Тяжкі часи

Розділ I ОДНО ПОТРІБНЕ

— Отже, я хочу від вас одного — фактів. Навчайте оцих хлопців і дівчат самих фактів. Бо тільки факти потрібні в житті. Не насаджуйте більше нічого, виривайте все інше з корінням. Розум мислездатної тварини можна сформувати лише на фактах, більше ніщо не піде їй на пожиток. На такій засаді виховую я своїх власних дітей, на тій самій засаді хочу виховати й оцих. Дотримуйтеся фактів, пане вчителю!

Діялось те в нудному класі з голими стінами, непривітному, мовби склеп. Задля більшої ваги промовець іще підкреслював кожну свою фразу, черкаючи квадратовим пальцем по вчителевому рукаві. Додавало ваги тим словам і промовцеве чоло, що квадратовим муром здіймалося на підмурку з брів, під яким, у двох темних западинах, ніби в підвалах, вигідно поміщались затінені муром очі. Додавав їм ваги й промовців рот — великий, тонкогубий та суворий. Додавав їм ваги й голос його — рівний, сухий і владний. Додавала їм ваги й лисина його з вінчиком настовбурченого волосся, неначе обсаджена ялинками, щоб захистити від вітру лискучу її поверхню, всю гудзувату, як шкуринка на пирогу з сливами, — ніби в тій голові вже тісно було нагромадженим там, як у коморі, невідпорним фактам. І його несхитна постава, квадратовий сурдут, квадратові ноги, квадратові плечі — ба навіть сама краватка, привчена цупко стискати йому горлянку, мов невблаганний факт, — усе те додавало ваги його словам.

— В цьому житті, добродію, нам потрібні тільки факти, самі тільки факти!

І сам промовець, і вчитель, і третій чоловік, що був у класі, — всі відступили трохи назад і обвели очима розміщені рівними рядами на похилій площині малі посудинки, готові прийняти в себе галони й галони фактів, що ними їх наливатимуть аж по вінця.

Розділ II ВИГУБЛЕННЯ НЕМОВЛЯТ

Томас Товкматч, пане добродію. Людина здорової думки. Людина фактів і розрахунку. Людина, яка завжди керується правилом, що два плюс два — чотири і ні на крихту не більше, і якої ніхто в світі не переконав, ніби може бути й не так. Томас Товкматч, пане добродію, — Томас, затямте! — Томас Товкматч. Завжди з лінійкою й терезами в руках, пане добродію, і з таблицею множення в кишені, завжди готовий зважити й виміряти будь-який вияв людської натури й сказати вам достоту, чому він дорівнює. Бо все воно зводиться до цифр, до звичайнісінької арифметики. Може, вам і пощастило б накинути якісь інакші, безглузді уявлення Джорджеві Товкматчеві, або Огастесові Товкматчеві, або Джонові Томкматчеві, або Джозефові Товкматчеві (все це особи уявні, вигадані), але Томасові Товкматчеві — вибачайте, пане добродію!

Такими словами пан Товкматч завжди рекомендувався подумки й вузькому колові своїх знайомих, і широкому загалові. І такими ж самими словами, тільки замінивши «пане добродію» на «діти», Томас Товкматч, напевне, подумки рекомендував себе оцим малим збанкам, що їх малося вщерть наповнити фактами.

Завзято блискаючи на них очима із згаданих вище підвалів, він був схожий на якусь немовби гармату, по саме горло набиту фактами й готову одним випалом вибити їх із царини дитинства. Або ж на якийсь гальванічний пристрій, наснажений байдужою механічною силою, що мала заступити в їхніх душах геть виметену ніжну дитячу уяву.

— Учениця номер двадцять, — промовив пан Товкматч і тицьнув просто себе квадратовим своїм пальцем. — Я цієї учениці не знаю. Що це за дівчина?

— Сесі Джуп, пане, — спаленівши, відповіла учениця номер двадцять, підвелася й присіла, вклоняючись.

— Сесі? Такого ім’я немає, — сказав пан Товкматч. — Не називай себе так. Називай себе Сесілія.

— Це мій тато назива мене Сесі, — тремтячим голосом відповіло дівча, знову присівши.

— Ну, то й він не гаразд робить, — сказав пан Товкматч. — Скажи йому, хай більше так тебе не називає. Сесілія Дикун. Ага… Хто твій батько?

— Він у кінному цирку робить.

Пан Товкматч насупився й махнув рукою, ніби відмахнувся від такого негожого діла.

— Про це ми нічого не хочемо знати. І більше тут про це не кажи. Твій батько виїжджає коней, еге?

— Авжеж, пане, як дістануть нових коней, то їх виїжджають на арені.

— Про арену нам тут не згадуй ніколи! Ну, гаразд. Називай свого батька виїжджачем коней. Він, напевне, й лікує слабих коней, еге?

— О, аякже!

— От і гаразд. Значить, твій батько коновал, себто ветеринар, і виїжджач коней. Ану скажи нам, що таке кінь. (Та вимога вкрай збентежила Сесі Джуп).

— Учениця номер двадцять не може сказати, що таке кінь! — оголосив пан Товкматч до відома всіх посудинок. — Учениця номер двадцять не знає ніяких фактів про одну з найзвичайніших тварин! Ану, хто-небудь із хлопців, визначте, що таке кінь. Ось ти, Бітцере!

Квадратовий палець, обводячи ряд за рядом, раптом спинився на Бітцері — либонь, просто тому, що на хлопця надав той самий сонячний промінь, який, пробившись у густо побілений клас незавішеним вікном, освітив Сесі Джуи, Бо похилу площину класу вузький прохід поділяв на дві половини: по один бік, під вікнами, сиділи дівчата, а по другий — хлопці; і сонячне пасмо, одним краєм зачепивши Сесі, першу в своєму ряду, другим досягало до Бітцера, що сидів теж кінець лави, тільки з другого боку й на кілька рядів попереду. Та коли темні кучері й карі очі дівчинині видавалися на сойці ще темніші й блискучіші, з білявого, світлоокого хлопця те саме сонце неначе злизувало й ту мізерну дрібку барви, що вділила йому природа. Водяві його очі, либонь, зовсім не вирізнялись би на обличчі, якби їх не окреслювала куценька щетинка він, ще біластіших за самі очі. Коротко обстрижений чуб зливався кольором з рудуватим ластовинням на лобі й на щоках. І цера в хлопця була така нездорово-бліда й безбарвна, що здавалось — як він уріжеться, то й кров потече біла.

— Бітцере, — промовив пан Товкматч, — скажи нам ти, що таке кінь.

— Тварина. Чотиринога. Травоїдна. Зубів сорок, а саме: двадцять чотири кутніх, чотири очних, дванадцять різаків. Навесні линяє, в мочаристих краях скидає й копита. Копита тверді, але потребують залізних підків. Вік визначають по зубах. — Усе те (і ще багато дечого) Бітцер висипав без передиху.

— Тепер, ученице номер двадцять, ти знаєш, що таке кінь, — сказав пан Товкматч.

Сесі знову присіла і спаленіла б ще дужче, якби не була вже й так червона як жар. А Бітцер кліпнув на Тома Товкматча обома очима зразу, аж білі вії його замигтіли на сонці, мов вусики метушливих комашок, стукнув себе щиколодками по лобі й сів.

Тоді виступив наперед третій чоловік. То був великий мастак на готові рецепти; урядовець посадою і фаховий боксер натурою (та й статурою), завжди з кулаками напоготові, завжди з якимсь прожектом напохваті, ладний запихати його в горлянку суспільству, мов здоровецьку пігулку, він зі своєї канцелярійки, наче з рингу, весь час викликав на бій цілу Англію. Уживаючи й далі боксерських термінів, він завжди бував у чудовій формі й показував себе чіпким та технічним бійцем. Він зразу кидався в наступ, сипав ударами і правою рукою, й лівою, і клінчував, і закривався, й відступав, і відбивав удари, й контратакував, і притискав партнера (а бився він завжди з цілою Англією) до линв, і здобував перемогу чистим нокаутом. Він умів так певно вибивати дух із здорового глузду, що той його нещасливий супротивник падав крижем і не чув уже голосу великого судді — Часу. Ось на такого добродія найвища влада й поклала велику місію — приспішувати настання на землі Тисячолітнього царства канцелярій, коли світом правитимуть урядовці.

— Чудово, — промовив він, усміхнувшись зраділо, і згорнув на грудях руки. — Ось що таке кінь. А тепер, діти, я спитаю вас: чи ви б обклеїли кімнату шпалерами, де зображено коней?

Хвилинку школярі мовчали, тоді половина їх вигукнула хором: «Так!» А друга половина, постерігши з його обличчя, що перша схибила, закричала теж хором: «Ні!» — як то звичайно й буває в таких випадках.

— Авжеж, що ні. А чому?

Мовчанка тривала довгенько. Аж ось один гладкий, длявий хлопчак, що ядушливо хрипів, зважився відповісти: бо він, мовляв, узагалі не обклеював би кімнати шпалерами, а радніш побілив би.

— Але ти повинен її обклеїти! — сказав урядовець уже досить сердито.

— Ти повинен її обклеїти, хоч-не-хоч, — докинув і Томас Товкматч. — І не кажи нам, що ти б її не обклеював. Це що за витівки?

Цей раз мовчанка прикро затяглась, і урядовець нарешті сказав сам:

— Ну, то я вам поясню, чому б ви не обклеювали кімнати зображеннями коней. Бачили ви коли-небудь, щоб справдешні живі коні ходили по стінах у кімнаті? Бачили ви такий факт? Га?

— Так! — знов закричала половина школярів. — Ні! — гукнула хором друга.

— Авжеж, що ні, — сказав урядовець, гнівно глипнувши на ту половину, що схибила. — То навіщо ж вам бачити будь-де те, чого ви не бачите насправді? Чого нема в житті, того не повинно бути ніде. Виявити так званий смак — це означає просто визнати факт.

Томас Товкматч схвально закивав головою.

— Це новий принцип, це відкриття, велике відкриття, — провадив урядовець. — Ану спитаймо вас ще раз. Ось, приміром, ви надумали застелити кімнату килимом. Чи вибрали б ви для цього килим, де зображено квіти?

Школярі вже встигли збагнути, що цьому панові треба завжди відповідати «ні», отож цього разу «Ні!» дружно закричав майже ввесь клас. Лиш декілька голосів озвалося нерішуче й запізнено: «Так», — поміж них і голос Сесі Джуп.

— Ученице номер двадцять, — промовив урядовець, осміхаючись упевнено з височини свого всевідания.

Сесі підвелася, знову спаленівши.

— Отже, ти б застелила свою кімнату — чи чоловікову кімнату, якби ти була доросла жінка й мала чоловіка, — килимом, на якому зображено квіти? — спитав урядовець. — А чому?

— Бо я дуже люблю квіти, пане, — відказало дівча.

— І через те ти поставила б на них столи та стільці, і щоб люди топтали їх важкими чобітьми?

— А яка ж їм з того шкода, пане? Вони б же не пом’ялись і не пов’янули. Вони ж не живі, а виткані; а я б дивилась на них, милувалася та уявляла…

— О, о, о! А уявляти якраз і не слід! — вигукнув урядовець, вельми радий, що так швидко добився, чого хотів. — Ото ж бо й уся річ! Школи нічого не уявляй!

— Ніколи більше цього не роби, Сесіліє Джуп! — поважно проказав і Томас Товкматч.

— Тільки факти, тільки діло! — оголосив урядовець.

— Тільки факти, тільки діло! — відгукнувся слідом і Томас Товкматч.

— Ви маєте завжди й у всьому керуватися фактами й звірятися на факти, — сказав урядовець. — Є надія, що ми незабаром матимемо міністерство фактів, де фактами врядуватимуть призначені для того службовці, і тоді ми примусимо наш народ бути народом фактів, самих тільки фактів! Слово «уява» викиньте зовсім з голови. Воно вам не потрібне. Ні в ужиткових речах, ні в оздобах ніщо не повинне суперечити фактам. Ви ж не топчете ногами справжніх квітів — отже, не можна топтати й квітів, витканих на килимі. Вам ніколи не траплялося, щоб заморські птахи та метелики прилітали й сідали на ваші тарілки чи філіжанки, — отже, не слід і малювати на посуді заморських птахів та метеликів. Ви ніколи не бачили, щоб живі тварини ходили вгору й униз по стінах, — отже, не годиться й зображувати тварин на шпалерах. Для всіх цих потреб, — докінчив урядовець, — треба вживати різні сполучення й відміни (в основних кольорах спектра) геометричних фігур» наочних і приступних для доведення. Оце і є нове відкриття. Це і є визнання факту. Це і є смак.

Дівча знов уклонилося й сіло. Воно було ще зовсім юне; картина майбутнього світу голих фактів видимо налякала його.

— А тепер, пане Товкматчу, — обернувся до нього урядовець, — коли пан Дітодавс готовий почати свій перший урок у вашій школі, я радий буду прослухати його, як ви мене просили.

Пан Товкматч запевнив, що він дуже вдячний.

— Прошу вас, пане Дітодавсе.

І пан Дітодавс показав себе якнайліпше. Йбго самого й ще з півтораста шкільних учителів тільки нещодавно виготовили однією партією, за одним зразком, на тій самій фабриці, ніби виточили сто сорок ніжок до фортеп’яно. Він пройшов безліч усіляких іспитів і відповів на цілі томи головокрутних запитань. Орфографію, етимологію, синтаксис, просодію, історію, астрономію, географію й загальну космографію, арифметику, алгебру, геометрію й геодезію, співи й малювання з натури — все це він знав як свої п’ять завжди змерзлих пальців. На кам’янистому шляху науки він добився аж до списку «Б» Таємної ради її величності, заживши премудрості вищої математики, фізики, французької, німецької, латинської та грецької мов. Він знав усе иро всі вододіли земної кулі, де які не є, і історію всіх народів світу, і назви всіх річок та гір, і закони та звичаї всіх країн, і що в якій виробляється, і їхні кордони та розташування за тридцятьма двома румбами компаса. Чи не забагато, Дітодавсе! Якби-то він сам вивчав трошечки менше, як незмірно краще міг би він навчати куди більшого!

На вступному своєму уроці він учинив десь так, як Мардасана з казки иро Алі-Бабу й сорок розбійників: заглянув по ряду у всі виставлені перед ним глеки, аби пересвідчитися, що там є. А скажи, приятелю Дітодавсе: чи ти, наливаючи такого глека по вінця кип’ячим варивом своїх знань, щоразу буваєш певен, що вб’єш насмерть причаєного там розбійника Уяву — чи, може, трапляється й так, що ти його тільки знівечиш?

Розділ III ШПАРИНКА

Пан Товкматч ішов з школи додому в пречудовому гуморі То була його школа, і він хотів зробити з неї взірець для всіх шкіл. Кожен учень у ній мав бути такий взірцевий, як і малі Товкматчі, його власні діти.

Тих малих Товкматченят було п’ятеро, і всі до одного — взірцеві. Їх почали вчити трохи не з пелюшок і ганяли по науках, як солоних зайців. Щойно навчившися ходити, вони вже мусили ходити до класу. І найперший спогад, що лишився в них від дитинства, найперша річ, яку вони пам’ятали, була велика класна дошка, по якій страшний Змій писав крейдою зловісні білі цифри.

Не подумайте тільки, ніби вони знали щось про Змія чи бодай чули таке слово. Боронь факте! Я тільки вжив цього назвиська, щоб змалювати те страховище з бознаскількома головами, убганими в одну, що краде дітей та за чуприни тягне їх у похмурі статистичні клітки свого навчального замку.

Жодному з малих Товкматчеият ніколи не здавалося, що місяць дивиться на них з неба, бо вони вже знали, що таке місяць, ще й говорити як слід не навчившися. Жодне з малих Товкматченят не вчило дитячої співаночки: «З неба зіронька сія, хто ти, зіронько моя?» — і жодне з них про те не питало, бо всі Малі Товкматченята вже з п’яти років уміли розбирати Великого Воза не згірш за будь-якого професора механіки й правувати Малим Возом, мовби добрячий фурман. І ніколи малі Товкматченята, вгледівши корову на пастівнику, не згадували про ту славнозвісну корову, що не хотіла пити тієї води, що не хотіла гасити того вогню, що не хотів пекти того вовка, що не хотів дерти тієї кози, що не хотіла гризти тієї лози, що не хотіла поколихати горобця — доброго молодця, ані про ту ще славнозвіснішу корову, що проковтнула була Мізинчика, бо про обидві ті знакомитості вони зроду не чули й були знайомі з коровою тільки як з травоїдною жуйиою твариною, що має кілька відділів шлунка.

Отож пан Товкматч простував до свого дому. Той дім, де неподільно панували факти, звався Кам’яна Осада. Пан Товкматч поставив його недавно, облишивши справи (він був гуртовий торговець залізними виробами), і тепер вичікував нагоди стати певною арифметичною величиною в громадському житті, цебто членом парламенту. Кам’яна Осада стояла в долині милі за півтори від великого міста, що в цьому цілком вірогідному путівнику назване Кокстауном.

Кам’яна Осада була вельми прикметна риса в краєвиді. Ніщо-бо не прикривало й не пом’якшувало тієї топографічної деталі, того невблаганного факту. Великий коробкуватий будинок з масивним піддашшям на колонах, що притінювало чільні вікна, достоту як густі навислі брови притінювали очі його господаря. Все розраховано, вимірено й зважено. Шестеро вікон по один бік дверей, шестеро по другий, а разом на обох поверхах фасаду дванадцятеро в лівому крилі й дванадцятеро в правому; і відповідно двадцять четверо вікон з затилля. Лужок, сад, зародок алеї — все розкреслене під лінійку, мов якась ботанічна бухгалтерська книга. Газове освітлення, вентиляція, каналізація, водогін — усе зроблене якнайліпше. Залізні балки й клямри — згори донизу цілковита безпека від пожежі; механічні підіймачі для служниць із їхніми віниками та віхтями, — одно слово, все, чого лишень душа забажає.

Невже таки все? Либонь, що так. Було там навіть наочне приладдя з усіляких наук для малих Товкматченят. Вони мали невеличку мінералогічну колекцію, невеличку металургійну колекцію, невеличку мінералогічну колекцію; всі зразки розікладеио якнайакуратніше, і на кожному етикеточка, аж здавалося, наче ті грудочки мінералів та руд відколото від матерньої породи саме оцим страхітливо твердим знаряддям — їхніми власними назвами. І якщо малим Товкматченятам ще й цього всього було не досить, то я вже й не знаю, якої ще халепи було їм треба.

Отже, батько їхній ішов собі додому, вельми втішений і задоволений. Він був добрий батько і по-своєму любив дітей; але сам (коли б від нього, як від Сесі Джуп, зажадали визначення), певне, назвав би себе «надзвичайно практичним» батьком. Він узагалі непомалу пишався тим висловом «надзвичайно практичний», раз у раз прикладуваним до його особи. Хоч би які громадські збори відбувалися в Кокстауні й хоч би про що там говорилось, неодмінно котрий-небудь з кокстаунців знаходив пагоду послатися на свого надзвичайно практичного приятеля Товкматч а. І це щоразу тішило надзвичайно практичного приятеля. Він знав, що то лишень належна йому шана, та однаково було приємно.

Він уже вийшов на околицю Кокстауна, на нічию, мовляв, землю, що не була ні містом, ні селом, але мала всі погані прикмети і того, й другого, коли нараз у вуха йому вдарила музика. Капела мандрівного цирку, що розташувався там недалечко в великій дощаній буді, вигравала що є духу. Прапор, маючи на вершечку того храму розваг, звістував усьому людству, що на його прихильну увагу претендує «Кінний цирк Слірі». Сам Слірі, поставивши біля себе касову скриньку, стояв, наче масивна сучасна статуя, в будці, схожій на нішу ранньоготичного собору, й збирав гроші за вхід. Панна Джозефіна Слірі, як ознаймували довгі та вузькі друковані афіші, мала розпочати виставу граційним тірольським «танцем квітів» верхи на коні. Поміж інших дуже веселих, але завжди цілком пристойних див, що в них і повірити важко, поки не побачиш, того вечора синьйор Джуп мав виконати цікаві номери зі своїм чудово надресированим ученим собакою Танцюєм, а також показати знаменитий свій «залізний фонтан», цебто без перерви підкидати над головою сімдесят п’ять центнерів чавуну, — «номер, якого ще ніколи не виконувалося ні в нашій країні, ані за її межами, і він завжди викликає в публіки такий захват і знімає таку бурю оплесків, що його неможливо зняти з програми». Той-таки синьйор Джуп мав «у проміжках між численними номерами розважати високошановну публіку своїми доброзвичайними жартами й дотепами в шекспірівському дусі». А на закінчення він мав виступити в своїй улюбленій ролі пана Вільяма Гудза з Шпулі-стріту в «вельми оригінальному й кумедному кінному водевілі під назвою «Як кравець їздив до Брентфорда».

Томас Товкматч, звичайно, і не глянув на те нікчемство, а поминув його, як і годиться практичній людині, ніби відмахуючись подумки від дзижчання тієї людської комашні, що їй місце у виправному домі. Але дорога, звернувши, вивела його до затилля цирку, а там він побачив з кільканадцятеро дітей, що, позгинавшися на всякі лади, попринишкали біля дощаної стіни, силкуючись хоч у щілинку побачити циркові дива.

Пан Товкматч зупинився.

— От волоцюги! — обурився він. — Вони ж навіть вихованців взірцевої школи можуть розбестити!

Між ним і тими дітлахами була широченька смуга миршавої трави, закидана всяким сміттям, і він видобув з кишеньки монокля подивитися, чи нема там школярів, яких він знає на ймення, щоб попроганяти їх звідти. І що ж він побачив! Річ майже неймовірну, хоч видну цілком виразно: його рідна дочка, його металургійна Луїза, прикипіла одним оком до дірки в дошці, а син його, математичний Томас, не погребував і на землю сісти, аби вгледіти в шпарку хоч одне копито з граційного тірольського танцю квітів верхи на коні.

Німий з подиву, пан Товкматч підійшов до того позорища своєї родини, поклав руки на плече обом своїм заблудлим дітям і покликав:

— Луїзо! Томасе!

Обоє випросталися, червоні, збентежені. Однак Луїза дивилася на батька сміливіше за Томаса. Той, власне, і зовсім на нього не дивився, а покірно, наче машина, дав відвести себе геть.

— Що це за дурощі, що за розпуста! — вичитував пан Товкматч, за руку ведучи обох додому. — Чого вам тут треба?

— Хотіли побачити, що воно таке, — відмовила Луїза уривано.

— Що воно таке?

— Еге ж.

Вирази облич у обох дітей були зиудьговапі, попурі, надто в дівчини; і все ж саме в неї крізь ту безрадісність пробивалося якесь світло, що не мало чого осявати, просвічувався якийсь вогонь, що не мав чого гріти, зниділа уява, що не знати як живилася сама собою, і те трохи ожвавлювало її обличчя. Але то була не природна жвавість безтурботного дитинства, а якісь непевні, нетерплячі й хисткі спалахи, як відміни на обличчі в сліпця, що помацки шукав дороги.

Вона була ще підліток — років п’ятнадцять-шістнадцять, але вже видно було, що недалеко той день, коли вона відразу розквітне в жінку. Про це подумав її батько, дивлячись на неї. Гарне личко… Була б свавільна, якби не так вихована, ще додав він у думці, надзвичайно практичний, як завжди.

— Томасе, хоч я бачив цей факт на власні очі, але мені важко повірити, що ти, такий розвинений юнак, діставши таке виховання, міг привести сестру в таке місце!

— Це я його привела, — похопилася сказати Луїза. — Це я його покликала з собою.

— Дуже прикро. Дуже, дуже прикро це чути. Бо його це не виправдовує, а твою провину побільшує.

Дівчина знову звела на батька очі, однак сліз у них не було.

— Яка ганьба! — вигукнув пан Товкматч. — Вам з Томасом відкрито весь обшир науки, вас, можна сказати, напихали фактами, вас змалечку привчалося до математичної точності, а ви — прийшли сюди! До чого докотилися! Ні, я не годен збагнути!

— Я знудилась, тату. Я вже давно знудилась, — відмовила Луїза.

— Від чого ж ти знудилася?

— Не знаю. Мабуть, від усього.

— Годі, ні слова більше! — відрубав пан Товкматч. — Ти вже не маленька. І слухати нічого не хочу.

З півмилі всі троє йшли мовчки, й аж тоді в нього знову прорвалось обурення:

— А що ж скажуть твої найкращі друзі, Луїзо! Невже для тебе нічого не важить їхня добра думка? Що скаже нам Горлодербі?

Зачувши те ймення, Луїза враз крадькома зиркнула на батька. Погляд той був навдивовижу пильний і допитливий; але пан Товкматч нічого не помітив, бо вона зразу й опустила очі.

— Що скаже пан Горлодербі? — ще раз мовив він. І далі, всю дорогу до Кам’яної Осадн, ведучи провинників додому, він час від часу проказував суворо й гнівно: — Що скаже пан Горлодербі? — так, наче пан Горлодербі був не пан Горлодербі, а пані Гранді.

Розділ IV ПАН ГОРЛОДЕРБІ

А як пан Горлодербі був не пані Гранді, то хто ж він був такий?

О, пан Горлодербі був найщиріший друг пана Товкматча — наскільки взагалі можливі такі щирі взаємини між двома людьми, цілковито позбавленими теплих людських почуттів. Ото якраз такий близький — чи, коли хочете, такий далекий — приятель панові Товкматчеві був пан Горлодербі.

Він був великий багатій — банкір, і комерсант, і фабрикант, і ще бозна-хто. Мав дебелу статуру, гучний голос, дивився зухвало, сміявся різко, металічно. Природа неначе зробила пана Горлодербі з грубого матеріалу, ще й добре його розтягавши, аби стачило на таке одоробло. Велика кругла голова, пукатий лоб, на скронях понадимані жили, а шкіра на обличчі була натягнена так туго, що здавалося, наче то вона не дає очам заплющуватися й весь час зводить йому вгору брови. Загалом він дуже нагадував повітряну кулю, тільки-но надуту газом і готову до злету. Пан Горлодербі ніколи не минав нагоди похвалитися тим, що він сам вибився в люди, і ніколи не міг тим нахвалитися. Він одно сурмив, мов у рупор, своїм мідним голосом, який він був колись харпак та невіглас. Одно слово, він був чванько-смиренник.

На рік чи й два молодший за свого надзвичайно практичного приятеля, пан Горлодербі виглядав старішим: якби він на свої сорок сім чи вісім років накинув ще сім чи вісім, то нікого б тим не здивував. Волосся на голові в нього було небагато, і мимохіть уявлялося, ніби його повиривали ті бурі та шквали теревенів і хвальби, що без упину вилітали йому з уст; та й те, що лишалося, бувало завжди розпатлане, напевне, тими самими вітрами.

Пан Горлодербі стояв на килимку перед каміном у похмурій вітальні Кам’яної Осади, гріючись біля вогню, і розповідав пані Товкматч дещо з нагоди своїх уродин, які припадали саме на той день. Біля каміна він став почасти тому, що весняна днина надвечір була хоч і сонячна, однак прохолодна; почасти ж тому, що в тьмавих покоях Кам’яної Осади й досі ще витав дух сирого вапна; а почасти ще й тому, що так він займав над господинею панівну позицію.

— Взутись я не мав у що. А за панчохи то й не чував ніколи. Днював я в канаві, а ночував у свининці. Так я перебув і свої десяті уродиии. Не скажу, щоб канава була яка дивина для мене, бо я й народився в канаві.

Пані Товкматч була невеличка, щуплявенька, скручена з теплих хусток лялька, бліда, аж жовта, з червоними очима, не знати чим немічніша — душею чи тілом. Вона одно пила якісь ліки, що їй нітрохи не помагали; а тільки-но більш-менш оклигувала, щоразу її знов приголомшував, звалившись на неї, який-небудь важелезний факт. На ті слова пана Горлодербі вона висловила надію, що в канаві було бодай сухо.

— Де там! Мокрісінько. По коліна води, — відповів пан Горлодербі.

— Так недовго й застудити дитину, — зауважила пані Товкматч.

— Застудити? Та я вродився з запаленням легенів! І не тільки легенів, а, либонь, усього, що лишень може запалюватись, — відказав пан Горлодербі. — Такого нещасного здохляти, як я був змалку, добродійко, ще, мабуть, і світ не бачив. Одно, було, хирію, одно стогну, одно скиглю. А брудний та обшарпаний був такий, що ви б мене й щипцями взяти погидували.

Пані Товкматч тільки поглянула спокволу на щипці біля каміна — нічого розумнішого їй не спало на думку.

— І як я з того виборсався — сам не знаю, — провадив Горлодербі. — Хіба що настирливістю. Я згодом був чоловік дуже настирливий, то, напевне, й зроду такий удався. Та хай там як, а ось я перед вами, пані Товкматч, і нікому не маю за те дякувати, що я аж куди вибився, як лиш собі самому.

Пані Товкматч кволо висловила надію, що його мати…

— Моя мати? Накивала п’ятами, добродійко! — сказав Горлодербі.

Пані Товкматч, як звичайно, приголомшена й прибита тим фактом, здалася.

— Мати покинула мене на бабу, — пояснив Горлодербі, — а скільки я її пам’ятаю, другої такої паскудної старої відьми, як моя баба, ще й у світі не було. Як мені траплялося випадком добути собі черевики, то вона їх з мене стягне, продасть, а гроші проп’є. Чи ж не бачив я сам, як вона, бувало, ще до сніданку, в ліжку лежачи, по чотирнадцять чарок сивухи вицмулювала!

Пані Товкматч тільки осміхнулася мляво, не подаючи більше ніяких ознак життя. Вона ту хвилину (як і завжди) нагадувала абияк вирізаного й тьмяно підсвіченого транспаранта, що зображував жіночу фігурку.

— Вона держала крамничку, — провадив Горлодербі, — а мене держала в ящику з-під яєць. Ото така в мене була колиска — старий ящик з-під яєць. Ледве-но підрісши настільки, що міг уже втекти від неї, я, певна річ, і втік. Зробився малим волоцюгою. Доти мене поштуркувала та морила голодом одна стара баба, а то стали поштуркуватп та морити голодом усі — і старе і мале. Я на них не нарікаю: так воно й годилось. Я ж був усім за халепу, за перечіпку, за сіль в очі, я це дуже добре знав.

Він, видно, так пишався з того, що колись був досяг таких високих громадських становищ, як халепа, перечіпка й сіль в оці, що аж тричі замішувано проказав ті слова.

— Мені, мабуть, судилося вилізти з того болота, пані Товкматч. Та чи судилося, чи ні, а я не здужав. Я таки виліз, хоч ніхто не простяг мені руки. Спершу волоцюга, потім побігач, знов волоцюга, чорнороб, кур’єр, конторник, управитель, молодший компаньйон і нарешті Джозая Горлодербі з Кокстауна. Ось по яких сходинах я підіймався. Джозая Горлодербі навчився читати з вивісок, а час на годиннику розрізняти — з дзигарів на дзвіниці церкви святого Егідія в Лондоні, а за вчителя йому був п’яний каліка, непоправний волоцюга, суджений уже й за крадіжку. От і розказуйте Джозаї Горлодербі з Кокстауна про ваші парафіяльні школи, та про взірцеві школи, та про фахові школи, та ще про казна-які школи. Джозая Горлодербі з Кокстауна скаже вам у вічі: все це дуже добре, дуже корисне — хоча він таких вигод не мав, — але нам потрібні люди з міцними головами й твердими кулаками. Такі школи, як пройшов він, не кожному до снаги, він це добре знає, але він їх пройшов отакі й отакі, і ви скорше примусите його гарячий лій пити, аніж зректися фактів свого життя!

Аж упрівши з власного запалу, Джозая Горлодербі з Кокстауна спинився. І саме ту мить розчинилися двері й до вітальні ввійшов його надзвичайно практичний приятель, ведучи за собою обох юних провинників. Загледівши у вітальні гостя, надзвичайно практичний приятель теж спинився й кинув на Луїзу докірливий погляд, що неначе промовляв: «Бач, ось тобі й пан Горлодербі!»

— О! Що сталося? — зарепетував пан Горлодербі. — Чого це малий Томас так скис?

Хоч питав він за Томаса, однак дивився на Луїзу.

— Ми заглядали шпаринкою до цирку, — процідила дівчина згорда, не підводячи очей, — і тато нас застав на тому.

— Що ж це таке, паніматко! — суворо сказав пан Товкматч до дружини. — Це я, чого доброго, діждуся, що мої діти ще й вірші читатимуть!

— Горенько моє! — заквилила пані Товкматч. — Ну як таки можна, Луїзо, Томасе! Просто диво бере. Оце така мені втіха з дітей! Таж тут хоч-не-хоч подумаєш, що ліпше б їх не мати й зовсім! От що б ви тоді робили, цікава я знати!

Однак, хоч які невідпорні були ті слова, пана Товкматча вони чомусь не задовольнили. Він аж нахмурився нетерпляче.

— Невже таки ви, знавши, що в матері голова болить, аж розсідається, не могли собі роздивлятись на свої скойки, та камінці, та на все, що для вас накуплено! — не вгавала пані Товкматч. — Ви ж не згірш за мене знаєте, що в дітей не бува ні вчителів з цирку, ні колекцій циркових, ані уроків про цирк! То що ж вам треба було там бачити, в тому цирку? Хіба вам дома не знайшлося чого робити, якби лишень схотіли? Я ж знаю, що знайшлося б! У моїй бідній голові зболілій не вдержаться й самі назви всіх тих фактів, що ви мусите вивчити. Я Ц половини їх, либонь, не пам’ятаю.

— Ото ж бо й є, — буркнула Луїза.

— Не переч мені! Яке там ото ж бо й є! — простогнала пані Товкматч. — Ідіть зараз же та беріться вчити яку-небудь логію! — Вона була жінка не дуже вчена і, проганяючи дітей до їхніх книжок та зошитів, завжди вживала цього загального слова: хай, мовляв, самі вибирають, що їм учити.

Запас фактів у голові в пані Товкматч і справді був аж надто вбогий, і не її вченість спонукала пана Товкматча піднести її до високого становища своєї дружини, а дві зовсім інші обставини: по-перше, вона уособлювала більш ніж задовільну суму, а по-друге, не мала ніяких «фанаберій». Цим словом пан Товкматч називав уяву, і дійсно, його дружина настільки була позбавлена цієї властивості, наскільки те взагалі можливо для людини, що не є довершеним ідіотом.

Саме лиш те, що вона лишилася на самоті з своїм чоловіком та паном Горлодербі, так спантеличило цю достойну панію, що вже не треба було більш ніякого факту, аби її до решти приголомшити. Вона знов завмерла, і ніхто на неї більше не зважав.

— Горлодербі, — сказав пан Товкматч, присовуючи стільця до каміна. — Ви завжди так цікавитесь моїми дітьми — надто Луїзою, — що я можу без сорому признатися вам, яке прикре мені це відкриття. Я ж (як вам відомо) невхильно силкувався розвивати в своїх дітях розум. Бо це (як вам відомо) єдина людська здатність, на яку слід націлювати виховання. А проте, Горлодербі, оця сьогоднішня несподіванка, хоч сама з себе й нікчемна, немовби показує, що Томасові й Луїзі закралося в голову щось таке, що слід… чи, радше, чого не слід;., як би його краще висловитися… ну, чого я ніколи не мав наміру в них виховувати і що не має нічого спільного з розумом.

— Авжеж, тут небагато розумного — цікавитися жменею волоцюг, — відказав Горлодербі. — Як я сам був волоцюга, мною ні одна душа не цікавилась, будьте певні.

— Тепер постає питання, — провадив надзвичайно практичний батько, втупивши очі в вогонь, — у чому корениться ця вульгарна цікавість.

— Я вам скажу, в чому: в пустих мріях.

— Не може того бути! Хоча, признаюся, така прикра думка наверталася й мені на розум, як я оце йшов додому.

— В пустих мріях, Товкматчу, — ще раз сказав Горлодербі. — Це річ негожа й для будь-кого, а для такої дівчини, як Луїза, то й зовсім чортбатьказна-що. Я не перепрошую пані Товкматч за круте слово, бо вона добре знає, що я чоловік нескребений. Добрих манер від мене дожидатися шкода. Не так мене виховувано.

— Невже це вони від кого з учителів або слуг набралися? — міркував пан Товкматч, сховавши руки в кишені й утупивши ямкуваті свої очі у вогонь. — Чи, може, Луїза або Томас що-небудь таке прочитали? Може, попри всю осторогу, в дім попав якийсь пустий роман? Бо ж інакше як пояснити таке незбагненне збочення в дітях, що їх від самої колиски виховувано в неухильно практичному дусі?

— Стривайте! — вигукнув Горлодербі, що все стояв, як і перше, біля каміна, чванячись своєю настирливою смиренністю навіть перед меблями в кімнаті. — У вас же в школі є дочка одного з тих фіглярів!

— Авжеж… Сесілія Джуп, — відказав пан Товкматч, аж вражено звівши очі на приятеля.

— Стривайте, стривайте! — знову гукнув Горлодербі. — А як вона туди потрапила?

— Та я, правду сказати, до сьогодні її в вічі не бачив. Але вона сама приходила сюди, до Кам’яної Осади, проситися, щоб її прийняли, хоч вона й не мешкає постійно в нашому місті, і… так, так, ваша правда, Горлодербі, ваша правда.

— Стривайте, стривайте! — ще раз вигукнув Горлодербі. — А Луїза бачила її, як вона була тут?

— Авжеж, бачила. Бо це сама Луїза мені й сказала, що вона приходила проситись. Але, я певен, Луїза бачила її тільки при матері.

— Будьте ласкаві, пані Товкматч, — звернувся до господині Горлодербі. — Як воно все було?

— Ой, лишенько, — застогнала пані Товкматч. — Ну, прийшла вона, і каже, що хоче до школи ходити, а пан Товкматч же хотів, щоб до школи ходили й дівчата, і Луїза з Томасом кажуть мені, що ось дівчина хоче до школи і що батько хоче, щоб до школи ходили й дівчата, то як же я могла перечити їм, коли такий факт?

— Знаєте що, Товкматчу? — сказав пан Горлодербі, — Витуріть це дівчисько геть, і буде по всьому.

— Та я вже й сам гак подумав.

— І то зразу! — додав Горлодербі. — Це моє правило ще змалечку — робити все зразу. Як надумав я втекти від своєї баби та від ящика з-під яєць, то зразу ж утік. І ви так робіть. Виженіть її зразу!

— Ви не хочете пройтися? — спитав його приятель. — У мене десь є її адреса. Може, сходимо туди вдвох?

— А чого ж! — радо погодився пан Горлодербі. — Аби тільки зробити це діло зразу.

Отож пан Горлодербі насадив на голову капелюха — він завжди саме насаджував, а не надягав його, як і годиться тому, хто мусив сам вибиватися в люди й не мав коли навчитись, як треба носити капелюхи, — застромив руки в кишені й посунув до дверей. «Я рукавичок не ношу, — любив він казати. — Я дерся вгору без них. У рукавичках я б так високо не заліз».

Поки пан Товкматч ходив до себе нагору по адресу, він потоптався хвильку по сінях, а тоді прочинив двері до класу — тихої, світлої, застеленої килимом кімнати, що, попри книжкові шафи, колекції та всіляке навчальне приладдя, чимось дуже нагадувала перукарню. Луїза саме знуджено дивилася в вікно, спершися ліктями на підвіконня, а Томас, сердито сопучи, стояв біля каміна. Двоє менших Товкматчів, Адам Сміт і Мальтус, пішли на якусь екскурсію під учителевим конвоєм, а найменша, Джейн, уся обмурзана рідким глеєм з грифеля та сліз, заснула над простими дробами.

— Ну, вже все, Луїзо! Вже минулося, Томасе, — сказав нам Горлодербі. — Ви більше не робитимете так, і я вам обіцяю, що тато вас більше за це діло не картатиме. Ну як, Луїзо? Хіба не заробив я поцілуйка?

Дівчина помовчала холодно, тоді сказала: «Як хочете, пане Горлодербі», — повільно перейшла кімнату й знехотя підставила йому щоку, відвертаючи очі вбік.

— Ти ж завше була моя мазушка! — сказав пан Горлодербі. — Ну, бувай здорова, Луїзо!

Він вийшов і зачинив двері, а дівчина все стояла на місці й терла хусточкою ту щоку, що він поцілував, аж поки вона стала червона, як вогонь. І п’ять хвилин минуло, а вона все терла щоку.

— Що ти робиш, Луїзо! — промовив понура брат. — Дірку ж протреш!

— Як хоч, Томе, візьми свого ножика й виріж це місце. Я не заплачу!

Розділ V ОСНОВНА НОТА

Кокстаун, куди вирядилися най Горлодербі з паном Товкматчем, являв правдивий тріумф фактів: «фанаберій» у ньому було не більше, ніж у самій пані Товкматч. Візьмімо ж зразу цю основну ноту — Кокстаун, — перше ніж провадити нашу пісню далі.

То було місто, збудоване з червоної цегли, а отже, воно мало б бути червоне — коли б не дим та сажа. Але через дим та сажу воно було неприродно червоно-чорне, мов розмальоване обличчя дикуна. То було місто машин та високих коминів, що з них, ніколи не уриваючись, соталися й соталися нескінченні димові гадюки. Був у місті й чорний канал, і річка, бурякова від смердючої фарби, що туди стікала, і здоровезні будівлі з незліченними вікнами, де з ранку до вечора все стугоніло й двигтіло і де толок паровика безперестану ходив угору та вниз, немов голова тихобожевільного слона. У ньому було кілька великих вулиць, дуже подібних одна до одної, і багато ще подібніших один до одного завулків, де жили так само подібні одне до одного люди, що всі виходили з дому й верталися додому тієї самої години, так само тупотіли ногами по тих самих хідниках, і робили таку саму роботу, і що для них кожний день був такий самий, як учорашній чи завтрашній, а кожний рік — достоту минулий або наступний.

Ці прикмети Кокстауна були здебільшого невіддільні від тієї праці, з якої місто жило. Врівноважували їх вироблювані там пожиточні речі, що розходилися звідти по всьому світу, та. оздоби, що їм завдячує не питаймо вже скільки зі своєї принадності вельможна красуня, якій ріже вухо й сама назва міста. Решта його рис були не такі неминучі, і були вони ось які.

Усе в Кокстауні мало вигляд суворо діловий. Коли члени котроїсь із релігійних громад ставили собі каплицю — а так зробили всі вісімнадцять громад, — то була неодмінно молитовна комора з червоної цегли, що подеколи (і то лише в найрозкішніших випадках) мала на даху щось ніби пташину клітку, де висів дзвін. Єдиний виняток становила Нова церква — обтинькована будівля з квадратовою дзвіничкою над дверима, яку вивершували чотири невисокі башточки, немов точені ніжки переверненого стільця. Всі вивіски й написи в місті було виведено однаковими рівними, простими літерами, чорним по білому. В’язниця могла б бути лікарнею, лікарня в’язницею, ратуша або в’язницею, або лікарнею, або і тим і тим відразу, або ж іще чим-небудь, бо кожна була анітрохи не принадніша за інші. Факти, факти, факти повсюди в матеріальному образі міста — і факти, факти й факти в образі духовному. Дітодавсова школа була вся з самих фактів, і креслярська школа була з самих фактів, і взаємини між хазяями та робітниками стояли на самих фактах; від породильні до кладовища нічого, крім фактів, і що не переводилось на цифри чи не могло купитись якнайдешевше та продатись якнайдорожче, того не було й не мусило бути і нині, і завжди, і на віки вічні, амінь.

Це місто, що так божествило факти і так переможно їх утверджувало, напевне ж, гараздувало? Та ні, не зовсім. Ні? Та невже!

Таки ні. Кокстаун не вийшов зі своїх горен з усіх боків ясний, мов золото, що не боїться вогню. Насамперед диво брало ось із чого: хто ж належить до тих вісімнадцятьох сект? Бо як хто до них і належав, то не робітники. Аж чудно було ходити містом у неділю вранці та бачити, як мало їх, зачувши бузувірське калатання дзвонів, що доводило до нестями людей хворих чи нервових, виходить зі своїх тісних помешкань, зі своїх вузьких завулків, покидає вуличні перехрестя, де вони знуджено стовбичили, байдуже, мовби те їх нітрохи не тичеться, дивлячись на чисту публіку, що йшла до церкви чи каплиці. І не лишень прибульцям те впадало в вічі: в самому Кокстауні була спілка, члени якої до кожної сесії надсилали Палаті громад гнівні петиції, де вимагали парламентського декрету про те, щоб силоміць нагинати цих людей до побожності. Було ще й Товариство тверезості, що нарікало на прихильність робітників до чарки і доводило статистичними таблицями, що вони справді пиячать, а на бесідах за чаєм члени його запевняли, ніби ніякі сили, ні земні, ні небесні (опріч хіба медалі Товариства) не можуть віднадити їх від цієї звички. Далі були ще аптекарі, які, знов же статистичними даними, доводили, що коли робітники не пиячать, то вживають наркотиків. Далі ще й тюремний священик, людина з великим досвідом, своїми статистичними даними, разючішими за всі попередні, показував, що робітники вчащають до гнізд розпусти, де слухають неподобних пісень та дивляться на неподобні танці, а може, й самі співають та танцюють. Злочинець Н., на двадцять четвертому році життя засуджений до вісімнадцятьох місяців самотнього ув’язнення, сам сказав (хоч слова такої людини навряд чи гідні великої віри), що згуба його почалася з такого-от кипіла і що коли б він туди не попав, то напевне довіку б лишався порядний і чесний, як щире золото. Далі, були ще пан Товкматч та пан Горлодербі, ті самі два добродії, що сю хвилю йшли Кокстауном, — обидва люди надзвичайно практичні; то вони б могли, коли треба, постачити ще більше статистичних даних із власного досвіду й підперти їх баченими на власні очі прикладами, а з тих даних та прикладів було ясно, як білий день, що то не люди, а людці, панове; хоч ви скільки добра їм робіть, а дяки не діждетеся, панове; їм завжди щось не так, панове, а спитай їх, то вони й самі не знають, чого хочуть; і живуть вони, панове, як у бога за пазухою, масло купують тільки свіже, каву п’ють тільки мокко, а м’ясо вибирають тільки найліпше, і все ж завжди невдоволені, і ніякої ради на них нема. Одно слово, як у тому відомому дитячому віршику:

І ось спадав на думку: а можливо, з кокстаунським людом діялося те саме, що й з Товкматчевими дітьми? Бо ж чи може хто-небудь, при доброму розумі бувши та обізнаний більш-менш із цифрами, серед білого дня не бачити, що одну з найперших життєвих потреб кокстаунського робітництва цілі десятки років умисне нехтувалося? Що й у них є якась уява, і вона потребує виявлятися вільніше, а не душитися в лабетах? Адже що триваліша й одноманітніша їхня тяжка праця, то гостріша виникає в них жадоба якоїсь передишки, якоїсь відміни, якоїсь розривки, що бадьорила б їх і звеселяла, — якоїсь законної розваги час від часу, хай то буде лишень нехитрий танець під шпарку музику, якоїсь легкої духовної потрави не з Дітодавсової кухні, і ту жадобу треба доконче вдовольняти так, як слід, або ж вона неминуче виливатиметься в те, що не слід, допоки не втратили сили закони буття.

— Цей чоловік живе в Гузирі, а я там ніколи не бував, — сказав пан Товкматч. — Де це, Горлодербі?

Пан Горлодербі знав, що це десь кінець міста, але більше й йому не було відомо. Отож вони спинилися, роззираючись, кого б спитати.

Ту ж мить із-за рогу вибігла дівчинка. Вона мчала щодуху, обличчя в неї було налякане. Пан Товкматч відразу впізнав її.

— Агов, дівчино! — гукнув він. — Стій! Стривай! Куди це ти летиш?

Учениця номер двадцять спинилася, захекана, й чемно присіла перед ним.

— Чого це ти гасаєш по вулиці? — спитав пан Товкматч. — Куди це-годиться?

— Та я… я втікала, пане, — відмовила дівчинка, ледве дух зводячи, — за мною гналися.

— Гналися? — перепитав пан Товкматч. — Кому це треба гнатися за тобою?

Відповідь на те запитання він дістав цілком несподівану: з-за того ж таки рогу раптом вибіг стрімголов безбарвний хлопець Бітцер, з усього розгону тицьнувся панові Товкматчеві в живіт і відлетів на брук.

— А це що, хлопче? — гримнув пан Товкматч. — Що це ти виробляєш? Як ти смієш отак наскакувати на… на людей?

Бітцер підхопив кашкета, що злетів йому з голови, позадкував і, стукнувши себе щиколотками по лобі, промимрив, що він ненавмисне.

— Оце він гнався за тобою, Джуп? — спитав пай Товкматч.

— Так, пане, — відповіла дівчинка неохоче.

— Ні, ні, вона бреше, пане! — закричав Бітцер. — Вона сама перша почала втікати! Ці циркачі як не брехнуть, то й не дихнуть, це ж на весь світ відомо. І ти сама добре знаєш, що циркач як не брехне, то й не дихне! — обернувся він до Сесі. — Це все місто знає, пане, як таблицю множення, що вони такі! А от циркачі таблиці множення й не знають, — додав він, підлащуючись до пана Горлодербі.

— Я налякалася: він так викривлявся страшно! — озвалась дівчинка.

— О, о! — закричав Бітцер. — Ніби й ти не така сама! Ніби й ти не циркачка! Та я й не дивився на неї, пане. Я тільки спитав її, чи вона взавтра знатиме, що таке кінь, та набився ще раз їй розказати, а вона як чкурне навтьоки, а я тоді за нею, пане, щоб таки навчити її, аби знала, як, бува, на вроці спитають. Якби ти не циркачка, тобі й на думку б не спало так на мене набріхувати!

— Я бачу, в школі вже добре знають, хто вона така, — зауважив пан Горлодербі. — Ще тиждень, і всі ваші школярі тиснутимуться під цирком, поприлипавши до шпарок.

— Ваша правда, — відказав його приятель. — Бітцере, гайда мені додому. А ти, Джуп, зачекай. Гляди, хлопче, як до мене ще раз дійде, що ти отак ганяєш по місту, ти про мене почуєш від учителя. Ти розумієш, що я маю на увазі. Ну, йди!

Хлопець на хвильку перестав кліпати очима, знову стукнув себе щиколодками по лобі, глянув зизом на Сесі й подався геть.

— А тепер, Джуп, — сказав пан Товкматч, — проведи мене й оцього пана до свого батька. Ми якраз до нього йдемо. Що це ти несеш у пляшці?

— Джин, — озвався пан Горлодербі.

— Ой, що ви, пане! Це дев’ять олій.

— Що, що? — гукнув пан Горлодербі.

— Дев’ять олій, пане. Розтирати татка.

Пап Горлодербі зареготався.

— А на якого дідька тобі розтирати свого тата дев’ятьма оліями?

— А наші завжди так роблять, пане, як хто заб’ється на арені, — відповіла дівчинка, озираючись через плече, чи таки пішов її переслідувач. — Вони часом знаєте з якими синцями ходять!

— Так їм і треба, неробам, — сказав пан Горлодербі.

Дівчинка звела на нього очі, в яких світився подив і жах.

— Грім побий! — пирхнув пан Горлодербі. — Та я ще як був років на п’ять менший за тебе, то вже з такими синцями ходив, що й десятьма, й двадцятьма, й тридцятьма оліями не відітреш. І не того, що викаблучувався перед роззявляками, а того, що мене стусали. На мотузці я не танцював, я танцював на голій землі, а мотузкою мене підганяли!

Пан Товкматч хоч і не м’якосердий був чоловік, а все ж не такий твердошкурий, як пан Горлодербі. Він, як зважити все, мав натуру досить добру і, може, був би навіть дуже добрий, якби колись давно, підсумовуючи риси своєї вдачі, припустився хоч однієї арифметичної помилки. Коли Сесі, що йшла попереду, звернула до вузенького завулка, він сказав як лишень умів ласкаво:

— То оце й є Гузир, еге, Джуп?

— Авжеж, пане. А оце, вибачайте вже, тут ми мешкаємо.

Вона зупинилася біля дверей невеличкої вбогої корчомки. Вже смеркало, і в вікнах тьмяно, червонясто світилося. Корчомка була така нужденна та занехаяна, немов, за браком відвідувачів, сама вдарилася в пиття, покотилася стежкою всіх п’яниць і була вже недалечко кінця її.

— Треба тільки перейти через шинк, пане, та піднятися сходами. Будьте ласкаві, почекайте мене нагорі хвилиночку, поки я свічку засвічу. Як почуєте собаку, не бійтеся, то паш Танцюй, він тільки гавкає.

— «Танцюй», «дев’ять олій», ха-ха-ха! — засміявся металічним своїм сміхом пай Горлодербі, останній увіходячи в двері. — Саме під масть такому чоловікові, як я!

Розділ VI СЛІРІ ТА ЙОГО ТРУПА

На вивісці корчми намальовано було крилатого коня, а під ним, великими рівними літерами, стояло: «Герб Пегаса». А ще нижче, на звивчастій стрічці, маляр вивів такі рядки:

А всередині в шинку, на стіні за брудним шинквасиком, висів у рямцях і під склом ще один Пегас — бутафорський, із крилами з тонкого серпанку, ввесь обсипаний золотими зірками і в червоній шовковій збруї.

Та що й надворі вже смеркалося, й усередині було замало світла, то пан Товкматч і пан Горлодербі не розгледіли ні вивіски, ні Пегаса в рямцях і не уразилися тими витворами буйної уяви. Слідом за дівчинкою вони зійшли нагору крутими сходами, ні з ким не спіткавшись, і стали в темряві на помістку, а Сесі побігла по свічку. Вони чекали, що ось-ось озветься Танцюй, але чудово надресирований учений собака не загавкав і тоді, коли дівчинка вернулася зі свічкою.

— Тата немає вдома, пане, — сказала вона, і обличчя в неї було вкрай здивоване. — Зайдіть, будьте ласкаві, до нашої хати, я його зараз розшукаю.

Обидва зайшли до кімнати, і Сесі, підсунувши їм стільці, вибігла хуткою, легкою ходою. Кімната була злиденна, умебльована вбого, з одним ліжком. На стіні висіла біла нічна шапочка, оздоблена двома павиними перами та задертою догори кіскою: в ній синьйор Джуп ще того самого дня у проміжках між численними номерами розважав високошановну публіку своїми доброзвичайними жартами й дотепами в шексиірівському дусі. Але більше ніяких частин його вбрання або ж інших ознак його присутності чи його діяльності ніде не було видно. Що ж до Танцюя, то той достойний предок нашого чудово надресированого пса, котрий потрапив був до Ноєвого ковчега, чи не випав з нього ненароком, бо в «Гербі Пегаса» не чути було ні слуху ні духу собачого.

Нагорі раз за разом стукали двері — видно, Сесі ходила по всіх номерах, шукаючи батька. Чулися здивовані голоси. Потім дівчинка збігла стрімголов униз, влетіла до кімнати, кинулася до старої, облізлої, пом’ятої валізи з телячої шкури, відчинила її, побачила, що вона порожня, і озирнулася на чоловіків, перелякана, заломивши руки.

— Тато, мабуть, пішов до цирку, пане. Я не знаю, чого йому там треба, але він напевне там. Я за хвилинку приведу його! — Вона знов вибігла прожогом, як була, без капелюшка; її довгі, темні дівчачі коси маяли за нею.

— Що це вона каже? — сторопів пан Товкматч. — За хвилинку? Таж туди більше милі!

Не встиг пан Горлодербі відповісти йому, як на дверях з’явився якийсь молодик, сказав: «Дозвольте, панове!» — і, не виймаючи рук із кишень, зайшов до кімнати. Худе, жовтувате обличчя його було чисто поголене, пишна чорна чуприна, розчесана на проділ посередині, спадала на обидва боки. Ноги молодик мав дуже дебелі, але трохи закороткі, як на гарну будову тіла, а огруддя й спину трохи заширокі. Вдягнений він був у довгий сурдут до стану і в облиплі рейтузи, на шиї мав шарфа; тхнуло від нього оливою, соломою, помаранчевими скоринками, сіном та тирсою, і нагадував він якогось химерного кентавра, зліпленого зі стайні й театру. Де кінчалось одне й починалося друге, ніхто б не міг сказати достеменно. Цього молодика згадувалося в тогоденній афіші як п, І. В. Б. Чілдерса, що вславився як відважний і вправний гарцівник у ролі Дикого мисливця північноамериканських прерій. У цьому номері, що мав великий успіх у публіки, брав участь і хлопчик-недоросток із старкуватим обличчям, що й тепер зайшов за ним до кімнати. Хлопчик той удавав маленького синочка Дикого мисливця, і батько возив його з собою, закинувши сторчма за плече й держачи за одну ногу або поставивши тім’ям собі на долоню, як воно, очевидячки, й заведено виявляти палку батьківську любов та пестити дітей у американських преріях. Штучні кучерики, віночки, крильця, білило та червець обертали цього вельми вдатного юнака на такого гарненького купідона, що вся жіноча половина публіки аж мліла з захвату, але поза ареною, у старкуватій, як і він сам, куцині, мавши голос навдивовижу товстий та хрипкий, він скидався радше на жокея.

— Перепрошую, панове, — сказав пан І. В. Б. Чілдерс, роззирнувшись по кімнаті. — Це, мабуть, ви хотіли бачити Джупа?

— Так, ми, — потвердив пан Товкматч. — Його дочка десь побігла по нього, але я не можу чекати і тому прошу вас дещо йому переказати.

— Бачте, молодче, — встряв і пан Горлодербі, — ми люди не вашого гатунку: ми знаємо ціну часові, а ви її не знаєте.

— Не маю честі знати вас, — відрубав пан Чілдерс, змірявши його поглядом з голови до ніг, — але як ви хочете сказати, що ваш час дає вам більше грошей, ніж мені мій, то, з вигляду вашого судячи, ви, либонь, маєте рацію.

— І грошей тих у вас, певне, з рук не видереш! — озвався Купідон.

— Ти помовч, Кідермінстере! — сказав пан Чілдерс (Кідермінстер було земне ім’я Купідонове).

— А чого він сюди прийшов сміятися з нас? — огризнувся Кідермінстер, виявляючи вельми оприскливу вдачу. — Як хочете з нас посміятися, йдіть до цирку, заплатіть гроші й смійтеся скільки влізе!

— Кідермінстере, помовч, кажу! — вже гримнув на нього пан Чілдерс. — Добродію, — повернувся він до пана Товкматча, — я перше розмовляв з вами. Може, ви знаєте, а мо’, й ні (бо ви навряд чи вчащаєте до нашого цирку), що останнім часом Джуп часто давав хука.

— Давав… чого? — перепитав пан Товкматч, безпорадно озираючись на могутнього Горлодербі.

— Давав хука.

— Чотири рази вчора брався і ні разу сальта не втнув, — знов озвався Кідермінстер. — І «свічку» спартачив, і «місток».

— Не вийшло в нього те, що треба. Стрибав погано і перекидався незграбно, — пояснив пан Чілдерс.

— А! Оце й називається «хук», еге? — здогадався пан Товкматч.

— Атож, оце все ми й називаємо «давав хука», — відповів пан Чілдерс.

— Дев’ять олій, Танцюй, давав хука, сальто, свічка й місток, ге-ге-ге! — зареготав на всю хату пан Горлодербі. — Нічогенька кумпанія для чоловіка, що сам зумів так високо злетіти!

— Ну то спустіться нижче, — огризнувся Кідермінстер. — Як ви вже злетіли так високо, то спустіться трошечки.

— Яке влізливе хлоп’я! — насупився, позирнувши на нього, пан Товкматч.

— Якби ж ми знали, що ви прийдете, то були б задля вас гречного панича покликали! — відрубав Кідермінстер, нітрохи не збентежившись. — Було б же нас попередити, коли ви такі вибагливі, тільки по тугому ходите!

— А це що таке? Знов грубощі якісь? — спитав пан Товкматч, розгублено втупившись у нього. — Що це означає — по тугому?

— Годі, йди вже, йди, — сказав пан Чілдерс, енергійно, мов у преріях, випихаючи свого юного колегу з кімнати. — Нічого такого воно не означає. Просто буває линва туго натягнена, а буває слабко. То ви щось хотіли через мене переказати Джупові?

— Так, хотів.

— Ну, то навряд чи воно до нього дійде, — хутко промовив пан Чілдерс. — Ви його добре знаєте?

— Я його й у вічі ніколи не бачив.

— Ну, то вже навряд чи й побачите. Я певен, що він зслиз.

— Ви хочете сказати, що він покинув свою дочку?

— Я хочу сказати, що він дав тягу, — кивнув головою пан Чілдерс. — Учора його висвистали, й позавчора, й сьогодні теж висвистали. Його останнім часом раз у раз висвистують, і він не міг більше того стерпіти.

— А чому ж його так часто… висвистували? — спитав пан Товкматч, аж через силу вимовляючи те слово.

— З'їздився вже, немоторний стає, — відповів Чілдерс. — Чудило з нього ще непоганий, але з самого цього хліба не наїсися.

— Чудило? — перепитав Горлодербі. — А це що знову?

— Ну, клоун, чи комік, коли вам так більше до вподоби, — зневажливо кинув йому через плече пан І. В. Б. Чілдерс, труснувши головою, від чого довга його чуприна колихнулась уся разом. — І ось яка чудасія, добродію: Джупові не так дошкуляло те, що його висвистують, як те, що його дочка про це знає.

— Оце гарно! — впав у річ пан Горлодербі. — Оце мені подобається, Товкматчу! Сердега так любить свою дочку, що аж покинув її й утік! Знаменито, хай йому грець! Геге-ге! Слухайте-но, молодче! Я, щоб ви знали, не завше був на такій висоті, як тепер, то мені добре відомо, як то воно буває. Вас, може, це здивує, але моя мати теж покинула мене й утекла.

І. В. Б. Чілдерс досить ущипливо відмовив, що його те нітрохи не дивує.

— Ото ж бо, — провадив Горлодербі. — Я вродився в канаві, і мати мене покинула. Чи я її за те похваляю? Ні. Чи похваляв коли? Теж ні. Що я про неї кажу? Що паскуднішої паскуди ще, мабуть, і на світі не було, крім хіба моєї п’яндиги баби. Я своїм родом не пишаюся і за честь його не дбаю, для мене то все слинява бридня. Я завжди кажу те, що є, і про матір Джозаї Горлодербі з Кокстауна говоритиму по правді й без сорома, як і про матір першого-ліпшого ледаща. І про цього вашого поганця так скажу. Пройдисвіт він, шалиган, щоб ви знали.

— А мені однаково, хто він і що він. Я вас не питаю, — відрубав пан І. В. Б. Чілдерс, обертаючись до нього. — Я розповідаю вашому товаришеві, як воно є, а коли вам не подобається слухати, то йдіть собі подихайте свіжим повітрям. Ви, я бачу, дуже любите губу розпускати, то розпускайте її, тільки, будь ласка, в себе вдома, — уїдливо порадив пан Чілдерс. — А тут цього не робіть, поки вас не попросять. У вас же, напевне, є бодай який-небудь свій дім?

— Та мабуть, що є, — зареготав пан Горлодербі, забряжчавши грішми в кишені.

— Ну, ото там і розпускайте губу, коли ваша ласка, — сказав Чілдерс. — Бо цей наш дім не дуже міцний і може вас не витримати!

Ще раз змірявши пана Горлодербі поглядом, він демонстративно — мовляв, з вами я більше не маю про що говорити, — відвернувся до пана Товкматча.

— Десь перед годиною Джуп послав дочку по щось у місто, а потім наші бачили, як він і сам потихеньку ви йшов на вулицю, насунувши капелюха аж на очі, з клуночком під пахвою. Вона, звісно, ніколи в це не повірить, але так воно є: він утік, а її покинув.

— Перепрошую, а чого ви думаєте, що вона не повірить? — спитав пан Товкматч.

— Бо вони одне без одного й жити не могли. Бо до сьогодні він, здавалося, дух ронив за донькою, — відповів Чілдерс, ступаючи до порожньої валізи й заглядаючи в-неї. І в пана Чілдерса, і в юного Кідермінстера хода була трошки чудна: вони розставляли ноги ширше, ніж звичайні люди, і дуже тонко вдавали, що в них не згинаються коліна. Так ходили всі чоловіки в трупі Слірі, і те мало показувати, що вони майже не зсідають з коней.

— Сердешна Сесі! — сказав Чілдерс, підводячи голову з-над порожньої валізи й знову колихнувши чуприною. — Краще б він був віддав її в науку. А так вона лишилася ні з чим.

— Дуже втішно чути, що ви, самі ніколи не вчившися, так думаєте, — схвально зауважив пан Товкматч.

— Це я б то не вчився? Та мене віддали в науку з семи років!

— Он як? — протяг пан Товкматч аж ображено, наче Чілдерс не справдив його доброї думки. — А я й не знав, що у вас заведено змалечку навчати…

— Неробства, — вкинув пан Горлодербі, гучно зареготавши. — І я не знав! Щоб я скис, не знав!

— Її батько, — повів далі Чілдерс, немовби й не чуючи його, — убгав собі в голову, що вона в нього має вирости бозна-яка вчена. Як та думка до нього причепилася, цього вже не скажу, а тільки більше не відчепилася. Останні сім років він тільки те й знав, що силкувався то тропіки підучити її читати, то — писати, то — рахувати…

Пан І. В. Б. Чілдерс вийняв одну руку з кишені, потер нею щоки і підборіддя й звів на пана Товкматча погляд, у якому світився великий сумнів і трошки надії. Він із самого початку, задля покиненої дівчинки, намагався власкавити цього добродія.

— Коли Сесі прийнято до тутешньої школи, — провадив він, — Джуп зрадів, як мала дитина. Мені тоді аж чудно було, чого він так радіє: адже ми не надовго тут спинилися, ми ж люди мандровані. А він, певне, вже тоді надумав таке втнути — він бо й завше трохи схибнутий був — і вирішив, що тепер її притулено. Отож якщо ви оце прийшли сказати йому, що хочете якось помогти дівчинці, — пан Чілдерс знову погладив рукою обличчя й так само глянув на Товкматча, — то це було б дуже добре й дуже до речі. Так до речі, що більше вже й годі.

— Навпаки, — відмовив пан Товкматч, — я прийшов сказати йому, що, живучи в такому оточенні, його дочка не може вчитися в моїй школі, а отже, нехай вона більше не приходить. Та коли батько справді покинув її, нічого їй не сказавши… Горлодербі, я хочу з вами порадитися.

На ті слова пан Чілдерс тактовно вийшов своєю кавалерійською ступою за двері й став там на помістку, погладжуючи рукою бороду й тихо насвистуючи. Ось до нього долетів голос Горлодербі: «Ні. По-моєму, не слід. Я вам не раджу. Ні в якому разі». А потім голос пана Товкматча, куди тихіший: «Але ж це буде якраз наочний приклад для Луїзи: хай сама побачить, до чого призводить те, що збудило в ній таку вульгарну цікавість. Спробуйте поглянути на справу з цього боку, Горлодербі».

Тим часом з горішнього поверху, де вони квартирували, одне по одному посходили члени трупи Слірі. Спершу вони стояли на помістку, перешіптуючись одне з одним та з паном Чілдерсом, а тоді помалу пропхалися самі і його пропхали до кімнати. Було серед них дві чи три гарненькі молодички, двоє чи троє їхніх чоловіків, дві чи три тещі й восьмеро чи дев’ятеро дітлахів, що при потребі удавали на арені фей та ельфів. Батько однієї з тих родин мав звичай утримувати батька другої родини на вершечку довжезної тички; батько третьої родини часто споруджував з перших двох батьків піраміду, юного Кідермінстера примістивши на вершині, а сам стоячи в підніжжі її; всі ті батьки вміли танцювати на котючому барилі, стояти на шийці пляшки, ловити м’ячі й ножі, крутити на одному пальці миску, їздити верхи на чому-небудь, стрибати через що-будь і висіти ні на чому. А матері всі вміли танцювати (і танцювали) на слабко натягненій дротині й на туго натягненій линві і їздити, витинаючи всякі штуки, на несідланих конях; жодна з них не соромилась показувати публіці свої литки; а одна звичайно в’їжджала в кожне місто на чолі циркового поїзду в античній колісниці, сама правуючи шестірнею коней. Загалом усі вони любили похизуватись і удавали бозна-яких промітних, убирались поза ареною не дуже охайно, в домашньому житті не знали ніякого ладу, а грамоти в усієї трупи разом стачило б хіба на коротенького листа. Та воднораз у цих людях упадала в очі якась дивовижна лагідність і дитинність, якась особлива нездатність до хитрощів та крутійства і невичерпна готовість помагати й співчувати одне одному, і ті риси заслуговували часто не меншої поваги, а вже в кожному разі не менше зичливої оцінки, ніж звичайні чесноти будь-якої іншої верстви людності.

Останній з’явився сам пан Слірі — кремезний, як уже згадувалось, чолов’яга з одним оком нерухомим і одним рухомим, з голосом (якщо те взагалі можна назвати голосом), схожим на сопіння старого, дірявого ковальського міха, брезклий на виду, завжди ні п’яний, ні тверезий, а, сказати б, причмелений.

— Хлуга покірний, мохьпане! — сказав пан Слірі: він хорував на астму, і важкий ядушний віддих не давав йому вимовляти літери «с». — Прикра іхторія, хай йому абищо! Ви вже, певно, чули, що мій клоун, як видно, забрав хвого хобаку й ушивхя?

Звертався він до пана Товкматча, і той відповів:

— Так, чув.

— То що ж, мохьпане? — запитав Слірі, скинувши капелюха й протираючи спідку носовою хусточкою, що її задля того носив у ньому. — Може, ви хочете якохь помогти бідній дитині?

— Так, я думаю щось їй запропонувати, коли вона повернеться, — відмовив пан Товкматч.

— Я дуже радий, мохьпане. Ви не подумайте, що я хочу здихатихь малої, але й захтувати їй щахтя я теж не хочу. Я ладен її й до хебе в науку взяти, хоч воно їй уже трохи запізно. Вибачайте, мохьпане, голох у мене хрипкий, і хто не звик, тому нелегко бува мене розуміти, але якби й ви з хамого малечку день у день упрівали та мерзли, мерзли та впрівали, впрівали та мерзли, то й ви б, мохьпане, охрипли так хаміхінько, як і я.

— Мабуть, що так, — погодився пан Товкматч.

— Може, вип’єте чого, мохьпане, поки дожидаємо її? Келишок хереху, може? — гостинно запропонував пан Слірі.

— Ні, дякую, я не хочу нічого, — відповів пан Товкматч.

— Так таки й нічого, мохьпане? А ваш товариш що хкаже? Як ви ще не обідали, то перехиліть чарочку гіркої нахтоянки.

Ту мить його дочка Джозефіна — гарненька вісімнадцятирічна білявочка, що в два роки, прив’язана до сідла, почала вчитись їздити на коні, а в дванадцять написала й завжди носила при собі духівницю, де заповідала, щоб її, як умре, відвезли на цвинтар обома перістими поні, — гукнула: «Тихше, тату, вона вертається!» І враз до кімнати вбігла Сесі Джуп — так само прудко, як перше вибігла. Побачивши, що там зібралась ціла трупа, що всі дивляться на неї якось чудно й що батька її серед них нема, дівчинка нестямно скрикнула й кинулась на груди найкращій линвовій танцівниці (яка, до речі, була саме при надії). Та стала навколішки й почала вмовляти Сесі, плачучи й сама разом з нею.

— Не похоромивхя ж хтарий отаке вхтругнути, біх його матері, — озвався Слірі.

— Ой, таточку мій рідний, таточку мій добрий, куди ж ви пішли! Я ж знаю, ви мені добра зичили, ви задля мене так зробили, щоб мені ліпше було! А які ж ви нещасні, які безрадні будете без мене, сердешний мій таточку, поки не вернетеся! — Так ото жалісно голосила дівчинка, звівши догори обличчя й простягши руки, немов силкувалась досягти, обняти, спинити відлетілу батькову тінь, що ніхто не міг і слова вимовити, аж поки пан Горлодербі, знетерпеливившись, узяв справу в свої руки.

— Слухайте, люди добрі, — сказав він, — чого ми час марнуємо! Треба втлумачити дівчині, що сталося. Коли хочете, давайте я поясню їй, бо ж мене самого колись отак покинуто. Слухай, ти, як там тебе! Твій батько вшився, покинув тебе, і більше ти його довіку не побачиш, і не сподівайся.

Одначе ці комедіанти так мало шанували видимі факти і такі були з цього погляду недотепні, що невідпорний здоровий глузд їхнього гостя не тільки не захопив їх, а навпаки, страшенно розсердив. Чоловіки замурмотіли: «Неподобство!» — а жінки: «Тварюка!», — і Слірі хапливо потяг пана Горлодербі набік та потихеньку застеріг його:

— Знаєте що, мохьпане? Я вам хкажу відверто: по-моєму, краще ви це діло облиште. Бо вони в мене люди дуже добрі й лагідні, але звикли обертатихь хутенько, і як ви не похлухаєтехь моєї ради, то коли б вони вах ненароком хторчака в вікно не викинули.

Той делікатний натяк вплинув на пана Горлодербі, і пан Товкматч нарешті дістав змогу надзвичайно практично, як завжди, окреслити суть справи.

— Чи повернеться коли-небудь цей чоловік, чи ні, — сказав він, — тепер це не має ніякої ваги. Він зник, і сподіватися, що він повернеться ближчим часом, нема підстав. З цим, я гадаю, згодні всі.

— Вхі, вхі! — відгукнувся Слірі. — Добре кажете, мохьпане!

— Тоді ось що. Я прийшов сюди сказати батькові цієї сердешної дівчини, Джупові, що його дочці не можна більше ходити до моєї школи, бо деякі практичні міркування, що їх вам викладати нема потреби, не дозволяють мені приймати туди дітей осіб такого фаху, як ваш. Та що обставини змінилися, я хочу зробити одну пропозицію. Я згоден узяти тебе, Сесіліє Джуп, на своє утримання, виховувати тебе й дбати за тебе. Єдину умову я ставлю (опріч, звісно, твоєї доброї поведінки), щоб ти негайно, зараз-таки вирішила, підеш ти зі мною чи лишаєшся тут. Крім того, якщо ти підеш зараз зі мною, тобі доведеться припинити всякі стосунки з твоїми присутніми тут друзями. Оце все, що я мав сказати.

— Ну, тоді й я мушу вкинути хвоє хлово, мохьпане, — озвався Слірі, — щоб їй видно було і лице, й виворіт. Якщо ти, Хехіліє, волієш до мене в науку, що ж — яка в нах робота, ти хама знаєш, і херед кого житимеш, теж знаєш. Емма Гордон, що до неї ти ото припадаєш, буде тобі за матір, а Джозефіна — за хехтру. Щодо мене хамого, то я не хвалюхя. що я янгольхької патури, і що чахом, як ти дахи хука, не нагримаю чи не налаю який раз. Але охь що я хкажу, мохьпане: я ніколи зроду, чи в доброму, чи в лихому гуморі, хоч би як кричав та розорявхя, навіть коияки ні разу не вдарив, а вже людей хвоїх бити тепер, у моїх літах, навряд чи почну. Вибачайте, мохьпане, балакун з мене зроду поганий, і я вже хвоє хказав.

Другу половину цієї промови звернено було до пана Товкматча. Той на відповідь поважно схилив голову, а тоді мовив:

— Єдине, що я скажу тобі, Джуп, щоб уплинути на твою ухвалу: дістати здорове практичне виховання — це велике щастя, і навіть твій батько, скільки я розумію, здається, бачив це й бажав, щоб ти його дістала.

Останні слова видимо подіяли на Сесі. Вона перестала ридати, відхилилася трохи від Емми Гордон і повернулась обличчям до пана Товкматча. Вся трупа завважила ту зміну в ній і зітхнула в один дух. Те зітхання ніби промовляло: «Піде!»

— Тільки зваж добре, Джуп, аби знала, що робиш, — застеріг пан Товкматч. — Більше я нічого не скажу. Зваж усе добре!

Дівчинка помовчала з хвилину, тоді знову зайшлася плачем:

— А як же тато мене знайде, коли вернеться, якщо я з вами піду?

— За це можеш не турбуватися, Джуп, — спокійно відповів пан Товкматч: він немовби розв’язував арифметичну задачку. — За це можеш не турбуватися. В такому разі, я гадаю, твій батько мусить розшукати пана…

— Хлірі. Хлірі моє прізвище, мохьпане. І я його не хоромлюхя. По вхій Англії його знають, і воно завжди мені оплачувалохя.

— … розшукати пана Слірі й від нього довідається, де ти. Затримувати тебе проти його волі я тоді не матиму ніякого права; а знайти мене, Томаса Товкматча з Кокстауна, він зможе будь-коли й без жодних труднощів. Мене люди знають.

— Це правда, — ствердив пан Слірі, поводячи рухомим оком. — Ви ж із тих людей, мохьпане, що через них великі збитки циркові діютьхя. Та вже менше з тим тепер.

На хвилю знов запала мовчанка, а потім Сесі знову заголосила, обличчя руками затуливши:

— Ой, позбирайте все моє, позбирайте хутчіш, та я вже піду, а то мені серце розірветься!

Посмучені жінки заметушилися, збираючи її манатки —1 багато часу те не забрало, бо їх було не гурт, — та складаючи в кошика, що не раз уже й не двічі мандрував з цирком. Дівчинка все сиділа долі, затуливши очі руками й схлипуючи. Пан Товкматч та його приятель Горлодербі відійшли вже до дверей, готові повести її з собою. Пан Слірі стояв посеред кімнати, оточений чоловіками своєї трупи, достоту як на арені, під час виступу його дочки Джозефіни. Йому бракувало тільки довгого батога в руці.

Мовчки вкладено кошика. Дівчинці пригладили розкуйовджене волосся, надягли на неї капелюшка. Тоді жінки, тиснучись, обступили її, понахилялись над нею, цілували, обіймали її і взагалі поводились як добросерда, жаліслива й проста бабота.

— Ну, Джуп, як ти вже надумалась, ходімо, — сказав пан Товкматч.

Але Сесі мала ще попрощатися з чоловічою половиною трупи; і кожному з чоловіків довелося розняти згорнені на грудях руки (бо при панові Слірі вони всі мимохіть прибирали звичної на арені пози) та поцілувати її. Тільки Кідермінстер, що з самого молоду відзначався природженим нахилом до мізантропії, а до того ж, як усі знали, плекав у душі поважні шлюбні заміри щодо Сесі, понуро відійшов набік. Пан Слірі зостався аж насамкінець. Широко розгорнувши руки, він узяв Сесі за пальці, немов вона щойно сплигнула з коня після вдало виконаного номера й зараз почне, як годиться, весело підстрибувати; однак дівчинка не відповіла на той суто цирковий жест і тільки стояла перед ним, плачучи.

— Ну, прощавай, дитино моя! — сказав господар цирку. — Я вірю, що ти знайдех хвоє щахтя, а з нах, небораків, ніхто ніколи тебе не потурбує, це я тобі обіцяю. Шкода, що твій тато забрав з хобою хвого хобаку, бо негарно воно якохь із афіш його знімати. А втім, як подумати, однаково Танцюй не хотів би без хазяїна вихтупатн, то воно виходить — хоч круть хоч верть.

Потім ще подивився на неї пильно нерухомим оком, а рухомим обвів свою трупу, поцілував дівчинку, труснув головою й підвів Сесі до пана Товкматча, немов до коня.

— Охь маєте її, мохьпане, — сказав він, окинувши її ще раз поглядом, ніби перевіряв, чи добре вона сидить у сідлі, — і повірте, ви не пошкодуєте. Прощавай, Хехіліє!

— Прощавай, Сесіліє! Прощавай, Сесі! Щасти тобі боже! — загукали з усіх боків.

Однак гостре око пана Слірі помітило пляшку з дев’ятьма оліями, що дівчинка й досі притискала до грудей, і він озвався ще раз:

— Покинь пляшку тут, дитино моя! Вона важка нохитихя з нею, і нащо вона тобі! Давай її хюди!

— Ні! Ні! — вигукнула Сесі, знову залившись слізьми. — Не треба! Хай вона в мене буде, поки тато повернеться! Він же не думав нікуди йти, як посилав мене до аптеки! Я її берегтиму для нього. Не забирайте, не треба, прошу вас!

— Хай буде так, дитино моя! (Бачте що, мохьпане!) Ну, щахти тобі, Хехіліє. Охтаинє моє хлово тобі: не ламай умови, хлухайхя мохьпана й забудь нах. А як вирохтеш велика, вийдеш заміж, будеш багата й щахлива, та хпіткаєххя де з мандрівним цирком, то не худи його й не кляни, а запоможи чим твоя хпромога і знай, що то добре діло. Людям треба якохь і розважатихь, мохьпане, — провадив Слірі, чимраз дужче задихуючись від такої довгої мови. — Нехила їм увехь чах тільки працювати або науки вивчати. Шукайте в нах доброго, а не поганого. Я, звіхно, з цирку ввехь вік годуюхя, це правда, але я гадаю, мохьпане, що то буде ще більша іхтина, як я хкажу: шукайте в нах доброго, а не поганого.

Ту свою велику істину Слірі виповів уже на сходах, і за хвилинку непорушне око Істини — та й рухоме її око теж — уже згубило в темряві вулиці постаті двох чоловіків та дівчинки з кошиком.

Розділ VII ПАНІ СПАРСІТ

Пан Горлодербі був нежонатий, і тому хатнє господарство його, за певну щорічну винагороду, провадила одна літня дама. Звали її пані Спарсіт, і вона являла вельми примітну постать у почті тріумфальної колісниці пана Горлодербі, що везла цього чванька-смиренника життєвим шляхом.

Бо ж пані Спарсіт не лишень знала кращі часи, а й належала до високого панства. Сестра її бабусі, ще жива, звалася леді Скеджерс. А пан Спарсіт, її небіжчик чоловік, по матері був, як ще й досі згадувала пані Спарсіт, «із Паулерів». Траплялося, правда, що люди необізнані й не дуже кмітливі видимо не знали, що воно таке, і тільки намагалися здогадатись, чи то фах, чи політична партія, чи якась релігійна секта. Проте розумнішим не треба було пояснювати, що Паулери — це старовинний вельможний рід. Такий старовинний, що коріння їхнього родовідного дерева губилося десь у далечі віків, а парості іноді — і то досить часто — на кінських перегонах, у картярнях, у конторах євреїв-лихварів та в суді у справах невиплатних боржників.

Отож небіжчик пан Спарсіт, що був з Паулерів по матері, взяв собі дружину зі Скеджерсів по батькові. Леді Скеджерс (надзвичайно гладка, без міри ласа на м’ясо стара пані з якоюсь таємничою хворобою в нозі, що вже ось чотирнадцять років не пускала її встати з постелі) влаштувала той шлюб, коли Спарсіт ледве досяг повноліття й відзначався головно щуплявим тулубом, підпертим не дуже твердо двома довгими цибами й увінчаним не вартою згадки головою. Він успадкував від дядька добрячий статок, але прожив його дорешти наборг, іще й не одержавши законно, і двічі прогайнував зразу по тому. Отож, померши на двадцять п’ятому році життя (сталося те в Кале, а спричинились до того міцні трунки), він зоставив свою дружину, що з нею розлучився невдовзі після медового місяця, не в великих розкошах. Нещасна вдова, на п’ятнадцять років старша за небіжчика, посварилася смертельно з єдиною своєю родичкою леді Скеджерс і почасти назлість вельможній пані, а почасти задля шматка хліба найнялася на службу. І ось на схилку днів пані Снарсіт, зі своїм коріоланівським носом та густими чорни ми бровами, що колись полонили пана Спарсіта, запарювала панові Горлодербі чай до сніданку.

Якби Горлодербі був великий завойовник, а пані Снарсіт — полонена царівна, що її він водив у своєму тріумфальному поході як головну його окрасу, то й тоді б він не міг величатися нею дужче. Не менше, ніж принижувати чванливо себе, свій рід, любив він підносити якомога вище пані Спарсіт. Коли в своїй власній юності він нізащо б не погодився пригадати бодай найменшого просвітку, то її молоді літа змальовував як суцільне свято і цілими фурами розсипав троянди на її життєвому шляху. «А врешті, пане добродію, на що все зійшло? — питав він, бувало. — Служить у мене за сотню фунтів річно (я плачу їй сто фунтів, і вона ще й не надякується), служить за доморядницю в Джозаї Горлодербі з Кокстауна!»

Ще й надто, він так широко розславлював той свій тріумф, що й інші люди, бувало, підхоплювали ту славу та розносили її. То якраз була трохи чи не найогидніша його риса, що він не тільки сам себе вихваляв, а й інших людей спонукав до того. Він ніби носив у собі заразу нескромності. Бувало, на банкетах у Кокстауні заїжджі гості, що будь-деінде поводилися б цілком стримано, нараз схоплювалися й починали пишномовно вихваляти Горлодербі. Як послухати, то він втілював для них усе заразом: і королівський герб, і британський стяг, і Велику хартію вольностей, і Джона Буля, і Габеас корпус, і Білль про права, і «мій дім — моя фортеця», і «церкву й державу», і «Хрань, боже, королеву». І завжди, коли такий промовець (а без цього миналося рідко) згадував у своїй орації вірша:

товариство сприймало те як натяк на доморядницю Горлодербі.

— Пане Горлодербі, — зауважила пані Спарсіт, — ви сьогодні якось надзвичай нехотя снідаєте.

— Та знаєте, добродійко, — відповів він, — мені все не йде з голови Томова Товкматчева примха, — він підкреслено недбало вимовив «Томова», ніби хотів показати, що ні за які гроші не погодився б називати свого приятеля повним ім’ям — Томас. — І нащо воно йому здалося — брати оте фіглярське дівчисько в годованки?

— Вона сидить дожидає, щоб їй сказали, куди ж їй іти: чи просто до школи, чи спершу до Кам’яної Осади?

— Хай пожде, — відказав пан Горлодербі, — поки я сам узнаю. Том, мабуть, скоро до нас завітає. Як він захоче, щоб дівчисько побуло тут ще день чи два, то, звісно, нехай побуде.

— Авжеж, коли вам так завгодно, пане Горлодербі.

— Я сам йому вчора запропонував примостити її на сю ніч у нас, а він тим часом хай ще подумає, чи варто зводити її з Луїзою.

— Ах, так! Який-бо ви дбайливий, пане Горлодербі!

Пані Спарсіт сьорбнула з філіжанки чаю, ледь роздувши ніздрі свого коріоланівського носа і зсунувши чорні брови.

— Самому мені цілком ясно, — додав пан Горлодербі, — що кицюньці з такого товариства ніякого добра не буде.

— Ви маєте на увазі панну Товкматч, пане Горлодербі?

— Атож, я маю на увазі Луїзу.

— Ви були сказали тільки «кицюнька», а що йшлося про двох дівчат, то я й не зрозуміла, котру це ви так назвали, — пояснила пані Спарсіт.

— Луїзу, — ще раз проказав пан Горлодербі. — Луїзу, Луїзу.

— Ви тій Луїзі як другий батько, пане добродію.

Пані Спарсіт знов сьорбнула чаю. Коли вона, зсунувши брови, схиляла своє класичне обличчя над парою з філіжанки, здавалося, ніби вона якимись заклинаннями викликає пекельних духів.

— Якби ви сказали, що я другий батько Томові — цебто малому Томові, а не моєму приятелеві Томові Товкматчеві, — то, либонь, угадали б краще. Я збираюся взяти його до банку. Під своє крило.

— Ах, так? А не замолодий він для цього, пане добродію? — Оте «пане добродію» в звертанні пані Спарсіт до пана Горлодербі було видимою формальністю: вона радше демонструвала тим свою власну чемність, аніж повагу до нього.

— Так я ж не зараз його візьму. Ще ж його не вщерть напхали тими всякими науками, — відказав Горлодербі. — О, чого-чого, а наук йому не бракуватиме, не бійтесь! Він би рота роззявив, коли б дізнавсь, як мало тої науки було в моїй довбешці у його літа! — (До речі, Томові те, напевне, було дуже добре відомо, бо він чув ці слова вже зо сто разів). — Знали б ви, добродійко, як мені тяжко часом буває розмовляти з людьми про деякі речі, й щоб мене розуміли! Ось, даприклад, я допіру казав вам за фіглярів. ІІу що ви можете за тих фіглярів знати? В ті часи, як для мене бути вуличним фіглярем, перекидатися в грязюці здавалося б за божий дар, за виграш у лотерею, ви сиділи в Італійській опері. Ви виходили з опери, пані добродійко, в білій атласовій сукні, виблискуючи самоцвітами, що аж очі вбирало, а я не мав ані пенні купити смолоскипа, щоб посвітити вам до карети.

— Авжеж, пане добродію, — потвердила пані Спарсіт із спокійною й скорботною гідністю, — з Італійською оперою я зазнайомилась дуже рано.

— Далебі, добродійко, і я теж! — підхопив Горлодербі. — Тільки не з того боку. Та й тверда ж то постіль — брук під її колонадою, я вам скажу! Ні, такі люди, як ви, добродійко, змалечку звиклі спати на пухових перинах, хіба можуть знати, яке то тверде каміння в бруку, ніколи на ньому не лежавши! Е, що там говорити з вами про фіглярів! От якби я розмовляв з вами про паризьких балерин, про лондонський Вестепд та Мейфер, про лордів, про вельможних дам, про членів парламенту!

— Гадаю, пане добродію, що нема ніякої потреби вам це робити, — відмовила пані Спарсіт покірливо, однак не без гідності. — Я тішу себе надією, що вже навчилась пристосовуватись до мінливої долі. І якщо я зацікавлено слухаю ваші повчальні оповідання про злигодні, яких вам довелось зазнати, і ніколи не можу їх наслухатись, то своєї заслуги я в тому не бачу, бо ж, я гадаю, це цікаво всім.

— Та правда, добродійко, — погодився її принципал, — багато хто каже, що любить слухати, як Джозая Горлодербі з Кокстауна по-своєму, по-простацькому розповідає, що йому довелося в житті витерпіти. Але ж ви мусите визнати, що самі ви вродилися в розкошах! Ну скажіть по щирості, пані Спарсіт, хіба ж ви не вродилися в розкошах?

— А я цього й не заперечую, пане добродію, — відповіла пані Спарсіт, хитнуеши головою.

Пан Горлодербі відчув потребу підвестися з-за столу й став спиною до каміна, дивлячись згори вниз на жінку, що так відтінювала собою його велич.

— І ви обертались у шикарному товаристві. У з біса високому товаристві, — сказав він, гріючи ноги проти вогню.

— І це правда, пане добродію, — знов потвердила пані Спарсіт, аж надто збіднюючись, однак зовсім у інший бік, ніж її принципал, а отже, й не ризикуючи стати йому на дорозі.

— Пишалися завжди у всьому наймоднішому і таке інше, — не вгавав Горлодербі.

— Так, пане добродію, — відказала пані Спарсіт з міною невтішної вдови. — Щира правда.

Пан Горлодербі від задоволення аж присів, обняв свої коліна й гучно зареготав. Ту мить доповіли, що прийшли пан і панна Товкматчі, і він привітав свого приятеля потиском руки, а його дочку поцілунком.

— Можна покликати Джуп сюди? — спитав господаря пан Товкматч.

А чого ж? І Джуп покликано. Зайшовши, дівчинка присіла чемно перед паном Горлодербі, перед його приятелем паном Товкматчем і перед Луїзою, але від збентеження, на лихо собі, прогавила пані Спарсіт. Завваживши те, Горлодербі напиндючивсь і почав їй вичитувати.

Слухай-но, дівчино! Оцю пані, що за чайним столом, звуть пані Спарсіт. Вона в цьому домі за господиню, і це пані з дуже високого роду. Отож як ти ще коли зайдеш до мого дому та не пошануєш цієї пані як належиться, то враз і вилетиш звідси. Як ти зі мною самим поведешся, мені на те начхати, бо я невеликий пан. Я родом своїм не можу похвалитися, не лишень високим, а й ніяким, я з найпослідущої потолочі вийшов. Але як ти поведешся з цією пані, це мені не байдуже, отож гляди поводься з нею чемно й шанобливо, а то тебе сюди більше й на поріг не пустять.

— Та я думаю, Горлодербі, що вона просто не догледіла, — примирливо мовив пан Товкматч.

— Чуєте, пані Спарсіт, мій приятель Том Товкматч гадає, що то вона просто не догледіла вас, — сказав Горлодербі. — Може, й так. Проте, як ви бачите, добродійко, щодо вас я не попускаю навіть недогляду.

— Ви дуже ласкаві, пане добродію, — знов гордовито-збіднено хитаючи головою, відказала пані Спарсіт, — Не варто про це говорити.

Тоді господар, махнувши рукою, відіслав Сесі, що весь той час зі слізьми на очах жебоніла ледь чутно вибачення, до пана Товкматча. Дівча повернулось до нього і, пильно дивлячись йому в вічі, слухало, що він каже; Луїза стояла обіч з байдужою міною, понуривши очі, А пан Товкматч говорив:

— Джуп. Я остаточно вирішив узяти тебе до свого дому. У вільний від школи час ти доглядатимеш мою дружину — вона в мене хвора. Я вже розповів панні Луїзі — оце ось вона й є — про ту сумну, але неминучу пригоду, що сталася з тобою, і ти повинна раз назавжди зрозуміти, що все колишнє минулось і згадувати про нього не слід. Твоє життя починається від сьогодні. Ти, скільки я знаю, досі майже не вчилася.

— Так, пане, — відповіла Сесі, присівши.

— Мене тішить, що я дам тобі таку, як треба, освіту. Для всіх, хто з тобою стикатиметься, ти станеш живим доказом переваг моєї навчальної системи. Тебе перероблять наново. Ти, здається, часто читала вголос своєму батькові й тим людям, серед яких жила? — спитав пан Товкматч, спершу кивнувши їй підійти ближче та стишивши голос.

— Ні, тільки таткові й Танцюєві, пане. Цебто самому таткові, а Танцюй просто завше бував при тому.

— Не згадуй про Танцюя, Джуп, — перепинив її пан Товкматч, насупившись. — Я про нього не питаю. Отже, ти часто читала вголос своєму батькові?

— О, часто, пане, тисячу разів! А як нам гарно тоді було! Нічого ми так не любили, як того читання!

Аж тоді, коли в Сесиному голосі прорвалась її туга, Луїза підвела очі на неї.

— І що ж ти читала своєму батькові, Джуп? — спитав пан Товкматч іще тихіше.

— Про чарівниць, пане, і про карлика, і про горбаня, й про джіннів, — хлипаючи, відповіла дівчинка, — і ще про…

— Годі, годі! — урвав її пан Товкматч. — І щоб ти більше ніколи й одним словом не згадувала про таку згубну нісенітницю. Чуєте, Горлодербі, тут треба твердої руки. Мені самому цікаво буде стежити за її вихованням.

— Як знаєте, — відмовив пан Горлодербі, — я вже сказав вам свою думку і скажу ще раз, що я б цього. не робив. Та хай буде по-вашому. Як ви вже так надумалися, хай буде по-вашому!

Отже, пан Товкматч та його дочка забрали Сесілію Джуп із собою до Кам’яної Осади, і за всю дорогу Луїза не озвалася й словом — ані добрим, ані лихим. А пан Горлодербі взявся за свої щоденні справи. А пані Спарсіт сховалася за власними бровами й цілий ранок розмірковувала в тому похмурому захистку.

Розділ VIII НІКОЛИ НЕ ЗАДУМУЙСЯ

Візьмімо ще раз основну ноту, перше ніж провадити нашу пісню далі.

Ще як Луїза була років на п’ять менша, вона якось, розмовлявши з братом, сказала йому: «Ти знаєш, Томе, я оце задумалася про…» Але доказати їй не дав батько. Зачувши ненароком ті слова, він зразу ступив до неї й насварився: «Ніколи ні про що не задумуйся, Луїзо!»

Це правило й становило рушійну пружину механізму і весь секрет системи виховання, що мала розвивати розум, нехтуючи почуття й уподобання. Ніколи не задумуйся. Так чи сяк вирішуй усе на світі засобами арифметики — додаванням, відніманням, множенням та діленням, — і ніколи ні про що не задумуйся. Приведіть до мене, каже Дітодавс, дитину, що тільки-но навчилась ходити, і я ручуся вам, що вона ніколи не задумуватиметься.

Одначе, крім сили дітей, що тільки-но навчилися ходити, була ж у Кокстауні ще й тьма-тьменна таких дітей, що вміли ходити вже давно і йшли життєвим шляхом по двадцять, по тридцять, по сорок, по п’ятдесят і більше років. А що таких дивовижних дітей у будь-якому людському суспільстві побоялись би лишати без нагляду, то всі вісімнадцять релігійних громад тільки й знали чубитись та видряпувати одні одним очі, силкуючись дійти згоди, що ж робити, щоб якось тих дітей направити, — і ніколи тієї згоди не доходили, що дуже дивує, коли зважити, як добре пасували до цієї мети згадані вище засоби. Та хоч як різнилися вони у всіх інших питаннях, мислимих і немислимих (надто в немислимих), в одному більш-менш були згодні всі: що цим капосним дітям ніколи не слід задумуватись. Одна церква твердила, що вони повинні брати все на віру. Друга твердила, що як і не все, то принаймні політичну економію. Третя видавала для них нудні книжечки, де оповідалось, як чемне доросле дитя неодмінно втрапляє до ощадної каси, а нечемне доросле дитя неодмінно потрапляє на каторгу. Четверта дубовим скализубством (хоч тут годилося радше плакати, ніж сміятись) силкувалася прикрити пастки наукових теорій, куди ці великі діти були зобов’язані датися заманити чи затягти. Та всі віри годилися на тому, що їм ніколи не слід задумуватись.

У Кокстауні була бібліотека, куди пускалося всіх. Пан Товкматч мав неабияку гризоту з того, що читають люди в тій бібліотеці: саме тут тоненькі струмочки таблиць час від часу вливалися в ревучий океан статистичних даних, звідки ще жоден норець, пірнувши хоч би й не дуже глибоко, не виринав живий і цілий. І ось прикрий, сумний, але незаперечний факт: навіть читачі міської бібліотеки вперто про що-небудь задумувалися. Вони думали про людську природу, про людські поривання, людські надії й страхи, боротьбу, перемоги й поразки, турботи, радощі й жалі, про життя й смерть простих людей. Бувало; відпрацювавши п’ятнадцять годин, вони ще сідали за книжку й читали які-небудь чистісінькі вигадки про таких, як вони, людей або про таких, як їхні, дітей. Їм припадав до серця Дефо, а не Евклід і, видио, більшу втіху давали Голдсмітові вірші, ніж Кокерові цифри. Пан Товкматч весь час силкувавсь, у пресі й не в пресі, розв’язати цю чудну задачку, але ніяк не міг витлумачити, чого в неї виходить така нез’ясовна відповідь.

— Мені остогидло життя, Лу. Я ненавиджу своє життя і всіх на світі ненавиджу, крім тебе, — сказав якось надвечір штивний не по-юнацькому Томас Товкматч-молодший у їхній кімнаті, схожій на цирульню.

— Навіть Сесі, Томе?

— Остогидло, що я мушу називати її Джуп. І вона мене ненавидить, — похмуро відповів Том.

— Ну що ти, Томе! Не повірю ніколи.

— А я тобі кажу! Вона мусить ненавидіти й зневажати все наше поріддя. Їй же в нас не дадуть дихати, поки зовсім не затуркають. Вона вже й так робиться жовта, як віск, і тупа, як… як я.

Товкматчів син виповідав ті свої почуття, сидячи перед каміном верхи на стільці, лікті поклавши на його бильце, а понуре своє обличчя на руки. Сестра його сиділа трохи збоку, в темнішому куті, й дивилась то на брата, то на яскраві іскри, що сипалися з вогню в каміні.

— А сам я, — провадив Том, немилосердно куйовдячи обома руками свою чуприну, — просто віслюк, ось хто я. Я впертий, як віслюк, і дурний, як віслюк, коли не дурніший, і живеться мені так солодко, як віслюкові, і хвицатись мені хочеться, як йому.

— Невже й мене тобі хочеться хвицнути?

— Ні, Лу, тебе б я ніколи не скривдив. Я ж зразу сказав: усіх ненавиджу, крім тебе. Я просто не годен уявити, що було б у цій нашій розкішній Кам’яній… Пустці, чи Пастці, чи… — він затнувся, підшукуючи якоїсь ще сильнішої назви рідній домівці, але, видно, вдовольнився й тією, — якби не ти.

— Правда, Томе? Це ти щиро кажеш?

— А то ж як! Та нащо про це розводитись, — відповів Том і так люто тернувся обличчям об рукав, наче умисне мертвив свою плоть, щоб і вона мучилася врівні з душею.

Сестра його хвилинку помовчала, дивлячись на іскри, тоді сказала:

— Бач що. Томе: тепер, як я вже велика, трохи не доросла, я часто отут сиджу та думаю, яка це прикрість, що я не годна тобі життя вдома скрасити. Я ж не вмію того, що вміють усі дівчата. Ні заграти тобі, ні заспівати не можу. Навіть побалакати з тобою про щось веселе, цікаве й то не вмію, бо ж я й сама ніколи не бачу нічого веселого, ані книжок ніяких таких не читаю, тож не маю чим тебе звеселити чи розважити, як нудно тобі стане.

— Та й я ж так самісінько. Щодо цього я нітрохи не кращий за тебе, а до того ж іще й віслюк, а ти ні. Як батько вирішив зробити з мене або книгогриза, або віслюка, а книгогриза з мене не вийшло, то що ж мені лишається, крім бути віслюком? От я віслюк і є, — докінчив Том безнадійно.

— Гірко, Томе, — знову помовчавши хвильку, замислено озвалася зі свого темного кутка Луїза. — Дуже гірко. Які ми нещасливі обоє!

— Е, що тобі! — відмовив Том. — Ти дівчина, Лу, а на дівчатах воно не так позначається, як на хлопцях. Мені кращої сестри й не треба. Ти моя єдина втіха, при тобі й у цьому домі… в цій домовині наче світліше, і я тебе завжди слухатимусь, як маленький.

— І мені кращого брата не треба, Томе. Коли ти так про мене думаєш, то мені й байдуже, що я не така насправді. Бо я не така, я це добре знаю, Томе, і мені дуже сумно від того… Луїза підійшла, поцілувала його й вернулась у свій кут.

— Ех, якби зібрати всі ці факти, що ними вже нам вуха протуркали, — промовив Том, аж зуби зітнувши, — та всі цифри, та всіх тих людей, що їх нагромадили стільки, та й підкласти під них тисячу барил пороху і все зразу висадити в повітря! Ну, дарма, як перейду жити до старого Горлодербі, отоді я сквитуюся!

— Як же це ти сквитуєшся, Томе?

— Та хоч побавлюся трохи, погуляю, почую щось і побачу. Надолужу собі оце моє виховання.

— Гляди тільки, щоб не вхопив шилом патоки, Томе. Бо пан Горлодербі думає так, як і наш батько, а до того ж куди шорсткіший за нього й далеко не такий добрий.

— Е, я цього не боюсь! — засміявся Том. — Я знаю добрий засіб, як укоськувати та загнуздувати старого Горлодербі.

Їхні тіні виразно малювались на стіні, але тіні від високих шаф на стінах і на стелі зливалися в одну, немовби над братом і сестрою нависала темна печера. А буйній уяві — коли б таке блюзнірство можливе було в цій кімнаті — могло б здатися, ніби то те, про що вони розмовляли, кидає на їхнє майбутнє таку грізну тінь.

— Що ж це в тебе за такий засіб мудрий, Томе? Чи це, може, таємниця?

— О, як і таємниця, то розгадки шукати недалеко, — відказав Том. — Це ти сама, Лу. Ти ж його улюблениця, його мазушка, і задля тебе він зробить що завгодно. Як він мені щось скаже проти шерсті, то я йому відкажу: «А моїй сестрі, пане Горлодербі, дуже прикро буде про це почути. Вона мене завжди запевняла, що ви до мене ласкавіший будете». Я не я, коли це його не присадить.

Не дочекавшись від сестри відповіді, Том знуджено закинув мрії про майбутнє й засовався на стільці, позіхаючи та куйовдячи свою чуприну чимраз лютіше. Тоді раптом підвів голову й спитав:

— Ти заснула, Лу?

— Ні, Томе, просто задивилась на вогонь.

— І що лишень ти там бачиш! — здивувався Том. — Я в ньому не бачу нічого. Ні, мабуть-таки дівчатам легше — ще й оцим.

— Томе, а ти справді радий, що житимеш у пана Горлодербі? — спитала його сестра повільно і якось чудно, немовби читала ті слова на полум’ї й написані вони були не дуже виразно.

— Та досить уже й того, — відповів Том, підводячись і відсовуючи стільця, — що бодай з дому вирвешся.

— Досить уже й того, — проказала за ним Луїза так само чудно, — що бодай з дому вирвешся. Правда, правда.

— Мені тільки прикро тебе покидати, Лу, та ще й покидати тут. Але ж ти сама знаєш, що я мушу хоч-не-хоч, то вже краще мені попасти туди, де я бодай якусь полегкість матиму через тебе, аніж туди, де в Мене й цього не буде. Ти розумієш?

— Розумію, Томе.

Луїза так забарилася з тією відповіддю — хоч у голосі її й не було нерішучості, — що Том підійшов до неї ззаду, сперся на бильце її стільця й теж утупив очі в вогонь, що так прикував її увагу: чи не побачить там чого й він?

— Вогонь, та й годі, — сказав він урешті. — Мені він такий самий дурний і пустий, як і все на світі. Що ти там бачиш? Цирк, може?

— Нічого такого, Томе, я там не бачу. Просто отак задивлюся та й задумаюся, що з нас буде, як виростемо.

— Знов задумуєшся? — спитав Том.

— Що ж я вдію, коли в мене голова така неслухняна, — відказала його сестра. — Мимохіть задумується.

— А я тобі кажу, Луїзо, — озвалася пані Товкматч, що тим часом нечутно відчинила двері, — заради всього святого не роби цього, нерозумна ти дівчино, бо ж як почує батько, то мені чистої години не буде хтозна-поки! А тобі, Томе, як не соромно, хоч би материну бідну голову пожалів, що болить день і ніч: так тебе виховувано, стільки грошей на твою науку потрачено, а ти підбиваєш сестру на те, що батько їй заборонив раз назавжди!

Луїза почала була заперечувати Томову причетність до цього злочину, однак мати рішуче урвала її.

— І не кажи мені, Луїзо, не турбуй моєї голови зболілої, бо якби тебе не направлено, ти б сама й не додумалась і не спромоглася.

— Ніхто мене, мамо, не направляв, я тільки дивилась, як з вогню червоні іскри сиплються й гаснуть, та думала, яке й моє життя коротке і як мало мені приділено зробити в ньому.

— Дурниця! — незвичайно рішуче відказала пані Товкматч. — І слухати не хочу, і не смій мені в вічі такі дурниці верзти, сама ж бо добре знаєш, що як дійде воно до батька, то мені потім чистої години не буде. І оце таке після всього клопоту з тобою! Після всіх лекцій, що ти переслухала, після всіх дослідів, що передивилася! Хіба ж я сама, тоді коли мені весь правий бік було відібрало, не чула, як ти з учителем довбла про горіння, та про спалювання, та про нагрівання, та про звуглювання, та ще про казна-які всякі —вання, що мені, недужій, від них аж у голові мішалося! А ти тепер плетеш мені якусь нісенітницю про червоні іскри! Ні, далебі, — заквилила пані Товкматч. упавши на стілець і випалюючи найсильніший свій набій, перше ніж зломитися під тягою навіть самої тіні фактів, — далебі, краще б мені й зовсім дітей не мати! Отоді б ви знали, як то воно жити без мене!

Розділ IX СЕСИНІ УСПІХИ

Нелегко жилося Сесі Джуп під подвійною орудою пана Дітодавса та пані Товкматч, і перші місяці її послушенства дівчинку не раз поривало втекти. Факти сипалися на неї з ранку до вечора таким густим градом і взагалі життя, що відкрилось перед нею, було таке схоже на розлініяного в дрібну кліточку зошита, що вона була б таки напевне втекла, якби не одна думка.

Прикро й сказати, але та думка не випливала з арифметичного розрахунку; ні, то була самоомана, що суперечила будь-яким розрахункам, і перший-ліпший статистик страхового товариства враз би її розбив, склавши таблицю ймовірностей для даного випадку. Дівчинка не вірила, що батько її покинув, жила надією, що він колись повернеться, і була певна, що, лишаючись тут, зробить йому велику приємність.

Пана Товкматча дуже смутило, що Джуп так нерозумно й уперто чіпляється за надію, відкидаючи вищу втіху — знати з математичною точністю, що батько її бездушний волоцюга. Та що вдієш? Дітодавс повідомляв, що на цифри вона вкрай тупа; що, здобувши раз загальне уявлення про земну кулю, вона вже анітрохи не цікавилася її точними вимірами; що пам’ять на дати в неї надзвичайно погана, і запам’ятовує вона хіба ті, що з ними пов’язані які-небудь сумні події; що тільки-но загадаєш їй швидко вирахувати подумки, скільки коштуватиме двісті сорок сім муслінових чепчиків по одному шилінгові й два з половиною пенси за штуку, як вона заллється слізьми; що вона найвідсталіша учениця в цілій школі; що вже два місяці, як їй утлумачують основи політичної економії, а ось щойно вчора їй утерло носа отаке-о, три фути від землі, хлоп’я, коли вона на питання: «Яка найперша засада цієї науки?» — дала безглузду відповідь: «Чинити людям те, що я бажаю, щоб вони мені чинили».

Пан Товкматч, покивавши головою, зауважив, що все це дуже прикро і що це свідчить про необхідність безнастанного товчіння в ступі науки за допомогою системи, режиму, Синіх книг, офіційних звітів і статистичних таблиць; і що на Джуп треба налягти. Так і зроблено, проте вона від того тільки почала дужче журитись, а однаково не розумнішала.

— От, либонь, гарно бути такою, як ви, панно Луїзо! — сказала вона якось увечері, коли Луїза спробувала хоч трохи розтлумачити їй нездоланні домашні завдання.

— Ти так гадаєш?

— Я б же тоді так багато знала, панно Луїзо! І все, що мені тепер важке, зробилося б легке.

— Тільки чи стало б тобі від того краще, Сесі?

Дівчинка, подумавши, тихо промовила:

— Але й гірше б не стало, панно Луїзо.

На те Луїза відказала:

— А це хтозна.

Дівчата так мало знались одна з одною — як через те, що життя в Кам’яній Осаді, одноманітне, мов крутіння коліс у машині, не дуже схиляло до товариських взаємин, так і через заборону, накладену на Сесине минуле, — що й досі були майже як чужі. Сесі трохи розгублено дивилась на Луїзу темними своїми очима, не знаючи, сказати ще щось, а чи мовчати.

— Ти он як гарно нашу матір доглядаєш і яка ласкава з нею, — заговорила знов Луїза. — Я б так зроду не зуміла. Ти й сама для себе краща, ніж я для себе.

— Але ж я, панно Луїзо… я ж така дурепа! — не здавалася Сесі.

Луїза засміялась несподівано весело й запевнила її, що помалу й вона порозумнішає.

— Ой, якби ви знали, яка я дурна! — трохи не плачучи провадила Сесі. — У школі я весь час помиляюсь. Пан і пані Дітодавс раз у раз мене викликають, а я раз у раз помиляюсь. А що я вдію, як ті помилки мені самі на язик набігають!

— А пан і пані Дітодавс, мабуть, ніколи не помиляються, еге, Сесі?

— Ой, що ви! — вжахнулось дівча. — Вони ж усе знають!

— Ану розкажи, які ж у тебе помилки.

— Та мені аж соромно, — неохоче сказала Сесі. — Ну ось, наприклад, сьогодні пан Дітодавс розказував нам про натуральний добробут.

— Мабуть, національний, — зауважила Луїза.

— Еге ж. А хіба воно не однаково? — несміливо спитало дівча.

— Кажи вже краще національний, коли вія так казав, відповіла Луїза ухильно.

— Ну, про національний добробут. То він сказав: «Ось нехай ваш клас буде нація. І в цієї нації є п’ятдесят мільйонів грішми. Чи забезпечено добробут цій нації? Ученице номер двадцять, чи цій нації забезпечено добробут і чи ти живеш у достатку?

— А що ж ти відповіла? — спитала Луїза.

— Я, панно Луїзо, сказала, що не знаю. Я собі подумала: звідки ж я знатиму, чи нації забезпечено добробут і чи в достатку я живу чи ні, поки я не знаю, в кого ті гроші і чи є там скількись і моїх? А воно, виявилось, зовсім сюди не тичеться. Цифри про це зовсім не кажуть, — відмовила Сесі, втираючи сльози.

— О, це була велика помилка, — знов зауважила Луїза.

— Авжеж, панно Луїзо, тепер я це знаю. Тоді пан Дітодавс каже: «Ану, спитаймо тебе ще. Ось нехай цей клас — велике-превелике місто, і живе в ньому мільйон душ. А з того мільйона за рік тільки двадцять п’ятеро померло з голоду на вулиці. Що ти скажеш про таке співвідношення?» Я думала, думала й нічого кращого не надумала: кажу, по-моєму, їм від того не легше вмиралося, що неголодних був мільйон чи хоч би й мільйон мільйонів. І знов я не так відповіла, як треба.

— Авжеж, не так.

— Тоді пан Дітодавс ізнов каже: «Ану, ще раз тебе спитаю. Ось нехай у нас є скотистика…»

— Статистика, — поправила Луїза.

— Еге ж, панно Луїзо. А я завше кажу скотистика, і це ще одна моя помилка… Статистика морських аварій. «І ось я бачу, — це пан Дітодавс каже, — що за якийсь час сто тисяч душ вирушило в далекі подорожі морем, і з них лише п’ятсот потонуло або згоріло з суднами. Решта лишились живі. Скільки це відсотків?» Я й кажу, панно, — Сесі заплакала гірко зі скрухи, що так прикро помилилась, — кажу, що ніскільки.

— Ніскільки?

— Для родичів та друзів тих людей, що погинули, воно й є ніскільки. Ні, я ніколи не вивчуся, — зітхнула Сесі. — А найгірше мені ось що: хоч мій сердешний тато дуже хотів, щоб я вчилась, і хоч я з усієї сили стараюся вчитесь, бо він так хотів, але самій мені не подобається вчитись.

Луїза стояла й дивилась на гарненьку голівку, соромливо похилену перед нею, поки Сесі знов підвела на неї очі. Тоді спитала:

— А твій тато сам, мабуть, дуже вчений був, що й тебе хотів так вивчити?

Сесі не відповіла, вона так видимо боялася ступити на заказаний терен, що Луїза додала:

— Нас же ніхто не чує. А якби хто й почув, то нічого тут нема страшного: хіба вже й такого не можна спитати?

— Ні, панно Луїзо, — зважилась тоді відповісти, похитавши головою, Сесі. — Мій тато зовсім не вчений. Тільки що писати вміє, та й то мало хто годен прочитати те, що він напише. Хоча я його дуже легко читаю.

— А мати?

— О, тато казав, що вона була дуже вчена! Вона вмерла зразу, як я вродилась. Вона… — Сесі аж знітилась, сповіщаючи таку страшну річ, — вона була танцівниця.

— А твій тато любив її?

Глибока, жадібна й боязка цікавість вчувалася в тих запитаннях — цікавість сторожка й непевна, мов зацьковане, зацуране створіння, що ховається на відлюдді.

— О, аякже! Так ревно любив, як і мене! Він і мене спершу любив тільки через неї. Він скрізь мене возив із собою, як я ще зовсім маленька була. Ми з ним ніколи не розлучались.

— Але ж потім він тебе покинув, Сесі?

— Тільки щоб мені краще було. Ніхто його не розумів так, як я, бо ніхто його так не знає. Я певна, що йому серце тоді рвалось, як він мене покинув задля мого ж добра — задля свого б він так ніколи не зробив. І він ані хвилиночки не буде щасливий, поки не вернеться по мене.

— Розкажи мені ще про нього, — попросила Луїза. — Я більше ніколи тебе не розпитуватиму. А де ви жили?

— Ми мандрували скрізь, ніде не жили подовгу. Мій тато… — Сесі вимовила жахливе слово пошепки, — клоун.

— Він людей смішить, так? — спитала Луїза, порозуміло кивнувши головою.

— Еге ж. Тільки вони, бувало, не хотіли сміятись, і тоді тато плакав. А наостанці вони дуже часто не хотіли сміятись, і він вертався додому зовсім прибитий. Він же не такий, як усі. Хто його не зна так добре, як я, і не любить так щиро, думають, що він трошечки схибнутий. З нього часом кпили, збиткувались, і ніхто не знав, як воно йому дошкуляє, тільки я бачила, коли ми вдвох з ним зоставалися. Вони ж не розуміли, який він уразливий.

— І ти була йому втіхою в усіх прикрощах?

Дівчинка притакнула головою; сльози котилися їй по щоках.

— Та гадаю, що була, і він завше так казав. Він щодалі робився такий заляканий, неспокійний, почувався таким убогим, кволим, невченим та безрадним (це він сам про себе раз у раз так казав), що ото через те й хотів, аби я багато навчилась і не була така, як він. Я йому часто читала книжки вголос, аби звеселити його, і він дуже любив слухати. То були негарні книжки, мені сказано, щоб я тут про них і словом не згадувала, але ж ми тоді не знали, що від них якась шкода.

— А йому вони подобалися? — спитала Луїза, не спускаючи з Сесі допитливого погляду.

— О, ще й як! Вони його не раз відвертали від того, що йому справді шкодило. Скільки було таких вечорів, що він забував за всі свої турботи, як зацікавиться, чи султан захоче й далі слухати дружинині казки, чи скаже відрубати їй голову, не дослухавши!

— А твій тато завше був до тебе добрий? Аж до останку? — допитувалась Луїза.

— Завше, завше! — відповіла Сесі, зціпивши руки. — Такий добрий, що я й сказати не годна. Він тільки одного разу був розсердився, та й то не на мене, а на Танцюя. Танцюй — то наш учений собака, — знов пошепки сповістила вона страшний факт.

— А чого ж він розсердився на собаку? — спитала Луїза.

— Вони якось вернулися ввечері додому з вистави, і тато наказав Танцюєві плигнути на два стільці й стати на бильцях — передніми лапами на одному, а задніми на другому. То в нього є такий номер. А Танцюй глянув на тата й не послухався зразу. А в тата того вечора ніщо не виходило, і він зовсім не міг насмішити публіку. Він тоді закричав, що, мовляв, уже й собака бачить, що він уже ні до чого не здатен, і не хоче його пожаліти. І почав бити Танцюя, а я злякалась і кричу: «Тату, не бийте його, не бийте, він же так вас любить! Таточку, рідний, не треба!» Тоді він покинув його бити, а Танцюй уже весь у крові, а тато впав ницьма додолу, пригорнув собаку до себе й плаче, а Танцюй йому лиже обличчя.

Дівчинка заридала, і Луїза підійшла до неї, поцілувала, взяла за руку й сіла поряд.

— Ну, а тепер розкажи мені ще, як твій батько покинув тебе. Вже я стільки в тебе випитала, то доказуй до кінця. Винна буду я, а не ти, коли тут є якась вина.

Сесі затулила руками очі й, хлипаючи, почала:

— Я прийшла після обід із школи й застала татка вдома, він теж допіру вернувся з цирку. Сидів на стільці перед коминком і хитався вперед та назад, наче йому що боліло. Я питаю: «Татку, ви забилися?» (З ним таке бувало, як і зо всіма в цирку буває). А він відказує: «Трохи, серденько». Я підійшла, нахилилась до нього, аж бачу, в нього сльози течуть. Я до нього і сяк і так забалакую, а він тільки обличчя ховає, та аж труситься ввесь, та стогне: «Серденько моє! Донечко моя!»-і більше нічого.

Ту хвилину до кімнати спокволу зайшов Том і втупив у дівчат байдужий погляд: видно було, що його на всьому світі цікавить тільки власна персона, та й то не дуже, принаймні тепер.

— Це я про дещо питаю в Сесі, Томе, — озвалась до нього сестра. — Можеш лишатись тут, тільки не перебивай нас одну хвилинку, Томцю.

— Та гаразд, — відмовив Том, — тільки я хочу, щоб ти спустилась до вітальні, бо там батько привів старого Горлодербі. Як ти до нього вийдеш, то я можу сподіватися, що він запросить мене до себе обідати. А як не вийдеш, то шкода й гадки.

— Зараз я прийду.

— Та я вже почекаю тут, — відказав Том, — щоб ти не забула.

Сесі повела далі, стишивши голос:

— Аж нарешті татко сказав, що він знову не догодив публіці, і що в нього тепер завше така ганьба виходить, і що йому вже на смітник пора, а мені було б краще жити самій, без нього. Я його довго вмовляла, всякі ласкаві слова йому казала, які лишень спадали на думку, і тоді він наче заспокоївся, а я сіла біля нього та почала розповідати про школу, що я там чула й бачила за день і що ми вчили. А вже як не стало чого розповідати, він обняв мене й довго-довго цілував. Тоді попросив, щоб я сходила по ліки — натерти йому там, де він забився, та щоб до найліпшої аптеки, цебто аж на другий кінець міста. Ще раз мене поцілував, і я пішла. Вже була спустилася вниз, тоді знов вернулась, аби ще його трохи розважити. Прочинила двері й питаю: «Тату, а можна мені Танцюя взяти з собою?» А він похитав головою й каже: «Ні, Сесі, не треба, серденько, краще хай не бачать, що ти моя». Я й пішла, а він зостався біля коминка. Отоді йому, бідолашному, мабуть, і набігло на думку, що ліпше йому задля мого добра мене покинути, бо як я вернулася,4 його вже не було.

— Чуєш, Лу! Гляди не прогав старого Горлодербі, — нагадав Том.

— А більше нема чого розповідати, панно Луїзо. «Дев’ять олій» я й досі бережу для нього, бо я знаю, що він вернеться. Щоразу, як я побачу в пана Товкматча в руках листа, мені дух перейма і в очах темніє, бо я думаю, що то від тата або ж від пана Слірі про тата. Пан Слірі обіцяв зразу написати, щойно почує про татуся, і я знаю, що він мене не одурить.

— Не прогав Горлодербі, Лу! — знову нагадав Том, свиснувши нетерпляче. — А то він зараз утече, як ти не вийдеш!

Відтоді щоразу, як Сесі при всій родині присідала перед паном Товкматчем і питала тремтячим голосом: «Пробачте, пане, що я вас турбую… чи не було вам… листа про мене?» — Луїза, хоч би що вона робила, кидала своє діло й застигала на мить, чекаючи відповіді в такій самій тривозі, як і Сесі. А як пан Товкматч неодмінно відповідав на те: «Ні, Джуп, не було нічого», — то й у Луїзи, як і в Сесі, тремтіли губи, і вона співчутливим поглядом проводила дівчинку до самих дверей. А тільки-но вона зачиняла двері за собою, пан Товкматч звичайно зауважував напутливо, що якби Джуп із самого малку виховувалась так, як треба, то вона б сама собі логічними міркуваннями довела цілковиту безпідставність цієї примарної надії. І все ж здавалося (тільки не йому, бо він нічого того не бачив), що примарна надія може мати не менший вплив, ніж найочевидніший факт.

Правда, увага ця стосується виключно його дочки. Що ж до Тома, то він уже доходив того не надто рідкого ступеня вченості, коли з усієї граматики людину цікавить головно перша особа однини. А пані Товкматч якщо й озивалася взагалі в таких випадках, то тільки вистромлялась трохи зі своїх хусток та укривал, наче вовчок із кубла, й заводила:

— Лишенько, ну коли це дівчисько вперте дасть уже спокій моїй бідній голові зболілій та покине допитуватися за ті свої листи! Як воно мені увірилося з тими листами! Ні, далебі, мабуть, чи така моя нещасна доля, чи за які гріхи судилося так, щоб ніколи мені чистої години не мати. Ну просто диво бере, як воно завше так виходить, що я ніколи в світі промитої години не діждуся!

Тоді на неї звичайно падав чоловіків погляд, і під вагою того крижаного факту вона знову застигала.

Розділ X СТІВЕН БЕЗДОЛ

Мені не дає спокою чудна думка, що англійський народ мусить працювати так само тяжко, як і всі інші народи, що живуть під сонцем. Я признаюсь до цієї своєї химери, аби пояснити, чому мені хочеться, щоб йому давали хоч трохи відітхнути.

В тій частині Кокстауна, де працюють найтяжче; в самому осередді цієї потворної фортеці, де цегляні мури однаково міцно загородили і вступ природі й вихід отруйним випарам; у невилазному лабіринті вузьких вуличок та завулочків, двориків та задвір’ячок, що набудувалися без ніякого ладу, кожна будівля похапцем, хто як собі хотів, і тепер являли з себе наче незлагідну родину, де всі тиснуться, штовхаються, топчуть та душать одне одного; в найтіснішому закутку цього велетенського вакуумного бака, де й комини на будинках, за браком повітря для тяги, пороблено кособокі та всіляко повикривлювані, немов кожен будинок виставляв напоказ зразок, які лиш люди можуть у ньому народжуватись; поміж масою тих кокстаунців, що мають загальну назву «робочі руки» і що куди більше подобались би деяким людям, коли б творець їхній визнав за доцільне наділити їх самими руками або, як нижчих морських тварин, самими руками та шлунком, — жив один сорокалітній чоловік, на ймення Стівеи Бездол.

Виглядав Стівен на старішого, бо жилось йому нелегко. Кажуть, що кожному приділено в житті і троянди, й терня; однак із Стівеновим життям, напевне, вийшла якась невдача або ж помилка, і троянди його дістались комусь іншому, а терня того іншого, на додачу до його власного, Стівенові. Він, його словами кажучи, знав, почому ківш лиха. Його звичайно називали Старим Стівеном, ніби вшановуючи по-своєму за таку долю.

Згорбатіла його постава, велика міцна голова з довгим, обрідним, просивим волоссям, наморщений лоб, замислений вираз обличчя могли навести на думку, що Старий Стівен чоловік вельми знаючий, як на простого робітника. Проте він не був такий. Він не належав до тих позначних «робочих рук», що, багато років складаючи хвилину до хвилини уривки дозвілля, спромоглись опанувати важкі науки й набути щонайнеймовірніших знань. Не був він і з тих робітників, що вміють виголошувати промови та дебатувати. Тисячі його товаришів уміли говорити про будь-що куди краще за нього. Він був добрий ткач при механічному верстаті й бездоганно чесна людина. А що він являв із себе опріч того та що в ньому крилося ще — нехай покаже сам.

Вже погасли вікна величезних фабрик, що нагадували, поки освітлені, якісь казкові палаци — принаймні так казали пасажири кур’єрського поїзда; і дзвони віддзвонили кінець роботи й затихли; і «робочі руки» — чоловіки й жінки, хлопці й дівчата — тупотіли по брукові, простуючи додому. Старий Стівен стояв на вулиці, і йому, як щодня після роботи, здавалося, наче то у нього в голові допіру стугоніли, а тепер зупинилися верстати.

— Щось не видно та й не видно Рейчел! — промовив він.

Ішов дрібний дощ, і молоді робітниці, що купками проходили повз нього, понапиналися хустками, туго стягуючи їх під бородою. Стівен, видно, дуже добре знав ту Рейчел» бо, лиш мигцем глянувши на таку купочку, вже бачив, що її там нема. Нарешті його поминула остання купка, і він повернувся й пішов, сказавши невесело:

— Виходить, прогавив!

Та не проминувши ще й третьої вулиці, він угледів попереду ще одну постать, угорнену в хустку, і так прикипів до неї очима, що й, не бачивши самої жінки, не бачивши, як вона йде від ліхтаря до ліхтаря, то виринаючи на світло, то поринаючи в темряву, був би впізнав її лише по невиразній тіні на мокрому брукові. Стівен ураз піддав ходи, наздогнав її, нечутно ступаючи, тоді знову стишив ходу й покликав:

— Рейчел!

Жінка, що була саме під ліхтарем, обернулася, трохи відсунула хустку з чола й відкрила спокійне довгасто обличчя, смагляве, з досить тонкими рисами і сяйними лагідними очима, та гладенько зачесане чорне лискуче волосся. Обличчя те не квітло вже молодістю — жінці було років із тридцять п’ять.

— А, це ти, Стівене! — озвалася вона, всміхнувшись до нього не стільки устами, скільки ласкавими своїми очима, тоді знов насунула хустку на чоло, і далі вони пішли поруч.

— А я думав, ти після мене вийшла, Рейчел.

— Ні.

— Що, сьогодні трошки раніше?

— Та це ж як коли, Стівене: коли вийдеш трошки раніше, коли трошки пізніше. Не варт тобі мене дожидатися, з роботи йдучи.

— Та, либонь, і на роботу так само, еге, Рейчел?

— Атож, Стівене.

Він глянув на неї трохи засмучено, однак покірливо й шанобливо, видимо переконаний, що вона завжди й у всьому має рацію. Вона завважила той вираз і злегенька доторкнулася рукою до його плеча, мовби дякуючи йому.

— Ми ж такі вірні друзі, Стівене, і такі давні друзі, що й старіємося вже обоє…

— Ні, Рейчел, ти яка була молода, така й є!

— Е, Стівене, навряд чи ми, поки обоє живі, зуміємо старітись одне без другого, — відповіла Рейчел, засміявшись. — Та хай там як, а ми вже такі давні друзі, що гріх нам був би й сором ховати одному від одного щиру правду. Краще нам дуже часто разом не показуватись. Вряди-годи, звісно, можна. Бо зовсім не бачитися нам були б тяженько, еге? — додала вона весело, аби підбадьорити його.

— Таки тяженько, Рейчел.

— А ти спробуй не думати, воно й легше здасться.

— Та я вже давно пробую, а воно чогось не легше. Але однаково, мабуть, твоя правда: ще підуть балачки всякі, надто про тебе. Ти справді вірний друг мені, Рейчел, уже ось скільки років, і так мене підмагаєш весь час, так розряджаєш, звеселяєш, що твоє слово закон для мене. Добрий закон, серце моє Рейчел, ясний як сонце. Кращий, ніж декотрі справжні закони.

— Не чіпай законів, Стівене, — хутко відмовила вона, позирнувши на нього стривожено. — Нехай собі закони законами.

— Авжеж, — повільно закивав головою Стівен, — хай собі закони законами. Ліпше їх не чіпати. Ліпше нічого в світі не чіпати. І нікого. То все сама каламуть, та й годі.

— Так-таки сама каламуть? — спитала Рейчел, знову лагідно доторкнувшись йому до руки, аби прогнати його задуму. І він справді ніби збудився відразу, пустив з зубів ріжечки незав’язаної нашийної хустини, що їх був прикусив знічев’я, повернув до неї усміхнений вид і сказав, засміявшись тихо:

— Авжеж, Рейчел, серце моє, сама каламуть. Куди не поткнуся, скрізь мені каламутно, і ніде просвітку не бачу.

Вони вже наближалися до своїх домівок. Рейчел було трохи ближче додому, ніж Стівенові. Вона жила в одному з тих вузеньких завулочків, для яких найбагатший в окрузі трунар (що здобував чималенькі грошики з єдиної в житті тамтешніх мешканців убогої й моторошної розкоші) тримав спеціальну чорну драбину, щоб ті, хто день у день помацки теребкався вгору та вниз темними вузькими сходами, могли вибиратися з цього велетрудного світу вікном. Жінка зупинилась на розі, подала Стівенові руку й сказала йому добраніч.

— Добраніч, серце моє, добраніч!

Тоді вона звернула до темного завулка, а він стояв і стежив очима її чепурну постать та рівну й дрібну жіночу ходу, аж поки вона зайшла до одного з нужденних будиночків. Певне, очі його ввібрали кожен сколих її цупкої хустки, і кожен згук її мови відгукнувся луною на самому дні його серця.

Коли Рейчел зникла йому з очей, він рушив далі додому, позираючи час від часу на небо, де шалено мчали хмари. Та їх уже трохи розігнало, і дощ ущух, і світив ясний місяць, зазираючи крізь високі кокстаунські комини в погашені фабричні печі та відкидаючи на мури велетенські тіні зупинених на ніч паровиків. І на серці в Стівена теж наче трохи розгодинилося.

Мешкав він на другому поверсі над крамничкою, в такому самому завулку, як і Рейчел, тільки ще вужчому. Яким це побитом знаходилися люди, ладні продавати чи купувати нужденні цяцьки, викладені в вітрині крамнички впереміш з дешевими часописами та м’ясом (того вечора там лежав свинячий окіст, що його малося завтра розіграти в лотерею) — це сюди не стосується. Стівен узяв з полички свого недогарка, засвітив його від другого недогарка на прилавку і, не розбудивши господині, що спала в комірчині за крамничкою, піднявся сходами до своєї кімнати.

З тої кімнати вже не один пожилець вибрався по чорній драбині, однак тепер вона виглядала цілком затишно. На старенькому бюрку в куті лежало кілька книжок та зошитів, меблі в кімнаті були всі, яких треба, і досить пристойні, і прибрано чисто, хоч повітря й не зовсім свіже.

Простуючи до коминка поставити свічку на круглий триногий стіл, що там стояв, Стівен об щось перечепився. Сахнувшись назад, він глянув і побачив долі жінку, що була лежала, а тепер звелася й сіла.

— Господи милосердний! — скрикнув він, задкуючи ще далі. — Це ти знов вернулася?

Яке то було страхіття! Як хлюща п’яна, безпорадна жінка, насилу спроможна сидіти, підпираючись закаляною рукою, другою рукою силкувалась відкинути з очей закустрані, зліплені болотом коси, але тільки ще дужче розмазувала грязюку по обличчі. Огидна своєю подобою, обшарпана, засмальцьована, задрипана, вона була ще огидніша зледащілою душею, і навіть дивитись на неї здавалося за ганьбу.

Бурмочучи якусь лайку, вона довго шпорталась вільною рукою по обличчі, аж нарешті трохи відкинула патли з очей і глянула на Стівена. Тоді почала розгойдуватись уперед і назад та тріпати безвладною рукою, немов показувала, що її душить регіт, хоч обличчя її лишалося застигле, мов сонне.

— А, це ти? Прийшов уже? — прохарчала вона глузливо, і голова їй упала на груди. — Знов вернулася? — аж за хвилину вереснула вона, ніби тільки тепер до неї дійшли його слова. — Авжеж! Знов вернулася. І ще вертатимуся, коли схочу. Знов? Авжеж, знов! А ти як думав?

Безглузда лють, що чулася в тих вигуках, розбуркала її саму. Вона підвелась на ноги, хитаючись, і сперлася на стіну плечима, силкуючися скривити зневажливу міну. В руці у неї теліпались на поворозці рештки капелюшка, либонь підібрані десь на смітнику.

— Я й знов усе тут спродам! І ще раз спродам, і двадцять разів! — кричала вона, чи то тіпаючися з лютощів, чи то вдаючи якогось войовничого танця. — Ану, встань з ліжка! — Стівен сів був на краєчку постелі, сховавши обличчя в долоні. — Встань! Це моє ліжко, і я на ньому спатиму!

Жінка поточилась до ліжка, а Стівен, здригнувшися з відрази, ухилився набік і, не відіймаючи рук від лиця, перейшов у протилежний куток. А вона важко гепнулась на ліжко й за хвилинку вже хропла. Стівен же згорблено сів на стілець і за цілу ніч зрухнувся лиш раз: устав та накинув на неї ковдру, ніби самих рук було йому замало, щоб від неї закритись, — навіть у темряві.

Розділ XI БЕЗВИХІДЬ

Казкові палаци заясніли незліченними вікнами ще перше, ніж блідий світанок появив у небі страховинних димових гадів, що повзли над Кокстауном. Процокотіли по брукові дерев’яні підошви, продзвонили квапливо дзвінки — і всі тихобожевільні слони, почищені й намащені, знов розпочали на цілий день свою одноманітну й важку киванину.

Стівен схилявся над своїм верстатом, спокійний, уважний і впевнений. Яка разюча різниця була між ним та й рештою робітників у тому лісі верстатів, де він працював, і їхніми брязкучими, грюкотливими, неспинними машинами! Не бійтеся, добрі люди, схильні тривожитися за майбутнє, що Мистецтво колись зведе в непам’ять Природу. Поставте поряд будь-який твір божий і витвір людський, і перше — нехай то буде тільки нечисленний гурток «робочих рук» — лиш виявить ще більше свою досконалість у тому порівнянні.

Ось на цій фабриці стільки й стільки «робочих рук» і стільки й стільки парових кінських сил. На що спроможна машина, можна виміряти з точністю до одного силового фунта; однак уся армія рахівників, що підраховують суму нашого державного боргу, не зможе сказати мені, яка здатність до добра й зла, до любові й ненависті, до патріотизму чи бунтівництва, до переродження чесноти в нечестя чи навпаки таїться тільки в одну яку-небудь мить у душі в першого-ліпшого з цих мовчазних слуг машини з зосередженими обличчями й розмірними рухами. В машині немає ніяких таємниць; а в найнікчемнішому з них є навіки незглибима таємниця. Якби ж то ми полишили арифметику для з’явшц матеріальних, а цими страшними недовідомими силами кермували за допомогою інших засобів!

Ранок яснішав, і денне світло вже перемагало засвічене в цехах. Його погашено, а робота тривала далі. Падав дощ, і димові гадюки, покірні прокляттю, що тяжить на всій їхній породі, повзли по землі. На чорному дворі клубки пари з випускних рур, порозкидані старі барила та залізний брухт, лиснючі бурти вугілля та звалища жужелиці — все оповивала серпанком мряка.

Робота тривала, поки вдарив дзвін на обід. І знову зацокотіли по брукові дерев’яні підошви. Верстати, й колеса, й руки — все спинилося на годину.

Стівен вийшов з душного цеху на сльотаву вулицю, на холодний вітер виморений, помарнілий. Він не пішов, як його товариші,4» обідати додому, а рушив, жуючи кусень хліба, до пагорба, де жив хазяїн фабрики — в червоному будинку з чорними віконницями знадвору, зеленими завісами зсередини, з чорними парадними дверима; під ними дві білі приступки, а на дверях мідяна табличка з написом: «ГОРЛОДЕРБІ» (дуже схожими на нього самого літерами) — над круглою, мідяною-таки дверною ручкою, що нагадувала мідяну крапку на кінці речення.

Пан Горлодербі саме підобідував. Так і сподівався Стівен. Може, слуга буде ласкавий доповісти хазяїнові, що один робітник просить дозволу поговорити з ним? Слуга вернувся й спитав: а хто саме? Стівен Бездол. Ну, за Стівеном Бездолом ніякого баламутства не знано, нехай зайде.

Ось Стівен Бездол у вітальні. Пан Горлодербі (Стівен знав його тільки з погляду, і то не дуже зблизька) підобідує битою котлетою з келихом хересу. Пані Спарсіт обік каміна щось плете, сидячи мов у дамському сідлі; одна нога її в мітку пряжі, як у стремені. Підобідувати їй не дозволяли ні служба її, ні власна гідність. Вона з обов’язку наглядала за підобідком, але своїм виглядом давала втямки, що сама гордує такою розніженістю.

— Ну, Стівене, чого це нараз тобі захотілося? — спитав пан Горлодербі.

Стівен уклонився — це запобігливо, ні, на таке «робочі руки» не здатні; боронь боже, пане добродію, такого ви від робітника не діждетесь, хоч би він у вас і двадцять років працював! — і, задля присутності пані Спарсіт, запхав кйщі нашийної хустини за камізельку.

— Ти ж сам знаєш, — провадив пан Горлодербі, сьорбнувши хересу, — що з тобою ми ніколи не мали ніякого клопоту, ти завше був чоловік поміркований, не як дехто. Ти не думаєш, що тебе хтось повинен возити в кареті шестернею та годувати з золотої ложки черепаховим супом і дичиною, як багато хто з вас думає, — пан Горлодербі завжди виставляв це за єдину, пряму і негайну мету кожного робітника, бодай чим-небудь незадоволеного. — Тому я знаю наперед, що ти не скаржитися прийшов, я певен цього, чуєш?

— Авжеж, пане, нічого такого в мене і в думці не було.

Хоч пан Горлодербі сам щойно висловив таке переконання, ті слова його видимо здивували й потішили.

— От і гаразд! — відказав він. — Ти робітник надійний, і я не помилився. Ну, кажи, що там у тебе. Як не скарга, то кажи, чого тобі треба. Що ти маєш мені сказати? Ну, висипай сміливо!

Стівен позирнув на пані Спарсіт.

— Я можу вийти, пане Горлодербі, коли хочете, — озвалась вона саможертовно, вдаючи, ніби вже виймає ногу зі стремена.

Пан Горлодербі, що саме набрав повного рота котлети, спинив її, мовчки простягти ліву руку долонею вперед. Тоді опустив руку, проковтнув котлету й сказав до Стівена:

— Щоб ти знав, ця пані з високого роду, правдива леді. Ти не думай, що як вона в мене на службі, то вона ніколи не була нагорі, аж ген на самісінькому вершечку! Отож як ти маєш щось таке сказати, чого не годиться казати при вродженій леді, то вона вийде. А як ти маєш мені сказати таке, що можна казати при вродженій леді, то вона лишиться тут.

— Я, пане, маю надію, що зроду ще ніколи нічого такого не сказав, чого б не годилося почути вродженій леді, — почервонівши, відповів Стівен.

— Ну й гаразд, — сказав пан Горлодербі, відсовуючи тарілку й відхиляючись сам на бильце. — Ну, давай висипай!

Стівен ще на мить задумався, тоді підвів очі й почав:

— Я прийшов поради в вас просити. Мені її аж гвалт потрібно. Я вже давно жонатий, оце в великодній понеділок дев’ятнадцять років буде. Вона була тоді молода дівчина… собою несогірша і слави непоганої. Та ненадовго тої слави стало, хутко звелась вона на ледащо. Не через мене. Бог свідок, я не був їй лихим чоловіком.

— Я вже чував про це. — відказав пан Горлодербі. — Вона вдарилась у пиття, покинула роботу, спродала меблі з хати, позаставляла одежу, одно слово, пустилася берега.

— Я довго терпів. («Отож і дурень», — подумки сказав, звертаючись до свого келиха, пан Горлодербі).

— Ой, як довго терпів!' Усе силкувався відучити її. І так, і сяк, і як лишень не пробував. Скільки разів, бувало, приходжу додому, а з хати все до цурки винесено, і вона лежить без тями на голому помості. Не раз так було й не двічі — двадцять разів!

Усі зморшки на Стівеновому виду аж поглибшали, свідчивши промовисто за тяжкі його муки.

— І що далі, то гірше, ш гірше, й гірше. Зійде з дому, волочиться хтозна-де, барложиться хтозна в якому багні, тоді нараз вернеться. І так без кінця-краю, знов і знов. І що я міг удіяти з нею? Бувало, цілими ночами по вулицях тиняюсь, боюся додому поткнутись. І на міст, було, вже ходив, думаю, скочу в воду, та й по всьому. Стільки я того витерпів, що замолоду старий зробився.

Пані Спарсіт, що звільна погойдувалася, наче в сідлі, пересуваючи плетільні веретінця, на ті слова звела свої коріоланівські брови й покивала головою, ніби промовляючи: «Горе знають і вельможні, а не тільки неможні! Ось спрямуй свій смиренний погляд хоча б на мене!»

— Я вже й платив їй, щоб вона мені спокій дала. Оці п’ять років я ввесь час їй платив. І знов уже більш-менш обжився. Важко мені жилося й невесело, та хоч ганьби не було й не трусився зі страху день і ніч. А вчора ввечері приходжу додому, аж вона лежить перед коминком. Знов вернулася!

Тяжка його біда й велика сила розпуки на мить додали йому зваги, і він заговорив вільно й сміливо. Та ще за мить він уже стояв як і перше — по-звичайному згорбатіло, звернувши до пана Горлодербі задумливе обличчя з якимсь чудним виразом — трохи допитливим, трохи розгубленим, ніби силкувався розгадати дуже складну загадку. В лівій руці, сперши її на клуб, він міцно тримав капелюха, а правою, незграбно-стриманими, але виразними й повними енергії рухами, ніби підкреслював свої слова.

1 не менш виразна була та напівзігнута рука, коли Стівен замовкав і вона спинялась.

— Все це я знаю дуже давно, крім останнього, — відказав пан Горлодербі. — Кепське діло, дуже кепське. Ліпше б тобі самому жити. Навіщо ото було женитися? А втім, тепер про це запізно говорити.

— Скажіть, пане добродію, а не були вони нерівня літами? — озвалась пані Спарсіт.

— Чуєш, що питає ця пані? Чи не були ви нерівня літами, що таке ото у вас вийшло? — запитав Стівена пай Горлодербі.

— Та де там! Мені тоді був двадцять один рік, а їй двадцять заледве.

— А я, пане добродію, — солоденько пояснила папі Спарсіт своєму принципалові, — почувши про такий нещасливий шлюб, вирішила, що вони нерівня літами.

Пан Горлодербі скоса позирнув на неї досить сердито, але й якось ніби знічено. Тоді покріпився ковтком хересу і, обернувшись до Бездола, сказав уже трохи дратливо:

— Ну, чого ж ти не доказуєш?

— Та оце ж я, пане, прийшов до вас запитати, як мені спекатися цієї баби. — Зосереджене, допитливо-розгублене обличчя Стівенове ще дужче споважніло, коли він вимовляв ті слова. А пані Спарсіт аж зойкнула тихенько, вражена їхнього неподобністю.

— Що, що? — перепитав Горлодербі, підвівся з-за столу й зіперся спиною на камін. — Що це ти плетеш? Ти ж брав її на щастя й на біду!

— Я мушу її спекатися. Несила мені більше отак-о мучитись. Я б і так нізащо стільки років не витерпів, якби мене не жаліла та щирим словом не розраджала одна добра дівчина. Другої такої, либонь, у цілім світі не було й нема. Якби не вона, я б давно ума рішився.

— Пане добродію! Це ж він, певно, хоче розлучитись, щоб одружитися з тією, за яку говорить! — півголосом озвалася пані Спарсіт, аж пригнічена розбещеністю простого народу.

— Авжеж, так. Пані правду сказали. До цього я й веду. Я колись читав у часописах, що великі пани (я не суджу їх і лиха їм не зичу) не так міцно позв’язувані на щастя й на біду, а можуть, як не вдасться їм подружжя, розійтись та знайти собі іншу пару. Як нема між ними згоди, бо вдачею різняться, то в них же в домах є багато кімнат і можна жити нарізно. А в нас, простих людей, не бува більш одної кімнати, і ми так не можемо. А коли й того їм мало, то в них же грошей досить, вони собі можуть сказати: «Оце тобі твоє, а це мені моє», — та й розійтись собі в різні боки. А нам годі так. А попри все те, вони ще й назовсім можуть розлучатися за менші незгоди, ніж моя. Отож я мушу спекатись цієї баби і хочу знати як.

— Ніяк, — відказав пан Горлодербі.

— Коли я їй що заподію, пане, то є закон, щоб мене покарати?

— Авжеж, що є.

— Коли я втечу від неї, є закон, щоб мене покарати?

— Авжеж, що є.

— І як я одружуся з тією іншою дівчиною, є такий закон, щоб мене покарати?

— Авжеж, що є.

— А якби я став жити з нею на віру — це я так для прикладу кажу, бо цього ніколи не буде й не може бути, не така вона, аби на це пристати, — є такий закон, щоби мене покарати в кожній моїй безвинній дитині?

— Авжеж, що є.

— То ради бога святого, покажіть мені такий закон, щоб мені поміг! — вигукнув Бездол.

— Гм… Подружні зв’язки священні, — відповів пан Горлодербі, — і їх… Їх треба оберігати.

— Ні, ні, не кажіть, пане. Так їх не вбережеш. Так вони ще гірше рвуться. Я простий ткач, змалечку біля верстата, але я не сліпий і не глухий. Я читаю в часописах, що про суди пишуть, та й ви ж, певне, читаєте, то аж страх бере, скільки крові ллється в нашому краю через те, що, мовляв, ніяким способом, ні за яку ціну не можна людям одному з одним розв’язатись, скільки бува через це між подружжями в простому народі колотнечі, каліцтва, а то й душогубства! То треба ж колись це втямити! Ось у мене тяжке лихо, і я, з ласки вашої, хочу знати такий закон, щоб мені поміг.

— Ну, то слухай! — сказав пан Горлодербі, стромляючи руки в кишені. — Є такий закон.

Стівен ураз ніби заспокоївся і, не спускаючи з нього очей, кивнув головою.

— Та закон той не для тебе. Це діло грошей коштує. Багато грошей.

— А скільки б то? — запитав спокійно Стівен.

— Ну, це треба поїхати в Лондон, подати прохання до церковного суду, тоді прохання до цивільного суду, а тоді ще прохання до палати лордів і домогтися парламентської постанови про дозвіл оженитися вдруге, і це тобі коштувало б (ще як усе піде мов по рівному) десь, по-моєму, від тисячі до півтори тисячі фунтів, — сказав пан Горлодербі. — А то й удвічі більше.

— І йнакшого закону нема?

— Певне, що нема.

— То виходить, пане, — промовив Стівен, збліднувши і махнувши безнадійно рукою, — і тут сама каламуть. Скрізь сама каламуть без просвітку, і що швидше смерть прийде, то краще. (Пані Спарсіт знову вжахнув такий занепад побожності в простому народі).

— Ну-ну, чоловіче, не верзи дурниць про те, чого не тямиш, — сказав пан Горлодербі. — І не кажи, що закони нашої країни — сама каламуть, а то гляди, щоб тобі самому не стало каламутно. Закони складати — це тобі не перкаль ткати, отож знай свій верстат і не лізь куди тебе не прохано. Ти брав жінку не на забавку, не погратись та й покинути, а на щастя й на біду. Вийшло на біду — то що тут можна сказати? Так само могло вийти й на щастя.

— Каламуть, — знов промовив Стівен, хитаючи головою, і ступив до дверей. — Сама каламуть.

— Ну, то слухай, що я тобі скажу! — спинив його пан Горлодербі мов задля прощального напуття. — Ти своїми, сказав би я, безбожними балачками бач он як уразив цю пані, а вона ж природжена леді, як я тобі вже сказав, і вона сама, як я тобі ще не казав, зазнала в шлюбі втрати на десятки тисяч фунтів — десятки тисяч фунтів! — ще раз проказав він аж із насолодою. — Я знаю, ти досі завше був чоловік поміркований, але ниньки мені здається, і я тобі це у вічі скажу, що ти не на ту стежку звертаєш. Ти, видно, наслухався якихось зайшлих баламутів — їх же тепер скрізь повно, — але я тобі раджу по-доброму: краще покинь це діло. У мене, щоб ти знав, — пан Горлодербі напустив на себе вираз надзвичайної проникливості, — нюх не гірший, ніж у людей, а може, й кращий, ніж де в кого, бо мене ще змалечку в усе носом товкли. Отож я чую, що тут уже тхне черепаховим супом, дичиною та золотою ложкою. Так, так, чую! — вигукнув він, уперто, з хитрою міною киваючи головою. — Грім побий, чую!

Теж покивавши головою, але зовсім не так, і зітхнувши глибоко, Стівен мовив:

— Дякую вам, пане, і бувайте здорові.

І вийшов. А пан Горлодербі став перед власним портретом на стіні, самовдоволено втупився в нього і так надувся з пихи, що здавалося, наче ось-ось він лусне й заліпить портрета своїми клаптями. А пані Спарсіт усе трюхикала клусом, з ногою в стремені, на вигляд глибоко пригнічена зіпсутістю простого люду.

Розділ XII БАБУСЯ

Старий Стівен зачинив за собою чорні двері з мідяною табличкою, обтер рукавом мідяну крапку, завваживши, що на ній відбилися його спітнілі пальці, двома білими приступками зійшов униз, перейшов вулицю, понуривши очі, й почвалав сумно геть. Коли нараз його торкнула за лікоть чиясь рука.

Не той був то доторк, що його Стівен так потребував тієї миті — доторк, що міг би вгамувати бурю в його душі, як колись піднесена правиця найвищої любові і всепрощення втишила розбурхані хвилі, — і все ж торкнула йото жіноча рука. Обернувшися, Стівен побачив стару жінку, високу й ще ставну, хоч і зморшкувату на виду. Вбрана вона була просто й дуже охайно, тільки черевики мала закаляні — видно, прийшла здалеку пішки. І її розгубленість серед незвичного міського гамору, і згорнена тепла хустка, перекинена через руку, й незграбна парасолька, і кошик, і новенькі рукавички, завеликі, з плюсклими кінчиками пальців — усе виказувало стару селянку, що, надівши свій немудрий святечний стрій, вибралася до Кокстауна з якоїсь надзвичайної нагоди. Кмітливий по-робітницькому Стівен Бездол завважив усе те з одного погляду і, аби краще розчути, що вона в нього питатиме, нахилив до неї своє уважне лице — як у багатьох його товаришів, що довгий час пильно працюють руками й зором серед стугону верстатів, воно мало завжди зосереджений вираз, як ото буває на обличчях у глухих людей.

— Вибачте, добродію, чи це не ви допіру вийшли з отієї-он кам’яниці? — спитала старенька, показуючи на дім пана Горлодербі. — Начебто ж ви, чи я, може, помилилася?

— Так, добродійко, це я був, — відповів Стівен.

— А ви… даруйте вже мені, старій бабі, що я так настиряюсь… ви самого хазяїна не бачили?

— Бачив, добродійко.

— Ну, а який він вам здався з себе? Ситий, рум’яний, бадьорий, веселий? — бабуся й сама випросталась та підвела голову, мов показуючи, який він має бути, і Стівенові нараз майнуло в думці, що він уже десь бачив цю стару і вона йому чогось не дуже припала до вподоби.

— О, якраз такий, як ви оце кажете, — запевнив Стівен, придивляючись до неї пильніше.

— І здоровий як грім? — допитувалась бабуся.

— Авжеж, — потвердив Стівен. — Саме їв і пив, аж за вухами лящало.

— Дякую вам, — сказала старенька, безмірно втішена, — дякую вам!

Ні, він напевне ніколи зроду її не бачив. І все ж у голові йому мрів якийсь непевний спогад, немовби отака чи подібна до неї бабуся не раз йому снилася.

Вона йшла поряд його, і Стівен, з чемності приладжуючись до її настрою, сказав: правда ж людно та гамірно в Кокстауні? На те вона відповіла: «Авжеж! Страх як гамірно!» Він тоді спитав: «Ви, я бачу, з села приїхали?» Бабуся потвердила:

— Атож! Парламентським, сьогодні вранці. За сорок миль приїхала вранішнім потягом, а вечірнім і вертатимусь. До станції з дому дев’ять миль пішки тюпала, і зі станції додому, як ніхто не трапиться дорогою, щоб підвіз, теж дев’ять миль пішки йтиму. Незле, як на мої літа, добродію, еге? — похвалилась балакучу стара, і очі їй аж заблищали гордо.

— Таки незле! Тільки, паніматко, дуже часто цього не робіть.

— Е, ні, ні. Раз на рік, — відповіла бабуся, хитаючи головою, — Але таки щороку. Наскладаю за рік грошенят, приїду, по вулицях погуляю та на панство надивлюся.

— Тільки надивитеся, та й усе? — спитав Стівен.

— О, з мене й того досить! — відмовила вона поважно й щиро. — Більше мені нічого й не треба. Я ж оце якраз стояла навпроти отої кам’яниці, — вона знов озирнулась на оселю пана Горлодербі, — дожидала, чи не вийде сам хазяїн. Та він цього року чогось забарився, і так я його й не побачила. Натомість вийшли ви. Ну що ж, як уже мушу вертатись і не глянувши на нього — я ж іно глянути хотіла, — дарма! Я бачила вас, а ви бачили його — і досить з мене… — кажучи те, вона пильно дивилась на Стівена, мовби хотіла запам’ятати його обличчя; однак очі їй уже не блищали так, як перше.

Бездол, звісно, розумів, що смаки в людей бувають різні, та й сам звик шанувати кокстаунське панство, і все ж таке надзвичайне зацікавлення й така самовідданість — проїхати он який світ, аби тільки на них поглянути — аж спантеличили його. Але ту хвилю вони якраз минали церкву, і Стівен, скинувши оком на дзигарі, трохи піддав ходи.

Чи він не на роботу йде, спитала бабуся, зовсім легко поспіваючи за ним. Авжеж, відповів Стівен, і йому треба поспішати. Та коли він сказав, де працює, старенька повелася й геть-то чудно.

— Ну й як, щасливий ви? — спитала вона.

— Та… як вам сказати… Хіба є такі люди, щоб не мали свого клопоту? — ухильно відповів Стівен: у бабусиному голосі така чулась певність, що він мусить бути дуже щасливий, аж йому не стало духу розчаровувати її. Він знав, що нещастя в світі досить, і як ця старенька, проживши вже стільки, може ще вірити, ніби його воно поминуло, — тим ліпше для неї, та й йому від того гірше не буде.

— Авжеж, авжеж! У вас, мабуть, дома щось не гаразд? — знов запитала вона.

— Та буває часом. Вряди-годи, — відповів він недбало.

— Але на фабриці в такого хазяїна, ви, певне, вже ніякого клопоту не знаєте?

Ні, ні, запевнив Стівен, там він ніякого клопоту не знає. Там усе гаразд, усе якнайліпше. (Він не зайшов аж так далеко, щоб на втіху старенькій сказати, ніби там уже настало царство небесне, однак мені нещодавно доводилось чувати трохи чи й не такі запевнення).

Вони вже підходили чорним завулком до фабрики. «Робочі руки» плавом пливли в браму. Дзвонив дзвін, і димова гадюка вже звивалася кільцями, і слон ладнався закивати головою. Химерну бабусю вкинув у захват навіть дзвін.

Вона сказала, що такого гарного та лункого дзвона зроду ще не чула.

Коли Стівен зупинився перед брамою і, ласкаво всміхнувшись, подав старій на прощання руку, вона його запитала, чи давно він тут працює.

— Та вже років з дванадцять, — відповів Бездол.

— Дайте ж я поцілую цю руку, що дванадцять років уже працює на такій прегарній фабриці! — вигукнула старенька, і незчувся Стівен, як вона піднесла його руку до губів. Бездол не міг зрозуміти, що в ній було такого доладного, опріч її літ та дитинної простоти, але й цей її аж надто чудний учинок зовсім не здавався недоречний, і, мабуть, більш ніхто в світі не зумів би цього зробити так щиро, так природно й так зворушливо.

Він уже з півгодини працював за своїм верстатом і все думав про ту бабусю; тоді, обходячи верстат, аби щось там ззаду направити, позирнув ненароком у вікно — і побачив, що вона й досі стоїть на вулиці, захоплено дивлячись на багатоповерхове озіїще фабрики. Не зважаючи на дим, грязюку й сльоту, забувши за далеку дорогу до міста й з міста, вона дивилася й дивилася на фабрику, немов важке дудніння, що долітало звідти, лунало для неї як горда музика.

Врешті вона пішла, і день пішов за нею; в цехах засвітили світло, і кур’єрський поїзд промчав недалеким мостом повз казкові палаци, ледве помічений, ледве почутий усередині за брязкотом, грюкотом та стугоном верстатів. Але Стівенові думки вже давно перед тим вернулися до страшної кімнати над крамничкою, до огидного створіння, що важко лежало там на постелі, але ще важче давило йому серце.

Машини сповільнили свій рух, затремтіли ледь-ледь, немов у них завмирало життя, і спинилися. Знов ударив дзвін; яскраве світло у вікнах і жар у печах погасли. Фабричні будівлі бовваніли в вогкому нічному мороці, підносячи вгору високі комини, ніби новітні вавілонські вежі, що навзаводи пнулися до неба.

Стівен, правда, бачився з Рейчел щойно вчора, навіть провів її трохи, але ж відтоді на нього впало нове нещастя, і ніхто, крім неї, не міг дати йому ні на мить полегкості. І через те, та ще знаючи, що тільки її голос може вгамувати гнів, який закипав у ньому, він наважився знов чекати її, хоч вона вчора заборонила йому те. Він довго стояв на вулиці, але Рейчел не було видно, вона якось обминула його. А він же ніколи ще так не жадав бачити її лагідне обличчя!

О, краще зовсім не мати домівки, не мати де прихилити голову, аніж мати домівку й отак боятися туди зайти! Він повечеряв — бо виголодався за день, — але не бачачи, не зважаючи, що їсть і що п’є. А тоді пішов тинятись вулицями під холодним дощем, і все думав, і думав, і скнів, і скнів у тяжкій тузі.

Ані слова про нове одруження ніколи ще не впало між ним і Рейчел, але вона давно колись щиро пожаліла його, і лиш їй самій відкривав він увесь час своє замкнене від усіх серце, виливав своє горе; і він добре знав, що Рейчел пішла б за нього, якби він був вільний. Стівен думав про те, що міг би мати інакшу домівку, куди тепер поспішав би радий і гордий; про те, що й сам міг би тепер бути зовсім інакшою людиною, про те, як легко було б тоді в нього на серці, тепер згніченому журбою; про те, що тоді б відродились його честь, і повага до себе, і спокій душі, тепер розбиті вдрізки. Він думав про те, що занапащено його найкращі літа і що сам він робиться щодень гірший, зліший, запекліший, і про те, яке це страхіття — отак жити прикутому до вже мертвої жінки, лиш на те, щоб його мучив демон у її подобі. Він думав про Рейчел — яка ще молода була вона тоді, коли вперше здружило їх його нещастя, і яка вже дійшла вона тепер, і як скоро вже почне старітись. Він думав, як багато дівчат та жінок уже повиходило заміж перед віччю в неї, як багато родин постало, як багато дітей уродилось і виросло довкола неї, а вона все йшла перемстиво своєю самотньою стежкою — задля нього; і лиш часом помічав він на рідному її обличчі тінь смутку, що палила його жалем і розпачем. Він ставив в уяві її образ поряд з мерзенним видивом учорашньої ночі — і думав: невже це можливо, щоб уся земна доля такої доброї, лагідної, самовідданої жінки пропадала через отаку погань!

З головою, повною цих думок — такою повною, аж йому здавалось, наче вона росте чи пухне, а все, що він бачить перед себе, якось мізерніє й морхне, і млисті світляні кружальця довкола ліхтарів робляться червоні, — він нарешті рушив додому.

Розділ XIII РЕЙЧЕЛ

Тьмяно світилася свічка у вікні, до якого вже так часто приставлювано чорну драбину, щоб по ній винести того, хто був у цьому світі найдорожчий для змордованої турботами жінки та купки голодних діток. І до чорних Стівеиових дум долучилася ще одна: що з усіх знегод земного нашого існування жодною не наділяється людей так несправедливо, як смертю. Нерівність народження — то ніщо проти цієї нерівності. Бо коли, скажімо, цю ніч у ту саму хвилину народиться син короля і син ткача — що важить така примха долі проти смерті доброї людини, чиєїсь єдиної опори й утіхи, в той час як оця пропаща жінка живе собі та й живе!

Понурий уступив він до крамнички, тамуючи віддих, важкими ногами піднявся нагору, відчинив свої двері й зайшов до кімнати.

Там панували спокій і тиша. Там сиділа при ліжку Рейчел.

Вона обернулась до нього, і сяйво її лиця освітило темну ніч у нього в душі. Вона сиділа біля ліжка, доглядала його дружину! Цебто він бачив, що на ліжку хтось лежить, і знав аж надто добре, що то мусить бути вона, але Рейчел запнула ліжко запиналом, аби він не бачив її. Гидке її лахміття зникло, натомість з’явилося дещо з Рейчелиної одежі. Все в кімнаті лежало на своєму місці, як завжди у нього, попіл з коминка чисто виметено, невеликий вогонь рівненько підгорнено. Стівенові здавалося, наче він бачить усе те по її обличчі, бо віп гадав, що дивиться тільки на неї. Сльози набігли йому на очі й застелили її, мов туманом, але він устиг завважити, що й вона пильно дивиться на нього і що й у неї на очах сльози.

Тоді вона знов відвернулась до ліжка і, переконавшися, що там усе, як було, промовила тихим, спокійним, ласкавим голосом:

— От і добре, що ти нарешті прийшов, Стівене. Вже ж так пізно!

— Та я все тинявся по вулицях.

— Я так і думала. Але ж надворі негода он яка! Дощ періщить, і вітер здійнявся.

Вітер? А справді. Вітрюга, а не вітер. Он як свистить за вікном, як завиває в комині! А він ходив по надвір’ю на такому вітрищі й навіть не помічав його.

— Я вже й удень раз приходила сюди, Стівене. Твоя господиня до мене в обіди забігла. Каже, там щось за одна лежить, треба наглянути за нею. І таки правда: вона без тями була й маячила. І в синцях уся, й поранена.

Стівен повільно підійшов до стільця й сів навпроти неї, похнюпивши голову.

— Отож я й прийшла зробити бодай те, що змога. Ми ж таки працювали з нею разом, ще як молоді були, і подругували тоді, як ти до неї залицявся та оженився з нею.

Стівен схилив скорботно наморщене чоло на руки й тихо застогнав.

— А потім, Стівене, — я ж знаю твоє серце жалісливе, хіба ж ти зміг би дати їй отак помирати чи й просто мучитися без жадної помочі. Ти ж знаєш, хто це сказав: «Хто з вас без гріха — нехай перший на неї той каменем кине». Таких, що кидають, багато знайдеться. Але ти не такий, Стівене, щоб її останнім каменем добивати, коли вже вона впала.

— Ох, Рейчел, Рейчел!

— Ти тяжко страждаєш, хай тобі на тім світі за це віддасться! — співчутливо промовила вона. — А я твій бідний друг цілим серцем і душею.

Ті рани, що про них згадувала Рейчел, були, видно, на шиї у нещасної п’яниці. Рейчел заходилася їх наново перев’язувати, не відслонявши запинала. Налила в миску якоїсь рідини з пляшки, намочила в ній чисту шматинку й приклала її обережно до рани. Триногий стіл було присунено до ліжка, і на ньому стояли дві пляшки. Ото одну з них і взяла Рейчел.

Стівен, що сидів досить близько і стежив за її руками, розібрав надруковане великими літерами на паличці — і раптом збілів, наче його опав смертельний ляк.

— Я побуду тут до третьої години, — сказала Рейчел, тихо сідаючи на своє місце. — Оце-о треба ще раз перемінити о третій, а тоді вже до ранку можна лишити.

— Але ж тобі завтра на роботу, серце моє, коли ж ти виспишся!

— Та я вчора добре спала. Я можу багато ночей не спавши, коли треба. Це тобі спочити слід — он який ти виморений, аж жовтий. Спробуй хоч сидячи заснути, поки я тут. Ти ж і вчора очей не склепив, хіба я не знаю? Тобі завтра куди тяжче буде працювати, ніж мені.

Надворі завивав та гримотів вітер, і Стівенові здавалося, наче то поривається вдертись у хату, вернутись до нього недавня його злість. Рейчел її вже прогнала, не пустить і тепер. Стівен вірив, що вона зуміє захистити його від самого себе.

— Вона мене не пізнає, Стівене, тільки дивиться безтямно та щось мурмоче. Я до неї вже скільки разів забалакувала, а вона мов не чує. Та воно й ліпше так. Коли вернеться до тями, я вже зроблю все, що можна, й піду, і вона нічого не знатиме.

— А скільки може вона отак пролежати?

— Лікар сказав, що, мабуть, завтра вже й очуняє.

Погляд Стівенів упав знову на пляшку, і він аж затрусився весь. Рейчел, побачивши те, спитала, чи не промерз він, змокнувши під дощем.

— Ну, ні, — відповів він. — Це мене страх пройняв.

— Страх?

— Еге ж. Як я сюди зайшов… І як ходив вулицями. І як думав. І як… — Його знову схопили дрижаки, він підвівся, держачись за верх коминка, і пригладив мокрого чуба рукою, що трусилась, мов у спаралізованого.

— Стівене!

Рейчел підвелася й ступила до нього, але він спинив її, простягши руку.

— Ні, ні, не вставай! Не треба! Нехай я дивитимусь на тебе, як ти сидиш біля ліжка! Така добра, така милосердна! Нехай я бачу тебе такою, як побачив, коли зайшов до хати! Кращою, ніж оце, я тебе ніколи не побачу. Ніколи. ніколи!

Його знов затіпало, мов у пропасниці, і він упав на стілець. За хвильку він опанував себе і, спершись ліктем на коліно, а рукою підперши голову, звів очі на Рейчел. На столі між ними тьмяно горіла свічка, і крізь сльози, що набігли йому на очі, Стівенові ввижалось сяйво довкола її голови. Він ладен був повірити, що то не мана, і справді майже вірив, чуючи, як вітер надворі шарпає вікно, торгає дверима внизу і летить далі, скиглячи та завиваючи.

— Як вона оклигає, Стівене, то, треба гадати, знов піде від тебе й більш тебе не мучитиме. Сподіваймося, що так буде. Ну, я вже мовчатиму, щоб ти заснув.

Стівен заплющив очі — радше на догоду їй, ніж задля спочинку. Та помалу завивання вітру надворі ніби стихло у нього в вухах чи відмінилося в стукіт його верстата й навіть у людські голоси (поміж них і його власний), що гомоніли про направду чуте вдень. Та врешті й ця невиразна свідомість згасла, і він поринув у довгий, тривожний сон.

Йому снилось, неначе він із якоюсь жінкою, що її дав не кохав — але то була не Рейчел, і це дивувало його навіть у ту хвилину примареного щастя, — вінчаються в церкві. Поміж присутніх він упізнавав декого з іще живих і багатьох уже померлих. Нараз, саме серед вінчання, впала темрява, а потім спалахнуло сліпуче світло. Воно струміло зі слів одної з десяти заповідей, вирізьблених на дошці над вівтарем, і ті слова осявали всю церкву. Вони й лунали по всій церкві, немов вогнисті літери мали голос. І Стівен побачив, що й усе довкола зовсім відмінилось і з того, що було, не зосталося нічого, — тільки він та священик. Вони стояли вдвох, у білий день, перед натовпом таким величезним, що Стівен подумав: якби й з усього світу люди зійшлися в одне місце, то їх не було б більше. І ввесь той люд дивився на нього з відразою й ненавистю — серед мільйонів очей, прикипілих до нього, не було ані одного приязного чи співчутливого ока. А він стояв на високому помості, під своїм власним верстатом; глянувши вгору, він побачив, на що враз обернувся той верстат, і почув виразно проказувані слова заупокійної молитви, і зрозумів, що його мають стратити. А за мить поміст під ним запався, і все щезло.

Як він знову повернувся у своє звичайне життя, в знайомі місця, він не міг збагнути; але якимсь побитом він туди повернувся, і над ним тяжів присуд, що він ніколи, ні в цьому світі, ні в тому, довіку й до правіку вже не побачить Рейчелиного обличчя й не почує її голосу. Блукаючи без упину, без надії, шукаючи не знати чого (він тільки знав, що приречений його шукати) він увесь час терпів незбагненний, невимовний, смертельний страх перед однією річчю, що її подоби набирало все довкола нього. Хоч би на що він поглянув, воно починало набирати тієї подоби. У всьому його жалюгідному житті була одна лише мета: не дати, щоб хто з людей добачив ту страхітливу річ. Та шкода! Коли він виводив усіх з кімнат, де вона була, й замикав шафи та шухляди, де вона стояла, і проганяв цікавих звідти, де, як він знав, ту річ заховано, випихав їх на вулицю, то й самі фабричні комини набирали подоби тієї речі, і на них чорнів великими друкованими літерами страшний напис.

Та ось він знову почув, як завиває вітер і дощ тарабанить по дахові, і ті місця, де він блукав, зступилися до чотирьох стін його кімнатки. Все було таке, як ту хвилю, коли він заплющив очі, тільки вогонь у коминку вже погас. Рейчел, видно, задрімала на своєму стільці біля ліжка. Вона сиділа зовсім тихо, вгорнувши плечі в хустку. І стіл стояв на тому самому місці, при ліжку, а на ньому, в своєму звичайному вигляді й розмірі, стояла та річ, що допіру ввижалася йому всюди уві сні.

Та ось Стівенові здалося, наче запинало перед ліжком ворухнулось. Він знову поглянув туди й побачив, що воно справді ворушиться. Ось вистромилася рука, мов щось намацуючи. Тоді запинало враз відгорнулося, жінка в ліжку звелася й сіла.

Важким, навісним поглядом червоних, запалених, широко розплющених очей вона обвела всю кімнату. Поминувши той кут, де Стівен спав на стільці, її очі знов вернулися туди; придивляючись, вона дашком наставила над ними долоню. І ще раз вона поблукала очима по кімнаті, ледве помічаючи чи, може, й не помічаючи Рейчел, і ще раз утупилася в його куток. Коли вона знову прикрила очі від світла долонею, не стільки вдивляючись у нього, скільки якимсь тваринним чуттям здогадуючись, що він сидить там, — Стівен подумав, що ані в оцих згиджених рисах, ані в так само згидженій душі її вже й сліду не лишилось від тієї жінки, з якою він одружився перед вісімнадцятьма роками. Коли б він сам навіч не бачив, як вона помалу котилася нижче й нижче, то був би не повірив, що це та сама людина.

Весь той час, мовби скутий якимись чарами, він не міг ворухнутися, тільки дивився на неї.

Вона посиділа трохи, сперши голову на руки й тупо дивлячись перед себе, — чи то куняючи, чи то силкуючись щось пригадати. Потім знову почала водити очима по кімнаті. І тоді погляд її вперше спішився на столі й на пляшках.

Відразу вона зиркнула в його куток — злостиво, з викликом, як учора, — а тоді тихенько, обережно простягла до столу жадібну руку. Взяла кухля до себе в ліжко й ще хвильку посиділа, вагаючись: котру з двох пляшок вибрати? Нарешті, не тямлячи страшної небезпеки, вхопила ту, в котрій була швидка й певна смерть, і перед віччю в Стівена зубами витягла корка.

Чи то був сон, чи ява — Стівен не міг ні озватись, ані поворухнутись. Якщо це не сон і призначена їй година ще не настала — прокинься, Рейчел, прокинься!

І жінка теж згадала про Рейчел. Поглянула на неї сторожко, тоді повільно-повільно, обережно-обережно вилила рідину з пляшки в кухоль. Уже піднесла його до губів. Ще мить — і вже ніщо б їй не помогло, хоч би й весь світ прокинувся та збігся її рятувати. Але ту саму мить Рейчел схопилася, здушено зойкнувши. П’яниця борюкалась, ударила її, схопила за коси, але Рейчел відняла в неї кухля.

Тоді й Стівен зірвався зі стільця.

— Рейчел, чи я сплю, чи ні? Що це за ніч жахлива!

— Не турбуйся, Стівене, Я сама трохи задрімала. Десь уже скоро третя. О! Чуєш, дзвонить?

Вітер доніс до вікна бемкання дзигарів. Стівен і Рейчел прислухалися — вибило третю годину. Подивившись на Рейчел, Стівен завважив, як вона зблідла, помітив розпатлані коси, червоні відбитки пальців на чолі й упевнився, що все те діялось на яві, а не вві сні. Рейчел навіть держала ще кухля в руці.

— Я так і знала, що вже близько третьої, — мовила вона, спокійно вилила рідину з кухля в миску і намочила в ній шматинку, як і перше. — От добре, що я лишилась тут! Ще оцей раз перев’яжу, і все. Бач, вона вже знов затихла. А оце, що в мисці, я виллю геть, бо хоч його тут одна крапелька, та ліпше поберегтись, — сказала вона, виливаючи рідину в попіл, а тоді й пляшку розбила об коминкові гратки.

Потім вона запнулася хусткою, ладнаючись вийти на вітер і дощ.

— Мо’, провести тебе, Рецчел? Глупа ж ніч надворі.

— Ні, не треба, Стівене. Мені ж недалечко, за хвилинку я вже й дома.

— А ти… не боїшся… лишати мене на самоті з нею? — тихо спитав він уже за дверима.

А коли вона здивовано глянула на нього й промовила: «Ти що, Стівене!» — він упав перед нею навколішки на старих рипучих сходах і притулив до губів краєчок її хустки.

— Ти янгол, Рейчел! Хай тебе бог благословить!

— Ні, я тільки твій бідний друг, Стівене, я вже тобі сказала. Хіба янголи такі? Та між ними й простою робочою жінкою ціла прірва! То моя мала сестричка серед янголів, але вона ж відмінилася.

Промовляючи ті слова, Рейчел звела на мить очі догори, тоді знов подивилась на нього ласкаво й співчутливо.

— І ти мене відмінила — з лихого на доброго. Я знаю, що не вартий тебе, але прагну бути хоч трохи схожий на тебе, аби не втратити тебе на тому світі, коли скінчиться це життя, розійдеться вся каламуть. Ти направду янгол! Хтозна, може, ти сю ніч мою душу живу врятувала!

Він усе стояв перед нею навколішках, держачи в руках краєчок хустки, і обличчя йому так страшно скривилося, що докір завмер їй на вустах.

— Я вертався додому сам не свій. Ішов без надії, знавіснілий від думки, що ось досить мені було одним словом поскаржитись на свою долю, і мене вже називають баламутом. Я вже казав тобі, що мене страх узяв. Знаєш, від чого? Від отої пляшки з отрутою, що на столі стояла. Я зроду й комашки не покривдив, але як та пляшка впала мені в вічі, враз думка шибнула: хтозна, що я можу зробити з собою, чи з нею, чи з обома нами!

Лице в Рейчел застигло з жаху, і вона обома руками затулила йому рота, щоб він замовк. А він схопив її руки вільною рукою і, все стискаючи в другій ріжок її хустки, квапливо повів далі:

— Та зайшов я до хати й побачив тебе, Рейчел, біля ліжка. Цілу ніч я бачив тебе. І вві сні своєму турботному я знав, що ти тут. Відтепер я тебе завше такою бачитиму. Щоразу, як загледжу її чи за неї подумаю, і ти будеш біля неї. І хоч що я вгледжу, хоч про що подумаю, від чого мене злість візьме, — я згадаю тебе, яка ти добра, і воно минеться. І так я й намагатимусь чекати того дня, вірити в той день, коли ми нарешті разом з тобою відійдемо звідси далеко, за ту глибоку прірву, туди, де нині твоя сестричка.

Він ще раз поцілував краєчок її хустки й підвівся. Тремтячим голосом вона сказала йому добраніч і вийшла на вулицю.

Вітер, не стихаючи, віяв з того боку, де скоро мав зайнятися день. Він уже вимів небо, дощ вилився ввесь чи кудись відлетів, і ясно сяяли зорі. Стівен без шапки стояв на вулиці й проводжав Рейчел очима. Як сяйні зорі проти тьмяної свічки у вікні — такий ясний був у немудрій уяві цього чоловіка її образ проти всіх щоденних справ і турбот.

Розділ XIV ВЕЛИКИЙ ФАБРИКАНТ

Плин часу в Кокстауні подібний був до роботи кокстаунських машин: стільки й стільки виткано матерії, а стільки спалено вугілля, а стільки зужитковано кінських сил, а стільки здобуто зиску. Однак, не такий невблаганний, як залізо, сталь і мідь, час приносив зміни й у цю прокурену цегляну пустелю, і лиш він самий чинив якийсь опір її жахливій одноманітності.

— З нашої Луїзи вже стала майже доросла дівчина, — сказав одного дня пан Товкматч.

А час, не дбаючи, хто що каже, працював собі далі на всі свої незліченні кінські сили, і незабаром Томаса-молодшого вигнало на добрий фут проти того, який він був, коли батько востаннє придивлявся до нього уважніше.

— З нашого Томаса вже став майже дорослий юнак, — сказав пан Товкматч.

Поки він про те розмірковував, час ще трохи обробив Томаса на своїй фабриці, і ось він став перед батьком у фраці й накрохмаленій манишці.

— По-моєму, Томасові пора вже перебиратися до Горлодербі, — сказав пан Товкматч.

Час, не випускаючи Томаса з рук, приділив його на службу до банку Горлодербі. оселив у господі в Горлодербі, примусив купити першу бритву й старанно навчав дбати передовсім за першу особу однини.

Той самий великий фабрикант, на чиїй фабриці завжди повно-повнісінько найрозмаїтіших виробів на всіляких ступенях готовості, обробляв і Сесі Джуп на своїх верстатах — і виготовив штучку таки гарненьку, нівроку.

— Я гадаю, Джуп, що далі ходити до школи тобі немає рації, — сказав пан Товкматч.

— Боюся, що ваша правда, — відповіла Сесі й присіла, вклоняючись.

— Я не можу приховувати від тебе, Джуп, — провадив пан Товкматч, насупивши брови, — що наслідки твоєї шкільної науки розчарували мене, прикро розчарували. Ти не здобула в пана й пані Дітодавс і малої частки тих точних знань, що я мав намір тобі дати. Запас фактів у тебе мізерний. Твоє знайомство з цифрами зовсім обмежене. Ти відстала в своєму розвитку, не досягла навіть пересічного рівня.

— Мені дуже шкода, пане, та я сама знаю, що це правда, — відмовила Сесі. — Але я намагалася вчитись з усієї сили.

— Так, я знаю, що ти намагалась, — погодився пан Товкматч. — Я сам стежив за тобою і з цього погляду нічого не можу тобі закинути.

— Дякую вам, пане. Я часом думала, — промовила Сесі несміливо, — що я, може, занадто намагалась, і що якби й попросила дозволу намагатися трошки менше, то, може б…

— Ні, Джуп, ні, — відказав пан Товкматч, хитаючи головою з надзвичайно поважним і надзвичайно практичним виглядом. — Ні. Тебе навчали за системою — за системою! — і більше до цього нема чого додати. Я можу тільки висловити припущення, що раннє твоє дитинство минало в умовах занадто несприятливих для розвитку розумових здібностей, а твоє навчання в нашій школі почалося запізно. Та однаково, як я вже сказав тобі, я розчарований.

— Я сама була б рада краще віддячити вам, пане, за вашу ласку до нещасної безрідної дівчини, що не мала ніякого права на ваше піклування…

— Ну, ну, не треба плакати, — сказав пан Товкматч. — Я ж тебе не ганю. Ти добра, щиросерда, чемна дівчина, і… вдовольнімося цим.

— Дуже вам дякую, пане, — радо відказала Сесі, присівши.

— Ти дуже добре доглядаєш пані Товкматч, та й загалом робиш у нашій родині багато корисного. Я знаю про це від панни Луїзи, та й сам не раз це помічав. А тому я сподіваюся, — сказав пан Товкматч, — що тебе й надалі задовольнятиме життя з нами.

— Та я, пане, нічого більше й не бажала, якби…

— Розумію, розумію, — перебив її пан Товкматч. — Ти й досі не можеш забути свого батька. Я чув від панни Луїзи, що ти й досі зберігаєш ту пляшку. Ну, що ж, якби ти досягла більших успіхів у науці доходити точних висновків, ти б ставилася до цієї справи розумніше. Більше я не маю чого сказати.

Він так низько цінував Сесину здатність до розрахунків, що мусив би зневажати її, однак він уже надто прихилився до дівчини, щоб мати до неї таке почуття. Якимсь побитом у нього склалася думка, що в цій дівчині є щось таке, чого не можна викласти у формі цифрової таблиці. Звісно, її здатність давати точні визначення дуже невелика, а її знання з математики й зовсім дорівнюють нулеві; і все ж пан Товкматч не був певен, що якби від нього зажадали, скажімо, занести її до парламентського звіту, то він знав би, по яких графах її розписати.

На деяких стадіях обробка людського матеріалу на фабриці Часу відбувається дуже швидко. Томас-молодший і Сесі дійшли саме такої стадії й за рік чи два змінилися просто разюче, тоді як сам пан Товкматч ніби застиг на одному місці, не зазнавши за ту добу ніяких змін.

Опріч одної, правда, — але та зміна відбулась поза обов’язковим для всіх процесом обробки на фабриці Часу. Великий фабрикант устромив його в одну невеличку, брязкучу й досить брудну машинку, притулену в куточку, і з нього вийшов член парламенту від Кокстауна — один з високошановних представників таблиці множення, терезів та лінійки, представників сліпих, глухих, німих, безруких, мертвих щодо всього, що не дається вирахувати, зважити й виміряти. Недарма ж ми живемо в християнській країні, за тисячу й вісімсот із гаком літ після нашого Вчителя!

Змінялась за той час і Луїза, але так звільна, так непомітно, так тихо просиджуючи вечори перед каміном та дивлячись, як падають і гаснуть дрібні жаринки, що відколи батько назвав її майже дорослою дівчиною — а було те неначе тільки вчора, — він ледве звертав на неї увагу, аж поки помітив, що вона таки вже зовсім доросла дівчина.

— Зовсім доросла дівчина, — спантеличено сказав пан Товкматч. — От тобі й маєш!

Невдовзі після цього відкриття він кілька днів ходив замисленіший, піж звичайно, немов обмірковував щось дуже важливе. А одного вечора, як він збирався кудись і Луїза прийшла сказати йому добраніч, бо він мав вернутися дуже пізно, коли вона вже спатиме, — він обняв дочку, подивився на неї, як лишень умів ласкаво, і сказав:

— Доню моя, ти вже зовсім доросла.

На відповідь вона швидко, допитливо зиркнула на нього, достоту як того вечора, коли він застав її з Томом біля цирку, а тоді опустила очі й мовила:

— Правда, тату.

— Люба моя, — сказав пан Товкматч, — мені треба поговорити з тобою віч на віч про одну поважну справу. Зайди до мого кабінету завтра після сніданку, гаразд?

— Гаразд, тату.

— А чого в тебе руки такі холодні, Луїзо? Ти нездужаєш?

— Ні, я здорова, тату.

— І весела?

Вона знов позирнула на нього й усміхнулася своєю стриманою усмішкою.

— Я така весела, тату, як буваю завжди… чи як була завжди.

— От і добре, — сказав пан Товкматч. Потім поцілував дочку й пішов, а Луїза вернулася до тихої кімнати, схожої на цирульню, і, підперши голову рукою, знову задивилась на недовговічні іскринки, що так швидко згоряли на попіл.

— Ти тут, Лу? — спитав її брат, прочинивши двері. Він виглядав тепер зовсім на панича-джигуна, і то не з дуже симпатичних.

— Томцю! — зраділа сестра, підвелась і обняла його. — Як давно ти мене не провідував!

— Та знаєш, Лу, щовечора то туди, то туди треба йти, а вдень старий Горлодербі роботи навалить — голови підвести ніколи. Та як занадто притискає, я нагадую йому за тебе, і так ми більш-менш ладнаємо. Слухай, Лу, батько тобі нічого такого не казав сьогодні чи вчора?

— Ні, Томе. Оце вже ввечері попередив тільки, що завтра має про щось поговорити.

— Ага! Оце ж воно й є, — сказав Том. І додав вельми таємниче: — А ти знаєш, де він тепер?

— Ні.

— Ну, то я тобі скажу. В старого Горлодербі. Сидять удвох у банку й раду радять. А чого в банку, як ти гадаєш? Я тобі скажу. Напевне, аби чимдалі від вух пані Спарсіт.

Луїза стояла, поклавши руку братові на плече, і дивилась у вогонь. Том поглянув їй в обличчя зацікавленіше, ніж звичайно, обняв за стан і пестливо пригорнув до себе.

— Ти мене дуже любиш, правда ж, Лу?

— Дуже, Томцю, хоч ти й провідуєш мене так рідко.

— Отож, сестричко, і я про те думаю, — сказав він. — А можна б нам бачитися частіше, куди частіше! Весь час бувати разом — чи майже весь час. Мені так було б добре, якби ти зважилась на одне діло, — скоро дізнаєшся, на яке. То було б знаменито! Чиста розкіш!

Та хитрий, допитливий погляд його не зміг проникнути крізь задуму на її обличчі. Нічого він на ньому не прочитав. Він обняв сестру міцніше, поцілував у щоку. І вона його поцілувала, але очей від вогню так і не відвела.

— Чуєш, Лу! Я зразу подумав — треба забігти до тебе, натякнути, про що йдеться, хоч ти, я гадав, і сама найскорше про все здогадуєшся, коли й не знаєш. Я не можу довше побути з тобою, бо мене одні там хлопці чекають. Ти ж не забудеш, що дуже любиш мене?

— Ні, Томчику, не забуду.

— Ти золото, а не сестра! — сказав Том. — Ну, бувай, Лу.

Луїза ніжно попрощалася з ним і провела аж на ганок, звідки виднілися вдалині блідим посвітом кокстаунські вогні. Вона ще постояла там, дивлячись невідривно в той бік і слухаючи, як даленіють братові кроки, хуткі, квапливі, немов раді, що втікають від Кам’яної Осади. Вже вони зовсім стихли, і Тома не стало видко, а вона все стояла. Здавалось, ніби і в полум’ї каміна, і в тій світляній імлі над обрієм вона силкувалася добачити, яку ж тканину витче старий Час, цей найбільший, найдавноденніший ткач на світі, з того кужеля, що його він уже перепряв на жінку. Але фабрика його — місце таємне, робота її нечутна, а «робочі руки» — німі.

Розділ XV БАТЬКО Й ДОЧКА

Хоч пан Товкматч нітрохи не нагадував Синьої Бороди, кабінет його був достоту синій покій — так багато було в ньому Синіх книг. Ціле військо їх, безнастанно поповнюване новими рекрутами, доводило там усе те, що вони могли довести (цебто, що вам завгодно). В тому зачарованому покої переводилось на цифри, точно підсумовувалось і врешті розв’язувалося щонайскладніші суспільні проблеми — шкода тільки, що люди, яких вони стосувались, не мали змоги про те дізнатися. Уявіть собі астрономічну обсерваторію, де нема жодного вікна й де сидить астроном, що дає лад зоряному небові самим лише пером та чорнилом на папері: отак і пан Товкматч у своїй обсерваторії (а таких, як вона, є чимало) навіть не відчував потреби хоч би одним оком глянути на міріади людей, що роїлись у довколишньому світі, а міг вирішувати їхні долі на грифельній дошці та втирати їхні сльози брудним шматочком губки.

Ось до цієї обсерваторії, похмурої кімнати, де убійчо точний годинник вицокував секунди неначе молотком по вікові домовини, і зайшла другого дня Луїза. Одне вікно кабінету дивилося на Кокстаун, і коли вона сіла навпроти батькового бюрка, перед очима її постали високі комини та довгі хвости чорного диму, що важко підіймались угору вдалині.

— Люба моя Луїзо, — сказав пан Товкматч, — я тебе вчора попередив, що ми говоритимемо про дуже серйозну справу, отож вислухай мене уважно. Ти дістала таке гарне виховання і — я радий це сказати — так добре засвоїла все, чого тебе вчили, що я цілком покладаюся на твій добрий розум. Ти не запальна, не мрійлива, ти звикла судити про все, керуючись не почуттями, а холодним розумом і розрахунком. Саме так, я певен, ти сприймеш та зважиш і те, що я маю тобі зараз сказати.

Він помовчав хвильку, немов йому хотілося, щоб дочка відповіла щось. Але вона не розтулила уст.

— Люба моя, у мене просять твоєї руки.

І знов він трохи помовчав, і знов вона ані словом не відмовила. Це так його здивувало, аж він ще раз лагідно проказав:

— Твоєї руки, доню.

Аж тоді вона озвалася цілком незворушно:

— Я чую, тату. Я вас слухаю, не турбуйтесь.

— Чудово! — мовив пан Товкматч, аж усміхнувшись заспокоєно. — Ти навіть розважливіша, ніж я сподівався, Луїзо. Чи, може, те, про що я маю тебе повідомити, не така й несподіванка для тебе?

— Цього, тату, я не можу сказати, поки не почую, про що йдеться. Несподіванка чи ні, а я хочу почути все з ваших уст. Хочу, щоб ви самі сказали, тату.

Дивна річ, але пан Товкматч ту хвилину був далеко не такий спокійний, як його дочка. Він узяв зі столу розрізального ножа, покрутив його, поклав назад, тоді знову взяв у руку й навіть подививсь одним оком уздовж леза, обмірковуючи, як же повести мову далі.

— Твої слова, люба моя Луїзо, цілком розумні. Отже, я взявся повідомити тебе, що… ну, коротше, пан Горлодербі сказав мені, що він багато років з великим зацікавленням і втіхою стежив, як ти зростаєш, і багато років сподівався діждатись нарешті того дня, коли він зможе посвататись до тебе. І ось цей день, що його він чекав так довго і так, завважмо, вірно, настав. Пан Горлодербі просить твоєї руки і доручив мені переказати це тобі та висловити його надію, що ти поставишся до його сватання прихильно.

Запала мовчанка. Убійчо точний годинник цокав глухо. Чорний дим удалині наче ще погустішав.

— Тату, — мовила нарешті Луїза. — Ви гадаєте, що я кохаю пана Горлодербі?

Це несподіване запитання вкрай збентежило пана Товкматча.

— Доню моя, — відповів він, — я… що я можу тут гадати?

— Тату, — провадила Луїза таким самим тоном, як і перше, — ви жадаєте, щоб я кохала пана Горлодербі?

— Ні, ні, доню. Я нічого не жадаю.

— Тату, — далі провадила вона, — пан Горлодербі жадає, щоб я його кохала?

— Донечко, — сказав пан Товкматч, — далебі, на твоє запитання важко відповісти.

— Важко відповісти «так» чи «ні», тату?

— Авжеж, доню. Бо ж… — Тут можна було вдатися в розважання, і він ураз підбадьорився. — Бо ж відповідь у даному разі цілком залежить від того, в якому значенні вживаємо ми цього слова. Пан Горлодербі має занадто велику повагу до тебе — і до себе також, — щоби жадати якихось витребеньок, химер чи сентиментів (це все синоніми). Ти ж виросла в нього перед очима! То невже таки він зміг би настільки забути за твій добрий розум (не кажучи вже за свій власний), щоби сподіватись від тебе чогось такого! А тому, можливо, саме слово — це я тільки висловлюю свою думку, доню, — тут не дуже доречне.

— Якого ж слова, тату, порадите ви мені вжити натомість?

— Що ж, люба доню, — сказав пан Товкматч, що вже цілком оговтався від свого збентеження, — я порадив би тобі (коли вже ти просипі поради) розглянути це питання так самісінько, як ти звикла розглядати всі інші питання, — цебто з погляду фактів. Хай люди нетямущі та легковажні заплутують у такі справи всілякі недоречні химери, всіляку бридню, що її, як поглянути тверезим оком, і на світі зовсім не існує, але чи треба ще казати, що ти в мене не така! Отже, які ми маємо факти в даному випадку? Тобі, круглим числом, двадцять років; панові Горлодербі, теж круглим числом, п’ятдесят. Таким чином, у літах ваших є деяка невідповідність, зате в майновому й суспільному становищі немає жадної: навпаки, тут ми маємо змогу відзначити цілковиту відповідність. Тепер постає питання: чи досить цієї єдиної невідповідності, щоб перешкодити вашому шлюбові? Розглядаючи це питання, корисно буде звернутися до наявних статистичних даних про шлюби в Англії та Уельсі. Цифри свідчать, що значну частину шлюбних угод у нас укладаєтеся між особами вельми нерівними за віком і що здебільшого, частіше ніж у трьох чвертях таких випадків, старіший буває саме чоловік. Цікаво відзначити, що повсюдне панування цього закону засвідчують і дані з нотаток мандрівників про звичаї тубільного населення британських володінь в Індії та значної частини Китаю, а також про звичаї калмиків, що живуть у Татарії. А тому невідповідність, за яку я згадав, навряд чи варто називати невідповідністю, бо її фактично майже не існує.

— Але чим ви, тату, радите мені замінити те слово, що його я вжила і що видалось вам не дуже доречне? — знов запитала Луїза так само незворушно, ніби на неї анітрохи не вплинули ці втішні висновки.

— Я гадаю, Луїзо, нема нічого простішого, — відповів батько. — Держачись твердо фактів, ти ставиш собі запитання: «Чи сватається до мене пан Горлодербі? Так, сватається». Лишається тільки одне запитання; «Чи йти мені за нього?» По-моєму, що ж може бути простіше!

— Чи йти мені за нього? — повільно-повільно проказала за ним Луїза.

— Саме так. І мені, твоєму батькові, люба Луїзо, дуже втішно знати, що на твою ухвалу не можуть вплинути погляди й звички, властиві багатьом дівчатам.

— Що ні, то ні, тату, — відповіла Луїза.

— А тепер я полишаю тобі самій усе зважити, — сказав пан Товкматч. — Я тобі виклав суть справи так, як її звичайно розуміють практичні люди. Так, як свого часу розглядалося цю справу в мене з твоєю матір’ю. А далі, люба моя доню, вирішуй сама.

З самого початку розмови Луїза не відривала від батька погляду. Тепер і він, відхилившись на спинку фотеля, спрямував на неї свої глибоко посаджені очі й міг би вловити ту коротку мить, коли дочка його завагалась, коли її поривало кинутись йому на груди та виповісти згнічені в серці почуття. Але, щоб те постерегти, він мусив би враз переплигнути всі штучні перепони, що їх сам стільки років споруджував між собою й тією найтоншою сутністю людської душі, що була, є й буде неприступна найбільшим мудрощам алгебри, аж доки пролунає сурма архангела і навіть сама алгебра розсиплеться на порох. Та перепони ті були занадто численні й занадто високі, щоб їх переплигнути враз. Незрушне, сухо-діловите його обличчя знов скувало Луїзу, і миттєве її поривання кануло в безодні глибини минулого, де потопають усі прогавлені нагоди.

Вона відвела погляд від батька й так довго сиділа мовчки, дивлячись на місто, аж він нарешті поцікавився:

— Ти питаєш поради в кокстаунських коминів, Луїзо?

— Та зараз там тільки нудний і млявий дим. Але як настане ніч, тоді з них виривається вогонь, тату! — відмовила вона, обернувшися рвучко.

— Та я це знаю, Луїзо. Тільки я не розумію, до чого воно тут…

Треба визнати, що він і справді нічого не зрозумів.

Луїза тільки ледь відмахнулась рукою і, знов утупивши в нього очі, сказала:

— Тату, я часто думаю, що життя людське дуже коротке…

Ці слова так тісно дотикалися його улюбленої науки, що він зразу підхопив:

— Безперечно, воно коротке доню, моя. І все ж статистика доводить, що пересічна тривалість людського життя за останні роки значно зросла. Це засвідчують підрахунки різних страхових товариств і пенсійних контор та інші незаперечні дані.

— Я маю на увазі своє власне життя, тату.

— Ах, он як! І все ж, чи треба тобі ще пояснювати, Луїзо, — сказав пан Товкматч, — що й воно підлягає тим самим законам, яким підлягає людське життя взагалі.

— Я тільки хочу, поки жива, робити бодай те невелике, що я можу, на що я здатна. То чи не однаково?

Видимо не зрозумівши, до чого ці останні слова, пап Товкматч спантеличено перепитав:

— Не однаково? Що не однаково?

— Пан Горлодербі, — не відповівши, говорила вона далі повільно й виразно, — сватається до мене. Тепер я маю себе спитати: чи йти мені за нього? Так, тату? Ви ж так мені сказали. Сказали чи ні?

— Авжеж, доню.

— Хай же буде так. Коли пан Горлодербі хоче взяти мене за дружину на таких умовах, я згодна вийти за нього. Перекажіть йому, тату, цю мою відповідь хоч би й сьогодні. Перекажіть по змозі до слова, бо я хочу, щоб він знав, як саме я висловилась.

— Ти маєш рацію, доню, — відповів батько схвально, — завжди треба бути точному. Я виконаю твоє цілком слушне прохання. Чи маєш ти якісь побажання, на коли призначити весілля, дитино моя?

. — На коли завгодно, тату. Хіба не однаково?

Пан Товкматч присунувся з фотелем трохи ближче й узяв її за руку. Видно, в тому запитанні, проказаному вже вдруге, йому вчувся якийсь дисонанс. Він хвильку дивився на неї мовчки, тоді, все держачи її за руку, промовив:

— Луїзо, я досі не вважав за потрібне питати тебе про одну річ, бо ймовірність її здавалась мені надто мізерна. Але, може, слід би все ж спитати. Скажи мені, а ти нікому іншому не обіцялась вийти за нього?

— Тату, — відмовила вона майже саркастично, — кому б це я могла обіцятись? Кого я знаю? Де я бувала? Які почуття знало моє серце?

— Правда твоя, люба доню. Я тільки хотів виконати свій обов’язок, — погодився заспокоєний і вдоволений пан Товкматч.

— Що я знаю, тату, — провадила Луїза спокійно, як і весь час, — про смаки й нахили, про поривання й симпатії, про всю ту частину своєї душі, де б могли зродитись такі дрібнички? Чи мала я змогу вийти за межі кола незаперечних істин та наочних фактів? — Вона несвідомо стисла жменю, наче держала в ній щось тверде, а тоді повільно розтулила, мов висипаючи з неї порох чи попіл.

— Щира правда, доню, щира правда, — потвердив надзвичайно практичний батько.

— Як це вам спало на думку питати про таке в мене, тату? — провадила Луїза. — Найневинніше дитяче вподобання, таке звичайне в дітей, що навіть я про те чула, ніколи не проникало до моїх грудей. Ви так пильно оберігали мене, що моє серце ніколи не було дитячим. Ви так добре виховували мене, що я ніколи не снила дитячих снів. Ви так мудро ростили мене, тату, від колиски аж до цієї хвилини, що я ніколи не знала ні дитячої віри, ні дитячих страхів.

Пана Товкматча аж зворушило таке визнання успіху його системи.

— Люба доню, ти щедро відплачуєш мені за моє піклування, — сказав він. — Поцілуй мене, рідна моя.

І дочка поцілувала його. Не випускаючи її з обіймів, батько провадив:

— Тепер я можу тобі сказати, кохана моя дитино, що я щасливий від твоєї розумної ухвали. Пан Горлодербі людина визначна, а якщо між вами й є, сказати б, невеличка нерівність, то твоя вдача, твоє виховання, твої погляди більше ніж урівноважують її. Я ввесь час саме цього й прагнув: виховати тебе так, щоб ти з самого малечку могла почуватись, коли можна так сказати, майже в будь-якому віці. Поцілуй мене ще, Луїзо. А тепер ходімо до матусі.

І вони спустилися до вітальні, де, як звичайно, спочивала в подушках та достойна пані без фанаберій, а біля неї сиділа Сесі з якоюсь роботою в руках. Коли вони увійшли, пані Товкматч кволо заворушилась, ніби до неї верталося життя, і незабаром тьмяний транспарант зображував ужо не лежачу, а сидячу жінку.

— Паніматко, — сказав їй чоловік, що досить нетерпляче дожидався здійснення цього подвигу. — Дозвольте рекомендувати вам пані Горлодербі.

— Ой! То вже все впорано! — озвалась пані Товкматч. — Ну що ж, Луїзо, сподіваюся, що в тебе стане здоров’я, бо коли й тобі голова почне отак розсідатись, як оце мені, зразу після шлюбу, то я не певна, що тобі слід позаздрити, хоч ти, либонь, так думаєш, як і всі дівчата. Та все ж я благословляю тебе, доню, і сподіваюся, що тепер тобі на щось придадуться всі оті логії, що ти їх учила. Йди я тебе поцілую, Луїзо, тільки не зачепи мого правого плеча, бо мені його з самого ранку крутить. А тепер, — заскиглила пані Товкматч, поправляючи на собі хустки та укривала після того вияву матерньої любові, — а тепер мені знов суши собі голову день і ніч, як же його звати!

— Про що це ви, паніматко? — суворо запитав її чоловік.

— Та про те ж, пане мій, як мені його звати, коли він ожениться з Луїзою. Якось же я муситиму його називати! Адже ж неможливо мені весь час із ним балакати й ніяк не казати на нього, — аж надулась пані Товкматч, обурена чи то думкою про таку нечемність, чи то несподіваною морокою. — Я не можу звати його Джозая, бо це ймення мені гидке. А казати на нього Джо — хіба ж ви мені дозволите? То що ж мені, свого власного зятя величати паном чи добродієм? Ні, даруйте, цього не буде, хіба що вже моя родина думає, що мене, бідну каліку, й ногами топтати можна. То як же мені його звати?

Та що ніхто з присутніх не знав ніякої ради на ту химерну притугу, пані Товкматч знов на якийсь час перебралася до іншого світу, додавши спершу до своєї духівниці ще ось якого пункта:

— Що ж до весілля, Луїзо, то я тебе прошу, прошу з таким трепетом у серці, що аж до п’ят мене проймає, — аби його справити чимскоріш. Бо як ні, то я добре знаю, що мені знов хтозна-поки чистої години не буде.

Ще як пан Товкматч вимовив слова: «Дозвольте рекомендувати вам пані Горлодербі», — Сесі рвучко повернула голову й спрямувала на Луїзу погляд, сповнений здивування, і жалю, й скорботи, і сумніву, і ще бозна-яких почуттів. Луїза відчула те, й не бачивши, не дивлячись на неї. І з тої хвилини вона враз відмінилась до Сесі — стала байдужа, холодна, гордовита, одно слово, тримала її на відстані.

Розділ XVI ЧОЛОВІК І ЖІНКА

Почувши про своє щастя, пан Горлодербі відразу занепокоївся: адже цю новину треба було якось довести до відома пані Спарсіт. А як це зробити і що може з того вийти, він, хоч убий, не знав. Чи вона відразу збере своє манаття та від’їде до леді Скеджерс, а чи стане руба й відмовиться покинути його дім, чи в сльози вдариться, а чи в прокльони, чи їй розіб’ється серце, а чи вона сама розіб’є люстро, — пан Горлодербі не годен був того передбачити.

І все ж хоч круть хоч верть, а якось треба було це зробити. Отож він спершу був спробував написати їй листа, але, порвавши їх декілька, вирішив просто сказати їй усе.

Вертаючи з банку додому того вечора, на коли він призначив цю поважну розмову, він зайшов до аптеки й купив про всяк випадок пляшечку щонайміцнішої нюхальної солі. «їй же богу, — подумав пан Горлодербі, — як їй заманеться зомліти переді мною, то від цього їй і в носі облізе!» Але, хоч і озброївшись у такий спосіб, він зайшов до власної оселі не дуже відважно і став перед очі своєму пострахові з таким винуватим виглядом, наче пес, що допіру побував у коморі.

— Добривечір, пане Горлодербі!

— Добривечір, пані, добривечір! — пан Горлодербі підсунув свого стільця ближче до каміна, й пані Спарсіт відсунула свого далі, немов промовляючи: «Це ваш камін, пане добродію. Я ж не заперечую. Коли вам так до вподоби, займайте його хоч і ввесь».

— Та чого ви втікаєте аж на Північний полюс! — сказав пан Горлодербі.

— Дякую, пане добродію, — відмовила пані Спарсіт і присунулась назад, одначе не так близько, як була.

Пан Горлодербі посидів трохи, дивлячись, як вона гострими кінчиками ножиць простромлює в шматку мусліну дірочки, що якимсь незбагненним чином мали його прикрасити. Та робота, в поєднанні з римським носом та густими бровами доморядниці, враз викликала в уяві образ яструба, що видовбує очі якійсь упертій малій пташині. Пані Спарсіт так поринула в своє діло, що збігла не одна хвилина, поки вона підвела очі, і аж тоді пан Горлодербі мотнув головою, щоб привернути її увагу.

— Пані Спарсіт, — почав він, — застромивши руки до кишень і пересвідчившись, що пляшечка в правій кишені відтикається легко, — нема потреби зайвий раз казати вам, що ви не лише походите з високого роду й здобули відповідне виховання, а ще й з біса розумна жінка.

— Справді, пане добродію, — відповіла вона, — це вже не вперше я сподобилась честі почути з ваших уст таку високу думку про мене.

— Пані Спарсіт, — провадив пан Горлодербі, — я збираюся вас здивувати.

— Невже, пане добродію? — відмовила пані Спарсіт запитливим тоном, однак цілком спокійно. Тоді поклала свою роботу й почала розгладжувати на руках рукавички, що їх не скидала майже ніколи.

— Я, добродійко, маю намір одружитися з Томовою Товкматчевою дочкою, — сказав Горлодербі.

— Справді, пане добродію? — відмовила пані Спарсіт. — Ну що ж, зичу вам щастя, пане Горлодербі, і сподіваюся, що ви дійсно будете щасливі! — В тих її словах чулась така сумна та мудра іронія і таке велике співчуття до нього, що Горлодербі, спантеличений куди дужче, ніж якби вона жбурнула свою робочу скриньку в люстро або гепнулась зомліла на килимок перед каміном, тугіше заткнув пляшечку в кишені й подумав: «Хай їй абищо, хто ж міг знати, що вона в он який бік зверне!»

— Від щирого серця бажаю вам, пане добродію, щоб ви були дуже щасливі, — провадила пані Спарсіт досить зверхньо: з цієї хвилини вона неначе назавжди взяла собі право жаліти його.

— Дякую вам, добродійко, — відповів Горлодербі трохи ображено й мимоволі знижуючи тон, — дуже дякую. Я й сам сподіваюся, що буду щасливий.

— Справді, пане Горлодербі? — солодко сказала пані Спарсіт. — Ну авжеж, авжеж. Певне, що ви сподіваєтесь.

Пан Горлодербі не знайшов, що відповісти, і запала досить прикра для нього мовчанка. Пані Спарсіт спокійнісінько взялася знову до роботи й лиш час від часу тихенько кахикала; і в тому кахиканні теж учувалася свідомість своєї сили й переваги.

— Я гадаю, добродійко, — нарешті заговорив знову Горлрдербі, — що тепер ви, скільки я вас знаю, навряд чи захочете зостатися в цьому домі, хоч вам тут були б тільки раді.

— Ні, ні, пане добродію, ні в якому разі! Про це годі й думати, — пані Спарсіт так само зверхньо, гордовито похитала головою і знов тихенько кахикнула, але вже інакше так, немовби в ній здіймався пророчий дух, тільки вона воліла його притримати.

— Одначе, добродійко, — провадив Горлодербі, — у банку пані такого роду й так вихована, як ви, на посаді доглядачки була б як знахідка. Там є й вільні покої, і коли така сама платня…

— Пробачте, добродію. Ви, з ласки вашої, колись обіцяли мені вживати натомість вислову «щорічна винагорода».

— Гаразд, пані, хай буде щорічна винагорода. Коли така сама щорічна винагорода задовольнить вас і на тій посаді, то я не бачу ніяких причин з вами розлучатись. А ви?

— Пане добродію, — відказала пані Спарсіт, — я впізнаю вас у цій ласкавій пропозиції, і якщо моя нова посада в банку не означатиме для мене нижчого щабля на суспільних сходах…

— Та певне, що ні! — заспокоїв її Горлодербі. — Коли б було так, то невже б таки я, гадаєте ви, запропонував її жінці, що оберталась у такому товаристві, як ви. Мені, звісно, байдуже до того товариства, ви самі знаєте. Але вам не байдуже.

— Ви дуже уважні до мене, пане Горлодербі.

— Там ви матимете свої окремі покої, і вугілля на паливо, і свічки, і все що потрібно, і служницю для себе, і кур’єр там ночуватиме задля охорони; одно слово, житиметься вам у банку, дозволю собі сказати, якнайвигідніше, — запевнив її пан Горлодербі.

— Пане добродію, не треба більше ні слова, — відмовила пані Спарсіт. — Зрікшися своєї тутешньої служби, я ж не звільняюся від необхідності їсти хліб з чужих рук, — їй краще було б сказати «паштет», бо цю добірну страву з темною пікантною підливою їй подавалось на вечерю день у день, — тож я волію їсти його з ваших, аніж з чиїх інших. А тому, пане добродію, я радо приймаю вашу пропозицію й щиро дякую за всю ту ласку, що мала від вас досі. І сподіваюся, пане добродію, — додала пані Спарсіт із глибоким співчуттям у голосі, — всім серцем сподіваюся, що з панни Товкматч буде вам така дружина, якої ви собі бажаєте і якої ви варті.

І вже ніщо не могло зрушити пані Спарсіт з цієї позиції. Дарма Горлодербі бундючився, дарма хизувався та вихвалявся: пані Спарсіт твердо наважилась жаліти його як бідолашну жертву. Вона була чемна, запобіглива, весела й бадьора; але що чемніше, що запобігливіше, що веселіше й бадьоріше, взагалі що взірцевіше поводилась вона, то нещаснішим мучеником почувався він. Вона так щиро крушилася гіркою його долею, що йому аж холодний піг виступав на широкому червоному виду, щойно вона погляне на нього.

Тим часом весілля вирішено справити за два місяці, й пан Горлодербі щовечора бував у Кам’яній Осаді яко законний наречений. Свої почуття до нареченої він виливав у формі обручок, і взагалі все готування до весілля мало чисто промисловий характер. Шилося вбрання, замовлялося коштовності, робилося печиво й рукавички, складалося шлюбну угоду, щедро, як і годилось, начинену фактами. Від початку й до кінця все стояло на самих фактах. Час не жартував любо з молодятами, як то звичайно бува в такі дні, коли вірити нерозумним поетам: стрілки годинників рухались ані швидше, ані повільніше, ніж будь-якої іншої пори. Убійчо точний хронометр у Товкматчевому кабінеті стукав по голівці кожну щойно народжену секунду й скидав їх у домовину розмірно, як звикле.

І ось настав призначений день, так самісінько як настають і всі дні для людей, що держаться тільки розуму; і того дня в церкві з чотирма точеними ніжками на дзвіниці — шедеврі кокстаунської архітектури — звінчано Джозаю Горлодербі з Кокстауна і Луїзу, старшу дочку Томаса Товкматча з Кам’яної Осади, члена парламенту від тієї округи. А з’єднавшись у святому лоні шлюбу, вони повернулися до згаданої Кам’яної Осади, де на них чекав сніданок.

З такої радісної нагоди там зійшлося добірне товариство, де кожне знало, з чого зроблено те, що вони мали їсти й пити за сніданком, і звідки та як його привозять, і скільки, і на яких суднах — чужоземних чи вітчизняних, одно слово — геть усе про нього. Дружки, аж до малої Джейн Товкматч, своїм розумовим розвитком могли б позмагатися з першою-ліпшою цирковою «людиною-рахівницею». І за жодним з гостей не знано ніяких фанаберій.

Під кінець сніданку молодий звернувся до товариства з такими словами:

— Пані й панове! Я Джозая Горлодербі з Кокстауна. Як ви вже вшанували мене та мою дружину, п’ючи за наше здоров’я й щастя, то, мабуть, годиться й мені віддячити вам тим самим. Одначе, добре знаючи мене, знаючи, хто я такий і якого роду, ви не сподіватиметеся промов від чоловіка, що, побачивши ложку, каже: «Це ложка», — а побачивши дошку, каже: «Це дошка», — і нізащо в світі не погодиться назвати ложку дошкою, а дошку ложкою, а її і те чи друге шпичкою до зубів. Коли вам хочеться почути промову, то ось мій приятель і тесть Том Товкматч член парламенту, його й просіть. А я на промови не мастак. Я тільки гадаю, що ви мене не осудите, коли я скажу, що трохи запишався, сидячи за цим столом і дивлячись на вас. Чи могло мені хоч уві сні приснитися, що я оженюся з Томовою Товкматчевою дочкою, коли я ще був вуличний халамидник і вмивався тільки з-під помпи, та й то не частіш, як двічі на місяць? Отож я гадаю, що й ви поділяєте мою пиху, а ні, то вибачайте, нічого не можу вдіяти. Я пишаюсь, і квит. Отже, як я допіру сказав і як ви самі знаєте, я сьогодні одружився з Томовою Товкматчевою дочкою. І я дуже радий з цього. Я дуже давно цього хотів. Я стежив, як вона росла й виховувалась, і вважаю, що вона гідна мене. А з другого боку, скажу вам відверто, я вважаю, що й я гідний її. Отже, я дякую вам і від себе й від своєї дружини за ваші побажання й сам зичу всім неодруженим з-поміж вас ось чого: щоби кожен панич знайшов собі не гіршу жінку, як оце я, і щоб кожна панна знайшла собі не гіршого чоловіка, ніж у моєї дружини.

А незабаром щасливе подружжя вже вирушало на вокзал, у весільну подорож до Ліона, щоб пан Горлодербі міг при такій нагоді побачити, як живуть «робочі руки» в тих краях, та дізнатись, чи й там вони жадають, щоб їх годували золотою ложкою. Вже вбрана в дорогу молода, спустившись униз, побачила Тома, що чекав її, червоний на виду чи то від надміру чуттів, чи то від надміру трунків за весільним столом.

— Ти козир-дівчина, Лу! Такої сестри більш ні в кого у світі немає! — шепнув він їй.

Луїза обняла його міцно, як мала б того дня обняти куди гіднішу людину, і вперше її незворушність зрадила її.

— Старий Горлодербі вже готовий, — сказав Том. — Поспішай, Лу. Бувай здорова! Я тебе дожидатиму. А що я казав, сестричко? Хіба не чиста розкіш тепер?

Кінець першій книзі