У дзеркалі, у загадці

3

Наступної миті ангел Аріель стояв на підлозі. Сесілія не бачила, як він зістрибував зі стола, просто опинився перед книжковою полицею і вивчав колекцію кристаликів та коштовних камінців. Він був трохи менший на зріст за Лассе.

— Чудова колекція, — сказав він, не обертаючись.

А тоді повернувся до неї:

— Чи спадало тобі на думку, що кожнісінький камінець є крихітним уламком земної кулі?

— Багато разів… Я збираю лише найгарніші уламки…

— Але, мабуть, ти не замислювалася над тим, що потрохи руйнуєш земну кулю.

Дівчинка здригнулася:

— Як це?

— Ти собі легковажно стрибаєш по світі. Жоден камінь так не зуміє.

Щойно тепер Сесілія цілком виразно побачила його обличчя. Воно було набагато гладше й чистіше, ніж у людей, але й трохи блідіше. Вона уже почала звикати, що він не має волосся на голові. А тепер помітила відсутність вій та брів.

Ангел підійшов до дівчинки і сів на стільці біля її ліжка. Кроки в нього були такі легкі, аж здавалося, ніби він узагалі не торкається підлоги, а пливе кімнатою. Очі світилися, наче пара зелено-блакитних коштовних камінців, а коли він усміхався, як-от зараз, зубки зблискували, ніби білі скалки мармуру.

Під час розмови Сесілія не раз прикипала поглядом до його лискучої голови і врешті не витримала:

— Можна тебе дещо запитати про твоє волосся?

Аріель засміявся:

— Ну що ж, питай. Тоді, можливо, ми поговоримо і про твоє волоссячко.

Вона потупила очі в перину:

— Я думала, що ангели мають довге, світле волосся.

— Це тому, що ти все бачиш у дзеркалі, тобто саму себе.

Відповідь її не цілком задовольнила:

— Ти не можеш просто сказати, чому в тебе немає волосся?

— Шкіра й волосся — це те, що постійно росте на тілі, а згодом відпадає. Це щось таке, що нерозривно пов’язане з плоттю і кров’ю і повинно захищати від пилу та бруду, холоду та спеки. Шкіра й волосся одного походження з хутром тварин і не мають нічого спільного з ангелами. Ти б ще спитала, чи ми чистимо зуби або чи стрижемо нігті що другої суботи.

— Ви нічого цього не робите?

Аріель похитав головою:

— Не це робить нас схожими одні на одних.

— А що тоді?

Він глянув на дівчинку згори вниз:

— І ангели, і люди мають душу, яку створив Бог. Проте ви маєте ще й тіло, яке живе своїм життям. Ви ростете й розвиваєтеся точнісінько так само, як рослини та тварини.

— Фу, — зітхнула Сесілія. — Мені не подобається думати, ніби я тварина.

Аріель продовжував говорити, мов і не почув її слів:

— Усі рослини й тварини починають своє життя як маленькі зародки або клітини. Спершу вони такі схожі між собою, що їх годі розрізнити. Але поступово зародки розвиваються, і з них може постати все, що завгодно: від куща порічки чи сливового дерева до людини або жирафи. Мине багато днів, перш ніж можна буде помітити різницю між зародком поросяти і зародком людини. Ти знала про це?

Дівчинка кивнула:

— Останнім часом я день у день читала «Ілюстровану науку».

— Щоправда, не знайдеш двох однакових людей, та й поросят також. У всій природі неможливо знайти навіть двох однакових травинок.

Сесілії пригадалася скринька з японськими паперовими кульками, яку їй подарував тато кілька років тому. Вони були такими крихітними, що здавалися їй цілком однаковими. Але досить було покласти їх у воду, як вони набухали і перетворювалися на різнобарвні фігурки. Жодна не була схожа на іншу.

— Я уже казала, що мені не подобається думка, ніби я тварина, — повторила дівчинка.

Аріель обережно поклав свою руку на ковдру. Сесілія ледь відчувала дотик на своїй нозі.

— Ти тваринка з душею ангела, Сесіліє. Так будуть і вівці цілі, й вовки ситі. Тебе це влаштовує?

— Не знаю…

— Це саме той випадок, коли якась комбінація є витвором мистецтва. Душею ти нічим не відрізняєшся від ангелів на небесах: «Добривечір, юний пане! Мене звати Сесілія Скутбю. Чи можу я розраховувати на наступний танець?»

Ангел Аріель змахнув одною рукою і глибоко вклонився, наче учень зі школи танців.

— Але тіло, в якому ти живеш, — продовжував він, — є з плоті і крові, так само, як тіла корів чи верблюдів. Тому на твоєму тілі росте волосся, звичайно, здебільшого на голові, але воно росте й в інших місцях, головне, аби почався процес росту. Усе швидше й швидше, Сесіліє. Час іде, а ріст відбувається все інтенсивніше. Природа постійно нашаровується навколо тіла дитини з моменту її появи на світ. У ту мить, як ви вислизаєте з рук Творця, ваше тіло таке ж чисте й гладеньке, як у ангелів. Та недовго, бо гріхопадіння вже гряде. Всередині тілесної оболонки починає бунтувати плоть і кров, а як наслідок — ви не можете жити вічно.

Сесілія прикусила губу. Вона не любила розмов, які стосувалися тілесної оболонки. Не подобалася їй також думка про те, що вона вже почала дорослішати.

— У Лассе, доки йому не виповнилося два роки, на голові не було ні волосинки, — мовила вона.

— Нема потреби мені про це розповідати.

— Тоді ти знаєш, що у лікарні я одержувала сильні ліки, і тому у мене випало геть усе волосся.

Аріель кивнув:

— Тоді ми більше були схожі одне на одного.

— Власне кажучи, я мала одержати таке саме повторне лікування, але потім ми передумали…

— І про це я знаю.

— Бабуся переконала всіх, навіть лікарів. Її не впізнати, коли вона наполягає на своєму. Отож ми спакували речі і поїхали геть із лікарні. Однак кілька разів на тиждень приходить Христина. Вона сиділка…

— Це я знаю.

Сесілія глянула на стелю. Якийсь час вона лежала отак і думала про все, що сталося за останні місяці. А тоді знову повернулася до Аріеля:

— Не може бути, що ти справжній ангел.

— Я вже казав: ангели не брешуть.

— Але якщо брешеш, тоді ти не ангел, а отже, брехня можлива.

Він важко зітхнув:

— Яка ж заплутана і перекручена ваша недовіра!

Тіло Сесілії пронизав холодок. Може, тому, що вона така недовірлива?

— Чи можна задати тобі типово безглузде питання? — спитала вона.

— Питати ніколи не є безглуздо.

Вона одразу ж і випалила:

— Ти хлопчик чи дівчинка?

Аріель дзвінко розсміявся. Сесілії той сміх нагадав забаву із пляшками, наповненими водою: коли об них ударяти, вони по-різному дзвенять. Сміх був такий приємний, що вона запитала ще раз:

— Ти хлопчик чи дівчинка?

Він, мабуть, бачив її наскрізь, бо, перш ніж відповісти, знову засміявся, і було помітно, що це — спеціально для неї.

— Дуже земне запитання.

Сесілія відчула себе несправедливо ображеною. Хіба не він сам щойно сказав, що задавати питання не безглуздя?

— На небі не буває жодних особливих відмінностей, — урочисто запевнив він. — Але можеш називати мене «хлопчиком».

— А чому ж тоді такі «особливі» відмінності існують тут?

— Про це ми вже говорили. Повинні існувати дві різні статі, щоби могли народжуватися діти. Ти сама це знаєш, Сесіліє. Розмовляти на такі теми не дуже приємно для ангелів.

— Вибач!

— Та ні, нічого. Господь, напевно, не робив би різниці між хлопчиками та дівчатками, якби вони не мали стати жінками й чоловіками й не покликані були народжувати дітей. Створюючи їх, він, мабуть, нічого іншого придумати не зміг. Ти можеш запропонувати щось краще?

— Не знаю.

Тепер він заговорив збудженим голосом:

— Якби ви розмножувалися брунькуванням, ти б, напевно, запитала, чому саме так? Як би там не було, усе могло б бути інакше. Ви могли б, наприклад, жити під землею, замість метушитися на поверхні земної кори. Очевидно, можливо побудувати міста та села під землею, якщо для цього існують сприятливі умови. Якщо ж їх немає, можна потурбуватися про те, аби вони з’явилися. Звичайно, щоби створити світ, треба мати дрібку майстерності, але ж кожен процес творчості починається з чистого аркуша.

— Думати про це не просто, — мовила Сесілія. — Але що більше я думаю, то непростішим усе стає.

— Що саме?

— Що на землі є два типи людей.

Аріель хитрувато усміхався:

— На цю тему ми також постійно ведемо дискусії на небі. Однак вони відбуваються інакше.

— Чому?

— Бо ми говоримо про істот, відмінних від нас. Як дивно, що ми є тими, ким ми є. Не думаю, що знайдеться камінь, якому дивно бути каменем. Напевно, не існує жодної черепахи, якій дивно і незвично було би бути черепахою. Але будь-якій людині здається дивовижним той факт, що вона людина. І я цілком погоджуюся з людьми. Ніколи не відчував своєї спорідненості з каменями чи з черепахами.

— А чи не дивно тобі, ангелові, що ти ангел?

Аріель замислився на мить, перш ніж відповісти.

— Це зовсім щось інше, бо я існую вічно. А ти будеш Сесілією Скутбю лише коротку мить.

— Саме так! І тому для мене так незбагненно і дивно бути собою.

Увесь витвір Творця, звичайно, загадка, — прорік Аріель. — Та найдивнішим є те, що там чи сям у цій великій загадці знайдуться живі істоти, які самих себе сприймають теж, як загадку.

— Чому це аж так дивно?

— Уявляєш собі, що криниця могла б утопитися у власній дивовижній глибині.

— Це траплялося зі мною багато разів, — запевнила Сесілія.

— Що саме?

— Я стояла перед дзеркалом і дивилася собі у вічі. Мені видавалося, наче я криниця, і така глибока, що не можу побачити в ній дна.

— Це тому, що ти без кінця змінюєшся. У змінах, котрі відбуваються постійно і потрохи, нічого фантастичного немає. Якби личинка вміла думати, вона б, напевно, неймовірно здивувалася, побачивши себе метеликом. Бо ж цей процес триває лише одну ніч! Що ж до ангелів, то їх також приголомшує блискавичне перетворення маленької дівчинки у жінку. Для нас — це мізерний проміжок часу і майже непомітний.

— Чому?

— Ангели мають безмір часу, Сесіліє, а різниця між дівчинкою та дорослою жінкою дуже велика.

— Ви й справді провадите подібні розмови на небі?

Аріель зніяковіло кивнув головою. Він окинув поглядом кімнату і сказав:

— Але намагаємося не робити цього в присутності Бога. Він страшенно чутливий до критики.

— Ніколи не повірю.

— Та ж ви вірите у все, що завгодно. Ми там, на небі, можемо охопити уявою набагато більше, ніж ви.

— Я вірю, що Бог стоїть вище за будь-яку критику.

— Ти ж ніколи не стикалася з ним віч-на-віч. А якби ти сама створила цілий світ, то, мабуть, також трішки боляче сприймала б критику. Ми говоримо про дуже поважні речі. Хоча й високо цінуємо Бога за все, що він створив, і вважаємо його витвір майже геніальним, це ще зовсім не означає, що усе не могло б бути зроблено інакше. Бог, завершивши свою працю, так страшенно втомився, що відпочивав увесь сьомий день. Він просто падав з ніг від утоми, уявляєш? Думаю, мине немало часу, перш ніж йому знову захочеться спробувати себе у творчості.

Сесілія була зайнята своїми думками:

— А якби існувала лише одна стать. Або, скажімо, три. Так, три, це був би найкращий варіант.

— Гадаєш, чоловіка і жінки недостатньо для дійства?

— Дійства не бракує, особливо, коли у сім’ї купа дітей. Ти, здається, не дуже добре обізнаний із земним життям.

Аріель здвигнув плечима:

— Я хотів би пізнати більше.

— Якщо б для народження дітей, — провадила своє Сесілія, — необхідними були три статі, дітей з’являлось би менше, і це було б першим кроком до розв’язання проблеми перенаселення планети…

— Почекай, — утрутився Аріель. — Ти забігла надто далеко вперед.

Сесілія розчаровано зітхнула:

— Я думала, для ангелів час — не проблема.

— Тільки не тоді, коли ви говорите про народжуваність і таке інше. Тоді ми так далеко від небес, що час починає стосуватися навіть нас.

— На мою думку, ліпше, хай уже троє людей так сильно полюблять один одного, аж захочуть разом мати дитину, ніж двоє випадкових мають упасти в обійми один одному і зачати дитину тільки тому, що вони дозріли до цього.

— Чиста математика Дві статі, котрі хочуть мати дитину, не можуть її зачати без допомоги третьої. Це ти мала на увазі?

Дівчинка кивнула:

— Коли дві із трьох статей забажають дитини, третя може сказати: «Ні, друзі. Одному з нас слід виявити розсудливість. Почекаємо рік або два. Я не готовий зачинати дітей саме тепер. Навіщо поспішати?»

Їй стало смішно з власних слів, усміх осяяв і личко Аріеля:

— Схожі потішні ідеї ми також не раз обговорюємо на небі.

Та Сесілія сказала ще не все:

— Крім того, більше близьких людей могли б доглядати свою дитину, коли вона, скажімо, захворіє. Двоє батьків мали би змогу присвятити трохи часу собі, тоді як третя мама чи тато піклувались би про дитя. А ще дитину любило би більше людей. Та й узагалі, з’явилось би більше тих, хто любив би один одного.

Обличчя Аріеля набуло незрозумілого виразу. Здавалося, наче він сидить тут з цією незворушною маскою на лиці уже цілу вічність. Урешті він промовив:

— Невже й справді люди любляться між собою лише в родині?

— Може й ні, але повір, стало би більше любові у світі, якби діти мали по троє, а то й по четверо батьків. От тільки…

— Що?

— … стало би й більше скорботи.

— Скорботи?

Сесілія знову закусила губу, а тоді продовжила:

— Коли хтось помре, за ним сумуватиме більше людей, ніж звичайно. Аріель лише похитав головою:

— Знову ти поспішаєш.

— Чому це?

— Якби було так, як ти кажеш, то й ласки та втішання було би теж більше.

— І так би усе наростало, далі й далі.

Ангел кивнув:

— Але якщо у кожній сім’ї тільки двоє дітей, то врешті-решт людей на землі залишиться не так уже й багато.

— Чому ти так думаєш?

— Якщо у трьох дорослих народжуватиметься лише по двоє дітей, кількість людей поступово зменшуватиметься. І колись цей процес припиниться назавжди.

Сесілія засміялася:

— Одного чудового дня залишаться тільки Адам та Єва, і все знову почнеться спочатку. От якби їм простили оте гріхопадіння, тоді б вони змогли жити в раю вічно. Гарно було би, правда?

— Справді, не так уже й зле. Але ми заповзялися критикувати сам світовий устрій.

— А це не має сенсу? Ти говориш майже, як моя мама. Немає жодного «сенсу» жалітися на твою хворобу, — каже вона. Але ми уникаємо розмов про хвороби і таке інше.

— Я нічого й не казав про хворобу. Але обіцяю завести балачку про три статі, як тільки з’явиться нагода погомоніти з Богом. Він уміє оцінити гумор.

— Справді?

Ангел усміхнувся, його аж розпирало від пихи:

— Бачила коли-небудь слона? Ти й уявити собі не можеш, як у нас на небесах полюбляють жарти про слонів. А ще про жирафів.

Сесілія не була в захопленні від того, що ангели дозволяють собі жартувати над Божим творінням. Надто це легковажно.

— Сподіваюся, про мене там анекдоти не ходять, — сказала вона.

— Та ні, що ти. Ніколи не доводилося чути жодного жарту про Сесілію. І хоча ти можеш збагнути далеко не все, розумієш, однак, що зараз уже запізно вносити якісь корективи у Божий витвір.

— Можливо..

— Хочеш, розповім тобі одну таємницю?

— Звичайно!

— Якось ми, як уже не раз, говорили між собою про те, як усе є і як могло би бути. Бог почув і розпачливо сплеснув руками: «Я свідомий, що світ можна було влаштувати інакше, але що зроблено, те зроблено».

Сесілія аж рот розкрила від таких нечуваних слів:

— Жоден священик не погодиться з тобою.

— Отже, хтось із них помиляється: або священики, або сам Бог.

Сесілія позіхнула, затуливши рот долонею. У ту ж мить ангел нашорошив вуха.

— Скоро прийде твоя мама, — мовив він. — Мені треба поспішати…

— Я нічого не чую.

— Вона зараз буде тут.

Сесілія чула, як у сусідній кімнаті задзвенів будильник:

— Ти зникнеш?

Аріель похитав головою:

— Я вмощуся на підвіконні.

— Мама може тебе побачити?

— Не думаю.

Тієї ж миті ввійшла мама.

— Сесіліє?

— Гм…

— У тебе світиться?..

— Ти ж бачиш.

— Я хотіла тільки довідатися, як ти себе почуваєш.

— Уже ранок?

— Третя.

— Щойно дзвонив будильник.

— Я поставила його на третю годину.

— А навіщо?

— Бо дуже люблю тебе. Мені стало шкода, що цілу ніч, до того ж різдвяну, я не буду тебе бачити.

— Не турбуйся, йди спати, мамо.

— А ти заснеш?

— Часом я сплю, а деколи лежу і думаю. Мені тяжко провести межу.

— Може, щось хочеш?

— У мене є вода…

— А може, тобі треба в туалет?

Дівчинка заперечно похитала головою:

— Ви так гарно співали. Я заснула, коли бабуся грала на піаніно.

— Може, трохи провітрити кімнату?

— Хіба трохи.

Мама рушила до вікна. Сесілія боялася, що вона помітить Аріеля на підвіконні, але доки мама йшла, ангел розчинився у повітрі.

— Поглянь, які морозяні троянди на шибках, — сказала мама. — Просто диво, як це вдається, — малюються самі собою.

Мама відчинила вікно.

— Більше, ніж диво, мамо. Усе це я зуміла набагато краще збагнути, відколи хворію. Здається, ніби цілий світ набув чіткіших обрисів.

— Так часто буває. Досить підхопити важкий грип, і тоді навіть спів птахів за вікном звучить зовсім інакше.

— Я розповідала, як поштар помахав мені рукою?

— Так, так… Розповідала. А тепер я зачиню вікно.

Мама знову підійшла до ліжка і обняла Сесілію:

— Спи гарно. Я поставлю будильник на сьому.

— Нема потреби. Це ж Різдво.

— Саме тому. Але Сесіліє…

— Так, мамо?

— Давай перенесемо твоє ліжко до нашої спальні. Це було би, можливо, краще для тебе, а для нас із татом трохи простіше.

— Хіба ви не можете приходити сюди?

— Звичайно, можемо. Тобі достатньо дзвонити у дзвоник. Навіть серед ночі.

— Добре, мамо. А знаєш що?..

— Що, доню?

— Якби я була Богом, то створила би для кожної дитини щонайменше трьох батьків.

— Чому ти так кажеш?

— Ви б тоді не так утомлювалися. Мали би з татом змогу побути трохи наодинці, тоді як третя мама або тато піклувались би про Лассе та про мене.

— Тобі не слід так говорити.

— Чому ж ні? Я знаю, що світового устрою не змінити. Просто часом мені здається, що Бог — великий безумець. До того ж зовсім не всемогутній.

— Ти, напевно, трішки сердита через те, що хворієш.

— Трішки?

— А може, й дуже сердита. Ну, спи тепер. Гнів тут не допоможе, Сесіліє.

— Гнів тут не допоможе, Сесіліє. Ти говорила це уже сотні разів.

— Але я сподіваюся і молюся, аби ти знову одужала. Усі ми сподіваємося й молимося.

— Звичайно, я одужаю. Це наймудріше, що ти сказала за уже довгий час.

— Завтра прийде Христина і зробить тобі укол.

— Так ти її й побачиш!

— Чому ти так кажеш?

— Думаєш, Христина подолає довгий шлях до нас у перший же день Різдва? До того ж вона не вірить, що ліки допоможуть. Ти геть здуріла, мамо. А все через те, що надто довго живеш.

— Та, ясна річ, вірить вона у допомогу ліків. І я вірю… Ти певна-таки що не хочеш перебратися до нашої спальні?

— Я скоро стану дорослою і хочу мати свою кімнату, хіба не розумієш?

— Звичайно.

— Не маю жодного бажання лежати й слухати, як ви хропите.

— Можу собі уявити.

— Не ображайся… І дякую за подарунки.

— Вимкнути світло?

— Не треба, я зроблю це сама, коли закінчу міркувати.