парку, ми спустилися до підніжжя пагорба й побачили попереду завал.

Ліворуч валявся розбитий джип. Трохи далі стояли дві танкетки, що їх німці використовували як протитанкові самохідні гармати. Одна — на дорозі, націлена на пагорб, схилом якого ми їхали вниз до завалу із зрубаних дерев. Друга — праворуч на узбіччі. У кожній було по двісті фунтів тринітротолуолу. Керували ними по дротах, що тяглись на завал. Коли б танкова колона з'явилася на дорозі, назустріч їй випустили б танкетку, що стояла теж на дорозі. Якби колона звернула праворуч, — а нічого іншого їй не лишалося, бо зліва тяглася стіна парку, — другу танкетку пустили б проти неї з флангу. Вони сиділи на дорозі, наче потворні жаби. Перед самим завалом лежав ще один розтрощений джип і велика вантажна машина, також розбита.

Лейтенант Крігер пірнув у мінне загородження, поставлене довкола двох великих дерев, повалених упоперек дороги. В цю хвилину він нагадував хлопчика, що під ялинкою шукає своє ім'я на пакунках з різдвяними подарунками. Під його керівництвом Арчі Пелкі й партизани складали міни край водяного стоку, прокладеного під дорогою. Французи розповіли, що на цьому місці німці розстріляли американський розвідувальний дозор. Вони пропустили через перехрестя в напрямку Рамбуйє броньовик, що їхав попереду, а по решті машин — ваговозу й двох джипах — відкрили протитанковий і кулеметний вогонь. Семеро чоловік було вбито. Потім німці зяяли з ваговоза американські міни й замінували дорогу.

Французи поховали американців у полі, поряд з дорогою, де вони потрапили в засідку. Поки ми носили міни, з'явилися француженки, поклали квіти на могили й помолилися над ними. Розвідувальної роти ще й досі не було, зате прибули люди лейтенанта Крігера, і тепер він мав радіозв'язок з полком.

Разом з групою французьких партизанів я ввійшов у місто, і там ми дізналися, куди і в якому складі відійшли німці. Я переказав ці відомості лейтенанту Крігеру, і, оскільки ми знали, що між нами й німцями немає ніякого прикриття, а німці, як згодом з'ясувалося, мали за містом принаймні десяток танків, було вирішено відновити мінне загородження на той випадок, якщо німці повернуться, й виставити біля нього надійну охорону. На щастя, в цей час прибула розвідувальна рота на чолі з лейтенантом Пітерсом із Клівленда, штат Огайо, і наші турботи на якийсь час скінчилися.

Тієї ночі партизани вислали дозори на головні дороги із Рамбуйє, щоб прикрити розвідників Пітерса, які займали центр міста. Вночі була злива, і до ранку партизани промокли і втомилися. Напередодні їх одягли в робочі спецівки, знайдені в ваговозі, де загинули американці з розвіддозору, що потрапив у засідку.

Коли ми вперше з'явилися в Рамбуйє, всі партизани, крім двох, були голі до пояса, і жителі зустрічали їх без будь-якого піднесення. Вдруге вони всі уже були в формі, і нас вітали досить радісно. А коли ми втретє проходили вулицями, всі були в касках, і нас вітали шаленими вигуками, без кінця цілували й заливали шампанським. Цього разу ми розмістили свій штаб у готелі «Гран Венер», де був чудовий винний погріб.

Наступного ранку я повернувся на командний пункт піхотного полку, щоб доповісти про обстановку в Рамбуйє і про те, які сили німців діяли між Рамбуйє та Версалем. Французькі жандарми та партизани в жандармській формі час від часу проникали у Версаль, а відомості від груп Опору надходили щогодини.

Ми мали докладну інформацію про пересування німецьких танків, вогневі позиції наземної та зенітної артилерії, чисельність німецьких військ та їхнє розташування.

Ці відомості постійно уточнювались і поповнювались. Командир піхотного полку послав мене в штаб дивізії, де я доповів про все, що відбувалося в Рамбуйє і його околицях. Для бійців руху Опору було одержано додаткову зброю, захоплену на німецьких складах у Шартрі.

Поки я повернувся до Рамбуйє, лейтенант Пітерсон із своєю розвідротою трохи просунувся вздовж дороги на Версаль, і на підмогу йому прибув якийсь бронетанковий підрозділ. Поява військ у місті та свідомість того, що між нами й німцями є ще хтось, дуже нас підбадьорили, бо ми вже знали, що серед п'ятнадцяти німецьких танків, які діяли на північ від Рамбуйє, було три «тигри».

Після полудня в місто наїхали нові люди. Тут були офіцери англійської й американської розвідок, які або повернулися з завдання, або чекали на нього, кілька кореспондентів газет, якийсь полковник з Нью-Йорка (старший за званням серед американських офіцерів) і капітан-лейтенант Лестер Армор із резерву ВМС США. Саме в цей час обидві бронетанкові розвідгрупи одержали наказ, що скасовував усі завдання і вказував пункт, до якого їм належало відійти.

Після їхнього відходу між містом і німцями не залишилось жодного підрозділу. На цей час ми мали точні дані про чисельність і тактику німців. Їхні танки маневрували між Траппом і Ноф-ле-Вьє, перекриваючи дорогу Гудон — Версаль. Пересуваючись боковими дорогами, вони з'являлися в різних місцях на шосе між Рамбуйє і Версалем. Легкі танки та мотоциклісти патрулювали також район на схід від нас, довкола Шевреза та Сен-Ремі-ле-Шевреза.

Тієї ночі, з відходом розвідувальних груп, Рамбуйє обороняли змішані дозори із бійців регулярних частин і партизанів з протитанковими гранатами та стрілецькою зброєю. Цілу ніч періщив дощ, і я ніколи ще не почував себе таким самотнім, як між другою і шостою ранку. Не знаю, чи уявляєте ви, що відчуваєш, коли спочатку попереду є свої підрозділи, а потім їх відводять, і ти залишаєшся їв великому і прекрасному місті, що зовсім не постраждало, і повному прекрасних людей, і за це місто ти відповідаєш. Інструкція для військових кореспондентів, що мала бути порадником у найскладніших становищах, такого становища не передбачала. Отже, було вирішено прикрити місто наскільки можливо, а якщо німці помітять відхід американських підрозділів і просуватимуться вперед, шукаючи сутичок з нами, не уникати їх. Так ми й робили.

В наступні дні їхні танки розгулювали перед нами по всіх дорогах. Німці брали заложників по селах, хапали членів руху Опору й розстрілювали їх. Вони роз'їжджали всюди, де хотіли. Але весь цей час слідом за ними невідступно їздили на велосипедах французькі партизани і сповіщали нам докладні відомості про їхнє пересування.

Людина не повинна була з'являтися в будь-якій місцевості більше одного разу, якщо тільки вона не мала для цього поважного приводу. Інакше на неї падало підозріння, і німці розстрілювали її. Тих, хто повернувся із завдання і знав, як нас мало, тримали під арештом, щоб не дати їм піти знову на зайняту німцями територію, де їх могли схопити й примусити говорити.

З німецької танкової частини, що стояла навпроти нас, дизертирував зовсім молодий поляк. Він закопав свою форму й автомат і пробрався в наш бік у спідній білизні й штанях, які знайшов у розбомбленому будинку. Він приніс цінні відомості й був відправлений працювати в готель на кухню. Наша конвойна служба тоді але ніяк не славилася, бо кожен, хто мав зброю, був у дозорі. Але я пам'ятаю, як кухар приголомшив полковника, коли з'явився в їдальні, що правила за командний пункт, і попросив дозволу послати полоненого без охорони в пекарню по хліб. Полковник був змушений відмовити. Згодом той самий полонений попросив у мене дозволу відкопати під конвоєм форму й автомат, щоб воювати в повному спорядженні. На жаль, і в цьому йому довелося відмовити.

В період цієї незвичайної війни німецький танк якось підкрався путівцями на відстань трьох миль від міста, і розстріляв симпатичного поліцейського, що стояв тоді на посту, та одного з місцевих партизанів. Всі, хто був поблизу, кинулись у канаву й відкрили вогонь по танку, який відразу повернув назад. В цей період німці виказували прикру схильність воювати лише за статутом. Якби вони плюнули на той статут, то могли б уже бути в місті, цмулити чудові вина в готелі «Гран Венер» і навіть витягти з кухні свого поляка й або розстріляти його, або знову нап'ясти на нього форму.

Дивні речі відбувалися в ті дні в готелі «Гран Венер». Один старий, якого я бачив тиждень тому під час взяття Шартра й підвіз на джипі до Епернона, прийшов до мене й сказав, що, на його думку, в лісі під Рамбуйє можна зібрати дуже цікаві відомості. Але я кореспондент, і це не моє собаче діло. Потім зустрічаю його на дорозі в шести милях на північ від міста, і він викладає мені всю інформацію про мінне поле й вогневу позицію протитанкової гармати відразу за Траппом. Посилаю перевірити дані. Вони підтверджуються. Потім довелося тримати старого під охороною, бо він хотів далі збирати дані, але забагато знав про наше положення, щоб ризикувати тим, що його схоплять німці. І, разом з молоденьким поляком, старого задля його ж безпеки було взято під охорону.

Всім цим належало б займатися контррозвідці. Але такої в нас не було, як не було й відділу зв'язку з місцевим населенням. Пригадую, як полковник сказав: «Ерні, якби ми мали хоч кого-небудь із Сі-Ай-Сі[201] або хоч поганенький відділ зв'язку з місцевим населенням. Передайте краще всі ці справи французам». Все передавалося французам. І все майже завжди відразу поверталося до нас.

В ті дні партизани величали мене «капітаном». У сорок п'ять років це надто низький чин, тому при сторонніх вони звичайно називали мене «полковником». І все-таки вони були трохи засмучені й занепокоєні тим, що в мене такий низький чин. Один партизан, який цілий рік до цього тягав міни й висаджував у повітря німецькі ваговози з боєприпасами й штабні машини, запитав по секрету:

— Капітане, як могло статися, що в вашому віці, безперечно, маючи довгу вислугу років і очевидні поранення (в Лондоні я наскочив на ні в чому не винну цистерну з водою), ви й досі лише капітан?

— Молодий чоловіче, — відповів я йому. — Я не мав можливості одержати вищого чину, бо неписьменний.

Нарешті прибула ще одна американська розвідувальна група і зайняла позицію, що перекривала дорогу на Версаль. Таким чином, місто знову було під захистом, а ми мали можливість постійно висилати дозори на зайняту німцями територію й збирати детальні відомості про систему їхньої оборони для того, щоб під час наступу на Париж наші частини планували свої операції, спираючись на точні відомості.

Про найяскравіші з тих подій, які мені запам'ятались (якщо не рахувати кількох випадків власного переляку), тепер ще не можна писати. Інколи мені хочеться розповісти, чим займався полковник як удень, так і вночі. Але писати про це ще рано.

Ось який був так званий фронт на той час. Ви спускаєтесь по шосе до села, де є заправочна станція і кав'ярня. Невеличке село — прямо перед вами, а при дорозі навпроти кав'ярні височіє церковний шпиль. Звідси видно довгий спуск шосе позаду і довгу стрічку дороги попереду. На дорозі стоять два чоловіки з біноклями. Один спостерігає за дорогою в північному напрямку, другий — в південному.

Це необхідно, бо німці є і попереду, і позаду. По дорозі до міста, зайнятого німцями, йдуть дві дівчини. Гарненькі, в черевичках на червоних підборах. До вас підходить партизан і каже:

— Оті дівчата спали з німцями, коли вони були тут. А тепер ідуть до німецьких позицій і, можливо, несуть якісь відомості.

— Затримати їх, — каже хтось. В ту ж хвилину чути крик:

— Машина! Машина!

— Їхня чи наша?

— Їхня!

Тут усі хапаються за гвинтівки чи автомати й ховаються за кав'ярнею і заправочною станцією, а кілька завбачливих цивільних шукають рятунку в полі.

На дорозі, напроти заправочної станції, з'являється крихітний німецький джип і відкриває вогонь з двадцятиміліметрової гармати. По ньому всі стріляють, він розвертається і їде назад. В цей час по ньому починають стріляти також завбачливі громадяни, яким відступ джипа додав неабиякої сміливості. Загальні втрати: двоє ентузіастів, які з склянками в руках упали на підлогу кав'ярні й трохи порізались.

Обох дівчат (які не тільки вподобали німців, а й, як з'ясувалося, розмовляють німецькою мовою) витягають з канави й відводять у безпечне місце, щоб потім відправити назад у місто. Одна з них запевняє, що вона лише купалася з німцями.

— Гола? — запитує хтось із партизанів.

— Ні, мосьє, — відповідає та. — Вони завжди поводилися пристойно.

В їхніх сумочках знаходять багато німецьких адрес та інші речі, що аж ніяк не викликають до них любові в місцевих жителів, і відправляють їх назад у Рамбуйє. Ніяких істерик, ніхто з місцевих їх не б'є і не стриже. Німці ще надто близько.

У село, що на відстані двох миль зліва від нас, в'їжджає німецький танк. Танкісти пізнають трьох партизанів, які раніше стежили за ними й надто часто попадалися їм на очі.

Одного з цих трьох я якось запитав, чи бачив він той танк на власні очі, на що він відповів: «Капітане, я навіть доторкався до нього». Німці розстрілюють їх, і їхні трупи залишаються при дорозі. Через годину партизан, який був у тому селі, повідомив нас про те, що сталося. Люди похитують головами. Тепер німців, яких весь час виловлюють у лісах, — це рештки частин, що врятувалися втечею з Шартра, — буде трудніше відправляти на допит у тил.

З'являється якийсь дід і каже, що його стара тримає під дулом пістолета п'ятьох німців. Пістолет йому дали минулої ночі, коли він розповів, що німці з лісу заходять до нього в пошуках їжі. Це не ті організовані німці, що знаходяться перед нами, а недобитки німецьких частин, які ховаються в лісі. Деякі намагаються пробитися до своїх основних сил, щоб воювати далі. Інші раді б здатися у полон, якби знали, як залишитися при цьому живими.

Посилаємо машину за п'ятьма німцями, яких затримала дружина старого.

— Можна їх розстріляти? — запитує один із дозору.

— Лише в тому разі, коли це есесівці, — відповідає хтось із партизанів.

— Везіть їх сюди на допит, а потім відправимо в штаб дивізії, — кажу я, і машина від'їжджає.

Молоденький поляк, обличчям схожий на молодого Джекі Купера, витирає склянки в їдальні готелю, а старий курить люльку, роздумуючи, коли його випустять і він знову піде на завдання.

— Капітане, — каже старий. — Чому мені не дозволяють робити щось корисне, замість того щоб тинятися в садку біля цього готелю, коли вирішується доля Парижа?

— Ви забагато знаєте, щоб попадатися в руки німцям, — відповідаю я.

— Ми з оцим малим поляком могли б зробити якесь добре діло, а якби він спробував утекти, я б пристрелив його.

— Він не може зробити доброго діла, — пояснюю я. — Його можна посилати на завдання лише разом з солдатами.

— Він каже, що повернеться у формі й добуде будь-які потрібні відомості.

— Годі балакати, — кажу я старому, — А раз стерегти малого поляка нікому, за нього відповідаєте ви.

В цей час надійшло багато інформації, яку потрібно було проаналізувати й надрукувати, і мені довелося поїхати з дозором до Сен-Ремі-ле-Шеврез. Ми одержали повідомлення, що до Рамбуйє наближається Друга французька бронетанкова дивізія генерала Леклерка, що йшла на Париж, і нам потрібно було підготувати для неї всі дані про оборону німців.

Як ми вступили в Париж

Немає слів, щоб описати почуття, що охопили мене, коли з південного сходу від Парижа з'явилася бронетанкова колона генерала Леклерка. Щойно повернувшись з дозору, страшенно переляканий, перецілований усіма покидьками міста, жителям якого здалося, ніби своєю випадковою появою ми принесли їм визволення, я дістав повідомлення, що генерал уже близько і хоче нас бачити. В супроводі одного з визначних керівників руху Опору та полковника Б., котрий був відомий на той час із Рамбуйє як доблесний офіцер і grand seigneur[202], що, як нам здавалося, з давніх-давен утримував місто, ми, трохи схвильовані, подалися до генерала. Його привітання (з тих, що не надаються до друку) вічно звучатиме в моїх вухах.

— Геть звідси, паскуди, — такий був зміст того, що просичав доблесний генерал. І полковник Б., король Опору та ваш бронетанковий кореспондент відступили.

Потім начальник дивізійної розвідки запросив нас на обід, а наступного дня вони вже діяли, спираючись на інформацію, зібрану полковником Б. Але для вашого кореспондента кульмінаційним моментом наступу на Париж залишилась зустріч із генералом.

На війні, як навчив мене досвід, генерал грубий, коли нервує. Тоді я ще не зробив цього висновку, а знову вирушив з дозором у розвідку, де міг, сидячи сам у джипі, притримати власні нерви, тим часом як мої друзі уточняли, якого опору нам слід чекати наступного дня між Туссю-ле-Ноблем і Ле-Кріст-де-Сакле.

Уточнивши дані про оборону противника, ми повернулися до Рамбуйє у готель «Гран Венер», де провели неспокійну ніч. Я не дуже пам'ятаю, що викликало цей неспокій. Може, те, що в тому кублі аж кишіло всяких людей, серед яких було й двоє військових поліцейських. А може, ми надто відірвалися від постачальників вітаміну B₁ і під впливом алкоголю розхиталися нерви найзагартованіших партизанів, які визволили надто багато міст за надто короткий час. У всякому разі, я був неспокійний, і, гадаю, те саме без перебільшення можна сказати про тих, кого ми з полковником Б. називали «нашими людьми».

Партизанський командир, який, власне, керував бойовими операціями «наших людей», сказав:

— Ми хочемо брати Париж. Якого біса ми зволікаємо?

— Це не зволікання, командире, — відповів я. — Все це — частина грандіозної операції. Майте терпіння. Завтра ми візьмемо Париж.

— Сподіваюсь, — промовив він. — На мене вже давно там дружина чекає. Мені потрібно в Париж, хай йому чорт, до своєї дружини, і я не бачу потреби чекати, поки підійде ціла армія.

— Потерпіть, — відповів я.

Тієї вирішальної ночі ми спали. Ніч була вирішальна, але завтра нас, безсумнівно, чекав ще більш вирішальний день. Мої сподівання на справжній бій розвіялись, коли пізно вночі до готелю зайшов один з партизанів і, розбудивши мене, повідомив, що всі німці, спроможні битися, залишають Париж. Ми знали, що наступного дня вступимо в бій з їхніми частинами прикриття. Але я не розраховував на важкий бій, бо, знаючи розташування німецької оборони, ми могли їх атакувати, а могли й обійти. Я запевнив партизанів, що, коли вони наберуться терпіння, ми навіть матимемо нагоду ввійти у Париж після армії, а не навпаки.

Але така перевага аж ніяк не припала їм до вподоби. Правда, один із високих керівників підпілля наполягав, що саме так має й бути, мовляв, було б нечемно з нашого боку не пропустити регулярні війська вперед. Поки ми дійшли до Туссю-ле-Нобля, де відбувся короткий запеклий бій, було дано наказ, який забороняв і кореспондентам, і партизанам просуватися далі, поки не пройде армійська колона.

В день наступу на Париж періщив дощ, і через годину після виходу з Рамбуйє всі промокли до нитки. Йшли ми через Шеврез і Сен-Ремі-ле-Шеврез, куди перед тим висилали дозори і де нас добре знали місцеві жителі, у яких ми збирали відомості і з якими випили не по одній склянці арманьяку, тамуючи в такий спосіб вічне невдоволення партизанів, що тільки й думали про Париж. Саме тоді я дійшов висновку, що пляшка чогось міцного — єдиний спосіб покласти край суперечці.

Лишивши позаду Сен-Ремі-ле-Шеврез, де нас бурхливо вітав місцевий charcutier — торговець свининою, який брав участь у кількох наших операціях і відтоді не просихав від спиртного, ми припустилися невеликої помилки — увійшли в село Курсель раніше, ніж регулярні війська. В селі нам сказали, що попереду немає жодної машини, і, на превелике обурення наших людей, які хотіли йти далі, вважаючи цей шлях на Париж найкоротшим, ми повернулися до Сен-Ремі-ле-Шеврез, щоб приєднатися там до бронетанкової колони, що йшла в напрямку Шатофора. Наше повернення неабияк стривожило місцевого charcutier. Ta коли ми пояснили йому становище, він знову кинувся нас обіймати, і ми, вихиливши нашвидку по чарчині, рішуче вирушили до Туссю-ле-Нобля, де, як я знав, колона мала вступити в бій.

Я не сумнівався, що тут, біля Ле-Кріст-де-Сакле, попереду й справа від нас, німці чинитимуть опір. Вони добре окопалися й створили ряд оборонних укріплень між Шатофором і Туссю-ле-Ноблем, а також за перехрестям доріг. За аеродромом, поблизу Бюка, стояли німецькі 88-міліметрові гармати, тримаючи під прицільним вогнем всю цю ділянку дороги. Що ближче було до Траппа, в районі якого діяли танки, то більше мене охоплювали неприємні передчуття.

Французькі танкісти діяли блискуче. На підступах до Туссю-ле-Нобля, де, як ми знали, в копицях пшениці засіли німецькі кулеметники, танки розвернулися в бойові порядки, прикриваючи ваші фланги, і рушили вперед по стерні як на маневрах. Німці не показувались, і лише після того, як пройшли танки, ми побачили їх на полі з піднятими руками. Це був блискучий приклад використання танків — трудної дитини війни, — і на таке видовище було любо глянути.

Коли за аеродромом ми наткнулися на сім німецьких танків і чотири 88-міліметрові гармати, французи теж бились чудово. їхня артилерія стояла позаду, на іншому скошеному пшеничному полі, і коли німецькі гармати — чотири з них прибули тільки вночі й були ще не замасковані — почали обстрілювати колону, на них звалився нищівний вогонь французьких самохідок. За вибухами німецьких снарядів, пострілами 20-міліметрівок і цокотінням кулеметів нічого не було чути, але командир французького підпілля, що попередньо уточнював дані про німецьку оборону, французькою мовою прокричав мені в вухо: «Добряча сутичка. Саме там, де ми передбачали. Чудово».

Для мене це було аж надто чудово. Я ніколи не був великим любителем будь-яких сутичок, і, як тільки недалеко від дороги розірвався 88-міліметровий снаряд, я кинувсь на землю. Сутичка — діло гаряче, і, поки колона стояла на місці, найбільш діяльні з партизанів допомагали ремонтувати дорогу, перетворену танками в справжнє місиво. Це відвертало їхні думки від навколишньої стрілянини. Вони засипали вибоїни цеглою і черепицею з розбитого будинку, передавали вервечкою один одному шматки бетону й уламки стін. А дощ лив і лив. Під час сутички в колоні було двоє вбитих, п'ятеро поранених, і один танк згорів. А ми вивели з ладу два із семи ворожих танків і примусили замовкнути всі 88-міліметрові гармати.

— C'est un bel accrochage, — захоплено вигукнув командир підпілля.

Це приблизно означало: «Добре ми з ними зчепилися», або: «Гарно ми їх урізали», — а якщо точніше пояснювати значення «accrochage», то це те, що трапляється, коли дві машини зчепляться бамперами.

Я закричав: «Добре! Добре!»

На що молодий французький лейтенант, який, судячи з вигляду, не часто потрапляв в «accrochages», a насправді міг пережити їх сотні, спитав:

— Хто ви такий і що ви в чорта робите в нашій колоні? — Я військовий кореспондент, мосьє, — відповів я. Лейтенант закричав:

— Поки не пройде колона, не пропускайте ніяких військових кореспондентів! Особливо цього.

— Слухаюсь, лейтенанте, — промовив військовий поліцейський. — Я не спускатиму з них очей.

— І цей партизанський набрід теж, — наказав лейтенант. — Нікого з них не пропускати, поки не пройде вся колона.

— Лейтенанте, — сказав я. — Набрід щезне з ваших очей, як тільки закінчиться цей невеличкий «accrochage» і пройде колона.

— Що значить «цей невеличкий «accrochage»? — запитав він, і в його голосі почулась ворожість.

Разом з колоною нас все одно далі не пропускали, тому я вдався до обхідного маневру і почвалав багнистою дорогою до якогось заїзду. Там сидів гурт партизанів, які весело співали у товаристві гарненької іспанки з Більбао, яку я останнього разу бачив на знаменитому дозорному посту біля міста Коньєр. В це місто ми заходили кожного разу, коли його залишала дозорна машина німців, а вони, в свою чергу, поверталися туди, як тільки ми звільняли дорогу. Та дівчина з п'ятнадцяти років завжди була там, де воювали, і завжди випереджала війська. Ні вона, ні партизани зовсім не зважали на «accrochage».

Партизанський командир К. сказав мені:

— Випийте цього чудового білого вина.

Я зробив великий ковток із пляшки, і виявилося, що це дуже міцний лікер з присмаком апельсинів, і називався він «Гран Марньє».

Повз нас пронесли на носилках пораненого.

— Ось погляньте, — сказав якийсь партизан. — Ці військові весь час мають втрати. Чому вони не дозволяють нам іти вперед по-розумному?

— О'кей, о'кей, — мовив другий партизан, у спецівці американського солдата і з пов'язкою «francs-tireurs»[203] на рукаві. — Ти що, забув про наших товаришів, які загинули вчора на шосе?

— Але ж сьогодні ми вступаємо в Париж, — обізвався третій.

— Давайте повернемося назад і спробуємо пробратися через Ле-Кріст-де-Сакле, — запропонував я. — Тут уже діє наказ, і нас однаково не пропустять далі, поки не пройде колона. Дороги кругом розвезло. Легкі машини ще якось пройдуть, а вантажна застряне й зіпсує усе діло.

— Можна спробувати в обхід путівцями, — обізвався партизанський командир К. — Відколи це ми мусимо плестись за колоною.

— Гадаю, що найкраще повернутися до Шатофора, — відповів я. — Може, так буде швидше.

На перехресті біля Шатофора ми зустріли полковника Б. і командира А., які відірвались від нас ще до того, як ми потрапили в «accrochage», і розповіли їм про чудову сутичку на дорозі. На пшеничному полі артилерія й досі вела вогонь, а обидва доблесні офіцери тим часом пообідали на якійсь фермі. Французькі солдати з цієї ж колони палили дерев'яні ящики з-під артилерійських снарядів. Ми зняли мокру одежу й висушили її над багаттям. Тим часом стали надходити німецькі полонені, і офіцер з колони попросив нас послати партизанів туди, де щойно здалася в полон група німців, які ховалися в копицях пшениці. Партизани доставили їх по-військовому, цілими й неушкодженими.

— Це ж безглуздя, капітане, — сказав найстарший партизан в групі. — Тепер комусь доведеться їх годувати.

Полонені казали, що вони чиновники із Парижа і що їх привезли на позиції тільки о першій годині ночі.

— І ви вірите цим теревеням? — запитав літній партизан.

— Могло бути й так. Вчора їх тут не було, — відповів я.

— Гидко дивитися на всі ці армійські дурощі, — вів далі партизан. Він мав сорок один рік і вирізнявся худим гострим обличчям з ясними голубими очима й скупою, але гарною усмішкою. — Ці німці закатували й розстріляли одинадцять душ із нашої групи. Мене били й копали ногами, і розстріляли б, якби знали, хто я. А тепер нас примушують дбайливо охороняти їх, та ще й поважати.

— Це не ваші полонені, — пояснив я. — їх взяла в полон армія.

Дощ перейшов у мряку, а згодом і зовсім випогодилось. Полонених відправили до Рамбуйє у великому німецькому ваговозі, що його високий керівник підпілля цілком справедливо хотів на якийсь час забрати з колони. На перехресті ми пояснили військовому поліцейському, де ваговоз зможе приєднатися до нас знову, і поїхали вслід за колоною.

Ми догнали танки на путівці з того ж самого боку автостради Версаль — Париж і разом з ними проїхали порослу густим лісом долину, а потім вибралися на зелені поля, серед яких височів старовинний замок. Ми бачили, як танки знову розвернулися в бойові порядки, наче вівчарки, що ведуть отару овець. Поки ми їздили назад, щоб з'ясувати, чи вільна дорога через Ле-Кріст-де-Сакле, вони встигли дати ще один бій, і ми поминули спалений танк і трьох убитих німців. Одного було так розчавлено, що ні в кого не лишилося сумнівів щодо могутності танків, коли їх використовують як належить.

На шосе Версаль — Віллакубле колона просунулась за розбитий аеродром до перехрестя поблизу Порт-Кламара. Тут під час зупинки колони прибіг француз і повідомив, що на дорозі до лісу він бачив невеликий німецький танк. Я подивився на дорогу в бінокль, але нічого не помітив. Тим часом німецька машина, що виявилася не танком, а броньованим джипом з кулеметом і 20-міліметровою гарматою, розвернулась у лісі й рвонула в наш бік, обстрілюючи перехрестя.

Всі почали стріляти по джипу, але він знов розвернувся і зник у лісі. Арчі Пелкі, мій шофер, вистрілив двічі, але не був упевнений, що поцілив. Двоє наших були поранені; їх віднесли за будинок, що стояв на розі, щоб надати першу допомогу. Знову почалась стрілянина, і партизани повеселішали.

— Ми ще матимемо добру роботу. Добра робота попереду, — сказав партизан з гострим обличчям і ясними голубими очима. — Щастя, що хоч трохи тієї наволочі тут залишилось.

— Гадаєте, у нас ще буде нагода повоювати? — запитав партизан К.

— Звичайно, — відповів я. — Хтось із них обов'язково залишиться в місті.

В ту хвилину особисто моїм бойовим завданням було дійти до Парижа живим. Ми вже достатньо підставляли свої голови під кулі. Париж і так візьмуть. Тепер, під час вуличних боїв, я завжди шукав якнадійніше укриття, водночас дбаючи, щоб хтось прикривав позад мене сходи, щоразу як ми заходили в особняки або в під'їзди великих будинків.

Тепер на наступ колони варто було подивитись. Ось перед нами барикада з повалених дерев. Танки обходять їх або розкидають, як слони розкидають колоди. Ось танки врізаються в барикаду з старих машин і трощать її на ходу, а за ними, зачепившись розбитим бампером за гусениці, волочиться якийсь драндулет. Танки, безпомічні і вразливі в чагарниках, де вони — легка здобич протитанкових гармат, гранатометів і, зрештою, кожного, хто їх не боїться, тепер трощили усе довкола, наче п'яні слони в туземному селі.

Попереду ліворуч від нас горів німецький склад боєприпасів. Вибухали кольорові зенітні снаряди, безперервно тріщали й бахкали 20-міліметрівки. А коли полум'я розгорілося, почали вибухати більші снаряди, і це стало схоже на справжнє бомбардування. Арчі Пелкі кудись запропастився, але згодом виявилося, що він поїхав до складу з боєприпасами, вирішивши, що там зав'язався бій.

— Там нікого не було, Папа, — пояснив він. — Просто горіла купа боєприпасів.

— Нікуди більше не відлучайся, — сказав я. — А раптом нам треба буде їхати?

— О'кей, Папа, Вибач, Папа. Я розумію, Папа. Але ж, містер Хемінгуей, я поїхав туди з «frère», моїм братом, бо він, здається, сказав, що там іде бій.

— Хай йому біс! — відповів я. — Партизани тебе геть зіпсували.

Поки ми проїжджали повз склад, де рвалися боєприпаси, Арчі — яскраво-руде волосся, шість років служби в армії, вибитий передній зуб і чотири французьких слова в запасі, — який уже мав побратима в партизанському загоні, реготав, коли величезний снаряд з виттям злітав у повітря.

— Ото бахкає, Папá, — вигукував він. Його рябе обличчя сяяло щастям. — Кажуть, цей Париж гарне місто, Папá. Ти в ньому бував?

— Еге ж.

Тепер ми спускалися з гори. Я знав дорогу і знав, що ми побачимо за наступним поворотом.

— «Frère» розповідав мені трохи про нього, поки колона стояла, та я нічого не розібрав, — вів далі Арчі. — Розібрав лише, що це, певно, з біса гарне місто. І що він їде в «Paname». Але Париж не має нічого спільного з Панамою, правда?

— Так, Арч, — відповів я. — Французи називають його «Paname», коли хочуть показати, як вони його люблять.

— Розумію, — сказав Арчі. — «Compris». Так можна назвати дівчину, але не по імені. Правильно?

— Правильно.

— Я не міг розібрати, що в біса плів «frère», — провадив далі Арчі. — Але, гадаю, це все одно, що вони звуть мене Джімом. Всі в загоні звуть мене Джімом, а моє ім'я Арчі.

— Може, вони тебе люблять, — сказав я.

— Вони добрі хлопці, — сказав Арчі. — Найкращий загін з тих, що я знаю. Ніякої дисципліни — це правда. П'ють без кінця — теж правда. Але воюють здорово. І їм один чорт — уб'ють їх чи. ні. «Compris»?

— Авжеж, — відповів я. В ту хвилину я більше нічого не міг сказати, бо до горла підкотився якийсь клубок і я мусив протерти бінокль: там, унизу, розкинулось сіре і, як завжди, прекрасне місто, яке я люблю більше від усіх міст на світі.

Промова з нагоди вручення Нобелівської премії

Шановні члени Шведської Академії! Леді і джентльмени!

Не маючи хисту до виголошення промов, не знаючи риторики і не володіючи ораторським мистецтвом, я хотів би просто подякувати розпорядникам спадщини Альфреда Нобеля за цю премію.

Жоден письменник, знайомий з творчістю визначних митців, не відзначених цією нагородою, не може прийняти її інакше як з належною скромністю. Називати імена таких авторів немає потреби. Кожен з присутніх може сам назвати їх, виходячи з своїх переконань та обізнаності.

Я не мав змоги звернутися до посла своєї країни з проханням виголосити промову, у якій було б сказано все те, що йде від серця письменника. Не все з того, що пише автор, можна відразу збагнути — і, може, це іноді на краще, — але з часом його думки стають зрозумілими, і саме завдяки цим думкам, а також його майстерності переосмислення, він буде жити дуже довго або ж його ім'я забудуть.

Письменництво в ідеальному вигляді — це самотнє життя. Всілякі літературні об'єднання дещо заповнюють цю самотність митця, але навряд чи підвищують рівень його майстерності. Відмовляючись від самотності задля громадської діяльності, письменник виростає в очах суспільства як громадянин, але часто починає писати гірше. Він працює на самоті, і якщо він досить добрий письменник, то щодня мусить залишатися один на один з вічністю або відчувати, що те, що він пише, піде в небуття.

Для справжнього письменника кожен твір мусить бути початком нових зусиль досягти недосяжного. Він завжди повинен прагнути писати те, що до нього ще ніхто не писав, а якщо писав, то невдало. Лише в такому разі, і якщо дуже поталанить, він іноді матиме успіх.

Як просто було б літератору, якби йому лише треба було писати інакше те, що вже майстерно написано. Саме тому, що в минулому у нас були такі визначні письменники, сучасний автор змушений вийти далеко за межі досягнень минулого — туди, де вже ніхто не зможе йому допомогти.

Я говорив занадто довго як для письменника. Письменник мусить писати, а не виголошувати промови.

Ще раз дякую вам.

Ернест Хемінгуей

Інтерв'ю з Ернестом Хемінгуеєм[204]

Запитання. Чи дістаєте ви задоволення в години, присвячені творчій праці?

Відповідь. Так. Дуже велике.

Запитання. Розкажіть, будь ласка, трохи про те, як ви працюєте, чи дотримуєтесь суворого розпорядку.

Відповідь. Коли я працюю над книжкою чи оповіданням, то пишу щоранку, починаючи, по змозі, як тільки розвидниться. В цей час ніхто не заважає. В кімнаті прохолодно, а то й холодно, але праця поступово зігріває. Спочатку перечитую написане, потім, оскільки зупиняюся завжди тоді, коли знаю продовження, пишу далі. Закінчую, коли ще відчуваю в собі снагу і знаю, що має бути далі, а потім живу очікуванням наступного дня, коли можна знову взятися до роботи. Починаєш, скажімо, о шостій ранку і закінчуєш опівдні, а то й раніше. Коли зупиняєшся, відчуваєш порожнечу, і водночас тебе щось переповнює, як після зустрічі з коханою. Нічим не переймаєшся, нічого не може статися й ніщо не має значення аж до наступного дня, коли знову берешся до роботи. Найважче — це дочекатися отого наступного дня.

Запитання. Чи можете ви, відійшовши від машинки, не думати про те, над чим працюєте?

Відповідь. Звичайно. Але це досягається дисципліною, а до неї треба себе привчити. Це необхідність.

Запитання. Переробляєте ви що-небудь, перечитуючи написане напередодні, чи робите це потім, коли робота цілком завершена?

Відповідь. Я щодня переробляю написане. Коли вся робота закінчена, її, звичайно, знову перечитуєш. Після передруку є ще одна можливість щось виправити або переробити. Нарешті, можна правити у верстці. Добре, що такі можливості існують.

Запитання. Скільки вам доводиться переписувати заново?

Відповідь. Як коли. Кінець «Прощавай, зброє», тобто останню сторінку, я переписував тридцять дев'ять разів, поки досяг свого.

Запитання. А чим ви це поясните? В чому саме полягали ваші труднощі?

Відповідь. У правильному доборі слів.

Запитання. Може, перечитуючи, ви й набираєтеся снаги?

Відповідь. Перечитуючи, я підходжу до того місця, від якого маю писати далі, впевнившись, що досі зробив усе, що міг. І тут в якусь хвилину обов'язково приходить снага.

Запитання. А буває так, що у вас зовсім немає натхнення?

Відповідь. Звичайно. Але, якщо перед тим зупинишся, знаючи, що буде далі, можна продовжувати роботу. Як тільки знову почав писати, відчуваєш, що все гаразд, — натхнення прийде.

Запитання. Торнтон Уайлдер твердить про мнемонічні прийоми, які дають поштовх письменникові в його праці. Начебто ви якось казали йому, що перед початком роботи загострюєте двадцять олівців.

Відповідь. Навряд чи я коли-небудь мав одразу двадцять олівців. Щоб списати хоча б сім олівців другого номера, треба добряче попрацювати протягом цілого дня.

Запитання. Де вам найкраще працюється? Судячи з кількості книжок, що ви їх написали в готелі Амбос Мундос, це і є одне з таких місць. Чи, може, оточення мало впливає на вашу роботу?

Відповідь. Готель Амбос Мундос у Гавані — дуже гарне місце для роботи. Фінка — чудове, принаймні було таким досі. А взагалі мені всюди добре працюється. Я хочу сказати, що досі працював на повну силу за найрізноманітніших умов. Телефонні дзвінки й відвідувачі — ось що згубно впливає на роботу.

Запитання. Чи вважаєте ви емоційну рівновагу необхідною умовою успішної праці? Якось ви сказали мені, що можете добре писати, лише коли ви закохані. Чи не могли б ви продовжити цю думку?

Відповідь. Оце так питання! У всякому разі, ваша спроба заслуговує похвали. Писати можна завжди, аби тільки ніхто не турбував і не заважав. Інакше кажучи, якщо не дуже будеш церемонитися з тими, хто намагається це робити. Але найкраще пишеться, безумовно, коли ти закоханий. Якщо не заперечуєте, я волів би не продовжувати.

Запитання. Що ви можете сказати про матеріальний достаток? Чи може він погано вплинути на роботу?

Відповідь. Якщо він приходить досить рано, а життя любиш не менше, ніж свою роботу, треба мати неабияку силу волі, щоб утриматися від спокуси. Але якщо творчість стала твоїм найбільшим пороком і найбільшою радістю, лише смерть може її зупинити. В цьому разі матеріальний достаток багато допомагає, бо звільняє від зайвих турбот. Турботи гублять письменника. Слабке здоров'я — теж погано, бо турботи, пов'язані з ним, підсвідомо гнітять і підривають фізичну й духовну силу.

Запитання. Чи можете ви пригадати, коли саме вирішили стати письменником?

Відповідь. Ні. Я завжди хотів бути письменником.

Запитання. У присвяченій вам біографічній книжці Філіп Янг висловлює припущення, що травматичний шок після важкого мінометного поранення у 1918 році дуже відбився на вашій творчості. Пригадую, що в Мадріді ви побіжно торкалися цього припущення, але не вважали його вартим серйозної уваги. Далі ви висловили думку, що талант митця якість не набувна, а спадкова.

Відповідь. Очевидно, того року в Мадріді на мою голову не дуже можна було покладатися. Єдине, що промовляє на мою користь, це те, що я дуже коротко зупинився на книжці містера Янга та його травматичній теорії літератури. Мабуть, після двох контузій і перелому черепа я не міг відповідати за свої слова. Я дійсно пам'ятаю, що говорив про творчі здібності як спадкову якість. У приємній розмові після контузії це звучить нормально, але я гадаю, що лише в такому стані можна робити подібні заяви. Отож краще на цьому й зупинимось до наступної визвольної війни і наступної травми. Згода? У всякому разі, дякую за те, що не назвали імен моїх родичів, які я, мабуть, згадував. Бесіда дає задоволення, коли допомагає щось з'ясувати, але багато з того, про що йде мова, і все, що говориться несерйозно, не повинно потрапляти до друку. Бо, якщо вже щось написано, його доводиться обстоювати. Сказати ж можна хоча б для того, щоб упевнитися, чи віриш у те, що кажеш. Щодо питання, яке ви зачепили, то наслідки від ран бувають усякі. Легкі рани, без переломів, не мають великого значення. Часом вони навіть вселяють упевненість у собі. Якщо ж при пораненні ушкоджено кістки й нерви, то це не йде на користь ні письменникам, ні будь-кому іншому.

Запитання. Що ви вважаєте найкращою інтелектуальною підготовкою для майбутнього письменника?

Відповідь. Я б сказав, що йому слід повіситися після того, як він зрозуміє, що добре писати надзвичайно важко. Потім слід безжально перерізати мотузок, і хай він усе життя намагається писати якомога краще. Принаймні для початку він зможе написати про те, як вішався.

Запитання. Як ви дивитесь на тих, хто займається педагогічною діяльністю? Чи не вважаєте ви, що багато письменників, які одночасно викладають, занапастили себе як літератори?

Відповідь. Письменник, який може писати й викладати, має вміти сполучати те й друге. Багато справжніх письменників довели, що це можливо. Я знаю, що мені це не під силу, і ті, хто може це робити, викликають у мене захоплення. А втім, мені здається, що праця в навчальному закладі може відгородити від життя і таким чином обмежити пізнання навколишнього світу. З другого боку, знання життя накладає на письменника ще більшу відповідальність і робить його працю ще важчою. Щоб написати твір, значення якого виходить за рамки свого часу, треба віддавати всю силу, навіть якщо сидиш за письмовим столом лише по кілька годин на день. Письменника можна порівняти з криницею. Що не письменник, то інша криниця. Важливо мати в ній добру воду і вибирати її потроху й рівномірно, а не вичерпувати все до дна, а потім чекати, поки криниця знову наповниться. Я розумію, що відхиляюся від вашого запитання, але воно не дуже цікаве.

Запитання. Чи порадили б ви молодому письменникові починати з роботи в газеті? Що дала вам школа, яку ви пройшли в «Канзас-сіті стар»?

Відповідь. В газеті нас примушували вчитися писати прості розповідні речення. Це варто вміти кожному. Робота в газеті не зашкодить письменнику-початківцю, і може навіть стати в пригоді, якщо він вчасно її залишить. Це така заяложена істина, що мені доводиться вибачатися перед вами за свої слова. Але той, хто ставить такі утерті питання, наражається на такі ж утерті відповіді.

Запитання. Чи вважаєте ви корисним для письменника спілкування з іншими авторами?

Відповідь. Безперечно.

Запитання. Чи було у вас відчуття єдності з письменниками й художниками, які в двадцятих роках одночасно з вами перебували в Парижі?

Відповідь. Ні. Відчуття єдності не було. Ми просто поважали одні одних. Особисто я з повагою ставився до багатьох митців. Деякі були моїми ровесниками, інші старші за мене. Серед них — Гріс, Пікассо, Брак, Моне, який був ще тоді живий, а також кілька письменників — Джойс, Езра, Стайн у кращих її творах.

Запитання. Коли ви над чимось працюєте, чи впливає на вас те, що ви в цей час читаєте?

Відповідь. Ні, відколи Джойс написав свого «Одіссея». Це не був безпосередній вплив. Але саме тоді, коли вживання відомих нам слів вважалося недопустимим і нам доводилося боротися за кожне слово, з появою його твору все змінилося, і ми дістали можливість звільнитися від існуючих обмежень.

Запитання. Чи була у вас можливість вчитися під час безпосереднього спілкування з письменниками? Вчора ви сказали, що Джойс, наприклад, терпіти не міг розмов на творчі теми.

Відповідь. У товаристві людей мого фаху говорять, як правило, про книжки інших авторів. Чим кращі письменники, тим менше вони говорять про те, що самі написали. Джойс — великий письменник, і пояснював він що-небудь лише йолопам. Інші, яких він поважав, мали самі зрозуміти, що він робив, читаючи його твори..

Запитання. Останніми роками ви, здається, уникаєте зустрічей з письменниками. Чому?

Відповідь. Все це не так просто. Чим далі працюєш, тим більше відчуваєш свою самотність. Більшість моїх давніх хороших друзів померли. Інші роз'їхались. Ми рідко бачимось, зате листуємося, підтримуючи зв'язки, як і в давні часи, коли ми збиралися в кав'ярнях. Обмінюємося смішними, часом потішно непристойними й легковажними листами, і це майже заміняє нам розмови. Тепер більше залишаєшся наодинці з собою, бо тільки так можна працювати, а часу для роботи все менше, і якщо його марнуєш, то це здається непростимим гріхом.

Запитання. Кого ви вважаєте своїми літературними попередниками? Тобто, хто ваші найкращі вчителі?

Відповідь. Марк Твен, Флобер, Стендаль, Бах, Тургенєв, Толстой, Достоєвський, Чехов, Ендрю Марвелл, Джон Донн, Мопассан, Кіплінг у його кращих творах, Topo, капітан Марієт, Шекспір, Моцарт, Кеведо, Данте, Вергілій, Тінторетто, Ієронім Босх, Брейгель, Патеньє, Гойя, Джотто, Сезанн, Ван-Гог, Гоген, Сан Хуан де ля Крус, Гонгора… Щоб усіх перелічити, потрібен цілий день. До того ж це звучало б так, ніби я претендую на ерудицію, якої в мене немає, а не намагаюсь згадати кожного, хто вплинув на моє життя і творчість. Це не нудне питання. Воно цікаве, але й серйозне, і вимагає того, щоб порадитись із своїм сумлінням. Я назвав деяких художників, чи, краще сказати, почав називати, бо в них я вчився так само, як і в письменників. Ви хочете знати, як саме? Щоб пояснити це, потрібен ще один день. Але якщо згадати, чому можна навчитися у композиторів і що дає вивчення гармонії і контрапункту, то, на мою думку, все стає зрозумілим.

Запитання. Ви самі грали коли-небудь?

Відповідь. Я грав на віолончелі. Мати забрала мене на рік із школи, щоб я вчився грати й оволодівав контрапунктом. Вона гадала, що в мене є здібності, але в мене їх зовсім не було. Ми виконували камерні речі. Хтось із гостей грав на скрипці, сестра — на альті, а мати — на піаніно. Ну, а щодо віолончелі, то гіршого виконавця, ніж я, на світі не було. Звичайно, того року я займався й іншими справами.

Запитання. Чи перечитуєте ви авторів, яких щойно назвали? Наприклад, Твена?

Відповідь. За Твена можна знову братися лише через два-три роки. Він довго тримається в пам'яті. Щороку читаю Шекспіра, і обов'язково — «Короля Ліра», Ця річ підносить настрій.

Запитання. Отже, ви читаєте постійно і з задоволенням.

Відповідь. Я завжди читаю все, що в мене є. Але не все одразу, а так, щоб завжди був якийсь запас.

Запитання. А рукописи ви читаєте?

Відповідь. З ними можна мати неприємності, якщо не знаєш автора особисто. Кілька років тому один чоловік подав у суд, звинувачуючи мене, ніби сюжет роману «По кому подзвін» я запозичив із його неопублікованого кіносценарію. Він читав цей сценарій на якомусь вечорі в Голлівуді і доводив, що я теж там був. Принаймні, як він висловився, серед слухачів був хтось, кого звали «Ерні», і цього йому виявилося досить, щоб вимагати в мене мільйон доларів. Одночасно він подав у суд на двох продюсерів за те, що ті начебто вкрали сюжети для своїх фільмів з того ж таки неопублікованого сценарію. Ми з'явилися в суд і, звісно, виграли справу. Виявилося, що той чоловік був банкротом.

Запитання. Може, повернемося до ваших учителів і поговоримо про кого-небудь із художників — наприклад, про Ієроніма Босха? Кошмарна символіка його полотен видається дуже далекою від того, що ви пишете.

Відповідь. У мене свої кошмари, і я знаю, які кошмари переслідують інших. Але про це не обов'язково писати. Якщо ви пропустите щось із того, що знаєте, ваш досвід так чи інакше відіб'ється у вашому творі. Але якщо письменник обминає те, чого він не знає, але повинен знати, в його творі залишаються дірки.

Запитання. Чи означає це, що глибоке знання творчості тих, кого ви назвали, допомагає наповнити вищезгадану «криницю»? Чи, може, ви свідомо вивчали їхні твори, щоб удосконалити власне письмо?

Відповідь. На творах цих митців я вчився бачити, чути, мислити, відчувати, й не відчувати, і писати. А криниця знаходиться там, де снага. Ніхто не знає, з чого вона складається, і найменше — той, хто пише. Ви можете лише відчувати, що вона з вами, або ждати, поки вона знову до вас прийде.

Запитання. Чи згодні ви з тим, що в ваших романах є символіка?

Відповідь. Мабуть, є, коли критики постійно її знаходять. Але, якщо не заперечуєте, мені не хотілося б говорити про це й відповідати на такі запитання. Романи й оповідання важко писати й без того, щоб їх пояснювати. До того ж тоді нічого буде робити «пояснювачам». Якщо завдяки моїм творам забезпечено роботою п'ять-шість, а то й більше вправних «пояснювачів», навіщо я маю їм заважати? Читайте мої книжки для задоволення. Якщо знайдете там ще щось, то знайдене свідчитиме про те, з чим ви самі прийшли до читання твору.

Запитання. Такі питання, що торкаються письменницької майстерності, справді дратують.

Відповідь. Розумне питання не викликає ні захоплення, ні роздратування. Хоча я вважав і вважаю, що письменник, який розповідає про те, як він пише, завдає собі великої шкоди. Адже він пише для того, щоб його читали, і будь-які пояснення чи розмови тут зайві. Можу вас запевнити, що в будь-якій книжці сказано набагато більше, ніж це здається після першого прочитання, і автор, який так пише, не повинен давати пояснення чи виступати в ролі гіда, що коментує найскладніше в своєму творі.

Запитання. В зв'язку з цим мені пригадується ваше застереження, що для автора небезпечно розповідати, як посувається його робота над твором. Він може передчасно, так би мовити, «вичерпати тему». Чому ви так думаєте? Я запитую тільки тому, Що, здається, багато письменників, скажімо, Твен, Уайлд, Тербер, Стеффенс, відшліфовували свій матеріал, випробовуючи його на слухачах.

Відповідь. Я не вірю в те, що Твен взагалі «випробовував» свого «Гекльберрі Фінна» на слухачах. А коли він і робив це, то вони, мабуть, примусили його вилучити те, що було добре написано, і замінити його на гірше. Ті, хто добре знав Уайлда, кажуть, що він умів краще розповідати, ніж писати. Стеффенс теж краще розповідав, ніж писав. Правда, іноді важко було повірити тому, що він говорив, і тому, що писав. Я чув, що з віком багато його розповідей зазвучали інакше. Якщо Тербер може розповідати так само добре, як він пише, то він — один із найблискучіших і найцікавіших оповідачів. Людина, що, наскільки мені відомо, вміє найкраще говорити про своє ремесло і в якої найкраще підвішений і найлихіший язик, — це матадор Хуан Бельмонте.

Запитання. Чи багато зусиль ви доклали, щоб виробити власний стиль?

Відповідь. Це питання нецікаве, і відповідь на нього займе багато часу. На мій погляд, те, що дилетанти називають стилем, як правило, означає лише незграбність, якої не можна уникнути, коли робиш перші спроби писати інакше, ніж писали до тебе. Майже всі нові класики не схожі на своїх попередників. Спочатку інші бачать лише те, що написано незграбно. З часом такі місця помічають менше. Саме тоді, коли вони найбільше впадають в око, ці незграбності сприймають як стиль і часто повторюють їх. А жаль.

Запитання. Ви якось писали мені, що обставини написання деяких творів можуть бути повчальними. Чи стосується це оповідання «Убивці» (ви сказали, що написали його, «Десятеро індіанців» і «Сьогодні п'ятниця» за один день) і, можливо, вашого першого роману «І сонце сходить»?

Відповідь. Давайте подивимось. Я почав писати «І сонце сходить» у Валенсії, в день свого народження, двадцять першого липня. Ми з Хедлі, моєю дружиною, приїхали до Валенсії заздалегідь, щоб дістати гарні квитки на ферію, яка починалася двадцять четвертого липня. На той час усі письменники мого віку вже понаписували романи, а мені й абзац важко давався. Отже, я почав свою книжку в день народження, писав ранками в ліжку, поки не закінчилася ферія, потім переїхав у Мадрід і писав далі там. У Мадріді в цей час не було ферії, так що в готелі нам дісталася кімната, де був стіл. Працював я в розкішних умовах — за столом у готелі або в прохолодній пивній за рогом на Пасахе Альварес. Згодом, коли почалася спека і там стало важко писати, ми переїхали в Андай. Влаштувалися ми в невеличкому дешевому готелі, розташованому на просторому мальовничому пляжі. Там я чудово попрацював. Потім поїхали до Парижа, де на квартирі за тартаком на вулиці Нотр-Дам-де-Шан, 113, я закінчив перший варіант роману, який почав шість тижнів тому. Я показав його Натану Ешу, романісту, який розмовляв тоді з досить сильним акцентом. Він сказав: «Хем, хіпа тсє мошна насвати романом? Роман, аякше. Хем, ви пишете саписки подорошнього». Мене не дуже збентежило зауваження Натана, і, переробляючи книжку, я все-таки залишив місця, де йшлося про подорож (це була та частина книжки, де розповідалося про поїздку на риболовлю і про Памплону).

Згадані вами оповідання я написав у Мадріді за один день шістнадцятого травня, коли через сніг довелося відмінити бої биків на честь святого Ісідора. Спочатку я написав оповідання «Убивці», яке пробував писати раніше, але невдало. Потім, після обіду, ліг у ліжко, щоб зігрітися, і написав «Сьогодні п'ятниця». Я відчував такий приплив натхнення, що мені здавалося, наче я божеволію і маю написати ще шість оповідань. Тоді я одягнувся, пішов у Форнос, стару кав'ярню матадорів, випив кави і, повернувшись, написав «Десятеро індіанців». Це оповідання мене дуже засмутило, отже, я випив бренді й ліг спати. Я забув про їжу, й офіціант приніс мені тріски, невеличкий біфштекс, смаженої картоплі та пляшку вальдепеньясу.

Власниця пансіону, де я зупинився, весь час турбувалася, що я мало їм, і саме вона прислала офіціанта. Пам'ятаю, як я сів у ліжку й почав їсти й пити вальдепеньяс. Офіціант запропонував принести ще одну пляшку. Сеньйора, сказав він, запитувала, чи працюватиму я цілу ніч. Я відповів: «Ні, я збираюся перепочити». «А чому б вам не написати ще одне оповідання?» — запитує офіціант. «Я взагалі планував написати одне оповідання», — відповідаю. «Дурниці, — продовжує він. — Ви можете й шість написати». «Я спробую завтра», — кажу. А він: «Спробуйте сьогодні. Чи ви гадаєте, хазяйка вам даремно вечерю сюди прислала?»

Я пояснив йому, що втомився. «Дурниці (він ужив інше слово). Втомився після трьох жалюгідних оповіданнячок. Перекладіть мені одне». «Дайте мені спокій, — кажу. — Як я можу писати, коли ви мені заважаєте?»

Так я сидів у ліжку, пив вальдепеньяс і думав, як з біса дооре я пишу, якщо моє перше оповідання вийшло таке, як я хотів.

Запитання. Як глибоко ви продумуєте свої оповідання? Чи змінюєте ви в процесі роботи тему, сюжет або образ героя?

Відповідь. Інколи знаєш, яке буде оповідання. А інколи одночасно і думаєш над ним, і пишеш, не маючи уявлення, що з того вийде. Взагалі, рух означає зміни. Це і є динаміка, яка складає основу будь-якого оповідання. Інколи рух життя так уповільнюється, що здається, ніби він взагалі припиняється. Але насправді зміни, як і рух, відбуваються постійно.

Запитання. Над романом ви теж так само працюєте чи складаєте план всього твору і потім суворо його дотримуєтеся?

Відповідь. Роман «По кому подзвін» був для мене проблемою, яку я вирішував щодня. Я знав загальний напрямок розвитку сюжету. Але події, що ввійшли до роману, я придумував кожного дня, коли писав.

Запитання. Чи правда, що «Зелені узгір'я Африки», «Переможець нічого не здобуває» та «За річкою, в затінку дерев» починалися як оповідання, а потім переросли в романи? А коли так, то чи означає це, що обидві форми настільки близькі, що письменник може переходити від однієї до іншої, не змінюючи повністю ключа, в якому він пише?

Відповідь. Ні, це не так. «Зелені узгір'я Африки» — не роман, а спроба написати цілком правдиву книжку, щоб упевнитися, чи може документальна картина країни й подій, що сталися протягом місяця, змагатися з художнім твором. Після цієї книжки я написав двоє оповідань — «Сніги Кіліманджаро» та «Недовге щастя Френсіса Мекомбера». Ці оповідання були написані на основі знань і досвіду, які я набув під час довгої мисливської подорожі, один місяць якої я спробував документально відтворити в «Зелених узгір'ях Африки». «Переможець нічого не здобуває» та «За річкою, в затінку дерев» я з самого початку писав як оповідання.

Запитання. Чи вважаєте ви інших письменників своїми конкурентами?

Відповідь. Ні в якому разі. Я пробував писати краще, ніж деякі автори, що вже померли і в таланті яких я впевнений. Уже давно я просто намагаюся писати якомога краще. Іноді мені щастить, і я пишу краще ніж умію.

Запитання. Чи вважаєте ви, що з віком творчі сили письменника вичерпуються? В «Зелених узгір'ях Африки» ви пишете, що, дійшовши певного віку, американські письменники починають нагадувати стареньку матінку Хаббардс.

Відповідь. Не знаю, чи це так. Люди, які знають, що роблять, повинні тягти, поки працює голова. Якщо ви заглянете в книжку, про яку щойно згадали, то побачите, що там я базікаю про американську літературу з одним нудним австрійцем, який втягнув мене в розмову, коли мені хотілося займатися чимось іншим. Я точно відтворив цю розмову. Але не для того, щоб наводити безсмертні висловлювання. Хоча там є чимало непоганих висловлювань.

Запитання. Ми ще не говорили про літературні образи. Чи всі вони без винятку взяті вами з життя?

Відповідь. Звичайно, ні. Лише деякі взяті з життя. Більшість створюються на основі знання людей, розуміння їх і використання їхнього досвіду.

Запитання. Чи можете ви що-небудь сказати про сам процес перетворення людини з життя в літературний образ?

Відповідь. Якби я пояснив, як це інколи робиться, то юристи, що спеціалізуються у справах про наклепи, могли б користуватися моїм поясненням як підручником.

Запитання. Чи бачите ви різницю, як Е. М. Форстер, між «плоскими» і «об'ємними» образами?

Відповідь. Коли ви описуєте кого-небудь, то це плоский образ, як фотографія, і, на мій погляд, невдалий. Якщо ж ви створюєте образ на основі власних знань, то в ньому мають бути наявні всі виміри.

Запитання. Які із створених вами образів найбільше припали вам до серця?

Відповідь. Їх список вийшов би дуже довгим.

Запитання. В такому разі ви, мабуть, із задоволенням перечитуєте свої книжки. А чи не відчуваєте ви бажання змінити в них що-небудь?

Відповідь. Я іноді читаю їх, щоб піднести собі настрій, коли важко пишеться. Тоді я згадую, що мені завжди було важко писати, а часом це здавалося чимсь майже неможливим.

Запитання. Які імена даєте ви своїм героям?

Відповідь. Якнайкращі.

Запитання. Ви придумуєте назву в процесі роботи над оповіданням?

Відповідь. Ні. Я складаю список назв після того, як закінчу оповідання чи роман. Інколи набирається до ста назв. Потім починаю їх викреслювати, і буває, що викреслюю всі.

Запитання. І робите це навіть тоді, коли сам текст підказує вам назву — наприклад, «Гори як білі слони»?

Відповідь. Так. Назва приходить потім. Якось я зустрів дівчину в Пруньє, куди завітав, щоб поїсти устриць перед обідом. Я знав, що вона зробила аборт. Я підійшов, і зав'язалася розмова. Не про те, що з нею сталося, звичайно. Але по дорозі додому я думав про її історію, махнув рукою на обід і писав до вечора.

Запитання. Отже, коли ви не пишете, то завжди спостерігаєте в пошуках того, що можна згодом використати.

Відповідь. Безумовно. Як тільки письменник перестає спостерігати, він уже не письменник. Але не обов'язково спостерігати свідомо чи думати, як використати те, що бачиш. Спочатку, може, й слід так робити. Але згодом усе, що письменник бачить, накопичується у вигляді великого запасу знань і спостережень. Якщо це вас цікавить, то можу сказати, що я завжди намагаюся писати за принципом айсберга. Сім восьмих його перебуває під водою, і лише одна восьма на поверхні. Ви можете пропустити що завгодно з того, що знаєте, і від цього ваш айсберг стане лише міцнішим. Ваші знання залишаються в підводній його частині. Але якщо письменник обминає те, чого він не знає, але повинен знати, у його творах з'являються дірки.

«Старого і море» можна було б розтягти на тисячу з гаком сторінок, описати всіх жителів селища, яких я бачив, розповісти, як вони заробляють на життя, народжуються, вчаться, народжують дітей і т. ін. Це добре і навіть чудово вміють робити інші автори. Письменник обмежений у своїй роботі тим, що вже добре зроблено до нього. Отже, я спробував навчитися чогось іншого. По-перше, передаючи свій життєвий досвід читачеві, я намагався вилучити все зайве, аби те, що він чи вона прочитають, стало частиною його чи її досвіду, неначе дійсно мало місце в житті. Досягти цього дуже важко, і в цьому напрямку мені доводиться дуже багато працювати.

У всякому разі, не зупиняючись на тому, як це робиться, скажу лише, що того разу мені неймовірно пощастило, бо я зумів повністю передати читачеві те, що хотів і чого до мене ніхто не передавав. Мені пощастило саме в тому, що я зустрів гарного чоловіка й гарного хлопця, а письменники останнім часом забули, що таке ще трапляється. Та й океан вартий, щоб про нього писати, як і про людей. Мені й тут пощастило. Я бачив, як паруються марліни, і тепер маю про це уявлення. Цього я не писав. В тому ж місці я бачив косяк (чи стадо) кашалотів, понад шістдесят голів, і навіть загарпунив одного завдовжки близько шістдесяти футів, але не втримав. Про це я теж не писав. Жодна з історій, які я чув у рибальському селищі, не ввійшла до книги. Але саме знання і складають підводну частину айсберга.

Запитання. Арчібальд Макліш розповідав про метод передачі вражень читачеві, який ви розробили, коли ще писали бейсбольні репортажі для газети «Канзас-сіті стар». Полягав він лише в тому, щоб подавати ці враження деталь за деталлю, зберігаючи їхню свіжість. Цілісність картини досягається тим, що читач свідомо сприймає те, що раніше сприймав підсвідомо.

Відповідь. Ця історія не відповідає дійсності. Я ніколи не писав бейсбольних репортажів для газети «Стар». Арчі намагався пригадати, як десь у 1920 році, в Чікаго, я пробував дечому навчитись, шукаючи приховані збудники почуттів. Наприклад, як бейсболіст, що грає в дальній частині поля, підкидає на радощах рукавицю, навіть не оглядаючись на те місце, куди вона падає; як рипить каніфоль від тертя боксерських черевиків об брезент; як посіріла шкіра у Джека Блекберна після перебування у тюрмі та інші речі, які я нотував так само, як художник робить ескізи. У Джека Блекберна спочатку помічаєш цей незвичний колір шкіри, давні порізи бритвою і силу його удару і лише потім дізнаєшся про його минуле. Це те, що хвилює насамперед, ще до того як знайомишся з фактами.

Запитання. Чи є у ваших творах ситуації, описані не з власного досвіду?

Відповідь. Дивне питання. Під власним досвідом ви розумієте сцени інтимних стосунків? Якщо так, то ви одержите стверджувальну відповідь. Письменник, якщо він хоч трохи вміє писати, нічого не описує. Він вигадує або творить на основі власних і опосередкованих знань. Інколи здається, що джерело цих знань віднайти неможливо. Це може бути забутий досвід цілої нації або роду. Хіба хтось вчить поштового голуба, як повертатися додому? А звідки в бика на арені сміливість чи у мисливського пса добрий нюх?

Запитання. Яка відстань у часі необхідна вам для того, щоб написати про свої переживання в художній формі? Скажімо, про авіаційні катастрофи, які ви пережили в Африці?

Відповідь. Це залежить від подій. Одна половина їх учасників з самого початку дивиться на все лише збоку. Друга переживає все безпосередньо. Гадаю, що немає правила, яке б визначало, коли можна писати про ті чи інші події. Це залежить від внутрішньої рівноваги й здатності організму відновлювати свої сили. Звичайно, для досвідченого письменника корисно пережити катастрофу в літаку, що загорівся. За дуже короткий час він пізнає кілька важливих речей. Чи стануть вони йому в пригоді, залежить від того, чим закінчиться для нього це випробування.

Запитання. Чи є у вас твори, що мають повчальні цілі?

Відповідь. Повчальність — це слово, зіпсоване внаслідок неправильного вживання. «Смерть пополудні» — повчальна книжка.

Запитання. Кажуть, що вся творчість письменника зосереджується довкола однієї-двох ідей. Чи можна сказати, що у вашій творчості теж відображено одну-дві ідеї?

Відповідь. Хто так сказав? Це звучить надто спрощено. У того, хто це сказав, мабуть, у самого було не більше однієї-двох ідей.

Запитання. Може, краще сформулювати це питання інакше. Грехем Грін твердить, що коли романіст постійно перебуває під впливом якогось непереборного почуття, то всі його твори об'єднує певна спрямованість. Чи вважаєте ви важливим для романіста такий вплив, тобто вплив такого непереборного почуття?

Відповідь. Містер Грін висловлює свої думки з легкістю, на яку я не здатний. Я не зміг би зробити ніякого узагальнення ні про серію романів, ні про зграйку бекасів, ні про табун гусей. І все-таки я спробую зробити узагальнення. Письменникові, що не має почуття справедливості і несправедливості, краще редагувати шкільний щорічний журнал для розумово відсталих дітей, ніж писати романи. Ще одне узагальнення. Ось бачите, їх не так уже й важко робити, коли йдеться про речі досить очевидні. Найсуттєвіше в таланті хорошого письменника — мати внутрішній протиударний детектор всього того, що смердить. Це — радіолокатор письменника, і його мали всі великі письменники.

Запитання. Нарешті, одне з основних запитань. В чому ви як митець бачите призначення вашого мистецтва? Чому ви віддаєте перевагу зображенню факту перед самим фактом?

Відповідь. Чого ж тут не розуміти? Переосмислюючи те, що було, і те, що є, все те, що ви знаєте і чого не можете знати, ви не зображуєте, а створюєте цілком нове, правдивіше, ніж сама дійсність, вдихаєте життя у ваше творіння, і, якщо ви робите це добре, ваш твір стає безсмертним. Це те, заради чого письменник пише, і ніяких інших причин я не знаю.