Твори в 4-х томах. Том 4

Три постріли

Нік роздягався в наметі. Він бачив тіні свого батька й дядька Джорджа, відкинуті багаттям на тент. Збентежений і засоромлений, Нік роздягався швидко, як тільки міг, хоча дбайливо складав одежу. Йому було соромно — він згадав учорашню ніч. Цілий день вік не думав про те, що сталося.

Після вечері батько й дядько пішли до озера порибалити з ліхтарем. Перш ніж зіштовхнути човен на воду, батько велів йому в разі чого тричі вистрілити з рушниці, і вони відразу ж повернуться. Нік поволі пішов лісом до намету. В темряві чувся плеск весел. Батько веслував, а дядько, сидячи на кормі з вудкою, закидав блешню. Він сів туди відразу ж, тільки-но батько зіпхнув човна. Нік дослухався, доки не затих плюскіт весел.

Йдучи назад лісом, Нік відчув, як його огортає страх. Йому завжди було лячно поночі в лісі. Відкинувши полу намету, він роздягся і в темряві тихо заліз під ковдру. Вогнище біля намету вичахло, тільки жеврів присок. Нік лежав нерухомо і намагався заснути. Ніде ні шелесне. Нік знав, що якби до нього долинув бодай лисячий гавкіт чи совиний крик, все було б гаразд, бо він не боявся чогось певного, знайомого. Але страх поступово проймав усе його єство. Зненацька перед ним примарою виникла смерть. Лише кілька тижнів тому, коли він був дома, в церкві співали псалм: «Колись урветься срібна ця струна». Слухаючи його, Нік збагнув, що й він помре, і це його страшенно засмутило. Він уперше по-справжньому усвідомив, що йому теж доведеться колись умерти.

Тієї ночі він сидів у вітальні, намагаючись при світлі нічника читати «Робінзона Крузо», щоб прогнати від себе думку про те, що колись срібна струна його життя неминуче урветься. Зайшла служниця і пригрозила, що поскаржиться батькові, якщо він негайно не піде спати. Він ліг у ліжко, але, як тільки служниця пішла до своєї кімнати, знову повернувся до вітальні й при лампі читав аж до ранку.

Такий самий страх опосів його минулої ночі в наметі. Він гнітив хлопця тільки вночі. Спочатку це було скоріш усвідомлення страху, чекання страху, а незабаром з'явився сам страх. Коли страх став нестерпним, Нік ухопив рушницю й, виставивши дуло з намету, тричі вистрілив. Рушниця щоразу дуже боляче відбивала йому в плече. Нік чув, як луна пострілів котиться поміж деревами. Постріли прогнали його страх, він ліг, очікуючи на батька, і заснув ще до того, як батько й дядько загасили ліхтар на другому боці озера.

—. Клятий хлопчисько, — вилаявся дядько Джордж, коли вони повеслували назад. — Навіщо ти сказав йому, щоб він нас покликав? Певне, вроїв собі якусь химеру.

Дядько Джордж, батьків менший брат, був запеклий рибалка.

— Та мабуть. Він ще зовсім дитина, — сказав батько.

— То не треба було брати його з собою в ліс.

— Я знаю, що він страшенний боягуз, — сказав батько, — але ми всі були такими в його віці.

— Він мене просто дратує, — сказав дядько Джордж. — Що не слово, то брехня…

— Ну годі, не сердься. Ти ще матимеш нагоду порибалити. Вони зайшли до намету, і дядько Джордж посвітив ліхтариком просто у вічі Нікові.

— Що сталося, Ніку? — спитав батько. Нік сів на постелі.

— Щось середнє між лисицею й вовком вило тут біля намету й ганяло довкола, — відповів він. — Менше схоже на лисицю, а більше на вовка. — Вираз «середнє між» він засвоїв недавно від дядька.

— Він, мабуть, чув, як крикнула сова, — сказав дядько. Вранці батько побачив дві великі липи, що росли навхрест і терлися одна об одну, коли віяв вітер.

— А може, це липи рипіли, Ніку? — спитав він.

— Не знаю, — відказав Нік.

— Не треба ніколи лякатися в лісі, Ніку. Тут немає нічого такого, що могло б заподіяти тобі зло.

— Навіть блискавка? — спитав Нік.

— Так, навіть блискавка. Якщо тебе захопить у лісі гроза, виходь на відкрите місце. Або ставай під бук. У них блискавка ніколи не б'є.

— Ніколи? — здивувався Нік.

— В усякому разі, я ніколи не чув, щоб у бук ударила блискавка, — відповів батько.

— Добре, тепер і я знатиму це, — сказав Нік.

Зараз він знову роздягався в наметі. І знав, що дві тіні відбиваються на тенті, хоч і не дивився на них. Потім він почув, як хтось витягає на берег човна. Тіні зникли. Почув він також, як батько з кимось розмовляє.

Потім батько гукнув:

— Одягайся, Ніку!

Він похапцем одягнувся. Батько зайшов до намету й почав порпатися у рюкзаку.

— Надягни пальто, Ніку, — сказав він.

Індіанці виїхали

Від ферми старого Бекона дорога на Петоскі здіймалася круто вгору. Ферма стояла біля підніжжя узвозу, і через те здавалось, що дорога починається на самій фермі, стрімко здирається на довгий та високий піщаний пагорб і губиться між деревами, там, де поле несподівано переходить у густий ліс.

У лісі відчувалась уже прохолода, і мокрий пісок на дорозі не груз під ногами. Дорога бігла то вгору, то вниз, а обабіч підступали зарості дикої малини, ожини та букового молодняка, які час від часу доводилось вирубувати, щоб дорога не заросла зовсім. Улітку понад дорогою індіанці збирали ягоди й несли їх продавати до котеджу; червону лісову малину, яка була дуже ніжна й чавилася від власної ваги і яку вони збирали в кошики та накривали буковим листям, щоб вона довше була свіжою, а пізніше ожину, лискучу й тверду, яку рвали просто у відра. Індіанці тихо пробиралися лісом до котеджу біля озера. Ніхто не чув їхніх кроків, тільки вже бачив, як вони стояли біля кухонних дверей з кошиками, повними ягід. Часом, коли Нік читав, лежачи в гамаку, він вгадував з запаху, що індіанці входять у ворота, минають купу дров й обходять будинок. Від усіх них пахло однаково. Цей солодкавий дух він уперше почув у хатині, яку старий Бекон здавав індіанцям. Коли вони виїхали, Нік зайшов досередини, і там скрізь був цей дух. Потім старий Бекон ніяк не міг здати свою хатину білому, а індіанці не хотіли селитися в ній через те, що чоловік, який жив там, Четвертого липня[185] пішов у Петоскі хильнути віскі, а вертаючись назад, ліг та й заснув на залізничній колії, і його переїхав нічний поїзд. Це був височенний індіанець, який зробив колись Нікові ясенове весло для каное. У своїй хижі він жив сам, пив заспокійливі краплі й блукав уночі лісами. Таких, як він, було чимало.

А от щасливих індіанців не траплялося. Давніше вони були — старі селяни, які мали власні ферми, працювали на них, старіли й товстішали разом з численними дітьми та онуками. Скажімо, Саймон Грін із Гортенс-Крік мав велику ферму. Саймон Грін помер, а діти його продали ферму, поділилися грішми й роз'їхалися хто куди.

Нік згадав, як Саймон Грін сидів на стільці перед кузнею в Гортенс-Бей і загоряв, поки всередині підковували його коней. Нік, копаючи лопатою вогку прохолодну землю за повіткою, вибирав черв'яків і прислухався до дзвінких ударів молота по залізу. Він присипав землею черв'яків у бляшанці й старанно розрівняв лопатою перекопане місце.

— Привіт, Ніку, — сказав Саймон Грін, коли Нік вийшов.

— Привіт, містере Грін.

— Рибалити зібрався?

— Так.

— Ну й спека сьогодні, — всміхнувся Саймон. — Скажи татові, що цієі осені буде багато дичини.

Нік пішов поза кузнею до будинку, щоб узяти вудку й кошик для риби. Коли він спускався до річки, Саймон Грін їхав дорогою в бричці. Ніка він не помітив, бо той уже зайшов у чагарник. Більше Нік його не бачив. Тої зими Саймон Грін помер, а влітку ферму його продали. Після нього не лишилось нічого, крім ферми. Все було вкладено в неї. Один з його синів хотів і далі господарювати там, проте інші не погодились і все спродали. Сума виявилась удвічі менша, ніж вони сподівалися. Син Гріна Едді, той, що хотів далі господарювати, купив клапоть землі на Спрінг-Брук. Двоє інших придбали гральний дім у Пелстоні. Невдовзі вони збанкрутували. Ось так і не стало тут індіанців.

Останній незайманий край

— Нікі, — сказала йому сестра. — Ось послухай мене, Нікі.

— Я нічого не хочу слухати.

Він вдивлявся у дно кринички, де вода, нуртуючи, здіймала хмаринки піску. Біля кринички стирчав у камінцях роздвоєний патик, і на ньому висіла бляшанка; Нік Адамс глянув на неї, потім на воду, що била з джерела і прозорою стрічкою розливалася в піщаному руслі поблизу дороги.

Йому було видно обидва боки дороги, й він спершу подивився на пагорб, потім на пристань та озеро, на смужку лісу по той бік затоки й на відкриту гладінь озера, по якій перебігали білі гребінці хвиль. Він сидів, притулившись спиною до високого кедра, а позад нього, на драговині, ріс густий кедровий ліс» Сестра примостилася поряд на мохові, обіймаючи його рукою за плечі.

— Вони сподіваються, що ти прийдеш додому вечеряти, — сказала вона. — їх там двоє. Вони приїхали бричкою й запитали, де ти.

— Хтось їм сказав?

— Ніхто ж не знав, де ти, тільки я. А ти багато спіймав, Нікі?

— Двадцять шість штук.

— Великих?

— Саме таких, які замовляли для обідів.

— Ох, Нікі, краще б ти не продавав їх.

— Вона платить мені по долару за фунт, — сказав Нік Адамс. Його сестра була засмагла, кароока, а в її темному волоссі видніли світлі пасма, вигорілі на сонці. Вони любили одне одного й не любили інших. Тими «іншими» була решта родини.

— Їм усе відомо, Нікі, — безнадійно мовила сестра. — Вони сказали, що в науку іншим хочуть покарати тебе й відправити до колонії.

— У них є тільки один доказ проти мене, — сказав Нік. — Та все ж, я гадаю, мені треба втекти на якийсь час.

— Можна мені з тобою?

— На жаль, ні, Мала. Скільки в нас грошей?

— Чотирнадцять доларів і шістдесят п'ять центів. Я їх принесла.

— А ті казали ще що-небудь?

— Ні. Тільки казали, що сидітимуть у нас, аж поки ти прийдеш додому.

— Мамі набридне годувати їх.

— Вона вже дала їм поснідати.

— Що вони робили?

— Просто порозвалювалися на веранді. Потім запитали маму, де твоя рушниця, але я заховала її в дровах, коли побачила їх за парканом.

— Ти знала, що вони приїдуть?

— Знала. А ти хіба ні?

— Я теж. Хай їм грець.

— І я кажу: хай їм грець, — мовила сестра. — Невже я ще занадто мала, щоб піти з тобою? Я ж заховала рушницю. І принесла тобі гроші.

— Я хвилювався б за тебе, — сказав Нік Адамс. — Я навіть не знаю, куди піду.

— Не вірю, що ти не знаєш.

— Якщо нас буде двоє, вони шукатимуть пильніше. Хлопця і дівчинку помітити легше.

— А я перебралася б на хлопця, — мовила вона. — Мені завжди хотілося бути хлопцем. Вони б нізащо не вгадали, хто я, якби мені підстригти волосся.

— Нізащо, — підтвердив Нік Адамс. — Це правда.

— То придумай щось путнє, — сказала вона. — Я прошу тебе, Ніку. Я можу стати тобі в пригоді, а тобі буде самотньо без мене. Правда ж, буде?

— Мені вже й тепер самотньо, коли я думаю про нашу розлуку.

— От бачиш! І може статись, що ми розлучимось на багато років. Хто знає? Візьми мене, Нікі. Будь ласка, візьми мене. — Вона поцілувала брата й схопилась за нього обома руками.

Нік Адамс дивився на неї і намагався міркувати тверезо. Важко йому буде. Але що вдієш.

— Я не повинен би брати тебе з собою. Але тоді мені не слід було робити і все інше, — сказав він. — Я візьму тебе. Хоча, мабуть, лише на кілька днів.

— Гаразд, — мовила вона. — Коли я не буду тобі потрібна, я зразу ж повернуся додому. Повернусь, якщо заважатиму тобі, або надокучу, або треба буде витрачати на мене гроші.

— Давай обміркуємо все як слід, — сказав Нік Адамс. Він глянув в обидва боки дороги, потім на озеро з білими гребінцями хвиль і вгору на небо, де пливли високі полудневі хмари. — Я піду лісом аж до готелю за косою і продам хазяйці форель. Вона замовила рибу сьогодні на вечір для клієнтів. Вони тепер м'яса не дуже хочуть, воліють рибу. Хтозна й чому. Я випотрошив форель і загорнув у марлю, тож вона буде свіжа й не зіпсується. Я скажу хазяйці, що маю халепу з інспекторами, що вони розшукують мене і що я мушу зникнути на деякий час. Попрошу в неї каструльку, солі та перцю, трохи бекону, жиру й кукурудзяного борошна. Вона дасть мені торбинку, щоб усе туди поскладати, і я наберу в неї ще сухих абрикосів та чорносливу, чаю, сірників і візьму великого ножа. Але ковдру я зможу дістати в неї лише одну. Вона мене не викаже, бо купувати форель так само протизаконно, як і продавати.

— Я теж можу дістати ковдру, — сказала сестра. — Обгорну нею рушницю, а ще принесу твої черевики й свої, надягну інші джинси й сорочку, а ці заховаю, і вони подумають, що я в них і досі; візьму мило й гребінець, ножиці, голку, «Лорну Дун» та «Швейцарську родину Робінзонів».

— Захопи всі набої двадцять другого калібру, які знайдеш, — мовив Нік Адамс. І поквапно додав: — Мерщій назад! Ховаймось! — Він побачив на дорозі бричку.

Вони лягли долілиць за кедрами на пружний мох, дослухаючись, як м'яко ступають кінські копита по піску, як ледь чутно поскрипують колеса. Люди в бричці мовчали, та Нік Адамс нюхом почув їх, коли вони проїжджали поруч; а ще він почув запах змилених коней. Він і сам спітнів, поки вони від'їхали далеченько в напрямку пристані, адже ж вони могли зупинитись біля джерела напоїти коней чи напитись самим.

— Це вони, Мала? — запитав він. — Вони, — відказала сестра.

— Плазуй назад, — сказав Нік Адамс.

Він поплазував просто до болота, тягнучи за собою торбину з рибою. В тому місці було сухо, бо драговина поросла мохом. Потім Нік звівся на ноги, сховав торбину за стовбуром кедра і махнув сестрі, щоб вона відходила далі. Вони увійшли в кедрові зарості, ступаючи нечутно, мов олені.

— Одного з них я знаю, — сказав Нік Адамс. — Це сучий син.

— Він казав, що вистежує тебе вже чотири роки.

— Я знаю.

— А той другий, здоровило в голубому костюмі, в якого на обличчі написано, що він любить жувати тютюн, — із півдня штату.

— Ага, — сказав Нік. — Ну, тепер, коли ми на них надивилися, мені краще рушати. Ти втрапиш сама додому?

— Певно. Я піду навпростець до вершини пагорба й обминатиму дорогу. Де ми зустрінемось увечері, Ніку?

— Я гадаю, тобі не варто йти, Мала.

— Краще я піду з тобою. Ти не уявляєш, як мені цього хочеться. А мамі я напишу записку й поясню, що пішла з тобою і що ти подбаєш про мене як слід.

— Ну гаразд, — погодився Нік Адамс. — Я чекатиму коло великої ялиці, тієї, в яку влучила блискавка. Та, що внизу, над бухтою. Знаєш її? Біля шляху.

— Але ж це біля самісінького будинку!

— Я не хочу, щоб тобі довелося тягти речі надто далеко.

— Я зроблю, як ти скажеш. Тільки будь обережний, Нікі.

— Коли б мені оце рушниця, я б дійшов до узлісся й порішив отих двох виродків, поки вони ще там біля пристані, потім прикрутив би дротом до них по залізяці і вкинув у воду.

— А що б ти потім робив? — спитала сестра. — Їх же хтось прислав сюди.

— Ніхто тієї сволоти не присилав.

— Але ж ти забив лося, і продавав форель, і вбив те, що вони витягли з твого човна.

— Ну й добре зробив.

Він не любив згадувати, що то було, бо саме це вони й використовували проти нього як речовий доказ.

— Знаю, але людей ти вбивати не будеш, саме тому я і йду з тобою.

— Облишмо про це балакати. А все ж мені б хотілося порішити тих двох виродків.

— Знаю, — сказала вона. — І мені теж. Але ми не вбиватимемо людей, Нікі. Обіцяєш мені?

— Ні. Я не певен, чи безпечно тепер відносити форель.

— Давай віднесу я.

— Ні. Вона надто важка. Я понесу її через болото аж до лісу позад готелю. А ти йди прямо до хазяйки і глянь, чи вона вдома та чи все гаразд. Якщо так, шукай мене біля великої липи.

— Через болото далеко, Нікі.

— З виправної колонії теж далеко.

— Можна мені піти з тобою через болото? Я заскочу до готелю, зроблю все, як ти сказав, а тоді вийду до тебе й заберу рибу.

— Можна й так, — сказав Нік. — Але я хочу, щоб ти пішла дорогою.

— Чому, Нікі?

— Тому що ти можеш побачити їх на дорозі й скажеш мені, куди вони поїхали. Я зустріну тебе в памолодку за готелем, біля великої липи.

Нік чекав у молодому ліску понад годину, та сестра не приходила. З'явилась вона дуже збуджена, і Нік помітив, що вона стомилась.

— Вони у нас дома, — сказала дівчинка. — Порозсідалися на веранді, дудлять віскі та імбирний ель, а коней випрягли й завели до стайні. Кажуть, що чекатимуть, доки ти не повернешся. Це мама розповіла їм, що ти пішов рибалити на затоку. Гадаю, вона ненавмисне. Сподіваюсь, що ні.

— А як місіс Пакард?

— Я застала її на кухні, й вона спитала мене, чи я тебе бачила. Я відповіла, що ні. Тоді вона сказала, що чекає на тебе з рибою. Вона тривожиться за тебе. Так що можеш нести форель.

— Гаразд, — мовив він. — Риба гарна й свіжа. Я переклав її в папороть.

— Можна мені зайти з тобою?

— Ну звичайно, — сказав Нік.

Готель містився в довгій дерев'яній будівлі з верандою, яка виходила вікнами на озеро. Широкі дерев'яні сходи вели до причалу, і вздовж них тяглася кедрова загорожа. На веранді стояли кедрові стільці, а на них сиділи люди в білому, ще молоді на вигляд. Із трьох труб на галявині, куди вели стежки, била джерельна вода. Джерело було мінеральне, й через те вода відгонила тухлими яйцями; Нік із сестрою пили її, тренуючи силу волі. Щоб зайти до готелю з двору, де була кухня, вони перейшли кладку через невеликий струмок, який впадав у озеро біля готелю, і задніми дверима пробралися до кухні.

— Помий рибу і поклади в льодовню, Нікі, — сказала місіс Пакард. — Я зважу її пізніше.

— Місіс Пакард, — мовив Нік. — Не міг би я порозмовляти з вами хвилинку?

— Гаразд, — одказала вона. — Тільки ж бачиш, я зайнята.

— Якщо можна, я хотів би взяти гроші зараз.

Місіс Пакард була вродлива, дуже заклопотана жінка в смугастому бавовняному фартусі. Вона мала чудовий колір обличчя. Разом з нею на кухні поралися служниці.

— Не за рибу, бува? Ти хіба не знаєш, що продавати форель заборонено?

— Знаю, — відповів Нік. — Я приніс вам цю рибу в дарунок. Я мав на увазі те, що рубав і складав у вас дрова.

— Зараз дам, — сказала місіс Пакард. — Треба піти до флігеля.

Нік із сестрою вийшли за нею надвір. На дощаному помості, який вів із кухні до льодовні, місіс Пакард зупинилась, засунула руку в кишеню фартуха й витягла гаманця.

— Забирайся звідси, — мовила вона швидко й приязно. — Забирайся мерщій. Скільки тобі потрібно?

— Моїх шістнадцять доларів, — відповів Нік.

— Ось тобі двадцять, — сказала вона. — І не вплутуй дитину у цю халепу. Нехай вона йде додому й пильнує за ними, аж поки ти будеш у безпеці.

— Коли ви почули про них? Вона похитала головою.

— Купувати так само небезпечно, як продавати, — мовила місіс Пакард. — Тримайся подалі, доки все не втихне. Ти славний хлопчина, Нікі, хоч би що там казали. Знайди Пакарда, якщо буде зле. Приходь сюди вночі, коли щось знадобиться. Я сплю чутко. Просто постукай у вікно.

— Ви ж не будете готувати рибу сьогодні ввечері, ні, місіс Пакард? Не будете подавати її клієнтам?

— Ні, — відповіла вона. — Але я не збираюсь її викидати. Пакард сам з'їсть із півдесятка за раз, і я ще кількох таких знаю. Будь обережний, Нікі, хай усе перемелеться. Не попадайся нікому на очі.

— Мала хоче йти зі мною.

— Не здумай брати її, — сказала місіс Пакард, — Приходь надвечір, а я подбаю про те, щоб дещо тобі наготувати.

— Ви дозволите мені взяти каструльку?

— Я приготую все, що треба. Пакард знає, що тобі знадобиться. Більше грошей я тобі не даю, щоб ти не встряв у яку халепу.

— Я б хотів попросити містера Пакарда дістати деякі речі.

— Він дістане тобі все, що треба. Але не крутись поблизу крамниці, Ніку.

— Я можу передати йому записку через Малу.

— Передай, тільки-но тобі щось знадобиться, — мовила місіс Пакард. — І не бійся. Пакард стежитиме за ними.

— До побачення, тітонько Хеллі.

— До побачення, — сказала вона й поцілувала його. Від неї війнуло приємним запахом. Такий запах стояв на кухні, коли там щось пекли. Від місіс Пакард пахло її кухнею, а там завжди стояв приємний запах. — Не бійся й не роби ніяких дурниць.

— Я не боюся.

— Ну, звичайно, — сказала вона. — А Пакард щось придумає.

Вони зустрілися серед високих ялиць на схилі за будинком. Настав вечір; сонце зайшло за пагорби по той бік озера.

— Я все знайшла, — сказала сестра. — У нас буде чималенький клунок, Нікі.

— Я знаю. А вони що роблять?

— Вони добре повечеряли, а тепер порозсідалися на веранді й п'ють. А ще розповідають один одному байки про те, які вони спритні.

— Не такі вже вони й спритні.

— Вони хочуть зморити тебе голодом, — сказала сестра. — Побудеш, мовляв, кілька ночей у лісі й прийдеш додому. Почуєш пару разів крик гагари на голодний шлунок і вернешся.

— Що мати давала їм на вечерю?

— Якусь погань, — відповіла сестра.

— Добре.

— Я все записала. Мама лягла спати з мігренню. Вона написала батькові листа.

— Ти його бачила?

— Ні. Він у неї в кімнаті разом зі списком харчів, що їх треба купити завтра в крамниці. Але їй доведеться складати новий список, коли вранці вона виявить, що все зникло.

— Вони багато п'ють?

— Та вже видудлили майже пляшку.

— Шкода, що ми не можемо підмішати їм тих крапель, від яких утрачають свідомість.

— Я могла підмішати, коли б ти навчив мене, як. Їх додають у пляшку?

— Ні, в чарку. Та в нас їх однаково нема.

— А може, вони є в нашій домашній аптечці?

— Ні.

— Я могла б вкинути їм трохи опію. У них там є ще одна пляшка. Або каломелі. Я знаю, в нас вона є.

— Ні, — сказав Нік. — Коли вони заснуть, спробуй надлити трохи з початої пляшки в яку-небудь пляшечку з-під ліків і винеси мені.

— Ліпше я піду й попильную за ними, — відповіла сестра. — Ех, якби у нас були ті краплі. Я ніколи навіть не чула про них.

— Власне, це не краплі, — пояснив Нік. — Це порошок хлоралгідрату. Його підсипають повії в чарки роззявам лісорубам, коли хочуть їх обібрати.

— Які погані! — сказала сестра. — Але нам, мабуть, не завадило б мати його трішки на крайній випадок.

— Дай я тебе поцілую, — мовив брат. — Просто на крайній випадок. Ходім подивимось, як вони п'ють. Хотів би я почути, про що вони теревенять у нашому домі.

— Обіцяй, що ти не розсердишся і не зробиш їм нічого лихого?

— Обіцяю.

— І коням теж. Вони не винні.

— Певно, що не винні.

— Шкода, що в нас немає тих крапель, — віддано сказала сестра.

— Що ж, нема то й нема, — відповів Нік. — Гадаю, їх немає ніде у цьому районі Бойн-Сіті.

Вони сховались у дровітні й стежили за двома чоловіками, що сиділи біля столу на веранді. Місяць ще не зійшов, і було темно, але обриси чоловіків вирізнялись проти світла, яке падало на стіну з озера. В цю мить обидва мовчали, схилившись над столом. Потім Нік почув, як дзенькнув лід об цеберко.

— Імбирного пива нема, — пробурчав один із чоловіків.

— Я ж казав, що його ненадовго стане, — відповів другий, — Це ти запевняв, що його багато.

— Принеси води. Відро й черпак на кухні.

— Я не хочу вже пити. Ляжу посплю.

— Ти хіба не будеш чекати на хлопця?

— Ні. Я хочу трохи поспати. А ти чекай.

— Як ти гадаєш, він сьогодні прийде?

— Не знаю. Я хочу трохи поспати. Збуди мене, коли будеш лягати.

— Я можу не спати цілу ніч, — сказав тутешній доглядач. — Скільки таких нічок я провів, очей не стуливши, коли ганявся за браконьєрами!

— Я теж, — мовив південець. — Але тепер я хочу трохи поспати.

Нік та його сестра бачили, як він зайшов у двері. Мати сказала чоловікам, що вони можуть лягати у спальні поруч із загальною кімнатою. Діти бачили, як він черкнув сірником. Після того у вікні знов стало темно. Вони стежили за другим доглядачем, що сидів біля столу, доки голова його не схилилась на руки. Потім вони почули, як він захропів.

— Почекаймо ще трохи, поки будемо певні, що він заснув міцно. А тоді заберемо речі, — сказав Нік.

— Перелізь через паркан і чекай з того боку, — мовила сестра. — Я можу тут вештатись скільки хочу. Але раптом він прокинеться й побачить тебе.

— Гаразд, — погодився Нік. — Я повиношу те, що в дровітні. Тут майже всі наші речі.

— А ти їх знайдеш без світла?

— Певно. Де рушниця?

— Я почепила її на горішню крокву з того боку. Гляди не спіткнись і не поваляй дрова, Ніку.

— Не бійся.

Вона підійшла до паркана в глибині двору, де за великою ялицею Нік пакував свій клунок. У цю ялицю минулого літа влучила блискавка, а восени її звалила буря. З-за далеких пагорбів саме сходив місяць; його світло проникало крізь дерева, і Нік добре бачив, що він складає. Його сестра поставила додолу мішок і сказала:

— Вони сплять, як свині, Нікі.

— Добре.

— Південець уже хропе, і той, що надворі, теж. Здається, я все взяла.

— Ти молодець, Мала.

— Я залишила мамі записку, написала, що йду з тобою, аби тобі було безпечніше, і щоб вона нікому не казала, і що ти піклуватимешся про мене як слід. Я поклала записку під двері, бо вони були замкнені.

— От паскудство, — сказав Нік і додав: — Вибач, Мала.

— Ти ж не хотів. Я тобі не дорікаю.

— Яка ти зануда.

— Нам хіба не буде гарно тепер?

— Буде.

— Я принесла віскі, — мовила вона, щоб задобрити брата. — В пляшці лишила тільки на дні. Кожен із них думатиме, що це товариш випив. У них все одно є ще одна пляшка.

— А ковдру для себе взяла?

— Взяла.

— Тоді рушаймо.

— Нам буде добре, якщо ми підемо туди, куди я думаю. Через цю мою ковдру клунок такий великий. Я нестиму рушницю.

— Гаразд. Які в тебе черевики?

— Я взяла старії мокасини.

— А що ти взяла почитати?

— «Лорну Дун», «Викрадений» і «Буремний перевал».

— Тобі ще рано читати це все, крім «Викраденого».

— «Лорну Дун» теж можна.

— Ми читатимемо вголос, — сказав Нік. — Так нам надовше вистачить. Але йти разом з тобою, Мала, трохи загайніше, отож нам ліпше не зволікати. Важко повірити, що ці виродки такі дурні, як удають. Може, це тому, що вони випили.

Нік уже спакував клунок і затягнув ремінці; потім присів і взув мокасини. Відтак обійняв сестру.

— Ти справді хочеш іти?

— Я мушу йти, Нікі. Тепер уже не вагайся і не будь слабкодухим. Я лишила матері записку.

— Ну добре, — сказав Нік. — Ходімо. Можеш нести рушницю, поки не втомишся.

— У мене все готове, — сказала сестра. — Дай-но допоможу тобі затягти ремінець.

— Ти знаєш, що ти зовсім не спатимеш і що нас чекає далека дорога?

— Знаю. Я справді можу не спати цілу ніч, як казав той сплюх на веранді.

— Може, колись він також не спав. А тепер найважливіше, щоб ти берегла ноги. Черевики не муляють?

— Ні, в мене шкіра на ногах стала тверда, бо я ходжу боса ціле літо.

— В мене теж, — сказав Нік. — Ну, гайда. Ходімо.

І вони рушили, ступаючи по м'якій глиці. Дерева були високі, і кущі під ними не росли. Діти підіймались на пагорб, і місяць освітлював Ніка з чималим клунком за плечима та його сестру, що несла рушницю 22-го калібру. Досягши вершини пагорба, вони озирнулись і побачили озеро в місячному сяйві. Було так ясно, що вони розгледіли темну косу, а за нею високі пагорби на далекому березі.

— Ми могли б із ними попрощатись, — мовив Нік Адамс.

— До побачення, озеро, — сказала Мала. — Я люблю тебе.

Вони спустилися схилом через довгий лан, далі через сад, потім перелізли через огорожу з жердин і опинилися на стерні. Ідучи по стерні, вони подивились праворуч і побачили бойню, велику стодолу у видолинку та стару, збудовану в зруб хату на узгір'ї, що стояла над озером. Довга алея з пірамідальних тополь, яка вела до озера, була залита місячним світлом.

— У ноги не коле, Мала? — запитав Нік.

— Ні, — відповіла сестра.

— Я вибрав цю дорогу, щоб обминути собак, — сказав Нік. — Вони зразу замовкли б, якби пізнали нас. Але хтось міг би почути, коли вони загавкають.

— Еге ж, — мовила вона. — І відразу здогадався б, що це ми, бо собаки перестали гавкати.

Попереду видніло темне пасмо високих горбів за дорогою. Вони дійшли до кінця стерні й перебрели через потічок, що біг низом до хатинки. Потім другою стернею вибрались на горб, де була ще одна огорожа з жердин і піщаний шлях, за яким ріс густий молодняк.

— Стривай, я перелізу й допоможу тобі, — сказав Нік. — Але спершу хочу глянути на дорогу.

З огорожі Нік побачив горби, темні зарості коло їхнього будинку й блиск озера в місячному світлі. Тоді перевів погляд на шлях.

— Там, де ми йшли, вони нас не вистежать і навряд чи зможуть помітити, що це наші сліди в глибокому піску, — пояснив він сестрі. —А далі ми триматимемось узбіччя дороги, якщо в ноги не дуже колотиме.

— Нікі, а я гадаю, вони не такі тямковиті, щоб узагалі будь-кого вистежити. Сам бачиш, вони просто чекали, що ти повернешся додому, а тоді вважай, що напились до вечері і після неї.

— Вони приїздили на пристань, — мовив Нік. — А я ж був саме там. Якби ти мене не попередила, я попався б.

— Не треба бути бозна-яким кмітливим, аби здогадатись, що ти на великій затоці, після того як мати сказала їм, що ти, певне, пішов по рибу. Коли я побігла до тебе, вони, мабуть, знайшли всі човни на місці й мали б здогадатися, де ти. Всі ж бо знають, що ти завжди рибалиш нижче млина й лимонадної фабрики. А ось вони не зразу зметикували.

— Нехай так, — сказав Нік. — І все ж вони тоді були страшенно близько.

Сестра подала йому рушницю через огорожу, прикладом уперед, а сама пролізла поміж жердинами. Потім стала поряд з Ніком на дорозі, а він простяг руку й погладив її по голові.

— Ти дуже втомилась, Мала?

— Ні, що ти! Я така рада, що забула про втому.

— Доки ти не втомилася зовсім, іди серединою дороги, де їхні коні залишили сліди в піску. Пісок такий м'який і сухий, що твоїх слідів не буде видно, а я ітиму там, де твердо.

— І я можу там, де твердо.

— Ні. Я не хочу, щоб ти поранила ноги.

Незабаром вони дістались нагору, до тої височини, яка розділяла обидва озера. Там, обабіч шляху, ріс густий корчастий молодняк, а між ним і дорогою — кущі ожини та дикої малини. Попереду, наче шпилі, між деревами бовваніли верхівки пагорбів. Місяць уже майже зайшов.

— Як ти себе почуваєш, Мала? — запитав Нік сестру.

— Просто чудово. Нікі, а тікати з дому — завжди так приємно?

— Ні. Щоразу відчуваєш якусь самотність.

— Яку самотність ти відчуваєш?

— Страшну, гнітючу самотність. Жахливу.

— А зі мною ти теж будеш самотній?

— Ні.

— Ти дуже невдоволений, що з тобою я, а не Труді?

— Навіщо ти раз у раз про неї згадуєш?

— Я не згадую. Мабуть, ти про неї думав, і тобі здалося, що це я про неї говорю.

— Яка ти хитра, — мовив Нік. — Я згадав її через те, що ти мені сказала, де вона, а коли я про це довідався, то запитав, що вона робить і таке інше.

— Я вже думаю, що мені не слід було йти.

— Я казав тобі, що не слід.

— От лихо, — промовила сестра. — Невже ми будемо сваритись так само, як інші? Я зараз повернуся додому. Не буду тобі накидатись.

— Годі, — сказав Нік.

— Будь ласка, не лай мене, Нікі. Я повернуся або залишусь, це як ти захочеш. Скажи, і я піду геть. Але не будемо сваритись. Хіба ми з тобою не надивились, як сваряться брати й сестри в чужих родинах?

— Надивилися, — відповів Нік.

— Я сама наполягала, щоб ти взяв мене з собою. Але ж зробила все, щоб ти не мав зі мною клопоту. І я таки перешкодила їм спіймати тебе.

Вони дісталися вершини пагорба, і згори їм знов було видно озеро, хоча звідси воно видавалось вузьким, майже як велика річка.

— Тепер ми підемо навпростець, — сказав Нік. — Доберемось до старої просіки, а звідти ти вже можеш вертатись назад, якщо справді хочеш.

Він зняв з плеча клунок, поклав під дерево, а сестра прихилила до нього рушницю.

— Присядь, Мала, перепочинь, — мовив Нік. — Ми обоє втомились.

Він простягся на землі, поклавши голову на клунок, а сестра лягла поруч, притулившись щокою до його плеча.

— Я не піду назад, Нікі, якщо ти не відішлеш мене, — сказала вона. — І не хочу сваритися. Обіцяй, що ми не сваритимемось.

— Обіцяю.

— А я більше не згадуватиму тобі про Труді.

— Дідько з нею!

— Я хочу бути тобі добрим помічником.

— Ти й так мій помічник. Не зважай, якщо мені раптом стане тоскно на душі, й не думай, що це я почуваюся з тобою самотнім.

— Гаразд. Ми піклуватимемось одне про одного, і нам буде дуже добре. Ми будемо розважатися.

— Так, і ми почнемо зараз.

— А мені весь час було з тобою добре.

— Нас чекає ще один нелегкий перехід, а потім ще один по-справжньому важкий, — і ми на місці. Можна зачекати, поки розвидніється, а тоді рушати. Ти поспи, Мала. Тобі тепло?

— Так, Нікі. Я надягла светра.

Вона згорнулась клубочком біля нього й заснула. Трохи згодом Нік теж заснув. Він проспав години зо дві, поки його збудило світло дня.

Нік довго кружляв по молодому лісі, поки вони вибрались на стару просіку.

— Ми не могли залишити слідів, бо зійшли з головної дороги, — пояснив він сестрі.

Стара просіка так заросла, що доводилось раз у раз нахилятися, щоб не чіплятись за гілки.

— Наче в тунелі, — сказала сестра.

— Незабаром порідшає.

— Я вже раніше бувала тут?

— Ні. Це значно далі од тих місць, куди я брав тебе на полювання.

— Ця просіка виведе нас до схованки?

— Ні, Мала. Нам ще доведеться пробиратись крізь довгі важкі завали. Там, куди ми йдемо, ще ніхто не бував.

Вони прямували старою просікою, а потім звернули на іншу, зарослу ще більше. Тоді вибрались на галявину, де стояли порожні хатини лісорубів. Хатини були дуже старі, й дахи на деяких з них попровалювались. Зате поблизу било джерело, з якого вони обоє напились. Сонце ще не зійшло, і Нік із сестрою о цій ранній порі відчували голод і втому після довгої дороги.

— Тут скрізь росли ялиці, — сказав Нік. — їх вирубали тільки задля кори, а деревину так і не використали.

— А як же дорога?

— Певно, спершу рубали в глибині лісу, а потім тягли кору аж до шляху і тут складали на купи, щоб тихцем її вивезти. Врешті-решт вони вирубали все аж до дороги і склали кору тут, а самі вшились.

— А наша схованка буде за цими завалами?

— Так. Ми виберемось звідси, потім пройдемо трохи дорогою, потім буде ще один завал, а далі вже почнеться незайманий ліс.

— Як же вони могли лишити все те, що вирубали?

— Не знаю. Мабуть, цей ліс належав тому, хто не хотів його продавати. Вони багато накрали скраю лісу і сплатили за те дерево податок. Але багато ще й досі залишилось тут, його звідси нема як вивезти.

— То чому люди не використовують річку? Кудись же вона тече?

Вони сіли відпочити перед важким переходом через завал, і Нікі вирішив усе їй пояснити.

— Ось глянь, Мала. Річка перетинає ту головну дорогу, якою ми йшли, а тоді тече землею, що належить одному фермерові. Він обгородив її під пасовище й тепер проганяє всіх, хто хоче там порибалити. От люди й зупиняються на містку перед обгородженою ділянкою. А біля того відтинку річки, куди можна дістатись, перейшовши луку з другого боку фермерського будинку, пасеться його бик. Такий лютий, що нікого й близько туди не підпускає. Це найлихіший бугай, якого я будь-коли бачив; тепер він теж там пасеться і весь час підступно ганяється за людьми. Далі фермерові землі кінчаються і починаються мочарі; треба добре знати ці місця, щоб перейти через них. Та навіть коли й знаєш, там небезпечно. А далі вниз за течією наша схованка. Ми підійдемо до неї манівцями через горби. А ще далі за течією починається справжнє болото, погане болото, через яке не можна пробратись. Ну, а тепер рушаймо, найтрудніше в нас ще попереду.

Важкі та найважчі місця вони вже здолали. Нікові довелось перелізти через безліч повалених стовбурів — одні були вищі за нього, інші сягали йому до пояса. Він брав рушницю, клав її на стовбур, тоді підтягував нагору сестру, а додолу вона скочувалась уже сама; або спершу спускався сам, брав рушницю і допомагав дівчинці. Вони перелазили й обминали цілі купи ломаччя і дуже спітніли. Пилок від жовтозілля та дурману припорошив волосся Малій, і вона почала чхати від нього.

— Як мені набридли ці завали, — сказала вона Нікові. Вони спочивали зверху на великій колоді; там, де вони сиділи, виднівся кільцевий надріз від пилки. Кільце було сіре на сірій гнилій деревині, і довкола валялися довгі сірі стовбури та сіре ломаччя, й буяло яскраве дике зілля.

— Це вже останній, — відповів Нік.

— Я їх ненавиджу, — сказала сестра. — І це кляте зілля, наче квіти на зарослому цвинтарі, який уже ніхто не доглядає.

— Тепер ти розумієш, чому я не хотів, щоб ми пробирались тут уночі?

— Ми б і не змогли.

— Так. Тут ми вже в безпеці. Далі вже буде легше.

З пекучого сонця вони увійшли в тінь велетенських дерев. Завали тяглися аж до кінця гребеня і переходили на той бік, а потім починався ліс. Тепер вони ступали по брунатному лісовому килимі, і він видавався пружним та прохолодним під ногами. Підліску тут не було, але дерева повиганялись на шістдесят футів і гілля починалось аж угорі. В тіні було прохолодно, і Нік чув, як високо в кронах дерев шелестів вітрець. Сонце не проникало крізь товщу листя й гілок угорі, і Нік знав, що так буде майже до полудня. Сестра йшла поруч, тримаючись за його руку.

— Мені не страшно, Нікі. Але я тут почуваю себе якось дивно.

— Я теж, — сказав Нік. — Завжди.

— Я ще ніколи не бувала в такому лісі.

— Це все незайманий бір.

— Ми довго будемо по ньому йти?

— Довгенько.

— Я боялася б, якби йшла сама.

— Я себе почуваю тут якось дивно. Але мені не страшно.

— Я це перша сказала.

— Знаю. Можливо, ми говоримо так тому, що нам страшно.

— Ні. Мені не страшно, бо я з тобою. Проте я знаю, що сама боялася б. Ти був тут з кимось іншим?

— Ні, тільки сам.

— І ти не боявся?

— Ні. Але я завжди почуваю себе тут якось дивно, так як мав би почувати себе в церкві.

— Нікі, а там, де ми будемо жити, не так велично, як тут, ні?

— Ні. Не бійся. Там веселіше. Але тут тобі повинно сподобатись. Саме такими були ліси в прадавні часи. Це, мабуть, останній незайманий край із тих, що лишились. Ніхто ніколи сюди не доходить.

— Я люблю прадавні часи. Та мені б не хотілось, щоб усе було таке величне.

— А воно й не було таке величне. Тільки ялицеві ліси.

— Тут так гарно йти. Я гадала, що гарно тільки за нашим будинком. Але тут краще. Нікі, ти віриш у бога? Можеш не відповідати, якщо не хочеш.

— Я не знаю.

— Гаразд. Можеш не казати. Але ти не будеш проти, коли я ввечері читатиму молитви?

— Ні. Я навіть нагадаю тобі, якщо ти забудеш.

— Дякую. Бо, знаєш, у такому лісі я згадую про бога.

— Ось чому собори будують такими величними, як цей ліс.

— Ти ніколи не бачив собору, правда?

— Не бачив. Але я читав про них і можу собі уявити. Найкращий із них — те, що нас зараз оточує.

— Як ти гадаєш, ми коли-небудь зможемо поїхати до Європи й побачити собор?

— Ну звичайно. Тільки спершу мені треба виплутатися з цієї халепи й навчитись заробляти гроші.

— Ти думаєш, що колись зможеш заробляти тим, що писатимеш?

— Якщо я навчусь добре писати.

— А може, тобі б це вдалося, коли б ти писав веселіші речі? Так казала мама. Вона вважає, що всі твої твори смутні.

— Надто смутні для «Сент-Ніколаса», — сказав Нік. — Там вони нікому не до вподоби, хоча ніхто мені цього не каже.

— Але ж «Сент-Ніколас» наш улюблений журнал.

— Так, — відповів Нік. — Проте я надто смутний для нього. І надто молодий.

— А коли людина стає немолода? Коли одружиться?

— Ні. Поки ти виростеш, тебе запроторять у виправну колонію, а після того як станеш дорослим, — у в'язницю.

— Тоді я рада, що ти ще не дорослий.

— Мене нікуди не запроторять, — сказав Нік. — І не розмовляймо про такі сумні речі, навіть якщо я про них пишу.

— Я не казала, що ти пишеш про сумні речі.

— Знаю. Проте всі інші так кажуть.

— Не журись, Нікі, — мовила сестра. — Цей ліс робить нас надто серйозними.

— Ми з нього скоро виберемось, — відповів Нік. — І тоді ти побачиш, де ми житимемо. Ти зголодніла, Мала?

— Трохи.

— Ще б пак, — сказав Нік. — Ми з'їмо кілька яблук.

Вони спускалися довгим схилом і раптом попереду, між стовбурами дерев, угледіли сонячне світло. Тут, на узліссі, де-не-де росла зимолюбка й мітчела, і лісовий грунт під ногами оживав від барвистого зілля. За деревами вони побачили розлогу луку, яка похило спускалась до білих беріз над річкою. Нижче від смуги беріз видніла темна зелень болота, що поросло кедрами, а за болотом бовваніли темно-блакитні гори. Між горами була розтока озера, але вони її звідси не бачили. Тільки здогадувалися, що вона десь там, у долині.

— Ось і криничка, — сказав Нік сестрі. — А тут, де каміння, раніше був мій табір.

— Це прекрасне, прекрасне місце, Нікі! — вигукнула дівчинка. — А озеро ми теж побачимо?

— Там далі є місцина, звідки його добре видно. Але нам ліпше розташуватись тут. Я назбираю дров, і ми приготуємо сніданок.

— Це паленище дуже давнє.

— Так, це дуже давня стоянка, — сказав Нік. — Ці закурені камені лишились ще від індіанців.

— Як же ти вийшов на неї просто через ліс, без стежки і без зарубок на деревах?

— А ти не помітила позначок на трьох кряжах? — Ні.

— Колись я тобі їх покажу.

— Це ти їх поробив?

— Ні. Вони тут ще з давніх часів.

— Чому ж ти мені їх не показав?

— Не знаю, — сказав Нік. — Мабуть, хотів похизуватись.

— Нікі, вони ніколи нас тут не знайдуть.

— Сподіваюсь, що ні, — промовив Нік.

Приблизно в той час, коли Нік та його сестра підходили до першого завалу, доглядач, що спав на веранді, пробуркався від сонця; будинок стояв над озером у затінку дерев, і сонце, піднявшись над відкритим схилом, засвітило йому прямо в обличчя.

Вночі доглядач вставав напитись води, і коли повернувся з кухні, то влігся на підлозі, підмостивши подушечку одного з крісел собі під голову. Тепер, пробуркавшись, розшолопав, де він, і підвівся. Спав він на правому боці, бо під лівою пахвою в нього в кобурі був револьвер «сміт і весон» 38-го калібру. Прокинувшись, він помацав, чи зброя на місці, відвернувся від сонячного проміння, що різало очі, й пішов до кухні; там зачерпнув води з відра біля кухонного столу. Дівчина-служниця саме розпалювала у плиті, й доглядач звернувся до неї:

— А як із сніданком?

— Нема сніданку, — сказала дівчина. Вона спала в хатині за будинком і зайшла до кухні півгодини тому. Розпростертий на підлозі доглядач і майже порожня пляшка віскі на столі викликали в неї страх і огиду. Потім це її розізлило.

— Що значить «нема сніданку»? — запитав доглядач, все ще тримаючи в руці кухля.

— Нема, та й годі.

— Тобто як?

— Нема чого їсти.

— А кава?

— Нема й кави.

— А чай?

— Нема чаю. Нема бекону. Нема кукурудзяного борошна. Нема солі. Нема перцю. Нема кави. Нема згущених вершків. Нема гречаного борошна від тітки Джемайми. Нічого немає…

— Що ти верзеш? Учора ввечері тут було повно харчів.

— А тепер немає. Мабуть, бурундуки порозтягали. Почувши їхню розмову, південець устав і зайшов до кухні.

— Як ви почуваєте себе? — запитала його дівчина. Доглядач не звернув на неї ніякої уваги.

— Що тут таке, Евансе? — спитай він товариша.

— Цей сучий син приходив сюди ввечері й набрав собі купу харчів.

— Не лайтеся в моїй кухні, — сказала служниця.

— Давай вийдемо, — промовив південець.

Вони вийшли на веранду й причинили за собою кухонні двері.

— Що це означає, Евансе? — південець показав на пляшку «Олд грін рівер», в якій віскі лишилося менше ніж на чверть. — Скільки ж ти в біса хильнув?

— Я пив, скільки й ти. Сидів коло столу… — І що ж ти робив?

— Чекав, чи не заявиться цей клятий Адамсів хлопець.

— І дудлив віскі!

— Ні. Я сидів, а потім устав і пішов до кухні напитися води. Десь о пів на п'яту я ліг тут, під дверима, щоб трохи подрімати.

— Чому ж ти не ліг під дверима кухні?

— Звідси його було б краще видно, якби він прийшов.

— Ну, а далі?

— Мабуть, він заліз до кухні через вікно і все повиносив.

— Бичачий кізяк!

— А ти що робив? — спитав місцевий доглядач.

— Я так само спав.

— От бачиш. Нема чого сваритися. Це нам нічого не дасть.

— Скажи тій служниці, щоб вийшла сюди.

Дівчина вийшла з кухні, й південець звернувся до неї:

— Скажи місіс Адамс, що ми хочемо з нею поговорити.

Та нічого не відповіла, проте попрямувала до кімнати, причинивши за собою двері.

— Неси сюди повну й порожню пляшки, — сказав південець. — Його тут так мало, що вже не нап'єшся. Тобі дати?

— Ні, дякую. Я ще маю сьогодні працювати.

— То я вип'ю сам, — мовив південець. — І буде порівну.

— Я нічого не пив, коли ти пішов, — уперто повторив місцевий доглядач.

— Чому ти затявся на цій лайнячій брехні?

— Це не лайняча брехня. Південець опустив пляшку.

— Ну, що вона сказала? — спитав він дівчину, яка саме вийшла на веранду.

— У неї мігрень, і вона не може з вами зустрітися. Каже, у вас є ордер. Каже, що ви можете робити трус, якщо хочете, а потім іти геть.

— Що вона сказала про хлопця?

— Що не бачила його й нічого про нього не знає.

— А де решта дітей?

— Поїхали в Шарлевуа.

— До кого?

— Я не знаю. І вона теж не знає. Вони поїхали на танці, сказавши, що залишаться на неділю в друзів.

— А що то за дитина крутилася тут учора?

— Я нікого тут учора не бачила.

— Як не бачила, коли вона була тут?

— Може, приходив хтось із друзів наших дітей. А хлопчик чи дівчинка?

— Дівчинка, років одинадцяти-дванадцяти, темноволоса й з карими очима, веснянкувата й дуже засмагла. Така в штанях, в хлопчачій сорочці і боса.

— У нас таких багато, — промовила дівчина. — Ви сказали, років одинадцяти-дванадцяти?

— А, чорт! — вилаявся південець. — Із цих селюків нічого не витягнеш.

— Якщо ми селюки, то хто ж тоді він? — Дівчина глянула на місцевого доглядача. — Хто тоді містер Еванс? Його діти ходили зі мною до однієї школи.

— Що це за дівчинка? — спитав її Еванс. — Скажи, Сузі, бо я все одно дізнаюсь.

— Відкіль мені знати, — відповіла служниця. — Нині сюди з'їжджається стільки людей. Я почуваю себе тут, наче у великому місті.

— Ти ж не хочеш, щоб у тебе були неприємності, правда. Сузі? — запитав Еванс.

— Ні, сер.

— А можуть бути.

— Ви ж, мабуть, теж не хочете, щоб у вас були неприємності, правда? — спитала Сузі.

Запрягаючи коней, південець сказав:

— Не дуже ми з тобою відзначились, еге ж?

— Він таки випорснув від нас, — мовив Еванс. — Тепер у нього є харчі й, певно, рушниця. Але він ще недалеко. Я можу спіймати його. Ти вмієш ходити по сліду?

— Ні. Не дуже. А ти?

— Хіба по снігу, — засміявся другий доглядач.

— А нам і не треба вистежувати його. Нам головне зметикувати, де він може бути.

— Він би не брав так багато харчів, якби тікав на південь. Узяв би що-небудь і попростував би до залізниці.

— Що зникло з дровітні, я не можу сказати. Але в кухні він набрав чимало. Отже, кудись прямує. Я розпитаю про всіх його друзів. А ти зробиш усе можливе, щоб не дати йому потрапити в Шарлевуа, Петоскі, Сент-Ігнас та Шібойген. Куди б ти пішов, якби був на його місці?

— На Верхній Півострів.

— Я також. І він там бував. На поромі його було б найлегше схопити. Але до Шібойгена страх як далеко, і він знає цю місцевість не гірше від нас.

— Їдьмо краще до Пакарда. Ми ж збирались сьогодні все з'ясувати.

— А що йому завадить піти на південь через Іст-Джордан і Гранд-Траверс?

— Нічого. Але для нього ці місця чужі. Він піде туди, де йому все знайоме.

Сузі вийшла надвір, коли вони вже відчиняли браму.

— Можна, я під'їду з вами до крамниці? Мені треба купити харчів.

— А чому ти думаєш, що ми їдемо саме до крамниці?

— Ви ж казали вчора, що хочете побачити містера Пакарда.

— А як назад? Як ти все донесеш?

— Я гадаю, що хто-небудь підвезе мене. Може, хтось їхатиме на озеро. Сьогодні ж субота.

— Гаразд. Сідай, — сказав місцевий доглядач.

— Дякую, містере Еванс, — відповіла Сузі.

Біля пошти й крамниці Еванс прив'язав коней і, перед тим як зайти досередини, вони з південцем перекинулися ще кількома словами.

— Я нічого не міг випитати в цієї клятої Сузі.

— А що ж ти хотів!

— Пакард непоганий чолов'яга. Його люблять в окрузі. Цю справу з фореллю йому не пришиєш ніяк. Він не з лякливих, і нам не варто псувати з ним стосунки.

— Гадаєш, він може нам посприяти?

— Якщо діяти обережно.

— Ходімо до нього.

Зайшовши до крамниці, Сузі швидко поминула скляні вітрини, одкриті барильця, ящики, полиці з консервами, не помічаючи нікого й нічого, аж поки не дійшла до поштового відділення, де стояли сейфи і видавалась кореспонденція до запитання. Віконечко для відвідувачів було опущене, і вона пройшла далі, в глибину приміщення. Містер Пакард ломиком відкривав дерев'яний ящик. Він глянув на неї і всміхнувся.

— Містере Джон, — швидко ааговорила дівчина. — Зараз сюди зайдуть ті два інспектори, які ловлять Нікі. Він утік учора ввечері, і сестричка теж пішла з ним. Ви не прохопіться. Його мати знає про це, так що все гаразд. Вона їм нічого не скаже.

— Він забрав з дому всі харчі?

— Та майже.

— Підбери все, що потрібно, і склади список, а потім ми з тобою все підрахуємо.

— Вони зараз сюди зайдуть!

— Вийди задніми дверима, а тоді зайди з вулиці. А я піду й побалакаю з ними.

Сузі обійшла кругом довгастої будівлі й піднялась на ганок з вулиці. Цього разу вона вже помітила все, коли заходила: впізнала індіанців, які прийшли з кошиками, двох індіанських хлоп'ят, які розглядали рибальську снасть у вітринах ліворуч. Вона побачила всі патентовані ліки в другій вітрині й згадала тих, хто мав звичай їх купувати. Колись ціле літо вона прослужила в цій крамниці, і їй було добре відомо, що означають загадкові літери й цифри, виведені олівцем на картонних коробках для взуття, для калош, вовняних шкарпеток, рукавиць, кепок та светрів. Вона знала, скільки коштують кошики, що їх принесли індіанці, а також, що пора вже надто пізня, аби виторгувати за них добрі гроші.

— Чому ви так пізно їх принесли, місіс Тейбшоу? — запитала Сузі індіанку.

— Бо Четверте липня дуже веселе свято, — засміялась та.

— А як Біллі? — поцікавилася Сузі.

— Не знаю, Сузі. Я не бачила його вже чотири тижні.

— Чому ви не понесете кошики до готелю й не спробуєте їх продати приїжджим? — сказала Сузі.

— Я вже якось носила, — відповіла місіс Тейбшоу.

— Треба носити щодня.

— Туди далеко йти, — сказала місіс Тейбшоу.

Поки Сузі розмовляла зі знайомими й складала список потрібних продуктів, обидва доглядачі зайшли до комори містера Джона Пакарда.

У містера Джона були сіро-блакитні очі, темне волосся й темні вуса. Він завжди мав такий вигляд, наче забрів у свою крамницю ненароком. Колись, ще замолоду, містер Джон виїхав з північного Мічігана на цілих вісімнадцять років, і нині він більше скидався на шерифа чи чесного картяра, ніж на власника крамниці. Свого часу він тримав веселі салуни, і справи його йшли добре. Але після того як ліси навкруги повирубували, він купив клапоть землі й осів на місці. Кінець кінцем, коли жителі округи одержали деякі пільги від властей, містер Джон купив цю крамницю. На той час він був уже власником готелю. Але, за його словами, готель без бару нічого не вартий, отож він майже ніколи там не з'являвся. Готелем керувала місіс Пакард. Вона була шанолюбніша, ніж містер Джон, а той запевняв, що не бажає гаяти час на людей, яким кишеня дозволяє відпочивати де завгодно, а вони приїздять до готелю без бару й розсідаються на веранді у кріслах-гойдалках. Він називав приїжджих «дармограями» і глузував з них перед місіс Пакард, але вона любила його і ніколи не ображалась, коли він її піддражнював.

— Про мене, зви їх дармограями, — сказала вона йому якось, коли вони вже лежали в ліжку. — Мені було не з медом, але я й досі та сама жінка, до якої ти ще можеш позалицятися, правда?

Місіс Пакард подобались заїжджі, бо деякі з них були освічені люди, а за словами містера Джона, вона любила культуру так, як лісоруби любили «Піерлес» — славнозвісний жувальний тютюн. Чоловік щиро поважав її потяг до культури, оскільки вона казала, що любить культуру так, як він міцне контрабандне віскі, додаючи: «А ти, Пакарде, не мороч собі нею голови. Я тебе не змушую. Але для мене це щось надзвичайне».

Містер Джон відповідав, що нехай вона собі напихається тією культурою по саму зав'язку, аби тільки його не посилала в Чотоко чи на спеціальні «Курси самовдосконалення». Він ходив на церковні відправи й релігійні зібрання, але ніколи не був у Чотоко. Він казав, що ці відправи й зібрання досить нудні, та після них принаймні можна розважитись, спостерігаючи, як прокидається хтивість у тих, хто найпалкіше молився. А от йому ще ніколи не траплялись такі, які після подібного зібрання сплатили б власний рахунок. Місіс Пакард, розповідав він Нікові Адамсу, починає непокоїти спасіння його безсмертної душі щоразу, коли вона вислухає проповідь котрогось із тих місіонерів, що схожі на знаменитого Джіпсі Сміта, але, зрештою, виявляється, що він, Пакард, і сам дуже схожий на цього Джіпсі Сміта, і все знову стає на свої місця. А Чотоко — це взагалі щось химерне. Може, культура й вартісніша від релігії, думав містер Джон. Але сприймати її треба спокійно, тверезо. А вони ж там шаленіють. І, йому здається, не з самої тільки примхи, ні.

— Ті зібрання в Чотоко їх чимось ваблять, — говорив він Нікові Адамсу. — Це, мабуть, схоже на секту трясунів, тільки розумову. Ти колись це докладно вивчиш і скажеш мені свою думку. Адже ти хочеш стати письменником, і тобі треба швидше вивчити їх. Не дай нікому себе обскакати.

Містер Джон любив Ніка Адамса, бо в хлопцеві, за його словами, сидів первородний гріх. Нік не знав, що воно таке, але пишався цим.

— Тобі буде в чому каятись, хлопче, — казав містер Джон Нікові. — А це одна з найприємніших речей, які взагалі існують. Ти завжди можеш вирішити, каятись тобі чи ні. Але суть у тім, щоб було в чому каятись.

— Я не хочу робити нічого лихого, — відповів тоді Нік.

— І я не хочу, щоб ти робив, — сказав містер Джон. — Але ти жива людина й будеш грішити. Тільки не треба брехати й красти. Всім доводиться часом кривити душею. А ти вибери собі кого-небудь, кому ти ніколи не збрешеш.

— Я вибираю вас.

— Добре. Ніколи не обманюй мене, навіть у дрібницях, а я ніколи не обманю тебе.

— Я спробую, — сказав Нік.

— Е, ні, — промовив містер Джон. — Тут треба бути певним.

— Гаразд, — відповів Нік. — Я ніколи вам не брехатиму.

— А що сталося з твоєю дівчинкою?

— Казали, що вона працює в місті, в зоопарку.

— Вона вродлива і завжди мені подобалась, — сказав містер Джон.

— Мені теж, — сказав Нік.

— Не треба брати це надто близько до серця.

— Я нічим не можу тут зарадити, — сказав Нік. — Вона ні в чому не винна. Така вже в неї вдача. Якби я знову з нею зустрівся, мабуть, усе почалося б спочатку.

— А може й ні.

— Важко сказати. Але я намагався б стриматись.

Містер Джон думав про Ніка, коли підходив до прилавка, де на нього чекали двоє чоловіків. Він придивився до них, поки стояв там, і вони йому не сподобались. Еванса, тутешнього доглядача, він завжди недолюблював і не мав до нього анінайменшої поваги, але чуття підказувало йому, що південець — людина небезпечна. Він ще не збагнув, чим саме, лише помітив, що в того дуже бляклі очиці, а рот жорстокіший, ніж буває у простих собі жувальників тютюну. На ланцюжку від годинника в нього висів справжній лосячий зуб. Це було таки гарне ікло самця років п'яти. Прекрасне ікло, і містер Джон подивився на нього ще раз, а тоді на відстовбурчений доглядачів піджак, під яким був револьвер.

— Ви забили цього самця з тієї гаківниці, що носите під пахвою? — запитав він у південця.

Той зневажливо глянув на містера Джона.

— Ні, — сказав він. — Я забив цього самця біля центральної дороги у Вайомінгу з вінчестера калібру 45–70.

— Озброєні ви порядно, еге ж? — запитав містер Джон. Він глянув униз під прилавок. — І ноги маєте нівроку. Невже вам потрібна така велика гармата, коли ви ходите полювати на дітей?

— Про яких це ви «дітей» торочите? — запитав південець. Він влучив точно.

— Я маю на увазі хлопця, якого ви шукаєте.

— Ви сказали «дітей», — промовив південець.

Містер Джон зайшов за прилавок. Так буде безпечніше.

— А ти, Евансе, з чим полюєш на хлопця, який двічі відлупцював твого сина? Ти, мабуть, також закувався в панцир, бо хлопець і тебе може відлупцювати.

— А ти приведи його, і ми перевіримо, — відповів Еванс.

— Ви сказали «дітей», містере Джексон, — правив своєї південець. — Що змусило вас так сказати?

— Твій вигляд, ти, недоноску, — відповів містер Джон. — Ти, кривоногий виродку.

— Чому ж ви не вийдете з-за свого прилавка, якщо вирішили говорити з нами в такому тоні? — мовив південець.

— Ви розмовляєте з поштмейстером Сполучених Штатів, — сказав містер Джон. — Ми балакаємо без свідків, за винятком Еванса — Смердючої Пики. Я гадаю, ви знаєте, чому його прозивають Смердюча Пика. Можете самі докумекати. Ви ж детектив.

Тепер він був задоволений. Йому вдалося відбити атаку, і він почував себе так, як колись у молоді роки, поки ще не заробляв на життя тим, що здавав ліжка й годував приїжджих. Тих, які милувались озером, гойдаючись у неоковирних дерев'яних кріслах на веранді його готелю.

— Слухай-но, Кривоногий, я тебе дуже добре пригадую. А ти мене пам'ятаєш, Кривоніжко?

Південець дивився на нього, але впізнати не міг.

— Згадай Шайенн, той день, коли повісили Тома Горна, — вів далі містер Джон. — Ти був одним із тих, хто годував його обіцянками від синдикату. Тепер пригадуєш? Він тримав трактир на Медсін-Боу, а ти працював на тих, хто віддав його Томові. Ось чому ти докотився до таких справ, як оце тепер. Ну що, згадав?

— Коли ти повернувся сюди?

— Через два роки після того, як Тома повісили.

— А хай мені чорт.

— Пригадуєш, я дав тобі це ікло, коли ми вибирались із Грейбула?

— Певно. Послухай, Джіме, я мушу спіймати цього хлопчиська.

— Мене звуть Джон, — сказав містер Джон. — Джон Пакард. Ходи-но сюди і трохи випий. Ти хочеш ближче пізнати цього типа? Його звуть Еванс — Огидна Пика. Ми називали його просто Смердюча Пика. Я трохи змінив ім'я з ввічливості.

— Містере Джон, — сказав містер Еванс. — Чому ви не хочете бути лояльним і посприяти нам?

— Я ж тільки змінив твоє ім'я, правда? — спитав містер Джон. — А якого саме сприяння ви, хлопці, од мене хочете?

В комірчині містер Джон узяв пляшку з нижньої полиці в кутку й подав її південцю.

— Ковтни трохи, Кривоніжко, — сказав він. — У тебе такий вигляд, наче ти цього тільки й ждеш.

Вони випили, і містер Джон запитав:

— Чому ви ганяєтесь за цим хлопцем?

— Він порушив закон про полювання, — відповів південець.

— А точніше?

— Дванадцятого числа минулого місяця він убив оленя.

— Щоб оце двоє чоловіків з рушницями ловили хлопця, бо вій дванадцятого числа минулого місяця убив оленя! — сказав містер Джон.

— Були й інші порушення.

— Але доказ у вас тільки один.

— Схоже, що так.

— Ну й що ж то були за порушення?

— Та всякі.

— Проте доказів у вас катма.

— Я так не казав, — мовив Еванс. — Але цей доказ ми таки маємо.

— Отже, дванадцятого числа.

— Так, — відповів Еванс.

— Чому б тобі не задати кілька питань, замість відповідати на них? — звернувся південець до свого напарника.

Містер Джон засміявся.

— Облиш його, Кривоніжко, — сказав він. — Аж любо глянути, як працює цей могутній розум.

— Ви добре знаєте цього хлопця? — спитав південець.

— Непогано.

— Маєте з ним якісь справи?

— Деколи він купує в мене харчі. Платить готівкою.

— А ви не можете хоч приблизно сказати, куди він подався?

— У нього родичі в Оклахомі.

— Коли ви востаннє бачилися з ним? — спитав Еванс.

— Годі, Евансе, — сказав південець. — Ти тільки марно гаєш час. Дякую за віскі, Джіме.

— Я Джон, — промовив містер Джон. — А тебе як звуть, Кривоніжко?

— Портер. Генрі Джей Портер.

— Ти не будеш стріляти в того хлопця, Кривоніжко.

— Я збираюсь його спіймати.

— Ти завжди був кровожерним виродком.

— Ходімо, Евансе, — мовив південець. — Ми тут тільки гаємо час.

— Гляди ж не стріляй у хлопця, чуєш, — дуже тихо мовив містер Джон.

— Чую, — відповів південець.

Обидва чоловіки вийшли з крамниці, відв'язали коней і сіли на візка. Містер Джон дивився їм услід. Еванс правив кіньми, а південець щось йому казав.

«Генрі Джей Портер, — думав містер Джон. — Єдине його ім'я, котре я можу пригадати, це Кривоніжка. Він мав такі великі ноги, що мусив замовляти собі черевики в шевця. Його прозвали Кривоногим. Потім Кривоніжкою. Це його сліди були коло джерела, де застрелили того хлопця, Нестера, через якого повісили Тома. Кривоніжка. Кривоніжка, а далі як? Може, я ніколи й не знав. Кривоногий Кривоніжка. Кривоногий Портер? Ні, це був не Портер».

— Я дуже шкодую, що так вийшло з кошиками, місіс Тейбшоу, — сказав він уголос. — Зараз уже надто пізно, й на них нема попиту. Але якщо у вас стане терпіння віднести їх до готелю, там ви їх продасте.

— Купіть ви, а в готелі перепродайте, — запропонувала місіс Тейбшоу.

— Ні. У вас їх розкуплять швидше, — сказав містер Джон. — Ви симпатична жіночка.

— Була колись, — відповіла місіс Тейбшоу.

— Сузі, я хочу з тобою порозмовляти! — І містер Джон вийшов з дівчиною до комірчини. — Розкажи мені геть усе з самого початку.

— Я вже вам розповіла. Вони приїхали по Нікі й чекали, коли він повернеться додому. Його найменша сестричка повідомила Нікі, що на нього чекають. Коли вони п'яні позасинали, він забрав свої речі і втік. Харчів йому стане на добрих два тижні, в нього є рушниця, і Мала теж пішла з ним.

— Чому?

— Не знаю, містере Джон. Я думаю, вона хоче пильнувати, щоб він не зробив якоїсь дурниці. Ви ж знаєте, який він запальний.

— Ти мешкаєш біля Евансів. Як на твою думку, йому добре відомі ті місця, де буває Нік?

— Відомі всі, але чи добре, я не знаю.

— А куди вони пішли, як ти гадаєш?

— Важко сказати, містере Джон. Нікі знає багато місць.

— Той тип, що з Евансом, мені не подобається. Він справді небезпечний.

— Він не дуже меткий.

— Меткіший, ніж вдає з себе. Це його від чарки так розморило. Але він спритний і дуже лихий. Я колись його знав.

— Що я повинна зробити?

— Нічого, Сузі. Тримай мене в курсі справи.

— Я підрахую, скільки винна вам, а ви, містере Джон, перевірте.

— Як ти повернешся додому?

— Можу човном до Генрі-Док, а тоді візьму шлюпку в котеджі й довезу все. Містере Джон, що вони зроблять з Нікі?

— Мене це теж непокоїть.

— Вони щось казали про виправну колонію.

— Я шкодую, що він убив того оленя.

— Нікі теж. Він мені розповідав, що вичитав у якійсь книжці, як можна закласти в рушницю щось разом із кулею, і тоді ніякої шкоди не буде. Що вона просто оглушує, і Нікі хотів це перевірити Він казав, що це була з його боку страшенна дурниця, але йому просто хотілося спробувати. Він влучив у оленя і перебив йому шию. Він дуже переживав через це.

— Я знаю.

— А потім, мабуть, Еванс знайшов м'ясо, що його Нік підвісив у старому мисливському будиночку. В кожному разі, хтось забрав його.

— Хто ж міг сказати про це Евансові?

— Я думаю, це його син знайшов те м'ясо. Він увесь час стежить за Ніком. І ніколи його не помітиш. Він міг побачити, як Нікі забив оленя. Це поганий хлопець, містере Джон. Він здатний шпигувати за ким завгодно. Цілком можливо, що він зараз тут, у цій кімнаті.

— Ні, — сказав містер Джон. — Але, може, він підслуховує надворі.

— Я думаю, він пішов за Ніком, — сказала дівчина.

— Ти не чула, чи говорили вони вчора щось про нього?

— Навіть не згадували, — відповіла Сузі.

— Еванс, мабуть, залишив його вдома на господарстві. Гадаю, нам не треба його побоюватись, доки вони не повернулись назад до Еванса.

— Я можу вдень навідатись човном додому і послати когось із дітей дізнатись, чи найняв Еванс якого поденника. Якщо найняв, то це означало б, що він звільнив хлопця для якогось іншого діла.

— Обидва доглядачі надто старі, щоб вистежити кого-небудь.

— Але цей хлопець жахливий, містере Джон, і він надто багато знає про Нікі та про його улюблені місця. Він розшукає втікачів, а потім приведе туди доглядачів.

— Ходімо на пошту, — сказав містер Джон.

Там, за рядами абонементних і поштових скриньок, за столом, де лежав журнал для записів і рівні стосики марок з печатками та підставками для них, за опущеним віконцем «Листи до запитання», Сузі знову пройнялася повагою до цього закладу, з яким вона звиклася, коли служила поруч, у крамниці.

— То як ти гадаєш, куди вони пішли, Сузі? — запитав містер Джон.

— Я справді не знаю. Кудись не дуже далеко, а то б Нікі не взяв Малу. В якусь гарну місцину, а то б він не взяв її. Про форель їм також відомо, містере Джон.

— Від того хлопчиська?

— Певно.

— Може, варто щось зробити з цим малим Евансом?

— Я б його вбила. Я певна, що Мала саме й пішла з Ніком, щоб Нікі його не порішив.

— Спробуй довідатись, де вони.

— Гаразд. Але ви мусите нам допомогти, містере Джон. Місіс Адамс просто не знає що робити. В неї, як завжди, мігрень. Ось, прошу. Візьміть цього листа.

— Вкинь його в скриньку, — сказав містер Джон. — Це ж бо пошта Сполучених Штатів.

— Я хотіла вбити їх обох уночі, коли вони спали.

— Не кажи дурниць, — мовив містер Джон. — Не смій такого навіть думати.

— А вам ніколи ні хотілося кого-небудь убити, містере Джон?

— Траплялося. Але вбивати погано, і користі ніякої.

— Мій батько вбив людину.

— Від цього йому не стало краще жити на світі.

— Він не мав іншої ради.

— А ти навчися знаходити іншу раду, — сказав містер Джон. — Як тобі там ведеться, Сузі?

— Я забіжу до вас сьогодні ввечері або завтра вранці, — сказала Сузі. — Я б не проти знов працювати у вас, містере Джон.

— І я теж, Сузі. Але місіс Пакард не хоче.

— Я знаю, — сказала Сузі. — Отак воно завжди буває.

Нік і його сестра лежали на підстилці з соснових гілок у курені, який вони спорудили на узліссі, й, визираючи з куреня, бачили схил гори, порослу кедрами драговину та блакитні пагорби позад неї.

— Якщо тобі незручно, Мала, можна розпушити нашу перину, додавши до неї ще гілок із цієї ялиці. Ми з тобою натомлені, то цю ніч поспимо й так. Але завтра спробуємо влаштуватися по-справжньому.

— Постіль чудова, — сказала сестра. — Зручно вмостися, то й сам відчуєш це, Нікі.

— А табір у нас вийшов нівроку, — сказав Нік. — І його майже не видно. Однак великого багаття ми не палитимем.

— А що, хіба вогонь видно з-за пагорбів?

— Можуть побачити, — сказав Нік. — Уночі вогонь видно здалеку. Але я повішу перед ним ковдру. Так його вже напевно ніхто не побачить.

— Нікі, як було б добре, коли б за нами ніхто не гнався й ми просто прийшли сюди задля розваги!

— Про таке рано ще мріяти, — сказав Нік. — Це лише початок. У кожному разі, якби ми навіть прийшли сюди задля розваги, то остаточно зупинилися б не тут.

— Вибач, Нікі.

— Нема чого вибачатись, — сказав Нікі. — Знаєш, Мала, я зараз спущусь униз і спробую впіймати кілька форелей на вечерю.

— Можна й мені з тобою?

— Ні. Лишайся тут і відпочинь. Ти сьогодні натомилася. Почитай трохи чи просто посидь.

— Ай справді важко було, коли ми пролазили через болото, еге? По-моєму, таки нелегко. Чи я йшла так як треба?

— Ти йшла чудово і чудово допомагала мені влаштувати наш табір. Але тепер уже відпочивай.

— А наш табір матиме якусь назву?

— Назвімо його Табором номер один, — сказав Нік.

Він спустився вниз до струмка, підійшов до самої води і, зрізавши лозину футів чотири завдовжки, обчухрав її, не очищаючи кори. Йому було видно бистру течію струмка. Струмок був вузький і глибокий, і там, де він вливався в болото, береги його поросли мохом. Темна чиста вода текла швидко, утворюючи на поверхні невеликі вири. Нік не підходив ближче до води, бо знав, що вона підмиває береги, а крім того, не хотів лякати рибу.

«Тепер тут має бути чимало риби, — подумав він. — Вже пізнє літо».

Він вийняв з кисета, який носив у лівій нагрудній кишені сорочки, моточок шовкової волосіні, відрізав шматок, трохи коротший за вербовий прут, і прив'язав волосінь до прутика в тому місці, де він його трохи надрізав. Тоді прив'язав гачок, який вийняв з кисета, попробував, чи міцна волосінь і чи гнучка лозина. Поклавши вудку на березі, Нік пішов туди, де стовбур невеличкої берези, всохлої кілька років тому, лежав у березняку, який ріс між кедрами й струмком. Нік перевернув стовбур і знайшов під ним кілька дощових черв'яків. Вони були маленькі, але червоні й жваво викручувались, і він поклав їх у пласку круглу бляшанку з дірками в покришці. В цій бляшанці колись був копенгагенський нюхальний тютюн. Нік трохи присипав черв'яків землею і закотив стовбур на місце. Вже третій рік він знаходив наживку на цьому місці і щоразу закочував стовбур туди, де він лежав.

«Ніхто не знає, що цей струмок дуже глибокий, — думав Нік. — Він виносить силу-силенну води з того клятого верхнього болота». Нік глянув угору проти течії і вниз, а потім — у бік соснового лісу, де був табір. Відтак пішов туди, де залишив вудку, обережно настромив наживу на гачок і поплював на нього «на щастя». Тримаючи вудку, він обережно пішов до берега вузького, з стрімкою течією струмка.

Струмок був тут такий вузький, що лозина дістала б до другого берега, і коли Нік підійшов ближче, він почув, як бурхливо клекоче вода. Не доходячи до струмка, так що ще не видно було води, він зупинився, витяг з кисета два свинцевих грузки з дірками і, затиснувши зубами, почепив їх на волосіні десь за фут від гачка.

Нік закинув вудку, і гачок, на якому звивалися два черв'яки, легко занурився у воду, крутячись у швидкій течії. Нік опустив кінець лозини, щоб течія затягла волосінь і гачок з наживою під берег. Зненацька він відчув, як волосінь натяглася і важко напружилась. Він смикнув лозину вгору, і вона зігнулася майже вдвоє в його руці. Нік відчув, як щось затрепетало, засмикалось на гачку, чинячи опір, коли він сіпнув. Потім воно таки здалося, потяглося за волосінню. У стрімкій течії воно ще раз несамовито сіпнулось, і за мить, вихоплена з води, звиваючись у повітрі, форель пропливла над Ніковим плечем і впала на берег позад нього. Нік побачив, як вона зблиснула на сонці, а потім відшукав її серед папороті. Вона була важка, сильна і гарно пахла. Нік побачив, яка темна в неї спина, і як виблискують на ній плями, і які яскраві кінчики її плавців. Вони були білі на кінцях з чорною лінією позаду, а живіт був, як вечірня заграва. Нік узяв рибину правою рукою й ледве зміг обхопити її пальцями.

«Вона така велика, що навіть шкода смажити, — подумав він. — Але я поранив її і тепер мушу вбити».

Він ударив форель по голові ручкою мисливського ножа і поклав її на березову колоду.

— Хай йому чорт, — сказав він. — За розміром вона якраз для обідів, що їх готує місіс Пакард. Але для нас із Малою вона завелика.

«Мабуть, треба піти вище, знайти мілину і спробувати спіймати там пару менших, — подумав він. — 3 біса приємно висмикувати рибину вгору. Багато рибалок люблять її виводити, але лише ті, хто висмикує її вгору, знають, який тебе охоплює захват. Байдуже, що це триває всього мить. Спочатку вона щосили опирається, далі починає піддаватися — і яка це насолода, коли витягнеш її з води.

Дивний струмок, — подумав він. — Доводиться шукати дрібної риби.

Нік знайшов вудку там, де кинув її. Гачок зігнувся, і він виправив його. Потім підхопив важку рибину й рушив угору берегом струмка.

«Там, де струмок витікає з верхнього болота, є мілина, вкрита рінню, — подумав він. — Я зможу спіймати там кілька менших рибин. Малій може не сподобатись оця велика. Якщо Мала затужить за домівкою, доведеться відвести її назад. Цікаво, що зараз роблять ті двоє? Навряд, щоб клятий Евансів вилупок знав це місце. Сучий син. Навряд, щоб хтось іще рибалив тут, окрім індіанців. Треба було народитися індіанцем, — подумав він. — Не сушив би голову всякими клопотами».

Нік простував понад струмком, тримаючись подалі від русла, й лише один раз підійшов до краю берега, там, де він навис над самою водою. Скинулася велика форель, сполохавши довколишню тишу. Це була така велика форель, що, здавалось, ледве може повернутися в струмку.

— Коли ти тут з'явилася? — спитав Нік, як рибина зникла під берегом, прямуючи проти води. — Оце-то рибина!

На мілині, вкритій рінню, він зловив дві невеличкі форелі. Вони були також гарні, тугі й міцні, і він вительбушив усі три рибини, нутрощі викинув у струмок, старанно промив форель у холодній воді, а тоді вийняв з кишені невеличкий вилинялий мішечок з-під цукру і загорнув їх у нього.

«Добре, що Мала любить рибу, — подумав він. — Було б ще краще, якби нам пощастило назбирати трохи чорниць. А втім, я знаю, де завжди можна їх назбирати».

Він рушив схилом назад до табору. Сонце вже сіло за пагорб, і надвечір'я було чудове. Він оглянув болото й позирнув у тому напрямку, де мала бути затока озера. У небі ширяв яструб, полюючи на рибу.

Нік піднявся до куреня тихо, як тільки міг, і сестра не почула його кроків. Вона лежала на боці й читала. Дивлячись на неї, він сказав лагідно, щоб не злякати її:

— Що це ти зробила з собою, мавпочко?

Вона повернулася, глянула на нього і, засміявшись, похитала головою.

— Я їх обрізала, — відповіла вона.

— Чим?

— Ножицями. Ну і як, личить мені?

— Як же це ти змогла без дзеркала?

— Я просто взяла в руку коси й відрізала. Це легко. Ну що, схожа я тепер на хлопця?

— На малого дикуна з Борнео.

— Не могла ж я так підстригтись, як хлопець з недільної школи. Невже я й справді схожа на дикуна?

— Ні.

— Дуже цікаве відчуття, — сказала вона. — Я твоя сестра і водночас — хлопець. Як ти гадаєш — я стала хлопцем?

— Ні.

— Я б так хотіла стати…

— Ти дурненька, Мала.

— Може, й так. А я що, схожа на хлопця-дурника?

— Трохи.

— Ти можеш мене трохи підправити. Тобі ж видно, як треба стригти, — узяв би гребінця й підправив.

— Я трохи підправлю, але не дуже. Ти голодний, братику-дурнику?

— А не можна бути просто не-дурником-братиком?

— Я не хочу видавати тебе за свого брата.

— Нема ради, Нікі, хіба ти не розумієш? Це необхідно. Треба було запитати твоєї згоди, але я знала, що без цього не обійтися, й вирішила зробити тобі несподіванку.

— Ти мені така теж подобаєшся, — сказав Нік. — Та що там! Дуже подобаєшся.

— Дякую тобі, Нікі, щиро дякую. Я трохи полежала, щоб відпочити, як ти звелів. Але весь час думала про те, що зробити для тебе. Я збиралась добути для тебе бляшанку з-під жувального тютюну, повну надзвичайно смачних цукерок з якогось великого бару, з такого, як у Шібойгені.

— Хто їх тобі дістав?

Нік сидів на землі, а дівчинка вмостилась у нього на колінах, обняла за шию і терлася своїм обчикриженим волоссям об його щоку.

— Мені дала їх королева блудниць, — сказала вона. — Ти знаєш, як називається той бар?

— Ні.

— «Королівський Червінець», — готель і універмаг.

— Що ти там робила?

— Я була помічницею блудниці.

— А що робить помічниця блудниці?

— Вона несе шлейф її сукні, відчиняє їй дверці екіпажа й показує, в яку кімнату заходити. Я думаю, що це все одно, що фрейліна.

— І що ж вона каже блудниці?

— Вона каже все, що їй спадає на думку, якщо воно звучить пристойно.

— Наприклад, братику?

— Наприклад: «О мадам, мабуть, досить утомливо такого спекотного дня, як сьогодні, сидіти пташкою в позолоченій клітці». Щось таке.

— Ну, а що каже блудниця?

— Вона каже: «Так, утомливо. Але й дуже приємно». Тому що блудниця, у якої я була помічницею, з бідної родини.

— А ти з якої родини?

— Я сестра чи брат письменника, і я гарно вихована. Саме тому головна блудниця і все її коло хотіли, щоб я слугувала в них.

— Ти одержала ці смачнющі цукерки?

— Звичайно. Вона сказала: «Візьми собі ці цукерочки». «Дякую», — відповіла я. «Передай від мене привіт братові й попроси, щоб він зупинявся в нашому готелі завжди, коли приїжджатиме до Шібойгена».

— Ану, киш з моїх колін! — сказав Нік.

— Але вони саме так і кажуть у Шібойгені, — сказала Мала.

— Мені треба йти готувати вечерю. Ти голодна?

— Я сама приготую.

— Ні, — сказав Нік. — Ти краще розважай мене розмовою.

— Тобі не здається, що нам тут буде весело, Нікі?

— Нам уже й тепер весело.

— Може, розповісти тобі, що я ще робила для тебе?

— Тобто перед тим, як вирішила показати наочні наслідки й обрізала коси?

— Це й справді наочні наслідки. Почекай, зараз я тобі все розкажу. Можна, я поцілую тебе, поки ти готуєш вечерю?

— Потерпи хвилинку, я скажу, коли буде можна. Що ж ти збиралась робити?

— Ну, я думаю, що я зіпсувалася минулої ночі, коли вкрала віскі. Як ти думаєш — можна зіпсуватися, раз укравши віскі?

— Ні. Та й пляшка однаково була відкоркована.

— Так. Але я взяла порожню пінтову пляшку й четвертину з віскі, що була на кухні, й налила з четвертини в пінтову пляшку. Коли я наливала, трохи віскі розлилося мені на руку, я злизала його й подумала, що це, напевне, зіпсувало мене.

— Яке воно на смак?

— Жахливо міцне і якесь дивне, і від нього трохи нудить.

— Це не могло зіпсувати тебе.

— Справді? От добре, бо як би я могла на тебе гарно впливати, якби була зіпсована?

— Не знаю, — сказав Нік. — Ну, а що ж ти ще збиралась робити?

Вогонь тим часом розгорівся, і Нік, поставивши на нього сковороду, поклав у неї кілька шматків бекону. Сестра спостерігала за його рухами, обхопивши коліна руками. Нік дивився, як вона розчепила руки й опустила одну вниз, сперлася на неї, а тоді випростала ноги. Вона вчилася поводитись по-хлоп'ячому.

— Я повинна навчитись тримати руки як слід.

— Тримай їх подалі від голови.

— Я знаю. От якби тут був якийсь хлопець мого віку, щоб я могла його наслідувати.

— Наслідуй мене.

— Так було б найкраще, правда? А ти не сміятимешся з мене?

— Може, й сміятимусь.

— Я сподіваюсь, що під час нашої мандрівки розучусь поводитися по-дівчачому.

— Будь певна.

— У нас однакові плечі й ноги.

— Що ти ще збиралася робити?

Нік смажив форель. Бекон на сковорідці скрутився й побурів на жару з дерев'яних трісок, нарубаних із бурелому. Запахло смаженою фореллю. Нік помастив шматочки риби жиром, перевернув їх і помастив з другого боку. Стемніло, і він повісив полотнину за маленьким багаттям, щоб вогонь не помітили здаля.

— Що ж ти збиралась робити? — запитав він знову. Мала нахилилася вперед і сплюнула у вогонь.

— Ну як?

— Все одно ти не доплюнула до сковороди.

— Ой, те, що я задумала, — погане. Я вичитала це в біблії. Я хотіла взяти три великих цвяхи, по цвяхові на кожного, і забити їх у тім'я двом переслідувачам і тому хлопцеві, коли вони спатимуть.

— А чим ти забивала б ті цвяхи?

— Обгорненим молотком.

— А як би ти обгорнула молоток?

— Я б обгорнула його як слід.

— Цвяхи для цього досить незручні.

— Але ж у біблії дівчина зробила саме так, і раз я бачила озброєних чоловіків, лазила поміж них уночі, коли вони спали п'яні, й навіть украла їхнє віскі, то чому б я не змогла зробити всього іншого, особливо, якщо я вичитала це в біблії?

— У біблії не згадується про обгорнений молоток.

— Напевне, це я переплутала з обгорненими веслами.

— Можливо. Але ж ми не збираємось нікого вбивати. Тому, власне, ти й пішла зі мною.

— Я знаю. Але злочин легко вдався б і тобі, й мені, Нікі. Ми не такі, як інші. А потім я подумала: якщо вже я зіпсована, то могла б прислужитися тобі цим.

— Яка ти ще дурненька, Мала, — сказав Нік. — Послухай, ти добре спиш, коли нап'єшся міцного чаю?

— Не знаю. Я ніколи не пила чаю на ніч. Хіба що чай з м'яти.

— Я заварю тобі слабенького чаю й додам туди згущених вершків.

— Не треба, Нікі, якщо в нас сутужно з харчами.

— Вершки трохи присмачать твій напій.

Вони заходилися їсти. Нік відрізав собі й сестрі по дві скибки житнього хліба і вмочив по одній із них у беконовий жир на сковороді. Вони з'їли той хліб з рибою, добре підсмаженою й дуже смачною. Потім укинули кістки в багаття і з'їли бекон, зробивши собі з другого шматка хліба сендвічі. Мала напилася слабенького чаю із згущеним молоком, і Нік заткнув дві дірочки в бляшанці прутиками.

— Більше не хочеш?

— Ні. Форель була чудова і бекон теж. Я гадаю, нам пощастило, що в них виявився житній хліб.

— З'їж яблуко, — сказав він. — Можливо, завтра в нас буде краща вечеря. Може, ти не наїлась, Мала?

— Ні, наїлася.

— Ти справді не голодна?

— Ні. Я наїлася. В мене є трохи шоколаду, хочеш?

— А де ти його взяла?

— У своїй скарбниці.

— Де?

— В скарбниці. Там, де я ховаю свої скарби.

— Ого!

— Це свіжий шоколад. Тут у мене є ще й твердіший, який я знайшла на кухні. Ми можемо з'їсти цей, а решту залишити на якийсь особливий випадок. Поглянь, на моїй скарбниці мотузок затягується, як на кисеті. Ми можемо класти в неї самородки золота і все таке інше. Як ти вважаєш, ми підемо на захід, Нікі, під час цієї подорожі?

— Я ще цього не вирішив.

— Я б хотіла, щоб моя скарбниця була повна золотих самородків по шістнадцять доларів за унцію.

Нік витер сковороду й заховав усе в курінь. Одна ковдра була розстелена на ложі з листя, і він поклав на неї другу, підтикавши її край сестрі під бік. Потім помив двопінтове бляшане відерце, в якому готував чай, і зачерпнув у нього холодної води зі струмка. Коли він повернувся, сестра вже спала, поклавши голову на подушку, яку зробила собі, замотавши в джинси мокасини. Він поцілував її, але вона не прокинулась. Тоді Нік надяг свого старого плаща й почав порпатися в рюкзаку, поки не знайшов пінтову пляшку з віскі.

Він відкоркував її й понюхав — пахло дуже приємно. Він зачерпнув з маленького відерця півчашечки води, яку приніс із струмка, і влив туди трошки віскі. Потім сів і дуже повільно став пити: затримував рідину під язиком і тільки тоді ковтав.

Він спостерігав, як під легеньким вечірнім вітерцем спалахували жаринки в попелі, смакував віскі з холодною водою, дивився на присок і думав. Потім він допив усе, що було у чашці, зачерпнув трохи холодної води, запив нею й ліг спати. Рушницю він поклав під ліву ногу, а голова спочивала на твердій подушці з його мокасинів, загорнутих у штани. Він підтикав під себе другий край ковдри, помолився й поринув у сон.

Уночі Нік змерз, устав і накрив сестру своїм плащем, потім ліг, присунувшись спиною ближче до неї, щоб краще загорнутися в ковдру. Він помацав, де рушниця, і знову підсунув її під ногу. Повітря було холодне й різке, пахло хвоєю і живицею. Він не відчував, який втомлений, доки холод не розбудив його. Тепер йому було приємно, він відчував спиною тепло сестриного тіла і думав: «Я повинен піклуватися про неї, щоб їй було добре і щоб вона щасливо повернулася додому». Ще якийсь час він прислухався до її дихання і до нічної тиші, а тоді заснув знову.

Коли Нік прокинувся, уже так розвиднілося, що він бачив далекі горби за болотом. Він ще спокійно полежав, щоб розпростати затерпле тіло. Потім сів, натягнув штани кольору хакі і взув мокасини. Після цього він хвилину спостерігав, як спить сестра, підтягши до підборіддя його плащ. Її гострі вилиці і засмагла веснянкувата шкіра трохи порожевіла, обрізане волосся відкривало прекрасну форму її голови й підкреслювало рівний носик та приплюснуті вуха. Йому хотілося вміти намалювати її обличчя, і він дивився на її довгі заплющені вії.

«Вона схожа на дике звірятко, — думав він, — і спить так само. А от на що схожа її голова? Перше, що впадає в око, — волосся. Його ніби хтось відтяв сокирою на дерев'яній колоді. І вся голова наче вирізьблена».

Він дуже любив сестру, а вона й зовсім душі в ньому не чула. Але, думав він, я гадаю, що наша любов урівноважиться. У всякому разі, я сподіваюсь на це.

«Не треба її будити, — подумав він. — Мабуть, вона вкрай зморилась, коли навіть я відчуваю втому. Якщо досі з нами нічого не сталося, значить, ми робимо все як слід: перечікуємо, поки все стихне і отой південець поїде звідси. А от годувати її треба краще. Це сором, що я не зміг як слід спорядитися.

А втім, добра в нас чимало. Мішок був досить-таки важкий. Чого хотілося б добути сьогодні, так це чорниці. Ще краще було б, якби вдалося уполювати куріпку або й кількох. А ще можна назбирати гарних грибів. Нам треба заощаджувати бекон, але не пропадемо й без нього, бо в нас є ще смалець. Мабуть, я поганенько погодував її вчора ввечері. Крім того, вона звикла пити багато молока і їсти солодощі. Ну, та нічого. Їжі нам вистачить. Добре, що вона любить форель. Риба була справді смачна. Не турбуйся за неї. Вона їстиме чудово. Але, Ніку, хлопче, ти таки погано нагодував її вчора. Краще хай поспить, не треба її зараз будити. Ти й без того маєш досить роботи».

Він почав обережно витягати речі з мішка, і дівчинка всміхнулася уві сні. Коли вона всміхнулась, смаглява шкіра натяглася на вилицях і стала світлішою. Вона не прокинулась, і Нік почав розводити вогонь і готувати сніданок. Хмизу було тут доволі, і він розпалив маленьке вогнище й заварив чай, перш ніж готувати сніданок. Він швидко випив свій чай, з'їв три сушених абрикоси і спробував вчитатись у «Лорну Дун». Але він колись уже читав її, книжка тепер не захоплювала його, і він знав, що тут він дав маху.

Надвечір, коли вони ще тільки зупинилися на ніч, Нік поклав кілька чорносливок у бляшане відро, щоб вони намокли, і тепер поставив їх на вогонь. У мішку він знайшов гречане борошно і витяг його разом з емальованою каструлею та бляшаною квартою, щоб замішати борошно з водою і приготувати тісто. Була в нього й бляшанка з овочевою заправкою. Нік узяв порожню торбину з-під борошна, відрізав зверху смужку тканини і, намотавши її на ломачку, міцно обв'язав шматком волосіні. Мала розстаралась на чотири порожні торбини з-під борошна, і він пишався нею.

Нік замісив тісто, поставив сковороду на вогонь, взяв обгорнену шматинкою ломачку і помастив сковороду смальцем. Спочатку сковорода тьмяно засяяла, а потім почала шкварчати й бризкати жиром. Він помастив її знов, налив у неї тонкий шар тіста й дивився, як воно булькає, а потім починає гуснути по краях. Він спостерігав, як підіймається і формується м'якуш, як сірішає колір млинця. Чистою свіжою тріскою він підкинув його й спіймав знов у сковороду, підпеченим коричневим боком догори. Млинець знов зашкварчав на сковороді. Нік відчував його вагу, просто дивлячись, як млинець росте, підпливаючи на сковороді.

— Доброго ранку, — сказала сестра. — Я, мабуть, спала страшенно довго?

— Атож, немилосердно довго.

Вона стояла, і довга сорочка затуляла її засмаглі ноги.

— Ти вже все зготував?

— Ні. Я щойно почав пекти млинці.

— А цей готовий так смачно пахне! Я піду до струмка вмиюсь, тоді допоможу тобі.

— Тільки не залазь у воду.

— Я ж не біла, — сказала вона і пішла за курінь. — Де ти поклав мило? — запитала вона.

— Біля струмка. Там у воді, в порожній бляшанці з-під смальцю, стоїть масло. Принеси його, добре?

— Я зараз повернусь.

Масла було десь із півфунта, і вона принесла його, загорнуте в проолієний папір, у порожній бляшанці з-під смальцю.

Вони їли гречані млинці з маслом і сиропом «Лісова хатина» з бляшанки у формі лісової хатини. Верх димаря тієї хатини відкручувався, і звідти лився сироп. Обоє були страшенно голодні, і млинці з маслом дуже їм смакували; масло текло по краях млинців, змішувалося з сиропом. Вони з'їли сливи, насипавши їх у бляшані чашки, й висьорбали узвар. Потім з тих самих чашок напилися чаю.

— Коли їси сливи, то наче свято, — сказала Мала. — Тобі теж так здається? Як ти спав, Нікі?

— Добре.

— Дякую, що ти вкрив мене плащем. Це все-таки була чудова ніч. Правда?

— Атож. Ти не прокидалась?

— Я ще й досі не прокинулась, Нікі, а ми не могли б залишитись тут назавжди?

— Думаю, що ні. Ти виростеш, і доведеться вийти заміж.

— Я одружуся тільки з тобою. Я хочу бути твоєю фактичною дружиною. Я читала про таке в газеті.

— Це там, де ти читала про звичаєве право?

— Атож. Я хочу стати твоєю фактичною дружиною згідно зі звичаєвим правом. Можна так, Нікі?

— Ні.

— А я стану. Щоб ти знав, для цього треба тільки жити певний час як чоловік і жінка. А я постараюся, щоб врахували і цей час, що ми живемо тут. Ми ж бо ведемо з тобою спільне господарство.

— Я не дозволю тобі подати заяву.

— Ти нічого не зможеш удіяти. Це ж звичаєве право. Я думала про це вже багато разів. Я заведу собі візитні картки, на яких буде надруковано «Місіс Нік Адамс, Кросс-Вілідж, Мічіган, — фактична дружина». Я роздаватиму ці картки людям щороку, доки скінчиться термін.

— Навряд, чи це допоможе.

— Можна й інакше. Ми народимо кількох дітей, поки я ще не повнолітня. Тоді ти змушений будеш одружитися зі мною, згідно зі звичаєвим правом.

— Це вже не звичаєве право.

— Я його з чимось сплутала.

— Байдуже, ніхто не знає, чи воно ще діє.

— Повинно діяти, — сказала вона, — Містер Toy вважає, ще діє.

— Містер Toy міг і помилитись.

— Але ж, Нікі, містер Toy, власне, і винайшов це звичаєве право.

— Я думаю, що це зробив його адвокат.

— Нехай, але містер Toy запровадив його в життя.

— Я не люблю містера Toy, — сказав Нік Адамс.

— Це добре. В ньому й справді є таке, що й мені не подобається. Але він таки зробив газету цікавішою, хіба ні?

— Він дає людям поживу для ненависті.

— Містера Стенфорда Уайта вони теж ненавидять.

— По-моєму, вони просто заздрять обом.

— Мабуть, і справді заздрять, Нікі. Так само як вони заздрять нам.

— По-твоєму, нам хтось заздрить?

— Ну, може, не зараз. Наша мама думатиме, що ми втекли від правосуддя, бо погрузли в пороках і гріхах. Добре, що вона не знає про віскі, яке я прихопила для тебе.

— Я покуштував його увечері. Воно дуже смачне.

— Ну й гаразд. Це перше в моєму житті вкрадене віскі. Чудово, що воно смачне. Не сподівалась, що в цих людей може бути щось смачне.

— Мені вже набридло думати про них. Не згадуймо їх більше, — сказав Нік.

— Гаразд. Що ми робитимемо сьогодні?

— А що б ти хотіла робити?

— Мені б хотілося піти до крамниці містера Джона і дістати там все, що нам треба.

— Ми не можемо зробити цього.

— Я знаю. А що ж ти вирішив робити?

— Ми повинні назбирати трохи чорниць, а я мушу вполювати одну або кілька куріпок. У нас завжди буде форель. Але мені не хотілося б, щоб форель приїлась тобі.

— А тобі коли-небудь приїдалась форель?

— Ні. Але кажуть, що інколи людям набридає їсти форель.

— Мені б форель не набридла, — сказала Мала. — Ось щука може приїстись відразу. Але до форелі чи окуня ніколи охоти не відіб'єш. Я знаю, Нікі. Правда.

— Більмоока щука теж ніколи не приїдається, — сказав Нік. — От лопатонос, той може приїстися. Що правда, то правда.

— Я не люблю його вилчатих кісток, — сказала сестра. — Цією рибою завжди об'їдаєшся.

— Ми все тут почистимо, потім я знайду місце, де ми заховаємо гільзи, і ми підемо по чорниці, й спробуємо добути кілька птахів.

— Я принесу два відерця з-під смальцю і зо дві торбини, — сказала сестра.

— Мала, — сказав Нік. — Ти пам'ятаєш, що тобі треба кудись піти, правда?

— Звичайно.

— Це дуже важливо.

— Я знаю. Ти теж не забудь.

— Добре.

Нік повернувся у ліс і поблизу великої ялиці, під наносом з коричневої глиці закопав картонну коробку з кульовими патронами 22-го калібру і кілька пачок патронів з дробом. Він вклав назад шар спресованої глиці, який перед тим вирізав ножем, і високо, як тільки міг, зробив надріз на грубій корі дерева. Він оглянувся на дерево, а тоді вийшов на схил пагорба і попростував униз до куреня.

Стояв чудовий ранок. На високому і чистому блакитному небі не з'явилося ще жодної хмарки. Нік почувався щасливим тут зі своєю сестрою і думав про те, що байдуже, як посуватимуться далі справи, — їм тут добре й весело. Він уже переконався, що один день буває важливіший за інші, і цей день завжди сьогоднішній. Він триватиме аж до ночі, а «завтра» знову стане «сьогодні». Це було найголовніше з усього того, чого він навчився.

Сьогодні був гарний день, і, спускаючись вниз з рушницею, він був щасливий, хоч їхні турботи були, ніби рибний гачок, що зачепився у нього в кишені і час від часу поколював його при ходьбі. Вони залишили мішок у курені. Навряд чи на нього серед білого дня міг натрапити ведмідь, який скоріш міг би блукати довкола болота, шукаючи чорниць. Але Нік заховав пляшку з віскі вгору по течії над струмком. Мала ще не повернулась, і Нік сів на стовбурі поваленого дерева, з якого вони рубали собі дрова для вогнища, і почав перевіряти рушницю. Вони збиралися полювати куріпок, тому він витяг з канала ствола патрони з кулевими набоями, поклав їх на замшу і зарядив рушницю дробовими набоями. Вони зчиняли менше шуму і не робили великої рани, коли не поцілиш у голову.

Нік був уже готовий у дорогу. Все-таки, де ж Мала? «А втім, — подумав він, — нема чого хвилюватися. Ти ж сам сказав їй, щоб не поспішала. Не нервуйся». Але він нервувався і через це був на себе сердитий.

— А ось і я, — сказала сестра. — Вибач, що я так довго затрималась. Мабуть, я зайшла надто далеко.

— Все гаразд, — сказав Нік. — Ходімо. Ти взяла відерця?

— Еге ж, і покришки для них теж.

Вони рушили вниз до струмка. Нік уважно обдивився схил і берег над струмком. Сестра спостерігала за ним. Вона тримала відерця в одному з мішечків і несла його, перевісивши через плече разом з іншим мішечком.

— Ти не взяв вудлище, Нікі? — спитала вона.

— Ні. Я виріжу собі нове, якщо ми будемо рибалити.

Нік ішов попереду, тримаючи рушницю в одній руці й звернувши трохи вбік від струмка. Полювання розпочалося.

— Дивний струмок, — сказала сестра.

— Це найбільший з тих струмків, які мені доводилося бачити, — сказав Нік.

— Він глибокий і страшний, як на струмок.

— Його живлять джерела, — сказав Нік. — Він підмиває берег і поглиблює своє дно. Тут страшенно холодна вода, Мала. Ось спробуй.

— Бр-р! — вигукнула вона. Вода була холодна до дрижаків.

— Сонце трохи нагріває її, — сказав Нік. — Але не дуже. Нам буде легко полювати. Он там нижче ростуть чорниці.

Вони попрямували вниз уздовж струмка. Нік вивчав береги. Він помітив слід норки й показав його сестрі. Вони побачили короликів з червоними коронами на головах, короликів, що полювали на комах і дозволили хлопцеві й дівчині підійти ближче, а тоді шаснули в кедрові зарості. Побачили вони й омелюхів, спокійних, лагідних, гордовитих птахів, які рухалися з елегантною грацією, красуючися чарівними жовтими плямками на крилах і на хвості. Мала сказала:

— Вони найпрекрасніші з усіх птахів, Нікі. Красивіших і бути не може.

— Вони такі, як твоє обличчя, — сказав він.

— Не такі, Нікі. Не жартуй. Омелюхи викликають у мене такий радісний і урочистий настрій, що мені аж плакати хочеться від щастя.

— Вони особливо гарні, коли кружляють, і спускаються на дерево, і потім сидять такі горді, приязні й шляхетні на вигляд, — сказав Нік.

Вони пішли далі. Раптом Нік звів рушницю й вистрілив, перш ніж його сестра побачила, куди він цілиться. Потім вона почула, як падає великий птах і б'ється крильми об землю. Вона бачила, як Нік знову налаштував рушницю і вистрілив ще двічі, і щоразу чула, як серед верболозу тріпочуть крила. Великі коричневі птахи вихопилися з кущів, один птах, ще трохи пролетівши, опустився на верболіз, його гребінчаста голова схилилася набік, і комірець із пір'я настовбурчився на шиї: він дивився вниз, туди, де ще билися на землі підстрелені птахи. Птах, що дивився вниз з червоного верболозу, був прегарний, відгодований, важкий і виглядав страшенно по-дурному із своєю нахиленою головою; коли Нік поволі звів рушницю, сестра прошепотіла:

— Не треба, Нікі, прошу тебе, не треба! Ми вже й так маємо багато.

— Гаразд, — сказав Нік. — Ти сама хочеш зняти його?

— Ні, Нікі! Ні!

Нік пішов у лози, підняв три шотландських куріпки і, добивши головами об приклад рушниці, поклав їх на мох. Мала помацала їх, теплих, ситих, з чудовим пір'ям.

— А які вони смачні, — сказав Нік. Він був щасливий.

— Мені їх шкода, — сказала сестра. — Вони раділи ранкові так само, як ми. — Вона дивилася на куріпку, що все ще сиділа на дереві.

— Ця куріпка й справді має придуркуватий вигляд, коли дивиться отак униз, — сказала Мала.

— В цю пору року індіанці називають їх дурними курми. Після того як на них трохи пополюють, вони стають жвавішими. А ось ці зовсім як дурні кури. Вони ніколи не жвавішають. Це кущові куріпки. А тих називають комірцеві куріпки.

— Я сподіваюсь, що ми теж наберемося спритності, — сказала сестра. — Скажи їй, щоб вона забиралася геть, Нікі.

— Скажи сама.

— Забирайся геть, куріпко! Птах не рухався.

Нік підняв рушницю, і птах подивився на нього. Нік знав, що він не може застрелити птаха, не засмутивши сестру, і тоді він зафуркотів, як куріпка, що вилітає зі схованки, і птах подивився на нього зачарованим поглядом.

— Давай краще ми не займатимемо його, — сказав Нік.

— Вибач, Нікі, — сказала Мала. — Він дурний.

— А які вони смачні, — сказав Нік. — Ти зрозумієш, чому ми на них полювали.

— На них теж іще не сезон?

— Звичайно. Але вони вже доросли, і ніхто, крім нас, на них тут не полював би. Я вбив чимало великих рогатих сов, а велика рогата сова вбиває куріпок майже щодня. Вони весь час полюють і вбивають усіх гарних птахів.

— Цю куріпку сові легко вбити, — сказала сестра. — Мені вже трохи відлягло з душі. Тобі дати мішок?

— Я випатраю їх, а потім складу в мішок, загорнувши в папороть. Звідси вже недалеко й до чорниць.

Вони сіли під кедром. Нік розчинив птахів, вийняв теплі нутрощі, пошукав у них те, що можна їсти, потрухи, вичистив їх і промив у струмку. Коли птахи були випатрані, він пригладив їм пір'я, загорнув їх у папороть і поклав у мішок з-під борошна. Потім зробив з мішка рюкзак, повісив собі на плече, вернувся до струмка, сховав у нього нутрощі, а тоді кинув кілька шматочків легень у струмок, щоб подивитись, як у бистрій течії шугає форель.

— З нього була б гарна принада, але нам її не треба зараз, — сказав він. — Вся наша форель у струмку, і ми братимемо її, коли нам буде потрібно.

— Цей струмок збагатив би нас, якби протікав біля нашого дому, — сказала сестра.

— Тоді з нього виловили б усю рибу. Це останній струмок у наших краях, до якого не добралася людина, крім хіба ще отого, що в нетрях за озером. Я ніколи нікого не приводив сюди рибалити.

— А тут коли-небудь хтось уже рибалив?

— Ніхто, наскільки я знаю.

— То це незайманий струмок?

— Ні, індіанці тут рибалили. Але вони забралися звідси після того, як перестали зрізати з ялиць кору, і тут не зосталося жодного їхнього табору.

— А Евансів хлопець знає це місце?

— Де там! — зопалу вигукнув Нік. Але потім подумав про те, що сказав, і йому стало неприємно. Той хлопець наче постав у нього перед очима.

— Про що ти думаєш, Нікі?

— Я не думаю.

— Ні, ти думав, Нікі. Скажи мені. Ми ж товариші.

— Може, він і знає, хай йому біс, — сказав Нік. — Може, й знає.

— Але ж ти не певен цього.

— Ні. В тому-то й вся біда. Якби я був певен, то вшився б звідси.

— Може, він уже порається в нашому курені, — сказала сестра.

— Не кажи так. Ти що, хочеш його прикликати?

— Ні, — сказала вона. — Пробач. Нікі, я шкодую, що згадала про нього.

— А я ні, — сказав Нік. — Я вдячний тобі. Однаково він мені муляв. Тільки я перестав думати про нього. А треба завжди думати про все.

— Ти завжди й думав про все.

— Але не про нього.

— Так чи так, а ходімо вниз, назбираємо чорниць, — сказала Мала. — Ми ж бо нічим не можемо тепер собі зарадити, правда?

— Так, — сказав Нік. — Ми назбираємо чорниць і повернемось назад до куреня.

Але Нік пробував обміркувати становище з усіх боків. По-перше, не треба панікувати. Адже нічого не змінилося. Все лишається так, як було тоді, коли він вирішив прийти сюди й перечекати, доки мине небезпека. Евансів хлопець міг піти за ним назирці ще раніше. Але навряд. Міг піти за ним слідом лише один раз, коли він звернув сюди з дороги повз ферму Ходжесів, але теж навряд. У струмку ніхто не рибалив. Він був у цьому переконаний. Але ж Евансів хлопець захоплюзався не рибальством.

— У того виродка тільки одне захоплення: стежити за мною, — сказав він.

— Я знаю, Нікі.

— Він уже тричі накликав на нас біду.

— Я знаю, Нікі. Але не вбивай його.

«Ось чому вона пішла зі мною, — подумав Нік. — Ось чому вона тут. Бо ж ясно, що я не зважусь стріляти, доки вона зі мною».

— Я знаю, що не треба його вбивати, — сказав він. — Ми нічого не можемо тепер зробити. Не говорімо більше про це.

— Якщо ти обіцяєш, що не вб'єш його, — сказала сестра. — З усього можна виплутатись, і все минеться, тільки треба почекати.

— Вертаймось до куреня, — раптом сказав Нік.

— Без чорниць?

— Ми назбираємо їх іншим разом.

— Ти занепокоївся, Нікі?

— Так. Вибач мені.

— Але що з того, що ми повернемося назад?

— Швидше знатимемо.

— А чи не можна все-таки сходити туди, куди ми зібралися?

— Сходимо потім. Я не боюся, Мала. І ти не бійся. Але я стривожений.

Нік рушив навпростець понад узліссям, і вони пішли в затінку. Тепер вони підійдуть до табору згори.

До табору вони наблизились дуже обережно. Нік ішов попереду з рушницею. Ніяких ознак, що тут хтось побував.

— Залишайся тут, — сказав Нік сестрі. — Я піду роздивлюся довкола. — Він залишив свій мішок з куріпками й відерця для чорниць і подався проти течії струмка. Коли сестра вже не могла бачити Ніка, він замінив дробові набої на кульові. «Я не вбиватиму його, — подумав він, — хоч і треба було б». Він старанно оглянув усе довкола. Ніде не було ніяких слідів. Тоді він пішов ще вниз за течією, а звідти вже до табору.

— Вибач, що я так стривожився, Мала, — сказав він. — Ми тепер можемо зготувати собі гарний сніданок і вже не боятися, що багаття буде видно здалеку вночі.

— Я так стривожилася, — сказала вона.

— А ти заспокойся. Все гаразд, нічого не змінилося.

— Проте через нього ми повернулися, навіть не назбиравши чорниць. А його тут і близько не було.

— Я знаю. Та все ж таки його тут немає. Мабуть, він взагалі ніколи не був біля цього струмка. Можливо, ми його тут взагалі не побачимо.

— Він налякав мене, Нікі, більше, ніж коли б був тут.

— Я знаю. Але страх нічого не дає.

— Що ж ми робитимем?

— Краще зачекаймо до вечора, а тоді вже почнемо куховарити.

— А чому ти змінив свій намір?

— Бо вночі він сюди не дістанеться. Він не зможе пройти в темряві через болото. Нам нічого боятися, що він з'явиться тут рано-вранці чи пізно ввечері. Будьмо, як ті олені, що вдень вилежуються в схованці й виходять тільки в безпечний час.

— А може, він взагалі не прийде сюди?

— Може, й так.

— Але ти дозволиш мені бути з тобою весь час, правда?

— Боюсь, що доведеться відіслати тебе додому.

— Не треба, прошу тебе, Нікі. Хто ж тоді втримає тебе, коли ти схочеш убити його.

— Слухай, Мала, припини ці розмови про вбивство, я ж тобі й слова не сказав, що збираюсь когось убити. Ні про яке вбивство не може бути й мови.

— Це правда?

— Правда.

— Я така рада.

— Нема чого радіти. Про це навіть мови не було.

— Гаразд. Я ніколи не думала й не говорила про це.

— Я також.

— Звичайно, ти також ні.

— Я ніколи й не думав про таке.

«Авжеж, — подумав він. — Ти ніколи й не думав про таке. Тільки цілий день і цілу ніч. Але не можна думати про це, коли ти поруч з нею, бо вона вгадує твої думки. Адже вона твоя сестра, і ви любите одне одного».

— Ти голодна, Мала?

— Не дуже.

— З'їж плитку шоколаду, а я тим часом принесу свіжої води зі струмка.

— Мені зараз зовсім нічого не хочеться.

Вони дивилися на великі білі хмари, що, гнані ранковим бризом, випливали з-за блакитних пагорбів по той бік болота. Небо було високе, чисте, синє, і хмари підіймалися білі, відривалися від пагорбів і сунули у високості; бриз посвіжішав, і тіні хмар попливли над болотом і через схил. Дерева захиталися од вітру, і на Ніка й Малу, які лежали в затінку, війнуло прохолодою. Вода зі струмка була холодна й свіжа у бляшаному відерці, і шоколад був не зовсім гіркий, але твердий і хрумкий.

— Вода така приємна, як у тій криничці, біля якої ми вперше побачили їх, — сказала дівчина. — А після шоколаду вона здається навіть смачнішою.

— Ми можемо щось зготувати, якщо ти голодна.

— Я не голодна, якщо ти не голодний.

— Я завжди голодний. Я зробив дурницю, що не пішов далі й не назбирав чорниць.

— Ні. Ти хотів перевірити, чи вони, бува, не дісталися сюди.

— Слухай, Мала. Я знаю місце по той бік драговини, через яку ми проходили, де можна назбирати чорниць. Я поховаю все, і ми зможемо піти туди лісом. Там назбираємо кілька відерець, щоб нам стало чорниць ще й на завтра. Це буде непогана прогулянка.

— Гаразд. Але мені й так добре.

— Ти не голодна?

— Ні. Зовсім не голодна після шоколаду. Я б охоче залишилася тут і почитала. Ми з тобою гарно прогулялися, коли ходили на полювання.

— Гаразд, — сказав Нік. — А може, ти все-таки стомлена після вчорашнього дня?

— Мабуть, трохи стомлена.

— Тоді ми спокійно відпочинемо. Я почитаю «Буремний перевал».

— Вона не занадто для дорослих, ця книжка?

— Ні.

— Ти почитаєш мені?

— Звичайно.

Переїзд через Міссісіпі

Поїзд до Канзас-сіті зупинився біля роз'їзду на східному березі, і Нік визирнув на дорогу, що була на пів-фута вкрита пилюкою. Окові тут більше ні за що було зачепитися, окрім цієї дороги та ще кількох сірих від пилюки дерев. Погойдуючись на ресорах, колією проїхав фургон; візник хитався на передку, попустивши віжки, що вільно лежали на спинах коней.

Нік подивився на фургон і спробував уявити собі, куди він їде, чи той візник живе біля Міссісіпі й чи він коли-небудь рибалив. За хвилину фургон зник з очей, і Нік подумав про чемпіонат світу з бейсбола, що тепер відбувався в Нью-Йорку. Він згадав, як Хеппі Фелш оббіг коло в першій грі, яку він бачив в Уайт-Сокс-парку. Слім Солі розмахувався так, що його коліна майже торкалися землі, й біла цятка м'яча летіла до зеленого паркана за центральним полем, Фелш, нахиливши голову, мчав до білого квадрата на першій стартовій лінії, а потім — задоволене ревіння глядачів, коли м'яч влучив у купу болільників, що зчинили бійку на відкритих трибунах.

Коли поїзд рушив і запилені дерева та руда дорога попливли назад, у вагоні, похитуючись у проході між лавками, з'явився продавець журналів.

— Що там на чемпіонаті? — запитав його Нік.

— Уайт-Сокс виграв фінальну гру, — відповів той, просуваючись поміж лавками перевальцем, наче моряк. Нік зрадів. Уайт-Сокс побив їх! Чудово. Нік розгорнув «Сетердей івнінг пост» і почав читати, мимохіть позираючи у вікно, щоб пересвідчитись, чи не зблиснула вже попереду Міссісіпі. «Переїзд через Міссісіпі — це справжня подія», — думав він, і йому не хотілося втрачати жодної хвилини.

Краєвид, здавалось, пропливав повз вікна вагона: телеграфні стовпи, поодинокі будинки, руда рівнина. Нік чекав, що берег Міссісіпі буде крутий, але зрештою після нескінченно довгої болотистої рівнини побачив крізь вікно, як паровоз їхнього поїзда виїжджає на довгий міст через широкий, каламутно-бурий водяний обшир. На тім боці виднілися голі кручі, але тут берег був низький, мулистий. Здавалось, ріка суне однією суцільною масою, не тече, а суне, наче рухоме суцільне озеро, трохи вируючи там, де виступають опори мосту. Марк Твен, Гек Фінн, Том Сойєр і Ла Саль — ці імена одне за одним зринали в голові Ніка, коли він дивився на каламутно-бурий обшир води. «Все ж таки я побачив Міссісіпі», — задоволено подумав він.

Остання ніч у морі

Блукаючи в темряві палубою, Нік проминув ряд шезлонгів, у яких влаштувались офіцери-поляки. Хтось награвав на мандоліні. Леон Хоцянович сидів, випроставши ноги.

— Гей, Ніку, — мовив він, — куди йдеш?

— Нікуди. Просто гуляю.

— Сідай з нами. Тут є місце.

Нік вмостився у вільний шезлонг і задивився на тих, що гуляли, наскільки їх можна було роздивитися у відблиску моря. Нік розлігся в шезлонзі.

— Завтра прибуваємо, — сказав Леон. — Я чув про це від радиста.

— А я від перукаря, — відказав Нік.

Леон засміявся і звернувся по-польському до чоловіка в сусідньому шезлонзі. Той нахилився вперед і всміхнувся Нікові.

— Він не розмовляє по-англійському, — мовив Леон. — Каже, що чув про це від Гебі.

— А де Гебі?

— Нагорі в шлюпці з кимось.

— А Галінський?

— Мабуть, з Гебі.

— Ні, — сказав Нік. — Вона казала, що не зносить його.

Гебі була єдина дівчина на судні. Вона мала біляве волосся, що завжди спадало їй на плечі, гарну поставу, дзвінкий голос, і про неї ходили різні чутки. Тітка, яка супроводила її до батьків у Париж, не виходила з каюти від самого початку плавання. Батько Гебі мав якесь відношення до французького флоту, і вона завжди обідала за столом капітана.

— Чому їй не подобається Галінський? — спитав Леон.

— Вона казала, що він схожий на кашалота. Леон знов засміявся.

— Ходім пошукаємо його й розкажемо про це.

Вони підвелися й попрямували до поручнів. Угорі над ними висіли шлюпки, готові до спуску на воду. Судно хитнулося, палуба похилилась, і шлюпки почали добряче розгойдуватись. Вода внизу тихо пінилась і засмоктувала величезні плями водоростей, що блискотіли фосфоричним світлом.

— Швидко йдемо, — сказав Нік, дивлячись на воду.

— Ми тепер у Біскайській затоці, — відказав Леон. — Завтра, напевне, побачимо землю.

Вони обійшли всю палубу, знов спустилися на корму і задивились на фосфоричний струмінь, що вивертався позаду, наче зораний грунт під плугом. Над ними була гарматна платформа, де походжали два матроси, й обриси гармати чорніли в мерехтливому морському сяєві.

— Йдемо зигзагами, — Леон уважно дивився на воду».

— Цілу добу.

— Кажуть, що ці судна перевозять німецьку пошту і тому їх ніколи не топлять.

— Хтозна, — мовив Нік. — Мені щось не віриться.

— Мені теж. Проте думка непогана. Ходімо шукати Галінського.

Вони застали Галінського в його каюті за пляшкою коньяку. Він пив із вищербленого кухля.

— Привіт, Антоне.

— Привіт, Ніку. Леоне, випий зі мною.

— Ніку, скажи ти йому.

— Слухай, Антоне. Одна вродлива леді попросила нас дещо тобі переказати.

— Знаю я вашу вродливу леді. Візьміть її і почепіть зверху на димарі.

Лежачи на спині, він задер ноги й штовхнув пружинний матрац горішньої койки.

— Карпере! Агов, Карпере! — загукав він. — Уставай і випий зі мною.

З горішньої койки схилилось обличчя. Воно було кругле і в окулярах зі сталевою оправою.

— Не проси мене випити, коли я й так п'яний.

— Злазь додолу і випий! — загорлав Галінський.

— Ні, — долинуло зверху. — Подай мені коньяку сюди. Обличчя знову сховалося.

— Карпер уже два тижні п'яний, — сказав Галінський.

— Я перепрошую, — долинув голос із горішньої койки. — Це неправда, бо ми з тобою познайомились тільки десять днів тому.

— Хіба ти не був п'яний ці два тижні, Карпере? — запитав Нік.

— Звичайно, був, — відказав Карпер згори. — Однак Галінський не має права говорити про це.

Галінський знову штовхнув матрац ногою.

— Я беру свої слова назад, — сказав він. — Ти не п'яний.

— Не сміши людей, — пробурмотів Карпер.

— Що ти робиш, Антоне? — запитав Леон.

— Думаю про свою дівчину з Ніагара-Фолз.

— Гайда, Ніку, — мовив Леон. — Ходімо від цього кашалота.

— Це ви від неї почули, що я схожий на кашалота? — запитав Галінський. — Бо вона обізвала мене кашалотом. А знаєте, за що? Я сказав їй по-французькому: «Мадемуазель Гебі, вам нічим мене зацікавити». Випий, Ніку.

Він простягнув пляшку з коньяком, і Нік трохи ковтнув.

— А ти, Леоне?

— Не хочу. Ходімо, Ніку.

— Я заступаю на вахту опівночі, — сказав Галінський.

— Гляди не впийся, — промовив Нік.

— Я ніколи не впивався. Карпер нагорі щось буркнув.

— Що ти сказав, Карпере?

— Я благав господа покарати його.

— Я ні-іколи не впивався, — повторив Галінський і розлив півкухля коньяку.

— Покарай його, господи, — мовив Карпер. — Покарай.

— Я ні-іколи не впивався. Я ні-іколи не спав з жінкою.

— Благаю тебе, господи. Зроби праве діло. Покарай його.

— Ходімо звідси, Ніку.

Галінський подав Нікові пляшку. Той ковтнув і вийшов слідом за високим поляком.

За дверима вони чули, як Галінський кричав: «Я ні-іколи не впивався. Я ні-іколи не спав з жінкою. Я ні-іколи не брехав».

— Покарай його, — долинув тонкий Карперів голос. — Не пробачай йому цього, господи. Покарай його.

— Славні хлопці, — сказав Нік.

— Що це за Карпер? Звідки він?

— Він два роки пролежав у лікарні. Перед тим його вигнали з коледжу, а тепер повертається додому.

— Він забагато п'є.

— Карпер не дуже щасливий.

— Давай візьмемо пляшку вина й підемо спати в шлюпку.

— Давай.

Вони зупинились коло бару, й Нік купив червоного вина. Леон чекав біля стойки, височенний у своїй французькій формі. В барі була в розпалі гра в покер. Нік залюбки приєднався б, якби це не був останній вечір. Грали всі. Ілюмінатори були щільно зачинені, і в барі стояла задуха від цигаркового диму. Нік зиркнув на Леона.

— Хочеш пограти?

— Ні. Давай вип'ємо вина й поговоримо.

— Тоді треба взяти дві пляшки.

Вони вийшли з душного приміщення на палубу, несучи кожен по пляшці. Піднятися в одну з шлюпок не потребувало великих зусиль, хоча Нікові було страшно дивитися вниз на воду, коли він вибрався на шлюпбалку. Вони зручно вмостились усередині човна на рятівних поясах, притулившись спинами до поперечок. В обох було таке відчуття, що тепер вони по-справжньому опинились між морем і небом. Це не те, що хитатись на великому судні.

— Добре тут, — мовив Нік.

— Я щоночі сплю в одній із цих шлюпок.

— Я боюся, що можу ходити уві сні, — сказав Нік, відкорковуючи пляшку, — і через те ночую на палубі. — Він простягнув пляшку Леонові.

— Залиш цю собі, а мені відкоркуй другу, — промовив поляк.

— Бери цю, — відповів Нік. Він відкоркував другу пляшку і в темряві цокнувся з Леоном. Вони випили.

— У Франції можна буде дістати кращого вина, — сказав Леон.

— Я не буду в Франції.

— Я й забув. Шкода, що ми не служитимемо разом.

— З мене була б невелика користь, — мовив Нік. Він подивився униз на темну воду за бортом. Йому було лячно спускатися із шлюпбалок. — А от чи боявся б я? — сказав він.

— Ні, — відповів Леон. — Не думаю.

— Було б цікаво побачити літаки і все інше.

— Так, — промовив Леон. — Я збираюсь літати, як тільки зможу перейти в авіацію.

— Я б ніколи не зміг літати.

— Чому?

— Не знаю.

— Тобі не треба думати про страх.

— Я не думаю. Справді не думаю. Ніколи не думав. Просто я відчував себе трохи ніяково, коли ми оце з тобою залазили в шлюпку.

Леон лежав на боці, тримаючи пляшку просто над головою.

— Нам не треба думати про страх, — сказав він. — Ми не з таких.

— Карпер боїться, — мовив Нік.

— Так. Галінський казав мені.

— Через те його й відіслали назад. Ось чому він весь час п'є.

— Він не такий, як ми, — сказав Леон. — Послухай, Ніку. В тобі і в мені — в нас щось є.

— Я знаю. Тобто відчуваю це. Інших можуть убити, а мене ні. Я певен цього.

— От-от. Саме так.

— Я хотів служити в канадській армії, але мені відмовили.

— Знаю. Ти вже казав мені.

Вони випили. Нік відкинувся назад і дивився, як проти неба з димаря підіймається хмарка диму. Небо починало ясніти. Мабуть, скоро зійде місяць.

— В тебе є дівчина, Леоне?

— Ні.

— Ніякої немає?

— Ніякої.

— А в мене є, — сказав Нік.

— Ти живеш із нею?

— Ми заручені.

— Я ніколи не спав з дівчиною.

— Мені траплялося з повіями.

Леон ковтнув вина. Пляшка, яку він тримав, чорніла на тлі неба.

— Я не про це. Так і я спав. Це мені не до вподоби. Я маю на увазі цілу ніч спати з дівчиною, яку любиш.

— Моя дівчина спала б зі мною цілу ніч.

— Звісно, якщо вона тебе любить.

— Ми збираємось одружитись.

Сезонники

Коли з містечка Гортонс-Бей спускатися шутрованою дорогою до озера, то десь посередині буде криничка. Вода підіймається з череп'яної труби, закопаної при дорозі, вихлюпується через вищерблений край труби й стікає заростями м'яти в болото. В темряві Нік опустив руку в криничку, але довго не зміг утримати її там — вода була дуже холодна. Він відчував, як б'ють об його пальці струмені піску, підіймаючись із дна кринички. «Я б занурився сюди весь, якби міг, — подумав Нік. — Це напевне привело б мене до тями». Він витяг руку з води й сів на краю дороги. Стояла задушлива ніч.

Унизу, над водою, крізь дерева білів на палях будинок Біна. Нікові не хотілося спускатися на пристань. Там усі купалися. Він не хотів зустрічатися з Одгаром і Кейт. Нік бачив автомобіль на дорозі біля крамниці. Одгар і Кейт були біля води. В Одгара завжди очі ставали як у смаженої риби, коли Нік дивився на Кейт. Невже Одгар нічого не розуміє? Кейт ніколи не одружиться з ним. Вона ніколи не одружиться з кимось, хто не був з нею близький. А якби хтось спробував наблизитися до неї, вона вся згорнулася б у тугий клубочок і вислизнула. Тільки Нік може змусити її скоритися йому. З ним вона не згорнеться в тугий клубочок і не вислизне, а м'яко розкриється, розслабиться, стане податливою. Одгар вважає, що такою може робити дівчину лише кохання. Очі його наче більмами вкриті, а повіки червоні. Їй було неприємно, коли він торкався її. Певно, через очі. Потім Одгар захоче, щоб вони були такими самими друзями, як і до цього. Гратися в піску. Ліпити з глини чоловічків. Виїжджати разом човном на цілий день. Кейт, як завжди, в купальнику. А Одгар дивитиметься на неї.

Одгарові тридцять два роки, і йому двічі робили операцію — у нього розширення вен. Він негарний собою, а проте його обличчя всім подобається. Одгарові ніяк не щастить домогтися близькості, і він страшенно мучиться. З кожним літом дужче. На нього жаль дивитись. Одгар дуже добрий хлопчина. До Ніка він ставиться краще, ніж будь-хто інший. А Нік міг би домогтися, якби хотів. «Одгар убив би себе, коли б дізнався про це, — подумав Нік. — Хотів би я бачити, як він уб'є себе». Він не міг уявити собі Одгарової смерті. Сам він ніколи не заподіяв би собі смерті. Люди, однак, це роблять. Близькість буває не тільки через кохання. А Одгар думає, що вона породжується тільки коханням. Ніхто не скаже, що Одгар не кохає її. Насправді близькість стає можлива тоді, коли виникає взаємний потяг, коли вабить тіло, коли хочеш сподобатися своїм тілом, коли вмієш переконати і не боїшся піти на ризик, коли не відчуваєш страху і впевнений у взаємності, і коли ніхто нічого не вимагає, і коли відчуваєш ніжність і потяг, і коли твориш потяг і щастя, і коли жартуєш і вмієш розвіяти страх. І вмієш потім усе залагодити. Це не обов'язково кохання. Кохання лякає. Він, Ніколас Адамс, може домогтися того, чого йому хочеться, бо в ньому щось є. Може, цього не стане надовго. Може, він утратить це. Йому хотілося мати змогу передати це Одгарові чи принаймні сказати йому про це. Ніколи нікому не можна ні про що розказати. Особливо Одгарові. Ні, не тільки Одгарові. Будь-кому і будь-де. Це завжди було його найбільшою вадою — багатослів'я. Він занадто багато вибовкував. Однак треба ж якось допомогти тим студентам Прінстона, Єля та Гарварда, які досі не знають жінки. Чому немає жодного такого в державних університетах? Може, через змішане навчання. Вони зустрічають дівчат якраз на виданні, і дівчата допомагають їм, а потім вони одружуються з цими дівчатами. Що буде з такими, як Одгар, і Гарві, і Майк, і всі інші? Він не знає. Він ще замало прожив, щоб знати це. Вони чудові хлопці. Що станеться з ними? А біс його знає. Хіба може він писати так, як Гарді і Гамсун, коли знає справжнє життя лише десять років? Не може. Треба чекати, аж поки йому мине п'ятдесят.

Нік став навколішки й напився з кринички. Він чудово себе почував. Він знає, що згодом стане великим письменником. Він багато чого знає, але все те не зіб'є його з пантелику. Ніхто не може збити його з пантелику. Але він ще багато чого не знає. Це прийде до нього згодом. Він цього певен. Вода була холодна, і йому запекло в очах. Він, мабуть, ковтнув її надто багато. Як морозива. Так буває, коли п'єш, зануривши носа. Краще він піде поплаває. Думати недобре. Як почнеш думати, то думкам і кінця не буде. Він пішов униз дорогою повз автомобіль і оптову крамницю, що стояла ліворуч і поблизу якої завжди вантажили яблука й картоплю, насипаючи їх у човни, повз пофарбований у біле будинок, де вони при світлі ліхтаря часом танцювали на підлозі з нетесаних дощок, і далі до причалу, біля якого вони купалися.

Всі вони плавали біля причалу. Коли Нік ішов по нетесаних дошках помосту високо над водою, він відчув, як двічі гойднувся довгий трамплін, щось плюснуло й вода захлюпала внизу серед стояків. «Це, напевне, Гі», — подумав Нік. Кейт виринула з води, наче тюлень, і піднялася на драбинку.

— Ось іде Вімідж! — гукнула вона іншим. — Стрибай, Вімідже, тут чудово.

— Привіт, Вімідже, — сказав Одгар. — Тут справді чудово!

— Де Вімідж? — запитав Гі, який плив далі у темряві.

— А що, той Вімідж не вміє плавати? — голос Білла розлігся над водою басовито й лунко.

Нікові було гарно. Приємно, коли тебе гукають, як оце зараз. Він скинув брезентові туфлі, стяг через голову сорочку і зняв штани. Його босі ноги відчули пісок на дерев'яному помості причалу. Він швидко побіг по дошках трампліну, що вгиналися під його вагою, пальці ніг відштовхнулися від краю дошки, і наступної миті він уже був у воді, йшов плавно вниз, навіть не усвідомлюючи, що вже пірнув. Стрибаючи, він глибоко вдихнув повітря і тепер плив далі й далі під водою, прогнувши спину й непорушно випроставши ноги. За хвилину він вигулькнув на поверхню, полежав ниць на воді. Потім перевернувся на спину й розплющив очі. Йому більше подобалось пірнати й бути під водою, ніж плавати.

— Ну як, Вімідже? — запитав Гі, який виявився позад нього.

— Вода тепла, наче суп, — сказав Нік.

Він глибоко вдихнув, обхопив руками коліна, підтяг їх до підборіддя й повільно пірнув у глибину. Вгорі вода була тепла, але він швидко дістався холоднішої, а тоді й до зовсім холодної біля дна. Дно було глинясте, і він з огидою торкнувся його пальцями ніг, потім сильно відштовхнувся від нього, щоб виринути на поверхню. Було дивно виринати з-під води у темряву. Нік відпочивав на воді, ліниво хлюпаючись, задоволений. Одгар і Кейт розмовляли на причалі.

— Ти колись плавав у морі, коли воно фосфорує, Карле?

— Ні. — Голос Одгара звучав неприродно, коли він розмовляв з Кейт.

«Ми могли б натертися фосфором з сірників», — подумав Нік, глибоко вдихнув повітря, підтягнув коліна до підборіддя і, напруживши м'язи, пірнув цього разу не заплющуючи очей. Він занурювався обережно, спочатку боком, а потім головою. Але так було погано. Він нічого не бачив під водою в темряві. Краще було першого разу, коли він пірнав із заплющеними очима. Дивне відчуття. А втім, не завжди відчуваєш те, що є насправді. Цього разу він не досягнув дна, випростався і поплив у прохолодній воді, тримаючись нижче теплого шару близько поверхні. Дивно, що плавання під водою дає стільки задоволення, а звичайне, можна сказати, зовсім не дає. Нікові подобалося ще плавати в океані. Передусім тому, що там легше плавати. Але там відчуваєш ще смак морської води і спрагу. Прісна вода краща. Ось як тепер, у задушливу ніч. Він виринув на поверхню якраз під помостом причалу й виліз на драбинку.

— Пірни ще раз, Вімідже, прошу тебе, — сказала Кейт. — Пірни гарненько.

Вони сиділи з Одгаром на причалі, прихилившись спинами до великих стояків.

— Пірни безшумно, Вімідже, — сказав Одгар.

— Гаразд.

Нік, з якого капала вода, пішов до трампліна, обмірковуючи, як він буде зараз стрибати звідти. Одгар і Кейт стежили за його постаттю, що чорніла у темряві. Він став на краю дошки, почекав, поки вона перестала хитатись, і пірнув так, як навчився, спостерігаючи за морською видрою. У воді, коли він уже плив до поверхні, Нік подумав: «От якби Кейт була зі мною тут, углибині». Він вигулькнув на поверхню, відчуваючи воду в себе в очах і вухах. Напевно, він мимохіть зробив спробу вдихнути повітря.

— Прекрасний стрибок! Просто прекрасний! — гукнула з причалу Кейт.

Нік виліз на драбинку.

— А де хлопці? — запитав він.

— Вони попливли аж у затоку, — сказав Одгар.

Нік ліг на причалі біля Кейт і Одгара. Йому було чути, як Гі та Білл плавають десь там у темряві.

— Ти чудово пірнаєш, Вімідже, — сказала Кейт, торкаючись його спини ногою.

Нік увесь напружився від цього дотику.

— Ні, — сказав він.

— Ти — диво, Вімідже, — сказав Одгар.

— Зовсім ні, — сказав Нік.

Він думав. Думав про те, що коли взагалі можливо бути з жінкою під водою, то він міг би затримати дихання на три хвилини, на піщаному дні, вони могли б випливти на поверхню разом, вдихнути повітря й піти знову на дно; пірнати легко, коли знаєш як. Одного разу, заклавшись, він випив пляшку молока, облупив і з'їв під водою банан, однак довелося б узяти з собою на дно тягар, який би утримував його; якби на дні було кільце або ще що-небудь, щоб ухопитися рукою, то можна було б. От було б здорово, але дівчина не витримає, вона наковтається води, Кейт захлинулася б, Кейт погано плаває під водою, от якби дівчина вміла добре пірнати, може, колись трапиться така дівчина, але, мабуть, не трапиться, бо ніхто не вміє так пірнати, як він. Оті звичайні плавці, хай їм чорт, просто слиньки; крім нього ніхто не знається на підводному плаванні, у Івенстоні йому довелося бачити хлопця, що міг затримати дихання на шість хвилин, але той хлопець був несповна розуму. Він хотів би бути рибиною, а втім, не хотів би. Він засміявся.

— Чого ти смієшся, Вімідже? — запитав Одгар; голос його звучав хрипко, як завжди, коли поряд була Кейт.

— Я хотів би бути рибиною, — сказав Нік. — Гарний жарт, — сказав Одгар.

«— Авжеж, — сказав Нік.

— Не будь віслюком, Вімідже, — сказала Кейт.

— Ти хотіла б бути рибиною, Батстейн? — спитав Нік. Він лежав на дошках і дивився в протилежний бік.

— Ні, — сказала Кейт. — Не цієї ночі. Нік міцно притиснувся спиною до її ноги.

— Яким би звіром ти хотів бути, Одгаре? — спитав Нік.

— Дж. П. Морганом, — сказав Одгар.

— Який ти милий, Одгаре, — сказала Кейт. Нік відчув, як Одгар засяяв.

— Я б хотіла бути Віміджем, — сказала Кейт.

— Ти завжди можеш стати місіс Вімідж, — сказав Одгар.

— Не буде ніякої місіс Вімідж, — сказав Нік. Він напружив м'язи спини. Кейт умостила обидві ноги у нього на спині так, ніби спочивала перед вогнищем, поклавши ноги на колоду.

— Не будь такий упевнений, — сказав Одгар.

— Чому це? — сказав Нік. — Я збираюся одружитися з русалкою.

— Вона буде місіс Вімідж, — сказала Кейт.

— Ні, не буде, — сказав Нік. — Я не дозволю їй.

— Як же ти їй це заборониш?

— Знаю як. Хай лишень спробує.

— Русалки не виходять заміж, — сказала Кейт.

— Тебе покарають, як порушника закону Манна, — сказав Одгар.

— Ми житимемо за межами територіальних вод, — сказав Нік. — їжу нам постачатимуть контрабандисти. Ти можеш надягти плавки і прийти відвідати нас, Одгаре. Бери з собою і Батстейн, якщо вона схоче. Ми будемо приймати щочетверга пополудні.

— Що ми робитимемо завтра? — спитав Одгар, його голос знову зазвучав хрипко, нагадуючи, що він поряд із Кейт.

— Ой, давайте не будемо говорити про завтра, хай йому чорт, — сказав Нік. — Порозмовляємо про мою русалку.

— Ми вже скінчили про твою русалку.

— Гаразд, — погодився Нік. — Би з Одгаром розмовляйте собі, а я думатиму про неї.

— Ти зіпсований, Вімідже. Страшенно зіпсований.

— Зовсім ні. Я просто чесний. — І, полежавши трохи з заплющеними очима, він додав: — Не заважайте мені. Я думаю про неї.

Він лежав і думав про свою русалку, в той час як Кейт впиралася йому п'ятами в спину.

Одгар і Кейт розмовляли, але він не чув їх. Він лежав, ні про що не думаючи, й почував себе щасливим.

Білл і Гі вийшли з води на берег, пішли до автомобіля і, давши задній хід, під'їхали до причалу. Нік устав і одягся. Білл і Гі сиділи спереду, втомлені тривалим плаванням. Нік умостився позаду разом з Кейт і Одгаром. Вони відкинулися на спинку сидіння. За кермом був Білл. Машина з ревінням виїхала на гору і повернула на шосе. Попереду Нік бачив світло інших автомобілів, світло часом зникало, потім знову спалахувало, коли вони виїздили на гору, блимало, наближаючись, і, коли машини розминалися, тьмяніло позаду. Дорога простяглася високо понад берегом озера. Великі машини з Шарлевуа, в яких позаду своїх шоферів сиділи багаті слиньки, мчали їм назустріч і минали їх, їдучи серединою шляху й не пригашуючи фар. Вони пролітали, як вагони поїзда. Білл блиснув фарами, вихоплюючи з темряви автомобілі, що стояли обіч дороги попід деревами, і тривожачи пари, які вмостилися на сидіннях. Жодна машина не обігнала Білла, лише світло фар вигравало на їхніх потилицях, поки Білл не одривався далеко вперед. Та ось Білл зменшив швидкість, потім різко звернув на піщану дорогу, що вела через сад до будинку ферми. Автомобіль поволі їхав садом. Кейт притулила губи до Нікового вуха.

— Через годину, Вімідже, — сказала вона. Нік міцно притис своє стегно до її стегна. Автомобіль виїхав на горб, що височів над садом, об'їхав його і зупинився перед будинком.

— Тітонька спить. Ми повинні поводитися якомога тихіше, — сказала Кейт.

— На добраніч вам, — прошепотів Білл. — Ми заїдемо за вами вранці.

— На добраніч, Сміте, — прошепотів Гі. — На добраніч, Батстейн.

— На добраніч, Гі, — сказала Кейт. Одгар стояв біля будинку.

— На добраніч вам, — сказав Нік. — До завтра, Моргане. — Добраніч, Вімідже, — сказав Одгар з ганку.

Нік і Гі почали спускатись дорогою в сад. Нік зіп'явся навшпиньки й зірвав яблуко. Воно було ще зелене, але він надкусив його, висмоктав кислий сік і виплюнув м'якуш.

— Ви з Бердом далеко запливли сьогодні, Гі, — сказав він.

— Не так уже й далеко, Вімідже, — сказав Гі.

Вони вийшли з саду повз поштову скриньку і попростували по шосе. У видолинку, де дорога перетинала струмок, завис холодний туман. Нік зупинився на мосту.

— Ходімо, Вімідже, — сказав Гі.

— Ходімо, — погодився Нік.

Вони пішли нагору; дорога звертала в гайок, серед якого стояла церква. В будинках, повз які вони проходили, не світилося жодного вікна. Гортонс-Бей спав. Жоден автомобіль не проїхав дорогою.

— Мені ще не хочеться спати, — сказав Нік.

— Може, пройдемося разом?

— Ні, Гі, дякую.

— Як хочеш.

— Я проведу тебе до котеджу, — сказав Нік.

Вони відстебнули сітку на дверях і зайшли до літньої кухні. Нік відчинив холодильник і зазирнув туди.

— їсти хочеш, Гі? — спитав він.

— З'їв би шматок пирога, — сказав Гі.

— Я теж, — сказав Нік. Він загорнув шматок печеного курчати і два кусні пирога з вишнями в проолієний папір, що лежав на холодильнику. — Я візьму це з собою, — сказав він.

Гі запив пиріг водою, зачерпнувши її ковшем з відра.

— Якщо хочеш щось почитати, Гі, візьми у мене в кімнаті, — сказав Нік.

Гі дивився на пакунок, який загортав Нік.

— Не роби дурниць, Вімідже! — сказав він.

— Все буде гаразд, Гі.

— Хай буде гаразд. Тільки не роби дурниць, — повторив Гі. Він відхилив сітку на дверях і попростував моріжком до котеджу. Нік вимкнув світло і вийшов, застебнувши сітку. Тримаючи в руці пакунок, він перейшов росяний моріжок, переліз через паркан і пішов міською вулицею під великими в'язами повз останній ряд поштових скриньок на перехресті і далі по шосе до Шарлевуа. За струмком він перетнув лан, обійшов обгороджений сад і, прямуючи до краю просіки, переліз через залізну огорожу, за якою починався ліс. Посередині між просіками росли близько одна до одної чотири ялиці. Там землю м'яко встилали соснові голки і зовсім не було роси. Ліс ніколи не рубали, і земля була суха й тепла, без підліску. Нік поклав пакунок під однією з ялиць і ліг, очікуючи. Він побачив, як Кейт ішла в темряві між деревами, але навіть не ворухнувся. Вона не бачила його і мить стояла, тримаючи перед себе дві ковдри. В темряві здавалося, що у неї величезний живіт, — куди більший, ніж у вагітної жінки. Нік спершу злякався. Потім йому стало смішно.

— Привіт, Батстейн, — сказав він.

Вона впустила ковдри.

— Ой Вімідже! Навіщо ти так лякаєш мене. Я думала, що ти ще не прийшов.

— Люба Батстейн, — сказав Нік. Він притис її до себе, відчуваючи її тіло біля свого, усе її солодке тіло біля свого. Вона й собі пригорнулась до нього.

— Я так люблю тебе, Вімідже.

— Люба моя Батстейн, — сказав Нік.

Вони розстелили ковдри. Кейт розгладила їх.

— Я страх як боялася виносити ковдри, — сказала Кейт.

— Знаю, — сказав Нік. — Нумо роздягнемося.

— Ой Вімідже…

— Так приємніше.

Вони роздяглися, сівши на ковдри. Ніка трохи збентежило те, що вони сидять голі.

— Я тобі подобаюсь так, Вімідже?

— Дуже. Давай-но вкриємось, — сказав Нік. Вони лежали поміж грубими ковдрами. Він був гарячий проти її прохолодного тіла, полюючи за ним, а потім все було гаразд.

— Все гаразд?

Замість відповіді Кейт притулилась до нього всім тілом.

— Приємно було?.

— Ой Вімідже! Я так хотіла цього. Мені це так потрібно було.

Вони лежали поруч між ковдрами. Вімідж нахилив голову й провів носом по лінії шиї і далі поміж її груди. Ніби по клавішах фортепіано.

— Ти пахнеш прохолодою, — сказав Нік.

Він ніжно торкнувся однієї з її маленьких грудей, що ожила під його губами, і притис її язиком. Нік відчув, як гаряче бажання повертається знову, і, просунувши руки знизу, перевернув Кейт. Він ковзнув нижче, і вона щільненько примостилась, міцно притискаючись до вигину його живота. Вона почувала себе там чудово. Він пошукав, трохи незграбно, потім знайшов. Він поклав руки їй на груди і заволодів нею. Потім поцілував її міцно у спину. Голова Кейт схилилася вперед.

— Добре тобі так? — спитав він.

— Я люблю так. Я люблю так! Я люблю так! Ой Вімідже!..

— Все, — сказав Нік.

Він раптом відчув, що під його голим тілом груба ковдра.

— Я була поганою, Вімідже? — спитала Кейт.

— Ні, ти була хорошою, — сказав Нік. Його мозок працював дуже чітко й тверезо. Він бачив усе гостро і ясно… — Я голодний, — сказав він.

— Я б хотіла, щоб ми тут спали цілісіньку ніч. — Кейт згорнулась клубочком біля нього.

— Це було б прекрасно, — сказав Нік. — Але не можна. Ти повинна повернутись у будинок.

— Я не хочу, — сказала Кейт. Нік устав, відчуваючи, як легенький вітрець обдуває тіло. Він натяг сорочку, і йому приємно було відчувати дотик тонкої матерії. Потім надів штани і взув черевики.

— Тобі теж треба вдягтися, дівча, — сказав він.

— Зачекай-но ще хоч хвилинку, — сказала вона. Нік узяв пакунок з-під дерева й розгорнув його.

— Одягайся ж, — сказав він.

— Не хочу, — сказала Кейт. — Я буду спати тут цілу ніч. — Вона сіла. — Подай мої речі, Вімідже.

Нік подав їй одежу.

— Я вже думала про це, — сказала Кейт. — Якби я спала тут до ранку, вони просто подумали б, що я придуркувата і тому вийшла сюди з ковдрами, і все було б гаразд.

— Тобі буде твердо спати тут, — сказав Нік.

— Якщо буде твердо, я повернуся в дім.

— Поїжмо, перш ніж я піду.

— Я надягну ще щось, — мовила Кейт.

Вони сіли поруч і з'їли печене курча та пиріг з вишнями.

Нік устав, потім опустився навколішки й поцілував Кейт.

Дійшовши по росяній траві до котеджу, він піднявся нагору, до своєї кімнати, ступаючи обережно, щоб не рипіли східці. Було приємно опинитися в ліжку, лягти на простирала, випростатися на повен зріст, покласти голову на подушку. Приємно в ліжку, зручно, затишно, а завтра поїдемо рибалити; він молився так, як завжди, коли згадував, що треба помолитися, за рідних, за себе, щоб стати великим письменником, за Кейт, за хлопців, за Одгара, за те, щоб добре порибалити, за бідного Одгара, бідного Одгара, що спить там, у котеджі, а може, й не спить, може, й не спатиме цілу ніч. А проте нічого не вдієш, анічогісінько.

День одруження

Він скупався в озері й тепер мив ноги в тазу, бо назад, на гору повертався босоніж. У кімнаті було душно. Датч з Люменом стояли неподалік і, видно, були знервовані. Нік витяг чисту білизну, чисті шовкові шкарпетки, нові підв'язки, білу сорочку, комірець з шухляди комоду й одягся. Потім став перед дзеркалом і почав зав'язувати краватку. Датч і Люмен нагадали йому роздягальні перед боксерським матчем чи футбольною зустріччю. Йому подобалася їхня нервовість. Цікаво, чи не так само вони поводилися б перед тим, як його мали б вести на шибеницю. Може, й так само. Він ніколи не міг нічого уявити собі, поки не побачить на власні очі. Датч вийшов по штопор, за мить повернувся і відкоркував пляшку.

— Ковтни як слід, Датчу!

— Після тебе, Стейне.

— Чого це раптом? Ну ж бо, пий!

Датч надовго приклався до пляшки. Нік обурився. Адже в них була лише одна пляшка віскі. Датч передав пляшку йому. Він простяг її Люмену. Люмен не пив так довго, як Датч.

— Чудово, Стейне, чудово! — Він простяг пляшку Нікові. Нік зробив кілька ковтків. Віскі йому смакувало. Він надяг штани, зовсім ні про що не думаючи. Горн і Білл, Арт Мейєр і Гі одягалися нагорі. В них повинен би бути якийсь напій. Боже, ну чому тут тільки одна пляшка віскі!

Одразу після шлюбної церемонії вони сіли в «форд» Джона Котескі й поїхали гірською дорогою до озера. Нік заплатив Котескі п'ять доларів, і той допоміг йому перенести валізи до човна. Вони потисли один одному руки, й «форд» Котескі подерся назад на гору. Їм ще довго було чути гуркіт його мотора. Нік ніяк не міг знайти весел там, де батько ховав їх для нього, — серед сливових дерев за льодовнею, — і Гелен чекала на нього внизу в човні. Нарешті він відшукав весла й приніс їх на берег.

Вони довго пливли через озеро. Ніч була душна й гнітюча. Жодне з них не мало бажання говорити. Людей було мало, і це зіпсувало весілля. Нік міцно наліг на весла, коли вони вже були біля берега, й човен урізався в пісок. Він ще трохи підтяг його, і Гелен зійшла на берег. Нік поцілував її. Вона відповіла на його поцілунок так, як він навчив її: уста напіврозтулені, щоб їхні язики могли торкатися. Нік і Гелен міцно пригорнулися одне до одного й пішли нагору до котеджу. Котедж був темний і довгий. Нік відімкнув двері, а потім повернувся до човна по валізи. Він засвітив світло, і вони разом почали оглядати котедж.

Про творчість

Ставало гаряче, і сонце припікало в потилицю.

Нік зловив одну велику форель. Йому було байдуже, скільки рибин він спіймає. Річка о цій порі року була мілка і широка. Обидва береги поросли деревами. При вранішньому сонці дерева з лівого берега кидали на воду короткі тіні. Нік знав, що в кожному затінку причаїлась форель. Вони з Біллом Смітом виявили це одного спекотного дня на Блек-рівер. Після полудня, коли сонце перекочувалось над пагорби, форель ховалася в затінок під другим берегом потічка.

Найбільші рибини водились коло самого берега. Там, на Блек-рівер, вони з Біллом у цьому переконалися. Після заходу сонця форель випливала на середину річки. Перед самим присмерком, коли вода сліпуче виблискувала в промінні призахідного сонця, скрізь можна було натрапити на велику рибу. Але тоді ловити її було майже неможливо, бо поверхня річки сліпила, наче дзеркало на сонці. Звісно, можна було спробувати щастя десь вище, але й тут, і на Блек-рівер довелося б брести проти течії, і на глибоких місцях її важко було б долати. Рибалити проти течії було зовсім нецікаво, хоча в усіх книжках говорилось, що це єдино можливий спосіб.

В усіх книжках. Як свого часу вони з Біллом глузували з тих книжок. Усі вони радять штучні приманки. Наче ти маєш полювати на лисиць. Один дантист, який лікував Білла Берда в Парижі, просторікував, що, вудячи на живця, ти протиставляєш свої розумові здібності риб'ячим. Мені завжди теж так здавалося, сказав тоді Езра. З цього варто було посміятись. Існує чимало речей, з яких варто посміятись. У Штатах на бій биків дивляться, як на жарт. Езра вважав сміховинною риболовлю. Багато хто вважає сміховинною поезію. Англійці — це теж сміховина.

Пригадуєш, як у Памплоні вони штовхнули нас через бар'єр прямо до бика, думаючи, що ми французи? Дантист Білла схожий на них, коли йдеться про риболовлю. Дантист Білла Берда. Колишній Білл — це Білл Сміт. А цей — Білл Берд. Білл Берд тепер у Парижі.

Коли Нік одружився, він розгубив усіх своїх давніх друзів — і Білла Сміта, і Гі, і Одгара. Чи не через те, що вони ще не знали жінок? Але Гі напевно знав. Ні, він утратив їх, бо своїм одруженням наче визнав, що є речі, важливіші за риболовлю.

Він поступово вдосконалювався. До того, як вони познайомились, Білл ніколи не рибалив. Потім вони скрізь бували удвох. На Блек-рівер і на Стерджен-Бей, на Пайн-Беренз і на Верхній Мінні, на безлічі маленьких річок. Майже всі секрети риболовлі вони з Біллом збагнули разом. З червня по жовтень вони працювали на фермі, рибалили і мандрували лісами. Щовесни Білл звільнявся з роботи. Він також. А Езра вважав риболовлю розвагою.

Білл не ставив Нікові в провину, що він рибалив до їхнього знайомства. Білл пробачив йому всі річки. Він справді великодушний. Це було схоже на ставлення дівчини до суперниць: їй байдуже, хто був до неї, але, коли хтось з'являється після неї, — то інша річ.

«Ось чому я втратив приятелів», — подумав Нік.

Вони всі побралися з риболовлею. Езра вважав риболовлю розвагою. Та й не тільки він. А Нік побрався з нею до зустрічі з Гелен. Справді побрався. І це не жарт.

Отож він утратив їх усіх. Гелен думала, що це сталося через неї, — мовляв, вона їм не подобалась.

Нік присів на камінь у затінку і звісив мішок у річку. Вода нуртувала навколо каменя. В тіні було прохолодно. Берег вздовж узлісся був піщаний. На піску виднілися сліди норки.

Вона, мабуть, теж ховалась від спеки. Камінь був сухий і холодний. Нік сидів, і вода з його черевиків стікала по камені.

Це сталося через те, що вона їм не подобалась, думала Гелен. І щиро в це вірила. Боже мій, з якою зневагою дивився він колись на людей, що одружувались! Може, тому, що всі його друзі були старші і всі неодружені.

Одгар давно хотів одружитися з Кейт. А Кейт взагалі не мала бажання виходити заміж. Вони часто сварилися через це; Одгар нікого не хотів, окрім неї, а Кейт взагалі ніхто не цікавив. І Одгар, і Кейт прагнули залишитися друзями, та чомусь завжди почувалися нещасними й завжди сварилися.

Це власниця ферми хотіла зробити з нас аскетів. Гі знався з повіями в Клівленді, але й мав у собі той аскетизм. Нік теж його мав. Усе це таке неприродне. Спочатку створюєш собі фальшивий ідеал, а тоді все життя живеш йому на догоду.

Ми насамперед віддавали свою любов риболовлі та літу.

Це Нікові подобалось над усе. Він любив копати з Біллом картоплю восени, любив рибалити в затоці, читати в гарячі дні в гамаку, плавати біля причалу, грати в бейсбол у Шарлевуа й Петоскі, йому подобались тривалі прогулянки на автомобілі, відпочинок коло затоки, кухня на фермі, ставлення господині до служниць, розмови з нею, подобалось обідати в їдальні й дивитись у вікно на довгі поля й косу біля озера, він любив випити чарку з батьком Білла, їздити на риболовлю подалі від ферми, а то й просто лежати без діла.

Нік любив довге літо. Йому завжди робилося сумно, коли наближалося перше серпня і він знав, що до закриття сезону на форель лишається тільки чотири тижні.

Тепер він часом бачив усе те вві сні. Отак присниться знічев'я, що літо вже майже минуло, а він ще ні разу не рибалив. І йому робилося так тоскно уві сні, наче він потрапив до в'язниці.

Пагорби поблизу Веллун-Лейн, бурі на озері, моторний човен, дашок над мотором для захисту свічки запалення від хвиль, що накочувались, прогулянки човном у грозу, постачання городини жителям узбережжя, перекочування човна з хвилі на хвилю, закупки на березі озера, листи і чікагська газета, схована під брезентом, причалювання в шторм, тепло вогнища, шум вітру в соснах, вогка глиця під ногами, коли він босий ішов по молоко. Він вставав на світанку, веслував на озері, ходив після дощу через горби до Гортонс-Крік, щоб порибалити.

Дощ завжди був потрібен на Гортонс-Крік. А з річки Шульце в зливу не було ніякої користі; вона виходила з берегів і замулювала траву. Де ж могла бути форель у такій річці?

Це там бик погнав його через паркан, і він загубив гаманця з усіма гачками.

Якби він тоді знав про биків те, що знає нині. Де тепер Маера і Альгабено? Августо Ферія у Валенсії і Сантандері, погані бої в Сан-Себастьяні. «Санчес Мехіас убиває шістьох биків». Ті фрази, якими газети описували бої биків, так застрягали йому в голові, що він урешті кинув читати газети. Корида з Міурасом, Незважаючи на всі його горезвісні помилки під час виконання «пази». Квітка Андалузії. Chiquelin el camorrista[186]. Хуан Терремото. Бельмонте Вуельве?

Менший брат Маери тепер теж матадор. Так і має бути.

Протягом цілого року корида була єдиним змістом духовного життя Ніка. Чінк блід і переживав, так йому було шкода коней. Дон казав, що йому до них байдуже. «І тоді я раптом відчув, що скоро полюблю бій биків». Це, мабуть, слова Маери. Нік знав, що Маера — найвидатніший з усіх людей, з якими він будь-коли зустрічався. Чінк теж розумів це. Він скрізь їздив за ним.

Він, Нік, був другом Маери, тому Маера помахав їм із свого боксу № 87, потім зачекав, доки його помітить Гелен, і помахав ще раз; Гелен була від нього в захваті; в боксі чекали троє пікадорів, а всі інші виступали перед самим боксом і, побачивши їх, теж помахали. Нік сказав Гелен, що пікадори просто працювали один для одного, і це, звичайно, була правда. Він ще ніколи не бачив такої гарної роботи пікадорів, і ті троє в кордовських капелюхах схвально хитали головами на кожну вдалу «вара», а інші пікадори вітали їх і виступали далі. Як тоді, коли приїхали португальці й один старий пікадор, перехилившись через бар'єр та дивлячись на юного да Вейга, кинув свій капелюх на арену. Це була найсумніша сцена, яку він будь-коли спостерігав. Цей товстий пікадор хотів бути кабальєро на арені. Боже мій, як тримався в сідлі цей малюк да Вейга! Ото була їзда верхи! Він ніколи не бачив такого навіть у кіно.

Кіно руйнувало все. Як балачки про щось вартісне. Ось через що війна здавалася несправжньою. Надто багато балачок. Балакати про будь-що — погано. Писати про будь-що справжнє — теж погано. Писанина завжди те справжнє вбиває.

Єдине, що має якусь цінність, — це те, що ти вигадав, що створила твоя уява. Що може завжди справдитись. Ось, приміром, коли він писав «Мого старого», то ніколи ще не бачив, як гинуть жокеї, а наступного тижня Джордж Парфремент розбився в такому самому стрибку. Все варте уваги, що він будь-коли написав, було вигадане. Такого йому ніколи не траплялось у житті. Щось інше траплялось. Можливо, краще. Його рідні не могли збагнути цього. Всі думали, що все те взято з власного досвіду.

В цьому слабкість Джойса. Дедал в «Уліссі» — то сам Джойс, ось чому такий жахливий цей образ. Джойс створив його до біса романтичним й інтелектуальним. Блума він вигадав, і Блум чудовий. Він також вигадав місіс Блум. І вона ще краща.

Отак і Мак. Він був надто близький до життя. А треба спершу перетравити дійсність і тільки тоді створювати свої образи. В Мака, проте, були непогані речі.

В оповіданнях Нік — це не він сам. Ніка він вигадав. Звісно, йому ніколи не доводилось бачити індіанку під час пологів. Ось чому він так добре описав це. Ніхто не знав про те. Він бачив, як жінка народжувала дитину по дорозі на Карагач, і намагався допомогти їй. От як це було.

Він волів би писати так завжди. І знав, що колись писатиме. Хотів стати видатним письменником. І був упевнений, що стане. Незважаючи ні на що. Хоч це нелегка справа.

Нелегко бути видатним письменником, коли ти любиш життя, світ і окремих людей. Нелегко, коли ти прив'язаний до багатьох місць. Тоді ти почуваєшся здоровим, веселим, у доброму гуморі, то ж на якого біса тобі ще й писанина?

Найкраще йому працювалося, коли Гелен нездужала. Тоді виникало невдоволення собою. Потім настав час, коли не писати було неможливо. Справа не у відчутті обов'язку. Це просто фізіологічна потреба. Іноді тобі здається, що більше ти ніколи не зможеш писати, але через деякий час переконуєшся, що рано чи пізно напишеш іще одне гарне оповідання.

Це найприємніше заняття з усіх відомих. Ось чому берешся до нього. Він ніколи не усвідомлював цього раніше. Це було не почуття обов'язку, ні. Просто від цієї роботи він діставав найбільше задоволення. Вона гострить почуття. Хоча писати добре — страшенно важко.

Існує-бо так багато штукарських засобів.

Коли користуєшся ними, писати легко. Всі так роблять. Джойс винайшов сотні нових. Та хоч вони й нові, але не кращі. Кінець кінцем, усі вони перетворювались на штампи.

Він волів би писати так, як Сезанн малював картини.

Сезанн починав із викрутасів. Потім він їх відкинув і створив справжні шедеври. Зробити це було йому страшенно важко. Він став найвидатнішим. Найвидатнішим на всі часи. Це не сліпе схиляння. Він, Нік, хотів би описати краєвид так, як Сезанн його малював. Треба писати з душею. Ніякі викрутаси тут не поможуть. Ніхто ніколи ще не змальовував так природу, як Сезанн. Для Ніка це було щось святе. І надзвичайно важливе. Його можна тільки вибороти. Якщо жити з розплющеними очима.

Про такі речі не розпатякують. Він збирається працювати доти, доки це йому вдасться. Можливо, цього не буде ніколи, але він знатиме, що вже наближається до мети. Оце справжня робота. Може, на все життя.

Людей змальовувати неважко. Легко писати дотепно. Каммінгс написав «Величезну кімнату», це гарна книга, одна з найкращих. Йому довелося добре попрацювати, щоб написати її.

Хто ж іще? Еш писав непогано в молодості, але зараз важко сказати. Євреї всі починають добре, але швидко виписуються. У Мака теж дещо було. Дон Стюарт найкращий після Каммінгса. Скажімо, в «Грошах». Можливо, Рінг Ларднер. Навіть напевне. Старші хлопці, такі, як Шервуд. Ще старші, як Драйзер. Хто ж іще? Може, хтось із молодих. Невизнані генії. Хоча невизнаних не існує.

Вони мали іншу мету, ніж він.

Він бачив твори Сезанна. Портрет у Гертруди Стайн. (Вона б оцінила, якби йому вдалося зробити щось вартісне). Дві прекрасні картини Сезанна в Луврі, малюнки, які він бачив щодня на пересувній виставці Бернхайма. Солдати, які роздягаються, щоб поплавати, будинок між деревами біля озера, не той, відомий, а інший. Портрет хлопчика. Люди Сезаннові вдавалися. Але їх малювати легше; пишучи портрети, він застосовував свою майстерність, набуту при малюванні краєвидів. Нік теж міг так робити. Писати про людей легко. Ніхто ж бо про них нічого не знає. Якщо звучить гарно, вам вірять, що це правда. Джойсові вірили.

Він добре знав, як Сезанн намалював би цю смужку річки. Господи, якби тільки він опинився тут і змалював її! Лихо в тому, що вони всі повмирали. Працювали все життя, старіли і вмирали.

Уявляючи собі, як Сезанн змалював би цю смужку річки й болото, Нік підвівся й зайшов у воду. Вона була холодна і відчутна. Він перебрів річку, рухаючись углиб уявної картини. Потім став навколішки на піску і витяг з води мішок. Форель була ще жива. Нік випустив її з мішка в неглибоку воду і дивився, як вона пливе по обмілинах, прослизає поміж камінням на глибину, а спинка її видніє над поверхнею.

— Ця форель завелика на вечерю, — вголос подумав Нік. — Я спіймаю кілька менших біля табору.

Він вибрався на берег, змотав волосінь і став продиратись крізь чагарі. Потім з'їв бутерброд. Він поспішав, і вудка йому заважала. Він не розмірковував. Просто намагався утримати дещо в пам'яті. Йому хотілося якнайшвидше повернутися до табору і взятися до роботи.

Нік ішов кущами, міцно тримаючи вудку. Волосінь зачепилась за гілку, він зупинився, відрізав грузок і змотав волосінь. Тепер йому ніщо не заважало, бо він ніс вудку перед собою.

Попереду, прямо на стежці, він побачив зайця. Неохоче спинився. Заєць ледве дихав. На голові в нього сиділо два кліщі, по одному за кожним вухом. Вони були сірі, набряклі кров'ю, кожен завбільшки з виноградину. Лапки їхні ворушились, а голови були маленькі й тверді. Нік відірвав їх і розчавив ногою на стежці.

Тоді підняв зайця, безсилого, з сумними очима-гудзиками, і поклав його біля стежки під кущем папороті. Нік відчував рукою, як б'ється в бідолахи серце. Заєць залишився лежати під кущем. Він ще може очуняти. Кліщі, мабуть, вп'ялися в нього, коли він ліг на траві.

Може, після того, як досхочу настрибався по лісі. Хтозна.

Нік прямував стежиною до табору. Він намагався щось утримати в пам'яті.