Тяжкі часи

Розділ I ЩЕ ОДНО ПОТРІБНЕ

Луїза прокинулася з забуття, повільно розплющила очі й побачила себе в колишньому своєму ліжку, в знайомій кімнаті батьківського дому. Спершу їй здалося, ніби все, що сталось відтоді, як вона щоранку тут прокидалася, примарилось їй уві сні; та що виразніше розрізняли її очі знайому обставу, то виразніше зринали в її пам’яті й події останнього часу.

Голова в неї так боліла й здавалась така важка, що Луїзі несила було її підвести, очі їй щеміли, і вона почувалася зовсім кволою. Якесь чудне отупіння посіло її, і вона не зразу помітила в кімнаті свою меншу сестричку. Навіть як їхні погляди зустрілись і Джейн підійшла до ліжка та несміливо взяла сестру за безвладну руку, Луїза ще кілька хвилин помовчала й аж тоді спитала:

— Коли мене сюди перенесли?

— Учора ввечері, Луїзо.

— А хто мене переніс?

— Мабуть, Сесі.

— Чого ти так думаєш?

— Та я її тут застала вранці. Вона не прийшла мене збудити, як щодня, і я побігла її шукати. Заглянула до неї в кімнату — і там її вже не було. Я тоді почала шукати її по всьому домі, аж знайшла тут, біля тебе. Вона тобі мокрі рушники до голови прикладала. Покликати тата? Сесі просила, щоб я йому сказала, як ти прокинешся.

— Яке в тебе личко ясне, Джейн! — мовила Луїза, коли менша сестра ще трохи несміливо нахилилась і поцілувала її.

— Справді? Ой, я дуже рада, коли так. Це все, напевно, від Сесі.

Луїзина рука, що вже обвивала сестриччину шию, зразу впала на укривало.

— Ну що ж, поклич тата… — потім, ще на хвильку затримавши сестру, вона додала: — Це ти так гарно прибрала кімнату, так затишно тут зробила?

— Ні, ні, Луїзо, тут уже так було, як я прийшла. Це все…

Луїза відвернулась до стіни, не дослухавши. Аж коли Джейн вийшла, вона знов повернулась обличчям до дверей і лежала так, поки вони відчинились і ввійшов батько.

Лице в нього було помарніле, стривожене, і рука його, звичайно така тверда, тремтіла в Луїзиній руці. Він сів край ліжка, спитав ласкаво, як вона почувається, тоді заговорив про те, що їй треба лежати зовсім спокійно після вчорашнього хвилювання та дороги під дощем. І говорив він глухим голосом, невпевнено, часом насилу добираючи слова; де й подівся його звичайний владний тон.

— Моя бідна Луїзо. Бідна моя доню…

Він зовсім розгубився й замовк на хвильку. Тоді спробував почати знову:

— Сердешна моя дитино!

Та й цього разу йому забракло слів, і він мусив почати ще раз:

— Годі виповісти словами, Луїзо, як приголомшило мене те, що впало, на мою голову вчора ввечері. Самий грунт, на якому я стояв, захитався піді мною. Єдина підпора мого життя, що здавалась, та й досі ще здається мені непорушна, мов скеля, за одну мить завалилася. І це відкриття зовсім мене ошелешило. Це я не на те кажу, щоб тебе розжалити, ні, але, далебі, той удар, що впав на мене, був дуже тяжкий.

Та Луїза нічим не могла його втішити. Адже об ту скелю розбилось ціле її життя.

— Я не казатиму, Луїзо, що для нас обох, для твого спокою і для мого було б краще, коли б ти якимсь щасливим випадком відкрила мені очі раніше. Я розумію, що моя система, мабуть, не дуже заохочувала до такої відвертості. Я довів сам собі переваги моєї… системи і неухильно її здійснював, отож я мушу й відповідати за її невдалі наслідки. Я тільки прошу тебе повірити, дитино моя люба, що я завжди хотів самого лиш добра.

Він сказав те дуже поважно і, треба визнати, цілком щиро. Вимірюючи безодні глибини куцою, жалюгідною своєю міркою, силкуючись охопити всесвіт своїм заіржавілим, негнучким циркулем, він хотів зробити великі діла. Тупцяючись на коротенькій припоні, він витолочував квіти життя куди послідовніше, ніж усі його чотириногі сподвижники.

— Я вірю, що ви кажете правду, тату. Я знаю, що завжди була вашою улюбленицею. І знаю, що ви хотіли зробити мене щасливою. Я вам не дорікаю й ніколи не дорікатиму.

Він узяв її простягнену руку й затримав у своїй.

— Доню, я цілу ніч просидів за своїм столом, без кінця міркуючи про ту тяжку сцену, що сталася вчора між нами.

І коли я думаю про твою справдешню вдачу, яку я знаю лиш кілька годин, та про те, що ти стільки років могла її від мене приховувати, коли думаю про те, яка нагальна причина змусила тебе відкрити її переді мною, то мушу дійти висновку, що не маю права звірятись на себе.

Він міг би ще додати: «А насамперед — коли я бачу тепер твоє обличчя». Може, він і справді сказав так подумки, лагідно відкидаючи рукою кучері, що впали їй на чоло. Той простий рух, цілком звичайний для будь-кого іншого, для нього був вельми дивний, і дочка сприйняла його так, ніби слова каяття.

— Одначе… — провадив пан Товкматч повільно й невпевнено, видимо крушачись своєю безпорадністю, — коли я не маю підстав звірятись на себе щодо минулого, то й тепер та в майбутньому мені не слід вірити в себе. І як сказати відверто, дочко, то я й не вірю. Наскільки я був певен себе ще вчора о цій порі, настільки ж я нині далекий від переконання, що я здатен справдити ту надію, яку ти на мене покладаєш, що я маю силу відгукнутись на те волання про поміч, з яким ти до мене прийшла, і що моє чуття — коли на хвилину припустити, ніби така властивість існує, — підкаже мені нехибно, як тобі помогти й направити життя твоє, моя дитино.

Луїза знов відвернулась і закрилася ліктем, і він не міг бачити її обличчя. Вчорашня її нестяма і розпач уже вляглись, але сльози полегкості не ринули їй з очей. А батько радий був би побачити, як вона плаче, і це, може, найвиразніш показувало, яка велика відміна сталася в ньому від учора.

— Дехто гадає, — знову почав він так само невпевнено, — ніби є мудрість розуму і мудрість серця. Я з цим не погоджувався, але ж, як я вже сказав, тепер я не вірю сам собі. Я вважав, що досить самого розуму. Та чи можу я ще й сьогодні так твердити? Коли якраз ота друга мудрість і є те, що я знехтував, — те саме чуття, що його мені бракує, Луїзо…

В голосі його чути було великий сумнів, немов йому ще й тепер не хотілося цього визнати. Дочка не відповіла; вона лежала перед ним напіводягнена, майже така, як він бачив Її минулого вечора долі в своєму кабінеті.

— Доню, — він знову доторкнувся рукою до її кучерів, — останнім часом я здебільшого не бував удома, і хоч виховання твоєї сестри провадилось за моєю… системою, — тепер він щоразу вимовляв те слово ніби через силу, — та все ж на ньому не могло не позначитися й товариство, в якому їй припало перебувати ще змалку. Я хочу тебе спитати, доню, бо сам я, признаюсь смиренно, не вмію цього збагнути: як ти гадаєш, це на краще?

— Тату, — відповіла Луїза, не повертаючи голови, — коли хтось розбудив у неї в душі струни, що мовчали в моїй, поки не забряжчали різко й незграйно, хай вона дякує небові за це і хай має за найбільше в світі щастя, що її доля не така, як моя.

— Ой, дитино моя, дитино моя, — зітхнув батько скрушно. — Як мені тяжко бачити тебе отакою! Що мені з того, що ти мені не дорікаєш, коли я сам собі так гірко дорікаю! — Він схилив голову й заговорив тихіше: — Луїзо, в мене є підозра, що в моєму домі, невидні для мене, помалу діялись великі зміни самою лише силою любові й вдячності, що те, чого не доконав і не міг доконати розум, потиху довершило серце. Чи може так бути?

Луїза не відповіла.

— Мені не соромно в це повірити, Луїзо. Звідки в мені тепер візьметься гордість, коли я бачу тебе! Скажи, чи може так бути? Чи так воно, доню?

Він ще раз подивився на дочку, що лежала, мов безвладна, перед ним, і, не промовивши більше й слова, вийшов з кімнати. А небавом біля дверей почулася чиясь легка хода, і ось Луїза відчула, що над нею хтось стоїть.

Вона не підвела голови. Від того, що її бачать тепер у цій розпуці ті самі очі, чий мимовільно-співчутливий погляд так уразив її колись, у ній жерущим жаром затлівся глухий гнів. А будь-яка сила, замкнена в надто тісній клітці, стає руйнівна. Повітря, що освіжило б землю, і вода, що напоїла б її, і тепло, що її запліднило б, вирвавшися з неволі, пустошать її. Таке робилось і в Луїзиній душі ту хвилину: найкращі і найсильніші її почуття, так довго не мавши виходу, обернулись на саму затятість, що підбурювала її проти щирого друга.

Проте Луїзі було приємно, що на плече їй тихо лягла рука і що Сесі вірить, ніби вона справді заснула. Ласкавий дотик не сердив її. Нехай рука лежить на плечі, нехай.

І та рука немов відігрівала в Луїзі лагідніші думки, заспокоювала її. Від того спокою, від тієї теплої уваги душа її ніби трохи відтанула, і сльози нарешті пробилися їй на очі. Тоді до її щоки доторкнулась інша щока, і Луїза відчула, що вона теж мокра від сліз і що ті сльози — задля неї.

Коли Луїза вдала, ніби прокидається, звелася й сіла в ліжку, Сесі вже випросталась і тихо стояла поряд.

— Я вас не збудила? Я прийшла спитати: може, мені посидіти з вами?

— Чого б це ти зі мною сиділа? А Джейн? Вона без тебе нудитиметься. Ти ж для неї все на світі.

— Невже? — відказала Сесі, похитавши головою. — Я б хотіла чимсь бути й для вас, коли ваша ласка.

— Чим же це? — спитала Луїза майже суворо.

— А тим, чого ви найбільше потребуєте. Коли в мене щось вийде, звісно. В кожному разі, я б рада спробувати, скільки зумію. І хоч би воно в мене не дуже й виходило, пробувати мені ніколи не обридне. Хочете?

— Це тебе тато послав до мене?

— Ні, що ви! — відповіла Сесі. — Він тільки сказав, що тепер мені вже можна до вас зайти, але вранці він мені звелів вийти звідси… ну, не звелів, а… — Сесі зам’ялась і змовкла.

— А що? — впоминалась Луїза, допитливо дивлячись на неї.

— Я сама подумала, що мені ліпше вийти, бо я ж не знала, чи вам буде любо мене побачити.

— Невже я тебе завжди так дуже не любила?

— Та гадаю, що ні, бо я вас завжди любила й завжди хотіла, щоб ви те знали. Ви тільки трохи схолоділи до мене, як уже мали відійти звідси. Та я й не дивувалась. Адже ви така розумна, а я така дурна, і взагалі так воно мусило бути, бо ж на вас чекало зовсім інше товариство… І я не мала на що нарікати й не вразилася нітрохи, — додала вона соромливо й поквапно, і щоки їй почервоніли.

Луїза зрозуміла, що Сесі каже неправду, її жаліючи, і серце їй болісно стислося.

— То хочете, я спробую? — сказала Сесі й уже зважилась простягти руку, аби її обняти, бачивши, що Луїза мимоволі нахилилась до неї.

Луїза, знявши ту руку з свого плеча, та все ж не пускаючи її, відповіла:

— Стривай, Сесі. А ти знаєш, що я за людина? Я така горда, така запекла, така зневірена та розгублена, така зла і несправедлива до всіх на світі й до самої себе, що в усьому бачу тільки вороже, чорне, лихе. Це тебе не відстрашує?

— Ні, ні!

— Я така нещасна, і все те, що мало б мене зробити щасливою, так занедбано, що якби я досі зовсім не мала розуму й не була така вчена, як ти мене вважаєш, а мусила допіру спізнавати найпростіші істини, то й тоді б я не потребувала прикріше чиєїсь помочі, щоб віднайти спокій, утіху, повагу до себе і все те добре, чого мене зовсім позбавлено. Це тебе не відстрашує?

— Ні!

Та щира й відважна любов, та несхитна відданість, що переповнювали серце колись покинутої дівчини, ясним світлом осяяли темряву Луїзиної душі.

Вона знов поклала Сесину руку собі на шию, і дала обняти себе обіруч, і впала перед нею навколішки, і, горнучись палко до неї, звела на клоунову дочку майже побожний погляд.

— О, пробач мене! Пожалій мене! Поможи мені! Зглянься на мою тяжку скруту і дай мені прихилити голову до щирого й вірного серця!

— Воно з вами, моя рідна! — вигукнула Сесі. — Завжди з вами!

Розділ II ПРИКРО І СМІШНО

Пан Джеймс Гартгаус перебув цілу ніч і цілий день у такій нетерплячці, що Вищий Світ, навіть з найліпшим моноклем у оці, протягом тієї навісної доби навряд чи зміг би впізнати в ньому Джіма, рідного брата високошановного парламентського дотепника. Він справді хвилювався. Він кілька разів збивавсь у мові на запальний, майже вульгарний тон. Він виходив, вертався, знов виходив, сам не знаючи, чого й куди. Він ганяв верхи, мов який розбишака. Одно слово, йому було так страшенно нудно, що він геть забув дотримувати приписів моди, як слід нудитися.

Вдух домчавши крізь бурю й дощ до Кокстауна, він не лягав спати цілу ніч, раз у раз шарпав за шнурок дзвоника, нападався на швейцара, буцім той зловмисне приховує листи чи повідомлення, що неодмінно мали надійти для нього, і вимагав негайно їх віддати. Та почало вже розвиднятись, і ранок настав, і день настав, а ні звістки, ні листа не надійшло. Тоді він подався знову до маєтку. Там йому сказано, що пан Горлодербі ще не повернувся, а пані Горлодербі в місті — поїхала несподівано вчора ввечері. Ніхто навіть не знав, де вона поділась, поки не привезено вранці цидулки, щоб її ближчим часом не чекали.

Що ж йому лишалось, як не вертатись за нею до Кокстауна? Там він зайшов до банкірової міської оселі. Пані Горлодербі не було й там. Він до банку — пана Горлодербі нема, і пані Спарсіт теж кудись поїхала. Пані Спарсіт? Цікаво, кому це так нараз могло забажатися товариства тієї старої зміюки?

— А звідки ж я знаю, — відказав Том, що мав свої підстави турбуватись тим раптовим від’їздом. — Кудись подалася сьогодні вдосвіта. В неї ж завжди якісь таємниці. Як я її ненавиджу! І отого нашого білявого кур’єра теж: одно кліпає та пасе тебе очима!

— А де ви були вчора ввечері, Томе?

— Де я був учора ввечері? — вигукнув молодий Товкматч. — Ще й питаєте! Я ж вас дожидався, пане Гартгаусе, поки не линув дощ такий, як я ще зроду не бачив. Де я був? От ви де були, цікаво!

— Та я не міг приїхати, загаявся.

— Загаялися! — буркнув Том. — А я не загаявся? Я так загаявся, вас виглядаючи, що прогавив усі поїзди, крім поштового. Ото була б утіха їхати поштовим у таку негоду, а тоді ще брьохати до садиби по калюжах. Довелось зостатися ночувати в місті.

— А де?

— Де? Та в своєму ж власному ліжку, в Горлодербі, де ж іще!

— А сестри ви не бачили?

— Як же я в дідька міг бачити сестру, — вирячився на нього Том, — коли вона за п’ятнадцять миль звідси?

Подумки вилаявши молодика, що йому він був таким щирим другом, за ці негречні відповіді, пан Гартгаус майже без церемоній урвав розмову і, повернувшись до готелю, всоте поринув у здогади: що може все це означати? Але додумався лише до одного: чи то вона в місті, чи не в місті, чи то він занадто поквапився з нею, передчасно повіривши, що вже її розгадав, чи то вона злякалася, чи, може, їх викрито, чи сталась яка помилка або невдача, поки що нез’ясовна, — він мусить дочекатись того, що йому судилося. Отже, готель, де він, як усі знали, мешкав завжди, коли йому доводилось бувати в цьому царстві чорноти, буде для нього за приколень. Що ж до решти — що буде, те й буде. «А тому, — розважив пан Гартгаус, — чи діждусь я виклику на дуель, чи любовного побачення, чи покаянних докорів, чи просто двобою навкулачки, без будь-яких правил, з моїм приятелем Горлодербі — а це за нинішніх обставин так само ймовірно, — треба поки що пообідати. Бо Горлодербі важчий за мене, і як між нами має статися щось у чисто англійському дусі, то краще мені бути в добрій бойовій формі».

Отож він, розлігшись недбало на канапі, подзвонив і замовив «обід на шосту годину, та щоб з біфштексом», а далі вже силкувався перебути час до обіду, як лишень умів веселіше. Правда, дуже веселого нічого не виходило, бо невідомість не давала йому спокою, а що година по годині не приносили ніяких звісток, то неспокій його зростав, як складні відсотки.

Все ж він кріпився, скільки те до снаги людині, й розважався, придумуючи різні способи підготуватися до можливого двобою. «Непогано було б, — позіхаючи, думав він, — дати коридорному п’ять шилінгів та поваляти його». А ще за хвильку: «Або ж найняти погодинно якого-небудь хлопака так фунтів на двісті вагою». Але ті жарти, сказати правду, не дуже йому помагали: час тягся як на волах, і пан Гартгаус просто нудив світом.

Ще й до обіду йому було несила втриматись, щоб не ходити зигзагами по візерунках килима, і не виглядати у вікно, і не прислухатись біля дверей, чи не йде хто, часом аж паленіючи, коли за дверима почується чиясь хода. Та по обіді, коли смеркло, а потім і стемніло, а звістки ніякої все не надходило, почались, як він казав собі, «повільні тортури святої інквізиції». Одначе, вірний своєму переконанню, що правдивий аристократизм виявляється в байдужості (то було єдине його переконання), він навіть у таку скрутну хвилину зажадав свічок і газету.

Вже з півгодини він марно силкувався прочитати ту газету, коли ввійшов коридорний і сказав таємниче й винувато воднораз:

— Перепрошую, пане. Там за вас питають.

Панові Гартгаусові невиразно пригадалося, що якось так поліція викликає в готелях гарно вбраних шахраїв, і він сам розгнівано запитав коридорного, що це, в бісового батька, за «питають».

— Перепрошую, пане. Там якась панна хоче вас бачити.

— Де це «там»?

— А тут, за дверима.

Налаявши служника йолопом і пославши його на вищезгадану адресу, пан Гартгаус вибіг у коридор. Там стояла якась молода дівчина, що її він бачив уперше зроду. Просто вбрана, дуже спокійна, дуже гарна з себе. Завівши її до свого номера та посадовивши на стілець, він при свічках догледів, що вона навіть вродливіша, ніж йому здалося зразу. Юне, дитинне личко її мало навдивовижу приємний вираз. Вона зовсім не боялась Гартгауса й нітрохи не бентежилась, бо її, видно, так захопила думка про ту справу, задля якої вона сюди прийшла, що за себе вона зовсім забула.

— Я розмовляю з паном Гартгаусом? — спитала дівчина, щойно вони лишилися наодинці.

— Так, з паном Гартгаусом, — відповів він, а подумки додав: «І розмовляєш таким поважним (хоч і тихеньким) голосом, якого я ще зроду не чув, а дивишся такими довірливими очима, яких я ще зроду не бачив».

— Я, звісно, не знаю, добродію, до чого вас зобов’язує джентльменська честь у інших справах, — почала Сесі, й Гартгаусові аж кров у обличчя вдарила від такого початку, — але як ви мені пообіцяєте, що і мій візит до вас, і те, що я вам скажу, залишиться таємницею, то я гадаю, що можу покластись на неї й повірити вам на слово.

— Авжеж, можете. Обіцяю вам.

— Я молода дівчина, як ви бачите, і я прийшла до вас сама, як ви теж бачите. Ніхто мене до вас не посилав, ніхто не навчив іти сюди — тільки моя надія. «Зате вона в тебе дуже сильна», — подумав він, глянувши їй у очі, коли вона звела їх на мить. І ще він подумав: «Химерний початок. Не втямлю, до чого воно йдеться».

— Ви, певне, вже здогадалися, з ким я допіру була? — спитала Сесі.

— Я ось уже двадцять чотири години (що здались мені за двадцять чотири роки) дуже тривожуся через одну даму, — відказав Гартгаус. — Те, що я від вас почув, дозволяє мені сподіватися, що ви прийшли від неї, коли, звичайно, я не помиляюсь.

— Ще нема й години, як я її залишила.

— Де ж?

— Удома в її батька.

Обличчя пана Гартгауса видовжилось, попри всю його стриманість. «Тоді я таки справді не тямлю, до чого воно йдеться», — подумав він.

— Вона прибігла туди вчора ввечері, дуже схвильована, і цілу ніч пролежала безтямна. Я живу в домі її батька й була коло неї. Можете бути певні, добродію, що ви її більше не побачите довіку.

Пан Гартгаус аж рота роззявив — і нараз зробив відкриття, що таки справді бувають у житті хвилини, коли не знаєш, що сказати, бо в такому становищі, безперечно, опинився він. І дитинна простосердість його гості, і її тиха безбоязність, і її щирість, що не визнавала ніяких хитрощів, і те, що вона зовсім забувала за себе, спокійно й неухильно держачись своєї справи, — все те, та ще її наївна довіра до так легко даного слова, що вже й сама його засоромила, було для нього таке нове й незнайоме, і він так виразно бачив, яка безсила проти цього звичайна його зброя, що не міг здобутись ні на яку відповідь.

Нарешті він сказав:

— Така несподівана заява, так рішуче висловлена, та ще такими устами, просто приголомшила мене. Одначе дозвольте вас спитати, чи вам доручила переказати мені це такими безжальними словами та дама, про яку ми говоримо?

— Нічого вона мені не доручала.

— Хто топиться, той, як відомо, й за соломину хопиться. Я, звісно, шаную вашу думку й не маю сумніву щодо вашої щирості, але, даруйте, не можу зовсім зректись надії, що мене ще не роковано на вічне вигнання.

— Ніякої надії у вас не може бути. Я ж, добродію, задля того й прийшла сюди, щоб, по-перше, запевнити вас: ви мусите повірити, що в вас не більше надії ще побачитися з нею, ніж якби вона вмерла, вернувшись учора до батькового дому.

— Мушу повірити? А що, коли я не можу? Або коли я виявлюся впертий і не захочу…

— Однаково це правда. Ніякої надії для вас нема.

Джеймс Гартгаус поглянув на неї, скептично всміхаючись, але Сесі не зважала на нього, думавши тільки про своє, і усмішка та пропала марно.

Гартгаус закусив губу й хвильку подумав.

— Ну, що ж! — сказав він нарешті. — Коли, на моє нещастя, й справді виявиться, що попри всі мої зусилля мене засуджено до такої гіркої долі, як довічна розлука з цією дамою, то я не переслідуватиму її. Але ж ви сказали, що вона вас ні на що не вповноважувала?

— Мене вповноважили тільки моя любов до неї і її любов до мене. І право дало мені тільки те, що я була коло неї, відколи вона прийшла додому, і вона звірилась мені в усьому. Та ще те, що я знаю дещо про її вдачу і про її заміжжя. Ох, пане Гартгаусе, я ж гадаю, що й вам вона звірялась!

Такий палкий був той докір, що навіть його ледь шпигнуло в ту порожнину, де мало бути в нього серце, — в те гніздо з розбовтками, де могли б жити птахи небесні, якби він не висвистав їх звідти.

— Я не належу до людей високоморальних, — сказав він, — і ніколи не вдаю з себе такого. Навпаки, я не визнаю ніякої моральності. І все ж коли я завдав якихось прикрощів тій дамі, що про неї мовиться, чи то, на нещастя, ущербивши в якийсь спосіб її добру славу, чи то дозволивши собі висловити почуття, не зовсім сумісні з… ну, скажімо, зі святістю родинного вогнища, чи то скориставшися з того, що її батько — машина, брат — щеня, а чоловік — ведмідь, то я вас прошу повірити мені, що я робив те не з якимись лихими намірами, а просто котився по тій диявольській стежці так тихенько й непомітно, що й сам гадки не мав, який уже довгий реєстр моїх гріхів, поки не почав його гортати, й аж тоді побачив, що його й справді не вбгаєш у один том, — докінчив пан Джеймс Гартгаус.

Хоч він вимовив усе те звичайним своїм легковажним тоном, одначе видно було, що цього разу він свідомо силкується тією легковажністю затерти досить негарне діло. Помовчавши хвильку, він повів далі вже упевненіше, та все ж не без ознак досади й розчарування, що ніяк не давалися затерти:

— Після того, що ви мені допіру сказали, і то сказали так, що в мене не лишається сумніву щодо вашої правдивості — хоча навряд чи я б так легко повірив таким словам з будь-чиїх інших уст, — я мутну відповісти вам, коли ви вже втаємничені в усю справу, що, може, й дійсно (хоч яка це для мене несподіванка) мені не доведеться більше побачитися з тією дамою. Звісно, це тільки моя провина, що з цього таке вийшло, і… — він трохи зам’явся, не знаючи, як заокруглити свою мову, — і я можу тільки додати, шо й не сподіваюся коли-небудь стати високоморальною людиною, та й узагалі не дуже вірю, що такі люди є на світі.

З Сесиного обличчя було виразно видно, що вона ще не скінчила своєї справи.

— Ви сказали були «по-перше», — знову заговорив Гартгаус, коли вона звела на нього очі. — Отже, треба гадати, що в вас є ще й «по-друге»?

— Так.

— То будьте ласкаві, я вас слухаю.

— Пане Гартгаусе, — почала Сесі лагідно й водночас твердо, і перед тією лагідною твердістю, а ще дужче перед її наївною вірою, що він неодмінно зробить те, чого вона від нього вимагає, Гартгаус почувся зовсім безсилим, — ви маєте єдину змогу спокутувати вашу провину: це виїхати звідси негайно і назовсім. Я певна, що тільки так ви можете хоч трохи направити те, що скоїли. Більше ніякого способу у вас немає. Я не кажу, що цим загладиться все чи принаймні багато, та все ж це ліпше, ніж нічого, а головне — це треба зробити. А тому, хоч ніхто мене на таке не вповноважував, як лиш те, про що я вам уже казала, і навіть ніхто про це не знає, крім вас і мене, я вас прошу виїхати з Кокстауна сьогодні ж і дати слово, що ніколи більше сюди не повернетесь.

Якби вона пробувала вплинути на нього ще чим-небудь, крім своєї наївної віри в справедливість того, що вона сказала; якби вона приховувала від нього хоч тінь непевності чи вагання або ж почала якось хитрувати перед ним; якби вона хоч на крихту дала йому взнаки, що розуміє, в якому він дурному становищі, чи бачить, який він спантеличений, чи сподівається від нього якогось опору, — він ще міг би з нею позмагатись. Але він відчував, що легше б міг захмарити ясне небо своїм зчудованим поглядом, аніж похитнути її.

— Але ж чи тямите ви, чого вимагаєте? — спитав він зовсім сторопіло. — Може, вам невідомо, що я приїхав сюди в громадській справі? Хоч та справа й безглузда, але ж я до неї взявся, і пообіцяв її зробити, і вважається, ніби я їй відданий дужче нікуди? Може, ви цього не знаєте, але я вас запевняю, що так воно є.

Так чи не так, Сесі те не зворушило.

— А крім того, — додав пан Гартгаус, розгублено пройшовшись туди й сюди по килимі, — це ж страшенне безглуздя. Я ж зроблю з себе посміховище, покинувши з доброго дива те діло, що до нього взявся.

— Я певна, добродію, — ще раз сказала Сесі, — що тільки так ви можете направити заподіяне. Якби я не була цього певна, я б сюди не прийшла.

Він глянув їй в обличчя й знову почав ходити по кімнаті.

— Бігме, не знаю, що вам і сказати. Таке неймовірне безглуздя!

Тепер настала його черга просити додержання таємниці.

— Коли вже я маю зробити таку сміховинну річ, — сказав він, зупинившись і зіпершись спиною на камін, — то лиш з умовою, щоб про це ніхто й ніколи не дізнався.

— Я ж на вас звірилась, добродію, — відказала Сесі, — звіртесь і ви на мене.

Холодний камін за спиною нараз пригадав йому той вечір, коли він привів до себе щеня. Це був той самий камін, але сьогодні панові Гартгаусові чогось здавалося, наче щеня — він сам. І нічого він не міг придумати.

Він довгенько мовчав, то опускаючи очі, то зводячи їх до стелі, і осміхався, і знов супився, і відходив від каміна, й вертався до нього. Нарешті сказав:

— Мабуть, ще ніхто ніколи не опинявся в дурнішому становищі. Але я не бачу ніякої ради. Що буде, те й буде. А буде, здається, те, що мені справді доведеться звідси поїхати — одно слово, я обіцяю це зробити.

Сесі підвелася. Вона нітрохи не здивувалась, однак дуже зраділа, і личко її засяяло.

— Дозвольте мені зауважити, — провадив пан Гартгаус, — що навряд чи якому іншому посланцеві, чи то посланниці, пощастило б так легко домогтися цього від мене. Я не тільки опинився в прикрому й смішному становищі, а й мушу визнати себе за кругом переможеного. Чи можна спитати, як ваше ім’я, щоб я хоч знав, хто ж моя переможниця?

— Моє ім’я? — перепитала посланниця.

— А більше нічиє не може мене сьогодні цікавити.

— Сесі Джуп.

— І востаннє даруйте мені мою цікавість: ви їхня родичка?

— Ні, я лише бідна дівчина, — відказала Сесі. — Я зосталась без батька — він був лише клоун з мандрівного цирку, — і пан Товкматч із ласки взяв мене до себе. Відтоді я й живу в них у домі.

І вийшла.

А пан Джеймс Гартгаус спершу остовпів на хвилину, тоді з безнадійною міною сів на канапу, думаючи: «Оцього ще мені бракувало до цілковитої ганьби. Тепер можна сказати, що мене розбито вщент. Лише бідна дівчина… лише клоун з мандрівного цирку… а Джеймсові Гартгаусові лише грандіозне фіаско з Хеопсову піраміду завбільшки».

Хеопсова піраміда напровадила його на думку прогулятися Нілом. Він негайно ж ухопив перо й написав (відповідними ієрогліфами) таку цидулу братові:

Тоді подзвонив.

— Пошліть сюди мого слугу.

— Він уже ліг спати, пане.

— Збудіть і скажіть, хай пакується.

Потім написав ще два листи. Одного панові Горлодербі, де ознаймував йому, що від’їжджає з цих країв, і повідомляв, де його можна буде знайти ближчі два тижні. А другого, такого самого змісту, панові Товкматчеві. Заледве встигло висохти чорнило на конвертах, як він уже сидів у вагоні, лишивши височезні кокстаунські комини позаду, і потяг, гуркочучи, мчав його крізь темну ніч.

Люди високоморальні подумають, чого доброго, ніби панові Джеймсові Гартгаусові потім було приємно згадувати про цей свій квапний від’їзд, бо ж ним він хоч трохи направив зроблену капость, що траплялося з ним не часто, а крім того вчасно викрутився з вельми прикрої історії. Та де там! Думка про те, що він спіймав облизня, опинився в смішному становищі, страх перед тим, що сказали б про нього усі такі, як він, джигуни, коли б ненароком довідалися про його пригоду, так гнітили його, що він нізащо в світі б не признався до цього вчинку, чи не найкращого в своєму житті, і тільки одного цього вчинку направду соромився.

Розділ III РІШУЧЕ І ТВЕРДО

— Невтомна пані Спарсіт, прикро застуджена, зовсім охрипнувши, раз у раз чхаючи так, що здавалось, наче поставне її тіло ось-ось розпадеться, ганялася за своїм принципалом, аж поки спобігла його в столиці; а там, велично впливши до його покою в готелі на Сент-Джеймс-стріт, підпалила порох, що ним була набита, і вибухла. А виконавши з безмежною втіхою свою місію, ця шляхетна жінка зомліла в пана Горлодербі на грудях.

Пан Горлодербі насамперед струснув пані Спарсіт із себе додолу й полишив її там обмирати далі, як сама знає. А потім, щоб вернути її до тями, вдався до сильних засобів: почав викручувати їй великі пальці, клепати по долонях, щедро хлюпати водою в обличчя та запихати сіль у рот. А коли ті дбайливі заходи відживили її (і то дуже швидко), він упхнув її в вагон швидкого потяга, навіть не покріпивши більше нічим, і повіз назад до Кокстауна ні живу ні мертву.

Наприкінці тієї подорожі пані Спарсіт являла досить цікавий зразок античної руїни, одначе ні в якій іншій ролі не могла б претендувати на чиєсь захоплення, такої великої шкоди зазнав її зовнішній вигляд. Та пан Горлодербі, нітрохи не зважаючи на жалюгідний стан її вбрання і здоров’я, не зворушуючись відчайдушним чханням, відразу запхав її в найнятий повіз і приставив до Кам’яної Осади.

— Слухайте-но, Томе Товкматчу, — сказав Горлодербі, вдершись пізно ввечері до тестевого кабінету, — ось ця леді, пані Спарсіт, ви ж її знаєте, має вам розповісти щось таке, від чого вам і заціпить.

— То ви не одержали мого листа! — вигукнув пан Товкматч, здивований несподіваною появою.

— Вашого листа, пане добродію? — ревнув Горлодербі. — Тепер не час для листів! Нікому не раджу торочити Джозаї Горлодербі з Кокстауна про якісь там листи, коли вія у такому настрої, як оце тепер!

— Горлодербі, — сказав пан Товкматч остережливо, — я вам кажу про дуже поважного листа, що я вам написав про Луїзу.

— А я, Томе Товкматчу, — знову гримнув Горлодербі, розлючено ляскаючи долонею по столі, — кажу вам про одну дуже поважну звістку, що я одержав про Луїзу. Пані Спарсіт, підійдіть, прошу вас, ближче!

Нещасна жінка почала викладати своє свідчення, однак голосу її зовсім не було чутно, і вона тільки жалібно показувала на своє захрипле горло та стражденно кривилася. Врешті панові Горлодербі урвався терпець, і він схопив її за плече та струсонув як слід.

— Як ви не можете розповісти, добродійко, то я сам усе розповім, — сказав він. — Не така тепер хвилина, щоб панії, хоч би й якого високого роду, харчати та кривитись, немов вона крем’яхи ковтає. Томе Товкматчу, пані Спарсіт нещодавно трапилось ненароком підслухати в гаю одну розмову між вашою дочкою і вашим дорогим високородним приятелем, паном Джеймсом Гартгаусом.

— Он як? — озвався пан Товкматч.

— Еге ж, он як! — передражнив його Горлодербі. — І в тій розмові…

— Не треба переказувати мені її зміст, Горлодербі. Я знаю, що сталося.

— Ах, знаєте? — витріщився Горлодербі на свого тестя, навдивовижу спокійного й примирливого. — То, може, ви й те знаєте, де ваша дочка тепер?

— Аякже! Вона тут.

— Тут?

— Любий мій Горлодербі, перш за все я б вас попрохав не галасувати так. Луїза тут. Щойно їй пощастило спекатися того чоловіка, що його ви оце згадали і що з ним, на превеликий мій жаль, ви познайомились через мене, вона зразу подалась сюди шукати захисту. Я сам тоді тільки-но повернувся з Лондона, коли вона прийшла до мене, в оцю кімнату. Вона приїхала першим же потягом до Кокстауна, а тоді прибігла до Кам’яної Осади пішки, в страшенну бурю, і стала переді мною майже не при тямі. І, звичайно, від тої хвилини ввесь час була тут. Тож прошу вас дуже, задля вас самого й задля неї, заспокойтеся.

Пан Горлодербі якусь хвильку мовчки водив виряченими очима в усі боки, тільки не в бік пані Спарсіт, а тоді, раптово повернувшись до небоги леді Скеджерс, сказав сердешній жінці:

— Ну то що, добродійко? Ми були б дуже раді почути від вас, чим ви сподіваєтесь виправдати оце ваше гасання по всій країні без ніякої поклажі, крім пустих брехень!

— Пане добродію, — просичала пані Спарсіт, — мої нерви тепер так прикро розхитані, а здоров’я так тяжко підірване вірною моєю службою вам, що я можу тільки шукати утечища в сльозах. (Що вона й зробила негайно).

— Знаєте що, добродійко? — відповів Горлодербі. — Я не хочу сказати вам нічого такого, чого б не годилося казати жінці з доброго роду, та все ж мушу зауважити, що, по-моєму, ви можете шукати утечища ще в одному місці, а саме в повозі. А що той повіз, яким ми сюди приїхали, стоїть біля дверей, то дозвольте мені провести вас до нього й відрядити додому, до банку; приїхавши ж туди, раджу я вам, устроміть ноги в чимгарячішу воду, яку лишень можете витерпіти, а лігши в ліжко, випийте склянку гаряченного рому з маслом.

По тих словах пан Горлодербі подав праву руку залитій слізьми дамі й повів її до вищезгаданого екіпажа; дорогою вона раз у раз жалібно чхала. За хвильку він повернувся до кабінету сам.

— З вашої міни, Томе Товкматчу. я бачив, що ви хочете зі мною поговорити, — знову почав він. — Ну що ж, прошу. Тільки я вам зразу кажу: я тепер не в дуже мирному настрої, бо вся ця історія однаково мені не до смаку, і взагалі я вважаю, що ваша дочка не виявляла мені такої відданості й послуху, яких Джозая Горлодербі з Кокстауна має право сподіватись від своєї дружини. Я знаю, що у вас про це є своя думка, але й у мене є своя. І якщо ви хочете зараз сказати щось навкір моїм відвертим словам, то ліпше цього не робіть.

Бачивши, що пан Товкматч поводиться лагідніше, ніж звичайно, пан Горлодербі тим дужче силкувався поводитись якомога крутіше. Така вже була його щира вдача.

— Любий мій Горлодербі… — почав був на відповідь пан Товкматч.

— Вибачайте, — відрубав Горлодербі, — але я волію не бути для вас дуже любим. Це насамперед. Бо як я роблюся комусь дуже любий, то звичайно виявляється, що мене хочуть убрати в шори. Я говорю з вами не дуже чемно, але ви й самі знаєте, що я не дуже чемна людина. Як ви любите чемність, то вам відомо, де її шукати. У вас же є високородні приятелі, то вони вам можуть постачити цього добра скільки вам захочеться. А я такого краму не тримаю.

— Горлодербі, — налягав пан Товкматч, — усім нам трапляється помилятись…

— А я гадав, що ви ніколи не помиляєтесь, — знову впав йому в річ Горлодербі.

— Може, я й сам так гадав. Одначе, кажу, всім нам трапляється помилятись. І я був би вам дуже вдячний, якби ви трохи стримались та не натякали мені раз у раз на Гартгауса. Я не збираюсь зачіпати в цій розмові вашу з ним приязнь та гостинність, що ви йому виявили, отож, будь ласка, не тикайте ним і ви мені раз у раз у вічі.

— Та я ні разу й імення його не згадав! — відказав Горлодербі.

— Ну гаразд, гаразд, — мовив пан Товкматч терпляче, навіть покірливо. Тоді хвильку замислено помовчав і нарешті сказав: — Горлодербі, я маю підстави сумніватись, чи добре ми розуміли Луїзу.

— Хто це «ми»? — визвірився Горлодербі.

— Ну, хай буде «я», — відповів пан Товкматч. — Я маю сумнів, чи так, як треба, я розумів Луїзу. Я маю сумнів, чи добре я їй дав виховання.

— Оце ви правду сказали, — підхопив Горлодербі. — Отут я з вами згоден. Нарешті й вам свінуло, еге? Виховання! Я вам скажу, що таке виховання: коли тебе витурять утришия за двері, і живи, мовляв, чим знаєш, хоч би й самими стусанами. Оце я називаю вихованням!

— Все ж, гадаю, ваш добрий розум підкаже вам, — лагідно домовляв йому пан Товкматч, — що цю систему, хоч би які вона мала переваги, не завжди можна застосовувати до дівчат.

— Не бачу, з якої речі, — вперто відповів Горлодербі.

— Ну дарма, — зітхнув пан Товкматч, — зараз не варто вдаватись у це питання. Запевняю вас, що мені зовсім не хочеться з вами сперечатись. Я лише хочу, скільки моєї змоги, направити лихо і сподіваюся, що ви, Горлодербі, з вашої доброї ласки мені в тому поможете, бо мені тепер дуже тяжко.

— Я ще не добрав, куди це ви хилите, а тому нічого наперед обіцяти не можу, — ще затятіше відмовив Горлодербі.

— Сталося так, любий мій Горлодербі, — провадив пан Товкматч так само журно і примирливо, — що за кілька годин я дізнався про Луїзину натуру більше, ніж за всі попередні роки. Це не моя заслуга, мені відкрито очі силоміць, і то вельми болюче. Тепер я гадаю — ви, Горлодербі, певне, здивуєтесь, почувши таке від мене, — тепер я гадаю, що в Луїзиній вдачі є риси, які… яким не приділялось належної уваги, і тому… І тому вони розвивалися збочено. І я хотів вам сказати, що… що якби ви ласкаво підтримали мої зусилля, погодившись, що їй треба на якийсь час дати цілковитий спокій… полишити її на саму себе, щоб у ній відродилися її кращі якості… та сприяти тому ласкою й увагою… то так було б краще і для її щастя, і для вашого, і для мого. Ви ж знаєте, — докінчив пан Товкматч, прикривши рукою очі, — що Луїзу я з усіх своїх дітей найдужче люблю.

Слухавши ті слова, загонистий Горлодербі так надувся й почервонів, неначе його ось-ось мав ударити, а може, й справді трохи не вдарив грець. Хоч йому аж вуха збуряковіли, проте він стримав своє обурення й спитав:

— То це ви хочете на якийсь час зоставити її в себе?

— Я… я хотів порадити вам, любий мій Горлодербі, щоб ви дозволили Луїзі трохи погостювати в Кам’яній Осаді, побути вдвох із Сесі (цебто з Сесілією Джуп), що її розуміє і що з нею в Луїзи щира приязнь.

— З усього цього, Томе Товкматчу, — сказав Горлодербі, підвівшись і застромивши руки в кишені, — я бачу, що ви гадаєте, ніби межи мною й Лу Горлодербі, як то кажуть, немає злагоди?

— Я відчуваю, що Луїза тепер у незлагоді з… майже з усім тим оточенням, що я для неї добрав, — скрушно відповів батько.

— Ну, то слухайте, Томе Товкматчу, — почав зчервонілий ще густіше Горлодербі, широко розставивши ноги й застромивши руки ще глибше в кишені, а чуприна йому колихнулась, мов трава під бурею його гніву. — Ви свов сказали, тепер я скажу своє. Я кокстаунець. Я Джозая Горлодербі з Кокстауна. Я знаю кожну цеглину в цьому місті, знаю всі фабрики в ньому, і всі комини, і дим з усіх коминів, і всіх робітників у цьому місті. І знаю дуже добре. Це все справжнє. Та як хто-небудь починає мені торочити про щось вигадане, то я йому, хоч би хто він був, завше кажу в вічі, що в нього на думці. В нього на думці черепаховий суп та дичина з золотої ложки. І ще він хоче, щоб його возили в кареті шестернею. Оце й вашій дочці того забаглося. Та як ви думаєте, що їй треба дати все, чого вона хоче, то доведеться вам самому його для неї добувати, бо від мене, Томе Товкматчу, вона цього не діжде.

— А я, Горлодербі, сподівався, що ви після мого прохання заговорите не такпм тоном, — сказав пан Товкматч.

— Стривайте, — відрубав Горлодербі, — ви, здається, своє вже сказали. Я пас дослухав, тепер будьте ласкаві й ви дослухати мене, не хитруючи. Бо мені й так прикро бачити, що Том Товкматч розкис і зрікся своїх принципів, то принаймні не завдавайте мені ще більших прикрощів, почавши хитрувати. Ви дали мені наздогад, ніби межи мною й вашою дочкою є, мовляв, якась незлагода. Ну, на це я вам мушу відповісти, що, по-моєму, незлагода таки справді є, та ще й дуже велика, і полягає вона в тому, що ваша дочка не вміє належно цінувати свого чоловіка й не відчуває так, як повинна б відчувати, що він, грім побий, учинив їй велику честь, одружившися з нею! По-моєму, ясно сказано.

— Горлодербі, але ж це нерозумно, — не здавався пан Товкматч.

— Та невже? — відмовив на те банкір. — Дуже радий, що ви так гадаєте. Бо коли Том Товкматч, набравшися нової мудрості, каже мені, що мої слова нерозумні, то я зразу впевняюся, що вони з біса розумні. Слухайте ж, будь ласка, далі. Ви знаєте, з якого я поріддя, і знаєте, що я замолоду по багато років не купляв собі шнурків, бо не мав черевиків. А тим часом — хоч вірте, хоч ні, це ваше діло — є такі жінки, не прості, а природжені леді, з вельможних родів — вельможних! — що трохи не моляться на ту землю, по якій я ступаю.

Горлодербі вистрелив те, мов бомбу, на голову тестеві.

— А ваша дочка, — провадив він, — зовсім не з вельможного роду. І ви самі те знаєте. Я, звісно, за такі речі не дбаю ані на понюх табаки, але такий факт, і ви, Томе Товкматч у, не можете його змінити. Навіщо я все це кажу?

— Та, либонь, не на те, щоб мене потішити, — озвався тихо пан Товкматч.

— Дослухайте мене до кінця й не перебивайте, поки не настане ваша черга, — урвав його Горлодербі. — Я це того кажу, що жінки з вищого світу не йняли віри, бачивши, як поводиться ваша дочка, і обурювались її нечулістю. Вони дивувались, як я можу таке терпіти. А тепер я й сам дивуюсь і далі терпіти не збираюся.

— Горлодербі, — мовив пан Товкматч, підводячись, — по-моєму, що менше ми сьогодні скажемо, то краще.

— А по-моєму, навпаки, Томе Товкматчу, — що більше ми сьогодні скажемо, то краще. Цебто, — похопився він, — поки я скажу все, що хотів, а тоді, про мене, можна й кінчати. Та я, аби швидше, ще тільки про одне вас спитаю. Що ви мали на увазі під вашою пропозицією?

— Що я мав на увазі?

— Еге ж, під отим гостюванням, — нагадав Горлодербі, грізно тріпнувши травою на голові.

— Я сподівався домовитися з вами по-товариському, щоб ви дозволили Луїзі якийсь час побути тут, відпочити, заспокоїтись, бо, на мою думку, від цього багато що може помаленьку змінитись на краще.

— Цебто вляжеться та незлагода, що ви собі в голову вбгали, — сказав Горлодербі.

— Авжеж, коли ви волієте висловитись так.

— А чого це ви так надумали?

— Я ж вам уже сказав: я боюся, що Луїзи не розуміли. Невже я хочу від вас забагато, Горлодербі, коли прошу, щоб ви, бувши настільки старший за неї, помогли направити її душу? Ви ж маєте перед нею великий обов’язок, ви ж брали її на щастя й на біду, на…

Пана Горлодербі, видно, діткнули ці слова, що їх він сам колись нагадував Стівенові Бездолові, бо він аж тіпнувся й перебив тестеві мову:

— Годі! Не розказуйте мені цього. Я не згірше за вас знаю, нащо я брав її. Ви за це не клопочіться, нащо я її брав: це моє діло.

— Я тільки хотів зауважити, що всі ми, Горлодербі, не вилучаючи й вас, можемо більш чи менш помилятися, і ви не тільки появитс правдиву добрість, поступившися в цьому ділі, а можливо, зважаючи на ваші обов’язки в шлюбі, навіть повинні так зробити.

— А я з вами не згоден! — загримів Горлодербі. — І я зроблю кінець цій справі так, як мені моя голова підказує. Зчиняти за це сварку з вами, Томе Товкматчу, я не бажаю. Сказати правду, я занадто себе шаную, щоб сваритися через таке. Щодо вашого високородного приятеля, то нехай собі забирається куди хоче. Коли він мені де стрінеться, то я з ним побалакаю як слід, а не стрінеться — то й не треба, шукати його я не буду, шкода часу. Що ж до вашої дочки, з якої я зробив Лу Горлодербі, хоч ліпше б мені було лишити її Лу Товкматч, то як вона не повернеться додому завтра опівдні, рівно о дванадцятій годині, я так і вважатиму, що вона не хоче вертатись, і пришлю сюди її вбрання й усе манаття, та й дбайте надалі за неї самі. А людям нашу незлагоду, що призвела до такої рішучої постанови, я поясню ось як. Я Джозая Горлодербі, і мене виховано так і так. А вона дочка Тома Товкматча, і її виховано зовсім не так. І супряга з нас вийшла погана. Про мене, здається, всі знають, що я не абихто, отож більшість людей зрозуміють відразу, що до пари мені треба й жінки справді неабиякої, а інакша зі мною не вживеться.

— Я вас дуже прошу, Горлодербі, — ще умовляв його пан Товкматч, — подумайте як слід, перше ніж остаточно зважитись на таке.

— Я ніколи не боявся на щось зважуватись, — відповів Горлодербі, насаджуючи на голову капелюха, — і як що роблю, то роблю його зразу. Я був би здивувався, почувши, що Том Товкматч звертається з такими словами до Джозаї Горлодербі з Кокстауна, так давно його знаючи, але тепер, коли Том Товкматч ударився в слиняві сентименти, він уже нічим не може мене здивувати. Я вам ознаймив свою ухвалу і більше не маю чого сказати. На все добре!

І пан Горлодербі подався спати додому, до міської своєї оселі. А другого дня за п’ять хвилин по дванадцятій наказав, щоб усе майно пані Горлодербі, гарненько спакувавши, відіслали до Тома Товкматча, потім оголосив, що заміську садибу продається, і вернувся до парубоцького життя.

Розділ IV ХТОСЬ ПРОПАВ

Тим часом пограбування банку не забулось, а, як і перше, посідало чільне місце в думках його господаря. Радий зайвій нагоді попишатися своєю заповзятливістю та справністю, яко чоловік видатний, що самотужки вибився в люди, комерційний геній, подиву гідніший за саму богиню Афродіту, бо ж вона вийшла тільки з піни морської, а він виліз із болота, пан Горлодербі щосили намагався показати, як мало відбиваються на діловій його ревності родинні клопоти. А тому перші тижні свого нового парубоцтва він поводився навіть галасливіше, ніж звичайно, і щодня збивав таку бучу з приводу слідства, що поліцаї, яким його доручено, вже трохи не кляли той день, коли стався грабунок.

Та вони й справді дали маху, згубили слід. Хоч після першого сполоху вони принишкли й вичікували тихенько, так що в Кокстауні щиро гадали, ніби справу облишено як безнадійну, та нічого нового не ставалось. Ніхто з підозрюваних не роззухвалився й не зрадив себе нічим. Стівена Бездола взагалі ні слуху ні духу не було, і таємниця загадкової бабусі теж лишалась не розгадана.

Бачачи, що справа захрясла на місці й ніяких ознак зрушення не показує, пан Горлодербі зважився на сміливий захід, щоб її підштовхнути. Він склав оголошення, де пропонував двадцять фунтів нагороди за спіймання Стівена Бездола, гаданого співучасника нічного пограбування «Кокстаунського банку», вчиненого такого й такого числа, далі якнайдокладніше змалював прикмети вищезгаданого Стівена Бездола — його обличчя, вбрання, приблизний зріст, поводження; зазначив, за яких обставин та коли щез він з міста і в якому напрямку йшов, коли його востаннє бачено. Потім дав надрукувати те оголошення грубими чорними літерами на великих аркушах і наказав порозліплювати його по місті, щоби враз тикнути ним у вічі всій кокстаунській людності.

Фабричним дзвонам того ранку довелось калатати чимдуж, аби розігнати купки робітників, що тислися вдосвіта перед оголошеннями, жадібно вп’явши в них цікаві очі. Не менша цікавість була й в очах у тих, хто не вмів читати. Слухаючи, як хто-небудь читає оголошення вголос, — а такі послужливі люди знаходилися скрізь, — вони дивились на повні такого важливого змісту літери зі страхом і шанобою, що могли б видатися смішні, коли б те видовище згубної темноти народної не було таке прикре й тяжке. Ще й за кілька годин по тому багатьом з них у стугоні верстатів, у гудінні коліс, у мигтінні веретен вчувалися слова оголошення, ввижалося те, про що воно повідомляло, і коли ввечері робітники висипали з фабричних брам на вулицю, біля плакатів скупчились такі самі гурти.

Якраз того вечора Слекбрідж, делегат, мав виступати на зборах. Він добув у друкарні свіжого примірника оголошення й приніс його з собою в кишені. О друзі мої й краяни, пригноблені кокстаунські трудівники, брати мої, товариші й співгромадяни, який зчинився галас, коли Слекбрідж розгорнув те, що він назвав «ганебним тавром», і підніс угору перед робітничою громадою, щоб усі могли в подиві й обуренні споглядати його!

— О брати мої, дивіться, до чого може і мусить докотитися зрадник табору відважних борців, чиї ймення занесено до священних сувоїв Справедливості і Єднання! О мої окривджені друзі, що несете на своїх шиях тверде ярмо тиранства й корчитеся під залізною п’ятою деспотизму в поросі земному, де ваші гнобителі раді були б вас бачити, покіль віку вашого, щоб ви плазували там ницьма, як той змій у райському саді! О брати мої, та чи не повинен я, яко чоловік, додати — і сестри! Що ви скажете тепер про Стівена Бездола, трохи згорбатілого, приблизно п’яти футів і семи дюймів на зріст, як пишеться в оцьому жахливому й огидному свідоцтві ганьби, в оцьому вбійчому плакаті, в оцьому мерзотному оголошенні, і з якою грізною погордою розтопчете ви гадину, що заплямила б і зганьбила ваше боговидне плем’я, якби ви, на щастя, не викинули її з-поміж себе! Так, мої співвітчизники, на щастя, ви його викинули з своїх лав і прогнали геть! Бо ж ви пригадуєте, як він стояв перед вами на цьому помості і як я стявся з ним віч-на-віч та розгадав усі його хитрі викрути; ви пригадуєте, як він тут вибріхувався, і крутився, і в’юнився, і напускав туману, аж поки я загнав його на слизьке і вишпурнув геть з-поміж нас, щоб довіку всі, хто любить волю і вміє думати, презирливо показували на нього пальцями й пекли та в’ялили вогнем своєї справедливої зненависті! А тепер, о мої друзі, о брати-робітники — бо я люблю це зневажене наймення й пишаюся ним, — о ви, що спите на твердих, але добутих чесною працею постелях і варите в нестатках та скруті свою вбогу, але ні в кого не прохану страву, — скажіть тепер мені, друзі мої, якого ж назвиська варт цей підлий боягуз, коли з нього здерто личину й він постає перед нами у всьому своєму природному плюгавстві? Хто він? Злодій! Грабіжник! Утеклин злочинець, за чию голову призначено ціну! Чорна пляма, гидкий гнояк на добрій славі кокстаунського робітництва! А тому, о брати мої в священному братстві, що його скріпили печаттю своїх невинних рученяток ваші діти й ще не народжені діти ваших дітей, я від імені Об’єднаного Всеанглійського Трибуналу, що невтомно дбає за ваш добробут і завжди вас ревно обстоює, пропоную, щоб наші збори постановили: оскільки громада кокстаунських робітників уже врочисто зреклася Стівена Бездола, ткача, зазначеного в цьому оголошенні, то тим самим ганьбу за його злочин на неї не падає і він не плямує всього їхнього стану.

Так розпинався Слекбрідж, аж зубами скрегочучи й рясно зрошуючись потом. Кілька суворих голосів озвалися: «Ні!», один гукнув застережливо: «Помалу, Слекбріджу! Дуже розігнався!», і ще кільканадцятеро підхопило: «Правда, правда!» Але то була жменька проти цілого війська: загал одностайно прийняв євангеліє від Слекбріджа, і збори прокричали йому тричі «слава!», коли він сів, переможно відсапуючись.

Ще робітники й робітниці, спокійно розходячися зі зборів, не встигли дістатись до своїх домівок, коли Сесі, що її за кілька хвилин перед тим викликано з кімнати, вернулась до Луїзи.

— Хто там такий? — спитала Луїза.

— Та пан… Горлодербі, — відповіла Сесі, паче спіткнувшись на тому йменні, — а з ним ваш брат Том і ще якась жінка. Вона каже, що її звуть Рейчел і що ви нібито її знаєте.

— А чого їм треба, серденько?

— Вони хочуть бачити вас. Рейчел заплакана й дивиться наче сердито.

— Тату, — сказала Луїза, бо пан Товкматч теж був у кімнаті, — я не можу не прийняти їх, а чому — ви самі зрозумієте. Нехай зайдуть сюди?

Пан Товкматч погодився; тоді Сесі вийшла привести їх і зразу вернулася з ними. Том ішов позаду і зостався біля дверей, у найтемнішому куті.

— Пані Горлодербі, — сказав її чоловік, холодно кивнувши головою на вході, — сподіваюся, що я вас не потурбував. Час трохи пізній для візитів, але оця ось жінка заявила мені таке, що я мусив до вас прийти. Томе Товкматчу, ваш сип чогось затявся й не хоче ні потвердити, ні заперечити того, що вона заявила, а тому мені нічого не лишається, як звести її очі на очі з вашою дочкою.

— Ви вже колись бачили мене, пані, — сказала Рейчел, приступивши до Луїзи.

Том кахикнув.

— Ви вже колись бачили мене, пані, — не дочекавшись відповіді, ще раз проказала Рейчел.

Том знову кахикнув.

— Бачила.

Рейчел гордо скинула очима на пана Горлодербі й спитала в Луїзи:

— То може, ви, пані, скажете, де мене бачили і хто ще там був?

— Я ходила додому до Стівена Бездола того вечора, коли його звільнено з роботи, і бачила вас у нього. Він теж там був і ще якась стара жінка, що весь час мовчала. Я не могла її розглядіти, бо вона стояла в темному кутку. Зі мною ходив туди мій брат.

— А чого ти сам не міг цього сказати, Томе? — спитав Горлодербі.

— Я обіцяв Луїзі, що мовчатиму.

Луїза поквапно ствердила те.

— А крім того, — додало щеня понуро, — вона так гарно все розповідає, і так докладно, то навіщо ж мені було пхатись поперед неї?

— Скажіть іще, пані, будьте ласкаві, — провадила далі Рейчел, — навіщо ви, в недобру годину, приходили до Стівена додому того вечора?

— Мені стало шкода його, — зашарівшись, відповіла Луїза, — і я хотіла його спитати, куди він думає податись та чи не можу я йому чим помогти.

— Щиро дякую, пані добродійко, — озвався Горлодербі. — Низенько кланяюсь за таку ласку.

— Ви давали йому гроші, папірця? — спитала Рейчел.

— Давала, але він відмовився і взяв тільки два фунти золотом.

Рейчел знову скинула очима на пана Горлодербі.

— О, звичайно, звичайно! — сказав той. — Як ви нагадуєте за свою сміховинну, неймовірну заяву, то мушу визнати, що вона потвердилась.

— Пані, — знов почала Рейчел, — а тепер про Стівена Бездола розліплено оголошення, ославлено його злодієм по всьому місту й ще бозна-де! І збори вже сьогодні відбулись, де його так само паплюжено. Це Стівена б то! Та чеснішого, щирішого, кращого чоловіка й на світі немає! — Гнівпа гордість зрадила її, і вона, не договоривши, розридалась.

— Мені дуже, дуже жаль… — мовила Луїза.

— Ой, пані, пані, — відказала Рейчел, — може, вам і жаль, та хіба ж я знаю! Звідки мені відомо, чого ви наробили! Адже ж такі, як ви, нас не знаєте, за нас не дбаєте, і ми вам чужі. Хто ж мені скаже, навіщо ви тоді приходили. Може, у вас щось своє на думці було, а якого ви клопоту наробите бідному чоловікові, вам про те байдуже. Я тоді сказала: «Хай вас бог благословить за те, що прийшли», — і від щирого серця сказала, бо ви наче так пожаліли його, а тепер не знаю, не знаю!

Луїза не могла ображатись на неї за ту несправедливу підозру, бачивши таку глибоку її віру в Стівенову чесність і тяжку її тугу.

— А як подумаю, — говорила Рейчел крізь ридання, — який він вам, сердега, вдячний був за вашу ласку… коли згадаю, як він очі рукою затулив, щоб сліз його ніхто не побачив… ой, може, й правда вам жаль, може, ви й не винні нічим, тільки не знаю я, не знаю.

— Оце гарно! — пробурчало щеня, заворушившись неспокійно в своєму темному кутку. — Прийшла сюди когось винуватити! Вигнати б вас утришия, щоб знали, як треба поводитись у чужому домі.

Рейчел нічого не відповіла, тільки тихо плакала, поки не озвався пан Горлодербі.

— Ну, годі! — сказав він. — Ви самі знаєте, що зобов’язалися зробити, от про те й думайте, а сліз ваших нам не треба.

— Я сама не рада, що мене люди бачать такою, — відповіла Рейчел, утираючи сльози, — але більше цього не буде. Пані, коли я прочитала, що ото оголошено про Стівена — а правди в тому не більше, ніж якби й про вас таке оголошено, — то зразу пішла до банку сказати, що знаю, де Стівен тепер, і поручитися, що він за два дні буде тут. Пана Горлодербі я не застала, а ваш брат мене відпровадив. Тоді я почала вас шукати, але не знайшла й вернулась до своєї роботи. Сьогодні ввечері, щойно вийшла з фабрики, подалась на збори послухати, що там казатимуть за Стівена — я-бо певна, що він повернеться і всю цю неправду розвіє, — а тоді знов пішла до пана Горлодербі, застала його вдома й сказала до слова все, що знала, та він мені не повірив і оце привів сюди.

— Усе це правда, — потвердив пан Горлодербі, що так і стояв, як зайшов, не скидавши капелюха й не виймавши рук із кишень. — Та я вашу породу не від сьогодні знаю, затямте собі, і знаю, що за балачки ви дорого не берете. Отож раджу вам менше балакати, а більше робити діла.

Ви ж зобов’язалися щось зробити, то зробіть, а доти я більше не маю чого вам сказати.

— Я сьогодні денною поштою послала Стівенові листа на ту адресу, що вже раз я йому писала на неї, — повідомила Рейчел, — і щонайпізніш за два дні він буде тут.

— Ну, тоді я вам дещо скажу. Ви, либонь, не маєте й гадки, що за вами теж трошки наглядали, — відказав пан Горлодербі, — бо в цьому ділі й ви не зовсім чисті від підозри. Адже здебільшого хто з ким знається, за такого й сам уважається. І за пошту ми також не забули. Отож я хочу вам сказати, що жодного листа на ім'я Стівена Бездола туди не приносили. А що сталося з вашими листами, здогадуйтеся вже самі. Може, вам тільки приснилося, що ви їх писали.

— Я, пані, отримала від Стівена тільки одного листа, десь за тиждень по тому, як він подався звідси, — пояснила Рейчел, звертаючись до Луїзи. — То він мене звідомляв у тому листі, що мусить шукати роботи під чужим іменням.

Горлодербі аж свиснув, почувши те. Труснувши головою, він вигукнув:

— А, он воно що, грім побий! То він змінив прізвище! Ну, це не надто сприятлива річ для такого поштивого чолов’яги. Бо в суді, здається, не дуже ймуть віри невинним людям, коли в них забагато прізвищ.

— А що ж йому, пані, лишалося діяти, сердешному? — сказала Рейчел, знов зі слізьми на очах. — 3 одного боку хазяї на нього в’їлися, з другого боку — свої товариші, а він же тільки хоче мирно хліб заробляти та жити по правді, як сам знає. Невже таки чоловікові не можна своєї душі мати, ані своєї голови? Невже він мусить проти свого сумління весь час руку тягти або за одними, або за другими, а ні — то його зацькують, мов зайця?

— Повірте, мені його від щирого серця жаль, — відмовила Луїза, — і я сподіваюся, що він виправдається.

— За це. пані, не бійтеся. Його діло певне.

— І тим певніше, мабуть, — озвався пан Горлодербі, — що ви відмовляєтеся сказати, де він. Еге, небого?

— Я не хочу, щоб через мене його вернули сюди силоміць, а потім ще й це йому закидали. Він повернеться сам і виправдається, і нехай тоді соромно буде всім, хто знеславив його позаочі, коли він не міг себе оборонити. Я йому написала, що на нього тут наклепано, і щонайпізніш за два дні він буде тут, — відказала Рейчел твердо: всяка недовіра розбивалась об її непохитну певність; як буруни розбиваються об скелю.

— А все ж, — додав пан Горлодербі, — як пощастить злапати його ще раніше, то він матиме нагоду раніше й виправдатись. До вас я, власне, нічого не маю, бо те, що ви мені сказали, потвердилось, і я дав вам змогу довести, що ви кажете правду, та й квит. Бувайте ж здорові всі! Я мушу йти, бо мені треба ще дещо розвідати в цьому ділі.

Коли пан Горлодербі рушив до дверей, Том виступив зі свого кута й слідком за ним, трохи не наступаючи йому на п’яти, вийшов з покою. На відході він тільки буркнув: «Добраніч, тату», — а на сестру лише злісно глипнув спідлоба.

Пан Товкматч, відколи завалилась головна підпора його життя, зробився дуже мовчазний. Не озивався він і тепер. Луїза ласкаво промовила до Рейчел:

— Як ви мене спізнаєте ближче, то не матимете до мене такої недовіри.

— Та хіба я сама рада кому не вірити! — відказала Рейчел, полагіднівши. — Тільки ж коли мені отак не вірять — і нам усім, — то мимохіть усяке думається. Ви мені пробачте, коли я вас уразила. Я тепер не думаю того, що сказала. Але хтозна, може, й знов подумаю, бо ж таку кривду сердезі діється!

— А ви йому писали в тому листі, — запитала Сесі, — що на нього впала підозра, бо його бачено того вечора коло банку? Нехай би він знав, що йому доведеться пояснювати, коли повернеться, і був готовий до того.

— Авжеж, любонько, — відповіла Рейчел, — тільки мені невдогад, чого йому там було треба. Він ніколи там не ходив, бо йому не по руці тудою. Він недалечко від мене мешкав, зовсім у іншому кінці.

Підійшовши до неї ближче, Сесі спитала, де вона живе та чи можна навідатись до неї завтра ввечері —дізнатись, чи нема якої звістки про Стівена.

— Навряд чи він дістанеться сюди раніш як позавтра, — відказала Рейчел.

— Ну, то я й позавтра навідаюсь.

Коли Рейчел, погодившись на те, пішла, пан Товкматч підвів голову й сказав дочці:

— Луїзо, я, скільки мені відомо, зроду не бачив цього чоловіка. Ти віриш, що він причетний до грабунку?

— Здається, перше вірила, тату, хоча й дуже неохоче. А тепер не вірю.

— Цебто спершу ти, знаючи, що на нього є підозра, переконала себе повірити. А з вигляду як він тобі здався — чесною людиною?

— Дуже чесною.

— І ця жінка в нього твердо вірить. Цікаво мені, — замислено додав пан Товкматч, — чи справжній злочинець знає про це звинувачення? І де він тепер? І хто він такий?

Останнім часом голова його дуже побіліла. Коли він знову схилив голову на руку, сивий, старий, Луїза схопилася з тривогою й жалем на обличчі, перейшла до нього й сіла поруч. Ту саму мить вона ненароком стрілась очима з Сесі. Дівчина стенулась і почервоніла, а Луїза притулила пальця до губів.

Другого вечора, вернувшись додому зі звісткою, що Стівен не прийшов, Сесі сказала те Луїзі пошепки. І третього вечора, принісши таку саму звістку, та ще й з додатком, що про нього й не чутно нічого, переповіла її знов тихо і з острахом. Відколи вона з Луїзою стрілись поглядами, обидві ні разу не вимовили Стівенового ім’я і взагалі не згадали за нього вголос; і навіть коли пан Товкматч знімав річ про грабунок, вони відразу звертали на щось інше.

Минули два призначені, дні, і три доби минули, а Стівен Бездол не приходив, ані звістки про себе не давав. Четвертого дня Рейчел, вірячи в Стівена так само непохитно, але вирішивши, що він не одержав її листа, пішла до банку й показала листа від нього з адресою: він мешкав у одному з численних робітничих селищ, осторонь залізниці, миль за шістдесят від Кокстауна. Туди послано людей, і все місто чекало, що другого дня Стівена привезуть.

Увесь той час щеня ходило назирці за паном Горлодербі, наче його тінь, помагаючи йому в усіх його заходах. Воно страшенно хвилювалось, було наче в гарячці, пообгризало нігті до живого м’яса, голос йому захрип, а губи посмагли, аж почорніли. На станції, як прийшли зустрічати потяг, що мав привезти підозрюваного, воно пропонувало забитись навзаклад, що Бездол не приїде, бо він утік перше, ніж прибули послані по нього люди.

Щеня мало рацію. Посланці вернулись самі. Рейчелиного листа було відіслано з Кокстауна й доручено Бездолові; тої ж години він зник із селища, і більше ніхто його не бачив. Тепер у кокстаунців лишився тільки один сумнів: чи Рейчел, писавши йому, справді вірила, що він повернеться, чи просто попередила його, щоб він утікав. Щодо цього думки розходились.

Минуло шість днів, і сім днів минуло, пішов другий тиждень. Нещасне щеня сяк-так підбадьорилось і стало задирливе: «Чи справді то він грабіжник? Ще й питаєте! Коли ні, то де ж він подівся і чого не повертається?»

Де він подівся й чого не повертається? В нічній тиші відлуння власних щенятиних слів, що за дня розносилось бозна-як далеко, поверталось до нього натомість і не давало йому заснути до ранку.

Розділ V КОГОСЬ ЗНАЙДЕНО

Минула ще одна доба, і ще одна. Стівен Бездол не з’являвся. Де він подівся, чого не повертається?

Щовечора Сесі приходила до Рейчел додому й сиділа з нею в її чепурненькій кімнатці. Цілий день Рейчел працювала, як мусять працювати трудящі люди попри всі свої турботи. Димовим гадюкам байдуже було, хто пропав, кого знайдено, хто виявився чесним, а хто злодієм; тихобожевільні слони, як і споборники фактів, не відступались від заведеного ладу, хоч би що сталося. Минула ще одна доба, і ще одна, а одноманітності не порушувало ніщо. Навіть зникнення Стівена Бездола помалу ставало звичною річчю, не дивовижнішою за будь-яку з кокстаунських машин.

— Тепер, либонь, — сказала Рейчел, — у цілому місті й двадцятьох душ не зосталося таких, щоб вірили, що сердега нічим не винен.

Вона зверталась до Сесі, що сиділа з нею в кімнатці, освітленій тільки світлом вуличного ліхтаря на розі. Сесі прийшла, як уже смеркло, і сіла біля вікна чекати, поки Рейчел повернеться з роботи. Там Рейчел її застала, там вони й сиділи відтоді, не потребуючи яснішого світла для сумної своєї розмови.

— Якби мені господь не послав вас та не мала я з ким і словом перекинутися, — казала далі Рейчел, — то я б, може, й ума вже рішилася, так мені часом тяжко буває. Та ви мені піддаєте надії й сили. Ви ж таки вірите, що безвинність його вийде наверх, хоч би як усе проти нього свідчило?

— Вірю з усього серця, — відповіла Сесі. — Коли ви, Рейчел, не вважаючи ні на що, така певна за нього, то не може того бути, щоб ви помилялись! І я, дивлячись на вас, вірю в нього так, неначе сама знала його, як ви, всі ті тяжкі роки.

— Так, любонько моя, — відмовила Рейчел тремтячим голосом, — знала я його всі ці роки і бачила, який він терплячий та який непохитно чесний і добрий, і якщо я навіть ніколи вже більше не почую про нього, то й до ста років доживши, в останню свою хвилину скажу: бог мені свідок, що я ні разу ні на-мить не стратила віри в Стівена Бездола!

— Ми, Рейчел, у Кам’яній Осаді всі віримо, що раніш чи пізніш підозра спаде з нього.

— Ой, любонько, — сказала Рейчел, — що більше я бачу, як ви всі там у його безвинність вірите, і що дужче чую вашу ласку, як оце ви сюди приходите зі мною посидіти та розрадити мене і не боїтеся, що нас люди разом побачать, хоч на мені самій ще підозра лежить, то прикріш мені робиться, що я такого наговорила молодій пані, так погріхувала на неї. І все ж…

— А тепер ви вже нічого на неї не думаєте, Рейчел?

— Тепер ні, як через вас спізнала її ближче. Але однієї думки не можу я збутися…

Вона заговорила так тихо й замислено, ніби сама до себе, що Сесі, хоч і сиділа зовсім поруч, мусила уважно прислухатись.

— Однієї думки не можу я збутися — що хтось лихе діло зробив. Не знаю, хто він, не знаю, як і нащо він те зробив, тільки боюся, що хтось прибрав Стівена з дороги. Я боюся, що якби Стівен вернувся сам та довів, що він не винен, то цим би він когось іншого висвідчив, отож той лиходій, аби до цього не допустити, десь його підстеріг та й прибрав з дороги.

— Це страшна думка, — мовила Сесі, збліднувши.

— Еге ж, страшно думати, що його, може, вбито.

Сої і здригнулася й поблідла ще дужче.

— Як западе воно мені в голову, — провадила Рейчел, — а воно часом таки западає, хоч як я силкуюся його не пускати: то рахую за роботою до тисячі й далі, то без кінця переказую собі всі віршики, які вчила ще малою, — отже, як западе воно мені в голову, то я роблюсь наче несамовита, наче в пал мене кидає, і я б кудись ішла, кудись бігла світ за очі, хоч яка втомлена. Ось і тепер я мушу походити, поки спати лягатиму. Я вас проведу додому.

— А може, він занедужав, вертавшися, — сказала Сесі, кволо намагаючись дати їй хоч марну крихту надії, — та зостався в якому-небудь містечку при дорозі, поки оклигає.

— Але ж його ніде нема. Його скрізь там шукали і не знайшли.

— Правда, — неохоче погодилась Сесі.

— Він би дійшов сюди пішки за два Дні. А якби підбився йдучи, то я на той раз йому й грошей у листі послала, думала, може, своїх йому не стане.

— Сподіваймося, що завтра чогось кращого діждемо. Ну, ходімо надвір, Рейчел.

Сесі ласкаво запнула їй лиснючі чорні коси хусткою — так само, як Рейчел запиналася завжди, — і вони вийшли. Вечір був ясний і теплий, то там, то там на розі стояли купкою й гомоніли робітники, одначе більшість їх у ту годину саме вечеряли й на вулицях було не дуже людно.

— Ви вже спокійніша, Рейчел, і рука у вас не така гаряча.

— Та мені легше стає, любонько, як пройду трохи та свіжого повітря хоплю. От коли не можна, отоді мені млосно й у голові мішається.

— Глядіть тільки не заслабніть, Рейчел, бо ж Стівен щохвилини може вернутись і вашої помочі потребуватиме. Завтра субота. Коли не буде жадних вістей, поїдьмо в неділю вранці за місто, погуляймо, щоб ви набралися сили ще на тиждень. Хочете?

— Гаразд, любонько.

Вони саме дійшли до вулиці, де стояв будинок пана Горлодербі, і звернули в неї, бо Сесі малося йти додому саме тудою. До Кокстауна щойно прибув якийсь потяг, і з вокзалу в усі кінці мчали візники, гуркочучи по брукові. Коли Сесі з Рейчел поминали оселю пана Горлодербі, кілька повозів їхало й поперед них, і позад них, і нараз один з тих задніх так прикро спинився проти дверей, що обидві аж озирнулись мимохіть. При яскравому світлі газового ліхтаря, що горів над дверима, вони побачили в повозі пані Спарсіт, чимось до нестями схвильовану. Вона силкувалась відчинити дверцята, а загледівши Рейчел і Сесі, крикнула їм, щоб вони зачекали.

— Який щасливий випадок, що ви тут! — вигукнула пані Спарсіт, коли візник випустив її. — Сама доля вас сюди привела! — потім сказала до когось усередині повоза: — Виходьте, добродійко! Виходьте, а то ми вас витягнемо силоміць!

І тоді з повоза вийшла не хто інша, як таємнича бабуся. Схопивши її за комір, пані Спарсіт вигукнула владно:

— Не підходьте до неї ніхто! І не торкайтеся! Я її знайшла, і вона моя! — а тоді звеліла, вивернувши навиворіт першого свого наказа: — Заходьте, добродійко! Заходьте, а то вас затягнуть силоміць!

Таке видовище — жінка з подобою римської матрони, що вхопила за горлянку стару бабу й тягне в чийсь дім, — будь-коли й будь-де спокусило б усіх щиро англійських роззявляк, яким пощастило таке диво побачити, вбгатись і самим до того дому та додивитися всю пригоду до кінця. А ще як у тому домі живе власник недавно обікраденого банку й ціле місто знає, що злочину ще не розгадано, — тоді вже ніяка сила не втримала б їх: за такою необорною принадою вони б поперлись туди, хоч би там мала ось-ось завалитися стеля. Отож усі випадкові свідки тієї події, душ із двадцять п’ять, усе найулізливіші сусіди, негайно збіглись, обступили Сесі, Рейчел і пані Спарсіт із її здобиччю, і вся та юрма безладно ввалила до їдальні пана Горлодербі, де ті, хто був ззаду, не гаючи ні хвилини, позлазили з ногами на стільці, щоб бачити все не гірше за передніх.

— Покличте пана Горлодербі! — гукнула пані Спарсіт. — Рейчел, ви знаєте, хто це?

— Пані Пеглер, — відповіла Рейчел.

— Ще б пак ні! — закричала пані Спарсіт у захваті. — Покличте пана Горлодербі. Відійдіть, не підступайте ніхто!

Старенька пані Пеглер, знічено кутаючись у хустку від цікавих очей, щось благально зашепотіла до неї.

— Мовчіть! — уголос відрубала пані Спарсіт. — Я вам дорогою двадцять разів казала, що не відпущу вас, поки не доручу йому самому.

Ту хвилину надійшов сам пан Горлодербі в супроводі пана Товкматча й щеняти, що з ними він радився в себе нагорі. Загледівши у своїй їдальні цілий гурт непроханих гостей, він радше здивувався, ніж зрадів.

— Що це таке? — спитав він. — Пані Спарсіт, що сталося?

— Пане добродію, — відповіла поштива жінка, — я маю це за велике щастя, що зуміла приставити перед ваші очі особу, яку ви так жадали знайти. Палко бажаючи зняти тягар з вашої душі, я звела докупи всі вбогі відомості про можливе місце пробування цієї особи, які лише, змогла здобути від оцієї ось жінки, Рейчел, що так до речі опинилась тут, аби її висвідчити, і зуміла добитись успіху — привезти її до вас, хоч як вона, самі розумієте, опиралася. Звісно, це діло коштувало мені немалої мороки, але там, де треба прислужитися вам, будь-яка морока для мене втіха, а холод, голод і спрага — найкраща нагорода.

На тому пані Спарсіт умовкла, бо щойно пан Горлодербі розгледів стареньку пані Пеглер, на обличчі його виступили у дивовижній суміші всі барви й усі відтінки щонайприкрішого збентеження.

— А це що таке? — ревнув він у страшному гніві на сторопілу пані Спарсіт. — Що це значить, добродійко, я вас питаю!

— Пане добродію! — ледь чутно простогнала пані Спарсіт.

— Чого ви тичетесь, куди вас не просять? — гримів Горлодербі. — Як ви смієте стромляти свого довгого носа в мої родинні справи?

Той натяк на найвизначнішу рису зовнішності пані Спарсіт зовсім прибив її. Якось негнучко, мов замерзла, сіла вона на стілець і втупила в пана Горлодербі застиглі очі, повільно тручи рукавичку об рукавичку, наче вони в неї теж замерзли.

— Джозає, синочку! — озвалась пані Пеглер, уся тремтячи. — Рідненький мій! Не сердься на мене! Я не винна, Джозає. Я ж цій панії казала, казала, що тобі не до вподоби буде те, що вона робить, так хіба ж вона мене послухала!

— А нащо ви далися привезти вас сюди? Чого ви їй у коси не вчепились, або зубів не повибивали, або очей не видряпали, або ще чого не зробили? — спитав Горлодербі.

— Синочку! Вона нахвалялася, що з поліцією мене доправить, як я опинатимусь, то я вже радніша була самохіть тихенько приїхати, аніж наробити гвалту в такому… — пані Пеглер несміливо й водночас гордо обвела очима покій, — … у такому розкішному домі. Бігме, я не винна, синочку мій любий, рідний! Я ввесь час жила собі тихенько, Джозає, синку! Я ні разу не зламала нашої умови. Ніколи нікому не казала, що я твоя мати. Я тільки здалеку пишалася тобою. Хіба коли-не-коли приїду до міста, погляну на тебе, нишком потішусь та й вертаюсь додому, і ніхто того не знав, синочку.

Пан Горлодербі, застромивши руки в кишені, як непншний ходив туди й сюди понад довгим обіднім столом, а глядачі жадібно ловили кожне слово з уст пані Пеглер і за кожним дальшим словом щораз дужче й дужче витріщали очі. Уже пані Пеглер і вмовкла, а він усе ходив мовчки туди й сюди, і тому пан Товкматч звернувся до старої жінки, що про неї він чув стільки огуди.

— Я дивуюся, добродійко, — сказав він суворо, — як ви, у ваших літах бувши, не соромитесь називати себе матір’ю пана Горлодербі, після того як замолоду повелися з ним так не по-людському жорстоко!

— Це я б то жорстока? — вигукнула сердешна пані Пеглер. — Це я не по-людському повелася? З моїм любим синочком?

— Це він тепер вам любий став, коли самотужки добився такого становища, еге, добродійко? А тоді, певне, був не дуже любий, як ви його ще немовлям покинули на знущання п’яниці-баби!

— Я покинула мого Джозаю? — скрикнула пані Пеглер, сплеснувши руками. — Хай вам бог простить, пане, що ви таке на мене вигадали й так спаплюжили святу пам’ять моєї бідної матусі! Та вона вмерла на руках у мене, ще як Джозаї й на світі не було. Отямтеся, пане, і покайтесь, поки не пізно!

Вона говорила так ображено й щиро, що пан Товкматч, приголомшений здогадом, що свінув йому в голові, спитав уже лагідніше:

— То ви, добродійко, заперечуєте, що покинули свого сина напризволяще… рости під тином?

— Джозаю під тином! — ужахнулась пані Пеглер. — Та що це ви, пане! Посоромтеся! Мій синочок сам знає і вам те скаже, що батько й мати в нього хоча й небагаті були люди, а любили й кохали його не менш, ніж будь-які пани, й ніколи не шкодували нічого, аби він гарненько письма й рахунків навчився. В мене вдома ще й досі його зошити лежать, можу вам показати! — відмовила пані Пеглер обурено й гордо. — Мій синочок сам знає і вам, пане, скаже, що як помер його тато, коли Джозаї ще тільки дев’ятий рочок ішов, то я сама, бідна вдова, від свого рота уриваючи, в науку його віддала, аби в люди вивести, і не тільки за обов’язок те мала, а й тішилась тим і пишалася. І сам він не лінувався, і хазяїн йому трапився добрий, підсобив зразу, а далі й він уже самотужки побрався вище й вище, вибився в люди, розбагатів та й живе тепер щасливо, А сама я вам, пане, скажу, — бо він вам цього не скаже, — що, хоч мати його тільки крамничку в селі держить, він її не забуває, дає тридцять фунтів річно, цебто більше, ніж мені треба, бо з тих грошей я ще й відкладаю дещицю, і тільки одну умову поставив мені; щоб я сиділа собі вдома, ніде ним не вихвалялась і його не турбувала. Я його й не турбувала ніколи, тільки раз на рік приїду гляну на нього, так щоб він і не знав. І так воно й треба, — додала сердешна бабуся в матерньому самозреченні, — щоб я сиділа собі вдома, бо я знаю, що, живши тут, я б його не раз осоромила як селючка, і я більше нічого й не хочу, досить з мене й того, що я можу пишатися своїм Джозаєю сама перед собою і любити його задля нього самого, а не задля якої віддяки. А за вас, пане, мені аж соромно, що таке на мене подумали, — сказала наприкінці пані Пеглер. — І в цьому домі я ще ніколи не була й не хотіла тут бути, коли вже мій синочок сказав «ні». І тепер би мене тут не було, якби не привели силоміць. А вам сором, пане, закидати мені, що я була погана мати своєму синові, перед віччю в нього, коли він сам може сказати, як воно направду!

Присутні — ті, що стояли долі, й ті, що позлазили на стільці, — співчутливо загомоніли, і пан Товкматч безневинно відчув себе у вельми ніяковому становищі. Та ось нон Горлодербі, що доти безперестану ходив понад столом туди й сюди, чимдалі дужче й дужче надимаючись та червоніючи, враз зупинився.

— Мені не зовсім зрозуміло, — почав він, — з якої це нагоди мене вшанувало своєю увагою стільки гостей, але я не буду допитуватись. Коли мої гості задовольнилися, то, може, вони будуть ласкаві розійтися, як же не задовольнилися, то я однаково прошу їх розійтися. Я не зобов’язаний давати комусь звіт про свої родинні справи. Я цього нікому не обіцяв і не збираюся робити. А отже, ті, хто сподівається від мене якогось пояснення з цього приводу, будуть розчаровані — головно Том Товкматч, про що я його зразу попереджую. Що ж до пограбування банку, то тут із моєю матір’ю вийшла помилка. Якби не чиясь настирність, то цієї помилки ніколи б не сталось, а я ніколи й ні в чому не любив настирності. Бувайте здорові!

Та хоч як бундючно вимовляв він ті слова, стоячи біля дверей і держачи їх відчинені, щоб непрохані гості виходили, — роблена його пиха здавалася вкрай жалюгідна й безглузда. Викритий чванько-смиренник, що всю свою бучну славу збудував, як виявилось, на брехні, на хвальбі не менш далекій від щирої правди і не менш гидкій, ніж якби він вихвалявся уявним вельможним родом (а що може бути гидше!), він являв собою справжнє посміховище. Повз нього низочкою виходили у двері люди, і він знав, що ті люди рознесуть почуте по всьому місту, що тепер з нього сміятиметься кожне, кому не ліньки, і якби цьому хвалькові втяли вуха, навряд чи й тоді б він міг здаватись упослідженіший. Навіть нещасливій пані Спарсіт, що нараз скотилася з вершини тріумфу в безодню відчаю, і тій було легше, ніж Джозаї Горлодербі з. Кокстауна, цьому визначному чоловікові, що самотужки вибився… в дурисвіти.

Рейчел і Сесі, покинувши пані Пеглер ночувати ту ніч у синовому домі, дійшли разом до брами Кам’яної Осади й там попрощались. Ще не відійшли вони далеко від оселі пана Горлодербі, як їх наздогнав пан Товкматч. Дорогою він дуже співчутливо говорив про Стівена Бездола й висловив надію, що тепер, коли розвіялась підозра на пані Пеглер, і йому буде легше виправдатись.

Що ж до Тома, то він і цього разу, як завжди останнім часом, не відходив від Горлодербі. Йому, певне, здавалося, що він більш-менш убезпечений, поки Горлодербі не може нічого виявити без його відома. Сестри він не провідував і взагалі, відколи вона повернулася до батьківського дому, бачив її тільки раз — того вечора, коли разом з Горлодербі, так само не відходячи від нього, приводив до неї Рейчел.

А в сестриних думках непутящого й невдячного хлопця повивала страшна таємниця, така страшна, що вона боялася й сама собі висловити жахливі свої підозри. Така сама невиразна й грізна думка майнула і в голові у Сесі того вечора, коли Рейчел сказала їй, що Стівена хтось міг прибрати з дороги, боячись, щбб той, повернувшись, не висвідчив його. Луїза нікому не признавалася, що має підозру на брата за гой грабунок, ані Сесі не ділилася з нею своїми здогадами — хіба тоді, як перезирнулися нишком, коли пан Товкматч схилив на руку свою посивілу голову; але тим єдиним поглядом вони сказали одна одній усе, і обидві те знали. Але нова їхня підозра була така гнітюча, витала над обома такою моторошною примарою, що кожна гнала її від себе, і подумати боячись, що та примара може з’явитися другій.

А щеня чимраз дужче підбадьорювало себе й кокошилось. Коли Стівен Бездол не злодій, то нехай з’явиться. Чого ж він не показується?

Минула ще одна ніч, і ще день, і ще ніч. Стівена Бездола не чути. Де він подівся й чому не повертається?

Розділ VІ ЗІРКА

У неділю випав погожий осінній день, ясний і прохолодний. Сесі з Рейчел зійшлися рано-вранці й вирядилися на прогулянку за місто.

Через те що Кокстаун посипав попелом не тільки свою голову, а й сусідські — за прикладом усіх тих святенників, що спокутують свої гріхи, надягаючи волосяниці на інших, — його мешканці, як кому з них забагнеться трохи чистого повітря (далебі, не найгріховніша з світових марнот), звичайно від’їздили на кілька миль від міста залізницею, а далі вже йшли гуляти або ж розташовувалися де-небудь на травиці. Так само вибралися з міського чаду й Сесі з Рейчел, доїхавши потягом до однієї станції на півдорозі між Кокстауном і садибою пана Горлодербі.

Хоч на зеленому краєвиді то там, то там чорніли купи вугілля, все ж інде було й зелено, і росли дерева, і співали жайворонки (незважаючи на неділю), і в повітрі віяло пахощами, і над усім синіло склепіння ясного неба. Вдалині з одного боку виднів пасмом чорної імли Кокстаун, з другого здіймалися розлогі пагорби, а з третього небо над обрієм ледь-ледь світліло — там було море. Під ногами в них буяла густа трава, по ній прегарно миготіли тіні від гілля, пишно зеленіли живоплоти, і всюди панував спокій. Не стугоніли паровики над війстями шахт, не ходили по витоптаному колі старі, худі шкапи, на короткий час позупинялися всі колеса, і саме велике земне колесо неначе оберталось навдивовижу рівно й тихо.

Рейчел і Geci йшли то просто полем, то тінистими путівцями, часом переступаючи рештки огорож, такі струхлілі, що вони падали від самого дотику ноги, а подеколи минаючи порослі травою купи битої цегли й колод, що значили собою покинуті шахти. Вони держалися стежок і стежечок, нехай ледве примітних, але завжди обходили кучугури, де трава була буйна та висока, де порозростався кінський квасець та всілякі бур’яни, переплетені пагінням ожини, бо в тому краю розказувалось немало страшних оповідок про війстя старих шахт, сховані під такими кучугурами.

Сонце підбилось уже високо, коли вони сіли спочити. Вони вже давно йшли п самоті, не бачивши нікого навіть здалеку, і тут було так само відлюдно.

— Тут так тихо, Рейчел, і стежка така нетоптана, що, мабуть, сього літа оце ми перші сюди заблукали, — мовила Сесі. Та зразу ж їй упали в око уламки струхлілої огорожі, що валялась долі. Вона підвелася, щоб глянути ближче. — А втім, хтозна. Оце-о зламано не дуже давно. Ще дерево на переламі свіже. А ось і сліди чиїсь. Ой, Рейчел!

Вона кинулась назад і злякано припала до товаришки, що вже також підвелася.

— Що там таке?

— Не знаю. Якийсь капелюх у траві лежить.

Вони разом підійшли туди. Рейчел, уся трусячись, підняла капелюха — і заголосила, влившися слізьми: на підшивці було написано «Стівен Бездол» власною його рукою.

— Ой, сердешний, сердешний! Звели його зі світу! Десь він тут лежить убитий!

— А що… хіба на капелюсі кров? — спитала, заникуючись, Сесі.

Хоч їм обом страшно було й глянути, та все ж вони обдивились капелюха і не знайшли ні зверху, ні зсередини ніяких ознак насильства. Капелюх, видно, пролежав там уже кілька день, бо на ньому були сліди дощу й роси, а там, звідки його піднято, на траві лишався відбиток. Не рушаючись з місця, обидві боязко озирнулись довкола, але нічого більше не побачили.

— Рейчел, — шепнула Сесі, — я сама пройду трохи далі.

Пустивши товаришку, вона вже ступила була вперед, коли нараз Рейчел ухопила її обіруч, закричавши пронизливо на ввесь широкий окіл. Перед ними, просто біля ніг, був нерівний край чорного провалу, схований за високою травою. Обидві відскочили назад і попадали навколішки, перелякано обхопивши одна одну руками.

— Ой боженьку мій! Це ж він там унизу! В шахті! — кричала Рейчел у нестямі, і ніяким побитом, ні слізьми, ні благанням, ні вмовлянням не могла Сесі втихомирити її. Вона сама б кинулась у яму, коли б Сесі не держала її скільки сили.

— Рейчел, люба, рідна Рейчел, заради всього святого, не кричіть так страшно! Подумайте про Стівена! Подумайте про Стівена!

Лиш тими словами, знов і знов вимовляючи їх у страшній тривозі, Сесі домоглась того, що Рейчел затихла й звела на неї застигле, мов кам’яне обличчя.

— Може, Стівен ще живий! Невже ж ви хоч хвилину зайву лишите його понівеченого мучитись на дні цієї страшної ями, коли можна поміч привести?

— Ні, ні, ні!

— Заради нього — не рушайтеся звідси! Я підійду ближче, послухаю.

Сама тремтячи зі страху, Сесі підлізла навколішках до краю провалля й гукнула Стівена, скільки було голосу. Тоді прислухалась, але ніщо не відгукувалось. Покликала ще раз і знову прислухалась, та знов не почула ніякого відгуку. Двадцять, тридцять разів кричала вона так. Тоді взяла грудочку землі там, де край прірви обвалився під Стівеновою ногою, й кинула вниз, але не почула, як упала та грудочка.

Розлогий краєвид, ще перед кількома хвилинами такий гарний своїм спокоєм, трохи не сповнив відчаєм її мужнє серце, коли вона підвелась і, озирнувшися довкола, не побачила ніде ні душі.

— Рейчел, не гаймо ні хвилини! Нам треба розійтись у різні боки шукати помочі. Ви йдіть назад тією дорогою, що ми сюди прийшли, а я піду далі стежкою. Кого лишень побачите, всім кажіть, що сталося. Думайте про Стівена, Рейчел, думайте про Стівена!

З обличчя товаришки вона бачила, що та вже отямилась і можна її пустити саму. Сесі постояла трохи, дивлячись, як Рейчел біжить, заламуючи руки, а тоді повернулася й сама подалась на розшуки. Біля огорожі ще спинилась, прив’язала на ній свою хустку на прикмету, потім кинула додолу капелюшка й побігла так, як не бігала ще зроду.

Біжи, Сесі, біжи, заради всього святого! Не зупиняйся й передихнути. Біжи, біжи! Подумки сама себе так підганяючи, вона бігла стежками, полями, дорогами скільки духу, аж набігла на повітку біля паровичні, де в холодку спало на соломі двоє чоловіків.

Не хутко задихана й розхвильована Сесі добудилась їх та зуміла втлумачити, що сталося. Та щойно зрозумівши, вони схвилювались не менше за неї. Один з них був напідпитку, та коли його товариш гукнув йому, що хтось провалився в Стару Чортову шахту, він мерщій побіг до копанки з брудною водою, вмочив туди голову і вернувся вже тверезий.

З цими двома чоловіками Сесі побігла до ще одного, за півмилі звідти, а з тим до ще одного, перші ж двоє подалися кудись-інде. Потім знайшли коня, і вона, похапцем написавши листа Луїзі, попросила іншого чоловіка відвезти його чимшвидше на станцію. Доти вже піднялося все селище, і люди зносили в одне місце все, що треба: коловороти, колоди, жердини, свічки, ліхтарі, — щоб звідти везти до Старої Чортової шахти.

Сесі здавалось, наче вже багато годин минуло, відколи вона залишила ту страшну могилу, де лежав живцем похований Стівен Бездол. Їй несила вже було зоставатись далеко від нього, неначе покинувши його напризволяще, і вона побігла назад до шахти, а з нею ще півдесятка робітників, поміж них і той п’яненький, що протверезів від страшної новини й тепер виявився найзавзятіший з усіх. Коли вони добігли до Старої Чортової шахти, там поблизу, як і перше, не було ні душі. Чоловіки почали гукати й наслухати, як і вона спочатку, та обдивлятися край провалу, а доміркувавшись, як сталось нещастя, посідали чекати, поки приставлять потрібне справилля.

Від кожного згуку — чи то загуде джміль, чи зашелестить листя, чи шепне щось хто-небудь з чоловіків — Сесі здригалася, думаючи, що то крик із дна шахти. Та вітер оайдужно пролітав над нею, і нічого не чулося знизу, і всі сиділи на траві й чекали терпляче. Трохи згодом почали сходитись люди, що тим часом зачули про нещастя, а потім стали підносити й рятувальне начиння. Тоді ж повернулась і Рейчел, привівши ще людей, поміж них і лікаря, що приніс із собою ліки й вино. Та мало хто вірив, що нещасного знайдуть у шахті живого.

Коло шахти зібралася вже ціла юрма, і щоб зайві люди не заважали ділу, протверезілий чоловік, чи то сам від себе, чи то з загальної ухвали взявшись порядкувати, трохи порозпихав цікавих, зробивши велике коло, і поставив людей держати те коло. Всередину його, опріч тих чоловіків, кого він відібрав для роботи з-поміж охотників, спершу допущено тільки Сесі й Рейчел, та згодом, коли приїхали сповіщені Сесиним листом люди з Кокстауна, в коло впустили ще пана Товкматча, Луїзу, пана Горлодербі й щеня.

Минуло вже чотири години відтоді, як Сесі й Рейчел сіли тут спочити на травиці, поки з жердин та мотузків спорудили пристрій, досить надійний, щоб спустити вниз двох чоловіків. Хоч який він був нехитрий, та поки його зробили, немало наморочились: то того, то того бракувало, і доводилось по нього посилати людей. Нарешті, аж о п’ятій годині ясного осіннього дня спустили вниз свічку — випробувати повітря, і троє-четверо брусуватих облич, нахилених над ямищем, пильно стежили за нею, поки інші за їхньою командою розкручували коловорота. Потім свічку, що ледве блимала, підняли нагору і хлюпнули в шахту трохи води. Аж тоді причеплено до кодоли великого цебра, в нього влізли з ліхтарями протверезілий чоловік та ще один і скомандували: «Спускайте!»

Поволі змотувалась туго натягнена кодола, і всі півтори чи дві сотні чоловіків та жінок, що обступили шахту, дивились, затамувавши віддих. Заледве змоталась половина, як знизу подали знак, і спускання припинено. Робітники біля коловорота стояли без діла неначе так довго, аж декілька жінок у натовпі закричали, що сталася, мабуть, іще якась біда. Та лікар, що держав у руці годинника, сказав, що не минуло ще й п’яти хвилин, і суворо закликав усіх стояти тихо. Ще він не договорив, як коловорота почали крутити назад. Досвідчені очі бачили, що крутиться він не так важко, отже, піднімають не обох, а тільки одного.

Туго натягнена кодола звій за звоєм лягала на баран коловорота, і всі очі поприкипали до отвору шахти.

Ось показався в цебрі протверезілий чоловік і моторно вистрибнув на землю. Мов з одних вуст пролунав гучний крик: «Живий?» — а тоді запала глибока тиша.

Коли він відповів: «Живий!» — здійнявся радісний галас, і багатьом на очі набігли сльози.

Але він розбився прикро, — додав чоловік, щойно гамір затих. — Де лікар? Пане, він так тяжко розбився, що ми не знаємо, як його підіймати.

Почали радитись гуртом, тривожно дивлячись на лікаря, що тільки головою хитав, дістаючи відповідь на свої запитання. Сонце вже заходило, і червоний відблиск вечірньої заграви ще виразніш вимальовував уважні, напружені обличчя.

Нарада скінчилася тим, що робітники вернулись до коловорота й знову спустили вниз шахтаря, що взяв із собою вино та ще дещо. Тоді підняли нагору другого. Тим часом, за лікаревими вказівками, знайшли й принесли планицю з плота, товсто намостили її одежею, хто що з себе скинув, а поверху ще й соломою, а сам лікар наробив з хусток та хусточок сяких-таких завоїв та обв’язок. Розтлумачив він, що з ними робити, їх навісили на руку тому шахтареві, що піднявся нагору. Він стояв, спершись дебелою рукою на коловорот, поглядаючи то в яму, то вд людей довкола нього, і, освітлений ліхтарем, що його держав у другій руці, являв собою досить показну постать у всій картині. Вже смеркло, і позапалювано смолоскипи.

З того, що цей чоловік устиг сказати людям біля себе і що вмить розійшлося по всій юрмі, стало відомо, що Бездол упав на купу грузу, яким до половини завалило шахту, а до того ж, падаючи, зачепився за брилу землі, що випиналася збоку, і те також трохи полегшило силу удару. Він лежав горілиць, підім’явши під спину одну руку, і, як казав сам, не рухався відколи впав, тільки вільною рукою діставав з кишені й клав у рот шматочки розкришеного хліба та м’яса, та ще час від часу зачерпував жменею води. Щойно одержавши листа, він кинув роботу й вирушив у дорогу; весь час ішов пішки і провалився в шахту вночі, простуючи до вже недалекого маєтку пана Горлодербі. А пішов він тією небезпечною містиною в такий непевний час через те, що він нічим не винен і йому не терпілося чимскоріше виправдатися, отож і поспішав навпростець. Стара Чортова шахта, бодай би вона запалася, справджує свою лиху назву до останку, сказав шахтар, бо хоч Стівен ще й може говорити, але вона, певне, таки збавила йому віку.

Коли все зготували, шахтар поліз у цебер і, ще дослухуючи останні квапливі поради лікаря й товаришів, зник у чорній ямі. Знову, як і першого разу, звій за звоєм збігала з барана кодола, знов подано знак і коловорот спинився. Однак тепер підіймачі не пускали корб із рук. Усі вони, понахилявшися, чекали знаку, готові налягти на них, щоб підіймати цебра. Нарешті знак подано, і все коло глядачів мимоволі рухнулося вперед.

Бо тепер кодола натяглася неначе до краю туго, і підіймачі важко налягали на корби, і коловорот жалібно рипів. Аж несила було дивитись на кодолу: ану ж урветься! Та звій за звоєм рівно лягав на барана, і ось показалися вже ланцюги цебра, тоді сам цебер, а з обох боків його, держачись за край однією рукою, — від того видовища аж у голові морочилось і серце завмирало, — чіплялись обидва шахтарі, вільними руками дбайливо підтримуючи прив’язану до цебра нещасну покалічену людину.

Тихий жалісливий гомін перебіг по юрмі, а жінки голосно заридали, коли те понівечене, зім’яте тіло повільно, обережно перенесли з залізного ложа на солом’яне. Зразу до нього підступив сам лише лікар. Він спробував умостити його на ношах вигідніше, та, властиво, міг хіба лише вкрити його. Обережно те зробивши, лікар підкликав Рейчел і Сесі, і вони побачили бліде, змучене, терпляче обличчя, звернене до неба, та зламану праву руку, що лежала поверх одежин, якими його накрили, ніби чекала, щоб чиясь рука взяла її.

Його напоїли, змочили водою обличчя, влили в рот трохи вина й покріпних ліків. Він лежав нерухомо й дивився в небо, одначе всміхнувся й промовив: «Рейчел!»

Вона вклякла на траві поруч нього й нахилилася просто над його обличчям, бо ж він не міг навіть очей звернути на неї.

— Рейчел, серце моє!

Вона взяла його за руку. Він знов усміхнувся й сказав:

— Держи так, не випускай.

— Тобі дуже болить, Стівене, рідшій?

— Боліло дуже, тепер ні. Я тяжко мучився, серце мес, тяжко й довго, та вже все минулось. Ох, Рейчел, яка ж каламуть! Від початку й до кінця сама каламуть!

Щось майнуло на мить у його обличчі, ніби тінь давнього Стівена, коли він вимовив те слово.

— Я впав у ту шахту, серце моє, що за пам’яті старих людей, ще й нині живих, відібрала життя багатьом сотням шахтарів — батьків, синів, братів, зоставила без годівника тисячі їхньої рідні. Я впав у ту шахту, що вигубила своїм горючим сопухом більше люду, ніж війна. Я читав одну супліку, й будь-хто може її прочитати, що шахтарі громадою подавали до влади і в ній просили-благали заради бога святого видати такі закони, щоб їхня робота не вбивала їх, а давала їм жити на світі, годувати хлібом їхніх жінок та діточок, бо вони їх люблять так само, як і пани своїх. Коли в ній працювалось, вона вбивала людей пустодурно, і як її покинуто, вбива й далі пусто-дурно. Бач як ми день крізь день гинемо так чи так, невідь-нащо, у такій каламуті!

Він промовив те ледь чутно, без гніву чи злості на кого-небудь. Просто відзначив, що так воно є.

— Ти не забувала своєї малої сестрички, Рейчел. А тепер поготів не забудеш, коли й я буду біля неї. Ти пам’ятаєш, яка вона була тиха, терпляча, сердешна страдниця, як сиділа з ранку до вечора на стільчику біля вікна, поки ти працювала для неї, і як вона вмерла, бідна калічка, маленька: задушило її в нужденному робітницькому житлі невідь-нащо затруєне повітря. Ох, каламуть! Яка скрізь каламуть!

До нього підійшла Луїза, але він не бачив її, бо очі його звернені були вгору, у вечірнє небо.

— Якби не було все наше життя таке каламутне, то не мусив бп я лежати отут. Якби й поміж нами самими не було такої каламуті, то й мої товариші ткачі, мої брати робітники мене б зрозуміли. Якби пан Горлодербі коли знав мене як слід — просто якби він хоч трохи мене знав, — то не вгнівився б так на мене і не подумав би про мене такого. Та поглянь на небо, Рейчел! Он туди, вгору!

Услід за його поглядом Рейчел звела очі догори й побачила, що він дивиться на одну зірку.

— Вона світила наді мною, — побожно сказав Стівен, — коли я мучився й тужив там унизу. Вона світила мені в душу. Я дивився на неї й думав про тебе, Рейчел, аж поки каламуть у голові в мене трохи розійшлася, чи бодай так мені здається. Коли хто-небудь не вмів мене як слід зрозуміти, то і я ж так само людей не розумів як слід. Діставши твого листа, я зразу подумав, що та молода пані зі своїм братом заодно, що вони наперед змовилися таку напасть на мене накликати. І коли я впав у шахту, мене взяв гнів на неї, і зопалу я судив її так само не по правді, як люди мене судили. А треба й думкою, і ділом бути терплячому і прощати людям. Отож поки я лежав там у муці й тузі та дививсь угору на зірку, мені мов очі відкрились, і я почав перед видимою смертю молитися, щоб усі люди на світі зійшлись ближче одні з одними та щоб зрозуміли краще одне одного, ніж як при мені було.

Почувши, що він каже, Луїза схилилася над ним навпроти Рейчел, щоб він міг бачити її.

— Ви мене чули? — спитав він, помовчавши хвилинку. — Я не забув вас, пані.

— Так, Стівене, я вас чула. І я теж молитимусь за те саме.

— У вас є батько. Ви перекажете йому щось від мене?

— А він сам тут, — сказала Луїза, похолонувши. — Привести його сюди?

— Коли ваша ласка.

Луїза відійшла й повернулася з батьком. Стоячи поряд, вони дивились на врочисте обличчя умирущого.

— Пане, ви змиєте ганьбу з мого ймення перед усіма людьми. Це я полишаю на вас.

Збентежений пан Товкматч спитав, як же він має це зробити.

— Ваш син, пане, скаже вам як, — почув він на відповідь. — Спитайте його. Я нікого не винувачу, нікого не хочу тепер ганити ані словом. Я одного вечора бачив вашого сина й розмовляв з ним. Більше нічого я у вас не прошу, тільки змийте з мене ганьбу, і я вірю, що ви це зробите.

Носії, що мали нести його, стояли вже напоготові, і лікар квапив їх. Ті, хто мав смолоскипа чи ліхтаря, вийшли перед ноші, щоб світити дорогою. Поки радились, кудою краще нести, Стівен ще сказав до Рейчел, дивлячись угору, на зірку:

— Там, у шахті, я не раз думав, як прочнуся та побачу її над собою в своїй притузі, — чи не та сама це зірка, що привела волхвів до нашого спасителя. Може, воно й справді так!

Ноші нарешті підняли, і він зрадів, побачивши, що його ладнаються нести в той бік, куди показувала, як здавалось йому, зірка.

— Рейчел, кохана! Не випускай моєї руки. Сьогодні нам уже можна йти разом!

— Я держатиму тебе за руку й не відійду від тебе, Стівене, всю дорогу.

— Хай тебе бог благословить! Будьте ласкаві, накрийте мені хто-небудь обличчя.

Його помалу, обережно понесли ланами, дорогами, розлогою рівниною, і Рейчел ішла поряд, не випускаючи його руки. Лише зрідка чий-небудь шепіт порушував тужну тишу. Незабаром той похід обернувся на погребовий провід. Зірка показала вмирущому шлях до бога знедолених, і він відійшов у вічний спокій до свого Збавителя.

Розділ VII ПОГОНЯ ЗА ЩЕНЯМ

Перше ніж розірвалось людське коло округи Старої Чортової шахти, одна постать зникла з нього. Пан Горлодербі та його тінь стояли не біля Луїзи, що держала попід руку батька, а трохи осторонь. Коли пана Товкматча покликано до вмирущого, Сесі, що пильно стежила за всім, нишком підійшла ззаду до тієї грішної тіні — невимовний жах на обличчі в неї впав би людям в очі, якби всі ті очі не були прикуті до Стівена, — і щось прошепотіла їй на вухо. Не повертаючи голови, щеня тихо перемовилося з дівчиною й нишком відійшло. Отож, коли люди рушили за ношами, його вже не було там.

Пан Товкматч, повернувшись додому, зразу послав до оселі пана Горлодербі цидулку, що нею негайно викликав сина додому. Йому принесено відповідь, що пан Горлодербі сам згубив Тома в юрмі й, не бачивши його відтоді, думав, що він подався до Кам’яної Осади.

— Я гадаю, тату, що сьогодні він до міста не приїде, — сказала Луїза.

Пан Товкматч відвернувся й не промовив більш ні слова.

Другого дня вранці він сам прийшов до банку, щойно його відчинено, а побачивши, що синова кімнатка порожня (він не зразу наважився зазирнути туди), помалу пішов вулицею, щоб перестріти пана Горлодербі. А зустрівши його, сказав, що з причин, які він незабаром пояснить, але поки що дуже просить за них не допитуватись, уважає за потрібне відіслати сина на службу в інше місце, а крім того — що на нього покладено обов’язок зняти пляму з пам’яті Стівена Бездола і оголосити ім’я справжнього злодія. Пан Горлодербі зовсім сторопів, і навіть коли тесть його вже пішов, він ще стояв стовпом серед вулиці, надимаючись, мов величезна мильна банька, тільки що не такий гарний.

А пан Товкматч вернувся додому, замкнувся в своєму кабінеті й не виходив цілий день. Коли Сесі й Луїза поступались до нього, він озвався, не відчиняючи їм: «Не зараз, любі, увечері». А коли вони прийшли ввечері, сказав: «Ні, я ще не можу… Завтра». Цілий день він нічого не їв, і свічки, коли смеркло, не попросив, і до пізньої ночі вони чули? як він ходить по кабінету.

Але вранці він вийшов до сніданку в звичайну годину й сів за стіл, як звичайно. Старий, похилий зробився він, зовсім прибитий горем; і все ж тепер він здавався мудрішою й кращою людиною, ніж тоді, коли визнавав у житті самі тільки факти. Після сніданку він сказав Луїзі й Сесі, коли прийти до нього, і Вийшов, низько схиливши сиву голову.

— Тату, — сказала Луїза, коли вони прийшли до нього у призначену годину, — у вас же ще троє менших дітей. Вони будуть не такі. І я тепер, з божою поміччю, не така буду.

Вона простягла руку Сесі, немов кажучи їй: «Із твоєю поміччю».

— Як ти гадаєш, — спитав пан Товкматч, — чи твій пропащий брат замислив цей грабунок тоді, як ходив з тобою до небіжчика?

— Боюся, що так, тату. Я знаю, що йому прикро були потрібні гроші, бо він багато протринькав.

— А зачувши, що той сердега збирається покинути місто, він і надумав підло звернути на нього підозру?

— По-моєму, це набігло йому на думку, як він сидів Там. Бо ж то я сама попросила його піти зі мною до Бездола. То не він придумав туди сходити.

— Він мав якусь розмову з тим сердегою. Що він, відкликав його набік?

— Він виходив з ним за двері. Я потім питала його, навіщо, то він мені пояснив досить доладно; та після того, що ми почули вчора ввечері, коли я все зіставляю, то боюся, що можу аж надто добре уявити, яка розмова між ними відбулася.

— Розкажи ж, як тобі уявляється провина твого брата. Чи такою страшною, як і мені? — спитав батько.

— Боюсь, тату, — видимо вагаючись, почала Луїза, — що він, мабуть, чогось наобіцяв Бездолові — чи то від мого ім’я, чи то сам від себе — і сказав чекати його біля банку вечорами, а той повірив та й приходив ті два чи три вечори, і в голову не покладаючи нічого лихого.

— Ясно! — відмовив батько. — Ясніше нікуди!

Прикривши рукою обличчя, він хвильку сидів мовчки.

А опанувавши себе, сказав:

— Як же його тепер знайти? Як урятувати від суду? В нас дуже мало часу: я мушу оголосити правду й не можу довго з цим зволікати. Як же ми за цей короткий час розшукаємо його самі, без нічиєї помочі? Цього ж і за десять тисяч фунтів годі зробити.

— Сесі вже зробила це, тату.

Він звів очі на дівчину, що стояла перед ним, мов добра фея його дому, і мовив зворушено, вдячно й ласкаво:

— Завжди ти, скрізь ти, дитино моя…

— Ми ще й до вчорашнього про дещо здогадувались, — пояснила Сесі, ззирнувшися з Луїзою, — а вчора ввечері, коли я побачила, що вас підведено до нош (я ж увесь час стояла біля Рейчел) та почула, що вам сказано, я зразу підійшла потихеньку до нього й шепнула йому: «Не озирайтесь на мене! Ви бачите, де ваш батько? Втікайте зразу, бо що ж буде й з ним, і з вами!» Він і перше ввесь тремтів, а як я до нього зашепотіла, аж кинувся й затремтів ще дужче. А тоді каже: «Куди ж я втечу? В мене зовсім мало грошей, і сховатись мені нема в кого!» Я тоді згадала за колишній татів цирк. Я не забула, в яких краях буває пан Слірі о цій порі, й оце тільки днями читала про нього в газеті. Я й порадила йому, хай мерщій їде туди, скаже панові Слірі, чий він, та попросить сховати його, поки не приїду я. Він мені відказав: «Ну, туди я ще до ранку дістанусь!» — і подався нишком геть.

— Хвала богові! — вигукнув пан Товкматч. — То, може, ще пощастить вирядити його за кордон.

І це здавалося ще й тим легше, що місто, куди справила Тома Сесі, лежало за яких три години дороги від Ліверпула, звідки йому було дуже легко відплисти в будь-яку частину світу. Одначе розшукувати його доводилось вельми обережно, бо ж щохвилини більшала небезпека, що на нього виникне підозра, та й хто б поручився, що сам пан Горлодербі не вдасть із себе давнього римлянина, аби похизуватися своєю вірністю громадянському обов’язкові, — отож вирішили, що Сесі й Луїза поїдуть до нього кружним шляхом удвох, а нещасливий батько, вирушивши з Кокстауна в протилежному напрямі, дістанеться туди ж таки іншим, ще кружнішим шляхом. Далі домовилися, щоб він не з’являвся перший до пана Слірі, бо той може хибно зрозуміти його наміри, або ж Том, дізнавшися, що приїхав батько, злякається й знов утече; а тому спочатку мають побачитися з хазяїном цирку Сесі й Луїза, і вони ж таки сповістять винуватця такої ганьби й горя, що батько його тут та нащо вони приїхали. А коли добре обміркували, зважили й затямили все, настав уже й час виконувати той план. По обіді пан Товкматч вийшов з дому, пішки дістався до однієї залізничної станції за містом і там сів у свій потяг, а Сесі з Луїзою від’їхали в інший бік пізно ввечері, тішачись, що дорогою до вокзалу не побачили жодного знайомого обличчя.

Вони їхали цілу ніч, лише по кілька хвилин дожидаючи пересідки на станціях, що стояли або нагорі над нескінченними сходами, або внизу в глибоченній виймі — єдина відміна між тими глухими станційками, — і рано-вранці висіли з потяга посеред мочарища милі за дві від того містечка, куди вони прямували. З того похмурого місця їх вирятував старий тубілець-поштар, що якоюсь нагодою вдосвіта був уже на станції й копав ногою запряжену в бідку шкапину. Він і довіз їх у містечко вузькими завулочками поміж свининців, бо саме там, як воно й здебільша буває, пролягав битий шлях, хоча такий в’їзд був не дуже пишний, а надто не запашний.

Перше, що впало їм у очі в містечку, була снасть буди мандрівного цирку. Трупа перебралась до іншого містечка, більш як за двадцять миль звідти, і напередодні ввечері там уже відбувалась перша вистава. Шлях до того другого містечка вів через горби та долини, і їздилось тим шляхом украй повільно. Хоча вони тільки поснідали похапцем і зовсім не спочивали (та й годі було пробувати заснути в такій тривозі), проте лиш десь опівдні почали траплятись їм афіші цирку Слірі, наліплені на стінах та парканах, і аж о першій годині їхній повіз спинився на ринку.

Коли Сесі з Луїзою підходили до цирку, закликач саме оголошував, що зараз має початись велика денна вистава. Сесі порадила, щоб не розпитувати та не привертати до себе нічиєї уваги, просто підійти до дверей і заплатити за вхід. Коли гроші приймає сам пан Слірі, він неодмінно її впізнає й поведеться далі обачно, як належить. Коли ж ні, то він неминуче побачить їх обох з арени і, знаючи, що в нього переховується втікач, теж поведеться обачно.

І ось вони з трепетом у серці підступили до пропам’ятиої буди. Прапор з написом «Кінний цирк Слірі» маяв на своєму місці, і готична ніша була на своєму місці, лиш самого пана Слірі не було. Там стояв замість нього юний Кідермінстер, уже занадто змужнілий, аби вдавати купідончика навіть перед безмежно легковірною публікою; скорившись нездоланній силі обставин (а також своєму буйному заростові), він тепер справляв у цирку найрозмаїтіші обов’язки, зокрема був за скарбника, а в запасі мав великого бубона, щоб заповнювати вільні хвилини й виливати зайвину енергії. На посаді касира пан Кідермінстер увесь час так ревно пильнував, щоб хто йому не підсунув фальшивої монети, що Сесі поминула його невпізнана, і вони з Луїзою зайшли до цирку.

На арені якраз японський мікадо, сидячи верхи на старій, плохій білій коняці, помазюканій чорною фарбою, крутив водночас п’ять рукомийних мисок — як відомо, улюблена розвага цього східного володаря. Сесі хоча й добре знала всю імператорську династію, одначе з нинішнім посідачем трону особисто знайома не була, а тому царювання його минуло спокійно. Потім новий клоун оголосив, що виступить панна Джозефіна Слірі зі своїм уславленим кінно-тірольським танцем квітів (він вельми дотепно назвав його «топтанцем»), і пан Слірі вивів вершницю на арену.

Пан Слірі тільки стьобнув один раз клоуна своїм довжелезним батогом, а клоун тільки гукнув на відповідь: «Спробуй лишень ще раз, то я на тебе коняку пожбурю!» — а тоді обоє, батько й дочка, помітили Сесі. Проте вони докінчили номер з великим самовладанням, і в пана Слірі, опріч хіба першої миті, в рухомому оці помітно було не більше виразу, ніж у нерухомому. Номер здався Луїзі й Сесі трохи задовгий, надто коли його перервалося, щоб дати клоунові нагоду розповісти панові Слірі (той тільки час від часу озивався якнайбайдужішим тоном: «Та невже?», ока свого не спускаючи з публіки), як дві ноги сиділи на трьох ногах і дивились на одну ногу, коли нараз ускочили чотири ноги й потягли одну ногу, а дві ноги зірвалися на ноги, вхопили три ноги й жбурнули на чотири ноги, але ті втекли з однією ногою. Хоч яка дотепна була та алегорія про різника, триногого стільця, собаку й баранячу ногу, та оповідання забирало час, а їх гнітила тривога. Та врешті білявочка Джозефіна під бурхливі оплески розкланялась, і клоун, лишившись на арені сам, у захваті вигукнув: «Ну, тепер моя черга!» — і ту мить Сесі торкнули за плече й кивнули їй вийти.

Вона повела з собою й Луїзу, і пан Слірі прийняв їх у невеличкій кімнатці з парусиновими стінами, трав’яною підлогою і скісною дощаною стелею, що по ній публіка в ложах так тупотіла у захваті ногами, наче хотіла будь-що-будь провалити її.

— Хехіліє, — сказав пан Слірі, ставлячи на стіл склянку з грогом, — я дуже радий тебе бачити. Ти завше була наша улюблениця, і я певен, що ти нах не охоромила. І ти повинна наших побачити, перше ніж до діла перейдемо, а то ти їх на хмерть уразиш — надто жінок. Ти знаєш, моя Джозефіна вийшла заміж за І. В. Б. Чілдерха, в них е хлопчик, і хоч йому ще тільки три роки, а хидить як улиплий на кожному поні, на якого не похади. Ми його називаємо Маленьке Диво Михтецького Вольтижування, і згадаєш моє хлово, як не ухлавитьхя він у Ахтлі, то ухлавитьхя в Парижі. А пам’ятаєш Кідермінхтера, що вмлівав за тобою? Ну, то він також оженивхя. Удову взяв. Літами — за матір би йому годилахь. Була колихь танцівниця на линві, а тепер вона ніщо — розгладла дуже. У них двойко діток, отож ельфів та немовляток нам тепер не бракує. Якби ти побачила наших «Дітей у ліхі», де їхні батько й мати вмирають верхи на конях, а дядько бере їх ув опіку теж верхи на коні, а тоді вони хамі їдуть збирати ягоди теж верхи на конях, а вільшанка накриває їх лихтям верхи на коні, — ти б хказала, що зроду нічого кращого не бачила! А пам’ятаєш Емму Гордон, що була тобі як за рідну матір? Авжеж, пам’ятаєш, ще б пак не пам’ятала! То вона, бідолашна, була повдовіла. Чоловік її розбивхя тяжко: він грав індійхького хултана й хидів на хлоні в такій ніби пагоді, та й упав звідти навзнаки. Так уже й не оклигав, помер, а вона тоді вдруге вийшла заміж за одного молочаря: він побачив її на арені й закохавхя. Його обрано за парафіяльного опікуна нужденних, то він тепер багатіє, як на опарі!

Про всі ті зміни пан Слірі, тепер ще ядушливіший, ніж колись, оповідав дуже тепло і навдивовижу простосердо, як на такого старого проспиртованого бурлаку. Потім він привів Джозефіну, І. В. Б. Чілдерса (йому денне світло різко відтінювало глибокі зморшки біля уст), Маленьке Диво Мистецького Вольтижування і врешті всю трупу. Дивне видалося Луїзі це товариство: набілені й нарум’янені обличчя, химерні вбрання, голі руки й литки, — але так утішно було бачити, як вони тиснуться коло Сесі, і так зрозуміло, що сама Сесі не може втримати сліз!

— Ну, годі! Вже Хехілія перецілувала вхіх дітей, переобнімала вхіх жінок, похтихкала руки вхім чоловікам, тепер вимітайтехь ухі та дзвоніть на другий відділ!

Щойно всі повиходили, пан Слірі почав, стишивши голос:

— Я, Хехіліє, не хочу знати нічиїх таємниць, але я так гадаю, що ця молода пані, мабуть, йому родичка.

— Так, це його сестра.

— А його батькові, отже, дочка. Так я й гадав. Як хя маєте, панно? І як хя має ваш татухь?

— Батько скоро прибуде сюди, — відказала Луїза, кваплячись перейти до діла. — Мій брат у безпеці?

— Не турбуйтехь! — відповів Слірі. — Охь гляньте-но, панно, на арену крізь оцю шпаринку. Хехіліє, тебе вчити не треба, ти хама хобі прозурочку знайдеш.

Усі троє припали до шпарин між дошками.

— Це «Джек, переможець велетнів» — дитяча комедія, — пояснив пан Слірі. — Ото, бачте, Джекова бутафорхька хатка, а ото наш клоун з накривкою від кахтрулі та рожном у руках — то Джеків джура, а ото малий Джек у блихкучому обладунку, а біля хатки — два кумедні мурини-хлуги, вони її внохять і винохять; а хамого велетня (плетений з лози, дуже дорогий) ще немає. Ну що, бачите вхе?

— Бачимо, — відповіли обидві.

— Подивітьхя ще, — сказав Слірі. — Придивітьхя добре. Бачите вхіх їх? Гаразд. Хлухайте ж, панно, — і він підсунув Луїзі й Сесі лавку. — У мене хвої думки, у вашого татухя — хвої. Я не хочу знати, чого накоїв ваш брат, бо мені краще того не знати. Я тільки знаю, що ваш батько порятував Хехілію, тож і я його тепер порятую. Ваш брат — один з тих двох муринів.

Луїза аж скрикнула з подиву, і прикрого, й радісного відразу.

— Так, так, один з двох муринів, — провадив пан Слірі. — Але й тепер, як я вам це хказав, ви не впізнаєте, котрий. Нехай ваш татухь приходить. Піхля вихтави я приведу вашого брата хюди. Я його не роздягатиму й не відмиватиму. Хай ваш татухь прийде хюди, коли хкінчитьхя вихтава, або хамі приходьте, ви знайдете вашого брата тут і зможете з ним поговорити на хамоті, нікого в цирку не буде. Не зважайте, що він такий хтрашний, зате його ніхто не впізнає.

Луїзі трохи полегшало на серці. Вона щиро подякувала панові Слірі, зі слізьми на очах попросила переказати її вітання братові, а потім вони з Сесі пішли, домовившись, що повернуться надвечір.

Десь за годину прибув і пан Товкматч. Він теж не спіткав дорогою нікого знайомого і тепер мав добру надію з допомогою Слірі цієї ночі переправити свого непутящого сина до Ліверпула. Нікому з них трьох не можна було супроводити втікача, бо надто великий був ризик зрадити його, хоч би як він перебрався, і тому пан Товкматч написав листа одному надійному знайомому, де просив за будь-яку ціну відрядити подавця до Північної або Південної Америки чи в будь-який далекий край, аби тільки швидше та потаємніше.

Потім усі троє походили трохи біля цирку, дожидаючись, поки там не лишиться нікого: не тільки публіки, а й артистів та коней. Чекати довелось довгенько, та нарешті з бічних дверей вийшов пан Слірі, несучи стільця, сів на нього й закурив люльку, ніби подаючи їм знак, що можна вже підійти.

— Хлуга покірний, мохьпане, — привітався він неголосно, коли вони проходили повз нього в двері. — Як вам треба буде мене, я хидітиму тут. Не зважайте, що ваш хин у блазенхькому вбранні.

Вони зайшли до буди, і пан Товкматч, журно понурившись, сів на стілець, поставлений посеред арени для клоуна. А на одній з задніх лав, ледь видне в сутіні химерного цього приміщення, сиділо запекле до останку шкодливе щеня, що його він мав нещастя називати своїм сином.

В недоладному сурдуті, мов у парафіяльного наглядача, з широчезними закарвашами й вилогами, в довжелезній камізелі, коротких, по коліна, штанях і черевиках з пряжками, в кумедному трикутному капелюсі, — все те не до міри, все дешеве, старе, попроїдане міллю, діряве, — з патьоками на обличчі, де піт, що вливав його зі страху та духоти, попромивав чорне шмаровило, перебране блазнем щеня являло видовище таке огидне, сміховинне й ганебне, що пап Товкматч нізащо б не повірив у те, коли б сам не бачив цього очевидного й незаперечного факту. І до такого докотилось одне з його взірцевих дітей!

Спочатку щеня вперто не погоджувалось устати й підійти ближче. Та врешті, послухавшись умовлянь Сесі — на Луїзу воно й дивитись не хотіло, — воно зласкавилось (якщо тільки таку похмуру згоду можна назвати ласкою), помалу спустилося вниз, переступаючи через лави, і стало з самого краєчку посипаної тирсою арени, якомога далі від батька.

— Як ти це зробив? — спитав той.

— Що? — перепитав понуро син.

— Банк обікрав, — підняв голос батько.

— Я сам увечері зламав замок і покинув сейфа відчиненого, йдучи з банку. А того ключа, що на вулиці знайдено, я давно собі зробив. Уранці я його підкинув, щоб подумали, ніби злодії скористалися ним. Гроші я взяв ще раніше, не за один раз. Я щовечора тільки вдавав, ніби ховаю в сейф остачу. Ну, оце й усе.

— Мабуть, і грім не зміг би мене вразити дужче, ніж це, — сказав батько.

— Не розумію чому, — буркнув син. — Стільком і стільком людям на службі довіряють гроші; стільки й стільки з них виявляються нечесні. Я сто разів чув із ваших власних уст, що це закон. Хіба я можу міняти закони? Ви завжди втішали цим інших, тату. Втішайтесь же тепер самі!

Батько сховав обличчя в долоні, а син стояв перед ним химерною й гидкою поторочею, гризучи соломинку. Чорне шмаровило вже стерлось йому з долонь, і руки його скидались на мавпячі. Вже почало вечоріти, і він весь час тривожно й нетерпляче кліпав на батька очима. Ті очі, що виразно біліли на чорному виду, тільки й здавались на ньому живі, так товсто було його нашмаровано.

— Тобі треба дістатись до Ліверпула й виїхати за кордон.

— Та вже ж, що треба. Гірше мені однаково ніде не буде, ніж було дома, відколи я себе пам’ятаю, — заскімлило щеня. — Що ні, то ні.

Пан Товкматч відійшов до дверей, а повернувшися з паном Слірі, спитав його, яким би робом вивезти звідси оце-о стидовище.

— А я вже про це подумав, мохьпане. Чаху в нах небагато, отже, вирішуйте зразу: так чи ні. До залізниці відхіля більше як двадцять миль. За півгодини відходить диліжанх на хтанцію, до поштового потяга. А той потяг довело його прохто до Ліверпула.

— Але ж гляньте на нього! — простогнав пан Товкматч. — Хто ж його пустить у…

— А я й не кажу, щоб він їхав блазнем, — відповів Слірі. — Хкажіть мені, і я за п’ять хвилин доберу йому кохтюма й перероблю його на вахлая.

— На кого?.. — сторопів пан Товкматч.

— Ну, на фурмана. Тільки надумуйтехь швидше, мохьпане. Треба ще пива принехти. Бо циркового мурина більш нічим не відмиєш, тільки пивом.

Пан Товкматч хутенько погодився, пан Слірі хутенько витяг зі скрині парусинову блузу, повстяного капелюха та інше манаття, щеня хутенько перебралось за баєвою ширмою, пан Слірі хутенько приніс пива й відмив його набіло.

— А тепер, — сказав пан Слірі, — ходімо до диліжанха та влазьте в задні двері. Я вах проведу, хай люди думають, що ви з моєї трупи. Прощайтехя зі хвоїми, та хутчіше! — І тактовно вийшов.

— Ось маєш листа, — сказав пан Товкматч. — На життя, скільки треба, діставатимеш. Та постарайся каяттям і кращою поведінкою загладити свій гидкий учинок і страшні його наслідки. Ну, дай мені руку, бідний мій синку, і хай бог тебе простить, як я прощаю!

На ті зворушливі слова провинник таки видушив з очей кілька сльозин. Та коли обняти його підійшла Луїза, він злостиво, як і перше, відштовхнув її.

— А ти не лізь. З тобою я й говорити не хочу!

— Ох, Томе! Невже ми розлучимось отак? Невже ти забув, як я тебе завжди любила?

— Авжеж, любила! — огризнувся він затято. — Гарна любов! Покинула старого Горлодербі, вигнала пана Гартгауса, мого найліпшого друга, і втекла додому, саме як я був у найтяжчій притузі. Оце така твоя любов! І вибовкала все до слова про те, куди ми ходили, хоча й бачила, що на мені вже тенета затягуються. Гарна любов! Ти мене продала, та й квит. І не бреши, що ти мене любила!

— Ну, хутчіше! — озвався з дверей Слірі.

Вони поквапно вийшли надвір, і Луїза, горнучись до братового плеча, ще казала йому крізь сльози, що вона його прощає й любить, як любила, а він ще колись пошкодує, що так з нею розлучився, і радий буде згадати на далекій чужині її останні слова, коли раптом на них хтось налетів. Пан Товкматч і Сесі, що йшли попереду, спинились і перелякано сахнулись назад.

Бо перед ними, зовсім захеканий, роззявивши тонкогубого рота, роздимаючи тонкі ніздрі, кліпаючи білявими віями, стояв Бітцер, ще блідіший на виду, ніж завжди, так наче він розпалився, бігши, до білого жару, а не до червоного, як усі люди. Він так важко хекав, так ловив ротом повітря, немов біг не спиняючись від того давнього вечора, коли, ще школярем бувши, налетів так само на пана Товкматча.

— Вибачайте, що я ламаю ваші плани, — сказав Бітцер, хитаючи головою, — але я не можу дозволити, щоб мене пошили в дурні якісь циркачі. Мені потрібен панич Том, і я не попущу циркачам завезти його хтозна-куди. Осьде він у фурманській блузі, і я мушу його взяти!

За коміра, очевидячки. Бо саме в такий спосіб він заволодів Томом.

Розділ VIII ТРОХИ ФІЛОСОФІЇ

Вони повернулись до цирку, і Слірі замкнув двері, щоб не впхався хто чужий. Бітцер, усе держачи за комір скутого жахом провинника, став посеред арени і, кліпаючи очима, дивився в присмерку на свого колишнього патрона.

— Бітцере, — благально промовив зовсім прибитий пан Товкматч, — у тебе є серце?

— Без серця, пане добродію, був би неможливий кровообіг, — відказав Бітцер, усміхнувшись на те чудне запитання. — Ніхто обізнаний з фактами обігу крові в організмі, які встановив Гарвей, не може мати сумніву, що серце в мене є.

— А чи воно приступне для почуття жалю? — застогнав пан Товкматч.

— Воно приступне тільки для розумних міркувань, — відповів бездоганний молодик. — І більше ні для чого.

Вони стояли й дивились один на одного, і обличчя в пана Товкматча було таке бліде, як і в переслідувача.

— Які ж причини — які розумні міркування, коли так, — можуть спонукати тебе не дати втекти оцьому бідоласі й розбити серце його нещасному батькові? — спитав пан Товкматч. — Глянь ось на його сестру! Пожалій нас!

— Пане добродію, — відмовив Бітцер вельми розважливим і діловим тоном, — коли вже ви питаєте, які розумні міркування спонукають мене відвезти панича Тома назад до Кокстауна, то цілком розумно буде пояснити вам усе. Я з самого початку мав підозру, що то панич Том обікрав банк. Я й перше потихеньку назирав за ним, бо знав його натуру. Я нікому нічого не казав, але все прикмічав і тепер маю досить доказів проти нього, навіть опріч його втечі та власного признання, що я його якраз устиг підслухати. Я мав приємність стежити за вашим домом учора зранку і їхати за вами сюди. Тепер я хочу відвезти панича Тома назад до Кокстауна й доручити його панові Горлодербі. Я не маю сумніву, пане добродію, що тоді пан Горлодербі віддасть мені його посаду. А я дуже хочу дістати ту посаду, бо це для мене підвищення й велика користь.

— Коли для тебе це тільки питання особистої користі… — почав був пан Товкматч.

— Пробачте, пане, що перебиваю вас, — сказав Бітцер, — але ви самі, я певен, добре знаєте, що ввесь наш суспільний лад стоїть на особистій користі. Завжди й в усьому слід зважати на особисту користь. Це єдина наша опора. Такими нас створено. В цій вірі мене виховували змалечку, як вам, пане, добре відомо.

— А на яку грошову суму згодився б ти поміняти сподіване підвищення? — спитав пан Товкматч.

— Дякую, пане добродію, за ваш натяк, — відповів Бітцер, — але я не згоджусь ні на яку суму. Знаючи, що ви, яко розумний чоловік, неодмінно запропонуєте мені таке, д заздалегідь обміркував цю можливість і дійшов висновку, що покрити злочин, навіть за дуже великі гроші, було б не так безпечно й зисковно, як дістати кращу посаду.

— Бітцере, — сказав пан Товкматч і простяг до нього руки, ніби промовляючи: «Дивись, який я нещасний!» — Бітцере, в мене лишилась одна тільки надія зворуГпити тебе. Ти ж багато років учився в моїй школі. Якщо на спомин про тодішнє піклування за тебе ти можеш перекопати себе хоч на скількись зректися теперішньої своєї користі й відпустити мого сина, то я прошу тебе й благаю, нехай той спомин піде йому на добро.

— Далебі, я дивуюся, пане добродію, — відмовив колишній вихованець докірливим тоном, — що ви вдаєтеся до таких безпідставних претензій. За моє навчання заплачено; то була чистісінька комерційна угода, і щойно я скінчив школу, скінчилась і та угода.

То була одна з основних засад Товкматчевої філософії: за все на світі має бути заплачено. Ніхто, ніколи и нікому не повинен давати що-небудь чи надавати яку-небудь допомогу безкоштовно. Вдячність підлягала скасуванню, і всі пов’язані з нею людські якості мусили зникнути. Кожен дюйм життєвого шляху всього людства від колиски й до домовини мав являти собою торговельну угоду. А якщо тим шляхом ми не ввійдемо в царство небесне, то в такому разі царство небесне не належить до сфери політичної економії і нам нема чого там робити.

— Я не заперечую, — додав Бітцер, — що моє навчання коштувало дешево. Але ж так і має бути, добродію. Мене виготовлено за найдешевшу ціну, а продати себе я повинен за найдорожчу.

Луїза й Сесі заплакали. Те його трохи збентежило, і він сказав їм:

— Не плачте, прошу вас. Це марна річ, сама тільки прикрість. Ви, може, думаєте, що я чогось лихий на панича Тома, то ви помиляєтесь. Я тільки хочу, з тих розумних міркувань, що я їх уже згадував, відвезти його назад до Кокстауна. Якби він почав опинатись, я б закричав: «Держіть злодія!» Але він не опинатиметься, будьте певні.

По тих словах пан Слірі, що слухав ті мудрощі з глибокою увагою, роззявивши рота і втупивши в молодика своє рухоме око, всю ту хвилю так само незрушне, як і друге, виступив наперед.

— Мохьпане, вам добре відомо і вашій дочці також добре відомо (ще краще, ніж вам, бо я їй те казав), що я не знаю, чого накоїв ваш хин, і не хотів того знати — я так і хказав, що ліпше мені не знати, хоч тоді я думав, що то просто якіхь парубочі пухтощі. Та як цей-о панич згадав, що йдеться за пограбування банку, то це вже річ поважна, занадто поважна, аби я міг її покривати, як дуже влучно вихловивхя цей панич. А тому, мохьпане, не ображайгехь на мене, що я прихтаю на бік цього панича, бо я мушу хказати, що він має хлушніхть і що тут нічого не врадиш. Але я вам охь що хкажу, мохьпане: я відвезу вашого хина й цього панича на хтанцію, аби не робити вам хорому тут. Більше я обіцяти не можу, але це я зроблю.

Луїза заридала ще ревніше, а пан Товкматч зажурився ще тяжче, почувши, що їх зрікся й останній їхній друг. Та Сесі тільки пильно поглянула на нього і, треба сказати, не помилилась у своєму здогаді: коли всі вони рушили до дверей, пан Слірі ледь помітно повів на неї рухомим своїм оком, показуючи, щоб вона зосталася позаду. А замикаючи двері, хапливо зашепотів їй:

— Мохьпан тебе порятував, Хехіліє, і я його порятую. До того ж цей парубійко великий пахкуда й прихвохтень того язикатого чванька, що мої хлопці колихь трохи у вікно не вишпурнули. Ніч має бути темна; а в мене є одна коняка така тямуща, що хіба говорити не вміє; і є один поні, що за годину вбіжить п’ятнадцять миль, коли ним Чілдерх правуватиме; і ще є хобака такий, що вдержить будь-кого на одному міхці хоч би й двадцять чотири години. Підійди якохь до вашого панича й шепни йому, що як наша коняка затанцює, хай не боїтьхя, що вона понохить, а виглядає бідки, запряженої одним поні. А як та бідка нах дожене, хай зразу до неї перехтрибує, і вона його вдух домчить куди треба. Як мій пех дахть цьому парубійкові хоч ногу підняти, то я його прожену геть, а як моя коняка до ранку зрушить з того міхця, де затанцювала, то я її знати не ххочу. Ну, йди, хутчій!

Усе впорали так хутко, що за десять хвилин пана Чілдерса — він знічев’я швендяв у капцях по ринку — було про все повідомлено, а повіз пана Слірі вже стояв запряжений. Варт було побачити, як учений собака стрибав круг нього й гавкає, а пан Слірі навчає його самим здоровим оком, що йому слід пильнувати Бітцера. Щойно стемніло, вони втрьох сіли в повіз і від’їхали; вчений пес (здоровенна звірюка), не спускаючи Бітцера з ока, біг біля самого колеса з того боку, де він сидів, аби бути напоготові, в разі він виявить хоч найменше бажання злізти.

Решта троє просиділи в заїзді цілу ніч, не склепивши очей з великої тривоги. Аж о восьмій годині з’явились пан Слірі та його пес, обидва в пречудовому гуморі.

— Вхе гаразд, мохьпане! — сказав пан Слірі. — Ваш хин тепер, певне, вже на худні. Чілдерх підхопив його вчора ввечері за півтори години піхля того, як ми від’їхали. Коняка моя танцювала польку до упаду (вона б і вальха танцювала, якби не збруя), а тоді я хказав їй хлівце, і вона гарненько захнула. А коли той молодий пахкуда хказав, що піде далі пішки, пех мій хтрибнув на нього, вчепився в нашийну хустку, повалив його й покачав трохи. Він тоді зліз на повіз і вже хидів тихо, поки я не завернувхя назад о пів на хьому вранці.

Пан Товкматч, звичайно, засипав його подяками і натякнув якомога делікатніше, що готовий винагородити його порядною сумою.

— Мені хамому, мохьпане, грошей не треба; а охь Чілдерх чоловік хімейний, то як буде ваша лахка дати йому п’ятифунтовика, він, може, й не відмовитьхя. Ну, і якщо ви ххочете купити нового нашийника хобаці та низку дзвоників для коня, то я радо це від вах прийму. І хклянку грогу я завше приймаю. — Він уже замовив собі одну склянку, а тепер кивнув подати ще одну. — А як вам це не здається занадто дорого, мохьпане, то почахтуйте мою трупу, дехь так по три шилінги шіхть пенхів на душу, не рахуючи хобаки; це їм буде велика втіха.

На всі ті дрібні знаки вдячності пан Товкматч пристав дуже радо. Хоча, сказав він, уважав їх надто незначними, як за таку велику послугу.

— Ну, гаразд, мохьпане: тоді, як вам коли трапитьхя підтримати який-небудь мандрівний цирк, ми більше ніж хквитуємохь. А тепер, мохьпане, хай ваша дочка мене вибачає, але я хотів би на прощання щохь вам хказати.

Луїза й Сесі вийшли до суміжної кімнати. А пан Слірі, поколотивши грог у склянці й хлиснувши трохи, провадив:

— Мохьпане, вам, либонь, не треба казати, що хобаки тварини дивовижні.

— Так, чуття в них надзвичайне, — погодився пан Товкматч.

— Чуття чи не чуття, щоб я пропав, коли знаю, що воно таке, але це прохто диво якехь. Як вах хобака знаходить, з якої далечі прибігає!

— У них дуже тонкий нюх, — пояснив пан Товкматч.

— Щоб я пропав, коли я знаю, що воно таке, — ще раз проказав пан Слірі, хитаючи головою. — Але мене, бувало, хобаки так знаходили, що мені мимохіть думалохь: чи не прибіг той хобака до іншого хобаки й не хпитав його: «Хлухай, ти чахом не знаєш такого чоловіка, Хлірі на прізвище? Він цирк держить. Огрядний такий і хліпий на одне око». А той другий хобака й відказує: «Та я хам його не знаю, але одна моя знайома хучка, по-моєму, його знає. Ходім-но до неї». А та хучка, мо’, подумав, подумає, та й каже: «Хлірі? Знаю, аякже! Мені одна моя приятелька недавно про нього розповідала. Я можу вам його адреху дати». Бачте, мохьпане, я ж увехь чах у публіки перед очима, ввехь чах мандрую з міхта до міхта, то, певне, багато є таких хобак, що вони мене знають, а я їх ні!

Пан Товкматч аж розгубився, почувши те глибокодумне твердження.

— Хай там як, мохьпане, — провадив Слірі, хлиснувши грогу, — а були ми якохь у Чехтері, дехь тому рік і два міхяці. І охь одного ранку, хаме вихтавляли ми наших «Дітей у ліхі», як раптом вибіга з-за лаштунків на арену хобака. Видно, здалеку прибіг, замучений такий, і кульгає на вхі лапи, і майже зовхім хліпий. Оббіг ухіх наших дітей одного по одному, принюхуючихь, наче шукав якоїхь дитини знайомої, а тоді підбіг до мене, нахилу-нахилу підкинув задні лапи, похтояв на передніх, покрутив хвохтом, упав і здох. Мохьпане, той хобака був Танцюй.

— Собака Сесиного батька!

— Так, учений хобака Хехіліїного батька. Отож, мохьпане, знавши того хобаку, я можу заклахтихь, що його хазяїн умер і ліг у домовину, перше ніж пех прибіг до мене. Ми з Джозефіною й Чілдерхом довго радилихя, хповіщати Хехілію чи ні. І вирішили, що не треба. Якби що втішне… А так — навіщо її марно тривожити та журби завдавати? Отже, чи він її по-підлому покинув, чи волів поневірятихь хамотою, аби їй долі не занапащати, ми, мохьпане, не дізнаємохь ніколи, поки хвіт… ні, поки не дізнаємохь, як хобаки знаходять нах.

— А вона й досі береже ту пляшку з ліками, що по них він її послав, і віритиме, що він любив її, до останньої своєї хвилини, — озвався пан Товкматч.

— А з цього, мохьпане, можна вихнувати, по-моєму, дві речі, — сказав пан Слірі, замислено дивлячись у свою склянку з грогом, — по-перше, що бува на хвіті любов зовхім не корихлива, а якраз навпаки; а по-друге, що така любов вхе розважує й розраховує — чи радше не розраховує — хвоїм хпохобом, і збагнути той хпохіб чахом бува нітрохи не легше, ніж розгадати хобачі хитрощі!

Пан Товкматч дивився в вікно й не відповідав. Пан Слірі допив грог і покликав Луїзу й Сесі.

— Хехіліє, люба моя, поцілуй мене і бувай здорова! Мені, панно, дуже втішно було бачити, що ви її за хехтру маєте, і вірите їй, і шануєте її, як рідну. Хподіваюхя, що ваш брат надалі буде гідніший вах і не завдаватиме вам більше прикрохті. Мохьпане, дайте, я вперше й вохтаннє хтихну вашу руку! І не зневажайте нах, бідних нетяг. Людям треба й розважатихь. Нехила їм увехь чах тільки вчитихь або ввехь чах тільки працювати; не так їх хтворено. Ми вам потрібні, мохьпане. Будьте мудрі, але будьте й лахкаві до людей і шукайте в нах доброго, а не поганого!

— І зроду я не думав, — додав пан Слірі, ще раз простромивши в двері голову, — що з мене такий балакун!

Розділ IX І ОСТАННІЙ

Дуже небезпечна річ — відкрити що-небудь дотичне до чванька й марнолюбця перше, ніж він відкриє його сам. Пан Горлодербі забрав собі в голову, що пані Спарсіт учинила нахабно, пхаючись поперед нього й виставляючись розумнішою. Він не міг пробачити їй блискучого розкриття таємниці пані Пеглер, і думка, що на таке зухвальство зважилась залежна від нього людина, крутилась і крутилась йому в голові, аж поки виросла, мов снігова куля. Врешті йому сяйнуло, що як він прожене цю високородну жінку та матиме потім змогу казати: «Вона була вельможного роду й дуже не хотіла йти від мене, але я її здихався, бо нащо вона мені здалась», — то цим здобуде якнайбільшу славу зі своїх взаємин з удовою нащадка роду Паулерів та небогою леді Скеджерс, а воднораз покарає мані Спарсіт йо заслузі.

Насилу вміщуючи в собі ту видатну ідею, пан Горлодербі зійшов снідати до своєї давньої їдальні, де висів його портрет, і сів за стіл. Пані Спарсіт сиділа біля каміна, встромивши ногу в бавовняне стремено, але й гадки не маючи, куди вона простує.

Після історії з пані Пеглер ця шляхетна жінка почала вкривати свій жаль до пана Горлодербі серпанком тихого смутку і каяття. А через те з обличчя її тепер не сходив вираз скорботи, і саме такою скорботною міною зустріла вона свого принципала.

— Ну, в чому річ, добродійко? — гримнув на неї пан Горлодербі.

— Прошу вас, пане добродію, — відмовила пані Спарсіт, — не визвіряйтесь на мене так, наче ви хочете відкусити мені носа.

— Відкусити вашого носа, добродійко? — перепитав пан Горлодербі з притиском, вельми виразно даючи пані Спарсіт на здогад, що ніс її для того завеликий. А після цього в’їдливого натяку, врізавши собі скибку хліба, кинув ножа на тарілку, аж брязнуло.

Пані Спарсіт вийняла ногу з стремена й сказала:

— Пане Горлодербі!

— Що, добродійко? — огризнувся пан Горлодербі. — Чого ви на мене витріщились?

— Дозвольте поцікавитись, пане добродію: вас сьогодні щось розсердило?

— Авжеж, добродійко.

— Тоді, пане добродію, дозвольте спитати, — провадила ображена дама, — чи не я, нещасна, в тому завинила?

— Знаєте що, добродійко? відказав Горлодербі. — Я не на те сюди прийшов, щоб до мене сікались. Жодна жінка, хоч би якого високого роду, не має права затруювати життя такому значному чоловікові, як я, і я цього терпіти не збираюсь. (Пан Горлодербі поспішав відбути справу швидше, бо передбачав, що як зачепиться за подробиці, то буде йому непереливки).

Пані Спарсіт спершу звела, потім насупила свої коріоланівські брови; тоді зібрала плетіння, склала його в кошик і підвелася.

— Пане добродію, — велично промовила вона, — я бачу, що моя присутність вам сьогодні вадить. А тому я відійду до своїх покоїв.

— Дозвольте відчинити вам двері, добродійко.

— Дякую, пане добродію, я й сама їх можу відчинити.

— Ні, таки дозвольте мені, добродійко, — сказав Горлодербі, випереджаючи її й кладучи на клямку руку, — бо я хочу при цій нагоді дещо вам сказати, перше ніж ви підете. Ви знаєте, пані Спарсіт, я гадаю, що вам тут трохи затісно. Мені здається, що під моєю вбогою стріхою замало розгону вашому хистові стромляти носа в чужі справи.

Пані Спарсіт пронизала його повним зневаги поглядом, однак відповіла якнайувічливіше:

— Он як, пане добродію?

— Бачте, добродійко, після недавніх подій я обміркував це діло, — провадив пан Горлодербі, — і мені здається, за простацьким моїм розсудом…

— Ой, прошу вас, пане добродію, — впала йому в річ раптом розвеселена пані Спарсіт, — не прибіднюйтесь. Усім відомо, який несхибний розсуд пана Горлодербі. Доказів цього всі мали задосить. Ще й досі, мабуть, усе місто про це балакає. Отож прибіднюйтесь чим завгодно, тільки не вашим розсудом, пане добродію, — сказала вона сміючись.

Пан Горлодербі, червоний з сорому, почав знову:

— Отже, мені здається, добродійко, що такій мудрій жінці, як ви, краще пасуватиме жити в чиїйсь іншій господі. Скажімо, в господі вашої родички, леді Скеджерс. Ви не гадаєте, добродійко, що там можуть знайтися справи, варті вашого втручання?

— Досі мені це не спадало на думку, — відповіла пані Спарсіт, — але як ви, пане добродію, нагадали за таку можливість, я ладна з вами погодитись.

— То чом би вам не спробувати, добродійко? — сказав пан Горлодербі, кладучи їй у кошик конверта з чеком. — Я, звісно, не кваплю вас вибиратись, але тим часом такій великорозумній жінці, може, приємніше було б споживати свою страву на самоті, щоб ніхто не заважав. Далебі, я й сам повинен вибачитись перед вами, що, бувши лише Джозая Горлодербі з Кокстауна, так довго набридав вам своїм товариством.

— Нема за що вибачатись, пане добродію, — відмовила пані Спарсіт. — Коли б оцей портрет умів говорити — хоча в цьому якраз велика його перевага над оригіналом, що він нездатний зраджувати себе й збуджувати огиду в інших, — то він би засвідчив, що вже віддавна я маю звичай звертатись до нього як до портрета бовдура. А те, що робить бовдур, нікого не може ні здивувати, ні обурити: вчинки бовдура можуть викликати лише зневагу.

З такими словами, змірявши його холодним поглядом з голови до ніг, пані Спарсіт погордливо пронесла повз нього своє класичне обличчя, застигле, мов медаль, викарбувана на увічнення її презирства до пана Горлодербі, й піднялася сходами нагору. А пан Горлодербі зачинив двері й став по-давньому перед каміном, надутий пихою, вдивляючись у свій портрет — і в майбутнє.

Чи ж багато він угледів у тому майбутньому? Він бачив, як пані Спарсіт, уживаючи всіх запасів жіночого арсеналу, день у день воюється з вередливою, дратливою, сварливою леді Скерджерс, що її так і не випускає з ліжка таємнича нога, та проїдає щоразу до середини кварталу мізерні свої прибутки в нужденній задушній комірчині, що й для однієї була затісна, а для двох стала справжньою кліткою; та чи бачив він більше? Чи вгледів він себе самого, як він вихвалятиметься перед усіма відвідувачами Бітцером, цим великонадійним молодиком, що так щиро шанує високі стійності свого хазяїна і що тепер обіймає посаду Тома Товкматча-молодшого, після того як трохи не зловив самого Тома, коли той ушився за допомогою різних шахраїв? Чи вгледів він хоч бліду тінь себе самого в ту хвилину, коли він складатиме марнолюбного заповіта, за яким двадцять п’ять дурисвітів, усі старші за п’ятдесят п’ять років, прибравши кожен ім’я Джозаї Горлодербі з Кокстауна, мали довіку обідати в клубі Горлодербі, довіку жити в палатах Горлодербі, довіку ходити до каплиці Горлодербі й куняти там під бубоніння проповідника теж на ймення Горлодербі, довіку жити коштом спадщини Горлодербі й довіку нагонити нудоту на всіх людей із здоровими шлунками нескінченними теревенями та хвальбою на манір Горлодербі? І чи передчував він, що одного дня, десь за п’ять років, Джозаю Горлодербі з Кокстауна поб’є грець на кокстаунській вулиці, і навколо його знаменитого заповіту почне без кінця мотатися клубок заздрості, брехні, крутні, підлоти, фальшу, позвів і тяганини? Навряд. Але портрет його мав усе те побачити.

Того ж дня й тієї ж години пан Товкматч сидів замислений у своєму кабінеті. Чи багато з майбутнього бачив він? Чи бачив він себе, похилого сивоголового діда, що намагається припасувати свої доти незрушні теорії до умов справжнього життя й примусити свої факти та цифри служити Вірі, Надії й Любові, не силкуючись більше перетовкти цих небесних сестер у своїй жалюгідній запорошеній ступі? Чи вгледів він, як зневажатимуть його за те недавні політичні спільники? Чи бачив він їх у ту добу, коли буде остаточно вирішено, що національні сміттярі мають справу тільки одні з одними і вільні від будь-якого обов’язку перед абстракцією, званою Народом, — як тоді ті «високошановні добродії» шпигатимуть один одного то тим, то сим, то ще казна-чим з вечора й трохи не до ранку по п’ять днів на тиждень? Таке він, напевне, передбачав, бо добре знав своїх колишніх однодумців.

Того ж таки дня ввечері Луїза сиділа біля каміна й дивилась на вогонь, як колись; тільки обличчя в неї було тепер лагідніше, сумирніше. Чи багато з майбутнього поставало перед її зором? Плакати на вулицях за підписом її батька, де він здіймав з небіжчика Стівена Бездола, ткача, пляму несправедливої підозри, і викривав справжнього винуватця — свого рідного сина, просячи не засуджувати його надто суворо з огляду на молодість та спокуси (додати ще й «погане виховання» він не спромігся) — це було в теперішньому. І нагробок на Бездоловій могилі з написом, що склав її батько і що з’ясовував Стівенову смерть, — це теж було майже в теперішньому, бо Луїза знала, що це мало бути. Усе це вона могла бачити цілком виразно. Але що ж увижалося їй у майбутньому?

Робітниця, на ймення Рейчел, що після довгої хвороби одного ранку знов виходить з дому на поклик фабричного дзвона й відтоді день у день у ті самі години йде на роботу й вертається додому в юрмі кокстаунських робітників; на її вродливому обличчі завжди задума, вбрана вона завжди в чорне, але душа в неї лагідна і ясна, навіть бадьора; в цілому Кокстауні, либонь, вона одна жаліє нужденну, жалюгідну п’яничку, що час від часу з’являється в місті і, плачучи, канючить у неї грошей; життя її — сама праця, сама тільки праця, але вона задоволена тим як своєю природною долею і працюватиме, поки літа не відберуть їй силу… Чи бачила те Луїза? Все те мало бути.

Брат у самотині, за багато тисяч миль, скропляючи листа слізьми, пише їй, як скоро справдилися її прощальні слова і як радо віддав би він усі скарби світу, аби хоч на мить побачити рідне її обличчя; нарешті звістка про те, що він вертається з чужини з надією на зустріч, тоді про хворобу, що затримала його в дорозі; а потім писане чужою рукою повідомлення, що він умер у шпиталі з гарячки, такого й такого числа, «вмер з вашим ім’ям на устах, сповнений каяттям та любов’ю до вас»… Чи бачила те Луїза? Все те мало бути.

Сама вона знову заміжжю, і вже мати, і любовно ростить своїх дітей, і дбає за те, щоб вони були дітьми не лише тілом, а й душею, бо знає, що дитинство душі це ще неоціненніший скарб і що зберегти довіку хоч би дрібочку з нього — то велика втіха і щастя навіть для наймудріших… Чи бачила це Луїза? Цьому не судилося бути.

Зате любов щасливих дітей щасливої Сесі; і любов усіх дітей; і глибоке розуміння чарівного світу дитячих казок, байок та небилиць, і переконання, що не можна зневажати жодної з тих невинних і втішних вигадок; і невтомні зусилля спізнати краще своїх убогих ближніх та скрасити їхнє життя тими дарунками уяви, що без них в’яне дитяче серце, і найнезламніша мужня сила буває морально мертва, і цифри, що засвідчують найочевидніший народний добробут, стають тільки зловісними письменами на стіні, — зусилля не задля складеної з примхи обітниці, не за статутом якогось братства, не задля принципу, не задля моди, не задля марнолюбства, а просто з природного почуття обов’язку… Чи передбачала це Луїза? Все це мало бути!

Любий читачу! Від тебе й від мене залежить, чи буде все це в твоєму й моєму житті. Хай же воно буде! Тоді й ми з тобою веселіші сидітимемо біля каміна, дивлячись, як догоряє, темнішає й холоне жар у ньому.