Коли дівчинка розплющила очі, на стільці біля ліжка сидів тато.
— Котра година? — спитала вона.
— Сьома.
— Ти давно уже тут сидиш?
— Лише кілька годин…
Щойно зараз вона згадала про нічну прогулянку. Сесілія озирнулася по кімнаті. Жодного сліду. А може, це було не нинішньої ночі. Можливо, багато днів тому, просто вона добре не пригадує.
Дівчинка чулася слабшою, ніж будь-коли. Може, через прогулянку з Аріелем?
— Я не дуже добре себе почуваю, — сказала вона.
Тато взяв її за руку:
— Так воно і є.
— Який сьогодні день?
Тато глянув на годинник:
— 22 січня.
— Минув уже майже місяць від Різдва.
Тато кивнув:
— Зараз прийде мама з уколом.
— «3 уколом…»
— Так, вона у ванні.
— Як мені погано.
Тато стиснув доньчину долоньку.
— Я знаю, — тільки й мовив він.
Сесілія спробувала звести на нього погляд:
— Коли я виросту, буду вивчати астрономію.
— Це… так захопливо.
— Хтось мусить урешті-решт про все довідатися.
— Що ти маєш на увазі?
— Це я хвора, тату…
— Ти…
— …а ви ніяк не можете узгодитися з часом. Я маю на увазі, що мусить хтось довідатися, якими є усі речі. Не можна так жити далі.
— Наука завжди на крок відстає від істини…
— Ти віриш у ангелів?
— Чому тебе це цікавить?
— А в Бога віриш?
Тато кивнув:
— Ти, гадаю, також віриш?
— Не знаю… От не був би він лишень таким… Уявляєш, він порозсаджував ангелів майже по всіх астероїдах? За бажанням, вони могли б там розкошувати цілу вічність. Їм не треба стригти нігтів або чистити зуби. Деякі ангели сидять собі на величезних кометах, котрі зі шаленою швидкістю мчать навколо Сонця. Вони поглядають униз на Землю, їм неймовірно цікаво, як це бути людиною з плоті та крові…
— Ти, певно, фантазуєш.
— …тоді як всемогутній Господь сидить собі, зручно вмостившись, і видуває нас, наче мильні бульбашки. Тільки, аби похизуватися перед ангелами на небі.
— Цього він, переконаний, не робить.
— Звідки така певність?
— Нам усього не збагнути, Сесіліє.
— Це я вже чула раніше… Ми розуміємо тільки те або інше. Усе бачимо лише в дзеркалі, в загадці…
— Так, мудрі слова.
Сесілія сумовито глянула на тата. Запала довга мовчанка. Їй хотілося сказати ще щось, але вона не була певна, чи здужає говорити. Якби тато міг вибирати слова з її голови, тоді не було б потреби відкривати рот.
— Пригадуєш нашу подорож на Кріт? — запитала вона.
Тато присилував себе усміхнутися:
— Як би я міг її забути?
— Я маю на увазі саме переліт літаком.
Тато кивнув:
— У літаку нам подавали курча з картопляним салатом, а на зворотньому шляху — тюфтелі з паприковим соусом…
— Та не про їжу, тату, мова. Я кажу про інше… Я виглядала тоді з ілюмінатора і дивилася вниз, на землю.
Більше Сесілія нічого не сказала. А думала вона про те, що сиділа високо на небі і дивилася на земну кулю з містами і дорогами, горами і нивами. Повертаючись додому, вони спершу летіли понад хмарами. Їй здавалося, наче вона десь між небом і землею. Вони прибули до Норвегії пізно вночі. Підлітаючи до Ґардермуена, літак пірнув під хмари, схожі на різдвяну вату, і тоді враз перед очима з’явилася казкова країна з різнобарвними електричними вогнями.
— Коли ми приходимо на світ, то одержуємо у подарунок увесь світ, — мовила Сесілія.
Тато кивнув. Йому не подобалося, що вона так багато говорить.
— Але не тільки ми приходимо у світ. Можна сказати, що світ приходить до нас.
— Це майже те саме.
— Мені здається, наче я володію світом, тату.
Він узяв доню за другу руку:
— Певно, так воно і є.
— Не тільки цим будинком, а й Вороновим пагорбом… і рікою там, унизу… Я володію трішки рівниною Ласіті на Кріті… і цілим островом Санторіні. Мені видається, ніби я колись жила у старовинному замку на Кнососі. У моїй власності Сонце, Місяць та усі зорі на небі. Бо я усе це бачила.
Тато взяв дзвоника з нічного столика й задзвонив. Нащо він це зробив? Хіба й він хворий? Сесілія невгавала:
— Ніхто не в змозі відібрати це у мене. Це завжди залишатиметься моїм світом. Це буде мій світ на віки вічні.
Увійшла мама. Тато зірвався на ноги і кинувся геть з кімнати. Він так довго сидів біля неї, що йому, мабуть, дуже захотілося в туалет.
— Сесіліє?
Вона звела на маму погляд, мовчазний і докірливий.
— Сесіліє!
— Просто зроби укол, мамо. І не треба ні про що говорити.
Після уколу Сесілія, мабуть, знову заснула, бо, прокинувшись, побачила на стільці перед ліжком Аріеля. Почувала вона себе набагато бадьоріше, ніж коли біля неї були тато з мамою. Може, це залежало від перебування поруч ангела?
— Ти спала? — запитав він.
Сесілія підвелася й сіла на край ліжка, глянула у вікно і побачила, що надворі зовсім світло.
— Добридень, — сказала вона. — Мені зараз закрутиться світ.
Аріель таємничо кивнув:
— Земна куля крутиться й крутиться навколо своєї осі.
Сесілія засміялася. Вона не розуміла до пуття, чому сміється, але саме тієї миті їй здалося дуже смішним, що земля крутиться.
— Хтось сказав, що світ — це театральна сцена. Може, сцена, яка обертається?
— Звичайно, — погодився Аріель. — Але ти, певно, не знаєш, чому?
Сесілія стенула плечима:
— Це не важливо, я ж не відчуваю, як вона обертається. Як на мене, можна було б менше кружляти. А якби відчувала… уявляєш, які погані часи настали б для усіх чортових коліс на світі?
Аріель знявся зі стільця, перелетів кімнату, сів на письмовому столі і споглядав згори на дівчинку:
— Земля обертається довкола себе, щоб усі люди на ній могли зазирнути у всесвіт під різним кутом зору. Так ви можете побачити майже усі зірки з будь-якого місця планети, незалежно від того, де живете.
— Ніколи не думала про це.
— Де б ви не перебували, у Єсгеймі чи на Яві, ані крихти небесної краси не втаїться від вашого зору. Було би страшенно несправедливо, якби тільки половина людства могла насолоджуватися теплом сонячних променів. Або ж, скажімо, тільки половина людей могла бачити серпик місяця. Сонце і місяць належать усім людям вашої планети.
— Невже й справді тому Бог запустив оцю дзиґу?
— Ясно! Але й не тільки тому….
— Розповідай!
— Ангели на небі мусять бачити земну кулю, на якому б небесному тілі вони не перебували. Легше пильнувати кулю, яка обертається навколо себе, ніж кулю, повернену тільки одним боком.
Сесілії здалося, що Аріель надто захопився. Він говорив і говорив без угаву. А тоді ще й ніжками почав гойдати.
— По-моєму, я розповідав, що у нас рентгенівський зір, — вів ангел далі. — Ми ще й телепатією володіємо…
— Маєш на увазі, що ви можете бачити людей на Землі, навіть якщо сидите на якійсь із своїх ідіотських планет бозна-де у космосі?
— Саме так. Там, угорі, мало що відбувається, не варто й говорити. Але коли сидиш собі ось так, зручно вмостившись, на котрійсь з тих ідіотських планет і зориш униз на Землю, то наче дивишся небесний театр, де б не відбувалося його дійство, на Кріті чи у Клефті.
— «Небесний театр»?
Ангел кивнув:
— Земна куля, Сесіліє. Людське життя на землі є безконечною театральною виставою. Ви приходите й відходите. Довга-довга вервечка…
Сесілія завмерла на краю ліжка, кілька секунд вона навіть не ворушилася.
— Свинство! — крикнула нарешті.
Вона з усієї сили копнула ногою стілець:
— Якщо це правда, то де ж справедливість?
Аріель мав дещо приголомшений вигляд, однак не перестав баламкати ногами:
— Тоді більше не говоритимемо про це.
— Не знаю, чи взагалі мені ще хочеться про що-небудь говорити.
Аріель умить перестав гойдати ногами:
— Ти сердишся, Сесіліє?
— Чого б це?
— Бо я тут.
Вона втупила погляд у підлогу:
— Я тільки не можу погодитися, чому світ не створено трішки інакше.
— Про це ми також уже розмовляли. Певно, уже не раз траплялося тобі намалювати щось дуже гарне, однак малюнок виходив не зовсім такий, яким ти його задумала…
— Це трапляється майже постійно. Тому процес малювання і є такий цікавий. Ніколи точно не вгадаєш, що вийде з-під твоєї руки.
— Отож, ти не владна над своїм витвором.
Сесілія не відповіла, заговорила щойно за якийсь час:
— Якби мені треба було щось намалювати і я знала, що мій малюнок оживе, то не малювала би будь-що. Я б ніколи не відважилася дати життя і тому, що не могло б опиратися отим агресивним кольоровим олівцям.
Ангел стенув плечима:
— Та все ж фігури, які ти намалювала, розуміли б тільки дрібку. Вони б не бачили одні одних в очі.
Сесілія важко зітхнула:
— Усі ці твої загадки починають діяти мені на нерви.
— Вибач. Я не хотів дратувати тебе.
— Хтось сказав: найважливіша проблема — бути чи не бути. Я погоджуюся з ним. Або з нею. Але ж ти казав, що плоть і таке інше не мають ваги у світі душ…
— «Бути чи не бути», — повторив Аріель. — Добре сказано, поміж цими двома поняттями немає нічого.
— Думаю, що на землі ми лише один-єдиний раз. І більше ніколи сюди не повернемося!
— Я знаю, ти дуже хвора, Сесіліє…
Вона перервала:
— Але я не дозволю тобі питатися, що мені болить. Нікому не дозволено говорити про це, навіть ангелам на небі.
— Я хотів тільки сказати, що прийшов сюди, аби розрадити тебе.
Сесілія пирхнула:
— Розрадити!
Аріель знявся з письмового столу і закружляв кімнатою.
— Коли я постарію, — сказала Сесілія, — і помру, то знову стану дитиною. І житиму на небі, як і ви. Ми будемо ніби Одінові ворони. Гм, картина мені подобається…
— Думаєш? — спитав Аріель.
— «Думаєш?», «думаєш?» Це тобі знати!
Ангел завис у повітрі над ліжком, заслонивши собою старовинне намисто з перлів та грецький календар з кошенятами:
— Створений Богом світ людей і небеса є настільки великою загадкою, що ані людям на землі, ані ангелам у небі не збагнути їх.
— Тоді я поговорю з татом або з бабусею.
— Вони також належать до великої містерії Бога, — кивнув ангел.
— А сам ти стрічався з Богом? Маю на увазі, особисто?
— Я у цю мить сиджу віч-на-віч з маленькою частинкою Бога. Те, що я бачив чи що розмовляв з його часточкою, означає, що я бачив і розмовляв з ним самим.
Сесілія задумалася:
— Якщо усі зустрічі з Богом відбуваються саме так, то важко буде стати йому на ногу.
Аріель заговорив знову:
— Пам’ятаєш, що сказав Господь на хресті?
Сесілія кивнула. Останнім часом бабуся багато читала їй із Біблії, але саме ці слова вона забула:
— Скажи!
— Він мовив: «Господи, мій Господи, чому ти покинув мене?»
Сесілії блисла думка. Раніше вона не замислювалася над цими словами. Бо якщо Ісус — Бог, то Бог розмовляв сам із собою на хресті. Можливо він розмовляв із собою й тоді, коли промовляв до своїх учнів у Гетсиманському саду? Вони навіть не здригнулися, коли його схопили.
— «Господи, мій Господи, чому ти покинув мене?» — повторила Сесілія.
Аріель підлетів ближче. Він заглянув їй у вічі своїми сапфіровими оченятами і сказав:
— Говори це, Сесіліє! Говори знову й знову. Бо щось не так на небесах. Щось неправильне відбувається з великим творінням Бога.
Вона спробувала позбирати усі свої думки докупи.
— Ти справді нічого більше не знаєш про те що по той бік? — спитала вона.
Ангел похитав лисою голівкою:
— Ми бачимо усе в дзеркалі. Щойно ти зуміла підгледіти в щілинку задзеркалля. Я не можу розчистити для тебе усе дзеркало. Можливо, ти побачила б і більше, але тоді б уже ніколи не побачила себе.
Дівчинка не зводила з нього приголомшеного погляду.
— Дуже глибока думка, — мовила вона.
— Глибша, ніж плоть і кров. Бо плоть і кров — це, по суті, вода. Я увесь час бачу каміння й пісок на дні.
— Справді?
— Плоть і кров — не що інше, як земля й вода. Однак Бог вдихнув у вас ще й трохи свого духу. Тому Бог є часткою вас самих.
Сесілія сплеснула руками:
— Не знаю, що й казати.
— Привітай себе…
— У мене ж не день народження!
Ангел похитав головою:
— Ти можеш привітати себе, бо ти людина, якій дозволено здійснити чудову подорож у всесвіті навколо палаючого сонця. Тобі дано прожити окрушину вічності. Ти заглянула в універсум, Сесіліє! Зуміла відірвати погляд від паперу, на якому малюєш свій твір, і побачити власну велич у могутньому небесному дзеркалі.
Голос Аріеля звучав так урочисто, що Сесілія аж злякалася його слів:
— Не говори так багато. Боюся, що я не витримаю.
— Тільки оце ще! — вигукнув він.
Він дивися їй у вічі поглядом, який був яснішим і глибшим, аніж вода в Егейському морі:
— Усі зорі рано чи пізно падають. Але одна зірка є лише маленькою іскоркою з великого небесного багаття…
І Аріель зник. Тієї ж миті дівчинка заснула. Коли вона прокинулася, біля її ліжка сиділи мама, тато й бабуся.
— Ви усі тут?
Усі троє кивнули головами. Мама зволожила їй уста мокрою хустинкою.
— А де Лассе?
— Надворі з дідусем. Бігає на ковзанах.
— Я хочу поговорити з бабусею.
— Нам з татом вийти?
Вона кивнула.
Бабуся нахилилася до Сесілії і взяла її за руки.
— Пригадуєш, ти розповідала мені про Одіна? — запитала Сесілія.
— Звичайно, пригадую.
— У нього на плечах сиділо двоє воронів. Щоранку вони вилітали на розвідку у світ, а повернувшись додому, розповідали Одінові про побачене…
— Тепер ти розповідаєш мені казку, — мовила бабуся.
Сесілія замовкла, тому бабуся продовжила за неї:
— Це сам Одін літав світом. Хоча він і сидів на своєму високому троні, проте облітав світ на воронових крилах. Бо ж у воронів дуже добрий зір…
Сесілія спинила бабусю:
— Це я й хотіла сказати…
— Що саме?
— Мені б хотілося мати таких воронів. Або принаймні, бути одним з них.
Бабуся міцніше стиснула її рученята:
— Навіщо говорити про це?
— До того ж, я почала забувати, про що ти мені розповідала, — сказала Сесілія.
— Чудово все пам’ятаєш.
— Ти казала, що ми стаємо сумними від краси? Чи, може, красивими від суму?
Бабуся нічого не відповіла, тільки стиснула руками її долоні й дивилася дівчинці в очі.
— Під ліжком лежить записник. Подай його, будь ласка, — попросила Сесілія.
Бабуся нахилилася і витягла з-під ліжка китайський записник і чорний тонкопис.
— Можеш щось записати для мене?
Бабуся відпустила Сесілині руки, і Сесілія почала диктувати:
— «Ми бачимо усе в дзеркалі, у загадці. Часом крізь маленьку щілинку можна заглянути крізь дзеркало і побачити маленький клаптик задзеркалля. Коли витерти дзеркало начисто, можна побачити більше, але тоді уже більше не побачимо себе…»
Бабуся підвела очі від записника.
— Хіба не глибока думка? — запитала Сесілія.
Бабуся кивнула, по щоках у неї бігли сльози.
— Ти плачеш? — спитала дівчинка.
— Так, я плачу, дитинко.
— Тому, що це так гарно чи так сумно?
— І гарно, й сумно водночас.
— Це ще не все.
— Кажи далі…
— «Коли б мені треба було щось намалювати і я знала, що малюнок мій оживе, то ніколи б не зважилася малювати будь-що. Я б ніколи не наважилася дати життя тому, що не змогло б дати опір агресивним кольоровим олівцям…»
У спальні стало зовсім тихо. Тиша панувала в усьому будинку.
— Ну як? — поцікавилася Сесілія.
— Гарно…
— Можеш ще трохи пописати?
Бабуся знову заплакала. А тоді витерла сльози і взялася записувати Сесілині слова:
— «Створений Богом світ людей та небеса є настільки великою загадкою, що ані людям на землі, ані ангелам у небі не збагнути їх. Та щось не так на небесах. Щось неправильне відбувається з отим великим творінням Бога».
Вона глянула на бабусю:
— Залишилася ще тільки одна річ.
Бабуся кивнула, а Сесілія додиктувала:
— «Усі зорі рано чи пізно падають. Одна зірка є лише маленькою іскоркою великого небесного багаття».