У дзеркалі, у загадці

2

Вона збудилася раптово. Була, мабуть, ніч, бо у будинку панувала тиша. Сесілія розплющила очі і засвітила лампу над ліжком.

І тут вона почула голос:

— Як тобі спалося?

Хто це? На стільці біля ліжка нікого не було. І в кімнаті ані душі.

Сесілія підвелася, озирнулася і аж здригнулася: па підвіконні сиділа якась істота. Тільки маленька дитина могла б поміститися там, але це був не Лассе. Хто ж тоді?

— Не бійся, — сказав чужак. І голос його був чистий та прозорий.

Він — або вона — був босоногий і одягнений у білу льолю. На тлі яскраво освітленої сосни надворі Сесілія ледве могла розрізнити обриси його личка.

Вона потерла очі руками, але з’ява у білих шатах не зникала.

Хто це — хлопчик чи дівчинка? Сесілії важко було визначити, бо істота зовсім не мала волосся на голові. Вона вирішила, що, мабуть, хлопчик, хоча могло бути й навпаки.

— Чи ти можеш урешті відповісти, як тобі спалося? — повторив таємничий гість.

— Можу… Але хто ти?

— Аріель.

Сесілія знову протерла очі.

— Аріель?

— Так, це я, Сесіліє.

Дівчинка похитала головою:

— Я й далі не знаю, хто ти такий.

— А ось ми майже все знаємо про вас. Це так, як у дзеркалі.

— Як у дзеркалі?

Аріель так далеко перехилився вперед, що здавалося ось-ось беркицьнеться і впаде на письмовий стіл.

— Ви бачите тільки самих себе. А того, що з іншого боку, бачити не можете.

Сесілію аж пересмикнуло. Коли вона була меншою, то часто стояла у лазничці перед дзеркалом і уявляла, як з його іншого боку існує свій окремішній світ. Часом її охоплював страх, що потойбічні мешканці можуть бачити її крізь скло і підглядати за нею, коли вона отак викаблучується перед своїм відображенням. Або й гірше: ану ж комусь з них заманеться вистрибнути із дзеркала і постати ось тут, у лазничці.

— Ти уже бував тут раніше? — спитала вона. Хлопчик поважно кивнув голівкою.

— Як ти ввійшов?

— Ми всюди можемо ввійти, Сесіліє.

— Тато має звичку перекручувати замок на вхідних дверях. А вікна на зиму щільно зачиняють…

Аріель тільки відмахнувся:

— Таке не має жодного значення для нас.

— Яке?

— Зачинені двері і таке інше.

Сесілія глибоко замислилася. Це було схоже на перегляд фільму. Ось вона відмотала плівку назад і почала спочатку:

— Ти кажеш «ми» і «нас». То вас багато?

Хлопчик кивнув:

— Дуже багато. Вгадуй! Уже гаряче!

Але Сесілія не мала бажання відгадувати загадки.

— У світі живе п’ять мільярдів людей. Крім того, я читала, що Земля має уже п’ять мільярдів років. Ти задумувався над цим?

— Звичайно. Ви приходите і відходите.

— Що ти сказав?

— Кожнісінької секунди Бог зі свого рукава струшує кілька свіженьких новонароджених малят. Фокус-покус! Але й кілька людей зникає назавжди водночас. Довгий-довгий ряд… Сесілія випаде з того ряду.

У Сесілії розпашілися щоки:

— Ти також приходиш і відходиш, правда?

Хлопченя виразно похитало головою, на якій не було жодного волоска:

— Ця кімната була колись спальнею твого дідуся. Ти знаєш про це?

— Ясна річ. Але звідки про це знаєш ти?

Аріель почав баламкати ногами. Сесілії він видавався схожим на ляльку.

— Ось ми й зрушили з місця, — мовив він.

— Як же?

— Ти не відповіла, як тобі спалося. Та все ж ми уже зрушилися з якоїсь точки. Це завжди забирає трохи часу.

Сесілія вдихнула і важко видихнула:

— А ти не відповів, звідки знаєш, що це дідусева спальня.

— «Звідки ти знаєш, що це дідусева спальня?» — повторив Аріель.

— Саме так!

Він усе баламкав і баламкав ногами.

— Ми були уже тут на зорі світу, Сесіліє. Коли твій дідусь був маленький, він провів у ліжку ціле Різдво з важким запаленням легенів. Це було задовго до того, як з’явилися новітні сильні ліки.

— Ти теж тоді був тут?

Він кивнув:

— Ніколи не забуду його сумних очей. Наче двоє покинутих пташенят.

— Наче двоє покинутих пташенят, — прошепотіла Сесілія.

Вона глянула на гостя і скоренько вляглася на подушку.

— Але ж усе минулося. Він цілком одужав.

— Так, він цілком одужав.

Хлопчик зробив різкий рух. За якусь долю секунди він звівся на ноги на підвіконні і заслонив собою майже все вікно. Сесілія й тепер не змогла розгледіти його обличчя через світло знадвору.

Як йому вдалося стати на ноги, не зісковзнувши на письмовий стіл? Здавалося, наче він взагалі не може впасти.

— Я пам’ятаю усіх пастирів на луці, — сказав він.

Сесілія пригадала собі слова з Біблії, які прочитала їй бабуся.

— «Честь і хвала Всевишньому та мир людям на Землі, на яких зійшла Божа ласка», — процитувала вона. — Ти це мав на увазі?

— Небесне військо. Ми були єдиною командою вболівальників.

— Не вірю.

Аріель перехилив голівку, і Сесілія змогла ліпше роздивитися його. Личком він нагадував одну з ляльок її товаришки Маріанни.

— Бідачка, — мовив він.

— Тому що я хвора?

Аріель похитав головою:

— Бридко, мабуть, розмовляти з тим, кому не віриш.

— Пхе!

— Чи це правда, що у деяких людей від недовіри усі нутрощі чорніють?

Сесілія презирливо скривилася.

— Я лише запитав, — запевнив Аріель. — Хоча ми й бачимо, як люди приходять у цей світ і відходять з нього, проте зовсім не знаємо, як це воно — бути з плоті і з крові.

Сесілія завовтузилася в ліжку, але Аріель не здавався:

— Хіба ж не гидко бути недовірливим?

— А ще гидкіше брехати хворій дівчинці просто в обличчя.

Аріель прикрив рота і перелякано шепнув:

— Ангели не брешуть, Сесіліє!

Тепер уже Сесілії забракло повітря:

— Ти справді ангел?

Хлопчик коротко кивнув, наче це була така звична річ, якою не варто й хвалитися.

Сесілія відразу притихла. Спливло трохи часу, перш ніж вона заговорила:

— Я здогадувалася про це весь час. Це правда. Але не сміла запитати, ану ж я помиляюся. Хоча я не зовсім певна, чи вірю в ангелів.

Аріель зневажливо відмахнувся рукою:

— Саме в цю гру ми гратися не будемо. Уяви собі, що я не зовсім упевнений чи ти — це справді ти. У такому разі неможливо буде довести, хто з нас двох має рацію.

Ніби для того, щоб задемонструвати, чи справжній він ангел, Аріель зістрибнув на письмовий стіл, який стояв під вікном, і став проходжуватися по ньому туди й сюди. Час від часу здавалося, ніби він ось-ось утратить рівновагу і впаде на підлогу, але ангел щоразу встигав випростатися. Одного разу Сесілії видалося, що він випростався запізно і мав би впасти, але не впав.

— Ангел у моєму домі, — пробурмотіла Сесілія сама до себе. Це прозвучало, наче заголовок книжки, яку вона читала.

— Самі себе ми називаємо Божими дітьми, — заявив Аріель.

Сесілія глипнула на нього:

— Принаймні тебе це стосується…

— Що ти цим хочеш сказати?

Сесілія спробувала сісти трохи вище у ліжку, але важко впала на подушку.

— Ти ж тільки янголятко, — мовила вона.

Аріель засміявся майже беззвучним сміхом.

— Що тут такого смішного? — запитала дівчинка.

— «Янголятко». Хіба це слово не видається тобі потішним?

Сесілія не зрозуміла, чому слово «янголятко» має бути потішним.

— Ти ж не дорослий ангел, — пояснила вона. — Тому — янголятко.

Аріель знову засміявся, цього разу голосніше.

— Ангели не ростуть на деревах. Насправді ми зовсім не ростемо, тому не можемо стати «дорослими».

— Я зараз зомлію! — вигукнула Сесілія.

— Буде шкода, ми так гарно розговорилися.

— Але я вважала, що майже усі ангели дорослі, — наполягала дівчинка.

Аріель стенув плечима:

— Це не твоя вина. Ти можеш тільки вифантазовувати потойбічний світ.

— То ти гадаєш, ніби дорослих ангелів не буває?

Аріель зайшовся перлистим сміхом. Сесілії це нагадало звук розсипаних по кухонній підлозі кульок, якими бавився Лассе. Того разу вона не допомогла братикові їх позбирати.

— Отже, не існує ані одного дорослого ангела? — допитувалася Сесілія. — Про мене, хай буде так. Але ж нас переконують, що на небі аж юрмиться від дорослих ангелів.

Якусь мить панувала тиша, а тоді Аріель випростав елегантним жестом руку:

— На небі аж юрмиться від дорослих ангелів! — проголосив він. — Аж юрмиться!

Сесілія промовчала, тому Аріель говорив далі:

— З тобою так цікаво розмовляти, Сесіліє.

Сесілія почала гризти свій великий палець і раптом випалила:

— Цікаво, як бути дорослою.

Аріель усівся на стіл, звісивши босі ніжки:

— Хочеш поговорити про це?

Сесілія лежала й дивилася у стелю:

— Мій учитель каже, що дитинство — лише етап на шляху до дорослості. Тому нам слід старанно виконувати всі наші домашні завдання, щоб підготуватися для дорослого життя. Хіба не так?

Аріель кивнув:

— Зовсім навпаки.

— Що саме?

— Дорослість — це лише етап на шляху до того, аби могли народжуватися діти.

Сесілія довго думала, перш ніж відповісти:

— Але ж першими створили дорослих. Якби не так, то не було би й дітей.

Аріель заперечно похитав головою:

— Знову помилка. Першими з’явилися діти, інакше не було б дорослих.

Сесілії спало на думку хитре запитання:

— А що було першим: курка чи яйце?

Аріель знову забаламкав ногами.

— Невже вам і далі не дає спокою давня загадка? Вперше я почув її в Індії від одного старого пташника, але це було багато тисяч років тому. Він схилився над куркою, яка щойно знесла велике яйце, і почухався в голову. «Цікаво, що було першим, — мовив він, — курка чи яйце?»

Сесілія зніяковіло глянула на Аріеля, ангел продовжував:

— Звичайно, першим було яйце.

— Як це?

— Якби не було яйця, не було б і курки. Чи ти гадаєш, що перша курка на світі, тріпочучи крильми, звалилася з неба?

У Сесілії закрутилася голова. Вона не знала, чи усе добре зрозуміла зі слів ангела, але те, що збагнула, звучало дуже переконливо. Нарешті їй вдалося розгадати давню загадку, — подумала вона.

От тільки би вдалося втримати все це в пам’яті до завтрашнього ранку…

— Те ж саме відбувається і з дітьми, — продовжував Аріель. — Вони першими приходять на світ. А дорослі з’являються, спотикаючись, за ними. І що старшими стають, то все більше спотикаються.

Слова Аріеля здавалися Сесілії такими влучними, і, щоб не забути, їй захотілося записати їх у свій китайський записник. Проте вона не зважувалася зробити це на очах у ангела. Натомість сказала:

— Але ж Адам і Єва були дорослими.

Аріель похитав головою:

— Вони стали дорослими. У тому й полягала велика помилка. Коли Бог створив їх, вони були маленькими допитливими дітьми, які лазили по деревах та повагом прогулювалися щойно створеним садом. Який сенс володіти великим садом, якщо у ньому немає дітей, котрі могли б там бавитися!

— Це правда?

— Я уже казав, що ангели не брешуть.

— Розповідай іще!

— Згодом їх спокусила змія, намовивши скуштувати плід із дерева пізнання, і вони почали дорослішати. Що більше їли, то ставали дорослішими. А тоді отак жорстоко їх вигнали з раю дитинства. Двоє шибеників були такими жадібними до знань, що поїли геть усі плоди в раю.

Сесілія не зводила з ангела широко розплющених від здивування очей, а Аріель покровительським поглядом дивився на неї.

— Та ти, напевно, чула про це уже й раніше, — мовив він.

Дівчинка заперечно мотнула головою:

— Я чула, що Адама і Єву вигнали з раю, але ніхто не розповідав мені, що це був рай дитинства.

— Про дещо ти могла б і сама здогадатися. Але ви розумієте лише частку від цілого. Ви бачите усе в дзеркалі, у загадці…

Сесілія лежала і стиха посміювалася:

— У кожному разі я можу собі уявити, як маленькі Адам та Єва стрибають по велетенському райському саду.

— Про що це я говорив?

— Або що?

— Ти чудово вмієш розгадувати загадки. А знаєш що люди використовують тільки кілька відсотків свого мозку?

Сесілія кивнула, саме про це вона читала в часописі «Ілюстрована наука».

— Мені б хотілося послухати ще про Адама та Єву, — попросила вона.

Їй тим часом вдалося підсунутися трохи вище на подушці. Аріель почав розповідати, не перестаючи баламкати ногами:

— Спершу вони почали рости. А потім стали статевозрілими. Це було часткою покарання та водночас благом для Бога і людей.

— Чому?

— Бо тепер вони могли народжувати світові нових людей. З того часу так і повелося. Бог потурбувався про те, аби постійно народжувалися діти, здатні знову і знову відкривати світ, і про те, щоб його творіння існувало довіку. Бо ж світ створюється наново щоразу, коли у нього приходить дитя.

— Коли народжується дитина, світ для неї ще зовсім новий?

Аріель кивнув.

— Можна зрештою сказати, що це світ приходить до дитини. Народитися — це одержати в подарунок увесь світ із сонцем удень, з місяцем та зорями на синьому небі ввечері; з морем, яке набігає на берег, з лісами, такими густими, що вони й самі не знають усіх своїх таємниць, з дивовижними тваринами, що бродять по горах та долах. Бо світ ніколи не постаріє і не посивіє. Це ви старієте й сивієте. Доки народжуватимуться діти, світ буде таким же новісіньким, як на сьомий день, коли Бог спочивав після його творення.

Сесілія аж рота розтулила від захвату, а Аріель розповідав далі:

— Бог створив не лише Адама та Єву. Тебе також було створено. Одного дня настала твоя черга подивитися на Божі творіння. Тебе струснули з Божого рукава, і ти, живісінька, беркицьнулася в повітрі і побачила, що все навколо надзвичайно гарне.

Сесілія розсміялася і спитала:

— Невже ви й справді були тут увесь час?

Ангел Аріель урочисто кивнув голівкою:

— І тут, і там. Але усе, що пов’язано з актом творення, не менше цікаве нам, як і пів вічності тому. Єдина хиба в тому, що за всім ми спостерігаємо ніби збоку. У всьому світі тільки діти ще такі ж допитливі, як ми, але й вони згодом, так би мовити, сходять із цього шляху.

Доки Сесілія лежала хвора, їй не раз спадало на думку щось подібне. Дорослі завжди спершу добре подумають, а тоді вже зроблять щось веселе й потішне. Ніщо уже не може їх по-справжньому здивувати і вразити. «Просто так є, Сесіліє», — кажуть вони.

— Бог, напевно, й дорослих трохи любить? спробувала довідатись Сесілія.

— Неодмінно. Хоча, звичайно, вони трохи обчухралися після гріхопадіння.

— Обчухралися?

— Зробили світ звичним для себе. Для ангелів на небесах він не є таким, хоч ми й перебуваємо у ньому вічність. Ми й далі захоплюємося усім, що створив Бог. Урешті він і сам не перестає захоплюватись своїм творінням. Тому більше піклується про маленьких допитливих діток і не так вже й багато уваги приділяє узвичаєним манерам дорослих.

Сесілія думала, думала, аж голова їй почала тріщати. Так траплялося уже й раніше. Не раз, доки вона лежала хвора, голова її від розмаїття думок ставала схожою на шарварок. Тільки тут не треба було купувати квиток, аби потрапити на котрийсь із атракціонів.

— Дорослі, зазвичай, так пригріваються і затишно вмощуються у цьому світлі, що все Боже творіння сприймають за даність, — пояснив Аріель. — Оце й дивно, бо ж перебувають вони у ньому лише з коротким візитом.

— Згода!

— А ми ж, Сесіліє, говоримо про світ! Так, ніби світ уже сам собою не є сенсацією! Можливо, небесна канцелярія мала би вмістити анонс у найбільші газети: «Важливе повідомлення усім мешканцям світу! Це не просто чутки: СВІТ ІСНУЄ В ЦЮ МИТЬ!»

Сесілії стало млосно від почутого. Її трохи замлоїло й від того, що Аріель без угаву мотуляв своїми босими ніжками.

— Чи не краще було б, якби Бог вигнав з раю бридку змію, а Адамові та Єві на віки вічні дозволив гратися в хованки у великому саду?

Ангел Аріель знову перехилив голівку і відповів:

— Усе було не так просто. Ви, з плоті та крові, не можете, як ангели, вічно жити на небі. Добре Богове серце не хотіло допустити, щоби померли діти. Справедливіше було дозволити їм стати спершу дорослими.

— Чому?

— Людині набагато легше попрощатися зі світом, коли у неї з півдесятка онуків, а сама вона уже слабка, до того ж страшенно втомлена прожитими напруженими днями і їй хочеться спочити.

Сесілія не була в захопленні від його останніх слів.

— Часом трапляється, що й діти вмирають, — заперечила вона. — Хіба це не прикро?

— Хіба це не прикро? — повторив ангел Аріель. — Хіба це не прикро?

Він нічого більше не промовив, і тому Сесілія знову взяла слово:

— Ти певний, що Адам і Єва були дітьми?

— Абсолютно. Хіба тобі ніколи не спадало на думку, що на небесних ангелів найбільше схожі саме діти? Чи може, тобі коли-небудь доводилося бачити ангела із сивим волоссям, згорбленою спиною та глибокими зморшками на обличчі?

Щось у цьому запитанні змусило Сесілію запротестувати:

— А я не вважаю, що моя бабуся бридка лише тому, що вона старенька.

— Що бабуся бридка, — повторив Аріель. — Цього ми не говорили. Але в оболонці її старого тіла живе маленька Єва, яка колись уперше з’явилася на світ. Усе інше нашарувалося з плином років.

Сесілія глибоко зітхнула:

— Якби мені було дозволено висловити свою думку, я б сказала, що весь «порядок творення» досить-таки неправильний.

— Чому це?

— Я не маю ні найменшого бажання ставати дорослою. У кожному разі я ніколи не хочу вмирати. Ніколи!

На обличчя янголятка впала тінь. Він промовив:

— Ти ж можеш спробувати не втрачати зв’язку з маленькою дитиною всередині себе. Як це зробила бабуся. Хіба не вона час від часу прибирає собі маску клоуна, лиш би тебе розвеселити?

— Ти й тоді був тут?

— Звичайно!