Вона збудилася раптово. Була, мабуть, ніч, бо у будинку панувала тиша. Сесілія розплющила очі і засвітила лампу над ліжком.
І тут вона почула голос:
— Як тобі спалося?
Хто це? На стільці біля ліжка нікого не було. І в кімнаті ані душі.
Сесілія підвелася, озирнулася і аж здригнулася: па підвіконні сиділа якась істота. Тільки маленька дитина могла б поміститися там, але це був не Лассе. Хто ж тоді?
— Не бійся, — сказав чужак. І голос його був чистий та прозорий.
Він — або вона — був босоногий і одягнений у білу льолю. На тлі яскраво освітленої сосни надворі Сесілія ледве могла розрізнити обриси його личка.
Вона потерла очі руками, але з’ява у білих шатах не зникала.
Хто це — хлопчик чи дівчинка? Сесілії важко було визначити, бо істота зовсім не мала волосся на голові. Вона вирішила, що, мабуть, хлопчик, хоча могло бути й навпаки.
— Чи ти можеш урешті відповісти, як тобі спалося? — повторив таємничий гість.
— Можу… Але хто ти?
— Аріель.
Сесілія знову протерла очі.
— Аріель?
— Так, це я, Сесіліє.
Дівчинка похитала головою:
— Я й далі не знаю, хто ти такий.
— А ось ми майже все знаємо про вас. Це так, як у дзеркалі.
— Як у дзеркалі?
Аріель так далеко перехилився вперед, що здавалося ось-ось беркицьнеться і впаде на письмовий стіл.
— Ви бачите тільки самих себе. А того, що з іншого боку, бачити не можете.
Сесілію аж пересмикнуло. Коли вона була меншою, то часто стояла у лазничці перед дзеркалом і уявляла, як з його іншого боку існує свій окремішній світ. Часом її охоплював страх, що потойбічні мешканці можуть бачити її крізь скло і підглядати за нею, коли вона отак викаблучується перед своїм відображенням. Або й гірше: ану ж комусь з них заманеться вистрибнути із дзеркала і постати ось тут, у лазничці.
— Ти уже бував тут раніше? — спитала вона. Хлопчик поважно кивнув голівкою.
— Як ти ввійшов?
— Ми всюди можемо ввійти, Сесіліє.
— Тато має звичку перекручувати замок на вхідних дверях. А вікна на зиму щільно зачиняють…
Аріель тільки відмахнувся:
— Таке не має жодного значення для нас.
— Яке?
— Зачинені двері і таке інше.
Сесілія глибоко замислилася. Це було схоже на перегляд фільму. Ось вона відмотала плівку назад і почала спочатку:
— Ти кажеш «ми» і «нас». То вас багато?
Хлопчик кивнув:
— Дуже багато. Вгадуй! Уже гаряче!
Але Сесілія не мала бажання відгадувати загадки.
— У світі живе п’ять мільярдів людей. Крім того, я читала, що Земля має уже п’ять мільярдів років. Ти задумувався над цим?
— Звичайно. Ви приходите і відходите.
— Що ти сказав?
— Кожнісінької секунди Бог зі свого рукава струшує кілька свіженьких новонароджених малят. Фокус-покус! Але й кілька людей зникає назавжди водночас. Довгий-довгий ряд… Сесілія випаде з того ряду.
У Сесілії розпашілися щоки:
— Ти також приходиш і відходиш, правда?
Хлопченя виразно похитало головою, на якій не було жодного волоска:
— Ця кімната була колись спальнею твого дідуся. Ти знаєш про це?
— Ясна річ. Але звідки про це знаєш ти?
Аріель почав баламкати ногами. Сесілії він видавався схожим на ляльку.
— Ось ми й зрушили з місця, — мовив він.
— Як же?
— Ти не відповіла, як тобі спалося. Та все ж ми уже зрушилися з якоїсь точки. Це завжди забирає трохи часу.
Сесілія вдихнула і важко видихнула:
— А ти не відповів, звідки знаєш, що це дідусева спальня.
— «Звідки ти знаєш, що це дідусева спальня?» — повторив Аріель.
— Саме так!
Він усе баламкав і баламкав ногами.
— Ми були уже тут на зорі світу, Сесіліє. Коли твій дідусь був маленький, він провів у ліжку ціле Різдво з важким запаленням легенів. Це було задовго до того, як з’явилися новітні сильні ліки.
— Ти теж тоді був тут?
Він кивнув:
— Ніколи не забуду його сумних очей. Наче двоє покинутих пташенят.
— Наче двоє покинутих пташенят, — прошепотіла Сесілія.
Вона глянула на гостя і скоренько вляглася на подушку.
— Але ж усе минулося. Він цілком одужав.
— Так, він цілком одужав.
Хлопчик зробив різкий рух. За якусь долю секунди він звівся на ноги на підвіконні і заслонив собою майже все вікно. Сесілія й тепер не змогла розгледіти його обличчя через світло знадвору.
Як йому вдалося стати на ноги, не зісковзнувши на письмовий стіл? Здавалося, наче він взагалі не може впасти.
— Я пам’ятаю усіх пастирів на луці, — сказав він.
Сесілія пригадала собі слова з Біблії, які прочитала їй бабуся.
— «Честь і хвала Всевишньому та мир людям на Землі, на яких зійшла Божа ласка», — процитувала вона. — Ти це мав на увазі?
— Небесне військо. Ми були єдиною командою вболівальників.
— Не вірю.
Аріель перехилив голівку, і Сесілія змогла ліпше роздивитися його. Личком він нагадував одну з ляльок її товаришки Маріанни.
— Бідачка, — мовив він.
— Тому що я хвора?
Аріель похитав головою:
— Бридко, мабуть, розмовляти з тим, кому не віриш.
— Пхе!
— Чи це правда, що у деяких людей від недовіри усі нутрощі чорніють?
Сесілія презирливо скривилася.
— Я лише запитав, — запевнив Аріель. — Хоча ми й бачимо, як люди приходять у цей світ і відходять з нього, проте зовсім не знаємо, як це воно — бути з плоті і з крові.
Сесілія завовтузилася в ліжку, але Аріель не здавався:
— Хіба ж не гидко бути недовірливим?
— А ще гидкіше брехати хворій дівчинці просто в обличчя.
Аріель прикрив рота і перелякано шепнув:
— Ангели не брешуть, Сесіліє!
Тепер уже Сесілії забракло повітря:
— Ти справді ангел?
Хлопчик коротко кивнув, наче це була така звична річ, якою не варто й хвалитися.
Сесілія відразу притихла. Спливло трохи часу, перш ніж вона заговорила:
— Я здогадувалася про це весь час. Це правда. Але не сміла запитати, ану ж я помиляюся. Хоча я не зовсім певна, чи вірю в ангелів.
Аріель зневажливо відмахнувся рукою:
— Саме в цю гру ми гратися не будемо. Уяви собі, що я не зовсім упевнений чи ти — це справді ти. У такому разі неможливо буде довести, хто з нас двох має рацію.
Ніби для того, щоб задемонструвати, чи справжній він ангел, Аріель зістрибнув на письмовий стіл, який стояв під вікном, і став проходжуватися по ньому туди й сюди. Час від часу здавалося, ніби він ось-ось утратить рівновагу і впаде на підлогу, але ангел щоразу встигав випростатися. Одного разу Сесілії видалося, що він випростався запізно і мав би впасти, але не впав.
— Ангел у моєму домі, — пробурмотіла Сесілія сама до себе. Це прозвучало, наче заголовок книжки, яку вона читала.
— Самі себе ми називаємо Божими дітьми, — заявив Аріель.
Сесілія глипнула на нього:
— Принаймні тебе це стосується…
— Що ти цим хочеш сказати?
Сесілія спробувала сісти трохи вище у ліжку, але важко впала на подушку.
— Ти ж тільки янголятко, — мовила вона.
Аріель засміявся майже беззвучним сміхом.
— Що тут такого смішного? — запитала дівчинка.
— «Янголятко». Хіба це слово не видається тобі потішним?
Сесілія не зрозуміла, чому слово «янголятко» має бути потішним.
— Ти ж не дорослий ангел, — пояснила вона. — Тому — янголятко.
Аріель знову засміявся, цього разу голосніше.
— Ангели не ростуть на деревах. Насправді ми зовсім не ростемо, тому не можемо стати «дорослими».
— Я зараз зомлію! — вигукнула Сесілія.
— Буде шкода, ми так гарно розговорилися.
— Але я вважала, що майже усі ангели дорослі, — наполягала дівчинка.
Аріель стенув плечима:
— Це не твоя вина. Ти можеш тільки вифантазовувати потойбічний світ.
— То ти гадаєш, ніби дорослих ангелів не буває?
Аріель зайшовся перлистим сміхом. Сесілії це нагадало звук розсипаних по кухонній підлозі кульок, якими бавився Лассе. Того разу вона не допомогла братикові їх позбирати.
— Отже, не існує ані одного дорослого ангела? — допитувалася Сесілія. — Про мене, хай буде так. Але ж нас переконують, що на небі аж юрмиться від дорослих ангелів.
Якусь мить панувала тиша, а тоді Аріель випростав елегантним жестом руку:
— На небі аж юрмиться від дорослих ангелів! — проголосив він. — Аж юрмиться!
Сесілія промовчала, тому Аріель говорив далі:
— З тобою так цікаво розмовляти, Сесіліє.
Сесілія почала гризти свій великий палець і раптом випалила:
— Цікаво, як бути дорослою.
Аріель усівся на стіл, звісивши босі ніжки:
— Хочеш поговорити про це?
Сесілія лежала й дивилася у стелю:
— Мій учитель каже, що дитинство — лише етап на шляху до дорослості. Тому нам слід старанно виконувати всі наші домашні завдання, щоб підготуватися для дорослого життя. Хіба не так?
Аріель кивнув:
— Зовсім навпаки.
— Що саме?
— Дорослість — це лише етап на шляху до того, аби могли народжуватися діти.
Сесілія довго думала, перш ніж відповісти:
— Але ж першими створили дорослих. Якби не так, то не було би й дітей.
Аріель заперечно похитав головою:
— Знову помилка. Першими з’явилися діти, інакше не було б дорослих.
Сесілії спало на думку хитре запитання:
— А що було першим: курка чи яйце?
Аріель знову забаламкав ногами.
— Невже вам і далі не дає спокою давня загадка? Вперше я почув її в Індії від одного старого пташника, але це було багато тисяч років тому. Він схилився над куркою, яка щойно знесла велике яйце, і почухався в голову. «Цікаво, що було першим, — мовив він, — курка чи яйце?»
Сесілія зніяковіло глянула на Аріеля, ангел продовжував:
— Звичайно, першим було яйце.
— Як це?
— Якби не було яйця, не було б і курки. Чи ти гадаєш, що перша курка на світі, тріпочучи крильми, звалилася з неба?
У Сесілії закрутилася голова. Вона не знала, чи усе добре зрозуміла зі слів ангела, але те, що збагнула, звучало дуже переконливо. Нарешті їй вдалося розгадати давню загадку, — подумала вона.
От тільки би вдалося втримати все це в пам’яті до завтрашнього ранку…
— Те ж саме відбувається і з дітьми, — продовжував Аріель. — Вони першими приходять на світ. А дорослі з’являються, спотикаючись, за ними. І що старшими стають, то все більше спотикаються.
Слова Аріеля здавалися Сесілії такими влучними, і, щоб не забути, їй захотілося записати їх у свій китайський записник. Проте вона не зважувалася зробити це на очах у ангела. Натомість сказала:
— Але ж Адам і Єва були дорослими.
Аріель похитав головою:
— Вони стали дорослими. У тому й полягала велика помилка. Коли Бог створив їх, вони були маленькими допитливими дітьми, які лазили по деревах та повагом прогулювалися щойно створеним садом. Який сенс володіти великим садом, якщо у ньому немає дітей, котрі могли б там бавитися!
— Це правда?
— Я уже казав, що ангели не брешуть.
— Розповідай іще!
— Згодом їх спокусила змія, намовивши скуштувати плід із дерева пізнання, і вони почали дорослішати. Що більше їли, то ставали дорослішими. А тоді отак жорстоко їх вигнали з раю дитинства. Двоє шибеників були такими жадібними до знань, що поїли геть усі плоди в раю.
Сесілія не зводила з ангела широко розплющених від здивування очей, а Аріель покровительським поглядом дивився на неї.
— Та ти, напевно, чула про це уже й раніше, — мовив він.
Дівчинка заперечно мотнула головою:
— Я чула, що Адама і Єву вигнали з раю, але ніхто не розповідав мені, що це був рай дитинства.
— Про дещо ти могла б і сама здогадатися. Але ви розумієте лише частку від цілого. Ви бачите усе в дзеркалі, у загадці…
Сесілія лежала і стиха посміювалася:
— У кожному разі я можу собі уявити, як маленькі Адам та Єва стрибають по велетенському райському саду.
— Про що це я говорив?
— Або що?
— Ти чудово вмієш розгадувати загадки. А знаєш що люди використовують тільки кілька відсотків свого мозку?
Сесілія кивнула, саме про це вона читала в часописі «Ілюстрована наука».
— Мені б хотілося послухати ще про Адама та Єву, — попросила вона.
Їй тим часом вдалося підсунутися трохи вище на подушці. Аріель почав розповідати, не перестаючи баламкати ногами:
— Спершу вони почали рости. А потім стали статевозрілими. Це було часткою покарання та водночас благом для Бога і людей.
— Чому?
— Бо тепер вони могли народжувати світові нових людей. З того часу так і повелося. Бог потурбувався про те, аби постійно народжувалися діти, здатні знову і знову відкривати світ, і про те, щоб його творіння існувало довіку. Бо ж світ створюється наново щоразу, коли у нього приходить дитя.
— Коли народжується дитина, світ для неї ще зовсім новий?
Аріель кивнув.
— Можна зрештою сказати, що це світ приходить до дитини. Народитися — це одержати в подарунок увесь світ із сонцем удень, з місяцем та зорями на синьому небі ввечері; з морем, яке набігає на берег, з лісами, такими густими, що вони й самі не знають усіх своїх таємниць, з дивовижними тваринами, що бродять по горах та долах. Бо світ ніколи не постаріє і не посивіє. Це ви старієте й сивієте. Доки народжуватимуться діти, світ буде таким же новісіньким, як на сьомий день, коли Бог спочивав після його творення.
Сесілія аж рота розтулила від захвату, а Аріель розповідав далі:
— Бог створив не лише Адама та Єву. Тебе також було створено. Одного дня настала твоя черга подивитися на Божі творіння. Тебе струснули з Божого рукава, і ти, живісінька, беркицьнулася в повітрі і побачила, що все навколо надзвичайно гарне.
Сесілія розсміялася і спитала:
— Невже ви й справді були тут увесь час?
Ангел Аріель урочисто кивнув голівкою:
— І тут, і там. Але усе, що пов’язано з актом творення, не менше цікаве нам, як і пів вічності тому. Єдина хиба в тому, що за всім ми спостерігаємо ніби збоку. У всьому світі тільки діти ще такі ж допитливі, як ми, але й вони згодом, так би мовити, сходять із цього шляху.
Доки Сесілія лежала хвора, їй не раз спадало на думку щось подібне. Дорослі завжди спершу добре подумають, а тоді вже зроблять щось веселе й потішне. Ніщо уже не може їх по-справжньому здивувати і вразити. «Просто так є, Сесіліє», — кажуть вони.
— Бог, напевно, й дорослих трохи любить? спробувала довідатись Сесілія.
— Неодмінно. Хоча, звичайно, вони трохи обчухралися після гріхопадіння.
— Обчухралися?
— Зробили світ звичним для себе. Для ангелів на небесах він не є таким, хоч ми й перебуваємо у ньому вічність. Ми й далі захоплюємося усім, що створив Бог. Урешті він і сам не перестає захоплюватись своїм творінням. Тому більше піклується про маленьких допитливих діток і не так вже й багато уваги приділяє узвичаєним манерам дорослих.
Сесілія думала, думала, аж голова їй почала тріщати. Так траплялося уже й раніше. Не раз, доки вона лежала хвора, голова її від розмаїття думок ставала схожою на шарварок. Тільки тут не треба було купувати квиток, аби потрапити на котрийсь із атракціонів.
— Дорослі, зазвичай, так пригріваються і затишно вмощуються у цьому світлі, що все Боже творіння сприймають за даність, — пояснив Аріель. — Оце й дивно, бо ж перебувають вони у ньому лише з коротким візитом.
— Згода!
— А ми ж, Сесіліє, говоримо про світ! Так, ніби світ уже сам собою не є сенсацією! Можливо, небесна канцелярія мала би вмістити анонс у найбільші газети: «Важливе повідомлення усім мешканцям світу! Це не просто чутки: СВІТ ІСНУЄ В ЦЮ МИТЬ!»
Сесілії стало млосно від почутого. Її трохи замлоїло й від того, що Аріель без угаву мотуляв своїми босими ніжками.
— Чи не краще було б, якби Бог вигнав з раю бридку змію, а Адамові та Єві на віки вічні дозволив гратися в хованки у великому саду?
Ангел Аріель знову перехилив голівку і відповів:
— Усе було не так просто. Ви, з плоті та крові, не можете, як ангели, вічно жити на небі. Добре Богове серце не хотіло допустити, щоби померли діти. Справедливіше було дозволити їм стати спершу дорослими.
— Чому?
— Людині набагато легше попрощатися зі світом, коли у неї з півдесятка онуків, а сама вона уже слабка, до того ж страшенно втомлена прожитими напруженими днями і їй хочеться спочити.
Сесілія не була в захопленні від його останніх слів.
— Часом трапляється, що й діти вмирають, — заперечила вона. — Хіба це не прикро?
— Хіба це не прикро? — повторив ангел Аріель. — Хіба це не прикро?
Він нічого більше не промовив, і тому Сесілія знову взяла слово:
— Ти певний, що Адам і Єва були дітьми?
— Абсолютно. Хіба тобі ніколи не спадало на думку, що на небесних ангелів найбільше схожі саме діти? Чи може, тобі коли-небудь доводилося бачити ангела із сивим волоссям, згорбленою спиною та глибокими зморшками на обличчі?
Щось у цьому запитанні змусило Сесілію запротестувати:
— А я не вважаю, що моя бабуся бридка лише тому, що вона старенька.
— Що бабуся бридка, — повторив Аріель. — Цього ми не говорили. Але в оболонці її старого тіла живе маленька Єва, яка колись уперше з’явилася на світ. Усе інше нашарувалося з плином років.
Сесілія глибоко зітхнула:
— Якби мені було дозволено висловити свою думку, я б сказала, що весь «порядок творення» досить-таки неправильний.
— Чому це?
— Я не маю ні найменшого бажання ставати дорослою. У кожному разі я ніколи не хочу вмирати. Ніколи!
На обличчя янголятка впала тінь. Він промовив:
— Ти ж можеш спробувати не втрачати зв’язку з маленькою дитиною всередині себе. Як це зробила бабуся. Хіба не вона час від часу прибирає собі маску клоуна, лиш би тебе розвеселити?
— Ти й тоді був тут?
— Звичайно!