Тяжкі часи

Розділ I У БАНКУ

Стояв сонячний літній день. Вряди-годи такі дні бували навіть у Кокстауні.

За такої днини, як дивитися здаля, Кокстаун лежав угорнений у свою власну імлу, начебто зовеш непроникну для сонячного проміння. Ви тільки здогадуєтеся, що місто там, бо знаєте, що без міста не було б і отого чорного пасма на обрії. Тією хмарою з диму та сажі, що витягується то в той бік, то в той, то здіймається до небесної бані, то стелиться важко по землі, коли зривається, чи стихає, чи змінює свій напрям вітер, тією густою розпливчастою плямою, прорізаною смугами світла, що осявали тільки клубки темряви, Кокетаун виявляв себе з далечі, хоча з нього самого не видно було ні цеглини.

Та й диво брало, що він взагалі ще існує. Його руйновано так часто, що годі збагнути, як це він витримав стільки катастроф. Либонь, і в самому Китаї ніколи не було такої тонкої та крихкої порцеляни, як та, що з неї роблено кокстаунських промисловців. Щойно доторкніться до них трохи необережніше, і вони розсипалися на скалки так легко, що аж підозра брала — чи не були вони вже понаколювані. Все для них означало руїну — і коли від них вимагалося, щоб вони посилали робітничих дітей до школи, і коли настановлялось інспекторів перевіряти їхні фабрики, і коли ті інспектори висловлювали сумнів щодо їхнього права калічити людей машинами, а надто згубні чули для них навіть самі натяки на те, що, може, не слід би їм весь час так дуже чадіти з коминів. Окрім золотої ложки пана Горлодербі, загальновизнаної в Кокстауні, там була дуже поширена ще одна така вигадка. Вона мала форму погрози. Щоразу, коли хто-небудь з кокстауицтв почувався скривдженим — цебто коли йому не давали цілковитої змоги робити що заманеться або казали, що він повинен відповідати за наслідки якогось свого вчинку, — він неодмінно починав кричати, що «краще викине все своє добро в Атлантичний океан». Ця погроза вже разів кілька так ужахнула міністра внутрішніх справ, що він трохи не вмер з переляку.

А проте кокстаунці були такі патріоти, що досі ще ніхто з них ні разу не викинув свого добра в Атлантичний океан, а навпаки, всі вони ревно берегли його. Отож воно й громадилось у тій імлі, й зростало, й множилося.

На вулицях того літнього дня панувала спекота й курява, а сонце світило так яскраво, що пробивало навіть важкі випари, навислі над Кокстауном, і на нього не можна було довго дивитись простим оком. У фабричних подвір’ях з низьких підвальних дверей виходили кочегари, сідали на приступках, на тумбах, на огорожах, утирали чорні обличчя й дивились на купи вугілля. Ціле місто неначе пряжилось в оливі. Тяжкий дух розігрітої оливи стояв повсюди. Паровики лисніли нею, одежа на робітниках просякла нею, по всіх поверхах усіх фабрик цідилась і крапала олива. Повітря в казкових палацах було наче подув самуму, і люди в тій пустелі працювали насилу, зморені духотою. Але на тихобожевільних слонів не впливало ніщо. Їхні голови кивали так само рівно й обридливо і в спеку, і в холод, і в сльоту, і в сушу, і в погоду, і в негоду. Їхні тіні, що розмірно рухалися на мурах, заступали Кокстаунові тінь шелестливих дерев, а замість літнього бриніння комах ви могли там чути цілий рік, літо й зиму, від ранку в понеділок до вечора в суботу, гудіння пасів та коліс.

Дрімотно гули вони й цілий той скварний день, і від того сон та спека ще дужче морили людей, що йшли попри фабричні мури. Більші вулиці поливалося водою, в крамницях поспускали завіси, і там було трохи не так душно, але на фабриках, по завулках та подвір’ях було чисте пекло. На річці, чорній і аж густій від фарби, кілька хлопчаків, що вирвались на дозвілля — видовище досить рідкісне в Кокстауні, — катались у вутлому човні, що лишав за собою пінявий слід, і за кожним замахом весла з води здіймався нудотний сморід. Саме сонце, для всіх благодійне, було до Кокстауна жорстокіше за лютий мороз і, заглядаючи пильніше в його тісні закутки, сіяло там більше смерті, аніж життя. Так навіть око неба стає лихим оком, коли нездольні або захланні руки затуляють від нього те, що воно мало б благословляти своїм поглядом.

Пані Спарсіт надвечір сиділа біля вікна в банку, по тінистому боці розпеченої вулиці. Банк було вже зачинено; в таку пору, теплої години, вона звичайно прикрашувала своєю шляхетною персоною кабінет членів правління, що містився над приймальною залою. Власна її вітальня була ще вище, на третьому поверсі. Звідти з вікна, мов зі спостережного посту, вона щоранку співчутливим поглядом, як нещасну жертву, зустрічала пана Горлодербі, що простував через вулицю до дверей. Після його одруження минув уже рік, але пані Спарсіт ні на хвилину не давала йому пільги від свого невблаганного співчуття.

Банк Горлодербі виглядом своїм нітрохи не порушував розумної одноманітності міста. То був такий самий, як і всі, червоний цегляний будинок з чорними віконницями, зеленими завісами, двома білими приступками й чорними парадними дверима з мідяною табличкою на них та мідяною ручкою, схожою на крапку в кінці речення. Від оселі пана Горлодербі він різнився тільки розміром, бувши на номер більший, так само як інші будинки були на номер чи кілька менші за неї, опріч того ж від загального взірця не відступав нічим.

Пані Спарсіт була певна, що, сходячи надвечір поміж бюрка та письмове приладдя, вона вносить у кабінет правління жіночий — аби не сказати аристократичний — поваб. Сидячи біля вікна з гаптуванням чи плетінням у руках, вона тішилась думкою, що своєю витонченою особою вшляхетнює сухий діловий вигляд кабінету. Під враженням цієї приємної ролі пані Спарсіт уважала себе немовби за фею банку. Зате кокстаунці, проходячи повз банк і помітивши її у вікні, вбачали в ній дракона, що стереже сховані в банкових льохах скарби.

Що то за скарби, пані Спарсіт знала не краще за них. Уявлялись їй головно золоті та срібні монети, цінні папери, таємниці, що їх розкриття загрожувало якимись лихами якимсь людям (здебільшого тим, кого вона не полюбляла). Ну, а крім того ввечері, коли банк зачинялось, до неї переходила найвища влада над усіма конторськими меблями й над замкненою на три замки, окутою залізом коморою. Біля дверей того неприступного приміщення, на висувному ліжку, що зникало вмить, тільки-но запіють треті півні, прихиляв свою голову на ніч кур’єр. Далі, вона владарювала над склепистими підвалами, відгородженими від хижого світу шпичастими гратами у вікнах, і над усіма залишками й слідами цілоденної роботи — чорнильними плямами, зіпсованими перами, зламаними облатками та клаптями паперу, такими дрібними, що пані Спарсіт, хоч як силкувалася, не могла розібрати на них нічого цікавого. І нарешті вона була охоронниця невеличкого арсеналу з тесаків та рушниць, грізно розвішаних над одним з камінів у приймальні, а також неодмінної традиційної оздоби всіх фірм, що претендують на багатство, — ви опікуваних шерегою пожежних цебрів. Тримають їх не так задля пожежі, бо з них тоді користі мало, як задля тонкого морального впливу на відвідувачів, що, як давно помічено, майже рівний вражінню від золотого чи срібного зливка.

Глуха служниця та кур’єр довершували собою царство пані Спарсіт. Про служницю подейкували, ніби вона має грошики, і серед кокстаунського простого люду вже багато років ходила балачка, що її колись заріжуть та пограбують у зачиненому на ніч банку. Усі вважали, що вона вже й так зажилась на світі, бо те мало статися давно, але вона затято держалася за своє життя і службу, непомалу вражаючи та розчаровуючи тим кокстаунців.

Пані Спарсіт саме збиралася пити чай за невеличким гарненьким столиком на трьох ніжках, що його вечорами, коли зачинять банк, з її ласки переношено в товариство довгого, бундючного, оббитого шкірою стола посеред кабінету правління. Кур’єр поставив на столик тацю з чаєм і стукнув себе щиколодками по лобі на знак пошани.

— Дякую вам, Бітцере, — сказала пані Спарсіт.

— Дякую вам, пані, — відказав кур’єр. Він був такий самий безбарвно-білявий, як і в ті давні дні, коли, кліпаючи очима, відповідав на уроці замість учениці номер двадцять, що таке кінь.

— Усе позачиняно, Бітцере? — спитала пані Спарсіт.

— Усе, пані.

— А що чути сьогодні новенького? — знов спитала вона, наливаючи в філіжанку чаю. — Є що-небудь?

— Та ні, дуже цікавого не чув нічого, пані. Люд у нас паскудний, але це, на жаль, ніяка не новина.

— А що роблять нині ці невгамовні баламути? — спитала пані Спарсіт.

— А те, що й завше, пані. Все об’єднуються, та спілкуються, та обіцяються стояти одні за одних.

— Велика шкода, — промовила пані Спарсіт, насупившись так суворо, що ніс її став ще більш римський, а брови ще більш коріоланівські, — що об’єднання хазяїв дозволяє всякі отакі класові спілки.

— Авжеж, шкода, пані, — відказав Бітцер.

— Вже як вони самі об’єднались, то їм би слід домовитись твердо, та й не брати на роботу нікого, хто з кимсь іншим у спілку заходить, — сказала пані Спарсіт.

— Та вони вже пробували, папі, — відповів Бітцер. — Тільки не вийшло нічого.

— Я не хвалюся, ніби розуміюсь на таких справах, — провадила пані Спарсіт гідно, — бо мені судилося замолоду обертатись у зовсім інших, вищих колах. І мій небіжчик чоловік, бувши родом з Паулерів, теж ніколи не мав дотичності до цієї сварні. Але я знаю одне, що тим людцям треба вкрутити роги, і давно вже час зробити це раз і назавжди.

— Ваша правда, пані, — притакнув Бітцер шанобливо, видимо вражений глибоко незаперечним висновком пані Спарсіт. — Краще годі й сказати, иіж ви сказали.

Доглядачка банку мала звичку гомоніти з Бітцером саме в цю годину, і він бачив з її очей, що вона хоче про щось його запитати. Тому він не виходив, а почав пересувати на столах чорнильниці, лінійки тощо, ніби даючи там лад, поки шановна пані сьорбала звільна чай, позираючи крізь відчинене вікно на вулицю.

— Що, Бітцере, дуже клопітний день був? — спитала вона.

— Та ні, міледі, не дуже. День як день. — Бітцер час від часу вкидав у свою мову «міледі» замість «пані», мовби виявляючи мимовільну шанобу до особистої гідності пані Спарсіт та до її високого походження.

— Наші службовці, звичайно, чесні, сумлінні, пильні в роботі? — спитала вона, старанно струшуючи з лівої рукавички невидиму крихітку хліба з маслом.

— Авжеж, пані, певне, що так. Крім одного, як завше.

Бітцер справляв у банку почесну службу головного шпигуна й викажчика і за ті добровільні послуги діставав, крім своєї постійної платні, ще грошову нагороду на різдво. З нього виріс надзвичайно кмітливий, обачний і розважливий молодик, що безперечно мав багато добитись у житті. Голову йому було відрегульовано так точно, що він не знав ніяких почуттів чи пристрастей. Усі його вчинки випливали з щонайтоншого і щонайхолоднішого розрахунку, і недарма любила казати пані Спарсіт, що зроду ще не бачила юнака з такими твердими принципами. Коли помер Бітцерів батько і він пересвідчився, що мати його має право на притулок коштом парафії, цей знаменитий юний економіст почав добиватися для неї здійснення того права так наполегливо й принципово, що вона незабаром опинилась у робітному домі, де пробувала й досі. Треба визнати, що він приносив їй щороку гостинця — півфунта чаю, виявляючи тим деяку хибкість: адже, по-перше, всі дарунки неминуче зубожують того, хто їх одержує, а по-друге, єдино розумний спосіб повестися з цим продуктом полягає в тому, щоб купити його якомога дешевше й продати якомога дорожче. Філософи довели з цілковитою очевидністю, що це й є ввесь обов’язок кожної людини — не якась там частина обов’язку, а саме ввесь.

— Певне, що так, пані. Крім одного, як завше, — ще раз проказав Бітцер.

— Ага!.. — озвалась пані Спарсіт, покивавши головою над філіжанкою й повільно сьорбнувши гарячого чаю.

— Це я за панича Томаса, пані. Непевний він мені здається. Не подобається мені його поведенція.

— Бітцере, — промовила пані Спарсіт з притиском, — ви не пригадуєте, як я вам щось казала за імена?

— Вибачте, пані. Ваша правда. Ви сказали, що не любите, коли називається імена, і що краще їх зовсім уникати.

— Прошу вас не забувати, що я обіймаю тут посаду, — велично додала пані Спарсіт. — Я перебуваю на службі в пана Горлодербі, Бітцере! Хоч колись і панові Горлодербі, й мені так само навряд чи й приснитися могло, що він буде моїм принципалом і сплачуватиме мені щорічну винагороду, однак тепер я не можу розглядати його в іншому світлі. Пан Горлодербі завжди виявляв таку глибоку пошану до мого суспільного рангу та походження, якої я лишень могла сподіватись від нього, і навіть більшу, багато більшу. А тому я повинна бути непохитно вірна своєму принципалові. А я не вважатиму, не могтиму, не матиму права вважати, — виголосила пані Спарсіт, появляючи зразу весь свій наявний капітал честі й моральності, — що я йому непохитно вірна, коли дозволятиму називати під його дахом імена, хоч і на нещастя, безперечно, — на превелике нещастя, — але все ж пов’язані з його ім’ям.

Бітцер знову стукнув себе щиколодками по лобі й ще раз перепросив її.

— Отож, Бітцере, — провадила пані Спарсіт, — коли ви скажете «один молодик», я вас слухатиму, а як скажете «панич Томас» — тоді вибачайте.

— Авжеж, пані, крім одного молодика, як завше, — поправився Бітцер.

— Ага!.. — знову протягла пані Спарсіт, і покивала головою над філіжанкою, і сьорбнула повільно чаю, ніби вертаючи розмову назад до тієї хвилини, коли вона перервалась.

— Один молодик, пані, — повів далі Бітцер, — відколи прийшов сюди на службу, весь час поводиться не так, як би годилось. Він розбещений, марнотратний гультяй. Він тільки дурно хліб їсть. Та він би не їв його, коли б не мав у хазяйському домі родичів, пані.

— Ага!.. — протягла знову пані Спарсіт, покивавши скрушно головою.

— Я тільки сподіваюся, пані, — провадив Бітцер, — що ті його родичі не постачають йому грошей на гульню. Бо коли так, то хіба ж ми не знаємо, з чиєї кишені йдуть ті гроші?

— Ага!.. — зітхнула знову пані Спарсіт і покивала скрушно головою.

— Мені жалко його, пані. Того, на кого я оце допіру натякнув, — пояснив Бітцер.

— Так, Бітцере, — згодилась пані Спарсіт, — мене завжди брав жаль на цю його прикру помилку.

— Що ж до того молодика, пані, — мовив Бітцер, підсуваючись ближче і стишивши голос, — то він такий самий легковажний, як усі в нашому місті. А які вони легковажні, ви це добре знаєте. Хто ж би знав те ліпше, ніж така значна пані, як ви.

— Їм би слід брати приклад з вас, Бітцере, — відказала пані Спарсіт.

— Дякую, пані. Як ви вже згадали за мене, то знаєте що? Я, пані, вже й наскладав собі дещицю. Тієї нагороди, що мені на різдво дають, я ніколи не чіпаю. У мене навіть платня не вся виходить, пані, хоч вона не яка й велика. То чого б же й їм не робити так, як оце я роблю? Що один може, те можуть і всі.

То була ще одна з модних у Кокстауні вигадок. Кожнісінький багатій, що з шести пенсів розжився до шістдесяти тисяч фунтів, любив дивуватись, чого це й шістдесят тисяч тамтешніх робітників не нажили собі кожен по шістдесят тисяч фунтів, почавши з шести пенсів, і немовби аж докоряв їм за те, що вони не спромоглись на таке нехитре діло. Мовляв, що я зробив, те й ви можете. То чого ж не заходитесь та й не зробите?

— А що їм буцімто розривок якихось потрібно, — провадив далі Бітцер, — то це все бридня й нісенітниця, пані. Ось мені ж не треба ніяких розривок, і не було треба, і не буде ніколи. Мені й не хочеться нічого такого. А ніж ото об’єднуватись, то я знаю: не один з них міг би постежити за іншими, доповісти куди треба, та й заробив би коли-не-коли дещицю чи грішми, чи ласкою хазяйською, то й життя б собі поліпшив. Чого ж тоді вони не хочуть його поліпшувати, пані? Адже ж це найперша мета кожного розумного створіння, та й самі вони все тільки на це й звертають.

— Звертають, авжеж! — озвалася пані Спарсіт.

— А хіба не торочать вони безперестану, аж нуда бере, про своїх жінок та дітей, пані? — не вгавав Бітцер. — Погляньте ви знов на мене! Мені ж не потрібні жінка й діти. То нащо вони їм?

— Бо вони легковажні, — пояснила пані Спарсіт.

— Отож-бо, пані, — притакнув Бітцер. — Якби вони були не такі легковажні та розбещені, то як би вони робили? Подумали б собі: «Поки я сам», чи «Поки я сама», — це вже як до того, — «мені треба тільки одну душу годувати, і то якраз ту, що я її годую найохочіше».

— Ще б пак! — потвердила пані Спарсіт, надкушуючи пампушку.

— Дякую вам, пані, — знову стукнувши себе щиколодками по лобі, подякував їй Бітцер за повчальну розмову. — Може, принести вам ще окропу, пані, чи ще чогось вам потрібно?

— Ні, Бітцере, поки що не треба нічого.

— Дякую вам, пані. Мені б не хотілось турбувати вас за їжею, надто за чаєм, бо я знаю, як ви його любите, — сказав Бітцер, витягши трошки шию і виглядаючи у вікно, — але там навпроти стояв допіру якийсь пан і дивився сюди, а тоді рушив просто до наших дверей. О, чуєте, це напевне він стукає, пані.

Він ступив до вікна, вистромив голову, тоді втяг її назад і потвердив своє спостереження.

— Так, пані, це він. Упустити його сюди?

— І хто б це міг бути? — мовила пані Спарсіт, витираючи губи та розгладжуючи на руках рукавички.

— Видно, хтось нетутешній, пані.

— Не знаю, чого це треба в банку нетутешньому чоловікові в таку годину, хіба що він приїхав у якій справі та запізнився, — сказала пані Спарсіт, — але пан Горлодербі доручив мені тут порядкувати, і я від свого обов’язку не відступлюсь. Якщо прийняти цього добродія належить до тих повинностей, що я взяла на себе, то я його прийму. А про це судіть ви самі, Бітцере.

Ту хвилину незнайомець, не чувши величних слів пані Спарсіт, постукав удруге так гучно, що кур’єр мерщій побіг відчиняти, а сама пані Спарсіт про всяк випадок сховала маленького столика з усім чайним причандаллям до шафи й ретирувалася до себе нагору, щоб з’явитися, коли те буде потрібно, з усією помпою.

— Вибачте, пані, той добродій хоче бачити вас, — сказав Бітцер, приклавши водяве своє око до замкової дірки в її дверях.

І пані Спарсіт, що тим часом поправила чепчика на голові, знов понесла свої класичні риси вниз і вступила до кабінету правління, немов римська матрона, що виходить за браму обложеного міста провадити переговори з ворожим полководцем.

На гостя, що вже підійшов до вікна і знічев’я визирав на вулицю, той ефектний вихід не справив аніякісінького враження. Він стояв собі недбало, навіть капелюха не скинувши, і байдужісінько посвистував. Вигляд у нього був стомлений — почасти від надмірної спеки, почасти ж від надмірної вишуканості. Бо видно було з першого погляду, що це справжній джентльмен, до того ж найсучаснішої моди: всім на світі знуджений і здатний у щось вірити не більш, ніж сам Люцифер.

— Здається, ви хотіли бачити мене, добродію? — промовила пані Спарсіт.

— Ой, перепрошую, — відказав він, обертаючись і скидаючи капелюха. — Вибачте. «Гм!.. — подумала пані Спарсіт, велично вклоняючись. — Років тридцять п’ять, гарне обличчя, гарна постава, гарні зуби, гарні манери, гарно вбраний, приємний голос, темний чуб, зухвалі очі». Все те вона відзначила по-жіночому блискавично, поки схиляла голову та підводила її — достоту як той султан, що був устромив голову в цебро з водою.

— Сідайте, будь ласка, добродію, — сказала вона.

— Дякую. Дозвольте мені… — він підсунув їй стільця, але сам не сів, тільки сперся недбало на край стола. — Я лишив свого слугу на станції забрати речі — потяг був новнісінький, і багажний вагон геть напхано — а сам прийшов пішки, щоб розглядітись трохи. Що за чудне місто!

Дозвольте вас запитати: чи воно завжди буває таке чорне, як оце тепер?

— Звичайно куди чорніше, — відповіла пані Спарсіт своїм непохитним тоном.

— Невже? Перепрошую: ви, мабуть, родом не тутешня?

— Ні, добродію, — відповіла пані Спарсіт. — Колись, ще як я не була вдовою, я мала щастя — чи, може, нещастя — обертатись у зовсім інших колах. Мій небіжчик чоловік був з Паулерів.

— Як, як, пробачте? — перепитав гість. — Із кого?

— З Паулерів, — ще раз сказала пані Спарсіт.

— З роду Паулерів? — подумавши хвилинку, спитав знову гість.

Пані Спарсіт ствердно кивнула головою. Гостеве обличчя зробилося неначе ще стомленіше.

— Ви тут, напевне, дуже нудитеся? — такий висновок зробив він з її повідомлення.

— Я покірна обставинам, — відказала пані Спарсіт, — і давно вже навчилася пристосовуватись до сил, що спрямовують моє життя.

— Вельми мудра філософія, — погодився гість, — і вельми похвальна, і… — певно, полінувавшися докінчувати думку, він замовк, знехотя перебираючи пальцями ланцюжок від годинника.

— Чи дозволите спитати, добродію, — почала пані Спарсіт, — кому я завдячую честь…

— Авжеж, авжеж, — похопився незнайомець. — Дуже вдячний, що нагадали. Я маю рекомендаційного листа до банкіра Горлодербі. Вийшовши погуляти по цьому чудернацькому чорному місту, поки в готелі поспіє обід, я спитав одного перехожого, певне, робітника, — він немовби щойно побував під душем з чогось пухнастого, мабуть, якоїсь сировини…

Пані Спарсіт нахилила ствердно голову.

— … спитав його, де мешкає пан банкір Горлодербі. А він, либонь, почувши слово «банкір», та подумавши, що мені треба до банку, й спровадив мене сюди. Але, я гадаю, пан Горлодербі навряд чи мешкає в цьому будинку, де я маю честь з’ясовувати вам свою появу?

— Ні, добродію, він тут не мешкає, — відказала пані Спарсіт.

— Дякую. Я не мав наміру вручати зразу свого листа, не маю його й тепер. Просто я вирішив пройтися до банку, аби якось збавити час, а щасливим випадком забачивши в оцьому вікні, — він недбало махнув до вікна рукою і ледь уклонився своїй розмовниці, — даму вельми достойного й приємного вигляду, подумав, що найліпше буде, як я зайду та спитаюся в цієї дами, де ж мешкає пан банкір Горлодербі. Що я й дозволив собі зробити, даруйте вже мені ласкаво.

Неуважливу й недбалу його поведінку цілком відшкодовувала в думці пані Спарсіт властива йому невимушена галантність, що відчувалась і в його поводженні з нею. Ось, скажімо, й тепер — він трохи-трохи не сидить на столі, а все ж ліниво нахиляється до неї, мовби даючи взнаки, що і в ній є своя принадність, свій чар.

— Я знаю, що в банках люди схильні до підозріливості, та воно так і повинно бути, — провадив гість, що мав до всього ще й приємну манеру говорити вільно, плавко й таким тоном, ніби в словах його таїлося більше змісту й дотепності, ніж здавалось відразу (такий хитрий спосіб винайшов, мабуть, сам засновник цієї численної секти, хоч ми й не знаємо, хто ж був цей визначний муж), — а тому доводжу до вашого відома, що листа того — ось він, прошу, — дав мені депутат парламенту від вашої округи Товкматч, із ким я мав приємність познайомитися в Лондоні.

Пані Спарсіт упізнала руку пана Товкматча, зауважила, що показувати листа не було ніякої потреби, і дала гостеві адресу пана Горлодербі, пояснивши докладно, як туди дійти.

— Безмежно вдячний, — сказав незнайомець. — Ви, звісно, добре знаєте самого банкіра?

— Ще б пак, добродію, — відповіла пані Спарсіт. — Я перебуваю на службі в нього ось уже десять років.

— Цілу вічність! Він, здається, одружений з Товкматчевою дочкою?

— Так, — потвердила пані Спарсіт, стиснувши нараз губи. — Він сподобився такої… честі.

— І його дружина, як я чув, трохи не філософ?

— Та невже? — здивувалась пані Спарсіт.

— Вибачте мені настирливу мою цікавість, — мовив гість облесливо, побачивши, як насупила вона брови, — але ви знаєте цю родину і взагалі знаєте людей. Я теж маю познайомитися з банкіровою родиною і, можливо, мені доведеться часто бувати в них. Скажіть, це правда, що пані Горлодербі таке страховище? Батько змалював її такою непохитно суворою, що мене просто кортить знати, чи цс правда. Що, вона зовсім неприступна? Вчена й розумна, аж з душі верне? Я бачу з вашої багатозначної усмішки, що ви так не думаєте? Ви влили бальзам у мою неспокійну душу. А скільки їй років? Сорок? Тридцять п’ять?

Пані Спарсіт голосно засміялась.

— Дівчисько, — сказала вона. — Їй ще й двадцяти не було, як вона заміж вискочила.

— Слово честі, пані Паулер, — промовив гість, випростуючись, — я ще зроду не був такий здивований!

Він, видно, й справді дуже здивувався, принаймні наскільки те було для нього можливо, бо дивився на пані Спарсіт добру чверть хвилини, мовби сторопілий з подиву. А тоді сказав зовсім знеможено:

— Запевняю вас, пані Паулер, що все чуте від її батька підготувало мене до зустрічі з жінкою дійшлою й несхитно суворою. Надзвичайно вам вдячний за те, що ви виправили цю кумедну помилку. Вибачте, що потурбував вас. Дуже дякую. Бувайте здорові!

Попрощавшись, він вийшов; а пані Спарсіт сховалась за шторою й стежила, як він спокволу йде тінистим боком вулиці, привертаючи увагу кокстаунців.

— Що ви скажете про цього добродія, Бітцере? — спитала пані Спарсіт, коли кур’єр вернувся прибрати після чаю.

— Силу грошей на одежу витрачає, пані.

— Але треба визнати, — сказала пані Спарсіт, — що вбраний він з великим смаком.

— Авжеж, пані, — погодився Бітцер, — тільки чи варте воно тих грошей. А крім того, — додав він, витираючи столик, — здається мені, що він картяр.

— Грати в карти — це негоже діло, — сказала пані Спарсіт.

— І дурне, пані, — додав Бітцер. — Бо програти завжди легше, ніж виграти.

Чи то духота вадила пані Спарсіт, чи просто робота не ладилась, але того вечора вона не плела й не гаптувала. Вона сиділа біля вікна, коли й сонце вже почало спускатися за густий дим, і коли дим той пойнявся червоним вогнем, і коли та вогненна барва зблякла, погасла, і темрява, ніби виступивши повільно з землі, посунула вгору, все вище й вище, до дахів, до церковних шпилів, до вершечків фабричних коминів, аж до самого неба. Без світла сиділа пані Спарсіт при вікні, згорнувши руки на колінах, не звертаючи уваги на вечірні згуки: галакання хлопчаків, собачий гавкіт, гуркотіння коліс, голоси й тупіт перехожих, пронизливі вуличні вигуки, і цокіт дерев’яних підошов по брукові після кінця робочого дня, і грюкіт зачинюваних на ніч віконниць по крамницях. Аж коли Бітцер прийшов сказати, що незмінну її вечерю — паштет — уже подано, пані Спарсіт збудилася з тієї задуми, підвелась і понесла нагору свої густі чорні брови, так уже настовбурчені від тяжкого намислу, що видимо потребували праски.

— Йолоп! — раптом вимовила вона, лишившись сама за своєю вечерею.

Кого те слово стосувалось, вона не пояснила, але ж навряд чи паштета…

Розділ II ПАН ДЖЕЙМС ГАРТГАУС

Товкматчева партія потребувала помічників у справі перерізання uорлянок граціям. Отож вербувалося прибічників, а де ж легше їх навербувати, ніж серед витончених джентльменів, які все на світі мають за ніщо, а тому ладні робити хоч би що?

Та й узагалі тверезі уми, що піднялись до таких висот мудрості, надили до себе багатьох послідовників Товкматчевої школи. Вони, ті послідовники, любили витончених джентльменів, хоч і удавали, ніби їх не люблять. Вони пнулися з шкури, їх наслідуючи, і так само гугнявили та ковтали слова, і з таким самим знеможеним виглядом годували своїх новонавернених учнів цвілими порційками політичної економії. Ще ніколи в світі, певне, не бачено такого химерного поріддя покручів, як те, що вийшло з них.

Серед витончених джентльменів, що формально не належали до Товкматчевої школи, був один, доброго роду й гарної вроди, наділений неабияким гумором; він набув слави в палаті громад, розваживши її надзвичайно, коли викладав свою (і директорів залізничної компанії) думку про одну катастрофу, в якій загинуло п’ятеро пасажирів і ще тридцять двох було скалічено. Він сказав, що такій чудовій, найкращій у цілому світі залізниці, де застосовується найхитромудріше в світі обладнання, де працює найретельніша в світі обслуга, де порядкує найщедріше в світі начальство, до цілковитої довершеності бракувало тільки аварії. В числі жертв катастрофи була також корова, а серед розкиданих невідомо чиїх речей знайдено вдовичого чепчика. То наш високошановний член парламенту так насмішив усю палату (відому своїм тонким почуттям гумору), начепивши чепчика на корову, що ні в кого вже не стало терплячки вдаватися в подробиці протоколів слідства, і залізничну компанію під регіт і оплески виправдано.

Отож цей дотепний пан мав меншого брата, ще кращого на вроду, а той брат скуштував життя драгунським корнетом — і знудився, тоді скуштував його за кордоном, у почті одного англійського посла, — і теж знудився, тоді вирядився в подорож до Єрусалима — і знудився й там, нарешті поплив на яхті довкола світу — і знудився всюди. Ось йому наш парламентський дотепник і сказав якось по-братньому: «Джіме, є непогана нагода. Партії фактогризів потрібен один кандидат. Чи не взятися тобі до статистики?» Ця думка принадила Джіма своєю новиною, до того ж йому прикро хотілось якої-небудь відміни, тому він ладен був «узятися» будь до чого, хоч би й до статистики. Отож він і взявся. Витовк дві-три Сині книги, а брат його розславив те серед фактогризів і сказав їм: «Якщо ви хочете пропхати в парламент від будь-якої округи показного хлопчину, що вміє з біса добре молотити язиком, то поцікавтесь моїм братом-Джімом, це якраз той, що вам треба». Джіма спробувано кілька разів на публічних зборах, а тоді пан Товкматч і рада політичних мудреців схвалили його, і вирішено послати його до Кокстауна — показатись людям у місті та окрузі. Ото звідти й лист, що його напередодні Джім пред’являв пані Спарсіт, а тепер держав у руці пан Горлодербі. На конверті було написано: «П. Джозаї Горлодербі, банкірові, м. Кокстаун. Рекомендація п. Джеймсові Гартгаусові. Томас Товкматч».

Одержавши цього листа й візитову картку пана Джеймса Гартгауса, пан Горлодербі небавом наклав на голову капелюха й подався до готелю, де зупинився лондонський гість. Коли він зайшов, пан Гартгаус саме дивився в вікно, уже вкрай знуджений і майже готовий махнути на це діло рукою та «взятися» до чогось іншого.

— Добродію, я Джозая Горлодербі з Кокстауна, — відрекомендувався банкір.

Пан Джеймс Гартгаус запевнив, що дуже радий цій давно сподіваній зустрічі (хоча по ньому того зовсім не було видно).

— Кокстаун, пане добродію, не таке місце, до яких ви звикли, — сказав Горлодербі, сідаючи без запрошення. — Тому, з вашого дозволу — а можна й без нього, я чоловік простий, — я хочу вам дещо про нього розповісти, перше ніж рушати далі.

Пан Гартгаус відповів, що буде щасливий почути ту розповідь.

— Не будьте такий певний, — сказав Горлодербі, — я вам того не обіцяю. По-перше, бачте отой наш дим? То їжа й питво для всіх нас. То найздоровша в світі річ з усіх поглядів, надто ж для легенів. Коли ви з тих, хто хоче, щоб ми його вибавили, то ми з вами розійдемось. Ми не збираємось пропалювати днища наших парових казанів швидше, ніж досі, хоч би скільки про це галасували й скиглили по всій Великобританії та Ірландії.

Вирішивши, що як уже «взявся», то треба триматись, пан Гартгаус відказав:

— Пане Горлодербі, запевняю вас, що я цілком вас підтримую. З щирого переконання.

— Дуже радий, — сказав Горлодербі. — Далі, ви, напевне, багато всячини наслухалися за працю на наших фабриках. Правда? Чудово. То я вам розкажу, як воно насправді. Це робота якнайприємніша, якнайлегша, якнайкраще оплачувана. Іще більше скажу: ми б не змогли поліпшити наших фабрик, якби навіть турецькі килими в цехах постелили, чого ми робити не збираємось.

— І маєте рацію, пане Горлодербі.

— І нарешті останнє, — сказав Горлодербі. — Наші робочі руки. В Кокстауні всі вони до однісінького, чоловіки, жінки й діти, мають єдину мету в житті. Ця мета — Щоб їх годували черепаховим супом і дичиною з золотої ложки. Тож знайте: жодне з них не діжде, щоб ми його годували з золотої ложки черепаховим супом та дичиною. Тепер вам відомо все про наше місто.

Пан Гартгаус заявив, що цей стислий і воднораз вичерпний виклад цілого кокстаунського питання був для нього надзвичайно цікавий і повчальний.

— Бачте, — відповів пан Горлодербі, — така моя натура, що я люблю, знайомлячись із ким-небудь, надто з громадським діячем, зразу доходити з ним повного порозуміння. Тепер, пане Гартгаусе, перше ніж запевнити вас, що я радий буду, наскільки стане малої моєї спромоги, зробити для вас усе, за що просить у листі мій приятель Том Товкматч, мені лишається сказати вам ще одне. Ви джентльмен, людина доброго роду. Не дуріть себе, подумавши хоч на мить, ніби й я такий. Я хамло, покидь, я вийшов з харпаків, з найпослідущої потолочі.

Ніщо в світі не могло б збільшити Джімове зацікавлення паном Горлодербі дужче, ніж ця обставина. Чи принаймні так він сказав.

— Ну, тоді ми можемо стиснути один одному руки як рівня, — зробив висновок пан Горлодербі. — Я кажу як рівня, бо хоч я краще ніж будь-хто знаю, що я таке, і знаю достеменну глибину того болота, що з нього я виліз, але гордості я маю не менше, ніж ви. Ані на крихту не менше. Отепер, поставивши себе перед вами на належне місце, я можу спитати вас, як ваше здоров’я, і висловити надію, що ви почуваєтеся добре.

Тиснучи йому руку, пан Гартгаус запевнив його, що, завдяки цілющому кокстаунському повітрю, почувається він якнайліпше. Пан Горлодербі вислухав ту відповідь задоволено.

— Може, вам відомо, — сказав він, — а може, й невідомо, що я одружений з Томовою Товкматчевою дочкою. Якщо ви не маєте на меті нічого ліпшого, то ходімо зараз до мене додому, і я вас із нею познайомлю.

— Пане Горлодербі, ви вгадали найпалкіше моє жадання, — відказав пан Гартгаус.

Без дальших балачок вони вийшли з готелю, і пан Горлодербі повів нового знайомого, що так дуже від нього різнився, до своєї оселі — червоного цегляного будинку з чорними віконницями, зеленими завісами на вікнах і двома білими приступками перед чорними парадними дверима. А в вітальні того дому до них вийшла найцікавіша з усіх молодих жінок, яких зроду доводилося бачити панові Джеймсові Гартгаусові. Вона поводилася так скуто й воднораз так недбало, була така стримана й воднораз така уважна, така холодна та горда і воднораз так прикро засоромлена чванливим чоловіковим смиренництвом, бо аж здригалася від кожної його вихватки, мовби її вдарили чи ножем шпигнули, що гість стежив за нею з зовсім новим, ще не знаним почуттям. І обличчя її зацікавило його не менше, ніж поведінка. Воно було вродливе, але таке вимушено-застигле, що годі й здогадатись, який же його справжній, природний вираз. Цілком байдужна, цілком певна себе, ні на мить нічим не збентежена і все ж ні на мить не вільна від напруги, вона перебувала в їхньому товаристві лиш тілом, а духом видимо лишалася весь час самотня, і шкода було й «братися» зрозуміти цю жінку відразу, така вона виявилась непроникна.

Роздивившися на господиню, гість обвів поглядом вітальню. Ніде йому не впало в око ані сліду жіночої руки. Жодна оздоба, жодна мила дрібничка, нехай навіть банальна, не виявляла її уподобань. Похмура й незатишна, опоряджена з бундючною й настирливою пишнотою, вітальня витріщалась на господарів і гостя, не скрашена, не зм’якшена хоч би найменшою признакою якогось жіночого діла. Як пан Горлодербі стовбичив посеред своїх пенатів, так і ці нелагідні божества обступали його, і були воші гідні господаря, а він їх, одно слово — дібрались до пари.

— Оце, добродію, моя дружина, пані Горлодербі, Томова Товкматчева старша дочка. А це, Лу, пан Джеймс Гартгаус. Пан Гартгаус записався до полку твого батька. Коли не пошле його незабаром Кокстаун у палату громад як колегу Томові Товкматчевї, то напевне ми почуємо, що він кандидує від котрогось із сусідніх міст. Ви, мабуть, завважили, пане Гартгаусе, що дружина моя молодша за мене. Не знаю, що вона в мені побачила такого, що погодилась вийти за мене, але, видно, щось та побачила, а то була б не вийшла. На її освіту стільки грошей витрачено, що вона все на світі знає, навіть політичну економію. В разі вам треба буде вивчити щось, кращого навчителя, ніж Лу Горлодербі, я не скажу вам, де й шукати.

Пан Гартгаус запевнив, що приємнішого й чарівнішого навчителя він іще зроду не мав, та й мати б не хотів.

— Прошу, прошу! — сказав господар. — Коли ви охочий сипати компліменти, то за успіх не бійтесь, бо суперників у вас не буде. Я сам цього діла ніколи не вчився і ніколи не вдавав, ніби його тямлю. Правду сказати, я тих компліментів не зношу. Але ж вас виховувано не так, як мене. Вам таке виховання, як моє, далебі, й не снилось! Ви джентльмен, а я ні — і не корчу з себе джентльмена. Я Джозая Горлодербі з Кокстауна, і цього з мене досить. Та хоч мені й байдуже про ті манери та про титули, однак Лу Горлодербі, може, й не байдуже. Вона ж бо не мала такого талану, як я, — ви, може, скажете безталання, а я таки кажу талану, — тож, я певен, ваші зусилля марно не продадуть.

Джім, усміхаючись, обернувся до Луїзи.

— Пан Горлодербі — шляхетний кінь у порівняно природному стані, цілком вільний від збруї умовностей, що в ній цілий вік ходять такі шкапи, як я.

— Ви дуже шануєте пана Горлодербі, — відмовила вона незворушно. — Що ж, так воно й має бути.

З тої відповіді він спантеличився просто ганебно, як на такого бувалого джентльмена, і тільки подумав: «Як же мені це розуміти?»

— Ви, як я здогадуюсь зі слів мого чоловіка, збираєтесь присвятити себе служінню нашій батьківщині. Вирішили показати народові вихід із усіх його сутуг, — сказала Луїза. Вона ще стояла перед гостем там, де зупинилась, коли ввійшла, і самопевність її химерно суперечила видимій і прикрій вимушеності.

— Ні, пані Горлодербі, слово честі, ні! — засміявся Гартгаус. — Навіщо мені дурити вас! Я декуди побував, дещицю побачив і ні в чому не знайшов жадної вартості, — як і всі люди, тільки що дехто це відверто визнає, а дехто ні. І якщо я взявся обстоювати погляди вашого шановного татуся, то лише тому, що мені однаковісінько, чи обстоювати їх, чи будь-чиї інші.

— А хіба ви не маєте своїх власних? — спитала Луїза.

— Я не бачу ніякісіньких підстав віддавати перевагу яким-небудь. Запевняю вас, що я не надаю ані найменшої ваги ніяким поглядам. Наслідком усіх відмін нудьги, що я скуштував, є переконання (якщо тільки це не занадто енергійне слово для моїх млявих думок на цю тему), що будь-яка система ідей дає рівно стільки користі, скільки й будь-яка інша, і завдає рівно стільки шкоди. Один старовинний англійський рід має чарівного девіза: «Що буде, те й буде». Оце й є єдина в світі істина.

Ця цинічна чесність бодай у визнанні своєї безчесності — гріх такий небезпечний, такий убійчий і такий поширений — збудила в ній, як він помітив, деяку прихильність до нього. І він поквапився закріпити той успіх, додавши якнайоблеснішим тоном (хай уже сама вона вбачає щось у тому тоні чи не вбачає):

— Мені просто здається, пані Горлодербі, що партія, яка може довести будь-що рядочками одиниць, десятків, сотень та тисяч на папері, найцікавіша й найзисковніша. Отож я так само держуся її, мовби в неї вірив. І ладен так пильно її обстоювати, мовби в неї вірив. Ну, а що більшого міг би я для неї зробити, якби справді вірив у неї?

— Оригінальний з вас політик, — зауважила Луїза.

— Даруйте, пані Горлодербі, але я навіть цим не можу похвалитись. Запевняю вас, якби всі мої однодумці поскидали личини та об’єдналися в одну партію, вона була б найчисленніша в країні.

Ту хвилину озвався пан Горлодербі, що вже трохи був не луснув від незвично довгої мовчанки. Він запропонував відкласти сімейний обід на пів до сьомої, а тим часом обводити пана Гартгауса з візитами по найвпливовіших виборцях Кокстауна та околиці. Так і зробили, і пан Джеймс Гартгаус, тонко використовуючи насмикані з Синіх книг знання, блискуче склав іспита, хоч і знудився страшенно.

Як вернулись обідати, стіл було накрито на чотирьох, однак сіли вони за нього тільки втрьох. Пан Горлодербі відразу почав оповідати, як смачно пахли тушковані вугрі, що він колись, іще восьмирічним хлопчаком, купляв на півпенса у вуличних торговців, та чим відгонила призначена до поливання вулиць вода, що нею він запивав ту ласу потраву. А за юшкою й рибою знов розважив свого гостя, вирахувавши, що він (Горлодербі цебто) замолоду з’їв у вигляді вудженої ковбаси не менше як три коняки. Джім слухав ті теревені, вряди-годи вкидаючи мляве «знаменито!», і вони б, можливо, схилили його до ухвали другого-таки дня податися знов до Єрусалима, коли б його не зацікавила так гостро Луїза. «Невже немає нічого, — думав він, поглядаючи на господиню, що її дівоча постать, невеличка, тендітна, дуже зграбна, виглядала і принадно, і якось не до ладу на чільному місці за столом, — невже немає нічого, що б могло пожвавити це обличчя?»

Ні, є! Далебі, є, і ось воно з’явилося — в зовсім несподіваній подобі! Прийшов Том. Щойно прочинилися двері, як її обличчя враз відмінилось, осяяне усмішкою.

Прегарна то була усмішка. Може, вона б і не вразила так пана Джеймса Гартгауса, якби він не дивувався вже стільки з незворушного Луїзиного обличчя. Луїза простягла руку — маленьку, зграбненьку, ніжну ручку, і пальці її так обхопили братові, наче вона хотіла піднести їх до губів. «Ти ба! — подумав гість. — Значить, оце щеня — єдине створіння, до якого вона не байдужа. Так, так!»

Щеня познайомлено з гостем, і воно сіло за стіл. Назвисько це було хоча й не дуже хвальне, однак не зовсім і нсзаслужеие.

— Коли мені було стільки років, як тобі, Томе, — сказав пан Горлодербі, — я приходив обідати вчасно або лишався без обіду!

— Коли вам було стільки років, як мені, — огризнувся Том, — вам не доводилось виправляти спартаченнх балансів, ані перевдягатися потім до столу.

— Ну, годі про це, — сказав Горлодербі.

— Годі, то й годі, — буркнув Том. — Не я ж завівся.

— Пані Горлодербі, — озвався Гартгаус, що дуже добре чув усю ту пересварку, — обличчя вашого брата здається мені дуже знайоме. Чи не міг я де зустрічатися з ним за кордоном? Або, може, в школі?

— Ні, — відповіла Луїза, враз зацікавлена, — він ніколи не бував за кордоном і вчився тут, удома. Томчику, це я пояснюю панові Гартгаусові, що він не міг зустріти тебе за кордоном.

— Не мав такої приємності, добродію, — мовив Том.

Не знати, що в ньому так тішило сестру — в цьому похмурому юнакові, не дуже ласкавому навіть до неї. Така вже, певне, велика була самотність її серця і потреба комусь його віддавати. «Тим більш, виходить, що оце щеня — єдине в світі створіння, до якого вона не байдужа, — знову й знову думав пан Джеймс Гартгаус. — Єдине в світі… Єдине в світі!»

І при сестрі, і тоді, коли вона вже вийшла, щеня нітрохи не приховувало своєї зневаги до пана Горлодербі, а навпаки, всіляко її підкреслювало, перекривляючи його та підморгуючи, щойно цей ворог умовностей відвертався. Не відповідаючи на ті телеграфні знаки, пан Гартгаус, однак, цілий вечір усіляко його під’юджував і виявляв до нього надзвичайну приязнь. А коли він підвівся і, прощаючись, сказав, що не певен, чи втрапить сам потемки до свого готелю, щеня зразу напросилося в поводирі і вийшло з ним на вулицю.

Розділ III ЩЕНЯ

Дуже цікаво, що з юнака, виховуваного за системою неухильного придушення всього властивого людській природі. виріс лицемір, але таке, безперечно, трапилося з Томом. Дуже дивно, що юнак, якого ніколи й на п’ять хвилин уряд не полишали на самого себе, врешті так і не навчився кермувати собою, але саме таке й сталося з Томом. І вже зовсім годі збагнути, як це юнака, чию уяву задушено ще в колисці, могли ще тривожити якісь її залишки, що прибрали подоби найтваринніших потягів, але якраз таким виродком, без сумніву, виявився Том.

— Ви палите? — спитав його пан Гартгаус, коли вони підійшли до готелю.

— Ще б пак! — відповів молодик.

Задля чемності Гартгаус мусив запросити його до себе в номер, і Том задля чемності мусив до нього зайти. І від прохолодного напою, зготованого відповідно до погоди, однак досить міцного, і від сигар ліпшого гатунку, ніж можна було купити в Кокстауні, молодий Товкматч дуже скоро почувся зовсім невимушено й перейнявся ще більшим захватом перед своїм новим приятелем.

Розсівшись на одному кінці канапи, він попахкав сигарою, тоді відігнав дим з-перед очей і почав розглядати пана Гартгауса, що сидів на другому кінці. «Наче зовсім і не дбає про своє вбрання, — подумав він, — а як доладно все на ньому лежить! Що то є столиця!»

Спіймавши Томів погляд, пан Джеймс Гартгаус зауважив, що той нічого не п’є, і власного рукою недбало долив йому келиха.

— Дякую, — белькнув Том. — Дякую. Ну що, пане Гартгаусе, натішилися сьогодні досхочу з старого Горлодербі? — спитав він, знову підморгнувши й хитро дивлячись на розмовника поверх свого келиха.

— А чого, добрячий чолов’яга! — відказав пан Джеймс Г артгаус.

— Добрячий, кажете? — І Том знову підморгнув йому.

Пан Гартгаус, осміхнувшись, підвівся з канапи й став навпроти Тома перед холодним каміном, зіпершися на нього спиною. Затягнувся разів кілька сигарою, тоді сказав, дивлячись на Тома згори вниз:

— Кумедний з вас швагер, Томе!

— Ви, мабуть, хотіли сказати, що з старого Горлодербі кумедний швагер? — відказав Том.

— Та й кусливий же ви, Томе! — засміявся пан Гартгаус.

Том аж умлівав від задоволення, до того приємно було йому, що він отак сприязнився з такою камізелькою, і що його отак по-дружньому називає просто Томом такий голос, і що він отак швидко став розмовляти запанібрата з такими бакенбардами.

— Е, що мені старий Горлодербі, коли ви на це натякаєте, — сказав він. — Я його завжди називав так, як оце тепер називаю, хоч би й перед ким, і завжди думав про нього те, що й тепер думаю. І надалі не збираюся на гречний тон задля нього переходити. Трохи вже мені, здається, запізно це робити.

— Та на мене можна не зважати, — відказав Джеймс. — Але при його дружині, мабуть, варто б поберегтися.

— При його дружині? — перепитав Том. — Цебто при моїй сестрі Лу? О, аякже! — він засміявся, тоді хлиснув ще прохолодного напою.

Джеймс Гартгаус стояв усе на тому самому місці, в тій самій поставі, так само недбало-елегантно палив сигару і, дивлячись приязно на щеня, почувався таким собі добродушним демоном-спокусником, що тільки витає над обраною жертвою, певний: досить йому пожадати, і вона віддасть йому всю до решти душу. І щеня начебто справді скорялося тому впливові. Воно поглянуло на свого розмовника догідливо, тоді поглянуло захоплено, тоді поглянуло зухвало й поставило одну ногу на канапу.

— Моя сестра Лу? — спитав ще раз Том. — Та вона ніколи не любила старого Горлодербі.

— Це минулий час, Томе, — відказав пан Джеймс Гартгаус, збиваючи мізинцем попіл з сигари. — А ми перебуваємо нині в теперішньому.

— Дієслово «любити». Друга дієвідміна. Дійсний спосіб. Теперішній час. Перша особа однини: я не люблю. Друга особа однини: ти не любиш. Третя особа однини: вона не любить, — протарабанив Том.

— Дуже дотепно! — похвалив його приятель. — Але ви, звичайно, жартуєте.

— Які там жарти! — вигукнув Том. — Слово честі! Невже ви, пане Гартгаусе, справді могли подумати, що Моя сестра любить старого Горлодербі?

— Любий мій друже, — відповів йому Гартгаус, — а що ж я маю ще думати, коли бачу щасливе подружжя, що живе у мирі й злагоді?

Якби Том доти не встиг іще підняти на канапу і другу ногу, то неодмінно зробив би це тепер, зачувши, що його названо любим другом. Та що обидві ноги його вже лежали там, а він відчував потребу якось відзначити цей визначний пункт розмови, він простягся вигідніше, потилицею зіперся на бильце, пахкнув сигарою якомога недбаліше і повернув простацький свій вид та вже добряче посоловілі очі до співрозмовника, що дивився на нього згори вниз так безтурботно і водночас так владно.

— Ви ж знаєте нашого батечка, пане Гартгаусе, — сказав він, — то чого ж вам дивуватися, що Лу вийшла за старого Горлодербі? В неї ніколи не було кавалерів, і як батько їй сказав іти за старого Горлодербі, вона й пішла за нього.

— Вельми слухняна у вас сестра, як на таку вродливу жінку, — відказав пан Джеймс Гартгаус.

— Авжеж, але навряд чи вона була б така слухняна і навряд чи все б вийшло так просто, — пояснило щеня, — коли б це зробилось не задля мене.

Спокусник тільки звів брови, і того було досить, щоб примусити щеня розповідати далі.

— То я її умовив, — оголосив Том самовдоволено. — Мене запхали до банку старого Горлодербі (куди мені зовсім не хотілось), і я добре знав, що старий заллє мені сала за шкуру, коли спіймає в неї облизня, то я й сказав їй, чого хочу, а вона так і зробила. Для мене вона б зробила що завгодно. А добре мати таку сестру, скажіть?

— Знаменито!

— Та воно ж для неї й не важило стільки, як для мене, — провадив Том байдуже. — Бо ж від цього залежала моя воленька, а може, й доленька, а вона так чи так інших женихів не мала. А дома їй зоставатись — то було однаково, що в тюрмі сидіти, надто коли мене там не стало. От якби вона когось іншого зреклася задля старого Горлодербі — то інша річ. Але й так вона дуже добре зробила.

— Просто чудово! І так спокійно поводиться…

— Е, та вона ж дівчина, — мовив Том поблажливо-зверхньо. — Дівчата усюди легше пристосовуються. Вона вже звикла, їй і байдуже. Чи так, чи так, їй однаковісінько. А крім того, хоч Лу й дівчина, але вона в нас не така, як усі дівчата. Вона може замкнутися сама в собі й про щось думати хоч цілу годину. Я сам хіба ж скільки разів бачив, як вона сидить і сидить перед каміном та дивиться на вогонь!

— Ага! Своїм коштом, значить, розважається, — озвався Гартгаус, спокійно затягуючись сигарою.

— Не так то дуже й розважається, як ви, може, думаєте, — відказав Том. — Адже наш батечко напхав їй повну голову всякою науковою сухіврею. Така в нього система.

— Виростив дочку за своїм власним взірцем? — здогадався Гартгаус.

— Дочку? Не тільки дочку. Він і мене за тим самим взірцем виростив.

— Та не може бути!

— Може чи не може, а так воно є, — Том покивав головою. — Знаєте, пане Гартгаусе, як я перебрався з дому до старого Горлодербі, я був справжнісінький пень і знав про життя не більше, ніж устриця.

— Годі вам, Томе. Ви жартуєте. Я вам не вірю.

— Щоб я пропав! — вигукнуло щеня. — Я не жартую, які там жарти! — Якусь хвилину воно надзвичай поважно смоктало сигару, а потім додало вкрай самовдоволено: — Правда, відтоді я вже трохи порозумнішав. Я ж не заперечую. Але дякувати за те я мушу тільки собі, а не батечкові.

— А ваша вчена сестра?

— А моя вчена сестра лишилась така, як і була. Колись вона, бувало, скаржилась мені, що не вміє нічим таким забавитись, чого всіх дівчат учать, то навряд чи вона й досі чогось такого навчилась. Але їй дарма, — додав Том вельми мудро, знову пахкнувши сигарою. — Дівчата якось до всього вміють призвичаїтись.

— Я вчора надвечір зайшов до банку пана Горлодербі, щоб спитати його адресу, і застав там якусь літню пані, що, видно, дуже прихильна до вашої сестри, — зауважив пан Гартгаус, відкидаючи недокурка.

— А, тітуся Спарсіт! — здогадався Том. — Ви її вже бачили, кажете?

Його приятель кивнув головою. Том вийняв з рота сигару, щоб підморгнути виразніше (правда, повіки його вже зовсім не слухались) і постукав себе пальцем по носі.

— О, ще б пак! Тітуся Спарсіт не просто прихильна до Лу! — сказав він. — Вона її щиро й вірно любить. Адже тітуся Спарсіт ніколи не закидала вудки на Горлодербі, як він ще був нежонатий. Що ні, то ні!

То були останні слова, що вимовило щеня, перше ніж запало в паморочливу дрімоту, а тоді провалилось у мертвий сон. Збудилось воно від дуже прикрого сновиддя, ніби хтось штовхає його носаком і каже: «Ну, годі, вже пізно. Йдіть собі додому».

— Ну що ж, — промимрив Том, насилу підводячися з канапи. — Вибачайте, мені вже час іти. Чуєте, а сигари в вас дуже добрі, тільки слабкуваті трохи.

— Авжеж, слабкуваті, — погодився Гартгаус.

— Аж сміх бере, такі слабкі, — ще пробелькотів Том, — Де тут у вас двері? Добраніч!

Потім йому приснився ще один химерний сон: наче коридорний з готелю веде його кудись крізь густий туман. А коли той туман, попоморочивши його, врешті розтанув, він побачив, що стоїть на головній вулиці вже сам. Далі він пішов додому досить легко, однак усю дорогу ніби відчував присутність і вплив свого нового приятеля — неначе той витав десь у повітрі, в такій самій недбалій поставі, і дивився на нього таким самим поглядом.

Прийшовши додому, він ліг спати. Якби йому хоч трохи було втямки, чого він накоїв того вечора, та якби він був трохи менше щеням і трохи більше братом, то він, може, не дійшов би додому, а звернув би з дороги, спустився б до смердючої річки, чорної від фарби, і ліг би спати на віки вічні на її дні, вкрившися з головою гнилими її водами.

Розділ IV ЛЮДИ І БРАТИ

— О друзі мої, пригноблені кокстаунські трудівники! О друзі мої і співвітчизники, раби залізного, жорстокого деспотизму! О друзі мої, товариші в злигоднях, товариші в праці, брати мої! Настала година, коли ми повинні зімкнути свої лави, з’єднатись в одну непоборну силу й розтерти на порох гнобителів, що занадто довго розпасались на нашій кривавиці, тягли з нас жили, грабували наші родини, топтали створені від самого бога світлі права людства, священні й вічні привілеї братерства! «Правда! Добре кажеш! Слава!» — та інші схвальні вигуки залунали з усіх кінців повно напханого, тісного, душного приміщення, де промовець, що стояв на високому помості, виливав із себе отаке-о словесне шумовиння. Він уже сам розпалився до червоного жару і геть захрип. Він доти репетував скільки духу під яскравим газовим світильником, і підносив угору зціплені кулаки, і розмахував ними, і супив грізно брови, і скреготав зубами, аж поки, зовсім знесилившись, мусив спинитись і попросити склянку води.

Невигідно різнився від звернених до нього уважних облич цей чоловік, що стояв на помості перед людським стовпищем, розпалений, червоний, і жадібно пив воду. Над тими людьми його підносив хіба лише поміст, а власною своєю природою він навряд чи був у чому вищий за них. Навпаки, багато в чому, і то в дуже важливому, він стояв куди нижче. Він був не такий чесний, як вони, і не такий мужній, і не такий незлобливий; хитрість заступала в ньому їхню простосердість, а несамовитість — їхню спокійну й упевнену розважність. Незграбний, вузькоплечий, з насупленими бровами й завжди скривленими квасно устами, він навіть мішаним своїм убранням, не панським і не робітницьким, видавався смішний серед своїх слухачів, що були всі у простій буденній одежі. Завжди буває чудно дивитись, коли які-небудь збори покірливо слухають нуднюче патякання самовдоволеного балакуна, чи то вельможного, чи простого, хоч три чверті його слухачів мають розумовий рівень ніввіки недосяжний для того нікчеми, але й поготів чудно, ба навіть прикро було бачити, що такий проводир міг так дуже захопити оцих поважних, статечних людей, чия чесність загалом не могла б викликати сумніву в жодного тямущого й справедливого спостерігача. «Правда! Добре кажеш! Слава!» Пильна увага й безоглядна рішучість малювалися на всіх обличчях, і то було величне видовище. Ані неуваги, ані нудьги, ані пустої цікавості — жодного з численних відтінків байдужості, такої звичайної на будь-яких інших зборах, там не було помітно ні в кому ні на одну мить. Кожен там розумів, що живеться йому тим чи іншим гірше, ніж могло б житися; кожен уважав за свій обов’язок пристати до великого гурту, щоб разом домагатися кращої долі; кожен убачав єдину свою надію в спілці з товаришами; і кожен вірив у те слушно чи хибно (на жаль, цього разу хибно), але щиро, глибоко, твердо, одно слово, — по-справжньому. Будь-хто там присутній, аби лишень хотів бачити, побачив би це не менш виразно, ніж голі крокви над головою чи побілені цегляні стіни. І кожен такий спостерігач не міг би сам перед собою не визнати, що ці люди навіть у омилі своєму виявляли високі душевні якості, здатні повернутися на щось вартніше й краще, і що твердити (на підставі вимудрованих з голови загальних теорій), ніби вони збиваються з пуття не через якісь зовнішні причини, а тільки через свій власний нерозум та лиху вдачу, — це однаково, що твердити, ніби може бути дим без вогню, смерть без народження, жнива без засіву і взагалі ніби щось може вийти з нічого.

Напившись води, промовець тернув кілька разів зібганоною жужмом хусточкою по наморщеному лобі з лівого боку до правого, а тоді усміхнувся зневажливо й гірко, вклавши в той усміх усю свою відновлену силу.

— Але що нам сказати, о друзі мої й брати, о мої земляки-англійці, пригноблені кокстаунські робітники, що нам сказати про ту людину — про того робітника, даруйте мені, що я мушу назвати його цим славним найменням, — котрий, сам на власній шкурі зазнавши всіх ваших злигоднів, усіх неправд, що чиняться вам, підпорі й силі нашого краю, і чувши, як ви в гордій і шляхетній одностайності, що від неї тремтять тирани, ухвалили вкласти і свою часточку до фондів Об’єднаного Всеанглійського Трибуналу та додержувати неухильно всіх постанов, що видав задля вашої користі цей орган, — що, я вас питаю, скажете ви про того робітника — коли вже доводиться так його називати, — котрий у таку годину залиша своє місце у ваших лавах, зраджує свій прапор, котрий такого часу виявляється боягузом, відступником, запроданцем, котрий сьогодні не соромиться заявити вам у вічі, що він ганебно злякався й воліє стояти осторонь, ніж приєднатися до вас, до відважного війська лицарів Волі й Права?

Ці слова збори сприйняли неодностайно. Дехто загомонів обурено, дехто засвистів, однак більшість робітників були занадто справедливі, щоб засудити людину, не вислухавши її. «Гляди не дай маху, Слекбріджу! Виклич його! Хай сам скаже!» — загукали з усіх боків. Нарешті один гучний голос прокричав:

— А він тут? Як він тут, то хай виступить і сам за себе скаже, а ти, Слекбріджу, помовч!

Його підтримали оплесками. Слекбрідж, промовець, розглянувся на всі боки з убійчою посмішкою, тоді простяг уперед праву руку (звичаєм усіх Слекбріджів), мов утишуючи розбурхане море, і стояв так мовчки, поки настала глибока тиша.

— О друзі мої й брати! — заговорив він тоді, глумливо й гнівно покивавши головою. — Я не дивуюся, що вам, поваленим у порох синам праці, віри не йметься, ніби така людина може бути на світі. Але ж був на світі той, хто продав перворідність свою за миску сочевиці, і Юда Іскаріот був на світі, і Каслрі був, отож є й такий чоловік!

Тим часом біля помосту на хвильку зчинилась ворушня, і ось уже сам той чоловік вибрався нагору й став поруч промовця. Він був блідий і видимо схвильований, бо губи йому ледь сіпались, але стояв спокійно, держачись лівою рукою за підборіддя, і чекав, поки йому дадуть говорити. На тих зборах був і голова, щоб дбати за порядок, і ось тепер він згадав про свої обов’язки.

— Товариство, — озвався він, — яко ваш голова, я попрошу нашого приятеля Слекбріджа, що, може, трохи погарячився в цьому ділі, поки що сісти, а ми послухаємо, що скаже оцей чоловік, Стівен Бездол. Ви ж усі знаєте Стівена Бездола, знаєте й його безталання, і добру його славу.

По тих словах голова щиро стиснув Бездолові руку й сів. Слекбрідж сів також, витираючи спітнілого лоба, — зліва направо, тільки так, а не навпаки.

— Люди добрі, — почав Стівен у мертвій тиші, — я чув, що тут за мене говорилось, і, либонь, нічого я вже не направлю тим, що скажу. Але я волію, щоб ви почули правду за мене з моїх власних уст, аніж із чиїх, хоч не вмію говорити отак прилюдно, отож буду плутатись та збиватись.

Слекбрідж так трусонув головою, наче з великої прикрості хотів струснути її геть.

— З усіх людей, що на фабриці в Горлодербі роблять, я оце тільки один такий, що не хочу пристати до вашої постанови. Я, товариство, не вірю, що з неї вам буде яке добро. Скорше вже лихо з неї буде.

Слекбрідж зареготав, згорнув руки на грудях і скривив глузливу міну.

— Але я не того осторонь зостався. Якби лишень це, я б не відстав від гурту. В мене є ще своя причина — своя, розумієте, — що мені цього боронить, і не тільки тепер, а й довіку.

Слекбрідж підхопився й став поряд нього, аж зубами заскреготавши з люті:

— О друзі мої, а хіба не це саме я вам казав? Краяни мої, хіба не від цього я вас застерігав? Як же нам дивитись на отаку легкодухість у чоловікові, що сам так тяжко терпить від несправедливих законів? Я вас питаю, брати-англійці, як нам дивитись на свого братчика-робітника, що так покірливо приймає і свою власну кривду й згубу, і вашу, і ваших дітей та онуків?

Дехто заплескав у долоні, дехто закричав: «Ганьба!» — але більшість слухачів мовчали. Вони дивились на змарніле Стівеиове обличчя, ще жалісніше від неприхованого хвилювання, і з доброго серця радше жаліли його, ніж обурювались.

— Делегатова робота — говорити, — сказав Стівен, — за те йому гроші платять, і він своє діло знає. То й нехай собі говорить. А за мою кривду нехай не дбає, бо це не його діло. Це моє діло і більш нічиє.

В тих словах було стільки гідності чи навіть гордості, що збори ще дужче притихли, його слухаючи. Той самий гучний голос крикнув: «Придерж язика, Слекбріджу, нехай він своє докаже», — і настала дивовижна тиша.

— Брати мої й товариші, — сказав Стівен неголосно, однак тепер його чути було дуже виразно, — бо ви ж мені таки товариші, хоч оцей-о делегат, як я бачу, так не думає. Я ще маю вам сказати тільки одне, і понад це я б не сказав нічого, хоч би й до ранку говорив. Я добре знаю, що ви всі постановили відцуратися кожного, хто до вас у цьому ділі не пристане. Я добре знаю, що тепер, як я лежатиму й здихатиму серед дороги, ви мене байдуже поминете, мовби чужісіньку людину. Ну що ж, коли таке мені судилось, я мушу його витерпіти. © http://kompas.co.ua

— Стівене Бездоле, — озвався голова, підводячись, — подумай ще. Подумай ще раз, чоловіче, перше ніж розбрататися з давніми своїми товаришами.

І по зборах перебіг тихий гомін, але вголос не пролунало ані слова. Всі очі поприкипали до Стівенового обличчя. Коли б він зрікся своєї ухвали, у всіх би мов камінь від серця відпав. Він сам бачив те, обводячи їх поглядом. Ані крихти образи на них не було у нього в серці, бо він знав їх глибоко, а не по зверхніх вадах чи хибах, так глибоко, як може знати лише їхній товариш-робітник.

— Я вже доволі думав, добродію. Я просто не можу до вас пристати. Я мушу йти своєю дорогою. А з вами всіма мушу попрощатися.

Ніби на знак прощання він підніс обидві руки догори й постояв так мить, тоді повільно опустив їх і аж потім заговорив знову:

— Від багатьох із вас чув я не раз добре слово і багатьох тут бачу тих, кого знав ще замолоду, ще як світ мені ясніший був. Я зроду ніколи не сварився ні з ким із своїх товаришів ткачів, і бог свідок, що й тепер я сварки ні з ким не хочу. Мене називатимуть запроданцем і всяко — цебто ви називатимете, — обернувся Стівен до Слекбріджа, — та це легше сказати, ніж довести. Хай буде так.

Він ступив був до краю помосту, щоб зійти з нього, тоді, згадавши, що забув сказати ще одне, зупинився й підвів голову. Повільно обертаючи порізане глибокими зморшками лице, ніби хотів сказати те в вічі кожному зокрема, і ближчому й дальшому, він заговорив:

— Може, ви тут постановите зажадати від хазяїна, щоб мене з фабрики прогнав, і погрожуватимете страйком, як він того не зробить. Я волів би вмерти, ніж до такого дожити. Коли ж ні, то я працюватиму й далі між вас, і зацураний, бо я мушу. Не навсупір вам, люди добрі, а задля хліба шматка. З чого ж я маю жити, як не з роботи, і куди ж я можу податися відси, коли я тут, у Кокстауні, став до роботи, ще як на корх від землі був? Я не нарікаю на те, що віднині всі мене відкинуться і ніхто й дивитись на мене не захоче, але сподіваюся, що працювати мені не боронитимуть. Коли в мене, люди добрі, хоч якесь право ще зосталось, то я гадаю, що саме оце право зосталося в мене.

Ніхто не промовив ні слова. Мертву тишу порушував тільки ледь чутний шурхіт — люди в проході розступалися, пропускаючи чоловіка, якого вони відтепер зобов’язались не вважати за свого товариша. Ні на кого не дивлячись, ні на кого не гніваючись, нічого не жадаючи й не просячи, але й не схиляючи голови, а спокійно несучи тягар своїх турбот, Старий Стівен вийшов зі зборів.

Тоді Слекбрідж, що всю ту хвилю стояв, простягши патетично руку, ніби своєю надзвичайною моральною силою та безмірною напругою стримував готові розбурхатися пристрасті юрби, заходився підносити її дух:

— Хіба римлянин Брут не засудив свого сина на смерть, о мої краяни-британці? І хіба, о мої брати, що скоро здобудете перемогу, спартанські матері не погнали на вістря ворожих мечів своїх дітей, що втікали з бойовища? А коли так, то чи не наказує вам, кокстаунським робітникам, священний обов’язок перед собою, і перед вашими батьками й дідами, і перед усім світом, що в захопленні дивиться на вас, і перед нащадками — викидати зрадників з наметів своїх, розіп’ятих задля святого, боговгодного діла? Самі вітри небесні промовляють: «Так!» — і розносять те слово в усі кінці світу — на схід, на захід, на північ і на південь! Нумо ж тричі прокричімо «слава!» Об’єднаному Всеанглійському Трибуналові!

Слекбрідж, мов регент перед хором, сам дав приклад. Обличчя в людей, доти непевні й трохи винуваті, враз проясніли, і всі вони дружно підхопили: «Слава!» Перед загальною справою особисті почуття повинні замовкнути. Слава! Покрівля над головами ще дрижала від того стоустого крику, коли збори розходились.

Отак легко Стівена Бездола приречено на самотність найстрашнішу, яка лишень буває в світі, — самотність серед натовпу знайомих людей. Чужинець, що заглядає в десятки тисяч зроду не бачених облич, марно сподіваючись зустріти дружній погляд, іще не самотній проти того, хто зустрічає за день десятьох колишніх друзів, що тепер відвертаються від нього. А таке мало бути відтепер Стівенове життя з ранку й до вечора — і на роботі, й дорогою на фабрику та додому, і біля свого порога, і біля свого вікна — всюди. Колишні його товариші неначе згодились навіть не ходити тим боком вулиці, яким звичайно ходив Бездол, аби з ним не стрічатись.

Він уже багато років був чоловік тихий, мовчазний

1 зовсім мало знався з іншими людьми, звиклий до товариства власних думок. І доти йому невтямки було, як дуже потребував він час від часу дружнього уклону, погляду, слова, скільки розради вливалось йому в серце ніби по краплині від таких дрібничок. Він перше негоден був і уявити, як важко буде навіть йому самому весь час пам’ятати й вірити, що він нічим не винен і не має чого соромитись, коли його отак відцураються.

Перші чотири дні тієї тяжкої спроби видались йому такі довгі й нестерпні, що він почав уже лякатись майбутнього.

Він не тільки не бачив Рейчел усі ті дні, а й уникав будь-якої нагоди її зустріти, бо хоч на робітниць ще не поширено заборони знатися з ним, але він уже помітив, що декотрі з його знайомих жінок теж від нього відвертаються, і боявся спіткатися з іншими, і жахався думки, що й від Рейчел, може, так само всі відцураються, коли хто побачить її з ним. Отож цілі ті чотири дні він був зовсім самотній, ні з ким не перемовився й словом; та ввечері четвертого дня, коли він після роботи вийшов з фабрики, його перепинив на вулиці якийсь навдивовижу білявий молодик.

— Вас звуть Бездол, еге? — спитав той молодик.

Стівен аж почервонів, завваживши, що мимоволі скинув капелюха — чи то з вдячності, що хтось до нього забалакав, чи то просто з несподіванки, чи з того й з того відразу. Вдаючи, ніби поправляє підшивку, він відповів: «Так».

— Це ви той робітник, що його постановили цуратися? — спитав Бітцер, бо той білявий молодик був не хто як він.

Стівен знову відповів: «Так».

— Я так і подумав, бо всі, як я бачу, від вас бокують. Пан Горлодербі хоче з вами говорити. Ви ж знаєте, де він живе?

Стівен ще раз відповів: «Так».

— Ну, то йдіть просто туди, гаразд? — сказав Бітцер. — Вас там чекають, скажіть тільки слузі, що це ви. Мене послано по вас, але я служу в банку і мені треба туди, отож як дійдете самі, то мені не треба буде зайвого гака накидати.

Стівен, що йшов був додому, якраз у протилежний бік, повернувся і, як наказано, попростував до червоного цегляного замку страшного велетня Горлодербі.

Розділ V РОБІТНИКИ Й ХАЗЯЇ

— А, це ти, Стівене, — зарепетував відразу Горлодербі. — Що це я чую? Чого вони на тебе в’їлися, ті харцизяки? Заходь-но, розказуй!

В такий ото спосіб Бездола запрошено до вітальні. Там якраз було накрито чайного столика й сиділи, опріч самого хазяїна, його молода дружина, її брат і якийсь чепурний пан, видно, з Лондона. Стівен уклонився їм шанобливо, зачинив за собою двері й став біля них з капелюхом у руці.

— Це, Гартгаусе, той чоловік, що я вам за нього розповідав, — сказав пан Горлодербі. Лондонський пан, що сидів на канапі біля пані Горлодербі й розмовляв з нею, знехотя мовив: «Ага!», — підвівся й спокволу підійшов до пана Горлодербі, що стояв на килимку перед каміном.

— Ну, розказуй, — звелів господар Стівенові.

Після пережитих чотирьох днів ті слова прикро різонули йому вухо. Вони не тільки шкребнули по зболілій душі, в них іще чулася певність, ніби він і справді той, ким його ославлено, — відступник, що дбає за власну шкуру.

— А про що ви, пане, хочете від мене почути, з ласки вашої? — спитав Стівен.

— Та я ж тобі сказав, — загримів знову Горлодербі, — говори як чоловік, коли ти не баба, і розкажи нам усе про ту їхню змову та що вони тобі заподіяли!

— Перепрошую, пане, я не маю чого про це оповідати, — відказав Стівен.

У пана Горлодербі недарма була така бурхлива вдача; натрапивши на перешкоду, він зразу починав бурхати з усієї сили.

— Погляньте лишень, Гартгаусе, — оце вам зразок їх усіх. Коли цей чоловік якось прийшов був до мене передніше, я його застеріг від тих зайшлих баламутів, що скрізь тепер тиняються, — вішати б їх усіх на місці, щойно спіймавши, — і казав йому, що він звертає на хибну стежку. І ось бачте — хоч вони його он яким тавром позначили, а він іще й досі такий їм по-рабському покірний, що боїться рота розтулити, слово про них вимовити. Ви повірите?

— Я, пане, сказав, що не маю чого оповідати, а не що я боюся рота розтулити.

— Ти сказав! Я знаю, що ти сказав. Я, коли хоч, ще й більше знаю — що ти думаєш. А ти не завше думаєш те, що кажеш. Грім мене побий, не завше! Скажи вже нам ліпше зразу, що ніякого Слекбріджа в місті немає, і що ніхто не підбива робочий люд до бунту, і що він не справжній, вивчений робітницький проводир, цебто з падлюк падлюка. Кажи вже ліпше все зразу, бо мене однаково не обдуриш. Адже ти це нам хотів сказати? То чого ж мовчиш?

— Мені, пане, прикро не менш ніж вам, що в робочого люду погані проводирі, — відмовив Стівен, похитавши головою. — Та що вдієш, які є, таких і беруть. Може, це найбільше наше лихо, що кращих нема де взяти.

Горлодербі розбурхався ще дужче.

— Ну, як вам подобається, Гартгаусе? — вигукнув він. — Мабуть, скажете — непогано! Скажете — то ось із якими людцями доводиться мати справу моїм друзям! Але постривайте, пане добродію, це ще іграшки! Ось послухайте, як я ще дещо поспитаю в нього. Будьте ласкаві, пане Бездоле, — бурхонув Горлодербі, — дозвольте вас запитати: як це так вийшло, що ви не схотіли пристати до їхньої змови?

— Як це так вийшло?

— Еге ж, — потвердив пан Горлодербі, заклавши великі пальці за камізельку, трусячи головою й підморгуючи хитро до стіни навпроти, — як це так вийшло?

— Я би радніший цього не чіпати, пане, але як ви вже питаєтеся, то я скажу, аби не бути перед вами нечемному. Я пообіцявся.

— Певне ж, не мені, — сказав Горлодербі. (Погода буряна, часами непевна тиша, як ось цю хвилину).

— Ні, ні, пане. Не вам.

— Виходить, що пошана до мене, до твого хлібодавця, тут зовсім ні до чого, — сказав Горлодербі, звертаючись, як і перше, до стіни. — Коли б ішлося тільки за Джозаю Горлодербі з Кокстауна, то ти б до них пристав не довго думавши?

— Авжеж, пане. Це правда.

Тоді пан Горлодербі дмухонув борвієм:

— І це чудово знаючи, що то зграя пройдисвітів і ворохобників та що за ними давно каторга плаче! Чуєте, Гартгаусе? Ви ж таки немало повештались по світу. Чи ви де-небудь бачили таких людців, як оце в нашій славній Англії? — і пан Горлодербі грізно тицьнув пальцем на Бездола.

Стівен глянув на Луїзу й інстинктивно звернувся до неї, протестуючи твердо проти тих ганебних слів.

— Ні, не так воно, пані. Не ворохобники то, ані пройдисвіти. Боронь боже! Зі мною вони аж надто круто повелися, що правда, то правда, пані, я це сам знаю. Але поміж них нема й десятка таких — та де там десятка, пані! Нема й півдесятка таких, щоб не вірили щиро, ніби вони свій обов'язок сповняють перед товаришами й перед собою. І не доведи боже, щоб я, знавши цих людей змалечку, проживши з ними увесь свій вік, і ївши й пивши з ними, і любивши їх, та не оступився за них, не сказав усього по чистій правді, хоч нехай би як вони зі мною повелися!

Стівен говорив, як завжди, по-робітницькому відверто й рішуче, ба гордо — може, від думки, що й ославлений зрадником та зацураний він лишається вірний своїм товаришам; але він ні на мить не забував, куди прийшов, і нітрохи не піднімав голосу.

— Ні, не так воно, пані, не так. Вони люди незрадливі, щирі, й правдиві, й ласкаві до своїх, і вірні одне одному аж до смерті. Як вас спостигне поміж них нужда, чи хороба, чи ще яка пригода, що так часто до бідних людей у хату влазить, вони й пожаліють, і розрадять, і поможуть, як правдиві християни. Це свята правда, пані. Хоч ви їх на шматки роздеріть, а вони все такі будуть.

— Одно слово, — сказав пан Горлодербі, — через те, що такі вони добрі та святі, вони й потурили тебе в три вирви. Доказуй уже до кінця, коли почав. Доказуй.

— Чого воно так виходить, пані, — провадив Стівен, що все дивився на Луїзу, ніби знаходячи в ній підпору, — чого це з усього, що є в нас, простих людей, доброго, ми маємо тільки клопіт та біду, я не тямлю. Але так воно є. Я це знаю так певно, як знаю, що наді мною є небо, хоч його й не видко за димом. Ми ж і терпеливі, і не хочемо робити нічого неслушного. І я не можу повірити, ніби винні всьому тільки ми самі.

— Слухай-но, друзяко, — сказав пан Горлодербі, що його Стівен, і в голові того не покладавши, розсердив дужче нікуди, звернувшись у його присутності до когось іншого, — коли ти, з ласки своєї, півхвилини мене послухаєш, я б хотів дещо тобі сказати. Ти нас допіру запевняв, ніби не маєш чого оповідати про це діло. Насамперед скажи мені, чи ти й досі цього певен?

— Авжеж, пане.

— Ось нас чує пан з Лондона, з парламенту, — Горлодербі великим пальцем показав через плече на пана Джеймса Гартгауса. — Я б хотів, щоби він трошки послухав нашої розмови. Я, звісно, міг би й сам йому потім усе переповісти, бо я наперед до слова знаю, що ти казатимеш, знаю так, як ніхто в світі, затям! Але я волію, щоб він на власні вуха все почув, ніж брати на віру від мене.

Стівен уклонився лондонському панові. Видимо спантеличений, він мимоволі повернув голову до Луїзи, але вона відповіла йому таким промовистим, хоч і миттєвим поглядом, що він відразу спрямував очі на обличчя пана Горлодербі.

— Ну, то на що ж ти скаржишся? — запитав той.

— Я не прийшов сюди скаржитися, — відповів Стівен. — Я прийшов сюди, бо мене покликано.

— Ну, то на що ви всі скаржитеся? — знову запитав пан Горлодербі, згорнувши на грудях руки.

Стівен якусь хвильку дивився на нього трохи нерішуче, тоді, видно, зважився.

— Не зугарен я, пане, цього діла витлумачити, хоча й бачу та почуваю так, як і всі. Нема в нас ладу, пане, сама каламуть. Ви розгляньтесь лишень самі по нашому місті, яке воно багате, а скільки людей тут на світ родиться лиш на те, щоби прясти, та ткати, та бідувати, насилу перемагаючись, від колиски й до домовини. Подивіться, скільки нас, і як ми живемо, і де ми живемо, і з чого, і яке наше життя завше однакове. Подивіться на фабрики — весь час вони працюють, і все йде вгору та вгору, а ми тільки вниз та вниз, до смерті. Самі зважте, як ото ви про нас думаєте, та пишете, та балакаєте, та депутації до міністрів посилаєте, і завше у вас виходить, що ваша правда, а наша, мовляв, неправда, і що в нас буцім зроду й глузду ніякого не було й нема. І що далі, то все гірше й гірше, все дужче й дужче, все тяжче й тяжче, з року до року, з роду й до роду. Хто ж, пане, таке діло бачивши, та може по щирості сказати, що це не каламуть?

— Авжеж, — погодився пан Горлодербі. — То, може, ти підкажеш цьому панові, як же, по-твоєму, позбутися цієї каламуті (коли вже твоя ласка так її називати).

— Я не знаю, пане. Хіба це в мене треба питати? Це не моє діло такі справи вирішувати. Це ось їхнє діло, бо ж їх на те поставлено наді мною й над усіма нами. До чого ж вони й брались, дане, як не до цього?

— Ну, як ти не знаєш, що треба зробити, то бодай одну річ я тобі можу підказати, — відмовив пан Горлодербі. — Ми спіймаємо з півдесятка Слекбріджів, засудимо їх як злочинців і зашлемо на каторгу.

Стівен хмуро похитав головою.

— Що? Думаєш, ми цього не впораємо? — розходився пан Горлодербі, мов ураган. — Не бійся, впораємо!

— Пане, — відмовив Стівен спокійно, як людина цілком певна того, що каже, — спіймайте ви хоч сто Слекбріджів, усіх переловіть, скільки їх є, і ще вдесятеро більше, і зашийте їх у мішки кожного окремо, і вкиньте в найглибшу хлань морську, яка ще до сотворіння землі була, а каламуть зостанеться така сама. Зайшлі баламути? — Стівен сумно осміхнувся. — Відколи ми себе тямимо, одно тільки й чуємо про тих зайшлих баламутів. Не через них, пане, клопіт. Не з них він починається. Я їх сам не дуже полюбляю — нема за що мені їх любити, — але шкода п думати, шкода й гадати про те, щоби їх від їхнього діла відлучити, а не їхнє діло від них. Ось у цій світлиці яке все було, поки я не прийшов, таке все й зостанеться, коли я піду. Віднесіть отого дзигаря на корабель та завезіть його хоч би й на острів Норфолк, а час же однаково йтиме, як і йшов! Отак воно самісінько і з Слекбріджем, достоту так.

Ще раз глянувши мигцем на свою підпору, молоду господиню, Стівен завважив, що вона застережливо показує йому очима на двері. Він ступив назад і вже поклав руку на клямку. Але він ще не сказав того, що сам хотів, тільки те, за що його питали, а йому хотілося гідно віддячити несправедливим товаришам, що зреклися його, — віддячити вірністю до останку. І він ще спинився, щоб виповісти до кінця те, що мав на серці.

— Я, пане, чоловік простий, невчений і не вмію сказати цьому панові з Лондона, як це діло направити — хоча в нас у Кокстауні є такі робітники, що зуміли б, бо мудріші за мене, — але як його ніколи в світі не направите, це я можу сказати. Силою його не направите. Примусом не направите. І коли затятись на тому, що одна сторона завше, проти всякого людського глузду, права, а друга завше, проти всякого людського глузду, крива, — теж ніколи цього діла не направите. І лишити все так, як воно є, — теж добра не буде. Коли тисячі й тисячі робочих людей житимуть так, як оце тепер, у такій самій каламуті, то вони всі стануть з одного боку, а ви всі станете з другого боку, а між ними й вами лежатиме чорна незглибна прірва, і так буде, допоки може така біда тривати. І як приступати до людей без ласки, без пільги, без щирого слова — до наших людей, що самі такі щирі між собою, що так одне одного рятують у всякій притузі, що й собі від рота, бува, відірвуть та поділяться, — щирішого народу, либонь, і цей пан з Лондона ніде не бачив, хоч скільки він світу об’їздив, — з цього теж добра не діждете, поки й сонце на кригу не замерзне. А передовсім — як ви бачитимете в них тільки робочу силу та рядитимете ними так, ніби цифрами в школярській задачці або машинами, що не знають ні любові, ні приязні, нічого не пам’ятають і ні до чого не прагнуть, не вміють ні журитись, ні надіятись, — як ви, поки все тихо, будете отак з ними поводитись, мовби вони й не люди, а щойно яка буча зіб’ється — докоряти їм, що вони з вами не по-людському поводяться, — так ніколи діла не направите, пане, поки й світ божий западеться.

Вже розчинивши двері, Стівен спинився на порозі — чи не зажадають від нього ще чого.

— Постривай хвилинку, — сказав пан Горлодербі, густо почервонівши видом. — Я вже тебе застерігав, тоді як ти зі своєю скаргою до мене приходив, щоб ти це покинув. І ще я тобі казав, коли ти не забув, що мені вже тут золота ложка вбачається.

— Не бійтеся, пане, мені про ту золоту ложку байдуже.

— А тепер я бачу, — сказав пан Горлодербі, — що ти з тих людців, котрі завше мають якісь скарги. І носяться з ними повсюди та сіють ремство, а жнуть розрух. Ось яке твоє найперше діло, чоловіче добрий.

Стівен мовчки покрутив головою: мовляв, у нього досить діла і без того.

— Ти такий заїдливий, занудливий бурмило, — провадив пан Горлодербі, — що навіть твої товариші в тій вашій спілці не хочуть мати до діла з тобою, а хто ж тебе знає ліпше, ніж вони! Зроду б не повірив, що й вони можуть у чомусь мати слушність, одначе тепер мушу з ними погодитись: я теж не хочу мати до діла з тобою.

Стівен швидко звів на нього очі.

— Докінчуй те, що в тебе на верстаті, — прикивнув головою пан Горлодербі, — і йди шукай собі роботи де хочеш.

— Пане, ви ж добре знаєте, — мовив Стівен гірко, — що як ви мене проженете, то вже ніхто мені тії роботи не дасть.

— Знаю чи не знаю, то моя справа, — почув він на відповідь, — а ти дбай за своє. Більше я не маю чого сказати.

Стівен знову позирнув на Луїзу, але та вже не підвела очей. Тоді, зітхнувши й промовивши ледве чутно: «Змилуйся ж над нами, боже!» — він вийшов.

Розділ VI РОЗСТАННЯ

Вже смеркало, як Стівен вийшов з оселі пана Горлодербі. Вечірня сутінь згусла так хутко, що він, зачинивши за собою двері, і не роззирнувся довкола, а пішов просто себе вулицею. Либонь, не було в світі нічого дальшого від його думок, ніж химерна бабуся, що з нею він спіткався тоді, як уперше приходив до цього дому. Коли раптом він зачув позаду знайому ходу, обернувся й побачив Рейчел, а біля неї ту саму бабусю.

Цебто спершу він побачив саму Рейчел, та й ходу чув тільки її.

— Ой, Рейчел, це ти, серце! Добродійко, і ви з нею?

— А що, дивуєтесь? Та вже ж, що дивуєтесь, як пак не дивуватись! — озвалася старенька, — Оце, бачте, знов приїхала.

— Але чого ж ви разом? — спитав Стівен, що йшов уже посередині між ними й позирав то на одну, то на другу.

— Та я здибалася з цією славною молодичкою так самісінько, як торік із вами, — радо відповіла бабуся. — Цього року я, бачте, пізніш приїхала, ніж звикле, бо мені почала дуже ядуха дошкуляти, то я й відклала свою подорож, поки на годині стане. Через те ж я й не можу тепер обернутись за один день, а мушу за два: переночую в заїзді біля станції — там у них так гарно, чистенько — та й поїду завтра вранішнім парламентським, о шостій годині. Ну, а чого зі мною оця молодичка, питаєте? Скажу, скажу. Я дізналася, що пан Горлодербі оженився. В газеті вичитала, там так усе розписали, ох, як же ж гарно! — старенька аж мліла в дивовижному захваті. — Отож мені й захотілося подивитись на його дружину. Я ж її ще не бачила. І ви повірите, оце з самих обід чекала, а вона так і не вийшла з дому. А мені ж так хотілось її побачити, що я все думаю: дай-но ще трошки почекаю, та, ходячи побіля дому, й спіткалася з цією молодичкою двічі чи тричі. А в неї таке лице приязне, що я до неї забалакала, а вона до мене. Ось воно як вийшло, — сказала бабуся до Стівена, — а далі ви вже й самі здогадаєтеся, нема що й розказувати.

І знову Стівен мусив придушувати в собі якусь мимовільну неприязнь до цієї бабусі, хоч була вона така начебто чемна та щира, що дужче вже й годі. Одначе, бувши сам добросердий і знаючи, що і Рейчел така, він на догоду старенькій заговорив про те, що так дуже її цікавило.

— Ну, то я її бачив, добродійко, — сказав він. — І справді молода та вродлива. Очі такі гарні, темні та розумні, і тиха та спокійна. Я, Рейчел, зроду ще такої не бачив.

— Еге ж, молода та вродлива! — вигукнула захоплено стара. — Як повная рожа! А що вже щаслива за таким чоловіком!

— Та мабуть, що так, добродійко, — погодився Стівен, одначе глянув на Рейчел трохи непевно.

— Мабуть, кажете? Не мабуть, а запевне так! Вона ж вашого хазяїна дружина, — відказала стара.

Стівен кивнув головою. Тоді, знов глянувши на Рейчел, сказав:

— Ну, щодо хазяїна, то він мені більше не хазяїн. Уже ми з ним розійшлися в різні боки.

— Ти покинув роботу, Стівене? — враз запитала стривожено Рейчел.

— Чи я покинув роботу, чи робота від мене втекла, виходить те на те, — відповів Стівен. — Одно слово, я більш не працюю в нього на фабриці. Та дарма… Може, воно й ліпше так, я оце думав, як ви мене наздогнали. А то я був би всім як сіль в оці, якби гут лишався. А подамся звідси, то, може, багатьом полегшає, а може, й мені самому. Так чи так, серце, а я мушу звідси піти, мушу поки що попрощатися з Кокстауном та пошукати долі десь-інде.

— Куди ж ти підеш, Стівене?

— Де не знаю, — відповів Бездол, піднявши капелюха та пригладжуючи долонею ріденького чуба. — Але ж я ще не сьогодні відходжу, Рейчел, і не завтра. Не так воно легко надуматись, куди податися, та якось-то буде.

І тепер Стівенові легше було від того, що він бодай думає не за себе. Щойно вийшовши з оселі пана Горлодербі, він уже подумав, що принаймні для Рейчел буде краще, коли він піде з Кокстауна, бо ж тоді ніхто вже не в’їсться на неї за те, що вона його не цурається. Хоч самому йому, звісно, дуже гірко буде з нею розлучатись, і хоч він не годен був навіть уявити такого місця, де його не гнітитиме тяжкий присуд, та все ж після страшних чотирьох останніх днів він майже радий був, що мусить іти світ за очі, нехай навіть до нових, незнаних злигоднів і прикрощів.

А тому він цілком щиро сказав:

— Ти знаєш, Рейчел, я б сам не повірив, що мені так легко на серці буде.

Чи ж Рейчел мала побільшувати його тягар? Вона відповіла ласкавою своєю усмішкою, і всі троє пішли разом далі.

Старих людей, надто коли вони веселі та не безпорадні, дуже шанують у простому люді. І ця бабуся була така бадьора та вдоволена, так мало переймалася своїми старечими немочами, хоча й дуже підупала на здоров’ї від часу першої зустрічі з Стівеном, що і він, і Рейчел тішилися нею. Вона нізащо не погоджувалася, щоб вони йшли повільніше задля неї, і рада була, що вони з нею балакають, і сама ладна балакати хоч би скільки, і поки дійшли до їхньої околиці, так розбадьорилась, наче відмолоділа.

— Зайдіть, добродійко, до вбогої моєї господи, — запросив Стівен, — напийтесь чаю. І Рейчел з нами піде, а потім я вас до вашого заїзду проведу. Зайди, Рейчел, адже бог зна, коли ми ще з тобою спіткаємося.

Обидві погодились, і всі троє рушили до Стівена додому. Щойно звернули в завулок, Стівен глянув на своє вікно, пойнятий тим страхом, що завжди витав біля його нещасливої домівки; але вікно стояло нарозтіж, як він його й покинув, і в ньому він не побачив нікого. Злого демона його життя вже кілька місяців не було видно, ані чути. Тільки й знаку лишилось від останнього повернення нещасної п’яниці, що в кімнаті поменшало меблів, а на голові у Бездола побільшало сивини.

Стівен засвітив свічку, поставив на стіл тацю з чайником та філіжанками, приніс знизу окропу, тоді збігав до близенької крамнички, купив щіпку чаю, потроху цукру та масла і хлібину. Хліб був м’який, добре випечений, масло свіже, а цукор, звісно, грудковий — і те стверджувало постійні запевнення кокстаунських магнатів, що ці робітники, мовляв, не живуть, а розкошують, пане добродію! Рейчел запарила чай, поналивала (задля такої великої компанії довелось позичити одну філіжанку), і гостя начаювалася в охотку. Та й сам господар, що стільки днів уже не тішився дружнім товариством, теж вечеряв усмак, хоча йому й малося кидати домівку та вирушати в чужий широкий світ, — і знов же в цілковитій згоді з запевненнями магнатів, що ці люди, пане добродію, зовсім не здатні ні до якого розрахунку.

— Я ж, паніматко, й досі не спитався, як вас звати, — сказав Стівен.

Старенька відповіла, що її звуть пані Пеглер.

— Удова, либонь? — спитав Стівен.

— О, вже віддавна! — і пані Пеглер вирахувала, що її небіжчик (золотий був чоловік!) помер, ще як Стівена й на світі не було.

— Гірка доля — такого доброго чоловіка втратити, — зауважив Стівен. — А діти?

У пані Пеглер аж рука затремтіла й філіжанка дрібно зацокотіла об блюдце, так схвилювало її те запитання.

— Нема… — відказала вона. — Вже нема;

— Померли, Стівене, — сказала Рейчел потихеньку.

— Даруйте мені, що я спитався, — зніяковів Стівен. — Не подумавши, зачепив за болюче місце. Я… я дуже шкодую.

Поки він вибачався, філіжанка в руці у старенької цокотіла об блюдце дужче й дужче.

— Був у мене син, — промовила вона якось чудно, радше збентежено, ніж зажурено. — Був у мене син, і він вибився в люди, ще й у які люди! Та ще розпитуйте мене про нього, я вас прошу. Він… — поставивши філіжанку, старенька розвела руки, немов хотіла сказати: «Помер!» — проте вголос вимовила: — Вже його в мене немає.

Стівен іще крушився, що ненароком завдав своїй гості такого болю, коли надійшла, спотикаючись на вузьких сходах, господиня і, підкликавши його до дверей, щось сказала йому на вухо. Пані Пеглер, видно, слух мала ще добрячий, бо розчула одне вимовлене ймення.

— Горлодербі! — вимовила вона здушено й схопилася з-за столу. — Ой, сховайте мене! Не дай господи, щоб він мене тут побачив! Не пускайте його сюди, поки я не вийду! Ой, будьте ласкаві! — Вона так схвилювалася, що аж тремтіла вся. Сховалась за спину Рейчел, коли та почала її заспокоювати, і взагалі зробилась наче не при тямі.

— Та чого ви, паніматко, чого ви, — здивувався Стівен. — Це ж не сам пан Горлодербі, це його панія! Чого ж вам боятись! Ви ж іще перед годиною не могли нею нахвалитися!

— А ви певні, що то пані, а не сам пан? — спитала старенька, ще тремтячи.

— Ну аякже!

— То гаразд, тільки не балакайте до мене, так наче мене тут нема, — сказала вона. — Я собі сидітиму в куточку.

Стівеи кивнув головою й непорозуміло глянув на — Рейчел, що теж утямила не більше за нього. Тоді взяв свічку, зійшов униз і за півхвилини повернувся, присвічуючи Луїзі. За нею йшло щеня.

Рейчел теж підвелася з-за столу й стояла осторонь з хусткою та капелюшком у руках. Стівен, сам украй здивований таким візитом, поставив свічку на стіл і спинився біля нього, зіпершись на стільницю рукою й чекаючи, що ж йому скажуть.

Уперше зроду Луїза опинилася в помешканні у кокстаунського робітника; вперше зроду вона стрілася віч-на-віч з таким робітником, як з окремою людиною, окремою особою. Доти вона знала їм лік лише на сотні й тисячі. Доти вона знала лише, скільки чого може виробити певне число їх за певний час. Вона бачила їх тільки юрмами, як вони сунули вулицею зі своїх кубел та до кубел, мов мурашки чи жуки. Але про життя тих трудящих комах вона знала з книжок незмірно більше, ніж про життя трудящих людей.

Щось таке, з чого вимагається стільки й стільки роботи за таку й таку платню — і квит; щось таке, чим несхибно правлять закони пропозиції й попиту; щось таке, що бунтує проти тих законів і собі ж тим шкодить; щось таке, що підтягає пояса, коли хліб дорожчає, і об’їдається, коли хліб дешевшає; щось таке, що дає стільки й стільки відсотків приросту, а стільки й стільки злочинності, а стільки й стільки злидарства; щось гуртове, на чому наживають величезні статки; щось таке, що час від часу збурюється, наче море, та, накоївши руїни й горя (найбільше собі ж таки), й улягається знову, — ось як вона уявляла собі кокстаунське робітництво. А ділити його на окремі одиниці, на окремі особи — це їй ніколи й на думку не спадало, як не спадало їй на думку ділити море на окремі краплини.

Хвильку Луїза постояла, розглядаючись по кімнаті. Їй упали в очі кілька стільців, кілька книжок, дешевенькі літографії на стінах, ліжко, тоді вона позирнула на обох жінок і спинила погляд на Стівені.

— Я прийшла поговорити з вами про те, що тільки-но сталось. Я б хотіла як-небудь допомогти вам, коли дозволите. Це ваша дружина?

Рейчел звела очі, заперечила самим поглядом і знов їх опустила.

— А, я пам’ятаю, — сказала Луїза, почервонівши з прикрої помилки, — тепер я пригадую, що чула розмову за ваші родинні клопоти, хоч тоді я не дуже дослухалась. Я не на те спиталася, щоби когось тут уразити. І коли я, може, ще що-небудь не до речі скажу, то повірте мені, що те вийде зовсім не навмисне, бо я просто не вмію з вами говорити так, як треба.

Як нещодавно Стівен інстинктивно звертався до неї, так і Луїза тепер мимовільно зверталася до Рейчел. Говорила вона уривчасто й різко, та воднораз нерішуче й збентежено.

— Він вам розповідав, що сталося між ним і моїм чоловіком? Адже, я гадаю, він мав поділитися з вами з першою.

— Я, панієчко, знаю тільки, чим діло скінчилося, — відповіла Рейчел.

— Чи так я зрозуміла, що як його один хазяїн звільнить, то вже й ніхто інший на роботу не візьме? Здається ж, він так сказав.

— Авжеж, панієчко, мало наді? можна сказати й ніякої, коли наліплять на тебе чорну наличку.

— Цебто як наліплять? Яку це чорну наличку?

— Ну, коли виславлять баламутом.

— То виходить, його так само несправедливо засудили і свої братчики робітники, і хазяї? Невже в нашому Кокстауні тих і тих ділить така прірва, що між ними вже й одному чесному трудівникові немає місця?

Рейчел мовчки похитала головою.

— Ткачів, товаришів своїх, він тим навів на підозру, що пообіцявся не приставати до їхньої спілки. Я гадаю, що це він вам пообіцявся, адже правда? А можна вас спитати, чому він так учинив?

Рейчел залилася слізьми.

— Я ж його, сердегу, за це зовсім не просила. Я тільки попросила його, щоби він задля свого спокою уникав усякого клопоту, і чи ж відала я, що якраз через мене йому така біда приключиться? Але він радше вмре сто разів, ніж своє слово зламає. Це вже я добре знаю.

Стівен увесь той час стояв і спокійно слухав, як звикле замислений, держачись рукою за підборіддя. Аж ось і він озвався, і голос його лунав не так твердо, як завжди:

— Ніхто, крім мене самого, не знає, як я поважаю і люблю Рейчел, і ніхто не знає, за що я її так люблю й шаную. Тоді, коли я обіцявся, я сказав їй у вічі, що вона мій добрий янгол, і обітниця моя нерушима, покіль мого віку.

Луїза обернулась до нього й схилила голову несподівано шанобливо. Потім знов перевела погляд на Рейчел, і лице її полагідніло.

— І що ж ви тепер робитимете? — спитала вона Стівена так само злагіднілим голосом.

— А що ж, пані, — усміхнувся Стівен, ховаючи смуток, — дотчу те, що на верстаті, та й муситиму подаватися звідси, поспитати долі десь-інде. Мо’, пощастить, мо’, й ні, а поспитати мушу. А що ж іще може чоловік зробити? Хіба лягти та вмерти.

— А як же ви мандруватимете?

— Пішки, пані ласкава, пішки…

Почервонівши, Луїза видобула гаманця, зашелестіла банкнотою, розгортаючи її, і поклала гроші на стіл.

— Рейчел, скажіть йому — ви ж зумієте сказати так, щоб він не уразився, — хай візьме оце собі на дорогу, не соромлячись. Умовте його, будь ласка.

— Не можу я, панієчко, — відповіла робітниця, відвертаючи обличчя вбік. — Хай вас бог благословить, що ви так пожаліли сердегу. Але тільки він сам знає, як тут йому вчинити, і більш ніхто.

І не ймучи віри, і злякана, і з раптовим палким співчуттям побачила Луїза, як цей чоловік, що так спокійно й твердо поводився в недавній розмові зі своїм хазяїном, тепер на мить утратив самовладання й затулив очі долонею. І вона простягла руку, ніби хотіла доторкнутись до нього, та, схаменувшись, опустила її.

— Ані Рейчел не зуміла б мене ласкавіше вмовити, щоб я вашу ласкаву поміч прийняв, — сказав Стівен, коли нарешті відняв руку від очей. — Аби ви не сказали, що я нерозумний і невдячний, я візьму два фунти. Я ці гроші у вас позичаю, і то буде мені велике щастя — колись їх вам повернути, бо ж тоді я матиму нагоду ще раз вам подякувати за цю ласку, що я повік її не забуду.

І мусила Луїза сховати свою банкноту та видобути натомість куди меншу суму — ту, що назвав Стівен. Він не був ні галантний, ні вродливий, ані мальовничий із себе, але взяв від неї гроші й мовчки вклонився їй так гоже, що сам лорд Честерфілд і за сто років не навчив би свого сина кращих манер.

Том доти сидів на ліжку, гойдаючи ногою та смокчучи головку своєї палички, начебто байдужий до всього. Аж побачивши, що сестра готова йти, він схопився й заговорив квапливо:

— Постривай-но, Лу! Я ще хочу з ним побалакати. Мені одна річ набігла на думку. Вийдімо на сходи, Бездоле, і гам я все вам розкажу. Та не треба світла! — гукнув він чомусь аж дратливо, коли ткач ступив був до шафи взяти другу свічку. — Нащо воно нам!

Вони вдвох вийшли, Том причинив за собою двері й став, держачи рукою клямку.

— Слухайте! — зашепотів він. — Я, здається, можу для вас дещо зробити. Тільки не питайте що, бо, може, ще нічого й не вийде. А я спробую, шкоди з цього не буде.

Він нахилився до вуха Стівенові, і віддих його був гарячий, як вогонь.

— Той хлопець, що вас сьогодні до хазяїна послав, — то був наш кур’єр, — сказав Том. — Наш — цебто з банку, бо я також у банку служу. «Чого це він так гарячкує!» — мимоволі подумав Стівен, чуючи ту плутану мову.

— Ну, то слухайте сюди! — провадив Том. — Коли ви думаєте вирушати?

— Сьогодні понеділок, — міркуючи, відповів Стівеп. — Десь у п’ятницю або в суботу, паничу.

— У п’ятницю або в суботу… — проказав за ним Том. — Слухайте ж! Хтозна, чи вийде що з того, що я для вас хочу зробити, — ото в кімнаті моя сестра, щоб ви знали, — проте, може, й вийде, а як і не вийде, то однаково гірше вам від того не буде. Тепер ось що: ви б упізнали нашого кур’єра?

— Аякже! — відповів Стівен.

— Гаразд! Тоді оці дні, скінчивши ввечері роботу, не йдіть зразу додому, а з годину повештайтесь біля банку, чуєте? Та як кур’єр вас там завважить, не давайте взнаки, що вам чогось треба, бо я йому нічого не казатиму, поки не пересвідчуся сам, вийде чи не вийде те діло, що я для вас хочу зробити. А коли упевнюся, тоді я передам вам через нього цидулочку або на словах перекажу. Тільки ж глядіть, чи ви добре все зрозуміли?

У темряві, помацки він просилив пальця в петельку Стівенової куртки й хтозна-наїцо крутив і крутив нетерпляче ріжок вилоги.

— Та зрозумів, паничу, — відповів Бездол.

— Ну, то глядіть же! — знову сказав Том. — Глядіть, щоб не наплутали нічого та не забули. Я вдома розкажу сестрі, що я надумав для вас зробити, і я певен, що їй те сподобається. Ну, глядіть же! Ви добре все розчовпали, чуєте? Все зрозуміли? От і гаразд. Ну, ходімо вже, Лу!

Розчинивши двері, Том покликав сестру, але до кімнати більше не зайшов і не чекав, поки йому присвітять на вузьких сходах. Він був уже внизу, коли Луїза почала спускатись, і вибіг на вулицю, перше ніж вона встигла взяти його попід руку.

А пані Пеглер усе сиділа в куточку, аж поки брат із сестрою пішли і Стівен вернувся з свічкою до кімнати. Старенька була в невимовному захваті від пані Горлодербі й аж плакала по-старечому не до ладу від того, що вона, мовляв, «така втішна молодичка». Але воднораз пані Пеглер потерпала, що предмет її захоплення може повернутись або надійде ще хто-небудь, і веселість її зовсім розвіялась. Та й година була вже пізня, як для людей, що мусять рано вставати й тяжко працюють, отож гостина скінчилася. Стівен і Рейчел провели свою таємничу знайому аж до дверей заїзду біля станції й там попрощалися з нею.

Потім вони верталися вдвох до завулочка, де мешкала Рейчел, і що ближче туди підходили, то мовчазніші ставали. А як дійшли вже до темного рогу, де завжди кінчалися нечасті їхні побачення, спинились і постояли хвильку мовчки, немов обоє боялися говорити.

— Мо’, я ще зумію тебе стріти, Рейчел, перше ніж відійду. Але хтозпа…

— Ні, Стівене, будьмо краще відверті. Вже ми з тобою доти не стрінемось.

— Твоя правда, як і завше. Так воно краще, коли відверто. Я, Рейчел, і сам надумав, що ліпше буде для тебе, коли ці два чи три дні тебе зі мною не бачитимуть. А то ще й тобі халепа може вийти через мене.

— Та ні, Стівене, я не за те кажу. Ти ж знаєш, як ми з тобою вмовилися ще давно. Ось я за що.

— Хай і так, — погодився він. — Однаково краще вже не бачитись.

— Ти ж писатимеш мені листи, Стівене? Сповіщатимеш, де ти та як тобі ведеться?

— Аякже. А тепер — що я можу тобі сказати? Одне лише, хай тебе господь обереже, і благословить, і хай віддасть тобі за все!

— І тебе хай господь береже, Стівене, у всіх твоїх мандрах і хай пошле тобі нарешті мир і спокій!

— Пам’ятаєш, серце, — промовив Стівен, — як я сказав тобі тієї ночі: хоч що я вгледжу, хоч про що подумаю, від чого мене злість візьме, — я згадаю тебе, святу, і вона минеться. Отак і нині через тебе мені легше все терпіти. Ну, щасти тобі! Добраніч. Прощавай!

Квапливе було їхнє прощання на вбогій простій вулиці, але воно полишило священний спогад цим двом простим людям. Затямте, філософи-утилітаристи, мертвяки в подобі вчителів, урядовці з міністерства фактів, невіри вишукані й стоптані, вістуни дріб’язкових затяганих догм, — убогих ви маєте завжди з собою. Тож плекайте в них, поки ще не пізно, найвищі дари — уяву і любов, щоб могли вони скрасити ними своє життя, таке бідне на красу. А то в день вашої остаточної перемоги, коли з їхніх душ буде до решти вигнано романтику й вони зостануться віч-на-віч з голою правдою життя, дійсність вищирить вовчі зуби й поквитається з вами.

Дальші два дні Стівен працював за своїм верстатом, не чувши ні від кого приязного слова; всі, як і перше, уникали його. Під кінець другого дня він загледів берег, а під кінець третього навій на верстаті змотався.

Два вечори він більш як по годині чекав на вулиці біля банку, та нічого не діждався, ні доброго, ні лихого. Третього, останнього вечора він вирішив, аби вже до кінця додержати умови, чекати сповна дві години.

Як і перші два вечори, біля вікна на другому поверсі сиділа та літня пані, що була колись доморядницею в Горлодербі; і білявий кур’єр то стояв, розмовляючи, біля неї, то визирав з вікна на першому поверсі понад завіскою з написом «БАНК», а то виходив на ганок хопити свіжого повітря. Коли він вийшов уперше, Стівен подумав, що він, може, вигляда його, і підійшов ближче, однак кур’єр тільки позирнув на нього, кліпаючи очима, й не сказав нічого.

Дві години нудного чекання після цілоденної роботи видалися Стівенові дуже довгі. Він уже й сидів на приступці під одними дверима навпроти, і стояв, зіпершись на мур, у підворітті, і проходжувався вулицею туди й сюди, і слухав, як дзвонять дзигарі на церкві, й спинявся подивитись, як бавляться на вулиці дітлахи. Людині так властиво завжди мати яку-небудь мету, що той, хто тиняється без діла, неодмінно впадає іншим у очі й сам те почуває. Отож, поки минула перша година, Стівена вже муляло прикре відчуття, ніби він став нараз якоюсь темною проявою.

Аж ось пройшов ліхтарник, і за ним потяглись уздовж вулиці дві довгі низки засвічених ліхтарів, що тьмяніли й губилися в далечині. Пані Спарсіт зачинила своє вікно на другому поверсі, спустила завісу й пішла нагору. Потім услід за нею піднявся вогник свічки — спершу блимнув у півкруглому вікні над дверима, тоді в обох вікнах на сходах. А небавом один ріжок завіси у вікні третього поверху відігнувся, щоб дати місце окові пані Спарсіт; так само відхилився й другий ріжок — певне, там примістилося кур’єрове око. Ніякого знаку Стівен так і не дочекався. І коли спливла нарешті друга година, він з великою полегкістю пішов додому швидкою ходою, надолужуючи згаяний час.

Йому лишалось тільки попрощатися з господинею та лягти спати, постелившися долі, бо він уже спакувався назавтра і був готовий вирушати в дорогу. Він збирався вийти з міста дуже рано, поки робітників ще не буде на вулицях.

Щойно засірів світанок, він окинув прощальним поглядом свою кімнатку, думаючи журно: «Чи то ж доведеться ще коли її побачити?» — і вийшов з дому. Вулиці були такі безлюдні, немов усі мешканці покинули місто, аби не зустрічатися з ним. У таку годину все здавалося якесь сіре, і навіть небо над обрієм, там, де мало зійти сонце, тільки ледь-ледь поблідло, схоже на пустельне море.

Повз завулок, де жила Рейчел, хоч йому тудою було й не зовсім по дорозі, повз червоні цегляні кам’яниці, повз величезні фабричні будівлі, ще тихі, ще не двигтючі, повз станцію, де сигнальні вогні вже меркли у щораз яснішому світанку, повз напіврозбурену, напівзабудовану наново пристанційну околицю, повз рідко розкидані червоні цегляні вілли, повз кущі їхніх живоплотів, закурені, запорошені, мов неохайні нюхачі табаки, і повз усілякі інші бридоти, чорною від вугільного пилу дорогою Стівен зійшов на узгір’я й оглянувся назад.

Над містом уже сяяв ясний ранок, і фабричні дзвони скликали людей на роботу. Кухонних печей ще не розпалювано, і небом володіли самі фабричні комини. За яких півгодини, видихаючи отруйні хмари, вони закриють його все, але поки що декотрі з численних вікон ще горіли золотом, і кокстаунці мали змогу спостерігати сонце крізь закурене скло, ніби у вічному затемненні.

Як дивно йти від фабричних коминів назустріч птахам! Як дивно мати під ногами шляховий пил замість вугляної потерті! Як дивно, доживши до таких літ, починати все спочатку літнім ранком, немов хлопчак! З такими думками в голові, з клуночком під пахвою, з задумою на обличчі йшов Стівен битим шляхом. І дерева, схиляючись над ним, шепотіли, що позаду він лишив вірне й щире серце.

Розділ VII ПОРОХ

Пан Джеймс Гартгаус, «узявшися» підтримувати партію, до якої пристав, дуже скоро зажив неабиякого успіху. Витовкши ще трохи статистики для політичних мудреців, підпустивши ще трохи аристократичної знудженості для ширшої публіки та спритно підкреслюючи удавану чесність у визнанні своєї безчесності — найзисковніший і найприхильніше сприйманий з усіх добропристойних смертних гріхів, — він дуже скоро набув слави великонадійного молодого політика. Найдужче допомагало йому те, що він був вільний від тягаря поважності, а тому міг погоджуватися з «фактогризами» в усьому так легко, ніби й уродився в їхній вірі, а всі інші віри відкидати не довго думавши, як свідоме лицемірство.

— Ніхто з нас їм не вірить, люба моя пані Горлодербі, та вони й самі собі не вірять, — казав він. — Єдина різниця між нами й проповідниками чесноти, чи зичливості, чи доброчинності — називайте як завгодно — ось яка: ми знаємо, що все це пусті слова, і так і кажемо; а вони знають це не згірш за нас, але нізащо цього не скажуть.

І чого б це ті його не раз висловлені погляди мали обурити чи відстрашити Луїзу? Вони її навіть здивувати не могли, бо не так дуже різнились від принципів її батька, від того, чим їй напихано голову змалечку. В чому ж полягала істотна відміна між цими системами, коли обидві однаково приковували Луїзу до речової дійсності й не навчали її вірити ні в що інше? Чи зростив Томас Товкматч у її чистій душі щось таке, щоб Джеймс Гартгаус міг його зламати?

Небезпека, що загрожувала Луїзі, була ще й тим більша, що невмируща потреба вірити в людську природу, багатшу й шляхетнішу, ніж їй весь час мальовано, — потреба, закладена їй у душу ще перше, ніж її почав ліпити на свій лад надзвичайно практичний батько, — невпинно боролася в ній із сумнівами та образою. З сумнівами — бо що потребу в ній змалечку так занедбано. А з образою — бо її тим тяжко покривджено, якщо внутрішній голос не дурив її. Отож душі, так віддавна привченій саму себе згнічувати, так розчахнутій надвоє, Гартгаусова філософія несла полегкість і виправдання. Коли все на світі пусте й нічого не варте, то виходить, що нічого вона не втратила й нічого не пожертвувала. «Чи не однаково?» — сказала вона батькові, коли той запропонував їй чоловіка. «Чи не однаково?» — казала вона собі й тепер. Зневажливо й самовпевнено питала себе: «Хоч так, хоч так — чи не однаково?» — і йшла своїм шляхом.

Куди ж? Крок за кроком, чимраз далі й далі, чимраз нижче й нижче — до якогось кінця, але так поволі, так непомітно, що сама думала, ніби лишається на одному місці. Що ж до пана Гартгауса, то він узагалі не думав і не дбав, куди прямує. Він не мав ніякого певного задуму чи плану; ніякі хижі наміри не порушували його душевних лінощів. Поки що він лише зацікавився, наскільки годилось такому витонченому джентльменові, а може, навіть, трошки дужче, ніж він міг би признатися, не ущербивши своєї репутації. Невдовзі по прибутті до Кокстауна він байдуже написав братові, високошановному парламентському дотепникові, що подружжя Горлодербі «дуже кумедна пара», а далі — що банкірова дружина виявилась зовсім не така Медуза, як він сподівався побачити, а молода й вельми гарненька жіночка. Потім він уже про них не писав, однак майже все своє дозвілля збавляв у банкіровій господі, їздячи по кокстаунській окрузі у виборчих справах, він гостював у них дуже часто, і пан Горлодербі всіляко заохочував його до того. Це якраз відповідало банкіровій натурі — вихвалятися на весь світ, що йому самому байдуже до товариства аристократів, але як його жінці, Томовій Товкматчевій дочці, таке товариство до вподоби, то будь ласка!

Помалу пан Гартгаус почав думати, що то буде зовсім нове для нього відчуття, коли це обличчя, що так прегарно відміняється задля щеняти, відмінятиметься так і задля нього.

Він був досить меткий на око, а мавши добру пам’ять, не забув ні слова з того, що вибалакав йому Том. А поєднавши те з усім, що спостеріг сам у Луїзі, він почав її розуміти. Звичайно, краща, глибша частина її натури була для нього незбагненна, бо й у людських душах, як у морях, «безодня безодню кличе»; але все інше в ній він дуже скоро почав читати оком знавця.

Пан Горлодербі нещодавно став власником садиби, що лежала миль за п’ятнадцять від міста й милі за півтори від станції. Залізниця вела туди через численні мости суворим пагористим краєм, підритим кинутими вугільними шахтами. Повсюди бовваніли там над війстями нових шахт паровики, а вночі блимали вогники ліхтарів. Що ближче до садиби пана Горлодербі, то місцевість робилась не така сувора, а біля самої садиби простилався вже справдешній сільський краєвид, навесні золотий від вересу й білий від розквітлого глоду, а влітку зелений та тінистий від шелестливих дерев. Садиба та дісталась панові Горлодербі за прострочену іпотеку одного кокстаунського магната, що думав був скоротити собі дорогу до величезного багатства, та прорахувався на якихось двісті тисяч фунтів. Такі оказії часом траплялись і в найпорядніших кокстаунських родинах; проте з легковажністю простого люду таке банкрутство не мало нічогісінько спільного.

Панові Горлодербі то була велика насолода — угніздитися в тому чепурненькому маєточку і, збіднюючись крикливо, саджати капусту на квітниках. Йому страшенно подобалося жити по-циганському серед гарних меблів, і він навіть перед картинами хизувався своїм простацтвом. «Ви знаєте, пане добродію, — любив він хвалитись кожному гостеві, — мені сказано, що Нікітс (цебто колишній власник) заплатив за оцей «Морський берег» сімсот фунтів. Признатись вам по правді, як я за все життя гляну на нього сім разів — по сто фунтів за погляд — то ще й добре. Ні, грім побий! Я не забуваю, що я Джозая Горлодербі з Кокстауна. Адже до яких літ єдині картини, що я коли мав чи міг мати не вкравши, це були зображення чоловіка, що голиться перед наваксованим чоботом, наліплені на баночках із ваксою. Я, бувало, нетямився з радощів, коли добуду тії вакси та сяду чистити чоботи перехожим, а порожні баночки потім продавав по фартингові, та й то ще радий був!

В тім самім дусі звертався він і до пана Гартгауса:

— Ви, Гартгаусе, привели сюди пару коней. Коли хочете, приведіть хоч і шестеро, місце для них знайдеться. Тут є стайні на дванадцятеро коней, і коли мені не збрехали, то Нікітс стільки й держав. Цілих дванадцятеро! Він, як був малий, учивсь у Вестмінстерській школі, королівським стипендіатом, а я тоді харчувався здебільшого покидьками й ночував у кошелях на базарі. Та коли б я надумав держати дванадцятеро коней — чого я не збираюсь робити, бо з мене й одного досить, — то як би мені було дивитися на них в оцих розкішних стайнях і згадувати, в яких норах жив колись я сам! Та я б не стерпів, повиганяв би їх! Але так уже ведеться на світі. Ви ж самі бачите цю садибу, і знаєте, яка вона, й розумієте, що кращого маєточка годі шукати і в нашій Англії, і де завгодно. А в ньому, в самій серединці, мов хробачок у горішку, сидить сой Джозая Горлодербі. А тим часом Нікітс (це мені один клієнт у банку вчора розповів), той самий Нікітс, що колись у Вестмінстерській школі грав у латинських виставах і вельможі та вищі урядовці нашої країни плескали йому, аж казились, тепер з’їхав з глузду й розпускає слину — еге ж, розпускає слину! — в Антверпені, у вузенькому темному завулочку, на п’ятому поверсі.

Ото в тінистому парку тієї затишної садиби довгими, паркими літніми днями й почав пан Гартгаус свої спроби — чи не відміниться й задля нього те обличчя, що так здивувало його під час першої зустрічі.

— Пані Горлодербі, який це щасливий випадок, що я застав вас тут саму! Мені вже давно хочеться побалакати з вами віч-на-віч.

Нічого випадкового, ані дивного в тому не було, бо о такій порі вона щодня бувала сама, і якраз у своїй улюбленій місцині. То була галявина в густому гаї, де лежало кілька зрубаних дерев; там вона сиділа й дивилась на опале торішнє листя, як колись удома на жаринки, що падали, гаснучи, в каміні.

Він сів поруч неї й зазирнув їй в обличчя.

— Ваш брат, мій юний друг Том…

Щоки її ураз порожевіли, і вона зацікавлено обернулась до нього. «Яка вона робиться принадна, коли її личко отак яснішає! — подумав він. — Зроду не бачив нічого дивовижнішого й чарівнішого!» — І вираз його обличчя зрадив ті думки, хоча, можливо, й не зрадивши його самого, бо хтозна, чи не умисна була та зрада.

— Пробачте. Ви так прегарно виявляєте свої почуття до брата… Том мусив би так пишатися ними… Я знаю, що це зухвальство, але не можу не захоплюватись.

— Та ще мавши таку щиру вдачу, — стримано зауважила вона.

— Ні, пані Горлодербі, ні. Ви ж знаєте, що вас я ніколи не дурю, і знаєте, що я досить гидкий примірник людської породи, ладний будь-коли продати себе, аби лиш за достатню суму, і зовсім не здатний ні на які ідилічні почуття чи вчинки.

— Я чекаю, що ж ви скажете мені про брата, — відмовила вона.

— Ви суворі зі мною, і я того заслуговую. Я, звісно, багато не вартий, але одного в мене не відберете: я не криводушний, я ніколи не кривлю душею. Але ви самі мене збентежили й перебили думку. Отже, про вашого брата. Він мене цікавить.

— Невже вас може щось цікавити, пане Гартгаусе? — спитала Луїза напівнедовірливо й напіввдячно.

— Якби ви мене про це спитали тоді, коли я тільки-но сюди прибув, я б, напевне, відповів «ні». А тепер, навіть ризикуючи здатися нещирим і збудити вашу недовіру, мушу сказати «так».

Луїза ворухнула губами, неначе хотіла щось сказати, але голос її не слухався. Нарешті вона вимовила:

— Пане Гартгаусе, я вірю, що ви справді зацікавлені моїм братом.

— Дякую. Гадаю, що я маю право на вашу довіру. Ви самі знаєте, що я не претендую на великі заслуги, але це право я, мабуть, заслужив. Ви так багато зробили для нього і так його любите; все ваше життя, пані Горлодербі, являє приклад такого чудовного самозречення задля нього… Пробачте, я знов відбігаю від теми. Я цікавлюсь вашим братом заради його добра.

Луїза рухнулась ледь помітно, ніби хотіла вже схопитися й утекти; але він відразу змінив тон, і вона залишилась.

— Пані Горлодербі, — провадив він уже спокійніше, одначе так видимо силуючи себе до того, що цей новий тон здавався ще промовистіший, — це не такий уже й непрощенний гріх, коли юнак у таких літах, як ваш брат, буває легковажний, необачливий і марнотратний — одно слово, трохи непутящий, як то кажуть. Адже такий ваш брат?

— Так.

— Дозвольте мені бути цілком відвертому. Як ви гадаєте, він грає на гроші?

— По-моєму, він на перегонах закладається.

Пан Гартгаус мовчав, ніби його не задовольнила та від повідь, і вона ще додала:

— Я знаю, що він закладається.

— І, звичайно, програє?

— Так.

— А на перегонах завжди програють. Чи дозволите мені висловити припущення, що ви часом позичаєте йому гроші на такі речі?

Луїза сиділа, дивлячись у землю, але на ті слова підвела очі запитливо й трохи ображено.

— Люба пані Горлодербі, не думайте, що це просто безцеремонна цікавість. Я боюся, що Том може отак помаленьку влізти в халепу, і хочу, як людина, навчена власним гірким досвідом, простягти йому дружню руку. Чи треба знов казати, що це заради його добра?

Луїза, видно, хотіла щось відповісти, але так і не спромоглася.

— Як уже признаватися щиро в усьому, що мені спадало на думку, — провадив Джеймс Гартгаус, знову видимо силуючи себе до недбалішого тону, — то признаюся вам, що мене бере сумнів, чи в дуже сприятливих умовах ваш брат зростав. І, даруйте мені таку відвертість, чи могли скластися дуже щирі взаємини між ним і його вельмишановним татусем.

— Я теж цього не думаю, — відповіла Луїза, аж почервонівши на згадку про своє власне життя в батьківському домі.

— Або між ним і — я певен, що ви не зрозумієте мене хибно — між ним і його високоповажним швагром?

Луїза червоніла дужче й дужче і вже горіла як жар, коли відповідала тихим голосом:

— І цього я не думаю…

— Пані Горлодербі, — помовчавши трохи, сказав Гартгаус, — а чи не могло б бути щирішої довіри між вами і мною? Багато напозичав у вас Том?

— Зрозумійте, пане Гартгаусе, — повагавшись хвильку, відповіла Луїза, що від самого початку розмови почувалася трохи збентежено чи навіть розгублено, і все ж зберегла завсідну свою стриманість, — зрозумійте: як я вам скажу те, про що ви допитуєтесь, це не означає, що я скаржуся чи за чимось шкодую. Я ніколи й ні на що не скаржилась і ні за чим не шкодую анітрохи. «О, та вона ще й з перцем!» — подумав Гартгаус.

— Вийшовши заміж, я дізналася, що мій брат уже й тоді мав великі борги. Цебто великі, як на нього. Досить великі, щоби я мусила продати деякі свої оздоби. То не була жертва, я продала їх без найменшого жалю. Я ними зовсім не дорожила, вони не мали для мене ніякої ціни.

Чи то побачивши з його обличчя, що він здогадується, які то оздоби, чи просто злякавшися, що він може здогадатись про те, Луїза почервоніла знову. І якби він не збагнув зразу, що йшлося за чоловікові подарунки, то мусив би збагнути тепер, хоч би навіть був куди дурніший.

— Відтоді я кілька разів віддавала братові все, що могла, — цебто все, що мала. Коли вже я вам звірилась і коли вас справді цікавить його доля, то я буду відверта до кінця. Нещодавно, вже як ви стали бувати в нас, він попросив у мене сто фунтів відразу. Такої суми я йому дати не змогла. Мене весь час дуже тривожило, що він так заплутався, але досі я нікому нічого не казала, аж тепер оце звіряюсь на вашу честь. Я нікому не могла відкритися, бо… та ви самі вже здогадалися, чому… — І Луїза урвала мову.

Бистрий на розум Гартгаус і тут не прогавив нагоди з якнайкращого боку показати їй себе, ледь прикрившися її братом.

— Пані Горлодербі, хоч яка зіпсута й зашкарубла моя душа, однак, запевняю вас, мене вкрай зворушило те, що ви розповіли. Я не можу дуже суворо засуджувати вашого брата. Я розумію й поділяю вашу мудру поблажливість до його витівок. Попри всю мою повагу і до пана Товкматча, і до пана Горлодербі, я не можу не думати, що виховувалося його не дуже вдало. Погано підготований до звичаїв того суспільства, де він мав грати свою роль, він з одних крайнощів, що до них його — безперечно, з найкращими намірами — так довго силувано, наосліп удався в інші крайнощі. А щиро англійська, трохи шорсткувата простота пана Горлодербі, хоч сама собою й вельми приваблива риса, одначе, як ми вже з вами погодилися, мало заохочує до звірень. Я б сказав, коли дозволите, що його вдачі цілковито бракує тієї чуйності, в якій могла б шукати розради й напуття молода людина, що її душі, її прагнень, її нахилів доти не розуміли й спрямовували їх у зовсім хибний бік.

Луїза дивилася просто себе, через помережану тремтливими сонячними плямами галявину, в сутінь густого гаю, і на її обличчі Гартгаус читав, що ті дуже поважно вимовлені слова вона прикладає до себе.

— Отже, його багато що виправдовує — провадив він. — І все ж є за Томом одна велика провина, що її я не зміг би пробачити, бо надто вона, на мій погляд, тяжка.

Луїза звернула погляд на нього й спитала, що ж це за провина.

— Може, я й так уже досить сказав, — відповів він. — Може, краще було б, якби цей натяк узагалі не вирвався в мене.

— Ви мене лякаєте, пане Гартгаусе. Прошу вас, скажіть, у чому річ.

— Ну що ж, аби звільнити вас від марної тривоги, та ще задля тієї довіри, яка постала між нами в тому, що стосується вашого брата, і яку я, запевняю вас, ціную над усе на світі, — я мушу послухатись. Я не можу йому пробачити того, що не помітно в кожному його слові, кожному погляді, кожному вчинкові дяки за сестрину любов, за її відданість, за її самозречення, за всі її жертви. Бо за все те, скільки я міг помітити, він відплачує їй аж надто скупо. Те, що вона задля нього зробила, заслуговує повсякчасної любові і вдячності, а не вередів та набурмосених мін. Хоч який я сам зіпсутий, пані Горлодербі, проте моє серце ще не затужавіло настільки, щоб мене не вражала оця вада у вашому браті чи щоб я міг її легко вибачити.

Гай поплив Луїзі перед очима, бо вони враз зайшли сльозами. Ті сльози підіймалися з глибокого, довго приховуваного джерела; та гострий біль, що краяв їй серце, не виливався з ними.

— Одно слово, пані Горлодербі, я повинен виправити цю хибу у вашому браті. Краще знаючи його клопіт та допомагаючи йому виплутатися своїми вказівками й порадами — тим вартнішими, гадаю, що походитимуть вони від куди досвідченішого гультяя й марнотрата, — я сподіваюся здобути певний вплив на нього, і весь той вилив я вживатиму для цієї мети. Ну, я вже набалакав аж забагато. Виходить, ніби я намагаюсь показати, який я, мовляв, добрий, а тим часом, слово честі, мені таке й не в голові: навпаки, я відверто заявляю, що нічого доброго в мені нема. А онде, за деревами, — додав Гартгаус, підвівши очі й озираючись, бо доти він не відривав погляду від її обличчя, — й сам ваш брат. Він, напевне, щойно приїхав. Здається, він простує в цей бік, то, може, й ми підемо та перестрінемо його? Щось він останніми днями мовчазний та зажурений. Може, в ньому заворушилося братнє сумління, коли такі речі, як сумління, існують на світі. Бо я, далебі, чую про них занадто часто, щоб у них вірити.

Він поміг їй підвестись, вона взяла його попід руку, і вони рушили назустріч щеняті. Том плентав гаєм, знічев’я б’ючи паличкою по гіллі, а часом нахиляючись до стовбурів та злостиво обдираючи мох. Він аж стрепенувся з несподіванки, коли вони застали його саме за цією забавкою, і почервонів.

— А, це ви! — промимрив він. — Я й не знав, що ви тут.

— Чиє це ймення, Томе, вирізьблювали ви на деревах? — спитав пан Гартгаус, поклавши йому руку на плече й завертаючи його до будинку, куди вони з Луїзою прямували.

— Чиє ймення? — сторопів Том. — А… це ви питаєте, ймення якої дівчини?

— Еге ж, у вас такий підозрілий вигляд, наче ви креслили на корі ім’я якоїсь красуні.

— Та ні, пане Гартгаусе, мені зараз не до того, хіба що в мене б закохалась яка-небудь красуня з добрячим посагом. Та нехай би вона була й не красуня, а справдешня почвара, аби лишень багата, то могла б не турбуватися, що я від неї втечу. Я б різьбив її ймення, де вона схоче і скільки схоче.

— Боюся, що ви корисливий, Томе.

— Корисливий… — проказав за ним Том. — А хто не корисливий? Спитайте хоч би в моєї сестрички.

— Ти справді певен, Томе, що це й моя вада? — тільки й спитала Луїза, нічим більше не даючи взнаки, що ypaзилась.

— Тобі видніш, чи пристає воно до тебе, — відмовив Том. — Як пристає, носи на здоров’я.

— Том сьогодні на всіх лихим духом дише. Таке часом буває з нудьги, — сказав пап Гартгаус. — Не вірте йому, пащ Горлодербі. Він зовсім не так про вас думає. І коли він не зласкавиться хоч трохи, то я сам розповім, що я чув від нього про вас.

— У кожному разі, пане Гартгаусе, — відповів Том, ураз полагіднівши перед своїм ідолом, однак ще хитаючи понуро головою, — ви не зможете сказати, що я коли хвалив її за корисливість. Якщо й хвалив, то якраз за супротивне, і похвалив би й ще, коли б мав на те підстави. Та годі вже про це: вам воно не дуже цікаво, а мені давно набридло.

Вони підійшли до ганку. Луїза пустила гостеву руку і зайшла в дім. Гартгаус постояв, дивлячись, як вона підіймаєтеся сходами і зникає в дверях, тоді знову поклав її братові руку на плече і, приязно кивнувши головою, запросив його пройтися садком.

— Томе, друже мій, мені треба з вами побалакати.

Вони спинились серед понівеченого квітника — пан Горлодербі, й тут чванливо збіднюючись за своїм звичаєм, переполовинив Нікітсові троянди, — і Том сів на низеньку кам’яну обгородку тераси й почав зривати трояндові пуп’янки та розщипувати їх на дрібні шматочки, а його могутній демон-спокусник стояв над ним, одну ногу доставивши на обгородку й легко зіпершись ліктем на коліно, їх якраз видно було з Луїзиного вікна. Може, вона й бачила їх.

— Томе, в чому річ?

— Ой, пане Гартгаусе, — простогнало щеня, — я в такій скруті, що мені нудно й на світі жити.

— Мені теж, мій друже.

— Е, що вам! — вигукнув Том. — Ви — сама незалежність. Пане Гартгаусе, я вклепався в страшну халепу. Ви й гадки не масте, як я заплутався, а сестра могла б мене визволити, якби тільки була захотіла.

Він уже нервово кусав трояндові пуц’янки, а тоді виривав їх із зубів рукою, що тремтіла, моя У немічного старого діда. Подивившись на нього дуже пильно, розмовник його заговорив якомога лєгковажніше:

— Томе, майте розум: ви забагато вимагаєте від сестри. Адже ви берете в неї гроші, признайтеся, шибенику, що берете!

— Авжеж, беру, пане Гартгаусе. А звідки ж іще я маю їх добувати? Старий Горлодербі весь час вихваляється, що в моїх літах він жив за два пенси на місяць чи щось близько того. А мій батько одно знає «класти межу», як він любить казати, і до тієї межі прив’язував мене з самого малечку за руки й за ноги. А в матері ніколи не було нічого свого, крім хвороб. То що ж я мав робити, де ж я мав брати грошей, як не в сестри?

Він трохи не плакав і розкидав пуп’янки цілими жменями. Пан Гартгаус заспокійливо взяв його за вилогу:

— Але ж, Томе, любий мій, коли ваша сестра не має грошей…

— Не має грошей, пане Гартгаусе? А я й не кажу, що вона їх має. Напевне, в неї й не могло бути так багато, як мені треба. То, значить, вона мусила добути їх. І вона могла їх добути. Тепер, після всього, що я вам розповів, уже немає з чим перед вами таїтися: ви вже знаєте, що вона вийшла за старого Горлодербі не задля себе самої і не задля нього, а задля мене. А коли так, то чом же вона не витягне з нього, що мені треба? Вона ж не повинна казати йому, нащо їй ті гроші, і кебети б їй стало виманити їх у нього, якби лишень схотіла. Чого ж вона не хоче того зробити, коли я кажу їй, що мені аж гвалт треба грошей? Та де ж пак! Сидить при ньому, як кам’яна, нема щоб піддобритися до нього та й випросити любенько скільки треба. Не знаю, як ви скажете, але, по-моєму, — це просто бездушність.

Зразу під обгородкою по другий бік була копаночка з водою, і панові Джеймсові Гартгаусові дуже захотілося вкинути туди пана Томаса Товкматча-молодшого, як ото ображені кокстаунці погрожують кинути все своє добро в Атлантичний океан. Проте він навіть не змінив недбалої своєї постави, і через кам’яний парапет полетіла тільки жменя трояндових пуп’янків, утворивши на воді плавучого острівця.

— Любий мій Томе, — сказав Гартгаус, — дозвольте, я спробую бути вашим банкіром.

— Заради бога, не згадуйте мені про банкірів! — вигукнув зразу Том, білий-білий на виду, надто проти рожевих троянд.

Пана Гартгауса, як чоловіка бездоганно вихованого і звиклого обертатись у найліпшому товаристві, так само неможливо було здивувати, як і зворушити чим-небудь. І все ж навіть у пього ледь-ледь звелися вгору повіки, немов їх торкнула легенька тінь подиву, хоча дивуватись, так самісінько як і задумуватись, його власні правила боронили не менше суворо, ніж приписи Товкматчевої школи.

— Скільки ж вам треба тепер, Томе? Тризначну суму? Ну, признавайтеся. Кажіть скільки.

— Пане Гартгаусе, — відповів Том, уже направду плачучи, і сльози личили йому куди краще, ніж злість, хоч який жалюгідний вигляд він мав, — уже запізно, гроші мені тепер не поможуть. От якби це раніше! Та однаково я вам щиро вдячний, ви справжній друг.

Справжній друг! «Щеня ти, щеня! — подумав нехотя Гартгаус. — То ти ще й осел!»

— І це для мене дуже велика ласка! — додав Том, ухопивши його руку. — Дуже велика ласка, пане Гартгаусе!

— Ну що ж, — відказав той, — може, коли іншим разом я стану вам у пригоді. Та надалі затямте, друже мій: як, бува, прикрутить вас знову, поділіться вашим клопотом зі мною; може, я вам підкажу кращу раду, ніж ви самі зумієте придумати.

— Дякую вам, — сказав Том, зажурено хитаючи головою і жуючи пуп’янки. — Якби ж то я спізнався з вами раніше, пане Гартгаусе!

— Тільки ось що, Томе, — на закінчення сказав пан Гартгаус, теж кидаючи в воду кілька троянд як свою пайку до острівця, що помалу плив до берега, ніби хотів з’єднатися з суходолом, — усі люди, хоч би що вони робили, шукають якоїсь вигоди для себе, і я такий самісінький, як і решта моїх ближніх. Я палко жадаю, — в тому його жаданні вчувалася правдиво тропічна млість, — щоб ви були ласкавіші з сестрою, одно слово, щоб ви поводилися з нею, як годиться відданому й ніжному братові. Це ж ваш обов’язок.

— Гаразд, пане Гартгаусе. Я буду такий.

— Тільки не зволікайте з цим. Томе. Починайте зразу.

— Авжеж. Ось побачите, Лу сама вам скаже.

— Отже, домовилися, Томе, — сказав пан Гартгаус, знов плеснувши його по плечі з такою міною, що полишала йому, коли хоче, думати — і він, нещасний дурбило, справді так подумав! — ніби цю умову поставлено йому просто з доброго серця, аби він не почувався надто завдяченим. — Ну, а тепер ми з вами розпрощаємось аж до обіду.

Коли Том з’явився до їдальні, думки в нього хоча були, як видно, досить тяжкі, зате ноги легкі, бо він прийшов раніше за пана Горлодербі.

— Я не хотів тебе вразити, Лу, — сказав він, подаючи сестрі руку й цілуючи її. — Я ж знаю, що ти мене любиш, та й я тебе люблю, ти ж знаєш.

І того вечора усмішка на Луїзиному обличчі сяяла не тільки для брата. На жаль — не тільки… «Отже, тепер щеня — не єдине в світі створіння, до якого вона не байдужа, — відзначив Джеймс Гартгаус, вивертаючи ту думку, що вчепилася до нього першого дня, як він побачив це прегарне личко. — Ні, не єдине! Не єдине!»

Розділ VIII ВИБУХ

Другий ранок видався занадто погожий, аби довго спати, тому Джеймс Гартгаус, раненько вставши, сидів у віконній ніші своєї кімнати й палив одну з тих знаменитих сигар, що свого часу так добре вплинули на його юного приятеля. Сизий димок повільно танув у щедро напоєному літніми пахощами повітрі, а він, гріючись на осонні, підбивав підсумок своїм успіхам, мов картяр, що знічев’я підраховує вчорашній виграш. Навдивовижу йому зовсім не було нудно й думалося охоче.

Він здобув її довіру, вона відкрила йому те, що приховувала від чоловіка. Здобув таку довіру, якої чоловік ніколи в неї не мав, бо вона до нього цілком байдужа і між ними нема й не було ніякої духовної спорідненості. Він дуже тонко, але дуже виразно показав їй, що вміє зазирнути їй у душу аж до найглибших і найтаємніших куточків; він зумів так близько відступитись до неї, скориставшися найніжнішим її почуттям; він сам присусідився до того почуття, і ось стіна, що за нею вона жила, розтанула. Вельми химерно і вельми непогано!

І все ж навіть тепер він ще не мав на меті ніякої справжньої капості. І з громадського погляду, й з особистого було б куди краще для тієї доби, в якій він жив, коли б він і легіон подібних до нього коїли лихо умисне, а не без наміру, з байдужості. Бо судна розбиваються якраз об плавучі крижини, що їх течія косить по морі куди попало.

Коли диявол ходить серед нас яко лев рикучий, він ходить у такій подобі, що мало кого може спокусити, крім хіба дикунів та мисливців. Та коли він вичепурений, випрасуваний, виглянсований за останньою модою, коли він однаково стомився й від гріха, і від чесноти й так уже стоптався, що не потрібен ні пеклові, ні раєві, — отоді-то він справдешній диявол, хоч топитиме він душі в чорнилі, хоч палитиме їх у вогні пристрастей.

Отож Джеймс Гартгаус сидів біля вікна, смоктав спокволу сигару й рахував ті кроки, що вже ступив по дорозі, на яку йому трапилось набрести. Куди та дорога заведе, видно було цілком ясно, але він лінувався про те думати. ІЦо буде, те й буде.

Того дня він мав відбути далеченьку подорож верхи, бо в одному з містечок округи готувалося збори, що давали непогану нагоду повоювати язиком за Товкматчеву партію, а тому він досить рано вбрався й спустився вниз до сніданку. Його брала цікавість — чи не охолола вона до нього з учорашнього вечора? Ні. Він міг іти далі з того місця, де спинився, — погляд її був не байдужий.

Перебувши день більш-менш (скорше менш) приємно, настільки те було можливо за таких стомливих обставин, він повертався надвечір, о шостій годині. Від воріт садиби до будинку було з півмилі, і він ступою їхав рівною жорствяною доріжкою, колись Нікітсовою, аж нагло з-за кущів вихопився пан Горлодербі, та так спрожогу, що Гартгаусів схарапуджений кінь рвонув убік.

— Гартгаусе! — закричав пан Горлодербі. — Ви вже чули?

— Що саме? — перепитав Гартгаус, укоськуючи коня й по думки зичачи панові Горлодербі чогось не дуже доброго.

— То ви ще нічого не чули?

— Я оце почув вас, і моя коняка теж. А більше я нічого не чув.

Пан Горлодербі, червоний, спітнілий, став серед доріжки просто перед конячою мордою, щоб його бомба вибухнула гучніше.

— Банк пограбовано!

— Та що ви кажете!

— Пограбовано вчора ввечері, пане добродію! І пограбовано дуже дивним чином. Підробили ключа.

— І багато вкрадено?

Панові Горлодербі так хотілося роздути ту подію якомога, що він відповів наче аж невдоволено:

— Та ні, не дуже. Але могли взяти й багато.

— Ну, а скільки ж?

— О, як ви вже такі цікаві знати точну суму, то лише півтораста фунтів, — відказав Горлодербі дратливо. — Але ж не в сумі річ, а в самому факті. Сам факт, що банк пограбовано, — ось що важливо. Мені дуже дивно, що ви цього не розумієте.

— Любий мій Горлодербі, — сказав пан Гартгаус, зсівши з коня й віддавши повід слузі, — я чудово все розумію і такий уражений картиною, що малюється в моїй уяві, як лишень ви можете жадати. І все ж, сподіваюся, ви дозволите мені поздоровити вас — від щирого серця, повірте мені, — з тим, що ви не зазнали більшої втрати.

— Дякую, — буркнув Горлодербі уривчасто й холодно. — Але, щоб ви знали, вони могли й двадцять тисяч фунтів узяти!

— Мабуть, що могли!

— Еге ж, мабуть! Добре мабуть, грім мене побий! — вигукнув пан Горлодербі, грізно мотаючи та трусячи головою. — Могли вкрасти й двічі по двадцять тисяч! Навіть подумати страшно, що б могло статись, якби тих грабіжників не сполохали!

Ту хвилину надійшли Луїза, й пані Спарсіт, і Бітцер.

— Ось Томова Товкматчева дочка дуже добре розуміє, що могло статись, коли ви не розумієте! — репетував Горлодербі. — Гепнулась додолу, як нежива, щойно я їй сказав! Скільки знаю, такого з нею ще ніколи не бувало. Що ж, по-моєму, дуже хвально, як при такій пригоді!

Луїза ще й досі була бліда і насилу стояла. Пан Гартгаус подав їй руку і, повільно ведучи її доріжкою, спитав, як же вчинено грабунок.

— А ось я вам розкажу, — озвався пан Горлодербі, сердито подаючи руку пані Спарсіт. — Я б вам давно все докладно розповів, якби ви не допитувалися так, скільки вкрадено. Ви знаєте оцю леді (бо вона таки леді) — пані Спарсіт?

— Так, я вже мав честь…

— Чудово. А оцього молодика, Бітцера, ви теж бачили тоді ж таки?

Пан Гартгаус ствердно нахилив голову, а Бітцер стукнув себе щиколодками по лобі.

— Чудово. Вони живуть у банку. Чи ви, може, і це знаєте, що вони живуть у банку? Чудово. Отже, вчора ввечері, як зачинялося банк, усе було прибрано, як завше. У коморі, біля дверей якої спить оцей парубійко, лежало… ну, дарма вже, скільки. А в малому сейфі, що в Томовій кімнатці — в тому сейфі ми держимо гроші на всякі дрібні, виплати, — було десь фунтів півтораста з гаком.

— Сто п’ятдесят чотири фунти, сім шилінгів і один пенс, — устряв Бітцер.

— А ти помовч, коли тебе не питають! — відрубав Горлодербі, зупинившись і обернувшись до нього. — Мало мені того, що мене пограбовано, поки ти хріп на м’якенькій постелі, так ти ще пхаєшся зі своїм «сім шилінгів і один пенс!» Я в твоїх літах не хріп, щоб ти знав. З порожніми кишками не дуже захропеш. І не перебаранчав нікому, хоч був не дурніший за людей.

Бітцер знову стукнув себе щиколодками по лобі з підлесливою міною, видимо вражений, ба приголомшений таким прикладом самовладання й самозречення свого хазяїна.

— Сто п’ятдесят фунтів з гаком, — ще раз сказав пан Горлодербі. — Таку суму Том замкнув у своєму сейфі. Сейф той не дуже міцний, але не в цьому річ. Звечора все залишено, як мало бути. А десь уночі, поки оцей парубійко хріп собі… Пані Спарсіт, ви кажете, що самі чули, як він хріп?

— Пане добродію, — відповіла пані Спарсіт, — я не можу сказати, ніби чула достеменно, що він саме хріп, а тому не буду на цьому наполягати. Але взимку, вечорами, коли йому траплялося заснути за столом, я тоді чула, як він, краще сказати, здушено харчав. Такі згуки, знаєте, часом буває чути з настінного дзигаря. Але я зовсім не хочу кинути тінь на його репутацію, — гідно, тоном непідкупно правдивого свідка додала пані Спарсіт. — Анітрохи. Навпаки, я завжди вважала Бітцера за юнака з вельми твердими моральними принципами і прошу вас узяти це до уваги.

— Ну, дарма, — повів далі вкрай роздратований Горлодербі, — поки він там хріп, чи харчав, чи гарчав, як дзигар, чи ще там що, одно слово, поки він спав, якісь людці якимсь робом, чи то сховавшись у банку за дня, чи ні, це ще треба з’ясувати, добулися до Томового сейфа, зламали замок і забрали, що там було. Потім їх, видно, щось сполохало, і вони вшилися парадними дверима, відчинивши їх підробленим ключем і знов замкнувши за собою на два оберти (їх завше замикається на два оберти, і ключа пані Спарсіт кладе собі під подушку). Того підробленого ключа опівдні знайдено недалеко банку. Тривоги, звісно, ніхто не зняв, аж поки вранці оцей-о парубійко, Бітцер, устав та почав прибирати в кімнатах. Глянув — аж Томів сейф стоїть нарозтіж. Він до нього — замка зламано і гроші забрано.

— До речі, а де ж це Том? — спитав Гартгаус, озираючись довкола.

— Він помагав поліції й зостався в банку, — відповів Горлодербі. — Еге, хай би ці поганці спробували пограбувати мене, як я був у його літах. Хоч би тільки півтора шилінга на це діло потратили, і то б навіть своїх грошей не вернули.

— А є на кого підозра? — поцікавився пан Гартгаус.

— Підозра? А ви ж як думаєте! — відказав Горлодербі, висмикуючи руку з-під руки пані Спарсіт, аби втерти спітнілого лоба. — Еге! Щоб Джозаю Горлодербі з Кокстауна пограбовано та не було ні на кого підозри? Ні, вибачайте, пане добродію!

— А можна спитати, на кого?

— Гаразд, я вам скажу, — відповів Горлодербі, зупинившись і повернувшись до всіх обличчям. — Тільки не треба про це скрізь плескати, чи радше ніде не треба про це плес кати, щоб не остерегти поганців (бо їх була ціла банда). Отож глядіть, це таємниця. Слухайте ж, — пан Горлодербі знов витер лоба. — Що ви скажете… коли тут знати пальці одного з моїх робітників? — вибухнув він.

— Сподіваюсь, не нашого приятеля Безбола? — байдуже мовив Гартгаус.

— Ви вгадали, — відповів Горлодербі, — тільки не бола, а дола.

— Не може бути! — зойкнула тихо Луїза.

Горлодербі враз учепився за той здивований і недовірливий вигук:

— О, аякже! Я так і знав. Я вже звик до цього. Знаю все до слова Як їх послухати, то вони найкращі люди в світі, ці робітники. О, язиками молоти вони зугарні! Вони, бач, нічого не хочуть, тільки щоб їм їхнє право пояснили. Але я вам заявляю: покажіть мені невдоволеного робітника, і я вам покажу людину, готову на будь-яке погане діло. На будь-яке, чуєте?

То була ще одна модна в Кокстауні вигадка, що її невтомно розповсюджувалось і що в неї дехто з кокстаунців справді вірив.

: — Але я цих людців добре знаю, — не вгавав Горлодербі. — Я їх усіх наскрізь бачу. Пані Спарсіт, ось пригадайте: застерігав я цього лобуря, коли він уперше прийшов до мене й почав допитуватись, як поламати віру й повалити державну церкву? Ви ж, пані Спарсіт, із високого роду, ви найвищим вельможам рівня, то не дасте мені збрехати. Сказав я йому чи не сказав: «Від мене правди не втаїш! Я таких, як ти, не люблю. І затям, що це діло тебе до добра не доведе!»?

— Авжеж, пане добродію, — потвердила пані Спарсіт, — ви тоді його напучували дуже переконливо саме такими словами.

— Це тоді, як він прикро вразив вас, — іще нагадав нам Горлодербі, — уразив і обурив.

— Так, пане добродію, — відмовила пані Спарсіт, — він мене тоді безперечно вразив. Правда, мушу визнати, що я, може, й не була б така вразлива в цих питаннях — така по-дурному вразлива, коли хочете, — якби я завжди посідала своє нинішнє становище в суспільстві.

Пан Горлодербі, аж надувшися з пихи, втупив очі в Гартгауса, ніби промовляв: «Ця жінка — моя власність, а вона, либонь, варта вашої уваги?» А тоді повернувся до своєї розповіді:

— Ну, а що я йому сказав при вас, Гартгаусе, ви, певне, й самі пригадаєте. Я йому висипав усе в вічі. Я з ними ніколи не марципанюся. Бо я їх знаю. Що ж далі, пане добродію? А ось що: за три дні по тому він здимів. Ушився хтозна-куди, точнісінько як моя мати, коли мене малого покинула. Різниця тільки та, що він іще гірша негідь, ніж була вона, якщо це лишень можливо. А що ж він робив, перше ніж ушитись? Що ви скажете, — пан Горлодербі говорив, ніби рубаючи фрази, і за кожною пристукував кулаком, як по бубоні, по вершку капелюха, що його держав у руці, — що ви скажете, почувши, що його всі три вечори бачено коло банку? Що він уже смерком тинявся там та підглядав? І пані Спарсіт іще тоді його завважила та подумала, що це річ непевна, а тоді сказала Бітцерові, і вони стежили за ним удвох? А на слідстві сьогодні виявилося, іцо й сусіди його помітили? — і, скінчивши на найвищій ноті, пан Горлодербі, мов східна танцівниця, насадив свого бубона на голову.

— Справді підозріло, — погодився Джеймс Гартгаус.

— Ще б пак ні! — сказав Горлодербі, грізно мотнувши головою. — Ще б пак не підозріло. Але він не сам був у цьому ділі. Там ще якась баба заплутана. Бачте, воно завше так: поки біда не станеться, нічого й не знаєш, а як коня вкрадено, аж тоді виявляється, що замки несправні. Виринула якась стара баба. Якась стара відьма, що час від часу, либонь, на мітлі прилітала до міста. Отож вона ще перед тим цілий день назирала за моїм домом і того самого вечора, що ви його бачили, коли він вийшов від мене, покралася геть удвох з ним раду радити — певне, він їй сказав, що роботу кидає, і пристав на це чортяче діло. «Справді, у нього в кімнаті була якась стара жінка й ховалася в темному кутку», — подумала Луїза.

— І це ще не все, що ми про них дізналися, — сказав Горлодербі, таємниче киваючи головою. — Але годі, поки що я більш нічого не скажу. А ви ж, будьте ласкаві, глядіть, щоб нікому про це ні слова! Може, й не зразу, але ми їх злапаємо! Навмисне дамо їм трохи погуляти, це не зашкодить.

— Звичайно, їх покарають з усією суворістю закону, як пишеться в оголошеннях, — зауважив Джеймс Гартгаус, — і так їм і треба. Хто береться грабувати банки, мусить за те й платитися. Коли б не так, то ми б усі взялися грабувати банки. — Він лагідно забрав з руки в Луїзи парасольку, розгорнув і підняв у неї над головою, хоч вони й так ішли в холодку.

— А тим часом, Лу Горлодербі, — сказав її чоловік, — треба подбати про пані Спарсіт. У неї нерви розладнались від цієї історії, то хай перебуде тут днів кілька. Отож улаштуй її вигіднеиько.

— Дуже вдячна вам, пане добродію, — озвалась та поміркована пані, — але, прошу вас, не дбайте дуже за мої вигоди. Мені не треба нічого.

Проте дуже скоро виявилося, що саме її невибагливість найтяжче вдовольнити: пані Спарсіт так мало дбала за себе і так дуже піклувалась за інших, що аж у печінки всім уїлась. Коли їй показали приділену їй кімнату, вона так ужахнулась її пишнотою, що могло спасти на думку, ніби вона воліє переночувати в пральні на маглі. Безперечно, Паулери й Скеджерси звикли до розкошів, «але я повинна пам’ятати, — раз у раз промовляла пані Спарсіт гідно, надто як поблизу був хто-небудь із слуг, — що для мене все те минулось. Якби я могла, — казала вона, — взагалі стерти зі своєї пам’яті те, що мій небіжчик був родом з Паулерів, а сама я рідня Скеджерсам, чи навіть зовсім скасувати цей факт та обернутись на людину простого походження і без вельможних родичів, я б дуже радо це зробила. Я б уважала, що за нинішніх обставин просто повинна так зробити». Тон самий аскетичний настрій примушував її за столом доти відмовлятися від вин та закусок, аж поки пан Горлодербі навпростець звелів їй призволитись; тільки тоді, відказавши: «Ви дуже ласкаві, пане добродію», — вона зреклася своєї допіру оголошеної постанови «зачекати простої баранинки». Так само ревно вибачалась вона, попросивши солі; а з вдячності до пана Горлодербі, аби якнайпереконливіше потвердити те, що він сказав за її нерви, час від часу відхилялась на бильце й тихо плакала. В такі хвилини всі могли (чи радше повинні були) бачити, як по її римському носі котиться велика, схожа на кришталеву сережку, сльозина.

Але головною зброєю пані Спарсіт була її непохитна звага жаліти пана Горлодербі. Не раз вона, поглянувши на нього, мимовільно хитала головою, ніби промовляючи: «Бідолашний Йорику!» А дозволивши собі в такий спосіб зрадити свої почуття, вона з усієї сили напускала на себе гарячкову веселість і казала: «Яка я рада, пане добродію, що ви не берете нічого до серця», — і всіляко виявляла свою безмірну втіху з того, що пан Горлодербі так уміє кріпитись. Іще однієї химерної хиби вона ніяк не вміла в собі побороти, хоч перепрошувала за неї раз по раз: її весь час тягло називати пані Горлодербі панною Товкматч, і за вечір вона помилилась так разів із п’ятдесят, коли не всі сто. Врешті пані Спарсіт аж збентежилась трохи від того, але виправдалась тим, що, мовляв, їй здається так природно називати молоду господиню гіаниою Товкматч, і навпаки, вона майже не годна переконати себе, що оця дівчина, яку вона мала приємність знати ще дитиною, тепер направду стала пані Горлодербі. І дивна річ: що більше вона про це думає, то тяжче видається їй це збагнути: «бо ж, — пояснила вона, — різниця така…»

Після обіду пан Горлодербі урядив у вітальні справдешній суд над гаданими грабіжниками: допитав свідків, занотував їхні свідчення, визнав підозрюваних осіб винними й засудив їх до найсуворішої кари, яку визначає закон. Потім Бітцера відіслано до міста з дорученням переказати Томові, щоб той вертався додоиу поштовим потягом.

Коли внесено свічки, пані Спарсіт прошепотіла:

— Не журіться, пане добродію! Прошу вас, будьте веселий, такий, як я звикла вас бачити!

Пан Горлодербі, що від того потішання вже почав украй недоладно й кумедно розчулюватись, гучно зітхнув чи то засопів, наче якась велика морська тварина.

— Мені серце крається на вас дивлячись, — сказала пані Спарсіт. — Може, заграємо в трик-трак, пане добродію, як колись бувало, ще коли я мала честь мешкати під одним дахом з вами?

— Я, добродійко, відтоді ні разу й не грав у трик-трак, — відказав пан Горлодербі.

— Я так і думала, — співчутливо мовила пані Спарсіт. — Я ж пам’ятаю, що панна Товкматч ніколи не цікавилась цією грою. Але як ви зволитесь, то я буду дуже рада.

Вони сіли грати біля вікна, що дивилось у садок. Вечір був прегарний: не місячний, але дуже теплий і запашистий. Луїза з паном Гартгаусом вийшли до садка погуляти, і звідти долітали в тиші їхні голоси, хоча слів не можна було розчути. Пані Спарсіт, сидячи за трик-траковою дошкою, весь час пильно поглядала у вікно, силкуючись пронизати очима вечірню сутінь.

— Що там таке, добродійко? — спитав нарешті пан Горлодербі. — Чи не пожежу ви вгледіли?

— Ні, ні, що ви, пане добродію, — відмовила пані Спарсіт, — я просто за росу здумала.

— А що вам до тої роси, добродійко? — здивувався пан Горлодербі.

— Та мені нічого, — відповіла пані Спарсіт, — але я боюся, щоб панна Товкматч не застудилась.

— А вона ніколи не застуджується, — сказав пан Горлодербі.

— Та невже, пане добродію? — і пані Спарсіт нараз сама закашлялась.

Вже як настав час іти спочивати, пан Горлодербі налив собі склянку води.

— Ой, пане добродію! — вжахнулась пані Спарсіт. — А де ж ваш теплий херес із цитриновою скоринкою й мускатним горіхом?

— Е, я вже давно від нього відвик, добродійко! — сказав пан Горлодербі.

— Душе шкода, пане добродію… Так ви всіх своїх давніх добрих звичок збудетеся, — докорила йому пані Спарсіт. — Та дарма, не журіться! Коли панна Товкматч дозволить, я зготую його вам, як давніш готувала.

Панна Товкматч радісінько дозволила пані Спарсіт робити, що їй завгодно, і ця дбайлива жінка, зготувавши трунок, піднесла його панові Горлодербі зі словами:

— Випийте, пане добродію, і вам ураз полегшав! Серце зігріється! Це якраз те, чого вам треба й чого вам бракує.

А коли пан Горлодербі сказав: «Будьте ж здорові, добродійко!» — вона відповіла вельми зворушено:

— Дякую, пане добродію! І ви будьте здорові й щасливі.

Нарешті вона, трохи не плачучи, сказала йому на добраніч, і пан Горлодербі пішов спати, відчуваючи тихий жаль до себе, немов його скривджено в чомусь найдорожчому, хоча він нізащо в світі не зміг би сказати, в чому саме.

А Луїза, роздягтись і лігши в ліжко, ще довго не спала: дожидала, коли вернеться брат. Вона знала, що він навряд чи приїде раніш як о першій годині, але в нічній тиші, що нітрохи не заспокоювала її збурених думок, час волікся аж надто повільно. Темрява й тиша неначе підсилювали одна одну, і їй здавалося, що минуло вже багато годин, коли нарешті вона почула дзвоник біля брами. Їй нараз захотілося, щоб він дзвонив до самого ранку; але він урвався, останній дзеньк, завмираючи, розійшовся в повітрі все ширшими й ширшими колами, і знов настала тиша.

Луїза почекала трохи, так із чверть години. Тоді встала з ліжка, накинула широкого капота, потемки вийшла зі своєї спочивальні й побралася сходами нагору, до братової кімнати. Обережно відчинила двері, нечутно підійшла до ліжка й тихенько покликала Тома. Тоді, ставши біля ліжка навколішки, обняла брата за шию і повернула до себе обличчям. Вона знала, що Том тільки удає сонного, але не казала йому нічого.

Аж ось Том здригнувся, немов допіру прокинувшись, і спитав, хто це та що сталося.

— Томе, ти не маєш чого мені сказати? Як ти мене зроду коли-небудь любив і як ти щось від усіх приховуєш, відкрий те мені.

— Я не розумію, про що це ти, Лу. Тобі, мабуть, щось приснилося.

— Братику мій любий! — Луїза поклала голову до нього на подушку, і розсипані її коси вкрили його, немов вона хотіла сховати брата від усіх, крім себе. — Ти справді не маєш чого мені сказати? А може, маєш? Може, сказав би, якби захотів? Я не перестану тебе любити, хоч би що ти мені відкрив. Томе, скажи мені всю правду!

— Я не розумію, чого ти хочеш, Лу.

— Томе, любий, отак, як ти лежав тут сам, серед смутної тиші, лежатимеш ти колись не тут, а десь-інде, і навіть я, коли ще житиму тоді, муситиму з тобою розлучитись. Як нині я оце біля тебе, невдягнена, боса, невидима в темряві, так і я колись муситиму лежати довгу-довгу ніч без кінця, поки не зотлію на порох. В ім’я того часу, Томе, скажи мені зараз правду!

— Та що ти хочеш знати?

В пориві любові вона міцно пригорнула його до грудей, як дитину.

— Не бійся нічого! Будь певен, що я тобі не докорятиму. Будь певен, що я тебе пожалію й лишуся тобі вірна. Будь певен, що я тебе врятую, хоч би що! Томе, ти справді не маєш чого мені сказати? Шепни тихенько. Тільки скажи «так», і я тебе зрозумію!

Вона притулила вухо йому до губів, але Том затято мовчав.

— Ані слова, Томе?

— Як я можу сказати «так» чи «ні», коли я не знаю, за що ти питаєш? Лу, ти щира, добра дівчина і, мабуть, варта кращого брата, ніж я. Але більше я не маю чого тобі сказати. Іди вже спати, йди.

— Ти втомився, — прошепотіла вона вже звичайнішим тоном.

— Авжеж. Геть виморився.

— Бідний, скільки в тебе сьогодні було біганини й тривоги! Ну, виявилося щось нове?

— Ні, нічого. Тільки те, що ти чула від… нього.

— Томе, а ти розповідав кому-небудь, що ми тоді ходили до тих людей і бачили їх там трьох?

— Ні. Хіба ж ти сама не застерігала мене, щоб нікому нічого не казати, як просила провести тебе туди?

— Так, але ж я тоді не знала, що має статися таке.

— Та й я ж не знав. Звідки б же я міг знати? — щось аж надто швидко відповів Том.

— А тепер, як воно сталося, чи мені розповісти, що я туди ходила? — спитала Луїза, вже стоячи біля ліжка: вона помалу відсунулась від брата й підвелася. — Чи треба розповідати? Чи повинна я це зробити?

— Господи, Луїзо, — відмовив брат, — чи ти коли питала моєї ради? Роби, як сама знаєш. Як ти мовчатимеш, то я нікому не скажу. А як розкажеш — значить, розкажеш.

У темряві вони не могли бачити одне одного, але обоє говорили дуже обережно, ніби зважуючи кожне слово.

— Томе, а як ти гадаєш, той чоловік, що я йому дала гроші, справді причетний до цього грабунку?

— Не знаю. А чом би й ні?

— Мені він здався чесною людиною.

— Ну то й що? А хто-небудь інший може тобі здатись нечесний, насправді ж він чесний.

Луїза не відповіла нічого.

— А втім. — мовби зважившись по короткому намислі, знову заговорив її брат, — коли вже ти за це питаєш, то мені він не дуже сподобався. Я ж навіть вийшов з ним за двері, аби там сказати йому віч-на-віч, що як уже йому перепала така дурничка від моєї сестри, то хай шанується та не переведе тих грошей казна на що. Ти ж пам’ятаєш, як я з ним виходив? Я, власне, нічого не маю проти нього, може, він добрячий чолов’яга, хто ж його знає. Дай боже, щоб воно було так.

— А він тоді не уразився?

— Ні, вислухав спокійно й відповів досить чемно. Де ти, Лу? — Том звівся з ліжка й поцілував сестру. — Добраніч, рідненька, добраніч.

— Справді ти більше не маєш чого мені сказати?

— Ні. Що ж я тобі скажу? Невже ти хочеш, щоб я вигадав щось та збрехав?

— Ні, Томе, я не хочу, щоб ти мені сьогодні брехав. Я б воліла ніколи не чути брехні від тебе, хоч би скільки ти прожив, але сьогодні найдужче цього не хочу.

— От і гаразд, рідненька. Ой, я так виморився, що ладен, здається, сказати що завгодно, аби мені дали заснути. Йди лягай, Лу.

Ще раз поцілувавши її, Том відвернувся до стіни, натяг укривало на голову й відразу затих так, мовби вже настала та година, що нею сестра заклинала його сказати правду. Луїза ще трохи постояла біля ліжка, тоді повільно відійшла. Відчинивши двері, ще зупинилась, озирнулася й спитала, чи він її не кликав. Але Том лежав тихо, і вона, нечутно зачинивши двері, повернулася до своєї спочивальні.

Тоді нещасний хлопець обережно визирнув з-під укривала, побачив, що вона пішла, вибрався з постелі й замкнув двері. Впавши знову на подушки, він і рвав на собі чуприну, і плакав злісно, і душив у собі любов до сестри, і ненавидів та зневажав себе, однак не каявся, і так само марно ненавидів та зневажав усе, що є доброго на світі.

Розділ IX ЧИСТА ГОДИНА

Пані Спарсіт, зоставшися спочивати в заміській садибі пана Горлодербі, поки заспокояться її нерви, так пильно й невсипуще додивлялась до всього з-під своїх коріоланівських брів, що її очі, мов два маяки на скелястому узбережжі, могли б остерегти всіх обачливих мореплавців перед грізним бескетом її римського носа та підводним камінням у темних водах довкола нього, якби вона не поводилась так тихомирно. Хоча й важко було повірити, ніби вона ввечері йде спочивати не тільки про людське око, такі суворі й недремні були її класичні очі, і вже за цілком неможливе здавалося, що цей несхитний ніс може піддатись утомі чи дрімоті, та все ж вона завжди — і коли просто сиділа, розгладжуючи свої цупкі, аж негнучкі рукавички (сплетені неначе з дроту, як ото кошики на м’ясо), і коли, встромивши ногу в стремена з ниток, трюхикала до якоїсь невідомої мети, — бувала така лагідна й сумирна, що мало кому, на неї дивлячись, не спало б на думку, ніби це природа з якоїсь примхи втулила душу голубки в земну шкаралущу гачкодзьобого хижого птаха.

Її хист никати по домі був просто дивовижний. Неможливо збагнути, як вона потрапляла з поверху на поверх. Звісно, годі повірити, ніби жінка, така статечна сама з себе, та ще й такого значного роду могла стрибати через поруччя на сходах або сковзатись по ньому, однак надзвичайна легкість її переміщення навіювала саме цю безглузду думку. Ще одну подиву гідну властивість мала пані Спарсіт: на ній ніколи не було знати поспіху. Вона могла клубком скотитися з горища в сіни, і все ж з’явитись там зовсім не задихана і поважна, як завжди. І ні одна душа ніколи не бачила, щоб вона піддавала ходи.

До пана Гартгауса вона ставилась вельми ласкаво й невдовзі після свою прибуття до маєтку мала з ним дуже приємну розмову. Якось уранці, після сніданку, вона зустріла його в садку і, велично присівши перед ним, сказала:

— Добродію, це ж неначе щойно вчора я мала втіху приймати вас у банку, коли ви, з вашої ласки, забажали дізнатися, де мешкає пан Горлодербі.

— І я, будьте певні, повік не забуду тієї зустрічі з вами, — відказав пан Гартгаус, уклонившись їй якнаймлявіше.

— В химерному світі ми живемо, добродію, — мовила пані Спарсіт.

— Я колись теж мав честь висловити — і дуже пишаюся таким збігом — подібну думку, тільки не в такій афористичній формі.

— Так, так, добродію, в химерному світі, — провадила пані Спарсіт, на подяку за комплімент зсунувши густі чорні брови, від чого обличчя її набуло виразу, не зовсім згідно з її солодкою мовою, — в дуже химерному, коли подумати, як нам трапляється часом близько спізнаватися з людьми, що їх ми перше не знали зовсім. Я пригадую, як ви, добродію, того разу сказали, що просто боїтеся зустрітися з панною Товкматч.

— І ви запам’ятали мої слова? Я й не сподівався такої честі! Дійсно, завдяки вашим люб’язним поясненням, я поборов свій страх і мушу відзначити, що вони були цілком точні. Хист пані Спарсіт до… до всього, що потребує точності… в сполученні з неабияким розумом… І високим родом… виявляється надто постійно, аби викликати сумнів. — Пан Гартгаус трохи не заснув, поки дотяг до кінця цього закрученого комплімента, так було йому нудно говорити і так далеко від того блукали його думки.

— То вам панна Товкматч… ой, яка я недотепна! Ніяк не можу привчитись називати її пані Горлодербі… Вам вона справді здалась така молода, як я її описала? — солоденько спитала пані Спарсіт.

— Ви намалювали її портрета досконало, — запевнив пан Гартгаус. — Викапана вона.

— І дуже принадна? — знов спитала пані Спарсіт, повільно потираючи свої рукавички.

— Надзвичайно.

— Досі вважалося, — сказала пані Спарсіт, — що пані Товкматч бракує жвавості, проте я мушу визнати, що останнім часом вона, но-моєму, просто разюче змінилась на краще. О, а ось уже й пан Горлодербі! — вигукнула вона, закивавши головою так завзято, наче якраз про нього говорила й думала. — Як ви себе почуваєте, пане добродію? Будьте веселіші, я вас благаю!

Треба сказати, що ці невпинні зусилля пані Спарсіт утішити його в притузі й полегшити його тягар уже позначалися на панові Горлодербі: він щодалі лагідніше, ніж звичайно, ставився до неї і суворіше, ніж звичайно, — до інших людей, починаючи зі своєї дружини. Отож коли пані Спарсіт сказала якомога веселіше: «Вам уже час снідати, пане добродію, та почекайте трошки, панна Товкматч, певне, зараз зійде до столу наливати чай», — пан Горлодербі відповів: «Я гадаю, добродійко, ви самі чудово знаєте, що якби я дожидався, поки моя дружина подбає за мене, то мусив би ждати до суду-віку, отож я попрошу вас бути за господиню».

Пані Спарсіт послухалась і зайняла своє давнє місце за столом. Це знов украй розчулило предобру жінку. Одначе коли з’явилась Луїза, вона страшенно засоромилась, підхопилася? й почала виправдовуватися, що, мовляв, ніколи в світі і не подумала б претендувати на місце господині, хоч скільки разів мала колись приємність годувати пана Горлодербі сніданком, поки пані Товкматч… ой, даруйте, вона хотіла сказати панна Горлодербі… нехай уже їй вибачать, але вона так-таки ще ніяк не може перевчитися на це ймення, хоча сподівається з часом до нього звикнути… поки панна Товкматч іще не посідала нинішнього свого становища. Це тільки через те, пояснила вона, що панна Товкматч сьогодні трошечки забарилась, а час пана Горлодербі такий дорогий, і вона, ще віддавна знаючи, як він звик снідати щодня в ту саму годину, дозволила собі здатись на його прохання. Адже його слово завжди було для неї законом.

— Ет! Годі вам, добродійко, — озвався пан Горлодербі. — Чого ви так затурбувались! По-моєму, пані Горлодербі тільки рада, що ви з неї цей клопіт знімете.

— Не кажіть так, пане добродію, — відповіла пані Спарсіт майже суворо, — бо ж ви кривдите пані Горлодербі. А вам це зовсім не пасує — когось кривдити.

— Та заспокойтеся вже, добродійко! Вона нітрохи на це не образиться! Правда ж, Лу? — визвірився пан Горлодербі на дружину.

— Авжеж. Мені байдуже. Яку це може мати вагу для мене?

— Чуєте, пані Спарсіт? Яку це може мати вагу для будь-кого? — підхопив Горлодербі, надимаючись від образи. — Ви, добродійко, надаєте забагато ваги таким речам. Та дарма, тут вас напоумлять! Ви старомодні, добродійко! Ви відстали від Томових Товкматчевих дітей!

— Що це з вами діється? — здивовано й холодно спитала Луїза. — Що вам не до вподоби?

— Не до вподоби? — перепитав Горлодербі. — Невже ти думаєш, що я б змовчав, якби мені щось було не до вподоби, і не зажадав, щоб його направили? Я, здається, чоловік відвертий і околясів не люблю.

— Справді, вас, мабуть, ще ніхто ніколи не мав підстави назвати занадто сором’язливим чи занадто делікатним, — стримано відповіла Луїза. — Принаймні я в вас такої вади не помічала ні змалку, ні тепер. Але я не розумію, чого ви хочете.

— Чого я хочу? — знову перепитав пан Горлодербі. — Нічого. Якби я, Джозая Горлодербі з Кокстауна, чогось хотів, я б свого добився, і ти, Лу Горлодербі, це чудово знаєш! — і він грюкнув кулаком по столу, аж забряжчали філіжанки.

Луїза, почервонівши, глянула на нього спогорда, і пан Гартгаус подумав: «А ось і ще одна відміна в її обличчі!»

— Вас сьогодні не добереш, — сказала вона. — І, будь ласка, не пояснюйте нічого, не завдавайте собі клопоту. Мені зовсім не цікаво, що з вами таке. Чи не однаково?

На тому пересварка урвалась, і за хвилину пан Гартгаус уже весело гомонів про всяке безділля. Одначе від того дня вплив пані Спарсіт на пана Горлодербі підштовхнув Луїзу ще ближче до пана Гартгауса, відштовхнув її ще далі від чоловіка й зміцнив ще дужче її спілку з гостем проти нього — спілку, в якій вона опинилася так непомітно, що не могла б пояснити, як те вийшло, коли б навіть спробувала. Та пробувала вона те чи ні — про це знало тільки її замкнене серце.

А саму пані Спарсіт ця пригода так глибоко вразила, що після сніданку, провівши пана Горлодербі в сіни й подаючи йому там капелюха, вона цнотливо поцілувала його в руку, прошепотіла: «Добродійнику мій!» — і вийшла, прибита горем. Проте слід відзначити як незаперечний і невіддільний від нашої розповіді факт, що скоро-но він вийшов з дому у вищезгаданому капелюсі, та сама родичка Скеджерсів і своякиня Паулерів посварилася обтягненим рукавичкою кулаком його портретові, скривила зневажливу гримасу перед цим мистецьким твором і сказала: «Так тобі й треба, бовдуре! Я дуже рада!»

А невдовзі по відході пана Горлодербі з’явився Бітцер. Він приїхав потягом, що домчав його, свищучи й грюкочучи, довгою низкою мостів через суворий край покинутих і нових вугільних шахт, і привіз спішного листа з Кам’яної Осади. Коротенька цидулочка повідомляла Луїзу, що пані Товкматч тяжко рознедужалась. Скільки пам’ятала її дочка, вона ніколи не бувала здорова, але за останні кілька днів занепала зовсім, а цієї ночі їй погіршало ще дужче, і як вона була досі жива, то хіба тому, що через завсідну свою нерішучість ніяк не могла зважитись перейти з одного стану в інший.

У супроводі білявого кур’єра, що своєю безбарвністю якнайліпше пасував за воротаря при тій брамі, куди саме стукалась пані Товкматч, Луїза сіла в потяг, що промчав її, гуркочучи, над покинутими й новими вугільними шахтами і вкинув у димну пащу Кокстауна. Відпустивши посланця, вона візником поїхала до батькового дому.

Луїза рідко навідувалась туди, відколи вийшла заміж. Батько її звичайно перебував у Лондоні, на національному смітнику, що зветься парламентом, і без кінця пересіював та пересіював свою купу жужелю (добуваючи з неї, скільки можна було бачити, небагато чого вартного); там він був і тепер. Мати її, що майже не вставала з канапи, ніяких відвідин не любила, вбачавши в них тільки зайву турбацію; з меншими дітьми Луїза сама не вміла поводитись; до Сесі вона так і не власкавилась від того вечора, коли дочка фігляра звела очі поглянути на майбутню дружину пана Горлодербі. Отож її ніщо не надило до батьківського дому, і вона бувала там лише зрідка.

Та й тепер, як вона туди наближалась, дух рідної домівки не обвіював її. Мрії дитинства, звійні його видива — ті милі, чарівні, людяні небилиці, що ними воно прикрашує уявний світ і що так любо вірити в них малому й так любо спогадувати їх дорослому, бо тоді наймізерніша з них виростає у нашому серці в образ великого милосердя, що пускає до себе дітей, аби вони своїми чистими рученятами насаджували на кам’янистих стежках цього світу пишний сад, де всім синам і дочкам Адамовим не завадило б частіше грітись на осонні простосердо і довірливо, забувши на час усю світову премудрість, — чи знала коли ті видива Луїза? Спогади про те, як вона, зарівно з мільйонами таких самих невинних створінь, простувала до невеликих своїх знань зачарованими дорогами сподівань і мрій; про те, як Розум уперше постав перед нею в ласкавому світлі Уяви добрим, зичливим богом, приязним до інших, не менш великих богів, а не похмурим, жорстоким і байдужим ідолом, що бовваніє в мороці, втупивши невидющий зір у свої пов’язані за руки й за ноги жертви, і що його нічим не можна порушити, крім точно вирахуваної підіймальної сили в стільки й стільки тонн, — чи знала коли ті спогади Луїза? Її згадки про рідний дім та дитинство — то були згадки про те, як висушувалося в юній душі її, щойно прорветься, кожне свіже джерельце. Живлющі води не текли там для неї. Вони зрошували край, де виноград збирають з терня, а смокви з будяків.

З важкою й холодною тугою на серці вступила Луїза в дім і зайшла до материного покою. Відколи вона покинула Кам’яну Осаду, Сесі Джуп жила там як своя в родині. Вона й тепер сиділа біля пані Товкматч, і Джейн, Луїзина сестричка, що мала вже років з дванадцять, теж була в кімнаті.

Немалої мороки коштувало з’ясувати пані Товкматч, що приїхала її старша дочка. Обмощена подушками, недужа півлежала на канапі з самої лише звички, в завсідній своїй позі, наскільки те було можливо для такої кволої істоти. Вона нізащо не погоджувалася, щоб її перенесли на ліжко, бо тоді, мовляв, їй чистої години не буде.

Кволий голос її чувся з купи укривал та хусток неначе здалеку, а слова, звернені до неї, доходили до її вух за такий довгий час, мовби вона перебувала на дні колодязя, де, як каже прислів’я, лежить правда. Сердешна жінка і дійсно була тепер ближче до правди, ніж будь-коли зроду.

Коли їй сказано, що приїхала пані Горлодербі, вона не до ладу відповіла, що ні разу не назвала його на прізвище, відколи він оженився з Луїзою, а не придумавши поки що нічого більш-менш задовільного, назива його просто Дж. І не може й зараз відійти від цього звичаю, бо так і не має ще постійного наймення для нього. Луїза просиділа біля матері кілька хвилин, раз у раз озиваючись до неї, поки вона нарешті добрала, хто це прийшов. Але тоді пані Товкматч ураз вернулася до тями.

— Ну, доню, сподіваюся, що тобі живеться непогано, — сказала вона. — Це все твій батько злагодив. То ж йому так дуже цього хотілось. Ну що ж, йому ліпше знати.

— Я приїхала спитати, як ви почуваєтесь, мамо, а не за себе розповідати.

— Спитати, як я почуваюся, доню? Оце мені новина, що хтось мною цікавиться! Зле я почуваюсь, Луїзо. Квола зовсім, і в голові паморочиться.

— А болить вам що, матусю?

— Чи болить? Мені здається, наче десь тут у кімнаті щось болить, — відказала пані Товкматч, — але чи воно мені болить, чи не мені, за це я не певна.

По цих химерних словах вона хвилинку лежала мовчки. Луїза, взявши її за руку, не змогла намацати живчика, проте, цілуючи ту руку, помітила, що життя ще тьохкає в ній тонесенькою ниточкою.

— Ти дуже рідко бачиш свою сестричку, — заговорила знову пані Товкматч. — А вона робиться схожа на тебе. Ось подивись-но сама. Сесі, приведи Джейн.

Дівчинка підійшла й нехотя подала старшій сестрі руку. Луїза, бачивши допіру, як ніжно вона обіймала за шию Сесі, не могла не завважити тієї відміни.

— Бачиш, яка схожість, Луїзо?

— Правда, мамо. Здається, вона схожа на мене. Тільки…

— Що? Ага, отож і я кажу, — вигукнула пані Товкматч несподівано жваво. — Тепер же я згадала! Я… я хотіла щось тобі сказати, доню. Сесі, любенька, залиш нас удвох на хвилинку.

Луїза вже пустила сестриччину руку, і подумала, що в неї самої лице ніколи не було таке лагідне та ясне, як у Джейн, і побачила, навіть у такому місці й у таку годину не втримавшись від прикрого почуття, що тією лагідністю воно нагадує те, третє лице, прегарне личко з довірливими очима, бліде від безсонних ночей та від жалю, а в рямці з пишних чорних кучерів наче ще блідіше.

Лишившись на самоті з матір’ю, Луїза схилилась над нею і побачила на її обличчі урочистий спокій, немов її несла кудись широка річка, і вона, вже не опираючись, радо пливла за водою. Дочка знов поцілувала безкровну руку й нагадала їй:

— Мамо, ви щось хотіли мені сказати.

— Га? А, так, так, доню. Ти ж знаєш, батька тепер майже не буває вдома, отож я мушу написати йому про це.

— Про що, мамо? Не хвилюйтеся. Скажіть, про що.

— Ти ж, мабуть, пам’ятаєш, доню, що як я, бувало, своє слово скажу хоч про що-небудь, то потім мені чистої години нема хтозна-поки, отож я давно вже закаялася щось казати.

— Я чую, мамо.

Одначе тільки нахиляючись зовсім низько до неї й водночас пильно стежачи, як ворушаться її губи, могла Луїза добрати змісту в ледве чутній, уриваній материній мові.

— Ти багато вчилася, Луїзо, і брат твій теж. З ранку до вечора, було, самі логії. Коли й знайдеться на світі ще яка-небудь логія, що її в цьому домі не пошарпали на клапті, то бодай мені вже й не почути, як вона називається.

— Я чую, мамо, кажіть далі, як маєте силу, — озвалась Луїза, побачивши, що матір знов понесло за водою.

— Та щось є таке, що твій батько прогавив чи забув, Луїзо. Не логія, ні, щось зовсім інше. Я сама не знаю, що воно таке. Я про це часто думала, отут сидячи вдвох із Сесі. Тепер я вже й не надумаюсь, як воно зветься. Але батько, може, ще й придумає. Воно мене весь час непокоїть. Я хочу йому написати, хай він, на бога, дізнається, що воно таке. Дай мені пера й чорнила, дай!

Але й непокоїтись вона вже не мала сили, тільки бідна її голова поверталася з боку на бік.

Одначе їй марилось, ніби принесли те, що вона просила і ніби вона держить перо в руці. Хтозна, які химерні знаки без змісту виводила та рука на укривалах. Але скоро й вона спинилася; те світло, що й завжди горіло лиш тьмяно за блідим транспарантом, погасло, і навіть на пані Товкматч, що піднеслася над тією темнотою, де ходить людина й клопочеться тільки про марне, зійшов жахний і величний спокій мудреців та патріархів.

Розділ X СХОДИ ПАНІ СПАРСІТ

Оскільки нерви пані Спарсіт заспокоювались дуже повільно, цій поштивій жінці довелось пробути не один тиждень у садибі пана Горлодербі, де вона, попри аскетичні свої нахили, що випливали зі свідомості нинішнього її становища в суспільстві, героїчно терпіла всі розкоші й жила, як то кажуть, мов у бога за дверима. Весь час тієї відпустки від її обов’язків у банку пані Спарсіт являла взірець сталості, і далі виказувавши у вічі панові Горлодербі таке співчуття, якого мало кому трапляється дізнати, а портрет його, теж у вічі, називавши вкрай уїдливо й зневажливо бовдуром.

Пан Горлодербі, забравши в свою запальну голову, що пані Спарсіт чуйним своїм серцем збагнула, яку незаслужену кривду чинять йому у власному домі (хоч сам він ще не надумався, у чому ж полягає та кривда) та що Луїза опиралась би занадто частим її відвідинам, якби тільки могла зважитись на опір його могутній волі, вирішив не відпускати від себе пані Спарсіт надовго. Отож, коли нерви її вже зміцніли настільки, що дозволяли їй споживати свій паштет на самоті, напередодні її від’їзду він за обідом сказав їй:

— Знаєте що, добродійко? Поки стоїть на годині, приїздіть до нас щосуботи й лишайтеся тут до понеділка.

На те пані Спарсіт, хоча й не бувши магометанкою, відповіла, що, мовляв, слово господаря для неї закон.

Взагалі пані Спарсіт не була схильна до поезії, і все ж у голові їй зродилась одна поетична алегорія. Видно, тривале стеження за Луїзою та невпинне розважання над непроникною поведінкою молодої господині так вигострили її думку, що на неї зійшло натхнення. Вона спорудила в уяві велетенські сходи, під якими чорніла безодня прірва ганьби і згуби, і бачила, як тими сходами що день, що годину, то нижче й нижче спускається Луїза.

Це зробилося цілим змістом життя пані Спарсіт — дивитись угору на ті сходи й спостерігати, як Луїза спускається ними. Коли повільніше, коли швидше, коли переступаючи кілька сходин ураз, коли зупиняючись, але ніколи не повертаючи назад. Якби вона була хоч раз повернула назад, пані Спарсіт, либонь, померла б з горя й досади.

Проте поки що вона спускалась неухильно, аж до того дня, коли пан Горлодербі, як згадано вище, запросив пані Спарсіт щотижня гостювати в маєтку. А тому пані Снарсіт була тоді в пречудовому гуморі й не від того, щоб побалакати..

— Пане добродію, — сказала вона, — вибачте тільки, що я допитуюсь про справу, за яку ви самі поки що волієте не згадувати… я знаю, що це з мого боку зухвальство, бо ж ви нічого не робите без підстави, але скажіть, будьте ласкаві, чи не з’ясувалося чого нового про грабунок?

— Ні, добродійко, поки що нічого. Та я й не сподівався, що воно з’ясується так швидко. Рим же не за день збудовано.

— Щира правда, пане добродію, — відказала пані Спарсіт, покивавши головою.

— Та й не за тиждень, добродійко.

— Авжеж, авжеж, — притакнула пані Спарсіт засмучено.

— Отож і я можу почекати. Мені нема куди квапитись, добродійко. Як Ромул і Рем могли зачекати, то й Джозая Горлодербі може. Звісно, їм змалечку не так жилось, як мені. Вони-бо мали вовчицю за мамку, а я тільки за бабу. Вона мене молоком не годувала, пані добродійко, лишень штурханами. О, на штурхани вона була вдійна, як олдернейська корова.

— Ох! — аж здригнувшися, зітхнула пані Спарсіт.

— Ні, добродійко, — провадив Горлодербі, — поки що більше нічого не чути. Одначе слідство йде далі, і Том помагає — він тепер зробився хіба ж такий старанний. Перше я цього за ним не бачив: не пройшов він такої науки, як я! Мій наказ ось який: не зчиняти галасу, нехай вони думають, що буря вщухла. Потихеньку робити що завгодно, але на яв нічого не давати, а то їх півсотні змовляться між собою і так заховають того втеклого пройдисвіта, що й повік його не знайдеш. Не зчиняти галасу, і злодії помалу заспокояться, перестануть стерегтись, отоді ми їх і влапаємо.

— Вельми мудро, пане добродію, — погодилась папі Спарсіт. — І вельми цікаво. А ту бабу, що ви згадували…

— Ту бабу, що я згадував, добродійко, — урвав її Горлодербі, не мавши чим тут похвалитися, — ще не вистежено. Та нікуди від нас стара паскуда не втече, хай за те не турбується. А тим часом, добродійко, я так гадаю, коли вам цікаво знати мою думку: що менше про неї говорити, то краще.

Того ж вечора пані Спарсіт, спакувавшись у дорогу, відпочивала в своїй кімнаті біля вікна й стежила, як Луїза спускається її уявними сходами.

Вона сиділа у садку, в альтанці, і про щось тихенько розмовляла з паном Гартгаусом. Він стояв, нахилившись до неї так близько, що майже торкався обличчям її кучерів. «А то і не майже», — сказала до себе пані Спарсіт, напружуючи до краю яструбиний свій зір. До них було задалеко, і вона не могла розчути ні слова з їхньої розмови, ані навіть тихих їхніх голосів, а тільки з виразів їхніх облич бачила, що воли розмовляють. А розмова їхня була така:

— Ви пам’ятаєте цього чоловіка, пане Гартгаусе?

— Дуже добре пам’ятаю.

— І обличчя його, й поводження, і що він казав?

— Дуже добре. І мушу признатися, що він видався мені страшенно нудним суб’єктом. Просто виморив мене, поки розводив свої теревені. Звісно, вміє удавати з себе такого, знаєте, чесного плохуту й на жалібній струні грати, але, запевняю вас, я думав, його слухаючи: «Перебираєш міру, друзяко!»

— А мені дуже важко було повірити, що він погана людина.

— Моя люба Луїзо… як вас Том називає (ніколи Том її так не називав), ви знаєте щось добре про нього?

— Ні, звичайно.

— А про когось іншого з цих людей?

— Звідки ж, коли я взагалі про них нічого не знаю? — відмовила вона, вертаючись до тону, якого він давненько вже не чув від неї.

— Тоді, люба моя Луїзо, дозвольте розповісти вам про них вашому найщирішому другові, бо він таки дещо знає про деякі різновиди своїх знаменитих ближніх — я таки ладен вірити, що вони знамениті люди, попри такі дріб’язкові вади, як, скажімо, трохи задовгі руки, що гребуть завжди до себе. Цей чолов’яга багато набалакав. Що ж, балакають усі люди. Він проповідує моральність. Що ж, моральність проповідують усі дурисвіти, де не глянь, від парламенту й до виправного дому, скрізь самі проповідники моральності, хіба тільки серед нас їх нема, і лише завдяки цьому нашу партію ще й можна терпіти. Ви ж самі чули и бачили все спочатку. Прийшов сюди один із тих людей, що завжди ходять ніби вкачані в пух, і мій вельмишановний приятель пан Горлодербі, маючи, як нам відомо, не дуже лагідну вдачу й досить, так би мовити, важку руку, повівся з ним вельми суворо. Той чоловік образився, озлився, вийшов звідси сердитий, спіткав не знати вже кого, той запропонував йому разом пограбувати банк, він погодився, поклав дещицю в свою кишеню, де не було доти нічого, і заразом зігнав оскому. Далебі, він був би не звичайною людиною, а просто надзвичайною, якби не скористався з такої нагоди. А може, він сам і придумав усе це діло, коли йому стало клею в голові.

— Я чогось і сама собі здаюся погана, — відмовила Луїза, посидівши хвильку в задумі, — через те, що так радо з вами погоджуюсь і відчуваю таку полегкість від того, що ви сказали.

— Я казав тільки те, що мені підказує логіка, і більше нічого. Я вже не раз за це розмовляв з моїм другом Томом — у нас з ним, звичайно, як і давніше, якнайщиріші взаємини, — то ми обидва держимось однакової думки. Може, прогуляємось трохи?

Луїза підвелась, і вони звільна пішли садком, де вже згусав вечірній присмерк. Ступаючи попідруч з Гартгаусом, вона й гадки не мала, що спускається сходами пані Спарсіт усе нижче, й нижче, й нижче.

День і ніч стерегла пані Спарсіт свої сходи. Коли Луїза спуститься аж донизу й прірва поглине її, нехай і вони падають слідом за нею, але доти вони мають стояти, міцні й несхитні, в пані Спарсіт перед очима. А на них — Луїза, весь час на них. І весь час сходить нижче, й нижче, й нижче!

Пані Спарсіт щоразу відзначала, як Джеймс Гартгаус приїздить та від’їздить, і прислухалась до всього, що про нього казано, і бачила всі відміни в тому обличчі, що й він вивчав, і прикмічала тонко, як і він, коли те обличчя хмурніє, а коли яснішає; не змружуючи своїх чорних очей, без прослідку жалю, без прослідку згризоти, пильно й жадібно стежила вона, як та самотня постать, не зупинена нічиєю дружньою рукою, наближається й наближається до провалля перед цими новітніми Сходами Велетнів.

Хоч як пані Спарсіт шанувала пана Горлодербі (на протилежність його портретові), вона не мала ані найменшого наміру перепинити те сходження. Хтиво й воднораз терпляче дожидалась вона його кінця, падіння у прірву, що для неї мало стати щедрими жнивами достиглих надій. Зачаївшись у чеканні, вона не відривала невсипущих очей від сходів і лише зрідка зловісно насварилась правою рукавичкою (з кулаком усередині) на постать, що спускалася ними.

Розділ XI НИЖЧЕ Й НИЖЧЕ

А постать та простувала сходами неухильно, невпинно, все вниз до чорної прірви, як камінь, кинутий у глибоке море, простує до дна.

Пан Товкматч, одержавши звістку про дружинину смерть, приїхав з Лондона й діловито поховав її. А тоді сквапно подався назад на національний смітник і знов заходився пересіювати свою купу сміття, відбираючи потрібний йому мотлох, а пилюкою засипаючи очі іншим людям, що шукали мотлоху, потрібного їм, — одно слово, повернувся до своїх парламентських обов’язків.

А пані Спарсіт тим часом невтомно чатувала. Цілий тиждень віддалена від своїх сходів на довжину залізниці, що вела до садиби з Кокстауна, вона все ж прихитрялася стежити за Луїзою, мов кішка за мишею, через чоловіка, через брата, через Джеймса Гартгауса, через написи на конвертах та пакунках, через усе живе й неживе, що будь-коли наближалося до її сходів. «Твоя нога вже на останньому східці, голубонько, — казала пані Спарсіт, звертаючись до самотньої постаті й погрожуючи їй рукавичкою, — і всі твої хитрощі мені очей не відведуть!»

Та чи були то хитрощі чи природність, чи питома Луїзииа натура, чи прищеплена їй обставинами, але дивовижна її стриманість збивала з пантелику (хоча й піджигувала ще дужче) навіть таку мудру жінку, як пані Спарсіт. Траплялися хвилини, коли й сам пан Гартгаус не був за себе певен. Траплялися хвилини, коли й він нічого не міг прочитати на обличчі, яке так довго вивчав, і коли ця самотня молода жінка видавалась йому непроникніша, ніж будь-яка цариця салонів, оточена роєм вірних лицарів.

Так минав час, аж поки панові Горлодербі довелося в якихось справах від’їхати з дому на три чи чотири дні. Була саме п’ятниця, коли він сказав про те в банку пані Спарсіт і додав:

— Але ви, добродійко, не зважайте, їдьте завтра до нас. Їдьте, як звичайно, так немовби й я був удома. Хіба вам не однаково?

— Я вас прошу, пане добродію, не кажіть так! — відмовила пані Спарсіт докірливо. — Ви ж добре знаєте, що мені зовсім не однаково, будете ви вдома чи вас не буде!

— Ну що ж, пані добродійко, доведеться вам якось перебутися й без мене, — мовив пан Горлодербі самовдоволено.

— Пане Горлодербі, — відповіла пані Спарсіт, — ваша воля для мене закон, а то я, може б, і завагалася, чи послухатись ласкавого вашого наказу, не бувши певна, що панні Товкматч буде так само приємно гостити мене, як і вашій щедрій душі. Але не треба більше ні слова, пане добродію. Коли ви мене запрошуєте, я поїду.

— Сподіваюся, добродійко, що як я запрошую вас до своєї господи, — вирячивши очі, сказав Горлодербі, — то інших запрошень вам не треба.

— Ні, ні, пане добродію, — запевнила пані Спарсіт, — певне, що не треба. Не кажіть більше нічого. Як хочеться мені, пане добродію, бачити вас знову веселого!

— Про що це ви, добродійко? — визвірився нараз Горлодербі.

— Пане добродію, не бачу я в вас давньої жвавості, — відповіла пані Спарсіт, — і мені дуже сумно від того. Буйніший будьте, пане добродію!

Пана Горлодербі так збентежило те важко здійсненне прохання, підсилене ще й співчутливим поглядом, що він тільки пришелепувато почухав потилицю, зате потім цілий ранок зганяв оскому в банку на дрібніших своїх підлеглих та клієнтах.

— Бітцере! — сказала пані Спарсіт того ж дня надвечір, коли її принципал уже від’їхав і банк зачинялося, — передайте мій уклін паничеві Томасові та спитайте, чи не схоче він зайти до мене спожити котлетку з горіховою підливою і склянку ост-індського елю.

Панич Томас такі запросини завжди приймав радо, а тому, переказавши Бітцером свою ласкаву згоду, не забарився й сам.

— Пане Томасе, — мовила пані Спарсіт, — оце мені подали простий мій обід, то я подумала: може, й ви не погребуєте?

— Дякую, пані Спарсіт, — відповіло щеня й похмуро взялось до їжі.

— А як ся має пан Гартгаус, пане Томе? — поцікавилась пані Спарсіт.

— А що йому? Добре, — відмовив Том.

— А ви не знаєте, де він тепер? — запитала пані Спарсіт невимушено, спершу подумки пославши щеня до дідька в зуби за те, що воно таке небалакуче.

— Поїхав полювати до Йоркшіру, — відповів Том. — Учора прислав Лу кошик дичини — трохи не з фуру завбільшки.

— О, за такого джентльмена можна закладатися, що з нього добрий стрілець! — сказала пані Спарсіт солоденько.

— Знаменитий, — буркнув Том.

Він давно вже звик понурювати перед усіма очі, але останнім часом ця риса в ньому так посилилась, що він нікому не міг дивитись в обличчя й три секунди вряд. Тому пані Спарсіт могла б скільки завгодно стежити за його виразом, аби тільки захотіла.

— Я почуваю велику симпатію до пана Гартгауса, — сказала вона. — А втім, не тільки я. Ви не знаєте, чи скоро ми його побачимо знову, пане Томе?

— Та я, мабуть, побачу його не пізніш як завтра, — відповіло щеня.

— Чудово! — вигукнула зраділо пані Спарсіт.

— Ми з ним домовилися, що я стріну його ввечері на вокзалі, — сказав Том, — а тоді, мабуть, разом пообідаємо. До маєтку цими днями він не поїде, йому треба кудись інде. Принаймні так він казав, але я не здивуюсь, як він зостанеться тут до понеділка та зазирне й туди.

— О, ви мені щось нагадали! — похопилась пані Спарсіт. — Ви не забудете дещо переказати вашій сестрі, пане Томе, як я вас попрошу?

— Та спробую не забути, — неохоче відмовило щеня, — якщо тільки не дуже довге.

— Та я просто хотіла передати їй низенький уклін, — сказала пані Спарсіт, — і попередити, що цієї неділі, мабуть, не набридатиму їй своїм товариством, бо ще мої нерви трохи мене турбують, тож, мабуть, краще мені, бідній, побути на самоті.

— О, коли це й усе, — відповів Том, — то не велика біда, як і забуду, бо Лу сама навряд чи й згадає за вас, поки не побачить!

Віддячивши за частування таким гречним компліментом, він знов понуро замовк і вже мовчав, поки не допив до дна ост-індського елю. А тоді сказав: «Ну, пані Спарсіт, мені вже час!» — і подався геть.

Другого дня, в суботу, пані Спарсіт цілий день просиділа біля вікна, стежачи, як заходять до банку та виходять клієнти, як поспішають вулицею поштарі, як котяться туди й сюди екіпажі, сновигають пішоходці, і обмірковуючи багато дечого, але передовсім не спускаючи з думки своїх сходів. А надвечір вона надягла капелюшка, вгорнулась у шаль, тихенько вийшла й подалась на вокзал. Там вона довгенько дожидала потяга, що ним мав прибути з Йоркшіру один пасажир, одначе, мавши на те свої причини, не дуже виставлялась людям на очі, а воліла зорити з-за грубої колони, або з-за рогу, або з вікна дамської чекальні..

Том також був уже на вокзалі й тинявся там, поки прибув сподіваний потяг. Але він не привіз пана Гартгауса. Том дочекавсь, поки розсотався натовп і скінчилася штовханина, тоді підійшов до вивішеного залізничного розкладу, далі почав розпитувати носіїв. А потім спокволу поплентався на вулицю, де зупинився, поглянув у один бік, у другий, скинув капелюха, знову надяг його, позіхнув, потягся, — одно слово, виявляв усі ознаки смертельної нудьги, такої природної в тому, хто має цілу годину й сорок хвилин дожидати дальшого потяга. «Це все навмисне придумано, щоб він не заважав, — сказала собі пані Спарсіт, відступаючи від запорошеного вокзального вікна, звідки вона стежила за Томом наостанці, — Гартгаус тепер у його сестриці!»

То був натхненний здогад, і вона прожогом кинулась його використовувати. Вокзал, звідки їхати до маєтку, був на другому кінці міста, часу обмаль, дорога туди нелегка, але вона так хутко підхопила візника, що допіру висадив пасажира, вскочила в повіз, вискочила з нього, тицьнула касирові гроші, вхопила квитка, пірнула в вагон і помчала мостами через суворий край покинутих і нових вугільних шахт, неначе її підхопив і поніс у хмарі якийсь могутній вихор.

І цілу дорогу, ніби нерухомо, але не відстаючи від потяга, перед чорним духовним оком пані Спарсіт стояло — так само виразно, як чорні її тілесні очі бачили телеграфні дроти, що розкреслювали вечірнє небо на велетенську смугу нотного паперу, — одне видиво: сходи, а на них самотня постать. Уже зовсім унизу. Над самим краєм прірви.

Хмарний вересневий вечір, уже темніючи, стежив з-під обважнілих своїх повік, як пані Спарсіт вимкнулася з вагона, дерев’яними східцями збігла від невеличкого станційного будиночка на брукований шлях, перебігла його і, ступивши на путівець, сховалась за буйною зеленню живоплотів. Дві-три пізні пташки, що сонно цвірінькали в гніздах, кажан, що важко літав туди й сюди над головою в неї, та клубки пилюки з-під її ніг на м’якій, мов килим, дорозі, — більше нічого не чула й не бачила пані Спарсіт, аж поки тихенько причинила за собою хвіртку.

Скрадаючись поза кущами, вона дійшла до будинку і обійшла його навколо, зазираючи крізь листя в долішні вікна. Майже всі вони стояли повідчиняні, як звичайно в таку теплу годину, але ніде не світилось і скрізь було тихо. Вона обійшла садок — і там нікого. Тоді згадала за гай і покралась туди, не зважаючи ні на високе зілля, ні на колючки, ні на хробаків, слимаків і гусінь чи ще яке повзуче живло. Виславши наперед себе пильні чорні очі та дзьобуватого носа, пані Спарсіт обережно пропихалась між густими кущами в такому невтримному пориванні до своєї мети, що, мабуть, не злякалася б, хоч би навіть у гаю було повно гадюк.

Чш-ш-ш!..

Дрібні пташки могли б, заворожені, повипадати зі своїх гніздечок, так загорілись очі в пані Спарсіт, коли вона зупинилася й прислухалась.

Десь зовсім поблизу чутно тихі голоси. Його голос і її. Отже, Тома він справді навмисне так піддурив, щоб той не заважав! Онде вони обоє, біля зрубаного дерева.

Низенько прихиляючись у високій росяній траві, пані Спарсіт підібралась ближче й сховалася за грубим стовбуром, як Робінзон Крузо під час своєї виправи проти дикунів, так близько, що одним стрибком, і то не дуже великим, могла б досягти їх. Видно, він приїхав сюди потай і в домі не показувався. Приїхав, певно, верхи, навпростець ланами, бо кінь його стояв на луці, прив’язаний до огорожі, за кілька ступенів від них.

— Кохана моя, — казав він, — а що ж я мав робити? Знаючи, що ви тут сама, як же я міг би не приїхати? «Еге ж, нахиляй, нахиляй голову, коли думаєш, що так тобі личить, бо я не знаю, що вони в тобі бачать такого, коли ти її підводиш! — подумала пані Спарсіт. — А от чи втямки тобі, кохана моя, чиї очі тебе пильнують?»

Луїза справді сиділа, низько нахиливши голову. Вона просила, вимагала, наказувала, щоб Гартгаус їхав собі геть, але ні разу не глянула на нього й не підвела голови. І водночас добрій жінці, що причаїлась у засідці, аж дивно здалося, що вона зовні така спокійна, як і завжди. Сидить, склавши руки на колінах, наче статуя, і навіть говорить зовсім не квапливо.

— Моя люба, — сказав Гартгаус, і пані Спарсіт у захваті побачила, як він обійняв Луїзу однією рукою, — невже ви не дозволите, щоб я хоч трохи побув біля вас?

— Не тут.

— А де ж, Луїзо?

— Не тут.

— Але ж у нас так мало часу, і так багато треба сказати, і я приїхав так здалеку, і взагалі такий вам відданий і так за вами навіснію! Ще, мабуть, у світі не бувало раба такого вірного і владарки такої безжальної! Прагнути вашого привіту, що як сонце зігріва мені життя, а знайти таку крижану зустріч — таж від цього серце може розірватись!

— Чи вам іще казати, що тут я не можу бути з вами?

— Але я хочу з вами побути, люба моя Луїзо! Де ми зустрінемось?

Раптом обоє злякано стрепенулися. Здригнулась винувато й підслухачка, подумавши, що за деревами ховається ще хтось. Але то тільки дощ зашелестів, зразу рясний і краплистий.

— Може, під’їхати за кілька хвилин до будинку, вдаючи, ніби я певен, що хазяїн удома й буде радісінький мене прийняти?

— Ні!

— Вашим жорстоким наказам я не можу не коритись. Але я, мабуть, найнещасливіший у світі чоловік. Аж досі лишався байдужий до всіх жінок і врешті впав до ніг найвродливішій, найзвабливішій і найсуворішій! Кохана моя Луїзо, я не можу ні сам піти, ані вас відпустити, поки ви не власкавитесь.

Пані Спарсіт бачила, як він обіймає Луїзу, не пускаючи її підвестись, і чула, жадібно дослухаючись до кожного слова, як він каже, що палко її кохає, що радий буде задля неї поставити на кін усе, що має на світі. Все те, за що він змагався останнім часом, тепер, поруч неї, нічого не варте для нього, і успіх, уже ледь-ледь не досягнений, він ладен відкинути геть, бо то все сміття проти неї. Він на все готовий — чи провадити свою справу, аби лиш бути біля неї, чи покинути, коли та справа розлучатиме його з нею, чи втекти разом, коли вона згодна, чи любитись потай, коли вона так вирішить, чи ще на що, на будь-яку долю, — все йому однаково, аби лиш вона була вірна йому — тому, хто серцем відчув, яка вона самотня, у кому вона з першої зустрічі збудила такий інтерес, таке захоплення, на які він навіть не вважав себе здатним, кому вона довірилась так щиро, тому, хто такий відданий їй і так її божествить. Усе це і ще багато дечого, і його квапні умовляння, і квапні її відповіді вбирала в свою голову пані Спарсіт, але й чимраз шпаркіше лопотіння рясного дощу по листі, і буря, і грім, і власна її буйна зловтіха, і страх, що її викриють, так приглушили й змішали все почуте, що коли Гартгаус нарешті переліз через огорожу й пішов, ведучи коня на поводі, вона так і не тямила до ладу, де саме й коли саме домовились вони зустрітися: тямила тільки, що цієї ночі.

Але ж пішло тільки одне з них, друге зосталося там позаду, в темряві, і коли вона його вистежить, то все буде гаразд. «Еге, кохана моя, — подумала пані Спарсіт, — якби ти знала, як добру тебе стережуть!»

Вона бачила, як Луїза виходить з гаю, простує до будинку, зникає в дверях. Що ж робити далі? Дощ уже лив як з-під ринви. Білі панчохи пані Спарсіт забарвились у різні кольори, переважно в зелений; у черевиках у неї було повно колючок, на вбранні скрізь гойдалися гусениці в саморобних гамаках, з капелюшка й з римського носа дзюріли дощові струмочки. Ото в такому вигляді стояла пані Спарсіт серед гущави, розважаючи, що робити далі.

О, Луїза вийшла з будинку! Похапцем накинула плаща, вгорнулась у шаль — і йде нишком з дому. Вона вирішила втікати з Гартгаусом! Вона падає з останньої сходини, і прірва поглина її!

Не зважаючи на дощ, швиденько, рішучою ходою звернула вона на стежку поряд з під’їзною алеєю. Пані Спарсіт, ховаючись у сутіні під деревами, пішла за нею назирці зовсім близько, бо дуже легко було в густому присмерку згубити з ока постать, що швидко йшла попереду.

Коли Луїза спинилася, щоб тихенько зачинити за собою хвіртку, зупинилася й пані Спарсіт. Коли вона рушила далі, рушила й пані Спарсіт. Луїза йшла тією самою дорогою, якою добувалась сюди пані Спарсіт, — путівцем у густій зелені, тоді через брукований шлях, тоді дерев’яними східцями нагору до станційки. Пані Спарсіт знала, що незабаром має проходити потяг на Кокстаун; отже, вирішила вона, Луїза поки що прямує туди.

Промокла, задрипана, пані Спарсіт могла б і не дуже силкуватися змінити свій вигляд, та все ж, сховавшись від вітру за станційним муром, склала по-інакшому шаль і запнулася нею поверх капелюшка. Потім, не боячись уже, що її впізнають, вона теж піднялася східцями в станційку і купила у віконечку касирової будки квитка. Луїза сиділа, чекаючи потяга, в одному куті піддашшя. Пані Спарсіт сіла в другому. Обидві слухали, як гуркоче грім, як плюскоче вода, стікаючи з даху, як тарабанить дощ по поруччі мосту. Два-три станційні ліхтарі загасило зливою й вітром, і тим виразніше бачили обидві, як зміяться й мигочуть блискавки, відбиваючись на залізних рейках.

Ось станційку пройняло тремтіння, чимраз дужче й дужче, мов напад тяжкої пропасниці, звістуючи прибуття потяга. Вогонь, пара, дим, червоне око ліхтаря; сичання, брязкіт, дзвін, пронизливий свисток. Луїза вскочила в один вагон, пані Спарсіт у другий — і ось уже маленька станційка лишилась позаду темною цяточкою серед бурі.

Хоч від холоду й мокречі пані Спарсіт аж зубами цокотіла, проте вона нетямилася з радощів. Самотню постать на сходах поглинула прірва, і їй здавалось, наче вона йде у проводі за домовиною. То як же не радіти їй, що так ревно силкувалася наблизити цей похорон? «Вона приїде до міста багато раніше за нього, хоч би як він гнав коня, — подумала пані Спарсіт. — Де ж вона його дожидатиме? І куди вони поїдуть потім? Та дарма, побачимо!»

Коли потяг зупинився в Кокстауні, там діялася страшенна сум’ятня, спричинена буйною зливою. Позатоплювало, порозбурювало всі водозбіги, риштаки, канави, і вулиці залила вода.

Щойно вийшовши з вагона, пані Спарсіт відразу спрямувала неспокійний погляд туди, де стояли візники, що їх хапали наввипередки. «Сяде в повіз і від’їде, поки я встигну найняти собі другого, щоб їхати назирці, — думала вона. — Ні, будь-що, хоч би й під колеса попала, я мушу побачити номер і почути, яку адресу вона скаже візникові».

Однак пані Спарсіт не вгадала. Луїза не наймала візника і була вже далеко. Чорні очі повернулись до вагона, де вона їхала, але трошечки запізно. Пані Спарсіт чекала кілька хвилин, та двері вагона не відчинялись. Вона пройшла понад вагоном туди-сюди; нічого крізь вікна не побачивши, зазирнула всередину — він був порожній. Що мала діяти пані Спарсіт? Вона промокла до рубця, в черевиках їй хлюпало й чвакало, класичні її риси віспою всіяли дощові краплі, капелюшок нагадував перестиглу фігу, вбрання було до решти зіпсовано, на мокрій високородній спині повідбивались геть усі гудзики, поворозочки й гаплички, і всю її зверху вкривала брудна пазелень, як ото цвіль на старому паркані десь у глухому завулку, — і що лишалось діяти сердешній? Тільки залитись пекучими слізьми й мовити гірко: «Прогавила!»

Розділ XII НАД ПРІРВОЮ

Національні сміттярі, побавивши один одного безліччю галасливих сутичок, роз’їхались на час, а тому пан Товкматч був удома, на вакаціях.

Він сидів у своїй кімнаті з убійчо точним годинником і писав, щось доводячи — найскорше те, що з доброго самарянина був поганий економіст абощо. Шум дощу не дуже заважав йому, та все ж трохи привертав його увагу, бо вряди-годи він підводив голову, неначе хотів вичитати свавільній стихії. Коли грім грякав аж надто гучно, він поглядав у вікно, в бік Кокстауна — чи не вдарила блискавка в котрий-небудь з високих коминів.

Гуркіт грому стихав удалині й дощ лив ливцем, коли нараз двері до кабінету відчинилися. Пан Товкматч виглянув із-за лампи, що стояла в нього на столі, і зчудовано вздрів свою старшу дочку.

— Луїзо!

— Тату, мені треба з вами поговорити.

— Що сталося?! На що ти схожа! Господи, невже це ти прийшла пішки в таку бурю? — вигукнув пан Товкматч, дивуючись чимраз дужче.

Луїза провела руками по своїй одежі, мовби лиш тепер завважила, яка вона мокра.

— Так…

Тоді зсунула каптурчика з голови і, скинувши плаща з пліч прямо додолу, стала перед батьком і втупила в нього очі, бліда, розпатлана, з таким викликом і таким розпачем у погляді, що він аж злякався.

— Що це означає? Луїзо, на бога, скажи ж, що сталося!

Вона впала на стілець перед ним і поклала холодну руку йому на плече.

— Тату, ви мене виховували від самої колиски.

— Так, Луїзо…

— Я проклинаю ту годину, коли народилася для такої долі.

Батько дибився на неї, пойнятий жахом, не ймучи віри, і тільки перепитував безтямно:

— Проклинаєш? Проклинаєш ту годину?

— Як ви могли дати мені життя й відібрати в мене всі ті неоціненні речі, що без них воно — тільки свідома мертвота? Де скарби моєї душі? Де тепло мого серця? Що ви зробили, тату, о, що ви зробили з тим садом, що мав колись розквітнути в оцій страшній пустелі?

І вона вдарила себе обома руками в груди.

— Якби він тут коли-небудь цвів, то й самий попіл його врятував би мене від порожнечі, в яку запада все моє життя. Я, тату, не хотіла так із вами говорити, але чи пам’ятаєте ви нашу останню розмову в цій кімнаті?

Ті слова були такі несподівані для нього, що він, приголомшений, насилу вимовив:

— Пам’ятаю, Луїзо…

— Те, що оце вирвалось мені з уст, могло вирватися з них і тоді, якби ви були хоч трохи помогли мені. Я вам не дорікаю, тату. Ви й у собі самому не дбали за те, що знехтували в мені. Та якби ви того не зробили колись давно або якби зовсім за мене не дбали, наскільки краща й щасливіша була б я тепер!

За все піклування почути від дочки такі слова! Пан Товкматч схилився головою на руку й застогнав голосно.

— Тату, якби ви знали тоді, коли востаннє розмовляли тут зі мною, чого я сама боялась і що силкувалася збороти в собі, як я мусила з самого малку бороти кожне природне поривання мого серця; якби ви знали, що в моїх грудях дрімають почування, вподобання, слаботи, здатні вирости в силу, не приступні ніяким людським розрахункам, ніякій арифметиці, як не приступний для неї сам Творець, — чи віддали б ви мене й тоді чоловікові, якого я тепер ненавиджу?

— Ні, ні, бідна моя дитино, — відказав він.

— Чи рокували б ви мене, тату, на згубний холод, що знівечив, заморозив мені душу? Чи відняли б ви в мене нікого тим не збагативши, а тільки посіявши ще більшу пустку в цьому світі — все духовне, що було в мені, весну й літо моєї віри, моє утечище від усього поганого й ницого в житті, ту школу, де б я навчилася терплячіше, вибачливіше його сприймати і надіятись хоч у тісному своєму око лі поліпшити його?

— Ні, ні! Ні, Луїзо!

— Отже ж, тату, якби я була сліпорода й рухалася по житті помацки, та зате, пізнаючи всі речі, які вони є, самим дотикам, могла давати хоч трохи волі своїй уяві, щоб їх собі домальовувати, то я була б у мільйон разів мудріша, щасливіша, добріша, вдоволеніша, чистіша й людяніша, ніж тепер, маючи очі. Слухайте ж, що я прийшла сказати вам.

Батько звівся, щоб її обняти. Вона теж підвелася й стала перед ним; рука її лежала на плечі в нього, очі впинались йому в обличчя.

— Отак я росла, тату, ні на мить не мавши чим угамувати голоду й спраги своєї душі, палко пориваючись до тих сфер, де не так неподільно панують правила, цифри та визначення, борючись із собою за кожну п’ядь свого шляху.

— Дитино моя, хіба ж я знав, що ти така нещасна!

— А я, тату, ввесь час це знала. І в цій боротьбі я ввесь час відштовхувала свого доброго янгола, робила з нього демона. Те, що я вивчала, влило в мене сумнів, невіру, зневагу й жаль до всього, чого я не вивчала, і єдина моя гірка втіха була в думці, що життя однаково скоро минеться, та й нема в ньому нічого такого, за що варто страждати і змагатись.

— В таких молодих літах! — ужахнувся батько.

— Еге ж, у таких молодих літах. Ось яка мертвота була у мене в серці — тепер я вам те показую, не боячись і не криючись, — коли ви запропонували мені чоловіка. Я погодилась. Я ніколи не вдавала ні перед ним, ні перед вами, ніби кохаю його. Я добре знала, і ви теж знали, тату, і він сам знав, що я його не кохаю. Мені було не зовсім байдуже лиш тому, що я мала надію прислужитися й догодити Томові. Я зопалу погналася за маною і лиш помалу зрозуміла, що то була мана. Але ж Томові я віддавала всі ті крихти любові, що жили ще в мені, — може, тому, що на собі добре знала, як треба його жаліти. Тепер, звісно, нічого вже не вернеш, але знайте це, щоб хоч надалі ви не так суворо ставились до його помилок.

Батько тримав її в обіймах, а вона поклала й другу руку йому на плече і, не відводячи погляду, говорила далі:

— А коли я навіки зв’язала себе з нелюбом, душа моя знов повстала проти цих пут на боротьбу ще запеклішу, ніж перше, бо вона живиться несхожістю наших натур, нашою невідповідністю, і тут мені, тату, не поможуть ніякі загальні закони, поки вони не здатні навчити анатома, куди встромити ножа, щоб відкрити таємниці моєї душі.

— Луїзо! — мовив батько благально, бо він добре пам’ятав, що казав їй того разу в цій кімнаті.

— Я вам не дорікаю, тату, і не скаржусь. Я прийшла до вас задля іншого.

— Що я можу зробити, дитино моя? Вимагай, чого хочеш.

— Зараз скажу, чого я хочу. Тату, випадок поставив на моєму шляху нового знайомого. Таких людей я доти не бачила: бувалий, гречний, дотепний, не кривить душею, відверто зневажає все те, що я зневажала потай і не без остраху. Він майже зразу дав мені наздогад, що розуміє мене й читає мої думки, хоч я й не знаю, яким побитом і наскільки. І я не могла вважати, що він чимсь гірший за мене. Мені здавалося, що в нас із ним дуже багато спільного. Я тільки дивувалась, як це могло бути, що він, байдужий до всього на світі, так зацікавився мною.

— Тобою, Луїзо?

Батько був би мимоволі пустив її з обіймів, коли б не відчував, що сила вже покида її, і не бачив гарячкового вогню в її широко розплющених, прикипілих до нього очах.

— Я не скажу вам, що дало йому право на мою довіру. Як він її здобув, це не має ваги. Але він її здобув, тату. Дуже скоро він уже знав про моє заміжжя все те, що тепер знаєте й ви.

Батько аж посірів на виду, і руки його стислися міцніше.

— До найгіршого я не дійшла, ганьби вам не наробила. Але як ви мене спитаєте, чи я його кохала і чи я його кохаю, я вам, тату, відверто скажу: може, й так. Я сама інє знаю.

Луїза раптом зняла руки з батькових пліч, схопилася за серце, і всі вже не стримувані почуття відбились їй на обличчі і в поставі. Вона випросталась і останнім зусиллям примусила себе доказати те, що хотіла:

— Сьогодні ввечері, знавши, що мого чоловіка нема вдома, він приїхав до мене і сказав, що кохає мене. Тепер він мене дожидає, я пообіцяла з ним зустрітися, бо ніяк інакше не могла його випровадити. Я сама не знаю, чи шкодую за тим, що сталось, не знаю, чи мені соромно, не знаю, чи принизила себе у власних очах. Одне тільки я знаю, що ваша філософія й ваша наука мене не врятують. Ви, тату, довели мене до цього. Тож знайдіть якісь інші засоби врятувати мене!

Відчувши, що вона ось-ось упаде, батько міцніше пригорнув її до себе, але вона закричала не своїм голосом: «Не держіть мене! Дайте мені впасти, бо я вмру!» Тоді він поклав її долі й побачив свою улюбленицю, свою гордість, вінець своєї системи виховання, простерту без тями в нього біля ніг.

Кінець другій книзі